Культура Росії. Художня культура 11 клас
Росія — велика країна із багатою культурною спадщиною. Протягом багатьох століть вона наслідувала кращі мистецькі досягнення інших країн та народів, не втрачаючи при цьому власної самобутності і, у свою чергу, впливаючи на розвиток інших культур.
Російська школа живопису визнана однією з найкращих у світі. Розквіт іконопису в XIV—XVI ст. пов'язаний із творчістю іконописців Феофана Грека, Андрія Рубльова та Діонісія. У XIX ст., коли відбувався надзвичайний підйом національної культури, значного розвитку в живописі набули портретний, пейзажний та історичний жанри. Плеяда талановитих художників у своїх творах уславила природу рідного краю, його історію та видатних особистостей Росії.
Театральне мистецтво — гордість Росії. У країні відродився балет, що наповнився новим змістом, збагатився репертуар драматичного театру. Також визначними є досягнення Росії в кіномистецтві: твори російських режисерів (С. Бондарчука, А. Тарковського та ін.) увійшли до золотого фонду світової культури.
Російський іконопис як втілення духовності слов'ян
«Золотий вік» російського іконопису розпочався наприкінці XIV ст., у період надзвичайного духовного підйому під заступництвом святого Сергія Радонезького. Ікони, написані в той період, випромінюють спокій, любов до ближнього. Геніальність російських іконописців виявлялася в XV—XVI ст. — у період розквіту національних шкіл іконопису.
У XVII ст. російські іконописці під впливом західного мистецтва поступово відійшли від традиційних канонів православної церкви. На початку XVIII ст. у мистецтві іконопису яскраво виявилися риси стилю бароко. Значною мірою на російський іконопис того часу вплинули українські художні традиції: святі образи почали прикрашати золотими й срібними окладами.
Серед найвідоміших російських іконописців слід назвати Феофа- на Грека, Андрія Рубльова та Діонісія.
Феофан Грек був відомий не тільки на Русі, айв усьому християнському світі XIV ст. Своє прізвисько Феофан отримав через грецьке походження. До зрілого віку він жив у Візантії і прикрашав своїми роботами храми Константинополя, Халкедона й Галати. У Росії Фео- фан Грек деякий час працював у Новгороді, Нижньому Новгороді, Сер- пухові. Але найбільш значущі його ікони були створені в Москві: фрески Благовіщенського собору в Кремлі, Архангельського собору й церкви Різдва Богородиці. Для його творчості характерні приглушені, стримані тони, пластика й патетика образів.
Іконописець Андрій Рубльов — найвідоміший російський іконописець, чернець, засновник московської іконописної школи. Його творчість сформувалася на художніх традиціях Московського князівства, також він був добре знайомий із візантійським та південнослов'янським живописом.
У своїх творах А. Рубльов утілив нове, піднесене розуміння духовної краси й сили людини. Ці риси властиві іконам Звенигородського чину («Спас», «Апостол Павло», «Архангел Михаїл»). Неперевер- шеним шедевром митця є ікона «Свята Трійця». У ній художник переосмислив традиційний біблійний сюжет і збагатив його власним глибоким богословським змістом.
До іконографічних творів Рубльова належать настінні розписи Благовіщенського собору Московського Кремля у співтворчості з Фео- фаном Греком (до наших днів не збереглися), а також фрески Успенського собору у Володимирі (збереглися частково). Найвизначнішою фрескою в Успенському соборі є «Страшний суд». У ній Рубльов перетворив традиційну сувору сцену вищого суду на світлу урочистість утвердження божественної справедливості.
Діонісій — провідний московський іконописець кінця XV — початку XVI ст., послідовник Рубльова. Найвідоміша з його ранніх робіт — розпис собору. Різдва Богородиці у Свято-Пафнутієвому Боров- ському монастирі.
На відміну від Рубльова, він не був ченцем, у його творчості майже відсутні суворі аскетичні риси іконопису, навпаки, святковість та ошатність — ось головні риси творів майстра Діонісія. Відомий росій-
ський мистецтвознавець В. Лазарев так визначив стиль митця: «Творчість Діонісія відіграла величезну роль в історії давньоруського живопису. Завдяки Діонісію парадне, святкове, урочисте мистецтво Москви стало провідним у Росії. На нього почали орієнтуватися всі міста, його почали наслідувати ».
Серед ікон роботи Діонісія, які збереглися до нашого часу, — ікони митрополитів Петра й Олексія, «Богоматір Одигітрія», «Хрещення Господнє», «Спас у силах», «Розп'яття» та «Сходження в пекло».
