Народна Освіта » Українська література » Михайло Коцюбинський - Я завжди був великим оптимістом Читати онлайн

НАРОДНА ОСВІТА

Михайло Коцюбинський - Я завжди був великим оптимістом Читати онлайн

 

КОЦЮБИНСЬКИЙ

(1864-1913)

«Я ЗАВЖДИ БУВ ВЕЛИКИМ
ОПТИМІСТОМ...»

ж. життя безупинно і невблаганно
іде на мене, яіс хвиля на берег» — так ска-
зав про себе письменник, який творив не
лише українську - європейську літературу
і культуру. Інтелігент і аристократ духу,
людина високого морального обов’язку й
рідкісного таланту, Михайло Михайлович
залишив нам у спадок твори надзвичайні:
правдиві, чарівні, вічні, як саме життя,
яке він любив над усе на світі...

Павло Тичина, чий шлях у велику
літературу був освячений благословенням М. Коцюбинського, гово-
рив, що «великі світочі людства давно вже розступились, щоб дати
місце і йому в шерензі борців, мислителів і шукачів правди».

Як ви гадаєте, чи впливає на творчість письменника те, оптиміст він чи
песиміст у житті? А якщо впливає, то як саме?

Михайло Коцюбинський народився 17 вересня 1864 року в місті Він-
ниці. Про свої дитячі спогади М. Коцюбинський писав: «...Цей свят-
вечір, малинки, ці колядки й щедрівки мають для мене значення,
промовляють до мене згадками щасливих дитячих літ, віють поезі-
єю давніх, доісторичних часів...».

Лагідне дитяче прізвисько — Муся — по-своєму характеризувало
доброго, спокійного, допитливого хлопчика, якого мати обожнювала,
а інші родичі щиро любили і шанували за розум, порядність, дис-
циплінованість. Через матеріальну скруту талановитий юнак не зміг
здобути вищу освіту. Вчився лише в початковій школі в місті Барі, а
згодом у Шаргородській бурсі. Подальшу освіту здобував самотужки.
Бажання вчитися і наполегливість зробили з нього інтелігента євро-
пейського ґатунку.

Варто сказати хоча б про те, що в домашніх театральних виставах
Михайло грав роль Людської совісті у п’єсі, яку він сам написав за
мотивами пісень і дум часів козацько-селянських повстань.

Усе життя невтомно працював він на літературній ниві, під його
пером оживали і курні українські хатинки, і вузькі вулички татар-
ських селищ у Криму, і могутні Карпа-
ти, де народжувалося вічне і прекрасне
кохання. Він умів зазирати не лише в
маленькі віконця селянських осель, а й
у людські душі. Тому образи, створені
його талантом, — вічні, бо під пильним
поглядом великого гуманіста ніхто не
міг покривити душею...

 

За мотивами повісті Михайла Коцюбин-
ського знято художній фільм «Тіні забутих
предків», який увійшов до класики світо-
вого кіномистецтва. Чи бачили ви цей
фільм? Якщо так, то чим він вам сподо-
бався? Якщо ні, то обов’язково подивіться,
ви вивчатимете цей твір у старших класах!

Коцюбинського не стало 25 квітня 1913 року.

Його проводжали в останню путь сонце, яке любив понад усе, і
тисячі людей, що прийшли віддати шану великому синові України.
Михайла Коцюбинського поховали в Чернігові, де він мешкав про-
тягом останніх років, на схилах Десни, на Болдиній горі, куди часто
ходив відпочивати видатний український митець.

Іихайла Коцюбинського ще за життя називали «сонцепоклонником»,
к ви гадаєте, який зміст вдячні читачі й друзі вкладали в це слово?

ДОРОГОЮ ЦІНОЮ

( Скорочено )

Діялось се в тридцятих роках минулого століття. Українське поспіль-
ство, поборене у класовій боротьбі, з ярмом панщизняної неволі на шиї,
тягло свою долю з глухим ремством. То не віл був у ярмі, звичайний
господарський віл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим;
ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але
овіяному ще степовим вітром, із не втраченим іще смаком волі, широких
просторів. Він йшов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому
наливались кров’ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги...

Вільний дух народу ще тлів під попелом неволі. Свіжі традиції
волі, такі свіжі, що часом трудно було відрізнити сьогодні од вчора,
підтримували жевріючу під попелом іскру. Старше покоління, свідок
іншого життя, показувало ще на долонях мозолі від шаблі, піднятої
в оборону народних і людських прав. Пісня волі, споетизованої,
може, в дні лихоліття, чаруючим акордом лунала в серцях молоді,
поривала її туди, де ще не чуть кайданів, скованих на людей людь-
ми. На широкі бессарабські степи, вільні, без пана й панщини, рва-
лась гаряча уява й тягла за собою сотки й тисячі...

От хоч би там, за Дунаєм, гей, там, за Дунаєм!.. Недобитки січової
руїни, хоробріші, завзятіші, звили собі гніздо в Туреччині і возили

звідти на Вкраїну, мов контрабанду, палкі заклики у кіш на волю, до
січового братерства.

Ярами, коритами висхлих річок, лісовими нетрями, прикриваю-
чись нічною темрявою, ховаючись, мов од дикого звіра, тікало од
пана і панщини все, що не заплісніло в неволі, не втратило ще живої
душі, тікало, щоб здобути собі те, за що предки виймали шаблі з
піхов або ставали до бою з кіллями та вилами...

А тим часом ворог не дрімав.

Власники душ, повернених у робуче бидло, записаних у господар-
ський інвентар дідича разом із волами й кіньми, найбільш боялись
того неспокійного, вільнолюбного духу народного, бо його ніяк не
можна було припасувати до панських інтересів, погодити з незмірни-
ми скарбами, які давала панові оброблена хлопом українська земля.
Віковічна боротьба двох станів — панського й мужичого, боротьба хро-
нічна, що часом приймала гострі форми і бурею проносилась над
нещасним краєм, — ніколи не кінчалась, ба й не могла скінчитися, хоч
пан переміг. Ще недавно, вмившись в Умані власною кров’ю і наки-
давши в Кодні стіжок гайдамацьких голів, пан смакував перемогу,
пильно обороняючи свої права на живий робочий інвентар — хлопа.

Хлоп протестував, хлоп тікав на вільні землі, рятуючись, як міг,
од панщини, лишаючи на рідній землі все дороге, все миле його серцю.

