Література доби Відродження - Франческо Петрарка, Вільям Шекспір читати онлайн

ЛІТЕРАТУРА ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ

Який довершений витвір - людина!.. Окраса всесвіту! Взірець усього сущого!

Вільям Шекспір

Відродження цс важлива культурно-історична доба (період розвитку європейської культури), що прийшла на зміну Середньовіччю. Термін «Відродження» (італ. tinascita) упсріпс вжив італійський мистецтвознавець Джорджо Базарі в «Життєписах найславстніших малярів, скульпторів і зодчих» (1550). Та в Західній Європі прижився його французький варіант «Ренесанс» (фр. Renaissance «Відродження»).

РЕНЕСАНС ЯК СПОКУТА ЗА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ?

Відродження було своєрідною спокутою Західної Європи за безжальне нищення багатої культурної спадщини язичницьких Еллади та Риму, здійснюваного спочатку варварами, а потім християнами протягом Середньовіччя. Варвари фактично перервали «нитку часів», знищивши культуру ненависної їм Римської імперії. А чого не встигли донищити вони, те методично зробила християнська церква, бо вважала твори античних авторів богопротивними. Тоді можна було почути такі думки батьків церви: «Чого путнього може нявчити добропорядну християнську родину такий безбожник, як Гомер?» Якщо десь і залишалися твори античних поетів, то це були або жалюгідні уривки, що їх використовували для граматичних вправ у латині, або заховані за сімома замками в монастирях і замках античні тексти. Більше того, для гуманістів Середньовіччя асоціювалося із невіглаством, зневагою до культури й людини. Звідти й походить колись поширене і навіть культивоване уяв-

леиня про Середньовіччя як нібито суцільні вогнища інквізиції, сморід, попіл спалених відьом; нескінченні вервечки чорних сутан ченців зі смолоскипами в руках і монотонним співом латинських релігійних текстів; самотніх отців-пустельників, які голодом, безсонням і самобичуванням приборкували гріховну смертну плоть, звеличуючи тим самим безсмертну душу... Усе це, звичайно, тоді було. Проте дослідники документально підтвердили, що особливо жорстокою інквізиція була не в добу «темного» Середньовіччя, я гяме в добу «світлого» Відродження. 1 в такому викривленні дійсності немає нічого дивного, адже міф часто є живучішим за реальність. Однак ми з вами знаємо й зовсім інше Середньовіччя. Наприклад, вишукану поезію провансальських трубадурів або життєрадісні вірші вагантів і ще багато-багато іншого. Так що доба Середньовіччя - це не прорив у нитці часів, а звичайна епоха, як і будь-яка інша, зі своїми падіннями і злетами.

Відродження тривало в Італії від кінця ХНІ до поч. XVI ст., а в Західній і Центральній Європі з XV ст. до поч. XVII ст. Нині найчастіше виділяють такі його періоди:

•    Передвідродження (Проторенесанс) (2-а пол. XII1 ст. XIV ст.);

•    Раннє Відродження (поч. XV ст. кінець XV ст.);

•    Високе Відродження (кінець XV поч. XVI ст.);

•    Пізнє Відродження (сер. XVI поч. XVII ст.).

Ренесансу безпосередньо передувала низка надзвичайно важливих історичних подій. Передусім, 1453 року турки-ос.мани захопили Константинополь (Царгород). Цс засвідчило остаточну загибель Візантії, цього дивом уцілілого уламку грско-римської цивілізації, східної частини колись могутньої Римської імперії (згадаймо, що сам Рим і очолювана ним Західна Римська імперія впали під ударами варварів ще 47(і року, і саме ця дата вважається початком Середньовіччя). Отже, з падінням Візантії зникла остання ниточка, яка ще зв'язувала Європу з античним світом. Крім того, саме через Константинополь (згодом

«Парнас» - фреска з «кімнат Рафаеля» (Stanze di Raffaello) у Ватикані, які він розписував разом з учнями в 1508-1517 рр. Коли художник починав роботу, йому було лише 25 років. Станца делла Сеньятура, де знаходиться «Парнас», була папським кабінетом. Фрески у цій кімнаті присвячені чотирьом царинам духовної діяльності людини: філософії, богослов’ю, поезії та судочинству.

У центрі фрески - Аполлон, навколо нього дев’ять муз і поети античні й доби Відродження: Гомер, Вергілій, Данте, Петрарка, Анакреонт, Сапфо, Теренцій, Аріосто, Овідій, Горацій. Рафаель показує світ, де людина велична, мудра, впевнена у собі. Це - мрія про довершену людину, вільну і благородну і красиву.

переименован™ у Стамбул) споконвіку проходили найважливіші торгові шляхи («шовковий», «чайний» та ін.) зі Сходу на Захід. Відтак ці світові «артерії надприбутків» почала контролювати пс християнська Європа, а турки-мусульмани. Казково багаті Індія і Китай для європейців стали практично недосяжними. Цс спонукало Західну Європу (передовсім найрозвиненіші й ііайбагатпті иа той час італійські землі) інвестувати печувані раніше кошти та зусилля у відкриття нових торгових шляхів до Сходу, що зрештою привело до Великих географічних відкриттів, зокрема до відкриття Америки Христофором Колумбом (1492). Зараз дехто може здивуватися: що в цьому «революційного» відкрити Америку, де нині є усім знайомі США? Проте до утворення США було ще майже 300 років. Однак найголовніший шок від Великих географічних відкриттів для тогочасної людини цс докорінний злам її уявлення про світ і своє місце в ньому. Навколосвітні подорожі невідворотно довели, що Земля не пласка, пс стоїть на трьох китах, та й уся світобудова пасправді не є такою, якою здавалася раніше. Відтак усе добре знайоме, до чого звикли цілі покоління, розпадалося на очах... У суспільній атмосфері виникло відчуття якогось порогу, докорінного зламу, переходу до інших, Нових часів...

Надзвичайно важливою подією в духовному житті Європи став також винахід німцем Иоганном Гутенбергом книгодрукування (середина XV ст.). Нині декому теж може здатися: ну й що тут аж такого революційного надрукувати книгу? Але в ті часи цс мало долсноспс значення. Адже саме в часи Ренесансу монополія, неподільне право церкви й надзвичайно вузького кола багатіїв иа писане слово була втрачена назавжди. У добу Середньовіччя клаптик списаного пергаменту був менш доступним, ніж тепер найдорожчий ноутбук. 'Га й навіть якби цей списаний клаптик потрапив до рук майже всуціль неграмотних селян або міщан, хто б із них зміг його прочитати? Аж раптом Гутенберг поставив тиражсувапия книжок на потік, унаслідок чого книга (читай інформація) стала набагато доступнішою незрівнянно ширшому колу людей. Цей винахід відчутно вплинув на світогляд усього людства та на зростання суспільної ролі художньої літератури. Адже нові ідеї втілювалися передовсім у літературних творах (італійців Франческо Петрарки, Данте Атіг’єрі, Джоваппі Боккаччо, француза Франсуа Рабле, англійців Вільяма ІПскспіра, Томаса Мора, Джсфрі Чосера, іспанців Мігеля Сервантеса і Лопс де Беги та ін.).

 

Особливо велику роль винахід книгодрукування відіграв у поширспиі ідей провідного нового філософського та світоглядного напряму думки гуманізму. Нині поняття «гуманізм» вживається у двох основних значеннях. У широкому цс система ідей і поглядів па людину як найвищу цінність; у вужчому цс течія західноєвропейської культури епохи Відроджеіпія, спрямована иа утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на земне щастя, вільного вияву природних

людських почуттів і здібностей. Об’єктом вивчення ставала не релігія, а людина, усе людське. Носіями цього нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, котрі вивчали філософію, а також поети, художники. Цих діячів називали гуманістами, а їхня творчість сповнена віри в безмежні можливості людини, її волі й розуму, заперечення усталених у добу Середньовіччя схоластики (механічного зазубрювання певної суми знань) й аскетизму (фанатичної відмови від життєвих потреб і задоволень). Гуртки гуманістів виникли спочатку у Флоренції, а згодом у Сієні, Феррарі та інших містах Італії.

 

У добу Ренесансу гуманістами називали також людей, котрі студіювали не науки про божественне (Studia Divina «науки божсствеїпіі»), які домінували в Ссрсдпьові'піі, а науки про людину, Studia Gumanitatis «науки людські», за висловом гуманістів, «старанне вивчення всього, що складає цілісність людського духу». Studia Gumanitatis включали граматику, риторику, філологію, стику, історію та інші гуманітарні дисципліни. Вони повинні були сформувати нову людину, яка б мала найважливішу якість Gumanitas (здатність до благодіяння, здатність керувати собою та in.).

Усе цс зумовило принципову зміну картини світу.

Середньовічний теоцентризм (грецьк. thcos Вог + лат. centrum центр кола; у цептрі світобудови Бог) поступово почав змінюватися па антропоцентричну картину світу, за якої в центрі світобудови була людина. Згідно з нею, сотворивши світ, Бог поставив у його центрі людину, яка панує над усією живою і неживою природою та стихіями, бо саме «людина є війцем творіїпія» (Б. Шскспір). Звідси переміщення людини як основної цінності світу в центр уваги філософії, науки, літератури й мистецтва.

У добу Середньовіччя освіта її наука тотально контролювалися церквою, натомість діячі Ренесансу почали боротьбу за світський характер культури та літератури, обгрунтували право науки і розуму па незалежність від церкви.

Назву Відродження зазвичай пов'язують із відродженням інтересу до античності. Відкривши для себе шедеври античного світу, європейці завмерли в захваті перед геніальними творіннями античних митців і вчених. То, виявляється, усе найкраще вже було? Адже що може бути довершенішим за еллінську трагедію чи амфору? 1 діячі культури Ренесансу помстилися недолугості своїх попередників, котрі, на їхню думку, майже обірвати нитку часів. Вони назвати добу між двома злетами людського духу, античністю і Відроджеіпіям, такими собі «Середніми (читай: темними, порожніми, безплідними) віками». Та її сам термін «Середні віки» придумали гуманісти.

Захоплення діячів Ренесансу античністю, зокрема Давньою Грецією, видно хоча б з того, що вже згадану Флоренцію гуманісти називали «Афінами Італії». Невипадково саме в добу Ренесансу активізувалося вивчення давньогрецької

.мови, і для освічених людей стали доступними оригінальні твори еллінів, з якими до того латиномовна Західна Європа ознайомлювалася тільки в перекладах. Тим більше, що після падіння Візантії багато носіїв грецької мови емігрувало до Італії та інших західноєвропейських країн. Отже, доба Відродження є ще й добою відродження давньогрецької мови, уведення її вивчення до навчальних закладів. Латину ж гуманісти суттєво «почистили», унормували, тож багато своїх наукових праць і художніх творів писали саме нею. «Почистили», оскільки вважали її звульгаризованою, ніби засміченою в добу ненависного їм Середньовіччя. А ту мову, що нею послуговувались Вергілій і Горацій, гуманісти шанобливо називали «.золотою латиною».

Оскільки найголовнішою в діяльності гуманістів була філологія, вони розшукували, переписувати й вивчати літературні пам'ятки античності. Скажімо, Петрарка відшукав твори давньоримського оратора Діцерона. А згодом до кола наукових досліджень гуманістів увійшли архітектура, скульптура та інші види мистецтва. Найголовнішим же було те, що ставлення до цих пам’яток стало принципово інтим, ніж у добу Середньовіччя. Уперше їх почали сприймати не як «чужі» предмети язичницького культу (ідоли), а як «свої» культурні пам’ятки. Тим більше в Італії, де кожен камінь нагадував про колишню велич Римського світу. А твори античних письменників почали розглядатися не як мозаїчні «ілюстрації» в підручниках латинської граматики, а вперше увели до вивчення як самодостатні культурні пам'ятки. Словом, античність було пс ліпне «амністовано», а й піднесено на исчувану раніше висоту'.

Художня література перебувала в епіцентрі всіх тогочасних новаторських процесів, вона їх зазвичай провиділа та стимулювала. 'Гак, уже у творчості поста пізнього Середньовіччя Данте Лліг’єрі відчуваються нові віяння. Недаремно до літературного вжитку тих часів, які називають Псрсдрснссансом (Проторенесансом), усе частіше входить слово «новий». 'Гак, на великого флорентійця відчутний вплив справила поетична школа «солодкого нового стилю» (dolcc stil nuovo), а її керівника, Гвідо Гвініцеллі, Данте називав своїм учителем. У творах самого Данте слово «новий» теж відіграє важливу роль (наприклад, назва його збірки «Нове життя» («Vita пшюа>)У 'Ге саме щодо середньовічної за формою (церковний жанр «видіння»), але ренесансної за духом «Божественної комедії». У ній можна знайти чимало рядків, пронизаних співчуттям до людської природи, а не засудженням мешканців Пекла з погляду середньовічної релігійної догми. Саме тому Дайте й називають «останнім постом Середньовіччя і першим поетом Відродження». Та па повну силу голос Ренесансу залунав у сонетах Франческо Петрарки, котрий у своїй «Книзі пісень», зігрітій коханням до чарівної Лаури, уславив багатство людської душі, красу й щирість людських почуттів.

Важко назвати культурного діяча Відродження, котрий би не писав віршів: Міксланджсло і Рафаель, Леонардо да Вінчі та Джордано Бруно, Томас Мор (автор знаменитої «Утопії») і Кразм Роттсрдамський усі вони були обдарованими поетами. У поетичній царині теж відбувалися новації. Наприклад, якщо середньовічні провансальські трубадури виконували свої вірші переважно в му-яичному супроводі, то в добу Відродження поезія почала відокремлюватися від музики.

Поступово поезія почала поступатися прозі. Цс стало можливим завдяки появі широкого кола грамотних людей, читачів, адже якщо віріпі можна було послухати в чиємусь виконанні, то проза читалася самостійно. До речі, проза і поезія набули однакових «прав» аж у XVIII XIX ст., а до того на літературному Олімпі безумовпо царювала поезія. Початок Ренесансу осяяний ім'ям Джованні Боккаччо, автора відомої збірки новел «Декамерон», у якій світ постав розмаїтим і життєрадісним.

Активізувався й жанр роману, у якому працювали француз Франсуа Рабле й іспанець Мі гель Сервантес де Сааведра, цей король ренесансної прози та один із найкращих романістів світу. На поч. XXI ст. Нобелівський інститут (Норвегія, м. Осло) звернувся до ста найвідоміших письменників із проханням назвати найкращі твори світової літератури, і у списку шедеврів усіх часів і народів світу першим був названий роман Ссрваптсса «Дон Кіхот». А образ його головного героя вважається «вічним образом» світової літератури. Одні називають його напівбожевільним, іптпі шляхетною людиною, змушеною жити в ницому оточенні. Кожна епоха і навіть генерація знаходить у цьому образі відповіді па власні питання, віп надихнув багатьох кінорежисерів, художників і композиторів на створення власних шедеврів.