Російський живопис ХІХ-ХХ ст.: портрет, історичний, пейзажний жанри
Наприкінці 1850-х років у російському мистецтві відбулися значні зміні, провідним методом став реалізм, що сприяло значному розвитку в живописі таких жанрів, як історичний, портрет і пейзаж. Віднині головними темами у творчості художників стали визначні події історії Російської імперії, реальні особи, сцени з життя простих людей, а також поетизована краса рідного краю.
У середині XIX ст. ідейний зміст мистецтва цінувався вище, ніж естетичний. І найбільшу данину ідейності віддав В. Перов. Його тематика — події буденного життя росіян («Приїзд станового на слідство», «Чаювання в Митищах», «Трійка»). Пензлю Перова також належить низка портретів знаменитих сучасників, зокрема письменників О. Ост- ровського, І. Тургенева, Ф. Достоєвського.
У творчості І. Крамського головне місце посідав портретний живопис. Художник писав портрети літераторів І. Гончарова, М. Салтикова- Щедріна, М. Некрасова. Один із найкращих портретів метра російської літератури Л. Толстого також є твором Крамського.
У пейзажному живописі передвижники зробили справжнє відкриття: вони перетворили природу з другорядного елемента картини на головний об'єкт зображення, наділили пейзаж самостійним глибоким змістом. Так, у творчості О. Саврасова показана краса й тонкий ліризм простого російського пейзажу. Його картина «Граки прилетіли» змусила багатьох сучасників по-новому поглянути на рідну природу. Най- відомішим співцем багатої російської природи є І. Шишкін («Ранок у сосновому борі», «Трави» та ін.).
Мальовнича гра світла й повітря є визначально рисою стилю А Куїнджі. Таємниче світло місяця у хмарах, червоні відблискц зорі на білих стінах українських хат, косі ранкові промені, що пробилися крізь туман,— ці та багато інших живописних відкриттів можна побачити на його полотнах.
Своєї вершини російський пейзажний живопис XIX ст. досяг у творчості І. Левітана, майстра спокійних, тихих пейзажів («Після дощу», «Над вічним спокоєм», «Вечір. Золоте плесо», «Вечірній дзвін», «Вечір на Волзі»).
На другу половину XIX ст. припадає творчий розквіт І. Рєпіна. Його пензлю належать твори історичного жанру («Іван Грозний і його син Іван», «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» та ін.) Також Рєпін створив цілу галерею портретів учених (М. Пирогова і І. Сєченова), письменників (Л. Толстого, І. Тургенєва і Вс. Гар- шина), композиторів (М. Глінки і М. Мусоргського), художників (І. Крамського та В. Сурикова).
В. Суриков є провідним російським живописцем, який працював в історичному жанрі. Митець добре знався на побуті та звичаях минулих епох, умів давати яскраві психологічні характеристики й був прекрасним колористом. Найвідоміші його картини — «Ранок стрілецької страти», «Меншиков у Березові» і «Бояриня Морозова».
В історії російської художньої культури кінець XIX — початок XX ст. отримав назву «срібного віку». Найвизначнішою подією в живописі того часу стало утворення спілки «Світ мистецтва», що об'єднала кращих митців, так звану художню еліту Росії. У спілці брали участь майже всі відомі живописці — А. Бенуа, К. Сомов,
Л. Бакст, О. Головін, М. Врубель, П. Рябушкін,
К. Коровін, М. Нестеров, М. Реріх та ін.
Улюбленим жанром П. Рябушкіна був історичний. У свої твори митець привносив деякі характерні риси давньоруського живопису, немов підкреслюючи цим їхню історичну достовірність. Серед відомих творів художника — «Московська вулиця
XVII ст.», «Весільний поїзд у Москві (XVII ст.)».
Одним із найкращих живописців «срібного віку» був М. Врубель. Він створив унікальні за силою сприйняття портрети. Передусім це портрети письменника К. Арцибушева, мецената
С. Мамонтова, поета В. Брюсова, акторки Н. Забіли-Врубель (дружини митця). Портретам роботи Врубеля властиві надзвичайна виразність форми, смілива експресивна техніка та глибина змісту: кожній своїй моделі митець надавав особливої одухотвореності.
У творчості М. Нестерова одне з провідних місць посів жанр пейзажу. Митець розкривав красу рідного краю з глибоким ліризмом: стрункі берези, ніжні лугові трави викликають відчуття спокою у вічно прекрасній природі («Великий постриг», «Пустельник», «Свята Русь».)
