Михайло Коцюбинський - Від прологу до епілогу, Дорогою ціною (скорочено) читати онлайн

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 р. вм. Вінниці. Батько його був чиновником. Своїм вихованням він зобов'язаний передусім матері, яка походила з аристократичних родів польського (по материній лінії) і молдавського (но батьковій).

В одинадцятирічному віці Михайлик мусив уперше відірватися від рідної домівки. Закінчивши дворічну народну школу в м. Барі, де мешкала тоді родина, хлопець їде до ІІІаргорода, щоб продовжити навчання в духовному училищі. І хоча в цей період освітньою реформою було скасоване в школі «волосодрапіє», «вуходраиіє» і вистоювання голими коліньми на гречці, проте задоволення від навчання учні все одно не діставали, адже лекції обмежувалися лише запитаннями й відповідями, від учнів вимагалося тільки зазубрювання текстів підручників.

У родині Коцюбинських за чиновницькою традицією панувала російська мова. І як же були здивовані батьки, коли якось дев’ятирічний Михайлик, занедужавши на запалення легенів, під час марення раптом заговорив πο-україиеьки. Після одужання хлопчикові розповіли про цю дивину і він загорівся цікавістю до українського слова. В училищі сталася подія, про яку потім письменник згадував із гумором: 12-літнім підлітком він закохався в 16-річиу дівчину, а щоб привернути її ува-гу, вирішив стати «великою людиною» і захопився читанням книжок. Твори Тараса Шевченка й Марка Вовчка справили на Михайла таке сильне враження, що він і сам захотів стати письменником. Почав складати українські пісні на зразок народних, а потім узявся за написання повісті.

Літературним дебютом М. Коцюбинського стали оповідання «Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник», відомі вам і:і молодших класів.

Сьогодні ви починаете ознайомлення з повістю «Дорогою ціною», а в 10 класі па нас чекають новела «Intermezzo» й повість «Тіні набутих предків».

Помер письменник 25 квітня 1913 р., похований у Чернігові.

ВІД ПРОЛОГУ... ДО ЕПІЛОГУ

Повість М. Коцюбинського «Дорогою ціною» починається прологом, а закінчується епілогом. Це — елементи композиції (будови) художнього твору.

Згадайте, що композиція складається із сюжетних елементів (експозиція, зав'язка, розвиток подій, кульмінація та розв'язка) і позасюжетних (портрет, авторський відступ, інтер'єр, екстер’єр, пейзаж, пролог, епілог).

Пролбг (з грецьк. pro передмова, logos — слово) — вступ, що містить розповідь про події, які передували основній розповіді. Прочитавши пролог повісті «Дорогою ціною», ви відразу зорієнтуєтеся в добі, яка зображена, у її особливостях. Це допоможе глибше зрозуміти зміст усього тексту.

Епілог (з грецьк. ері - після, logos слово) післяслово, заключна частина твору, що розповідає про події, які відбулися після завершення розв’язки.

Не кожен літературний твір має пролог і епілог.

ДОРОГОЮ ЦІНОЮ (Скорочено )

Діялося це в тридцятих роках минулого століття. Українське поспільство, поборене в класовій боротьбі, з ярмом панщизняної неволі на шиї, тягло свою долю з глухим ремством. То не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого наша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ще степовим вітром, із не втраченим іще смаком волі, широких просторів. Він ішов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливалися кров’ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги...

Вільний дух народу ще тлів під попелом неволі. Свіжі традиції волі, такі свіжі, що часом трудно було відрізнити сьогодні од вчора, підтримували жевріючу під попелом іскру. Старше покоління, свідок іншого життя, показувало ще на долонях мозолі від шаблі, піднятої в оборону народних і людських прав. Пісня волі, споетизованої, може, у дні лихоліття, чаруючим акордом лунала в серцях молоді, поривала її туди, де ще не чуть кайданів, скованих на людей людьми. На широкі бессарабські степи, вільні, без пана й панщини, рвалася гаряча уява й тягла за собою сотки й тисячі...

От хоч би там, за Дунаєм, гей, там, за Дунаєм!.. (...)

Ярами, коритами висхлих річок, лісовими нетрями, прикриваючись пічною темрявою, ховаючись, мов од дикого звіра, тікало од пана й панщини все, що не занлісніло в неволі, не втратило ще живої душі, тікало, щоб здобути

собі тс, за що предки виймали шаблі з піхов або ставали до бою з кіллями та вилами...

А тим часом ворог ие дрімав.

Власники душ, повернених у робуче бидло, записаних у господарський інвентар дідича разом із волами й кіньми, найбільш боялися того неспокійного, вільнолюбного духу народного, бо його ніяк ие можна було припасувати до панських інтересів, погодити з незмірними скарбами, які давала панові оброблена хлопом українська земля. Віковічна боротьба двох станів панського й мужичого, боротьба хронічна, що часом приймала гострі форми і бурею проносилась над нещасним краєм, ніколи не кінчалась, ба й не могла скінчитися, хоч пап переміг. Ще недавно, умившись в Умані власною кров'ю і накидавши в Кодиі стіжок гайдамацьких голів, пан смакував перемогу, пильно обороняючи свої права на живий робочий інвентар - хлопа.

Хлоп протестував, хлоп тікав на вільні землі, рятуючись, як міг, од панщини, лишаючи на рідній землі все дороге, усе миле його серцю.

Але й там, далеко від рідних осель, настигала його панська рука. (...) На півдні Бессарабії, од бистрого Пруту, но лівім боці Дунаю, аж ген до моря стояло на чатах військо і заслоняло волю, що там, за широким Дунаєм, за зеленими прибережними вербами, синіла десь у чужій країні...

Голову втікача оцінено. За кожного спійманого прибережні козаки діставали плату. Сотки, тисячі нещасних попадалися до рук козакам і мусили випити гірку до краю. Лиха доля чекала втікача: його оддавано в некрути, засилано на Сибір, катовано канчуками, тавровано, мов худобу, або з оголеною папівголовою, збитого, збасаманеного, одсилапо в кайданах назад до пана, знов у неволю, па панщину...

Чого він міг сподіватися вдома від пана?

А проте, мов талії води під теплим подихом весни, річкою текло вкраїнське селянство туди, де хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю, а пі то полягти кістками на вічний спочинок...

І

То ти, Остапе?

Я, Соломіє...

Що ж воно буде?

А що ж буде?.. Хай воно загориться без вогню й диму... Утечу... Піду за Дунай, може, ще там люди не пособачились... От бачиш сакви¹... Бувай здорова, Соломіє...

Тікаєш... покидаєш мене... І отеє я лишуся сама з тим осоружним чоловіком... Ні, тікай, тікай, Остапе... Коли б ти знав, що робиться у горницях: пан біта по хаті, мов скажений. «Бунтар, кричить, гайдамака! Він мені людей баламутить!..» Покликав осавулу: «Веди мені зараз Остапа Мапдрику...»

' Ca кіт — дві .т єднав і одним полотнищем торби, які перекладають через плече па груди іі спипу або через спит' копя, осла.

—    Так...

«3 живого шкуру вдеру, чисто оббілую¹... Я ж йому пригадаю, гайдамаці. Кодню...»

—    Так...

«У некрути, — каже, — оддам...» А иапя біла, біла, трясця трясе її, а вона руки заломила та: «Ромцю, каже, тікаймо звідси, бо ті хлопи заб’ють нас, як мого дідуся в Умані...» Тікай, Остапе, тікай, серце... Спіймають катуватимуть нелюди, живого не пустять...

Враг його бери... Не так мені страшно ляха, як злість бере па наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що... Ex₁ піду, де воля, де інші люди... Бувай здорова, Соломіє...

Перелазь, хоч попрощаємося.

