«Шлях кобзарів - це шлях народу» читати онлайн

«ШЛЯХ КОБЗАРІВ -ЦЕ ШЛЯХ НАРОДУ»

Слова, винесені в заголовок цієї частини, належать українському класикові Михайлові Стельмаху. Цікавлячись старовиною, народно-поетичною спадщиною віків, письменник справедливо сприймав мандрівних співців найщирішими порадниками своєї нації в горі й радощах.

Корені виникнення кобзарського мистецтва сягають глибини віків. На фресці в соборі Святої Софії в Києві й досі зберігся найдавніший портрет бандуриста. В одному з історичних документів згадано про покладання в 922 році на могилу кобзаря восьмиструнного музичного інструмента. Про давнє поширення в Україні кобзарського ремесла свідчить також і образотворче мистецтво. Козак Мамай, наприклад, на картинах зображений не просто воїном, а обов'язково ще й музикою.

Мандрівні співці - не винятково українське явище, адже ще в Стародавній Греції були співці-рапсоди, серед південно-слов'янських народів, зокрема в Болгарії й Сербії, - гуслярі й тамбураші, яких об'єднувала з українськими кобзарями, бандуристами й лірниками ідея протистояння їхніх народів спільному ворогові -туркам-османам. У козацькому середовищі кобзарі мали право на великі почесті. Богдан Хмельницький пильно дотримувався звичаю, щоб під час походів відомий народний співець їхав одразу ж за гетьманом, першою особою у війську. Сам Хмельницький прекрасно грав на кобзі. Мав власну бандуру, якою дуже гордився, й інший український гетьман - Іван Мазепа.

Кобзарі ніколи не корилися обставинам. Коли за наказом Катерини II царські війська розгромили козацьку твердиню, запорозькі співці прийняли смерть на вогнищі й актом самоспалення підтвердили, що славити поневолювачів не будуть. Під час визвольної селянської боротьби народні співці підтримували бойовий дух, спонукали до помсти ворогам, за що кобзарів жорстоко карали. Документи свідчать, що після придушення Коліївщини 40 днів у місті Кодня тривав кривавий суд над повстанцями. Приречені до страти кобзарі Прокіп Скряга, Петро Соковий та Василь Варченко вмирали мужньо.

У Запорозькій Січі існувало кілька шкіл, а серед них - і кобзарська. Є історична згадка, що тут навіть формували кобзарську сотню, куди приймали співців, які під час бою уміли застосувати шаблю чи пістоль. Одного разу в лютій січі між козаками та яничарами ніяк не могла вирішитися доля перемоги. Тоді кошовий отаман дав наказ кобзарській сотні підтримати вояків. Як заграли кобзарі гучно, зі свистом, під градом стріл та куль «Метелицю», смертельно втомлених цілодо-

бовою січчю козаків неначе хто підмінив: де й сили взялися для атаки! Тож турки не втримали навального удару й у паніці повтікали.

Як свідчить історія, не тільки в Запорозькій Січі існувала кобзарська школа. У більших містах, а подекуди й містечках, у ХІІ-ХІХ столітті по всій Україні діяли кобзарські братства (гурти), цехи чи школи зі своїм статутом, хоругвою (прапором), своїм судом і мовою для втаємничених, іншими словами - мовою, незрозумілою оточенню, щоб представники влади, які переслідували народних співців, не могли розуміти їхніх розмов чи намірів.

Поважні літами талановиті співці («пан-майстри») не менше трьох років учили молодих мистецтва гри й мистецтва співу. Наприклад, кобзар Федір Гршцен-ко-Холодний переймав майстерність у свого вчителя п’ять років, а той у свого вчився аж дванадцять.

У кобзарських осередках, доступ до яких був дуже обмежений, хлопчик-підлі-ток, дуже часто сліпий або з поганим зором, роками сумлінно вчився, тоді складав «визвілку» (іспит) й аж після посвяти отримував право самостійно мандрувати Україною й виконувати пісні й думи. Це вже був не просто майстер своєї справи, молодий талановитий співець, а й високоморальна особистість.

