Тема 4. Формування національної системи захисту інформації в період відродження української національної державності (1917-1921 PP.)

4.1. Організація захисту інформації в період Центрально ї Ради.

Перша світова війна та її результати кардинально змінили всю систему міжнародних відносин. На політичній карті Європи, особливо на сході континенту, з’явилися нові держави, які закладали підвалини повоєнних відносин. Серед них була й незалежна Українська Держава, яка в своєму будівництві пройшла різні етапи й набула різних форм: Центральна Рада та Українська Народна Республіка, Українська Держава гетьмана П. Скоропадського, Українська Народна Республіка доби Директорії, Західноукраїнська Народна Республіка.

Війна показала, що захист усіх видів інформації в Росії, в російській армії вимагав значних змін і серйозної централізованої організації. Звісно, що про досвід, напрацьований в Російській імперії, знали і в урядах Української держави в 1917 — 1921 роках. У звязку з будівництвом нової незалежної Української національної держави всі уряди багато уваги приділяли побудові дієвої системи захисту не лише військових тадержавних секретів, аівсієї важливої військово-політичної інформації, а також створенню спеціальних органів, які б займалися цими проблемами.

В період Центральної Ради можна виділити кілька видів інформації, які вже підлягали захисту молодої Української держави. Зокрема, військова інформація, державна інформація, інформація з обмеженим доступом, службова інформація, слідча інформація, персональна інформація тощо. Починаючи з 1917 і до 1921 років, в різні періоди на передній план ставився захист різних видів інформації.

Характер нормативної бази, що регламентувала захист інформації з обмеженим доступом в 1917 - 1921 роках, багато в чому визначався особливостями цього історичного періоду й тими чинниками, що впливали на дії вищих органів влади в тогочасній Україні.

Усе це зумовило головні риси нормативної бази органів безпеки України, а також пов’язану з її застосуванням практику: помітний поспіх у прийнятті власних нормативних актів і в багатьох випадках низька якість їх розробки, як з юридичної, так і з судової точок зору; широке застосування нормативно-правових актів Російської та Австро-Угорської імперій (як безпосередньо, так і при розробці власної нормативної бази); значне переважання підзаконних нормативних актів, зокрема «Закон про встановлення в складі Міністерства Внутрішніх справ Департаменту політичної інформації» від 23 травня 1919 p.; Постанова уряду «Про зміну існуючих законів про міліцію і утворення Державної варти» від 18 травня 1918 p.; «Статут Української Державної варти»; «Інструкція із збирання інформації»; Інструкції МВС: «Інструкція щодо заходів боротьби з бандитизмом»; «Тимчасове положення про прикордонні пункти»; «Інструкція начальникам прикордонних пунктів на кордоні з Ве-ликоросією» тощо.

В Україні за часів Центральної Ради функціонував Генеральний Секретаріат України в склад якого входив «Крайовий комітет оборони нового ладу» з комісіями: інформаційною, військовою, слідчою тощо.

Крайовий Комітет складався із представників організацій, перелічених у проекті С. Петлюри, а також Центрального Крайового бюро професійних спілок. Причому, перелік організацій не був остаточним, оскільки при утворенні нових революційно-демократичних організацій за постановою Крайового органу до нього могли входити і представники цих політичних формувань.

Згідно з постановою про Крайовий орган його очолював один із членів Генерального Секретаріату (за погодженням між урядом і Секретаріатом). Голову Комітету Комітет обирав зі свого складу. Кожна організація сама обирає представника до названої установи. Отримав орган і свою остаточну назву - «Крайовий комітет оборони нового ладу при Генеральному Секретаріаті».

Розгортання українського військового руху вимагало створення координаційних органів. У складі Генерального Секретаріату існував секретаріат військових справ на чолі з С. Петлюрою. Крім того, на 1-му Всеукраїнському військовому з’їзді було створено Генеральний Військовий комітет, який відрядив своїх представників до військового міністерства Тимчасового уряду і до Генерального штабу

Росії. У складі Генерального комітету було сформовано «Комісію спеціальних служб» під головуванням генерала Л. Кіндратовича.

Крім того, зростав інтерес до української «автономії» з боку провідних іноземних держав. Як правило, здобували інформацію про становище в Україні держави Антанти, США, Японія та інші через можливості військової дипломатії, консульські установи, силами окремих емісарів та журналістів.

