Народна Освіта » Правознавство » Тема 5. Утворення та формування української радянської системи захисту інформації (1920 - 1930 рр.)

НАРОДНА ОСВІТА

Тема 5. Утворення та формування української радянської системи захисту інформації (1920 - 1930 рр.)

5.1. Організація захисту державної таємниці.

Як зазначалося вище, створення власних органів, які б захищали українські державні утворення від витоку інформації з обмеженим доступом та від розвідувально-підривної діяльності спецслужб ворога, почалося ще за часів національних змагань 1917 - 1921 pp. Проте нетривале існування цих утворень, стан війни не дали змоги налагодити ефективну систему захисту інформації з обмеженим доступом та нормальне існування окремих її інститутів.

До 1921 року більшовики не робили спроби упорядкувати порядок обробки і збереження документів, що містять державну таємницю. Наприклад, у виданому Управлінням військово-навчальних закладів Західного фронту в 1921 році навчальному посібнику «Військова таємниця» розглядалися не тільки найпростіші методи організації секретного діловодства, але і перелік зведень, що могли бути військовою таємницею. Автор навчального посібника, що був офіцером військової розвідки царської армії Н.Е. Какурин, намагався, таким чином, вирішити проблему захисту військової таємниці в діючій Червоній Армії.

Одночасно з цією книгою, 13 жовтня 1921 року, Декретом РНК був затверджений «Перелік відомостей, які складають таємницю і не підлягають поширенню». Відомості поділялися на дві групи: військового й економічного характеру.

Необхідність захисту інформації з обмеженим доступом було усвідомлено більшовиками не відразу. Першочерговим завданням стало утримання захопленої влади, придушення всілякого збройного опору та саботажу. У цих умовах питання організації ефективних органів, які б займалися захистом секретної інформації, стало для нової влади питанням виживання. Першим кроком в цьому напрямку було створення органів контррозвідки - Всеукраїнської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією, саботажем та злочинами за посадою (ВУ НК). Її було

створено Декретом Тимчасового Робітничо-селянського уряду України від 3 грудня 1918 року.

Оскільки від успіхів на фронтах громадянської війни залежало існування влади більшовиків, цілком природно, що на цьому етапі пріоритетним став захист інформації саме військового характеру. Отже, перед новою владою постало завдання створення органів або окремих структурних одиниць в їхньому складі, які могли б ефективно протидіяти шпигунській діяльності у військах та в тилу, а також розголошенню секретної інформації особами, що мали до неї доступ з числа військовослужбовців, співробітників державних установ, в тому числі в особистому спілкуванні, а також через органи друку.

Боротьба зі шпигунством стала одним з основних завдань Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК). Як вже зазначалось, особливої уваги довелось приділити боротьбі зі шпигунством та забезпеченню охорони військової таємниці в армії.

Ще одним важливим заходом було створення 5 травня 1921 року 8 спецвідділу при Всеросійській надзвичайній комісії (ВНК). З 6 лютого 1922 року по 25 грудня 1936 року цей орган називався - спецвідділ при Державному політичному управлінні (ДПУ) -Об’єднаному державному політичному управлінні (ОДПУ) - Головному управлінні Державної безпеки Народного комісаріату внутрішніх справ (ГУ ДБ НКВС) СРСР. А з 25 грудня 1936 року по 9 червня 1938 року - 9-й спецвідділ при ГУ ДБ НКВС СРСР. Перше відділення цього спецвідділу займалося «спостереженням за всіма державними установами, партійними і громадськими організаціями з питань збереження державної таємниці». Саме спецвідділ був головною організацією, яка координувала всі заходи щодо захисту державної таємниці. Хоча основним завданням цього відділу була розробка керівних документів, які регламентували різні аспекти організації захисту державної таємниці.

9 березня 1919 року Всеросійська надзвичайна комісія (ВНК) прийняла рішення про організацію в Україні Особливих відділів на зразок діючих в Російській Соціалістичній Федеративній Радянській Республіці (РСФРР). Після цього ВНК почала формувати підпорядковані їй особливі відділи у військових частинах Українського фронту, а 6 травня 1919 року Рада народних комісарів (РНК) Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) при

ймає «Положення про особливий відділ при ВУНК», якому доручено проводити боротьбу з контрреволюцією і шпигунством в Червоній Армії і на флоті УСРР як на фронтах, так і в тилу. Повноваження ВУНК вести боротьбу з усіма контрреволюційними проявами, шпигунством, злочинами за посадою як на внутрішньому фронті, так і в армії і на флоті, були закріплені в новому «Положенні про Всеукраїнську і місцеві надзвичайні комісії», прийнятому Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом (ВУЦВК) ЗО травня 1919 року.

Отже, захист таємних відомостей став однією з основних функцій новоствореної установи майже з перших днів її існування. На даному етапі окремого підрозділу, виключною прерогативою якого був би захист таємної інформації чи інформації з обмеженим доступом, не було створено. Ця функція виконувалась кількома органами під час проведення контррозвідувальних заходів у найважливіших сферах життєдіяльності держави (військовій, економічній і т. д.).

По мірі того, як збройний опір новій владі придушувався, поступово змінювались і пріоритети у сфері захисту інформації. Все більшої ваги набуває питання захисту економічних відомостей, тоді як актуальність захисту відомостей військового характеру поступово зменшується.

Вище вже зазначалося про те, що 5 травня 1921 року прийнята Постанова Малого Раднаркому при ВНК про створення спеціального відділу під керівництвом Г.І. Бокія. Це відбилось на структурних змінах ВУНК: у травні 1921 року Особливий відділ увійшов до створеного секретно-оперативного управління, яке вело боротьбу зі шпигунством і контрреволюцією в Червоній Армії і військово-морському флоті, а також вирішувало контррозвідувальні завдання і боролось з політичним бандитизмом на території країни. Водночас на базі економічного відділу ВУНК створено економічне управління (ЕКУ), на яке було покладене завдання вести боротьбу з економічним шпигунством, контрреволюційним саботажем, спекуляцією і посадовими злочинами в установах і на підприємствах промисловості та кооперації.

Як зазначалось вище, не менш важливим завданням, яке необхідно було вирішувати, стало недопущення розголошення таємних відомостей. Крім оперативних заходів, які проводились чекістськими органами, з метою запобігання розголошення військовослужбовцями

секретної інформації було введено військову цензуру. Тому військова цензура стала елементом радянської системи захисту інформації.

У РСФРР Військово-цензурне відділення при оперативному відділі Народного комісаріату з військових справ почало діяти з січня 1918 року. Це відділення і місцеві цензори при окружних, губернських і повітових військових комісаріатах здійснювали поштово-телеграфний контроль. Внаслідок об’єднання військових органів та військового командування радянських республік України, Росії, Латвії, Литви та Білорусії, передбаченого постановою ВЦВК від 1 червня 1919 року, і їх підпорядкування РКП(б) та уряду Росії, органи військової цензури почали діяти і на території України, окупованій більшовиками. Зі створенням особливих відділів у системі чекістських органів служба військової цензури перейшла у їхнє розпорядження - стіл військової цензури структурно входив до інформаційної частини оперативного відділу особливого відділу ВНК.

