Народні казки. Про правду і кривду, Мудра дівчина, казка Ох, Летючий корабель читати

Казки — улюблена тема будь-якого школяра. їх люблять як діти, так і дорослі. Чим же вони так привертають до себе увагу? Що в них особливого? Передусім те, що в них завжди перемагає добро, вони мають цікавий зміст, їхні герої часто наділені надлюдськими можливостями, а тварини, як люди, уміють розмовляти. У казках засуджується жадібність, жорстокість, висміюються ледачі люди, боягузи й дурні, а прославляється працьовитість, мужність і мудрість.

Казка — один із найдавніших видів усної народної творчості.

Казка — усне народне оповідання про вигадані події, що сприймаються як реальні. Вигадка в ній пов’язується з життям людини, з її мріями про кращу долю.

Дійовими особами (їх ще називають героями, або персонажами) в казках найчастіше бувають люди, тварини, рослини та явища природи.

Казки за змістом поділяють на кілька груп.

Казки
про звірів	побутові	фантастичні
Дійові особи — звірі, птахи, риби — розмовляють, мріють, поводять себе, як люди («Котик і Півник»)	Дійові особи — бідний селянин, кмітливий солдат, пан, вередлива жінка — показані в повсякденному житті («Мудра дівчина»)	Дійові особи наділені чудодійною силою, тут зображені незвичайні події, що неможливі в повсякденному житті («Летючий корабель»)

Які ж іще ознаки мають казки? У них часто трапляються чудодійні предмети: скатерка-самобранка, шапка-невидимка, меч-кладенець, чарівна паличка, жива і мертва вода, чоботи-самоходи та ін. Казкам властиві трикратні повтори: наприклад, у казці «Мудра дівчина» пан тричі дає Марусі непосильні завдання.

Казки мають просту будову: типовий початок (зачин), основна частина й кінцівка. Часто вони починаються зі слів: «Жили колись дід та баба...», «Був собі пес...», а можуть закінчуватися такими реченнями: «І я там був, мед-пиво пив, по бороді текло, а в рот не попало» або «От вам казка, а мені — бубликів в’язка». До казки можуть входити невеликі пісні, загадки, прислів’я, приказки.

До речі...

У казках і байках назви тварин сприймаються як їхні імена, тож пишуться з великої букви: Вовк, Лисичка, Ведмідь.

ПРО ПРАВДУ І КРИВДУ

Жили колись-то два брати: один багатий, а другий бідний, що й не сказати. Цей бідний брат умер. Зостався в нього син, і він жив теж бідно. І запитав він раз у свого дядька:

—    А що, дядьку, як краще жити: правдою чи неправдою?

—    Е-е-е!.. Де ти тепер знайдеш правду? Нема тепер правди на світі! Тепер скрізь одна кривда.

—    Ні, дядечку! Є правда — правдою краще жити.

—    Ходімо на суд.

—    Та чого ж ми таки підемо на суд? Краще давайте підемо по дорозі та спитаємо чоловіка, якого зустрінемо; як скаже, так і буде. Ваша правда — уся моя худоба буде вам; моя правда — ваша худоба буде мені. Так спитаймо до трьох раз.

—    Ну, добре.

І пішли вони дорогою. Ідуть, ідуть — зустрічається їм чоловік — із заробітків, чи що, ішов.

—    Здоров, чоловіче добрий!

—    Здорові!

—    Скажи, будь ласкавий, чоловіче, як тепер краще жити: чи правдою, чи кривдою?

—    Е-е-е!.. Добрі люди! Де тепер ви правду знайдете? Немає тепер її ніде на світі. Краще жити кривдою, аніж правдою.

—    Ну, оце раз моя правда! — каже дядько.

---

А небіж¹ і зажурився, що йому прийдеться віддавати всю свою худобу дядькові. Ідуть, ідуть — зустрічається їм пан. А небіж і каже:

¹ Небіж — племінник.

---

—    Ну, запитаємо ж цього пана. Цей уже всю правду розкаже: він грамотний і все знає.

—    Ну, добре.

От порівнялися з паном і питають його:

—    Скажіть, будьте ласкаві, паночку, як тепереньки краще жити: чи правдою, чи кривдою?

—    Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви тепер знайдете правду? Нема її ніде у світі. Краще жити кривдою, аніж правдою.

—    Оце вже і вдруге моя правда! — сказав радісно дядько.

Небіж ще більше зажурився. Ідуть, ідуть — зустрічається їм

піп. Небіж і каже:

—    Ну, поспитаймося попа, цей уже правду скаже — на те він і духовний. Цей як уже скаже, то так і буде.

—    Ну, добре!

Як порівнялися з попом, питають його:

—    Скажіть, панотче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою?

—    Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви теперечки знайдете правду? Її тепер і у світі немає. Краще жити кривдою, аніж правдою.

—    Оце вже і втретє моя правда! — сказав радісно дядько.

Нічого робити небожеві: віддав багатому дядькові всю свою

худобу, а сам зостався голий, босий і голодний. Тяжко прийшлось йому жити. Бився, бився, сердешний, та й задумав повіситись — узяв він мотузку та й пішов у ліс. Пішов та й дивиться на дерево — вибирає гілку, на якій би ото повіситись. «Ото, — думає собі, — добра гілка — кріпка, а на оту б сісти та, зачепившись, і повиснути».

Він так задивився на дерево, що й не помітив, як вовк прибіг. Як уздрів його чоловік, кинувся мерщій на дерево, а мотузочок і забув. Виліз на дерево та й сидить. Коли прибігають три чорти, а трохи згодом і четвертий, їхній ватаг. І питає він своїх слуг:

—    Ти що сьогодні наробив?

—    Е... я такого наробив, що там хоч що хай роблять, — не справлять. У такім-то селі, у пана, я поробив так, що й зроду довіку не вгатять греблі. А пан лупить своїх людей, як скажений: багато їх буде в нас.

—    Добре ж ти зробив, та ще не так.

—    А як же?

—    Там посеред яру в лісі росте три дерева. Хто ті дерева зрубає та положить навхрест на греблю — угатить.

—    О!.. Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це так треба зробити!

—    Ну, а ти що зробив? — питає він другого.

—    Е... я такого наробив, що багато буде людей у наших руках. У такому-то городі всю воду повисушував, так що тепер там ні краплі нема, а носять її за тридцять та за сорок верстов. Багато там пропаде людей!

—    Добре ти зробив, та ще не так, — каже ватаг.

—    А як же?

—    Як хто викопає той кущ калини, що росте посеред города, — буде вода на весь город.

—    О!.. Хто ж то й чув, хто ж то й знав, що треба це зробити!

—    Ну, а ти ж що зробив? — питає він третього.

—    Е... я такого наробив, що хай там хоч що не роблять — нічого не подіють! У такім-то королівстві в короля одна дочка, та я й тій поробив так, що хай хоч як лікують, нічого не подіють, буде наша.

—    Добре ти зробив, та ще не так.

—    А як же?

