Сенсорні системи людини

Загальна характеристика сенсорних систем. Будова аналізаторів

Основні поняття і терміни: сенсорні системи, або аналізатори, чутливість, рецептори, провідні шляхи, центральна частина аналізатора, адаптація аналізаторів

Світанок... Далеко за обрієм урочисто сходить сонце — рожево-жовте, ще не сліпуче. Щойно прокинулися пташки й заспівали, радісно зустрічаючи новий день. Із поля лине приємний запах духмяних трав. Холодна роса наче обпікає босі ноги, бадьорить... Тільки-но зірваний молодий огірочок «наїжачився» своїми пухирцями й коле пальці. Він свіжий, солодкий — кращий за цукерку, а хіба можна передати словами його запах?

У глибині душі виникає почуття любові до Природи за її неповторну красу, відчуття молодості, бажання зробити щось добре... Безмежне море почуттів, удячних, світлих думок викликає в нас навколишній світ, сповнений барвами, звуками, запахами й іншими відчуттями, які сприймає людина за допомогою чутливих (сенсорних) систем.

Значення сенсорних систем для організму людини (з латин, відчуття, сприйняття або чутливий). Природа «обдарувала» людину здатністю сприймати різноманітні подразники навколишнього та внутрішнього середовищ: запахи, звуки, кольори, світло, температуру тощо. Завдяки цьому вона може відчувати та сприймати явища, що відбуваються в довкіллі чи у власному організмі, і відповідно реагувати на них.

Отримання інформації із зовнішнього та внутрішнього середовищ і її аналіз відбувається в організмі людини завдяки роботі аналізаторів (цей термін запровадив у 1909 р. російський фізіолог Іван Павлов), або сенсорних систем.

Аналізатори (сенсорні системи) — це сукупність утворень, що сприймають, передають і аналізують інформацію від довкілля та внутрішнього середовища організму.

Кожний аналізатор складається з трьох основних частин: периферичної (рецептори), провідної (чутливі нервові волокна) і центральної (центри мозкового стовбура й певна чутлива ділянка кори головного мозку).

Рецептори (з латин, той, що сприймає) — це чутливі закінчення нервових волокон або спеціалізовані клітини, які сприймають енергію подразника та перетворюють її на електричну енергію нервового імпульсу.

Усі рецептори поділяються на дві групи: зовнішні та внутрішні. До зовнішніх належать: слухові, зорові, нюхові, смакові, дотикові рецептори, до внутрішніх — рецептори внутрішніх органів та опорно-рухової системи.

Залежно від природи подразника рецептори поділяються па механічні (дотикові, слухові, вестибулярні тощо), хімічні (смаку, нюху, хеморецептори внутрішніх органів і кровоносних судин), світлові (фоторецептори ока), температурні та больові. За будовою вони бувають дуже простими (відростки чутливих нейронів), можуть бути представлені спеціалізованою чутливою клітиною або входити до складу органів чуття.

Органи чуття — це велика кількість чутливих клітин і пов’язаний із ними допоміжний апарат (наприклад, світлозаломлювальиі структури ока).

Як рецептори розрізняють і аналізують сигнали?

Зазвичай кожний рецептор сприймає тільки «свій» подразник, який називається відповідним, або адекватним. Саме до нього вій має високу чутливість. Наприклад, рецептори ока реагують лише па світло, а звуки вони не сприймають.

Рецептори, які реагують на один і той самий подразник, мають різну чутливість до нього. Найчутливілгі — здатні реагувати на дуже слабкі подразники. Наприклад, нюхові рецептори збуджуються при дії навіть однієї молекули пахучої речовини, а зорові — єдиним квантом світла у видимій частині спектра.

Провідна частина аналізатора складається з відростків чутливих (аферентних, доцентрових) нейронів, які забезпечують надходження інформації у вигляді електричних імпульсів від рецепторних утворень до центральної нервової системи. Окремі чутливі нервові волокна утворюють чутливі нерви або входять до складу мішаних. Швидкість проведення збудження, особливо в нервових волокнах, які йдуть від зовнішніх рецепторів, дуже висока — 120 м/с, тобто відстань довжиною один метр електричний імпульс долає за 0,008 с.

Центральна частина аналізатора складається з нервових центрів стовбура мозку та відповідних йому зон у корі головного мозку.

У підкіркових центрах аналізатора відбувається первинний аналіз і синтез інформації, що надходить від рецепторів. Особливе місце в цих процесах належить таламусу, який сприймає імпульси від усіх рецепторів і після певної обробки направляє їх до кори великих півкуль, а також до інших структур ЦНС.

У відповідній зоні аналізатора в корі головного мозку відбувається остаточний аналіз і синтез сенсорної інформації. Кожний аналізатор має певну локалізацію — місце розміщення в корі великих півкуль. Так, зоровий аналізатор міститься переважно в потиличній ділянці, руховий - у тім'яній, слуховий — у скроневій ділянці кори великих півкуль головного мозку.

У центральній частині кожного аналізатора відбувається розпізнавання подразників і формування відчуттів та образів.

Відчуття й образи — суб’єктивні. Образи, що виникають у нашій уяві, «народжуються» внаслідок дії реальних подразників. Об’єктивну інформацію про них сприймають рецептори. У корі великих півкуль вона поєднується з інформацією, яка є в нам'яті людини щодо цього подразника або подібного,

емоційного фону, що супроводжував його вплив на людину. Через це образи, що виникають у свідомості людини, мають індивідуальні особливості, оскільки на них позначаються досвід, особливості характеру, фізіологічний стан людини, її здоров'я тощо. Індивідуальність сприйняття об’єктивної дійсності формує суб’єктивні відчуття та образи. Наприклад, Буратіно, замовляючи в трактирі ■«Трьох пічкурів» три скоринки хліба, уявляє їх найсмачнішими ласощами, що аж ніяк не можна сказати про його супутників — лисицю й кота.

Адаптація аналізаторів. Загальною властивістю всіх ланок аналізатора є здатність до адаптації (з латин, пристосування), яка виявляється в зниженні чутливості до подразника, що діє тривалий час або постійно. Інакше кажучи, адаптація — це звикання до дії одного й того самого подразника. Це має велике біологічне значення, оскільки звільняє нервову систему від необхідності реагувати на постійні подразники, що не мають ніяких впливів на організм.

Наприклад, зайшовши до кімнати, де цокає годинник, ви спочатку його чуєте, іноді це може вас навіть дратувати. Однак згодом ви вже не зважаєте на ці звуки. Так само ми не помічаємо доторкання одягу до шкіри.

Взаємодія аналізаторів. Як ви вже знаєте, кожний аналізатор має свою чутливу зону в корі головного мозку. Водночас є такі зони, де інформація, що надходить різними чутливими шляхами, взаємодіє між собою. Саме цей процес, який має назву «синтез інформації», забезпечує якомога повнішу відповідність сприйняття та уявлення реальної дійсності.

Наприклад, щоб дізнатися про якість яблука, його недостатньо побачити, бажано понюхати та скуштувати. Лише за таких умов можна отримати достатньо об'єктивну й повну інформацію. Водночас на основі попереднього досвіду ми можемо викликати у своїй уяві цілісний образ на підставі його незначної характеристики. Досить відчути приємний запах із кухні, аби уявити, що там готується смачний сніданок (рис. 118).

Компенсаторне розширення можливостей аналізаторів виникає, коли якийсь із них порушується внаслідок пошкодження або хвороби. Наприклад, у сліпих людей підвищується чутливість інших аналізаторів: у них краще, аніж у зрячих, розвинені слух, відчуття нюху, дотику, сприйняття тиску та температури. Це дає їм змогу орієнтуватися в довкіллі та певною мірою компенсувати відсутність зорової інформації.

Думаємо, розуміємо, відповідаємо. 1. Обґрунтуйте значення сенсорних систем для організму людини. 2. Дайте визначення поняття »аналізатор». Назвіть особливості його будови. 3. Дайте визначення рецепторів і назвіть їх види.

4. Як рецептори сприймають і розрізняють сигнали? 5. Як вони розрізняють силу подразника? 6. Наведіть приклади адаптації та «тренування» аналізаторів. 7. Поясніть механізм взаємодії аналізаторів і наведіть приклади. 8. Охарактеризуйте компенсаторні можливості аналізаторів.

Самостійна робота з підручником. 1. Розробіть і намалюйте в зошиті схему, яка б розкривала механізм роботи рецепторів. 2. Розгляньте рис. 118 і поясніть його зміст.

Домашнє завдання. Складіть за текстом підручника схему «Види рецепторів».

Зорова сенсорна система. Будова ока. Запальні хвороби очей

Основні поняття і терміни зоровий аналізатор, склера, рогівка, райдужна оболонка, зіниця, кришталик, запальні хвороби очей, ячмінь, кон’юнктивіт.

Зоровий аналізатор (зорова сенсорна система) — найважливіший серед інших, оскільки дає людині понад 90 % інформації, яка надходить у мозок від усіх чутливих утворень організму. Тому слушним є вислів: «Краще один раз побачити, аніж сто разів почути». Зоровий аналізатор, як і всі інші, складається з трьох частин. Периферичною його частиною є око, у якому містяться світлочутливі рецепторні клітини — палички та колбочки. Провідним шляхом є зорові нерви, які перехрещуються біля основи мозку. Центральна частина аналізатора включає центри середнього мозку, таламуса й потиличної ділянки кори.

Функцією зорового аналізатора є сприйняття світла, кольору, величини, форми, розташування й відстані між предметами, напряму та швидкості їх Р^ухУ-

Будова ока (рис. 119, 120). Око, або очне яблуко, — дивовижний і надзвичайно складний витвір природи. Це кулястої форми тіло діаметром 24 мм, масою 7-8 г.