Відповідно до «Положення про військову цензуру», прийнятого у грудні 1918 року, військова цензура з метою збереження військової таємниці здійснювала попередній огляд усіх творів преси, малюнків, фото- і кінознімків, призначених до оприлюднення, у яких повідомлялись відомості військового характеру, усіх призначених для опублікування наказів, офіційних повідомлень тощо, що містили військові відомості, перегляд міжнародних і, в разі потреби, внутрішніх поштових відправлень і телеграм, контроль за міжміськими переговорами. Постановою РНК РСФРР від 13 жовтня 1921 року було затверджено «Положення про військову цензуру ВНК».

Ще одним каналом витоку інформації з обмеженим доступом, інформації таємного характеру могли стати друковані видання. Тому, влада більшовиків взяла курс на поступове встановлення контролю над видавничою справою.

На території України, зайнятій більшовиками, видавничим монополістом став відділ пропаганди і агітації при ВУЦВК, який централізував всю видавничу справу, завідуючи розподілом раперу і поліграфічними засобами для видання різного змісту друкованих творів у загальноукраїнському масштабі, регулюючи та контролюючи видання, які друкувались як у видавництвах, що підпорядковувались комісаріатам, так і в окремих приватних видавництвах.

п

У травні 1919 року всі окремі видавництва при комісаріатах були об’єднані у Всеукраїнське видавництво, створене при ВУ ЦВК. Приватні видавництва, а також видавництва при різноманітних Спілках, кооперативах підлягали реєстрації у Всеукраїнському видавництві для отримання від нього права на друкування і одержання паперу. Останньому надавалось право скорочувати і цілком припиняти вихід у світ тих чи інших періодичних видань.

Зазначені заходи були направлені на встановлення контролю над випуском друкованої продукції, основним своїм завданням мали запобігати «ідеологічній контрреволюції», але об’єктивно вони також сприяли запобіганню витоку інформації з обмеженим доступом через засоби друку.

Після завершення громадянської війни для того, щоб вистояти в умовах міжнародної ізоляції, а також для активних дій на міжнародній арені у майбутньому, радянським республікам потрібно було нарощувати економічний потенціал, а також створювати оборонну промисловість.

За цих умов пріоритети у питанні захисту інформації змінюються остаточно. Все більш важливого значення для держави набуває захист секретної інформації економічного, зокрема оборонного характеру. Відповідно статус, завдання органів, що забезпечували збереження державної таємниці та сама їх структура також підлягали коригуванню. Крім того, економічні перетворення, що почались в країні, потребували уніфікації режимно-секретної діяльності в державному масштабі та виділення окремого органу, який би контролював та координував режимно-секретну діяльність усіх радянських установ та підприємств.

22 березня 1922 року ВУЦВК прийняв постанову про ліквідацію Всеукраїнської надзвичайної комісії і про організацію Державного політичного управління при НКВС УСРР, одним із основних завдань якого було «вжиття заходів охорони і боротьби зі шпигунством» на всій території України. На підставі відповідних угод урядів РСФРР і УСРР було введено інститут повноважних представників ДПУ в Україні для координації спільних дій по боротьбі з контрреволюцією. Голова Держполітуправління УСРР був одночасно повноважним представником ДПУ РСФРР на території України.

Керівництво ДПУ здійснило спробу розмежувати контррозвіду-вальні функції між оперативними підрозділами. У травні 1922 року було реорганізовано Особливий відділ, з якого виділено контрроз-відувальний відділ (КРВ) у складі секретно-оперативного управління (СОУ) ДПУ в центрі (аналогічно і на місцях в складі СОУ губвідділів ДПУ). На КРВ покладалось ведення контррозвідуваль-ної роботи за кордоном і на території нашої країни (на об’єктах промисловості, транспорту та ін., а також в Червоній Армії і військово-морському флоті).

Після створення у грудні 1922 року Союзу Радянських Соціалістичних Республік Постановою Президії ЦВК СРСР від 2 листопада 1923 р. створено Об’єднане державне політичне управління (ОДПУ) при РНК СРСР. При РНК республік ОДПУ мало своїх уповноважених, через яких координувало роботу місцевих органів держбезпеки. Голова ДПУ УСРР одночасно був і уповноваженим ОДПУ СРСР при РНК УСРР.

З початком розбудови в СРСР військової промисловості посилювались і контррозвідувальні заходи, спрямовані на недопущення витоку секретної інформації з оборонних об’єктів. У 1927 році у складі економічного управління ОДПУ створено спецвідділ, якому було доручено організувати контррозвідувальну роботу на об’єктах військової промисловості. На всіх підприємствах, а особливо на важливих об’єктах, були присутні органи держбезпеки.

Крім того, вживалися заходи із засекречування і маскування об’єктів військової промисловості. 9 липня 1927 року спільним наказом Вищої ради народного господарства (ВРНГ), Народного комісаріату військових і морських справ і ОДПУ було введено в дію систему заходів із засекречування роботи підприємств військової промисловості.

• Забезпечення секретності заходів, що проводились, потребувало належної уваги не лише з боку спеціальних органів, але й усіх міністерств, відомств, установ і підприємств, діяльність яких була пов’язана з державною таємницею. Тому необхідним стало створення органу, який би координував окремі види діяльності щодо захисту державної таємниці. З січня 1924 року у складі ДПУ України було створено спецвідділ, який об’єднував шифрувальну справу у всіх народних комісаріатах і центральних установах республіки

(при ВНК РСФРР Спецвідділ діяв вже з 6 лютого 1922 року). Співробітники спецвідділу ДПУ УСРР проводили інструктажі з шифрувальної роботи в усіх народних комісаріатах і центральних установах, розробляли шифри для усіх центральних відомств і установ, проводили роботу з підбору кадрового складу для шифрувальних органів, вели загальний облік і спостереження за дотриманням правил конспірації шифрувальної роботи.

Необхідним було також на державному рівні сформулювати єдині вимоги до виготовлення, користування, збереження, передачі, транспортування та обліку секретних документів, режиму секретності на підприємствах, в установах та організаціях.

Ще у 1922 році секретаріат ЦК РКП(б) прийняв Постанову «Про порядок збереження і руху секретних документів», у якій вперше зафіксовано, що для організації і ведення секретного діловодства необхідно було створити секретні частини. Секретне діловодство регламентували також відомчі інструкції та накази.

У 1926 році було видано ряд загальносоюзних інструкцій, що регламентували окремі питання організації і ведення секретного діловодства: «Інструкція з ведення секретного і шифрувального діловодства»; «Інструкція місцевим органам ОДПУ за спостереженням за постановкою секретного і мобілізаційного діловодства»; «Інструкція з ведення архівного діловодства і передачі справ в органи Центрархиву»; «Інструкція про порядок підготовки і конвертування кореспонденції, яка надсилається дипломатичною поштою»; Постанова РНК СРСР «Про створення воєнізованої охорони для охорони підприємств і споруд, що мають особливе значення для держави, і про організацію силами військ ОДПУ військової охорони підприємств і споруд, що мають виняткове значення для оборони країни (травень 1927 року)»; «Інструкція із секретного діловодства» та «Інструкція із шифрувального діловодства» (1928 рік). Ці інструкції діяли недовго. У 1928 році було прийняте рішення про необхідність відділення секретного діловодства від шифрувального.

