Людина та її доля (за поемою 0. Пушкіна «Пісня про віщого Олега»)

Чи може людина сама керувати своїм життям?

Чи, може, людина — це іграшка в руках долі?

Ось як на ці питання відповідає О. Пушкін у «Пісні про віщого Олега».

Коли «кудесник, любимец богов» сказав про небезпеку, яка чигає на князя через його бойового коня, віщий Олег не повірив. Він скептично посміхнувся. Але він багато воював і знав, як небезпечно не враховувати випадковості життя.

Тому князь вирішує розлучитися з конем. Він хоче обійти долю, яку віщував Пому волхв. Відтоді минуло багато часу, у багатьох битвах побував князь. Весь час йому таланило. От одного разу він поцікавився долею свого коня. А той уже сконав далеко від свого вершника.

Князь дуже розгнівався на волхва за брехливе віщування і пошкодував, що мокинув свого бойового чотириногого друга. Тоді кінь був би живий і ще носив Пи свого вершника. Олег захотів побачити останній притулок коня. Наступивши ногою на білі кістки, він почав насміхатися з пророцтва. Йому здалося, що пін сам господар свого життя. А з черепа в цей час виповзла гадюка і вкусила князя.

Через гадючу отруту київський князь помер.

Він усе зробив, як йому здавалося, щоб запобігти загибелі від коня. Проте кожне його рішення нестримно наближало трагічну розв’язку. Кожний його самостійний учинок був кроком до смерті.

Отже, Пушкін вважав людину жалюгідною іграшкою долі?

Тоді виходить, що я не сам пишу цей твір, бо він УЖЕ написаний моєю долею з усіма моїми помилками? Чому ж тоді поганий бал поставлять мені, а не їй?