Око розміщується в очній ямці лицевого відділу черепа (орбіті), у якій воно кріпиться за допомогою чотирьох прямих і двох косих м’язів. їхнє скорочення забезпечує рухи очей у різних напрямах.

У нормі обидва ока рухаються синхронно.

Стінки очного яблука складаються з трьох оболонок: зовнішньої — сполучно тканинної, середньої — судинної та внутрішньої — сітківки.

Зовнішня оболонка ока становить ніби його зовнішній скелет, забезпечуючи певну форму. Вона складається з двох частин: склери (з грецьк. твердий, ифіьний) і рогівки (рис. 119, 120).

Склера, або білкова оболонка, утворена з непрозорої міцної волокнистої тканини, у якій переплетені колагенові й еластичні волокна. Між волокнами містяться сполучнотканинні та пігментні клітини.

Рогівка — прозора оболонка діаметром 12 мм, яка розміщена в передній частині склери й нагадує скельце годинника. Вона є першою (друга — кришталик) лінзою з дуже сильною світлозаломлювальною здатністю. Рогівка утворена однотипними епітеліальними клітинами, у яких є багато води, що робить їх прозорими. У рогівці немає кровоносних судин, а тому її живлення здійснюється завдяки міжклітинній рідині. Від ушкодження рогівку захищає допоміжний захисний апарат ока — брови, повіки з віями та слізні залози.

Завдяки бровам піт, що стікає з лоба, не потрапляє в очі. Зовнішня частина повік укрита ніжною шкірою, а внутрішня — тонкою слизовою оболонкою -кон’юнктивою (з латин, з'єднувальний), яка переходить із повік на поверхню ока.

Від забруднення чи висихання рогівку й склеру захищає рідина, яку виробляють слізні залози (рис. 120), що містяться у верхньобічній зовнішній частині очної ямки. Незначна кількість цієї рідини потрапляє до носової порожнини носослізними каналами (рис. 120). Приблизно 5 7 разів за хвилину відбувається короткочасне смикання верхніх і нижніх повік — захисний рефлекс — моргання. Коли людина плаче, кількість слізної рідини збільшується до 20 ЗО мл (у нормі виділяється 1 мл за добу) і витікає з очей та виділяється з носа як сльози. Рогівка містить багато нервових закінчень (механорецеп-торів), через що дотик до неї або різке наближення якогось предмета до очей

спричиняє їхнє заплющення, захищаючи рогівку від ушкодження. Це є проявом захисного рефлексу рогівки.

Рогівка ока добре відновлюється: після операції її можна не зашивати, оскільки вона швидко загоюється сама.

Середня оболонка ока складається з трьох частин (рис. 119, 120): власне судинної та райдужної оболонок і війчастого тіла.

У судинній оболонці міститься багато артерій, вен і капілярів, її функція пов'язана з живленням інших оболонок та утворів ока. Спереду судинна оболонка переходить у війчасте тіло, яке має гладенький війчастий м’язі війчасті зв’язки, що прикріплюються до зовнішнього краю кришталика.

Райдужна оболонка, або райдужка, — це передня частина судинної оболонки, у якій міститься зіниця. Колір райдужки зумовлений співвідношенням пігментів групи меланінів (чорних, коричневих,

жовтих). Якщо пігментів мало, очі в людини сірі або блакитні. Райдужна оболонка новонароджених дітей має небагато пігменту, тому очі в них завжди тьмяно-сірі (молочні). Згодом вони темнішають і набувають кольору, який визначається вмістом певного пігмент}'.

Зіниця (рис. 120) — це отвір у райдужній оболонці, через який світло проникає в середину ока. Її діаметр змінюється залежно від рівня освітлення: чим більше світла навколо — тим вона вужча, чим менше — тим ширша. У темряві зіниця дуже розширюється. Зміна її ширини відбувається рефлекторно завдяки зіничному рефлексу, який захищає очі від яскравого світла.

Розміри зіниці змінюються через скорочення гладеньких м’язів райдужної оболонки: одними з них керує симпатична, а іншими — парасимпатична нервова система. Під час збудження парасимпатичної частини вегетативної нервової системи зіниці звужуються, а симпатичної — розширюються. Наприклад, при виникненні почуття страху зіниці розширюються, а тому й кажуть: страх має великі очі.

Реакції обох зіниць на світло сігівдружні. Наприклад, від дії світла на одне око зіниця другого ока також звужується.

Внутрішня оболонка ока. Сітківка за своїм анатомічним походженням це винесена далеко на периферію частина центральної нервової системи. Вона є світлосприймальною структурою ока, яка перетворює світлове подразнення на нервовий імпульс, здійснюючи первинну обробку зорового сигналу.

Кришталик (рис. 119) — прозоре еластичне сочевицеподібне тіло, підвішене особливими зв'язками до війчастого тіла. Він схожий на двоопуклу лінзу діаметром 10 мм. Кришталик не містить судин і нервів — його живить міжкліти и на рід и і іа.

Склоподібне тіло (рис. 119) розташоване за кришталиком і заповнює більшу частину порожнини ока. Це прозора драглиста маса без кровоносних судин і нервів. Склоподібне тіло — важливий «наповнювач» ока, воно зберігає його кулясту форму та забезпечує надходження світла на сітківку.

Зорові провідні шляхи (рис. 119). Аксони внутрішнього шару нервових клітин сітківки утворюють чутливий зоровий нерв, який має понад мільйон нервових волокон. Він виходить з ока й через отвір очної ямки проходить у порожнину черепа.

Зоровий нерв — це периферична частина зорових шляхів. До них також належить зорове перехрестя та зоровий тракт. Центральну частину зорових шляхів утворюють передні горби чотиригорбкового тіла середнього мозку й зорові ядра таламуса. У цих структурах відбувається аналіз зорових сигналів.

Одна частина волокон зорового нерва, який починається від зовнішньої половини сітківки кожного ока, проходить до однойменних (правих, лівих) потиличних ділянок кори — зорових центрів. Ті ж волокна, що беруть початок від внутрішньої половини сітківки кожного ока, перетинаються в місці зорового перехрестя й переходять на протилежний бік, підходячи до різнойменних потиличних ділянок кори, наприклад волокна лівого зорового нерва — до правої, правого — до лівої. Унаслідок цього зорові образи, що формуються в центрах кори великих півкуль, є наслідком надходження інформації від обох очей.

Запальні хвороби очей найчастіше трапляються внаслідок порушення особистої гігієни (брудні рушники, руки тощо), що призводить до зараження різними бактеріями чи вірусами.

Запалення повік супроводжується їх набряканням, свербежем, сльозотечею. У таких випадках очі треба насамперед промити міцним розчином чаю або рум'янку (ромашки), а якщо це не допоможе — необхідно звернутися до окуліста.

Ячмінь — гостре гнійне запалення сальної залози повіки, яка розміщена біля устя вій. Ознаки: обмежена болісна червонувата припухлість (рис. 121)', ячмінь через 3 4 дні прориває, із рани витікає гній. Найчастіше причиною його утворення є порушення правил гігієни (користування брудним рушником, носовичком), але ячмінь буває також ознакою порушення системи імунітету', гіповітамінозу (групи В, С), цукрового діабету. При утворенні ячменя, особливо якщо це трапляється часто, потрібно обов’язково звернутися до лі каря-окуліста.

Кон'юнктивіт — запалення слизової оболонки повік та очного яблука (рис. 121). Окрім порушень правил гігієни й інфекційних чинників, значну роль у виникненні цієї хвороби відіграють захворювання па короткозорість і далекозорість, а також пил, дим, напружена зорова праця. Ознаки: сльозотеча, відчуття різі в очах, набрякання та почервоніння повік, іноді витікання гною. Призначається таке саме лікування, як і при запаленні повік.

Думаємо, розуміємо, відповідаємо. 1. Визначте взаємозв’язок будови та функцій зорового аналізатора. 2. Поясніть особливості системи захисту ока.

3. Поясніть механізм взаємозв’язку системи руху очного яблука. 4. Визначте взаємозв’язок будови та функцій рогівки. 5. Поясніть взаємозв’язок між будовою та функціями райдужної оболонки ока. 6. Покажіть взаємодію симпатичної та парасимпатичної нервової систем на прикладі зіничного рефлексу. 7. Поясніть взаємозв’язок будови та функцій кришталика. 8. Доведіть взаємозв'язок між будовою та функціями склоподібного тіла.

Самостійна робота з підручником. Складіть схему, яка пояснюватиме, чому в людини виділяється з носа прозора рідина, якщо вона плаче.

Запитання для допитливих. Чому людині, у якої часто виникають ячмені, рекомендують: а) перевірити рівень глюкози в крові, б) пити пивні дріжджі?

Домашнє завдання. Складіть таблицю та опишіть прозорі структури ока.

Це треба знати. Правила гігієни для запобігання запалення очей: користуйтеся завжди особистими чистими рушниками; часто мийте руки; знищуйте мух і стежте за чистотою в приміщенні.

Оптична система ока. Акомодація. Рефракція та її види. Порушення зору. Незапальні хвороби очей

Основні поняття і терміни оптична система ока, акомодація, рефракція, короткозорість, далекозорість, косоокість, сліпота, травми очей.

Поняття про оптичну систему ока. Око людини — своєрідна оптична система, у якій є світлочутливий екран: сітківка та світлозаломлюючі утворення, передусім рогівка й кришталик.

Через необхідність наводити око на об’єкт, який розглядається, очне яблуко в більшості тварин, а також у людини має кулясту форму. На шляху до сітківки промінь світла проходить через кілька прозорих утворень: рогівку, кришталик, склоподібне тіло (рис. 119). Із них лише кришталик може активно змінювати свою заломлювальну силу за допомогою війчастого м’яза, а рогівка та склоподібне тіло мають сталі показники заломлення світлових променів.