Остан перекинув через тип, за яким стояла Соломія, сакви і сп’явся па тип. На пічному зоряному небі виткнулась ставна парубоча постать і зникла по хвилі в густих бур’янах по той бік тину.

Ну, та й кропива ж тут, чисто попікся. Дети, Соломіє? Поночі й не видко.

Ось я... — і перед Остапом зачорніла велика, як на доброго мужика, постать. — Ходім до ставка, посидимо під вербами. (...)

Остап із Соломією сіли під вербою, але їм не говорилось. Події, що несподівано привели їх до розлуки, ба й невідома будущипа, яка кинула вже свою тінь на душу, збіглись у цей мент докупи і мов замулили глибину сердечну. Говорити мало — що скажеш кількома словами?.. Говорити ширше навіщо? Не полегша на серці, не одміниться доля... Та й ніколи вже... пора рушати.

Ти ж кудою подасися, Остапе?

Та мені аби на Чорний шлях, а там уже якось воно буде... там напутять

уже...

Ну, то ие йди, голубе, селом, щоб не побачив хто... Я тебе духом перехоплю човном па той бік, а там чагарником, полем та й вийдеш на шлях. Так безпечніше буде.

* Оббілувати — обробити тушу забитої тпарпіш (зняти пткуру); тут: дуже сильно побігти, закатувати.

Соломія підійшла до ставка, скочила в човен і почала шарити па днищі.

Капосний дід, одніс весло в катрягу¹... Ну, та дарма обійдемось.

Одним зручним скоком Соломія опинилась па березі і з такою легкістю витягла з типу ко ляку, мовби то була застромлена дитиною ломачка.

Остан сів у човен, і Соломія одіихиулась од берега. Човен плавко загойдався па воді, а далі тихо й рівно посунув но воді над зорями, що тремтіли па дні блакитної безодні. Соломія з тихим смутком дивилась на Остапа й чула, як по її виду котилась сльоза за сльозою. Вони мовчали. (...)

Чорний папський гай потиху одсувався назад, закутуючись волокнуватими пасмами білого туману. (...)

Остап скочив на берег, легким рухом закинув па плечі сакви і незабаром зник у чагарнику, а на човні, як велетенська чавунна постать, іще довго стояла Соломія, спершись на кіл і вдивляючись у чагарник, де разом з Остапом зникало ЇЇ щастя.

Остап ішов навпростець, минаючи вузькі, криві стежки, протоптані товаром і пастухами. (...) Одійшовши кілька гонів, Остап зупинився й озирнувся. Невиразною чорпою плямою лежало сопне село у видолинку, і тільки в корчмі ясно світилось одиноке віконце й приковувало до себе Остапів погляд. Ce одиноке світло серед сонного села було немов останнім «прощавай» рідного закутка, ниткою, що в'язала його з батьківщиною, з усім близьким. Але за хвилину віконце згасло, і Остап почув, як разом із зниклим світлом у його серці щось урвалось і село їхні, одсунулось од його. Остап непомітно для себе зітхнув і рушив далі.

Чи то під впливом прощання й Соломіїних сліз, чи внаслідок реакції по пережитих турботах, його обгорнув жаль. Чого саме було жаль, він не міг би сказати, та й не думав про те. Так, просто жаль стис за серце, підступив до горла. Якась струнка сердечна бренькнула, зачеплена тим жалем, а з чагарів та з нив, таких рідних і милих він се почув зразу, натовпом знялись давні згадки дитинства, неясні, невиразні, але вимагаючі частини серця для землі, яку він покидав тепер навіки, може.

Кожен кущик, горбок, долинка, кожна стежечка усе се було йому знайоме, промовляло до його. Тут, у товаристві однолітків-пастушків, заводив він безконечні грища. Тут він нас папську худобу. Папську! Тим-то й ба, що панську. Та й хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень панською худобою? Хіба його батько, мати, Соломія, навіть дідусь його, що ходив у Січ, а потім різав панів в Умані, хіба ж вони не стали такою худобою?.. Коли б вони не були папським товаром, то не міг би пан розлучити його із Соломією та силою оддати її за свого хурмана^{40 41}, не міг би сивого дідуся катувати па стайні пагаями... не похвалявся б оббілувати Остапа за сміливе слово.

Оббілуєш... злорадно осміхнувся Остап до себе. Шукай вітра в полі... (...)

Коли б хоч дідусеві нічого не сталося через його... Та що йому станеться? Він уже старий, не сьогодні-завтра покладуть у яму... На згадку про діда Остап почув щось тепле у грудях. Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких він слухав, затаївши дух і не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій тлові химерні мрії, вояцький запал. Не раз телята й вівці, спокійно пощипуючи травицю в чагарнику, були свідками козацьких нападів або уманської різні, викопаної підпасачами під проводом Остановим. Воля, воля і воля! Ce чарівне слово, споетизоване столітнім дідом, розпалювало кров у хлопця, а дедалі, з літами, під впливом витворених панщиною умов, прибирало більш конкретну форму, глибше значення. Народ стогнав у неволі, але стогнав потай, не протестуючи, і коли Остап, вихований дідом у давніх традиціях, здіймав річ про те, що нора вже висунути шию з панського ярма, люди спочували¹ йому, але далі спочуття діло не йшло. Знайшлись навіть такі, що вклали панові в уха бунтівничі речі молодика і от тепер Остап, скривджений і цькований, мусив кинути рідний край. (...)

Тим часом темна блакить нічного неба почала потроху бліднути. Зі сходу дихнув вітрець і овіяв Остапа. І враз Остапові зробилось весело і легко. Він почувся на волі. Молода иевитрачеиа сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всіх жилах, запрохалась на волю... Остап зірвався па рівні ноги і не пішов, а побіг далі. Йому хотілось гукнути па всі легені словами пісні або хоч крикнути, взяти отак щось у руки — велике, міцне — і зламати його. Але він здержався.

Він ішов тепер прудко, сильно вимахуючи ціпком, мов усю силу свою молодечу вкладав і в ту ходу, і в рухи, а думки одна за одною, як на крилах, летіти все наперед. Не так думки, як уява. Уявляється йому Дунай, широкий-широкий — ну, як Дунай широкий. За Дунаєм — Січ. Басують під козацтвом коні, мов змії ті, повигинали шиї... Козацтво як мак... Жупан червоний, вус чорний, довгий, при боці шаблюка. Попереду... попереду Остап. Кінь під ним гарячий, вороний, той, що в папа лишився на стайні; одіж із щирого сріб-ла-злота, шабля довжезна. Він оповіда козакам, за віщо пан хотів його оббілувати, яка повелась тепер у них неволя в Уманщині, що треба піти і визволити народ із неволі, потішити на старість дідуся і одняти Соломію від її чоловіка, бо вона не хурмана ланового, а його, Остапа, кохає... Козаки вклоняються йому, пускають із копита коні, кидаються в Дунай, перепливають його, а далі мчаться - Остап попереду — через луки й поля до них у село, в Уманщину... Чи бачиш, Соломіє?.. (...)

Остап вийшов на шлях і озирнувся. Оддалеки щось маиячіло па шляху, немов який подорожній, з клунками па плечах, плентався шляхом од села. (...) Тільки Остап звернув із дороги, як йому причулося, що щось немов гукає. Він озирнувся: прискорюючи ходу, подорожній махав па нього рукою, бажаючи, очевидячки, спинити його. Що за мара? Першою думкою в Остапа було ⁴² тікати. Але зваживши, що поки він один на один, жахатися нічого, Остап зупинився, очікуючи й вдивляючись у подорожнього. (...)

