Народна Освіта » Українська література » Михайло Коцюбинський - Поетика назва, Дорогою ціною (скорочено) читати онлайн

НАРОДНА ОСВІТА

Михайло Коцюбинський - Поетика назва, Дорогою ціною (скорочено) читати онлайн

Михайло КОЦЮБИНСЬКИЙ

 

 

(1864-1913)

1 Стиліст - і іисьменник, який віріуозно володіє літературним стилем, майстер пера.

 

Творча спадщина Михайла Михайловича Коцюбинського настільки вагома, що цього митця досі вважають одним із найкращих майстрів слова й унікальним стилістом1 у нашому красном)' письменстві.

Михайло Коцюбинський народився 17 вересня (5 - за старим стилем) 1864 року в місті Вінниці в сім’ї дрібного урядовця. Найбільший вплив на формування характеру й естетичних смаків Михайлика мала його мати, Ликера Максимівна. Своем)' первісткові вона співала народні пісні, розповідала казки та бувальщини. У десятирічному віці хлопчик уже сам складав пісні за народними зразками і навіть почав писати великий прозовий твір.

Батько М. Коцюбинського мав невеликі заробітки й не міг належно утримувати сім’ю. У 1872 році Коцюбинські з Вінниці переселилися до села Радівці Літин-ського повіту, де батькові запропонували місце писаря, але й тут він не міг заробити грошей навіть на те, щоб вчасно віддати Михайлика до школи. Аж коли родина переїхала до міста Бара, синові найняли приватного вчителя. За короткий час він так добре підготував здібного хлопчика, що його прийняли одразу до випускного класу трирічної школи. Після закінчення школи Михайло вступив до Шаргородського духовного училища. Цей заклад давав досить грунтовні знання не тільки з богословських наук, а й з історії, географії, тут на належному рівні вивчали російську, французьку та латинську мови, російську та зарубіжну літературу.

Майбутній письменник успішно закінчив Шаргородське духовне училище і вступив до духовної семінарії в Кам’янці-Подільському, проте через важкі матеріальні умови Михайлові не вдалося закінчити цей заклад. Раптово осліпла мати, батько помер, тож молодші четверо дітей потребували братової допомоги. До того ж поліція запідозрила Михайла Михайловича в неблагонадійності й зв'язках із підпільною організацією народовольців. Під час обшуку в оселі молодого Коцюбинського знайшли виписки з «Кобзаря» Т. Шевченка з гаслами боронити народ і Україну. Ускладнювало долю М. Коцюбинського й те, що оскільки у Східній

Україні, що входила до складу Російської імперії, діяли Валуєвський циркуляр1 та Емський указ2, він надсилав свої твори для друку за кордон, до Галичини, а це поліція розцінювала як крамолу. У 1884 та 1885 роках жандарми провели повторні обшуки у квартирі М. Коцюбинського у Вінниці, проте це письменника не злякало. Він навіть поїхав до Канева і на могилі Т. Шевченка дав клятву жити й творити для народу.

1 Валуєвський циркуляр - таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуева від ЗО липня 1863 року з катеторичною забороною виходу книг, написаних «малоросійською* мовою.

' Емський указ - підписаний 18 іразнл 1876 ос ку російсь ким иарем. Олександром II у місті Емську держазн/й докум.ені, лким. заборонилося не тільки друкувати українські івори, а у перекладаїи з нозем.нихмов художні твор/ укра нською мовою і ввози и видані українсзк івори з-за кордону.

 

Восени 1891 року Михайло Михайлович успішно склав іспит на звання народного вчителя, що давало йому право працювати в початкових сільських школах.

..........Оскільки на М. Коцюбинського в жандармерії завели

справу, офіційно влаштуватися на вчительську роботу було неможливо. Він підробляв репетиторством, але це були непостійні заробітки. Михайло Михайлович, зокрема, учив грамоти дітей бухгалтера цукроварні в подільському селі Лопатинцях.

Перший художній твір М. Коцюбинського - оповідання «Андрій Соловейко, або Вченіє світ, а невченіє тьма», у якому розповідається про здібного хлопчика, що дуже натерпівся в дитинстві, але таки вибився в люди. Михайло Коцюбинський надсилав до Львова для друк)' в дитячому журналі «Дзвінок» свої вірші («Наша хатка»), оповідання для підлітків («Нюрнберзьке яйце»), літературні казки («Завидющий брат»). Молодий письменник спілкувався з сільськими малюками, для яких у кишені завжди мав кілька цукерок, розпитував дітей про їхні ігри, працю на полі, пригоди, а на основі таких щиросердних сповідей написав оповідання для дітей «Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник».

 

Письменником постійно «опікувалася» поліція, поки взагалі не заборонила йому займатися навіть репетиторством. У 1892-1896 роках Михайло Коцюбинський працював в Одеській філоксерній комісії, яка боролася з філоксерою - шкідником винограду. Повість «Для загального добра», в основу якої лягли реальні факти, розповідає про страшне горе виноградарів, яких розоряла і філоксера, й антифілоксерна комісія, що палила заражені виноградники й прирікала їхніх господарів до зубожіння. Твір мав широкий розголос серед читачів і приніс М. Коцюбинському велику славу.

У 1898 році М. Коцюбинський переїхав із дружиною та сином до Чернігова, де влаштувався на посаду діловода в земстві. Як активний громадський діяч, письменник домігся виходу в Чернігові літературних альманахів.

Віра Устимівна Коцюбинська - дружина письменника.

Група українських письменників на відкритті пам'ятника Івану Котляревському в місті Полтаві (1903). Передній ряд (зліва направо): Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Гнат Хоткевич; задній ряд: Василь Стефаник, Олена Пчілка, Михайло Старицький, Володимир Самійленко ►

Видатний український письменник І Іанас Мирний (1849—1920) так окреслив роль і місце Михайла Коцюбинського в громадському житті України: «Полії* великий майстер рідного слова, що в огненному горні свого творчого духу переливав його в самоцвітні кришталі і, як великий будівничий, виводив їх, свої мистецькі твори, повні художнього смаку, глибокої задуми і безміоно шиоокої любові ло людей».

 

установлення пам’ятника зачинателеві нової української літератури Іванові Котляревському (1769-1838) в Полтаві. У 1903 році на відкриття монумента безсмертному авторові «Енеї-ди» й «Наталки Полтавки» з'їхалися митці з усієї України.

До виходу у світ повісті Михайла Коцюбинського «Дорогою ціною» (1902) в українській літературі вже були твори про втікачів від панщини, наприклад повість Івана Нечуя-Левицького «Микола Джеря». Однак саме Коцюбинський вивів перший у нашому красному письменстві образ жінки-втікачки, яку на шляху до волі разом із коханим могла зупинити тільки смерть.

 

До кінця своїх днів Михайло Коцюбинський займався літературною творчістю. Коли разом із старшим сином Юрієм відпочивав у мальовничому селі Криворівня в Карпатах, захопився давніми легендами й віруваннями гуцулів й на основі розповідей місцевих жителів написав прекрасну повість «Тіні забутих предків». Митець почав писати художній твір про ватажка карпатських мес-ників-опришків - Олексу Довбуша, проте завершити не встиг. 25 квітня 1913 року письменник помер. Поховали .митця в Чернігові на Болдиній горі.

Михайло Жук. М. М. Коцюбинський (1907)

Діалог із текстом

Де і коли народився Михайло Коцюбинський? Що ви довідалися про його дитячі роки? Чи були вони щасливими?