Оптична система ока має забезпечувати чітке зображення предмета на сітківці. Після заломлення світлових променів у кришталику утворюється зменшене зворотне зображення предмета на сітківці (рис. 122). У зоровому центрі головного мозку відбувається аналіз зображення, унаслідок чого воно «перевертається», тобто сприймається таким, яким є насправді.

Акомодація ока. Для чіткого бачення предмета необхідно, щоб промені, які відходять від нього, сфокусувалися на сітківці. Коли людина дивиться на далекі предмети, їх зображення фокусуються на сітківці та їх видно чітко. Водночас близькі предмети людина бачить нечітко, оскільки промені від них фокусуються за сітківкою. Саме через це одночасно й однаково чітко бачити предмети, які віддалені від очей па різну відстань, неможливо.

Пристосування ока до чіткого бачення предметів, віддалених нарізну відстань, називається акомодацією. Під час цього процесу змінюється опуклість (кривизна) кришталика, а отже — його заломлювальна здатність (рис. 123). Коли людина розглядає близькі предмети, кришталик стає опуклішим, завдяки чому промені, які розходяться від світлової точки, сходяться на сітківці.

Дія механізму акомодації ока виражається в скороченні війчастих м’язів, які здатні змінювати опуклість кришталика, що регулюється парасимпатичними нервовими волокнами.

Для здорового ока далека точка ясного бачення лежить у безкінечності. Далекі предмети воно розглядає без скорочення війчастого м'яза.

Найближча точка ясного бачення в нормі лежить па відстані 7-10 см від ока в дітей, підлітків і молодих людей. Предмети, розміщені ближче, неможливо чітко побачити навіть за максимального скорочення війчастого м’яза. З віком найближча точка ясного бачення віддаляється.

Рефракція ока та її види. Рефракцією (з латин. заломлення) називають заломлюючу здатність ока в стані спокою, тобто коли кришталик максимально сплощений (війчастий м’яз розслаблений, а зв’язки натягнуті).

В оці з нормальною рефракцією паралельні промені, що йдуть від предметів, перетинаються на сітківці (рис. 123, а). Це забезпечує чітке бачення предмета. Однак часто трапляються порушення рефракції — короткозорість і далекозорість. Вони зазвичай пов’язані з порушенням заломлюючих утворень та зі зміненою довжиною осі очного яблука (рис. 123).

Короткозорість — таке порушення зору, коли предмети чітко видно тільки зблизька. Вона буває зумовлена генетично або виникає через перенапруження очей (недостатнє освітлення робочого місця, тривале перебування перед увімкненим телевізором або комп’ютером). До короткозорості призводить також неповноцінне харчування, особливо нестача в їжі вітаміну А.

Як виникає короткозорість? Коли поздовжня вісь ока надто довга чи його заломлювальна здатність надто велика, головний фокус (чітко зображення) утворюється не на сітківці, а попереду неї, у склоподібному тілі. Таке око називається короткозоріїм (рис. 123,6).

У короткозорому' оці найдальша точка ясного бачення лежить не в безкінечності, а на досить близькій відстані. Тому короткозора людина чітко бачить лише близькі предмети (рис. 124, а).

Це треба пам'ятати! Якщо ви погано бачите, що написано на дошці, і вам хочеться пересісти ближче до неї або коли під час читання доводиться примружувати очі чи наближати до них книжку, а під час письма — надто нахиляти голову до столу, треба негайно звернутися до лікаря, який порадить певні методи лікування чи підбере окуляри.

Людині, яка має короткозорість високого ступеня, не рекомендується: носити вантажі; працювати з дрібними предметами, з комп’ютером, у зігнутому положенні тіла або зі схиленою головою; займатися видами спорту, що потребують піднімання значної ваги, різкого пересування (важка атлетика, гімнастика, акробатика, веслування, стрибки у воду тощо).

Це треба пам’ятати! Якщо короткозорість не лікувати й не дотримуватися певних правил гігієни зору, може виникнути відшарування сітківки, унаслідок чого людина втрачає зір.

Далекозорість - порушення зору, через яке предмети добре видно тільки здалеку. Далекозоре око має коротку поздовжню вісь чи недостатню заломлювальну здатність, а тому паралельні світлові промені, що йдуть від далеких предметів, збираються позаду сітківки, і на ній виникає нечітке, розмите зображення предмета. У далекозорих людей найближча точка ясного бачення лежить далі, аніж у нормальному оці (тобто більш як 10 см), тому вони добре бачать віддалені предмети й погано — близькі (рис. 123, в; 124,б).

Для поліпшення зору при далекозорості можна застосовувати спеціальну гімнастику, спрямовану на тренування м’язового апарату війчастого тіла. Якщо вона не допомагає, лікар прописує окуляри з двоопуклими збиральними лінзами. Вони збільшують заломлення світла, завдяки чому промені фокусуються на сітківці.

Косоокість (рис. 125) — такс положення очного яблука, коли зорова лінія одного ока спрямована на предмет, що розглядається, а іншого — відхилена в бік носа (збіжна косоокість) або в бік скроні (розбіжна косоокість ).

Косоокість пов'язана з порушенням одночасного й узгодженого руху очей унаслідок ураження м’язів, які рухають око. Це може бути наслідком інфекційних хвороб (ангіна, грип, кір), травм голови, психічної травми (переляк).

За наявності косоокості необхідно якнайшвидше звернутися до лікаря, бо око, що не виконує відповідні функції, з часом може втратити здатність бачити.

Незанальні захворювання очей. Помутніння рогівки (рис. 121), або більмо (полуда), може виникнути в літніх людей після травмування ока чи його запалення. Унаслідок цього погіршується або зовсім припиняється потрапляння світла до ока й людина сліпне. Єдиним методом лікування більма є пересаджування рогівки. Першим у світі таку операцію запропонував і здійснив видатний український офтальмолог Володимир Філатов (1875-1956).

Помутніння криіипиїлика також виникає внаслідок травм ока, порушення обміну вітамінів (дефіцит вітамінів С,

А) та вуглеводів (цукровий діабет) або старіння організм}'.

Чорен цс нір значно погіршується, виникає мерехтіння в очах, людина бачить подвоєні обриси предметів. У таких випадках необхідно негайно звернутися до окуліста, оскільки на ранніх стадіях захворювання хворобі можна нарадити.

Сліпота — значне зниження або повна відсутність нору обома очима. Розрізняють абсолютну сліпоту, коли в людини відчуття світла повністю відсутнє, вона не відрізняє світло від темряви, і відносну, коли гострота зору не перевищує 0,05 діоптрій. У першому випадку людина, яка не має певних навичок, нездатна без сторонньої допомоги пересуватися й орієнтуватися в довкіллі.

Сліпота буває вродженою та набутою. Остання може виникати при двобічному враженні будь-якої ділянки зорового аналізатора: органа зору — ока (більмо, помутніння кришталика, відшарування сітківки, травма ока); зорового нерва (наприклад, випадкове вживання метилового спирту, який спричиняє атрофію зорових нервів); центру зору (наприклад, пухлина мозку).

Думаємо, розуміємо, відповідаємо. 1. Поясніть поняття «світлозаломлю-вальні середовища ока». Доведіть, що серед них тільки кришталик може змінювати свою заломлювальну силу. 2. Обґрунтуйте механізм відбиття зображення на сітківці ока. Користуючись рис. 122, намалюйте схему відбиття зображення предмета на сітківці ока. 3. Визначте фізіологічні процеси акомодації ока. Чому не можна однаково чітко бачити предмети, віддалені від очей на різну відстань?

4. Поясніть механізм зміни опуклості кришталика. 5. Поясніть поняття «дальня точка ясного бачення» та «найближча точка ясного бачення». 6. Дайте визначення, що таке рефракція ока. Установіть причини та механізми короткозорості.

7. Як людина може виявити в себе короткозорість? Якими мають бути її дії при цьому? Що не рекомендується хворому на короткозорість? 8. Визначте причини та механізми далекозорості. 9. Визначте роль руху очей для зору. Чому він має бути узгодженим в обох очах? 10. Поясніть причини й прояви помутніння рогівки та кришталика. 11. Що таке сліпота? Які види й причини сліпоти ви знаєте?

Самостійна робота з підручником. 1. Поясніть походження термінів «рефракція», «акомодація». 2. Користуючись рис. 123, позначте в зошиті, де фокусується зображення предмета: а) у здоровому оці; б) у короткозорому оці; в) у далекозорому оці. 3. Перемалюйте в зошит форму лінз і зазначте, які з них (двоопукла, двовипукла) підходять при: короткозорості; далекозорості.

Запитання для допитливих. 1. Яких сліпих видатних музикантів, письменників, співаків ви знаєте? Які риси характеру допомогли їм досягти успіху? 2. Яке з указаних у параграфі порушень зору, як правило, з'являється в людей старшого віку? Відповідь поясніть та обґрунтуйте.

Домашнє завдання. 1. Складіть пам'ятку-пораду, як запобігти короткозорості, і рекомендації людям, які страждають на це захворювання. 2. Складіть пам’ятку, як запобігти ушкодженням очей. 3. Обґрунтуйте правила надання першої допомоги на випадок травмування ока, потрапляння в нього стороннього тіла, опіків очей.

Це треба знати. Будь-яке пошкодження ока небезпечне й може спричинити сліпоту навіть через тривалий час після травми!

Лабораторне дослідження N2 7

ТЕМА. Акомодація ока, реакція зіниць на світло

МЕТА: навчитися визначати акомодаційну здатність ока та вміти пояснити її; виявити узгоджений зіничний рефлекс на світло.

ОБЛАДНАННЯ ТА МАТЕРІАЛИ: аркуш білого паперу з отвором посередині (2-3 мм) та літерами різних розмірів навколо нього, шкільна дошка

ХІД РОБОТИ (робота виконується в парі)

1.    Один учень (експериментатор) чітко пише слово, наприклад акомодація, на дошці, на відстані 3-3,5 м від досліджуваного.

