Народна Освіта » Українська література » Михайло Коцюбинський - Дорогою ціною (скорочено) читати онлайн

НАРОДНА ОСВІТА

Михайло Коцюбинський - Дорогою ціною (скорочено) читати онлайн

 

МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ 1864-1913

Митець унікального обдарування, який одним із перших усвідомив гостру потребу оновлювати, європеїзувати вітчизняну прозу, зберігаючи, поглиблюючи при цьому її національну неповторність. Першоджерело його сонячного таланту, дивовижної творчої енергії невичерпна життєлюбність.

Михайло Михайлович Коцюбинський народився в сім'ї дрібного урядника 17 вересня 1864 р. в м. Вінниці.

 

Тут і минули перші 7 років його життя.

Від матері, Гликерії Максимівни, хлопець перейняв любов до природи, тонку душевну організацію, інтерес до читання. Батько, Михайло Матвійович, був людиною непосидючою, не терпів утисків начальства, тому часто змінював місце робота. Від нього дісталися синові прагнення до справедливості, наполегливість, пристрасть до подорожей.

У родині Коцюбинських за чиновницькою традицією спілкувалися по-російськи, хоч і жили в україномовному середовищі. Українською з хлопчиком говорила тільки нянька Хима, яка відкрила йому світ рідної казки й пісні. А іце він любив ходити па ярмарки слухати кобзарів. Якось у 9 років Михаилик тяжко захворів на запалення легень. Яким же було здивування батьків, коли в маренні він заговорив рідною мовою. Відтоді й до кіпця днів залишався переконаним українським патріотом.

Початкову школу хлопець закінчив у м. Барі. Згодом навчався в Шарго-родському духовному училищі. Там захопився читанням. Під враженням від творів Т. Шевченка та Марка Вовчка й сам узявся за перо.

Заповітною мрією юнака був університет. Але суворе життя зруйнувало плани. Батько втратив роботу й незабаром номер. Відповідальність за велику родину хвору матір і 4 молодших братів і сестер лягла на Михайлові плечі. Упродовж 1882 1892 рр. він учителює, дає приватні уроки для дітей із заможних родин у Вінниці та довколишніх селах. Ця праця приносила мізерні заробітки, але дозволяла глибоко пізнавати реальне життя різних суспільних верств, народну мову, людську душу. А багата уява кликала до творчості.

Оскільки на підросійській Україні видавати україномовні твори заборонялося, молодий літератор друкується у львівських журналах. .З'являються зворушливі оповідання про дітей («Харитя», «Ялинка*, «Миленький грішник»), нро-пикливі твори сільської тематики («П'ятиштник», «Ціпов’яз», «На eijty»). Ці публікації засвідчили прихід у вітчизняну прозу нового талановитого майстра.

Поліція систематично переслідувала молодого патріота. Кілька разів проводила в його помешканні обшуки. Нарешті взагалі заборонила займатися реї іетиторством.

Упродовж 1892 1896 рр. М. Коцюбинський працював у так званій філоксерній експедиції, яка боролася з виноградною тлею но селах Бессарабії1 та в Криму. Ознайомлення з життям молдовського та кримськотатарського народів дало багатий матеріал для нових творів «Пе-коптьор», «Відьма», «Посол від чорного царя», «На камені», «У путах шайтана», «Під мінаретами».

В експедиції працювало багато членів підпільного Братства тарасівців. Це була перша політична організація, яка розгорнула боротьбу за незалежну соборну Україну. Письменник теж приєднався до цього кола патріотів.

1 Бессарйбія — так називали південно-східні українські й молдовські землі між Дністром, Прутом і Дунаєм.

1898 ρ. М. Коцюбинський переїхав жити до Чернігова, де на нього чекала родина. Як «політично неблагонадійному українофілові» йому довго не давали роботи, потім таки призначили на скромну посаду діловода до земського статисти чпого бюро.

 

Від монотонної служби й сірої буденщини рятували велика дружна родина, творчість і подорожі. Коцюбинський об’їздив майже всю Європу - Італію, Австрію, Німеччину, Швейцарію, Францію. Особливо захопили митця мальовничий острів Капрі (де він лікувався) і таємнича рідна Гуцульщипа (де гостював на запрошення І. Франка). Сильні, яскраві враження переливались у нові твори. У ці роки письменник подарував читачам справжні перлини вітчизняної прози новели «Лялечка*, «Цвіт яблуні», «Intermezzo», «Подарунок на іменини», «Persona grata», «Сміх», повісті «Fata morgana», «Тіні забутих предків» та ін.

У Чернігові М. Коцюбинський очолював «Просвіту», довкола нього гуртувалася патріотична й творча інтелігенція міста.

1911 р. українські меценати1 призначали письменникові стипендію, щоб він міг нарешті залишити обтяжливу службу й зосередитися на літературній праці. Але було вже запізно. Його стомлене хворе серце зупинилося навесні 1913 р., у час цвітіння яблунь, який він так любив. Поховали майстра слова в иайпрекрасиіпюму місці Чернігова на Болдииій горі, де він часто прогулювався, милуючись «зачарованою Десною».

Один із найголовніших секретів безсмертя творів митця, якими й сьогодні захоплюються тисячі читачів, — рідкісне вміння відкривати красу природи й людини, зігрівати любов’ю та вірою. Знакову назву дав письменник одному зі своїх останніх творів - «Хвала життю».

«Яка сила життя! Ми звикли до нього й не помічаємо перемоги живого над мертвим, дійового над інертним, і ми ніби не знаємо, що сонце творить квіти й плоди з мертвого каменю, не бачимо, як усюди торжествує живе, щоб бадьорити й радувати нас. Ми повинні усміхатися світові дружньо» (М. Коцюбинський).

Славень коханню і волі. Повість «Дорогою ціною» написана 1901 р., якраз у момент переходу М. Коцюбинського від раннього реалістичного до нового модерністського періоду творчості. Митець, як і раніше, зберігав увагу до конкретики повсякденного життя, але значно поглиблював психологізм і естетизм.

♦ Психологізм це докладне й переконливе змалювання людських почуттів і переживань. ♦ Естетизм майстерний показ краси людини та світу, вишукана форма твору. На стилі повісті позначились обидві ці ознаки.

1 Mmwudm — доброчинець, особа, яка надає благодійну матеріальну допомогу.

Більшість творів М. Коцюбинський присвячував своєму сьогоденню. «Дорогою ціною» один із рідкісних винятків. Письменник робить екскурс у минуле. Очевидно, щоб нагадати сучасникам і нащадкам: українці споконвіків понад усе цінували волю, готові були заплатити аа неї навіть життям.

Отже, жанр твору історична, пригодницько-психологічна повість.

•    ос/ювмго £ів/с$к. Раніше на уроках української і зарубіжної літератур

ви вже вивчали й повісті, і пригодницькі твори. Зокрема, «Тореадори з Васюківки» В. Нестайка, детективи «Золотий жук» Е. А. По, «Пістрява стрічка· А. Конана Дойля. Які ознаки повісті та пригодницького твору вам запам’яталися?

«Дорогою ціною» має досить складну композицію включає пролог, п’ять розділів та епілог, а також різноманітні позасюжетні елементи. Нагадаємо ці поняття.

Теорія літератури

Композиція (побудова) епічного твору включає сюжет і позасюжетні елементи.

Сюжет — це система подій, змальованих у творі, у яких розкриваються характери персонажів. Він має такі етапи розгортання (сюжетні вузли): експозиція, зав'язка, розвиток дії, кульмінація, розв'язка; іноді обрамлюється прологом та епілогом.

Пролог (від грецьк. перед і слово) — це вступний розділ, що ознайомлює читачів із подіями, які відбувалися задовго до описаних у творі.

Епілог (від грецьк. після і слово) — заключний розділ твору, що розповідає про долю героїв після розв'язки.

Основні позасюжетні елементи, портрети героїв, пейзажі, інтер’єри (описи обстановки в приміщенні), авторські відступи, назва твору, монологи та діалоги персонажів. Ці елементи поглиблюють та увиразнюють розкриття проблем і характерів твору.

Дорогою ціною

(Скорочено)

Діялось сс в тридцятих роках минулого століття. Українське поспільство’, поборене в класовій боротьбі, а ярмом пашцизняиої неволі па шиї, тягло свою долю з глухим ремством2. То не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому турові3, загнаному, знесиленому, але овіяному ще степовим вітром, із не втраченим іще смаком волі, широких просторів. Він ішов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливалися кров'ю, і тоді вій хвицав ногами її наставляв роги...

Вільний дух народу ще тлів під попелом неволі. (...)

Ярами, коритами висхлих річок, лісовими нетрями, прикриваючись пічною темрявою, ховаючись, мов од дикого звіра, тікало од пана й панщини все, що не заплісніло в неволі, не втратило ще живої душі, тікало, щоб здобути собі те, за що предки виймали шаблі з піхов або ставали до бою з кіллями та вилами... (...)

1    Поспільство — народ, простий люд.

2    Ремство — невдоволення.

3    Тур — вимерлий дикий бик.