В історії російського живопису значну роль відіграло українське мистецтво. Чимало талановитих художників, які народились в Україні, зробили великий внесок у розвиток російської художньої школи. А поетичність українських земель та національної культури завжди привертала увагу відомих живописців Росії.
Російський художник першої половини XIX ст. В. Тропінін до 1821 р. жив в Україні. У той період він створив низку портретів селян («Дівчина з Поділля», «Українець», «Українка», «Хлопчик із то- пірцем» та ін.).
Видатний російський живописець І. Рєпін народився в Україні. У своїх картинах митець часто звертався до української історії. Найвідо- міше його полотно — «Запорожці пишуть листа турецькому султанові».
У творах А. Куїнджі відображено неповторну красу української природи: «Степ», «Чумацький шлях», «Українська ніч», «Березовий гай», «Місячна ніч на Дніпрі», «Дніпро вранці», «Після дощу».
Російський художник ХІХ-ХХ ст. В. Маковський, перебуваючи в Україні, розписував Преображенський собор у Сумах та написав такі відомі полотна, як «Ярмарок в Україні», «Українка», «Українець».Російський балет: видатні композитори і виконавці
Стрімкий розвиток російського балету, що відбувався протягом XIX—XX ст., зумовив створення музичних творів спеціально для танцювальних постанов. Завдяки талановитим митцям балет посів почесне місце серед провідних музично- театральних жанрів.
Петро Чайковський. Цього видатного російського композитора справедливо називають реформатором балетної музики. Його творчі здобутки стали потужним поштовхом для розвитку сценічного танцювального мистецтва.
П. Чайковський докорінно змінив роль музики в балеті, перетворивши її з допоміжного на основний засіб художньої виразності. Вона стала основою, на якій танцівник мав створювати хореографічну композицію. Відомими балетами П. Чайковського є «Лебедине озеро», «Спляча красуня» та «Лускунчик».
Балетна музика написана Чайковським з урахуванням саме танцювальної спрямованості і є театральною, оскільки містить характеристику основних персонажів, ключових ситуацій і подій дійства, а всі епізоди об'єднані спільною сюжетною лінією. Окрім того, великого значення в балетах композитора набули характерні жіночі сольні партії. Саме вони стали визначальними у творчості багатьох відомих танцівниць.
Ігор Стравінський. Його творче життя — це жива історія музики XX ст. Стравінський здобув всесвітню славу сміливого експериментатора, який відкинув традиції класичної музики і привніс у неї багато нового: буйство ритмів, багатство джазових інтонацій та фольклорних мотивів, надзвичайне стильове різноманіття.
У російському балеті Стравінський виявив себе як талановитий новатор. Він створив тип спектаклю, у якому поєдналися різні сценічні прийоми: увів до хореографічних постанов спів, збагатив музичне дійство декламацією тощо. Окрім того, його експресивна, багата на чудові оркестрові ефекти музика розкрила перед балетмейстером
і танцівником нові шляхи до розкриття художнього образу, сприяла розвитку творчого потенціалу виконавця і звільненню від сталих танцювальних форм.
Велику роль у створенні Стравінським балетної музики відіграло його знайомство на початку XX ст. із визначним імпресаріо С. Дя- гілєвим, який організовував щорічні зарубіжні гастролі російської балетної трупи — славнозвісні «Російські сезони», що стали в Європі своєрідною візитною карткою балету Росії.
До програми «Російських сезонів» увійшли три кращі балети Стравінського, написані на замовлення Дягілєва: «Петрушка», «Жар- птиця» та «Весна священна». Самі назви цих творів свідчать про те, що провідним мотивом у них став російський фольклор. Композитор використав у своїй музиці інтонації різних народних музичних жанрів (побутових та обрядових пісень, танців, хороводів).
Сергій Прокоф'єв. Цього композитора можна назвати іще одним реформатором російського балету XX ст. Він відомий як надзвичайно талановитий композитор, який створив власний самобутній стиль і розробив унікальну систему засобів музичної виразності.
Балетна музика у творчості Прокоф'єва посідає особливе місце, їй властиві дієвість, образність та епічність. Композитор мав рідкісний дар наділяти музику настільки яскравою виразністю й змістовністю образів, що в балетній виставі вона потребувала посилення ролі саме драматургічного начала. Завдяки композиторові визначною складовою сценічного танцю стала пантоміма, що зумовило розвиток хореографічної лексики та урізноманітнення форм сценічного танцю. По суті, танцівник перетворився на драматичного актора, який замінив мовлення пластичними рухами, жестами й мімікою.