Був то молодий, безвусий парубок, міцно збудований, у високій сивій кучмі, короткій чугаїнці⁴³ і з довгим ціпком. Остапові було чудно, що парубок немов осміхався, але коли той наблизився і привітався до нього, Остап із несподівап к и с кр и кі і у в:

—    Соломіє!.. Чи ти здуріла?

Може, й здуріла... — сміялася Соломія.

Пек тобі, маро... Чисто парубок... Куди ти й но що?

За Дунай, у Січ із тобою... Приймаєш товариша чи не приймаєш?

Чи ти знавісніла, молодице, чи тебе нині жарт узявся?..

Які там жарти... Скоро ти пішов, я як стала на човні, так і задубіла. Холодна, холодна, мов завмерла!.. Далі прокинулась і чую, що все мені противне, все гидке: і чоловік, і панщина, і життя моє безщасне... Пропадай воно все пропадом... Піду і я світ за очі... Уже ж за тобою хоч серцеві легше буде... Та чимдужч додому, за торбину: вкинула що треба на дорогу. Тільки, думаю, пан ловитиме нас. Але й я не дурна. Дідька з’їсть, що спіймає... Метнулась до комори, зняла з жердки сорочку й штани... Тоді спідницю з себе, штани па ноги, накинула на плечі чугаїнку, а на голову шапку і козак козаком... Шукай тепер, пане, парубка з молодицею... ніхто не бачив, лиш двох парубків стрічали... Що ж мені з тим, що скинула, діяти? Покинути боюся, догадаються ще... Узяла своє під пахву, побігла до ставка, прив’язала камінь і шубовсть у воду... Вічная нам’ять. А тоді селом, та на шлях, та біжу-біжу, щоб догнати. Xy, як ухекалась... Що ж, приймаєш нарубка в товариші чи ні?

-    А що ж я робитиму з тобою в Січі, гей!.. (...)

Остап осміхнувся. Він, властиво, радий був Соломії, лише ота несподіванка збила його з пантелику.

Сонце було низько, так у два чоловіки від землі, коли Остап прокинувся. Він хотів збудити Соломію, але лиш глянув па неї, як схопився за боки від шаленого реготу.

Ха-ха-ха!.. От козак розкозак!.. — реготався Остап. — Ха-ха-ха!..

Той регіт збудив Соломію. Вона схопилась і, протираючи очі, здивовано зиркала на Остапа.

Tи чого?..

Продери, продери очі... Ха-ха-ха!..

Бачу вже... Та чого ти?

Ну, тепер ходім.

Остап підвів Соломію й потяг її до кринички.

Стань на коліна і дивись у воду...

Соломія нагнулась і зазирнула до кринички. Звідти глянуло на неї свіже, повне обличчя з карими очима, що так виразно біліло при картатому очіпку й пасмах чорного волосся, що під час сну повисмикувалось із-під очіпка.

—    Тепер глянь на свої ноги.

Соломія глянула і врал валилася дзвінким сміхом.

Ха-ха-ха!.. — не вгавав Остап. Голова молодицина, а ноги парубочі...

Вони реготались, мов діти: вона тонко і дзвінко, як молода дівчина, він - грубше, передчасним баском двадцятилітнього парубка.

Що ж воно буде? спитав перегодом Остап. Таж як хто підгледить твій очіпок, не мине нас халепа.

А ось що буде! — рішуче промовила Соломія і з сими словами здерла з голови очіпок. Чорні буйні коси впали їй на плечі й вкрили їх нижче пояса. На, ріж...

Що ти кажеш? — жахнувся Остап.

Ріж, кажу...

І тобі не жаль, Соломіє?

—    Ані крихти... Ріж! — уперто намагалась молодиця й сіла долі.

Та в мене й ножиць чортма.

Ріж ножем L

Остап стояв вагаючись, але, бачачи молодицииу упертість, вийняв ніж, поточив його об камінь і почав обтинати в кружок Соломине волосся.

Довгі пасма чорних кіс, мов мертві гадюки, тихо зсувались по плечах додолу і лягали па землі дивними покосами.

Однак Соломія дурила себе, запевняючи, що їй не жаль кіс. Як тільки ніж шурнув но волоссю і до ніг Соломіїпих упало перше пасмо кіс, вона почула якийсь біль у грудях, щось стисло за серце, і на очі набігли сльози.

Робота була скінчена. Остап одступивсь од Соломії, щоб здалека краще придивитись до своєї роботи, а Соломія, мовчазна й замислена, сиділа долі серед обтятого волосся і вдивлялась кудись у простір.

Заходяче сонце червоним світлом осявало сю картину: його, стрункого й міцного, з чорними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчю, і її, що в образі білолицього чорнявого хлопця дивилась у простір засмученими карими очима.

Ну, пора нам рушати... Гей ти, парубче, як тебе звати Семеном чи як?

Про мене й Семене... — зітхнула Соломія і знялась із місця.

1.    Остап збирається втекти за А Дон Б Дунай Б Дніпро

Г Дністер

2.    Остапові належить репліка

А Я тебе духом перехоплю човном на той бік. а там чагарником...

Б Спіймають — катуватимуть нелюди, живого не пустять...

В У Січ із тобою... Приймаєш товариша чи не приймаєш?

Г Пек тобі, маро... Чисто парубок... Куди ти й по що?

3. Установіть відповідність.

Слово	Лексичне значення
1    чугаївка 2    хурман 3    дідич 4    хлоп	А свита Б дідусь В візник Г селянин Д поміщик

4.    Розкажіть цікаві факти з дитинства М. Коцюбинського.

5.    Що таке пролог? Яку роль він відіграє в повісті «Дорогою ціною»?

6.    Прочитайте перший діалог Остапа й Соломії за ролями. Які історичні події пов’язані зі словами Кодня, Уманщина, гайдамаки?

7.    Чи легко було Соломії відмовитися від свого довгого волосся? Як цей учинок її характеризує?

8.    Хто і в яких традиціях виховав Остапа Мандрику?

9.    Яким ви уявляєте Остапа? Про яку рису вдачі свідчить ставлення хлопця до свого діда?

10.    Намалюйте словесні портрети Остапа й Соломії.

11.    Доведіть, що сюжет повісті «Дорогою ціною» пригодницький і романтичний.

12.    Кількома реченнями спрогнозуйте подільші події повісті.

1.    Прочитайте Il й НІ глави повісті М. Коцюбинського «Дорогою ціною». Випишіть у робочий зошит не зрозумілі вам слова.

2.    Підготуйте невелике повідомлення про Івана Ґонту й Максима Залізняка (за бажанням).

II

Була темпа осіння ніч. Густа мряка чорним запиналом єднала з небом спалену сонцем полонину. У долині, па виднокрузі, сіріло щось широкою смугою і розпливалось у пітьмі.

То був Дунай.

Ще густіший морок виповняв глибокі чорториї, іцо збігали в долину HO схилу прибережного узгір’я. В одній з таких яруг, глибоких і покручених по всіх напрямках весняними водами, на самому дні ворушились люди. То були втікачі. Два дні і дві ночі сиділи вони тут у вогкості й пітьмі, ховаючись від козачих пікетів, розкиданих по лівому березі Дунаю. Якраз сьогодні, з опівночі, мусили вони прокрастися в прибережні комиші й там чекати неревож-чиків із-за Дунаю.

Було їх там чоловік з тридцять, із дітьми, з усяким хатнім збіжжям, зі слабими навіть, яких не можна було кинути у чужій стороні.

Межи втікачами були й Остап із Соломією. Зазнавши всяких пригод, вони врешті добились до Дунаю і вкупі з іншими чекали перевозу. (...)