Ще недавно, умившись в Умані власного кров’ю й накидавши в Кодні стіжок гайдамацьких голів, пан смакував перемогу, пильно обороняючи свої права на живий робочий інвентар хлопа1. Хлоп протестував, хлоп тікав на вільні землі, рятуючись, як міг, од панщини, лишаючи па рідній землі все дороге, усе миле його серцю. Але й там, далеко від рідних осель, настигала його папська рука. На вільних землях зорганізовані були на втікачів лови, справжні облави, як па вовка або ведмедя. По всій Бессарабії ганяли дозорці, вистежуючи скрізь но ровах, стогах сіна, комишах болотяних річок змордованих людей. На півдні Бессарабії, од бистрого Пруту, по лівім боці Дунаю, аж ген до моря стояло на чатах військо й заслоняло волю, що там, за широким Дунаєм, за зеленими прибережними вербами, синіла десь у чужій країні...

Голову втікача оцінено. За кожного спійманого прибережні козаки2 діставали плату. Сотки, тисячі нещасних попадалися до рук козакам і мусили випити гірку до краю. Лиха доля чекала втікача: його оддавано в некрути 5, засилано в Сибір, катовано канчуками4, тавровано, мов худобу, або з оголеною панівголовою, збитого, збасаманеного5, одсилано в кайданах назад до пана, знов у неволю, на панщину.

Чого він міг сподіватися вдома від пана? А проте, мов талії води під теплим подихом весни, річкою текло вкраїнське селянство туди, де хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю, а ні — то полягти кістками па вічний спочинок...

• Злв$аН/& жЯо&Ного jufoijt

1.    Коли відбуваються події, змальовані в повісті? Що вам відомо з історії про цю добу в Україні?

2.    Що ви знаєте про Коліївщину, гайдамаків? Який фольклорний твір про той період вивчали на початку навчального року? У повісті згадується Умань. Які події відбувалися в цьому місті? З якою метою автор згадує історичне минуле народу?

3.    Дослідіть символічні образи в повісті. Для цього намалюйте в робочому зошиті таблицю і, читаючи твір, поступово заповнюйте її за поданим зразком.

Символічні образи в повісті «Дорогою ціною»

Образ

Розділ

Значення

дикий тур,...

пролог,...

непокірність, вільнолюбність українського народу,...

4. Дослідіть використання архаїзмів у творі, заповнюючи таблицю. Зверніть увагу: не кожне слово, вам не відоме, є архаїзмом, тому для самоперевірки скористайтеся тлумачним словником.

Архаїзми в повісті «Дорогою ціною»

Архаїзм

Розділ

Значення

ярмо,...

пролог,...

дерев'яна упряж для волів,...

' Хлоп (холоп), тобто раб — так панство зневажливо називало селян. ~ Κο:ιακύ — тут: російські прикордонники.

■’ И некрути (рекрути) — тобто в солдати.

4 Канчук — батіг, нагайка з переплетених ремінців.

·’ Збасамшіений — побитий так, що на тілі залишилися рубці.

То ти, Остапе?

—    Я, Соломіє...

—    ІДо ж воно буде?

А що ж буде?.. Хай воно загориться без вогшо й диму... Утечу... Піду за Дунай, може, ще там люди не пособачились... От бачиш — сакви1... Бувай здорова, Соломіє...

Тікаєш... покидаєш мене... І отеє я лишуся сама з тим осоружним2 чоловіком... Ні, тікай, тікай, Остапе... Коли б ти знав, що робиться в горницях: най біта по хаті, мов скажений. «Бунтар, кричить, гайдамака! Він мені людей баламутить!..» Покликав осавулу3: «Веди мені зараз Остапа Мандрику...»

—    Так...

«З живого шкуру здеру, чисто оббілую4... Я ж йому при гадаю, гайдамаці, Кодню...» (...) Тікай, Остапе, тікай, серце... Спіймають — катуватимуть нелюди, живого не пустять...

—    Враг його бери... Не так мені страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що... Ех, піду, де воля, де інші люди... Бувай здорова, Соломіє... (...)

Ну, то не йди, голубе, селом, щоб не побачив хто... Я тебе духом перехоплю човном на той бік, а там чагарником, полем — та й вийдеш на шлях. Так безпечніше буде. (...)

Остап сів у човен, і Соломія одіпхнулась од берега. Човен плавко загойдався па волі, а далі тихо й рівно посунув но воді над зорями, що тремтіли на дні блакитної безодні. Соломія з тихим смутком дивилася на Остапа й чула, як по її виду5 котилася сльоза за сльозою. Вони мовчали. Було б зовсім тихо, коли б не пекельний хор, у якому жаби, здавалось, намагалися перекричати одна одну. (...)

 

Човен стукнувсь об берег. Остап підняв свої сакви й поцілувався із Соломією.

—    Бувай здорова... Гляди ж, не забувай мого дідуся... Перекажи, хай вони не журяться. Уже я якось дам собі раду...

Добре, Остапе, перекажу... Hy хай тебе боронить і хова од .лихого Мати Божа... Прощавай!

Остап скочив на берег, легким рухом закинув на плечі сакви й незабаром зник у чагарнику, а па човні, як велетенська чавунна постать, іще довго стояла

1    Саквй — дві з’єднані одним полотнищем торби, які перекидають че|>ез плече (на і руди ii спину) або через спину коня.

2    Осору.шшй — огидний, немилий.

3    Осавула — прикажчику панському маєтку.

4    Оббілувати — обробити тушу набитої тварини. Тупе, сильно побити, накатувати.

■’ But) — обличчя.

Соломія, спершись на кіл і вдивляючись у чагарник, де разом я Остапом вникало її щастя. (...)

Одійшовши кілька гонів1, Остап зупинився й озирнувся. Невиразною чорною плямою лежало сонне село у видолинку, і тільки в корчмі ясно світилось одиноке віконце й приковувало до себе Остапів погляд. Ce одиноке світло серед сонного села було немов останнім «прощавай» рідного закутка, ниткою, що в’язала його з батьківщиною, з усім близьким. Але за хвилину віконце згасло, і Остап почув, як разом із зниклим світлом в його серці щось урвалось і село геть одсунулось од його. Остап непомітно для себе зітхнув і рушив далі.

Чи то під впливом прощання й Соломіїиих сліз, чи внаслідок реакції по пережитих турботах, його обгорнув жаль. Чого саме було жаль, він не міг би сказати, та й не думав про те. Так, просто жаль стис за серце, підступив до горла. (...)

Кожен кущик, горбок, долинка, кожна стежечка - усе се було йому знайоме, промовляло до його. Тут, у товаристві однолітків-иастушків, заводив він безконечні грища. Тут він пас панську худобу. Панську І Тим-то й ба, що папську. Та й хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень папською худобою? Хіба його батько, мати, Соломія, навіть дідусь його, що ходив у Січ, а потім різав панів в Умані, — хіба ж вони не стали такою худобою?.. Коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан розлучити його із Соломією та силою оддати її за свого хурмана47 48, не міг би сивого дідуся катувати на стайні нагаями... не похвалявся б оббілувати Остапа за сміливе слово. (...)

На згадку про діда Остап почув щось тепле в грудях. Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких він слухав, затаївши дух і не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал. (...) Воля, воля і воля! Ce чарівне слово, споетизоване столітнім дідом, розпалювало кров у хлопця, а дедалі, з літами, під впливом витворених панщиною умов, прибирало більш конкретну форму, глибше значення. Народ стогнав у неволі, але стогнав потай, не протестуючи. І коли Остап, викоханий дідом у давніх традиціях, здіймав річ про те, що пора вже висунути шию з папського ярма, люди спочували1 йому, але далі спочуття діло не йшло. Знайшлись навіть такі, що вклали панові в уха бунтівничі речі молодика і от тепер Остап, скривджений і цькований, мусив кинути рідний край. (...)

Уявляється йому Дунай, широкий'-широкий. За Дунаєм Січ. Басують під козацтвом копі, мов змії ті, повигинали шиї... Козацтво як мак... Жупан червоний, вус чорний, довгий, при боці шаблюка. Попереду... попереду Остап. Кінь під ним гарячий, вороний, той, що в пана лишився на стайні; одіж із щирого срібла-злота, шабля довжезна. Він оновіда козакам, за віщо пап хотів його оббілувати, яка повелась тепер у них неволя в Уманщині, що треба піти й визволити народів неволі, потішити на старість дідуся й одняти Соломію від її чоловіка, бо вона не хурмана, а його, Остапа, кохає... Козаки вклоняються йому, пускають із копита коні, кидаються в Дунай, переплива-

ють його, а далі мчаться Остам попереду через луки й поля до них у село, в Уманщину... Чи бачиш, Соломіє?.. (...)