Найвідоміші балети Є. Прокоф'єва «Ромео і Джульєтта», «Попелюшка» та «Сказання про кам'яну квітку» — справжні шедеври. У кожному з них композитор переосмислив сюжети відомих літературних творів, втіливши власну ідею про красу людських почуттів і чеснот, що протистоять злу.
Виконавське мистецтво та видатні балетні актори Росії. На початку
XVIII ст. у Петербурзі за сприяння французького балетмейстера Ж. Б. Ланде було започатковано першу школу «театрального танцювання» — найстаріший російський навчальний заклад у галузі мистецтва (нині Академія російського балету ім. А. Я. Ваганової). До школи Лан- де зараховували хлопчиків й дівчаток із «простих» родин, їх навчали бальних танців (менуету, полонезу та ін).
Істотні естетичні зміни в російському балетному мистецтві, що відбулися на початку XIX ст., пов'язані з ім'ям іншого французького хореографа — ПІ. Л. Дідло. Він реформував режисуру й сценографію постановок. Сценічний танець перестав бути аналогом салонного й набув рис класичної хореографії з вишуканою пластикою тіла, летючістю, свободою рухів. У балетах Дідло розкрилися таланти перших відомих російських танцівників Є. Істоміної, Є. Колосової та ін.
Друга половина XIX ст. виявилася «зоряним часом» російського балету. Якщо в Європі цей вид мистецтва майже не розвивався, у Росії балет набував дедалі більшої популярності й національної самобутності. Визначну роль у цьому відіграв балетмейстер Маріус Петіпа. Саме він заклав основи віртуозної хореографічної техніки й масштабної сценічної постановки, які зробили російський балет унікальним явищем світового театрального мистецтва. Спектаклі Петіпа вирізнялися майстерністю композиції, злагодженістю хореографічного ансамблю й чудовими розробками сольних жіночих партій. Балет став не просто сценічним танцем, а прекрасним театральним дійством, головною окрасою якого стала прима-балерина. Зірками сцени того часу стали М. Кшесинська, О. Преоб- раженська, брати М. та С. Легат.
У XX ст. російський балет уже повністю зарекомендував себе як самобутня національна школа класичного танцю. Завдяки хореографам М. Фокіну, О. Горському, І. Моїсеєву, А. Вагано- вій зіркові балетні трупи Марийського (Санкт- Петербург) та Большого (Москва) театрів стали бажаними гостями багатьох провідних театрів Європи. «Російські сезони» Є. Дягілєва, а згодом і гастролі радянських колективів мали надзвичайну популярність. Париж, Лондон, Берлін, Монте-Карло, Брюссель із захопленням зустрічали балети Стравінського, Прокоф'єва та аплодували корифеям сцени — А. Павловій, В. Ніжинському, Г. Улановій, М. Плисецькій, чиї імена увійшли до золотого фонду світового балету. У кожного із цих акторів є свої «коронні» ролі, які прославили їх.
Нині продовжувачами славетної російської школи балету є М. Цискаридзе, У. Лопаткіна, Д. Вишнева, С. Захарова та багато інших талановитих зірок сучасного сценічного мистецтва.
Шедеври російського кіномистецтва
Кіномистецтво в Росії з'явилося наприкінці XIX ст. У 1908 р. перший ігровий російський короткометражний фільм під назвою «Понизова вольниця» («Степан Разін») було знято режисером і підприємцем О. Дранковим.
У 1910-х роках тогочасні майстри кінорежисури визначили подальший розвиток російського кінематографа: В. Гардін («Дворянське гніздо»), Я. Протазанов («Пікова дама», «Отець Сергій»), Є. Бауер («Сутінки жіночої душі», «Злочинна пристрасть»). У Росії того часу «засяяли» перші суперзірки кіно — В. Холодна, І. Мозжухін, В. Максимов, В. Полонський.
Улюбленцем мільйонів глядачів 1930-х років став режисер Г. Александров, який зняв славнозвісні фільми «Веселі хлопці», «Цирк», «Волга-Волга». Головні ролі в кінокомедіях виконувала Л. Орлова — перша зірка радянського екрану. Фільми Александрова належать до кращих стрічок російського кіномистецтва XX ст.
Найпомітнішою фігурою 1950-х років став режисер М. Калато- зов. Знятий ним фільм «Летять журавлі» завоював «Золоту пальмову гілку» Каннського фестивалю.