Іван пристав до Остапа десь у дорозі. Вони були з одного повіту, навіть села їх були близько. Ce їх з'єднало, і з того масу Іван не розлучався із земляками. Весела і добродушна вдача Іванова не раз ставала їм у пригоді при довгій і важкій блуканині по чужих краях. Іван охоче оповідав про своє життя домашнє; з оповідання того можна було зрозуміти, іцо втік він не так од панщини, як від лютої жінки, яка мала занадто великі кулаки для малого на зріст Івана. От тою-то лютою жінкою й дратували раз у раз Івана, та він не сердився і добродушно викручувався жартами. (...)

Утікачі рушили до перевозу в суцільній темряві. Почалося пожвавлення. Раптом форкнув кінь — біля втікачів з’явилися козаки, які охороняли кордон. Вони стали виловлювати людей. Усі запанікували. У руки москаля потрапила й Соломія, яку визволив Остап. Іван кликав Остапа й Соломію до себе на човен, але вони розлучилися.

* ^44 44

ІДо далі було пі Остап, ні Соломія не могли добре пригадати. Вони лиш пам'ятали, що бігли на одчай, через комиші, через воду, у безпросвітній темряві, з почуттям звірини, за якою женуть собаки. Кілька разів Остап ускакував у воду мало не по пояс, часто Соломія з розгону натикалась на кущ верболозу, LLie кожен раз вони давали собі раду і знов мчали вперед, добуваючи останні сили.

(...) Тут вони намацали сухе, затишне місце і тільки тоді почули, що страшенно втомлені й зогріті шаленим бігом. Утома була така сильна, що брала верх над усім: вони просто впали. Без розмов, без думок вони поснули твердим, здоровим сном.

Прокинулись вони нерано. (...) Першою думкою в Остана було довідатись, де вони. Він подавсь па розвідки і скоро вернувся, щоб заспокоїти Соломію: скрізь тихо, спокійно, днина тепла й ясна. Почали радитись.

Обоє згадали, що один мірошник із-пад Пруту, одноокий Яким, такий забіглий, як і вони, тільки з Поділля, хвалився, що знає спосіб переправити їх у Туреччину, і вони, певне б, звернулися до нього, коли б Котигорошок та дід Овсій не підбили їх тікати разом із ними через Дунай.

Тепер нічого іншого не лишалося, як звернутися до того мірошника, бо переховуватися далі на сьому боці було небезпечно: їх могли спіймати, одіслати до пана або запроторити в тюрму. (...)

І вони, почистивши трохи свою молдаванську, заболочену вчора одежу, не гаючись, подались у дорогу. Вони йшли то шляхом, то стежками навпростець, намагаючись не звертати на себе уваги.

За Прутом була Туреччина.

Уже була ніч, коли вони підходили до кишпицьких вітряків, що ліниво помахували крилами. На радість їм, у Якимовому вітряку світилося. Вони одхилили двері й увійшли. Там нікого не було і Остап із Соломією присіли на мішках. У млині стояв теплий, приємно солодкуватий запах свіжої

кукурудзяної муки. Борошняний пил висів у повітрі, а стіни, банти¹ і постав² були обсипані ним, як снігом. (...)

Мельників план був дуже простий: зв’язати невеличкий пліт, аби міг здержати двох людей, і в темну ніч, ховаючись од козаків, переплисти в плавні. А там уже безпечно. Коли б не стало прихованого тут матеріалу, можна роздобути на березі річки. Аби обережно. (...)

При світлі воскової свічки, що роздобули в млині, вони взялися до роботи і так захопилися, що забули про втому та соп. Та матеріалу було не доволі для плота, і треба було одкласти роботу. (...)

Тільки вночі Остап із Соломією зважились податися на берег. Вилазячи з макітри на гору, вони побачили червоне крайнебо, паче сходив місяць.

Що за мара, — обізвався Остан, адже тепер не місячні ночі.

Та Соломія, що встигла вже злізти, рантом одхилилась і мало не скрикнула:

А дивись!., дивись!..

Остап глянув і остовпів.

Перед ним, на крайнебі, стояли високі вогняні гори. Та ні, вони не стояли. Вони рушались, як живі, хитались, тремтіли, осідали в одному місці і виростали в другому. Вони тихо жевріли, як купа іскристого золота, або вибухали червоним снопом полум’я. Відтак знесилювались, в'яли і гнулись од вітру, і знову росли, знов палали. Коли одна з них надала, друга підхоплювала її, здіймалась догори і бистро ламала лінію блискучих визубнів. Од них займалась на небі хмара і палала вкупі з далеким небом.

То горіли плавні.

З жахом вдивлялись Остап із Соломією в сю картину.

Ні, не до нас йде, а вбік, за вітром, із легким серцем зітхнула врешті Соломія.

Здавалося, розбурхане море вогню кипіло, ревло, бризкало вогняною піною, раз червоною, як грань, раз білою, як світло блискавки, і йшло сердитими хвилями па чорні безборонні плавні, що причаїлись і тремтіли в нічній пітьмі.

З опівночі пліт лежав готовий, аж просивсь на воду.

Він був важкий, кострубатий, і його треба було нести так, щоб не ослаб мотуз.

Остап і Соломія кректали, зупинялись, спочивали, обливались потом і знов тягли його па гору.

Навколо ні душечки. Ні, їм таки везло нині! Туман стояв густий, мов кисіль; до світа було далеко, а кордонна сторожа або поснула, або вигинула.

Заким сонце зійде го-го! Де ми будемо... радісно шептав Остап.

Тоді кажи гоп, як перескочиш...

На березі було теж тихо і безлюдно. Каламутний Прут дихав вогким холодом. Сірі, ледве помітні в тумані плавні непривітно шуміли. ⁴⁴

Остап із Соломією потиху спустили пліт на річку. Він хлюпнув і глибоко осів у воду. Коли Соломія примостилася на плоті, Остап одіпхпув од берега і тоді скочив. (...) Вода варан підхопила пліт, поволі обернула його і понесла впив укупі з харчами, набутими на плоту. Та се була дурниця: вони були на кордоном.

Дивне почуття обхопило Остапові груди: замість радості сильне обурення стрепенуло його істоту. В один мент відчув він усі кривди й знущання, які назнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в нову, не иан-щизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки:

Бодай ти запалася, триклята країно, з твоїми порядками!.. — закляв він наголос.

Одночасово на тому березі почулася кінська ступа.

Хто там?., кинув у пітьму кордонний козак і, не дочекавшись одповіді, бахнув наосліп із рушниці.

— Ой! — скрикнув Остап, ухопившись за груди і захитався.

Нічаво-о!.. Коли не влучив, тікай собі з Богом! добродушно промовив козак і ступою подався далі...

III

ІДо тобі? - прискочила Соломія до Остапа і піддержала його. Вона вся похолола і тремтіла од жаху.

Ой, — тихо стогнав Остап, поцілив мене отут, під серце...

Соломія немов не розуміла того, що сталося. Вона торсала Остапа за одежу, тягла його із собою і з жахом повторяла:

Тікаймо... тікаймо... він іще стрілятиме, він уб'є тебе...

Помітивши, що Остап не рушиться з місця, вона вхопила його під руку й сливе поволокла за собою. Вона вскочила в комиші і бігла прудко, наскільки позволяв се Остап і густий очерет (...).

Остап несвідомо піддававсь їй. Він біг за нею, хоч із кожним віддихом і рухом кололо його в грудях і нападали часом млості, а з-під руки, якою він затуляв рану, стікало щось тепле й мокре.

«Аби лиш перебігти оце місце... аби лиш перебігти, і все минеться... нічого лихого не буде...» блукали думки в його голові, і він біг, напружуючи останні сили, аби не відстати від Соломії.

Урешті він почув, що мліє.

Стій... не можу... — шепнув він, опускаючись додолу.

Що тобі? опритомніла молодиця, схилившись над ним.

Крові багато витекло... насилу вимовив Остап.