Остап вийшов па шлях і озирнувся. Оддаліки щось мапячіло на шляху, немов який подорожній, з клунками на плечах, плентався шляхом од села. На шляху було небезпечно. Остап зміркував, що пан, дізнавшись про його втіки, міг послати за ним навздогін. Краще було звернути з дороги в який ярок чи видолинок. Там навіть можна переспати спеку й смерком знов у путь. Але тільки Остап звернув із дороги, як йому причулося, що щось немов гукає. Він озирнувся: прискорюючи ходу, подорожній махав до нього рукою, бажаючи, очевидячки, спинити його. Що за мара? Першою думкою в Остапа було тікати. Але зваживши, що поки він один на один, жахатися нічого, Остап зупинився, очікуючи й вдивляючись у подорожнього. (...)

Був то молодий, безвусий парубок, міцно збудований, у високій сивій кучмі’, короткій чугаїнці2 і з довгим ціпком. Остапові було чудно, що нарубок немов осміхався, але коли той наблизився й привітався до нього, Остап із несподіванки скрикнув:

Соломіє!.. Чи ти здуріла?

— Може, і здуріла... — сміялася Соломія.

Пек тобі, маро... Чисто нарубок... Куди ти й но що?

За Дунай, у Січ із тобою3... Приймаєш товариша чи не приймаєш?

Чи ти знавісніла, молодице, чи тебе нині жарт узявся?..

Які там жарти... Скоро ти пішов, я як стала па човні, так і задубіла. Холодна, холодна, мов завмерла!.. Далі прокинулась і чую, що все мені противне, усе гидке: і чоловік, і панщина, і життя моє безщасне... Пропадай воно все пропадом... Піду і я світ за очі... Уже ж за тобою хоч серцеві легше буде... Та чимдужч додому, за торбину: укинула що треба па дорогу. Тільки, думаю, пап ловитиме нас. ,Але й я недурна. Дідька з’їсть, що спіймає... Метнулася до комори — чоловіка нема дома, повіз пашо в гості; зняла з жердки сорочку й штани... Тоді спідницю із себе, штани на ноги, накинула на плечі чугаїику, а на голову шапку — і козак козаком... Шукай тепер, пане, парубка з молодицею... ніхто не бачив, лиш двох парубків стрічали... Що ж мені з тим, що скинула, діяти? Покинути боюся, догадаються ще... Узяла своє під пахву, побігла до ставка, прив'язала камінь і шубовсть у воду... Вічная нам'ять. А тоді селом, та па шлях, та біжу-біжу, щоб догнати. Ху, як ухекалась... Що ж, приймаєш нарубка в товариші чи ні?

А що ж я робитиму з тобою в Січі, гей!..

Отеє сказав! Звісно, вона не ніде до Січі в братчики. Та й навіщо, коли навкруги Січі скрізь слободи, а в тих слободах живуть наші люди з жінками, з дітьми. Турок дає землю — займай, скільки твоя сила. Вона про се довідне4

; Кучма — бараняча шапка.

2    Чуштка — свита.

3    Після знищення російською армією Запорозької Січі 1775 р. козаки в нижній течії Дунаю, на землях, що тоді належали Туреччині, заснували нову — Задунайську Січ, яка проіснувала до 1828 р.

iJloeuhie — цілком певно, достовірно.

знає од людей. Воші оселяться в слободі, вона хазяйнуватиме, а він із Січі наїздитиме додому, а то й зовсім облишиться па господарстві... (...)

Остап осміхнувся. Вій, властиво, радий був Соломії, лише ота несподіванка збила його з паителику.

Ocnum і Соломія звернули в поле и лягли відпочити біля степової кринички.

Сонце було низько, так у два чоловіки від землі, коли Остап прокинувся. Він хотів збудити Соломію, але лиш глянув на неї, як схопився за боки від шаленого реготу.

Ха-ха-ха!.. От козак разкозак!.. — реготався Остап. Ха-ха-ха!..

Той регіт збудив Соломію. Вона схопилась, протираючи очі, здивовано зиркала на Остапа.

Ти чого?.. (...)

Остап підвів Соломію й потяг и до кринички.

—    Стань на коліна й дивись у воду...

Соломія нагнулась і зазирнула до кринички. Звідти глянуло на неї свіже, повне обличчя з карими очима, що так виразно біліло при картатому очіпку' й пасмах чорного волосся, що під час сну повисмикувалось із-під очіпка.

—    Тепер глянь па свої ноги.

Соломія глянула і враз залилася дзвінким сміхом.

Ха-ха-ха!.. — не вгавав Остап. - Голова молодицина, а ноги парубочі...

Вони реготались, мов діти: вона тонко і дзвінко, як молода дівчина, вій    грубше, передчасним баском двадцятилітнього парубка.

Що ж воно буде? спитав перегодом Остап. Таж як хто підгледить твій очіпок, не мине нас халепа.

А ось що буде! рішуче промовила Соломія і з сими словами здерла з голови очіпок. Чорні буйні коси впали їй на плечі й вкрили їх нижче пояса. На, ріж...

Що ти кажеш? жахнувся Остап.

—    Ріж, кажу...

—    І тобі не жаль, Соломіє?

Ані крихти... Ріж! уперто намагалась молодиця й сіла долі.

Та в мене й ножиць чортма.

—    Ріж ножем!..

Остап стояв, вагаючись, але бачачи молодицину упертість, вийняв ніж, поточив його об камінь і почав обтинати в кружок Соломине волосся.

Довгі пасма чорних кіс, мов мертві гадюки, тихо зсувалися но плечах додолу й лягали на землі дивними покосами.

Однак Соломія дурила себе, запевняючи, що їй не жаль кіс. Як тільки ніж шурнув но волоссю і до ніг Соломіїних упало перше пасмо кіс, вона почула якийсь біль у грудях, щось стисло за серце, і на очі набігли сльози.

Робота була скінчена. Остап одступивсь од Соломії, щоб здалека краще придивитися до своєї роботи, а Соломія, мовчазпа й замислена, сиділа долі серед обтятого волосся й удивлялася кудись у простір.

1 Очіпок — старовинний головний убір заміжньої жінки у формі шапочки, часто з поздовжнім розрізом ззаду, який !зашнуровують, стягуючи сховане під ним волосся.

Заходяче сонце червоним світлом осявало сю картину: його, стрункого її міцного, з чорними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчю, і її, що в образі білолицього чорнявого хлопця дивилась у простір засмученими карими очима. (...)

• Злв$ли/& осїіавмго

1.    Чому Остап тікає із села? Ним керує тільки страх бути побитим чи й інші мотиви?

2.    Прокоментуйте Остапові слова: «Не так мені страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що... Exпіду; де воля, де інші люди...» Як вони характеризують героя?

3.    Як дідові розповіді про славну минувшину впливали на формування Остапа?

4.    Поясніть символічне значення образу освітленого віконця, яке Остап бачить, озирнувшись на село.

5.    Про які риси характеру Соломії свідчить її втеча вслід за коханим?

6.    Хто з утікачів, на ваш погляд, краще уявляє собі, яке майбутнє їх може очікувати? Поясніть свою позицію, спираючись на текст.

7.    Чому Соломія вирішила обрізати довгі коси? Чи шкодує за ними? Доведіть цитатами. Як цей учинок її характеризує?

8.    Які епізоди цього розділу свідчать про психологізм твору, а які — про його пригодницький характер? Доберіть і проаналізуйте відповідні цитати.

II

Була темна осіння ніч. Густа мряка чорним запиналом єднала з небом спалену сонцем полонину. У долині, на виднокрузі, сіріло щось широкою смугою й розпливалось у пітьмі.

То був Дунай.

Ще густіший морок виповняв глибокі чорториї1, що збігали в долину по схилу прибережного узгір'я. В одній з таких яруг, глибоких і покручених по всіх напрямках весняними водами, на самому дні ворушилися люди. То були втікачі. Два дні і дві ночі сиділи вони тут у вогкості й пітьмі, ховаючись від козачих пікетів, розкиданих по лівому березі Дунаю. Якраз сьогодні, з опівночі, мусили вони прокрастися в прибережні комиші її там чекати перевожчиків із-за Дунаю. (...)

Межи втікачами були й Остап із Соломією. (...)

Іван пристав до Остапа десь у дорозі. Вони були з одного повіту, навіть села їх були близько. Ce їх з’єднало, і з того часу Іван не розлучався із земляками. Весела й добродушна вдача Іванова не раї ставала їм у пригоді при довгій і важкій блуканині по чужих краях. Іван охоче оповідав про своє життя домашнє; з оповідання того можна було зрозуміти, що втік він не так од панщини, як від лютої жінки, яка мала занадто великі кулаки для малого па зріст Івана. От тою-то лютою жінкою й дратували раз у раз Івана, та він не сердився й добродушно викручувався жартами.

Та хоч сите тіло Іванове спочило трохи від жінчиних кулаків, душа його шукала знайомих вражень покори. Вій прив’язався до Соломії, що огрядною постаттю нагадувала йому жінку, і за кождим її словом ладен був скочити хоч у пекло. Сю особливу прихильність до Соломії помічав не тільки Остап, а всі, і лиш висміювали бідного коротконогого лицаря. (...)

1 Ίορπκψύύ — глибокий рів, яр, провалля.