Де майбутній письменник здобував освіту? З якої причини припинив навчання в духовній семінари в Кам'янці-Подільському?

Як «опікувалася» поліція майбутнім відомим українським класиком?

Що вам відомо про перші твори М. Коцюбинського?

У чому М. Коцюбинський виявляв активність як громадський діяч після переїзду до Чернігова?

Коли помер і де похований письменник?

Що особливого вніс М. Коцюбинський у тему масових втеч кріпаків від панів і остогидлої панщини? З'ясуйте роль Михайла Коцюбинського в літературному й громадському житті. Що з цього приводу сказав Панас Мирний?

Поетика назви

Назва художнього тексту ніколи не є випадковою, адже вона відіграє роль чарівного ключика для розуміння твору. Пригадайте, коли минулого року ви тільки відкрили сторінки підручника з біографією В. Винниченка, назва оповідання цього автора - «Федько-халамидник» - одразу підказала вам, що йтиметься, напевно, про якогось неслуха, шибеника, малолітнього хулігана. А назва повісті Івана Франка «Захар Беркут», в якій прізвище героя співвідноситься із великим хижим птахом, наштовхнула вас на думку, що автор розповідатиме читачам про людину горду, безстрашну. Цього навчального року ви прочитаєте твори Ніни Бічуї «Шпага Славка Беркути» та Ю. Винничука «Місце для дракона». У першому випадку слова «шпага» і орлине прізвище героя налаштують вас на повагу до літературного персонажа - як оборонця справедливості, у другому - слова «місце» і «дракон» насамперед зацікавлять, чи є зараз дракони й чи знайдеться такому доісторичному ящеру місце в сучасному світі. Має свої прозорі смисли й назва повісті М. Коцюбинського «Дорогою ціною». Безперечно, після прочитання твір розкриється повніше, однак важливою є й поетика назви.

Діалог із текстом

На які думки наштовхує вас назва повісті М. Коцюбинського «Дорогою ціною»? Йдеться про кошти, фінансові витрати чи щось інше, важливіше?

Після повного прочитання й аналізу цього твору ще раз зверніться до тлумачення поетики назви й встановіть, чи правильними були ваші перші міркування.

ДОРОГОЮ ЦІНОЮ

(Скорочено)

Діялось се в тридцятих роках минулого століття. Українське поспільство ', поборене у класовій боротьбі, з ярмом панщизняної неволі на шиї, тягло свою долю з глухим ремством 7 8. То не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ще степовим вітром, із не втраченим іще смаком волі, широких просторів. Він йшов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливались кров'ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги...

Вільний дух народу ще тлів під попелом неволі. Старше покоління, свідок іншого життя, показувало ще на долонях мозолі від шаблі, піднятої в оборону народних і людських прав. Пісня волі чаруючим акордом лунала в серцях молоді, поривала її туди, де ще не чуть кайданів, скованих на людей людьми. На широкі бессарабські степи, вільні, без пана й панщини, рвалась гаряча уява й тягла за собою сотки й тисячі...

Хлоп протестував, хлоп тікав на вільні землі, рятуючись, як міг, од панщини, лишаючи на рідній землі все дороге, все миле його серцю. Але й там, далеко від рідних осель, настигала його панська рука. На вільних землях зорганізовані були на втікачів лови, справжні облави, як на вовка або ведмедя. По всій Бессарабії ганяли дозорці, вистежуючи скрізь по ровах, стогах сіна, комишах болотяних річок збіджених, змордованих людей...

Голову втікача оцінено. За кожного спійманого прибережні козаки9 діставали плат)’... Лиха доля чекала втікача: його оддавано в некрути10, засилано на Сибір, катовано канчуками 11, тавровано 12 13, мов худобу, або з оголеною напівголовою одси-лано в кайданах назад до пана, знов у неволю, на панщину... А проте, мов талії води під теплим подихом весни, річкою текло вкраїнське селянство туди, де хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю, а ні - то полягти кістками на вічний спочинок...

І

-    То ти, Остапе?

-    Я, Соломіє...

-    Тікаєш... покидаєш мене... І отеє я лишуся сама з тим осоружним чоловіком.. Ні, тікай, тікай, Остапе... Коли б ти знав, що робиться у горницях: пан біга по хаті,

мов скажений. «Бунтар, - кричить, - гайдамака! Він мені людей баламутить!..» Покликав осавулу *: «Веди мені зараз Остапа Мандрику... З живого шкуру здеру, чисто оббілую... Я ж йому пригадаю, гайдамаці, Кодню... В некрути, - каже, - оддам...»

 

- Злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо, та й байдуже йому, тягне, хоч ти що... Ех, піду, де воля, де інші люди... Бувай здорова, Соломіє...

Остап перекинув через тин, за яким стояла Соломія, сакви і сп'явся на тин. На нічному зоряному небі виткнулась ставна парубоча постать...

-    Ти ж кудою подасися, Остапе?

-    Та мені аби на Чорний шлях, а там уже якось воно буде... там напутять уже...

-    Я тебе духом перехоплю човном на той бік, а там чагарником, полем - та й вийдеш на шлях. Так безпечніше буде.

Соломія підійшла до ставка, скочила в човен і почала шарити на днищі.

-    Капосний дід, одніс весло у катрагу 2... Ну, та дарма - обійдемось.

Остап сів у човен, і Соломія одіпхнулась од берега. Човен плавко загойдався на волі, а далі тихо й рівно посунув по воді над зорями, що тремтіли на дні блакитної безодні. Соломія з тихим смутком дивилась на Остапа й чула, як по її виду котилась сльоза за сльозою... Човен стукнувсь об берег. Остап підняв свої сакви і поцілувався з Соломією.

-    Бувай здорова... Гляди ж, не забувай мого дідуся... Перекажи, хай вони не журяться. Вже я якось дам собі раду...

-    Ну, хай тебе боронить і хова од лихого Мати Божа... Прощавай!..

Остап йшов навпростець, минаючи вузькі, криві стежки, протоптані товаром й пастухами. Тут, у товаристві однолітків-пастушків, заводив він безконечні грища. Тут він пас панську худобу. Та й хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень панською худобою? Хіба його батько, мати, Соломія, навіть дідусь його, що ходив у Січ, а потім різав панів в Умані, - хіба ж вони не стали такою худобою?.. Коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан розлучити його з Соломією та силою оддати її за свого хурмана, не міг би сивого дідуся катувати на стайні нагаями... не похвалявся б оббілувати Остапа за сміливе слово.

-    Оббілуєш... - злорадно осміхнувся Остап до себе. - Шукай вітра в полі...

Уявляється йому Дунай, широкий-широкий. За Дунаєм - Січ. Басують під козацтвом коні, мов змії ті, повигинали шиї... Козацтво - як мак... Жупан червоний, вус чорний, довгий, при боці шаблюка. Попереду - Остап. Кінь під ним гарячий,

' Осавула (архаїчне) - прикажчик у панському маєтку.

' Каграга (архаїчне) - курінь, інколи - ловітка.

вороний, той, що у пана лишився на стайні; одіж із щирого срібла-злота, шабля довжезна. Він оповіда козакам, за віщо пан хотів його оббілувати, яка повелась тепер у них неволя в Уманщині, що треба піти і визволити народ із неволі... Козаки вклоняються йому, пускають із копита коні, кидаються у Дунай, перепливають його, а далі мчаться - Остап попереду - через луки й поля до них у село, в Уманщину... Чи бачиш, Соломіє?..