Іноземні інформатори намагалися вивчати широке коло питань щодо тенденцій розвитку політичних і військово-політичних подій в Україні, намірів її керівництва, позицій провідних суспільно-політичних сил, українізації збройних сил. Крім того, через легальні та нелегальні можливості спеціальних служб і військової дипломатії робилися спроби активно вплинути на провід України для забезпечення спрямування політичних подій в краї на користь власних держав.

Свій професійний інтерес до України виявляла й американська розвідка. У травні 1917 року відповідно до рішення Ради національної оборони США до Росії через Владивосток прибула «економічна розвідка». Американські фахівці у цій галузі встановили контакт з діячами українського парламенту, неодноразово зустрічалися з О. Шульгіним.

12 грудня 1917 р. рішенням Генерального Секретаріату Комісії з охорони ладу надано право видавати обов'язкові постанови з умовою, що всі вони доводитимуться до відома уряду. Проте робота Комісії не відзначилася результативністю. На засіданні Генерального Секретаріату 15 грудня 1917 р. Л. Абрамович заявив, що Комісія не може працювати планомірно і виконувати свої обов’язки через нестачу потрібних сил. М. Порш вніс пропозицію створити Колегію з охорони України, «організувати штаб, надіслати РНК ультиматум з вимогою припинити війну, сповістити людство про справжній стан справ». Колегія повинна була зробити облік сил і зброї, використати Вільне козацтво, підпорядкувати міліцію. Крім того, зазначалося про необхідність надати право діяти від імені Генерального Секретаріату, а також в разі потреби давати розпорядження щодо розбирання залізничних колій. Була прийнята постанова: негайно надіслати РНК ультиматум з вимогою припинити війну й відкликати радянські війська з України. Вирішили також обрати особливий Комітет з оборони України в складі генеральних секретарів Порша,

Петлюри і Єшенка. Таким чином, паралельно з Комісією з охорони ладу в Україні почав діяти особливий Комітет з оборони України. Проте їх функції не були розмежовані, що негативно відбилося на подальшій праці. 17 грудня 1917 р. Центральний виконавчий комітет (ЦВК) рад України опублікував маніфест про повалення української Центральної Ради й Генерального Секретаріату, а з Росії прибули більшовицькі частини під командуванням Єгорова, Сівер-са, Сабліна й повели наступ на Донбас і південь України. 25 грудня 1917 р. Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ радянських військ проти УНР. Першим зазнав більшовицького удару Катеринослав, потім Олександрівськ та Полтава.

У цих складних умовах як Комісія з охорони ладу в Україні, так і особливий Комітет з оборони України, судячи з документів, не виявляли практичної активності. Щоправда, на засіданні Генерального Секретаріату 23 грудня 1917 р. Л. Абрамович доповів проект постанови про умови, за яких названа Комісія може існувати. Постановили вимоги задовольнити. На засіданні уряду 7 січня 1918 р. за поданням Генерального секретарства внутрішніх справ був затверджений статут Комісії. Зміст цих документів невідомий, оскільки самі вони не виявлені. 6 квітня 1918 р. за поданням Міністра внутрішніх справ (МВС) постанови Ради народних Міністрів Комісія з охорони порядку була скасована, а таємні матеріали і документи передані в Адміністративно-політичний департамент МВС.

Отже, аналіз передумов та особливостей створення перших органів, які б займалися захистом інформації та державної безпеки України, свідчить, що останні на початковому етапі свого функціонування намагалися зробити посильний внесок в державотворення України та забезпечення її існування. Однак їх діяльність була ще малоефективною.

Якщо говорити про причини цього, то можна виділити три найбільш важливі: по-перше, створення координаційного органу з питань безпеки і оборони стало нагальною потребою тогочасного суспільно-політичного життя в Україні. Проте в керманичів країни не було чіткого уявлення про статус, функції, компетенцію і стратегічну діяльність цієї інституції. Це викликало взаємні непорозуміння і гальмувало ініціативу як одних, так і інших. По-друге, до створення цієї інституції практично не залучались висококваліфіковані

військовики та досвідчені керівники й співробітники спеціальних служб, які були в розпорядженні Генерального Секретаріату. По-третє, за діяльністю створених комітетів і комісій не здійснювався необхідний і результативний контроль, а також їхні рішення та постанови ніяк не захищалися.