Найталановитішим і найвідомішим кобзарем вважається Остап Вересай (1808-1890). Він народився в селі Калюжницях Прилуцького повіт)' на Полтавщині (нині - Чернігівська область). Батько Остапа був сліпим, тому як кріпак не годився для виконання фізичної роботи, й пан відпустив його, щоб годував себе і свою сім’ю грою на скрипці, до чого той був дуже вдатний. Маленький Остап втратив зір на четвертому році життя. Коли ж хлопчина підріс, батько почав шукати для нього «пан-майстра», оскільки син мав феноменальний слух та гарний голос (тенор). Сталося так, що Остап почергово вчився аж у трьох кобзарів, причому останнього вчителя-кобзаря сам собі знайшов на ярмарку в Ромнах, але все одно повного курсу навчання так і не закінчив, утік і самовільно почав кобзарювати, за що отримав прізвисько Лабза, яке означало «бродяга».

Тарас Шевченко підписав свій «Кобзар» Остап)' Вересаю такими словами: «Брату Остап)' від Т. Г. Шевченка». Пантелеймон Куліш, який від цього ж славного кобзаря записав кілька дум і пісень, у листі до Остапа Вересая письмово засвідчив, що Тарас Григорович пересилав народному співцеві гроші й високо оцінював пісні, які кобзар виконував. А сам Остап Вересай про Шевченка після смерті поета згадував із глибоким сумом: «Була голова оцей Тарас... У нас, мабуть, і не буде вже такої».

Коли на III Археологічному з’їзді в Києві Остап Вересай виконав кілька своїх патріотичних творів, начальник Київського губернського управління в донесенні з неприхованою тривогою писав, що такі співці можуть змінити хід історії, роздмухавши останні жарини української незалежності: «Доставлений у Київ з глибини українських степів старець-бандурист Остап Вересай, останній екземпляр

славних колись бандуристів, своїми піснями і типовим виглядом немало сприяв пробудженню симпатій до Гетьманщини, що віджила свій вік».

Супроводжуваний автором слів нинішнього Державного Гімну України Павлом Чубинським та великим українським композитором Миколою Лисенком, у 1875 році Остап Вересай прибув до Петербурга і за свій виступ на столичній сцені отримав від царської родини табакерку з дарчим написом. З нею він поліції не боявся. Як тільки заграє заборонену пісню «Нема в світі правди», а люди шепнуть, що наближається представник влади, Остап витягав табакерку - й арештувати його не наважувалися жодного разу.

У XIX ст. на Полтавщині користувався всенародною любов'ю талановитий мандрівний співець - Іван Кравченко-Крюковський (1820-1885). Його дитинство минуло в селі Лохвиці, що належало до маєтку кріпака пана Крюковського, від якого співець пізніше й запозичив другу частину свого прізвища. Іван був сліпий від народження, і ні знахарі, ні лікарі, до яких батьки возили дитину аж у Полтаву, Катеринослав і Київ, нічим йому не могли зарадити. Коли хлопчик підріс, пан відпустив каліку на волю, не давши йому ні хати, ні поля. Тож батьки віддали Івана в науку кобзареві, а через три роки він уже віртуозно виконував пісні не тільки свого «пан-майстра», а й інших народних співців. У репертуарі І. Крав-ченка-Крюковського було десять дум, серед яких найпопулярніші «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі» та «Са-мійло Кішка».

Відомий художник і збирач народної творчості Опанас Сластьон, якому пощастило слухати репертуар обох кобзарів, детально описав унікальну бандуру Івана Кравченка-Крюковського, яка мала аж 28 струн. Проте на бандурі ще одного талановитого українського кобзаря - Федора Грищенка-Холодного - було аж 45 струн. У нього навчався згодом широковідомий кобзар Михайло Кравченко (1858-1917), який осліп у п'ятнадцять років. У сімнадцять його взяв у науку відомий кобзар Самійло Яиіний (1813 - початок XX ст.), який жив у Миргороді, а після вишколу в цього музиканта й виконавця історичних пісень і дум Михайло Кравченко ще дев'ять місяців учився гри й співу в Грищенка-Холодного, адже хотів досягти найвищого рівня кобзарської майстерності.

О. Г. Сластіон. Портрет кобзаря Самійла Яшного (1903)

Михайло Кравченко став свідком селянського повстання у Великих Сорочин-цях і про ці події склав дві думи - «Чорна неділя в Сорочинцях» та «Про Соро-чинські події 1905 року».

