Культура Італії. Художня культура 11 клас

Італія — країна, з якою пов'язане становлення європейської культури. В античні часи на її теренах існувала Римська імперія, що відіграла значну роль у розвитку багатьох народів. Спираючись на традиції давньогрецького мистецтва, римляни не тільки збагатили надбання греків, але й додали до них власні художні здобутки. Римська культура поширювалася на значну частину Європи, Північної Африки, Близький Схід та інші землі.

Образотворче мистецтво епохи Відродження

Епоха Відродження — найяскравіший період європейського мистецтва від античних часів. Це нова сторінка в історії художньої культури Європи. Епоха Ренесансу розпочалася в Італії. На цьому етапі італійцям належить провідна роль у розвитку європейського мистецтва.
Високе Відродження відзначене появою надзвичайно талановитих особистостей, творчість яких стала великим відкриттям у європейській культурі й до сьогодні залишається взірцем неперевершеного мистецького генія. Мистецтво Відродження в Італії уособлюють три видатні особистості — Леонардо да Вінчі, Рафаель і Мікеланджело. Ці майстри втілювали головні складові культури своєї епохи: Інтелект, Гармонію, Міць.

У добу Ренесансу суттю нової культури стала античність. Вона сприймалася як найвищий авторитет, ідеал людської досконалості, у світлі якого оцінювалася сучасність. Відродження поновило самоцінність живої, чуттєвої людини, але не обмежувалося античним уявленням про красу. Краса визначалася передусім як гармонія матеріального і ду­ховного, тіла і душі, людини і навколишнього світу. Вважалося, що кра­са людини залежить не лише від зовнішньої досконалості її тіла, а й значною мірою від внутрішньої краси особистості.

Леонардо да Вінчі

Його вважають засновником живопису Висо­кого Відродження. Творчість митця залишила помітний слід не лише в мистецтві, а й у науці, техніці. Живописець, скульптор, архітек­тор — Леонардо був іще природознавцем, механіком, інженером, ма­тематиком і зробив чимало відкриттів, що на багато століть випереди­ли свій час.

Учений за покликанням, Леонардо да Вінчі залишався ним і в мистецтві. Він став першим художником, для якого зображення людського тіла стало наукою. Яскравим свідченням цьому є численні анатомічні рисунки. Досконало пізнавши природу людини, Леонардо міг точно передати людську фігуру в найскладніших і водночас най­виразніших ракурсах.

Прагнучи досягти природної досконалості зображення й донести до глядачів глибокий психологічний зміст образів, митець здійснив ряд винаходів і вдосконалень у сфері образотворчого мистецтва. Одним із та­ких винаходів є славетний живописний прийом сфумато — пом'якшення обрисів фігур та предметів, що дозволяє передати навколишнє світло- повітряне середовище. Окрім того, видатний митець виявився одним із тих художників, які першими почали писати олійними фарбами, відмовившись від традиційної на той час темпери.

Новаторство митця проявилось і в реалізації творчого задуму. Ле­онардо да Вінчі відійшов у живописі від традицій, які довго визначали особливості біблійного жанру. Якщо раніше центральні образи Єванге­лія (Христа, Діви Марії, Іоанна Хрестителя та ін.) були сталими і трактувалися різними художниками майже однаково, то Леонардо повністю оновив їхнє сприйняття. На­приклад, замість урочистої скорботної Діви Марії, що велично сидить на престолі, з'явився образ ніж­ної юної матері, яка щиро радіє своєму немовляті («Мадонна Бенуа», «Мадонна Літта»). А Ісус по­став в образі зворушливої дитини, яка пізнає світ («Свята Анна з Марією та немовлям Христом»,

«Мадонна Бенуа»).

Леонардо да Вінчі перетворив недосяжну не­бесну велич біблійних образів на реалістичну при­родність почуттів. Його святі прості й зрозумілі, але в той же час прекрасні й досконалі. Зазвичай художник навмисно не зображував німбів над їхніми головами, щоб уникнути прямого натяку на святість. її Леонардо розкривав у піднесеній та одухотвореній красі своїх героїв.