Невипадково саме Дон Кіхот висловив духовну суть доби Ренесансу: «...Волею небес уродився я в сей залізний вік, аби на світі золотий вік, або, як іще кажуть, золоту' добу воскресити». Отже, Дон Кіхот щиро вірить у тс, що він сам-один зможе відродити золоту' добу в житті всього людства. А хіба не повторює думки наївно-мрійливого іспанського гідальго Дон Кіхота похмуро-песимістичний Гамлет, принц із Данії, головний герой однойменної трагедії Вільяма Шек-спіра: «Звихнувся час наш. Мій талане клятий, / Що я той вивих мушу направляти!» Можливо, тривалі роздуми й сумніви Гамлета (знамените «бути чи пс бути», to be or not to be?) якраз і зумовлені тим, що він боявся «здонкіхоти-тися». Та, попри все, Гамлет таки кинув виклик злу. У трагедії «Ромсо і Джульетта» В. Піскспір оспівав кохання двох юних веронців, а в сонетах розробляв теми дружби, кохання, справедливості, часом полемізуючи зі своїми попередниками (Петраркою) як у змісті, так і у формі сонетів. Слід підкреслити, що Вільям Піскспір відіграв виняткову роль у розвитку англійської національної літератури і світового мистецтва.

Саме через надзвичайно важливу роль художньої літератури в добу Ренесансу символічним початком цієї доби дехто вважає вшанувапня Петрарки лавровим вінком на Капітолійському пагорбі, а кінцем смерть Сервантеса й Піскс-піра.

...Отже, Ренесанс розпочався та пройшов під знаком відродженням саме гуманітарних наук. І цс глибоко символічно, адже лите ті народи, котрі шанують гумаиітаристику, мистецтво, художню літературу, здатні не просто животіти на узбйгчях Історії, а ставати лідерами світового прогресу.

Благословенні сонети ФРАНЧЕСКО ПЕТРАРКА. СОНЕТИ

Кохання і краса цс чи не найбільші цінності в житті. Втім, вони, на думку першого італійського і європейського гуманіста, справжнього титана Відродження Франческо Петрарки, є запс-

реченням безхмарного щастя, болісною та повною муки мандрівкою, яка не дає іі хвилинки відпочинку. 1 Петрарка заглиблюється у власну дуту, аби розібратися в найтонших відтінках своїх ПОЧУТТІВ.

 

 

У 1302 році Флоренція з міста вигнала не тільки Данте, а й іншого, ще не народженого, великого італійського поста і гуманіста Фраігісско Петрарку. Його батько, небагатий нотаріус, друг і однодумець Данте І Іетракко, вимушений був тікати з рідного міста разом з родиною, щоб зберегти своє життя. Десятилітні блукання привели родину на південь Франції у невеличке містечко поблизу Авіньйона, де в «авіньйонському полоні» у французьких королів знаходився Папа Римський і його почет.

Знаючи, якою мінливою буває доля, батько майбутнього поста хотів дати сину таку освіту, яка б допомогла йому долати життєві негаразди, тож і відправив його у Болонський університет, у якому славився чи пс на всю Європу правничий факультет. Але ця життєва дорога Франческо була пс до снаги, він марив вільними мистецтвами і поезією і хотів вивчати не сувої тяжб безкінечних судових процесів, а книги тих часів, коли Рим був не «провінцією рабів», а «господарем провінцій». Протистояння батька і сина закінчилося тим, що улюблені Вергілій і Цицерон полетіли у полум'я, і тільки ридання сипа примусили І Іетракко витягти книги з вогню.

Деякий час прагматична юриспруденція вимушений компроміс із батьком і поезія, якою наповнювалася душа юнака, йшли поруч. 132G року після смерті батька Петрарка покинув правничий факультет у Болоньї і повернувся до Авіньйона. Цс рішення, що знаменувало докорінну зміну життєвого шляху, далося, вочевидь, юнакові непросто. В усякому разі через багато років у своєму літературному заповіті «Лист до нащадків» Петрарка вважав за необхідне пояснити своє рішення: «Мені було гидко заглиблюватися у вивчення того, чим безчесно користуватися я не хотів, а чесно не міг би».

Невеличкого батьківського спадку було недостатньо, щоб займатися улюбленою літературою, подорожувати, пізпавати світ і самого себе. Треба було шукати службу, яка б давала певний прибуток і не потребувала б при цьому значних зусиль. На допомогу прийшли шанувальники таланту, адже слава про обдаровану молоду людину дуже скоро розійшлася по Авіньйону. Тоді ж відбулася подія, яка навічно ввійшла в історію світової літератури: (> квітня 1327 року у церкві Святої Клари Петрарка вперше побачив молоду жінку, яку обезсмертив у своїх віршах під ім’ям допни Лаури.

1330 року кардинал Джованні Колопна запропонував Пстрарці місце секретаря, тільки для цього треба було прийняти постриг, шо пост і зробив. Правда, обряд був здійснений не до кінця, так що монахом чи священнослужителем Петрарку назвати ми не можемо, хоча одружуватися він права пс мав. Петрарка багато читав, подорожував, відшукував по всій Європі рідкісні книги, переважно античних авторів, і зрештою став безперечним духовним авторитетом. 1337 року віп уперте відвідав Рим, який тоді радше нагадував смітник, ніж колишню столицю світу. Побачене настільки вразило поста, що призвело до певного духовного перевороту: його думки все частіше повертаються до минулої слави Риму, до його культури, він хоче змінити свою країну і починає усвідомлювати себе італійцем, нащадком великої античної цивілізації. Він навіть своє прізвище ІІетракко змінив на латинський манер Петрарка. Чим він міг прислужитися батьківщині? Своїм розумом і талантом.

Повернувшись до Франції, він оселився у своєму маєтку Воклюз біля Авіньйона, що дало йому, з одпого боку, можливість триматися подалі від суєти папської резиденції, з другого не бути осторонь політичного життя. У Воклюзі Петрарка багато працював: він продовжував створювати вірші, писав поеми латинською мовою, став пертим учен им - філологом, що почав вивчати вірші давніх римлян, продовжував збирати свою бібліотеку і тримав руку па пульсі суспільного життя Європи. Пост, що усамітнився у маєтку, мав неабияку політичну вагу. 1 всю свою духовну силу, весь свій авторитет Петрарка направив на відродження традицій Стародавнього Риму в суспільному житті. Й Італія цс зрозуміла: сенат Риму вирішив увінчати Петрарку за поему «Африка», написану латиною, що прославляла завоювання римського полководця Сціпіоиа Африканського в Північній Африці, лавровим вінком, як цс робилося в античні часи. Диплом лауреата давав посту почесне римське громадянство і право викладати сім вільних мистецтв.

День і місце урочистості, які повинні були, за задумом Петрарки, не тільки символізувати відродження минулої слави Риму, а й пробудити патріотичні почуття італійців, він обрав сам 8 квітня 1341 року на Капіталійському пагорбі. Це був день Воскрссіїпія Господнього. 1 саме в цей день, як уважають деякі дослідники, і почалася нова епоха доба Відродження.

 

 

Наступні роки в житті Петрарки були складними: він пережив глибоку внутрішню кризу, а в 1347 році чума, що спустошила пів-Європи, забрала життя і донни Лаури...

З 1353 року Петрарка жив в Італії, подорожуючи з міста до міста, мріючи про об’єднання країни і про припинення братовбивчих війн. Кожне італійське місто вважало за честь дати притулок великому постові. Скажімо, в рішенні Великої ради Венеції, якій Петрарка заповів свою бібліотеку, одну з найкращих приватних книгозбірень того часу, і яка прийняла його план облаштування публічної бібліотеки, йшлося, що «на людській нам’яті не було в християнському світі філософа чи поета, яком можна було б порівняти з ним», а на народному венеційському святі, па якому був присутній Петрарка, йому відвели найпочссніїпс місце по праву руку дожа, правителя Венеції.

Останні роки свого життя Петрарка провів у будинку своєї доньки біля Падуї. В одному з листів до Джованиі Ііоккаччо він написав: «Хай смерть застане мене, коли я буду читати чи писати».

Цс сталося 18 липня 1374 року.

До вас, слухащих, ці мої рядки Незграйні, із любовними жалями. На себе озирнусь: яка нетяма Стає в очах мені віддалеки. Хай рвучий, а зворушливий таки, Мій голос залунає поміж вами 1 обізветься не ворожим гамом, А спочуванням, юнки й юнаки. Переклад Анатоля Перепаді ІЗ «КНИГИ ПІСЕНЬ» 61 Благословенні місяць, день і рік, Нора, година, край, містина мила, Коли краса її очей сп’янила Мене, і став я бранцем їх повік. Благословенні: біль, іцо в душу вник, Що об'явилась ним Грота сила. Лук і стріла, що серце проралила, 1 рана, що пройшла в його тайник. Благословенні всі рази, коли я Ім'я моєї пані називав, Мої зітхання, порив, плач і мрія. Благословенні і рядки, що склав Я їй на честь, і мисль моя: до неї Вона іде, до неї однієї. Переклад Дмитра Павличка 132 Як не любов, то що цс бути може? А як любов, то що такс вона? Добро? Таж в ній скорбота нищівна. Зло? Але ж муки ці солодкі, Боже! Горіти хочу? Бідкатись негоже. Не хочу? '1*о даремна скарг луна. Живлюща смерте, втіхо навісна, Хто твій тягар здолати допоможе?

Чужій чи власній волі я служу? Неначе в просторінь морську безкраю, В човні хисткому рушив без керма; Про мудрість тут і думати дарма Чого я хочу її сам уже не зпаю: Палаю в стужу, в спеку весь дрижу. Переклад Григорія Кочура 162 Щасливі квіти її благовісні трави, Прим’яті донною иа самоті; Пісок, що береже сліди святі Чудових ніжок під листком купави; Гаї прозорі, віти, наче пави, Фіалки у любовній блідиоті, Ліси вільготні, тихі та густі, Куди не входить comic величаве;

О краю мій, о ріки голубі, Ви омиваєте Лаури очі, їх блиск перебираючи собі. Прекрасні ви в своєму испороччі! А там підводні скелі серед мочі Горять в мого закохання журбі. 267 Де погляд ніжний, де чарівний вид; Де постаті, горда, де струпіка постава, Де мова та бентежна й величава, Що завдає негідникові встид? Де сміх, що жалить того, хто набрид? Де та душа, що, мов зоря яскрава, Висока й гідна владарського права. Небесний нам осяяла блакит? Я вами дихаю, для вас палаю, Я народітесь для вашого єства, Без вас мені нема й ис треба раю;

Як радість відійшла моя жива, В словах надію я плекав безкраю, Та вітер порозвіював слова. 312 Ні зоряних небес мандрівні хори, Ні вітрокрилі в морі байдаки. Ні в полі збройних лицарів полки. Ні звіра красного глибокі пори, Ні вісті, піо приходять через море, Ні строф любовних точені рядки, Ні в ароматах свіжої луки Співання дам, що тішать наші зори, Ніщо мого вже серця не торкне: Свій день і сонце втратило, трудне. 1 все для нього мороком укрите. Журбою стали довгі дні мої: Я кличу смерть, бо прагну ту зустріти, Що був би краще не стрівав її. Переклади Дмитра Павличка

Який вірш називається сонетом? Визначте його характерні ознаки. Чи порушує Петрарка правила написання сонету?

Знайдіть у 61 і 312 сонетах анафору й поясніть її роль. Чи пов'язана вона із сонетами Дайте?

Поясніть роль антитези в 132 сонеті.

Як природа й кохання пов'язані між собою в 162 сонеті?

ИЗЯ Чим викликана туга ліричного героя в сонетах 267 та 312?

Якою постає Лаура в сонетах Петрарки? Порівняйте ставлення до неї поета зі ставленням Дайте до Беатріче.

Зіставте пейзажі та визначте їх роль у 162 та 312 сонетах. Чому вони викликають такі протилежні почуття в ліричного героя?

■1 Доведіть, шо вірші, подані в підручнику, є сонетами.

Італійський сонет часто називають петрарківським. Як ви думаєте, чому? шИ Спробуйте написати сонет, дотримуючись усіх правил.

Син вічності і слави

ВІЛЬЯМ ШЕКСПІР.

РОМЕО І ДЖУЛЬЄТТА. СОНЕТИ

25 квітня 1616 року закінчилася велика літературна епоха - цього дня померли Мігсль Сервантес і Вільям Шекспір. Відходила в минуле доба, яка вірила, що людина здатна вправити вивих світу і відродити самотужки золотий вік; доба, що здатна була під-

нести збіднілого гідальго і провінційного парубійка до вершинних злетів людського духу: які б списки й рейтинги найвпливовіпшх особистостей світу не складалися там завжди знаходиться місце Сервантесу і Шск-спіру.

 

ВІЛЬЯМ ШЕКСПІР (1564-1616)

...З-поміж усіх великих людей Шекспір найзагадковіший. Єдине, що ми знаємо про нього. - це те, що він жив і страждав.

Дж. Джойс

Про життя Вільяма Шскспіра відомо не дуже іі багато. Народився він у невеличкому містечку Стрстфорд-на-Ейвоні в міщанській родині. День народження великого драматурга невідомий, вате ми знаємо, що 20 квітня 1564 року його хрестили.

А далі все було, скоріте за все, як і в усіх дітей із заможних міщанських родин: школа, де в основному вивчали грецьку іі латинську мову, і, звичайно, міські розваги, серед яких найулюбленішою були виступи бродячих театральних труп, яких на той час в Англії було дуже багато. Нони перекочувалися країною від ярмарку до ярмарку, від містечка до містечка, від графства до графства, примушуючи публіку то реготати до нестями, то ридати без упину. Прийде час, і серед акторів одпієї з таких труп опиниться і Шекспір...

У вісімнадцять років Шекспір одружився з дівчиною, яка була старша за нього на вісім років. Протягом трьох років дружина народила йому трьох дітей: старшу доньку Сусанну і близнюків сина Гамнста і доньку Джудіт. Подальша

доля, здавалося, була визначена назавжди. 1 раптом у житті Шскспіра відбулася надзвичайно стрімка зміна: у двадцять три роки він покинув родину і відправився в Лондон, щоб стати актором. Що примусило ного цс зробити? Дослідники відповіді тукають до цього часу, і залежно від того, яким вони уявляють собі Шскспіра, пропонують різні варіанти.

Одні стверджують, що цс був бунт проти провінційної рутини і нудьги, намагання реалізувати себе і ствердити свій талант. Збереглася легенда, за якою Шскспір вимушений був покинути рідні міста, тікаючи від переслідування місцевого аристократа, бо полюбляв полювати на оленів у його парку. Інші вважають, що справа набагато простіша: батько Шскспіра майже збанкрутував, треба було шукати заробітку, а в Лондоні його було знайти набагато легше. В усякому разі, згодом Шскспір не тільки розрахувався з батьковими боргами, але й вклав гроті у Стрстфордську нерухомість, йому належав і найбільший будинок містечка.

Достеменно відомо одне: 1587 року Шскспір покинув рідне містечко і 1590 року опинився в лондонській театральній трупі. Що з ним було впродовж трьох років невідомо. Чи то він із бродячою театральною трупою кочував шляхами Англії, чи то відправився разом з експедиційними військами у Нідерланди, чи то побував у самій Італії...

Великої акторської слави Шскспір не зазнав, а от драматургом став управ-ним. У кожному разі, коли Шскспір повернувся до столиці після того, як знову відкрилися театри, що були на два роки закриті через чуму, за нього сперечалися вже декілька театральних труп. Драматург віддав перевагу театру Джеймса Ьср-беджа, для сина якого Річарда, видатного актора, написав найкращі трагічні ролі.

