Публій Верґілій Марон — найвидатніший поет Давнього Риму читати онлайн

Публій Верґілій Марон — найвидатніший поет Давнього Риму

Ім'я: Публій Верґілій Марон, прозивали «мантуанським лебедем».

Роки життя: 70-19 рр до н. е. Місце народження та проживання: с. Анди, Мантуя; Рим, Кампанія. Родина: дрібні землевласники.

Рід діяльності: поет, драматург. Твори: «Енеїда», «Буколіки», «Ґеор-ґіки» та ін.

Публій Верґілій Марон (70-19 рр. до н. е.) — чи не найпопу-лярніший із-поміж усіх античних поетів у новій Європі. Народився в селі Анди, неподалік міста Мантуї (Північна Італія) в родині дрібного землевласника. Готувався стати адвокатом, але слабке здоров’я й брак ораторського хисту перешкодили його кар’єрі. З юнацьких років Марон захопився поезією у стилі тодішніх римських модерністів — «неотеоретиків» (найвизначнішим із них був Катулл). Юнака вабила філософія, інтерес до якої пробудив його учитель — епікуреєць Сірон.

Відмовившись від політичної діяльності, майбутній поет повернувся близько 45 р. до н. е. в рідне село Анди, щоб присвятити себе письменству. Та спокійні літературні заняття було перервано конфіскацією селянських земель на користь ветеранів Ґая Юлія Цезаря, яким передавали землі околиць Мантуї, Кремони. Серед них опинився і маєток Верґілія. Завдяки заступництву Октавіана (майбутнього імператора) землю йому повернули. Утішений поет звеличив свого захисника в першій еклозі (поемі) буколічної збірки. Але радість була передчасною: 41 року до п. е. спалахнула нова братовбивча війна, після якої околиці Мантуї знову перейшли до рук ветеранів. Поета вигнали з маєтку. Він ледве врятувався від меча оскаженілого центуріона.

39 року до и. е. Верґілій опублікував «Буколіки», що справили велике враження на громадськість. Автором книги зацікавився друг і неофіційний співправитель Октавіана Авґуста Ґай Цільній Меценат, великий шанувальник поезії й сам літератор. Ставши членом мистецького гуртка Мецената, Верґілій дістав матеріальне забезпечення: будинок у Римі й землю в Кампанії поблизу Поли.

«Буколіки» («Еклоґи») — це десять «сільських» поем, у яких Верґілій наслідував давньогрецького поета Теокріта, але його пастухи не схожі на теокрітових: на тлі умовного пейзажу ми бачимо умовних пастухів, що змагаються в піснях, вишукало розмовляють та сперечаються між собою, скаржаться на зраду коханок.

Більшість героїв-пастухів у «Буколіках» — лише маски, під якими постають реальні особи, насамперед сам поет. Так, перша

еклоґа цілком присвячена історії з відібранням і тимчасовим поверненням Верґілієві його маєтку. Четверта еклоґа пророкує повернення на землю «золотого віку» через народження чудесної дитини (пізніші християнські письменники трактували ці вірші як геніальне передбачення поетом народження Христа).

У другому великому творі — поемі «Ґеорґіки» (про рільництво) поет розвиває улюблену Октавіаном та його прихильниками ідею повернення «до землі» як до джерела існування та народного добробуту. Приставши на пропозицію Мецената створити поему, що прославляла б хліборобство й водночас слугувала практичним посібником для тих, хто вперше за це взявся (ветеранів цезаріанських полків), Верґі-лій використав як особистий досвід (він виріс у селі і був глибоко переконаний, що чистоту людських взаємин, здоровий глузд і незрадливе щастя можна знайти тільки в сільському житті), так і твори грецьких поетів, зокрема поему Гесіода «Роботи і дні». Перша книга «Ґеорґік» розповідає про рільництво, друга — про садівництво, третя — про тваринництво, четверта — про бджільництво. Загальний девіз твору: «Праця долає усе».

Історія створення «Енеїди»

У вступі до третьої книги «Ґеорґік» автор обіцяв незабаром написати новий твір — воєнно-героїчний епос, що прославляв би перемогу Авґуста над ворогами. Але війни скінчилися: у Римській державі почалася «доба Авґустового миру». Первісний намір поета створити поему на вшанування імператора змінився на задум епосу, у якому поет хотів довести зв’язок нового ладу зі «святою давниною». Задуманий твір мав бути водночас і римськими «Іліадою» та «Одіссеєю». Утіленням цього задуму стала поема «Енеїда». Легенда про троянців як предків римського народу давно полюбилася римській верхівці: Юлія Цезаря навіть було оголошено нащадком троянського царевича Енея та його матері, богині Венери.