Утікачі в темряві наблизилися до Дунаю. Підпливли два човни. Іван Котигорошок скочив в один і кликав Соломію з Остапом. Aie несподівано їх виявили козаки, які охороняли кордон. Вони кинулися ловити втікачів. Один москаль схопив Соломію, але

Остап визволив її.

* « *

Що далі було ні Остап, ні Соломія не могли добре пригадати. Вони лиш пам’ятали, що бігли на одчай, через комиші, через воду, у безпросвітній темряві, з почуттям звірини, за якою женуть собаки. Кілька разів Остап ускакував у воду мало не по пояс, часто Соломія з розгону натикалася на кущ верболозу, але кожен раз вони давали собі раду й знов мчали вперед, добуваючи останні сили. Урешті щось перепинило їм дорог}', і вони попадали. (...)

Відірвавшись від переслідувачів, Остап і Соломія заховалися в урвищі. Вони згадали про мельника Якима, який казав, що може переправити їх у Туреччину. Яким привів

їх у пітеру.

Мельників план був дуже простий: зв'язати невеличкий пліт, аби міг здержати двох людей, і в темну ніч, ховаючись од козаків, переплисти в плавні1. А там уже безпечно. Коли б не стало прихованого тут матеріалу, можна роздобути на березі річки. Аби обережно.

І одноокий Яким подав Остапові жмут мотуза та паляницю, попрощавсь і зник у млі. (...)

При світлі воскової свічки, що вони роздобули в млині, вони взялися до роботи і так захопилися, що забули про втому та сон. Та матеріалу було не доволі для плота, і треба було одкласти роботу. (...)

Тільки вночі Остап із Соломією зважилися податися на берег. Вилазячи з макітри2 па гору, вони побачили червоне крайнебо, наче сходив місяць.

Що за мара, — обізвався Остап, — адже тепер не місячні ночі.

Та Соломія, що встигла вже злізти, рантом одхилилась і мало не скрикнула:

— А дивись!., дивись!..

Остап глянув і остовпів.

Перед ним, па крайнебі, стояли високі вогняні гори. Та ні, вони не стояли. Вони рушались3, як живі, хитались, тремтіли, осідали в одному місці й виростали в другому. Вони тихо жевріли, як купа іскристого золота, або вибухали червоним снопом полум'я. Відтак знесилювались, в’яли і гнулись од вітру, і знову росли, знов палали. Коли одна з них падала, друга підхоплювала її, здіймалась догори і бистро ламала лінію блискучих визубнів. Од них займалась на небі хмара і палала вкупі з далеким небом.

То горіли плавні.

З жахом вдивлялись Остап із Соломією в сю картину.

Ні, не до нас йде, а вбік, за вітром, із легким серцем зітхнула врешті Соломія.

1    Плавні — заболочені, порослі вологолюбною рослинністю низькі береги річок, що затоплюються підчас повені.

2    Макітра — тут: улоговина.

3    Рушйтись — рухатись.

Здавалося, розбурхане море вогню кипіло, ревло, бризкало вогняною піною, ріп червоною, як грань, рал білою, як світло блискавки, і йшло сердитими хвилями на чорні безборонні плавні, що причаїлись і тремтіли у вічній пітьмі. (...)

Вони знайшли, що їм було потрібне, і з великою обережністю, пам’ятаючи, що кожну хвилину може виткнутись із-за виступу козак, потягли на гору оберемки вербового гілля.

З опівночі пліт лежав готовий, аж просивсь на воду.

Він був важкий, кострубатий, і його треба було нести так, щоб не ослаб мотуз.

Остап і Соломія кректали, зупинялись, спочивали, обливались потом і знов тягли його па гору. (...)

Остап із Соломією потиху спустили пліт на річку. Він хлюпнув і глибоко осів у воду. Коли Соломія примостилася на плоті, Остап оділхнув од берега і тоді скочив. Пліт захитався і пропустив воду. Прудка течія крутнула ним і понесла вниз. Остап опиравсь бистрині з усієї сили, але його кіл мало що помагав: пліт несло серединою річки. Якийсь час плили вони в тумані, поміж берегами, одірвані од землі й безпомічні. На превелику силу вдалося врешті вибитися зі стрижня’ та наблизитись до берега. Але й тут вода зносила пліт, і нелегко було пристати до берега. Остапові пощастило, однак, зачепитись якось за прибережну вербу. Соломія вхопила за гіллячки, Остап придержав пліт і обоє вискочили на берег, втомлені й мокрі. Вода зараз підхопила пліт, поволі обернула його і понесла вниз укупі з харчами, забутими на плоту. Tace була дурниця: вони були за кордоном.

Дивне почуття обхопило Остапові груди: замість радості сильне обурення стрепенуло його істоту. В один мент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в нову, не паищиз-пяну землю, він затис кулак і погрозив па той бік річки.

Бодай ти запалася, треклята країно, з твоїми порядками!., закляв він наголос.

Одночасово на тому березі почулася кінська ступа2.

Хто там?.. кинув у пітьму кордонний козак і, не дочекавшись одповіді, бахнув наосліп із рушниці.

Ой! скрикнув Остап, ухопившись за груди, і захитався.

Нічаво-о!.. Коли не влучив, тікай собі з Богом! добродушно промовив козак і ступою подався далі...

• Зав$ЛН№ ОС/ювіКПО рівіі*

1.    Зверніть увагу на початок розділу. Які кольори використовує автор, змальовуючи берег Дунаю? Яку атмосферу завдяки цьому створює?

2.    А який настрій підкреслює червоний колір в епізоді пожежі в плавнях? Які тропи використовує письменник для створення цього пейзажу? Випишіть приклади епітетів, різних видів порівнянь, метафор із цього уривка.

3.    Розшифруйте символічний зміст образів плота, течії, туману в епізоді переправи через річку.

1    Стрижень — тут: найглибше місце річки, де дуже швидко тече вода.

2    Cmynd — про спокійну, тиху ходу коня.

4.    Чому після перегину кордону Остап відчув не радість, а обурення?

5.    У цьому розділі переважають психологічні чи пригодницькі моменти? Свій висновок обґрунтуйте відповідними епізодами.

III

Що тобі? прискочила Соломія до Остапа і піддержала його.

Вона вся похолола і тремтіла од жаху.

—    Ой, — тихо стогнав Остап, — поцілив мене отут, під серце...

Соломія немов не розуміла того, що сталося. Вона торсала Остапа за одежу, тягла його з собою і з жахом повторяла:

Тікаймо... тікаймо... він іще стрілятиме, він уб’є тебе...

Помітивши, що Остап не рушиться з місця, вона вхопила його під руку і сливе1 поволокла за собою. Вона вскочила у комиші і бігла прудко, наскільки позволяв се Остап та густий очерет. Тряский ґрунт плавнів вгинався під нею, як па пружинах. Ноги грузли часом по коліно в цмоковині49 50, цупкий комиш ламався, тріщав та бив її но лиці, плутався під ногами, а вона бігла усе вперед, пойнята жахом, нічого не помічаючи, бажаючи тільки забігти якомога далі, укритися від наглої смерті.

Остап несвідомо піддававсь їй. Вій біг за нею, хоч із кожним віддихом і рухом кололо ного в грудях і нападали часом млості, а з-під руки, якою він затуляв рану, стікало щось тепле й мокре. (...)

Урешті він почув, що мліє.

—    Стій... не можу... — шепнув вій, опускаючись додолу.

Що тобі? опритомніла молодиця, схилившись над ним.

—    Крові багато витекло... — насилу вимовив Остап.

 

— Тебе зранено? Де? — скрикнула Соломія,

опускаючись перед ним па коліна та намагаючись розглянути рану.

Але було темно, як у льоху. Не видно було навіть комиша, що стирчав густо, мов жито на ниві, круг них. (...)

Соломія провела рукою по його грудях і намацала мокру й липку сорочку. Остап скрикнув од того дотику.

У голові у Соломії розвиднілось. Жах її щез без сліду. Вона знала, що робити.

Обережно розщібпула йому сорочку й одкрила груди. Сього було мало. Вона роздерла пазуху, од-ліпила скривавлену сорочку, потім од шматувала довгий пас зі своєї підтички51 і з поміччю Остапа тісно зав’язала йому рану.

Води!., попрохав ранений.

Води! Ce легко було сказати! У сій пітьмі, у сій чорній невідомій пустині, де доволі було зробити кілька ступенів, щоб заблудитись, трудно було шукати воду. Серце Соломіте рвала та просьба Останова, а голова шукала способу. Ба! Адже вони на воді! Про се свідчить трясовина, що вгинається під ногами. Соломія спробувала виконати рукою ямку і справді докопалась до води. Була се густа, гнила й тягуча рідина, з противним запахом піувару1. Соломія зачерпнула її у пригорщі й подала Остапові. Той змочив уста, але нити її не міг. Соломія змочила йому чоло, скинула із себе верхню одежу і підмостила йому під голову. Про те, щоб пускатись у дорогу в таку пітьму в невідомій стороні, не було й гадки.

Треба було дочекатися світу. (...)

Серце нило в Соломії од жалю й тривоги, їй легше було б, коли б куля потрапила в неї.