Але й там, далеко від рідних осель, настигала його панська рука.
На вільних землях зорганізовані були на втікачів лови, справжні
облави, як на вовка або ведмедя. По всій Бессарабії ганяли дозорці,
вистежуючи скрізь по ровах, стогах сіна, комишах болотяних річок
збіджених, змордованих людей. На півдні Бессарабії, од бистрого
ГІруту, по лівім боці Дунаю, аж ген до моря стояло на чатах військо
і заслоняло волю, що там, за широким Дунаєм, за зеленими прибе-
режними вербами, синіла десь у чужій країні...

Голову втікача оцінено. За кожного спійманого прибережні козаки
діставали плату. Сотні, тисячі нещасних попадалися до рук козакам
і мусили випити гірку до краю. Лиха доля чекала втікача: його одда-
вано в рекрути, засилано на Сибір, катовано канчуками, тавровано,
мов худобу, або з оголеною напів головою, збитого, збасаманеного,
одсилано в кайданах назад до пана, знов у неволю, на панщину... (...).

Що ви знаєте про цей період української історії? Які славні історичні по-
дії пригадує автор? Що це за композиційний елемент твору, який ви
тільки-но прочитали? 6

горницях: пан біга по хаті, мов скажений. «Бунтар, - кричить, - гай-
дамака! Він мені людей баламутить!..». Покликав осавулу: «Веди мені
зараз Остапа Мандрику...».

-    Так...

-    «З живого шкуру здеру, чисто оббілую... Я ж йому пригадаю,
гайдамаці, Кодню...».

-    Так...

-    «В некрути, — каже, — оддам...». А паня біла-біла, трясця трясе
її, а вона руки заломила та: «Ромцю, — каже, — тікаймо звідси, бо ті
хлопи заб’ють нас, як мого дідуся в Умані...». Тікай, Остапе, тікай,
серце... Спіймають — катуватимуть, нелюди, живого не пустять...

-    Враг його бери... Не так мені страшно ляха, як злість бере на
наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне,
хоч ти що... Ех, піду, де воля, де інші люди... Бувай здорова, Соло-
міє... (...).

Але тільки Остап звернув із дороги, як йому причулося, що щось
немов гукає. Він озирнувся: прискорюючи ходу, подорожній махав
на нього рукою, бажаючи очевидячки спинити його. Що за мара?
Першою думкою в Остапа було тікати. Апе зваживши, що поки він
один на один - жахатися нічого, Остап зупинився, очікуючи й вдив-
ляючись у подорожнього. Тому очевидячки було пильно, бо, не вдо-
вольняючись прудкою ходою, він інколи пускався бігти, придержую-
чи свої клунки на плечах, і вже за чверть години Остап міг розгляді-
ти його струнку постать.

Був то молодий, безвусий парубок, міцно збудований, у високій
сивій кучмі, короткій чугаїнці і з довгим ціпком. Остапові було чуд-
но, що парубок немов осміхався, але коли той наблизився і приві-
тався до нього, Остап із несподіванки скрикнув:

-    Соломіє!.. Чи ти здуріла?

-    Може, й здуріла... — сміялася Соломія.

-    Пек тобі, маро... Чисто парубок... Куди ти й по що?

-    За Дунай, у Січ із тобою... Приймаєш товариша чи не приймаєш?

-    Чи ти знавісніла, молодице, чи тебе нині жарт узявся?..

-    Які там жарти... Скоро ти пішов, я як стала на човні, так і
задубіла. Холодна, холодна, мов завмерла!.. Далі прокинулась і чую,
що все мені противне, все гидке: і чоловік, і панщина, й життя моє
безщасне... Пропадай воно все пропадом... Піду і я світ за очі... Вже
ж за тобою хоч серцеві легше буде... Та чимдуж додому, за торбину:
вкинула що треба на дорогу. Тільки, думаю, пан ловитиме нас. Але
й я не дурна. Дідька з’їсть, що спіймає... Метнулась до комори —
чоловіка нема дома, повіз паню в гості, - зняла з жердки сорочку й
штани... Тоді спідницю з себе, штани на ноги, накинула на плечі
чугаїнку, а на голову шапку — і козак козаком... Шукай тепер, пане,
парубка з молодицею... ніхто не бачив, лиш двох парубків стріча-
ли... Що ж мені з тим, що скинула, діяти? Покинути боюся, — дога-
даються ще... Узяла своє під пахву, побігла до ставка, прив’язала
камінь - і шубовсть у воду... Вічная пам’ять. А тоді селом, та на
шлях, та біжу-біжу, щоб догнати. Ху, як ухекалась... Що ж, при-
ймаєш парубка у товариші чи ні? (...).

Вони реготались, мов діти: вона — тонко і дзвінко, як молода дівчи-
на, він — грубше, передчасним баском двадцятилітнього парубка.

-    Що ж воно буде? - спитав перегодом Остап. — Таж як хто під-
гледить твій очіпок, не мине нас халепа.

-    А ось що буде! - рішуче промовила Соломія і з сими словами
здерла з голови очіпок. Чорні буйні коси впали їй на плечі й вкрили
їх нижче пояса. - На, ріж...

-    Що ти кажеш? - жахнувся Остап.

-    Ріж, кажу...

-    І тобі не жаль, Соломіє?

-    Ані крихти... Ріж! - уперто намагалась молодиця й сіла долі.

-    Та в мене й ножиць чортма.

-    Ріж ножем!..

Остап стояв, вагаючись, але бачачи молодицину упертість, вийняв
ніж, поточив його об камінь і почав обтинати в кружок Соломине
волосся.

Довгі пасма чорних кіс, мов мертві гадюки, тихо зсувались по
плечах додолу і лягали на землі дивними покосами.

Однак Соломія дурила себе, запевняючи, що їй не жаль кіс. Як
тільки ніж шурнув по волоссю і до ніг Соломіїних упало перше пасмо
кіс, вона почула якийсь біль у грудях, щось стисло за серце і на очі
набігли сльози. (...).

На яких рисах характеру своїх героїв одразу наголошує автор? Проко-
ментуйте епізод остриження Соломії. 7

— Лови їх! В’яжи! — гукали козаки, впадаючи на тих, що не встиг-
ли сісти у човен. Вони зіскакували з коней і кидались на втікачів.
Усе змішалося. (...).

Про що, на вашу думку, свідчить факт, що так багато людей тікало в ті
часи з України?