«Енеїді» Верґілій віддав десять останніх років життя. Спочатку поет склав план і написав епопею прозою, а потім завіршу-вав уподобані частини. Для того щоб оглянути місця, зображені

в поемі, він вирушив у подорож Грецією та Малою Азією. Проте Трою йому не довелося побачити. Тяжко захворівши в Афінах, він припинив мандрівку. Авґуст порадив хворому повернутися разом із ним до Італії, де 21 вересня 19 року до н. е. й обірвалося життя Верґілія. Прах його було перевезено до Неаполя і там поховано на узбіччі Путеоланської дороги. Поет не встиг остаточно опрацювати своєї поеми. За наказом Авґуста її було оприлюднено вже після смерті поета, можливо, 17 року до н. е.

Сюжет поеми «Енеїда»

Епічна поема «Енеїда» містить 12 книг, що загалом налічують 9996 віршів. Вона чітко поділяється на дві частини, кожна з яких утворена з шести книг: книги I—VI — розповідь про мандри Енея (схожі на мандри Гомерового Одіссея); книги УП-ХП — опис боїв у Італії, це наче римська «Іліада». Як і в Гомеровій «Іліаді», тему «Енеїди» визначено вже в перших рядках твору:

Ратні боріння й героя вславляю, що перший із Трої,

Долею гнаний, прибув до Італії, в землі лавінські...

У першій книзі йдеться про те, як Еиеєві дорогою з Трої, з волі його божественної супротивниці Юнони (Гери), що дуже не любила троянців, довелося довго блукати морями, зазнати численних пригод та небезпек.

Римський народ визнав Верґілія першим своїм поетом, римським Гомером. Про те, якої шани зажив автор «Еиеїди» за життя, свідчить спогад історика Тацита: коли присутні в театрі почули вірші Верґілія, вони всі підвелися і віддали їх авторові, що випадково був присутнім на виставі, таку саму шану, як імператорові Авґусту.

Не обійшлося і без злостивих критиків. Одні обурювалися політичною тенденцією поеми, інші — її новаторством. Якийсь Карвілій Піктор навіть написав памфлет під назвою «Бич на “Ене-їду”». Інші дорікали Верґілієві за різні запозичення, зокрема з Гомера.

А як ви ставитеся до запозичень сюжетів? Схвалюєте чи засуджуєте вчинок Верґілія?

Тема «Енеїди» — доля Енея, який, за вказівкою богів, засновує могутню Римську державу. Попри зовнішню подібність до поем Гомера, «Енеїда» різко відрізняється від них пев-ною політичною тенденцією — прагненням показати історичну зумовленість нового ладу й уславити його.

Енеїда

Книга І. Заспів

Зброю співаю і мужа, що перший з надмор’їв троянських, Долею гнаний нещадно, на берег ступив італійський.

Горя він досить зазнав, суходолами й морем блукавши,

З волі безсмертних богів та мстивої серцем Юнони,

Лиха він досить зазнав у бою, поки місто поставив

<...>

Музо, повідай мені, чим саме розгнівана тяжко Чи то покривджена чим цариця богів засудила На незліченні труди та нещастя побожного духом Батька й вождя, як богиня,— і гнівом таким пойнялася!

Місто старинне було — фінікійського люду оселя,—

Звалось воно Карфаген на лівійському березі, проти Тібрових гирел, багате на скарб і завзяття воєнне.

Кажуть, Юнона його шанувала найбільше у світі,

Навіть і Самос забувши для нього; там зброя богині.

Там колісниця її. Л на серці в богині бажання,

Щоб Карфаген цей, як Доля дозволить, був паном народів.

Але прочула вона, що від крові троянської плем’я Вже виростає нове, що міста поруйнує тірійців.

З’явиться люд, підкоритель земель, войовничий та гордий. Згине в пожарі могутність лівійська: так випряли Парки.

Все те Сатурнія знає і кров ще пригадує свіжу,

Що попід мурами Трої лила за улюблених аргів.

Ще ж не зів’яли в душі причини скорботи і гніву.