Шскспір став відомим автором. Його трупа виборола право ставити вистави при королівському дворі, що відкрило шлях письменнику у вищі прошарки суспільства. Подейкували, що сама всесильна королева Єлизавета 1 не без задоволення спілкувалася з геніальніш письменником.

Театральне життя в Лондоні початку дев'яностих років XVI ст. було бурхливим і дещо відрізнялося від сучасного. Справа в тому, що репертуар тодішнього театру був справою колективною: брався певний сюжет, який дуже часто розроблявся цілою трупою і пристосовувався саме до неї. Скажімо, в трупі було шістнадцять акторів. Значить, дійових осіб у п'єсі повинно було бути не більше чи дія мала розгортатися таким чином, щоб один актор міг зіграти декілька ролей. Якщо хтось з акторів хворів чи кидав трупу і йому не було заміни, то відповідно перероблялася і п’єса, якаповин-

на була протягом усієї дії утримувати уваг)* публіки, щоб після вистави невдоволені глядачі не побили акторів-невдах. До речі, дехто з дослідників млявість і нерішучість Гамлета в однойменній трагедії пояснює саме необхідністю тримати у напрузі глядачів. Частенько конкуренти крали один у одного сюжети, характери чи якісь сценічні розв’язки. Зазвичай у цій боротьбі вигравала та трупа, у якої, крім гарних акторів, був ще й свій автор, який швидко міг переробити чужі п’єси, а то й написати свою власну і пристосувати її до можливостей конкретного театру.

У 1596 році Шскспір пережив велике горе помер його одинадцятирічний сип Гамнет. Від цієї втрати письменник не відійшов упродовж усього свого життя і обезсмертив синове ім'я в трагедії, яку написав через п’ять років. У цьому ж роїгі батько Шскспіра отримав дворянство, спадковий герб: золотий гербовий щит, на темному поясі посріблений сталевий спис; зверху, замість шолома чи емблеми, срібний сокіл, що простер крила на плетиві родинних кольорів і тримає в лапці позолочений сталевий спис, і девіз «Нс без прав». Джон Шскспір домагався цього майже тридцять років і досяг свого не без допомоги впливових друзів енна Вільяма.

У 1599 році в Лопдоиі відкрився повозбудований театр «Глобус», пайовиком якого був Шскспір і без якого годі уявити сьогодні культурне життя людства. Саме в цьому театрі вперше були поставлені «Гамлет», «Король Лір» і «Отелло», а девіз театру весь світ лицедіє відомий усьому світові.

У 1609 р. вийшла друком єдина прижиттєва збірка сонетів Шскспіра, що засвідчила неабиякий ліричний талант письменника. А 1612 року Шскспір повернувся в рідне місто, припинивши свою театральну діяльність.

 

 

Ще за життя сучасники Шскспіра надзвичайно високо цінували його дарування, називаючи письменника «солодкозвучним і медоточивим». Правда, в цей самий час вони звинувачували його і в тому, що вій не гребував «запозиченнями» з чужих творів, на що Шскспір не без гумору відповідав, що запозичені сюжети і сцени це як гарці дівчата, яких віп забирає з непристойного товариства, щоб увести до шляхетного. Крім того, поняття авторського права в нашому розумінні в ті часи не існувало. Безперечно, що у самого Шскспіра «позичали» набагато більше: просто нам про цс невідомо.

Хай там як, неможливо уявити духовне життя людства без творчості стрст-фордського лебедя, як часто називають великого письменника, бо навіть людина, надзвичайно далека від літератури, перебуває в полоні безсмертних птскс-пірівських образів: Ромео і Джульєтти, Гамлета і Офелії, короля Ліра і Отелло...

ТРАГЕДІЯ «РОМЕО І ДЖУЛЬЄТТА»

Коли Шскспір написав трагедію «Ромсо і Джульетта», достеменно невідомо. Дослідники, за стилістичними ознаками, вважають, що вона була написана не пізніше від 1595 року. Сюжетною основою п’єси стала старовинна італійська легенда, яка неодноразово приваблювала італійських письменників того часу: родини Монтеккі і Капулетгі згадуються, наприклад, у «Божественній комедії» Данте («Чистилище»). У тогочасній книжці, яка розповідала про історію Верони початку XIV ст., йшлося про трагічне кохання двох молодих веронців, які

належали до ворогуючих родии Монтеккі і Капулетті. Ця оповіді» привернула увагу англійського поста Артура ІЗ рука, який написав поему «Ромсо і Джульеттам. Саме цей твір і став джерелом для трагедії Шскспіра.

Дія «Ромсо і Джульетта» розгортається протягом п'яти днів з неділі по п’ятницю. На початку твору нібито нічого не віщує її трагічного фіналу навіть смерть Тібальта і Меркуціо, адже Ромсо щиро хотів припинити сутичку, яку затіяв Тібальт. Герої гинуть через підступи фортуни: варто було Ромсо отримати листа від брата Лоренцо чи прибути до Верони на півгодини пізніше, ніякої трагедії би не сталося. Скоріше за все, князю, якому від самого початку п’єси набридли сварки Монтеккі її Капулетті, сподобалася б ідея оженити єдиних дітей ворогуючих родин, припинивши таким чином сварки. Саме відчуття вселенської несправедливості по відношенню до двох закоханих і робіт» цю п’єсу великою трагедією, а її головних персонажів - вічними образами.

Цей твір часто називають апофеозом любові, піснею торжествуючої любові. Тож невипадково імена Ромсо та Джульєтти стали уособлспиям чистого і пристрасного кохання. А в м. Вероні зустрічає нас тендітна бронзова Джульетта, яка, за сучасною легендою, дарує щастя і любов усім, хто до неї доторкпсться: «Любішор.о не буде силуету, / Аніж в коханні вірної Джульєтти... ....

 

«Ромео і Джульетта» - п'єса, за якою створено чи не найбільше кінофільмів. Уперше Ромео і Джульетта з’явилися на екрані 1902 року - у французькій чорно-білій німій стрічці.

Стрічку, яку зняв Франко Дзеффіреллі 1968 року, вважають найкращою екранізацією трагедії. Олівії Хассі, виконавиці ролі Джульєтти, було 16 років, а Леонарду Вайтінгу, Ромео, - 17    ^

РОМЕО І ДЖУЛЬЄТТА

Дійові особи

Ескал, князь Веронський. Паріс, молодий дворянин, родич князя. Монтеккі, Капулетті, глави двох ворогуючих родин. Старий, дядько Капулетті. Ромео, син Монтеккі. Меркуціо, родич князя і друг Ромео. Бенволіо, небіж Монтеккі і друг Ромео. Тібальт, небіж синьйори Капулетті. Брат Лоренцо, чернець-францисканець. Брат Джованні, чернець того ж ордену. Балтазар, слуга Ромео. Самсон, Грегорі, слуги Капулетті. П'єтро, слуга Джульєттиної мамки. Абрам, слуга Монтеккі. Аптекар. Троє музикантів. Паж Паріса. Паж Меркуціо. Стражник. Синьйора Монтеккі, дружина Монтеккі. Синьйора Капулетті, дружина Капулетті. Джульетта, дочка Капулетті. Мамка Джульєтти. Веронські городяни, родичі обох родин, маски, носії смолоскипів, пажі, сторожа, вартові та слуги. Хор.

ПРОЛОГ

Входить Хор.

Хор Однаково шляхетні дві сім’ї

В Вероні піппній, де проходить дія,

Збували в ворожнечі дні свої.

Аж враз кривава скоїлась подія.

Коханців двоє щирих, запальних Ворожі ті утроби породили;

Нещастя сталося у сім'ях тих,

Вони одвічні звади припинили.

Життя коротке і сумну любов,

Трагічну смерть, що потрясла родини,

Як змила ту ненависть чиста кров,

Ми вам покажемо за дві години.

Даруйте нам недоліки пера,

Всі хиби виправить старанна гра. (Виходить)

ДІЯ ПЕРША

СЦЕНА 1

Верона. Міський майдан. На майдані починається сварка між слугами Капулетті та Монтеккі. Пізніше до сварки приєднуються прибічники обох родин. Найзаповзятішим у сутичці був небіж Капулетті Тібальт. На площі з'являються очільники родин із дружинами та князь з почтом. Князь, обурений нескінченими чварами між Монтеккі і Капулетті. погрожує смертною карою тому, хто ще раз стривожить Верону. На спустілому майдані з’являється Ромео, що страждає від безнадійного кохання до веронської красуні.

Ромео Страшна ненависть, та любов страшніша.

З ненависті любов. О піів кохання!

З нічого все: і розквіт, і буяння.

О легкості тягар. Сене пустоти.

Безформний хаос пречудових форм.

Свинцевий пух і полум'я холодне,

Цілюща слабість і блискучий дим...

Безсонний сон, єство, що не існує.

Тим часом граф Паріс домовляється з Капулетті про шлюб із Джульеттою. Вирішили, що на родинному святі у будинку Капулетті буде оголошено про заручини Паріса і Джульетти. Капулетті віддає слузі список із переліком гостей і наказує запросити їх на свято. Слуга, який не вміє читати, звертається за допомогою до Ромео, який разом з Бенволіо з’являється на площі. Дізнавшись про маскарад. Бенволіо пропонує Ромео піти в будинок Капулетті. Адже, зустрівши серед красунь Верони Розаліну, в яку закоханий Ромео, той відразу втратить до неї будь-який інтерес, «бо лебідь той обернеться в ворону». Ромео погоджується піти на

маскарад, щоб зустрітися з Розаліною.

СЦЕНА 5

Зала в домі Капулетті. Входять Капулетгі, синьйора Капулетті. Джульетта, Тібальт з іншими членами родини, гостями й масками.

Ромсо (до свого слуги) Хто синьйорина та, що подає

Свою прекрасну руку кавалеру?

Слуга Не знаю я, синьйоре.

Ром со    1 Іомсркли смолоскипи перед нею!

І світить вродою вона своєю На щоках ночі діамант ясний У вусі мавра; скарб цей дорогий І для землі, і для життя сія.

Вона омріяна любов моя! її оточують прекрасні дами,

Вона ж між них голубка між галками!

Коли танок закінчать вже, саму За ніжну ручку я її візьму,

І щастя неземне тоді відчую...

Чи ж я коли любив? Чи ще люблю я?

О ні! Зрікайтеся, брехливі очі!

Не знали ви краси до неї ночі!

Тібальт І Іо голосу це мусить буть Моптеккі.

Мою рапіру, хлопче! Як! Цей раб Наважився прийти в блазенській масці,

Щоб глузувати з нашого бенкету?

Ні, честю роду я клянусь, за сміх Убить його, вважаю я, не гріх!

Капулетті Ромсо тут?

Тібальт Так, він, негідник, тут.

Капулетті Спокійно, друже. Не чіпай його.

Поводиться він ввічливо й шляхетно. Сказати правду, вся Верона славить Його за честь, за виховання добре.

За всі скарби Верони я не дам Його в моїй господі зневажати.

Тому вгамуйся її не звертай уваги Гак хочу я. Коли мене шануєш,

Розвеселись, кинь хмурити чоло,

Во хмуритись на святі непристойно.

Ті бальт Мій дух скорився її змовк, я ж не змовчу.

Від гніву її сорому я весь тремчу!

Цс вторгнення зухвале стерплю нині,

Ч'а згодом в жовч обернеться терпіння! (Виходить)

Р о м с о (до Джульетты) Коли торкнувсь рукою недостойно

І осквернив я цей олтар святий,

Уста два пілігрими хай пристойно Цілунком ніжним змиють гріх тяжкий. Джульетта О пілігриме, в тім гріха немає

З молитвою торкатись рук святих:

Такий привіт нам звичай дозволяє.

Стискання рук то поцілунок їх.

Ромсо Але, крім рук, ще дано й губи їм...

Джульетта Гак, для молитви, любий пілігрим...

Ромсо О, то дозволь мені, свята, й устами Молитися побожно, як руками!

Джульетта Нас незворушно слухають святі.

Роме о    Не рухайся ж, дай відповідь мольбам! (Цілує її)

Твої уста очистили мій гріх...

Д жу.льєтта Взяли твій гріх мої уста з твоїх.

Ромсо Мій гріх?.. В твоїх словах я докір чуто!

Верни ж мій гріх. (Знову цілує її)

Д жульєтта Мов з книги ти цілуєш...

М а м к а Вас просить ваша мати, синьйорино.

Ромсо А хто у неї мати?

М а м к а Що, юначе?

Таж господиня в домі цім вона.

Така вже добра пані, мудра й чесна,

Я викохала донечку її,

З якою щойно розмовляли ви.

Скажу вам чесно: хто її здобуде Здобуде той повнісінький гаман.

Ромсо Що? Капулетті?.. Ох! Де ж вороття?..

У ворога в руках моє життя!

Вен вол іо Ходім, ходім! Жарт видався на славу!

Ромсо Ох, я боюсь кінчається забава.

Виходять усі, крім Джульетти й мамки.

Д жульетта Глянь, няню, і скажи, хто той господар?

М амка Монтсккі він. і звуть його Ромсо;

Єдиний сіні того, хто ворог нам.

Д жульєтта Злоба єдина у душі буяла,

1 зі злоби любов єдина встала!..

Не знаючи, зустріла надто рано,

Та пізпо я дізналась, безталанна!

Ох, не на радість ти, любов моя,

Бо ворога кохаю ніжно я!

Виходять.

ДІЯ ДРУГА

СЦЕНА І

Верона. Фруктовий сад Капулетті.

Входить Ромео.

Ромсо Сміється з шраму той, хто рай не мав.

Вгорі, край вікна, з’являється Джульетта. Та тихо! В тім вікні сяйнуло світло!

Гам схід, сама ж Джульетта ясне сонце! Зійди ж, прекрасне сонечко, і сяйвом Блиск заздрісного місяця убий!

Він і без того зблід, він занедужав Від прикрості, що ти його служниця,

А все ж затьмарила його красою.

Тож не служи ревнивцеві блідому! Вссталчин одяг, бляклий, зеленавий Лише безумці посять. Скинь його!

Он владарка моя, моє кохання!

Дізпалася б вона, як я люблю!

Вона заговорила? Ні, мовчить...

Ну що ж. Нехай. Адже говорять очі.

Я відповім... Який-бо я зухвалець.

Ні, ІІС до мене очі ці говорять.

Дві зірки найяскравіші на небі Десь мають пильні справи і повинні На час покинути небесні сфери Й очам її своє благання шлють За них тим часом сяяти в блакиті.

О, тло, коли б і справді тії очі На небі сяли, зорі ж па обличчі? Обличчя ясні зорі ті затьмило б,

Як сонетко ліхтар; та з неба ж очі Лили 6 такі потоки променисті,

Що всі пташки співати почали 6, Подумавши, що то вже сходить сонце! На руку ось схилилась край віконця, Притиснувши долоню до щоки...

Якби мені за рукавичку бути 1 доторкатись до щоки її!

Джульєтта    О лишенько!

Ромсо Вона заговорила...