Світало. На блідому небі ясно горіла зірниця. Колосисте море синіло під росою в тьмяному світлі. Од свіжого подиху ранку злегка тремтіли жита, з рум’яного сходу линуло світло і м'якими хвилями розпливалось поміж небом і землею. Над полем, у високості, співали вже жайворонки. Остап вийшов на шлях і озирнувся. На шляху було небезпечно. Остап зміркував, що пан, дізнавшись, міг послати за ним навздогін. Краще було звернути з дороги в який ярок чи видолинок. Але тільки Остап звернув із дороги, як йому причулося, щось немов гукає. Він озирнувся: прискорюючи ходу, подорожній махав на нього рукою, бажаючи, очевидячки, спинити його... Був то молодий, безвусий парубок, міцно збудований, у високій сивій кучмі1, короткій чугаїнці2 і з довгим ціпком. Коли той наблизився і привітався до нього, Остап із несподіванки скрикнув:

-    Соломіє!.. Чи ти здуріла?

-    Може, й здуріла... - сміялася Соломія...

-    Чисто парубок... Куди ти й по що?

-    За Дунай, у Січ із тобою... Приймаєш товариша чи не приймаєш?

-    Чи ти знавісніла, молодице, чи тебе нині жарт узявся?..

-    Які там жарти... Скоро ти пішов, я як стала на човні, так і задубіла. Далі прокинулась і чую, що все мені гидке: і чоловік, і панщина, й життя моє безщасне...

-    А що ж я робитиму з тобою у Січі, гей!..

Оце сказав! Звісно, вона не піде до Січі у братчики. Та й навіщо, коли навкруги Січі скрізь слободи, а в тих слободах живуть наші люди з жінками, з дітьми.. Ну, хай же він не супиться, мов сич на гіллі, й веселіше гляне на свою Соломію, що задля нього вбралась у штани та ладна мандрувати хоч на край світу... Остап осміхнувся. Він радий був Соломії, лише несподіванка збила його з пантелику.

-    А щоб же тебе муха вбрикнула, що ти вигадала!.. - повеселішав Остап.

Остап із Соломією звернули з шляху на поле і незабаром знайшли те, чого їм

було треба... Спільний сніданок і можливість перекинутись щирим словом із близькою людиною до решти помирили Остапа з несподіваним випадком; його заспокоїли Соломині доводи, і обидва товариші поснули сном молодості.

Сонце було низько, так у два чоловіки від землі, коли Остап прокинувся. Він хотів збудити Соломію, але лиш глянув на неї, як схопився за боки від реготу.

-    Ха-ха-ха!.. От козак-розкозак! - реготався Остап. - Ха-ха-ха!

1 Кучма - овеча шапка.

2Чугаіика (арха чне) -свигка.

Той регіт розбудив Соломію. Вона схопилась і, протираючи очі, здивовано зиркала на Остапа.

-    Продери, продери очі... Ха-ха-ха!.. Голова молодицина, а ноги парубочі...

Вони реготались, мов діти: вона - тонко і дзвінко, як молода дівчина, він -

грубше, передчасним баском двадцятилітнього парубка.

-    Що ж воно буде? - спитав перегодом Остап. - Таж як хто підгледить твій очіпок', не мине нас халепа.

-    А ось що буде! - рішуче промовила Соломія. Чорні буйні коси впали їй на плечі й вкрили їх нижче пояса. - На, ріж...

-    Що ти кажеш? - жахнувся Остап.

-    Ріж, кажу...

-    1 тобі не жаль, Соломіє?

-    Ані крихти... Ріж!..

-    Та в мене й ножиць чортма.

-    Ріж ножем!..

Однак Соломія дурила себе, запевняючи, що їй не жаль кіс. Як тільки ніж шурнув по волоссю і до ніг Соломіїних упало перше пасмо кіс, вона почула якийсь біль у грудях, щось стисло за серце, і на очі набігли сльози...

II

Була темна, осіння ніч. Густа мряка чорним запиналом єднала з небом спалену сонцем полонину. У долині, на виднокрузі, сіріло щось широкою смугою і розпливалось у пітьмі. То був Дунай. Ще густіший морок виповняв глибокі чорториї, що збігали в долин)' по схилу прибережного узгір'я. В одній з таких яруг, глибоких та покручених по всіх напрямках весняними водами, на самому дні ворушились люди. Два дні і дві ночі сиділи вони тут, у вогкості й пітьмі, ховаючись від козачих пікетів2, розкиданих по лівому березі Дунаю. Якраз сьогодні, з опівночі, мусили вони прокрастися у комиші і чекати перевожчиків із-за Дунаю...

-    Гаси вогонь! - обізвався хтось пошепки. - Крий Боже, ще помітять...

Тим часом кінський тупіт завмирав удалині і врешті зовсім затих. Усі мовчали.

-    Іване, - перервав хтось врешті тишу, - розкажи-но, як тебе жінка била та як ти од неї забіг аж сюди...

-    Отеє вигадав! Щоб жінка та чоловіка била!.. Зроду такого не було... хе-хе-хе,.. -непевно якось сміявся Іван, немов хотів підбадьорити себе.

Іван пристав до Остапа десь у дорозі. Вони були з одного повіту, навіть села їх були близько. Іван охоче оповідав про своє життя до.машнє; з оповідання того можна було зрозуміти, що втік він не так од панщини, як від лютої жінки, яка мала занадто великі кулаки для малого на зріст Івана. Та хоч сите тіло Іванове

: Очіпок (архаїчне} - старовинний жіночий убір заміжньої жінки у вигляді шапочки з поздоажним розрізом ззаду, який зашнуровують, стягуючи й закрі ілюючи волосся.

‘Козачий пікет - російський прикордонний сторожовий загін.

спочило трохи від жінчиних кулаків, душа його шукала знайомих вражень покори. Він прив’язався до Соломії, що огрядною постаттю нагадувала йому жінку, і за кождим її словом ладен був скочити хоч у пекло...

-    Чи не час нам у дорогу? - поспитала Соломія.

Очевидячки, се питання усіх цікавило, бо по проваллі пройшов шепіт: пора, пора... І почалося збирання.

Рушили... Йшли недовго. Дід-провідник зупинився, наказав усім залазити в комиші, скласти свої клунки й бути напоготові, а сам десь зник... Ураз - що се? Сон сниться чи чудо діється? Далеко за річкою блиснуло щось, немов із неба вогонь упав на землю і спалахнув. Три вогні горіли, як свічки в церкві, і не можна було розібрати, чи воно на землі, чи на небі діється. Та не встигли вони спам’ятатися, як вогні згасли і одночасно, десь недалеко, жалібно завив голодний вовк...

-    А що, вовк добре заскиглив? - шепнув дідок на вухо Іванові і засміявся.

-    А щоб же вас ведмідь загриз... борони Боже! - здивувався той.

Незважаючи на дідову обіцянку, перевіз не прибував. Місце було небезпечне -

тут раз у раз вешталась кордонна сторожа і кожної хвилини могла заскочити. Коли се на самому березі щось плюснуло. Два човни м’яко шурхнули по прибережному піску, і тихий голос поспитав:

-    Ви всі тут?

На березі зробився заколот. Всі товпились коло човнів, кожний хотів скоріш зайняти місце, примостити свої клунки. Дідові Овсієві нелегко давалося зробити лад і спокій. Котигорошок одним із перших скочив у човен і завзято намагався втягти за собою якийсь Соломіїн клунок.

-    Соломіє... Остапе... сюди... до мене! - кликав він пошепки, і сопів, і кректав, і крутив головою, вовтузячись із непокірливим клунком.