Ще, притаївшися, в серці живуть и й вирок Паріса —

Прикра зневага краси божественної,— й рід ненависний,

І Ганімеда, на небо узятого, шана висока.

Тямлячи все те, вона троянців, хвилею битих —

Все, що зосталось від люті данайців і зброї Ахілла,—

Не підпускала до краю латинського; довго і гірко.

Пасерби Долі, вони усіма проблукали морями.

Стільки страждання лягло на підвалини Римського роду!

<...>

Книга VI

<...>

Пророцтво Анхіза про майбутню славу Риму Батько Анхіз на той час у глибокій долині увалено Переглядав до наземного світу призначені душі.

<...>

Та як побачив Енея, що йшов через луки назустріч,

Руки простяг він до нього обидві; на радощах слізьми Лиця старі окропив, і голосом зрушеним мовив:

«Так, ти нарешті прийшов. Твоя щира до батька прихильність Всі подолала завади, усі перешкоди. Я можу Глянути в очі тобі і голос почути знайомий.

Правда, я так і гадав. Я думав, прибудеш ти, сину.

Дні з нетерпінням я числив, і от моя мрія збулася...

Через які ж ти моря переплив? По яких суходолах Ти перейшов? І в яких побував небезпеках, коханий?..»

<...>

Глянув Еней і, здригнувшись на вигляд, питається в батька: «Що то за хвилі тремтять в далині і що то за люди Геть понад плесом літають і луг укривають зелений?» Відповідає Анхіз: «То душі, що вдруге судилось Тіло їм земне узять. До Летейської хвилі припавши,

В водах спасенних її вони п’ють забуття довгочасне.

Хочу уже я давно тобі показати наочно

Рід твій майбутній і славних нащадків твоїх полічити,

Щоби зо мною радів ти, Латинського краю дійшовши».

<...>

Книга VIII

<...>

Щит Енея

Тут осяйна серед хмар піднебесних з’явилась Венера, Дар несучи, і, в долині затишній побачивши сина.

Що понад берегом річки, самотній, шукав прохолоди, Стала на очі йому і промову до нього звернула:

«От обітниця моя, подарунок тобі від Вулкана Утвір мистецький його. Не бійся тепер ні лаврентів? Ані хороброго Турна на чесний двобій викликати».

Так проказала і сина свого обняла Цітерея І променясту йому біля дуба зоставила зброю.

Він же, дарунком Вулкана вшанований гойно і радий, Намилуватись не може і броню обводить воєнну Жадібним оком, дивується, в руки бере, приміряє То гребенястий шолом, який полум’ям б’є золотистим, То смертоносний той меч, а то панцир із міді твердої Червонуватий, кривавий, мов хмара грізна, олов’яна. Що, почервонена сонцем, виблискує сяйвом відбитим. То наголінники візьме, з електра та золота литі,

То розглядає списа, то щита незрівнянну роботу Там-бо на тому щиті, прозираючи роки майбутні, Вирізьбив владар огню італійців майбутні пригоди

Римського роду тріумфи, Асканіїв рід знаменитий І незчисленні усі, послідовно проваджені війни. Вирізьбив він і Вовчицю у Марсовій тихій печері І коло неї близнят-сисунців, двох хлоп’ят нетямущих. Як вони граються сміло, до матері як припадають,

Як і вона, повернувши до них свою шию могутню

Пестить по черзі обох і тіло вилизує ніжне

<...>

...Ще далі стояв у фортеці на чатах Манлій і храм боронив і високий увесь Капітолій; Ромулів їжився двір острішком нової соломи. На позолоченім ґанку сріблистий гусак неспокійно Вгору зривавсь, кричачи, що галли уже біля храму. Галли повзли по кущах, добиралися вже до фортеці. Маючи добру заслону — у темряві чорної ночі.

Кучері в них золоті, із золота й одяг і броня.

В’ються плащі повишивані; щирого злота намисто В кожного сяє на шиї молочній. Розмахує кожен Парою списів легких і щитом захищається довгим.

<...>

Понад підземними тінями йшов злотокований образ Моря бурхливого; сива гойдалась і пінилась хвиля,

А навкруги викидалися срібні із моря дельфіни І розбивали хвостами гребені хвиль. В осередку Судна пишалися мідні. Велика то битва Актійська:

Море укрите усе кораблями. Кипить узбережжя І відбивається золотом в хвилях прозорих Левкати.

Видно там, як цезар Август провадить у бій італійців...