У 1928 році спецвідділом ОДПУ видано першу загальносоюзну «Інструкцію з таємного діловодства», відповідно до якої саме спеціальний відділ при ОДПУ СРСР здійснював керівництво державними, партійними, професійними, кооперативними і громадськими установами і організаціями всіх республік СРСР з питань

секретного діловодства шляхом загального спрямування цієї роботи, інспектування в цьому відношенні їхніх центральних і місцевих установ і шляхом організації в них секретних і шифрувальних органів. Всі розпорядження зазначеного підрозділу, що стосувались секретного і мобілізаційного листування, а також шифрувальної роботи, були обов’язковими до виконання.

У відомствах, організаціях і установах, що знаходились на території союзних республік, за постановкою роботи секретних і шифрувальних органів спостерігали спеціальні відділення повноважних представництв ОДПУ у республіках, які безпосередньо відповідали перед спеціальним відділом ОДПУ за правильну постановку секретної і шифрувальної роботи у вказаних відомствах, установах

і організаціях.

Спеціальне відділення організовувало таємне і шифрувальне діловодство у всіх установах, розміщених на території України як місцевого, так і союзного значення, здійснювало контроль за порядком ведення і зберігання мобілізаційних і шифрувальних матеріалів, узгоджувало питання про допуск громадян до секретного та шифрувального діловодства, вело облік осіб, які завідували секретним діловодством в радянських установах, розробляло шифри і забезпечувало ними всі установи, розміщені на території повноважного представництва, крім тих, що користувались шифром, встановленим спеціальним відділом ОДПУ.

На місцях повсякденне спостереження і робота з обслуговування секретних органів губернських, окружних, залізничних установ і військових частин Робітничо-Селянської Червоної Армії (РСЧА) проводилось відповідно місцевими органами ОДПУ (губвідділами, окрвідділами, прикордонними, транспортними і особливими відділами ОДПУ) за інструкціями і під керівництвом спецвідділу при ОДПУ чи спецвідділень при повноважених представництвах ОДПУ.

24 квітня 1926 року Постановою РНК затверджений новий «Перелік відомостей, що є за своїм змістом спеціально охоронюваною державною таємницею». Це фактично був перший відкритий перелік відомостей для органів державної влади, які працювали з державною таємницею. Усі відомості були розділені на три групи: відомості військового характеру, відомості економічного характеру і

відомості іншого характеру. Крім цього було введено три категорії таємності. Відповідно до Переліку, зазначеним у ньому відомостям був присвоєний один із трьох грифів таємності: «цілком таємно», «таємно» і «не підлягає оголошенню».

Перелік мав ряд недоліків. Тому через два місяці спецвідділ при ОДПУ видав секретний «Перелік питань цілком таємної, таємної і такої, що не підлягає розголошенню інформації».

У цьому переліку були враховані всі недоліки попереднього документу. Змінилася і сама структура Переліку. Тепер усі відомості були розділені на чотири категорії: питання військового характеру, питання фінансово-економічного характеру, питання політичного (у тому числі партійного) характеру, питання загального характеру. Для розмежування документів за ступенем секретності установами розроблявся перелік питань, який узгоджувався із спеціальним відділом при ОДПУ чи відповідним спецвідділенням.

В 1929 році була прийнята нова «Інструкція місцевим органам ОДПУ по спостереженню за станом секретного і мобілізаційного діловодства установ і організацій». Тим самим були підтверджені функції ОДПУ із контролю за дотриманням вимог секретного діловодства.

Тоді ж, наприкінці 20-х років, було проведено уніфікацію складу секретних органів і встановлено стандартну номенклатуру посад секретних апаратів установ і організацій. У центральних апаратах наркоматів створені секретні відділи або секретні частини, а в головкомах, управліннях і відділах - секретні частини і секретні відділення відповідно.

Номенклатура посад секретних органів уключала такі посади: завідувач, інструктори, секретарі (помічники секретарів), кореспонденти, старші друкарки (друкарки), помічники секретарів, архіваріуси.

Структура секретних органів передбачала: секретне діловодство, машбюро, креслярське бюро, стенографічне бюро, групу контролю, групу із обліково-розподільної роботи, бюро перепусток і довідок.

Конкретний склад зазначених органів визначався наркоматами за узгодженням зі спецвідділом при ОДПУ. Служби захисту секретної інформації називалися по-різному: секретні частини, підвідділи секретного діловодства, шифрувальні відділи тощо.

Прийняті наприкінці 20-х років інструкції діяли до 1940 року, а номенклатура посад, та структура режимно-секретних органів проіснувала без змін значно довше.

2 січня 1940 р. Постановою РНК затверджено нову «Інструкцію з ведення секретних і мобілізаційних робіт і діловодства в установах і на підприємствах». «Інструкція з ведення мобілізаційної роботи і секретного діловодства в установах і на підприємствах» регламентувала наступні питання: категорування відомостей за ступенями їх секретності, порядок розробки переліку відомостей, що підлягають засекречуванню, і порядок встановлення і зміни грифа таємності; функції 7 відділу УДБ, функції і відповідальність керівників установ за стан режиму секретності; назву секретних органів, порядок їх створення і ліквідації, основні завдання; вимоги до працівників, які допущені до роботи з секретною інформацією; порядок оформлення допусків до секретних робіт і документів; вимоги з обмеження доступу до секретної інформації; порядок ведення секретного діловодства і роботи з документами в секретних бібліотеках і архівах; порядок поводження із шифротелеграмами в установах, що не мають шифрувальних органів; порядок збереження секретних і мобілізаційних документів; порядок обліку, збереження спецпро-дукції і поводження з нею; вимоги до виробництва кіно- і фотозйомки; порядок проведення секретних засідань. Ця інструкція була направлена на посилення режиму секретності, вироблення єдиної системи секретного діловодства та забезпечення охорони секретної інформації в установах і на підприємствах СРСР та УРСР.

5.2. Організація захисту інформації в пресі та видавничій галузі.

Ще однією формою діяльності, яка застосовувалася державними органами для захисту інформації з обмеженим доступом, секретної інформації, у зазначений період була цензура. Цензура стала феноменом радянської системи захисту інформації. Вона була як відкрита - стосовно друкованих видань, так і закрита - здійснювалась органами ДПУ. Слід відмітити, що зміна пріоритету характеру інформації, яка захищалась, відбилась як на функціях органів цензури, так і на їхній організаційно-штатній структурі.