4.2. Організація захисту інформації в Укра їнській державі гетьмана П. Скоропадського.

Уряд П. Скоропадського існував у складних політичних умовах. Внутрішня та зовнішня обстановка в державі ускладнювалася партійними та класовими протиріччями. Разом з тим система захисту інформації все ж таки функціонувала. Професіоналізм гетьманської розвідки дав можливість певною мірою протидіяти іноземному шпигунству та диверсійно-терористичним акціям антидержавних елементів.

Комуністичне підпілля дислокувалося переважно у робітничих центрах України. Його головним завданням було ведення політичної агітації, організація страйків та диверсій, створення збройних формувань. Розгалужена підпільна мережа була створена у Донбасі. В Києві до літа 1918 року підпільні організації налічували близько 650 членів, функціонувало 6 нелегальних райкомів компартії. Історик І. Нагаєвський зазначав, що діяльність радянської агентури здебільшого мала диверсійний характер. Так, 6 червня внаслідок диверсії вибухнули порохові склади в передмісті Києва — Звіринці. При цьому більше 200 людей загинуло, понад 1000 дістали поранення, біля 10 тис. втратили притулок.

Велику небезпеку суверенітету й громадському спокою Української Держави несла діяльність російських шовіністичних організацій під прапором «білого» руху. Роботу «білого» підпілля полегшувала наявність в Україні добре скоординованих та озброєних організацій російських націоналістів. Наприкінці 1918 року у Києві перебувало 40 тис. офіцерів, 15 тис. - у Херсоні, 10 тис. - у Сімферополі, 8 тис. - у Катеринославі тощо.

У 1917 році у Києві виникла конспіративна організація «Азбука» на чолі з В. Шульгіним, котра спеціалізувалася на збиранні інформації політичного характеру. Так, члени цієї організації зуміли

здобути текст таємної телеграми кайзера Вільгельма II командуванню німецькими військами в Україні, де він дав згоду на обрання П. Скоропадського Гетьманом України.

Великі можливості для таємної роботи в Україні мали спеціальні служби країн австро-німецького блоку. Дипломатичні установи Австрії та Німеччини регулярно надсилали змістовні доповіді про економічне й суспільно-політичне становище в Україні. Держави австро-німецького блоку також запровадили в Україні мережу консульських установ. Німецькі представники діяли у Києві, Одесі, Миколаєві та Харкові, австрійські - у Києві та Одесі.

Посол України у Відні В. Ліпинський повідомляв своїми каналами про наявність у Києві великої австро-угорської шпигунської групи.

З огляду на ці події, уряду слід було вжити адекватних заходів на захист військово-політичної інформації в державі. Однак про шкоду, якої завдавали іноземці, здобуваючи зазначену інформацію, розуміли усі урядовці, хоча серйозних заходів та установ, які б могли здійснювати її захист, не виробили.

З осені 1918 року серйозним противником силових структур Гетьману стає селянський ватажок-анархіст Н. Махно. Так, в с. Ми-хайлове-Лукашове махновці розстріляли голову волосної Державної варти Іванова, 3 офіцерів та 2 козаків повітової «охоронної сотні», а потім у мундирах чинів варти проникли до садиби поміщика Миргородського. Махновці-розвідники часто маскувалися під варту, весільні процесії, селян, що йдуть базарувати. Навіть сам «батько» ходив у розвідку, переодягнений у жіночий одяг. На той час це був один із засобів здобуття і збереження важливої інформації.

15 листопада 1918 року силами опозиції створений координаційний орган підготовки і проведення антигетьманського повстання під назвою «Головний оперативний штаб Військово-революційного комітету» (або Конспіративний повстанський штаб), до якого увійшли В. Винниченко, директор одного з департаментів Міншлях-сполучення А. Макаренко, О. Отецький, командир Січових Стрільців полковник Є. Коновалець.

У ніч на 13 листопада 1918 року у приміщенні Міншляхсполу-чення відбулася таємна нарада, на якій було сформовано Директорію - орган політичного керівництва на період повстання та захоплення влади.