—    Хто відрубає глухого кутка та підкурить — така буде, як і перше.

—    Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це треба зробити!

А чоловік сидить собі на дереві та й чує все, що чортяки балакають. Як уже розлетілися чортяки, чоловік той і думає: «Може, це й правда, що вони казали? Піду до пана, може, і справді угачу греблю».

Пішов. Приходить до греблі, а там пан б’є та мучить людей, щоб мерщій угачували. Вони, бідні, аж піт із них ллється, роблять, а воно нічого не помагає. А пан, знай, лютує. Приходить до нього цей правдивий чоловік та й каже:

—    Е-е, пане! Б’єте ви людей, та ніякого з цього діла не буде. А що дасте мені, як я вгачу?

—    Дам я тобі сто карбованців і ще й на придачу цих пару коней з коляскою і з кучером (а там і коні панові стояли).

—    Дайте ж мені шість чоловік і три підводи.

—    Візьми.

Поїхали вони в ліс, зрубали ті три дерева та й поклали їх навхрест на греблі — так зараз і вгатили. Пан віддав йому сто карбованців і пару коней з коляскою та з кучером.

Тоді той чоловік і думає: «Дай, поїду ще до того города, де води немає: може, і то правда; може, дам я їм води». Сів та й поїхав до того города. Не доїжджаючи до города кілька верстов, зустрів він бабусю, яка несла пару відер на коромислі.

—    Що це ти, бабусю, несеш?

—    Воду, синочку.

—    Дай же й мені напитись.

—    Е-е, синочку! Я ж її несу за тридцять верстов; а поки ще дійду додому, половину розхлюпаю; а сім’я в мене велика, пропаде без води.

—    Я от приїду у ваш город, наділю водою всіх, і буде тієї води у вас довіку.

Вона йому дала напитись, а сама така радісна стала, та мерщій у город трюшком і розказала всім городянам, що їде такий чоловік, що води їм дасть. Городяни всі вийшли за город, назустріч тому чоловікові, з хлібом-сіллю і всякими подарунками.

Як прийшов цей чоловік у город, найшов той кущ калини, що ріс посеред города, викопав його — і потекла вода відтіль по всьому городу. Городяни нагородили його і грішми, і всяким добром, так що він став тепер багатший від свого дядька.

Далі чоловік і думає: «Поїду ще в те королівство, де королева дочка нездорова, — може, вилікую її».

Як задумав, так і зробив. Приїхав туди, прийшов до королевих хоромів, а люди всі такі смутні, бігають та охають. Він і питає їх:

—    Я чув, що у вашого короля дочка дуже нездорова. Хоч як її лікують, нічого не подіють; тільки я б її вилікував.

—    Е, чоловіче, куди тобі! Заморські лікарі нічого не подіють, а ти й поготів!

—    Усе ж скажіть королю.

Вони сказали королю. Король вийшов до нього та й каже:

—    Якщо вилікуєш, нагороджу тебе так, що не буде багатшого од тебе у світі, ще й дочку свою віддам за тебе.

Пішов той чоловік, подивився на неї, а вона вже й кінчається. Він узяв, настругав глухого кутка, підкурив — і вона одразу подужчала так, що днів за три й зовсім одужала, знову стала такою, як і раніше.

Король і всі люди стали такі раді, що й не сказати. Король на радощах і каже тому чоловікові:

—    За те, що ти вилікував мою дочку, я її віддам за тебе, та ще, як я умру, ти будеш королем на моїм місці.

Скоро й справді король помер, а на його місце став цей правдивий чоловік. Покоролював він уже кілька там літ, коли приїжджає в його королівство якийсь-то багатий купець і посилає спитати короля, чи дозволить він йому поторгувати в його королівстві. Король звелів йому прийти до нього. Приходить купець. Король одразу пізнав свого дядька, але не показав і виду: побалакав та й одпустив його торгувати. А своїм людям наказав, щоб не відпускали його додому, а щоб, як буде збиратися він їхати, просили його до нього. Так і сталось. Приводять цього купця до короля, король і питає його:

—    З якого ти королівства?

—    З такого-то.

—    З якого города?

—    З такого-то.

—    Як прозиваєшся?

—    Так-то.

Тут король і признався, що він його небіж — той, що безвісти пропав.

—    Ну що, дядьку: ти казав, що кривдою краще жити, ніж правдою. Отже, ні! Ти тільки купець, а я король — правда кривду переважила!

—    Як же це сталося?

Той і розказав йому все, що з ним діялось: як він хотів повіситись, як слухав, що чортяки говорили, усе, усе... А напослідок він дав усякого добра два кораблі та й подарував дядькові, сказавши:

—    Я забуваю все те, що ти мені робив. Бери собі ці два кораблі з усім добром. А як приїдеш у свій город, розказуй усім, що краще жити правдою, аніж кривдою.

Узяв дядько ті два кораблі з усім добром і поїхав додому. Як приїхав уже, стала його заздрість мучити: чого й він не король. Сумував, сумував він, а далі й думає: «Піду і я вішатись, може, і мені так прилучиться, як моєму небожеві».

Узявши мотузок, пішов у ліс на те саме місце, де хотів вішатись його небіж. Але цьому не так прилучилося — де не взялися чортяки, схопили його та й почепили на найвищій гілці.

1.    До зачину в казці «Про правду і кривду» належить речення

А Узяв дядько ті два кораблі з усім добром і поїхав додому.

Б А чоловік сидить собі на дереві та й чує усе, що чортяки балакають.

В Тут король і признався, що він його небіж — той, що безвісти пропав.

Г Жили колись-то два брати: один багатий, а другий бідний, що й не сказати.

2.    Щоб вилікувати королівську дочку, треба було

А посеред міста викопати калиновий кущ

Б відрубати глухого кутка й підкурити його

В зрубати три дерева й покласти на греблю навхрест

Г з’ясувати в трьох перехожих, як краще жити: правдою чи кривдою

3.    Приказкою Заздрісна людина від чужого щастя сохне можна охарактеризувати

А небожа

Б дядька

В чортів

Г короля

4.    Чим відрізняється казка від міфу?

5.    Назвіть ознаки казки. Яку вона має будову?

6.    Яких учинків небожа не варто й не можна повторювати?

7.    Чому навіть у кінці казки дядько все одно не зрозумів, що краще жити правдою, а не кривдою?

8.    Що уособлюють собою чорти?

9.    Чого навчає казка «Про правду і кривду»?

10.    Які події в казці фантастичні?

11.    Який епізод казки ви хотіли б передати малюнком? Словесно опишіть його.

12.    Прочитайте першу частину казки за ролями (де дядько й небіж з’ясовували, як краще жити: правдою чи кривдою).

Напишіть свою кінцівку (3-5 речень) до казки «Про правду і кривду», починаючи від слів «А як приїдеш у свій город, розказуй усім, що краще жити правдою, аніж кривдою» (за бажанням). Прочитайте казку «Мудра дівчина».

