Література доби відродження - Франческо Петрарка, Вільям Шекспір читати онлайн

Література доби Відродження

Головна особливість розвитку літератури доби Відродження — цс надзвичайна цікавість ренесансних митців до античної літератури. її авторитет був настільки високим, що всі освічені європейці вважали твори античних письменників нспсрсвсрптсним взірцем для наслідування.

Під впливом античної літератури європейські письменники поставили в центр своїх зацікавлень людину. їх твори перестали бути підставою для повчань та моралізаторства, а стали висвітлювати проблеми та переживання сучасників. Так, наприклад, Петрарка — творець ренесансної лірики — уперше після падіння Римської імперії описав кохання до реальної, земної жінки не як молитовний трепет (згадайте обожнення образу Бсатрічс у творах Данте), а як, хоча й ідеалізоване, але живе почуття.

Вплинули на розвиток літератури доби Відродження і формальні досягнення античної літератури. ГІисьмснники-гуманісти активно запозичували з античності сюжети і навіть жанри. Зокрема жанри комедії та трагедії, які були втрачені в добу Середньовіччя, відновилися в європейській літературі лише в XV столітті завдяки творчіш пошукам італійських драматургів.

Література доби Відродження зароджувалася в країнах Європи неодночасно. Першою увійшла в нову добу Італія (в XIV столітті), економічно найрозвиненіша країна доби Середньовіччя. Крім того, італійська культура була значно тісніше пов’язана з культурою Давнього Риму, ніж інші європейські культури. Італійці завжди бачили в античності свою історію і своє минуле. Античні споруди були постійною складовою італійського пейзажу, а давньоримські рукописи викликали цікавість навіть у середні віки.

Незважаючи на італійську першість, з другої половини XV століття в коло ренесансної культури почали входити й інші країни Європи. Значно прискорило цей процес винайдення у 1445 році книгодрукування. Воно швидко розповсюдилося Європою і стало потужніш знаряддям поширення гуманістичних ідей, зробивши книга' масовою та набагато дешевшою.

Усі інші європейські літератури розвішалися не лише під впливом античної, але й під під впливом італійської літератури. Наприклад, у ранній творчості геніального англійського драматурга Вільяма ІІІскспіра дія лише однієї п'єси відбувається в Англії. Події його найкращого твору цього періоду' — трагедії «Ромсо і Джульетта» відбуваються в італійському місті Верона, а сюжет про нещасливе кохання молодих людей сягає античних часів.

Завершилася доба гуманізму розчаруванням у людині та її спроможності змінити недосконалий світ. Особливо чітко ці настрої виявилися в іспанській літературі, яка найпізніше увійшла в добу Відродження. У творчості видатного іспанського письменника Мігеля де Єсрвантсса в його романі «Премудрий ідальго Дон Кіхот з Ламанчі» відобразився цілковитий крах ідей Ренесансу, їхня несумісність із повсякденною грубою реальністю.

1.    Які століття охоплює доба Відродження?

2.    І До стало причиною економічного та культурного піднесення країн Європи в XIV столітті'І

3.    Поясніть, як економічне піднесення спричинило зміну світогляду європейців.

4.    Які економічні та культурні наслідки мало формування прошарку багатих міщан?

5.    Які світські професії виникли в містах і чому?

(і. Поясніть відмінність між ремісниками та митцями. Доведіть, що і ті, й інші потрібні в суспільно-економічному житті.

7.    Поясніть, що означає слово гуманілм.

8.    Хто такі гуманісти і які ідеї вони пропагували? Чому, на вашу думку, гуманістичні ідеї виникли саме в колі освічених світських людей?

9.    Поясніть походження назви Відродження (або Ренесанс). У чому полягала відмінність поглядів на людину' в епоху Середньовіччя та в добу Відродження?

10. Яке нове розуміння митця і мистецтва виникло в добу Відродження?

11.    Вробіть висновки, у чому відмінність між середньовічним і ренесансним сприйняттям навколишнього світу і людини.

12.    Чому, на вашу думку, добу Відродження називають <тіпимістичпою?

Для тих, хто хоче знати більше

Найвидатнігаихш митцями доби Відродження стали італійці Леонфдо да Віті (1452 1519), Мікелсінджело Буонаррбті (1475 1562) та Рафаёль Cdnmi (1482 1520). Вони втілили у собі проголошений гуманістами ідеал універсальної людини — творця та знавця багатьох галузей культури і науки.

 

Так, Леонардо да Вінчі не лише художник, автор найзначншюго шедевру в історії живопису картини «Джоконда», а й видатний вчений та інженер. У його записах збереглися креслення невідомих тоді гелікоптера, парашута, парової гармати, а також багатьох удосконалень для технічних пристроїв.

Міксланджсло Буонарроті створив статую біблійного героя Давида, яка досі вважається символом Флоренції, та розписав Сікс-тинську капелл* в Римі, а ще був видатним архітектором і поетом — автором філософських сонетів. Рафаель Санті творець всесвітньо відомої картини «Сікстинська мадонна», прославився ще й як архітектор. Шедеври цих майстрів, утверджуючи культ земного життя, стали взірцями реалістичного ренесансного мистецтва.

Франческо Петрарка (1304-1374)

 

Франческо TlempdpKy вважають вождем освічено! Європи XIV століття, носієм ідеології нової людини, яка усвідомлює свою індивідуальність, неповторність. Із початком його творчості в італійській літературі починається доба Відродження.

Народився Франческо Петрарка 20 липня 1304 року в невеликому італійському місті Ареццо, у сім'ї нотаріуса. Спочатку батько був доволі успішною діловою людиною Флоренції. Справи його процвітали, він дружив із видатним італійським постом Данте Ллігєрі, творчість якого стала підгрунтям для італійського Відродження. Однак так само, як і Данте, батько Петрарки був вигнаний із міста за політичну діяльність.

Дитинство Франческо пройшло в домі його прадіда, людини високоосвіченої і глибоко релігійної. Величезний вплив на формування особистості хлопчика мала його мати, монна Е.лбтта. її Петрарка називав найкращою з матерів, присвятив їй вірші, а роки дитинства вважав найіцасливішими. Батько хотів, щоб син здобув юридичну освіту. Петрарка був здібніш студентом, але ще в університеті зрозумів, що його справленім покликанням є поезія. Після смерті батьків Франческо залишив юридичний факультет і прийняв духовний сан в Авіньйоні, місті на півдні Франції.

У ті часи Авіньйон був перенесений із Рима папський престол, тому цс місто називали папською столицею. Проте ні особлива атмосфера міста, ні духовний сан не завадили Пстрарці присвятити себе світській поезії. Незабаром він здобув репутацію кращого поста сучасності.

 

6 квітня 1327 року в церкві святої Клари 23-річний Петрарка зустрів жінку, яку покохав і оспівав у своїх віршах, називаючи її мадонною Лаврою (мадонна — звертання до заміжньої жінки). Ця дата названа в сонетах Петрарки, які були укладені в збірку «Канцонмре»

(збірку канцгін, тобто пісень). Вони стали своєрідною сповіддю про нсрозділснс кохання. Очевидно, невипадково пост оспівав кохану саме під цим іменем, що співзвучне і з лавром (символом слави), і з ніжним вітерцем: Laura — lauro Гаиго. Жінка, якій Петрарка присвятив вірші, померла в 1348 році під час епідемії чуми.

Із 1333 року пост подорожує країнами Європи. Під час цих поїздок Петрарка гостро відчув красу природи, яка для середньовічної людини мала або практичне, господарське значення, або ж набувала символічного значення, як у поетичних творах попередників Петрарки. Наприклад, густий темний ліс міг символізувати в середньовічній поезії невизначеність долі людини, тяжіння над нею загрозливих сил і небезпеку заблукати серед спокус. Петрарка ж оспівує чудові живі пейзажі, які викликають у його дупгі радість.

 

Під час цієї подорожі пост знайомиться з видатними європейськими вченими, вивчає бібліотечні фонди монастирів, розшукує і оплачує переписування рукописів античних авторів. Завдяки І Істрарці були збережені сотні давніх рукописів, які в добу Сс-редньові'шя вважалися старіш непотрібним мотлохом. Списки рукописів видатних античних митців, зроблені Петраркою, і його коментарі до них лягли в основу фондів бібліотек Італії.

У 1337 році Петрарка вперше відвідує Рим — колишню столицю великої імперії. Цс доволі занедбане місто вразило поста величністю давньої архітектури і своєю історією. Він захоплюється ідеєю відродження колишньої величі Риму та його народу.

Петрарка завжди цікавився римською культурою й Італію бачив спадкоємицею її давніх традицій. Пост сподівався, що Рим зможе об'єднати навколо себе всю націю, відродити її дух.

Франческо Петрарка — вождь європейського Відродження

1 вересня 1340 року Франческо Петрарка одержав запрошення на церемонію увінчання лавровим вінком у Римі, що було найвищою відзнакою для державних діячів та митців. Увінчання Петрарки означало визнання особливого статусу поезії і поста в житті суспільства. Сам пост уже давно мріяв про визнання у священній столиці, яка пам'ятала коронації імператорів.

Пасхальної неділі 8 квітня 1341 року у парадній залі давньоримського сенату Петрарку оголосили «великим постом та істориком^, надали йому римське громадянство, привілеї, пов'язані з ним, та право увінчувати інших.

Слава Франческо Петрарки була вражаючою. Його визнали вождем нової епохи, нової культури, що будується на засадах людинолюбства. Сучасни-

ки вважали, що він відродив раніше втрачену і забуту витонченість стилю поезії давніх римлян. Діяльність Петрарки ознаменувала перехід від середньовічного ди-кунктсва до світла культури і людяності.

 

Про нього писали: «Петрарка зажив такої слави у всесвіті, якої не зажив жоден мораліст, жоден пост». Вельможі «вважали за щастя доторкнутися до його священних ніг*. Протягом життя він відвідував видатних учених і політичних діячів, листувався з ними, дозволяв собі давати поради і робити зауваження імператорам, папам і правителям Італії. Петрарка був людиною нової епохи, інтелектуалом, наділеним почуттям власної гідності. Пост, усвідомлюючи свою винятковість, говорив: «Не терпіти нестатків і не мати надлишків, не командувати іншими і не бути підлеглим ось моя мета*.

У 1351 році уряд Флоренції відправив до Петрарки його друга, видатного письменника Джовднні Бокк/іччо, який вручив постові послання, в якому йшлося, що Флоренція запрошує Петрарку очолити університетську кафедру, створену спеціально для нього. Постові також обіцяли повернути конфісковане колись у його родини майно. Петрарка пишномовно подякував за високу честі, і... не поїхав до Флоренції, яка колись прирекла на вигнання його батька, а також великого Дайте Лліг'єрі.

Останні роки життя Франческо Петрарка прожив у місті ІІйдуя. Він говорив: «Я хочу, щоб смерть прийшла до мене у той момент, коли я буду читати або писати». За легендою, він помер, схилившись над рукописом.

Літературний коментар

Збірка «Канцоньєре»

У своїй творчості Франческо Петрарка, спираючись на античну спадщину’, втілив нову гуманістичну ідеологію, орієнтовану' не на релігію, а на людину'. Він закликав відійти від аскетичного самозречення і вчив людей радіти земному життю, бачити його багатобарвність. Петрарка прагнув відродити античне розуміння реальної, земної, внутрішньо вільної людини. Повий погляд втілився у збірці «Канцоньбре», створеної не латиною, а національною, тобто італійською мовою.

Петрарка почав працювати над «Канцоньєрс» з 1336 року і в останню редакцію збірки 1373 року включив 365 творів (відповідно до кількості днів у році): 317 сонетів, 29 канцон, 15 секстин і балад, 4 мадригали.

Ця збірка поділена на дві книги: «На життя мадонни Лаури» і «На смерть мадонни Лаури». Тема і структура «Канцоньєрс» розкриті в пертому, вступному сонеті. «Канцоньєрс» — цс розповідь-спогад зрілої людини про нсрозділснс кохання, яке вона пережила в молодості.

Петрарка в зображенні дійсності та почуттів прагне реалізму, тому Лаура для закоханого поста не абстракція, не холодний символ, а цілком реальна земна жінка, хоча й по-ренесансному ідеалізована. Уяву поста хвилює її зовнішній вигляд, її краса. Почуття кохання до Лаури переростає в радісне сприйняття земного. Але любов у «Канцоньєре» — не лише світла радість, а й пекельні муки, бо цс почуття без взаємності.

«Канцоньєрс» містить не тільки любовну лірику — цс перша в літературі різнотсматична збірка віршів. До неї входять вірші на політичні та моральні теми; поезії, в яких оспівується дружба і краса природи, передаються філософські роздуми.

Сонети Петрарки вирізняються довершеністю форми і вишуканою образністю. Петрарка досяг вершини у створенні ліричного сонета. Вірпті італійського поста викликали величезну кількість наслідувань і заклали основу для розвитку лірики петраркізму, для якої властива ідеалізація коханої і зображення любові як почуття, невіддільного від страждання.

СОНЕТ 61

Благословенні будьте, день і рік, І МИТІ., і місяць, і місця урочі, Де спостеріг я ті сяйливі очі, Що зав’язали світ мені навік! Благословен вогонь, що серце пік, Солодкий біль спсчалсної ночі І лук Амура, тцо в безоболоччі Пускав у мене стріл ясний потік! Благословенні будьте, серця рани І вимовлене пошепки ім'я Моєї донни ніжене і кохане, І ці сторінки, де про неї я Писав, творивши славу, що не в’яне, Й ти, неподільна радосте моя! Переклад:»італійської Дмитра Пешиика

Benedetto sia '1 giorno, et '1 mese, et Гаппо, et la stagione, e '1 lempo, et Гога, e 'l punto, e '1 be! paese, c '1 loco ov*io lui giunio da'duo begli occhi che legato m'anno; et benedetto il primo dolce affanno chi' ebbi ad esser con Amor congiunto, et Гагсо, et lc saelte ondT fui punto, et lc piaghe che 'nfin al cor mi vanno. Benedette le voci tante ch'io chiamando il nome de mia donna о sparte, e і sospiri, et le lagrime, e '1 desio; et benedette sian tutte le carte ov'io fama Tacquisio, e '1 pensier mio, ch'e sol di lei, si ch'altia non v'a parte.

Як не любов, то що ж цс бути може? А як любов, то що ж такс вона? Добро? — Таж в ній скорбота нищівна! Зло? — Але ж муки ці солодкі, Боже! Горіти хочу? — Бідкатись негоже! Не хочу? То даремна скарг луна?! Живлюща смерте, втіхо навісна! Хто твій тягар здолати допоможе? Чужій чи власній долі я служу? Неначе в далечіні, морську безкраю В човні хисткому рушив без керма — Про мудрість тут і думати дарма, Чого я хочу — й сам уже не знаю; В мороз палаю в спеку весь дрижу. Переклад а іта.іійської Григорія Качура

S'amor non е, che dunqne е quel ch'io sento? Ma s'egli e amor, perdio, che cosa et quale? Se bona, onde l'effecio aspro morlale? Se ria, onde si dolce ogni tormento? S'a mia voglia ardo, onde '1 pianto e lamenio? S'a mal mio grado, il lamentar che vale? 0 viva morte, о dilectoso male, come puoi tanto in me, s'io no '1 consento? Et s'io '1 consento, a gran torto mi doglio. Fra si contrari vend in frale barca mi trovo in alto mar senza govemo, si lieve di saver, d'error si carca ch'i' medesmo non so quel ch'io mi voglio, et tremo a mezza state, ardendo il vemo.

СОНЕТ 267

Де погляд ніжний, де чарівний вид; Де постаті, горда, де струнка постава, Де мова та бентежна й величава, Що завдає негідникові встид? Де сміх, що жалить того, хто набрид? Де та душа, що, мов зоря яскрава. Висока й гідна владарського права, Небесний нам осяяла блакиті.? Я вами дихаю, для вас палаю, Я народивсь для вашого єства, Без вас мені нема й не треба раю; Як радість відійшла моя жива, В словах надію я плекав безкраю. Та вітер порозвіював слова. Переклад.»італійської Дмитра Пааличт

Oime il bel viso, oime il soave sguardo, oime il leggiadro portamento altero; oime il parlar ch’ogni aspro ingegno et fero facevi humile, ed ogni huom vil gagliardo! et oime il dolce riso, onde uscio '1 dardo di che morte, altro bene omai non spero: alma real, dignissima d'impero, se non fossi fra noi scesa si tardo! Per voi conven ch'io arda, e 'n voi respire, ch'i' pur fui vostro; et sc di voi son privo, via men d'ogni sventura altra mi dole. Di speranza m'empieste et di desire, quand'io parti' dal sommo piacer vivo; ma '1 vento ne portava le parole.

Сонёт (від італійського sonctto — пісенька) — старовинна форма вірша, особливістю якої є строга будова, через що її називають канонічною. Різноманітні обмеження щодо форми та змісту зробили сонет своєрідною інтелектуальною грою.

Сонет складається із 14 віршорядків і чітко поділяється на 2 катрёни (тобто чотиривірші) і 2 терцёти (тобто тривірші): 4    4 + 3 + 3-14. На два

катрени використовується ліпне 2 рими, а на два терцети — 2 або 3 рими.

Крім того, композиційно сонет складається з двох частин: перша частина (1 і II катрени) є зав'язкою, друга (І і II терцети) — розв’язкою.

Виокремлюють кілька видів традиційних сонетів, наприклад, сонети італійський, французький та англійський. У французькому сонеті в катренах використовується охопне (кільцеве) римування за схемою ЛВВЛ ЛВБЛ. В італійському, крім охопного, у катренах трапляється і перехресне римування за схемою ЛВЛВ ЛВЛВ.

У терцетах переважно трапляється римування за схемою CDC DCD (або CDE CDE, або CCD EED, але можливі й інші варіанти). Англійський, або іпск-спірівський, сонет має особливу будову. Він розбивається на З катрени з неоднаковими римами та 1 Віїстих, тобто двовірш: 4 + 4 + 4    2-14.

Виник цей ліричний жанр в Італії у першій половині XIII ст. Його основоположником був італійський адвокат Якопо да Лентіні (1210 1260 рр.), але неперевершеним майстром сонета визнаний Франческо Петрарка. Завдяки ІІстрарці сонет став однією з найпопулярніпшх поетичних форм італійської лірики XV' XVIII ст., поступово проникнувши в іспанську, португальську, англійську, німецьку, польську та інші національні літератури.

Англійський сонет виник на початку XVI ст., тобто до народження В.іль-яма Шекспіра, але розквіту' набув саме завдяки йому.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Готуем/нм до роботи з твщіами

1.    Чому поета Франческо Петрарку називають вождем культурного руху доби Відродження у країнах Європи?

2.    У чому полягає особлива заслуга Петрарки в збереженні літературних пам'яток античної епохи?

3.    Як античність вилинула на формування світогляду італійського поета та на йот творчість?

4.    Чому саме Рим мав особливе значення для Петрарки?

5.    Яке значення, на думку Петрарки, має поезія в житті людини та в культурному розвиткові суспільства? У чому полягає новий погляд поета на літературу?

Працюємо паї) текстами теоріє

(і. Розкажіть про побудову і тематику збірки Франческо Петрарки «Каицітьере».

7.    Яке почуття стало поштовхом до створення збірки «Канцоньєре»?

8.    Вдумливо і виразно прочитайте сонет 61.

9.    Повтор якого слова використовується в сонеті?

10.    Що ліричний герой благословляє у вірші?

11.    Доведіть, що за допомогою повтору і переліку поет досягає постійного посилення напруженості почуттів у сонеті.

12.    Згадайте, яку функцію виконував в античній міфології бог Аиур. Чому стріли Амура асоціюються у вірші одночасно і з болем, і з радістю?