2.    Експериментатор підносить досліджуваному аркуш паперу з літерами й отвором на відстані 12-15 см від його очей. Він розміщує аркуш так, щоб літери на папері було чітко видно, а через отвір можна було читати текст, написаний на дошці.

3.    Досліджуваний через отвір у папері одним оком (друге прикриває) читає напис на дошці. Як при цьому він бачить літери на папері?

4.    Поверніть досліджуваного обличчям до світла й зверніть увагу на ширину його зіниць і на те, що в них однаковий діаметр.

5.    На 10-15 с прикрийте рукою одне око досліджуваного, який стоїть обличчям до світла, і простежте за розширенням зіниці не тільки закритого, а й незакритого ока (синхронність реакції).

6.    Швидко відведіть руку від ока й знову визначте ширину зіниць. При цьому буде помітне швидке одночасне звуження обох зіниць.

ВИСНОВОК

Поясніть та обґрунтуйте:

1.    У чому полягає акомодаційна здатність ока?

2.    Чому й завдяки яким фізіологічним механізмам виникають узгоджені реакції зіниць на світло?

Будова та функції сітківки ока. Світловий, колірний і просторовий зір. Гігієна зору

Основні поняття і терміни: сітківка ока, фоторецептори (палички та колбочки), сліпа пляма, жовта пляма, світлова й темнова адаптація, дальтонізм, просторовий зір.

Сітківка ока — внутрішня його оболонка — містить рецепторний апарат зорового аналізатора. Товщина сітківки дуже мала — 0,1 0,2 мм, проте вона складається з багатьох шарів різних клітин, які, з'єднуючись між собою відростками, сплітаються в ажурну сітку (рис. 126).

Пігментний шар сітківки — зовнішній. Він утворюється епітелієм, який має пігмент фуксин. Цей термін походить від прізвища німецького ботаніка Л. Фукса, який у XVI ст. описав рослини, що містять подібний барвник. Фуксин иогли-

нас світло її, отже, перешкоджає його віддзеркаленню та розсіюванню, що сприяє чіткості зорового сприйняття. Цікаво, що в деяких тварин між пігментним шаром і фоторецепторами міститься віддзеркалюючий шар клітин, через що їхні очі ніби світяться в темряві.

Фоторецептори (з грецьк. той, що стосується світла, і рецептор) прилягають до пігментного шару. Розрізняють рецептори двох видів — палички та колбочки. У кожному оці є 7-8 мли колбочок і 110-125 мли паличок. Вони розподілені в сітківці нерівномірно.

Так, у центрі сітківки, якраз навпроти зіниці, є так звана жовта пляма місце найкращого бачення, бо тут розміщено найбільше паличок і колбочок. Вона має центральну ямку, де містяться лише колбочки. У напрямі до периферії сітківки кількість колбочок зменшується, а паличок — зростає. На периферії розташовані майже тільки палички.

Колбочки мають незначну чутливість і тому функціонують в умовах яскравої освітленості (забезпечують денний зір) і сприймають кольори, а палички сприймають лише чорно-біле світло. Вони дуже чутливі й збуджуються навіть за незначного освітлення, наприклад у сутінках. Це фоторецептори «сутінкового», або «пічного», зору. Тварини, які ведуть нічний спосіб життя, мають їх набагато більше.

Подразнюючи різні ділянки сітківки, учені дослідили, що кольори найкраще розрізняються, коли світло діє на жовту пляму й центральну ямку. Периферія сітківки кольори не сприймає. Тому в умовах поганого освітлення, коли центральний — колбочковий — зір різко знижений, переважає периферичний паличковий. А оскільки палички реагують тільки на чорно-біле світло, то в сутінках людина 110111110 розрізняє кольори. Тому й кажуть: «Уночі всі коти сірі».

Сліпа пляма — місце виходу зорового нерва з очного яблука, не містить фоторецепторів, а тому й не сприймає світло. В існуванні сліпої плями легко переконатися, якщо провести дослід Маріотта (рис. 127, див. лабораторне дослідження Л? 8).

Нейрони сітківки (рис. 126). Наступний шар сітківки — це вставні, біполярні нейрони, з якими з’єднується шар гангліозних нервових клітин (з грецьк. вузол). Аксони (відростки) цих клітин формують зоровий нерв. Біполярні та гангліозиі клітини мають багато зв'язків між собою. Завдяки цьому в зоровому нерві в 100 разів менше нервових волокон, аніж фоторецепторів.

Хімічний компонент зору. Ще наприкінці 70-х років XIX ст. в сітківці ока тварин, а потім і людини вчені відкрили світлочутливі пігменти, які знебарвлюються на світлі.

У паличках міститься пігмент родопсин (з грецьк. троянда та зір), а в колбочках — йодопсин (з грецьк. подібний до кольору фіалки та зір) Обидва пігменти — високомолекуляриі сполуки, що складаються з окисисиого вітаміну А — ретиналю (з латин, сітківка) та білка опсину (рис. 128).

ся навіть за незначного освітлення, наприклад у сутінках. Це фоторецептори «сутінкового», або «нічного», зору. Тварини, які ведуть нічний спосіб життя, мають їх набагато більше.

Подразнюючи різні ділянки сітківки, учені дослідили, що кольори найкраще розрізняються, коли світло діє на жовту пляму й центральну ямку. Периферія сітківки кольори не сприймає. Тому в умовах поганого освітлення, коли центральний — колбочковий — зір різко знижений, переважає периферичний паличковий. А оскільки палички реагують тільки на чорно-біле світло, то в сутінках людина погано розрізняє кольори. Тому й кажуть: «Уночі всі коти сірі».

Сліпа пляма — місце виходу зорового нерва з очного яблука, не містить фоторецепторів, а тому й не сприймає світло. В існуванні сліпої плями легко переконатися, якщо провести дослід Маріотта (рис. 127, див. лабораторне дослідження }& 8).

Нейрони сітківки (рис. 126). Наступний шар сітківки — це вставні, біполярні нейрони, з якими з'єднується шар гаигліозиих нервових клітин (з грецьк. вузол). Аксони (відростки) цих клітин формують зоровий нерв. Біполярні та гангліозиі клітини мають багато зв'язків між собою. Завдяки цьому в зоровому нерві в 100 разів менше нервових волокон, аніж фоторецепторів.

Хімічний компонент зору. Ще наприкінці 70-х років XIX ст. в сітківці ока тварин, а потім і людини вчені відкрили світлочутливі пігменти, які знебарвлюються на світлі.

У паличках міститься пігмент родопсин (з грецьк. троянда та зір), а в колбочках — йодопсин (з грецьк. подібний до кольору фіалки та зір) Обидва пігменти — високомолекуляриі сполуки, що складаються з окисиеного вітаміну А — ретиналю (з латин, сітківка) та білка опсину (рис. 128).

+

Рис. 127. Дослід Маріотта

(рис. 127, див. лабораторне дослідження }& 8).

Рис. 127. Дослід Маріотта    Нейрони сітківки (рис. 126). Наступ

ний шар сітківки — це вставні, біполярні нейрони, з якими з’єднується шар гаигліозиих нервових клітин (з грецьк. вузол). Аксони (відростки) цих клітин формують зоровий нерв. Біполярні та гангліозиі клітини мають багато зв'язків між собою. Завдяки цьому в зоровому нерві в 100 разів менше нервових волокон, аніж фоторецепторів.

Хімічний компонент зору. Ще наприкінці 70-х років XIX ст. в сітківці ока тварин, а потім і людини вчені відкрили світлочутливі пігменти, які знебарвлюються на світлі.

У паличках міститься пігмент родопсин (з грецьк. троянда та зір), а в колбочках — йодопсин (з грецьк. подібний до кольору фіалки та зір) Обидва пігменти — високомолекуляриі сполуки, що складаються з окисиеного вітаміну А — ретиналю (з латин, сітківка) та білка опсину (рис. 128).

нізм, уперше описаний англійським учешім Дж. Дальтоном, який і сам страждав на цю хворобу. Дальтонізм характеризується нездатністю розрізняти червоний і зелений кольори, що спричиняє порушення колірної картини навколишнього світу (рис. 129). Зрозуміло, що дальтонікам не можна працювати у сфері транспорту', в авіації. Лікарі під час професійних оглядів виявляють таких хворих за допомогою спеціальних колірних таблиць.

Гострота зору — максимальна здатність розрізняти окремі зорові об’єкти, яку визначають за найменшою відстанню між двома точками, що око бачить окремо. Гостроту зору вимірюють за допомогою відомих вам із раннього дитинства таблиць із фігурами чи літерами різної величини. Проти кожного рядка стоїть число, що означає відстань у метрах, з якої здорове око має розрізнити літери цього рядка. Зменшення гостроти зору нижче 0,8 (на одному чи обох очах) означає, що ви повинні обов’язково лікуватися в окуліста.

Просторовий зір. Поле зору — це простір, який сприймає око, коли воно фіксує зір на одній точці. Для обох очей він становить майже 180". Поставте вазу з квітами па підвіконня і з відстані ЗО 50 см розглядайте якусь одну квітку. Її ви бачите чітко, бо це квітка проектується на сітківці в місці найкращого бачення — жовтій плямі. Інші предмети ви бачите периферичним зором менш виразно й нечітко.

Образ предмета на сітківці буде більшим, якщо він перебуває поблизу (це базується на знанні його розмірів; якщо такої інформації в пам’яті людини немає, то визначити його віддаленість вона не зможе). Визначити відстань і глибину простору допомагає акомодація, яка пристосовує око до чіткого бачення предметів, що розташовані на різній відстані. Велике значення має також бінокулярний зір.