* * *

Що далі було - ні Остап, ні Соломія не могли добре пригадати.
Вони лиш пам’ятали, що бігли на одчай, через комиші, через воду, в
безпросвітній темряві, з почуттям звірини, за якою женуть собаки.
Кілька разів Остап вскакував у воду мало не по пояс, часто Соломія з
розгону натикалась на кущ верболозу, але кожен раз вони давали собі
раду і знов мчали вперед, добуваючи останні сили. Врешті щось пере-
пинило їм дорогу, і вони попадали. Ся пригода була їм навіть на руку.
Лежачи на чомусь твердому й холодному, вони могли трохи одсапну-
ти. Ноги в них тремтіли, груди важко дихали. Вони лежали і слухали.
Навколо було тихо, од берега не долітав сюди жаден згук — очевидяч-
ки, там уже все скінчилося. Сіяв дрібненький дощик, темрява знов
стала густішою. Не почуваючи за собою погоні, Остап і Соломія пома-
лу опам’яталися. Остап обережно обмацав те, на чому лежав: то горб,
порослий травою. «Ага! — подумав він. - Ми, видно, наткнулися на
високий берег». Вони спочили трохи, осмілені тишею, звелися і обе-
режно побрели вздовж гір, в надії натрапити на яругу, де можна б
було захиститися від дощу й холоду. І справді - незабаром почули під
ногами розмиту глину і увійшли у чорну пащу провалля. (...).

Обоє згадати, що один мірошник із-над Пруту, одноокий Яким, такий
забіг лий, як і вони, тільки з Поділля, хватився, що знає спосіб перепра-
вити їх у Туреччину, і вони, певне б, звернулися до нього, коли б Котиго-
рошок та дід Овсій не підбили їх тікати разом із ними через Дунай. (...).

І вони, почистивши трохи свою молдаванську, заболочену вчора
одежу, не гаючись, подались у дорогу. Вони йшли то шляхом, то
стежками навпростець, намагаючись не звертати на себе уваги. (...).

За стінами вітряка, в селі, валували собаки...

Незабаром з’явився заборошнений мельник. Придивившись своїм
одним оком, він впізнав Остапа.

Остап зараз-таки розказав йому, по що прийшов.

—    Добре... - коротко одмовив Яким, — трохи упораюсь, і підемо. (...).

Мельників план був дуже простий: зв’язати невеличкий пліт, аби

міг здержати двох людей, і в темну ніч, ховаючись од козаків, пере-
плисти у плавні. А там уже безпечно. Коли б не стало прихованого
тут матеріалу, можна роздобути на березі річки. Аби обережно. (...).

Тільки вночі Остап із Соломією зважились податися на берег.
Вилазячи з макітри на гору, вони побачили червоне крайнебо, наче
сходив місяць.

—    Що за мара, - обізвався Остап, — адже тепер не місячні ночі.

Та Соломія, що встигла вже злізти, раптом одхилилась і мало не

скрикнула:

—    А дивись!., дивись!..

Остап глянув і остовпів.

Перед ним, на крайнебі, стояли високі вогняні гори. Та ні, вони не
стояли. Вони рушались, як живі, хитались, тремтіли, осідали в одно-
му місці і виростали в другому. Вони тихо жевріли, як купа іскрис-
того золота, або вибухали червоним снопом полум’я. Відтак знесилю-
вались, в’яли і гнулись од вітру, і знову росли, знов палали. Коли
одна з них падала, друга підхоплювала її, здіймалась догори і бистро
ламала лінію блискучих визубнів. Од них займалась на небі хмара і
палала вкупі з далеким небом.

То горіли плавні.

З жахом вдивлялись Остап із Соломією усю картину.

-    Ні, не до нас йде, а вбік, за вітром, — із легким серцем зітхнула
врешті Соломія.

Здавалося, розбурхане море вогню кипіло, ревло, бризкало вогня-
ною піною, раз червоною, як грань, раз білою, як світло блискавки,
і йшло сердитими хвилями на чорні безборонні плавні, що причаї-
лись і тремтіли у вічній пітьмі. (...).

Остап із Соломією потиху спустили пліт на річку. Він хлюпнув і
глибоко осів у воду. Коли Соломія примостилася на плоті, Остап оді-
пхнув од берега і тоді скочив. Пліт захитався і пропустив воду. Пруд-
ка течія крутнула ним і понесла вниз. Остап опиравсь бистрині з
усієї сили, але його кіл мало що помагав: пліт несло серединою річки.
Якийсь час плили вони в тумані, поміж берегами, одірвані од землі й
безпомічні. На превелику силу вдалося врешті вибитися зі стрижня
та наблизитись до берега. Але й тут вода зносила пліт, і нелегко було
пристати до берега. Остапові пощастило, однак, зачепитись якось за
прибережну вербу. Соломія вхопила за гіллячки, Остап придержав
пліт — і обоє вискочили на берег, втомлені й мокрі. Вода зараз під-
хопила пліт, поволі обернула його і понесла вниз укупі з харчами,
забутими на плоту. Та се була дурниця: вони були за кордоном.

Дивне почуття обхопило Остапові груди: замість радості - сильне обу-
рення стрепенуло його істоту. В один мент відчув він усі кривди й зну-
щання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в
нову, не панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки.

-    Бодай ти запалася, треклята країно, з твоїми порядками!.. —
закляв він наголос.

Одночасово на тому березі почулася кінська ступа.

-    Хто там?.. — кинув у пітьму' кордонний козак і, не дочекавшись
одповіді, бахнув наосліп із рушниці.

-    Ой! - скрикнув Остап, ухопившись за груди, і захитався.

-    Нічаво-о!.. Коли не влучив, тікай собі з Богом! - добродушно
промовив козак і ступою подався далі...

Чому, як ви гадаєте, Остап почував не радість від того, що вони втекли, а
обурення? 8

Соломія немов не розуміла того, що
сталося. Вона торсала Остапа за одежу,
тягла його з собою і з жахом повторяла:

 

—    Тікаймо... тікаймо... він іще стрі-
лятиме, він уб’є тебе... (...).

Коли вона прокинулась, сіре світло
падало з хмарного неба.

Туман іще плутався у комишах і
поволі здіймався догори. Плавні немов
курились.

Остап лежав тут же з розплющени-
ми очима; його молоде обличчя немов
прив’яло, на уста впала смага.

—    Ну, як тобі? — припала до нього
Соломія.