Живописна спадщина Леонардо да Вінчі невелика. Загалом вона налічує близько п'ятнадцяти творів. Проте кожен із них — шедевр світового масштабу. Серед найвідоміших — монументальна фреска «Таємна вечеря» та портрет Мони Лізи (Джоконд и).

Фреска «Таємна вечеря» — це настінний розпис у приміщені тра­пезної зали домініканського монастиря Санта Марія делле Граціє.

Композиція фрески побудована на чітко виміряних математич­них розрахунках. Художник зорієнтував перспективу фрески на гля­дача, тому перспективне скорочення бокових стін, зображених на кар­тині, візуально продовжує реальний простір трапезної. Складається враження, ніби дійство, описане в Євангелії, відбувається безпосеред­ньо в цьому приміщенні.

Художники раннього Відродження в Таємній вечері зазвичай зо­бражали апостолів, що сидять за столом, у сталих, одноманітних позах. Леонардо зруйнував стереотипне трактування сюжету. Щоб підкресли­ти трагічність події, митець обрав для зображення найбільш хвилюючу мить: віддані своєму вчителеві люди дізнаються, що один із них — під­ступний зрадник. Художник відтворив реакцію на почуте всіх дванад­цяти апостолів, створивши яскраві образи-характери. Для кожного пер­сонажа Леонардо дібрав певні, суто індивідуальні зовнішність, вираз обличчя, емоційний стан, жест і наповнив їх глибоким змістом. Таким чином художник зміг розкрити цілу гаму людських почуттів та емоцій і в той же час гармонійно об'єднав їх однією композицією.

Перлиною творчості митця став портрет дружини флорентійсько­го купця Мони Лізи (Джоконди). Цей твір започаткував у європейсько­му мистецтві жанр психологічного портрета. Під час його створення видатний художник використав увесь арсенал засобів художньої ви­разності, а провідним серед них стало славетне сфумато.

Зображення молодої флорентійки просте й лаконічне за компо­зицією. Спокійна поза і невибагливе вбрання Мони Лізи зорієнтову- ють увагу глядача на її обличчі. Саме воно і є головною таємницею генія Леонардо да Вінчі. Обличчя Мони Лізи передає так багато най- тонших відтінків думок, почуттів, емоцій, що однозначно схарактери­зувати цей            образ неможливо. А посмішка Джоконди —   одна з найвідоміших загадок в історії живопису. Кожен сприймає цю посмішку по-своєму: комусь вона здається ніжною, комусь грайливою, сумною, іронічною — трактувань безліч.

Дивовижної цілісності й гармонійності образу додають зімкнені в кільце прекрасні руки. Портрети раннього Відродження зазвичай бу­ли погрудними, а Леонардо написав портрет поясний, використавши руки моделі як додатковий засіб характеристики образу. Раніше цей художній прийом Леонардо застосував при написанні портрета «Дама з горностаєм».

Фоном для портрета слугує пейзаж, наділений глибоким філософ­ським змістом. Це не реальний, а ілюзорний світ, огорнутий маревом. Глядач бачить спрямовані вгору гострі скелі, звивистий шлях й тиху річку, що повільно в'ється поміж скель і зникає за обрієм. Усе це пе­редає враження руху і втілює ідею     плинності ча­су. Реалістична постать жінки на тлі неживого пейзажу створює яскравий контраст, що, імовір­но, виражає прагнення художника показати силу гармонії, розуму й життя над мінливим буттям.

Живопис Леонардо да Вінчі відрізняється надзвичайною інтелектуальною насиченістю. Твор­чість видатного художника-мислителя сповнена глибоким ідейним змістом. Кожний образ, ство­рений Леонардо, — загадка, яку автор лишив для майбутніх поколінь.

Мікеланджело Буонарроті

Мікеланджело Буонаротті — один із найвидатніших майстрів епохи Відродження, творчість якого вплинула не лише на мистецтво Ренесансу, а й на весь подальший розвиток світової культури.