Бінокулярний зір (з латин, двічі і очний) — зір двома очима — є дуже важливим для просторового сприйняття світу. Коли ми дивимося на якийсь предмет, то його зображення виникає на сітківках кожного ока в однакових місцях, а зоровий центр об’єднує їх. У цьому легко переконатися, якщо натиснути на одне око збоку: в очах починає двоїтися, бо зображення потрапило на різні ділянки сітківок. Так і в нашому відчутті подвоюються зображення від предметів, на які не наведено погляд. Чим далі вони від того предмета, на який наведено погляд, тим сильніше подвоюється їх зображення. Саме завдяки цьому подвоєнню нервова система визначає відстань до предмета.

Ви можете впевнитися в цьому, провівши дослід. Візьміть два олівці й тримайте їх перед очима один за одним. Наведіть погляд на той олівець, що

до вас ближче, і віддаляйте від очей інший. Якщо ви не вводитимете погляду з першого олівця, то помітите, що зображення другого подвоюється.

Гігієна зору. Щоб зберегти зір, треба насамперед правильно харчуватися, частіше перебувати на свіжому повітрі, виконувати фізичні вправи. Кімната має бути добре освітленою. Підвіконня не варто заставляти високими квітами, а штори на вікна краще підібрати світлі. У сонячну літню погоду, особливо на пляжі, рекомендується користуватися темними окулярами, які захищають сітківку від яскравих сонячних променів (зокрема, ультрафіолетового спектра). Увечері потрібно користуватися лампами потужністю 60-100 Вт із плафонами, що розсіюють світло. Домашні завдання треба виконувати тільки в добре освітленому місці. Книжку або зошит тримати на відстані 30-35 см від очей. На столі, за яким ви готуєте уроки, треба розташовувати лампу так, щоб її світло надало з лівого боку на зошит або книжку, а очі були в тіні.

Чергуйте зорову працю з відпочинком: через кожні 40-45 хв роботи відпочивайте 10 хв.

Не читайте в транспорті! Це завдає шкоди очам, оскільки поштовхи та коливання постійно змінюють відстань від книжки до очей, а кришталик свою кривизну, що спричиняє вади зору.

Не читайте лежачи! Це призводить до неправильного розміщення книжки щодо очей і погіршує зір.

Не дивіться телевізор більше двох годин на день.

На якій відстані від телевізора треба сидіти, залежить від величини діагоналі екрана. Працюючи за комп’ютером, дотримуйтеся таких правил: відстань від очей до екрана дисплея має бути 50-55 см; зображення на дисплеї відрегулюйте так, щоб воно було чітким і контрастним, але не надто яскравим; безперервно працювати за комп’ютером можна: старшокласникам — 25-30 хв, учням 7-8 класів — 15-20 хв, молодшим школярам — 10-15 хв. Короткозорі діти при цьому мають користуватися окулярами.

Думаємо, розуміємо, відповідаємо. 1. Визначте взаємозв’язок будови та функцій сітківки. 2. Поясніть, що таке денний і сутінковий зір. у чому полягає взаємозв'язок паличок і колбочок. 3. Як палички та колбочки розміщуються в сітківці? Яке це має значення? 4. Проаналізуйте фізіологічний зміст і значення світлової чутливості ока Поясніть поняття «адаптація» до світла й темряви. 5. Поясніть механізми сприйняття кольору. Яке значення воно має для професійної діяльності? 6. Обґрунтуйте поняття «гострота зору». Наведіть приклад визначення. 7. Поясніть поняття «поле зору». 8. Яке значення для людини має бінокулярний зір? 9. Визначте, як за допомогою зору відбувається оцінка відстані, глибини простору й величини предмета. 10. Обґрунтуйте причини порушення зору через різні зловживання. 11. Назвіть основні правила освітлення приміщень Поясніть, чому читання в транспорті погіршує зір.

Самостійна робота з підручником. Поясніть походження слів фуксин, родопсин, гангліозний, біполярний, бінокулярний, дальтонізм, ретиналь.

Запитання для допитливих. Розкрийте сутність теорій «опонентних кольорів». Чим вона відрізняється від «трикомпонентної» теорії колірного зору?

Домашнє завдання. Перевірте на собі та на членах вашої родини наявність сліпої плями й поясніть, з чим це пов’язано.

Це треба знати. Шкідливі звички (куріння, уживання алкоголю та наркотиків) — шлях до сліпоти.

Лабораторне дослідження № 8

ТЕМА. Виявлення наявності сліпої плями на сітківці ока (дослід Маріотта)

МЕТА: навчитися виявляти сліпу пляму та визначати її фізіологічне значення. ОБЛАДНАННЯ ТА МАТЕРІАЛИ: картка для демонстрації сліпої плями (рис. 127). ХІД РОБОТИ

1.    Затуліть лівою рукою ліве око й, тримаючи картку в правій витягнутій руці, повільно наближайте її до правого ока. При цьому дивіться тільки на ліве зображення (хрестик). Поясніть, чому на відстані 10-15 см від ока праве зображення (коло) раптом зникає.

2.    Те саме зробіть із затуленим правою рукою правим оком, дивлячись лівим на праве зображення (коло).

Поясніть, чому на відстані 10-15 см раптом зникає зображення хрестика. ВИСНОВОК. Зробіть і поясніть схему. Чим зумовлена наявність сліпої плями?

Значення, будова та функції слухової сенсорної системи

Основні поняття і терміни: слуховий аналізатор, зовнішнє, середнє та внутрішнє вухо, вушна раковина, зовнішній слуховий прохід, барабанна перетинка, слухові кісточки, євстахієва труба, завитка, кортіїв орган, отит, глухота, глухонімота, шум, сірчана пробка.

Значення слуху. Слух — здатність організму сприймати звукові коливання, що забезпечується слуховим аналізатором. Значення слуху в життєдіяльності людини дуже велике, адже слухова сенсорна система є другою за значенням після зору. З виникненням членороздільної мови в людському суспільстві слух набув особливого значення.

Звук — фізичне явище; це звукові хвилі, що поширюються від фізичного тіла, яке коливається з псвиою частотою. Вухо людини сприймає звукові коливання частотою 16-20 000 Гц (найнижчий звук дає струна контрабаса, найвищий — флейта школо). Діапазон голосу людини під час розмови знаходиться в межах 150-3000 Гц. Звукові коливання частотою менше 16 Гц сприймаються як вібрації. Звукові коливання частотою понад 20 кГц називаються ультразвуками.

Вухо людини не сприймає ультразвук (на відміну, наприклад, від кажанів, деяких риб і комах, які здатні його утворювати й сприймати). Ультразвук добре відбивається від структур неоднорідної щільності, що широко використовується в техніці та медицині: лікарі застосовують його для дослідження серця, нирок, печінки тощо.

Окрім частоти, звук має певну силу (тиск звукової хвилі на барабанну перетинку людського вуха), яка вимірюється в децибелах (дБ). Діапазон сили звуку для нормального сприйняття становить 1-80 дБ. Звук силою понад 80 дБ шкідливий для вуха людини.

Першою науковою теорією сприйняття звуків є теорія видатного німецького вченого Г. Гельмгольца, згідно з якою фізична енергія звукових коливань примушує коливатися певні анатомічні утвори вуха, завдяки чому виникає збудження рецепторів і формується нервовий імпульс.

Слуховий аналізатор складається з трьох частин: рецепторного апарату (у внутрішньому вусі), слухового нерва й центральної частини, яка міститься в скроневій частці кори головного мозку (рис. 130).

Орган слуху — вухо — має три відділи: зовнішнє, середнє й внутрішнє. Звукові коливання, перш аніж дійти до слухових рецепторів, проходять через систему звукопровідних і звукопідсилювальних структур.

Зовнішнє вухо (рис. 131) складається з вушної раковини — хрящової пластинки, укритої шкірою. У ділянці мочки вуха хрящ відсутній. Будова вушної раковини пов'язана з її функцією вловлювати звукові коливання й точно спрямовувати їх до зовнішнього слухового проходу.

До зовнішнього вуха належить і зовнішній слуховий прохід завдовжки 2—3 см, діаме тром до 1 см, що йде від вушної раковини до середнього вуха, від якого він відділений барабанною перетинкою. Вушна раковина виконує роль підсилювача звуку. Вона збирає звукові хвилі, спрямовуючи їх на барабанну перетинку, площа якої у 2,2 -5 разів менша за площу звукоенриймання вушної раковини. Якщо людина недочуває, то може підсилити звук, прикладаючи долоню до вушної раковини.

Барабанна перетинка відокремлює зовнішній слуховий прохід від середнього вуха. Вона має товщину 0,1 мм, сплетена зі сполучнотканинних волокон, які розгалужуються в різних напрямах. За своєю формою барабанна

перетинка нагадує лійку, центр якої спрямований у порожнину середнього вуха. Звукові коливання, що доходять до барабанної перетинки, змушують її коливатися з тією самою частотою. З віком барабанна перетинка стає товщою та грубішою, що є однією з причин того, що старі люди погано чують.

Середнє вухо (рис. 131) складається з барабанної порожнини та слухових кісточок (рис. 132).

Із внутрішнього боку барабанної перетинки є барабанна порожнина, а в ній — три мініатюрні слухові кісточки, послідовно наїгіврухомо з’єднані між собою: молоточок, коваделко та стременце. Вони передають коливання барабанної перетинки до внутрішнього вуха. Молоточок одним кінцем уплетений у волокна барабанної перетинки, іншим — з’єднаний із коваделком, яке, у свою чергу, з’єднане зі стременцем. Останнє прикріплене до мембрани овального вікна внутрішнього вуха.