МУДРА ДІВЧИНА

Було собі два брати — один убогий, а другий багатий. От багатий колись ізласкавився над бідним, що не має той ні ложки молока дітям, та й дав йому дійну корову. Каже:

—    Потроху відробиш мені за неї.

Бідний брат відробляв потроху, а далі тому багачеві шкода стало корови, він і каже вбогому братові:

—    Віддай мені корову назад!

Той каже:

—    Брате! Я ж тобі за неї відробив!

—    Що ти там відробив, — як кіт наплакав тієї роботи було, а то таки корова! Віддай!

Бідному стало жаль своєї праці, не схотів віддати. Пішли вони позиватися до пана.

Прийшли до пана. А панові, мабуть, не схотілося роздумувати, хто з них правий, а хто — ні, то він і каже їм:

—    Хто відгадає мою загадку, того й корова буде.

—    Кажіть, пане!

—    Слухайте: що у світі є ситніше, прудкіше, миліше над усе? Завтра прийдете, скажете.

Пішли брати. Багач іде додому та й думає собі: «От дурниця, а не загадка! Що ж є ситніше над панські кабани, прудкіше над

панські хорти, а миліше над гроші!

Ге, моя корова буде!»

Бідний прийшов додому, думав, думав та й зажурився. А в нього була дочка Маруся. Вона й питає:

—    Чого ви, тату, зажурилися? Що пан казав?

—    Та тут, дочко, таку пан загадку загадав, що я й не надумаю, що воно й є.

—    А яка ж загадка, тату? — питає Маруся.

—    Та така: що є у світі ситніше, прудкіше, миліше над усе?

—    Е, тату, — ситніше над усе — земля-мати, бо вона всіх годує й напуває; прудкіше над усе — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш; а миліше над усе — сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.

—    Чи ба, — каже батько, — адже й справді так! Так же я й панові казатиму.

Другого дня приходять обидва брати до пана. От пан їх і питає:

—    Ану, відгадали?

—    Відгадали, пане, — кажуть обидва.

От багатий зараз виступає, щоб собі попереду поспішитись, та й каже:

—    Ситніше, пане, над усе — ваші кабани, а прудкіше над усе — ваші хорти, а миліше над усе — гроші!

—    Е, брешеш, брешеш! — каже пан. Тоді до вбогого: — Ану, ти!

—    Та що ж, пане, нема ситнішого, як земля-мати: вона всіх годує й напуває.

—    Правда, правда! — каже пан. — Ну, а прудкіше що?

—    Прудкіше, пане, над усе — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш.

—    Так! Ну, а миліше? — питає він.

—    А миліше над усе — сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.

—    Так усе! — говорить пан. — Твоя корова. Тільки скажи мені, чи ти сам це повідгадував, чи тобі хто сказав.

—    Та що ж, пане, — каже вбогий, — є в мене дочка Маруся, так це вона мене так навчила.

Пан аж розсердився:

—    Як це? Я такий розумний, а вона проста собі дівка та мої загадки повідгадувала! Стривай же! На тобі оцей десяток варених яєць та понеси їх своїй дочці: нехай вона посадить на них квочку, та щоб та квочка за одну ніч вилупила курчат, вигодувала, і щоб твоя дочка зарізала трьох, спекла на снідання, а ти, поки я встану, щоб приніс, бо я дожидатиму. А не зробить, то буде лихо.

Іде сердешний батько додому та й плаче. Приходить, а дочка й питає його:

—    Чого ви, тату, плачете?

—    Та як же мені, дочко, не плакати: ось пан дав тобі десяток варених яєць і казав, щоб ти посадила на них квочку, та щоб вона за одну ніч вилупила й вигодувала курчат, а ти щоб спекла їх йому на снідання.

Дочка взяла горщечок каші та й каже:

—    Понесіть, тату, оце панові та скажіть йому, — нехай він виоре ниву, посіє цю кашу, і щоб вона виросла просом, поспіла на ниві, і щоб він просо скосив, змолотив і натовк пшона годувати ті курчата, що їм треба вилупитися з цих яєць.

Приносить чоловік до пана цю кашу, віддає та й каже:

—    Так і так дочка казала.

Пан дивився, дивився на ту кашу та взяв і віддав її собакам. Потім десь знайшов стеблинку льону, дає чоловікові й каже:

—    Неси твоїй дочці цей льон, та нехай вона його вимочить, висушить, поб’є, попряде й витче сто локіт¹ полотна. А не зробить, то буде лихо.

Іде додому той чоловік і знов плаче. Зустрічає його дочка та й каже:

—    Чого ви, тату, плачете?

—    Та бач же чого! Ось пан дав тобі стеблинку льону, та щоб ти його вимочила, висушила, пом’яла, спряла й виткала сто локіт полотна.

Маруся взяла ніж, пішла й вирізала найтоншу гілочку з дерева, дала батькові та й каже:

—    Несіть до пана, нехай пан із цього дерева зробить мені гребінь, гребінку й днище¹, щоб було на чому прясти цей льон.

¹    Сто локіт — приблизно 50 м.

²    Днище — дошка, на одному кінці якої закріплюється гребінь із кужелем (вичесаним льоном, коноплею чи вовною); на другому кінці днища сідає пря-дівниця й гребінкою розчісує кужіль.

Приносить чоловік панові ту гілочку й каже, що дочка загадала з неї зробити. Пан дививсь, дививсь, узяв та й покинув ту гілочку, а на думці собі: «Цю одуриш! Мабуть, вона не з таких, щоб одурити...» Потім думав, думав та й каже:

—    Піди та скажи своїй дочці: нехай вона прийде до мене в гості, та так, щоб ні йшла, ні їхала; ні боса, ні взута; ні з гостинцем, ні без гостинця. А як вона цього не зробить, то буде лихо.

Іде знов батько, плачучи, додому. Прийшов та й каже дочці:

—    Ну що, дочко, будемо робити? Пан загадав так і так.

І розказав усе. Маруся каже:

—    Не журіться, тату, — усе буде гаразд. Підіть купіть мені живого зайця.

Пішов батько, купив живого зайця. А Маруся одну ногу вбу-ла в драний черевик, а друга боса. Тоді піймала горобця, узяла ґринджоли², запрягла в них цапа. От узяла зайця під руку, одну ногу поставила в санчата, а другою по шляху ступає — одну ногу цап везе, а другою йде. Приходить отак до пана у двір, а пан, як побачив, що вона так іде, та й каже своїм слугам:

—    Прицькуйте її собаками!

Ті прицькували її собаками, а вона випустила їм зайця. Собаки погналися за зайцем, а її покинули. Вона тоді прийшла до пана у світлицю, поздоровкалася та й каже:

—    Ось вам, пане, гостинець.

Та й дає йому горобця. Пан тільки хотів його взяти, а він — пурх, та й вилетів у відчинене вікно! А на той час приходять двоє до пана судитися. От пан вийшов на рундук² та й питає:

¹    Ґринджоли — сани.

²    Рундук — тут: ґанок.

—    Чого вам, люди добрі?