Знала Україна й кобзаря Гната Гончаренка (близько 1836 - після 1908), родом із Харківщини, теж кріпацького сина, від якого смертельно хвора Леся Українка в Євпаторії на фонограф ¹ встигла записати весь його репертуар і зберегла для нащадків безцінний скарб - не тільки тексти пісень і дум, а й живий голос виконавця.

4 Кобзар Василь Нечепа

У біографії українського поета-пісняра Андрія Малишка (1912-1970) теж є згадка про те, що дитиною він навідувався до школи бандуристів у рідному Обухові. Це була не просто школа, а типова для кобзарської виучки майстерня: на околиці містечка тулилося кілька нашвидкуруч збудованих хатин-мазанок, у яких тимчасово мешкали мандрівні співці та їхні поводирі з усіх околиць, а насамперед із Трипілля й Кагарлика. Пізніше Андрій Самійлович не раз наголошував, що саме в цій школі він отримав музичне виховання.

У наш час кобзар, заслужений артист України Василь Литвин заснував на Київщині Стрітівську школу кобзарського мистецтва. Його брат - Микола Литвин - теж талановитий кобзар і письменник, дивовижно виконує не тільки старовинні пісні й думи, а й під акомпанемент своєї бандури співає сучасні пісні на історичну тематику: «За літописом Самовидця» на слова Василя Стуса, «Козак гуляє» на слова Степана Пушика, «Вставай, Україно» на слова Дмитра Павличка, «Яничари» на слова Бориса Мозолевського.

Відомим сучасним майстром гри на бандурі в наш час є заслужений артист України кобзар Василь Нечепа, родом із Чернігівщини. Свої концертні програми-моновистави він виконує і як народний співець, і як емоційний оповідач про минуле. В. Нечепа пропагує українські думи не тільки в рідному краї, а й у Бельгії, Австралії, США. Одна з його найбільш затребуваних публікою програм -

Валерій Бондар, Василь Семенюк, Олекса Шауліс, ОлексаМорус. Пам'ятний знак репресованим кобзарям, бандуристам, лірникам у Харкові (1997)

«Було колись в Україні» - адресована дітям і спрямована головним чином на патріотичне виховання молодого покоління. У співавторстві із журналістом Миколою Шудрею Василь Не-чепа написав книгу «В рокотанні, риданні бандур» (2006), присвячену світлій пам’яті майстра виготовлення бандур і кобзаря-вірту-оза Олександра Корнієвського (1889-1988) із Чернігівщини. Автори цієї книги згадали про розстріляний з’їзд українських бандуристів у 30-х роках XX століття й так написали про національні музичні інструменти й долю народних співців за кордоном і в Україні за часів не тільки російських царів, а й Сталіна і пізніших радянських правителів: «Звичайно, музична цензура існувала у багатьох країнах у різні періоди, але навряд чи історія знає приклади цілеспрямованих спроб знищення інструменту, як це відбувалося з бандурою в Україні протягом майже двох століть. Неможливо уявити собі ситуацію, коли, скажімо, британські солдати під час війни з Ірландією розбивають або спалюють національний символ Ірландії - ірландські арфи, розстрілюють виконавців, забороняють викладати гру на цьому' інструменті. Повний абсурд. Тим не менше, приблизно так розвивалася ситуація з бандурою на початку' минулого сторіччя. І тільки завдяки невтомній праці багатьох сподвижників банду'рного мистецтва, їх величі духу та відданості справі ми маємо зараз цей інструмент».

Крім окремих бандуристів, які виконують свої твори в концертних залах, у' метро, на центральних площах багатьох міст під час державних свят, в Україні існує Національна заслужена капела бандуристів імені Григорія Майбороди, яку' було створено у Києві 1946 року', після Другої світової війни. Ім’я геніального українського композитора середини XX ст. капелі було надано в 1995 році.

Діалогізтекстом

Назвіть відомих кобзарів ХІХ-ХХ століть. Що об’єднує їхні долі?

Що цікавого ви довідалися про кобзарські школи?

Що вам відомо про Тараса Шевченка як пошановувача кобзарського мистецтва?