Тебе зранено? Де? скрикнула Соломія, опускаючись перед ним на коліна та намагаючись розглянути рану.

Але було темно, як у льоху. Не видно було навіть комиша, що стирчав густо, мов жито на ниві, круг них.

Де тебе зранено?

Отут, під серцем.

Соломія провела рукою по його грудях і намацала мокру й липку сорочку. Остап сикнув од того дотику.

У голові в Соломії розвиднілося. Жах її щез без сліду. Вона знала, що робити.

Обережно розщібнула йому сорочку й одкрила груди. Сього було мало. Вона роздерла пазуху, одліпила скривавлену сорочку, потім одшматувала довгий нас зі своєї підтички і з поміччю Остапа тісно зав'язала йому рану.

Води!.. — попрохав ранений.

Води! Ce легко було сказати! У сій пітьмі, у сій чорній невідомій пустині, де доволі було зробити кілька ступенів, щоб заблудитись, трудно було шукати воду. Серце Соломине рвала та просьба Остапова, а голова шукала способу. Ba! Адже вони на воді! Про се свідчить трясовина, що вгинається під ногами. Соломія спробувала викопати рукою ямку і справді докопалась до води. Була се густа, гнила й тягуча рідина, з противним запахом шувару*. Соломія зачерпнула її в пригорщі й подала Остапові. Той змочив уста, але пити її не міг. Соломія змочила йому чоло, скинула із себе верхню одежу і підмостила йому під голову. Про те, щоб пускатись у дорогу в таку пітьму в невідомій стороні, не було й гадки.

Треба було дочекатися світу. (...)

Та ще коли б вона хоч могла бачити його рану, його обличчя їй, здається, не так би важко було. А то ся пітьма, сей чорний, клятий морок. Він ото-чав її з усіх сторін, слався перед очима, висів над головою, заповзав під шкуру, виповняв її всю та гнітив серце... Надаремне витріщала вона очі вона не могла навіть одрізпити пальців па власній руці. Він жив, той морок, рушав-ся, дихав, шептав щось тисячними устами, безперестанно, уперто, з посвистом, як стара баба. Соломія сиділа перестрашена та прислухувалася, про що шепче морок.

Утома взяла своє: Соломія навсидячки задрімала.

Коли вона прокинулася, сіре світло падало з хмарного неба. (...) Остап лежав тут же з розплющеними очима; його молоде обличчя немов прив'яло, на уста BHiLia смага. (...)

За поміччю Соломиною Остап звівся. Він затискав зуби та кріпився, щоб ис стогнати, так його боліло за кождим рухом десь під лопаткою. Соломія підтримувала його, і так вони звільна йшли поміж високими стінами жовтого комишу.

Недовго їм довелось шукати води. Незабаром заблищало крізь комиш спокійне дзеркало озерця.

Соломія напоїла Остапа, оглянула й обмила його рану. Вона приклала до рани мокру холодну ганчірку і Остапові стало легше.

Почали радитись, як їм вибратися з плавнів, куди йти. (...)

Вони йшли так довго, не відаючи пори дня, бо над ними все висів клапоть олив'яної хмари, а круг них усе їжився височенний, цупкий, жовтий комиш, немов сунувся разом із ними, як зачарований. (...) ⁴⁵

Примости мене коло озерця, аби я міг воду дістати, а сама йди, розглянь... згоджувався Остап.

— Ти, певно, зголоднів, їсти хочеш?

Ні, не хочеться... тільки пити.

Соломія нагнула комиш і зробила хворому ложе. Не зводячись, він міг зачерпнути пригоршнею води.

Не сумуй же тут без мене, я швидко повернуся, обернулась вона до нього і зникла в комишах.

Вона йшла і старалася нагадати собі плавні, як бачила їх згори, до переправи.

Управо - горіло... так, управо горіло, і туди гнав вітер вогонь; у ліву руку видиілись гори й верби. Значить, треба йти туди, проти вітру. Вона стрибала з купини па купину сливе бадьора. З кожним ступенем надія росла в її серці, хоч картина не мінялася. Часом їй доводилось продиратися через таку гущину, що вона ледве пролазила поміж жовтими стінами. Посковзнувшись, Соломія вскочила вище колін у холодну тванюку.

(...) Раптом Соломія зупинилась і мало не зомліла од страшної думки, їй прийшло до голови, що вона може не знайти Остапа, бо нічим не значила своєї дороги. Треба було ламати комині абощо. Треба зараз вертатися, поки вона недалеко одійшла й ие забула дороги. Серце її неспокійно калатало, коли вона бігла назад, одшукуючи свої сліди. Вона ие мала часу на обережність комиш бив її но лиці і навіть скалічив ногу. Та то були дрібниці. Коли б швидше знайти Остапа, вона тоді знов подасться па розвідки, тільки не буде такою дурною, не забуде значити дорогу. Спочатку все йшло добре, вона знаходила свої сліди і по них верталась. Та скоро сліди щезли. Соломії здалося, що вона дуже одхилилась уліворуч. Вона взяла трохи в праву руку і несподівано наскочила на чимале довгасте озерце. Тут вона не була, се вона твердо пам'ятала. Вона мусила вернутись трохи назад, щоб обійти перешкоду. Тепер Соломія вагалась, у якому напрямку йти. (...) Вона мусить бути недалеко од Остапа (...):

Остатіе-е!.. Оста-аие-е!..

Голос її нрогучав глухо, стіна ворожого очерету ие пустила його далеко, забрала в себе, ковтнула. Соломія ще раз гукнула те ж саме. Серце в Соломії упало, руки звисли безвладно. Та ненадовго. Новий приплив енергії, шалена відвага пойняли її волю, і вона кинулась уперед, розхиляючи й ламаючи очерет зі сліпою завзятістю зраненого оленя. Од часу до часу вона кликала Остапа. Одповіді не було... Комиш шумів. Він їжився перед нею, тіснив із боків, настигав іззаду, ловив корінням за ноги, колов і різав шорстким листом. Жовтий, гладкий, високий він глузував із неї, помахуючи над її головою рудим чубом. Соломія чула до нього зненависть, як до живої істоти. Він дратував її. Коли б у неї був серп або ніж, вона різала б його доти, поки б він не поліг увесь або вона сама ие впала трупом. Соломія накинулась на нього і почала трощити зі злості, з озвірінням, як свого ворога.

Вона рвала його, ламала, крутила і била ногами, а він вгинався, упирався, вчіплювався вгорі китицями, ранив їй руки і тільки корінням тремтів, немов од скритого реготу.

 

Соломія знесилилась і впала, їй стало душно. Піт краплями стікав по виду, груди важко дихали, і очі блищали, як у ввіра, що попавсь у лабети. Значить, немає виходу; вона мусить тут ногибати, а Остап через неї десь у другому кінці. Соломії не так жалко було себе, як Остапа; вона уявляла собі, як він тепер лежить хворий і самотній у пущі і вигляда її в очеретів, їй жаль стало молодого змарнованого життя — і вона наплакала.

Тим часом короткий осінній день гас, із плавнів вставала ніч. Спочатку морок полів із-поміж очеретів, а за ним дихнули озерця й купини білим туманом.

Ставало вогко й холодно. Поночі нічого було рушатись. Соломія сиділа, обнявши голову руками, і думала. (...)