Один каже:

—    Та ось чого, пане: ночували ми обидва в полі, а як уранці повставали, то побачили, що моя кобила привела лоша.

А другий чоловік каже:

—    Ні, брехня, — моя! Розсудіть нас, пане!

От пан думав, думав та й каже:

—    Приведіть сюди лоша й коней: до якої лоша побіжить — та й привела.

От привели, поставили запряжені коні, а лоша пустили. А вони, ті два хазяїни, так засмикали те лоша, кожен до себе тягаючи, що воно вже не знає, куди йому й бігти — узяло та й побігло геть. А Маруся каже:

—    Ви лоша прив’яжіть, а матерів повипрягайте та й пустіть — котра побіжить до лошати, то та й привела.

Зараз так і зробили. Пустили їх — так одна й побігла до лошати, а друга стоїть. Тоді пан побачив, що нічого з дівчиною не поробиш, і відпустив її.

1.    Ситнішим над усе багатий брат уважав

А гроші Б землю-матір В панські хорти Г панські кабани

2.    Слова Ви лоша прив’яжіть, а матерів повипрягайте та й пустіть належать

А панові Б Марусі В бідному братові Г багатому братові

3.    Маруся відволікла нацькованих на неї собак, випустивши

А горобця Б зайця В лоша Г цапа

в 4. До якого виду казок належить «Мудра дівчина»: про звірів, побутових чи фантастичних? Чому ви так уважаєте?

5. Які події в казці відбуваються тричі?

6.    Хто, на вашу думку, виявився мудрішим: пан чи Маруся? Підкріпіть свою думку прикладами з тексту казки.

7.    У якому вчинку виявилася жорстокість пана?

8.    Яке магічне число декілька разів використовується в казці «Мудра дівчина»?

9.    Чи буває так у реальному житті, щоб дитина, як Маруся в казці, була мудрішою від пана і свого рідного батька? Чи таке можливо лише в казках? Чому?

10.    Як ви розумієте зміст прислів’я Тіло в злоті, а душа в болоті? Якого героя казки можна охарактеризувати цим висловом?

11.    Побудуйте в робочому зошиті за поданим зразком таблицю. Заповніть її.

Риси вдачі героя
пан	Маруся

12. Як відомо, народні казки прийшли до нас із сивої давнини. Як ви вважаєте, чи змінилися в наш час відгадки на загадки пана, адже сучасне суспільство дуже стрімко розвивається (мережа Ін-тернет, надшвидкісні літаки та ракети, інформаційні технології тощо)? Висловіть свої міркування.

1.    Поділіть казку на частини за змістом і складіть за ними план. Запишіть його в робочий зошит.

2.    Прочитайте казку «Ох». Випишіть у робочий зошит незрозумілі слова.

ОХ

Колись-то давно, не з моєї пам’яті, мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі, жив собі убогий чоловік з жінкою, а в них був одним-один син, та й той не такий як треба: таке ледащо той одинчик, що Господи! Нізащо й за холодну воду не візьметься¹, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Уже йому, може, годів із двадцять, а він усе на печі сидить — ніколи й не злазить; як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться... Батько й мати журяться:

 

¹ І за холодну воду не братися — ледарювати.

 

—    Що нам з тобою, сину, робити? Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно в нас хліб переводиш¹!

Так йому не до того; сидить та просцем пересипається... Журились-журились батько з матір’ю, а далі мати й каже:

—    Що ти таки, старий, думаєш з ним, що вже він зросту дійшов, а така недотепа — нічого робити не вміє? Ти б його куди оддав, куди найняв, то, може б, його чужі люди чому вивчили.

Порадились, батько й оддав його в кравці вчитись. От він там побув день зо три та й утік; заліз на піч — знов просцем пересипається. Батько його побив добре, вилаяв, оддав до шевця шевству вчитись. Так він і звідтіля втік. Батько знов його побив і оддав ковальству вчитись. Так і там не побув довго — утік. Батько бідкається — що робити?

—    Поведу, — каже, — вражого сина, ледащо, в інше царство; де найму, то найму, може, він відтіля не втече. — Узяв його й повів.

Ідуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж увійшли в такий темний ліс, що тільки небо та земля. Входять у ліс, притомилися трохи; а там над стежкою стоїть обгорілий пеньок; батько й каже:

—    Притомився я, сяду, одпочину трохи.

От сідає на пеньок та:

—    Ох! Як же я втомився! — каже.

Тільки це сказав, аж з того пенька — де не взявся — вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна.

—    Що тобі, — питає, — чоловіче, треба од мене?

Чоловік здивувався: де воно таке диво взялося? Та й каже

йому:

—    Хіба я тебе кликав? Одчепись!

—    Як же не кликав, — каже дідок, —    коли    кликав!

—    Хто ж ти такий? — питає чоловік.

—    Я, — каже дідок, — лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав?

—    Та цур тобі, я тебе й не думав кликати! — каже чоловік.

—    Ні, кликав, ти сказав: «Ох!»

—    Та то я втомився, — каже чоловік,    —    та    й сказав: «Ох!»

—    Куди ж ти йдеш? — питає Ох.

—    Світ за очі! — каже чоловік. — Веду оцю дитину наймать, може, його чужі люди навчать розуму, бо в себе дома що найму, то й утече.

¹ Переводити хліб — не давати ніякої користі.

—    Найми, — каже Ох, — у мене, я його навчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то коли пізнаєш його — бери, а не впізнаєш — ще рік служитиме в мене!

—    Добре, — каже чоловік.

От ударили по руках¹, чоловік і пішов собі додому, а хлопця Ох повів до себе.

От як повів його Ох, та й повів аж на той світ, під землю, та привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої, а в тій хатці все зелене: і стіни, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано — усе, усе... А за наймичок в Оха мавки — такі зелені, як рута!..

—    Ну, сідай же, — каже Ох, — наймитку, та попоїси трохи!

Мавки подають йому страву — і страва зелена; він попоїв.

—    Ну, — каже Ох, — піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси.

Наймиток пішов. Чи рубав, чи не рубав, та ліг на дрівця й заснув. Приходить Ох — аж він спить. Він його взяв, звелів наносити дров, поклав на дрова зв’язаного наймита, підпалив дрова... Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, по вітру розвіяв, а одна вуглина й випала з того попелу. Тоді Ох сприснув її живущою водою, наймит знову став живий, тільки вже моторніший трохи. Знову Ох звелів дрова рубать — той знову заснув. Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець по вітру розвіяв, вуглину сприснув живущою водою — наймит знов ожив і став такий гарний, що немає кращого! От Ох спалив його і втретє, та знову живущою водою сприснув вуглину — із того ледачого парубка та став такий моторний і гарний козак, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать.

¹ Ударити по руках — домовитися.

От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько йде за сином. Прийшов у той ліс до того пенька обгорілого, сів та й каже:

—    Ох!

Ох і виліз з того пенька та й каже:

—    Здоров був, чоловіче!