Для посилення контролю над видавничої справою держава намагалася вживати у цій галузі власну монополію, особливо це стосувалося випуску книжкової продукції, тому 6 вересня 1920 р. кооперативний комітет УСРР ухвалив Постанову «Про об’єднання кооперативно-видавничої справи у республіці», а вже 21 грудня 1922 р. було створено Всеукраїнську книготоргову спілку. На засіданні малої колегії Головполітосвіти 26 грудня 1922 р. розглядалося питання про практичні заходи боротьби з розповсюдженням антирадянської літератури. Члени колегії ухвалили: посилити адміністративний тиск на видавництва, зобов’язавши взяти їх пайовиками Головполі-тосвіту, Держвидав, КСМУ та «Книгоспілку», предметом особливої уваги яких мала стати радянська література. Стосовно приватних видавництв РНК УСРР розробив у жовтні 1921 р. спеціальні правила, згідно яких кожне видавництво подавало Всеукрвидаву загальний видавничий план та мусило отримати спеціальний дозвіл на видання книг. Приватні видавництва обов’язково реєстрували статути в органах НКВД. У Положенні «Про порядок розподілу друкованих видань» від 14 жовтня 1921 р. розкривалися основні правила розподілу різних друкованих видань. Тут зазначалося, що їх розповсюдження здійснювалося Всеукрвидавом та Держвидавом, а також приватними видавництвами в порядку виконання держплану. Націоналізовані книжкові фонди колишніх приватних власників стали належати Всеукрвидаву, котрий мав монопольне право повністю викупати видання у будь-яких видавництвах. Приватним особам і кооперативам дозволялося відкривати підприємства для продажу друкованих видань за попереднім дозволом Всеукрвидаву або його місцевих органів, які реєстрували підприємства, здійснювали нагляд за ними та за торгівлею книгами, ухвалювали рішення про їх ліквідацію, якщо порушували статут та норми діяльності, але за погодженням із судовими органами.

Діяльність кооперативних та приватних видавництв здійснювалася під жорстким контролем розгалуженої системи органів радянської цензури. Так, у грудні 1920 р. при Наркоматі освіти УСРР виникло Головне управління з питань політосвіти - (Голо-вполітосвіта), до функцій якого входила не лише політико-освітня робота в масах, а й цензура друку. 19 вересня 1922 р. було створене Центральне управління у справах друку при Головполітосвіті

Наркомосу УСРР (ЦУД), яке займалося контрольно-ревізійними справами. Воно активно співпрацювало з органами Державного політичного управління (ДПУ). У другій половині 20-х pp. відбулася модернізація функцій ЦУДу. 6 жовтня 1925 р. на підставі постанови РНК УСРР замість ЦУДу постав Комітет із нагляду за діяльністю видавництв і розповсюдження друкованих видань при Наркоматі внутрішньої торгівлі УСРР. Він займався регулюванням господарсько-економічної та торговельної діяльності громадських і приватних видавничих підприємств та організацій із видання, торгівлі і розповсюдження друкованих видань. У березні 1928 р. Комітет із нагляду за діяльністю видавництв і розповсюдження друкованих видань було ліквідовано, а натомість виник Комітет у справах друку Наркомторгу УСРР, який 27 січня 1930 р. реорганізували у Комітет у справах друку при РНК УСРР. Положення про Комітет у справах друку при РНК УСРР передбачало: планування та регулювання видавничої діяльності, координацію роботи паперової і поліграфічної промисловості, розповсюдження продукції видавничої галузі.

Комітет був безпосередньо підпорядкований РНК УСРР. Питання, які вимагали рішення у загальному масштабі, вирішувались через Комітет у справах друку при РНК СРСР у Москві, а також через постійне представництво УСРР при РНК СРСР. 8 січня 1933 р. постановою РНК УСРР Комітет було ліквідовано, а його функції були передані Бюро друку при Держплані УСРР. Кооперативні та приватні видавництва дозвіл на друк отримували від ЦУДу, особливо це стосувалося видань з «чорного списку».

З метою об’єднання усіх видів цензури друкованих видань в РСФРР, а згодом і в Україні, було створено окремий орган. Після затвердження РНК РСФРР «Положення про Головне управління у справах літератури і видавництва (Головліт)» при міністерстві народного просвітництва (6 червня 1922 року). Орган з такими ж повноваженнями було створено і в Україні, постановою РНК УСРР від 11 серпня 1922 року - Центральне управління у справах друку при Головному управлінні політичної просвіти Наркомату просвіти УСРР та його місцеві органи при губполітпросвітах.

До завдань Центрального управління у справах друку ( Укрголов-літу) і його місцевих відділів належали: «а) попередній перегляд усіх призначених до опублікування чи поширення творів, як рукопис

них, так і друкованих, видань періодичних і неперіодичних, знімків, малюнків, карт тощо; 6) видача дозволів на право видання окремих творів, а також органів друку періодичних і неперіодичних; в) видача дозволів на запровадження приватних друкарень, реєстрація їх та подальше спостереження за їхніми діями; г) складання списків і визначення творів, заборонених до друку, репродукції, продажу і поширення; д) видання правил, розпоряджень, інструкцій у справах друку, обов’язкових для всіх органів друку, видавництв, поліграфічних підприємств, бібліотек, читалень, книжкових магазинів і складів». Серед заборонених до друку і поширення видань зазначались ті, що «розголошують військові таємниці Республіки».

Головліт забороняв видання та розповсюдження таких творів, які б агітували проти радянської влади, розголошували військову таємницю республіки, збуджували громадську думку шляхом розповсюдження неправдивих відомостей, провокуючих національні чвари, а також творів порнографічного характеру. Завідуючого Головлітом призначала Колегія Наркомосу, а його двох помічників - відповідно Реввоєнрада та ДПУ республіки. Місцеві органи Головліту відповідали центральним органам, хоча в губернських містах існували цензори, які призначалися губернським відділом народної освіти, а затверджувалися Головлітом.

Маючи свого представника в Колегії ЦК КП(б)У, Головліт брав участь у розробці партійних директив в галузі друку, набув ознак та функцій єдиного центрального цензурного органу. Головліт співпрацював з: відділом преси ЦК КП(б)У, НКО, Головнаукою, а також під загальним керівництвом ДПУ, яке контролювало надходження друкованої продукції із-за кордону. Упродовж другої половини 20-х pp. значно розширили функціональні обов’язки Головного управління у справах літератури та видавництва. До вищезазначених додались ще такі: догляд за виконанням видавничих планів; розгляд питань про відкриття газет, часописів, книжкових видань; догляд за видавничою діяльністю; реєстрація окремих видань; вивчення книжкового ринку, вивчення літературних течій та змісту друкованих творів України; бібліографічна розробка друкованої продукції УСРР та постачання книгосховищ республіки, що їх проводила Книжкова палата.

У Київській, Одеській, Катеринославській губерніях створювались губвідділи Центрального управління у справах друку. В усіх

губернських містах запроваджувалась посада уповноваженого Центрального управління у справах друку, який призначався Губ-політпросвітом і затверджувався Центральним управлінням.

Штатним розкладом Організаційно-контрольного відділу Укрго-ловліту було передбачено посади «політконтролера з військової цензури», літературного відділу - «політконтролерів» з соціально-економічної та науково-технічної літератури. Зазначені співробітники, а також уповноважені Укрголовліту, що працювали безпосередньо в редакціях часописів, у своїй діяльності із запобігання витоку таємних відомостей через друковані органи керувались спеціальним переліком відомостей, що становив державну таємницю (категорії відомостей, заборонених до відкритого опублікування, були визначені «Положенням про Військову цензуру», затвердженим декретом РНК РСФРР від 13 жовтня 1921 року; 14 квітня 1924 року цей перелік відомостей було оновлено і введено в дію наказом РНК).