Найбільшого розквіту кіномистецтво Росії набуло в 1960-х роках. На екрани вийшли фільми А. Тарковського («Іванове дитинство», «Андрій Рубльов»), Л. Гайдая («Операція "ЬІ"», «Кавказька полонянка», «Діамантова рука»), Е. Рязанова («Бережись автомобіля!») і Г. Данелія («Я крокую по Москві»). Не можна не згадати й гучні екранізації світової класики — «оскароносну» «Війну і мир»
С. Бондарчука, «Анну Кареніну» О. Зархі, «Гамлета» Г. Козинцева. Це був зоряний час для Т. Самойлової, А. Вертинської, Л. Саве- льєвої, В. Тихонова, О. Баталова, І. Смоктуновського та багатьох інших чудових акторів нового покоління.
У кінопрокаті наступних десятиліть з'явилися стрічки видатних майстрів: В. Шукшина («Калина червона»), М. Михалкова («Незакін- чена п'єса для механічного піаніно»), Р. Викова («Опудало»), Г. Дане- лія («Осінній марафон»), П. Тодоровського («Військово-польовий роман»), А. Кончаловського («Дядя Ваня», «Сибіріада»).
У сучасному російському кінематографі провідними режисерами є М. Михалков («Сибірський цирульник», «Утомлені сонцем»), П. Лун- гін («Цар»), С. Дружиніна («Таємниці двірських заколотів»), Г. Пан- філов («Романови: вінценосна родина»). Надзвичайну популярність здобули стрічки Т. Бекмамбетова «Денний дозір» та «Нічний дозір» (2004 р. отримав премію «Золотий орел» у номінації «Краща робота звукорежисера »).
Російський драматичний театр
На початку XIX ст. склалася мережа російських імператорських театрів, яким було підпорядковано три театри в Петербурзі (Олександрійський, Маріїнський і Михайлівський) і два в Москві (Большой і Малий). Репертуар цих театрів майже збігався, що пояснюється не дуже багатим вибором п'єс і єдиним керівництвом. У другій половині XIX ст. театри з'явилися і в інших містах Росії, а до кінця століття вже не було жодного губернського міста, який не мав би театру.
XIX ст. подарувало російському театру імена драматургів, які створили театральний репертуар, популярний і сьогодні. У першій половині століття такою особистістю став М. Гоголь, який написав справжні шедеври світової драматургії — п'єси «Ревізор» і «Одруження». У середині століття драматургом, який визначив літературну основу сучасного російського театру, став О. Островський («На всякого мудреця досить простоти», «Банкрут», «Безприданниця»). Практично всі твори Островського були успішно поставлені в Малому театрі у Москві, який на той час став кращим в імперії. Провідною фігурою російського драматичного театру є також А. Чехов. Його п'єси «Вишневий сад», «Дядя Ваня», «Три сестри» досі вважаються класикою і своєрідною візитівкою російського театрального мистецтва.
Одним із засновників російської акторської школи є видатний актор М. Щепкін. Будучи кріпаком і почавши кар'єру за згодою свого пана, графа Волькенштейна, Щепкін став актором Малого театру і грав величезний комічний репертуар. Його найкращі ролі — Фамусов у «Лихові з розуму», городничий у «Ревізорі».
Історія російського театру другої половини XIX ст. нерозривно пов'язана з ім'ям М. Єрмолової. Ця видатна актриса протягом своєї кар'єри створила на сцені Малого театру галерею жіночих образів класичної драматургії. У репертуарі Єрмолової були і висока трагедія («Орлеанська діва» Шиллера, «Макбет» Шекспіра), і побутова драма (п'єси В. Александрова та ін.).
На межі XIX—XX ст. у російському театрі розвинулися нові естетичні напрями. К. Станіславський і В. Немирович-Данченко в Московському художньому театрі стали засновниками психологічного театру, розробляючи й доповнюючи кожний сценічний образ невидимою глядачеві передісторією. Провідною в естетиці режисера В. Мейерхоль- да стала розробка театральних форм, зокрема сценічного руху, і так звана система театральної біомеханіки.
XX ст. назавжди залишило в історії країни імена драматургів М. Булгакова, В. Розова, О. Володіна, режисерів і акторів Є. Вахтан- гова, С. Міхоелса, О. Дикого, Г. Товстоногова, А. Ефроса, Ю. Любимова і ще багатьох видатних діячів російського театру.
Автор: admin от 25-02-2013, 22:20, Переглядів: 13687