Звукові кісточки — не тільки передавачі звукових коливань, а і їхні перетворювачі та підсилювачі. Так, завдяки особливій будові з’єднань між цими кісточками, які утворюють систему важелів, звукові коливання, проходячи крізь них, зменшуються за амплітудою, але у 20 60 разів збільшуються за силою (тиском). Тому навіть слабкі звукові хвилі, що діють на барабанну перетинку, спричиняють коливання звукосприймальиих структур внутрішнього вуха. З віком кісточки зростаються між собою, стають малорухливими, і це призводить до зниження слуху в людей старшого віку.

Барабанна порожнина не є замкненою: євстахіева труба (рис. 131) завдовжки 3,5-4,5 см з’єднує її через носоглотку з атмосферним повітрям. Завдяки цьому тиск повітря з обох боків барабанної перетинки — однаковий. Це створює умови для кращого її коливання.

Євстахіева труба також оберігає барабанну перетинку від руйнування на випадок різкого підвищення або зниження атмосферного тиску (у літаку, під час пірнання у воду). Однак, з іншого боку, існує велика небезпека занесення інфекції з носа та носоглотки до середнього вуха, що може спричинити його запалення. Тому необхідно вчасно лікувати хвороби носоглотки.

На межі середнього й внутрішнього вуха є два вікна, закриті мембранами: овальне та кругле. Стременце прилягає до мембрани овального вікна.

Внутрішнє вухо та сприйняття звуків. Внутрішнє вухо (рис. 131) розміщене в порожнинах піраміди скроневої кістки й складається із системи каналів, які утворюють завитку та півколові канали з двома мішечками (орган рівноваги).

Завитка — це кістковий спіралеподібний канал, який утворює 2,5 оберта й поступово розширюється від 0,04 до 0,5 мм (рис. 131.7; 133).

Усередині канал завитки розділений на три ходи (верхній, середній і нижній) двома мембранами: щільною й пружною — основною мембраною та топкою - вестибулярною. Причому верхній і нижній ходи з'єднані між собою в кінці завитки.

Канали завитки не порожні, вони заповнені особливою рідиною, яка проводить звукові коливання.

У середньому ході завитки на основній мембрані розміщений рецепторний слуховий апарат — кортіїв орган, названий на честь італійського анатома А. Корті, який описав його приблизно в середині XIX ст. Слухові рецептори кортієвого органа — це особливі волоскові клітини в кількості 24 ЗО тис. Зверху вони дотикаються до покривної мембрани.

Механізм сприйняття звукових коливань. Звукові хвилі, що надійшли до внутрішнього вуха з коливаннями стременця через мембрану овального вікна, спричиняють коливання рідини у верхньому й нижньому ходах завитки. Ці коливання передаються на основну мембрану. Волоскові рецепторні клітини, рухаючись разом з основною мембраною, доторкаються до покривної мембрани й деформуються. Це спричиняє; утворення в них електричною імпульсу, що передається на волокна слухового нерва, який несе його до слухового центру (рис. 133).

Сприйняття сили звуку пов’язане з кількістю збуджених рецепторів. Якщо па вухо тривалий час діє звук постійної висоти та сили, то чутливість до нього зменшується внаслідок адаптації рецепторних клітин.

Слух обома вухами дає можливість точно визначати місцерозташуван-ня джерела звуку. Зрозуміло, що звукова хвиля по-різному досягає кожного вуха: швидше й більшої сили сигнал потрапить у те вухо, що знаходиться ближче до джерела звуку. Нейроіші структури слухового аналізатора «вимірюють» різницю в часі та в силі звуку й на основі цього визначають його напрям.

«Кістковий» слух і його значення. Звукові коливання надходять до завитки також через кістки черепа. Цей шлях сприйняття звукових коливань набагато гірший, через що здоровій людині він не потрібний. Однак це має

важливе значення для глухих людей, оскільки на кістковій звукопровідності ґрунтується принцип деяких слухових апаратів.

Хвороби вух і гігієна слуху. Запалення вух - отит (з грецьк. вухо). Найчастіше трапляється отит середнього вуха — небезпечна хвороба, бо поряд з його порожниною міститься головний мозок і його оболонки.

Отит найчастіше виникає як ускладнення грипу, гострих респіраторних захворювань; інфекція з носоглотки може перейти по євстахієвій трубі до порожнини середнього вуха. Часто отит буває наслідком перебування на вулиці взимку без головного убору. Це тяжке захворювання проявляється сильним болем у вусі, високою температурою тіла, головним болем, значним зниженням слуху.

Це треба пам’ятати! За згаданих ознак негайно звертайтеся до лікаря! Самолікування неприпустиме!

Профілактика отиту: лікування гострих і хронічних хвороб носоглотки (аденоїдів, нежитю, гаймориту); якщо виник нежить, не можна сильно сякатися, бо інфекція через євстахієву трубу може потрапити до середнього вуха. Треба промити носову порожнину теплим фізіологічним розчином (0,9-про-центний розчин кухонної солі).

Отити найчастіше виникають у малих дітей, оскільки євстахієва труба в них коротша та розташована майже горизонтально.

Глухота — повна втрата слуху на одне або обидва вуха. Вона може бути набутою чи вродженою.

Набута глухота найчастіше є наслідком двостороннього отиту' середнього вуха, який супроводжувався розривом обох барабанних перетинок, або тяжкого запалення внутрішнього вуха.

Глухота може бути спричинена тяжкими дистрофічними ураженнями слухових нервів, які часто пов'язані з професійними чинниками: шумом, вібрацією, дією випарів хімічних речовин або з травмами голови.

Це треба пам’ятати! Безконтрольне застосування антибіотиків, які негативно діють на слуховий нерв, може призвести до стійкої, постійної глухоти.

Уроджена глухота (глухонімота) — пов’язана з уродженим порушенням слуху. Ми вже знаємо, що в людини слух тісно пов’язаний з мовою. Новонароджена дитина тільки чує слова, потім починає їх розуміти, а згодом учиться розмовляти. Однак трапляється, що через вади внутрішиьоутробно-го розвитку різних ділянок вух дитина народжується зовсім глухою. Ніколи не чуючи мови, вона залишається глухонімою.

Причиною глухонімоти можуть бути вірусні хвороби матері під час вагітності (краснуха, кір, грип), безконтрольне вживання деяких ліків, особливо антибіотиків, уживання алкоголю, наркотиків, куріння.

Аби глухонімі відчували себе повноцінними членами суспільства, винайдена спеціальна ручна абетка, де кожній літері відповідає певне положення або рух пальців рук (рис. 134).

Шум і зниження слуху. Як ми вже знаємо, людське вухо сприймає звукові коливання (хвилі) в межах 16 20 000 Гц, сила яких виражається в децибелах (дБ). Шум, інтенсивністю понад 80 дБ, уже небезпечний для організму людини. Потерпають ендокринна, серцево-судинна, нервова системи. При 120-130 дБ з’являється біль у вухах, а звук понад 150 дБ руйнує барабанні перетинки.

Шум поступово розтягує та руйнує барабанну перетинку, робить її ие-еластичною, нездатною сприймати неголосні звуки, руйнує слухові кісточки, рецептори й слуховий нерв. Тому в людини, яка перебуває під виливом постійного шуму на виробництві чи слухає голосну музику, особливо в навушниках більше 1-2 год щоденно, знижується слух або виникає глухота.

Сірчана пробка — нагромадження вушної сірки в зовнішньому слуховому проході. Спочатку вона м’яка й не заважає слухові, але потім збільшується, щільнішає та закриває слуховий прохід: людина майже раптово починає погано чути на одне вухо.

Це треба пам’ятати! У всіх випадках раптового погіршення слуху негайно звертайтеся до лікаря! Не робіть спроби самостійно витягнути сірчану пробку з вуха, аби не пошкодити барабанну перетинку.

Основні правила гігієни:

•    Мийте вуха щодня.

•    Проколюйте мочки вух для носіння сережок тільки в косметичних кабінетах, аби не занести інфекцію.

•    Бережіть вушну раковину від обмороження: носіть узимку головний убір.

•    За будь-яких неприємних відчуттів у ділянці вуха (біль, шум, «закладання» вух) негайно звертайтеся до лікаря.

Думаємо, розуміємо, відповідаємо. 1. Дайте визначення поняття «слух»

2. Обґрунтуйте його біологічне значення для організму людини. 3. Поясніть, що саме для вас означають поняття «слух» і «звук», як вони впливають на ваш настрій, сприйняття довкілля. 4. Визначте фізичні та фізіологічні особливості звуків, які сприймає слуховий аналізатор. 5. Поясніть взаємозв'язок будови та функцій барабанної перетинки. 6. Визначте біологічну функцію слухових кісточок. 7. Яке біологічне значення євстахієвої труби? 8. Визначте взаємозв’язок будови

та функцій внутрішнього вуха, зокрема завитки. 9. Обґрунтуйте взаємозв'язок будови та функцій кортієвого органа. 10. Поясніть механізм сприйняття звукових коливань. 11. Як відбувається розрізнення сили звуку? 12. Визначте причини й прояви отиту. 13 Обґрунтуйте причини глухоти. 14. Визначте взаємозв'язок між уродженою глухотою та німотою (глухонімотою). 15. Обґрунтуйте, чому шум негативно впливає на слух.

Самостійна робота з підручником. 1. Визначте відділи зовнішнього, середнього та внутрішнього вуха. 2. Намалюйте в зошиті схему будови кортієвого органа й поширення звуку в середньому та внутрішньому вусі.

Домашнє завдання. 1. Складіть схему біологічних механізмів розрізнення частоти й сили звуку слуховим аналізатором. 2. Поясніть членам своєї родини, чому нежить та інші хвороби носоглотки можуть призводити до запалення середнього вуха. 3. Складіть пам'ятку, як запобігти хворобам вух. 4. З'ясуйте, які джерела шуму діють у вашій оселі або на місці роботи батьків і як можна послабити їх негативний вплив.