13.    У сонеті VJ2 знайдіть приклади використання протиставлення та оксиморону (поєднання несумісних понять), риторичних ввертань та запитань. Як за допомогою цих стилістичних засобів передається душевний неспокій ліричного героя?

14.    Що, на вашу думку, символізує образ човна в цьому вірші Петрарки?

15.    Які епітети використано в сонеті 132?

16. Які почуття в сонеті 267 підкреслюються за допомогою повторів?

17.    Прокоментуйте рядки: "Я вами дихаю, для вас палаю». Зробіть висновок, яке значення кохання мало для ліричного героя твору.

18.    Сонет 61 вивчіть напам’ять.

■*■&* Узагальнюємо і підсумовуємо

19.    Доведіть, що у творах Петрарки кохана жінка зображується ідеалізовано.

20.    На вашу думку, кохання несе ліричному герою втіху чи страждання?

21. Як ліричний герой сприймає свої любовні муки? Доведіть, що нерозділене кохання стало все ж таки окрасою його життя.

22.    Доведіть, що в центрі уваги поета-іу маніста — людина зі своїми земними почуттями.

23. Як ви гадаєте: якби чернець Франческо Петрарка жив у добу Середньовіччя, які теми він обрав би для своїх віршів?

24.    Що спільнот у ставленні до жінки в сонетах Петрарки і у віршах середньовічних трубадурів?

25.    Ліричний герой Данте відчував до коханої священний молитовний трепет. .Зробіть висновок, як змінилося бачення жінки у творах Петрарки.

-А." Застосовуємо теоретичні поняття

26.    Чим відрізняється лірика від інших літературних родів?

27.    Чому, аналізуючи ліричний твір, ми переважно говоримо не про розвиток подій, а про розвиток переживіть?

28.    Що нам відомо про історію виникнення сонета і його побудову?

29.    Поясніть, чому форму сонета називають канонічною.

30.    Складіть схему римування сонетів біта 162.

31.    Поясніть, що таке петраркізм.

Ч* Викошуємо творчі завдання

32. Розгляньте ілюстрацію на сторінці 181. Опишіть зображену на ній сцену. Розкажіть, якою постає Лаура перед поетом.

33.    Поміркуйте, у чому полягає для поета символізм зустрічі з Лаурою саме у церкві?

34.    Прочитайте сонети Петрарки мовою оригіналу. Порівняйте оригінал і переклад

Вільям Шсксггір (1564-1616)

 

Про життя геніального англійського поста і драматурга доби Відродження залишилося дуже мало відомостей. Здебільшого вчені спираються на доволі нечисленні документи (записи в церковних книгах, списки учасників вистав, грошові розписки, листи сучасників); на спогади і перекази, які неможливо ні довести, ні спростувати.

Достеменно відомо, що народився Вічьям Шекспір у невеличкому місті Стретфорд-на-Ейвоні у 1564 році. Точна дата народження невідома, тот* дослідники послуговуються знайденим у церковній книзі записом про тс, що хлопчика охрестили 26 квітня. Виходячи з того, що в ті часи обряд хрещення відбувався зазвичай на третій день народження дитини, припускають, що саме 25 квітня є датою народження видатного драматурга.

Його батько, Джон Шскспір, був сином фермера, який орендував землю в околицях Стретфорда. Щоби бути фінансово незалежним, Джон подався на роботу до міста, де зумів розбагатіти, очевидно, на чинбарстві⁷² та торгівлі вовною. Зміцнивши своє фінансове становите і ставши власником двох будинків у Стретфорді, Джон одружився з дочкою сільського джентльмена (тобто дворянина), землі якого орендував його батько.

У сім'ї Шскспірів народилося восьмеро дітей: чотири сини та чотири доньки. Проте дві перші дівчинки померли в ранньому дитинстві, як вважають, під час жахливої епідемії чуми, тому найстаршою дитиною став сіш Вільям, який все життя опікувався батьками та молодшими Шскспірами.

Джон Шскспір був поважною особою у Стретфорді: їіого обіграли членом міської ради, а коли Вільямові виповнилося 4 роки, батько став мером. Вважають, що Джон віддав сина до місцевої граматичної школи, яка була однією з кращих в Англії. Також відомо, що з 16 років Вільяму довелося працювати, оскільки справи батька у 1580-х роках різко погіршилися.

У вісімнадцятирічному віці Вільям Шскспір одружився з Енн Хстсвсй, донькою заможного селянина, старшою за нього на вісім років. А коли Вільяму виповнилося 23, він залишив родину та трьох своїх дітей і вирушив до Лондона, столиці Англії. Дослідники біографії ИІскспіра вважають, що в Лондон він прибув у 1587 році як актор у складі театральної трупи, яка часто гастролювала в його рідному Стретфорді.

Історична енциклопедія

Театр в Англії

Одним із найпоширеніших видів театральних дійств допіскспірівської середньовічної Англії була постановка епізодів з Біблії під час релігійних свят. Ці інсценізації зі Святого Письма дали поштовх для розвитку англійського театру. Мандрівні актори, переїжджаючи від міста до міста, показували вистави, серед яких були мораліте — часто доволі нудні п'єси повчального змісту, і (pdpcu — п'єси, у яких було багато грубих жартів та клоунади. Для простої публіки вистави показували на майданчиках, оточених по колу земляним насипом, та у внутрішніх дворах заїздів. Для обраних глядачів — у палацах вельмож або короля. Стаціонарних театрів не було.

У XVI столітті актори мали сумнівну репутацію — учасники театральних труп, які вели мандрівний спосіб життя, зазнавали утисків, їх могли засудити як волоцюг, піддати тортурам і навіть стратити. Проте з 1570-х років ситуація змінюється, а особливо після того, як королева Єлизавета (1535 1603) взяла деякі трупи під своє заступництво. Акторська справа офіційно була визнана професією.

На той момент, коли до столиці приїхав Шскспір, Англія доби Відродження переживала піднесення. За роки правління улюблениці народу королеви Єлизавети Англія з економічно відсталої перетворилася на одну з най-могутніших країн Європи. У Лондоні почали з’являтися загальнодоступні театри, вистави яких залюбки відвідувала і сама англійська королева.

Перший стаціонарний театр з’явився у 1576 році. Він (та інші, збудовані пізніше) був подібний до заїзду, не мав даху й так і називався — «Театр». Його власником був колишній тесля, а потім актор, Джеймс, Бёрбедж.

У «Театрі», як і всюди, майже не використовували декорацій, місце дії позначати написами на табличках, але велику увагу приділяли костюмам. До складу трупи входило 8 15 акторів; усі ролі виконували чоловіки.

Молодий Шекспір у Лондоні

Професія актора стала доволі прибутковою, і цс, можливо, було визначальним чинником у виборі ІИскспіром роду своєї діяльності. Адже він повинен був дбати про велику родину, залишену в Стрстфорді. Відомо, що з 1590 року Шскспір працював у різних лондонських театрах (зокрема й у королівській трупі), і вже на початку 90-х років став відомим драматургом.

Проте надзвичайна популярність п’єс Шскспіра викликала роздратування в середовищі драматургів. До прикладу,, один із колись популярних авторів у своєму передсмертному зверненні до друзів доволі різко відгукнувся про «вискочня, неука і мужлая», який став новоявленим «потрясатслсм сцс-

ни»⁷³. Щоправда в одній із передмов видавець, який надрукував цс уїдливе звернення, сам охарактеризував Шекелі ра як людину талановиту, порядну, з чудовою репутацією і вишуканими манерами.

Для тогочасного англійського театру було нормою кожні два тижні показувати нову постановку. Через цс театральні трупи постійно відчували нестачу п’єс. Акторам, аби якось поновити репертуар, часто доводилося спішно переробляти тексти вже відомих творів. Зрозуміло, іцо за цих обставин хороший драматург був для театру справжнім подарунком долі. Найімовірніше, й акторові Шекспіру для оновлення театрального репертуару доводилося пристосовувати до постановки твори інших авторів.

Відомо, що Шекелір запозичував свої сюжети з історичних хронік, італійських новел та з творчої спадщини інших драматургів, що було доволі поширеним явищем. Взагалі драматурги не вважалися постами, а п'єси — літературними творами. Поняття «авторське право» було умовнігм, а рукопис п’єси ставав власністю трупи або театру, але не драматурга.

Шекспір і трупа Бербеджа

Із 1594 ім'я ІИскспіра фігурує у складі найкращої трупи Джеймса Бербеджа, власника «Театру» і батька видатного актора Річарда Бербеджа, який буде грати головні ролі в п'єсах Шскспіра. Вільям усе рідше бере участь у виставах, до того ж дослідники вважають, що його акторські здібності були досить посередніми. Шскспіра до гастрольних поїздок не залучали - головним його завданням було писати для театру. Адже його твори мали величезний успіх у публіки.

Сезон 1597 1598 року став складним для трупи Бербеджа. Щоб якось протриматися, вона продає дещо з театральної власності, зокрема й чотири п’єси Шскспіра, які були опубліковані в 1597 році, причому одна з п’єс уперше друкується під іменем драматурга. Тексти шекелірівських драм користувалися попитом у читачів, але їх друкувати лише в піратських виданнях без зазначення автора. Щоправда, сам Шекспір байдуже поставився до публікації своїх текстів. Тому, наприклад, у виданні хроніки «Річард II» було допущено (59 помилок. Пізніше видавець 12 із них виправив, припустившись 120 нових.

У 1599 році трупа Бербеджа будує нове приміщення дтя вистав, яке пізніше назвати «Глобусом» (точніший переклад земна куля). Цей відкритий театр уміщував до 3 тисяч глядачів і був краще пристосований до драматичних постановок. Над сценічною терасою розміщувалася гатсрея для музикантів, а в самій сцені були зроблені люки. Трутта обрата своїм гаслом вислів «Весь світ театр», а на її прапорі був зображений Геркулес, який тримає на плечах земну кулю.

Щоб покрити витрати на будівництво нового приміщення, у 1(500 році було продано видавництву ще 4 п’єси Шскспіра. Усі вони друкуються під його іменем. Свою творчу діяльність популярний драматург Шскспір успішно поєднує а вирішенням бізнесових питань — купує у Стрет-форді нерухомість і стає землевласником.

 

У 1(512 році театральна діяльність Шскспіра припиняється, і він залишає трупу Бербеджа, в якій пропрацював понад 20 років.

Шскспір буває в Лондоні, зустрічається із друзями-акторами, підказує сюжети і характери новим драматургам «Глобуса», але живе переважно в Стретфорді господарськими клопотами. У 1615 році Вільям Шскспір нарешті почав працювати над упорядкуванням текстів своїх творів, але в березні 1616 року захворів, очевидно, після чергових відвідин столиці. Як ділова людина, він ретельно уклав заповіт і 23 квітня помер.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

І    ⁴⁰

1.    Що вам відомо про життя та творчість геніального англійського драматурга Віль-яма Шекстпра'> Складіть у зошиті хронологічну таблицю біографії Шекспіра.

2.    Розкажіть про розвиток театру в дошексиірівській Англії. Що є спільного в історії розвитку античного та середньовічного театрів? Доведіть, що релігійна обрядовість мала важливе значення у формуванні драматичного мистецтва.

3.    Порівняйте будову театрів доби античності та Відродження (сторінки 78 і 190).

4.    Що к спільного та відмінного у складі труп давньогрецького та англійського театру другої половини XVI століття? Яким було ставлення до акторів у Стародавній Греції та Англії?

5.    Поясніть, що стало причиною розквіту драматичного мистецтва в Англії часів правління тцюлеви Єлизавети.

6.    Чому драматургів особливо цінували в англійських театрах XVI століття? Чиєю власністю вважалися написані ними п’єси?

7.    У зв’язку з чим виникла проблема піратських видань?

Сонети Шекспіра

Час створення сонетів Шекспіра дослідники відносять до 1592 159Н років. Однак із друку 154 шекспірівські сонети вийшли лише в 1609 році. Видання було піратським — у ньому містилося чимало друкарських помилок, а цс свідчить про тс, що автор не контролював виходу книги.

Сонет як жанр утвердився в англійській літературі в середині XVI століття під впливом італійської поезії, зокрема сонетів Франческо Петрарки. Проте форма англійського сонета відрізнялася від форми італійського. Англійський сонет поділявся на три катрени й одіто dtlcmux (двовіріп).

Закладена ще Петраркою ідеалізація образів та почуттів визначала зміст англійських сонетів. У 90-ті роки XVI століття мода на сонет в Англії набула надзвичайного поширення. Всі англійські сонети повністю вкладалися в традиції петраркізму, їх писали вишуканою, піднсссно-урочистою мовою.

Створюючи сонети для вузького кола друзів, Шекелір зумів переступити через обмеження, які сонет накладав на постів його епохи. Він відмовився від ідеалізованого зображення переживань ліричного героя. Пост писав вірші як своєрідніш інтимний щоденник емоційно й надзвичайно відверто.

Шскспірові вдалося зламати традицію звертатися до античних мотивів і використовувати екзотичні 'імена. Також вишукана і піднесено-урочиста мова замінена такаю живою розмовною говіркою, що точний її переклад інтими мовами деколи просто неможливий.

Центральними образами іпсксггірівських сонетів є ліричний герой, його молодий друг і кохана, яку прийнято називати «смаглявою леді». Тематично сонети вражають своєю різноманітністю. Але переважно вони присвячені темам дружби, кохання, ревнощів та роздумів ліричного героя про сенс буття.

Душевні переживання ліричного героя пристрасні й зворушливі — є реакцією на живу дійсність, а не на умовну ідею чи уявний образ. У його почуттях і думках віддзеркалився світогляд людини доби Ренесансу. Для неї кохання і дружба стали визначальними життєвими цінностями.

У збірці сонетів, виданій 1609 року, можна простежити наскрізний сюжет. Перші сонети присвячені дружбі ліричного героя та його молодого друга, якого зображено носієм найкращих рис. У наступних сонетах з’являється тема суперництва між ними за кохану героя та мотив розчарування в дружбі. Віроломство друга та зрада коханої пробуджують роздуми про недосконалість людського світу'. Ця думка найглибше розкрита у славнозвісному 6'6* сонеті.

Наступним етапом душевного становлення героя збірки стає розуміння, що світ набагато складніший, ніж здавалося, тому не варто його ідеалізувати. На зміну розчаруванню приходять нові мотиви незважаючи на палке кохання, герой переступає через ревнощі (116 сонет), і дружба відновлюється.

Завершують збірку сонети, присвячені почуттю героя до смаглявої леді, у яких він повністю подолав ідеалізоване бачення своєї коханої (цс добре видно у 130 і 143 сонетах), однак усе одно продовжує кохати.

СОНЕТ 66

Стомившися, вже смерті я благаю, Бо скрізь нікчемність в розкоті сама, І в злиднях честь доходить до одчаю, І чистій вірності шляхів нема, І силу неміч забива в кайдани, І честь дівоча втоптана у бруд, І почесті не ттш, хто гідний шани, І досконалості — ганебний суд, І злу добро поставлене в служниці, І владою уярмлені митці, І істину вважають за дурниці, І гине хист в недоума руці. Стомившись тим, спокою прагну я, Та вмерти не дає любов твоя. Переклад я англійської Дмитра Паламарчука

Tired with all these for restful death T cry. As to behold desert a beggar born. And needy nothing trimmed in jollity. And purest faith unhappily forsworn. And gilded honour shamefully misplaced. And maiden virtue rudely strumpeted. And right perfection wrongfully disgraced, And strength by limping sway disabled And art made tongue-tied by authority. And folly (doctor-like) controlling skill. And simple truth miscalled simplicity. And captive good attending captain ill. Tired with all these, from these would Ї be gone. Save that to die, I leave my love alone.

СОНЕТ 116

He буду я чинити перешкоди Сднанню двох сердець. То не любов, Що розцвіта залежно від нагоди І на віддаленні згасає знов. Любов над бурі зведений маяк, Що кораблям шле промені надії, Цс зірка провідна, яку моряк Благословляє в навісній стихії. Любов — не блазень у руках часу, Що тне серпом своїм троянди свіжі — І щік, і уст незаішану красу. Той серп любові справжнтюї не ріже. Як цс брехня — я вірші не писав, І ще ніхто на світі не кохав. Переклад я англійської Дмитра П<иамар>іука

Let me not to the marriage of true minds Admit impediments, love is not love Which alters when it alteration finds, Or bends with the remover to remove. 0    no, it is an ever-fixed mark That looks on tempests and is never shaken; И is the star to every wand'ring bark. Whose worth's unknown, although his height be taken. Love's not Time's fool, though rosy lips and cheeks Within his bending sickle's compass come. Love alters not with his brief hours and weeks, But bears it out even to the edge of doom: If this be error and upon me proved, 1    never writ, nor no man ever loved.

СОНЕТ 130

її очей до сонця не рівняли, Корал ніжніший за її уста. Не білосніжні пліч її овали, Мов з дроту чорного коса густа. Троянд багато зустрічав я всюди, Та на її обличчі не стрічав, І дгапс так вона, як дишуть люди, — А не конвалії між диких трав. І голосу її рівнять не треба До музики, милішої мені, Не знаю про ходу богинь із неба, А кроки милої цілком земні. І все ж вона найкраща поміж тими, Що славлені похвалами пустими. Переклад л англійської Дмитра Паламарчука

Му mistress’ eyes are nothing like the sun, Coral is Гаг more red, than her lips red. If snow be white, why then her breasts are dun: If hairs be wires, black w ires grow- on her head: I have seen roses damasked, red and white. But no such roses see I in her cheeks, And in some perfumes is there more delight. Than in the breath that from my mistress reeks. I love to hear her speak, yet w'ell T know'. That music hath a far more pleasing sound: I grant I never saw a goddess go. My mistress when she walks treads on the ground. And yet by heaven I think my love as rare. As any she belied with false compare.

СОНЕТ 143

Буває іноді, щоб упіймати Шкідливу курку там або курча, Дитину опуска додолу мати І тільки й думає про втікача. Дитя волає, щоб вернулась мати, Вмивається невтішними слізьми. Дихнути ж мамі не дає пернате, Під самим носом тріпає крильми. Так мчиш і ти за мрією в погоні, Надіючись впіймать її колись. Я ж простягаю, мов дитя, долоні: Не покидай, кохана, повернись! Хай воля вволиться твоя, — волаю, -Лиш не давай загинути з одчаю. Переклад л англійської J(митра Паламарчука

Lo as a careful huswife runs to catch. One of her feathered creatures broke aw'ay. Sets down her babe and makes all swift dispatch In pursuit of the thing she would have stay: Whilst her neglected child holds her in chase. Cries to catch her whose busy care is bent. To follow' that which flies before her face: Not prizing her poor infant’s discontent; So rnn’st thou after that which flies from thee. Whilst I thy babe chase thee afar behind. But if thou catch thy hope turn back to me: And play the mother's part, kiss me, be kind So will I pray that thou mayst have thy Will, If thou turn back and my loud crying still.

Ч* Готуємося до роботи з творами

1.    Розкажіть, що вам відомо про життя Вііьяма Шекспфа.

2.    Розкажіть про літературну спадщину геніального англійського митця.

3.    У чому полягає новаторство поєнії Вільяма Шекспіра? і. Яким є наскріиний сюжет циклу сонетів Шекспіра?

Ч* Працюємо з текстами творів

5.    Які почуття переважають у сонеті 662

6.    Що, на думку ліричного героя, є причиною відсутності гармонії у світі? Які вади висуджуються у творі?

7.    Яке почуття дає ліричному герою душевні сили? Поміркуйте, якії головна думка цього сонета.

8.    Назвіть приклади антитези в сонеті 66.

5). У чому полягає жертовність і душевне блаюродство ліричного іероя в сонеті 1162

10.    Якою зображується любов у сонеті 116?