Раптом зовсім зблизька форкнула коняка. Усі оторопіли... У ту ж хвилину кінська голова наткнулась на купку людей... Якийсь здоровенний москаль ухопив Соло.мію впоперек і поволік, але Остап насів на нього ззаду і визволив Соломію.

А човни тим часом тікали. Вода кипіла під веслами, човни тремтіли й скакали на воді, як живі...

Що далі було - ні Остап, ні Соломія не могли добре пригадати. Вони лиш пам'ятали, що бігли на одчай, через комиші, через воду, в безпросвітній темряві, з почуттям звірини, за якою женуть собаки. Врешті щось перепинило їм дорогу, і вони попадали... Вони ледве вилізли з глибокого провалля і опинилися на спаленій сонцем сірій полонині... З дороги видно було, як вився у низині кривульками глибокий та каламутний Прут, а за ним, скілько око сягало, руділи стиглим комишем плавні і хвилювались, як нива. Край неба щось курилося, дим низько слався над очеретами. Інколи над берегом Пруту проскакував вершник і зникав за крутим поворотом річки. За Прутом була Туреччина14...

Остап із Соломією потиху спустили пліт на річку. Він хлюпнув і глибоко осів у воду. Коли Соломія примостилася на плоті, Остап одіпхнув од берега і тоді скочив. Пліт захитався і пропустив воду. Прудка течія крутнула ним і понесла вниз. Остап опиравсь бистрині з усієї сили, але його кіл мало що помагав: пліт несло серединою річки. Якийсь час плили вони в тумані, одірвані од землі й безпомічні. На превелику силу вдалося врешті наблизитись до берега. Соломія вхопила за гіллячки, Остап придержав пліт - і обоє вискочили на берег, втомлені й мокрі. Вода зараз підхопила пліт і понесла вниз укупі з харчами, забутими на плоту. Та се дурниця: вони були за кордоном.

Дивне почуття обхопило Остапові груди: замість радості сильне обурення стрепенуло його істоту. В один мент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в нову, не панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки.

-    Бодай ти запалася, триклята країно, з твоїми порядками!.. - закляв він.

Одночасно на тому березі почулася кінська ступа.

-    Хто там?.. - кинув у пітьму кордонний козак і, не дочекавшись одповіді, бахнув наосліп із рушниці.

-    Ой! - скрикнув Остап, ухопившись за груди і захитався.

-    Нічаво-о!.. Коли не влучив, тікай собі з Богом! - добродушно промовив козак і ступою подався далі...

Діалог із текстом

З якою метою автор точно вказує час, коли відбуваються події у творі?

Чому найжорстокіші каральні заходи царського уряду не могли зупинити потік утікачів з України? Як про це сказано 8 тексті?

Про що вели розмову Остап-утікач та Соломія?

Чому Соломія вирішила перевезти Остапа човном?

Про що думав Остап, добираючись навпростець до Чорного шляху?

Чому парубок-утікач спочатку не зрадів появі ще одного подорожнього? Чого остерігався Остап? Де і як провели перший день Остап і Соломія? Чому вдень їм подорожувати було небезпечно?

Що сталося під час переправи через Дунай?

Як ви розцінюєте той факт, що Остап і Соломія не полишили думки перебратися на турецький берег? Як саме вони вирішили втілити задум у життя? Чи було це безпечною затією? Чому?

З якими тваринами і чому саме з ними порівнює М. Коцюбинський закріпачений український народ? Яку мрію виношував Остап-утікач? Як ви вважаєте, чи міг він стати справжнім запорожцем? Чому ваші висновки саме такі?

У якому образі в досвітніх сутінках перед Мандрикою постала Соломія? Як вона пояснила Остапові своє рішення тікати з рідного краю разом із ним?

Доведіть, що навіть невимовно страждаючи через втрату волосся (обстригання коси в ті часи вважалося ганьбою для її власниці, й подібний засіб приниження громада використовувала дуже рідко,

здебільшого як кару для гулящої жінки), Соломія виявила себе як сильна духом людина, передбачлива і кмітлива.

Якою є авторська позиція щодо втікачів із панської неволі на початку твору і в момент очікування перевозу через Дунай?

Як урятувалися від погоні прикордонників Остап і Соломія?

Який вихід для досягнення мети своєї втечі знайшли Остап і Соломія? Про що свідчили їхні діі?

За допомогою яких художніх засобів М. Коцюбинському вдалося передати високу напругу очікування гуртом утікачів перевозу на турецький берег?

Пригадайте з історії, хто з російських царів запровадив в Україні кріпосне право? Коли це сталося? Які трагічні для Україні події передували запровадженню кріпацтва?

Знайдіть у мережі Інтернет (h(tpsS/uk.wikipedia.org/wiki/;https'J/yandex.ua/images/seatch?text=) інформацію про плавні1 Дніпра й Дунаю, їхній рослинний і тваринний світ, а також територіальні розміри цих заплав у XIX столітті.

III

-    Що тобі? - прискочила Соломія до Остапа.

-    Ой, - тихо стогнав Остап, - поцілив мене отут, під серце...

Соломія немов не розуміла того, що сталося. Вона торсала Остапа за одежу, тягла його з собою і з жахом повторяла:

-    Тікаймо... тікаймо... він іще стрілятиме, він уб'є тебе...

Вона вскочила у комиші і бігла прудко, наскільки позволяв се Остап та густий очерет. Тряский ґрунт плавнів вгинався під нею, як на пружинах. Ноги грузли часом по коліно в цмоковині2, цупкий комиш ламався, тріщав та бив її по лиці, плутався під ногами, а вона бігла усе вперед, пойнята жахом, нічого не помічаючи, бажаючи тільки забігти якомога далі, укритися від наглої смерті. Остап несвідомо піддававсь їй. Він біг за нею, хоч із кожним віддихом і рухом кололо його в грудях і нападали часом млості, а з-під руки, якою він затуляв рану, стікало щось тепле й мокре... Врешті він почув, що мліє.

-    Стій... не можу... - шепнув він, опускаючись додолу...

Остап знемігся і зовсім розхорівся: його палила гарячка. Соломія поклала його край озерця і задумалась. Адже вони могли пропасти отут без людської помочі, без харчів, посуваючись так поволі! Голод уже ссав під грудьми. Видно, вони заблудились і тепер плутаються у плавнях - і хто зна, як довго ще .можуть блукати у сій глушині. Чи не краще б лишити тут Остапа, - вона ж йому однаково нічим не годна запомогти, - та самій метнутись й пошукати виходу?

-    Примости мене коло озерця, аби я міг воду дістати, а сама йди розглянь... -згоджувався Остап...

Соломія нагнула комиш і зробила хворому ложе.

-    Отак добре буде...

’ Плавні - заболочені, порослі вологолюбними рослинами низькі бере: и і заплави річок, які заюплююгься під час повеней.

'Имоковйна (діалектне) - рнсовина.