—    Здоров, Ох!

—    А чого тобі треба, чоловіче? — питає Ох.

—    Прийшов, — каже, — за сином.

—    Ну, йди, як пізнаєш — бери його, а не пізнаєш — ще рік служитиме.

Чоловік пішов за Охом. Приходить до його хати; Ох узяв виніс мірку проса, висипав — назбігалося до біса півнів!

—    Ну, пізнавай, — каже Ох, — де твій син?

Чоловік дивився-дивився — усі півні однакові: один в один — не пізнав.

—    Ну, — каже Ох, іди ж собі, коли не пізнав, ще рік твій син служитиме в мене.

Чоловік пішов додому.

От виходить і другий рік; чоловік знову йде до Оха. Прийшов до пенька:

—    Ох! — каже.

Ох до нього виліз.

—    Іди, — каже, — пізнавай! — Увів його в кошару — аж там самі барани, один в один. Чоловік пізнавав-пізнавав — не пізнав.

—    Іди собі, коли так, додому, твій син ще рік житиме в мене.

Чоловік і пішов журячись.

Виходить і третій рік. Чоловік іде до Оха. Іде та йде — аж йому назустріч іде дід, увесь, як молоко, білий, і одежа на ньому біла.

—    Здоров, чоловіче!

—    Доброго здоров’я, діду!

—    Куди тебе Бог несе?

—    Іду, — каже, — до Оха виручати сина.

—    Як саме?

—    Так і так, — каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові віддав у найми свого сина і з якою умовою.

—    Е! — каже дід. — Погано, чоловіче, довго він тебе водитиме!

—    Та я вже, — каже чоловік, — і сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робити тепер у світі... Чи ви, дідусю, не знаєте, як мені мого сина вгадати?

—    Знаю! — каже дід.

—    Скажіть же й мені, дідусю-голубчику: я за вас цілий вік буду Бога молити! Бо все-таки який він не був, а мій син, своя кров!

—    Слухай же, — каже дід. — Як прийдеш до Оха, він тобі випустить голубів, то ти не бери ніякого голуба, тільки бери того, що не їстиме, а сам собі під грушею сидітиме та оскубати-меться — то твій син!

Подякував чоловік дідові та й пішов. Приходить до пенька.

—    Ох! — каже.

Ох і виліз до нього, і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці, наскликав голубів. Назліталось їх така сила, що Господи, і все один в один.

—    Пізнавай, — каже Ох, — де твій син! Пізнаєш — твій, а не пізнаєш — мій.

От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею, сам собі надувся та оскубується. Чоловік і каже:

—    Ось мій син!

—    Ну, угадав! Коли так, то бери.

Узяв, перекинув того голуба — став із нього такий гарний парубок, що кращого й на світі немає. Батько зрадів дуже, обнімає його, цілує... Раді обидва!

—    Ходім же, сину, додому.

От і пішли.

Ідуть дорогою та й розмовляють: батько розпитує, як там у Оха було; син розказує; то знову батько розказує, як він бідує, а син слухає. А далі батько й каже:

—    Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний і ти бідний... Служив ти три роки, та нічого не заробив!

—    Не журіться, тату, усе гаразд буде. Глядіть, — каже, — тут полюватимуть за лисицями паничі, то я перекинуся хортом та піймаю лисицю, то паничі мене купуватимуть у вас, то ви мене продайте за триста рублів, тільки продавайте без ретязя¹, от у нас і гроші будуть, розживемось!

Ідуть та ідуть, аж там на узліссі собаки ганяють лисицю, так ганяють, так ганяють, лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекидається хортом, догнав ту лисицю, піймав. Паничі вискочили з лісу.

—    Се твій хорт?

¹ Ретязь — ланцюг.

—    Мій!

—    Добрий хорт! Продай його нам.

—    Купіть.

—    Що тобі за його?

—    Триста рублів без ретезя.

—    Нащо нам твій ретязь — ми йому позолочений зробимо. На сто!

—    Ні.

—    Ну, бери всі гроші, давай хорта. — Одлічили гроші, узяли хорта — давай полювати. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, то погнав аж у ліс, та перекинувся парубком і знову прийшов до батька.

Ідуть та ідуть, батько й каже:

—    Що нам, сину, цих грошей, — тільки що хазяйством завестись...

—    Не журіться, тату, буде ще. Тут, — каже, — паничі їхатимуть по перепелиці із соколом: то я перекинусь соколом, то вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знову за триста рублів без шапочки.

От ідуть полем, паничі випустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувся соколом, так зразу і насів на того перепела. Паничі побачили.

—    Це твій сокіл?

—    Мій.

—    Продай його нам.

—    Купіть.

—    Що тобі за нього?

—    Як дасте триста рублів, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.

—    Ми йому парчову зробимо...

Поторгувались, продав за триста рублів. От паничі пустили того сокола за перепелицею, а він як полетів, та й полетів, та перекинувся парубком і знову прийшов до батька.

—    Ну, тепер ми розжилися трохи, — каже батько.

—    Постійте, тату, ще буде. Як будемо, — каже, — іти через ярмарок, то я перекинуся конем, а ви мене продавайте: дадуть вам за мене тисячу рублів; тільки продавайте без недоуздка.

От підходять до містечка — аж там ярмарок. Син перекинувся конем — і такий кінь, як змій, і приступить страшно! Батько

веде того коня за недоуздок, а він так гарцює, копитом землю вибиває! Тут повиходили купці — торгують.

—    Тисячу, — каже, — без недоуздка, то й беріть!

—    Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо! — Дають п’ятсот.

—    Ні!

А це підходить циган сліпий на одне око:

—    Що тобі, чоловіче, за коня?

—    Тисячу без недоуздка.

—    Ге! Дорого, батьку: візьми п’ятсот з недоуздком!

—    Ні, не рука, — каже батько.

—    Ну шістсот... бери!

Як узяв той циган торгуваться, як узяв — так чоловік і шага не спускає.

—    Ну, бери, батьку, тільки з недоуздком.

—    Е, ні, цигане, недоуздок мій!

—    Чоловіче добрий! Де ти видав, щоб коня продавали без уздечки? І передать ніяк...

—    Як хочеш, а недоуздок мій! — каже чоловік.

—    Ну, батьку, я тобі п’ять рублів накину, — тільки з недоуздком.

Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривні вартий, а циган дає п’ять карбованців. Узяв і віддав. Чоловік пішов, узявши гроші, додому, а циган — на коня та й поїхав. А то не циган, то Ох перекинувся циганом.

Той кінь несе та й несе Оха — вище дерева, нижче хмари... От спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня поставив у степу, а сам пішов у хату.

—    Не втік-таки від моїх рук, вражий син! — каже жінці.

От в обідню пору бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки.

Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився пити — та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох, недовго думавши, перекинувся й собі щукою та давай

ганяться за тим окунем. Так оце що нажене, то окунь одстовбур-чить пірця та хвостом повернеться, то щука й не візьме... От оце вона дожене та:

—    Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!