11.    Назвіть приклади метафор і спробуйте пояснити їхній зміст.

12.    Доведіть, що в сонеті 130 ліричний герой не ідеалізує свою кохану. Як портрет коханої з сонета Шекспіра прітшставляеться портретам жінок із поезій попередників Шекспіра?

13.    Доведіть, що Шекспір не обожнює кохання, а зображує його як земне почуття земних людей.

14.    Уявіть, що Шекспір зобразив кохану жінку згідно із традиціями тогочасної поезії. Яким був би її опис? Чому з'явилося б відчуття штучності переживань?

15.    Як ви розумієте останні два рядки сонета 130?

16.    Як за допомогою звичайної побутової сцени поет у сонеті 143 зображує негаразди в любовних стосунках?

17.    Поясніть зміст антитези курка — дитина. Що в сонеті символізують ці образи?

18.    У сучасній літературі символом мрії є недосяжний синій птах. Поміркуйте, чому автор у сонеті 143 використав приземлений образ курки.

19.    Доведіть, що ліричний герой не ідеалізує ні свою кохану, ні їхні стосунки.

20.    Яким постає перед читачем .щтчний герой сонетів?

21.    Доведіть, що поезія Вільяма Шекспіра є прикладом ренесансного мистецтва.

Ч* Застосовуємо поняття з теорії літератури

22.    На прикладі сонетів Шекспіра доведіть, що він розвинув традиції петра/тізму.

23.    Доведіть, що вірші Вільяма Шекспіра належать до сонетів.

24.    Проаналізуйте особливості англійського сонета.

25.    Порівняйте англійський та італійський сонети.

"А* ІІов'я:іусмо новий матеріал й вивченим раніше

26.    Пригадайте, що в літературознавстві називають оригиагом і перекладач.

27.    Прочитайте сонети Вільяма Шекспіра мовою оригіналу.

28.    Сщхбуйте зробити свій перектад одною з вивчених сонетів. Порівняйте його з иере-кладом відомого українською перекладача Дмитра Паламарчука (сторінки 193-194).

Шекспір та його п’єси

На відміну від Петрарки Шекспір байдуже ставився до літературної слави — у період театральної діяльності він не проконтролював видання своїх п'єс, а в останні роки життя не впорядкував творчу спадщину. Після нього залишилося 37 п’єс, дві поеми, 154 сонети.

Шекспір розпочав свою творчість популярніш тоді жанром хроніки. Основною темою його історичних драм є феодальні міжусобиці. У своїх творах Шекспір не намагається повчати, як було прийнято у тодішній драматургії, а робить спробу показати суперечливість внутрішнього світу людини, а особливо людини, наділеної владою.

Творчість Вільяма ПІскспіра багатопланова, у ній представлені не лише криваві образи монархів і феодалів. Як митець доби Відродження, Шекспір не міг оминути у своїх п’єсах тему кохання. Ця тема звучить як у його комедіях, так і трагедіях. Досі надзвичайно популярною залишається написана в 1595 році трагедія «Ромёо і Джульётта», коротка історія кохання юних жителів італійського міста Вербна.

У цьому творі драматург використав класичний сюжет про закоханих, яким перешкоджають обставини. Невблаганна доля постає у вигляді ворожнечі між родами Монпиіккі і Капулёттт, до яких належали Ромсо і Джульетта. Автор намагаєті»ся донести до глядача думку, що жодні перепони не можуть стати на шляху сильного псуття. У ході дії ми починаємо розуміти, що Монтеккі і Капулетті ворогують уже не між собою, а зі своїми дітьми Ромео і Джульеттою. Таким чином, ворожнеча і мстивість як спадщина похмурого Середньовіччя, протиставляються коханню, світлому здобутку доби Відродження.

Головні герої твору намагаються захистити своє почуття від брутального втручання сторонніх і гинуть. Але кохання юних воронців перемагає вікову ворожнечу двох родів, які над тілами своїх дітей миряться.

Кохання Ромсо і Джульєтти далеке від ідеалізації, воно не схоже на надумане кохання середньовічних рицарів до Прекрасної Дами, образ якої був слабо пов'язаний із реальним земніш життям. Джульетта наївна, безпосередня і щира, у проявах свого почуття вона може бути і смішною, і зворушливою. Ромсо, який уже мав досвід у сердечних переживаннях, захоплюється цією дівчинкою, схиляється перед силою її кохання, жертовністю і мужністю. Він пере роджу ється під впливом своєї пристрасті до трепетної Джульєтти.

1 дівчину, і юнака ми вже не сприймаємо як представників двох родин, вони стають уособленням чистого й вірного кохання, здатного і після їхньої смерті позитивно впливати на життя інших людей. Образи Ромсо і Джульєтти в літературі є вічними образами закоханих, здатних іти до кінця заради утвердження свого права любити.

РОМЕО І ДЖУЛЬЄТТА

(уривки)

ДГЙОВІ ОСОБИ

Ескал, князь Веронський, Наріс, молодий дворянин, родич князя, Мон-тёккі та Капулетті — глави двох ворогуючих родин, Ромёо, син Монтеккі, Меркуцю, родич князя і друг Ромео, Бенволіо, небіж Монтеккі і друг Ромсо, Тібйльт, небіж синьйори Капулетті, Брат Лоренцо, чернець-францисканець, Балтазар, слуга Ромсо, ІІаж Паріса, синьйора Монтеккі, дружина Монтеккі, Синьйора Капулетті, дружина Капулетті, Джульётта, дочка Капулетті, Мамка Джульєтти.

Веронські городяни, родичі обох родин, маски, носії смолоскипів, пажі, сторожа, музиканти, вартові та слуги. Хор.

Дія відбувається у Вероні.

ПРОЛОГ

Входить Хор⁷⁴.

Хор    Однаково шляхетні дві сім’ї

В Вероні пишній, де проходить дія,

Збували в ворожнечі дні свої.

Аж враз кривава скоїлась подія.

Коханців двоє щирих, запальних Ворожі ті утроби породили;

Нещастя сталося у сім’ях тих, —

Вони одвічні звади припинили.

Життя коротке і сумну любов,

Трагічну смерть, що потрясла родини,

Як змила ту ненависть чиста кров,

Ми вам покажемо за дві години.

Даруйте нам недоліки пера,

Всі хиби виправить старанна гра.

Виходить.

ДІЯ ПЕРША Сцена 5

Зала в домі Канулётп. Музиканти чекають. Входять Капулеггі, синьйора Каиулетті, Джульетта, Тібальт я іншими членами родини, гостями й масками.

Капулетті    Прошу ласкаво! Хто із дам не має

На ніжках мозолів, танцюйте з нами!

Хс-хс, голубоньки! Котра ж синьйора Відмовиться тепер від танців? Ну ж бо!

Що скажете, чи добре вас піймав?

Вітаю щиро вас, мої синьйори.

Ласкаво прошу вас, заходьте, любі!

Ну, грайте ж, музиканти! Місця! Місця!

До танцю ж бо дружніше, синьйорини!

Грає музика, гості танцюють.

Ромео    (до свого слуги) Хто синьйорина та, що подає

Свою прекрасну руку кавалеру?

Слуга    Не знаю я, синьйоре.

Ромео    Померкли смолоскипи перед нею!

І світить вродою вона своєю На їдоках ночі — діамант ясний У вусі мавра; скарб цей дорогий І для землі, і для життя сія.

Вона — омріяна любов моя!

П оточують прекрасні дами,

Вона ж між них голубка між галками!

Коли танок закінчать вже, саму За ніжну ручку я її візьму,

І щастя неземне тоді відчую...

Чи ж я коли любив? Чи ще люблю я?

О ні! Зрікайтеся, брехливі очі!

Не знали ви краси до неї ночі!

Тібальт    По голосу цс мусить буть Монтеккі.

Мою рапіру, хлопче! Як! Цей раб Наважився прийти в блазенській масці,

Щоб глузувати з нашого бенкету'?

Ні, честю роду' я клянусь, за сміх Убить його, вважаю я, не гріх!

Капулетті    Чого цс ти бушуєш так, небоже?

Тібальт    Таж, дядьку, тут Монтсккі. Тут наш ворог.

Негідник цей зумів сюди пробратись,

Над нашим святом хоче насміятись!

Капулетті    Ромсо тут?

Тібаяьт    Так, він, негідник, тут.

Капулетті

 

Спокійно, друже. Не чіпай його. Поводиться він ввічливо й шляхетно. Сказати правду, вся Верона славить Ного за честь, за виховання добре.

За всі скарби Верони я не дам Його в моїй господі зневажати.

Тому вгамуйся й не звертай уваги Так хочу я. Коли мене шануєш, Розвеселись, кинь хмурити чоло,

Бо хмуритись на святі непристойно. Тібальт

Пристойно, бо на святі в нас негідник. Його я не стерплю.

Капулетті Терпіть примушу!

Ти чув, хлопчиську? Стерпиш! Я сказав! Хто тут господар? Я чи ти? Іди!

Не стерпить він! О Боже мій! Ну й ну! Він хоче всіх моїх гостей збентежить!

Він козиритися надумав! Гляньте!

Тібальт    Мій дух скорився й змовк, я ж не змовчу.

Від гніву й сорому я весь тремчу!

Це вторгнення зухвале стерплю нині,

Та згодом в жовч обернеться терпіння! (Виходить)

Ромео    (переодягнений в монаха до Джульєтти)

Коли торкнувсь рукою недостойно І осквернив я цей олтар святий,

Уста — два пілігрими — хай пристойно Цілунком ніжним змиють гр>іх тяжкий⁷⁵.

Джульетта    О пілігриме, в тім гріха немає —

З молитвою торкатись рук святих:

Такий привіт нам звичай дозволяє.

(’тискання рук то поцілунок їх.

Ромео    Але, крім рук, іде дано й губи їм...

Джульетта    Так, для молитви, любий пілігрим...

Ромео    О, то дозволь мені, свята, й устами

Молитися побожно, як руками!

Джульетта    Нас незворушно слухають святі.

Ромео    Не рухайся ж, дай відповідь мольбам! (Цілує її)'

Твої уста очистили мій гріх...

Джульетта    Взяли твій гріх мої уста з твоїх.

Ромео    Мій гріх?.. В твоїх словах я докір чую!

Верни ж мій гріх. (Знову цілує її)

Джульетта    Мов з книги ти цілуєш.

Мамка    Вас просить ваша мати, синьйорино.

Джульетта виходить.

Ромео    А хто у неї мати?

Мамка    Що, юначе?

Таж господиня в домі цім вона.

Ромео    ІЦо? Капулетті?.. Ох! Де ж вороття?..

У ворога в руках моє життя!

Бенволіо    Ходім, ходім! Жарт видався на славу!

Ромео    Ох, я боюсь — кінчається забава.

Виходять yd, крім Джульетты іі мамки.

Джульетта    Глянь, няню, і скажи, хто той господар?

Мамка    Тіберіо старого спадкоємець. (Бенволіо виходить)

Джульетта    А той, що саме із дверей виходить?

Мамка    А той, здається, молодий ІІструччо. (Меркуціо    виходить)

Джульетта    А той, за ним, що танцювати не хотів?    (Ромео    виходить)

Мамка    Не знаю я.

Джульетта    Довідайся. ⁷⁶

Мамка йде до гостей, що -розходяться.

Як має він дружину,

 

Не в постіль шлюбну — ляжу в домовину! Мамка повертається.

Мамка    Монтеккі він, і звуть його Ромсо;

Єдиний син того, хто ворог нам. Джульетта    Злоба' єдина у душі буяла,

І зі злобгі любов єдина встала!..

Не знаючи, зустріла надто рано,

Та пізно я дізналась, безталанна!

Ох, не на радість ти, любов моя,

Бо ворога кохаю ніжно я! (Виходять)

ДІЯ ДРУГА ПРОЛОГ

Входить хор.

Хор    Кохання давнє впало, смертю зжерте.

Натомість юний пломінь запалав;

Ладен за першу він любов померти,

Та над усе Джульетту покохав.

Ромсо любить, ця любов взаємна,

Та певності в собі він не знайде!

Він ворога блага, вона ж таємно Принаду а вудки згубної краде.

Як ворог давній, він ввійти не сміє З вітанням ніжним до коханки в дім.

Не має також жодної надії Й вона на тс. щоб бачитися з ним.

Час їх з’єднає, сили дасть кохання,

Й солодкі втіхи зменшать їх страждання. (Виходить)

СЦЕНА 1

Bejnma. Фруктовий aid Капулетті. Входить Ромео.

Ромео    У тім вікні сяйнуло світло!

Там схід, сама ж Джульетта — ясне сонце!

Вго]>і, крий вікна, з'являється Джульетта.

 

Зійди ж, прекрасне сонечко, і сяйвом Блиск заздрісного місяця убий!

Він і без того зблід, він занедужав Від прикрості, що ти — його служниця,

Л все ж затьмарила його красою.

Тож не служи ревнивцеві блідому!

Вссталчин⁷⁷ одяг, бляклий, зеленавий Лише безумці носять. Скинь його!

Он владарка моя, моє кохання!

Дізналася б вона, як я люблю!

Вона заговорила? Ні, мовчить...

Ну що ж. Нехай. Адже говорять очі.

Я відповім... Який-бо я зухвалець.

Ні, не до мене очі ці говорять.

Дві зірки найяскравіші на небі Десь мають пильні справи і повинні На час покинути небесні сфери Й очам її своє благання шлють За них тим часом сяяти в блакиті.

О, що, коли 6 і справді тії очі На небі сяли, зорі ж — на обличчі?

Обличчя ясні зорі ті затьмило б,

Як сонечко — ліхтар; та з неба ж очі Лили 6 такі потоки променисті.

Що всі пташки співати почали 6, Подумавши, що то вже сходить сонне!

На руку ост» схилилась край віконця, Притиснувши долоню до щоки...

Якби мені за рукавичку бути і доторкатись до щоки її!

Джульетта    О лишенько!

Ромео    Вона заговорила...

Мій світлий ангеле, мов ясні далі,

Ти сяєш наді мною серед ночі,

Як легкокрилий посланець небес І Ісрсд очима вражених людей.

Що, гулови закинувши, слідкують,

Як серед хмар лінивих він птиряє І по ефіру грудях чистих плава.

Джульетта    Ромео! О, навіщо ти Ромео?

Зміни своє ім’я, зречися батька;

Як ні, то присягни мені в коханні,

1 більше я не буду Капулетті.

Ромео    (вбік) Послухать — чи відповісти відразу?

Джульетта    Лише твоє ім’я — мій ворог лютий;

А ти — цс ти, а зовсім не Монтеккі...

Що є Монтеккі? Тале чи так зовуть Лице і плечі, ноги, груди й руки Або якусь частину тіла іншу?

О, вибери собі нове ім'я!

Та тцо ім’я? Назви хоч як троянду.

Не зміниться в ній аромат солодкий!

Хоч як назви Ромсо — він Ромсо. Найвища досконалість все ж при ньому. Хоч би він був і зовсім безіменний...

О, скинь же, скинь своє ім'я, Ромсо!

Воно ж не є тобою, і взамін Візьми мене усю!..

Ромео    Ловлю на слові!

Назви мене коханим, і умить Я вдруге охрещусь і більш ніколи Не буду зватися Ромсо.

Джульетта    Хто ти,

Що, притаївшись під серпанком ночі,

Мою підслухав таїну сердечну?

Ромео    Яким ім'ям назвать себе — не знаю.

Своє ім’я ненавиджу я сам!

Свята моя, адже ж воно — твій ворог.

Я 6 розірвав його, коли б воно Написане стояло на папері!

Джульетта    Мій слух не похопив ще й сотні слів

Із уст твоїх, а голос я впізнала:

Хіба ти нс Ромсо, не Монтеккі?

Ромео    О ні, свята, знай: що не тс й не інше,

Якщо вони для тебе осоружні.

Джульетта    Як ти зайшов сюди, скажи, й навіщо?

Як міг ти перелізти через мур?

Адже високий він і неприступний.

Згадай-но, хто ти: смерть тебе спіткає,

Як з наших хто тебе застане тут.

Ромео    Кохання принесло мене на крилах,

І не змогли цьому завадить мури;

Кохання може все і все здолає,—

Твоя рідня мені не перешкода.

Джульетта    Воші тебе уб’ють, коли побачать.

Ромео    В очах твоїх страшніша небезпека,

Ніж в двадцяти мечах. Поглянь лиш ніжно — Й мені ненависть їхня не страшна.

Джульетта    О, не хотіла б я нізащо в світі,

ІД об тут вони побачили тебе!..

Ромео    Своїм плащем мене прикриє ніч.

Та, як не любиш ти,- нехай знаходять...

Хай краще смерть від лютої злоби,

Ніж довгий вік без ніжності твоєї. Джульетта    Хто показав тобі сюди дорогу?

Ромео    Моя любов! Вона мене навчила,

Дала мені пораду, я ж за тс Позичив їй очей. Я не моряк,

Та будь від мене ти хоч так далеко,

Як щонайдальший берег океану,

Я 6 зважився такий здобути скарб!

Джульетта

Моє лице ховає маска ночі,

Але на нім пала дівочий спід,

Що ти в цю ніч мої слова підслухав. Хотіла 6 я пристойність зберегти,

Від слів своїх відмовитись хотіла б,

Хотіла б я... та годі прикидатись!

 

Мене ти любиш? Знаю, скажеш: «Так...» 'Гобі я вірю, з мене досить слова.

0,    не клянись! Зламати можеш клятву: Недурно ж кажуть, що з любовних клятв Сміється сам Юпітер⁷⁸. О Ромео!

Скажи, якщо ти любиш, правду щиру. Коли ж вважаєш — переміг мене Занадто швидко, я тоді насуплюсь.

Скажу уперто: «Ні!», щоб ти благав. Інакше — ні, нізащо в світі! Ні!

Так, мій Монтеккі, так, я нерозважна

1,    може, легковажною здаюсь...

Повір мені, і я вірніша буду,

Ніж ті, що хитро удають байдужість.

І я 6 могла байдужою здаватись,

Якби зненацька не підслухав ти Любов мою й слова мої сердечні...

Пробач мені, мій любий, і не думай,

Що мій порив палкий цс легковажність; Мою любов відкрила темна ніч.

Ромео    Клянусь цим місяцем благословенним,

Що сріблом облива верхи дерев...

Джульетта    О, не клянися місяцем зрадливим,

Який так часто змінює свій вигляд,

Щоб не змінилася твоя любов.

Ромео    То чим я поклянусь?

Джульетта    Не треба зовсім.

Або, як хочеш, поклянись собою

Душі моєї чарівним кумиром,—

І я повірю.

Ромео    Серия почуттям...

Джульетта    Ні, не клянись! Хоч ти — єдина радість,

Та не на радість змовини нічні...

Все сталось несподівано занадто —

Так швидко, так раптово й необачно,

Як блискавка, що блисне й раптом зникне Ледь встигнемо сказати: «Он сяйнуло]» Добраніч, любий! Теплий подих літа Нехай цю бруньку ніжного кохання Оберне в питпну квітку запашну,

Коли з тобою зійдемося ще раз.

Добраніч! Хай у тебе переллється Той мир, що вщерть моє сповняє серце!

Ромео    Без нагороди так мене й покинеш?

Джульетта    Якої ж нагороди хочеш ти?

Ромео    Повинна ти в коханні присягти.

Джульетта    Я присятлась раніш, ніж ти просив,

Проте хотіла б клятву ту забрати.

Ромео    Забрати клятву? О, навіїцо, люба?

Джульетта    Щоб бути щедрою і знов віддати.

Таж я того жадаю, що вже маю:

Як море, доброта моя безкрая.

Як морс, дна не має і любов,

Що більше їх я віддаю тобі,

То більше їх у мене зостається,

А їм немає меж...

Мамка кличе за сценою.