18 травня 1918 року П. Скоропадський затвердив постанову Ради міністрів «Про зміну існуючих законів про міліцію і утворення Державної варти». Положення про Департамент Державної варти базувалося на ст. 361, 362 «Зводу законів Російської імперії». До складу Департаменту Державної варти входили: директор, віце-директор, чиновники для особливих доручень, начальники відділів, секретар тощо. Відділи проводили оперативно-розшукову роботу та необхідні процесуальні дії у кримінальних справах. При проведенні дізнання співробітники Державної варти у карно-розвідувальній сфері перебували у безпосередній підлеглості особам прокурорського нагляду згідно із постановами «Статуту кримінального судочинства».

Повідомлювальні (контррозвідувальні) підрозділи Державної варти (зустрічається назва «інформаційні») виконували роботу з попередження, виявлення і припинення злочинів проти державного ладу й безпеки держави, збір інформації про політичні партії тощо.

У складі освідомчих відділів виділялися окремі діловодства за напрямами: загальне, таємне, агентурне, залізничне, реєстраційна частина та фотолабораторія.

Місцеві повідомлювальні відділи були зобов’язані висвітлювати політичну обстановку у своєму районі, вивчати характер діяльності місцевих політичних організацій і рухів, вербувати таємну агентуру та керувати її роботою, організовувати зовнішній нагляд, перлюстрацію кореспонденції тощо. Завдання повідомлювальних відділів на місцях конкретизувалося в «Інструкції начальникам повідомлювальних відділів при губернських старостах і градоначальниках». «Інструкція» містила окремі, фрагментарні рекомендації щодо захисту інформації, але вкладених у неї положень було недостатньо.

Цікавим є і те, що відповідно до «Правил спільної роботи» цивільні установи зобов’язувалися доводити до повідомлювальних відділіе інформацію, потрібну їм для виконання оперативних заходів.

Керівництвом Департаменту Державної варти вперше в Україні була створена мережа конспіративних та явочних квартир для роботи з агентурою.

Крім того, добування інформації про суспільно-політичне становище в Україні здійснювалося шляхом опрацювання й узагальнення відкритих періодичних (особливо партійних) видань. Цей

крок був направлений на створення дієвої цензури засобів масової інформації, яка б могла захистити витік інформації про військово-політичне становище у державі через органи друку.

4.3. Організація захисту інформації в період Директорії.

Організація захисту військової інформації в період Директорії (1919 - 1920 pp.) здійснювалася в Генеральному штабі УНР. Зазадгмсот інформації відповідальним був контррозвідувальний відділ та його окремий загін - загін польової артилерії. Сюди ж входив загін особистої охорони Головного Отамана. Агентурою контррозвідки опікувалися контррозвідувальні відділи штабів військових з’єднань.

Під час Директорії за рішенням уряду був створений при Міністерстві внутрішніх справ «Політичний департамент», а при губернських і повітових комісарах - губернські та повітові «політичні відділи».

Були визначені такі Головні завдання Політичного департаменту: виявлення і припинення антидержавницької діяльності з боку політичних противників У HP, і в першу чергу партії комуністів, боротьба зі шпигунством, вивчення тилу противника та його військ. Виконував він і розвідувальну роботу щодо країн - потенційних противників УНР та можливих союзників.

Для співробітників Політичного департаменту була розроблена «Інструкція із збирання інформації». Документ цікавий в першу чергу тим, що дає уявлення про пріоритетні інтереси та визначені напрями діяльності цієї спецслужби. Зокрема, збиралася інформація про діяльність некомуністичних партій (українські, російські, польські, чеські); відомості про їх програми, організаційну структуру; ставлення до радянської влади та Директорів УНР; популярність серед населення; настрої населення республіки, його ставлення до уряду УНР, радянської влади, до Польщі; рівень національної свідомості; відомості про збройні повстання, гасла, під якими вони розгортаються, характер дій повстанців (чи не є вони просто бандитизмом).

Збиралися відомості про становище влади в регіонах, що не контролюються Директорією. З’ясовувалося, наскільки радянська влада міцно тримається в селах і містах, ставлення до неї населен

ня, яку збройну силу вона має і проти кого проводить прогресивну політику; особовий склад надзвичайних комісій та міліції, напрями діяльності та об’єкти зацікавленості; інформація про міжнаціональні відносини в Україні, політика радянської влади щодо українців та української мови; відомості щодо виходу періодичних видань, роботи шкіл, про життєвий рівень населення, ціни на головні продукти харчування, обіг грошей, кооперативний рух.