—    Коли ти, кумонько, хочеш балакати, — каже окунець щуці, — то я і так чую!

Та це що нажене щука окуня та:

—    Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!

А окунець одстовбурчить пірця та:

—    Коли ти, кумонько, хочеш балакати, то я й так чую!

Довго ганялися щука за окунем — та ні! А це випливає той

окунь на берег — аж там царівна білизну пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем у золотій оправі. Царівна побачила, та й підняла той перстень з води. Приносить додому, хвалиться:

—    Який я, таточку, гарний перстень знайшла! — Батько любується, а царівна не знає, на який його й палець одіти: такий гарний!

Коли це через якийсь там час доповіли царю, що прийшов купець. (А то Ох купцем перекинувся). Цар вийшов:

—    Що тобі треба, чоловіче?

—    Так і так: плив я, — каже Ох, — човном по річці, віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду... Чи ніхто з ваших не знайшов?

—    Моя дочка знайшла.

Покликали її. Ох як узявсь її просити, щоб оддала, бо мені, каже, і на світі не жить, як не привезу того персня! Так вона не віддає, та й годі! Тут уже цар уступився:

—    Оддай, — каже, — дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові, оддай!

А Ох так просить:

—    Що хочете, то й беріть у мене, тільки віддайте мені перстень!

—    Ну, коли так, — каже царівна, — то щоб ні тобі, ні мені! — та й кинула той перстень на землю...

Той перстень і розсипався пшоном, що порозкочувалося по всій хаті. А Ох, недовго думавши, перекинувся голубом і давай клювати те пшоно. Клював-клював, усе поклював... А одна пшонина закотилася під ноги царівні, він тієї пшонини і не з’їв. Як поклював, та у вікно й вилетів собі геть, та й полетів собі...

А з тієї пшонини перекинувся парубок — і такий гарний, що царівна як побачила, так і закохалася одразу, та так щиро просить царя й царицю, щоб її віддали за нього:

—    Ні за ким, — каже, — я щаслива не буду, а за ним моє щастя!

Цар довго морщився, що за простого віддає свою дочку, а далі порадився, узяли їх поблагословили та подружили, таке весілля справили, що весь мир скликали. І я там був, мед пив, хоч в роті не було, а по бороді текло — тим вона в мене й побіліла!

До речі...

Фразеологізм як риба у воді означає: почуватися вільно, невимушено, добре. Таке значення обумовлене тим, що риба дуже комфортно почуває себе у воді, адже від народження вона плавець. Проте плавають вони по-різному: одні лежні, які люблять спочивати на дні, наприклад камбала, інші — неперевершені чемпіони з плавання. Хто вони? Можливо, лосось, який пропливає 5 м за секунду? Ні, тунець за секунду долає 6 м, але і його обжене оселедцева акула, що пропливає за ту саму секунду 12,5 м, тобто 45 км/год. Решта риб плаває гірше: короп за годину може подолати 13 км, окунь — 17 км, а щука — 33 км.

Абсолютним чемпіоном із плавання (щоправда, на коротких дистанціях) уважається меч-риба, яка може плавати з швидкістю до 130 км/год! Між іншим, вона живе в теплих південних морях, але іноді запливає й до нас, у Чорне море.

1.    У помешканні Оха переважає колір

А жовтий Б зелений В коричневий Г червоний

2.    Ох був царем

А тварин Б дерев В озер Г лісу

3. Установіть відповідність.

Професія	Заняття
1    кравець 2    швець 3    коваль 4    купець	А шиє й лагодить взуття Б шиє й ремонтує одяг В продає крадених коней Г виготовляє металеві предмети Д займається приватною торгівлею

Є 4. До якого виду казок належить «Ох»: про звірів, побутових чи фантастичних? Чому ви так уважаєте?

5. Поясніть значення фразеологізмів за холодну воду не братися, ударити по руках, хліб переводити.

6.    Ох допоміг парубкові стати моторним і гарним хлопцем. Як ви вважаєте, Ох добрий чи злий за своєю вдачею? Підкріпіть свою думку конкретними прикладами з казки.

7.    Прочитайте рубрику «До речі...» й скажіть, чому в казці «Ох» щука все ж таки не змогла наздогнати окуня, хоча в природі вдвічі швидше за нього плаває.

8.    Скільки разів магічне число 3 повторюється в казці? Коротко розкажіть, з якими подіями воно пов’язане.

9.    Як відомо, у казках обов’язково перемагає добро. Яке ж зло переможено в казці «Ох»?

10.    Який момент у казці найбільш емоційно напружений?

11.    Поділивши казку за змістом на п’ять частин, доберіть до кожної

з них заголовок і запишіть у зошит.

12.    Усно опишіть одну з ілюстрацій до казки своїми словами за таким планом:

•    Хто зображений на малюнку?

•    Які події змальовано?

•    Які кольори переважають? Чому саме такі кольори?

•    Наскільки вдало, на вашу думку, художник передав цей фрагмент казки?

1.    Поділіться в класі на невеликі групи, розподіливши ролі для читання казки «Ох». Підготуйтеся до виразного читання своїх слів, скориставшись матеріалом статті «Виразне читання прозових творів».

2.    Чому батько в казці «Ох» усе ж таки залишився без сина? Напишіть невеликий роздум за бажанням (4-5 речень).

3.    Прочитайте казку «Летючий корабель».

Виразне читання прозових творів

За кілька років навчання в школі ви опрацювали багато художніх творів і робили це по-різному, адже читати оповідання чи вірш можна мовчки і вголос. Як же навчитися читати виразно вголос? Вірші, байки, оповідання й казки читають по-різному, адже одні з них римовані, тобто написані віршем, а інші — неримовані. Навчитися виразно читати прозовий твір можна на прикладі казок. Виразне читання ще називають декламацією.

Виразно можна прочитати речення лише тоді, коли ви повністю, а не частково розумієте його зміст. Для цього треба з’ясувати значення незрозумілих слів і фразеологізмів. Як правило, лексичне значення таких слів і фразеологізмів розтлумачено в зносках, тож їх не можна оминати увагою. Крім того, значення слів можна знайти в тлумачному словнику чи в мережі Інтернет.

Потрібно чітко розмежувати слова автора та казкових героїв. Слова автора читають менш емоційно, ніж репліки персонажів. Проте перетворювати читання слів автора на монотонне в жодному разі не можна. Воно також потребує неабиякої майстерності, бо інтонацією можна передати ставлення автора до подій: схвальне, осудливе чи байдуже.

Готуючись до читання всього тексту чи його фрагмента, треба зробити так звану розмітку — підкреслити в кожному реченні одне-два слова, на які падає логічний наголос, котрі треба інтонаційно визначити. Наприклад, у реченні Цар довго морщився, що за простого віддає свою дочку потрібно наголосити на словах довго і простого, бо вони найглибше передають стан батька, бачення ним ситуації, що склалася.