У домі гамір!

Прощай, мій любігй!.. Няню, я іду!

Не зрадь мене, Монтеккі мій коханий. Хвилину' почекай, я повернути». (Виходить)

Ромео    О. ніч свята! Благословенна ніч!..

Таж ніч тепер... А що, як все цс сон?

Такий солодкий сон, що я боюсь Він не обернеться ніколи в дійсність.

Знову з'являється Джульетта.

Джульетта    Три слова щс, Ромео, й на добраніч!

Якщо любов твоя до мене щира І хочеш ти зі мною взяти птлюб,

То взавтра сповісти мене про це,

1 я пришлю по відповідь когось,

Де і коли ти хочеш повінчатись:

Тобі до ніг складу я свою долю —

З володарем піду хоч на край світу!

Мамка    (за сценою) О синьйорино!

Джульетта    Я йду! Як ти не будеш з чистіш серцем,

Тоді благаю...

Мамка    (за сценою) Синьйорино!

Джульетта    Зараз!

...Облиш мене і більше не приходь,

Зостав мене на самоті з журбою,

То завтра я пришлю.

Ромео    Дупіі спасінням...

Джульетта    Сто тисяч раз тобі привіт! (Виходить)

Ромео    В сто тисяч раз без тебе хмурий світ!

Так, як школяр від книжки утікає,

Так ревно і любов любов шукає;

Як гидко їм на школу знов дивитись,

Так тяжко їй з любов’ю розлучитись! (Ступає до виходу)

У вікні знову з'являється Джульетта.

Джульетта    Ромео, стій!.. О, стій! Якби мені

Сокольничого голос, щоб назад Змогла я сокола мого вернути!

Неволі голос надто слабосилий,

А то б я потрясла печеру Ехо⁷⁹,

Й повітря б голос більш, ніж я, захрип, Повторюючи цс ім’я невпинно:

«Ромсо, де ти? Де ж ти, мій Ромсо?!»

Ромео    То кліше знов мене моя душа!

Бринять, як срібло, голоси коханців І солодко скрашають тишу ночі,

Мов ніжна музика милує вухо!

Джульетта    Ромео!

Ромео    Люба!

Джульетта    Милий, завтра вранці

Коли прислать до тебе посланця?

Ромео    Найкраще о дев’ятій.

Джульетта    Нс спізнюсь.

Мов двадцять літ чекать тії години!

Забула я, чого тебе вернула...

Ромео    Дозволі, зостатись, доки ти згадаєш.

Джульетта    Не буду згадувать, щоб    ти    зостався.

Та не забуду, як з тобою любо!

Ромео    Зостанусь я, щоб ти за все    забула,

Забуду й сам. що є десь інший дім. Джульетта    (’вітає... Хтіла б я, щоб ти пішов,

Але не далі, аніж птах отой,

Який літає на шовковій нитці.

Пустунка дівчинка його відпустить,

Як бідолашного в кайданах в'язня,

Й відразу знов назад за нитку тягне. Ревнуючи до волі ту пташину.

Ромео    Хотів би птахом бути я твоїм!

Джульетта    1 я. мій любий, теж цього хотіла б,

Та ласками замучила 6 тебе...

Прощай, прощай! Тяжкий час розставання.

О, стільки в нім солодкого страждання,

Що все прощалася 6, хоч і світає! (Виходить) Ромео    Тебе хай сон і спокій повиває!

Як хтів би я тим сном спокійним бути,

Щоб тут в солодких мріях все забути!

Тепер до келії отця святого —

Почуть пораду хочу я від нього. (Виходить)

СЦЕНА 5

Келія брата Лоренцо. Входять брат Лоренцо й Ромео.

Брат Лоренцо Хай небо шлюб оцей благословить,

Щоб потім нас не покарало горем!

В ходи ть Джул ы л та.

Ост. і вона! Така легка нога І Іо плитах цих тле зроду не ступала. Коханці пройдуться по павутинці,

Яка літає літом у повітрі.

І не впадуть. Так, суєта легка!

 

Джульетта    Добривечір, духовний отче мій!

Брат Лоренцо За нас обох подякує Ромсо.

Джульетта    Я і його вітаю, бо інакше

Нема за що складать мені подяку.

Ромео    Джульєтто люба! Коли в тебе в грудях

Від тцастя серце б'ється так, як в мене, І можеш краще виявити радість, Знайди слова, яких мені бракує,

І всолоди повітря навкруги Ласкавим подихом своїм, нехаіі Мелодія чудова слів твоїх Змалює тс блаженство чарівне,

Яке ми відчуваєм в цю хвилину.

Джульетта    Любов багата ділом не словами, —

Й питається собою без прикрас.

Той, хто свої скарби злічити може,

Той лиш жебрак. Але моя любов Така велика й так зросла безмежно,

Що я злічить не можу й половини її скарбів...

Брат Лоренцо    Ходім! Святий обряд

Благословить вас. Я ж бо вас тепер На самоті нізащо не покину,

Аж доки не зіллю вас в плоті» єдину. (Виходять)

ДІЯ ТРЕТЯ

СЦЕНА І

Верона. Міський майдан. Входять Меркуціо, Б єн вол і о, паж та слуги.

Бенволіо    Ходім звідсіль, прошу тебе, Меркуцьйо!

День душний, і гуляють Капулетті.

Як стрінемось без сварки не минеться,

Бо в дні жаркі кипить шалено кров.

Меркуціо. Ти мені нагадуєш одного з тих молодців, які, ввійшовши до таверни, ляскають своєю шпагою по столу й гукають: «Дай Боже, щоб ти мені не була потрібна!» — а після другого келиха штрикають нею в слугу, коли в цьому немає ніякої потреби.

Бенволіо. Та невже ж я подібний до такого молодця?

Меркуціо. Ще б пак! У гніві ти один з найгарячіших задирак в Італії: як зачепиш гебе, ти починаєш лютувати, а як розлютуєшся, чіпляєшся до всіх.

Бенволіо. А далі шо?

Меркуціо. А далі те, що якби тут було двоє таких, як ти, то скоро не залишилося б жодного, бо вони один одного вбили б. І ти ще повчаєш мене не заходити в сварку?

Входять Тібальт та інші.

Бенволіо. Клянуся моєю головою, сюди йдуть Капулетті.

Меркуціо. Клянусь моєю п’ятою, мені це байдужісінько.

Тібальт    Ідіть за мною! З ними хочу я

Поговорить! Добридень вам, синьйори!

Одному з вас сказать я маю слово.

Меркуціо. Одному з нас — і тільки слово? Додайте до цього слова ще що-небудь;

наприклад, хай це буде слово й удар.

Тібальт. Я готовий, синьйоре, якщо ви дасте мені до цього привід.

Меркуціо. А ви хіба не можете знайти привід самі без того, щоб вам його дали? Тібальт    Синьйоре, мир! Мені он той послужить.

Входить Ромео.

Тібаяьт    Ромсо, я ненавиджу тебе,

Для тебе слова іншого й вітання Не можу я знайти, окрім «негідника-!

Ромео    Проте, Тібальтс, в мене є причина

Любить тебе; вона тобі прощає Образливі слова Я не негідніш.

Прощай! Як бачу, ти мене не знаєш.

Тібальт    Хлопчисько! Не пробачити ніяк

Образ тяжких, що ти мені завдав!

Вернися ж і ставай мерщій до бою!

Ромео    Ніколи я тебе не ображав

І більш тебе люблю, ніж ти гадаєш.

Але за віщо — зараз не скажу.

А через тс, мій добриті Капулетті,

Чиє ім’я шаную так. як власне,

Не гарячкуй і з цього вдовольнись.

Меркуціо    О ти, покоро, підла і ганебна! (Видобуває шпагу)

Тібальтс! Щуролове! Гей, виходь!

Тібальт. (видобуваючи шпагу) До ваших послуг!

Ромсо.    Меркуціо, сховай рапіру в піхви!

Меркуціо.    Синьйоре, прошу! (Б’ються)

Ромео    Бенволіо, вперед! Виймай рапіру,

Ми виб’єм разом зброю в них із рук! О, сором вам, синьйори! Схаменіться! Тібальт! Меркуцьйо! Князь заборонив

На вулицях Верони колотнечу!

Тібальтс, стій! Меркуціо мій добрий!

Тібальт і його спільники виходять.

Меркуціо    Я ранений...

Чума на ваші два роди! Вмираю.

А він утік? І то живий-здоровий?

Бенволіо    Тебе поранено?

Меркуціо    Дурниця! Лиш

Подряпинка, та досить і того.

Де пале мій? Хлопче, клич мерщій хірурга.

Паж виходить.

Ромео. Кріпися, друже, рана неглибока.

Меркуціо. Авжеж, вона не така глибока, як колодязь, і не така широка, як церковна брама, проте й такої досить: вона зробить своє діло. І якого чорта встряли ви між нас? Він мене ранив з-під вашої руки.

Ромео. Хотів я повернути все на добре.

Меркуціо    В якийсь будинок відведи мене,

Бенволіо, бо я вже зомліваю...

Меркуціо й Бенволіо виходять.

Ромео    Найближчий родич князя й друг мій щирий

Прийняв за мене тут смертельну' рану',

Бо честь мою заплямував Тібальт!

Отой Тібальт, з яким тому' годину'

Породичався я! О найсолоділа!..

Моя Джу'.пьєпо, цс краса твоя Мене таким розніженим зробила,—

У честі сталь в дупті розгартувала.

Входить Бенволіо.

Бенволіо    Ромео! О Ромсо! Вмер Меркуцьйо!

Його безстрашний дух над хмари злинув,

З презирством відвернувшись від землі!

Ромео    О чорний день! Цс лиш початок бід!

За ним кінець зловісний прийде вслід...

Входить Тібальт.

Бенволіо    Сюди Тібальт скажений поспішає.

Ромео    Тібальт живий! Меркуціо — немає!..

Лети ж на небо, лагідна покірність!

Веди мене, вогненноокий гнів!

Візьми назад «негідника», Тібальтс,

Якого ти в лице мені шпурнув!

Меркуціо іще душа витає Невисоко над головами в нас —

Чекає на твою, щоб взять з собою.

Чи ти, чи я,— котрийсь із нас повинен Рушати з нею в цю останню путт.!

Тібальт    Хлопчисько! Ти був тут із ним у парі,

То й далі будь із ним!

Ромео    Іще побачим!

Б’ються. Тібальт падає.

Бенеоліо    Тікай мерщій, Ромсо!

Вбігається народ! Тібальта вбито!

Чого ж ти як укопаний стоїш?

Тікай: тебе на смерть засудить князь,

Якщо захоплять! Утікай скоріше! (Ромео виходить)

Входять князь з почтом, Монтектсі, Капулетті з дружинам та інші. Князь    Хто тут почав оцю мерзенну чвару?

Бенеоліо    О князю наш! Слова мої печальні

Послухай про обставини фатальні.

Тут той лежить, кого убив Ромсо За тс, що він убив твого Меркуцьйо.

Князь    Бенволіо, скажи, хто бій почав?

Бенеоліо    Тібальт, ідо від руки Ромсо впав.

Ромсо чемний був, просив подумать.

Що привід в них такий пустий для сварки, Загрожував і вашим гнівом теж.

Однак цс все,— хоча і говорилось Спокійно, ввічливо й сумирно вельми,

Не спромоглось Тібальта вгамувати,

Шалена вдача не скорилась; він Зоставсь глухий до мирних слів Ромсо Й своєї зброї гостру сталі, направив Відважному Меркуціо у груди.

Тібальт утік, а потім повернувся.

Вмить помстою Ромсо запалав,

Бій спалахнув нараз, мов блискавиця!

Я ще не встиг вхопитися за зброю,

Як на землі лежав уже Тібальт,

1 Іорансний на смерть. А наш Ромсо,

Його убивши, звідси вже тікав...

Нехай умру, коли я що збрехав!

Синьйора Капулетті Монтеккі родич цс — він сфальпгував.

Із приязні неправду він сказав!

В тій чорній справі двадцятії душ було,

Одного вбито, як до звад дійшло.

Владарю, вбивцю мусиш засудити!

Тібальт сконав — Ромсо теж не жити!

Князь    Тібальта вбито — таж убив він сам!

За смерть Меркуцьйо хто заплатить нам?

Монтеккі    Ні, не Ромсо мусить вам платити!

Він тс зробив, що мав закон вчинити.

Убивство друга вимага відплати,—

Тібальта мусив смертю він скарати.

Князь    За вчинок цей свавільний і злочинний

Вмитії висланий він буде на чужину.

Від ваших чвар, запеклих і проклятих, Доводиться й мені тепер страждати.

Тут пролилася рідна кров моя,

Й суворо винних покараю я.

Наразитсся на тяжку відплату'

Й мою оплачете ви кревну втрату'.

Не слухатиму жодних я проханії,

Оглухну я до ваших всіх благань!

Облиште їх, затямте заборону:

Ромсо мусить кинути Верону! (Виходять)

ДІЯ ЧЕТВЕРТА СЦЕНА 1

Верона. Келія брата Лоренцо. Входять брат Лоренцо іі Наріс. Брат Лоренцо В четвер, синьйоре? Надто строк короткий. Наріс    Бажає так мій батько, Капулетті;

І не мені спинять його посггіптність.

Брат Лоренцо Сказали ви, що думки синьйорини Ви ще не знаєте. Цей шлях кривий Мені не до вподоби.

Наріс    За Тібальтом

Вона без міри плаче, я й не міг І Іоговорити з нею про кохання:

В оселі сліз Венера не сміється.

Але синьйор, її отець, вбачає Велику небезпеку в цій журбі і мудро хоче посігіпшти з шлюбом,

Щоб зупинить бурхливу повідь сліз, Самотність тільки збільшує нудьгу; їй станс легше в товаристві мужа.

В хе >ди ть Джу л ьетта.

Наріс    Щасливіш я вітать мою дружину!

Джульетта    Так буде, якщо стану за дружину.

Наріс    Так мусить буть, коли нас повінчають.

Джульетта    Що мусить буть, то буде.

Брат Лоренцо    Бог тс знає!

Наріс    Прийшли ви сповідатись до отця?

Джульетта    Я б, відповівши, сповідалась вам.

Наріс    О бідна, як же ти від сліз змарніла!

Джульетта    В тім невелика перемога сліз:

Моє лице й до сліз було негарне.

Наріс    Сильніше сліз йому словами шкодиш.

Джульетта    Таж істина не наклеп, мій синьйоре,

І говорю я про моє лице.

Наріс    Воно моє, а ти його ганьбиш.

Джульетта    Можливо, й так: адже ж мені воно

Більш не належить. Отче мій святий,

Чи маєте ви зараз час для мене,

Чи, може, до вечерні я зайду?

Брат Лоренцо Я маю час, моя журлива доню.

Нам треба залишитись сам на сам; Пробачте нам, синьйоре мій.

Наріс    Криті Боже, щоб благочестю став я на завалі!

Джульєтто, я збуджу вас у четвер.

Прийміть святиті цілунок на прощання. (Виходить) Джульетта    О, двері зачини!.. І плач зі мною...

Ні втіхи, ні надії, ні рятунку!..

Брат Лоренцо Ох, знаю я твою біду, Джульєтто!

Що діяти — я ради й сам не дам...

Я чув, що мусиш ти в четвер вінчатись 1 шлюб отой відкласти неможливо.

Джульетта

 

О, не кажи про цс, коли не можеш Мені сказаті», як обминуть його!

Якщо твоя безсила зараз мудрість,

То мудрим рішення моє назви,

І мій кинджал пошле мені рятунок.

Бог нам з’єднав серця — мені й Ромсо, А ти нам, отче, руки тут з'єднав. Раніше, ніж рукою оцією,

Що сам її Ромео ти віддав,

Я другий закріплю, новий союз,

Раніш ніж встигне зрадити цс серце І другому воно себе віддасть,

Я знищу їх обох: і руку, й серце!

Нехай твій досвід і твої літа Мені порадять: а як ні — дивись!

Між мною і моїм великим горем Я посередником візьму кинджал.

Хай ніж оцей кривавий нас розсудить Розв’яже з честю тс, чого не зможуть Ні розум твій, ні досвід розв’язати.

Я прагну смерті... О, відповідай!

Якщо нема рятунку, то — прощай! Брат Лоренцо Стій, дочко! Стій! Я бачу тінь надії.

Рішучість одчайдушна тут потрібна.

Як той відчай, якому зараз ми Повніші запобігти. Слухай, дочко:

Якщо ти зважилась себе убити,

Аби за графа не виходить заміж,

То зважся ти ліпи на подобу смерті,

Щоб сором цей тяжкий тебе минув,

Який пітовха тебе в обійми смерті. Якщо ти згодна,— я допоможу.

Джульетта    Все, все, про що я й слухати не можу,

Щоб не тремтіти з жаху,— все зроблю Без страху, без вагання, щоб Ромсо Знайшов в мені дружину незрадливу. Брат Лоренцо То слухай же, іди тепер додому,

Весела будь і згоду дай на іплюб.

А взавтра, в середу, влаштуй все так, Щоб уночі самій зостатись в спальні:

З тобою няня завтра хай не спить. Візьми оцей фіал. Як ляжеш в постіль, Усю до краплі випиті рідину.

І вмить тобі по жилах піде холод,

1 летаргічний сон тебе скує,

Твій пульс замре; ні тіла теплота,

Ні дихання слабке — ніщо й ніколи Не викаже, що ти іще жива;

І ось в такій подобі смерті ти Пролежиш рівно сорок дві години Й прокинешся, ж від солодких снів. Коли ж уранці прийде наречений.

Щоб розбудить тебе, ти будеш мертва. Тоді тебе, як звичай наш велить,

В найкращім вбранні, у труні відкритій І Ісрснссуть у старовинний склеп,

Де здавна спочивають Капулетті.

Тим часом, доки спати будеш ти,

Я сповіщу про все листом Ромсо;

Він з'явиться сюди, і разом з ним Ми будем ждать пробудження твого,

Й до Мантуї Ромсо тої ж ночі Тебе з собою візьме. Вихід є.

І від ганьби тебе він урятує,

Якщо несталість і жіночий страх Не стануть на заваді смілій справі.

Джульетта    О, дай же, дай! Не говори про страх!

Брат Лоренцо Візьми і йди. Будь непохитна й дужа У рішенні своїм. Я надішлю

До Манту! ченця а листом негайно Й про все твого Ромео сповіщу.

Джульетта    Любове, сили дай! У ній — рятунок.

Прощай, мій отче! (Виходять)

ДІЯ П’ЯТА СЦЕНА З

Кладовище. Склеп родини Капулетгі.

Входять Ііаріс та його паж, який несе квіти і смолоскип.

ІІаріс    Дай, хлопче, смолоскип і відійди.

Ні, погаси. Нехай мене не бачать.

Ляж там під тисами і, чуйним вухом Припавши до землі, уважно слухай.

Як щось почуєш, свисни голосніше,

Я знатиму, що хтось іде до склепу.

Дай квіти. І роби, як я звелів.

ІІаж    (убік) Як страшно тут самому серед мертвих!

Навколо домовини... Але зважусь. (Відходить) Наріс    Я шлюбне ложе квітами укрию,

Солодка квітко! Постіль із граніту

Водою запашною я омию

Або сльозами окроплю ці плити.

Й щоночі буду, вражений журбою,

Носити квіти й плакать над тобою!

Паж свище і Наріс ховається.

Входять Ромео й Балтазар зі смолоскипом, домом, заступом тощо.

Ромео    Дай заступа мені й залізний лом.

Візьми цього листа і завтра вранці Віддай моєму батькові його.

Дай смолоскип. Гляди ж, під страхом смерті,

Що б не побачив ти і що 6 не чув.

До мене не підходь і не втручайся.

В цс ложе смерті хочу я спуститись,

Щоб глянуть ще раз на мою дружину.