Високо став на кормі він, а з ним і народ, і сенат весь,

І щонайбільші боги, і пенати. На скронях подвійне Сяйво у нього горить і зоря понад тім’ям аж рідна.

Далі Агріппа, з наказу богів, при сприятливім вітрі Ставить у стрій кораблі; на чолі гордовитім у нього Славна ознака звитяги, ростральний вінець променіє.

<...>

Викував мудрий Ковач розперезаних афрів, нумідів.

Дальніх лелегів, карійців і лучників добрих — гелонів.

Там і Євфрат переможений ллє свої води тихіше,

І краєсвітні Моріни і Рейн із подвоєним гирлом,

Даги й далекий Аракс, що не терпить мостів над собою.

Так милувався Еней дивовижним дарунком Вулкана;

В захваті він од майбутніх подій і, радіючи серцем.

Взяв на своє рамено майбутність і славу нащадків.

<...>

(Переклад М. Зерова)

1.    Чиї твори наслідував Верґілій у «Енеїді»?

2.    Яким було призначення Енея?

3.    Хто постійно переслідував головного героя?

4.    Хто допомагає Енеєві, захищає його?

5.    Хто закохався в Енея й через це загинув?

6.    Для чого головний герой поеми хотів потрапити в підземне царство?

7.    Хто допоміг Енеєві здійснити цей намір?

8.    Як звали дочку царя Латина, з якою Еней мав одружитися?

9.    З ким довелося воювати Енеєві, троянцям?

10.    Кого Еней переміг у двобої?

11.    Чому автора так непокоїть доля Енея?

12.    Яка головна думка твору?

13.    Про що говорить Верґілій у «Заспіві»? Чи можна його назвати планом усього твору, концепцією?

14.    Хто подарував Енеєві щит, хто його виготував? Яке значення має зображене на ньому?

15.    Наведіть приклади художніх засобів, які використовує поет для опису щита, визначте їх роль.

16.    Як поет обґрунтовує «священне походження» Рима? Свою думку поясніть.

Розгляньте таблицю, порівняйте особливості творчості Верґі-лія та Гомера. Зробіть висновки щодо дотримання традицій Верґілія та його новаторство.

Спільне та відмінне v творах Верґілія та Гомера

«Енеїда» довго була взірцем «героїчного епосу» і в Римі, і в літературах нової Європи. Високий авторитет мав Вер-ґілій та його твір у часи Відродження й класицизму. «Ене-їду» наслідував у XIV ст. Франческо Петрарка в латинській поемі «Африка», її впливом позначені видатні епопеї XVI і XVII ст.: і «Несамовитий Роланд» Аріосто, і «Визволений Єрусалим» Торквато Тассо, і «Лузіади» Луїса де Камоенса, і «Втрачений рай» та «Повернений рай» Джона Мільтона та чимало інших. Високо цінували епопею Верґілія Буало і Расін. У XVIII ст. палким шанувальником Верґілія був Вольтер.

Середньовіччя складало про Верґілія казки, змальовуючи його мудрим чарівником. Данте уславив поета у своїй «Божественній комедії» як символ «земної мудрості». У XVIII ст. Вольтер вважав найбільшою заслугою Гомера те, що його наслідував Верґілій.

У XIX ст. мистецтвом Верґілія захоплювалось багато французьких письменників — від Віктора Гюґо до Анатоля Франса.

Перші переклади творчості Верґілія припадають на середину XIX ст. Так, дві еклоґи «Ґеорґік» переклав у 1848-1849 роках Осип Шухевич, але працю його було видано лише 1886 року із передмовою І. Франка про життєвий і творчий шлях Верґілія. Переклад Шухевича був написаний плавною народною мовою, але римованим віршем, не гекзаметром.

На початку XX ст. серйозну спробу подати Верґіліїв епос українським словом зробив Іван Стешенко, відомий як перекладач «Метаморфоз» Овідія. Новою сторінкою в історії перекладу поетичної спадщини Верґілія є діяльність поета, критика, вченого, великого знавця і перекладача римських класиків М. Зерова. Йому належить повний переклад «Енеїди».

«Енеіда» Верґілія мала безліч послідовників, переспівувачів і навіть пародистів. Сюжет поеми використав видатний український поет Іван Котляревський, наповнивши його новим, національним колоритом і гумором.

Це матеріал з Підручника Світова Література 8 Клас Паращич