Крім того, збиралася військова інформація про місця дислокації і плани щодо передислокації військ противника, їх найменування, озброєння, постачання, одяг, харчування, політичні настрої серед особового складу, рівень дисципліни і ставлення до населення, а також відомості про громадян, які активно співпрацювали з окупаційною владою або, навпаки, найбільш рішуче чинили їй опір тощо.

Отже, з цього документу випливають основні питання, які цікавили Директорію, і які мали найбільший інтерес для забезпечення безпеки держави. Очевидно, що і цю саму інформацію, яка викладена в «Інструкції», і яка циркулювала в УНР доби Директорії, першочергово необхідно було захищати Політичному департаменту. З огляду на це ми можемо підсумувати, що саме цьому органу вдалося створити орган, який би забезпечував захист інформації у державі. Звичайно про ефективність його діяльності у такий буремний, обмежений для цього державного утворення час, говорити не доводиться.

4.4. Специфіка та особливості організації захисту інформації в Західноукраїнській Народній Республіці.

ЗУНР з перших днів свого існування, особливо Збройні сили, стали об’єктом розвідувально-підривної роботи. Зокрема було завербовано кілька високопосадовців командного складу Української Галицької армії.

Служба безпеки загальнодержавного рівня у цьому державному утворенні була представлена «Корпусом української державної жандармерії». Він мав чітку організаційну структуру: провідну команду та регіональні органи. Розгортається диференційована система підготовки кадрів для жандармерії.

Коли Австро-Угорська імперія розвалилася, 18.10.1918 р. у Львові зібралися представники української громадськості, щоб утвори

ти Національну Раду - вищій орган майбутньої держави. Головою Національної Ради став Є. Петрушевич.

І в цей час вперше спостерігається боротьба української та польської спеціальних служб. Адже Польща також готується взяти владу в Галичині. Щоб запобігти цьому, Національна Рада займає за допомогою збройних сил Львів, а потім і всю територію Східної Галичини.

Це організовує голова Військового комітету (Українського Генерального Військового Комісаріату) Д. Витовський. Організатори виступу, маючи у своєму розпорядженні незначну кількість (не більше 2-х тисяч) вояків-українців, оволоділи 200-тисячним Львовом, що вказує на хорошу систему захисту інформації з обмеженим доступом.

Проте, звичайно, втримати надовго Львів було дуже важко - західноукраїнська державність одразу стала об’єктом агресії з Заходу. Серйозним фактором, що робив проблематичним фактор успіху українського повстання, була наявність чисельного, добре організованого польського підпілля. У розвідувальному забезпеченні дій польської сторони активно використовувалося місцеве населення, яке добре знало місто (на відміну від вояків-українців, які були мобілізовані з інших місць).

Прорахунком керівників ЗУНР стала відсутність налагодженої системи розвідки сил і можливостей противника. Вона не мала точних даних про фактичну кількість і можливості бойових загонів поляків. При підготовці до повстання і на початковому етапі збройного виступу з ініціативи Генеральної команди та інших військових керівників у місця розташування польських груп опору надсилалися окремі вояки для збору відомостей про їх чисельність, пересування, дислокацію штабів, складів, важких вогневих запасів та настрої особового складу.

Досить конкретно завдання військової розвідки показав у своїх спогадах її співробітник Іван Вислоцький: «Новітня армія послуговується двоїстою розвідкою: відкритою і таємною. Відкрита розвідка проводиться бойовими відділеннями на близьких та далеких відстанях, іноді сягає тилу ворога. Завданням таємної розвідки є слідкування за ворожим підпіллям, а також за всім, що стосується армії ворога: її організації, озброєння, пересувань, військового

оснащення, постачання (включно з усіма господарськими ділянками) і настроїв населення».

Необхідно зауважити, що керівництво ЗУНР створило у збройних силах розвідувальну й контррозвідувальну служби значно оперативніше ніж керівництво УНР.

4.5. Специфіка захисту інформації органами Міністерства внутрішніх справ Державного центру УНР в екзилі.

Головним підґрунтям функціонування Державного центру УНР (далі ДЦ УНР) були наявний на території України широкий анти-радянський повстансько-підпільний рух і дислокована за кордоном частина військ УНР, котрі могли повести наступ на територію УСРР для підтримки повстанських формувань.