Тепер іди звідсіль. Але гляди,

Якщо насмілишся ти повернутись І підглядать, що буду я робити,

Клянусь, я розірву тебе на шмаття І члени всі твої розсію тут,

На цвинтарі голодному. Бо зараз Ця ніч і замір мій — і дикі, й люті.

Воші лютіші, ніж голодний тигр,

Воші грізніші, ніж бурхливе морс...

Балтазар    Я йду, синьйоре, й турбувать не стану.

Ромео    І будеш другом. Ось, візьми собі.

Живи!.. Бувай щасливий і прощай!

Балтазар    (убік) Я все ж сховаюся: мене лякає

Цей погляд дикий. Зло він замишляє. (Відходить) Ромео    Огидна паїцо! Ти, утробо смерті!

Пожерла щонайкращий дар землі!

Я щелепи гнилі твої розкрию.

(Розбиває двері до склепу)

1 силою новий напхаю корм.

Наріс    Як? Тут вигнанець той зарозумілий!

Отой Монтеккі, що убив кузена Коханої моєї?.. Горе це,

Як думають, звело її в могилу.

Це він прийшов знущатися з мерців!

Схоплю його! (Виходить наперед)

Спинись, Монтеккі!

(’тій! Покинь ганебну і гидку роботу!

Невже й по смерті помста ще живе?!

Злочинцю підлий, мусиш ти скоритись.

Ходім, ти арештований і вмреш.

Ромео    Авжеж, умру: того сюди й прийшов я.

Юначе добрий мій, о, не дратуй Безумного, який удався в розпач.

Тікай, тікай звідсіль! Облиш мене...

Згадай хоч про померлих... Хай ця думка Про долю їх злякає і тебе.

Благаю, не штовхай мене на гріх Іще новиіі і не гніви даремно...

О, йди собі! Клянуся небом, я Люблю тебе ще більше, ніж себе;

Таж зброю маю я липі проти себе...

Тікай хутчій! Живи і пам’ятай:

Тебе безумний врятував. Прощай!

Наріс    Я зневажаю всі твої закляття

Й беру тебе як підлого злочинця!

Ромео    Примусить хочеш?.. Хлопче, стережись! (Б'ються)

Паж    О Боже! Б’ються! Я покличу варту'! (Виходить)

Наріс    (падає) О смерть моя!.. Як милосердий ти,

То поклади мене біля Джульєтти... (Вмирає)

Ромео    Я обіцяю, слово честі. Гляну

Йот' в обличчя... Хто це?.. Граф Наріс!

Меркуціо то родич!.. Що казав Дорогою слуга мій? Я не слухав,

Бо тяжко стиснула скорбота серце...

Здається, він казав, що граф І Іаріс Мав із Джульеттою ось повінчатись...

Чи він казав, чи цс мені приснилось?

Чи то, почувши про Джульетту, я Утратив розум — марити почав?

|...| Ох, Джульєтто,

Чому і зараз ти така прекрасна? Подумать можна, що безплотна смерть У тебе закохалась, що якийсь Кістяк огидний тут тебе замкнув,

У темнім склепі, для утіх любовних! Боюсь за тебе й залишусь тому

З тобою тут. Ніколи я не вийду З цього похмурого палацу ночі.

Тут. тут зостанусь я із робаками,

Служницями твоїми. О, тепер Знайду я тут для себе вічний спокій І скину гніт моїх зловісних зір З замученої й стомленої плоті!

Милуйтесь, очі,— цс в останній раз!

Ви, руки, пригорніть її востаннє!

А ви, уста мої, дихання брамо,

Скріпіть навік священним поцілунком Довічну спілку зі скупою смертю!

Сюди, мій поводатарю гіркий!

Лихий стерничий, одчайдуху лютий,

Розбий об скелі мій нещасний човен!

За тебе п’ю, моя любов! (П’є)

О чесніш

Аптекарю! Швидка твоя отрута...

Отак я з поцілунком умираю!.. (Падає)

З другого боку кладовища входить брат Лоренцо з ліхтарем, ломом і заступом.

Брат Лоренцо Святий Франціску, поможи мені!

Вже стільки раз мої старечі нот Спіткнулись об могили цеї ночі... Хто тут?

Балтазар    (виходячи наперед) Цс друг, який вас добре знає.

Брат Лоренцо Спаси вас Боже! Друже мій, скажіть,

Що то за смолоскип, що марно світить /(ля робаків та черепів безоких?

Здається, то у склепі Капулеггі...

Балтазар    Так, отче пресвятий, і там також

Господар мій, ват друг.

Брат Лоренцо    Який?

Балтазар    Ромео.

Брат Лоренцо Він там давно?

Балтазар    Вже, мабуть, з півгодини.

Брат Лоренцо Ходім зі мною в склеп.

Балтазар    Не смію, отче.

Господар мій не знає, гцо я тут.

І він мені грозив страшною смертю,

Якщо за ним я стежити зостанусь.

Брат Лоренцо То залишайсь. Я сам піду. Боюсь...

Боюся, щоб не трапилось нещастя. Балтазар    Коли я тут під тисом спав, мені

Приснилось, що господар мій зітнувся З якимсь синьйором і убив його.

Брат Лоренцо (підходить до склепу)

Ромсо! Боже мій! Чия це кров Камінні східці склепу багрянить?

Хто кинув закривавлені ці шпаги Тут. на порозі вічного спокою?..

(Входить до склепу)

Ромсо! О, який блідий! Хто ще?..

Як? І Наріс?.. Увесь залитий кров'ю?..

Яка лиха година спричинилась До цих фатальних і страшних подій? Синьйора ворухнулась!

Джул ьетта прок и дасться.

Джульетта    О мій отче! Пораднику! А де мій чоловік?

Я знаю добре, де я маю бути;

І ось я тут. А де ж Ромсо мій?

Шум за сценою.

Брат Лоренцо Я чую шум. Ходім з цього гнізда Зарази, смерті і тяжкого сну.

Наш замір вища сила зруйнувала,

Не наша. Ми противитись не можем. Ходім! Ходім! Джульєтто, поруч тебе Лежить твій мертвий муж. Наріс також. Тебе у монастир я прилаштую Святих сестер. Ходім, не зволікай.

Нічого не розпитуй. Близько варта.

Біжім хутчій. Джульєтто, люба сестро!

Шум наближається.

Загаємось — ускочимо в біду. (Виходить) Джульетта    Іди, мій отче, сам. Я не піду.

Що любий мій в руці стискає? Склянку, Спорожнену, я бачу, до останку.

І смерті» страшна отрута завдала...

Який скупий! Все випив! Не лишив І краплі благодатної для мене.

Що помогла б мені піти за ним!

Я цілуватиму твої вуста...

Ще, може, трішки є на них трутизни,— В підкріпленні цьому я смерть знайду... (Цілує його) Твої вуста ще теплі!..

1-й страж    (за сценою) Де цс, хлопче?

Веди нас!

Джульетта    Хтось іде!.. Мерщій! О щастя:

Тут рятівний кинджал!

(Вихоплює кинджал Ромсо з піхов) Ось твої піхви! (Заколює, себе) Зостанься в них і дай мені умерти!.. (Падав на труп Ромео і вмирав)

Входить сторожа з І Іарісовим пажем. Паж    Цс тут було, де смолоскип палає.

1-й страж.    Кров на землі! Оглянуть кладовище!

Кого б ви не знайшли, хапаіітс всіх!

Кілька стражів виходять.

Страшна картина! Граф лежить убитий... Джульетта теж спливає кров’ю... Що?..

Вона ще тепла!.. Щойно лиш померла,

Хоча два дні, як в склепі поховали!..

До герцога! Покличте Капулетті!

Збудіть Монтеккі! Обшукайте цвинтар!

Виходять ще кілька стражів.

Ми бачимо литпс трагічне місце;

Трагедії ж кривавої причину Без слідства нам ніяк не розгадати.

Повертаються кілька стражів з Балтазаром.

2- й страж    Ось ми знайшли слугу Ромсо, він

На кладовищі був.

1-й страж    Не відпускати,

Аж доки герцог не прибуде сам!

Повертаються інші стражі з братом Лоренцо.

3- й страж.    Ось тут чернець тремтить, зітхає й плаче;

У нього заступ відібрали ми І лом. А йшов він звідси, з кладовища.

1-й страж    Цс підозріло... Не тюкать ченця!

Входить князь з почтом.

Князь    Яке нещастя сталось тут зненацька,

Що нас так рано підняли з постелі?

Входять Капулетті, синьйора Капулетті та інші Капулетті    Що скоїлось? Чого цс тут кричать?

Синьйора Капулетті Народ по вулицях гука: «Ромсо!»

А хто — «Джульетта!», хто — «Наріс!». Біжать Всі з зойками до нашої гробниці.

Князь    Який тут жах так нам тривожить слух?

1-й страж    Володарю, ось граф лежить убитий,

Ромсо мертвий, поруч з ним Джульетта.

Вона була вже мертва, а тепер її убито знов. Вона ще тепла...

Князь    Шукайте скрізь негайно і дізнайтесь,

Хто б міг вчинити цей жахливий злочин!

1 -й страж    Слуга Ромео тут, ось і чернець;

При них ми захопили і знаряддя,

Яким гробницю можна розламати.

Капулетті    О небо!.. О дружино! Глянь сюди...

Таж наша доня вся спливає кров'ю!..

Він місцем помилився, цей кинджал! Його оселя ось порожня виситт.

На поясі у мертвого Монтеккі,

А згубний ніж стирчить у грудях доньки!

Синьйора КапулеттіО горе! Жах — мов похоронний дзвін, Мене у домовину кличе він!

Входять Монтеккі та інші.

Князь    Підвівся нині рано ти, Монтеккі,

Щоб глянути, як рано ліг твій син! Монтеккі    Володарю, моя дружина вмерла...

Не винесла вона розлуки з сином І от в могилу від журби зійшла.

Яке ж іще чека на мене горе?

Князь    Глянь і побачиш сам!..

Монтеккі    О ти. нечемо! Ти забув пристойність:

Раніш від батька ліг у домовину!

Князь    Вамкніп. уста свої для скарг до часу,

Допоки ми подій не з’ясували,— їх джерело, вершину і кінець.

Тоді вождем я стану вашій тузі І вам підпорою до смерті буду.

Тим часом підкоріть журбу терпінню: Ведіть сюди осіб всіх підозрілих.

Брат Лоренцо Хоч без вини, а ніби головний

Я в цій кривавій справі винуватець.

Все свідчип. прота мене — місце й час.

І ось стою тепер я перед вами,

Щоб засудить чи віптравдать себе,— Обвинувач я свій і оборонець.

Князь    Розповідай нам все, що знаєш ги.

Брат Лоренцо Я коротко, бо дихання моє

Коротше, аніж розповідь широка.

Ромсо, що лежить тут мертвий, був

Небіжчиці Джульєтті чоловіком;

І вірною дружиною йому Була Джульетта, що лежить тут мертва. Я повінчав таємно їх. В той день Убитий був Тібальт, і смерті, його Ромео засудила на вигнання.

То плакала за ним. не за Тібальтом, Дружина молода, Джульетта. Ви ж, Бажаючи розвіяти їй тугу,

Хотіли повінчати силоміць З Парісом. І тоді прийшла вона У розпачі і з поглядом безумним До мене та благати почала.

Щоб засіб я знайшов і допоміг Від другого їй шлюбу врятуватись.

А ні — то в мене в келії уб’є Сама себе, і я їй випиті, дав Снодійний трунок. Він подіяв так,

Як я того бажав: вона заснула,

А виглядала зовсім наче мертва.

Тим часом я Ромео написав,

Щоб він сюди прибув цієї ночі Й звільнив її з дочасної могили В ту мить, коли минути мав той сон.

Та посланця мого, ченця Джованні, Затримав прикрий випадок нежданий,

І вчора він вернув мені листа.

Тоді я сам сюди подавсь, до склепу, Щоб вивести її, коли вона Прокинеться зі сну. Хотів я в себе,

У келії своїй, їй дать притулок,

Аж доки зможу сповістить Ромсо. Проте, коли до неї я зайшов За декілька хвилин до того часу,

Як мала підвестися, то побачив,

Що тут дочасно разом полягли Наріс достойний і Ромео вірний.

Вона прокинулась, її благав я Піти зі мною і скоритись небу;

Але нараз почувся гам зокола,

І я був змушений покинуть склеп.

Вона ж упала в розпач й не хотіла Зі мною йти. І, як галаю я,

Умиті, сама зняла на себе руки.

11с все, що знаю я. А щодо шлюбу —

То мамка теж про нього добре знає. Якщо хоч трохи винен я в нещасті,

То заберіть моє старе життя За декілька годин раніш до строку І правосуддю в жертву принесіть.

Князь    Твоє ми здавна знаєм благочестя.

А де слуга Ромсо? Що він скаже? Балтазар    Я сповістив господаря свого

Про смсртт. Джульєггги. З Мант\ч умить Він верхи прискакав на кладовище І кинувся сюди, до цього склепу.

Листа ж звелів віддати вранці батьку І наказав мені, під страхом смерті,

Щоб я його самого тут лишив.

Князь    Подай листа. Я гляну, що він пише.

Де графів паж. що викликав сторожу? Скажи, що тут господар твій робив? ІІаж    Прийшов сюди він, щоб покласти квіти

На свіжу домовину' нареченій;

Мені ж звелів він далі відійти.

Я виконав наказ. Коли цс раптом Ступив до склепу хтось із смолоскипом І двері став ламати. Мій синьйор Враз піпагу вихопив і вмиті. на нього, А я побіг, щоб викликать сторожу.

Князь    Цей лист підтверджує слова ченця,

Шляхи кохання й новину про смерті.. Ромсо додає, що він купив В убогого аптекаря отруту Й прийшов сюди, щоб отруїтись тут І поруч із Джульеттою лежати.

О, де ж вони, ці ворот запеклі? Монтеккі! Капулеггі! Подивіться,

Який вас бич карає за ненависті.:

Ваш цвіт любов'ю вбили небеса!

А я за тс, що зносив ваші чвари,

Двох кревних нагло втратив. Кара всім! Капулетті    О брате мій. Монтеккі, дай же руку!

Вдовиний спадок цс дочки моє!,

А більшого не можу я просити. Монтеккі    Ачс я можу дати більше. Я

їй статую із золота поставлю.

І Іокіль Вероною звемо Верону, Любіїпого не буде силуста,

Аніж в коханні вірної Джульетта.

Капулетті    Ромсо статуя не менш багата

Із нею поруч буде тут стояти.

О, бідні юні жертви наших чвар!..

Князь    Не визирає сонце з-поза хмар...

Похмурий мир приніс світанок вам.

Ходім звідсіль. Все треба з’ясувати.

Ще доведеться виріншти нам,

Кого помилувать, кого скарати...

Сумніших оповідей не знайдете.

Ніж про любов Ромсо і Джульетта. (Усі виходягпь)

Переклад :і (чилійської Ірини Стешенко

Для тих, хто хоче знати більше

Дослідники вважають, що сюжет трагедії «Ромео і Джульетта» взятий з античності. Ще видатний римський пост Овідій у своїй книзі «Метаморфози» (перетворення), про яку ми з ваші згадували раніше, переказав давній міф про юних Псбу і Пір&ча, які жили колись у Вавилоні:

Тісба й Пірам; з юнаків наіптрскрасніишй він вавилонських,

В дів найкраща вона, що на Сході живуть миловиді.

Закохані, яким батьки заборонили одружуватися, домовилися таємно зустрітися під високою шовковицею за міськими мурами. Тісба, яка прийшла раніше за юнака, змушена була сховатися в печері від левиці. Тікаючи, дівчина загубила свою хустку. Люта тварина, «паща якої запінена й в крові волів, що загризла» розшматувала хустку, залишивши на ній криваві плями.

За якийсь час прийшов Пірам і, знайшовши роздерту хустку Тісби й сліди хижака, уявив найгірше. Він не зміг пережити горя та своєї причетності до нещастя, і власним мечем заколов себе. Тісба повернулася на місце зустрічі і з жахом побачила коханого в передсмертних конвульсіях. Його груди простромлені мечем. Усвідомивши весь трагізм і непоправність фатальних збігів, дівчина вкоротила собі віку мечем Шрама.

Сюжети про загибель закоханих із родин, що ворогували між собою, були відомі від XIII століття з історичних хронік. До речі, в «Божественній комедії» Дайте також присутні мотиви давньої ворожнечі вельможних родів. Однак імена Ромсо і Джульетта вперше згадуються у 1524 році в новелі італійця Луїджі Да Порто (1485—1529), яка мала назву «Історія двох шляхетних закоханих», де розповідається про трагічну долю молодих веронців.

Цю новелу неодноразово перевидавали, перекладати різними мовами, вона користувалася великою популярністю. Багато італійців зверталися до неї у своїй творчості. Сюжет запозичувати також автори з Іспанії, Франції та Англії. Літературна обробка відомого сюжету' Вільямом Шскспіром визнана найяскравішою і найнапруженішою, проте й вона не стала останньою.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Працюємо над текстом твору

1.    На які дві групи можна розподілити персонажів трагедії «Ромсо і Джульетта»? Схарактеризуйте стосунки, що існують між двома веронськими родинами.

2.    Знайдіть у тексті твору (дія 1 пута 5) монолог Ромео, враженого красою Джульетта. Доведіть, що цей монолог написаний у формі англійського сонета (див. Теорія літератури. Сонет). Складіть схему римування цього фрагменту.

3.    Як иідреагував Тібалмп на появу у святковій залі Ромео? До чого закликає сеньйор Капуяеиапі свого небожа і як він відгукується про Ромео Монтеккі? Про що свідчить ставлення Канулетгі до юнака?

4.    Знайдіть у тексті і прочитайте за ролями сцену знайомства Ромео і Джульетти (<)ія І сцена 5). Як у цьому епізоді юнак через образи ченця і святині демонструє і винахідливість закоханого і трепетне ставлення до дівчини?

5.    Доведіть, що закохані усвідомлюють несумісність своїх почуттів із родовою ворожнечею Монтеккі й Капулетті.

6.    Прочитайте монолог Ромео (і)ія II сцепа 1). До яких образів звертається Ромео, говорячи про вроду Джульетти та про свої почуття до неї? Які метафори, епітети вводить драматург у мову юнака, що звертається до коханої дівчини?

7.    Прочитайте монолог Джульетти. Чому ім’я юнака викликає в неї гіркі нарікання?

8.    Прочитайте за ролями початок діалогу Ромео і Джульетти. Як ви гадаєте, уособленням чого стають для закоханих їхні імена?

9.    Прочитайте слова Ромео, які свідчать про силу його почуттів та про втрату для нього цінності життя без кохання Джульєпи.

10.    До яких метафор і порішить у діалозі дії II сцени І звертаються закоханні, говорячи про свої почуття? Ни пишіть приклади в зошит («брунька ніжного коханняр; «як море, дна не має і любое» тощо).

11.    Про що домовилися юні закохані, проїдаючись?

12.    За що докоряв брат Лоренцо Ромео? Доведіть, що брат Лоренцо був першим, хто дізнавався про душевні переживання юнака.

13.    Якою метою керувався чернець, погодившись обвінчати дітей родин, що ворогували?

14.    Розкажіть, як Ромео влаштував вінчання. Чому юні закохані змушені були приховувати свої наміри? Як ви гадаєте, чому для Ромео Монтеккі та Джульєтти Капулетті було важливо якнайшвидше взяти шлюб?

15.    Згадайте, який мізерний привід став причиною лютого гніву Тібальчиї до Ромео. Чому Ромео намагався уникнути двобою з кузеном Джульєгги?

16.    Як цей епізод характеризує молодих Монтеккі та Капулетті?