Лабораторне дослідження № 9

ТЕМА. Вимірювання порога слухової чутливості

МЕТА: навчитися визначати поріг слухової чутливості в правому та лівому вухах. ОБЛАДНАННЯ ТА МАТЕРІАЛИ: механічний годинник, сантиметрова лінійка. ХІД РОБОТИ (роботу виконують групами по три учні)

1.    Один із них сидить на стільці із заплющеними очима. У класі має бути повна тиша.

2.    Перший експериментатор повільно наближає годинник до правого вуха досліджуваного, доки той не почує звук.

3.    Другий експериментатор лінійкою заміряє відстань від годинника до зовнішнього слухового проходу досліджуваного.

4.    Потім таке саме дослідження проведіть із лівим вухом

5.    Дані запишіть і порівняйте поріг слухової чутливості обох вух.

6.    Перевірте поріг слухової чутливості (обов’язково одним і тим самим годинником!) у кожного учня. Дані запишіть і порівняйте.

ВИСНОВОК

Про що свідчить поріг чутливості вуха?

Хеморецепторні сенсорні системи. Органи нюху та смаку

Основні поняття і терміни: хеморецептори, сенсорні системи, запах, нюхові рецептори, смаковий аналізатор, смакові бруньки (цибулини), смакові пори.

Хеморецепторні сенсорні системи (з грецьк. мистецтво сплавляти метали — звідси походить сучасне слово хімія) забезпечують відчуття запаху та смаку. Формування цих відчуттів пов’язане з дією певних хімічних речовин на специфічні хімічні рецептори — хеморецептори, які містяться в органах нюху та смаку. Так само, як інші сенсорні системи, хеморецепторні мають провідні шляхи й центри в різних відділах головного мозку.

Біологічне значення запаху та нюхової чутливості. Запах — властивість певних речовин діяти па рецептори нюхового аналізатора н спричиняти при цьому специфічні відчуття.

Людина сприймає запах тільки запашних (ароматичних) речовин, які мають певні властивості. По-перше, молекули запашних речовин легко випаровуються, унаслідок чого з повітрям вони можуть потрапити в носову порожнину. По-друге, запашні речовини мають розчинятися у воді, оскільки поверхня слизової оболонки носа волога й молекули ароматичної сполуки, перш аніж подіяти на нюхові рецептори, розчиняються в слизі.

За допомогою запаху тварини шукають їжу, дізнаються про наближення хижаків, знаходять особин протилежної статі. Для людини запах є сильним збудником виділення травних соків. Він підвищує або знижує апетит, може рефлекторно звузити кровоносні судини й спричинити підвищення артеріального тиску, посилити серцеву діяльність. Неприємний запах попереджає людину про зіпсованість і недоброякісність їжі або про несправність газової плити тощо.

Запахи впливають також па емоційний стан людини: аромат квітів, бузку чи троянд може створити піднесений настрій, а запах, наприклад, алкоголю зіпсувати його.

Цікаво, що тварини й людина мають міцну нам'ять на запахи. Часто буває так, що запах, який раптово виник, відтворює в нам'яті події минулих років і навіть створює відповідний настрій.

Рецептори нюху містяться в ділянці верхніх носових ходів. У кожній частині носової порожнини є нюхова ділянка площею 2-5 см² (рис. 135). На ній є понад 10 мли нюхових рецепторних клітин (у собак — понад 200 мли), які знаходяться між опорними клітинами (рис. 136). Нюхові рецепторні клітини за формою нагадують глечик із довгим горлом. На одному кінці цих клітин є по 6-12 надзвичайно тоненьких волосків, які в десятки разів збільшують поверхню контакту рецепторів із молекулами запашних речовин. До того ж вони рухаються й активно «виловлюють» запашні молекули. Волоски занурені в слиз, який виробляють залози слизової оболонки носа. Слиз діє ніби

фільтр: одні запашні молекули пропускає швидко, інші — повільніше, деякі тримає довше. На другому кінці «глечика» знаходяться аксони, які формують волокна нюхового нерва.

Як відбувається подразнення рецепторів нюху. Зі струменем повітря з носа (частково й з рота) до рецепторної ділянки потрапляють запашні молекули. Чутливість нюхових рецепторів дуже велика: вони відчувають одну запашну молекулу на ЗО млрд иезапашиих. Усього нюхові рецептори людини можуть розрізняти 10 тис. запахів (тварини — значно більше).

Є багато гіпотез нюхового відчуття, але немає жодної, установленої точно. Так, уважають, що існують різні рецепторні клітини, які реагують тільки па молекули (чи групи молекул) певної, відповідної їм будови; вони підходять один до одного, як ключ до замка. Унаслідок контакту запашної молекули з рецептором останній збуджується й генерує нервовий імпульс, який передається волокнами нюхового нерва до нюхових центрів (рис. 135).

Це треба пам’ятати! Тютюн, алкоголь і наркотики спричиняють загибель нюхових рецепторних клітин, знижують чутливість нюхового нерва та нюхових центрів.

Смаковий аналізатор — сенсорна система, що забезпечує сприйняття та аналіз хімічних речовин, які подразнюють хеморецептори ротової порожнини, тобто формує відчуття смаку. Він складається з периферичного (смакові рецептори), провідникового (язиковоглотковий нерв) і центрального (довгастий мозок, гіпоталамус, таламус, скронева частина кори головного мозку) відділів (рис. 137).

Смакові рецептори, як і нюхові, є хеморецепторами. Рецептори смаку входять до складу смакової бруньки, або цибулини, розміщеної в ротовій порожнині, найбільше — на язиці. Смакові бруньки розташовані на ньому нерівномірно, групами від 10 до 300 клітин: чутливіші до солодких речовин — на кінчику, до кислих — по краях, до гірких — на корені, а до солоних — па кінчику й по краях.

Кожна з 10 тис. смакових бруньок, у свою чергу, складається з 2—6 рецепторних клітин, між якими розташовані опорні клітини. Смакова брунька безпосередньо не досягає поверхні слизової оболонки язика й з’єднується з порожниною рота через смакову пору.

Смакові бруньки мають найкоротший час існування порівняно з іншими рецепторами (240 год), після чого вони гинуть і замінюються новими.

Зовнішній бік смакового рецептора контактує з їжею, а інший його кінець захований у товщі язика та зв’язаний з чутливими нервовими волокнами.

Як виникає й від чого залежить смакове відчуття. Молекули харчових речовин приєднуються до смакового рецептора та спричиняють його збудження. Імпульси від смакових бруньок чутливими шляхами потрапляють до підкіркових центрів смаку, які містяться в гіпоталамусі, таламусі, і до центру в скроневій частці кори головного мозку (рис. 137). Там відбувається остаточний аналіз смакових відчуттів і формується смаковий образ.

Для людини він має певне емоційне забарвлення: смачно — приємно, несмачно — неприємно.

Коли людина голодна, їй майже все здається смачним. І навпаки, якщо вона добре наїлася, то навіть найкращі страви мало її зацікавлять. Це відбувається тому, що діяльність смакових рецепторів залежить від стану органів травлення.

У голодної людини смакові рецептори під

час уживання їжі збуджуються, бо до них через центр голоду, який розміщений в гіпоталамусі, зі шлунка надходять збуджувальні імпульси. Однак варто людині вгамувати голод, як одразу після сигналів, які надходять від «ситого» шлунка через центр насичення гіпоталамуса, смакові рецептори різко знижують свою активність.

Думаємо, розуміємо, відповідаємо. 1. Поясніть походження терміна «хеморецептори». 2. Визначте біологічне значення запаху та нюхової чутливості в житті людини. 3. Від яких чинників залежить сприйняття запаху? 4. Які властивості повинні мати запашні речовини? 5. Доведіть значення запаху для емоційного життя людини. Наведіть приклади. 6. Проаналізуйте рис. 136 і визначте будову слизової оболонки носа в нюховій ділянці. 7. Визначте взаємозв’язок будови та функцій смакового аналізатора. 8. Чим смакові рецептори відрізняються від рецепторів, які є в інших сенсорних системах? 9. Обґрунтуйте механізм формування смакового відчуття. 10. Визначте, чому діяльність смакових рецепторів залежить від органів травлення й чому та як впливають зір і нюх на формування смакових відчуттів.

Самостійна робота з підручником. 1. Розгляньте рис. 135 і поясніть складність будови нюхового аналізатора. 2. Полічіть, скільки разів у тексті й у зв’язку з чим з’являється слово гіпоталамус. Зробіть висновки

Домашнє завдання. 1. Простежте й запишіть у зошиті, як змінюється ваша смакова чутливість на одну й ту саму їжу залежно від того, голодні ви чи щойно смачно пообідали. 2. Порівняйте, чи змінюється ваш апетит та задоволення від їжі, залежно від того, як сервіровано стіл.

Це треба знати. Не нюхайте невідомі речовини, бо різкий міцний запах може ушкодити слизову оболонку носа та спричинити загибель нюхових рецепторів Дбайте про смакові відчуття, які поліпшують апетит і перетравлення їжі. Завжди гарно сервіруйте стіл.

Органи рівноваги та м’язове відчуття. Чутливість шкіри

Основні поняття і терміни: відчуття рівноваги, вестибулярний апарат, отолітовий апарат, отоліти, м’язова чутливість, чутливість шкіри.

Механізм відчуття рівноваги. Майже всі рухи людини, хода, їзда на велосипеді, катання на ковзанах, акробатичні вправи можливі за умов збереження рівноваги тіла. За це відповідають рецептори рівноваги, які безперервно (навіть у етапі фізичного спокою) подають головному мозку інформацію про місце й положення тіла та його частин у просторі. Вони містяться в суглобах, скелетних м'язах і вестибулярному апараті внутрішнього вуха.