Боротьба з поширенням друкованих видань, не дозволених Ук-рголовлітом, покладалась на органи ДПУ. Вони також здійснювали нагляд за типографіями та іншими поліграфічними підприємствами, митними і прикордонними пунктами, вели боротьбу з поширенням підпільних видань, перевезенням через кордон для поширення забороненої до обігу літератури і вилучали книги, які не були дозволені Центральним управлінням у справах друку і його органами, відповідно до спеціальних списків. Виконання цих завдань входило до функціональних обов’язків служби політконтролю, керівництво якою здійснював відділ політконтролю секретного оперативного управління ОДПУ. Крім наведених вище функцій відділ політконтролю з метою збереження військової, політичної та економічної таємниць радянської держави, виявлення і попередження злочинної діяльності «ворожих елементів» проводив негласний перегляд кореспонденції осіб, що становили оперативний інтерес для органів ОДПУ.

Верховним політичним куратором усієї цензурної системи у республіці був ЦК КП(б)У. До цензурних органів цього періоду слід віднести Колегію відділу преси. Активну цензорську роботу проводив Державний науково-методичний комітет. Він складався із двох секцій - науково-педагогічного комітету та методичного комітету профосвіти.

Увесь книговидавничий приватний сектор був ліквідований, а кооперативні видавництва, згідно постанови РНК УСРР від 21 серпня 1930 р. перейшли до Державного видавничого об’єднання України.

Таким чином, з метою захисту інформації про диктатуру в УСРР у 1930 році поступово сформувалася структура органів політичної цензури та окремі інститути, які здійснювали контроль за найрізноманітнішими сферами духовного життя суспільства та інформацією, яка в ньому циркулювала.

5.3. Організація захисту рішень партії.

Чимало уваги в зазначений період держава приділяла захисту інформації, яка містилася в рішеннях ЦК РКП(б), оскільки вже з 20-тих років партія робила спроби підпорядкувати все суспільно-політичне та економічне життя країни своєму курсу. Звісно, щоб зімітувати активну роботу, зв’язок з масами та демократичність рішень партії ЦК РКП(б) змушений був публікувати їх в печаті, офіційному партійному виданні. У зв’язку з тим, що при тоталітарному режимі демократія розвиватися не могла, то частину своїх рішень партія змушена була засекречувати.

Перша спроба навести порядок у сфері обробки і збереження секретних документів була започаткована ЗО серпня 1922 року. Тоді Секретаріат ЦК РКП(б) прийняв постанову «Про порядок збереження і руху секретних документів». У цьому документі вперше було зафіксовано, що для організації і ведення секретного діловодства необхідне створення секретних частин.

У листопаді того ж року Оргбюро ЦК РКП(б) прийняло Постанову «Про порядок збереження секретних постанов ЦК РКП(б)», Постанову Політбюро ЦК РКП(б) від 11 січня 1923 «Про створення при ДПУ спеціального міжвідомчого бюро з Дезінформації (Дезін-формбюро)» у складі представників від ДПУ, ЦК РКП(б), НКІС, Штабу РСЧА.

Основними завданнями бюро були: облік відомостей, які надходять у ДПУ, Розвідуправління й інші установи, про ступінь поінформованості іноземних розвідок про Росію; облік і характеристика відомостей, які цікавлять супротивника; виявлення ступеня поінформованості супротивника про СРСР; складання і технічне

виготовлення цілого ряду помилкових відомостей і документів, що дають неправдиве уявлення супротивникові; постачання супротивника вищевказаними матеріалами і документами через відповідні органи ДПУ і Розвідуправління. Тим самим була закладена багаторічна практика численних ефективних операцій з дезінформації противника. Крім цього, інформація про рівень поінформованості супротивника дозволяла органам контррозвідки оперативно виявляти факти витоку секретної інформації і нейтралізувати агентів супротивника.

Отже, внутрішній розвиток країни і зовнішні обставини зумовили необхідність захисту певних видів інформації, а це, в свою чергу, змушувало державу реагувати та вживати адекватних заходів, в тому числі створювати відповідні органи, що реалізували її політику у сфері захисту інформації. Зміни пріоритетів у цій сфері призводили до коригування державної політики, наслідком чого було виникнення або ліквідація певних органів, зміна їхньої структури та функціональних обов’язків.

У зазначений період в СРСР і в Україні було закладено основи системи захисту секретної інформації, яка в подальшому розвивалась і ефективно діяла впродовж кількох наступних десятиліть. Зокрема, були створені суб’єкти захисту інформації, повноваження яких на той час відповідали наявним вимогам. Оскільки секретна інформація була об’єктом спрямувань розвідорганів противника, закономірно, що з самого початку такі повноваження було покладено на контррозвідувальні підрозділи органів державної безпеки. Згодом оперативні заходи було поєднано із заходами щодо організації та контролю за дотриманням режимно-секретних вимог на підприємствах, установах та організаціях.

Таким чином, органи та підрозділи державної безпеки здійснювали захист секретної інформації шляхом проведення контр-розвідувальних заходів, організації режимно-секретної діяльності, військової цензури тощо. Крім діяльності спецслужби, роль якої у збереженні секретної інформації була визначальною, було створено механізм захисту від розголошення секретної інформації через органи друку. Закладена в ті часи структура проіснувала протягом всього періоду СРСР і була успадкована незалежною Україною.

5.4. Правові основи забезпечення захисту інформації органами ДПУ УСРР.

В умовах тоталітарного політичного режиму захист інформації з обмеженим доступом набуває гіпертрофованих форм, супроводжується масовими порушеннями прав людини. Однак в той же час система захисту державної таємниці характеризується певною ефективністю, і її окремі елементи, якщо вони не суперечать нормам поточного законодавства, можуть бути використані навіть і сьогодні.

У 1924 - 1925 pp. на органи ДПУ УСРР був покладений контроль за додержанням режиму таємності та веденням шифрувальної справи. Постановою Ради Народних Комісарів (РНК) УСРР від 10 вересня 1924 р. при ДПУ УСРР був створений спеціальний відділ (про що зазначалося вище). На нього покладались обов’язки щодо керування шифрувальною роботою у всіх наркоматах і центральних установах УСРР (крім загальносоюзних), розробка та облік шифрів, підбір і облік особового складу шифрувальних апаратів, загальний нагляд за додержанням конспірації в шифрувальній роботі. Спеціальний відділ при ДПУ УСРР був організований на базі шифрувального бюро ДПУ УСРР. Постановою РНК УСРР від 24 листопада 1924 р. було затверджено штат спеціального відділу ДПУ УСРР у кількості 5 осіб.

Постановою РНК УСРР від 6 грудня 1924 р. була затверджена інструкція, яка надавала органам ДПУ УСРР право контролю та нагляду за додержанням встановленого порядку прийому, розсилки й зберігання таємного листування в центральних установах УСРР, в тому числі в загальносоюзних і об’єднаних наркоматах. Цією ж інструкцією до відання органів ДПУ УСРР був віднесений облік осіб, які вели роботу з таємною документацією. Керівники установ повинні були брати у останніх розписку про суворе дотримання службової таємниці та оформляти ряд інших документів, направляючи їх до органів ДПУ УСРР.