17.    Що вразило Меркуціо в поведінці Ромео? Якби Меркуціо знав про одруження Ромео, чи зрозумів би він миролюбний настрій свого друга?

18.    Які жахливі наслідки мала задерикуватість молодих дворян? Чому Ромео картає себе за смерть Меркуціо і як він помітився Тібальтові?

19.    Доведіть, що ворожнеча між родинами Монтеккі і Капулетті стала причиною нещасть й інших родин.

20.    Яким був присуд князя щодо Ромео?

21.    Як Джульетта сприйняла звістку про смерть Тібальїа і вигнання Ромео з Верони?

22.    Про що прийшов домовлятися до брата Лоренцо іраф Наріс? Як Наріс пояснив ченцеві такий великий поспіх з його одруженням?

23.    Який план дій запропонував Джульєггі брат Лоренцо?

24.    Як повелися батьки Джульєтти, коли їхні прокльони збулися: донька померла, не вийшовши заміж за Паріса?

25.    Через який фатальний збіг обставин Ромео не отримав листа від брата Лоренцо?

26.    Хто опинився вночі біля родинною склепу Капулетті? Чим завершилася суперечка на цвинтарі?

27.    Як загинули Ромео і Джульетта? Чим би закінчилася п'єса, якби брат Лоренцо прийшов на кілька хвилин швидше?

28.    Чи досяг зрештою чернець своєї мети у примиренні запеклих ворогів? Чи такою уявляв він собі долю двох закоханих?

Узагальнюємо і підсумовуємо

29.    Назвіть героїн трагедії Вільяма Шекспіра.

30.    Схарактеризуйте образ брати Лщнтцо. Якого особливого значення набуває обрію ченця у трагедії, написаній у добу Відродження?

31.    Про що свідчить той факт, що ніхто з персонажів твору жодного разу не згадує причин «стародавньої чвари» між двома родами?

32.    Назвіть безглузді вчинки і фатальні випадковості, що завадили головним героям досяіти своєї мети. Доведіть, що долю Ромео і Джульєгги визначили другорядні персонажі.

33.    Чому на прикладі ворожнечі родів Монтеккі й Каиулетгі можна сказати, що зло породжує зло, помста — нове прагнення помсти?

34.    Схарактеризуйте образи Ромео і Джульет/пи. Доведіть, що молоді люди ставилися до свого кохання як до найдорожчого скарбу, ціннішого за життя.

Міркуємо самостійно

35.    У чому полягає оптимістичність фінгь'іу, який настав після катастрофічної розв’язки трагедії?

36.    Як ви гадаєте, чому центральною темою одного з найкращих творів доби Відродження стала тема коханим? Доведіть, що перемога кохання над ненавистю була неминучою у трагедії видатного драматур га-гу ман і ста Вільяма Шекспіра.

37.    Порівняйте сюжет трагедії Вільяма Шекспіра «Ромео і Джульетта» і сюжет античного міфу пік» загибель закоханих, які теж походили із родин, що ворогували.

38.    Чому фінал про юних Тісбу і Шрами викликає у читачів тільки розпач?

^ Застосовуємо теоретичні питання

39.    Назвіть елементи компониції драматичного твору і проаналізуйте особливості композиції трагедії Вільяма Шекспіра «Ромео і Джульетта».

40.    Визначте експозицію, зав’язку, розвиток дії, кульмінацію і розв'язку у трагедії В. Шекспіра.

41.    Яку, на вашу думку, функцію виконують у п’єсі Шекспіра прологи? Звідки драматург запозичив роль хору?

42.    Доведіть, що катастрофічна розв'язка у трагедії «Ромео і Джульетта» змінюється епілдгом, який відновлює порушений порядок і встановлює мир.

43.    В античній трагедії події розвивалися впродовж одного дня. (’пробуйте з’ясувати, який час охоплюють події в трагедії Вільяма Шекспіра.

44.    На прикладі трагедії «Ромео і Джульетта» поясніть особливості драматичного роду літератури.

45.    Згадайте жанрові особливості трагедії та поясніть сутність трагічного конфлікту твору В. Шекспіра.

Виконуємо творчі завдання

46.    Назвіть сцени твору, які вас вразили найбільше.

47.    Уявіть, якими повинні бути інтонації дійових осіб, їхні жести, міміка.

48.    Прочитайте за ролями ці сцени, намагаючись відтворити емоційне напруження.

Мі гелі, де Сервантес Сааведра (15-17-1616)

 

Miгёль де Сервйнтес Саавёдра — видатний іспанський письменник. Його творчість належить до епохи зрілого іспанського Відродження. яка характеризується настроями розчарованості в ідеалах гуманістів. Ренесансна мрія про високе призначення людини розбилася об сувору дійсність відсталої феодальної Іспанії. В країні панувала абсолютна влада короля, якому підпорядковувалася навіп. церква.

До того ж, якщо в інших європейських країнах королівська влада підтримувала міста та буржуазію і була зацікавлена в розвитку ремесел і промисловості, то в Іспанії цього не сталося. Відкриття іспанцями багатої на поклади срібла Америки сприяло швидкому збагаченню верхівки суспільства без будь-яких зусиль і без потреби розвитку власної країни.

Цс спричинило руйнування економіки Іспанії, зубожіле населення, зокрема й дрібні зсмлсвласники-дворяни (ідальго), залишали країну і виїжджали в колонії. До кінця XVI ст. третина земель не оброблялася, і в сільськогосподарську країну’ доводилося ввозити навіть зерно. Настав повний занепад, постійне зростання податків робило невигідною будь-яку діяльність. «Більшість іспанців перетворилися на справжніх нероб, — писав сучасник, — одні в нс-роб-дворян, інші в нероб-злидарів».

Мітель де Сервантес Сааведра народився 9 жовтня 1547 року в родині збіднілого ідальго. Колись його дід був дуже багатою людиною. Але вже батько Мігеля — Родріго — заплутався в боргах, і його майно пішло з молотка на користь лихваря, який позичив йому гроші. Він заробляв на хліб ганебною для ідальго професією лікаря, і величезна родина (у Родріго було семеро дітей) часто переїжджала з міста до міста з надією на несподіваний успіх. У 1561 році сім'я переїжджає в Мадрид, де під впливом свого вчителя Сервантес починає писати вірші, частина з яких була опублікована в збірці на смерть королеви Ізабелли.

Коли збірка вийшла із друку в 1569 р., Сервантеса вже не було в Іспанії. Щоб поліпшити матеріальне становище родини, Мітель іде на військову службу. До 1575 р. він служить в іспанських гарнізонах на території Італії батьківщині Відродження. Міста Італії справили величезне враження на молодого Сервантеса, він зацікавився ренесансною культурою та літературою цієї країни.

Прекрасно знаючи латину, Мітель вивчив ще й італійську мову. Він із захопленням читав твори італійських гуманістів, особливо йому подобалася поезія Франческо Петрарки. Вважають, що саме гуманістична культура італійського Відродження найбільше вплинула на формування світогляду та творчих уподобань майбутнього письменника.

Військова служба Сервантеса не обмежилася гарнізонними караулами — йому довелося взяти участь у війні з Туреччиною, що розпочалася в 1570 році. Найвизначнішим епізодом цієї війни була морська битва поблизу бухти Лепгінто⁸⁰, яка відбулася 7 жовтня 1571 року. Турки захопили острів Кіпр, що належав Венеції, і вивели свою ескадру до берегів Греції. Назустріч їм вийшов об’єднаний іспансько-венеційський флот, яким командував брат іспанського короля Хуан Австрійський.

 

Розпочався найбільшій в історії бій галерного флоту, у якому взяло участь близько п'ятисот суден. На іспанських галерах приготувалися до бою 24 тисячі солдатів, зокрема й рота, у якій служив Сервантес. Бій був довгим і кривавим, але перемога європейців була повною: вони потопили 15 турецьких кораблів, а 180 захопили в полон. Мі гель отримав у бою дві вогнепальні рани в груди й одну в ліву руку, яку паралізувало до кінця життя.

У 1575 році Сервантес залишає військову службу й відпливає до Іспанії. Король Хуан Австрійський та віце-королі» Неаполя, пам'ятаючи його мужність і хоробрість, підписують рекомендаційні листи на ім'я короля. Ці листи відкривати великі можливості для кар’єри на батьківщині, але дорогою додому корабелі» захопили алжирські пірати. Письменник пробув довгі п’ять років у полоні, аж поки їіого, зібравши гроші, не викупила родина.

Доля Сервантеса після алжирського полону

Повернувшись додому, Сервантес дізнався, що його покровитель Хуан Австрійський помер і допомоги в службовій кар’єрі чекати нема від кого. Фінансові справи за ці роки ще більше погіршилися сім'я зав’язла в боргах. збираючи гроші для викупу. Вперше у Сервантеса виникла супсчність

між його світоглядом відданого слуги короля та реальною дійсністю, у якій успіху досягали інтригами, а не доблестю.

У цей період Мітель відчуває потребу писати і звертається до свого багатого життєвого досвіду. Він пише близько тридцяти п’єс, серед яких були п’єси про бій поблизу Лепанто та алжирський полон, роман «Галатея», що став відомим і не раз перевидавався в Іспанії та інших країнах. Однак Сервантес заробив дуже мало.

У 1585 році помер батько Сервантеса, і Мітель став главою родини. Не маючи можливості прогодувати родину літературною працею, він «відклав перо» і «звернувся до інших занять». Пошуки заробітків приводяті, його в 1587 році до Севільї — єдиного міста в Іспанії, де ще нуртувало ділове життя. У цьому портовому місті Сервантес пробув 15 років. Він влаштувався комісаром із поставок продовольства для армії та флоту.

 

Королівський наказ зобов’язував продавати продовольство всім без винятку за фіксованою ціною. Великі землевласники і монастирі намагалися уникнути обов'язкового продажу зерна за безцінь. Але Мітель був чесним і виконував королівський наказ буквально.

Він не робив жодних винятків, чим нажив собі багато ворогів. На ні,ого йдуть позови в суд та звинувачення в розкраданні коштів, отриманих для закупівель. За цими позовами Сервантеса до з’ясування обставин неодноразово ув'язнювали. Найдовше, майже півроку, йому довелося сидіти у в’язниці у 1597 році. Багато вільного часу, який уперше за багато років з’явився у письменника, повертає його до творчості.

Саме в Севільській в’язниці 50-річний Сервантес написав перші розділи безсмертного роману «Премудрий ідальго Дон Кіхот з Ламіїнчі».

До середини 1604 року перший том роману було завершено. Видавець не надто вірить в успіх цієї книш, тому видає її у 1605 році на поганому папері розбитим друкарським шрифтом, із безліччю помилок. Та навіть у такому вигляді книга має величезний успіх. У перший рік її доводиться неодноразово перевидавати; швидко з'являються переклади іншими мовами. Пригоди бідного ідальго, який вирішує стати мандрівним рицарем, завойовують серця людей. Для білі,шості

сучасників «Дон Кіхот» був романом, сповненим комічних пригод. Відомий випадок, коли королі» Філіпп III вийшов на балкон палацу і побачив студента, що йшов вулицею, читаючи якусь книгу, і шалено реготав. «Ось людина, яка або з'їхала з глузду, або читає «Дон Кіхота», — сказав король. Послужливі придворні послали навздогін слугу, який з'ясував, що студент справді читав «Дон Кіхота».

Як і попередні книги, роман не поліпшив матеріального становища Сервантеса — він і далі залишався бідним. Однак читачі з нетерпінням чекали на продовження пригод премудрого ідальго, тому бб-річний письменник взявся за написання другої частини роману. Наприкінці 1615 року роман з’явився у продаж}', а вже 25 квітня 1616 року Сервантес помер. Поховали його наступного дня коштом братства при ордені францисканців.

За рік до смерті видатного письменника відбулася знаменна розмова про його долю. У лютому 1615 року до Мадрида прибуло посольство французького короля Людовика XIII. Члени посольства, люди освічені та великі шанувальники літератури, почали розпитувати своїх іспанських друзів про Сервантеса: скільки йому років, чим він займається, який його суспільний стан та статки. Іспанці змушені були відповісти, що він — старий, солдат, ідальго, бідний. Па що один з членів посольства сказав: «Отже, таку людину Іспанія не зробила багатою і не підтримує за державний кошт». Проте інший француз висловив іншу думку: «Якщо нужда змушує його писати, то дай, Боже, щоб він ніколи не жив у достатку, тому що своїми творами він, залишаючись бідним, збагачує весь світ».

Літературний коментар

Сервантес та його «Дон Кіхот»

Роман «Премудрий ідальго Дон Кіхот з Ламанчі» був задуманий як пародія на рицарські романищо заполонили тогочасну Іспанію. У часи Сервантеса було відомо понад сто двадцяті» рицарських романів, у яких описували неймовірні пригоди різних рицарів і прославлялися їхню доблесть, гречність та любов до Прекрасних Дам. Ці романи не мали нічого спільного з реальним життям, але ними зачитувалися всі прошарки населення². Зазвичай, читали вголос, збираючись у гуртки і співпереживаючи всім подіям, що відбувалися в романі. ⁸¹

Відомий випадок, коли один іспанський дворянин ненадовго виїхав з дому у справах, а повернувшись, із жахом побачив, що вся його родина разом зі слугами заливається слізьми і вигукує: «О горе! Він помер!» На щастя, з’ясувалося, що розпач усього дому був спричинений смертю героя рицарського роману, який вони читали.

Отже, головний герой Сервантеса, збіднілий ідальго, збожеволівши від надмірного читання рицарських романів, вирішив стати мандрівним рицарем, шоб присвятити себе боротьбі зі злом і служінню своїй Прекрасній Дамі. Він вирушив у путь, і йому було байдуже, що часи рицарів минули кілька сторіч тому, а їхні подвиги існують лите в романах.

Ділком зрозумілою є реакція звичайних іспанців, які дорогою несподівано зустрічають людину в давньому обладунку. їхнє здивування можна було б порівняти з нашим, якби, ідучи до школи, ми зустріли чоловік у вишуканому костюмі кавалера XVII ст. (у питній перуці, камзолі, черевиках із бантиками), який би розповів, що в наш брутальний та прагматичний час він прагне відродити витончені манери, про які читав у старих романах.

Дивак Дон Кіхот за законами традиційного сюжету обіграє собі Даму серця, озброюється та виїжджає на захист усіх знедолених, щоби подвигами уславити ім’я коханої. Дон Кіхота не бентежить, ідо рицарський обладунок його прадіда «іржею та цвіллю покрився», а Дама серця — звичайна селянка, яка була «великою майстринею солити свинину»; що його товстун-зброєносець Ссінчо ІМнса теж не вирізняється шляхетним походженням, а бойовий кінь Росинінт — ледь жива шкапа «шкура та кості». Через викривлене з'явлення про навколишній світ нещасний ідальго весь час потрапляє в комічні ситуації. Він керується високими цілями, гуманними ідеалами, але приносить лише шкоду довколишнім, собі й зброєносцеві.

Проте автор не просто висміяв рицарські романи і застарілу манеру їх написання. Сервантес правдиво і масштабно зобразив іспанську дійсність XVI XVII ст.: Дон Кіхот і Санчо ГІанса в пошуках пригод зустрічаються з різними прошарками суспільства, зіштовхуються з повсякденним життям іспанської провінції та великих міст. Безумство рицаря, «заступника всіх ображених та гноблених», його прагнення до утвердження ідеалів добра і справедливості контрастують з убогістю, злобою, недоумкуватістю селян, корчмарів, з вишуканою жорстокістю нудьгуючих дворян.

Так виявляється неоднозначність образів Дон Кіхота та Санчо Паней. Образ Дон Кіхота — це й пародія на «книжного рицаря», і конкретно-історичний образ збіднілого ідальго, і одночасно образ мнслитсля-гу мані ста. Маніяк, одержимий ідеєю рицарства, поступово перетворюється на «мудрого безумця», слова і вчинки якого чесніші за слова і вчинки довколишніх.

Велике значення для розуміння образу героя мають його судження і промови. У них /Іон Кіхот проголошує ренесансний ідеал людини, нсобхід-ність свободи особистості, погляди на систему управління країною та законність. Та всі ці ідеї виявляються несумісними з реальною дійсністю Іспанії XVI- XVII ст.

Образ Санчо ІІанси, який мав пародіювати скромних та відданих зброєносців із рицарських романів, також швидко переріс початковий задум автора. Санчо Панса став пертим у європейській літературі живим та повнокровним образом селянина. Наївна простодушність і віра в химерні обіцянки Дон Кіхота гармонійно поєднується в ньому зі здоровим глуздом. Його мова пересипана прислів’ями та приказками (а їх у романі 275), в яких узагальнена народна мудрість. Своєю розсудливістю і селянським практицизмом Санчо Нанса вдало доповнює піднесеного та натхненного Дон Кіхота, який живе у фантастичному світі своїх вигадок.

Висміюючи фантазії свого героя, Сервантес упродовж усього твору відстоює рицарські ідеали честі та справедливості, які були близькі йому як письмснникові-гуманісту. Однак розчарування в здійсненності ідеалів Відродження призвело до того, що автор головним героєм роману, носієм високих гуманістичних ідей, робить божевільну людину. Сервантес наштовхує своїх читачів на роздуми про тс, у якому світі вони живуть. Невже цей світ настільки жорстокий і цинічний, що прагнути добра і справедливості може лише людина несповна розуму?

ПРЕМУДРИЙ ІДАЛЬГО ДОН КІХОТ З ЛАМАННІ

(окремі розділи)

ЧАСТИНА ПЕРША РОЗДІЛ 1,

де оповідається, хто такий був преславний ідальго Дон Кіхот з Лама'нчі та як він жив

В однім селі у Ламанчі⁸² — а в якому' саме, не скажу' — жив собі не так давно ідальго, з тих, що то мають лише фамільного списа, старосвітського щита, худу шкапину та хорта-бігуна'. Була у' нього в домі ключниця років за сорок і небога, що й двадцяти ще не мала, та ще хлопсць-чслядинсць для польової та надвірної роботи — чи коня сідлати, чи ножицями садівницькими орудушати. Літ нашому ідальго до п'ятдесяти добиралося, стату^гри був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в полюванні. Прізвище його бу'ло, кажучі., Кіхада чи Кесада⁸² (про цс, бачите, одні автори пишуть так, а другі інак), хоча в нас є певні підстави гадати, що насправді він звався Кіхана. Проте для нашої повісті воно байдуже.

Так от, щоб ви знали, ідальго той весь вільний час — тобто замалим нс цілий рік — читав рицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання. І так він до того діла прилюбився та приемоктався, що не одне поле орної землі продав для купівлі рицарських книжок: де, було, яку побачить, так зразу й тягне додому.

 

І так наш ідальго у тс читання кинувся, що знай читав, як день, так ніч, од рання до смеркання, а од смеркання знов до рання, і з того недосипу та з того перепиту мозок його до решти висох — і зсунувся бідака з глузду. Його уява переповнилася різними химерами, вичитаними з тих книжок: чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зітханнями та коханнями, розлуками та муками і всякими такими штуками. Всі ті несусвітні вигадки так вбились йому в голову, тпо він мав їх за щирісіньку правду. Казав, що Сід Руй Діас⁸³ завзятий був рицар, але не вийшов проти рицаря Полум’яного Меча, бо той одним махом двох страшних і потворних велетнів міг навпіл розрубати. Похваляв наш ідальго і велетня Морган-та², що з усього пихатого й нечемного всликанського кодла єдиний був люб'язний і гречний. А за тс, щоб дати прочухана зрадникові Гансло-ну*, наш кавальєро⁴ віддав би радо свою ключницю — та вже й небогу заодно.