Соломія озирнулась і стала міркувати... Вона піде проти вітру... здається, управо більш гнеться куня1... Вона нічого не казатиме Остапові, бо він почне сперечатися, дратуватися... Йшла і старалася нагадати собі плавні, як бачила їх згори, до переправи. Управо - горіло... так, управо горіло, і туди гнав вітер вогонь; у ліву руку ви-днілись гори й верби. Значить, треба йти туди, проти вітру... Часом їй доводилось продиратися через таку гущину, що вона ледве пролазила поміж жовтими стінами... По сих непролазних пущах, певно, ніколи не ступала людська нога. Тут було безліч таємних закутків, скрізь стрічались барлоги диких звірів, вислані кунею та сухим мохом. Соломія йшла, як на дні моря, а вгорі, над її головою, шуміла куня, немов котила кудись руді й каламутні хвилі. Соломія міркувала, що коли брати у ліву руку, плавні мусять швидко скінчитися, бо в той бік вони простягались недалеко... Раптом Соломія зупинилась і .мало не зомліла од страшної думки: вона може не знайти Остапа, бо нічим не значила своєї дороги. Треба було ламати комиш абощо. Треба зараз вертатися, поки вона недалеко одійшла й не забула дороги...

Спочатку все йшло добре, вона знаходила свої сліди і по них верталась. Та скоро сліди щезли. Соломії здалося, що вона дуже одхилилась уліворуч. Вона взяла трохи у праву руку і несподівано наскочила на чимале довгасте озерце. Тут вона не була, се вона твердо пам’ятала. Соломія глянула вгору. Куня гойдалась то в той, то в інший бік. Пройшовши зо двоє гонів2, Соломія запевнилася, що йшла проти вітру. Невже вертатись назад? Вона зупинилася. Очевидячки, вона збилася з дороги, заблудилася. Що робити? Соломія подумала, що вона мусить бути недалеко од Остапа, що він почує її, і крикнула:

- Остапе-е!.. Оста-апе-е!..

Голос її прогучав глухо, стіна ворожого очерету не пустила його далеко, забрала в себе, ковтнула. Соломія ще раз гукнула - те ж саме. Серце в Соломії упало, руки звисли безвладно. Та ненадовго. Новий приплив енергії, шалена відвага пойняли її волю, і вона кинулась уперед, розхиляючи й ламаючи очерет зі сліпою завзятістю зраненого оленя... Вона знайде людей, оддасть їм усі свої гроші, що висять зашиті в торбинці на шиї, і з ними обшукає плавні та знайде Остапа...

Однак краю плавням не було... Надвечір їй почувся дим, і вона зраділа - значить, близько люди. Та чим далі вона йшла і чим більше смеркалось, тим більше дим ставав помітним. Птахи сильніше непокоїлись. В повітрі стало тепліше. Те тепло йшло ззаду і з боків, немов од печі. Що се таке робиться навкруги? Обернувшись назад і глянувши на небо, вона побачила червоні хмари - і зразу стали зрозумілими їй і той дим, і тепло, і неспокій птахів, і тікання звірів. Плавні горіли, вогняні гори наступали на них, несли усьому смерть... Несказанний жах обняв Соломію. З криком «Ох, Боже мій!.» вона шарпнулась із останніх сил і наосліп кинулась в очерети слідком за гадюками, звіриною й усім живим, що, рятуючись од наглої смерті, мчало в перестраху перед наступаючими бурунами вогняного моря...

1 Купи (діалектне) - волоть оберегу, верхівки цієї рослини з зібраним у вінички насінням.

Тони (архаїчне) - українська старовинна народна міра довжини; від 60 до 120 сажнів.

* * *

 

По відході Соломії Остап почув себе одрізаним од світу. Гарячка палила його всередині, він щохвилини мочив руку в воді та охолоджував чоло, очі, голову...

Надвечір Остап почав турбуватися: де ділася Соломія, що її нема досі? А може, вона його покинула?.. «Соломіє... Соломіє...» - стогнав хворий, та стогін його заглушався шумом плавнів. Удосвіта Остап почув, що коло нього жива істота.

- Ти, Соломіє? - поспитав він і одкрив очі.

«Чи вона жартує, що перекинулась собакою?» - подумав він і трохи опритомнів. Проти нього стояв не пес, а вовк. Великий, сірий, з голодними очима. Він на-сторошив вуха й простяг до Остапа морду, міркуючи, безпечно йому нападати, чи ні. Остап лежав безборонний і дививсь на вовка. Він добре бачив трохи кривий, глибокий і заслинений рот вовка, закрутки шерсті на його грудях й міцні замочені лаби *. Звір трошки присунувся до Остапа. Остап зачерпнув пригоршнею води і бризнув на вовка. Бризки долетіли до його морди. Вовк вискалив зуби і осів на задні лаби, але не одходив. Остап знов покропив його водою. Вовк клацнув зубами і блимнув очима. Посидівши трохи й не зводячи очей з Остапа, він раптом витяг шию, подався наперед і так жалібно завив, що Остапові аж мороз пішов поза шкіру. Він кілька раз сердитоклацнув зубами, крутнувсь і щез у комишах.

По сих одвідинах Остап почав думати про смерть. Йому тільки хотілось перед смертю побачити Соломію. Десь заблудилась у плавнях або вовки роздерли її. І Остапові стало жалко Соломії. Вона така добра, так кохала його, вона пішла за ним у далеку дорогу, не пожалувала кіс своїх задля нього; вона доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш... Гаряча хвиля б’є до серця, в голові прояснюється. Він не хоче вмирати. Він хоче жити. Світ такий красний... Остап іще молодий, він не жив іще, не зазнав усього... Йому ще хочеться глянути на сонце, побачити світ Божий, людей, обняти Соломію... Він іще живий, він не лежатиме тут колодою, не ждатиме, аж прийде смерть...

Остап зсувається зі свого ложа і повзе...

IV

Край битого шляху, яким селяни наддунайських сіл їздять у Галац2, заховався серед купи верб та поміж очеретами циганський виселок. Він складався всього-на-всього з трьох хаток, зліплених із глини, як ластівчані гнізда... Під вікном, у благаючій позі, стояла перед циганкою якась страшна жінка, бліда, простоволоса, в подертій заболоченій одежі, і намагалася щось вимовити. Її вуста ворушилися,

' Лаби (діалектне) - лапи.

'Галіц-портове місто на території тодішньої Туреччини, а тепер-Румунії.

та голос не добувався. Се її мучило, і вона говорила очима - червоними, наляканими, страшними. Врешті їй удалось прохрипіти:

-    Люди... добрі... рятуйте... рятуйте!.. Остап лежить там, недалеко... ходім...

Цигани нічого не розуміли.

-    Содеш душа?питав старий циган.

Соломія, одначе, не слухала його - вона зверталась до Раду, хапала за плащ циганку, благала старого. Вона стогнала і тягла їх за собою... Цигани ледве встигали за нею. Перейшовши дорогу, вона подалася вздовж плавнів.

-    Кай жа?2 - тривожно кричав Раду на Соломію.

Але вона не одповідала та все бігла наперед. Врешті зупинилась, нагнулась до землі і промовила:

-    Остапе!..

Лежав якийсь чоловік. Старий циган викресав вогню, запалив очеретину і наблизив її до Остапового обличчя. Очі в Остапа були заплющені, а на білому виду виразно зачорніли молоді уса й густі брови...

-    Люди добрі, - благала Соломія, стоячи на колінах, - змилуйтеся, прийміть нас до хати... Я вам оддячу, я вам одроблю... Візьміть усе, що маю... все... та не кидайте нас... Ось нате...

З сими словами Соломія зірвала з шиї торбинку' і висипала з неї на руку' старому' циганові кілька срібних монет. Старий побрязкав грошима на долоні, підкинув їх і сховав у кишеню.

-    Мішто!..3 - сказав він коротко...