Перелік цих документів і порядок погодження з органами ДПУ допуску осіб до роботи з таємною, шифрувальною та мобілізаційною кореспонденцією був конкретизований в подальших циркулярах ДПУ УСРР і спеціальних міжвідомчих нормативних актах. Згідно з циркуляром ДПУ УСРР від 12 квітня 1927 р. на всіх осіб,

яких передбачалося залучати до таємного та мобілізаційного діловодства в спецвідділ ДПУ УСРР і окружні відділи ДПУ на місцях, мали направлятися заповнена анкета, рекомендації двох членів КП(б)У зі стажем роботи не менше п’яти років, завірені партійним осередком або райкомом, завірена фотокартка.

Від надання рекомендації звільнялися особи, які відряджалися партійними комітетами спеціально для виконання вказаної роботи, а також члени місцевих органів Центральної контрольної комісії (ЦКК) і окружних контрольних комісій (КК). Допуск до ведення таємного та мобілізаційного діловодства без погодження з органами ДПУ вважався розголошенням державної таємниці і тягнув за собою юридичну відповідальність. При звільненні з роботи від вказаних осіб бралася розписка про нерозголошення відомих йому державних таємниць. За її порушення встановлювалася відповідальність в по-засудовому порядку згідно з таємною постановою Центрального виконавчого комітету (ЦВК) СРСР від 26 травня 1927 р.

Інструкцією з таємного діловодства, затвердженою ЗО травня 1928 р. начальником спецвідділу Об’єднаного державного політичного управління (ОДПУ), всім особам, які вели таємну та мобілізаційну роботу, заборонялось відвідувати іноземні місії та представництва, а також підтримувати стосунки зі співробітниками вказаних установ. Встановлений порядок допуску осіб до таємного

і мобілізаційного діловодства розповсюджувався на всі державні, партійні, професійні та громадські установи та організації.

Органи ДПУ УСРР у цей період займалися також визначенням переліку відомостей, листування з яких відносилось до категорії таємного, цілком таємного або такого, що не підлягає розголошенню. В березні 1924 р. шифр-бюро ДПУ УСРР введений у дію циркуляр спецвідділу ОДПУ від 22 грудня 1923 p. № 23981/С, що встановив подібний перелік у військовій, економічній, політичній та інших сферах державного життя.

Він періодично змінювався і доповнювався новими пунктами. У вересні 1926 р. спецвідділом при ОДПУ був розроблений новий орієнтовний перелік питань таємного, цілком таємного і такого, що не підлягає розголошенню, листування; в лютому 1928 р. директивою ДПУ УСРР був доопрацьований перелік фінансово-економічних питань таємного характеру тощо. Усі суперечки між установами

стосовно втаємничення матеріалів або зняття з них грифу таємності відповідно до циркуляру ДПУ УСРР № 106644 від 4 листопада 1927 р. мали передаватися на розгляд до спецвідділу ДПУ УСРР.

Пересилка всіх категорій таємної кореспонденції здійснювалась виключно органами ДПУ УСРР. Ця функція покладалась на спеціально сформований у 1922 р. фельд’єгерський корпус (ФК) ДПУ УСРР (вище вже зазначалося про діяльність такого підрозділу у російській армії у XIX ст. -Авт.). ФК ДПУ УСРР входив до складу Адміністративно-організаційного управління (АОУ) ДПУ УСРР на правах відділу. Структурно він поділявся на інспекторський апарат, відділ з обміну державної кореспонденції та фельд’єгерський загін. Начальник ФК ДПУ УСРР напряму підпорядковувався начальнику АОУ ДПУ УСРР.

Місцевими органами ФК ДПУ УСРР були фельд’єгерські відділення і команди, які створювалися при місцевих територіальних органах ДПУ. їх керівники призначалися начальниками місцевих територіальних органів ДПУ з санкції начальника АОУ ДПУ УСРР. ФК ДПУ УСРР мав забезпечувати швидкий і надійний зв’язок між органами і військами ДПУ, центральними і партійними органами та частинами Українського військового округу (УВО), виконувати спеціальні завдання Колегії ДПУ УСРР.

Спочатку законодавчими та підзаконними актами не було чітко визначено, яку ж саме кореспонденцію має пересилати ФК ДПУ УСРР. Згідно з наказом ДПУ № 248 від 11 червня 1923 р. ФК ДПУ УСРР і фельд’єгерські відділення губвідділів ДПУ здійснювали прийом та відправлення і таємної, і термінової нетаємної кореспонденції державних органів та установ, а також посилок, вантажів, грошей і цінностей.

2 вересня 1924 р. Постановою Ради праці та оборони (РПО) СРСР були обмежені права ФК ОДПУ в галузі перевезення поштової кореспонденції. Державні установи й підприємства, кооперативні і професійні організації могли пересилати через ФК ДПУ виключно таємну кореспонденцію. 16 травня 1925 р. РНК УСРР затвердила Постанову аналогічного змісту. Однак, незважаючи на прийняті акти, перевезення фельдзв’язком цінностей державних установ продовжувалось. Наприкінці 1924 р. голова РНК УСРР звернувся до уряду СРСР з проханням як виняток продовжити на

другу половину 1925 р. угоду між НКФ УСРР і ДПУ УСРР стосовно перевезення цінностей і зборів по сільськогосподарському податку через ФК ДПУ УСРР.

Положенням про фельдзв’язок ДПУ УСРР було визначено розміри оплати подібних послуг. Від 0,5% до 1% суми, яка перевозилася, переводилося на рахунок ФК ДПУ УСРР. У другій половині 20-х pp. фельд’єгері ДПУ УСРР все частіше стали залучатись до інкасації та перевезення грошей і цінностей державних установ замість касирів цих відомств. 17 лютого 1928 р. було видане спільне розпорядження АОУ ДПУ УСРР і Управління робітничо-селян-ської міліції (УРСМ) УСРР № 85/1390, в якому пропонувалося з метою припинення збройних пограбувань інкасаторів державних кооперативних торгово-промислових підприємств, зосередити перевезення та інкасацію грошей і цінностей в апараті фельдзв’язку ДПУ УСРР. Там, де запровадити такий порядок не представлялося можливим з об’єктивних причин, перевезення цінностей і грошей мало обов’язково відбуватися під охороною спеціально підготовлених співробітників міліції.

Користування послугами фельд’єгерського зв’язку ДПУ УСРР з боку державних і партійних органів, установ і організацій мало платний характер (безоплатно обслуговувались лише органи та війська ДПУ). Для цього щорічно укладались спеціальні угоди. Впродовж 1922 - 1924 pp. не було загальновизначених умов їх укладання. Різні установи вносили до ФК ДПУ УСРР і його місцевих органів різні грошові суми. Тому міжвідомча бюджетна нарада в серпні 1924 р. запропонувала ФК повідомити принципи, за якими здійснюється обслуговування вказаних установ.