Під час читання важливими також є темп, сила голосу, тембр звука, дикція та паузи. Уважно прочитайте визначення цих понять у таблиці й під час читання контролюйте себе, чи дотримуєтеся ви засобів декламації.

Декламуючи, обов’язково уявляйте картини, які озвучуєте, набирайте повітря рівними частинами під час пауз.

Засоби читання

Значення

Темп читання Сила голосу Тембр звука Дикція Пауза Інтонація

швидкість читання — рівна, уповільнена чи прискорена (залежно від змісту) максимальний ступінь вияву голосу, його напруженість (найчастіше посилюють голос у репліках, особливо в окличних реченнях) характерне забарвлення, завдяки якому людина говорить ніби різними голосами (зрозуміло, що передавати однаковим тембром Оха й парубка не логічно) чітка вимова звуків, слів, фраз зупинка в читанні на місці розділових знаків головний засіб донесення до слухачів змісту твору, його настрою; наприклад інтонація переліку, протиставлення чи зіставлення, інтонація осуду чи співчуття

ЛЕТЮЧИЙ КОРАБЕЛЬ

Були собі дід та баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він, знай, на печі в просі сидить, у чорній сорочці. Як дадуть, то й їсть, а ні, то він і голодує. Аж ось пройшла чутка, що так і так: прийшов такий царський указ, щоб зібралися до царя всі на обід, і хто змайструє такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, за того цар дочку віддає. Розумні брати й радяться:

—    Піти б то, може, там де наше щастя закотилося!

Порадилися, просяться в батька та в матері:

—    Підемо ми, — кажуть, — до царя на обід: загубити — нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося!

Батько їх умовляє, мати їх умовляє... Ні!

—    Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу.

Старі, нічого робити, поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, пішли вони.

А дурень сидить на печі та й собі проситься:

—    Піду і я туди, куди брати пішли!

—    Куди ти, дурню, підеш? — каже мати. — Десь тебе й вовки з’їдять!

—    Ні, — каже, — не з’їдять. Піду!

Старі з нього спершу сміялись, а тоді давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, та й кажуть:

—    Ну йди, та щоб уже й не вертався й щоб не признавався, що ти наш син!

Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила з дому. Він і пішов. Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий, борода біла, аж до пояса!

—    Здорові, діду!

—    Здоров, сину!

—    Куди йдете, діду?

А той каже:

—    Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?

—    До царя на обід.

—    Хіба ти, — питає дід, — умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?

—    Ні, — каже, — не вмію!

—    То й чого ж ти йдеш?

—    А хто його знає, — каже, — чого! Загубити — не загублю, а може, там де моє щастя закотилося.

—    Сідай же, — каже дід, — та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі!

—    Е, дідусю, немає тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.

—    Нічого, виймай!

От дурень виймає, аж з того чорного

хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких: сказано, як у панів!

—    Ну, що ж, — каже дід, — як його, не пивши, полуднувати?

—    Є тільки води пляшка!

—    Виймай! — каже дід. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі та й каже:

—    Ну, слухай, сину: іди ж тепер у ліс, та підійди до дерева, та й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить. Тоді тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі бери, кого б там не стрів.

Дурень подякував дідові — і розпрощалися. Дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.

От він увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав, спав... Коли це за якийсь там час чує — хтось його будить:

—    Уставай, уже твоє щастя поспіло, уставай!

Дурень прокинувся, коли гляне — аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а паруси шовкові так і понадималися — тільки летіти! От він, недовго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів. Як полетів та й полетів нижче неба, вище землі, й оком не змигнеш!

Летів-летів, коли дивиться — припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він і гукнув:

—    Здорові, дядьку!

—    Здоров, небоже!

—    Що ви робите?

—    Слухаю, — каже, — чи вже позбиралися до царя на обід люди.

—    А хіба ви туди йдете?

—    Туди.

—    Сідайте зі мною, я вас підвезу.

Слухало сів. Полетіли.

Летіли-летіли, коли дивляться — шляхом іде чоловік, одна нога за вухо прив’язана, а на одній скаче.

—    Здорові, дядьку!

—    Здоров, небоже!

—    Чого ви на одній нозі скачете?

—    Того, — каже, — що коли б я відв’язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив, а я не хочу.

—    Куди ж ви йдете?

—    До царя на обід.

—    Сідайте з нами.

—    Добре.

Скороход сів. Знову полетіли.

Летіли-летіли, коли дивляться — на дорозі стрілець стоїть і прицілюється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого.

Дурень крикнув:

—    Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?

—    То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!

—    Де ви її бачите?

—    Е, — каже, — там за сто миль сидить на сухій грушці!

—    Сідайте з нами!

Стрілець і сів. Полетіли.

Летіли-летіли, коли дивляться — іде чоловік і несе за спиною повний мішок хліба.

—    Здорові, дядьку!

—    Здоров!

—    Куди ви йдете?

—    Іду, — каже, — добувати на обід хліб.

—    Та у вас і так повен мішок!

—    Що тут цього хліба! Мені й на один раз поснідати не стане.

—    Сідайте з нами!

—    Добре.

Сів і Об’їдайло. Полетіли.

Летіли-летіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.

—    Здорові, дядьку!

—    Здоров!

—    Чого ви тут ходите?

—    Пити, — каже, — хочеться, та ніяк води не знайду.

—    Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п’єте?

—    Е, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.

—    Так сідайте з нами!

—    Добре.

Обпивайло сів. Полетіли.

Летіли-летіли, коли глянули — аж іде чоловік у село й несе куль соломи.

—    Здорові, дядьку. Куди це несете солому?

—    У село, — каже.

—    Ото! Хіба в селі немає соломи.

—    Є, — говорить, — та не така!

—    А хіба це яка?

—    А така, — каже, — що хоч би яке спекотне літо було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг.

—    Сідайте з нами!

Морозко сів. І полетіли далі.

Летіли-летіли, коли дивляться — іде чоловік у ліс і несе в’язку дров за плечима.

—    Здорові, дядьку!

—    Здоров!

—    Куди ви дрова несете?

—    У ліс.

—    Ото! Хіба в лісі немає дров?

—    Чому немає? Є, — говорить, — та не такі.

—    А які ж?

—    Там, — каже, — прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, так зараз де не візьметься військо перед тобою!

—    Сідайте з нами!

І той згодився, сів та й полетіли.

Чи довго вони летіли, чи недовго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені, понакривані, бочки меду повикочувані: пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей, сказано, півцарства зійшлось: і старі, і малі, і пани багаті, і старці убогі, як на ярмарку. Дурень прилетів із товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідати.

Цар дивиться у вікно — аж хтось прилетів на золотім кораблі. Він лакеєві й каже:

—    Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів!

Лакей пішов, подивився, приходить до царя.

—    Якась, — каже, — мужва обідрана!

Цар не вірить.

—    Як, — каже, — можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли? Ти, мабуть, не допитався!

Узяв та й пішов сам поміж людьми.

—    Хто, — питає, — тут на цім кораблі прилетів?