Лишаючись у хаті сама, поки жінки їздили по жебрах, а мужчини хропли під стінами на лавах або щезали кудись, Соломія ставила біля Остапа холодну воду і бралась до роботи. Вона підмазувала чорні, задимлені стіни хатчини, що нагадували дику печеру', мела долівку', стирала пил із Гіциної скрипки, мила стіл і навіть занехаяні шибки, крізь які видко бу'ло море рудого комишу' та білу', блукаючу' коло хати козу. Соломія усе старалася оддячити циганам за рятунок і захист; однак те, що вона робила, не вдовольняло старого цигана - вона се помічала з його лихих поглядів, із його бурчання.

-    Соломіє!..

-    Чого, Остапе? - кидала вона роботу.

-    Сядь коло .мене...

За два тижні він уже зводився з лави, доволікався до вікна і сумно поводив очима по хвилі рудих, аж червоних, комишів. Вона радилась із ним: чи не піти їй разом із циганками по селах, може, хто найме на поденне. А то стріну'ться де свої люди, напутять, поможуть, не те що чу'жі.

’ Содеш душа? (циганське) - -До кажеш?

7 Кай жа? (циі анське) - Куди й^еш?

-    Мішто! (циганське) - Добре!

-    Що ж, іди, - згодився Остап, - може, й мені що напитаєш, як очуняю...

Циганки, певно, доміркувалися, чого вона пішла за ними, бо в першому ж таки

селі вони одвели її до заможного болгарина, який найняв Соломію перемивати вовну. З того дня Соломія приносила з собою трохи грошей та купувала Остапові кращу страву. Однак старий Гіца розібрав, де раки зимують. Помітивши, що Соломія приносить гроші, він якось приступив до неї, простяг руку, і крикнув:

-    Давай гроші! Чи я дурно тебе годуватиму?..

З кожним днем життя в циганській хатці робилось тяжчим та тяжчим... Раз якось Остапові не спалося. Він відхилив надвірні двері, щоб дихнути свіжим повітрям, і побачив, як Раду пригнав чиїсь коні, спутав їх і відвів у комиші.

«Еге, - подумав Остап, - ось воно що!..»

І чим більш Остап придивлявся, тим більше помічав і все більше запевнявся, що попав у злодійське гніздо. Плавні були добрим місцем до схованки краденого.

-    Треба тікати звідси! - говорив Остап Соломії.

але

Несподівано трапилась пригода, що сколошкала усе циганське кодло. Якось перед світом Раду уніс у хату побитого, скривавленого Гіцу... На другий день, коло полудня, набігли на циганську хатину турецькі жовніри', зробили трус, познаходили в плавнях якесь манаття і пов’язали всіх, хто був у хаті, навіть слабого Гіцу. Надаремне Остап запевняв, що він чужий тут, оповідав, як він опинився у плавнях, його не слухали, як не слухали лементу жінок, прокльонів Раду. Поклали Гіцу на візок, запряжений облізлою шкапиною, підперли двері кілком і, лаючись, погнали бранців по дорозі в Галац. Серед плавнів коло хатки лишилась на хазяйстві лише коза, що жалібно мекала, коли осінній вітер куйовдив її білу шерсть...

V

Соломії сьогодні щастило. Болгарин був задля свята трохи напідпитку, веселий. Він охоче дозволив Остапові ночувати вкупі з його челядниками і навіть дав Соломії наперед трохи грошей. Соломія покористувалась вільним днем та грошима і забігла в Галац - купити Остапові теплу одежинку. Зростала певність, що все скінчиться добре, - і вона зазнає ще щасливого життя. Соломія не помітила, як опинилась на базарі. Вона не знала, куди перше поткнутися, і довго, може, стояла б, коли б хтось не смикнув її ззаду за рукав.

-    Соломіє!.. Хе-хе-хе...

Соломія озирнулась: перед нею стояв Котигорошок.

-    Іване! А ви звідки тут узялися? - скрикнула вона, зрадівши йому.

-    А що? Ви думали - пропав?.. Де ж Остап?

-    Остап... та ходім краще звідси, сядемо де, я вже потім куплю що треба...

: Жовніри (полонІзм) - солдати, вояки.

Незабаром Соломія з Іваном простували повз плавні до циганської оселі... Наближаючись до хати, Соломія почувала невиразну тривогу. Двері були підперті кілком ізнадвору. Що сталося? Вона шарпнула кілок і вбігла до хати. Там був нелад: перекинуті ослони лежали догори ногами, лахмани валялись долі, в хаті було чорно і пусто. Нікого. Де ж усі поділися?.. Соломія гукнула Остапа. Ніхто не обізвався. Що ж сталося? Соломія оббігла навкруги хату, заглянула в повітку - коня й воза нема. Ноги в неї тремтіли. Все тіло тремтіло. Тривога душила груди і горло. Де Остап?

-    Оце але! - дивувався Іван, бігав за Соломією та докучав дурними радами.

-    Куди його поділи? - вона нічого не могла зрозуміти: думки й гадки скакали у неї в голові і розкочувались, як намисто.

-    Га! Хто ж його знає!.. Ходім у конак \ - радив Іван, - так і так, розкажемо, був чоловік та пропав... Побачите, вони вже знайдуть його...

Ніч стояла надворі, коли вони добились до конаку. Тут їм довелось чекати, бо старший пішов до мечеті і довго не вертався, а турецькі жовніри не розуміли їх. Врешті їх покликано. Товстий, добродушний турок із горбатим носом та з чорними блискучими вусами спокійно вислухав їх через драгомана2. Він перекинувся кількома словами з іншим турком і знов через драгомана спокійно вів річ:

-    Нема чого шукати далеко, він у нас, у доброму сховку. Попалась пташка... Ціле гніздо накрили... Скажи нам, молодице, коли твій чоловік дістав кульку між ребра? Адже не тоді, як Гіца, мабуть, при другій оказії, бо рана гоїться вже... Од москаля, кажеш, на перевозі... я так і знав, що він рус, втікач... От ми й відішлемо його назад, у нас і своїх шибеників доволі, хай там погладять його по спині... І не прохай, і не благай, нічого не поможу... Ну, чого стоїш? Айда!..

Соломія аж похолола, коли почула про таку напасть на Остапа. Драгоман замахав на неї руками і мало не випхав за двері.

Соломія цілу ніч проплакала і вранці не пішла на роботу. Вона нетерпляче чекала Івана. І справді, Іван з'явився, як обіцяв, із полудня.

-    Ну, що? - накинулась на нього Соломія.

-    Бакшишя треба дати... Як не дамо, відвезуть раба Божого до москалів... А ті не погладять по голівці, ой ні... Розказував Савка, - ви ж пам’ятаєте Савку? - що як його відвезли звідси за Дунай, то там йому москалі так списали спину канчуками, що й досі сині басамани знати... та ще обголили половину голови, випекли на лобі тавро і відіслали до пана... Та що - втік знов сюди... завзятий хлопець... хе-хе!.. Треба бакшиш готувати та визволяти Остапа, а де грошей взяти?

Соломії трохи розвиднілось. Коли тільки річ у грошах, - вона роздобуде їх. Вона від рота відриватиме кожен шматок, кожен шеляг4 складатиме на викуп. Може, й Іван запоможе.

' Конак (тюркське) - тут: приміщення місцевої впади.

'Драгоман - товкмач, перекладач.

3    Бакшиш (тюркське) - грошова подачка., хабар.

4    Шеляг (архаїчне) - гроші, дрібна монета.

-    Ось вам усе, що склав, хай і моє докупи... - наче вгадав її думку Іван, розвиваючи з хустинки купку срібла. - Та ще там у вашому клунку щось є...