—    Та нічого... тільки дихати важко... згага мене палить... води.

Треба було щось радити.

—    Ти можеш йти?

—    Не знаю... зведи мене...

За поміччю Соломіїною Остап звівся. Він затискав зуби та кріпив-
ся, щоб не стогнати, — так його боліло... (...).

Справа починала бути поганою. Остап знемігся і зовсім розхворів-
ся: його палила гарячка. Соломія поклала його край озерця і задума-
лась. Адже вони могли пропасти отут, без людської помочі, без хар-
чів, посуваючись так поволі! Голод уже й так ссав під грудьми. Видно,
вони заблудились і тепер плутаються у плавнях — і хто зна, як довго
ще можуть блукати у сій глушині. Чи не краще б лишити тут Оста-
па - вона ж йому однаково нічим не годна запомогти — та самій
метнутись й пошукати виходу? Так було б певніше й скоріше.

Про що свідчить така взаємопідтримка героїв, самозречене піклування
одне про одного?

-    Примости мене коло озерця, аби я міг воду дістати, а сама йди,
розглянь... - згоджувався Остап. (...).

Рішити було трудно. Однак Соломії здалося, що їй треба йти про-
сто перед себе. Вона пішла. Пройшовши зо двоє гонів, Соломія запев-
нилася, що йшла проти вітру. Невже вертатись назад? Вона зупини-
лася. Очевидячки, вона збіглася з дороги, заблудилася. Що робити?
Ноги в неї тремтіли од трудної ходні, в голові бродили безладні дум-
ки й міркування. «Що робити?*- — немов питав у комишів її блукаю-
чий погляд. Комиші оточали її ворожою юрмою і шептались. Соломія
подумала, що вона мусить бути недалеко од Остапа, що він почує її,
і крикнула:

—    Остапе-е!.. Оста-апе-е!..

Голос її прогучав глухо, стіна ворожого очерету не пустила його
далеко, забрала в себе, ковтнула.

Соломія ще раз гукнула - те ж саме.

Серце в Соломії упало, руки звисли безвладно. Та ненадовго.
Новий приплив енергії, шалена відвага пойняли її волю, і вона кину-
лась уперед, розхиляючи й ламаючи очерет зі сліпою завзятістю зра-
неного оленя. Од часу до часу вона кликала Остапа. Одповіді не було.
Вона почала кричати на всю міць легких, у надії, що коли не Остап,
то хтось інший почує її. Не могло ж бути, щоб вона так далеко від-
билася од берега, де проходили часом люди. Шум комишу перемагав
її. Налякані чужим голосом птахи з тривожним писком крутились
над головою Соломії. Комиш шумів. Він їжився перед нею, тіснив із
боків, настигав іззаду, ловив корінням за ноги, колов і різав шор-
стким листом. Жовтий, гладкий, високий - він глузував із неї, пома-
хуючи над її головою рудим чубом. Соломія чула до нього знена-
висть, як до живої істоти. Він дратував її. Коли б у неї був серп або
ніж, вона різала б його доти, поки б він не поліг увесь або вона сама
не впала трупом. Соломія накинулась на нього і почала трощити із
злості, з озвірінням, як свого ворога.

Вона рвала його, ламала, крутила і била ногами, а він згинався,
упирався, зчіплювався вгорі китицями, ранив їй руки і тільки корін-
ням тремтів, немов од скритого реготу.

Соломія знесилилась і впала, їй стало душно. Піт краплями стікав
по виду, груди важко дихали, і очі блищали, як у звіра, що попавсь
у лабети. Значить, нема виходу; вона мусить тут погибати, а Остап
через неї - десь у другому кінці. Соломії не так жалко було себе, як
Остапа; вона уявляла собі, як він тепер лежить хворий і самотній у
пущі і вигляда її з очеретів. їй жаль стало молодого змарнованого
життя - і вона заплакала.

Тим часом короткий осінній день гас, із плавнів вставала ніч. Спо-
чатку морок поліз із-поміж очеретів, а за ним дихнули озерця й
купини білим туманом. (...).

Які риси української жінки Соломії підкреслив автор у цьому розділі по-
вісті? Чим вона особливо приваблює читача?

Остапа, він раптом витяг шию, подався наперед і так жалібно завив,
що Остапові аж мороз пішов поза шкіру. Вив він довго, на кілька
нот, із великим смаком, з заплющеними очима. Врешті замовк, поси-
дів трохи і наблизився до Остапа. Єдиним оружжям Остапа була
вода, і він од часу до часу обливав нею вовка, не допускаючи до себе.
Вовк врешті скучив. Він кілька раз сердито, з запеклістю клацнув на
Остапа зубами, крутнувсь і щез у комишах.

По сих одвідинах Остап почав думати про смерть. Прийшла пора
вмирати. (...).

Прокоментуйте епізод зустрічі Остапа з вовком. Яке ідейне навантаження
цього епізоду?

IV

На порозі стояв старий високий циган, немов роздумував, чи уві-
йти до хати. Врешті він переступив поріг, підійшов до печі і прису-
нувся до вогню, так що його суворе обголене обличчя заблищало
міддю.

(...) В той мент щось сильно стукнуло в вікно.

Усі здригнулися. Молода циганка вискочила з хати.

Скоро після того знадвору почувся її різкий горловий голос:

-    Раду, аорде!1

Раду ліниво звівся з лави і вийшов надвір; за ним подався старий.

Під вікном, у благаючій позі, стояла перед циганкою якась страш-
на жінка, бліда, простоволоса, в подертій заболоченій одежі, і нама-
галася щось вимовити. Її вуста ворушилися, та голос не добувався.
Се її мучило, і вона говорила очима - червоними, наляканими,
страшними. Врешті їй удалось прохрипіти:

-    Люди... добрі... рятуйте... рятуйте!.. Остап лежить там, недале-
ко... ходім... рятуйте!..

Цигани нічого не розуміли.

-    Содеш душа?9 10 — питав старий циган. Соломія, одначе, не слуха-
ла його - вона зверталась до Раду, хапала за плащ циганку, благала
старого. Вона стогнала і тягла їх за собою.

Цигани не хапалися. Вони радилися, сперечалися, кричали. Вре-
шті зважились — Соломія се помітила. Вона ухопила за руку циган-
ку, наче боялася втратити її, і побігла в той бік, де горіли плавні.
Цигани ледве встигали за нею. Перейшовши дорогу, вона подалася
вздовж плавнів.