Та ще коли б вона хоч могла бачити його рану, його обличчя — їй, здається, не так би важко було. А то ся пітьма, сей чорний, клятий морок. Він оточав її з усіх сторін, слався перед очима, висів над головою, заповзав під шкуру, виповняв її всю та гнітив серце... Надаремне витріщала вона очі вона не могла навіть одрізнити пальців на власній руці. Він жив, той морок, рушався, дихав, шептав щось тисячними устами, безперестанно, уперто, з посвистом, як стара баба. Соломія сиділа перестрашена та прислухувалася, про що шепче морок.

Шу... шу... шу... — починав він іздалека, — ту... шу... шу... одзивалось тут коло неї, — шу... шу... шу... — шепотіло все разом — а нощо було клясти... шушу... а тепер умре... побачиш — умре... шу... шу... шу...

Соломії ставало моторошно. -«Брешеш, брешеш... хотіла вона кинути в лице злому морокові, — він мій... він буде жити... його не дуже поранено... адже він скільки пробіг...» (...)

Утома взяла своє: Соломія навсидячки задрімала.

Коли вона прокинулась, сіре світло падало з хмарного неба. Туман іще плутався у комишах і поволі здіймався догори. Плавні немов курились.

Остап лежав тут же з розплющеними очима; його молоде обличчя немов прив’яло, на уста впала смага2. (...)

За поміччю Соломіїною Остап звівся. Він затискав зуби та кріпився, щоб не стогнати, так його боліло кождим рухом десь під лопаткою. Соломія підтримувала його, і так вони звільна йшли поміж високими стінами жовтого комишу. (...)

Видно, вони заблудились і тепер плутаються у плавнях і хто зна, як довго ще можуть блукати у сій глушині. Чи не краще б лишити тут Остапа вона ж йому однаково нічим не годна запомогти та самій метнутись й пошукати виходу? Так було б певніше й скоріше.

Примости мене коло озерця, аби я міг воду дістати, а сама йди, роз-гля 11 ь... з годжува в ся O етап.

Ти, певно, зголоднів, їсти хочеш?

Ні, не хочеться... тільки пити.

' IUymp — аїр.

2 Смаги — пересохла плівка на губах під підвищеної температури при гарячці.

Соломія нагнула комиш і зробила хворому ложе. Не зводячись, він міг зачерпнути пригоршнею води. (...)

Не сумуй же тут без мене, я швидко повернуся, — обернулась вона до нього і зникла в комишах.

Вона йшла і старалася нагадати собі плавні, як бачила їх згори, до переправи. (...)

Рантом Соломія зупинилась і мало не зомліла од страшної думки. їй прийшло до голови, що вона може не знайти Остапа, бо нічим не значила своєї дороги. Треба було ламати комиш абощо. Треба зараз вертатися, поки вона недалеко одійшла й не забула дороги. Серце її неспокійно калатало, коли вона бігла назад, одшукуючи свої сліди. Вона не мала часу на обережність — комині бив її но лиці і навіть скалічив йогу. Та то були дрібниці. Коли б швидше знайти Остапа, вона тоді знов подасться на розвідки, тільки не буде такою дурною, не забуде значити дорогу. Спочатку все йшло добре, вона знаходила свої сліди і но них верталась. Та скоро сліди щезли. Соломії здалося, що вона дуже одхилилась уліворуч. Вона взяла трохи у праву руку і несподівано наскочила па чимале довгасте озерце. Тут вона не була, се вона твердо пам’ятала. (...) Очевидячки, вона збилася з дороги, заблудилася. Що робити? Ноги в неї тремтіли од трудної ходиі, у голові бродили безладні думки й міркування. «Що робити?*- немов питав у комишів її блукаючий погляд. Комиші ото-чали її ворожою юрмою і шептались. Соломія подумала, що вона мусить бути недалеко од Остапа, що він ночує її, і крикнула:

— Остапе-е!.. Оста-аие-е!..

Голос її прогучав глухо, стіна ворожого очерету не пустила його далеко, забрала в себе, ковтнула.

Серце в Соломії упало, руки звисли безвладно. Та ненадовго. Новий приплив енергії, шалена відвага пойняли її волю, і вона кинулась уперед, розхиляючи й ламаючи очерет зі сліпою завзятістю зраненого оленя. Од часу до часу вона кликала Остапа. Одповіді не було. (...) Комиш шумів. Він їжився перед нею, тіснив із боків, настигав іззаду, ловив корінням за ноги, колов і різав шорстким листом. Жовтий, гладкий, високий він глузував із неї, помахуючи над її головою рудим чубом. Соломія чула до нього зненависть, як до живої істоти. Він дратував її. Коли б у неї був серп або ніж, вона різала б його доти, поки б він не поліг увесь або вона сама не впала трупом. Соломія накинулась на нього і почала трощити із злості, з озвірінням, як свого ворога.

Соломія знесилилась і впала, їй стало душно. Піт краплями стікав по виду, груди важко дихали, і очі блищали, як у звіра, що попавсь у лабети. Значить, нема виходу; вона мусить тут ногибати, а Остап через неї десь у другому кінці. Соломії не так жалко було себе, як Остапа; вона уявляла собі, як він тепер лежить хворий і самотній у пущі і вигляда її з очеретів, їй жаль стало молодого змарнованого життя і вона заплакала.

Тим часом короткий осінній день гас, із плавнів вставала піч. Спочатку морок поліз із-номіж очеретів, а за ним дихнули озерця й купини білим туманом.

Ставало вогко й холодно. Поночі нічого було рушатись. Соломія сиділа, обнявши голову руками, і думала. Ні, вона не хоче гинути отут! Як тільки на

світ займеться і можна буде йти, вона піде просто, просто і буде йти, аж поки дійде до краю. Вона знайде там людей, оддасть їм усі свої гроші, що висять зашиті в торбинці на шиї, і з ними обшукає плавні та знайде Остапа. Коли б лиш переждати ніч... (...)

Соломія сиділа так, аж поки не заснула. Вона не знала, як і коли се сталося, втома і шум комишу приспали її.

Вона не могла б сказати, прокинувшись, чи було пізно, чи рано. Над комишами ще нижче, ніж вчора, спускалось олив’яне небо. Усе тіло у Соломії боліло, як побите. Важкі повіки мимохіть спускались па очі, голова була несвіжа. Однак Соломія не могла гаятись і хвилини. Вона пішла просто перед себе, так як стояла, і зважилась йти, доки стане снаги й сили. Вона бігла, хоч ноги в неї були слабіші, ніж учора, а повітря було якесь густе і трудно було дихати ним. Опріч того, Соломії докучав голод. Уже другу добу вона нічого не їла, під серцем її млоїло, у животі корчило. На ходу Соломія висмикувала стебло або корінь водоросла і жувала противну, з болотним запахом рослину. Чим далі вона йшла, тим більше дивувалась, що сьогодні попадалось їй так багато живих істот. Тричі вона помітила крізь комиші сірий вовчий хребет, раз лисиця майнула коло неї хвостом, а то здалеку чулося немов кабаняче рохкання. Вужі й гадюки набралися сьогодні особливої рухливості, бо все повзли й повзли в тому напрямку, як йшла Соломія, і їй треба було особливо уважати, щоб не наступити па слизьке й холодне гадюче тіло. Птахи кружляли над плавнями цілими хмарами і так верещали, що заглушали навіть шум плавнів. Соломія все йшла. Вона зібрала всю енергію, всю силу волі, всю міць тіла і йшла уперто і завзято з вірою, що її широкі й високі груди зламають усі перешкоди. Однак краю плавням не було. Комиші, озерця, єрики... (...)

Обернувшись пазаді глянувши па небо, вона побачила червоні, як грань, хмари і зразу стали зрозумілими їй і той дим, що вона чула, і тепло, і неспокій птахів, і тікання звірів. Плавні горіли, вогняні гори наступали на них, несли усьому смерть. Але вогонь іще десь далеко. Коли швидше побігти можна ще втекти. Тільки так душно, так важко... наче хто женеться ззаду і дихає, налягає па плечі. Соломине вухо ловить уже далекий лускіт сухого комишу, невиразне гудіння, наче звір-велет трощить щось, жвакає і важко соїгать. Ce ж видима смерть здоганяє її!.. Тут нема вже рятуику. Ніхто й ніщо не поможе. Несказанний жах обняв Соломію. З криком «Ох, Боже мій!., ох, Боже!.> вона шарпнулась з останніх сил і наосліп кинулась в очерети, слідком за гадюками, звіриною й усім живим, що, рятуючись од наглої смерті, мчало в перестраху перед наступаючими бурунами вогняного моря...

* * «

По відході Соломії Остап почув себе одрізаним од світу, од людей. Гарячка налила його всередині, він щохвилини мочив руку в воді й охолоджував чоло, очі, голову. Згадувались йому давні заміри, він думав про те, чого йшов сюди, у Туреччину, через віщо покинув рідне село й дідуся. Як то тепер живуть дідусь, чи живі й здорові? Чи згадують Остапа? От коли б вони прийшли

й подивились паевого внука, підстреленого,знесиленого, покинутого в комишах па обід вовкам і воронам.