Дурень виступив.

—    Я! — каже.

Цар як подивився, що в нього свиточка — латка на латці, штанці — коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого хлопа видав?!»

Що його робити? І давай йому загадки загадувати.

—    Піди, — каже до лакея, — скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живлющої та цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, то от оце меч — а його голова з плеч!

Лакей і пішов.

А Слухало підслухав, що цар казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п’є.

—    Чому ти, — питає Скороход, — не їси?

—    Де вже мені їсти! І в пельку не лізе.

І розказав:

—    Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живлющої і цілющої... Як я її добуду?

—    Не журись! Я тобі дістану!

—    Ну, гляди!

Приходить лакей, дає йому царський наказ: а він уже давно знає, як і що.

—    Скажи, — говорить, — що принесу!

От лакей і пішов.

А Скороход відв’язав ногу від вуха та як махнув — так в одну мить і набрав води живлющої і цілющої. Набрав, утомився. «Ще, — думає, — поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».

Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його немає. Дурень сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» — думає.

Слухало приставив до землі вухо — давай слухати. Слухав-слухав:

—    Під млином спить, вражий син!

—    Що ж ми будемо тепер робити? — каже дурень. — Як би його збудити?

А Стрілець каже:

—    Не бійся: я збуджу!

От як нап’яв лук, як стрельне — як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли! Скороход прокинувсь — мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.

Цар — що робити? Ну загадувати другу загадку:

—    Як із’їсть зі своїм товариством за одним разом шість пар волів жарених і сорок печей хліба, тоді віддам свою дитину за нього, а не з’їсть, то оце меч — а його голова з плеч!

Слухало й підслухав та й розказав дурневі.

—    Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з’їм! — каже дурень.

Та й знов зажурився — аж плаче.

А Об’їдайло й каже:

—    Не плач, я за вас усіх поїм, ще й мало буде!

Приходить лакей: так і так.

—    Добре, — каже, — нехай дають!

От зажарили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. 06’-їдайло як почав їсти — усе дочиста поїв і ще просить.

—    Ех, — каже, — мало! Хоч би ще тропіки дали!..

Цар бачить, що нічого не вдіє, — знову загадав загадку: щоб сорок сорокових кухлів води випив за одним духом і сорок сорокових кухлів меду. А не вип’є — то от оце мій меч — його голова з плеч!

Слухало підслухав — розказав.

Дурень плаче.

—    Не плач! — каже Обпивай-ло. — Я сам вип’ю, ще й мало буде!

От викотили їм по сорок сорокових кухлів води й меду.

Обпивайло як узяв пити — усі до каплі випив ще й підсміюється.

—    Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трохи — ще б випив!

Цар бачить, що нічого не вдіє, та й думає: «Треба його,

вражого сина, зі світу звести, а то він мою дитину занапастить!»

От і посилає до дурня лакея:

—    Піди скажи, що сказав цар, щоб перед вінцем у баню сходив.

А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: «Так він, сякий-такий, зажариться!»

Грубник натопив баню — так і пашить: самого чорта можна зажарити!

От іде дурень у баню, а за ним слідом іде Морозко із соломою. Тільки що ввійшли в баню — аж такий жар, що не можна видержати! Морозко розкинув солому — і одразу так стало холодно, що дурень насилу облився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре.

Уранці відчиняють баню, думають: тільки з нього попілець зостався!.. Аж він лежить на печі! Вони його збудили.

—    Оце, — каже, — як я міцно спав!

Та й пішов із бані.

Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав...

—    Ну, — каже, — як дістане мені на ранок полк війська, — то вже віддам свою дочку за нього, а не дістане, то от оце мій меч — його голова з плеч!

А сам думає: «Де простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»

От і дав наказ.

Слухало ж підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче:

—    Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?

Іде на корабель до товариства:

—    Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз із біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі.

—    Не плач, — каже той, що ніс дрова, — я тебе виручу.

Приходить слуга:

—    Казав цар, що як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!

—    Добре, зроблю! — каже дурень. — Тільки скажи цареві: як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду і силою царівну візьму.

Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в’язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине — то й чоловік, що кине — то й чоловік! І такого війська набралось. Господи! На ранок прокидається цар — аж чує: грають.

Він питає:

—    Що там так рано грає?

—    То, — кажуть, — той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.

Цар тоді побачив, що нічого не вдіє, і звелів його покликати до себе.

Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не впізнаєш: одежа на ньому так і сяє, шапочка золота, а сам такий гарний, що й не сказати! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина. Підступив під палац.

—    Стій! — крикнув.

Військо у лаву стало, — як перемите! Він пішов у палац. Цар його обіймає, цілує:

—    Сідай, мій зятю любий!

Вийшла й царівна. Як побачила — аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!

От їх швиденько й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов!

До речі...

Справжні летючі кораблі було створено не так давно, як для історії людства, у другій половині XVIII ст. Це була... повітряна куля. На запитання, хто її винайшов, який вона мала вигляд і як пересувалася в повітрі, ви зможете знайти відповіді в мережі Інтернет.

1.    Словами в нього свиточка — латка на латці, штанці — коліна повилазили описано

А Стрільця Б Слухала В дурня Г діда

2.    Декілька разів у казці «Летючий корабель» повторюється вислів

А військо у лаву стало, — як перемите Б дурень сидить на лаві та й журиться В от оце меч — а його голова з плеч Г я за вас усіх поім, ще й мало буде

3. Установіть відповідність.

Герой твору	Вчинок
1    ДІД 2    дурень 3    Морозко 4    Скороход	А перетворює черствий хліб на білі паляниці Б перетворює в’язку дров на військо В добуває живлющу й цілющу воду Г охолоджує соломою гарячу баню Д веде своє військо до царя

О

4.    Казка «Летючий корабель» про звірів, побутова чи фантастична? Чому ви так уважаєте?

5.    Чому, на вашу думку, дід і баба наказали дурню, аби нікому не признавався, що він їхній син? Як така поведінка їх характеризує?

6.    Які вчинки царя свідчать про те, що він нечесна людина?

7.    Якому герою найбільше симпатизує народ (оповідач)? З чого це видно?

8.    Чи потрібен був царю летючий корабель? Чому, на вашу думку, він вирішив віддати свою дочку за власника летючого корабля?

9.    Як ви вважаєте, чому казки закінчуються перемогою добра над злом?

10. Які фрагменти казки фантастичні? Які чарівні предмети є в ній?

11. Накресліть таблицю за зразком у робочий зошит і заповніть її.

Характеристика дурня
позитивні риси	негативні риси

12. Чи вдало художник підготував малюнок до одного з епізодів казки «Летючий корабель»? Що б ви змінили в цій ілюстрації? Чому?

1.    Прочитайте статтю «Виразне читання прозових творів» (с. 51—52). Випишіть правила в робочий зошит.

2.    Підготуйтеся до виразного читання казки «Летючий корабель» за ролями.

 

Це матеріал із підручника Українська Література О.М. Авраменко 5 клас