Мій світлий ангеле, мов ясні далі,

Ти сяєш наді мною серед ночі,

Як легкокрилий посланець небес Перед очима вражених людей.

Що, голови закинувши, слідкують,

Як серед хмар лінивих він ширяє і по ефіру грудях чистих плава.

Джульетта Ромео! О, навіщо ти Ромео?

Зміни своє ім'я, зречися батька;

Як ні, то присягни мені в коханні, і більше я не буду Капулетті.

Ромсо (вбік) Послухать чи відповісти відразу?

Джульетта Лише твоє ім’я мій ворог лютий;

А ти цс ти, а зовсім не Моитеккі...

Що є Моитеккі? Таж чи так зовуть Лице і плечі, ноги, груди й руки Або якусь частину тіла іншу?

О, вибери собі нове ім'я!

Та що ім'я? Назви хоч як троянду,

Не зміниться в ній аромат солодкий! Хоч як назви Ромсо він Ромсо. Найвища досконалість все ж при ньому. Хоч би він був і зовсім безіменний...

О, скинь же, скинь своє ім'я, Ромсо! Воно ж не є тобою, і взамін Візьми мене усю!..

Ромсо Ловлю на слові!

Назви мене коханим, і умить Я вдруге охрещусь і більш ніколи Не буду зватися Ромсо.

Д ж у л ь є т та    Хто ти,

Що, притаївшись під серпанком иочі,

Мою підслухав таїну сердечну?

Ромсо Яким ім'ям назвать себе не знаю.

Своє ім'я ненавиджу я сам!

Свята моя. адже ж воно твій ворог.

Я б розірвав його, коли 6 воно Написане стояло на папері!

Джульетта Мій слух не похопив ще й сотні слів Із уст твоїх, а голос я впізнала:

Хіба ти не Ромсо, пс Монтеккі?

Ромсо О ні, свята, знай: що не тс й пс інше,

Якщо вони для тебе осоружні.

Д жульетта    Як ти зайшов сюди, скажи, й навіщо?

Як міг ти перелізти через мур?

Адже високий вій і неприступний. Згадай-ио, хто ти: смерть тебе спіткає,

Як з наших хто тебе застане тут.

Ромсо Кохання принесло мене па крилах,

1 не змогли цьому завадить мури;

Кохання може все і все здолає,

Твоя рідня мені не перешкода.

Д ж у л ь єт та    Вони тебе уб’ють, коли побачать.

Ромсо В очах твоїх страшніша небезпека,

Ніж в двадцяти мечах. Поглянь лига ніжно Й мені ненависть їхня не страшна.

Джульетта О, не хотіла б я нізащо в світі,

ІД об тут вони побачили тебе!..

Ромсо Своїм плащем мене прикриє ніч.

Та, як не любиш ти, нехай знаходять... Хай краще смерть від лютої злоби,

Ніж довгий вік без ніжності твоєї.

Д ж у л ь є т та    Хто показав тобі глоди дорогу?

Ромсо Моя любов! Вона мене навчила,

Дала мені пораду, я ж за тс Позичив їй очей. Я пс моряк,

Та будь від мене ти хоч так далеко,

Як щонайдальший берег океану,

Я б зважився такий здобути скарб!

Д жульєтта    Моє лице ховає маска ночі,

Але на нім пала дівочий стид,

Що ти в цю піч мої слова підслухав. Хотіла 6 я пристойність зберегти,

Від слів своїх відмовитись хотіла б,

Хотіла б я... та годі прикидатись!

Мене ти любиш? Знаю, скажеш: «Так...» Тобі я вірю, з мене досить слова.

0,    не клянись! Зламати можеш клятву: Недурно ж кажуть, що з любовних клятв Сміється сам Юпітер. О Ромсо!

Скажи, якщо ти любиш, правду щиру. Коли ж вважаєш переміг мене Занадто швидко, я тоді насуплюсь,

Скажу уперто: «Ні!», щоб ти благав. Інакше - ні, нізащо в світі! Ні!

Гак, мій Монтеккі, так, я нерозважна

1,    може, легковажною здаюсь...

Повір мені, і я вірніша буду,

Ніж ті, що хитро удають байдужість.

1 я б могла байдужою здаватись,

Якби зненацька не підслухав ти Любов мою й слова мої сердечні...

Пробач мені, мій любий, і не думай,

Що мій порив палкий цс легковажність; Мою любов відкрила темна ніч.

Ромсо Клянусь цим місяцем благословенним, Що сріблом облива верхи дерев...

Д жул ь єтта    О, не клянися місяцем зрадливим,

Який так часто змінює свій вигляд,

Щоб не змінилася твоя любов.

Р о м с о    То чим я поклянусь?

Д жульетта    Не треба зовсім.

Або, як хочеш, поклянись собою Душі моєї чарівніш кумиром,

1 я повірю.

Ромсо Серця почуттям...

Д жульетта Ні, не клянись! Хоч ти єдина радість,

Та не на радість змовини пічні...

Все сталось несподівано занадто Гак швидко, так раптово й необачно,

Як блискавка, іцо блисне й раптом зникне Ледь встигнемо сказати: «Он сяйнуло!» Добрати, любий! Теплий подих літа Нехай що бруньку ніжного кохання Оберне в пишну квітку запашну,

Коли з тобою зійдемося ще раз.

Добраніч! Хай у тебе переллється Той мир, що вщерть моє сповняє серце!

Р о м с о Без нагороди так мене й покинеш ?

Д жульєтта Якої ж нагороди хочеш ти?

Ромсо Повинна ти в коханні присягти.

Д жульєтта Я присяглась раніш, ніж ти просив,

Проте я хтіла б клятву ту забрати.

Ромсо Забрати клятву? О, навіщо, люба?

Д жульєтта П1,об бути щедрою і знов віддати.

Таж я того жадаю, що вже маю:

Як морс, доброта моя безкрая,

Як морс, дна не має і любов,

Що більше їх я віддаю тобі,

То більше їх у мене зостається,

А їм немає меж...

Мамка кличе за сценою.

У домі гамір!

Прощай, мій любий!.. Няню, я іду*!

Не зрадь мене, Монтеккі мій коханий. Хвилину почекай, я повернусь. (Виходить)

Ромсо О, ніч свята! Благословенна ніч!..

Таж ніч тепер... А що, як все цс сон?

Такий солодкий сон, що я боюсь Він не обернеться ніколи в дійсність. Знову з'являється Джульетта.

Д жульетта Три слова ще, Ромсо, й на добраніч!

Якщо любов твоя до мене щира і хочеш ти зі мною взяти шлюб,

То взавтра сповісти мене про цс,

1 я пришлю по відповідь когось,

Де і коли ти хочеш повінчатись;

Гобі до ніг складу я свою долю З володарем піду хоч на край світу!

Мамка (за сценою) О синьйорино!

Д жульетта    Я йду! Як ти нс будет з чистіш серцем,

Тоді благаю...

М а м к а (за сценою) Синьйорино!

Джульетта Зараз!

...Облиш мене і більше не приходь,

Зостав мене на самоті з журбою,

То взавтра я пришлю.

Ромсо Душі спасінням...

Джульетта Сто тисяч раз тобі привіт! (Виходить)

Ромсо В сто тисяч раз без тебе хмурий світ!

Гак, як школяр від книжки утікає,

Гак ревно і любов любов шукає;

Як гидко їм на школу знов дивитись,

'Гак тяжко їй з любов’ю розлучитись! (Ступає до виходу)

У вікні знову з’являється Джульетта.

Д жульетта    Ромсо, стій!.. О, стій! Якби мені

Сокольничого голос, щоб назад Змогла я сокола мого вернути!

Неволі голос надто слабосилий,

А то б я потрясла печеру Нхо,

Й повітря б голос більш, ніж я, захрип.

Повторюючи цс ім’я невпинно:

«Ромсо, де ти? Де ж ти, мій Ромсо?!»

Ромсо То кличе знов мене моя душа!

Бринять, як срібло, голоси коханців 1 солодко скрашають тишу почі,

Мов ніжна музика милує вухо!

Дж улт.єття    Світає X ті ля б я, щоб ти пішов,

Але не далі, аніж птах отой,

Який літає на шовковій нитці.

Пустунка дівчинка його відпустить,

Як бідолашного в кайданах в'язня,

Й відразу знов назад за нитку тягне.

Ревнуючи до волі ту пташину.

Ромсо Хотів би птахом бути я твоїм!

Д жульетта    1 я, мій любий, теж цього хотіла 6,

Та ласками замучила 6 тебе...

Прощай, прощай! Тяжкий час розставання...

О, стільки в нім солодкого страждання,

Що все прощалася 6, хоч і світає! (Виходить)

Ромсо Тебе хай сон і спокій повиває!

Як хтів би я тим сном спокійним бути,

Щоб тут в солодких мріях все забути!

Тепер до келії отця святого

Почуть пораду хочу я від нього. (Виходить)

Ромео домовляється з братом Лоренцо, щоб той обвінчав його з Джульеттою.

Монах погоджується, бо через шлюб «злоба та родинна у дружбу обернутися повинна».

ДІЯ ТРЕТЯ

Верона. Міський майдан. На площі Тібальт затіяв сварку з Меркуціо. Ромео, який щойно обвінчався з Джульеттою, намагається їх розборонити. Смертельно поранений Меркуціо проклинає Монтеккі та Капулетті: «Чума, чума на ваші дві родини!». Ромео, бажаючи по-мститися за смерть друга, вбиває Тібальта і відчуває себе «блазнем у руках фортуни». Князь вирішив вигнати Ромео із Верони. Мамка повідомляє Джульєтті, що Ромео вбив Тібальта та

йде у вигнання.

СЦЕНА З

Келія брата Лоренцо. Входить брат Лоренцо.

Брат Лоренцо Виході, хутчій, Ромсо нещасливий!

У тебе закохалася печаль,

1 одружився ти з бідою.

Входить Ромео.

Ромсо Отче!

Що чути там? Який же присуд князя?

Яке ж іще страшне, незнане горе Загрожує мені знайомством?

Брат Лорспцо Сину!

Ти надто вже з негодами здружився!

1 князеве я рішення приніс.

Ромео Віддав він справу до страшного суду?

Брат Лорспцо Ні, князь паш не суворий: засудив

Тебе він не па смерті., а на вигнання.

Ромсо Вигнання? Зглянься і скажи насмерть.

Ліпіс вигнання грізне і страшне,

За смерть страшніше! Не кажи вигнання...

Брат Лорспцо Ти звідси вигнаний лише, з Верони.

Вгамуйся. Май терпіння. Світ широкий.

Ромсо Нема за мурами Верони світу:

Чистилище там, пекло і тортури.

Вигнання звідси цс вигнання з світу;

Цс смерть, лиш названа фальшивим словом; Сокиру так позолотивши, ти Мені стинаєш голову й смієшся,

Милуючись своїм ударом згубним.

Врат Л орепцо О смертний гріх! Яка невдячність чорна!

За вчинок твій закон скарав би смертю,

Та князь наш добрий, зглянувшись на тебе, Закон наш відхилив і обернув Ласкаво на вигнання слово «смерть».

Однак цс милість. 'Ги ж її не бачиш!

Ромео Тортури, а не милість! Небеса

Тут, де живе Джульетта. Кожна кицька 1 миша, навіть пес - тварина кожна,

Дрібна й нікчемна, жити може тут,

У цім раю, дивитися на неї...

Та тільки не Ромсо! Муха, й та Утіхи, maim й права більше має:

Вона ж торкатись зовсім вільно може Руки її Джульеттиного дива.

Блаженство раю красти в неї з уст,

Що чисті і цнотливі, як весталки,

1 червоніють з сорому, за гріх Вважаючи свій власний дотик. О!

Ромсо ж ні, не може! Він вигнанець!

Стукіт у двері.

Брат Лоренцо Хтось стукає... Ромсо, заховайсь!

Ромсо О ні! Нехай мої гіркі зітхання

Мене туманом від людей окриють.

Стукіт.

Брат Лоренцо Ти чуєш? Хто там? Заховайсь, Ромсо!

Тебе захоплять!.. Почекайте! Встаіп> же! Входить мамка.

Мамка О отче, отче, розкажіть мені,

Де чоловік синьйори? Де Ромсо?

Брат Лоренцо Ось, долі вій. Сп’янів від власних сліз.

М а м к а    Ох, і моя синьйора так лежить,

Точнісінько так само!

Брат Лорспцо О нещасна

Спорідненість сердець! Сумна подібність!

М амка Ось саме так лежить і синьйорина.

Ридає й плаче, плаче і ридає.

Та встаньте, встаньте ж! Ви ж таки мужчина.

Задля Джульєтти, задля неї встаньте.

Ну, та й чого впадати так у розпач?

Ромсо (підводиться) Ох, няню!..

Мамка Синьйоре мій! Липі смерть всьому кінець!.

Ромсо Ти про Джульетту говорила? Як їй?

Я, мабуть, лиходієм їй здаюсь?

Дитинство щастя нашого убив я,

Заплямувавши рідною їй кров'ю.

О, де моя дружинонька таємна?

Скажи, що думає вона тепер

Про вщент зруйноване кохання наше?

М а м к а Таж ні, вопа нічого не говорить,

А тільки плаче, плаче; то на постіль Враз упаде, то підведеться знов.

Тібальта кличе, скрикне враз «Ромсо!»

І знову падає...

Ромсо О, це ім’я

До кулі смертоносної подібно її убило так, як ця рука Проклята вбила кревного її!

Мій отче, о, скажи мені, скажи:

Де саме криється, в якій частині В моїм ганебнім тілі цс ім’я?

Скажи мені, щоб міг я зруйнувати Житло мерзенне!

Брат Лоренцо просить Ромео схаменутися і говорить, що вночі він зможе відвідати Джульетту, а потім відправитися до Мантуї, щоб дочекатися примирення родин. Капулетті обіцяють Парісу обвінчати його із Джульеттою у четвер.

СЦЕНА 5

Кімната Джульєтти. З'являються Ромео і Джульетта у вікні.

Д жул ь єтта    Ти вже ідеш?.. До ранку ще далеко:

Не жайворонок то, а соловей Збентежив вухо боязке твоє;

Вій раз у раз там уночі співає Між віт граната. 1 повір мені,

Коханий, любий мій, то соловей.

Ромсо То жайворонок, оповісник ранку,

Не соловейко. Глянь, моя кохана І Дивися он заграла вже зоря 1 облямовує промінням заздрим Завісу хмар суворих там, па сході.

Згасила ніч світильники свої.

Веселий день стає уже навшпиньки,

З-за верховин туманних визирає.

Піду я житиму, лишусь помру.

Д жульєтта Тс світло ще не денне... Вір, я знаю:

То метеор, його послало сонце,

Щоб смолоскипником служив тобі 1 осявав до Мантуї дорогу.

Тому побудь іще, не треба йти.

Ромсо Нехай мене захоплять, хай уб’ють!

Я буду радий, як цього ти хочеш.

Те сіре світло ще не очі райку,

Блідий то відблиск Цінтії чола.

1 то не жайворонка спів бринить У нас над головами, в вишині.

Мені зостатись легше, ніж піти.

Приходь же, смерть! Джульетта так бажає. Ми будем розмовляти, серце, так?

Ще маєм час. До ранку ще далеко.