Це певною мірою сприяло систематизації роботи фельд’єгерського зв’язку, оскільки з другої половини 20-х років порядок укладання договорів та їх умови визначались централізовано. У затвердженому 21 серпня 1925 р. наказом ДПУ УСРР положенні лро фельдзв’язок ДПУ УСРР за ФК ДПУ УСРР і його місцевими органами закріплювалось право укладення подібних договорів. Це право могло бути реалізованим при наявності довіреності, яка в центрі видавалась ДПУ УСРР на ім’я начальника ФК ДПУ УСРР, а на місцях - начальниками відповідних органів ДПУ на ім’я начальників фельдвідділень і фельдкоманд.

Виконання обов’язків за централізованими угодами, укладеними ФК ДПУ УСРР, поширювалося на місцеві відділення фельдзв’язку. Останні мали право також самостійно укладати угоди з державними органами в межах певних адміністративно-територіальних одиниць. Оплата ж послуг фельдзв’язку відбувалась в цих випадках шляхом щомісячного внесення державними органами відповідних сум до місцевих відділень Державного банку для перерахування їх у Всеукраїнську контору Державного банку на поточний рахунок ДПУ УСРР.

У такому порядку, наприклад, за пропозицією НКФ СРСР, таємною частиною НКФ УСРР з ФК ДПУ УСРР 12 січня 1926 р. був укладений (а фактично продовжений попередній) договір про пересилку таємної кореспонденції, який мав діяти до 1 січня 1927 р.

В умовах фактичної монополізації сфери таємного листування ФК ДПУ УСРР міг безпідставно підвищувати тарифи за користування послугами зв’язку. В 1926 р. була підвищена вартість пересилки пакунків вагою 400 гр до ЗО - 50 коп., а вантажної кореспонденції - до 12 - 20 крб. Цікаво, що таке підвищення відбувалося в той час, коли доставка кореспонденції залізничними та водними шляхами здійснювалась фактично безоплатно, за виключенням використання фельд’єгерями багажних відділень. Це викликало невдоволення з боку державних і партійних органів, які користувались послугами ФК ДПУ УСРР. Зокрема ЦК КП(б)У вимушений був звернутись з протестом безпосередньо до голови ДПУ УСРР.

Особливо активно ФК ДПУ УСРР почав використовувати переваги свого монопольного становища наприкінці 20-х - на початку 30-х pp. За користування послугами фельдзв’язку для державних органів, насамперед господарських, були встановлені непомірно високі ставки, які набагато перевищували витрати на утримання ФК ДПУ УСРР. Це дозволило отримувати значні прибутки. Діяльність ФК ДПУ УСРР стала в цей період важливим джерелом надходження позабюджетних коштів. Наприклад, тільки за 1932 - 1933 pp. Чистий прибуток фельдзв’язку ДПУ УСРР склав більше 21 млн крб.

6 квітня 1927 р. ФК ДПУ УСРР на територію України була поширена дія інструкції про обробку цілком таємної, терміново таємної і таємної кореспонденції фельд’єгерським зв’язком ОДПУ, оголошеної наказами ОДПУ СРСР № 133/49 за 1926 р. і № 24/7 за 1927 р.

Вся вказана кореспонденція, в залежності від її змісту, поділялась на категорії й вважалась літерною. До серії «К» належала цілком таємна й таємна кореспонденція, яка мала здаватись під особисту розписку до власних рук адресата. Літерою «А» позначалась термінова цілком таємна і таємна кореспонденція. Вся інша пересилалась під літерою «В». Літерна кореспонденція конвертувалась у встановленому спецвідділом ДПУ УСРР порядку. На листах, що здавались фельд’єгерям ДПУ УСРР мала бути чітко визначена адреса отримувача, координати відправника, ступінь важливості й терміновості листа. Якщо лист або пакунок відправлявся за межі УСРР, він мав оформлятись виключно російською мовою. Вся неналежним чином оформлена кореспонденція поверталась відправникам.

Перевезення таємної кореспонденції ФК ДПУ УСРР здійснювалося залізничними і водними шляхами сполучення. Наркомом шляхів сполучення СРСР 12 січня 1924 р. були видані накази № 2/С «Про користування округами шляхів сполучення фельд’єгерським зв’язком повноважних представництв ОДПУ» і № З/С «Про виділення особливих купе і місць в потягах для проїзду фельд’єгерям ФК ОДПУ». На їх підставі 7 лютого 1924 р. між ФК ДПУ УСРР і Південним округом шляхів сполучення (ОПІС) було укладено угоду про затвердження маршруту руху шляхами Південного ОПІС фельд’єгерям ФК ДПУ УСРР і про виділення Південним ОПІС для проїзду фельд’єгерям ДПУ УСРР окремих купе.

Маршрути руху фельд’єгерів розроблялись начальниками зв’язку та електротехніками транспортного відомства спільно з начальниками частин ФК ДПУ. Перелік міст і пунктів, з якими був налагоджений фельд’єгерський зв’язок у всесоюзному масштабі, періодично доводився ФК ДПУ УСРР до відома заінтересованих установ. Для проїзду в потягах за ФК мали бронюватись двох- або чотирьохмісні окремі купе в м’яких вагонах, а у випадку їх відсутності - вільні відділення в жорстких вагонах.

Бронювання місць для фельд’єгеря на кожній станції входило до обов’язків оперативного поста транспортного відділу (ТВ) ДПУ УСРР. У разі його невиконання фельд’єгер в присутності коменданта і бригадира потягу складав акт, в якому документував факт неякісного виконання обов’язків співробітниками транспортних органів ДПУ УСРР.

Вказані норми систематично використовувались співробітниками ФК Д ПУ УСРР в особистих цілях, що призводило до різноманітних зловживань. Часто фельд’єгері вимагали від начальників станцій надання їм значно більшої кількості місць, ніж це дозволялось.

Іншим поширеним порушенням було перевезення фельд’єгерями разом з таємною кореспонденцією звичайного багажу за державний рахунок. Крім того, співробітники фельдзв’язку виступали ініціаторами постійних конфліктів з транспортною адміністрацією, агентами ТВ ДПУ УСРР. Враховуючи зростання зловживань в середовищі ФК ДПУ УСРР, 12 лютого 1925 р. ДПУ УСРР був виданий циркуляр № 1723, який передбачав за вказані правопорушення звільнення фельд’єгерів зі служби та притягнення їх до відповідальності за дискредитування органів ДПУ УСРР.

З 1927 р. була запроваджена практика регулярного централізованого забезпечення транспортним відомством ФК ДПУ УСРР разовими безкоштовними квитками. їх видача здійснювалась після укладення щорічних угод з правліннями залізниць південного ОШС. На початку 30-х pp., в зв’язку з загостренням соціальної обстановки в УСРР, була запроваджена ціла низка заходів щодо посилення охорони таємної та мобілізаційної кореспонденції. Голова ДПУ УСРР у лютому 1930 р. звернувся до ЦК КП(б)У з проханням підвищити відповідальність керівників наркоматів, установ і підприємств за недбале ставлення до зберігання даної категорії документів.