Йому все щось верзлося, і в маячні він кликав дідуся. Дідусь приходив. Tихо н непомітно вилазив він із комишів і ставав над Остапом, згорнувши руки. (...)

Остап вів бесіду з дідусем — і дідусь потішав його, давав ради, розказував про колишнє й про те, що діється в селі тепер.

Надвечір Остап почав турбуватися: де ділася Соломія, що її нема досі? (...)

Уночі стало йому гірше. Пропасниця тіпала ним, гарячка палила вогнем, а в грудях так кололо, що він па превелику силу діставав собі воду. Вій хотів кашляти і ие міг од болю. (...)

Удосвіта Остап почув, що коло нього жива істота.

— Ти, Соломіє? — поспитав він і одкрив очі.

«Чи вона жартує, що перекинулась собакою?» — подумав він і трохи опритомнів.

Проти нього стояв не пес, а вовк. Великий, сірий, забовтаний, з гарячими й голодними очима. Він насторошив вуха й простяг до Остапа морду, міркуючи, чи безпечно йому нападати, чи пі. Остап лежав безборонний і дививсь на вовка. Він добре бачив трохи кривий, глибокий і заслинений рот вовка, закрутки шерсті на його грудях й міцні замочені лапи.

Остап зачерпнув пригоршнею води і бризнув на вовка. Бризки долетіли до його морди, кілька з них впало на неї. Вовк вискалив зуби й осів па задні лапи, але не одходив.

Остап знов покропив його водою. Вовк клацнув зубами і блимнув очима. Він був певдоволений. Посидівши трохи й не зводячи очей з Остапа, вій раптом витяг шию, подався наперед і так жалібно завив, що Остапові аж мороз пішов поза шкіру. Вив він довго, на кілька нот, із великим смаком, із заплющеними очима. Урешті замовк, посидів трохи і наблизився до Остапа. Єдиним оружжям Остапа була вода, і він од часу до часу обливав нею вовка, не допускаючи до себе. Вовк врешті скучив. Він кілька раз сердито, із запеклістю клацнув на Остапа зубами, крутнувсь і щез у комишах.

По сих одвідинах Остап почав думати про смерть. Прийшла йора вмирати.

Остапові згадавсь Котигорошок. «Хіба я боюсь смерті? чув він його цапиний голос. Зроду-звіку... Пошли, Господи, хоч зараз. Раз умирати не двічі... Умер — і край, більш не встанеш...»

Остап теж не боявся смерті. Йому тільки хотілось перед смертю побачити Соломію. Дідуся він бачив, той приходив до нього, а Соломії як нема, так нема... Десь заблудилась у плавнях, або вовки роздерли її. Й Остапові стало жалко Соломії, страх як жалко. Вона така добра, так кохала його, вона пішла за ним у далеку дорогу, ие пожалувала кіс своїх задля нього; вона доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш. І саме тепер, коли вони здобули собі волю і мали в щасті й радості почати нове життя, приходить погибель і, як щенят у річці, топить їх обох... (...)

Гаряча хвиля б'є до серця, у голові прояснюється. Він не хоче вмирати. Вій хоче жити. Світ такий красний... Остап іще молодий, він не жив іще, не зазнав усього... Йому ще хочеться глянути на сонце, побачити світ Божий, людей,

обняти Соломію... Він іще живий, він не лежатиме тут колодою, не ждатиме, аж прийде смерть... Остап зсувається зі свого ложа і повзе. Йому боляче. Ну, та нічого, терпи, козаче... Він буде плазувати, чіплятиметься не тільки руками й ногами, а й зубами навіть, а таки вилізе із сих мочарів...

Рантом він чує над собою:

Остапе! Остане! Сети? Живий?

Він знає, чий то голос: то вірна його жінка, то Соломія злинула з неба, щоб узяти його до себе.

То я, то я, серце моє... — обзивається він до неї і чує, як вона зводить його, бере иа руки, як малу дитину, і вони летять обоє у високості, ген-ген до зоряного неба... Йому таге радісно, так добре...

• Злв$ли/& ос/іавмїо

1.    З якими емоціями ви читали цей розділ? Тут автор уміло зрівноважив психологічну й пригодницьку складові розповіді. Наведіть і проаналізуйте епізоди, у яких тонко розкриваються душевні стани героїв, а також перерахуйте їхні пригоди, які динамічно змінюють одна одну.

2.    Ви вже знаєте, що одним із головних художніх засобів у прозі є мова персонажів. М. Коцюбинський майстерно застосовує невласне пряму мову (передає внутрішні монологи героїв, замінюючи в займенниках і дієсловах 1-у особу на 3-ю). Доберіть приклади невласне прямої мови Соломії і Остапа. З якою метою використано цей засіб.

3.    Який настрій створює поданий автором звуковий образ мороку?

4.    За допомогою яких художніх засобів М. Коцюбинський описує комиш? Чому Соломія накидається на нього, як на свого ворога?

5.    У цьому розділі автор знову згадує сірий колір (сірий вовк), як і на початку Il розділу. Чи випадково це зроблено?

6.    Символом чого тут є вовк? Чому саме після зустрічі з ним Остап подумав про смерть? Чи не перегукуються символи очерету й вовка?

7.    Чому вовк усе-таки не наважився напасти на беззахисного парубка?

8.    Чому саме згадка про Соломію дає Остапові сили та зрештою рятує його? Ще раз уважно перечитайте цей епізод і поміркуйте над ним.

9.    Які спільні риси виявили Соломія та Остап у час випробувань?

10.    Чи згодні ви з думкою, що насамперед сила щирого кохання рятує героїв у плавнях? Свій висновок обґрунтуйте, використовуючи текст.

IV

РСрай битого шляху, яким селяни наддунайських сіл їздять у Галац, заховався серед купки верб і поміж очеретами циганський виселок. Він складався всього-на-всього з трьох хаток, властиво, курників, низеньких, кривих, зліплених із глини, як ластівчані гнізда.

У двох із них, очевидно, ніхто не жив, бо вікна були повидирані, комишеві стріхи обсипались. Тільки в одній .чіплянці світились два віконця і вився димок із вербового димаря.

Там жила одинока у висілку циганська сім’я. (...)

Під вікном, у благаючій позі, стояла перед циганкою якась страшна жінка, бліда, простоволоса, у подертій заболоченій одежі, і намагалася щось вимовити. Її вуста ворушилися, та голос не добувався. Ce її мучило, і вона говорила очима червоними, наляканими, страшними. Урешті їй удалось прохрипіти:

Люди... добрі... рятуйте... рятуйтеї.. Остап лежить там, недалеко... ходім... рятуйте!..

Цигани не хапалися. Вони радилися, сперечалися, кричали. Урешті зважились — Соломія се помітила. Вона ухопила за руку циганку, наче боялася втратити її, і побігла в той бік, де горіли плавні. Цигани ледве встигали за нею. Перейшовши дорогу, вона подалася вздовж плавнів.

(...) Урешті зупинилась, нагнулась до землі й промовила:

— Остапе!..

Цигани теж нагнулися придивляючись. Лежав якийсь чоловік. Старий циган викресав вогню, запалив очеретину і наблизив її до Остапового обличчя. Очі в Остапа були заплющені, а на білому виду виразно зачорніли молоді вуса й густі брови.

Саншукар52... — шепнула молода циганка, нагинаючись над Остапом.

Ся похвала, видимо, роздратувала Раду, бо він гримнув на жінку горловим, диким голосом і одтрутив од Остапа.

Люди добрі, — благала Соломія, стоячи на колінах, змилуйтесь, прийміть нас до хати... Я вам оддячу, я вам одроблю... Візьміть усе, що маю...

З сими словами Соломія зірвала з шиї торбинку і висипала з неї па руку старому циганові кілька срібних монет. (...)

Стара циганка взяла Остапа під свою опіку. Вона ходила коло нього, варила йому зілля, обдивлялась рану, поїла козячим молоком, особливо коли Гіца та Раду виходили з дому.

Молода Маріуца при мужчинах не звертала уваги на Остапа, ба навіть показувала, що її сердить уся ся історія. (...)

Проте доволі було мужчинам вийти за поріг, як Маріуца оберталась у добру, сердечну жінку і помагала Соломії та старій матері ходити коло Остапа. Вона укривала його найтеплішим із своїх лахманів, од гортала волосся з чола, одгаияла осінніх мух і все се робила так охоче, з такими жвавими та гарними рухами, що здавалася гнучкою рослиною па вітрі. (...)

Вони їздили по селах, жебрали, збирали де яєчко, де жменю муки або кукурудзи, виконували зі смітників брудні й подерті ганчірки і виладновували увечері з гарби таку силу різнорідних речей, що трудно було вірити, аби всі вони дістались їм із доброї волі милосердних людей. (...)