Джульетта Ні, ні, вже ранок! Ранок! Поспішай!

Іди! Мерщій тікай! Ти чуєш? Справді,

То жайворонок так співа невлад;

Яка огидна і фальшива піспя!

А кажуть солодко співає він...

Та цс брехня, бо нас віп розлучає.

Ще чула помінявся віп очима із жабою. О як би я хотіла,

Щоб з нею й голосом віп помінявсь!..

Цс ж він обійми наші розірвав,

Він темну ніч, він і тебе злякав.

О, йди, іди мерщій! Уже світає.

Ромсо А лихо нас пітьмою огортає.

Входить мамка.

Мамка Синьйоро!

Джульетта Няню?

Мамка Синьйоро, мати вата йде до вас.

Світає вже, тож будьте обережні! (Виходить)

Д ж у л ь єтта    Впускай же день, вікно, й візьми життя!

Ромео І Іроіцай, прощай! Один лиш поцілунок,

1 я спущуся. (Спускається)

Д жульетта Як? 'Ги вже пішов?

Моя любов! Мій муже! Друже мій!

Щодня і щогодини сповіщай.

Для мене днів багато у хвилині.

За цим рахунком буду я старою,

Коли побачу знов мого Ромео!

Ромео Бувай! Нагоди я не омину,

Щоб привітать тебе, любов моя!

Д ж у л ь єт та    Ти думаєш, ми зійдемося знову?

Ро мсо    Так, певен я; а злигодні оці

Нам будуть потім спогадом солодким.

Д жульетта О господи! Передчуття зловісне В моїй душі віщує щось недобре...

Мені здається, як стоїш внизу,

Немов ти мрець в глибокій домовині.

Я бачу зле чи й справді ти блідий?

Ромео 1 ти також бліда, моя любов.

Прощай, прощай! Журба п’є нашу кров. (Виходить)

Д жульєтта О доле, доле! Ти така зрадлива!

Коли цс так, то що тобі до нього?

Адже Ромсо вірності взірець.

То й будь же ти зрадливою, о доле!

Годі, я сподіваюсь, ти недовго Гриматимеш його й мені повернеш.

Синьйора Капулетті допитується у доньки, чому вона плаче. Джульетта їй відповідає, що оплакує Тібальта. Матір її запевняє, що вони обов’язково помстяться Ромео за смерть родича, і повідомляє про весілля з Парісом. Джульетта благає батьків не віддавати її заміж, але сеньйор Капулетті пригрозив зректися доньки, вигнати її з дому та позбавити спадку, якщо дівчина не зашлюбиться з Парісом. Джульетта вирішала шукати допомоги у брата Лоренцо, а якщо він їй не допоможе, то вкоротити собі віку.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Паріс просить брата Лоренцо обвінчати його з Джульеттою. У цей час з'являється Джульетта, яка начебто прийшла сповідатися брату Лоренцо. Парис іде. Брат Лоренцо пропонує Джульєтгі прийняти зілля, від якого вона на певний час засне. Сон буде настільки глибоким, що всі вирішать, що дівчина померла, і поховають її у склепі. Брат Лоренцо викличе з Маитуї Ромео, і вони

чекатимуть, доки Джульетта прокинеться.

СЦЕНА 5

Спальня Джульєтти. Входить мамка.

Мамка Синьйоро!.. Синьйоро!.. О Джульєтто!..

Ягняточко! Як довго бідна спить!

Голубонько, прокинься!.. Наречена!..

Ні слова?.. Серденько, ти наперед,

Мабуть, поспать за цілий тиждень хочеш?

Що? Вже прибралася!.. 1 знов лягла!..

Синьйоро! Гей, вставай же, синьйорино!

О боже милий! Поможіть! Померла!

О, нащо я родилася на світ!

Дать aqua vitae!.. Ах, синьйор! Синьйоро!

Входить синьйора Капулетті.

Синьйора Капулетті Що тут за гам?

М амка О, нещасливий день!

Синьйора Капулетті Ох боже! Донечко! Життя моє,

Прокинься, глянь, бо вмру з тобою разом!

Рятуйте! Поможіть!

Входить Капулетті.

Капулетті Ведіть Джульетту! Наречений тут.

М амка Вона умерла! Нежива! О горе!

Синьйора Капулетті О боже милий! Вмерла, вмерла, вмерла!

Капулетті Що?.. Дай же глянути... Рятуй нас, боже!

Вона холодна! Кров спинилась в жилах,

Заклякли всі суглоби! Вже давно її уста покинуло життя...

Убила люта смерті» її раптово,

Як убива мороз дочасний квітку,

Найкращу квітку із усіх квіток.

Будь проклятий цей час. О горе, горе!

М амка День нещасливий.

Синьйора Капулетті О скорботний час!

Капулстті Смерть, що взяла н, щоб нарікав я,

Язик зв’язала й мову відняла...

Входять брат Лоренцо й Паріс із музикантами.

Брат Лоренцо Готова йти до церкви наречена?

Капулстті Готова йти, щоб більше не вернутись! (До Паріса)

0    сину, знай: напередодні шлюбу З твоєю молодою спала смерть...

Глянь, ось лежить вона розкішна квітка,

З якої нагла смерть зірвала цвіт.

Мій зять тепера смерті», а водночас

1    спадкоємець... Тож і я помру!

Життя й добро я все покину смерті!

Наріс Як довго ранку я цього чекав,

1 як жахливо він мене стрічає...

Синьйора Капулстті Ненависний, проклятий, день страшний!

О, цс найтяжчий, найстрашніший день,

Якого у одвічнім мандруванні Не бачив па шляху своєму час!

Одна, одна дочка моя, єдина,

Одна-єдина радість і утіха,

1 ту жорстока відібрала смерті»!

М амка О горе! День гіркий, гіркий, гіркий!

Нещасний, найсумніпшй день гіркий,

Якого я не бачила ніколи!

О день, о день, о день! Проклятий день! Чорнішого й па світі не бувалої О день гіркий, о день гіркий!

Наріс    ()дурений, розлучений, убитий!

О люта смерте, одурила ти!

Жорстока смерте, вбила ти мене!

Любов моя! Життя!.. О ні! О ні!

Ні, не життя любов мою убито!..

Синьйора Капулстті Зневажений, збезчещений, убитий!

Пошарпаний і змучений украй!

Скорботний часе, ти прийшов сюди Для того, щоб убити наше свято?

О доню люба!.. Ні, душа моя,

А не дочка! Ти мертва, мертва! Горе!

Дочка моя померла, разом з нею Навік померли радощі мої!..

К а п у л с т т і    Збирались на весіллі ми гуляти,

А будем чорний похорон справляти.

1 музика обернеться на подзвін,

На поминки печальні шлюбна учта,

На панахиду радісні пісні.

Вінчальний же війок укриє трупа,

1 все обернеться на протилежне!

Брат Лоренцо Ідіть, синьйоре. Ви, синьйоро, з ним.

Ви теж ідіть, Нарісс, і готуйтесь Нсбіжиицю прекрасну провести.

Карають небеса за гріх... Бог з вами!

Не гнівайте ж їх зайвими сльозами!

Капулетгі, синьйора Капулетті, Паріс та брат Лоренцо виходять.

ДІЯ П’ЯТА

У Мантуї Балтазар повідомляє Ромео про смерть Джульетт». Ромео вирішив повернутися до Верони, взявши з собою отруту, щоб померти поруч із Джульеттою. Тим часом у Вероні брат Лоренцо довідується, що лист про сон Джульєтти до Ромео не дійшов. Оскільки дівчина повинна була ось-ось прокинуться, він вирушив на кладовище, щоб відчинити браму склепу.

СЦЕНА З

Кладовище. Склеп родини Капулетті. Біля склепу стикаються Ромео і Паріс, який приніс квіти для Джульєтти. Між ними виникає суперечка, яка переростає у сутичку. І Ромео

вбиває Паріса.

Наріс (падає) О смерть моя!.. Як милосердий ти,

То поклади мене біля Джульєтти... (Вмирає)

Ромсо Я обіцяю: слово честі. Гляну

Йому в обличчя... Хто цс?.. Граф Наріс!

Мсркуціо то родич!.. Що казав Дорогою слуга мій? Я не слухав,

Бо тяжко стиснула скорбота серце...

Здається, він казав, що граф Наріс Мав із Джульеттою ось повінчатись...

Чи він казав, чи цс мені приснилось?

Чи то, почувши про Джульетту, я Утратив розум марити почав?

О, дай мені, дай руку, бо й тебе Зі мною вписано в скорботну книг}'

Лихої долі на одній сторінці!

Я покладу тебе в могилу пишну...

В могилу? Ні. О ні, юначе вбитий.

Таж тут моя Джульетта спочиває;

Її краса страшний, похмурий склеп На променистий оберта палац.

Лежи тут, смерть, тебе ховає мертвий!

 

(Кладе Парка в склеп)

Буває часто, люди перед смертю Стають веселі! А в уяві свідків Цс «передсмертна блискавка остання». Чи ж цс «остання блискавка» й моя? Моя любове! О моя дружино!

Смерть випила твого дихання мед,

Та не змогла твоєї вроди взяти.

Ти не подолана. Рум’янець твій 1 Цс на устах, па щоках пломеніє,

Ще смерті стяг блідий не тріпотить!

1 ти, Тібальтс, в савані кривавім?

Що міг би я для тебе більш зробити, Ніж тс, щоб ця ж таки рука, якою Завчаспо втято молодість твою,

Так само знищила н твого убивцю? Прости мені, кузене! Ох, Джульєгго, Чому і зараз ти така прекрасна? Подумать можна, що безплотна смерть У тебе закохалась, що якийсь Кістяк огидний тут тебе замкнув,

У темнім склепі, для утіх любовних! Боюсь за тебе й залишусь тому З тобою тут. Ніколи я не вийду З нього похмурого палаиу ночі.

Тут, тут зостанусь я із робаками, Служницями твоїми. О, тепер Знайду я тут для себе вічний спокій і скину гніт моїх зловісних зір З замученої й стомленої плоті! Милуйтесь, очі, це в останній раз!

Ви, руки, пригорніть її востаннє!

А ви, уста мої, дихання брамо,

Скріпіть навік священним поцілунком Довічну спілку зі скупою смертю! Сюди, мій поводатарю гіркий!

Лихий стерничий, одчайдуху лютий,

Розбий об скелі мій нещасний човен!

За тебе п'ю, моя любов! (П'є) О чесний Аптекарю! Швидка твоя отрута...

Отак я з поцілунком умираю!.. (Падає)

З другого боку кладовища входить брат Лоренцо з ліхтарем, ломом і заступом. Ьрат Лоренцо Ромео! Боже мій! Чия цс кров (підходить до склепу) Камінні східці склепу багрянить?

Хто кинув закривавлені ці птпаги

Тут, на порозі вічного спокою?.. (Входить до склепу)

Ромсо! О, який блідий! Хто ще?..

Як? 1 Наріс?.. Увесь залитий кров’ю?..

Яка лиха година спричинилась До цих фатальних і страшних подій?

Синьйора ворухнулись!

Джульетта прокидається.

Д жульетта    О мій отче!

Пораднику! А де мій чоловік?

Я знаю добре, де я маю бути;

1 ось я тут. А де ж Ромсо мій?

Шум за сценою.

Ьрат Лоренцо    Я чую шум. Ходім з цього гнізда

Зарази, смерті і тяжкого сну.

Наш замір вища сила зруйнувала,

Не наша. Ми противитись не можем.

Ходім! Ходім! Джульетт поруч тебе Лежить твій мертвий муж. Наріс також.

Тебе у монастир я прилаштую Святих сестер. Ходім, не зволікай.

Нічого не розпитуй. Близько варта.

Біжім хутчій. Джульєтто, люба сестро!

Шум наближається.

Загаємось ускочимо в біду. (Виходить)

Д жульетта Іди, мій отче, сам. Я не піду.

Що любий мій в руці стискає? Склянку, Спорожнену, я бачу, до останку.

І смерть страшна отрута завдала...

Який скупий! Все випив! Не лишив 1 краплі благодатної для мене,

Що помогла б мені піти за ним!

Я цілуватиму твої вуста...

Ще, може, трішки є на них трутизни,

В підкріпленні цьому я смерть знайду... (Цілує його) Твої вуста ще теплі!..

1-й страж (за сценою) Де цс, хлопче?

Веди нас!

Джульетта Хтось іде!.. Мерщій! О щастя:

І ут рятівний кинджал! (Вихоплює кинджал Ромео з піхов) Ось твої піхви! (Заколює себе)

Зостанься в них і дай мені умерти!.. (Падає па труп Ромео і вмирає)

Стража знаходить тіла Паріса, Ромео і Джульєтти. У місті піднімається Гвалт. Городяни разом із князем та Капулетті збираються на кладовищі.

Капулетті О небо! О дружино! Глянь сюди...

Таж наша доня вся спливає кров'ю!..

Він місцем помилився, цей кинджал!

Його оселя ось порожня висить На поясі у мертвого Монтеккі,

А згубний ніж стирчить у грудях доньки!

Синьйора Капулетті О горе! Жах мов похоронний дзвін,

Мене у домовину кличе він!

Входять Монтеккі та інші.

Князь Підвівся нині рано Ти, Монтеккі,

Щоб глянути, як рано ліг твій син!

М оптсккі    Володарю, моя дружина вмерла...

Не винесла вона розлуки з сином 1 от в могилу від журби зійшла.

Яке ж іще чека на мене горе?

Князь Глянь і побачиш сам!..

Монтеккі О ти, печемо! 'Ги забув пристойність:

Раніш від батька ліг у домовину!

К н язі»    Замкніть уста свої для скарг до часу,

Допоки ми подій не з’ясували, їх джерело, вершину і кінець.

Тоді вождем я стану вашій тузі 1 вам підпорою до смерті буду.

Тим часом підкоріть журбу терпінню:

Ведіть сюди осіб всіх підозрілих.

Брат Лоренцо розповідає присутнім історію кохання Ромео і Джульєтти.

К и я з ь    А дс слуга Ромео? Що він скаже?

Балтазар Я сповістив господаря свого

Про смерть Джульєтти. З Мантуї умиті.

Він верхи прискакав на кладовище І кинувся сюди, до цього склепу.

Листа ж звелів віддати врапці батьку 1 наказав мені, під страхом смерті,

Щоб я його самого тут лишив.

Князь Подай листа. Я гляну, що він пише.

Цей лист підтверджує слова чепця,

Шляхи кохання й новину про смерть.

 

Ромео додає, що він купив В убогого аптекаря отруту Й прийшов сюди, щоб отруїтись тут 1 поруч із Джульеттою лежати.

О, дс ж вони, ці вороги запеклі?

Моитеккі! Капулетті! Подивіться,

Який вас бич карає за ненависть:

Ваш цвіт любов’ю вбили небеса!

А я за тс, що зносив ваші чвари,

Двох кревних нагло втратив. Кара всім!

Капулетті О брате мій, Моитеккі, дай же руку!

Вдовиний спадок цс дочки моєї,

А більшого не можу я просити.

Моитеккі Але я можу дати більше. Я

їй статую із золота поставлю.

Покіль Вероною звемо Верону,

Любішого не буде силуста,

Аніж в коханні вірної Джульєтти.