Ренесансний ідеал сильної, впевненої в собі людини, чия краса поєднувалась з енергією та си­лою розуму, був утілений багатьма митцями епохи Відродження. Але головна риса, яка вирізняє творчість Мікеланджело, полягає в тому, що він
прагнув створити не абстрактний образ, досконалий, але не відокремле­ний від реального життя. У кожному творі митець намагався передати особисті почуття свого героя, знайомі й зрозумілі кожному. Образам Мікеланджело притаманні яскрава драматична емоційність: похмуре замислення, утвердження власної перемоги, відчуття скорботи, болю тощо. Саме тому скульптурні твори Мікеланджело справляють силь­не враження.

Творчість великого митця охоплює два періоди ренесансного мис­тецтва — Високий і Пізній. Як ранні, так і пізні твори майстра нале­жать до найкращих досягнень світової художньої культури.

Важливим періодом творчого розвитку Мікеланджело було його життя в Римі. Знайомство з традиціями античної культури визначило го­ловні особливості стилю молодого скульптора. Один із перших його тво­рів — статуя «Вакх», у якій помітний сильний вплив античного мистец­тва, але є й суттєва відміна від грецького образу: в античному мистецтві ця постать є алегорією насолоди ароматом спілого винограду, а Мікелан- джело зобразив досить реалістичний образ захмелілого юнака.

«П'єта» («Оплакування Христа»), яка розташована в римському со­борі святого Петра, — перший серйозний твір Мікеланджело. Але робо­та над ним викликала в майстра безліч особистих сумнівів і невдоволен­ня собою. Проте саме «П'єта» увічнила славу автора. У цьому творі Мікеланджело спромігся вирішити надзвичайно складне компози­ційне завдання: передати трагічний зміст, не порушивши відчуття

гармонійності й природності (Марія тримає на колінах Христа, як три­мала б немовля). Важливою особливістю скульптури є внесення в образ Марії глибокого психологічного начала. Митець по­казує живу материнську скорботу, не божественну, а реальну.

До найвідоміших творів Мікеланджело нале­жить статуя «Мойсей», зроблена майстром для гроб­ниці папи Юлія II. Ця робота свідчить про зміну пластичного стилю Мікеланджело: статую слід об­ходити півколом, щоб побачити, як змінюються різ­ні пластичні мотиви й виникають численні варіації в емоційно-драматичному задумі образу.

У художньому ансамблі Капели Медичі Мікеланджело досяг неперевершеного повного злиття елементів архітектури й скульптури. Кожен із над­гробків є нерозривною частиною не тільки стіни, до якої він прилягає, але й усього ансамблю капе­ли. Як скульптура тут не уявляється без архітекту­ри, так і архітектура не існує без скульптури. По­чуття трагічного напруження й болісного конфлікту, що відразу передається глядачеві, стало головним

Мікеланджело. Надгробки Капели Медичі «День і Ніч», «Ранок і Вечір» у цьому ансамблі. Алегоричні фігури на саркофагах — «Ніч», «День», «Ранок» і «Вечір» — покликані втілити ідею митця про швидкоплин­ність часу.

Останні скульптурні творіння Мікеланджело — «П'єта з Палестри- ни» у Флорентійському соборі й «П'єта Ронданіні» — яскраві свідчення того, як далеко відійшов Мікеланджело від художньої мови своїх колиш­ніх творів. У їхньому вигляді та характері почуттів виявилися риси про­стої людяності. Якщо для творів попереднього періоду характерною ри­сою образів була краса людини, яка переживає складні почуття, то тепер у композиції стали привалювати драматизм й емоційність твору.

Рафаель Санті

Його творчість і понині сприймається як один із кращих взірців естетичної досконалості. Твори Рафаеля сповнені гармонії і світла, любові до життя. Художник створив «універсальний образ» прекрасної люди­ни, досконалої фізично й духовно.