Вона не могла б сказати, прокинувшись, чи було пізно, чи рано. Над комишами ще нижче, ніж вчора, спускалось олив'япе небо. Усе тіло в Соломії боліло, як побите. Важкі повіки мимохіть спускались на очі, голова була несвіжа. Чимдалі вона йшла, тим більше дивувалась, що сьогодні попадалось їй л'ак багато живих істот. Тричі вона помітила крізь комиші сірий вовчий хребет, раз лисиця майнула коло неї хвостом, а то здалеку чулося немов кабаняче рохкання. Вужі й гадюки набралися сьогодні особливої рухливості, бо все повзли й повзли в тому напрямку, як ішла Соломія, і їй треба було особливо вважати, щоб не наступити на слизьке й холодне гадюче тіло. Птахи кружляли над плавнями цілими хмарами і так верещали, що заглушали навіть шум плавнів. Соломія все йшла. Вона зібрала свою енергію, всю силу волі, всю міць ііла і йшла уперш і завзято з вірою, що її широкі й високі груди зламають усі перешкоди. Однак краю плавням не було. Комиші, озерця, єрики... І знов комиші, і знов вода, і знов той самий згук розміреного, однотонного прибою морської хвилі. (...)

Обернувшись назад і глянувши на небо, вона побачила червоні, як грань, хмари і зразу стали зрозумілими їй і той дим, що вона чула, і тепло, і неспокій птахів, і тікання звірів. Плавні горіли, вогняні гори наступал и на них, несли усьому смерть. Але вогонь іще десь далеко. Коли швидше побігти можна ще втекти. Тільки так душно, так важко... паче хто женеться ззаду і дихає, налягає па плечі. Соломине вухо ловить уже далекий лускіт сухого комишу, невиразне гудіння, наче звір-велет трощить щось, жвакає і важко солить. Ce ж видима смерть здоганяє її!.. Tyr нема вже рятуйку. Ніхто й ніщо не поможе. Несказанний жах обняв Соломію. З криком «Ох Боже мій!., ох Боже!..» вона шарпнулась із останніх сил і наосліп кинулась в очерети, слідком за гадюками, звіриною й усім живим, що, рятуючись од наглої смерті, мчало в перестраху перед наступаючими бурунами вогняного моря...

А воно йшло. Воно котилось за ними невпинними, непереможними, веселими хвилями, золотом розсипалось по плавнях, жерло очерет, випивало воду, підпалювало небо...

* * *

По відході Соломії Остап почув себе одрізаним од світу, од людей. Гарячка палила його всередині, він щохвилини мочив руку у воді й охолоджував чоло, очі, голову. Йому докучило дивитись на жовті стіни комишу і вій заплющив очі. Вій думав. Згадувались йому давні заміри, він думав про те, чого йшов сюди, у Туреччину, через віщо покинув рідне село й дідуся. Як-то тепер живуть дідусь, чи живі й здорові? Чи згадують Остапа? От коли б вони прийшли й подивились на свого внука, підстреленого, знесиленого, покинутого в комишах па обід вовкам і воронам.

Йому все щось верзлося, і в маячні він кликав дідуся. Дідусь приходив. Тихо й непомітно вилазив вій із комишів і ставав перед Остапом, згорнувши руки. (...)

Остап вів бесіду з дідусем і дідусь потішав його, давав ради, розказував про колишнє й про те, що діється в селі тепер.

Як тільки Остап розплющував очі, дідусь ховавсь у комиші, але доволі було заплющити їх, як дідусь знов з’являвсь і слухав пригоди Остапові або оповідав про себе.

Надвечір Остап почав турбуватися: де ділася Соломія, що її нема досі? (...)

Уночі стало йому гірше. Пропасниця тіпала ним, гарячка палила вогнем, а в грудях так кололо, що він на превелику силу діставав собі воду. Вій хотів кашляти і не міг од болю. А Соломія не приходила. Остап не спав, а лиш часом, па кілька хвилин, западав у нетяму. Ніч тяглась довго, безконечно, як смерть... А Соломії не було... Де ж вона, що з нею? Остап нудився.

Удоспіти Остап ііочуп, що коло нього лата істота.

Ти, Соломіє? поспитав він і одкрив очі.

«Чи вона жартує, що перекинулась собакою?» подумав він і трохи опритомнів.

Проти нього стояв не пес, а вовк. Великий, сірий, забовтаний, з гарячими й голодними очима. FJin пасторошив вуха й простяг до Остапа морду, міркуючи, чи безпечно йому нападати, чи пі. Остап лежав безборонний і дививсь на вовка. Він добре бачив трохи кривий, глибокий і заслинений рот вовка, закрутки шерсті на його грудях й міцні замочені лапи.

Звір стояв нерухомо, врешті переставив одну лапу, далі другу і тропіки присунувся до Остапа.

Остап зачерпнув пригоршнею води і бризнув на вовка. Бризки долетіли до його морди, кілька з них впало па неї. Вовк вискалив зуби й осів па задні лапи, але не одходив.

Остап знов покропив його водою. Вовк клацнув зубами і блимнув очима. Він був певдоволений. Посидівши трохи й не зводячи очей з Остапа, він рантом

витяг шию, подався наперед і так жалібно завив, що Остапові аж мороз пішов поза шкіру. Вив він довго, па кілька нот, із великим смаком, із заплющеними очима. Урешті замовк, посидів трохи і наблизився до Остапа. Єдиним оруж-жям Остановим була вода, і він од часу до часу обливав нею вовка, не допускаючи до себе. Вовк урешті скучив. Він кілька раз сердито, із запеклістю клацнув на Остапа зубами, крутнувсь і щез у комишах.

 

По сих одвідинах Остап почав думати про смерть. Прийшла пора вмирати.

Чи живого, чи мертвого, а таки з’їсть вовк або сточать хробаки в сих нетрях. Чи не однаково?

Остапові згадавсь Котигорошок. «Хіба я боюсь смерті? — чув він його цапиний голос. Зроду-звіку. Пошли, Господи, хоч зараз. Раз умирати не двічі... Умер і край, більш не встанеш...»

Остап теж не боявся смерті. Йому тільки хотілось перед смертю побачити Соломію. Дідуся вій бачив, той приходив до нього, а Соломії як нема, так нема... Десь заблудилась у плавнях або вовки роздерли її. Й Остапові стало жалко Соломії, страх як жалко. Вона така добра, так кохала його, вона пішла за ним у далеку дорогу, не пожалкувала кіс своїх задля нього; вона доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш. І саме тепер, коли вони здобули собі волю і мали в щасті й радості почати нове життя, приходить погибель і, як щенят у річці, топить їх обох... Він не хоче вмирати. Він хоче жити. Світ такий красний... Остап іще молодий, він не жив іще, не зазнав усього... Йому ще хочеться глянути на сонце, побачити світ Божий, людей, обняти Соломію... Він іще живий, він не лежатиме тут колодою, не ждатиме, аж прийде смерть...

Остап зсувається зі свого ложа і повзе.

Йому боляче. Ну, та нічого, терни, козаче... Він буде плазувати, чіплятиметься не тільки руками й ногами, а й зубами навіть, а таки вилізе із сих мочарів.

Остап повзе. Йому трудно, кожну купину доводиться брати з бою, у грудях коле й спирає дух, ноги важкі, як колодки. Він спочиває, омліває часом, прокидається і знов повзе на дні комишевого моря. До серця б’є гаряча хвиля; дика, непереможна згага життя налить усередині, сповняє усю його істоту.

Рантом він чує над собою:

Остапе! Остапе! Сети? Живий?

Він знає, чий то голос: то вірна його жінка, то Соломія злинула з неба, щоб узяти його до себе.

То я, то я, серце моє... обзивається він до неї і чує, як вона зводить його, бере па руки, як малу дитину, і вони летять обоє у високості, ген-ген до зоряного неба... Йому так радісно, так добре...

1.    У дорозі до Остапа й Соломії пристав А Іван

Б дід Овсій В мірошник Яким Г кордонний козак

2.    Прочитайте речення.

Вона рвала його, ламала, крутила і била ногами, а він згинався, упирався, зчіплювався вгорі китицями, ранив їй руки і тільки корінням тремтів. немов од окритого реготу.