Капулетті Ромсо статуя не менш багата Із нею поруч буде тут стояти!

О, бідні юні жертви наших чвар!..

К и я з ь    Не визирає сонце з-поза хмар...

Похмурий мир приніс світанок вам.

Ходім звідсіль. Все треба з'ясувати.

Ще доведеться вирішити нам,

Кого помилувать, кого скарати...

Сумніших оповідей не знайдете,

Ніж про любов Ромсо і Джульєтти.

Усі виходять.    , .

Переклад Ірини Стешенко

Порівняйте иіекстрівське і гомерівське питання. Про що свідчить виникнення таких питань?

Пригадайте, що називається трагедією. Доведіть, що п’єса Шекспіра - трагедія. Визначте головний конфлікт трагедії і згрупуйте дійових осіб навколо нього. Чи є відкриті супротивники шлюбу Ромео і Джульетта?

ГТл~-І Порівняйте роль хору в античній драматургії та трагедії Шекспіра. Чи збігаються вони?

Порівняйте античний театр і театр Шекспіра. Що в них спільного, а у чому полягає принципова різниця?

У час написання «Ромео і Джульетт» Шекспір створив комедію «Сон літньої ночі» зі щасливим фіналом. У ній героїня за волею батька мала вийти заміж не за того, кого кохала. Чи підводить нас історія Ромео і Джульетта до думки про можливість щасливого фіналу? Чому? Відповідь аргументуйте.

Випишіть із тексту виражально-зображальні засоби (епітети, метафори тощо), які створюють атмосферу трагічності оповіді.

Чого прагне Ромео на початку п’єси? Чи правий був Меркуціо, який говорив, що поведінку Ромео визначають «ті мелодії, якими розпливався Петрарка. Та тільки проти його любки Лаура - кухонна дівка, хоч, правду кажучи, її коханець краще її оспівував•>. Чи суголосні бажання Ромео з пориваннями ліричного героя Петрарки?

З якою метою Ромео пішов на маскарад до Капулетті? Чи можна його назвати зрадливим?

Як можна зрозуміти фразу Ромео «Я тільки блазень у руках фортуни»? Чи погоджуєтеся ви з його словами?

Якою постає Джульетта в цій п'єсі? Чи можна її назвати слабкодухою, адже вона не призналася батькам, що кохає Ромео?

Чому брат Лоренцо погоджується таємно обвінчати Ромео і Джульєтгу? Чи досяг він своєї мети?

Що має на увазі Капулетті, говорячи про «вдовиний спадок дочки»? Що символізує остання сцена, коли Монтеккі обіцяє збудувати пам'ятник Джульєтті, а Капулетті Ромео?

Багато висловів з «Ромео і Джульетта» стали афористичними, як, наприклад, «спорідненість сердець». Знайдіть і випишіть ці цитати з тексту.

КЯ1 Чому Меркуціо, який також провокував сварку з Тібальтом, після свого поранення весь час повторює «чума, чума на ваші дві родини»? Поясніть вашу думку.

Персонажі трагедії пояснюють значення епітету «музики срібні звуки» таким чином: «срібло присмно дзвенить», «музиканти грають за срібло» та «музикантам ... рідко платять за музику золотом». Чи погоджуєтеся ви з таким значенням епітету срібний? Які емоції повинна викликати у глядачів така інтерпретація? Чи доречні вони у трагедії?

К/Д Чому образи Ро.мео та Джульєтти стали вічними образами?

КГД Які ідеї епохи Відродження втілено у п'єсі?

КГЛ Як ви розумієте вислів: «Шекспір - вершина, схили якої встелені трупами режисерів»?

ЧИ МАЮТЬ РОМЕО І ДЖУЛЬЄТТА ШАНС НА ЩАСТЯ?

 

4 Постановка балету С. Прокоф’єва «Ромео і Джульетта» на сцені Національної опери України рішенням ЮНЕСКО (1991 р.) визнана кращою інтерпретацією цього твору

Одним із найпопулярніших у XX ст. був балет Сергія Прокоф’єва «Ромео і Джульетта». Він був створений у 1935 р., а прем’єра відбулася 1938 р. у м. Брно (тодішня Чехословаччина). Перша редакція твору мала щасливу кінцівку, що прямо суперечило кривавому фіналу знаменитої трагедії Шекс-піра. Проте час створення балету був дуже суворим. За творчість, що суперечила позиції влади, митці могли не лише позбутися роботи чи опинитися за ґратами, а навіть розплатитися власним життям... Якраз тоді з’явилися розгромні статті «Сумбур замість музики» і «Балетна фальш», де критикувалась творчість видатного композитора XX ст. Дмитра Шостаковича. Не бажаючи ризикувати, Прокоф’єв змінив лібрето (сценарій) балету, повернувши традиційний трагічний фінал. І лише 2008 р., на музичному фестивалі у Нью-Йорку, було поновлено первісну авторську редакцію Прокоф’єва зі щасливою розв’язкою, про існування якої шанувальники балетного мистецтва або не знали, або вже й забули.

Важко уявити, але перші виконавці балету поставилися до його музики упереджено. Так, у останній сцені прощання Ромео і Джульетта, яка відбувається вранці, в музичній партитурі немає жодного натяку на спів жайворонка, схід сонця тощо. Натомість звучать бас, кларнет і фагот. Танцівники не могли зрозуміти, як їм у танці показати емоції ранкового прощання закоханих. Та коли вони зрозуміли, що композитор засобами музики зобразив не красу ранку, а намагався передати відчуття тривога, гіркоти, любові і болю розлуки, народився уславлений балетний шедевр.

Перший постановник балету Леонід Лавровський пояснював задум вистави так: «У створенні хореографічного образу спектаклю я йшов від ідеї протиставлення Середньовіччя Відродженню, від зіткнення двох систем мислення, культури, світосприйняття».

Ц2Ц Приїздам іс шибливисгі форми іа зміє і у ііііш>и.ькиіо ідтеїа.

Якою постає Лаура в сонетах Петрарки?

СОНЕТИ ШЕКСПІРА

Вільям Шскспір написав 154 сонети, вперше вони були надруковані 1609 року. Героїня сонетів, так звана Смаглява леді, порушила всі поетичні канони того часу: чи не вперше в європейській поезії оспівувалася не довершена красуня, а звичайна земна жінка, яку кохання робить найкращою і наймилішою.

Саме завдяки збірці Шскспіра набув популярності англійський різновид сонета, який отримав назву шскспірівського він складається з трьох чотиривіршів і двовірша з римуванням абаб вгвг деде ее.

66 Стомившися, вже смерті я благаю. Бо скрізь нікчемність в розкоті сама, 1 в злиднях честь доходить до одчаю, 1 чистій вірності шляхів нема, і силу неміч забива в кайдани, 1 честь дівоча втоптала у бруд, 1 почесті не тим, хто гідний шани, 1 досконалості ганебний суд, 1 злу добро поставлене в служниці, 1 владою уярмлені митці, 1 істину вважають за дурниці, 1 гине хист в недоума в руці. Стомившись тим, спокою прагну я, Та вмерти не дає любов твоя.

116 Не буду я чинити перешкоди Єднанню двох сердець. То не любов, Що розцвіта залежно від нагоди 1 на віддаленні згасає знов. Любов над бурі зведений маяк. Що кораблям шле промені надії, Цс зірка провідна, яку моряк Благословляє в навісній стихії. Любов не блазень у руках часу, Що тне серпом своїм троянди свіжі 1 щік, і уст незайману красу. Той серп любові справжньої не ріже. Як це брехня я віршів не писав, 1 ще піхто на світі не кохав.

 

 

Її очей до сонця не рівняли,

 

Корал ніжніший за її уста,

Не білосніжні пліч овали,

Мов з дроту чорного коса густа. Троянд багато зустрічав я всюди,

Та па її обличчі не стрічав, і дише так вона, як дишуть люди,

А не конвалії між диких трав.

і голосу її рівнять не треба До музики, милішої мені,

Не знаю про ходу богинь із неба,

А кроки милої цілком земні.

1 все ж вопа найкраща поміж тими, Що славлені похвалами пустими.

Переклади Дмитра Паламарчука

»1 Який твір Горація суголосний 55-му сонету? Чим?

Порівняйте портрети Лаури і Смаглявої леді в 130-му сонеті. Чи стосуються слова «славлені похвалами пустими» героїні Петрарки?

КИ Який образ вам ближчий: Смаглявої леді чи донни Лаури? Чому?

Порівняйте форму сонета в Петрарки й Шекспіра. Чи впливає на зміст сонета його форма?

ЕЛ У різноманітних літературних рейтингах, які визначають найкращих письменників світу, В. Шекспір завжди займає одне із чільних місць. У чому, з вашої точки зору, причини такої популярності англійського письменника?

Складіть довідник путівник «Герої Шекспіра на театральних сценах України».

Джон Мільтон. ПАМ’ЯТІ ШЕКСПІРА. 1630 рік

Пощо тооі, Шекспіре, те каміння, Яке так тяжко цілі покоління Збирають і громадять вище гір На піраміду, що сягає зір? О любий сину Вічності і Слави! Тривкіший за корони і держави Ти пам'ятник воздвиг в людських серцях. Достойно вій святий вкриває прах.

Бо сторінки твоїх безцінних книг Зрушають нас. Схиляючись до них Таємний зміст ми чуємо у слові, Завмерлі, мов фігури мармурові. Пишнішої гробниці на землі Не матимуть ніколи королі. Переклад Лі и коли Пилшіського

Той, хто вірив у людство

МІГЕЛЬ ДЕ СЕРВАНТЕС СААВЕДРА. ДОН КІХОТ

Серед безлічі почесних відзнак у художній літературі вирізняється премія Сервантеса, яку ще називають Нобелівською премією іспаномовних країн. Її вручають у невеличкому містечку Алькала де Кнарсс біля Мадрида, де народився безсмертний Сервантес, а її лауреат розпочинає традиційне дводенне безперервне чи-

ташгя геніального роману великого іспанця. У читанні беруть участь різні люди: від короля Іспанії до її пересічних громадян, від видатних діячів культури та науки до звичайнісіньких школярів. Гак Іспанія вшановує свого сина, про якого за життя, як цс, па жаль, буває, не дуже турбувалася...

 

МІГЕЛЬ ДЕ СЕРВАНТЕС СААВЕДРА (1547-1616)

Мігсль Сервантес де Сааведра народився в родині зубожілого дрібного поміщика ідальго. Кажуть, злидні звили своє гніздо ще в колисці майбутнього письменника. У пошуках заробітку його сім’я об'їздила пів-Іспанії, зазнавши багато лиха. Однак освіту Мігсль отримав досить-таки пристойну. Далі треба було думати про майбутнє, про те, як і за що жити. Чи то випадок, чи гра долі привели Сервантеса на службу до папського посла в Іспанії, з почтом якого він у 15G9 р. виїхав до Італії. Як іспапсць опинився на службі італійського кардинала, достеменно невідомо. Згодом дослідники знайшли тогочасний наказ, де йшлося про необхідність арешту якогось Мігеля де Сервантеса за вбивство дворянина па дуелі. Крім того, належало

відсікти йому праву руку і вислати па десятії років із королівства. Але чи йшлося саме про майбутнього автора «Хитромудрого ідальго Доп Кіхота з Ламанчі», сперечаються до цього часу.

В Італії Сервантес провів п’ять років: спочатку на службі в кардинала Ак-вавіви, а потім в іспанській армії. Важко перебільшити вплив на духовний і культурний розвиток молодого іспанця цього визнаного центру гуманістичної європейської думки й нового мистецтва. Здавалося, навіть італійське повітря спонукало кожного, хто потрапляв туди, займатися творчістю. Сервантес не став винятком, але не забував і про свою службу, про те, що він іспанський солдат.

На 7 жовтня 1571 р. планувався морський бій між турецькою ескадрою і флотом Священної ліги (Іспанія, кораблі Папи Римського, Венеція) біля Лепа-то. Напередодні битви Сервантес, захворів па лихоманку, але наполіг на своїй участі в бою. Він воював відважно й безстрашно, як і його герой Дон Кіхот. Сервантес отримав три вогнепальні рани, одна з яких призвела до паралічу лівої руки. Проте він продовжував нести службу і заробляти на шматок хліба.

Повернення в Іспанію в 1575 р. мало стати тріумфом солдата й покласти край злигодням родини Сервантеса, адже він повертався з рекомендаційними листами від найшановніших людей на ім'я іспанського короля. Однак ці листи до короля не потрапили, бо галеру, на якііі плив Сервантес, захопили корсари і всіх полонених продали в алжирське рабство. У полоні Сервантесу було тяжко не від того, що його тримали в кайданах на шиї і ногах, а від того, що разом із ним у полон потрапив і молодший брат.

Намісник турецького султана в Алжирі, який купив Сервантеса в розбійників, ознайомившись із листами на ім’я іспанського короля, вирішив, що перед ним людина зі шляхетної і надзвичайно заможної родини, і виставив неймовірно високу ціпу викупу. Письменник у полоні виявив найкращі людські якості. Він наполіг, аби спочатку викупили молодшого брата, а сам чекав па звільнення ще довгих п'ятії років. 1 не просто чекав, а боровся: улаштовував бунти і втечі невільникам, чотири рази (!) намагався тікати, але намарно...

Нарешті в 1580 р. Сервантес повернувся на батьківщину, де його чекала зубожіла родина. Bin почав безкінечну боротьбу з нсстатками: спробував зайнятися комерцією, повертався па військову службу, був комісаром із заготівель для «Непереможної Армади». Подорожі Іспанією і літературна діяльність що цс дало Сервантесу? Статків він не заробив, хоча інші заготівельники на долю пс скаржилися: вони жили не за рахунок платні, яка була невеликою і нерегулярною, а за рахунок хабарництва й крутійства. Через конфлікт з однією церковною управою Сервантес ледве не був відлучений від церкви. До того ж він пс дуже любив займатися оформленням ділових паперів, що призвело до конфлікту' з фінансовими органами. Його звинуватили в незаконних реквізиціях і приховуванні коштів. У 1592 р. письменника вперше кинули за грати. З кар'єрою комісара із заготівель для армії було покіичено.

Нова посада збирача податкових недоїмок у королівстві Гранада принесла Сервантесу чергові ув'язнення: зібрані кошти він передав якомусь банкірові, який зразу ж оголосив себе банкрутом. Хоча державі вдалося відшкодувати збитки, участь Сервантеса в цій справі викликала запитаїпія, не вирішені до цього часу: ким був у цій історії письменник співучасником чи жертвою? В усякому разі двічі, у 1597 і 1602 р. Сервантеса ув'язнювали за приховування коштів.

Література теж була не дуже прихильною до вже не молодого письменника. Як зазначав сам Сервантес, він «отримав у віршах менше перемог, ніж на його голову сиплеться лих». Слава прийшла коли, здавалося, її вже й чекати було годі. У січні 1605 р. у Мадриді почали продавати першу частину «Хитромудрого ідальго Дон Кіхота з Ламанчі». Успіх роману, задум якого, як зазначав сам автор. виник у іп>ого у в’язниці, був надзвичайним: у липні того ж року продавати вже п'яте видання роману, через два роки його читали в Іірюсселі, а через сім у Лондоні. Навіть для нашого часу таке поширення книги Європою справа незвичайна, а що вже говорити про сімнадцяте століття!