Яких сучасних виконавців дум ви знаєте? На якому музичному інструменті вони собі акомпанують? Чому народні співці користувалися своєю мовою, якої не розуміли сторонні?

Що ви довідалися про переслідування кобзарів у XIX ст. й у добу радянської влади?

Мистецькі діалоги

Розгляньте репродукцію картини сучасного українського художника Анатолія Якимця (нар. 1943 р.) «Остання пісня кобзарів».

Для свого полотна митець використав історичний факт: у грудні 1934 року радянський уряд зібрав у Харкові понад 300 бандуристів зі всій' України на з'їзд. Частину народних співців прямо з театру, де вони нібито мали виступати як делегати з’їзду, у люту холоднечу разом із малолітніми поводирями вивезли на вантажних машинах у поле й підступно стратили, а інших відправили на Соловки.

На основі змісту картини доведіть, що трагічні події на полотні відбуваються в радянські часи.

Як поводяться народні співці перед смертю? Чому один із них піднімає до неба ікону й хрест?

Для чого художник змалював на передньому плані переляканого хлопчика-поводиря? Яка пора року і яка погода увиразнює страждання співців?

Що ви можете сказати про образи радянських карателів? Які емоцїї викликають ці образи у вас?

Діалоги текстів

У мережі Інтернет (httpsy/uk.wikipedia.org/wiki/; http://yandex.ua/clck/jsredir?from=yandex.ua) або довідковій літературі знайдіть відомості про Національну капелу бандуристів України і підготуйте цікаву інформацію про цей колектив.

Знайдіть у мережі Інтернет (http://moviestape.com/ukminian/70SІ-povodyr.html; httpstfuk.wikipedia. org/wiki/ і перегляньте український художньо-історичний фільм режисера Олеся Саніна «Поводир» (2014), в основу сюжету якого покладено мандри радянською Україною американського хлопчика й українського сліпого музики напередодні та під час Голодомору 1930-х років. Важливо, що для зйомок найтрагічніших епізодів було запрошено більше сотні справді незрячих людей та кобзарів, зокрема у фільмі знімався сучасний бандурист Тарас Компаніченко (нар. 1969 р.).

Які враження справив цей фільм на вас особисто?

Окресліть коло основних проблем кінострічки. Підготуйте розповідь про репресії радянської влади щодо кобзарів, бандуристів, лірників.

УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ

Історичні пісні - це:

а)    пісні про наше минуле, яке узагальнено згадується в книгах істориків;

б)    ліро-епічні фольклорні пісенні твори про дійсні історичні події або реальних історичних осіб;

в)    пісні, авторами яких є історичні герої: князі, гетьмани, полководці минулих воєн;

г)    пісні про збройне протистояння нашого народу фашистам у 40-х роках XX ст.

У пісні «Зажурилась Україна» розповідається про:

а)    облогу Батиєм міста Києва;

б)    напад фашистів 22 червня 1941 року;

в)    набіги турецької орди в козацькі часи;

г)    битву Богдана Хмельницького з поляками під Жовтими Водами.

Головний герой пісні «Та, ой, як крикнув же та козак Сірко» - це:

а)    кошовий отаман Запорозької Січі:

б)    гетьман України, якого вибрали на цю посаду після смерті Богдана Хмельницького;

в)    отаман морського козацького походу часів Петра Сагайдачного; в) керівник гайдамацького повстання.

Герой історичної української народної пісні «Ой Морозе, Морозенку» - це:

а)    казковий персонаж;

б)    збірний герой українських колядок і щедрівок;

в)    вигадана особа;

г)    соратник Богдана Хмельницького, козацький полковник.

Пісня «Чи не той то хміль» - це твір:

а)    про збирання хмелю;

б)    за жанром - веснянка, у якій обігрується вирощування хмелю;

в)    присвячений перемозі Богдана Хмельницького над польською шляхтою;

г)    зразок антиалкогольної агітації.

У пісні «Чи не той то хміль» згадується битва Богдана Хмельницького з поляками

а) під Жовтими Водами;    б) під Збаражем;

в) під Корсунем;    г) під Берестечком.