У цьому уривку наявний художній засіб А інверсія Б анафора В метаморфоза Г персоніфікація

3.    Сюжет повісті розгортається в такій послідовності:

А Соломія шукає вихід — думки Остапа про смерть — переможний поєдинок з вовком — поранення Остапа Б поранення Остапа — Соломія шукає вихід — думки Остапа про смерть — переможний поєдинок з вовком

В думки Остапа про смерть — Соломія шукає вихід — поранення Остапа — переможний поєдинок з вовком

Г поранення Остапа — Соломія шукає вихід — переможний поєдинок з вовком — думки Остапа про смерть

4.    Стисло перекажіть сюжет Il і III частин твору.

5.    Який настрій навіює пейзаж і погода в Il і III частинах твору. Яку роль вони відіграють у розкритті внутрішнього стану героїв повісті?

6.    Що давало сили героям долати такі великі труднощі на шляху? Ці труднощі руйнували чи зміцнювали переконання Остапа й Соломії? Обґрунтуйте свою думку.

7.    Знайдіть і прочитайте епізод, коли до Остапа прийшов вовк. Прокоментуйте майстерність М. Коцюбинського в змалюванні цієї напруженої сцени.

8.    Покажіть на карті місцевість, де відбуваються події в Il і НІ частинах повісті.

9.    Спрогнозуйте подальші події в повісті.

10.    Виразно прочитайте уривок, як Соломія заблукала в плавнях (починаючи з речення «Голос її прогучав глухо...» і закінчуючи словами «... — і вона заплакала»).

11.    Проведіть мовне дослідження уривка, який ви щойно виразно читали. Знайдіть і запишіть по одному-два приклади епітета, персоніфікації, інверсії, порівняння.

12.    Які кольори й звуки зображено в НІ частині повісті? Наведіть конкретні приклади з твору. До яких видів мистецтва ці засоби наближають повість «Дорогою ціною»?

Прочитайте повість М. Коцюбинського до кінця. Випишіть у робочий зошит не зрозумілі вам слова.

Край битого шляху, яким селяни наддунайських сіл їздять у Галац, заховався серед купи верб і поміж очеретами циганський виселок. Він складався всього-на-всього з трьох хаток, властиво, курників, низеньких, кривих, зліплених із глини, як ластівчані гнізда.

У двох із них, очевидно, піхто не жив, бо вікна були повидирані, комишеві стріхи обсипались і кінці лат стирчали з них, як ребра кістяка. Тільки в одній .чіплянці світились два віконця і вився димок із вербового димаря...

Там жила одинока у висілку циганська сім'я. (...)

Під вікном, у благаючій позі, стояла перед циганкою якась страшна жінка, бліда, простоволоса, у подертій заболоченій одежі, і намагалася щось вимовити, її вуста ворушилися, та голос не добувався. Ce її мучило, і вона говорила очима червоними, наляканими, страшними. Урешті їй удалось прохрипіти: Люди... добрі... рятуйте... рятуйте!.. Остап лежить там, недалеко... ходім... рятуйте!..

Цигани нічого не розуміли.

Содега душа?¹ — питав старий циган.

Соломія, одначе, не слухала його вона зверталась до Раду, хапала за плащ циганку, благала старого. Вона стогнала і тягла їх за собою.

(...) Урешті зупинилась, нагнулась до землі і промовила:

Остапе!..

Одповіді не було.

Цигани теж нагнулися придивляючись. Лежав якийсь чоловік. Старий циган викресав вогню, запалив очеретину і наблизив її до Останового обличчя. Очі в Остапа були заплющені, а на білому виду виразно зачорніли молоді вуса й густі брови. (...)

Люди добрі, — благала Соломія, стоячи на колінах, — змилуйтесь, прийміть нас до хати... Ви ж бачите пропадаємо... Чоловіка мого постреле-по, вій ледве живий, мало не загинули ми в плавнях... Я вам оддячу, я вам од-роблю... Візьміть усе, що маю... все... та не кидайте нас... Ось пате...

Із сими словами Соломія зірвала з шиї торбинку і висипала з неї на руку старому циганові кілька срібних монет. (...)

Стара циганка віджила, коли принесено раненого. Її страшне, жовте, відьомське обличчя зразу стало добрішим, а сиві пасма кіс, що вибивались із-під чорної хустини, спокійно лягали на Остапові груди, мов на груди сина, коли вона обмивала та перев’язувала йому рану. Напоєний незабаром зіллям, із перев'язаною раною, зогрітий теплом, Остап розплющив очі. Ce так врадувало стару циганку, що вона забелькотала щось жваво, сильно зачаділа з люльки і радісно потріпала Соломію но плечах.

Стара циганка взяла Остапа під свою опіку. Вона ходила коло нього, варила йому зілля, обдивлялась рану, поїла козячим молоком, особливо, коли Гіца та Раду виходили з дому. (...) ⁴⁶

По обіді Гіца знімав зі стіни свою скрипку. Уся сім'я знала вже, чого має сподіватися, і розташовувалась під хатою. Стара циганка накладала червону люльку свіжим тютюном і вигідно мостилася на призьбі. Гіца насував на чоло подертий бриль, ставав у позицію коло дверей і починав. Спочатку Маріуца тільки світила на Раду білками, а він злегка підморгував їй гарячим оком та чорним вусом, але коли скрипка починала підсипати жару і лоскотати танцюристу жили, молодиця не витримувала, зривалася з призьби, як чорний птах, і кидалась у танець так прудко, що синій плащ її надувався і лопотів на вітрі. Раду був напоготові. Усі рухи його, важкуваті звичайно, ставали в танці легкими й повабними, ноги ледве торкались землі, руки гнулись, як гумові, уся фігура його нагадувала тонку й гнучку лозину. Спочатку танцювали повільно, плавко, мов хитались від вітру. Та ось Гіца зігнувся і наліг на скрипку. Він підняв одну поту і все викочував і викочував її нагору, все вище та й вище, аж млоїло, аж /TV^rX захоплювало в грудях. Урешті нота зірвалась із високості й покотилась униз. Спочатку вона котилась одна, підскакуючи й розганяючись, та ось ненароком зачепила другу, третю. Бренькнули ті ноти і покотились разом униз, як камінці з гори, все швидше і швидше, все більш розганяючись, усе більше захоплюючи нот, зростаючи в лавину з гуків, у грізний музикальний водоспад, у якому чулася дика енергія руху.

Той водоспад цілком захопив танцюючих, стрепенув усі їх жилки. Вони все прискорювали темн (...).

Остан теж вилазив із хати подивитись на танці.

«Чортзна-як гуляють, немов п’яні⁴⁶·, думав він та згадував музики у своїм селі, що наймав колись Соломії.

Несподівано трапилася пригода, яка змінила життя втікачів. Цигани однієї ночі вчинили розбій, у якому Гіцу поранили. Остап і Соломія вирішили залишити небезпечне місце — свій тимчасовий притулок у циган. Наступного дня прийшли турецькі жовніри й забрали всіх, навіть Остапа, хоча той запевняв, що він чужий тут.

V

Соломія, нічого не знаючи про жовнірів, працювала з охотою, бо їй щастило: хазяїн дозволив прихистити в себе обох. Несподівано на базарі вона зустріла Івана Котигорошка, якому розповіла про їхні пригоди. Коли вони прийшли до циган, побачили одні погроми. Остапа заарештували.

Соломія та Іван стали радитися, як визволити Остапа з тюрми. Вирішили підкупити турецьких жовнірів у поліційній дільниці. Іван віддав Соломії всі свої гроші. Проте коштів виявилося недостатньо. їм лише повідомили, коли мають переправляти Остапа назад додому.