Передусім було внормоване правове становище українських військ, котре регулювалося інструкцією Міністерства військових справ Польщі від 2 грудня 1920 p., за якою Армія УНР трактувалася як дружня та союзна, і мала б розумітися з Головною Командою Військ УНР.

Одним із першочергових завдань уряду УНР в еміграції було реформування спеціальних служб з урахуванням нових умов.

Спецслужба загальнодержавного рівня - Департамент політичної інформації (ДПІ) входив у структуру Міністерства внутрішніх справ УНР. До компетенції Департаменту були віднесені «справи щодо боротьби з елементами та вчинками, які спрямовані проти державності УНР, їх попередження, виявлення і розслідування». Визначалися і способи, за допомогою яких ці функції можна було виконувати, а саме: збір різного роду інформації та направлення відомостей за належністю; здійснення через суд заслань, арештів та інших заходів боротьби з державними злочинцями в тих випадках, коли це згідно певних законів належить до юрисдикції міністра внутрішніх справ або перевищує компетенцію місцевих адміністративних органів.

Протягом червня 1921 р. Комісія розробила структуру ДПІ і визначилася щодо компетенції його підрозділів:

1. Загальний відділ - приймання та розподіл кореспонденції Департаменту; листування ДПІ загального характеру; складання про

ектів наказів по Департаменту; справи особового складу; фінансове забезпечення та звітність; справи господарського та матеріального характеру.

2.    Внутрішній відділ - таємні агентурні справи; створення апарату таємної агентури; викриття політичних злочинів та боротьба з ними; складання періодичних звітів та доповідей про внутрішнє становище на місцях на всій території перебування уряду та його органу; складання періодичних звітів та доповідей про діяльність політичної агентури. Є всі підстави вважати цей відділ контррозві-дувальним підрозділом.

3.    Закордонний відділ - справи закордонної агентури; складання періодичних звітів та доповідей за донесеннями закордонних агентів; складання звітів про діяльність українських політичних партій за кордоном та їх ставлення до влади У HP; передача внутрішньому відділу відомостей про іноземних політичних агентів, котрі виїжджають в Україну або до місця розташування уряду УНР; перевірка закордонних паспортів; справи політичних емігрантів. Цей відділ можна назвати розвідувальним.

4.    Реєстраційний відділ - інструктування агентів (штатних) щодо реєстрації державних злочинців і політично підозрілих осіб (реєстраційні, алфавітні, фотографічні картки і т. п.); видання окремих циркулярів про розшук політичних злочинців; збирання про певних осіб та організації інформації політичного, персонального, громадського, національного, економічного та іншого характеру; загальна реєстрація всіх осіб, котрі активно проявили себе у справі відбудови УНР, а також її противників.

5.    Пресовий відділ - координація роботи з пресовими відділами інших міністерств; організація бібліотеки з різними матеріалами та літературою; організація роботи по формуванню громадської думки; налагодження зв’язків з редакціями газет.

6.    Відділ зв’язку - забезпечення безперебійного надійного зв’язку з повстансько-підпільними формуваннями на території УСРР.

Основні завдання та організаційні засади Департаменту політичної інформації досить чітко викладені в доповіді виконуючого обов’язки директора ДПІ С. Івановича міністрові внутрішніх справ від 15 січня 1921 р. Умовно цю доповідь можна поділити на дві частини. Спочатку у ній йшлося про те, які засоби використовують у

політичній боротьбі, що точиться на території України: агітація на мітингах, сходах, у пресі з метою здобуття прихильників серед населення; провокації, поширення дезінформації про стан і наміри уряду та військ УНР; шпигунство, за допомогою якого виявляються і знищуються організації та діячі - борці за волю України; підкуп преси для формування громадської думки на свою користь; підкуп окремих впливових осіб з метою перетягування цілих партій і груп у свій табір; підкуп впливових осіб з метою сіяння чвар поміж українськими політичними партіями для їх послаблення, руйнації єдиного фронту національних сил; засилання провокаторів на службу до урядових інституцій УНР з метою шпигунства та виклику невдоволення службовців та інших громадян урядом; сприяння в скоєнні державних злочинів.