«ДОН КІХОТ»

 

Сервантес задумав свого «Дон Кіхота» як пародію на рицарський роман, що в Іспанії був популярний як серед простолюду, так і при королівському дворі: Філіпп 11 полюбляв на придворпих торжествах з'являтися в костюмі мандрівного рицаря. Ці твори виникли в середні віки й розповідали про особисте життя рицаря: його подвига в ім’я Прекрасної Дами та власної слави. Герой рицарського роману мандрівний (мандрований) рицар вступав у бій з могутніми велетнями, долав вогнедишних драконів, перемагав підступних чаклунів і завойовував королівства. Саме від цих романів усе неймовірне й надзвичайне стали називати романтичним. Цікаво, що після виходу книжки про /Іон Кіхота. що під впливом рицарських романів вирлаті и в у світ, аби знищити зло, скасувати беззаконня та спинити сваволю, а замість цього воював із вітряками, баранами, звичайними подорожніми та бурдюками з вином, рицарський роман фактичпо перестав існувати. Своїм твором Сервантес започаткував новий європейський роман складний за будовою і великий за обсягом епічний твір, у якому широко охоплені життєві події певної епохи та багатогранно й у розвитку змальовапі персонажі. Мандруючи разом із Дон Кіхотом і Санчо Пап-сою (твір Сервантеса називають «романом великої дорога»), ми зустрічаємося з різними людьми: знатними і посполитими, бідними й заможними, щасливими і не дуже.

Кожен із них оповідає свою історію і перед нами постає широка картина життя країни. Роман Сервантеса називають трагікомічним епосом, бо в ньому все змішалося, як і в справжньому житті. Ми сміємося з витівок Дон Кіхота,

і Постав Доре. Дон Кіхот. 1863

 

«Його уява переповнилась різними химерами, вичитаними з тих книжок». 1855 року Доре відправився в Іспанію, щоб «передати місцевий колорит і побачити місця, які славетний рицар прославив своїми подвигами». До роману Доре намалював 370 ілюстрацій, за якими можна простежити шлях благородного ідальго. Перший малюнок зображає Дон Кіхота серед видінь - битви, любовні пригоди, виклики на поєдинок, фантастичні вигадки й нісенітниці.

але нас не полишає відчуття гіркоти: золоту добу, коли людина не знала, що такс зло і несправедливість, па жаль, відродити неможливо. Тож і кажуть, що одним із головних у романі є конфлікт між непрактичною духовністю і бездуховною практикою.

 

Сервантесу книжка принесла не лише гордощі, а й прикрощі: у 1614 р. під прізвищем якогось Фернандеса де Авельянеда було надруковане продовження пригод Дон Кіхота та Санчо Паней, яке деякий час навіть конкурувало з авторською другою частиною і було своєрідним памфлетом на книгу' Ссрваптсса. .Ллє цс ще означало, що Дон Кіхот залишив межі сервантівсь-кого твору і почав жити своїм життям. Час засвідчив, що цей літературний персонаж потрапив до кола так званих вічних образів - він вийшов за межі конкретного літературного твору та доби й набув символічного значення.

Слава Сервантеса гриміла Європою, шляхетна публіка, відвідуючи іспанську столицю, хотіла більше дізнатися про нього. Показовою є розмова одного француза, який перебував на той час у Мадриді, з іспанськими кавалерами. На його запитання, хто такий Сервантес, він отримав відповідь, що «він старий солдат, ідальго, бідняк». Здивований іноземець зауважив, що людину, яка користується такою повагою у Франції і в інших країнах, Іспанія повинна була б озолотити й утримувати казенним коштом. Та відповідь була цинічною: «Якщо писати його примушують злидні, то дай Боже, щоб він ніколи не жив у статках, бо своїми творами, будучи бідняком, він збагачує весь світ»...

У кінці життя Сервантес прийняв чернецький сан. Подейкували, що він цс зробив для того, щоб не обтяжувати родину витратами на своє поховання ченців ховали за кошти братства.

Могили свого великого сина Іспанія не зберегла. А Сервантес уславив батьківщину: його роман «Дон Кіхот» став другою у світі (після Біблії) книгою за кількістю мов, якими вона перекладена.

Ґрунтуючись на знаннях, отриманих під час вивчення історії Середньовіччя та «Пісні про Роланда», опишіть ідеального середньовічного рицаря.

Порівняйте цінності середньовічного рицаря і людини епохи Відродження.

Чому рицарські ідеали були застарілими для ренесансної людини?

Пригадайте, чим відрізняється золота доба від залізної в античній міфології.

ПРЕМУДРИЙ ГІДАЛЬГО ДОН КІХОТ З ЛАМАНЧІ

Розділ І

В однім селі у .'Іамаїпті а в якому саме, не скажу жив собі нс так давно гідальго, з тих, що то мають лише списа на ратищі, старосвітського щита, худу шкапину та хорта-бігуна. Душенина на щодень (частіше яловичина, ніж баранина), на вечерю здебільшого салатка м'ясна, суботами «битс-різанс» (тобто яєіп-ия з салом), п'ятницями сочевиця, неділями ще якесь голуб'ятко на додачу все цс поглинало три чверті його прибутків. Решта йшла па камізслю з дорогої сає-ти, оксамитні штани й паптофлі про свято; про будень малась одежа з сукна домашнього роблива і то незгірша. Була у іп>ого в домі кліошииця років за сорок і небога, що й двадцяти ще не мала, та ще хлопсць-чслядинсць про польову й надвірто роботу чи коня сідлати, чи ножицями садівницькими орудувати. Літ нашому гідальгові до п’ятдссятка добиралося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в полюванні. На прізвище йому було, кажуть, Кіготь чи Віхоть (про се, бачите, одні автори пишуть так, а другі інак), хоча в нас є певні підстави гадати, що насправді вій звався Кикоть. Проте для нашої повісті воно байдуже аби ми тільки, оповідаючи, од правди апі руш не одбігали.

Так от, щоб ви знали, гідальго той гулящого часу тобто замалий не цілий рік водно читав рицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання.

Його уява переповнилась різними химерами, вичитаними з тих книжок: чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зітханнями та кохап-нями, розлуками та муками і всякими такими штуками. Всі ті несосвітенні вигадки так убились йому в тямку, що віп мав їх за щирісіньку правду.

Збожеволів він отак до послідку, і вроїлася йому в голову днвочпа думка, яка жодному шаленцеві доти на ум не спливала: що йому випадає, мовляв, і подобає, собі на славу, а рідному краєві на пожиток, статися маидрованим рицарем, блукати світами кінно і оружно, шукати пригод і робити все тс, що робили, як вій читав, мандровапі рицарі, тобто поборювати всілякого роду кривди, наражатися па різні біди й небезпеки, щоб, перебувши їх і подолавши, окрити ймення своє несмертельною славою.

Гідальго вичистив прапрадідну збрую і вирішив, що його кінь і він повинні взяти собі славні та гучні імена, гідні нового звання й нового покликання. Свою стару шкапу він назвав Росинантом, тобто Перешкапою, а себе - Дон Кіхотом з Ламанчі. Залишилося тільки знайти даму серця, бо мандрований рицар без любові - то все одно, що дерево без листу Нею стала проста дівчина із сусіднього села Альфонса Лоренцо, яку Дон Кіхот прозвав Дульсінеею Тобоською, адже родом вона була з Тобоса.

Дон Кіхот вирішив якнайшвидше вирушити в мандри, адже скільки у світі «зла треба знищити, скільки беззаконня скасувати, скільки сваволі впинити, скільки помилок виправити!» Цілий день їхав гідальго, доки не натрапив на корчму, яка здалася йому пишним замком із чотирма вежами і шпилями щиросрібними. Корчмар, якого він прийняв за управителя замку, збентежився, коли побачив це одоробло в перістій збруї. Дон Кіхот почав просити «управителя замку», щоб той висвятив його в мандрівні рицарі. Корчмар уже зрозумів, що гість несповна розуму, і вирішив не сперечатися з ним. Перед посвятою необхідно було вартувати зброю. Дон Кіхот облаштувався на дворі, біля колодязя, де пастухи напували худобу. Одному з погоничів якраз треба було напоїти своїх мулів, і він зняв із жолоба зброю рицаря. Після пишної промови Дон Кіхот щосили торохнув погонича в голову списом. Це сталося і з другим погоничем. Товариші поранених почали здалеку закидати рицаря камінням.

Корчмар не зміг утамувати цей гармидер. Він мотнувся по боргову книгу, де записував сіно та ячмінь, що видавав на мулів, і, звелівши Дон Кіхотові стати на одне коліно, захарамаркав щось із видаткової книги, уліпив рицареві доброго потиличника, а потім плазом меча вдарив по спині. Так відбулося «висвячення» Дон Кіхота в мандрівні рицарі.

Розділ IV

Саме на світ почало благословлятись, як Дон Кіхот виїхав із корчми вже зу-повним рицарем, і такий же був радий, та веселий, та втішний, так у ньому серце грало, що на Росшіаитові аж попруги тріщали. Та тут спали йому па пам’ять корчмареві поради за припас, що то в дорозі може знадобитися, особливо за гроті та за сорочки, і вій вирішив з’їздити по тс добро додому та за одним ходом і зброєносця собі поєднати; був там у нього на призначці селянин один, його сусіда, чоловік багатий па діти, а бідний на достаток, та до джурування і геть-то придатний. От і завернув він Росинанта до свого села, а той, ніби зачувши вже рідну стайню, так щиро з копита рвонув, що ледве землі торкався.

Проїхав отак трохи, аж чує з правої руки, з гущавини лісової, щось ніби квилить-проквиляє, тихо так та жалібно. Скоро почув, промовив:

Хвала небові святому за ласку, що мені так хутко инспосилає, аби міг я повинність мою рицарську справити і плодів моїх добрих намірів зажити! Не сум-нюся, що то стогне якийсь безталанник чи, може, безталанниця, що потребують помочі моєї та опіки.

Смикнув за повіддя та й погнав Росинанта туди, звідки те квиління чулося. Ледве в залісок уїхав, дивиться, аж там до одного дуба кобила прив'язана, а до другого хлопець років п'ятнадцяти, до пояса заголений. Отож він і стогнав, та й було чого, бо тут же стояв якийсь здоровий дядько й що є сили затинав його батогом, примовляючи за кожним разом:

А будеш мені дивитися! А будеш мені кричати!

Оноре Дом'е. Дон Кіхот і Санчо Панса. 1868    ►

 

Оноре Дом’е цікавлять не походи і пригоди доблесного лицаря. Художник досліджує його внутрішній світ -сумніви, муки і розчарування. Його Дон Кіхот - символ самотнього ідеаліста, непохитного борця з непереможним.

А хлопець лебедів:

Ой, не буду більше, дядьку, їй же Богу святому, не буду, а худібки так уже пильнуватиму, що й на хвильку з ока не спущу!

Побачивши що тут діється, Дон Кіхот гримнув на дядька грізним голосом: Нечемний рицарю, не годиться знущатись отак над безборонним! Сідай на коня, бери свого списа, а треба сказати, що до того дуба, де стояла кобила па припоні, ратище було прихилене, я кажу тобі, що так, як ти, чинять лише страхополохи!

Побачивши таку фігуру, всю в зброю закуту, що потрясала списом над самим його обли'піям, дядько аж помертвів увесь і одказав лагодком:

Пане рицарю, хлопець, що я отеє караю, то мій наймит, вівці в мене пасе в цих урочищах, і такий же він, щоб ви знали, исгляд: щодня мушу якоїсь ягнички недолічитись. А як почну його за тс недбальство чи, може, й шахрайство карати, то вій каже, що я скупар і пепю на його волочу, аби заслужснини не платити. Бреше, побий мене Боже, що бреше!

Як ти смієш, хамлюго, казати при мені, що він бреше! гукнув Дон Кіхот.

Заплати йому без жадної відмовки, а пі, то Богом живим божуся, на місці трупом тебе покладу! Зараз же одв’яжи його!

Селянин похнюпився і мовчки одв'язав свого наймита: тоді Доп Кіхот спитався в хлопця, за скільки йому господар завинуватив. Гой одказав, що за дев’яті» місяців, по сім реалів місячно. Дон Кіхот обрахував, що разом хлопцеві належить шістдесят і три реали, і паказав господареві, іцоб він негайно калиткою брязнув, коли йому життя миле. Переляканий дядько вимовлявся, що неспромога його, та він же стільки й не винен, от хоч би й забожитись (а побожитись таки пс важився): треба одлічитн за три пари черевиків, що хлопцеві справив, та ще реала за тс, що двічі кров йому з руки кидав, як був занедужав.

Може, воно й так, сказав Лон Кіхот, а от ти допіру одгамагав його безневинно, то він уже, виходить, сквитував і за обув'я, і за кровопуск. Нехай він подер шкуру на тих черевиках, що ти справив, так ти ж за тс па ньому шкуру подер; исхай цирюльник пустив йому кров, коли вій хворий лежав, так ти ж пустив йому тепер юшку, як він зовсім здоровий був. От воно й виходить, що за се нічого вивертати ис треба.

Так горе ж моє, пане рицарю, що я грошей при собі не маю, бідкався дядько, нехай Андрее іде зо мною, і дома я заплачу йому геть-чисто все, до останнього шеляга.

Щоб я оце та пішов до нього? закричав хлопець. Як піду, то він же з мене вело шкуру спустить!

Не спустить, заперечив Дои Кіхот, раз я йому наказав, то мусить чинити мою волю. Хай тільки заприсягнеться тим рицарським законом, до якого належить, то пущу його з душею, і він тобі напевне всю заслуженії ну заплатить.

Що-бо ви, пане, говорите! мовив хлопець. Господар мій не належить до жодного рицарського закону. Се ж Хуаи Лантух, багатій із села Кіптаиара.

То нічого, сказав Дои Кіхот, і Лантухи можуть бути рицарями; не родом чоловік славен, а робом.

Воно-то так, погодився Андрее, - та яким же робом оце мій господар робить, що кривавицю мою заїдає?

Та-бо не заїдаю, голубе Андрссику, обізвався дядько, ходи лишень, будь ласкав, зо мною. Присягаю па всі рицарські закони, які тільки є на світі, що сплачу тобі до останнього реала, з дорогою душею!

Можна й без дорогої душі, лиши її собі, сказав Дон Кіхот, буде з мене, як ти йому виновато оддаси. Тільки гляди мені: як не встоїшся у слові, то клянусь тією самою клятьбою, що всрпусь і покараю тебе хоч би ти і ящіркою звивався, од мене ніде не сховаєшся. Як же хочеш знати, хто се тобі розказує, щоб тим ревніше розказ той учинити, то знай: я завзятий Дон Кіхот з Ламанчі, ві-домститсль за всяку кривду і сваволю. А тепер бувай здоров і пам’ятай під загрозою грізної кари, що ти пообіцяв і на чому заприсягнувся.

Сеє сказавши, стиснув Росинанта острогами і тільки смуга за ним лягла. Селянин провів його очима і, як він уже скрився за деревами, повернувся до наймита свого Андреса і сказав:

А ходи-но сюди, небоже! Зараз я вчиню волю сього відомститсля і заплачу тобі все, що випсн.