-    Кай жа?11 — тривожно кричав Раду на Соломію.

Але вона не одповідала та все бігла наперед. Врешті зупинилась,
нагнулась до землі і промовила:

-    Остапе!..

Одповіді не було.

Цигани теж нагнулися придивляючись. Лежав якийсь чоловік.
Старий циган викресав вогню, запалив очеретину і наблизив її до
Остапового обличчя. Очі в Остапа були заплющені, а на білому виду
виразно зачорніли молоді вуса й густі брови.

—    Саншукар...1 — шепнула молода циганка, нагинаючись над Остапом.

Ся похвала, видимо, роздратувала Раду, бо він гримнув на жінку

горловим, диким голосом і одтрутив од Остапа.

—    Люди добрі, - благала Соломія, стоячи на колінах, — змилуй-
тесь, прийміть нас до хати... Ви ж бачите — пропадаємо... Чоловіка
мого пострелено, він ледве живий, мало не загинули ми в плавнях...
Я вам оддячу, я вам одроблю... Візьміть усе, що маю... все... та не
кидайте нас... Ось нате...

З сими словами Соломія зірвала з шиї торбинку і висипала з неї
на руку старому циганові кілька срібних монет.

Старий побрязкав грошима на долоні, підкинув їх і сховав у кише-
ню.

—    Мішто!..2 — сказав він коротко. По нараді з молодим вони взяли
Остапа — один під пахви, другий за ноги — і тихо посунулись до хати.

Стара циганка віджила, коли принесено раненого. Її страшне,
жовте, відьомське обличчя зразу стало добрішим, а сиві пасма кіс,
що вибивались із-під чорної хустинки, спокійно лягали на Остапові
груди, мов на груди сина, коли вона обмивала та перев’язувала йому
рану. Напоєний незабаром зіллям, із перев’язаною раною, зогрітий
теплом, Остап розплющив очі. Се так врадувало стару циганку, що
вона забелькотала щось жваво, сильно зачаділа з люльки і радісно
потріпала Соломію по плечах.

Стара циганка взяла Остапа під свою опіку. Вона ходила коло
нього, варила йому зілля, обдивлялась рану, поїла козячим молоком,
особливо коли Гіца та Раду виходили з дому. (...).

І Остап поправлявся. Гарячка згодом спала, рана швидко затягу-
валась, сили підживали. За два тижні він уже зводився з лави, дово-
лікався до вікна і сумно поводив очима по хвилі рудих, аж червоних
комишів. (...).

Потім циганську родину заарештували за крадіжки й шахрайство, по-
страждав і Остап. Чому турки не повірили Остапові, що він не належить
до злочинного кубла?

V

(...) Соломія рішила покористуватись вільним днем та грошима і
забігти в Галац - купити Остапові теплу одежинку, їй було якось особ-
ливо весело і легко сьогодні на душі, так здорово дихалось морозним
повітрям, усе погане, що було в житті, відсувалось назад, блідло. (...).

— Соломіє! — обізвався рівночасно козячий голос.— Чи це ви, чи
ваша тінь?.. Хе-хе-хе...

Соломія озирнулась: перед нею стояв Котигорошок.

’Гарний. - Авт.

2Добре! - Авт.

—    Іване! А ви звідки тут узялися? — скрикнула вона, зрадівши
йому, як рідному. (...).

Незабаром Соломія з Іваном простували повз плавні до циганської
оселі. Іван був радісний, веселий, дробцював короткими ногами і все
говорив та й говорив, мов горохом сипав. (...).

Соломія гукнула Остапа.

Ніхто не обізвався. Та чого ж у хаті такий нелад, все перекинуто,
лежить жужмом?.. Де ж слабий Гіда? Він не міг рушитися, як вона
виходила з дому, він ледве дихав. Що ж сталося? (...).

Ніч стояла надворі, коли вони добились до конаку1. Тут їм довелось
чекати, бо старший пішов до мечету і довго не вертався, а турецькі
жовніри не розуміли їх. Врешті їх покликано. Товстий, добродушний
турок із горбатим носом та з чорними блискучими вусами на свіжому
виду спокійно вислухав їх через драгомана12 13. Він перекинувся кілько-
ма словами з другим турком і знов через драгомана спокійно вів річ:

—    Нема чого шукати далеко, він тут, у нас, у доброму сховку.
Попалась пташка... Давно вже наставляли сільце на горобців, та ось
піймалися... Ціле гніздо накрили. Чужу душу послали у рай, а самі
опинились у пеклі. Скажи нам, молодице, коли твій чоловік дістав
кульку між ребра? Адже не тоді, як Гіца, мабуть, при другій оказії,
бо рана гоїться вже... Од москаля, кажеш, на перевозі... я так і знав,
що він рус, втікач... От ми й відішлемо його назад, у нас і своїх
шибеників доволі, хай там погладять його по спині... І не прохай, і
не благай, нічого не поможу... Ну, чого стоїш? Айда!..

—    А ти що за один? — помітив турок Івана. — Теж, видно, з циган-
ського табору?

—    Я... я нічого... я так... Оце вигадали — я тут служу, у градинаря,
Тодоракі прозивається, — хіба не знаєте?.. Оце але!..

Соломія аж похолола, коли почула про таку напасть на Остапа.
Вона з обуренням відкидала ті обвинувачення, розповідала всю свою
історію, благала, мало не плакала. Турок не схотів слухати, обернув-
ся і забалакав із іншим. Драгоман замахав на неї руками і мало не
випхав за двері. (...).

Спокійною, грізно-спокійною прийшла вона в конак у визначений
драгоманом день.

Він вийшов до неї байдужий.

—    Нічого не буде... Відвезуть... А що я дурно не хочу твоїх грошей,
то скажу тобі, що повезуть його позавтра вранці... Як тільки світне,
приходь на берег - побачиш чоловіка... От!..

Така ж спокійна, нічого не відповівши навіть, немов вона давно
погодилась із цим, покинула Соломія конак.

«Відвезуть... відвезуть... відвезуть...» — стукало щось молотком в
її голові за кожним кроком, коли вона поспішалася до Івана. Вона
забрала Івана з гармана і відвела набік.

—    Відвезуть... - промовила вона, дивлячись на нього сухими очима.

—    Що відвезуть?

—    Остапа.

—    Ну? Коли?