У пісні «Максим козак Залізняк» розповідається про:

а)    морський похід козаків на Стамбул;

б)    облогу Богданом Хмельницьким міста Львова;

в)    Коліївщину, гайдамацьке повстання 1768 року на Правобережній Україні;

г)    діяльність опришків під керівництвом народного месника Олекси Довбуша в Західній Україні.

Від першої особи ведеться розповідь в історичній пісні:

а) «Чи не той то хміль»;    б) «За Сибіром сонце сходить»;

в) «Ой Морозе, Морозенку»;    г) «Максим козак Залізняк».

Народними піснетворцями козацькоїдоби вважають:

а)    Марусю Чурай і Семена Климовського;

б)    Богдана Хмельницького і Станіслава Мрозовицького;

в)    Максима Залізняка та Івана Гонту;

г)    Устима Кармалюка та Олексу Довбуша.

Марусю Чурай вважають авторкою пісень:

а)    «їхав козак за Дунай», «їхав козак, їхав містом»;

б)    «Місяць на небі, зіроньки сяють», «Ніч яка місячна, зоряна, ясная»;

в)    «Засвіт встали козаченьки», «Ой не ходи, Грицю»;

г)    «Ой чий то кінь стоїть», «їхали козаки із Дону додому».

Українські народні думи - це:

а)    музичні твори, які виконує капела бандуристів;

б)    великі фольклорні пісенно-розповідні твори, призначені для виконання речитативом у супроводі струнного музичного інструмента;

в)    вірші Тараса Шевченка, які починаються рядком «Думи мої, думи мої»;

г)    роздуми над життям.

Кобзарі - це:

а)    ті, що навчилися досконало грати на кобзі й закінчили музичне училище;

б)    артисти Національної заслуженої капели бандуристів України імені Г. Майбороди;

в)    народні мандрівні співці минулих століть;

г)    ті, хто виготовляє кобзи.

Героїня народної думи «Маруся Богуславка» прославилася тим, що

а)    стала дружиною паші;

б)    була дівчиною небаченої вроди;

в)    після одруження з турецьким вельможею не захотіла повертатися в Україну, бо на чужині їй було краще;

г)    визволила з неволі понад 700 козаків-бранців.

«Славославіє» в народній думі - це:

а)    поетичний зачин, вступ, стандартний початок думи;

б)    кінцівка думи з похвалою й уславленням подвигів героїв твору;

в)    детальний опис героїчного вчинку персонажа думи;

г)    особливий спосіб виконання думи.

Речитатив - це:

а)    сольний спів кобзаря, що поєднується з декламацією окремих рядків думи;

б)    виконання думи капелою бандуристів;

в)    музичний акомпанемент;

г)    запис мелодії думи на фонографі, грамплатівці чи магнітній стрічці.

Спростуйте або аргументовано доведіть у своєму творі-мініатюрі слушність одного з таких висновків:

а)    Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине...

Ось де, люде, наша слава,

Слава України (Тарас Шевченко);

б)    «Шлях кобзарів - це шлях народу» (Михайло Стельмах);

в)    Україно! Доки жити буду,

Доти відкриватиму тебе (В. Симоненко).

Поетичне слово з давніх-давен мало величезне значення. Крім художньої правди, лірика завжди мала надзвичайно важливі компоненти - красу, витонченість сказаного, шанс для кожного читача самому ставати своєрідним співавтором поета, бо кожен, хто читає вірші, розуміє їх дещо по-своєму, власне, залежно від рівня освіти й начитаності, творчої уяви, світосприймання, переживань і відчуттів.