Головною відмінністю Рафаеля як живописця є те, що його творчий шлях — це постійне само­вдосконалення. Молодий художник зумів узагаль­нити найкращі мистецькі здобутки своїх талано­витих попередників (П'єтро Перуджино, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонарроті) і збагатити їхній досвід власною майстерністю.

Попри те, що доля відвела художникові не­довгий вік (лише тридцять сім років життя), він увійшов у світову художню культуру як геніаль­ний митець, чий талант ріс надзвичайно стрімко. Почерк Рафаеля постійно змінювався: від ніжних ліричних образів, у яких помітний вплив живо­писних традицій раннього Ренесансу («Мадонна Конестабіле», «Зару­чення Марії», «Сон лицаря»), до величних і прекрасних, які втілили кращі ідеали Високого Відродження («Афінська школа», «Преображен­ня Господнє»). Усім творам великого майстра властиве дивовижне від­чуття гармонії, світла, вишуканості.

Рафаеля часто називають співцем жіночої краси. І це не випад­ково. Тема жіночності, світлої материнської любові була головною в його творчості. Художник створив цілий ряд картин, головним об­разом яких стала Мадонна («Мадонна зі щиглям», «Сикстинська Ма­донна», «Мадонна серед зелені», «Мадонна з гвоздикою» та ін.).

Як ви вважаєте, який із вищеназваних творів визнаний найкращим вті­ленням теми материнства в ренесансному живописі?

Більшість найвідоміших полотен Рафаеля, де зображені Марія з немовлям Ісусом, належить до періоду, коли митець мешкав у Фло­ренції. Кращим твором флорентійського періоду є «Мадонна з Немов­лям та святим Іоанном Хрестителем на фоні пейзажу» («Прекрасна са­дівниця»). Перед глядачем розкривається сцена спілкування молодої матері з двома немовлятами. Усе навколо дихає спокоєм і ніжністю. Фігури немов розчинені в прекрасному пейзажі, який підсилює від­чуття гармонії. Плавність ліній, ясні кольори, чітке композиційне рі­шення, природність поз і жестів, краса ідеального обличчя Мадонни надають картині особливої поетичності. Цікаве кольорове рішення «Прекрасної садівниці», яке підкреслює лаконічність композиції, побу­довано за допомогою яскравих контрастів: на тлі світлої блакиті неба пломеніє червона сукня Марії, а на темному передньому плані виріз­няються теплі кольори, якими написані постаті Ісуса та Іоанна.

Особливого розквіту мистецтво Рафаеля набуло в Римі, куди він був запрошений папою Юлієм II, щоб розписати фресками стіни па­радних залів Ватикану — Станца делла Сеньятура. Темою розписів бу­ло обрано чотири сфери духовної діяльності людини, які й визначили назви фресок: теологія («Диспут»), філософія («Афінська школа»), юриспруденція («Мудрість, Міра та Сила») і поезія («Парнас»). Вико­нуючи замовлення Ватикану, Рафаель показав себе надзвичайно тала­новитим художником-монументалістом.

«Афінська школа» — прекрасний твір Рафаеля. Фреска уславлює могутність розуму, свободу філософської думки. Усі елементи компо­зиції гармонійно врівноважені, проникнуті глибоким змістом.

На сходах величної античної будівлі (Храму Наук) зібралися най-відоміші мудреці античності. Майже всі персонажі фрески — реальні постаті, які прославилися визначними досягненнями в науці та мис­тецтві.

Композиційно «Афінська школа» розділена на два яруси. У центрі, на верхніх сходах, — корифеї філософської думки — Платон і Арис­тотель. Біля підніжжя сходів по обидва боки розташувались їхні учні та прихильники. Повсюди панує атмосфера дієвості, палких наукових диспутів та глибоких роздумів.

Ватиканські фрески Рафаеля, як і «Таємна вечеря» Леонардо є вершиною монументального живопису епохи Відродження.