—    Позавтра... Ми його відіб’ємо...

—    Хто - ми?

—    Ви і я.

—    Оце але! Оце сказали! Як же ми його відіб’ємо? Таже його турки
везтимуть, гей! — налякався Котигорошок.

Що спонукало Соломію до такого відчайдушного рішення? Чи сама вона,
на вашу думку, боїться смерті?

(...). Соломія не відривала очей від берега. Там над водою купка
людей лагодилась сідати в човен. Чи їх троє, чи четверо? - мучило
Соломію питання, і вона ніяк не могла порахувати. Вона бачила, як
вони сідали і як човен загойдався на воді, відділяючись від берега.
Обидва човни сунулись по чорному дзеркалі і лишали за собою город.
Турецький човен теж виплив на середину — певно, хотів покористу-
ватися силою течії. Так вони плили далеко один від одного, не набли-
жаючись до себе. Швидко город зовсім закрився за прибережними
вербами. Іван наліг тоді на весла, і його човен почав наганяти перед-
ній. Вже можна було розібрати, що там сиділо четверо — двоє на
веслах, а двоє - один проти одного. Соломія впізнала Остапа. (...).

Той мент був таким блискавичним, що видався хвилиною сну.
Іван, спустивши весло на голову туркові, підняв його знов і на хви-
лину закляк, дивлячись на розгойданий, стрибаючий по воді човен із
переляканими людьми. Соломію крізь серпанок диму опік лютий
погляд червоних очей, і їй здавалося, що вона стріляє безперестанку,
хоч могла вистрілити лише раз.

Раптом Іван почув, що його впекло щось у живіт. Він машинально
спустив весло на турка, але весло сковзнуло і випало йому з рук:
червоний фез турка якось витягся перед очима, немов виріс, відтак
щез; Іван розкинув руки, похитнувся, в голові мигнула свідомість,
що йому щось недобре.

- Ой Боже ж мій! - скрикнув він раптом і полетів навзнаки в воду.
Хибкий човен нагнувсь під вагою його тіла і викинув Соломію. Льо-
дова вода голками пройшлась по Соломіїному тілу, сон щез і свідо-
мість освіжила мозок. Намагаючись вхопитись за перекинутий човен,
Соломія побачила, що Остап б’ється в руках двох турків, а третій —
той самий, що був під Івановим веслом, - держить у руках димучу
ще рушницю. Довгий човен тріпавсь перед її очима на воді, як вели-
ка риба.

Значить, ні вона, ні Іван нікого не забили... Значить — усе пропа-
ло... Але їй не до того... Вона чує, що могутня течія бере її в свої
обійми, а чорна глибінь тягне за ноги. Приходить смерть. Але вона
не дасться. Вона має сильні руки, а до берега недалеко. Вона чує за
собою якісь крики, Остапів голос, та їй не до них. Вона мусить поспі-
шатися, поки не змерзло тіло... Дикі, невгамовні сили життя вста-
ють, і пруться, і розпирають груди, зростають у лютість... Усі сили
добути... всю теплу кров... усю волю... Ось ближче до берега... Ось
берег видко... а там так гарно, там сонце сяє, там зелено, там небо

синє, там радість, життя... Душа рветь-
ся до сонця, а тіло тягне до себе чорна
безодня. Вона оковує його залізом,
обвішує камінням, обхоплює холодни-
ми руками... Все тяжчим і тяжчим стає
воно, все глибше і глибше пірнає у
воду...

 

-    Остапе!.. — з розпукою кличе душа.

-    Соломіє-є!.. - доноситься до неї
крик серця.

-    Соломіє!.. — чує вона крізь холодну
хвилю, що б’є їй в очі, торкається чола,
розплутує коси...

Жовте, каламутне світло потиху
лине догори... згадки життя займають-
ся, як іскри, і гаснуть, попеліють, як
іскри...

Спробуйте пояснити думки й почуття
Соломи, коли вона опинилась у смер-
тельних обіймах Дунаю.

* * *

Чимало води утекло в Дунаї з того часу.

На високій бессарабській полонині, де удень котиться брудна хви-
ля овечої отари, а по ночах сумно гуде вітер, стоїть одиноко високий
пам’ятник, поставлений на згадку розливу людської крові. Там
колись бились турецькі яничари з московським військом.

Тьмяно світяться вікна у маленькій хатинці, де сторож варить
собі убогу вечерю. Весело, з тріском палає в печі сухий комиш і
гуготить у комині. В печі щось булькає. Сивий дід гріє свою бороду
біля вогню і слухає розмову вітру.

—    Що не кажіть, а він живий, той вітер. Він летить іздалеку, понад
тихими селами і забирає по дорозі, всичує в себе і тишу села, і клекіт
міста, шемрання темного лісу, дзюрчання вод і дзвін стиглого колоса.
Він несе в собі весь гомін землі, від тихого бриніння мушки до гурко-
ту грому, від скритого зітхання серця до крику смертельної розпуки.

Треба тільки уміти слухати. А дід навчився. Довгі роки самітного
життя серед розлогих просторів, у цьому царстві вітру, навчили його
розуміти таємну розмову. Ось і тепер приносить йому той вірний
товариш усякі звістки світу і кидає, мов цінний дарунок, у комин
хатинки.

Дід піднімає кудлаті брови і слухає. Його мутні очі дивляться в
простір, а усмішка розсуває зморшки.

—    Чую, чую... - шепче він і виходить із хати.

Темрява і пустка обгортають його. Він повертається у той бік, де
далеко, за селами й ланами, пливе Дунай, - і шепче:

—    Знов мене кличеш, Соломіє? Почекай, швидко прийду, не заба-
рюся вже...

А вітер гуде, розвіває дідові бороду і приносить йому тихий, ледве
чутний, мов із дна Дунаю, поклик:

«Оста-а-пе-е!..».

— Отак вона мене часто кличе, - оповідає дід людям, що інколи
заходять у сторожку. - Як тільки вітер загуде - так і кличе до себе...
то в комин гукне, то надворі покличе... а часом серед ночі збудить...
А не приходить, ні... Та й хвала Богу, бо засмутилась би небіжка,
коли б прочитала моє життя, як воно списане на спині...

І Остап охоче піднімає сорочку і показує збасаманений синій хре-
бет, де списана, як він каже, його життєпись.