На початку 1930 р. в примусовому порядку ФК ДПУ УСРР було запропоновано установам і організаціям з метою попередження розкрадання таємних документів відмовитись від утримання власних кур’єрів і проводити відправлення всієї таємної кореспонденції, в тому числі й місцевої, через фельд’єгерів ДПУ УСРР. Для посилення конспірації в роботі фельд’єгерів і уникнення випадків пограбування таємної кореспонденції під час її перевезення в лютому 1930 р. обслуговуючому персоналу вагонів було заборонено повідомляти місце розташування фельд’єгеря в потязі, крім співробітників ДПУ в формі, і надавати для проїзду фельд’єгерям виключно ізольоване двох- або чотирьохмісне купе.

До відання органів ДПУ УСРР належало інспектування державних і партійних органів стосовно дотримання визначених правил роботи з таємними документами, організації таємного листування

тощо. Ініціаторами проведення періодичних обстежень могли виступати як безпосередньо органи ДПУ, так і державні установи й організації.

У березні 1926 р. НКФ УСРР звернулось з проханням до начальника спецвідділу ДПУ УСРР у зв’язку з незадовільним станом таємного діловодства в фінансових відділах провести обстеження стану таємного діловодства через окрвідділи ДПУ і про його результати доповісти НКФ УСРР. Обстеження стану таємного діловодства в НКФ Автономної Молдавської СРР (АМСРР) і окружних фінансових відділах було завершено наприкінці травня 1926 р.

Органами ДПУ проводились обстеження стану таємного діловодства і мобілізаційного документування також в інших державних установах і підприємствах.

Під контролем органів ДПУ в цій сфері діяльності перебували й партійні установи, а також їх осередки в державних органах і громадських організаціях. На підставі постанови Секретаріату ЦК КП(б)У від 6 вересня 1927 р. і циркуляру ДПУ УСРР № 047493 від 5 травня 1928 р. передбачалося провести обстеження порядку ведення таємного діловодства, зберігання таємних матеріалів, а також перевірку осіб, які здійснюють таємне листування в міських районних комітетах КП(б)У. Проведення перевірки мало погоджуватися попередньо з окружними комітетами КП(б)У.

6 березня 1928 р. ДПУ УСРР надіслало директиву всім окрвід-ділам ДПУ щодо перевірки порядку ведення й зберігання таємного та цілком таємного листування фракцій КП(б)У у всіх професійних і громадських організаціях. 29 жовтня 1929 р. Секретаріат ЦК КП(б)У доручив спеціальному відділу ДПУ УСРР проводити систематичні обстеження стану таємного та шифрувального діловодства й поводження з конспіративними матеріалами ЦК КП(б)У всіх окружних партійних комітетів (ОПК), а висновки представляти на розгляд Секретаріату ЦК КП(б)У.

Обстеження стану таємного і мобілізаційного листування проводилося інспектором спеціального відділу ДПУ УСРР і представниками місцевих територіальних і спеціалізованих органів ДПУ УСРР за спеціальними мандатами, завізованими у відповідних органах ДПУ УСРР. За результатами перевірки складалися акти обстеження. В них констатувалися основні недоліки, виявлені під час обстеження,

і пропонувались конкретні заходи для їх усунення. Найбільш розповсюдженими порушеннями були - допуск осіб до таємних робіт без узгодження їх кандидатури в органах ДПУ УСРР, відправлення на цих осіб до органів ДПУ неповного переліку необхідних документів або неправильне їх оформлення; зберігання таємних документів у непередбачених для цього місцях; засекречення нетаємних матеріалів; відправлення таємних матеріалів звичайною поштою тощо.

Циркуляром ДПУ УСРР від 31 травня 1927 р. контроль і нагляд за виконанням вказівок акта обстеження покладався на відповідні ок-рвідділи ДПУ, які проводили обстеження. Всі підприємства, установи та організації після отримання акта обстеження мали провести у визначений в заключній частині акту строк заходи щодо усунення недоліків і повідомити про це окрвідділ ДПУ. Органи ДПУ в свою чергу періодично доповідали про наслідки обстежень в партійні установи.

Всі випадки порушення нормативно-правових актів, які регламентували режим таємності, розслідувались органами ДПУ УСРР.

Таким чином, в середині 20-х pp. до компетенції органів ДПУ УСРР був віднесений комплекс функцій в сфері забезпечення режиму таємності - визначення переліку відомостей закритого характеру, допуск осіб до роботи з таємною інформацією, встановлення правил роботи з таємною документацією, організація таємного листування, обстеження стану таємного діловодства в державних і партійних установах: розслідування правопорушень тощо.

Монополізація органами ДПУ УСРР повноважень щодо забезпечення режиму таємності сприяла, певною мірою, посиленню службової дисципліни, покращенню стану захисту державної таємниці, зменшенню кількості правопорушень в цій сфері тощо. В той же час, в умовах згортання НЕПу та формування адміністративно-командної системи створена упродовж 1924 - 1928 pp. нормативно-правова база стала формально-юридичною основою для проведення органами ДПУ УСРР масових репресивно-каральних заходів.

5.5. Організація захисту військової інформації.

Велику увагу в СРСР приділяли захисту військової інформації, особливо напередодні Другої світової війни. З цією метою було видано кілька розпорядчих документів, в яких викладено порядок

забезпечення охорони військової інформації. Це зокрема, «Настанова з мобілізаційної роботи у військових частинах, управліннях, установах і закладах РСЧА», введена в дію наказом Наркомвоєн-мора СРСР № 070 від 25 вересня 1930 року. Наказ НКО СРСР №

024 вводив в дію «Положення про центральну військову цензуру РУ». Приділяли увагу в РСЧ А й збереженню в таємниці інформації про дислокацію військ. Так, зокрема, ці питання регулювали Наказ НКО СРСР № 043 «Про основи й організацію прихованого керування військами»; Наказ НКО СРСР № 0105 «Про заходи щодо зашиф-ровки найменувань військових частин і збереження в таємниці дислокаційних відомостей (1937 рік)». Вже на початку Другої світової війни наказом НКО СРСР № 0150 від 4 вересня 1939 року введено в дію «Настанову з секретного діловодства в РСЧА». Головне її призначення полягало в запобіганні витоку військової інформації.

У післявоєнний період і в період протистояння двох систем переважно вся інформація була державною таємницею, а військова - одним з її видів. Тому забезпечення її охорони здійснювалося у відповідності до загальнодержавних інструкцій, які регулювали ці питання. Крім того, забезпечення охорони цієї інформації регулювали внутрішньовідомчі інструкції.

Завдання для самостійної роботи

1.    Розкрийте еволюцію утворення та формування української радянської системи захисту інформації (1920 - 1930 pp.).

2.    Охарактеризуйте питання організації захисту державної таємниці в зазначений період.

3.    Прослідкуйте організацію захисту інформації в пресі та видавничій галузі.

4.    Яким чином у зазначений період здійснювалася організація захисту рішень партії?

5.    Охарактеризуйте правові основи забезпечення захисту інформації органами ДПУ УСРР.

6.    Розкрийте правові основи організації захисту військової інформації у зазначений період.

 

Це матеріал з підручника Історія захисту інформації в Україні та провідних країнах світу" Гуз А. М.

 

Категорія: Правознавство

Автор: admin от 17-09-2015, 10:43, Переглядів: 3887