Збожеволів він так остаточно, і вроїлася йому в голову дивна думка, яка жодному шаленцеві доти в голову не приходила, що йому випадає собі на славу, а рідному краєві на пожиток, стати мандрівним рицарем, блукати світами кінно і оружно, шукати пригод і робити все тс, що робили, як він читав, мандрівні рицарі,— тобто поборювати всілякого роду кривди, наражатися на різні біди й небезпеки, щоб, подолавши їх, вкрити ймення своє безсмертною славою. Бі-

долаха бачив уже в думці, як за правицю потужну вінчають його, щонайменше, короною Трапсзонтського царства. І віддаючись цим принадним мріям, заходився він мерщій наміри свої до діла доводити.

Поперед усього вичистив прапрадідів рицарський обладунок, що вже бо-зна відколи занедбаний в кутку валявся і добре іржею та цвіллю взявся. Вичистив, полагодив, як міг, але бачить недолік у ньому великий: забрала бракує, є самий-но шишак'. Однак хитро зумів тому лихові зарадити: вирізав

3    картону такий ніби напівіполом із забралом, примостив до шишака — от тобі й толом повніш. Щоправда, як добув меча, щоб перевірити, чи міцний той шолом, чи витримає в разі чого удар, та рубонув раз і вдруге, то одним махом знівечив усе, над чим цілий тиждень морочився. А тцо легкість, з якою шолом на шмаття обернувся, була йому не до смаку, він вирішив забезпечити себе перед таким випадком і переробив його, вправивши всередину кілька залізних обручів. Він залиишвея задоволений його міцністю, хоч і не захотів її більше перевіряти, і вважав, що має тепер доброго шолома.

Тоді огледів свою шкапу і, хоч була вона в нього сама шкура та кості, визнав, що ні Олександрів Буцефал, ані Сідів Баб’єка* його коневі не рівня. Чотири дні над тіш думав, як його назвати — бо де ж видано, щоб кінь такого славного рицаря, та ще такий сам собою добрий, не мав якогост» голосного імені? Отож і старався знайти йому такс ймення, що ясно показувало б, чим був той кіш», поки не служив мандрівному рицареві, і чим тепер став — гадав, бачите, що як у господаря стан змінився, то й кінь відповідно мав змінити ім’я на якесь нове, славне та гучне, гідне нового звання і нового покликання його господаря. Крутив туди й сюди, перебирав сотні імен, вигадував і від-кладував, подовжував і скорочував, перевертав на всі боки — і назвав нарешті Росинантом³. Це ім’я здалося йому благородніш і милозвучним, а до того ще й промовистіш: бувши перед цим шкапою, перетворився його кінь у найпершого верхового коня на світі.

Назвавши так собі до вподоби вірного свого коня, став наш ідальго ду-мапі-гадати, яке б уже самому собі ймення прибрати, і тс думання зайняло вже не чотири дні, а цілих вісім. Кінець кінцем він нарік себе Дон Кіхотом⁴. Проте, згадавши, що одважний Амадіс не задовольнявся своїм голим йменням, а долучив до нього назву рідного королівства, щоб його прославити, і (іменувався Амадісом Гальським, наш завзятий рицар поклав теж додати до свого імені назву вітчизни своє! і величатися Дон Кіхотом з Ламанчі: так ⁸⁴

усякому буде зрозуміло, звідки він родом, так, гадалося йому, уславить він свою батьківщину.

Підрихтувавши отак обладунок, спорудивши як слід шолома, прибравши ймення коневі своєму і нарешті собі самому, вважав наш рицар, що тепер лише за одним діло стало — знайти собі даму до закохання, бо мандрівний рицар без любові — то все одно, що дерево без листя і плодів або тіло без Душі.

— Коли за гріхи мої,— мовив собі на думці — або на моє щастя, випаде мені зустрітися з якимсь велетнем, що зазвичай трапляється мандрівним рицарям, і я переможу його в двобої, чи розпанахаю навпіл, чи іце яким чином поборю його, то хіба не гоже буде мати якусь даму, щоб послати його до неї на поклін? Нехай увійде, впаде навколішки перед любою моєю сеньйорою і скаже смирно та покірно: «Я — велетень Каракульямбро, володар острова Маліндранії, мене переміг на герці ще не оцінений по заслузі рицар Дон Кі-хот з Ламанчі і велів мені стати перед очі вашої милості, щоб ваша вельможність розпоряджалася мною по своїй вольній волі*.

О, як же радів наш добриті кавальєро, виголосивши в думці таку промову, а надто, знайшовши нарешті ту, кого мав назвати своєю дамою! То була, як гадають, проста собі дівчина із сусіднього села, хороша на врод}', в яку він був деякий час закоханий, хоч вона, здається, про тс не знала й не дбала. Звали її Альдонса Лорснсо. Вона ж то і видалась йому гідною носити титул володарки його думок. Вишукуючи такс ім’я, щоб і на її власне було схоже, і личило принцесі чи якійсь сеньйорі високого роду, він назвав її Дульсінсєю⁸⁴ Тобоською (бо родом була із Тобоса). Цс ім'я здавалось йому доброзвучним і значним, до пари тим, що він приклав уже собі й коневі своєму.

РОЗДІЛ 2,

де оповідається про перший виїзд завзято,ю Дон Кіхота із своїх володінь

Скоро отак зібравшись, не хотів наш ідальго марно часу гаяти і здійснення своїх намірів надовго відкладати, бо від того світові неабияка могла вчинитися шкода; скільки ще в ньому зла треба знищити, скільки беззаконня скасувати, скільки сваволі припинити, скільки помилок виправити, скільки обов’язків виконати. Отож, ні слова нікому про задум свій не сказавши, встав він раз якось перед світом (а діло було в місяці липні, як саме гарячі дні стояли) і так, щоб ніхто не бачив, од>й на себе повний обладунок, сів на Росинанта, приладив на голові свого латаного шолома, настромив на руку щит, схопив списа і виїхав задвірками в чисте поле, радий та веселий, як щасливо складаються з самого початку його справи. Та ледве опинився в полі, як вдарила йому в голову страшна думка — така страшна, що він готовий був уже і назад повернутися. Пригадав собі, що його ж іще не посвячено у рицарі, тож ⁸⁵

за рицарськими законами він нс має жодного права ставати до бою з будь-яким рицарем. А якби вже й посвячено, то як рицар-біляк' він може носити ліпне білий обладунок, без девізу на щиті, поки своєю хоробрістю його не заслужить. Ці міркування похитнули були його намір, та шаленство взяло гору над тими сумнівами, і він вирішив, що звернеться з проханням про посвячення до пертого, хто в мандрах йому зустрінеться, бо й інших багато так чинило — цс він вичитав у книжках, які довели його до такого стану. ІЦо ж до білого обладунку, то він вирішив так свої лати на дозвіллі ви'шетити, щоб вони за самого горностая біліше ясніли. Заспокоївшись, він рушив далі, даючи на волю коневі куди-хотя правити: у тому ж, гадав він, і була вся сила пригодництва.

Іде ото наш новоявлений рицар та й промовляє сам до себе та ківш словами:

— Немає найменшого сумніву, що в прийдешні часи, коли об'явиться світові правдива історія моїх голосних подвигів, мудрець, котрий їх опише, розпочне оповідь про цей мій перший ранковий виїзд саме так: «Заледве ро-жеволиций Аполлон почав розпускати по широкому й просторому виду земному золотаві сувої свого пишного волосся, заледве дрібні різнопері пташки, мов у арфи дзвонячи, ніжнотонною і медоплинною гармонією привітали рум'яну Аврору, що саме покинула м’яке ложе ревнивого свого мужа і

 

з’явилася смертним очам поміж брам і вікон ламан-чського обрію, як преславний рицар Дон Кіхот з Ламанчі, занехаявши розкішні пуховиці, скочив на свого славетного коня Росинанта і рушив в дорогу вікодавньою і людослав-ною рівниною Монтьєль-ською».

Майже цілий той день їхав він дарма не траплялося йому по дорозі нічого, вартого згадки, що його аж розпач брав, бо не терпілося йому зустріти кого-небудь і спробувати одразу міць своєї правиці. Надвечір і сам він, і кінь його страшенно стомились і охляли з голоду. Розглядаючись на всі боки, чи нема де якого замку або хоч куреня пастушого, де б прихиститися та відпо- ⁸⁶

чити після труду великого, побачив наш рицар неподалік від шляху корчму, і здалось йому, що то він зірку побачив, яка приведе його як не в самий рай, то хоч до воріт спасіння. Наддавши ходу, добрався він до неї так уже смеркома.

Нашому іпукай-біді здавалося, ніби все, що йому думалося, бачилося чи уявлялося, має неодмінно з тіш збігатися, що він у книгах вичитав, тож йому зразу й примарилося, що цс не корчма, а пишний замок о чотирьох вежах та шпилях щиросрібних, що коло замку того і міст звідний, і рів кругойдучий є, і все інше, до ш.ого належне. Не доїхавши трохи до корчми (чи то пак до замку), він натягнув коневі поводи й зупинився, сподіваючись, що ніж зубцями муру відразу з’явиться якийсь карлик і задме в ріг, повідомляючи про прибуття рицаря. Сталося випадком, що саме в ту хвилину свинопас, зганяючи зі стерниська черідку свиней, засурмив у ріжок, бо на той звук воші звикли збігатися. Тут уже Лон Кіхотові здалося, що сподівання його справдилась, що то карлик попереджає про його приїзд.

Підоспів в ту саму пору корчмар — чоловік із себе повнотслссий і через тс, може, на вдачу добродушний. Правда як побачив він тс одоробло в обла-дунку, то мало не засміявся. Проте риштунок той грізний все-таки й перелякав його немало, і він вирішив прийняти гостя поштиво.

—    Сеньйоре рицарю,— озвався він до нього,— якщо ваше добродійство хоче в нас підночувати, то ваша милість знайде тут усе, що треба — от тільки ліжка немає, а то всього повно.

Дон Кіхот, побачивши шанобливість кастеляна,— він бо мав корчмаря за управителя замку,— одказав:

—    А мені, пане кастеляне, і того станс.

Корчмар подумав, що гість назвав його кастеляном, щоб натякнути, ніби він «кастілсць, на всі руки умілець»,— хоч насправді був родом з Андалузії і такий злодіяка, що заломив би самого Кака⁸⁶, а шахрай незгірпшй од якогось Жака. Він відповів рицареві:

То виходить, ваше добродійство, що

Ваше ложе — твердий камінь,

Вартування то ваш сон...²

Коли так, то смілігво можете завернули до наптої хати: такс в нас тут діється, що не то одну' ніч, а й цілий рік можна буде очей не стуляти!

Цс сказавши, притримав стремено Лон Кіхотові, і той зсів із коня з тяжкою, правда, бідою, бо ж цілісінький день і ріски в роті не мав, та попрохав господаря як елід попорати коня, бо, мовляв, другого такого вівсяника і в світі не знайдеш. ⁸⁷

Корчмареві кінь не здався і в половину таким добрим, як хвалився Дон Кіхот, проте він завів його до стайні і зразу повернувся, чи не треба ще чого гостеві.

—    Я поїв би дечого,— одказав Дон Кіхот,— гадаю, що се було б до речі.

З гостя саме стягали обладунок. Нагрудника й наплічника вже зняли, а от нашийника ніяк не могли відстебнути та того вражого шолома стягнути, що до нього стрічками зеленими був міцно прикручений. Треба було б ті стрічки розрізати, бо вузлики так позатягалися, що не розплутаєш, але Дон Кіхот не хотів ніяк із тіш погодитись.

Стола поставили тут же надворі, коло воріт, і господар приніс Дон Кіхо-тові порцію тріски. Риба була погано вимочена і ще гірше зготована, а хліб до неї чорніший і цвіліший за рицарів обладунок. Ото була сміхота дивитись, як він вечеряє! На голові у нього шолом, забрало підняте, а до рота сам рукою не дістане — мав хтось інший їжу в рота класти. Ще важче було з питтям, але корчмар придумав, як тій біді зарадити: вибрав з тростинки серединку, один кінець тої трубочки в рота йому вставші, а в другий вино наливав. Рицар же, щоб тільки стьожок не розрізати, всі ті недогоди терпляче зносив.

В цей саме час до корчми зайшов коновал, щоб холостити поросят, і, увійшовши, писнув кілька разів у свою дудочку. Тут вже Дон Кіхот остаточно впевнився, що прибув до пишного замку, де його зустрічають з музикою, що тріска — то форелі>, черствий хліб — пшенична булка, а корчмар — кастелян. Отже, недарма вирішив він у світ рушити, недарма виїхав зі своїх Володі нт». Одне тільки його муляло, що він досі не посвячений у рицарі, тому не має ще повного права шукати якоїсь пригоди.

РОЗДІЛ з,

де оповідається. яким потішним способом висвятився Дон Кіхот па рицаря

Мучений тією думкою, Дон Кіхот відбув швиденько вечерю свою вбогу корчемну, гукнув господаря, пішов з ніш до стайні, а там впав перед ним навколішки і сказав:

—    Доблесний рицарю, я не встану з місця, поки добродійство ваше не вчинить мені однієї ласки; вчинивши ж її, ваша милість і себе славою великою вкриє, і роду людському немало прислужиться.

Корчмар, побачивши гостя в ногах своїх і такі слова його почувши, витріщив очі з великого дива і не знав, що робити. Він намагався підняти Дон Кіхота, але той аж тоді встав, коли корчмар пообіцяв уволити його волю.

—    Меншого я й не сподівався від вашої незрівнянної великодушності,— промовив тоді Дон Кіхот, бо ласка, про яку вас просив і яку ваша милість прирекла мені зробити, полягає в тому, щоб завтра вранці ви мене у рицарі посвятили. Цю ніч у каплиці замку я вартуватиму при зброї, а вранці, кажу, нехай справдиться жадання моє заповітне, щоб міг я за велінням обов'язку мого об’їжджати всі чотири сторони світу, шукаючи пригод та допомагаючи

всім скривдженим, що належить чинити всякому рицарству, а надто таким як я мандрівним рицарям, схильним до звершення подібних подвигів.

Корчмар був, як ми вже казали, битий жак; він і зразу був подумав, що його гість несповна розуму, а тепер і зовсім в тому пересвідчився. Хотівши добре порозважатися цієї ночі, він надумав потурати всім його примхам, тож і сказав Дон Кіхотові, що схвалює його намір, цілком притаманний і властивий таким славним рицарям, на якого він подобою своєю бадьористою виглядає. До цього він ще додав, іцо при замку немає каплиці, де можна було б відбути нічне вартування, бо стару розвалили, а нової ще не збудували. Але йому, напевно, відомо, іцо в разі потреби вартувати при зброї можна в будь-якому місці, отже, нехай його гість перебуде цю ніч на замковому подвір'ї, а вранці, як Бог поможе, відправляться всі приписані церемонії, і він станс справдешнім рицарем, і то таким, що не знайдеш у всьому світі хрещеному.

 

Потім корчмар спитався в Дон Кіхота, чи має він гроші; той відповів, що не має, бо ніде в книгах не читав, щоб мандрівні рицарі носили їх при собі. Корчмар йому заперечив: хоч у романах про тс й не пишеться, бо автори не вважають за потрібне згадувати про такі прості й потрібні в дорозі речі, те гроші або чисті сорочки, однак цс зовсім не значить, що в рицарів їх не було. Давні рицарі про тс дбали, щоб у зброєносців їхніх були гроші й інші всілякі потрібні речі, як то корпія чи мазі лікувальні. А як траплялося, що рицар не мав зброєносця (хоч такс й не часто випадало), то й сам приторочував, бувало, саковки маленькі скакунові до спини, нібито не знати яка дорога річ. Правда, возитися із саквами не всльми-то мандрівному рицареві пристало, тим і радить він Дон Кіхотові (хоч міг би й наказати, яко хрещеникові своєму), хай ніколи більше не рушає в дорогу без грошей та інших таких потрібних речей: той припас зовсім несподівано може стати у великій пригоді.

Дон Кіхот пообіцяв так усе точно вчинити, як радив йому кастелян, а сам заходився лаштуватися до цілонічної варти коло зброї на просторому подвір'ї. Позбирав увесь свій обладунок, склав на жолоб напувальний коло

колодязя, сам же, нахопивпш на одну руку щита, а в другу списа взявши, почав перед жолобом поважно й ніби спогорда туди-сюди походжати. Як заступив він на варту, то й ніч якраз запала.

Корчмар же тим часом розповів усім, хто в його корчмі був, про божевілля свого нового нічліжника, про вартування над зброєю та про обряд посвяти у рицарі, що мав після того відбутися. Всі дуже дивувалися й вийшли, щоб на Дон Кіхота здалеку поглянути, а він ходив собі велично назад і вперед або спинявся раптом і, спертись на списа, пильно дивився на свій бойовий об ладунок. Ніч була вже пізня, але місяць так розсвітився, ніби в сонця все проміння забрав, і всі добре бачили, що витворяв новонасталий рицар.

Одному погоничеві, що в корчмі зупинився, прийшла саме охота напоїти своїх мулів, а для цього треба було зняти з жолоба Дон Кіхотів обладунок. Як побачив наш рицар того напасника, закричав відразу дужим голосом:

—    Хто 6 ти не був, о зухвалий рицарю, якщо хочеш доторкнутися до зброї найелаветнітпого з усіх мандрівних рицарів, які будь-коли підперезува-лися мечем,— подумай, що робиш, не рухай її, бо головою за своє зухвальство поплатится!

Погонич не зважав на ті погрози (а краще 6 йому було зважити, ніж здоров'ям своїм так необачно важити), схопив обладунок за реміняччя і кинув його якомога далі. Як побачив тс Дон Кіхот, звів очі до неба, а думки звернув, зрозуміла річ, до володарки своєї Дульсінеї і промовив:

—    Допоможи мені, сеньйоро моя, в цьому пертому випробуванні, хай я помтцуся за зневагу, вчинену серцю моєму, що належить тобі на віки вічні, не забудь мене ласкою своєю і захистом своїм в цьому першому випробуванні!

Проказавши таку промову і ще багато дечого, відкинув геть щита, підняв обіруч списа і так ним по голові погонича торохнув, що той зразу як мертвий простятся; ще 6 один такий удар, то вже ніякий лікар його не привів би до тями. А Дон Кіхот позбирав обладунок свій і знов почав походжати собі любісінько, як і перше. По малій часині встав другий погонич, не знаючи, що сталося з його товаришем, і теж хотів своїх мулів напоїти. Підійшов до жолоба і давай обладунок скидати, щоб місце звільнити, аж тут Дон Кіхот, не кажучи ні слова й не кличучи більш нікого на допомогу, знов кинув щита, знов махнув списом і так нахабу по голові вдарив, що спис хоч і цілий залишився, так у того ж череп не натроє, а мабуть, начетверо розколовся.

Гостеві витівки остобісіли корчмареві, і він вирішив покласти їм край — дай, думає, відбуду вже зразу той триклятий обряд, посвячу його у рицарі, поки іншої якоїсь халепи не сталося. Підійшовши до Дон Кіхота, він перепросив його за тих гультяїв, котрі без відома так нечемно з гостем повелися, за що вже слушної здобулися кари. Потім нагадав йому знов, що при замкові немає каплиці, але для довершення обряду воно не дуже й потрібно: для посвяти, згідно із заведеним церемоніалом (цс вже він, напевне, знає), найголо-вніїпс — по шиї лати та голим мечем по плечах вдарити, а цс хоч і в чистому полі зробити можна. А вартувати йому годі вже, бо досить було б і двох годин, а він цілих чотири провартував. Дон Кіхот йому повірив і сказав, що на все пристає, щоб тільки швидше обряд відбути.