У літературознавстві традиційно виокремлюють три літературні роди: епослірику й драму. Лірика- це змістовно оформлені й художньо передані словами емоції, почуття, відчуття і враження. Для ліричних творів характерний ліричний герой,а мова ведеться від першої особи однини {від «я») або першої особи множини (від «ми»). Хоча автор і т5, скажемо, уявна особа, від імені якої проголошуються в ліричних віршах певні естетичні взірці або моральні ідеали, -не одне й те саме, все-таки ліричний герой, особливо якщо йдеться про автопсихологічно-го ліричного героя,- це якоюсь мірою і сам автор, і ті його сучасники, які переживали подібне у своєму житті, мають близьку до висловленої у поезії життєву позицію, готові прийняти судження, оцінку, ідею, висновок, що випливає з вірша, за власний умовивід. Ліричний герой завжди не лише яскраво індивідуалізований, а й завжди наділений узагальненими рисами багатьох людей. Це переважно саме той людський психотип, який читачами сприймається як носій високих істин і прекрасних почуттів. Іноді поети пропонують читачам не автопсихоло-гічного, а рольового ліричного героя.Наприклад, від першої особи у поезії можуть спілкуватися з читачами такі рольові особи, як Тарас Шевченко (поезія «Триптих» Віталія Коротича), Максим Залізняк (вірш «Я - Залізняк!» Анатолія Загравенка), пшеничний колосок (вірш «Монолог колоска» Леоніда Народового), навіть українські горобці, під образами яких читач упізнає нібито всезнаючих і завжди галасливих, але примітивних і себелюбних псевдопатріотів (розділ «Друге марення* із поеми-симфонії Івана Драча «Смерть Шевченка*):

Ми - українські горобці,

Як оселедці, в нас чуби,

Вкраїнський усміх на лиці,

Вкраїнські писки і лоби...

Ти - вічний? Вічні ми, борці,

Ми - всюдисущі горобці!

Якщо поетичний твір має сюжет і є не ліричним, а завдяки притаманним епосу властивостям ліро-епічним, то ліричного героя в такому творі нема - є персонажі (дійові особи вірша), але завжди чітко вловлюється авторське ставлення до художньо відтвореної події чи ситуації, тобто існує прихована, явна чи нібито індиферентна (вдавано байдужа, нейтральна, безстороння) авторська позиція, що допомагає читачам зрозуміти, що обстоює і схвалює, а що осуджує поет Читаючи біографію І Шевченка, ви матимете нагоду ознайомитися з уривком із вірша Віталія Коротича «Триптих», що складається з трьох частин, у кожній з яких автор нібито устами Тараса Шевченка подає важливу подію з його життя від першої особи. Лірична творчість дуже тісно пов’язана з життям автора, бо лірик пише тільки про те, що він реально чи уявно пережив, вистраждав і відчув у минулому або в момент написання вірша.

Існують літературні твори на межі літературних родів. У ліро-епічних жанрах поєднано лірику й епос. Від лірики ліро-епічні твори запозичили високу емоційність і яскраву' образність, від епосу' - сюжет, сюжетні лінії з їх компонентами (насамперед зав'язкою, кульмінацією, розв'язкою), а також залежно від ролі й місця у творі - літературних персонажів чи героїв. Також ліро-епічним творам властивий сюжет, а сюжетна лінія має ті самі, що й в епосі, складники: насамперед зав'язку, кульмінацію, розв'язку.

Найдавнішими ліриками були безіменні народні співці. Поети складали хвалебні пісні вельможним володарям, оспівували походи, героїзм, проявлений у боях, звитягу й мужність. Спочатку вважали, що на такі вчинки здатні лише сини богів або нащадки аристократичних сімей. У середні віки поети прославляли рицарів, війни й турніри, у яких брали участь феодали. Тільки наприкінці XVIII століття призначення й роль поета наблизилися до сучасного розуміння цих важливих у житті суспільства функцій талановитої людини. У часи Тараса Шевченка поетів уже сприймали як совість народу, його оборонців і пророків.

Світ української поезії дуже цікавий і різноманітний. Наша нація може гордитися геніальним Тарасом Шевченком. Його наступники внесли в українську поезію дуже багато, й сьогодні українська лірика посідає достойне місце в європейській літературі.

Діалог із текстом

Що ви довідалися про поетів від найдавніших часів до наших днів? Яку роль вони відіграють для народу в наші дні?

Ви вже знаєте, що вдалі художні засоби спонукають читача переживати, читаючи ліричний твір, майже ті самі почуття, що й автор. Як ви вважаєте, таке явище позитивне чи негативне? Чому? Належно аргументуйте свою думку.

Випишіть із «Літературознавчого словничка» визначення терміна «ліро-епічні твори». Наведіть приклади віршів саме такого жанру.

У «Літературознавчому словничку» знайдіть визначення понять «автопсихологічний ліричний герой» та «рольовий ліричний герой». Яка відмінність між цими ліричними героями? А що спільного?

Це матеріал з Підручника Українська Література 8 Клас Слоновська