Соломія взяла гроші. В її клункові були коралі та деяка одежина. Вона те все позбувала, та грошей було мало. Проте не було іншого способу, як ходити в конак, де можна було побачити драгомана, а на нього Соломія покладала надію. Драгоман, однак, небагато обіцяв.

-    Не пустять твого чоловіка, і не сподівайся. Утік до нас - сиди тихо, а робиш шкоду - айда назад... Не клопочись дурно й не побачиш його тепер...

-    Змилуйтесь, визволяйте, безвинно чоловік погибає. - Соломія ткнула драго-манові гроші.

Драгоман узяв, полічив і покрутив головою.

-    Нічого не буде... Відвезуть... А що я дурно не хочу твоїх грошей, то скажу тобі, що повезуть його позавтра вранці... Як тільки свіне1, приходь на берег - побачиш чоловіка... От!..

Така ж спокійна, нічого не відповівши навіть, немов вона давно погодилась із цим, покинула Соло.мія конак. «Відвезуть... відвезуть... відвезуть...» - стукало щось молотком в її голові за кожним кроком, коли вона поспішалася до Івана.

-    Відвезуть... - промовила вона, дивлячись на нього сухими очима. - Позавтра... Ми його відіб’ємо...

-    Оце але! Оце сказали! Як же ми його відіб’ємо? Таже його турки везтимуть, гей! - налякався Котигорошок.

Що турки!.. Вона має цілий план. Він дістане собі і їй рушниці - кожен румун їх .має в хаті, - вони вийдуть на берег уранці, відв'яжуть чужий човен і випливуть на річку. Там чекатимуть, аж везтимуть Остапа, і нападуть на турків. Остап допоможе, коли побачить їх... Що, він боїться? Обійдеться без нього, вона сама потрапить загинути, рятуючи Остапа... Та на прощання вона нагадає йому його жінку і отут при людях, на сором йому, відлупцює його...

-    Та я з вами хоч у пекло... Що мені - страшно вмирати, чи що!., я готовий, аби ви... - Іван 6}¾ червоний, кліпав очи.ма і боязко поглядав на Соломію...

На другий день, тільки почало розвиднюватись, Соломія була вже на березі. Повна ущерть річка лежала перед нею поміж вкритими снігом берегами, як чорна і тиха безодня. Туман уже піднявся - і небо стало сірим. Соломія дивилась на город. Вона чекала Івана. Невже він не прийде? Та ось показалась коротка і сита фігура. Іван ніс на плечах весла і скидався на рибалку, що спокійно починає робочу днину. Скинув весла у перший скраю човен, витяг із-за пазухи старий турецький пістоль і подав Соломії. Оце все, що він міг роздобути.

-    Набитий2, - стиха обізвався Іван, відпихаючись від берега. Він був неговіркий і поважний, наче жалоба зимового краєвиду змінила йому настрій. Вони від-

1    Свіне Ідіаііек не) - почне сві аі л, розвидниться.

2    Набитий (архаїчне) - заряджений.

пливли на середину річки. Прудка течія зносила їх униз, і видко було, як тікали від них білі береги з чорними вербами. Соломія не відривала очей від берега. Там, над водою, купка людей лагодилась сідати в човен. «Чи їх троє, чи четверо?» -вона ніяк не могла порахувати... Турецький човен теж виплив на середину, певно, хотів покористуватися силою течії. Так вони пливли далеко один від одного, не наближаючись до себе. Іван наліг тоді на весла і його човен почав наганяти передній. Вже можна було розібрати, що там сиділо четверо - двоє на веслах, а двоє - один проти одного. Соломія впізнала Остапа. Треба його сповістити.

-    Оста-а-пе! - співала Соломія. - Ми їдемо тебе-е визволяти!.. Іван б’є одного... я стріляю другого, а ти возьми собі третього...

Гарний сильний голос співав на воді, все наближаючись, все зміцнюючись, і турки заслухались. Вони не помітили навіть, що просто на них летить човен і ось-ось стукнеться з їхнім. Соломин човен повернув боком і був усього на аршин1 від турецького, коли турки загалакали. Та було пізно: човни черкнулися, загойдались, і саме тоді, як турки з лайкою нагнулися, щоб відіпхнутись, Іван підняв весло і з усієї сили спустив його на червоний фез2. У той же мент між них блиснув постріл і звилась хмарка диму.

-    Алла! - скрикнули турки з несподіванки.

Одного душив Остап. Той мент був таким блискавичним, що видався хвилиною сну. Іван, спустивши весло на голову туркові, підняв його знов і на хвилин)' закляк, дивлячись на розгойданий, стрибаючий по воді човен із переляканими людьми. Соломію крізь серпанок диму опік лютий погляд чорних очей, і їй здавалося, що вона стріляє безперестанку, хоч могла вистрілити лише раз. Раптом Іван почув, що його впекло щось у живіт. Він машинально спустив весло на турка, але весло сковзнуло і випало йому з рук; червоний фез турка якось витягся перед очима, немов виріс, відтак щез; Іван розкинув руки, похитнувся, в голові мигнула свідомість, що йому щось недобре.

Ой, Боже ж мій! - скрикнув він раптом і полетів навзнаки в воду.

Хибкий човен нагнувсь під вагою його тіла і викинув Соломію. Льодова вода голками пройшлась по Соломіїному тілу, сон щез, і свідомість освіжила мозок. Намагаючись вхопитись за перекинутий човен, Соломія побачила, що Остап б’ється в руках двох турків, а третій - той самий, що 6)¾ під Івановим веслом, -держить у руках димучу ще рушницю. Довгий човен тріпавсь перед її очима на воді, як велика риба.

Значить, ні вона, ні Іван нікого не забили... Значить, усе пропало... Але їй не до того... Вона чує, що могутня течія бере її в свої обійми, а чорна глибінь тягне за ноги. Приходить смерть. Але вона не дасться. Вона має сильні руки, а до берега недалеко. Вона мусить поспішати, поки не змерзло тіло... Дикі, невгамовні сили

1 Аршин (архаїчне)-давня міра довжини; один аршин дорівнював 0,711 метра.

' Фез (тюркське) - оеска, турецький головний убір, червона шапочка у формі зрізаної о конуса з китицею.

життя встають, і розпирають груди, зростають у лютість... Усі сили добути... всю теплу кров... усю волю... Ось ближче до берега... Ось берег видко... а там так гарно, так сонце сяє, там зелено, там небо синє, там радість, життя... Душа рветься до сонця, а тіло тягне до себе чорна безодня. Вона оковує його залізом, обвішує камінням, обхоплює холодними руками... Все тяжчим і тяжчим стає воно, все глибше і глибше пірнає у воду...

-    Остапе!.. - з розпукою кличе душа.

-    Соломіє-є!.. - доноситься до неї крик серця. - Соломіє!.. - чує вона крізь холодну хвилю, що б'є їй в очі, торкається чола, розплутує коси...

По чорній річці поміж білими берегами прудко пливе човен, тане вдалині і обертається в цятку... за ним несе вода другий, порожній, хлюпає в його білі боки і фарбує їх у червоний колір... Тихо в повітрі...

я я а

Чимало води утекло в Дунаї з того часу...

Тьмяно світяться вікна у маленькій хатинці, де сторож варить собі убогу вечерю. Сивий дід гріє свою бороду біля вогню і слухає розмову вітру. Що не кажіть, а він живий, той вітер. Він летить іздалеку, понад тихими селами і забирає по дорозі тишу села, клекіт міста, шемрання темного лісу, дзюрчання вод і дзвін стиглого колоса.