Провідна роль у політичній боротьбі всередині держави належала Міністерству внутрішніх справ, котре через свій Департамент політичної інформації повинно було керувати цією боротьбою, з чого і випливають завдання Департаменту. ДПІ повинен був створити таку організацію, яка могла б не тільки успішно протидіяти підривним акціям ворогів української державності, але і з повного енергією готувати ґрунт для подальшої боротьби за самостійність України, тим паче, що вся територія захоплена ворогом, а уряд і армія перебувають на чужій землі.

Ця організація повинна покривати агентурною мережею всю Україну без огляду на те, яка там існує влада. Для тимчасового практичного виконання завдань Департаменту, згідно з реальними обставинами, необхідно організувати 2-4 агентури (резидентури) на кордоні України, а саме: над Збручем і на Волині, по обидва боки кордону. Завдання цих агентур - підтримувати тісний зв’язок між ДПІ й усіма його агентами на території України. В кожнім повіті повинно бути не менше двох агентів, котрі мали б працювати незалежно один від одного. Ці агенти надсилають свою інформацію та звіти в прикордонні резидентури для передачі в ДПІ. З метою інформування й контролю агентів на місцях, а також для зв’язку діяли 12 кур’єрів. Крім того, пропонувалося тримати агентів в районах розташування уряду УНР, у тих місцях закордону, де проживає багато біженців з України або гуртуються українські політичні партії та організації.

Крім того, велику увагу приділяли агентам ДПІ. Вони повинні були виконувати такі завдання:

1.    Стежити за діяльністю більшовицьких і всіх інших ворожих українській державності угруповань та створювати нові й підтримувати існуючі антибільшовицькі партійні організації, повстанські загони тощо.

2.    Інформувати населення про діяльність і наміри уряду УНР, підтримувати дух і настрій українців.

3.    Виявляти більшовицьких шпигунів і провокаторів та інших ворожих українській державності осіб, стежити за тим, щоб такі особи не були на державній службі.

4.    Попереджати усілякі політичні злочини, боротися з політичними злочинцями.

5.    Стежити за діяльністю політичних організацій і партій, впливових громадських діячів, щоб знати їх наміри та настрої, а також ставлення до влади УНР.

Для організації діяльності таємної політичної агентури планувалося послуговуватись чотирма категоріями співробітників: постійними платними співробітниками (урядовцями, агентами, кур’єрами та залученими до співпраці повстанцями).

Контррозвідка ДПІ також мала певні здобутки. Зокрема, уряд отримував від неї різну інформацію стосовно ситуації в таборах перебування українських старшин і козаків: які частини розташовані в таборах та їх склад; ставлення польської влади до старшин і козаків, до українців взагалі. Багато уваги приділялося вивченню життя українців в таборах і оточенні, насамперед таким питанням: моральний і матеріальний стан війська та окремих осіб; культурно-освітня робота, її зміст; проведення муштри та її характер; взаємостосунки між старшинами й козаками.

Отже, в несприятливих зовнішніх умовах, за наявності внутрішніх суперечностей у проводі УНР в еміграції, не маючи надійних союзників, партизансько-повстанський штаб розгорнув роботу організаційного й розвідувально-підривного характеру з підготовки широкого антирадянського повстання в УСРР.

Звичайно, що в такий спосіб була поставлена робота із захисту інформації в українському уряді в екзилі. Саме на ДПІ вона і була покладена. Структура, яка була побудована, дає підстави говори

ти про її дієвість. Лише політичні обставини не дали можливості реалізуватися зазначеним вище планам та принципам. Радянська влада, яка перемогла на теренах України, теж приділила чимало уваги створенню системи захисту інформації та її органів у цей самий період.

Завдання для самостійної роботи

1.    Охарактеризуйте зусилля уряду з питань організації захисту інформації в добу Центральної Ради.

2.    Розкрийте питання організації захисту інформації в Українській державі гетьмана П. Скоропадського.

3.    Дайте характеристику організації захисту інформації в період Директорії.

4.    Покажіть специфіку та особливості організації захисту інформації в Західноукраїнській Народній Республіці.

5.    Визначте специфіку захисту інформації органами МВС Державного центру УНР в екзилі.

6.    Порівняйте спільні та особливі риси в питаннях захисту інформації урядами у період національного відродження 1917 — 1921 pp.

Це матеріал з підручника Історія захисту інформації в Україні та провідних країнах світу" Гуз А. М.