Оце ззаду пам’ятка від пана, а спереду, між ребрами, маю дарунок
від москаля... кругом латаний... з тим і до Бога піду... Дорого запла-
тив я за волю, гірку ціну дав... Половина мене лежить на дні Дунаю,
а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею...

Доведіть, що Остап зберіг на все життя любов до волі і до Соломії.
Процитуйте відповідні уривки з твору.

ДРАМА У ЧОРНІЙ І ЧЕРВОНІЙ БАРВАХ

Життя і кров, а не сюжет і тему

Він залишив на білих сторінках.

І слів його не обернуть на прах.

Максим Рильський

За свій недовгий літературний вік Коцюбинський спромігся від-
творити грандіозну панораму життя величезної імперії та України
зокрема від часів жорстокої панщини до революційних катаклізмів
початку XX століття.

Картина тогочасної дійсності, створена письменником, містка й
багатопланова. її першопочатком можна вважати повість «Дорогою
ціною». У ній вчуваються відгомін славних часів козаччини, дух запо-
розької вольниці. І хоч Запорозька Січ лежала в руїнах, були смілив-
ці, одчайдухи, що подалися за Дунай. І там славні степові лицарі
заснували свою нову Січ, бо не бажали чути на своїй шиї панського
ярма, хотіли залишитися вільними, незакріпаченими. А тому й була
у селянина примарна надія, що ще можна порятуватися від панських
канчуків якщо не в бессарабських степах, то хоча б за Дунаєм.

Що ви знаєте про Задунайську Січ? Поцікавтеся у вчителя історії, підго-
туйте коротеньку історичну довідку про цю сторінку життя українського
народу.

Скільки гірких парадоксів знає наша історія! З турецької землі,
напоєної кров’ю, потом, слізьми тисяч українських бранців, линули
заклики до волі, а в самій Україні чорніли погорблені спини крі-
паків.

Цей твір було написано в 1901 році. Подвиги славного українсько-
го козацтва, традиціями яких живився і на яких виховувався голов-

ний герой Остап Мандрика, були надзвичайно важливими і для само-
го Коцюбинського. Автор ставився до зображуваних подій не як до
пожовклих сторінок історії, а як до вічно живого подвигу і болю,
традицій, які народ завжди повинен берегти й наслідувати.

В архівах письменника збереглося кілька варіантів назви майбут-
ньої повісті: «На волю!», «Дорога воля», «З неволі», «За дорогу
ціну», «Воля». І героїв у ескізах до твору звали трохи інакше: Соло-
мія звалася Мариною, а Іван Котигорошко - Іваном Мазепою. Проте
можна з повним правом стверджувати, що героєм твору є все україн-
ське селянство, волелюбне і нескорене, уособлене в образах двох пре-
красних закоханих — Остапа і Соломії.

Свого часу царська цензура, ознайомившися з повістю, заборонила до
друку її вступ. Як ви гадаєте, з якої причини?

истап не тільки ненавидить панське ярмо, а и засуджує тих, хто
добровільно терпить це ярмо на власній шиї. Соломія - вольова і
мужня, щира й самовіддана жінка, вірний товариш. Але навіть непе-
реборна жага до життя не порятувала її: двобій із чорними водами
Дунаю закінчився трагічно.

Українська письменниця Наталя Кобринська в листі до Михай-
ла Коцюбинського писала: «Ваша Соломія - то джерело під пас спеки...».

Як ви розумієте ці слова? Підтвердьте свою відповідь цитатами з твору.

Майстерність письменника виявилась у змалюванні своїх героїв за
допомогою різних художніх засобів. Портрети, вималювані в повісті,
передають красу й силу цих волелюбних дітей України, а діалоги -
психологічний стан.

Особливу роль у розкритті характерів персонажів відіграє пейзаж,
точніше — масштабний опис плавнів, у яких відбувається більша час-
тина дії. Тут автор використовує надзвичайно потужну символіку
кольорів, поєднання гнітючої темряви ночі і криваво-червоної поже-
жі, що посилює трагізм становища втікачів і віщує драматичний
фінал твору. Найважливішу роль відіграє у змалюванні комишів
прийом уособлення. Це жива, вороже налаштована до втікачів сила.
Вона «їжиться», «тіснить», «глузує», «помахує рудим чубом». І муж-
ня Соломія фактично бореться з нею, як із живою істотою. Навіть
пожежа, що ширилась плавнями, рухалась як жива. Це вогненне
море «йшло», «жерло», «випивало», «підпалювало» все довкола.

Пригадайте, у яких прочитаних вами творах так само виразно було зма-
льовано природу, її суголосність з описуваними подіями, душевним ста-
ном героїв.

Твір проникнутий нездоланним прагненням героїв здобути волю.
Але не змогли вони знайти її, свою заповітну мрію. Не зазнали вті-
качі ні щастя, ні волі. Чужина не стала їм батьківщиною.

Прагнення героїв до волі та щастя - провідний мотив творчості
М. Коцюбинського. Адже це найбільш природне бажання людини,
таке необхідне для кожного.

Наскільки важливою для людини є свобода? Як ви ставитеся до сучас-
них світових процесів боротьби за свободу слова, віросповідання тощо?

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Повторюємо

1.    Де й коли народився Михайло Коцюбинський?

2.    Пригадайте і скажіть, які кольори домінують у новісті.

3.    Визначте і перелічіть елементи композиції.

4.    Які иригоди випали на долю Остана й Соломії, адже саме вони
дають підстави розглядати цей твір як пригодницький?

Міркуємо

1.    Поясніть, чому навіть ціною власного життя Соломія порятува-
ла Остапа.

2.    Винравте помилку у твердженні: «Остап і Соломія тікали з
України, щоб стати заможнішими на чужих землях».

3.    Перекажіть власними словами уривок про пожежу в плавнях.

4.    Які образні засоби використав письменник для створеної ним
масштабної картини?

5.    Проілюструйте цитатами з тексту мотив кохання Остапа і Со-
ломії.

Аналізуємо

1.    Доведіть, спираючись на текст і його композиційні елементи,

що цей твір за жанром - романтично-пригодницька повість.

2.    Проаналізуйте сюжетні композиційні особливості твору. Чим
відрізняється сюжет від композиції?

3.    Проаналізуйте за складеним планом образ Соломії.

4.    Які риси характеру, на вашу думку, необхідні людині для бо-
ротьби зі злом? Свою думку аргументуйте.

Дискутуємо

1.    Спробуйте пояснити образи часу і вічності у повісті «Дорогою
ціною».