Треба тільки уміти слухати. А дід навчився. Довгі роки самітного життя серед розлогих просторів, у цьом)' царстві вітру, навчили його розуміти таємну розмову. Ось і тепер приносить йому той вірний товариш усякі звістки світ)' і кидає, мов цінний дарунок, у комин хатинки. Дід піднімає кудлаті брови і слухає. Його мутні очі дивляться в простір, а усмішка розсуває зморшки.

-    Чую, чую... - шепче він і виходить із хати.

Темрява і пустка обгортають його. Він повертається у той бік, де далеко, за селами й ланами, пливе Дунай, і шепче:

-    Знов мене кличеш, Соломіє? Почекай, швидко прийду, не забарюся вже...

А вітер гуде, розвіває дідові бороду і приносить йому тихий, ледве чутний, мов із дна Дунаю, поклик:

-    Оста-а-пе-е!..

-    Отак вона мене часто кличе, - оповідає дід людям, що інколи заходять у сторожку. - Як тільки вітер загуде - так і кличе до себе... то в комин гукне, то надворі покличе... а часом серед ночі збудить... А не приходить, ні... Та й хвала Богу, бо засмутилась би небіжка, коли б прочитала моє життя, як воно списане на спині...

І Остап охоче піднімає сорочку і показує збасаманений синій хребет, де списана, як він каже, його життєпись:

-    Оце ззаду пам’ятка від пана, а спереду, між ребрами, маю дарунок від москаля... кругом латаний... з тим і до Бога піду... Дорого заплатив я за волю, гірку ціну дав... Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею...

Діалог із текстом

Чому поранений Остап і Соломія не зупинилися після фатального пострілу прикордонника, а ще довго бігли плавнями навмання?

З якою метою Соломія вирішила покинути пораненого Остапа? Як Соломія подбала про найнеоб-хідніші потреби пораненого, залишаючи його в плавнях? Про що свідчила її турбота?

Що змусило героїню повісті повернутися до Остапа? Чи змогла вона його знайти? Чому?

Чому Соломія уперто шукала виходу з плавнів? Як надіялася здійснити план порятунку Остапа? Чому пожежа довела Соломію до відчаю, й вона почала панічно бігати плавнями?

Що саме марилося пораненому Остапові в час Соломіїної відсутності? Як боронився поранений парубок від вовка? Чи становив голодний вовк реальну небезпеку для пораненого Остапа? Чому сіроманець так і не зважився напасти на безпомічного Остапа?

Прочитайте абзац з III розділу повісті «Дорогою ціною®, який починається словами: «Гаряча хвиля б'є до серця, в голові прояснюється...». Про що свідчить вольове рішення Остапа не залишатися на місці й чекати смерті, а рухатися вперед, рятуватися, використовуючи навіть найменшу можливість?

Як саме автор наголошує на Соломіїній вдячності циганам за надання притулку їй і пораненому? Чому Остап і Соломія швидко зрозуміли, що їм треба терміново переселятися в інше помешкання? Де головна героїня твору зустрілася з Іваном Котигорошком і чому дуже зраділа старому знайомому? У якому вигляді застали циганське помешкання Соломія та Іван Котигорошок після арешту циганів? Куди змушена була звернутися Соломія, не виявивши в помешканні Остапа?

Що саме довідалася Соломія від представника турецької влади? Чому надана героїні інформація виявилася дуже невтішною?

Як поставився Іван до Соломіїного горя? Чим саме він їй допоміг?

Яку послугу зробив Соломії драгоман, віддячуючи за бакшиш? Чим була ця інформація для героїні твору дуже цінною? Який план порятунку Остапа виник у Соломії? Прочитайте відповідну цитату вголос. Яку роль у порятунку Остапа мав відіграти Іван?

Чому для Соломії велике значення мала кількість турецьких конвоїрів у човні, яким везли Остапа? Як саме Соломія сповістила милого про свій план його порятунку? Чому турки не запідозрили ймовірного нападу до самого зіткнення двох човнів?

З якоїпричини задум Соломіїможна назвати заздалегідь приреченою на невдачу авантюрною затією? Як загинув Іван? А Соломія? Прочитайте вголос відповідний уривок і доведіть, що Соломія не втрачає волі, збирає усі свої сили для порятунку. Про що це свідчить?

Для чого автор випускає великий проміжок життя Мандрики й показує нам Остапа через багато років після смерті Соломи, уже старим дідом? Скільки років минуло від часу загибелі Соломи до подій, описаних наприкінці твору? Що відбулося в житті Остапа за цей час?

Чому Остап переконаний, що Соломія засмутилася 6, якби довідалася, що йому випало на долю?

Які епізоди повісті засвідчують велику силу волі Остапа й Соломіїі усвідомлення ними необхідності бути вільними, щоб стати щасливими? Прочитайте вголос відповідні цитати.

З якої причини автор так багато уваги приділяє опису смерті Соломії? Як саме проявляється авторське ставлення до своєї героїні в цьому уривку повісті?

Як ви розумієте народне прислів'я: «Життя не має ціни, але воля дорожча за життя»? Чи може це прислів'я бути епіграфом до повісті М. Коцюбинського «Дорогою ціною»?

Доведіть, що почуття кохання в Остапа й Соломії виявилися дуже глибокими.

З якою метою автор уводить у повість майже казковий образ вітру?

Чи є романтичним образ Соломи у творі? Чому ви так вважаєте? Доведіть, що уявну розмову старого Остапа з Соломією, яка озивається до нього з дна Дунаю, змальовано в романтичному стилі. Визначте, які епізоди у сюжеті повісті М. Коцюбинського «Дорогою ціною» є зав'язкою, кульмінацією та розв'язкою.

Уявіть, що вам випала нагода зустрітися з героєм повісті М. Коцюбинського «Дорогою ціною» Остапом Мандрикою. Що ви могли 6 сказати йому для моральної підтримки?

Діалоги текстів

Знайдіть у бібліотеці й прочитайте повість американського письменника Джека Лондона «Любов до життя». Чим саме цей твір близький до окремих епізодів повісті М. Коцюбинського «Дорогою ціною»? Визначте спільні для обох творів мотиви.

Знайдіть у бібліотеці, самостійно прочитайте та опрацюйте оповідання Олександра Довженка «Воля до життя», щоб згодом порівняти його з повістю М. Коцюбинського та фронтовим оповіданням 0. Довженка «Ніч перед боєм», яке ви незабаром вивчатимете на уроках української літератури. Порівняйте назви творів М. Коцюбинського «Дорогою ціною», Джека Лондона «Любов до життя» та 0. Довженка «Воля до життя». Яка з цих назв, на вашу думку, найбільше відповідає змістові творів? Використовуючи цитати, доведіть, що у перелічених творах М. Коцюбинського, 0. Довженка і Дж. Лондона автори ведуть мову про неймовірну силу людського духу.

Мистецькі діалоги

 

Розгляньте репродукцію картини сучасного аргентинського художника Фабіана Переза (нар. 1967 р.) «Іспанська гітара». Скрипку Гіци витирала від пилу Соломія. Промовиста художня деталь - запилю-жений музичний інструмент - характеризує його власника тільки з негативного боку. Як ви думаєте, чому циган-конокрад майже не користувався скрипкою? Чи таким, як музикант-гі-тарист на картині аргентинського художника, ви уявляли старого Гіцу з повісті «Дорогою ціною»? Чому?

 

Це матеріал з Підручника Українська Література 8 Клас Слоновська

 

Автор: evg01 от 20-08-2016, 22:32, Переглядів: 2880