Лишаючись у хаті сама, поки жінки їздили но жебрах, а мужчини хропли під стінами на лавах або щезали кудись, Соломія ставила біля Остапа холодну воду і бралась до роботи. Вона підмазувала чорні, задимлені стіни хатчини, що нагадували дику печеру, мела долівку, стирала пил із Гіциної скрипки, мила стіл і навіть занехаяні шибки, крізь які видко було море рудого комишу та білу, блукаючу коло хати козу.

Соломія усе старалася оддячити циганам за рятуиок і захист; однак те, що вона робила, не вдовольняло старого цигана вона се помічала з його лихих поглядів, з його бурчання. Та що мала чинити? Піти найнятись у город або в село, лишити хворого на самоті, без помочі, вона не могла, бо Остап раз у раз її потребував. (...)

Саншукар — гарний (авт.).

Й Остап поправлявся. Гарячка згодом спала, рана швидко затягувалась, сили підживали.

 

Соломія тепер могла залишати Остапа на день самого. Вона радилась із ним: чи не піти їй разом із циганками но селах, може, хто найме па поденне. А то стрінуться де свої люди, напутять, поможуть, не те що чужі.

— Що ж, іди, — згодився Остап, — може, і мені що напитаєш, як очуняю...

У сусідньому селі Соломія найнялася до заможного болгарина перемивати вовну.

Але всі зароблені гроші мусила віддавати старому Гіці.

Придивляючись до життя тої оселі, Остап помічав багато незвичайного, тривожного навіть. Гіца з Раду но цілих днях спали, а на піч кудись щезали. Часто серед ночі, перериваючи спокійний сон хатинки, розлягався рантовий грюкіт у віконце, і хату сповняла ціла банда якогось непевного люду, що нив, кричав, блискав жадними очима і сварився, як вовча тічка. Раз якось Остапові не спалося. Він відхилив надвірні двері, щоб дихнути свіжим повітрям, і побачив, як Раду пригнав чиїсь коні, спутав їх і відвів у комиші. «Еге, подумав Остап, — дак ось воно що!..»

І чим більш Остап придивлявся, тим більш помічав і все більше запевнявся, що попав у злодійське гніздо.

Треба тікати звідси! — говорив Остап Соломії, оповідаючи їй свої спостереження. Раду на мене пеклом дише за свою — цур їй носату циганку та голомшить' молодицю ні за що ні про що.

* * *

Несподівано трапилась пригода, що сколошкала все циганське кодло. Якось перед світом Раду уніс у хату побитого, скривавленого Гіцу. Старий циган стиха постогнував і лишив за собою, від порога до лави, криваву стежку. Жінки сполохались. (...) Соломія мусила затопити в печі, Mapiyна з матір’ю обдивлялись побитого, а Раду поспішивсь укинути в вогонь скривавлену Гі-ципу одежу та зістругати з долівки сліди крові. Він був неспокійний, усе то виходив, то входив у хату, кудись щезав і знов з'являвся, щоб таємно порадитись із жінками. Жінки не поїхали па жебри. Облізла шкапина блукала цілий день коло дому, підставляла сухі ребра вітрові та скубла останню, пожовклу й посохлу травицю. Стара циганка, видимо, журилась, кричала, плакала і не відходила від Гіци. Маріуца була спокійна, але задумана. Гіца мовчки лежав у кутку, але часом скликав усіх, і тоді над ним нависали три чорні голови — і велись таємні поради. Щось мусило статися незвичайне. Що саме, Остап не знав, хоч догадувався. 52

Пригода з Гіцою турбувала і його, і Соломію, і вони наважились покинути небезпечне місце, нсвважаючи пате, що Остапові трудно було пускатись пішки в дорогу. Завтра Соломія мала попрохати свого болгарина притулити поки що Остапа і, коли він згодиться, зараз же вибратись із плавнів.

Та сталось інакше. На другий день, коло полудня, набігли на циганську хатину турецькі жовніри, зробили трус, познаходили в плавнях якесь манаття і пов’язали всіх, хто був у хаті, навіть слабого Гіцу. Надаремне Остап запевняв, що він чужий тут, надаремне оповідав, як він опинився у плавнях, його не слухали, як не слухали лементу жінок, прокльонів Раду. (...)

Серед плавнів коло хатки лишилась на хазяйстві лише коза і жалібно мекала, коли осінній вітер куйовдив її білу шерсть...

• Злв$АМс&. основного £έβίι&. Розкажіть про ставлення до Остапа й Соломії кожного з членів циганської сім'ї. Чому воно було таким різним?

V

(...) Соломія рішила покористуватись вільним днем та грошима і забігти в Галац купити Остапові теплу одежинку, їй було якось особливо весело і легко сьогодні па душі, так здорово дихалось морозним повітрям, усе погане, що було в житті, відсувалось назад, блідло. Зростала певність, що все скінчиться добре, і вона зазнає ще щасливого життя.

Па базарі Соломія зустріла Котигорошка. Він розповів, що наймитує, але ще з одним утікачем, Савкою, хоче податися під Тульчу, де багато вільної землі. Запросив і Соломію з Остапом приєднатися до них. Коли разом пришили до циган, застали тільки

пустку.

Соломія та Іван вирішили визволити Остапа з тюрми. Для того иіоб підкупити турецьких жовнірів у поліцейській дільниці, Іван віддав усі свої тяжко зароблені гроші. Проте коштів не вистачило. їм тільки повідомили, коли переправлятимуть Оспшпа через Дунай російським властям. Соломія переконала Івана здійснити напад на човен і звільнити коханого. Вони придбали зброю і вирушили до річки.

(...) Соломія не відривала очей від берега. Там над водою купка людей лагодилась сідати в човен. Чи їх троє, чи четверо? мучило Соломію питання, і вона ніяк не могла порахувати. Вона бачила, як вони сідали і як човен загойдався на воді, відділяючись від берега. Обидва човни сунулись по чорному дзеркалі й лишали за собою город. Турецький човен теж виплив на середину, певно, хотів покористуватися силою течії. Так вони плили далеко один від одного, не наближаючись до себе. Швидко город зовсім закрився за прибережними вербами. Іван наліг тоді па весла, і його човен почав наганяти передній. Уже можна було розібрати, що там сиділо четверо двоє па веслах, а двоє один проти одного. Соломія впізнала Остапа.

Треба його сповістити.

Оста-а-не-е! вигукнула вона па голос пісні, і той музикальний вигук покотився поміж білими берегами, долинув до людини па передньому човні і стрепенув нею.

Оста-апе! співала Соломія. Ми їдемо тебе визволяти!.. Іван б’є одного... я стріляю другого, ти возьми собі третього...

Гарний сильний голос співав на воді, все наближаючись, все зміцнюючись, і турки заслухались. Вони не помітили навіть, що просто на них летить човен і ось-ось стукнеться з їхнім.

Соломин човен повернув боком і був усього па аршин від турецького, коли турки загалакали. Та було пізно: човни черкнулися, загойдались, і саме тоді, як турки з лайкою нагнулися, щоб відіпхнутись, Іван підняв весло і з усієї СИЛИ спустив ЙОГО на червоний (J)CTi1.

У той же мент між них блиснув постріл і звилась хмарка диму.

— Алла! — скрикнули турки з несподіванки.

Одного душив Остап.

Той мент2 був таким блискавичним, що видався хвилиною. Іван, спустивши весло на голову туркові, підняв його знов і на хвилину закляк, дивлячись на розгойданий, стрибаючий но воді човен із переляканими людьми. Соломію крізь серпанок диму опік лютий погляд червоних очей, і їй здавалося, що вона стріляє безперестанку, хоч могла вистрілити лише раз.

Раптом Іван почув, що його впекло щось у живіт. Він машинально спустив весло на турка, але весло сковзнуло і випало йому з рук: червоний фез турка якось витягся перед очима, немов виріс, відтак щез; Іван розкинув руки, похитнувся, у голові мигнула свідомість, що йому щось недобре.

Ой Боже ж мій! скрикнув він раптом і полетів навзнаки в воду. Хибкий човен нагнувсь під вагою його тіла і викинув Соломію. Льодова вода голками пройшлась но Соломіїному тілу, сон щез і свідомість освіжила мозок. Намагаючись вхопитись за перекинутий човен, Соломія побачила, що Остап б’ється в руках двох турків, а третій — той самий, що був під Івановим веслом, держить у руках димучу ще рушницю. Довгий човен тріпавсь перед її очима на воді, як велика риба.

Значить, ні вона, ні Іван нікого не забили... Значить усе пропало... Але їй не до того... Вона чує, що могутня течія бере її у свої обійми, а чорна глибінь тягне за ноги. Приходить смерть. Але вона не дасться. Вона має сильні руки, а до берега недалеко. Вона чує за собою якісь крики, Остапів голос, та їй не до них. Вона мусить поснішатися, поки не змерзло тіло... Дикі, невгамовні сили життя встають, і пруться, і розпирають груди, зростають у лютість... Усі сили добути... всю теплу кров... усю волю... Ось ближче до берега... Ось берег видко... а там так гарно, там сонце сяє, там зелено, там небо синє, там радість, життя... Душа рветься до сонця, а тіло тягне до себе чорна безодня. Вона оковує його залізом, обвішує камінням, обхоплює холодними руками... Усе тяжчим і тяжчим стає воно, усе глибше і глибше пірнає у воду...