Серед великих майстрів Відродження Рафаель посідає особливе місце. Надзвичайно тонкий живописець, він досконало опанував усі прийоми живопису й піднявся на недосяжну висоту як творець гармо­нійних і досконалих композицій.

Італійська опера

Італійське музичне мистецтво найяскравіше виявило себе в опері. Вона виникла наприкінці XVI ст. як спроба відродження давньогрецької трагедії у вигляді музичної драми і була реалізована на початку

XVII    ст. у творчості К. Монтеверді («Орфей», «Аріадна» та ін.). Із цього часу опера понад сто років була головним жанром музичного мистецтва Європи, причому тон задавали саме італійські композитори.

У XVIII ст. опера набула ознак класицизму, а композитори неаполітанської оперної школи, зокрема А. Скарлатті, започаткували оперу-серіа. Зародившись як «драма під музику», опера до початку XIX ст. перетворилася на музичну виставу, в сюжет якої органічно вписували арії.

Протягом XVII—XIX ст. в італійському оперному мистецтві провідним вокальним стилем було бельканто («красивий спів»), що потребує досконалої техніки володіння голосом, емоційної насиченості співу. Але вже на початку XIX ст. естетичний та стилістичний аспекти бельканто поступово стали втрачатися, а згодом зникли. Востаннє прояви бельканто можна знайти в ранній творчості Дж. Верді.

Джоаккіно Россіні

XIX ст. називають «золотим віком» італійської опери. Першим великим композитором нової формації був Дж. Россіні, який блискуче писав і серйозні, і комічні опери. Донині популярні його комічні опери «Італійка в Алжирі» і знаменитий «Севільський цирульник». Загалом перу Россіні належать 39 оперних творів.

Оселившись свого часу в Парижі, що став на той час музичною столицею Європи, Россіні писав опери у французькому стилі з такою ж легкістю, як і в італійському. Серед них — «Вільгельм Телль», увертюра до якої стала найпопулярнішим класичним здобутком.

Джузеппе Верді

Найбільшим італійським оперним композитором був Дж. Верді, який упродовж свого життя написав низку безсмертних творів — від «Оберто» до «Дона Карлоса». Найбільше прославили ім'я Верді опери «Ріголетто»,

«Трубадур» і «Травіата», у яких мелодійне багатство поєднується з глибиною людських переживань. До вершин творчості Верді також належать опера «Аїда» і два шедеври за мотивами шекспі-рівських п'єс — «Отелло» і «Фальстаф».

Джакомо Пуччіні

Гідним спадкоємцем Верді був Дж. Пуччіні, який вніс в оперу свій блискучий дарунок мелодиста. Перший успіх принесла Пуччіні опера «Манон Леско», а опери «Богема», «Туга» і «Мадам Баттерфляй» увійшли до золотого фонду оперної класики. Із відходом Пуччіні завершилася велика лірико-драматична традиція італійської опери XIX ст.

Італійське кіно

В усьому світі італійський кінематограф ві­домий завдяки високому «авторському» кіно та­ких режисерів, як П'єр Паоло Пазоліні, Федеріко Фелліні, Бернардо Бертолуччі, Лукіно Вісконті й Мікеланджело Антоніоні. Фільми цих режисерів назавжди увійшли до золотого фонду світового кі­нематографу й стали джерелом натхнення для но­вих поколінь режисерів.

У 1912—1913 рр. Італія визначилась як про­відна кінематографічна країна. Це роки найбіль­шого розквіту італійського німого кіно. Однак зліт його був стрімким і недовгим. До 1914—1915 рр. воно вже пережило свій «золотий вік», приголо­мшивши не тільки італійського, а й закордонного глядача красою перших кінозірок, розкішшю й постановочними ефектами. Як приклад можна навести стрічку «Ка­мо грядеші» режисера Е. Гуаццоні. Цей та подібні до нього фільми, що мали величезний успіх, абсолютно заступили по-справжньому зна­чні картини — «Загублені в темряві» М. Мартольдо і «Ассунта Спи­на» Г. Серени, які стали першими віхами на шляху італійського реа­лістичного кіномистецтва.