Соломія переконала Івана здійснити напад на човен на Дунаї та звільнити коханого. Іван погодився. Вони придбали зброю і вирушили до річки.

(...) Соломія не відривала очей від берега. Там, над водою, купка людей лагодилась сідати в човен. «Чи їх троє, чи четверо?» мучило Соломію питання, і вона ніяк не могла порахувати. Fiona бачила, як вони сідали і як

човен загойдався на воді, відділяючись од берега. Обидва човпи сунулись по чорному дзеркалі й лишали за собою город. Турецький човен теж виплив на середину, певно, хотів покористуватися силою течії. Так вони плили далеко один від одного, не наближаючись до себе. Швидко город зовсім закрився за прибережними вербами. Іван наліг тоді на весла, і його човен почав наганяти передній. Уже можна було розібрати, що там сиділо четверо двоє па веслах, а двоє — один проти одного. Соломія впізнала Остапа.

Треба його сповістити,

Оста-а-не-е! — вигукнула вона на голос пісні, і той музикальний вигук покотився поміж білими берегами, долинув до людини на передньому човні і стрепенув нею.

Оста-а-пе! — співала Соломія. — Ми їдемо тебе-е визволяти!.. Іван б’є одного... я стріляю другого, а ти возьми собі третього... (...)

Соломіїн човен повернув боком і був усього на аршин від турецького, коли TV⁴⁷P к и загалакали. Та було пізно: човни черкнулися, загойдались, і саме тоді, як турки з лайкою нагнулися, щоб відіпхнутись, Іван підняв весло і з усієї сили спустив його на червоний фе»⁴⁷.

У той же мент між них блиснув постріл і звилась хмарка диму.

Алла І скрикнули турки з несподіванки.

Одного душив Остап.

Той мент був таким блискавичним, що видався хвилиною сну. Іван, спустивши весло на голову туркові, підняв його знов і на хвилину закляк, дивлячись на розгойданий, стрибаючий по воді човен із переляканими людьми. Соломію крізь серпанок диму опік лютий погляд чорних очей, і їй здавалося, що вона стріляє безперестанку, хоч могла вистрілити лише раз.

Раптом Іван почув, що його впекло щось у живіт. Вій машинально спустив весло па турка, але весло сковзнуло і випало йому з рук; червоний фез турка якось витягся перед очима, немов виріс, відтак щез; Іван розкинув руки, похитнувся, у голові мигнула свідомість, що йому щось недобре.

Ой Боже ж мій! скрикнув вій раптом і полетів навзнаки у воду. Хиткий човен нагнувсь під вагою його тіла і викинув Соломію. Льодова вода голками пройшлась по Соломіїному тілу, соп щез, і свідомість освіжила мозок. Намагаючись вхопитись за перекинутий човен, Соломія побачила, що Остап б'ється в руках двох турків, а третій той самий, що був під Івановим веслом, держить у руках димучу ще рушницю. Довгий човен тріпавсь перед її очима на воді, як велика риба.

Значить, ні вона, пі Іван нікого не забили... Значить — усе пропало... Але їй не до того... Вона чує, що могутня течія бере її у свої обійми, а чорна глибінь тягне за ноги. Приходить смерть. Але вона не дасться. Вона має сильні руки, а до берега недалеко. Вона чує за собою якісь крики, Остапів голос, та їй не до них. Вона мусить посггішатися, поки не змерзло тіло...

— Остапе!., з розпукою кличе душа.

— Соломіє-є!.. - доноситься до неї крик серця. — Соломіє!.. - чує вона крізь холодну хвилю, що б'є їй в очі. торкається чола, розплутує коси...

Жовте, каламутне світло потиху лине догори... згадки життя займаються, як іскри, і гаснуть, попеліють, як іскри...

По чорній річці поміж білими берегами прудко пливе човен, тане вдалині й обертається в цятку... за ним несе вода другий, порожній, хлюпає в його білі боки і фарбує їх у червоний колір...

Тихо в повітрі...

* * *

Чимало води утекло в Дунаї з того часу. (...)

Тьмяно світяться вікна в маленькій хатинці, де сторож варить собі убогу вечерю. Весело, з тріском налає в печі сухий комиш і гуготить у комині. У печі щось булькає. Сивий дід гріє свою бороду біля вогню і слухає розмову вітру.

Що не кажіть, а він живий, той вітер. Він летить із далеку, понад тихими селами і забирає по дорозі, всичує в себе і тишу села, і клекіт міста, шемрання темного лісу, дзюрчання вод і дзвін стиглого колоса. Він несе в собі весь гомін землі, від тихого бриніння мушки до гуркоту грому, від скритого зітхання серця до крику смертельної розпуки.

Треба тільки уміти слухати. А дід навчився. Довгі роки самітного життя серед розлогах просторів, у цьому царстві вітру, навчили його розуміти таємну розмову. Ось і тепер приносить йому той вірний товариш усякі звістки світу і кидає, мов цінний дарунок, у комин хатинки.

Дід піднімає кудлаті брови і слухає. Його мутні очі дивляться в простір, а усмішка розсуває зморшки.

Чую, чую... шепче він і виходить із хати. Темрява і пустка обгортають його. Він повертається в той бік, де далеко, за селами й ланами, пливе Дунай, і шепче:

Знов мене кличеш, Соломіє? Почекай, швидко прийду, не забарюся

вже...

А вітер гуде, розвіває дідові бороду і приносить йому тихий, ледве чутний, мов із дна Дунаю, поклик:

Оста-а-не-е!..

Отак вона мене часто кличе, оповідає дід людям, що інколи заходять у сторожку. Як тільки вітер загуде так і кличе до себе... то в комин гукне, то надворі покличе... а часом серед ночі збудить... А не приходить, ні... Та й хвала Богу, бо засмутилась би небіжка, коли б прочитала моє життя, як воно списане на спині...

Й Остап охоче піднімає сорочку і показує збасаманений синій хребет, де списана, як він каже, його життєпись.

Оце ззаду пам'ятка від пана, а спереду, між ребрами, маю дарунок від москаля... кругом латаний... з тим і до Бога піду... Дорого заплатив я за волю, гірку ціну дав... Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею...

1.    Слова Оце ззаду пам’ятка від пана, а спереду, між ребрами, маю дарунок від москаля належать

А Раду Б Іванові В Соломії Г Остапові

2.    Звільнити Остапа від турків Соломії допоміг (допомогла)

А Раду

Б Гіца В Іван Г Маріуца

3.    Установіть відповідність.

Уривок	Позасюжетний елемент
1    ... ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому... 2    ... якась страшна жінка, бліда, простоволоса, у подертій одежі... 3    ... вікна були повидирані, комишеві стріхи обсипались і кінці лат стирчали з них... 4    Moporo заплатив я за волю, гірку ціну дав...	А епілог Б пролог В портрет Г екстер'єр Д інтер’єр

4.    Прочитавши опис циганського висілка на початку IV частини повісті, прокоментуйте засоби зображення хаток.

5.    Який спосіб придумала Соломія, щоб сповістити Остапа про їхній напад на турецький човен?

6.    Чому, на вашу думку, М. Коцюбинський для опису сцени смерті Соломії використав неповні речення й крапки?

7.    Які якості має Іван Котигорошок? За що йому симпатизує читач?

8.    З якою метою М. Коцюбинський увів у повість епілог? Прокоментуйте останнє речення епілогу.

9.    Прокоментуйте назву повісті М. Коцюбинського «Дорогою ціною».

10.    Яка головна ідея повісті «Дорогою ціною»?

11.    Визначте сюжетні елементи повісті «Дорогою ціною».

12.    Прокоментуйте вибір кольорів для ілюстрацій до повісті «Дорогою ціною».

Доберіть заголовок до кожної частини повісті М. Коцюбинського й запишіть у робочий зошит.