Кайнозойська ера розпочалась близько 65 млн років тому і триває до­тепер. За цей час завершилось формування рельєфу, суходіл і водойми по­ступово набули сучасних обрисів, встановились кліматичні зони. Це ера бурхливої адаптивної радіації покритонасінних, птахів і ссавців; у біо­сфері в цілому також домінують членистоногі, у водних екосистемах - водорості та молюски. Близько 300 тис. років тому з’являється людина. Наслідки її господарської діяльності стають одним з основних факторів еволюції. Кайнозойську еру поділяють на три періоди: палеогеновий, нео­геновий та антропогеновий.

Перший період мезозою - тріасовий - закінчився 206 млн років тому Його кліматичні умови нагадували пермський; продовжувала існувати

Пангея, яка простягалась від північного до південного полюсів (мал. 43.1). У морях з’являються коралові поліпи, за будовою близькі до сучасних, та морські їжаки; відомі різноманітні двостулкові молюски-фільтратори, се­ред яких устриці; мешкає багато амонітів та інших головоногих молюсків; зростає різноманіття видів хрящових і кісткових риб, які заселяють, крім прісних, і солоні водойми.

Палеозойська ера (палеозой), або ера давнього життя, почалась близь­ко 540 млн і закінчилась менш ніж 250 млн років тому. Протягом палео­зою життя опанувало суходіл і біосфера набула сучасних меж. Еру поді­ляють на 6 періодів у послідовності від найстаршого до наймолодшого: кембрійський, ордовицький, силурійський, девонський, кам’яновугільний (карбоновий) та пермський.

Свою систему органічного світу К. Лінней характеризував як штуч­ну, тобто таку, що ґрунтується на ознаках, обраних дослідником. Він вва­жав, що вона є лише кроком до «природної» системи, і зазначав: «Штучна система слугує лише доти, доки не знайдено природну. Перша вчить лише розпізнавати рослини. Друга навчить нас пізнати природу самої рослини*. Довгий час еволюціоністи вважали системи, що ґрунтуються на подібності будови організмів, штучними, а на єдності походження — природними.

Сучасні еволюційні погляди ґрунтуються на ідеях про взаємозв’язок усіх рівнів живого в єдиній біосфері і про те, що життя на Землі із самої своєї появи мало різні рівні організації, включно з біогеоценотичним.

У біогеоценозах усі популяції взаємопов’язані трофічними, просторови­ми та іншими зв’язками і впливають одна на одну. Тому еволюційні зміни в популяціях спричинюються факторами, які діють через біогеоценоз як цілісну систему. Отже, біогеоценоз - це середовище еволюційних процесів.

Фактори еволюцй - це чинники, що приводять до адаптивних змін ор­ганізмів, популяцій і видів. За сучасними уявленнями, на різних рівнях організації живого діють особливі фактори еволюції; унаслідок їх спіль­ної дії відбуваються адаптації організмів та популяцій до умов навколиш­нього середовища.

Макроеволюція — сукупність еволюційних процесів, що приводять до виникнення надвидовнх таксонів (родів, родин і т. д. аж до царства).

Як відомо, реально в природі існують лише види, а надвидові система­тичні категорії вчені ввели для їхнього впорядкування (систематизації)!

певні види належать до певного роду, певні роди - до певної родини тощо. Належність виду до того чи іншого роду, родіз - до родини тощо дослідники встановлюють на основі ступеня їхньої історичної спорідненості. Для цього вони використовують різні критерії: морфологічні, генетичні, географічні тощо.

Міграції особин одного виду між різними його популяціями в різних біогеоценозах змінюють частоти зустрічальностей варіантів ознак і гено­фонди популяцій. Це позначається на густоті популяцій і зумовлює ввім­кнення різних регуляторних механізмів біоценозів для її збалансування, тобто веде до низки мікроеволюційних процесів. Отже, популяції одного виду неначе сполучають окремі біогеоценози в одне ціле. Крім того, за рахунок міграцій здійснюються горизонтальні потоки біомаси та енергії між біоценозами на відміну від вертикальних, які відбуваються по ланцюгах живлення всередині них.

Невирішені проблеми загальної біології початку XX сторіччя дали по- штовх для створення низки гіпотез, серед яких для подальшого розвитку еволюційних поглядів першорядне значення мали синтетична гіпотеза еволюції та гіпотеза неокатастрофізму.

Синтетична гіпотеза еволюції — це комплекс понять про еволюційний процес, що склалися в 20-50-х роках XX сторіччя. Серед її творців були ви­датні вчені з різних країн світу (мал. 37.1). Її було розроблено як наслідок по­єднання уявлень про мутації як єдине джерело спадкової мінливості, популя­цію як елементарну одиницю еволюції та дарвінівських уявлень про боротьбу за існування та природний добір.

Найбільшу роль у розвитку дарвінізму того часу зіграв знаменитий ні­мецький учений Ернст Геккель (мал. 36.1) - засновник філогенетичного (від грец. філон — рід, пам’ять та генезіс - походження) напряму досліджен­ня еволюційних процесів, пропагандист ідей Ч. Дарвіна та дослідник різно­маніття живих істот. Він звернув увагу на те, що внаслідок добору протягом історичного розвитку певної систематичної групи ті організми, які зазнали змін у процесі еволюції, передають нащадкам свої властивості. Отже, філо­генез — це історичний розвиток як усього живого разом, так і окремих груп (видів, родів, родин і т. д. до царств включно). Для встановлення філогенезу певної групи Е. Геккель запропонував метод потрійного паралелізму: зі­ставлення даних палеонтології, порівняльних анатомії та ембріології.

Чарльз Дарвін - один з найвидатніших біологів світу. Його еволюційне вчення, відоме під назвою «дарвінізм.», тривалий час було основою теоре­тичної біології і не лише сприяло велетенським змінам у галузі вивчення життя, а й вплинуло на інші природничі науки та філософське осмислення місця людини в живій природі.

Основні положення свого вчення Ч. Дарвін розробив ще в молоді роки під час навколосвітньої подорожі на кораблі «Бігль» (1831-1836) як нату­раліст, спостерігаючи живу природу.