Вищі рухові центри кори головного мозку подають команди до мозочка, а від нього — до м’язів і суглобів. Це відбувається автоматично, поза свідомістю людини, але за потреби в процес вступають вищі (кіркові) центри регулювання довільними рухами.

Вестибулярний апарат (з латин, передпокій, присінок) — основний орган рівноваги (рис. 139, 140). Він розміщений у внутрішньому вусі й складається

з двох функціональних частин — присіпка та трьох иапівколових каналів, заповнених рідиною.

Пригінок складається з овального й круглого мішечків, де розміщуються органи рівноваги, або отолітовий апарат (з латин, вухо та камінь).

В отолітовому апараті є чутливі рецепторні волоскові клітини — мсхано-рецептори. їхні волоски занурені в драглисту рідину з вапняними кристалами — отолітами, які утворюють отолітову мембрану, щільність якої вища за щільність середовища, що її оточує. Тому під дією сили ваги чи прискорення мембрана зміщується (ковзає) щодо рецепторних клітин, волоски яких згинаються за нею. Виникає збудження клітин. Отолітовий апарат розміщений вертикально в овальному мішечку й горизонтально — у круглому. Отже, він контролює положення тіла в просторі щодо сили тяжіння; реагує на прямолінійні прискорення при вертикальних і горизонтальних рухах тіла.

Друга частина вестибулярного апарату — три напівколові канали діаметром приблизно 2 мм (рис. 139, 141). Кожен із них сполучається з овальним мішечком і па одному кінці має розширення — ампулу, у середину якої висунутий гребінь (рис. 140). Він є скупченням рецепторних клітин, волоски яких занурені в драглисту масу, що утворює купол. Прискорення, яке виникає при рухах голови но колу, спричиняє зміщення рідини всередині иапівколових каналів. Купол гребеня, а з ним і волоски прогинаються. Виникає збудження рецепторних клітин. Напівколові канали розміщені в трьох взаємно перпендикулярних площинах, і тому їхні рецепторні клітини реагують на колові й обертальні рухи голови та тулуба (рис. 141).

З рецепторів вестибулярного апарату відходять тоненькі чутливі нервові волоконця, які, сплітаючись, утворюють вестибулярний нерв (рис, 139). Від нього надходять імпульси про положення тіла в просторі до довгастого мозку, зокрема у вестибулярний центр, який з’єднаний нервовими шляхами з мозочком, підкірковими утвореннями та корою головного мозку й зоровими центрами. Відомо, що, утрачаючи зір, людина па деякий час утрачає відчуття рівноваги й орієнтації в просторі. А коли функція вестибулярного апарату порушена, зір допомагає орієнтуватися в просторі.

Є люди, у яких вестибулярний апарат має підвищену збудливість. Вони бояться висоти, погано почувають себе в літаку, під час морської подорожі, закачуються в транспорті. Закачування супроводжується неприємними відчуттями: кволістю, млістю, запамороченням, нудотою чи блюванням, оскільки вестибулярний центр довгастого мозку розміщений недалеко від центрів дихання, кровообігу, травлення, через збудження яких і виникають такі нездужання.

Водночас вестибулярний апарат людини має великі резервні можливості, які можна розвинути тренуванням. Про це

свідчить досвід космонавтів і пілотів реактивних літаків.

Чутливість м’язів. Здорова людина, навіть із заплющеними очима, знає, у якому положенні перебуває її тіло. Це відбувається завдяки тому, що скелетні м’язи постійно надсилають до центральної нервової системи інформацію про свій стан за допомогою спеціальних рецепторів, які ще називають м'язовими веретенами. Вони розміщені в сполучнотканинних оболонках м’язів і мають по два полюси. Від одного полюса відходять тоненькі нервові волоконця, які, з'єднуючись у чутливі нерви, ідуть до спинного мозку, а звідти — до мозочка й вищих центрів кори головного мозку. До м'язів підходять рухові волокна, по яких збудження передається у зворотному напрямі — від вищих центрів руху кори головного мозку, мозочка та спинного мозку, несучи до них відповідні команди про скорочення або розслаблення м’яза чи групи м'язів для руху або збереження рівноваги. Відчуття рівноваги й чутливість м'язів пов’язані між собою.

Чутливість шкіри. Це загальне поняття, що об'єднує больову, дотикову й температурну чутливість шкіри (рис. 142), у якій містяться мільйони чутливих нервових рецепторів. У середньому на кожний квадратний сантиметр шкіри (її загальна площа становить 1,5 2 м²) припадає 100-200 больових, 12-15 холодових, 1-2 теплових і 25-30 дотикових рецепторів. Рецептори шкіри, ніби чутливі локатори, сприймають інформацію з довкілля й передають її до головного мозку.

Відчуття болю. Біль сигналізує організмові про небезпеку й мобілізує його на різні захисні реакції, що відбуваються за участю симпатичної нервової системи.

Больові рецептори — основний тин рецепторів шкіри, їх ще називають вшьними нервовими викінченнями. На шкірі майже немає ділянок, де б їх не було. Вони розміщені нерівномірно: більше — під пахвою і в паху, а найменше — на підошвах, долонях, вушних раковинах. Подразнення цих рецепторів викликає їхнє збудження; імпульси передаються чутливими доцентровими шляхами до вищих кіркових і підкіркових центрів болю.

Механізм відчуття дотику й тиску.

Різниця між цими відчуттями визначається силою подразнення. Рецептори відчуття дотику чутливіші до слабкого тиску. Це численні тоненькі нервові закінчення, розміщені близько до поверхні шкіри або прикріплені до волосяних мішечків. Вони реагують на розтягнення шкіри чи рух волосся па ній. Так ми відчуваємо дотик найлегшого павутиння, що потрапило на руки чи обличчя.

На дотик реагують також особливі рецептори шкіри, що мають вигляд одного звивистого нервового закінчення, одягненого в капсулу.

Відчуття тиску сприймають менш чутливі рецептори, що складаються з нервового закінчення, оточеного сполучнотканинними пластинками.

Навіть із заплющеними очима людина точно визначає місце дотику або тиску завдяки контролю з боку центральної нервової системи, а також взаємозв’язку інших органів чуттів. У новонародженої дитини відчуття дотику найбільше біля слизової оболонки губ. З віком воно локалізується переважно на шкірі кінчиків пальців рук.

Незрячі люди можуть навіть читати спеціальні книжки (літери в них вибито па картоні) за допомогою пальців (рис. 143). Завдяки високій чутливості дотикових рецепторів вони можуть читати за точковою абеткою Л. Брайля (1809 -1852), сліпого з дитинства. У 1826 р. (у 17 років) він запропонував цю абетку, якою дотепер користуються всі незрячі люди світу.

Надзвичайного розвитку набуває відчуття дотику в людей сліпоглухонімих від народження, які можуть спілкуватися з навколишнім світом тільки завдяки рукам. їх змалку навчають користуватися спеціальною ручною абеткою.

Температурна чутливість. У шкірі є два види рецепторів, одні з них реагують на холод, інші — на тепло. Перші розміщені ближче до поверхні шкіри. їх

приблизно 250 тис., і вони дуже швидко реагують на подразнення. Глибше розміщені теплові рецептори, їх значно менше — майже ЗО тис. Вони повільніше реагують на теплове подразнення.

Такі рецептори є і на слизових оболонках, наприклад травних шляхів. Однак їхня чутливість значно слабша. Тому ми можемо пити гарячий чай, хоча склянку з ним тримати в руці майже неможливо. Надто сильне теплове подразнення шкіри (наприклад, вогнем) спричиняє відчуття болю через подразнення больових рецепторів надзвичайним подразником.

Думаємо, розуміємо, відповідаємо. 1. Визначте біологічне значення відчуття рівноваги. 2. Поясніть взаємозв'язок будови та функцій вестибулярного апарату. 3. Визначте взаємозв’язок будови та функцій отоліто-вого апарату. 4. Назвіть провідні шляхи відчуття рівноваги, його центри та зв’язок центрів рівноваги з іншими утвореннями головного мозку. 5. Визначте взаємозв’язок будови та функцій аналізатора м’язової чутливості. 6. Обґрунтуйте, чому сенсорні системи рівноваги та м’язової чутливості анатомічно й функціонально пов’язані між собою.

Самостійна робота з підручником. Поясніть походження терміна «вестибулярний».

і Домашнє завдання. 1. Запропонуйте декілька вправ для тренування вестибулярного апарату. 2. Подумайте й обґрунтуйте, чому серед сліпоглухонімих людей трапляються поети, які оспівують красу світу, його барви, звуки, почуття.

Дослідницький практикум № 4

ТЕМА. Дослідження температурної адаптації рецепторів шкіри МЕТА: з’ясувати механізм адаптації терморецепторів шкіри, явище контрасту. ОБЛАДНАННЯ ТА МАТЕРІАЛИ: ванночки для рук із холодною, гарячою та помірною температурою води, термометр для води, секундомір або годинник із секундною стрілкою, рушник.

ХІД РОБОТИ

1.    Опустіть праву руку в посудину № 1 (температура води 10-15 ’С), а ліву — у посудину № 3 (температура води 40-45 "С).

2.    Через 1-2 хвилини перенесіть обидві руки в посудину № 2 (температура води 25-30 'С).

3.    Визначте різницю в сприйнятті цієї температури правою й лівою руками. Поясніть отримані результати.

ВИСНОВОК

Перерахуйте структури, які входять до складу шкіряного аналізатора.

Яка кількість теплових і холодових рецепторів розміщується на 1см^{і 2} шкіри в різних ділянках тіла? Поясніть різницю в їх кількості.

Назвіть особливості холодових і теплових рецепторів і поясніть механізм адаптації терморецепторів, явище контрасту.

 

Це матеріал з підручника Біологія 8 клас Страшко