2.    Прокоментуйте назву повісті. Чому автор, на ваш погляд, спи-
нився саме на цьому варіанті?

3.    Прослідкуйте роль і сенс образів-символів (пожежа, вітер, ко-
льори тощо) упродовж усього твору. Віднайдіть ці образи в тексті
повісті.

4.    Хто, окрім Остапа й Соломії, є головним героєм повісті? Якою
метафорою, образом сильної і волелюбної тварини змальовано об-
раз цього героя? Підтвердьте свою думку відповідними цитатами,
використайте знання з історії.

ДІЗНАЙТЕСЯ БІЛЬШЕ

Коцюбинські - старовинний український рід, що мав навіть дворянські грамо-
ти, які видавалися лише тим, хто довів своє походження за 300 років до складан-
ня самих грамот (1832 рік).

Михайло Коцюбинський знав вісім іноземних мов: російську, польську, фран-
цузьку, італійську, румунську, татарську, турецьку, циганську.

Уже в 1927 році український кінематограф звернувся до творчості Михай-
ла Коцюбинського. І першим твором, який привернув увагу кіно, стала повість
«Дорогою ціною». Фільм називався «Навздогін за долею». Зняв його на Одеській
кінофабриці режисер Марко Терещенко.

Більш вдалою стала кіноекранізація 1956 року, яку здійснив кінорежисер
Марк Донськой. На Київській кіностудії було поставлено фільм «Дорогою ці-
ною», який став справжньою подією в національному кіномистецтві. Про євро-
пейське визнання стрічки свідчать премія Британської академії кіномистецтв,
диплом Единбурзького міжнародного кінофестивалю, а в 1959 році стрічку було
визнано кращим фільмом року.

ПОДОРОЖ ЛІТЕРАТУРАМИ СВІТУ

В історії багатьох країн і народів були роки яскравих звершень і часи підне-
вільного життя. Мотиви нескореності і боротьби за волю можна знайти в будь-
якій літературі світу: англійській і польській, французькій та іспанській, угорській і
болгарській. Переконаймося в цьому!

Ось пристрасні рядки видатного шотландського поета Роберта Бернса:
Забудь, Шотландіє моя,    Розпука душу рве мою -

Свою колишню славу!    Ми в рабстві жити мусим!

Забудь своє гучне ім’я,    О, чом я не поліг в бою

Звеличене по праву!    З Уоллесом1 чи Брюсом2!

Припали Твіду береги    Та поки серця пил не згас,

Англійцям ув овладу, -    Волатиму щосили:

Опанували вороги    За золото англійське    нас

Нас через чорну зраду...    Запроданці згубили!

Не менш промовисті рядки поета-трибуна з Угорщини Шандора Петефі, ва-
тажка національних повстань, що загинув у 27-річному віці:

НАРОД

Він борозною йде за плугом    Йому родюча чорна скиба

З мечем в руках.    Й сама б дала.

Народ завжди напоготові

Пропити ріки поту й крові    Нав|Щ° Ка він проливає

В труді й боях.    Ворожих пав?

За Батьківщину? За свободу?

Навіщо піт він проливає    Чи за права? Адже в    народу

Свого чола?    Немає прав!

Адже тієї крихти хліба

'Уоллес- національний герой Шотландії.

2 Б р ю с - національний герой і король Шотландії.

Які мотиви об’єднують творчість Михайла Коцюбинського, Роберта
Бернса, Шандора Петефі? Які спільні цінності сповідують вони? Чого
прагнуть? Що оспівують?

ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ

Уявіть, що ви - кінорежисер і вам треба зробити власну екранізацію фільму
«Дорогою ціною». Вашим завданням буде: визначити місця для проведення зйо-
мок; дібрати акторів на виконання головних і другорядних ролей; зробити корот-
кий опис костюмів, інтер’єрів; підібрати відповідний музичний супровід; скласти
короткий план-сценарій, до якого включити основні епізоди, які, на вашу думку,
будуть обов'язково екранізовані. Крім того, ви повинні визначити, які сцени по-
трібно зняти з використанням комп’ютерної графіки (на комп'ютері можна створи-
ти малюнки-ескізи до майбутніх зйомок).

Влаштуйте конкурс таких авторських заявок на зйомки фільму. Так ви зможете
визначитися, чи не спробувати вам, переможцеві, вступати на режисерський фа-
культет Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Іва-
на Карпенка-Карого.

ЛІТЕРАТУРНА П’ЯТИХВИЛИНКА

Сьогодні ви познайомитеся з Михайлом Коцюбинським - жартівником.
Письменник мав особливе почуття гумору, і зараз ви в цьому переконаєтеся, про-
читавши кілька бувальщин з його життя.

Одного разу, приїхавши до Львова, Коцюбинський зустрівся з видатним укра-
їнським ученим-фольклористом Володимиром Гнатюком. Гнатюк вирішив
зробити гостеві щось приємне і сказав:

-    А ви знаєте, Михайле Михайловичу, що останнім часом ваші книжки у нашій
книгарні почали жвавіше рухатися?

-    Ну що ж, я дуже радий, що і галицькі миші мають літературний смак.

У Криворівні не могли не помітити, як Коцюбинський цікавиться селянським
побутом. Один гуцул зайшов до нього в неділю, чемно вклонився і запитав:

-    А чи це правда, що ви хочете нас у книжках розписати?

-    Правда, - відповів письменник.

-    Не тільки людей, але і всяку нечисту силу?

-1 нечисту силу.

-    То я прийду до вас із своєю жінкою. Ви такої старої відьми ні в нас, ні в око-
лиці не знайдете.

Улітку 1910 року Коцюбинський повертався з Капрі, де перебував на лікуванні.
Жандарми дістали суворий наказ якнайпильніше перевірити речі письменника.
Прикордонні чиновники перевернули його валізи догори дном. На запитання:
«А зброя у вас є?» - Михайло Коцюбинський відповів ствердно.

Жандарми заметушились, почали допитуватися, де ж захована зброя.

Письменник, як хороший актор і людина з гумором, витримав доволі довгу
паузу і потому, вказавши на кінчик олівця, що визирав з кишені, сказав: «Ось моя
зброя!».

(Із книги «Цікаві бувальщини»)

 

Це матеріал з Підручника Українська література 8 клас Міщенко

 

Автор: evg01 от 20-08-2016, 14:34, Переглядів: 2201