Мудрий по шкоді господар метнувся швидше по книгу, де записував розхід сіна та ячменю, що на мулів видавав, і знов повернувся до Дон Кіхота в супроводі двох молодиці» та хлопчика, який тримав недогарок свічки. Велівши нашому ідальго стати навколішки, зробив вигляд, ніби читає з видаткової книга якусь урочисту молитву, і серед того молитвування вліпив рицареві доброго потиличника, а потім взяв у нього меча і плазом по спині вдарив та все мимрив щось собі під ніс. Цс зробивши, велів одній молодиці підперезати його мечем. Вона вчинила тс з великою спритністю та делікатністю: хоч і регітно їй було з усієї тієї церемонії, та, бачивши подвига новонареченого рицаря, душила в собі сміх.

Пошли вам, Боже, щасливого рицарювання і дай вам, Господи, у всякому бою потуга,— примовляла чемненько, меча йому прив'язуючи.

Відбувши швиденько ці нечувані й небачені церемонії, Дон Кіхот, не гаючись, осідлав Росинанта, скочив на нього, обійняв господаря і подякував йому за ласку, наплівши силу-силснну високохмарних слів, що годі й переказати. Корчмар, щоб такого гостя швидше здихатися, відповів йому так само закрутисто, хоча й коротшими словами, і, не спитавши навіть плати за нічліг, відпустив його з миром.

РОЗДІЛ 7

Про другий виїзд нашого доброго рицаря Дон Кіхота з Ломаччі

Повернувшись додому, Дон Кіхот почав вести переговори з одним селянином, близьким своїм сусідом. Був то чоловік добрий, хоч добра мав, сердега, не гурт, але був, як то кажуть, без олії в голові. Так він уже його вмовляв, так нудив, такого йому наобіцяв, що бідний селюк згодився нарешті стати йому за зброєносця і з ним в мандри піти. Дон Кіхот радив йому, між іншим, не дуже огинатися, бо дуже можливо, що їм вдасться одним махом завоювати острів який-небудь, тоді він його відразу зробить губернатором. Знадившись на ці обіцянки, Санчо Панса⁸⁸ (так звали того селянина) покинув жінку і дітей і став до сусіда свого за зброєносця.

Потім Дон Кіхот заходився грошей збирати: дещо продав, дещо позаставляв (і все ж то за безцінь) і збив таки чималеньку суму. Потім повідомив зброєносця свого Санчо, якого дня і якої години мають вони в дорогу рушати, щоб той встиг найпотрібнішим припасом запастися та не забув сакви взяти. Санчо запевнив, що не забуде, а ще сказав, що не дуже-то звик пішо ходити та думає осла свого взяти, а осел у нього добрячий. Щодо осла Дон

Кіхот мав деякі сумніви: він почав пригадувати собі, чи були в яких-небудь мандрівних рицарів зброєносці-ослоїзди, та так і не зміг пригадати і врешті дозволив своєму зброєносцю взяти осла, сподіваючись, що невдовзі зможе дати йому благороднішу тварину, відбивши коня в псршого-ліпптого нечемного рицаря, що зустрінеться їм по дорозі. Згадавши корчмареві поради, Дон Кіхот призапасив також сорочок та ще дечого. Наготувавши все як слід, Дон Кіхот і Санчо ІІанса виїхали однієї ночі з села, так що ніхто й не бачив, не попрощались навіть зі своїми — цей із жінкою та дітьми, а той з небогою та ключницею.

Санчо Панса їхав на своєму ослі, немов патріарх який; не забув він і сакви взяти, і бурдюка на вино. Йот' не терпілося швидше стати губернатором того острова, іцо господар обіцяв. Отак їдучи, мовив Санчо ІІанса:

— Глядіть же, сеньйоре мандрівний рицарю, не забудьте того острова, що

 

з ласки вашої мені обіцяли. Хай хоч який великий буде, а я ніш подужаю керувати, от побачите.

На те одказав йому Дон Кіхот:

— Треба тобі знати, друже мій Санчо ІІанса, що в давнину мандрівні рицарі мали звичай призначати зброєносців своїх губернаторами та намісниками тих островів чи королівств, які вони завоювати, і я твердо вирішив того схватьного звичаю дотримуватися; мато того, я хочу його вдосконатити. Бачиш, воші іноді (а правду кажучи, то таки частенько) чекали, поки зброєносці їхні постаріють, іцо вже несила їм і служити по стількох гірких днях і ночах, і аж тоді робили їх графами чи там маркізами і давати їм у володіння якусь округу, а як ми з тобою живі будемо, то, може, ще й на цьому тижні я завоюю якс-нсбудь королівство, якому ще кілька держав підлягають — котра тобі подобається, в ту й настановлю тебе королем. І не думай, що я перебільшую: рицарям раз у раз трапляються небачені пригоди й нечувані нагоди. Можливо, я дам тобі навіть більше, ніж пообіцяв.

—    То себто виходить,— сказав Санчо Панса,— коли я якимось чудом став би, як ви кажете, королем, то Хуана Гутьеррес, моя стара, буде вже короли-цею, а дітки мої короленятами?

—    А хто ж у цьому може сумніватися? — відповів Дон Кіхот.

—    Та хоч би й я,— сказав Санчо ІІанса.— Коли б навіть Бог з неба королівські корони дощем сіяв, то й тоді на голову Марії Гутьеррес жодна, мабуть, не ттрийіплася 6. Ні, сеньйоре, не вийде з неї королиці, хіба від сили грапиня, та й то ще невідомо.

—    Уповай на Бога, Санчо,— втішав його Дон Кіхот,— він поптле їй тс, що годиться, а сам теж не прибіднюйся: бути тобі губернатором, а іцоб нижче, то і не думай.

—    А й не думаю,— одказав Санчо ІІанса.— Ви ж у мене сеньйор важнющий, то й дасте мені щось такс гарне, щоб воно й до шмипі було й до снаги.

РОЗДІЛ 8

Про велику перемогу, здобуту премудрим Дон Кіхотому страшенному й иечуваному бою з вітряками, та про інші вікопомні події

Тут перед ними заманячнло тридцяті) чи сорок вітряків, що серед поля стояли. Як побачив їх Дон Кіхот, то сказав своєму зброєносцю:

—    Фортуна сприяє наппш намірам понад усяке сподівання. Поглянь, друже мій Санчо, що там попереду бовваніє: то тридцять, якщо не більше, потворних велетнів, що з ними я наважився воювати і всіх до нот перебити. Трофеї, що нам дістануться, покладуть початок нашому багатству. А війна така справедлива, бо змітати з лиця землі лихе насіння — то річ спасенна і Богові мила.

—    Та де ж ті велетні? — спитав Санчо ІІанса.

—    Он там, хіба не бачиш? — одказав Дон Кіхот.— Глянь, які в них довжелезні руки: у деяких будуть, мабуть, на дві милі завдовжки.

—    Що то ви, сеньйоре, кажете? — заперечив Санчо. То ж зовсім не велетні, то вітряки, і не руки то в них, а крила: вони від вітру крутяться і жорна млинові крутять.

Зразу видно, що ти ще в рицарських пригодах недосвідчений,— сказав Дон Кіхот,— бо то таки велетні'. Як боїшся, то краще стань осторонь і помолись, а я тим часом зітнуся з ними в запеклому' й нерівному' бою.

Після цих слів стиснув коня острогами, не слухаючи криків свого зброєносця, який все остерігав його, щоб не кидався битися, бо то не велетні, а вітряки. Та рицареві нашому' так ті велетні в голові засіли, що він не зважав на Санчове гукання й не придивлявся до вітряків, хоч був уже від них недалеко, а летів вперед і кричав дужіш голосом: ⁸⁹

—    Не тікайте, боягузи, стійте, підлі тварюки! Адже на вас нападає один тільки рицар!

Тут саме звіявся легкий вітрець, і здоровенні крила вітрякові почали обертатись. Як побачив тс Дон Кіхот, закричав:

—    Махайте, махайте руками! Хай їх у вас буде більше, ніж у гіганта Брі-арся⁸⁹, і тоді не втечете кари!

Це сказавши, припоручив душу свою володарці Дульсінсї, просячи її допомогти йому в такому випробуванні, затулився добре щитом і, пустивши Росинанта учвал, вгородив списа крайньому вітрякові в крило. Тут вітер шарпонув крило так рвучко, гцо спис миттю на друзки розлетівся, а крило підняло коня й вершника, а потім скинуло їх із розгону додолу. Санчо ІІанса прибіг на всю ослячу рись рятувати свого господаря; наблизившись, він по-ба'шв, що той і поворухнутися не може — так тяжко грьопнувся з Росинанта.

 

—    Лх, Боже ж ти мій, Господи! — бідкався Санчо.— Чи не казав я вам, сеньйоре, щоб стереглися, бо то вітряки, воно ж усякому видно, хіба тому ні, в кого вітер у голові ганяє.

—    Мовчи, друже Санчо,— одка-зав Дон Кіхот,— бойове щастя швидко змінюється. Я оце думаю, та так воно і є, що то мудрий Фрсстон² навмисне перетворив велетнів на вітряки, щоб не дати мені слави перемоги, бо зі мною ворогує. Але кінець кінцем мій доблесний меч розіб’є ті зловорожі чари.

—    Та дай Боже,— сказав Санчо ІІанса.

Він допоміг Дон Кіхотові встати й посадив його на Росинанта, іцо теж був ледве живий та теплий. Міркуючи так і сяк про недавню пригоду, вони рушили далі. Одне тільки засмучувало нашого рицаря, що не було вже в нього списа. Розповівши про те горе зброєносцю своєму, він сказав:

—    Раз якось читав я, що один іспанський рицар на ймення Дієго Перес де Варгас, поламавши в бою меча, одчахнув від дуба здоровенну гілляку і ⁹⁰ того дня стільки подвигів учинив, стільки маврів нею перетовк, що йому дали прізвище Гілляка, а нащадки його й досі мають прізвище Варгас-Гілляка. Я до того веду, ідо й сам думаю собі дубця виламати з пертого дуба, що ми по дорозі побачимо. І буде той дубець не гірший, ніж у Варгаса був, і доконаю я з ним таких подвигів, що ти может себе за щасливця вважати: рідко кому доводиться бути свідком і очевидцем майже неймовірних подій.

—    То все в Божих руках,— відповів йому Санчо,— я вірю всьому, що вата милість мені каже. Тільки сядьтс-бо рівніше, а то ви якось аж перехняби-лись у сідлі — мабуть, таки добре забились, як упали.

—    Правда твоя,— промовив Дон Кіхот,— але, як бачиш, я не жаліюся, що тс й тс мені болить, бо мандрівним рицарям не гоже на рани скаржитися, хоч би з них і тельбухи вилазили.

—    Коли так, то хай буде й так,— одказав Санчо,— але я був би раднії, якби ви жалілися мені, коли вам що болітиме. А вже як у мене що заболить, хоч тріїпечки, то так стогнатиму, що ну! Чи, може, і зброєносцям мандрівних рицарів не вільно на біль нарікати?

Дон Кіхот посміявся з простоти свого зброєносця і сказав, що він може собі стогнати й жалітися скільки влізе, бо в рицарських законах про тс нічого не написано. Тоді Санчо нагадав господарю, що час би їм чогось і попоїсти. Дон Кіхот відповів, що йому поки що не хочеться, а Санчо нехай їсть, коли заманеться. Одержавши такий дозвіл, Санчо розташувався якнайзручніпіс на ослі, вийняв із саков харч і заходився підживлятися, трюхикаючи позаду. Час від часу він потягав винце з бурдюка, та так смачно, що йому позаздрив би найзавзятіптий нс-минай-корчма з Малаги. Отак їдучи та частуючись потроху, він зовсім забув про господареві обіцянки, а пошуки пригод, хоч би й небезпечних, здавалися йому вже не тяжким трудом, а приємною розвагою.

Обночувались вони на якомусь узліссі. Дон Кіхот виламав собі з дерева суху гілляку і насадив на неї залізного наконечника, що від старого списа запитлився,— от тобі вже й новий сшіс готовий.

За перекладом з іспанської Миколи Лукаша та Аиатоля Перепаді

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ. ВІЧНИЙ ОБРАЗ ^г"-----------------------------

Вічними образами називають образи літературних і міфологічних героїв, які переросли свою епоху і набули загальнолюдського значення. Вічні образи сприймаються як символи певних якостей людської вдачі, унаслідок чого вони отримали особливу естетичну цінність. Таким є, наприклад, образ героя давньогрецької міфології непохитного титана Прометея, образ вірного васала Роланда, образ юних закоханих із трагедії Вільяма Шскспіра «Ромео і Джу-льєтта» та інпіі.

“Лг Готуємося до роботи з твором

1.    Які історичні події зумовили занепад Іспанії кінця XVI - початку XVII століть?

2.    Чому цей період характеризується розчаруванням в ідеалах Відродження, невпевненістю в майбутньому?

3.    Що вам відомо про життя видатного іспанського письменника Мігеля де Сервантеса? Як історичні події позначилися на долі Сервантеса та долі його родини?

4.    Складіть та запишіть у зошитах хронологічну таблицю життя та творчості Мігеля де Сервантеса.

5.    Яка культурна епоха та творчість яких митців вилинули на формування світогляду письменника?

(і. Поясніть, у чому полягала пародійність роману «Дон Кіхот»?

Працюємо над змістом твору

7.    Які наслідки для героя роману мало захоплення рицарськими романами! .3 якою метою 50-річний ідальго Кіхана вирішив стати мандрівним рицарем?

8.    Розкажіть про те, як ідальго збирався в дорогу. Що свідчить про бурхливу уяву та невибагливість майбутнього рицаря щодо власного обладунку та бойового коня?

5). Перекажіть епізод з обрядом посвячення Дон Кіхота в рицарі (розділ З). Як ставляться до подій учасники цього урочистого дійства?

10.    Доведіть, що ідеальний світ книжок протиставляється реальному життю. Як у свідомості Дон Кіхота поєднуються вигадане і реальне?

11.    Поясніть, як автор використовує прийом контрасту. Складіть до ]юздЬіу 2 у зошитах таблицю «Іі уяві Дон Кіхота — насправді»: ріжок свинопаса — ...; корчма — ...; корчмар — ...; погоничі — ...; дудочка коновала — ...; тріска — цвілий хліб — ...

12.    Як Дон Кіхот умовив свого сусіда стати його зброєносцем? Які якості Санчо Ианси не відповідають вашим уявленням про середньовічного зброєносця?

13.    У чому полягає контраст між образами Дон Кіхота і Санчо Паней? Доведіть, що колоритний образ селянина-зброеносця доповнює образ Дон Кіхота.

14.    У розділі 8 рицар проголосив: «Змітати з лиця землі лихе насіння — то річ спасенна і Богові мила». Яким чином Дон Кіхот втілює цю ідею у життя? У чому полягає відмінність між бажаним і дійсним результатом благородних поривань Дон Кіхота?

15.    На вашу думку, Дон Кіхот під час розмови із Санчо ІІансою про їхні майбутні пригоди виступає підступним брехуном чи наївним мрійником? У чому відмінність між обманом і мрією?

Узагальнюємо і підсумовуємо

1(і. Доведіть, що образ Дон Кіхота в частині І твору є пародійним.

17.    Якими рисами має бути наділений герой справжнього рицарського роману ?

18.    Чи притаманні /Іон Кіхоту якості шляхетного середньовічного рицаря? Поміркуйте, чому в образі Дон Кіхота ці риси набувають комічності.

19.    Перечитайте підзаголовки до розділів першої частини. Якщо брати до уваги лише зміст підзаголовків, як можна було б сприймати роман Сервантеса? На прикладі розділу 8 доведіть, що зміст підзаголовка не завжди відповідає змісту розділу.

20.    Доведіть, що Дон Кіхот є внутрішньо вільною людиною доби Відродження, яка не боїться виглядати смішною в очах довколишніх та сміливо втілює свої заповітні мрії.

21.    Яким було життєве гасло Дон Кіхота? Чому мандрів нот рицаря можна назвати справжнім гуманістом доби Відродження?

22.    Кого у наш час називають «дон к і хотами*?

'Л* Застосовуємо теоретичні поняття

23.    Чому образ Дон Кіхота можна назвати нічним образом'?

24.    Символом чого, на вашу думку, може бути цей образ у світовій літературі?

25.    Вгадайте з вивченого у б класі, що ми називаємо гумором, а що іронією. У чому відмінність між ними?

2(і. Наведіть приклади використання гумору та іронії в романі «Дон Кіхот*.

Пов’язуємо новий материи із вивченим раніше

27.    Видатний іспанський драматург XVII століття Лопе де Вега вважав, що у п’єсі, як і в реальному житті, трагічне має поєднуватися з комічнші (смішним, веселим). Доведіть, що цей принцип використав його співвітчизник Мітель де Сервантес у своєму романі.

28.    Доведіть, що твір Сервантеса «Дон Кіхот* належить до епічного роду літератури та жан]пу ролиту.

29.    Порівняйте образ Дульсінеї Тобоської з образами Прекрасних Дам у творах Дайте та Петрарки. Зробіть висновок, у чому пародійність образу коханої Дон Кіхота?

30.    У чому полягає трагічність постаті Дон Кіхота? Доведіть на прикладі цього образу, що ідеям гуманізму важко було прижитися на Грунті реальної Іспанії.

Виконуємо творчі завданій

31.    Уявіть, що Дон Кіхот став героєм справжнього середньовічного рицарського роману. Спробуйте пофантазувати, які пригоди могли б трапитися на його шляху.

32.    У робочому зошиті напишіть невеликий твір на тему «Які риси вдачі Дон Кіхота гідні поваги?*.

Радимо прочитати_

Лопе де Вега «Собака на сіні»

БАРОКО І КЛАСИЦИЗМ

Історична енциклопедія

Світогляд людини XVII століття

До кінця XVI століття європейське Відродження вичерпало себе і ідеологія гуманізму зазнала кризи. На жаль, уявлення гуманістів про людину як вінець творіння Господа, як істоту найдовершенішу у Всесвіті залишилися тільки наївною мрією. Високі ідеї про вроджене прагнення кожної людини до творчості та духовного самовдосконалення розбилися вщент.

XVII століття цс новий етап в усвідомленні людиною свого місця у Всесвіті. Після доби Відродження настав час розчарувань і розгубленості. Розвиток наук, зокрема, астрономії, призвів «господаря Землі» до усвідомлення, що Сонячна система не єдина і не центральна у Всесвіті, а одна з-поміж багатьох і багатьох інших у запаморочливій Нескінченості світів. Що люди ліпне безпорадні піщинки на планеті-грудочці. Ідеал богорівної висо-кодуховної людини доби Відродження був зруйнований, як і гуманістичний оптимізм зазнав краху. Європу' охопив песимізм.

Протягом усього XVII століття Європа переживала небувалі потрясіння: спустошлива Тридцятилітня релігійна війна в Німеччині; жахлива економічна криза в Іспанії; постійні інтриги і повстання у Франції; громадянська війна і революції в Англії⁹¹; ріст релігійної нетерпимості та репресій на грунті різних віросповідань.

Ці та багато інших подій катастрофічного характеру сприяли утвердженню песимістичного світогляду, розчаруванню в людині істоті жадібній, жорстокій, кровожерній, здатній убивати собі подібних, прирікати інших на голод, безсоромно користуючись плодами їхньої праці.

У філософії та мистецтві XVII століття панівними стають ідеї беззахисності людини перед природними стихіями, ударами долі, невідворотності страждань, старості, смерті. Усе в цьому світі мінливе, і не варто очікувати від життя щедрих дарунків. Адже потім важче буде пережити біль утрат.

Єдине, що залишається людині, — бути стійкою перед випробуваннями долі, бути готовою пожертвувати усім, що має цінного в житті. Ці ідеї відобразилися у двох головних художніх напрямах мистецтва, які у XVII столітті прийшли на зміну ренесансному реалізму, — барбко і класицизмі.

 

Це матеріал з Підручника Світова Література 8 Клас Міляновська