Остапе!., з розпукою кличе душа.

Соломіє-є!.. — доноситься до неї крик серця.

Соломіє!.. чує вона крізь холодну хвилю, що б’є їй в очі, торкається чола, розплутує коси...

' Фез — феска, головний убір східних народів.

2 Manm — момент.

Жовте, каламутне світло потиху лине догори... згадки життя займаються, як іскри, і гаснуть, попеліють, як іскри...

По чорній річці поміж білими берегами прудко пливе човен, тане вдалині й обертається в цятку... за ним несе вода другий, порожній, хлюпає в його білі боки і фарбує їх у червоний колір...

Тихо в повітрі...

• Злв$аН/& ос/ювмм

1.    Чому Іван Котигорошок є справжнім другом?

2.    Про які риси характеру Соломії свідчить її готовність рятувати Остапа за будь-яку ціну?

3.    З якою метою автор використовує прийом сповільнення часу в сцені сутички на Дунаї?

4.    Як письменник передає зіткнення життя і смерті за допомогою контрастних кольорів в епізоді загибелі Соломії? Що увиразнюють неповні речення в цьому епізоді?

** * *

Чимало води утекло в Дунаї з того часу. (...)

Тьмяно світяться вікна у маленькій хатинці, де сторож варить собі убогу вечерю. Весело, з тріском налає в печі сухий комиш і гуготить у комині. У печі щось булькає. Сивий дід гріє свою бороду біля вогню і слухає розмову вітру.

Що не кажіть, а він живий, той вітер. Він летить іздалеку, понад тихими селами і забирає по дорозі, всичує1 в себе і тишу села, і клекіт міста, шемрання темного лісу, дзюрчання вод і дзвін стиглого колоса. Він несе в собі весь гомін землі, від тихого бриніння мушки до гуркоту грому, від скритого зітхання серця до крику смертельної розпуки.

Треба тільки вміти слухати. А дід навчився. Довгі роки самітного життя серед розлогих просторів, у цьому царстві вітру, навчили його розуміти таємну розмову. Ось і тепер приносить йому той вірний товариш усякі звістки світу і кидає, мов цінний дарунок, у комин хатинки.

Дід піднімає кудлаті брови і слухає. Його мутні очі дивляться в простір, а усмішка розсуває зморшки.

Чую, чую... шепче вій і виходить із хати. Темрява і пустка обгортають його. Він повертається у той бік, де далеко, за селами й ланами, пливе Дунай, — і шепче:

Знов мене кличеш, Соломіє? Почекай, швидко прийду, не забарюся вже...

А вітер гуде, розвіває дідові бороду і приносить йому тихий, ледве чутний, мов із дна Дунаю, поклик:

— Оста-а-не-с!..

Отак вона мене часто кличе, оповідає дід людям, що інколи заходять у сторожку. — Як тільки вітер загуде так і кличе до себе... то в комин гукне, то надворі покличе... а часом серед ночі збудить... А не приходить, пі... Та й хвала Богу, бо засмутилась би небіжка, коли б прочитала моє життя, як воно списане на снилі...

І Остап охоче піднімає сорочку і показує збасаманений синій хребет, де списана, як він каже, його життєписі».

Исйчувати (діал.) — усотує, убирає.

Оце ззаду пам’ятка від пана, а спереду, між ребрами, маю дарунок від москаля... кругом латаний... з тим і до Бота піду... Дорого заплатив я за волю, гірку ціну дав... Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею...

• Злй$лЯН& QCHofotow fufotjt

1.    Пригадайте біографію письменника. Які обставини життя дали йому змогу добре вивчити докладно описаний у повісті Бессарабський край?

2.    Поясніть назву твору. Як вона пов'язана з його ідеєю? За що та яку саме ціну платять герої твору?

3.    Формула романтичного твору — «незвичайний герой у незвичайних обставинах». Чи зреалізована вона в повісті «Дорогою ціною»?

4.    Царська цензура заборонила авторові друкувати пролог до повісті. Як ви думаєте, чому? Як це позначилося на ідейному змісті твору?

5.    Події у творі відбуваються в чітко окресленому часі — 1830-і роки. Але автор робить екскурси й у минуле, і в майбутнє героїв. Який композиційний прийом він для цього використовує?

6.    Як розкрито у творі проблему зіткнення мрії і дійсності? Що стало причиною руйнування всіх планів і мрій Остапа й Соломії?

7.    Пригадайте почергово небезпеки, що очікували на втікачів у дорозі до мрії. Покажіть залежність одних подій від інших.

8.    Визначте кульмінаційний момент повісті. Як розкриваються в цьому епізоді характери персонажів?

9.    Прийомами пригодницького жанру є: велика кількість пригод, несподівані сюжетні повороти, динамічне розгортання подій, екзотичні53 образи, перевдягання героїв, несподіване закінчення. Чи всі ці риси наявні у творі? Зробіть висновок про жанровий різновид повісті.

10.    Одна з характерних рис пригодницького твору — розмитість, недомовленість розв'язки, яка прояснюється лише в епілозі. Чи вдається до цього прийому М. Коцюбинський? Свій висновок підтвердьте текстом.

11.    Яку роль у творі виконують пейзажі?

12.    Розкрийте, підтверджуючи цитатами, красу кохання Остапа й Соломії. Які ви знаєте твори світового письменства, де також змальовано красу почуттів головних героїв?

13.    Як упродовж життя Остап довів вірність коханій, силу свого почуття?

14.    Як ви зрозуміли останні слова героя: «Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею».

15.    Складіть докладний план характеристики образів Остапа й Соломії. Випишіть цитати до кожного з пунктів плану.

16.    Скільки символічних образів ви зафіксували в повісті? Які з них вас особливо вразили? Чому? Які ідеї, проблеми автор увиразнює, підсилює за допомогою цих образів?

17.    Скільки архаїзмів ужито у творі? Які з них вам досі були невідомі? З якою метою автор так часто використовує застарілі слова?

1.    Яка проблема є головною в повісті: краса кохання й вірності чи нездоланне прагнення селянства до волі? Висловте свою думку та наведіть 2-3 аргументи на її захист.

2.    Кінорежисер М. Донськой зняв на Київській кіностудії ім. О. Довженка фільм «Дорогою ціною» за повістю М. Коцюбинського. Цікаво, що наприкінці 1950-х років

Британська академія кіно визнала стрічку найкращою зарубіжною картиною. Подивіться цей фільм в Інтернеті. Порівняйте засоби творення одних і тих же образів у літературі й кіно. Чим вони подібні, а чим різняться? Зокрема, зіставте літературну й кіноверсію пожежі в плавнях і зустрічі Остапа з вовком.

3.    Один із найпоширеніших і найбільш привабливих у світовій літературі є образ шукача правди, борця за волю. Хто з героїв вивчених вами творів української й зарубіжної літератур близький до образів Остапа й Соломії?

4.    Прочитайте повний текст повісті. Які додаткові спостереження за композицією, символікою, мовою, характерами героїв вам удалося зробити?

5.    Використовуючи текст повісті та власні спостереження й узагальнення, напишіть твір-мініатюру на одну з тем:

♦    «Чому повість “Дорогою ціною" залишається цікавою та злободенною й сьогодні?»;

♦    «Як я розумію поняття “вільна людина"?»;

♦    “Чому свобода завжди дається дорогою ціною?»;

♦    "Чому кохання Остапа й Соломії справжнє?».

• Несущими

1.    Які основні риси прози як типу літературної творчості?

2.    Які життєві уроки ви винесли для себе з біографії М. Коцюбинського?

3.    Доведіть, що "Дорогою ціною» є прозовим твором.

4.    Які жанрові ознаки повісті характерні для цього твору?

5.    Чому «Дорогою ціною» — пригодницько-психологічна повість?

6.    Сформулюйте тему й ідею повісті «Дорогою ціною».

7.    У чому полягає відмінність між композицією та сюжетом?

8.    Яка композиція «Дорогою ціною»? З якою метою автор вдається саме до такої побудови?

9.    Назвіть епізоди повісті, що є прологом, зав'язкою, розвитком дії, кульмінацією, розв'язкою та епілогом. Наведіть приклади позасюжетних елементів: портретів, пейзажів, інтер’єрів, внутрішніх монологів. Яке значення мають ці елементи для розкриття внутрішнього світу героїв?

Прочитайте на дозвіллі

1.    Коцюбинський М. Коні не винні. — X.: Фоліо, 2006.

2.    Коцюбинський M. Вибрані твори. — К.: Країна мрій, 2015.

3.    Поліщук Я. І ката, і героя він любив... : Михайло Коцюбинський : літературний портрет. — К.: Академія, 2010.

С.шбошпицький М. Що записано в книгу життя : Михайло Коцюбинський та інші: роман. — К.: Ярославів Вал, 2012.

 

Це матеріал з Підручника Українська Література 8 Клас Пахаренко

 

Автор: evg01 от 20-08-2016, 21:38, Переглядів: 3762