Італійський кінематограф здобув усесвітнє визнання після Дру­гої світової війни, що сприяло стабільному розвитку кіномистецтва. У цей час у кіномистецтві Італії утвердився напрям — неореалізм, ви­значальними рисами якого є наявність документальної основи твору (принцип правдивості факту), увага до життя пересічної людини.

Кадр із фільму Ф. Дзеффіреллі «Ромео і Джульєтта»        Франко Дзеффіреллі

Неореалізм здійснив справжню революцію в італійському кіно­мистецтві. За всього розмаїття творчих стилів, світогляду, культурного досвіду, режисерам було властиве правдиве відтворення дійсності, ін­терес до народного життя, долі простої людини, більша або менша ступінь документалізму.

До перших зразків неореалістичних фільмів належать роботи ре­жисерів: Роберто Росселіні «Рим — відкрите місто», «Диво»; Вітторіо де Сіка «Шуша», «Викрадачі велосипедів»; Діно де Лаурентіс «Гіркий рис», а також фільм Фелліні «Дорога».

Показником тематичного  розмаїття італійських    кінофільмів 1960-х років є сатирична комедія П'єтро Джермі «Розлучення по-італій- ськи» і реалістичний фільм Пазоліні «Євангеліє від Матвія». Фелліні де­далі більше розкривав світ фантазії в таких фільмах, як «Вісім із поло­виною», «Джульєтта і духи». Італійського режисера Франко Дзеффіреллі називають «шекспірознавцем». Екранізація «Ромео і Джульєтти», нагоро­джена премією «Оскар», принесла режисерові справжній тріумф.

З останніх відомих кінострічок варто виділити роботи М. Антоніоні «Ідентифікація жінки», Ф.Дзеффіреллі «Травіата»  і «Отелло», Ф. Фелліні «І корабель іде», «Джинджер і Фред» та ін. Усі ці карти­ни, різні за манерою, стилістикою, жанрами і на перший погляд камер­ні, вирізняються гострим почуттям сучасності, пошуками нового стилю і мови, продовжують кращі традиції італійського кіномистецтва.

Італійсько-українські музичні зв'язки

У XVIII ст. в італійському  місті Болонья славилася Філармоніч­на академія, заснована 1666 р. Академія була не стільки навчальним,

скільки атестаційним закладом. Пізніше вона перетворилася на один із найбільших європейських центрів музичної освіти. Титул члена Бо­лонської академії був дуже почесним як для італійців, так і для іно­земних композиторів. Свого часу тут навчався відомий український композитор Максим Березовський, який 1771 р. був обраний членом Болонської академії. Нині фасад прикрашає мармурова дошка на честь цього українського митця.

Дмитро Бортнянський навчався протягом десяти років у Венеції, Болоньї, Римі та Неаполі. Композитор брав участь у діяльності музич­ної академії в Болоньї, а його опери, написані на італійські лібрето, йшли у венеційському театрі «Сан Бенедетто».

Опановував висоти вокальної майстерності в Італії С. Гулак- Артемовський. Публіка Флорентійського оперного театру в 1841 р. почула Гулака-Артемовського в опері В. Белліні. Тривалий успіх ма­ла в його виконанні партія лорда Генріха в опері Доніцетті «Лючія ді Ламмермур».

¹ Які твори М. Березовського, Д. Бортнянського та С. Гулака-Артемовського звучали для вас на уроках музичного мистецтва та української художньої культури?

З 1893 р. навчалася в Італії неперевершена українська співачка Соломія Крушельницька. Співати з Крушельницькою на одній сцені вважали за честь Енріко Карузо, Тітто Руффо, Федір Шаляпін.

Удосконалював вокальну майстерність в Італії Олександр Мишу- га — український виконавець і вокальний педагог. В театрі Ла Скала в Мілані проходив стажування всесвітньо відомий український співак Анатолій Солов'яненко, а також виступали українські співачки Ма­рія Стефюк і Вікторія Лук'янець.