Бігме, сказав Андрее, добре, дядьку, зробите, як учините волю сього зац-иого рицаря, подовж йому, Боже, віку без ліку, що він такий хоробрий і справедливий. Бо як не заплатите, то побачите, що вернеться і покарає вас, на Рока святого.

Ти кажеш бігме, і я кажу бігме, промовив господар. Та я ж тебе так люблю, що хочу тобі ще більше завинити, щоб потім більше заплатити.

Тут він порвав хлопця за руку і, знову його до дуба прив’язавши, такого дав перегону, що бідаха мало душі ис пустився.

А тепер, каже, Андрссику мій питний, клич того відомститсля за всяку кривду, побачимо, як він за пою відомстить... Та я ще й не зпаю, чи се вже твоїй кривді кінець, бо мені кортить таки спустити з тебе вето шкуру, недарма ти того й боявся.

Але врешті він одв'язав хлопця і дав йому волю суддю того справедливого шукати, нехай, мовляв, вертається і виконує заповіданий вирок. Андрее пішов із важким серцем, присягнувіпись одптукати завзятого Дон Кіхота з Ламанчі й розповісти йому геть-чисто все; доведеться тоді господарю всемеро заплатити.

Тим часом мусив, сердега, сльози ковтати, а господар справляв собі смішки.

Завзятий же гідальго Дон Кіхот, оборонивши в такий спосіб покривдженого, був вельми задоволений, що так славно й щасливо розпочав своє рицарювання.

Так доїхав до розстані, де чотири дороги розходились різно, і враз навернулись йому на думку ті перехрестя, де мапдроваиі рицарі приставали й міркували, котрим шляхом далі братися. Тож і собі спинився па якусь хвилю, погадав туди-сюди і врешті попустив повіддя Росипаитові, здавишся цілком на його волю; кінь же, як перше мав, тою путею рушив, що прямісінько до його стайні провадила.

Незабаром Дон Кіхот побачив чималий гурт людей. То їхали толедські купці. Рицар почав вимагати, щоб вони або визнали, що в цілому світі немає кращої красуні, ніж Дульсінея Тобоська, або ставали з ним до бою. Щоб не дратувати Дон Кіхота, купці ладні були визнати незрівнянність краси Дульсінеї, навіть якби вона була на одне око крива. Обурений рицар кинувся на подорожніх, але тут Росинант спіткнувся і впав, а вершник через важенні обладунки встати не зміг, але продовжував шпетити купців. Тоді погонич, ухопивши списа, побив його на цурки, полічивши Дон Кіхоту ребра. Купці рушили далі. Хоча рицар не міг устати, бо все тіло його болем боліло, але почував себе щасливим: адже це була звичайна знегода мандрівного рицаря, та й винен був у всьому кінь. У такому вигляді знайшов його односелець та й доправив додому до племінниці. Дон Кіхот пояснив свій стан тим, що він бився з десятьма зухвалими й почварними велетнями. Поки Дон Кіхот спав, парох і цирюльник оглянули його бібліотеку. Знайшовши безліч рицарських романів, вони зрозуміли причину безумства. Були спалені всі книжки, а двері до книгозбірні замуровані. Рицарю пояснили. що це зробив його найлютіший ворог чаклун Фрестон.

Цілих два тижні по тому сидів наш гідальго тихо дома не було й знаку, щоб віп ізнову ті химороди шати збирався. Всі ті дні мав він надзвичайно втіпіпі бесіди з двома друзяками своїми, парохом та цирюльником; казав їм, що світові нині найбільше потрібні мандровані рицарі і що саме в його особі тс мапдроване рицарство відродиться й оновиться. Парох інший раз сперечався з ним, а інший притакував, бо знав, що інакше з ним не зговориш.

Одиочаспо Доті Кіхот провадив перемовини з одним селянином, близьким своїм сусідом; був то чоловік добрий, хоч добра мав, сердега, не гурт, але, як то кажуть, без олії в голові. Гак він уже його вговоряв, так надив, такого йому наобіцяв, що бідний селюк згодився нарешті стати йому за зброєносця і з ним посполу в мандри піти. Дон Кіхот радив йому, між іншим, не дуже огинатися, бо дуже можливо, що їм удасться за одним махом-пахом звоювати острів який-

небудь, тоді він його зразу на губернатора настановить. Знадившись на ці обіцянки, Санно Нанса (так звали того селянина) покинув жінку і дітей і став до сусіда свого за джуру.

Наготувавши й нарихтувавши все як слід, Дон Кіхот і Саігю Нанса виїхали одної ночі з села, так що ніхто й не бачив, не попрощались навіть зі своїми сей із жінкою та дітьми, а той з небогою та клюшницсю. Немало ж за ту ніч і проїхали, освіли од села далеченько: хоч там їх тепер і кинуться, то вже не знайдуть.

Сапчо Нанса їхав на своїм ослі, немов патріарх який; не забув же він і сакви взяти, і бурдюга на вино. Йому не терпілося швидше стати губернатором того острова, що пап обіцяв. А Дон Кіхот і на цей раз побрався тим самим шляхом, що й перте, тільки тепер їхалось йому охвітиітпс, бо час був іще ранній і зукіснс проміння соняпшс не дуже йому докучало. Отак їдучи, обізвався Сапчо Нанса до пана:

Глядіть же, пане мандровапий рицарю, не забудьте того острова, що з ласки вашої мені обіцяли. Хай хоч який великий буде, а я ним у керую, от побачите.

Розділ VIII

Тут перед ними замапячило тридцять чи сорок вітряків, що серед поля стояли; як побачив їх Дон Кіхот, то сказав своєму зброєиоіпі: Фортуна сприяє нашим замірам понад усяке сподівання. Ногляїп», друже мій Сапчо, що там попереду бовваніє: то тридцять, якщо не більше, потворних велетнів, що з ними я наважився воювати і всіх до ноги перебити.

Та де ж ті велетні? спитав Сапчо Наиса.

Ои там, хіба не бачиш? одказав Дон Кіхот. Глянь, які в них довжелезні руки: у деяких будуть, мабуть, на дві милі завдовжки.

Що-бо ви, пане, кажете? - заперечив Сапчо. То ж зовсім не велетні, то вітряки, і не руки то в них, а крила: вони од вітру крутяться і жорна млиновії во-рочають.

Зразу видно, що ти ще рицарських пригод несвідомий, сказав Дон Кіхот, бо то таки велетні. Як боїшся, то літне стань осторонь і помолись, а я тим часом зітнуся з ними в запеклому й нерівному бою.

По сім слові стиснув коня острогами, не слухаючи криків свого зброєпопті, який усе остерігав його, щоб не кидався битись, бо то не велетні, а вітряки. Та рицареві нашому так ті велетні в голові засіли, що він пс зважав на Саичовс гукання й не придивлявся до вітряків, хоч був уже од них недалеко, а летів уперед і волав дужим голосом:

Не тікайте, боягузи, стійте, підлі тварюки! Адже па вас нападає один тільки рицар!

Тут саме звіявся легкий вітрець, і здоровенні крила вітрякові почали обертатись; як побачив те Дон Кіхот, закричав:

Махайте, махайте руками! Хай їх у вас буде більше, ніж у гіганта Бріарея, і тоді не втечете кари!

Сеє сказавши, припоручив душу свою володарці Дульсінсї, просячи її допомогти йому в такій притузі, затулився добре щитом і, пустивши Росинанта вчвал, угородив списа крайньому вітрякові в крило. Тут вітер шарпонув крило так рвучко, що спис митно на друзки розлетівся, а крило підняло коня й вершника, а потім скинуло їх із розгону додолу. Саичо Нанса прибіг на всю ослячу ристь рятувати свого пана: наблизившись, він побачив, що той і поворухнутись не може так тяжко грьошіувся з Росинанта.

Ах, Боже ж ти мій, Господи! бідкався Санчо. Чи не казав я вам, пане, щоб стереглися, бо то вітряки, воно ж усякому видно, хіба тому ні, в кого вітер у голові ганяє.

Мовчи, друже Саичо, одказав Дон Кіхот, бонове щастя переходя живе. Я оце думаю, та так воно і є, що то мудрий Фрсстои, той самий, що вкрав у мене книжки вкупі з кімнатою, навмисне перетворив тих велетнів па вітряки, щоб не дати мені слави перемоги, бо на мене дуже ворогує. Але кінець кінцем мій доблесний меч розіб’є ті зловорожі чари.

Та дай Боже, сказав Санчо Ііанса.

Він допоміг Дон Кіхотові встати й посадив ііого на Росинанта, що теж був ледве живий та теплий. Міркуючи так і сяк про педавию пригоду, вони рутили далі до Ляпіського перевалу, бо там, казав Дон Кіхот, на тих розиграх, чекають їх, без сумніву, численні іі різнорідні пригоди. Одне тільки смутило нашого рицаря, що не було вже в нього списа: розповівши про тс горе джурі своєму, він сказав:

Раз якось читав я, що один гипіпапський рицар на ймення Дієго Персе де Варгас, поламавши в бою меча, одчахнув од дуба здоровенну гілляку і того дня стільки подвигів учинив, стільки маврів нею перетовк, що йому дали прізвище Гілляка, а нащадки його й досі пишуться Варгас-і-Гілляка. Я до того річ веду, що іі сам думаю собі дубця уломити з першого дуба чи падуба, що ми по дорозі вбачимо. 1 буде той дубець незгірший ніж у Варгаса був, і доконаю я з ним таких подвигів, що ти можеш себе за щасливця вважати: рідко кому доводиться бути свідком і самовидцем майже неймовірних подій.

То все в Божих руках, одказав йому Саичо, я вірю всьому, що ваша милості» мені каже. Тільки сядьтс-6о рівніше, а то ви якось аж псрсхнябнлись у сідлі мабуть, таки добре забились, як упали.

Правда твоя, промовив Дон Кіхот, але, як бачиш, я не кволюся, що тс й тс мені болить, бо мандрованим рицарям не подоба на рани скаржитись, хоч би з них і тельбухи вилазили.

Коли так, то хай буде й так, відповів Санчо, але я був би радий, що Боже крий, якби ви, папочку, та жалілись мені, як вам що болітиме. А вже як у мене що заболить, хоч трішечки, то так стогнатиму, що ну! Чи, може, і джурам мапдрованих рицарів не вільно на білі» нарікати?

Дон Кіхот посміявся з простоти свого зброєноіпі і сказав, що він може собі стогнати й жалітися скільки влізе, чи є чого, чи нема, бо в рицарських законах про тс нічого не написано. 'Годі Санчо нагадав пайові, що час би їм чогось

і попоїсти. Дои Кіхот відповів, що йому поки що не хочеться, а Сапчо нехай їсть, коли заманеться. Одержавши такий дозвіл, Саичо розташувався якиайзручнітс на ослі, вийняв із саков харч і заходився підживлятися, трюхикаючи звільна позад пана; час від часу він потягав винце з бурдюга. Отак їдучи та часту точися потроху, він зовсім забув про панові обіцянки, а пошуки пригод, хоч би іі небезпечних, здавались йому вже не тяжким трудом, а приємною розвагою.

 

Обкочувались вони на якомусь узліссі: Дон Кіхот уломив собі з дерева суху гілляку і насадив на неї залізну клюгу, що од списа лишилась, от тобі вже й ратище готове.

Цілісіньку ту піч наш гідальго не змигнув і на хвильку, мріючи про свою володарку Дульсінсю - він-бо у всьому вирішив наслідувати вчинки рицарів, у романах описані, а ті, як відомо, не спали ночей по лісах та пущах, усе до коханих своїх дам мислі зносячи. Інша річ Санчо Папса: добре напхавши собі кендюха, і то не якоюсь там цикорною водою¹, він проспав без прокиду до самого рана. Уставши, кинувся Саичо зразу ж до бурдюга і непомалу засмутився, як побачив, що той проти вчорашнього значно схуд, а по такій дорозі хтозиа, чи швидко поповніє. Дон Кіхот не хотів снідати був, певно, ситий своїми розкішними споминками. Знов рушили вони в путь.

По дорозі Дон Кіхоту і Санчо Пансі зустрілися два ченці на мулах, за ними рухався ридван, у якому сиділа біскайська дама, що їхала до свого чоловіка в Севілью. Її супроводжували чотири вершники, а позаду йшли ще два погоничі. Дон Кіхотові здалося, що це два чарівники викрали принцесу й везуть її кудись, тому він кинувся її визволяти. У веремії, намагаючись захопити трофеї, узяв участь і Санчо Панса, за що погоничі добряче нам’яли йому боки. Тим часом слуга-біскаєць, прикрившись подушкою, як щитом, уступив у герць із Дон Кіхотом і був ним переможений. Перелякані подорожні пообіцяли рицарю заїхати в Тобос до Дульсінеї.

Дон Кіхот і Санчо Панса рушили своєю дорогою і вирішили заночувати в козопасів. Коли всі сіли вечеряти, Дон Кіхот посадив коло себе джуру і сказав: «...Ми будемо з тобою, ніби рівний з рівним: я, твій пан і прирождений сеньйор, і ти, мій джура, будемо їсти з одної миски и пити з одного кубка, бо про мандроване рицарство можна сказати те саме, що про кохання - воно всіх рівняє».

Надійшла звістка із села, де помер пастух Хризостом - багатий гідальго. який навчався в Саламінському університеті. Він і його товариш Амбросіо переодяглись у пастухів, аби ходити по пустельних місцях за Марселою, єдиною донькою багатого селянина. Ця красуня перебралася на пастушку і пішла із сільськими дівчатами пасти череду. Юнацтво навколишнє хмара-хмарою почало за нею по полях і лугах уганяти. Прохали-благали дівчину заміж іти, але вона про те й чути не хотіла. Хризостом так у Марселу закохався, що аж молився на неї. Тож і помер, як думали пастухи, від кохання. Уранці Дон Кіхот і Санчо Панса вирушили на похорони Хризостома. По дорозі вони зустріли невелике товариство. Один зі шляхтичів, Вівальдо, здивований обладунком Дона Кіхота, поцікавився, хто він такий. Дон Кіхот відповів, що він мандрований рицар. Шляхтичі запросили його приєднатися до них, але Дон Кіхот сказав, що тимчасово не .може їхати до Севільї, поки не очистить навколишні гори від розбійників і лиходіїв. Подорожні розпрощалися з рицарем і рушили далі.

Розділ XV

Більше, мабуть, як дві години Дон Кіхот і Санчо Панса блукали по лісу і приблудилися врешті до галявини, а на тій галявині трава буйна та сочиста, ще й річечка тихо леліє, немовби надить і кличе подорожніх перебути в любому холодочку гарячі полуденні години, що саме на вело міць розжарілися. Дон Кіхот і Санчо спішились і пустили осла та Росинанта па попас, нехай німина тією травою досхочу наласується, а самі вив’язали з саков харчі та й попоїли тихо-мирно й без жадних церемоній удвох, пап із слугою, що вже там було.

Санчо і не подумав спутати Росинанта, бо то був, як він гадав, такий смир-няга і плохута, що його і всі кобили кордовських пасовищ не могли б на гріх підкусити. Та лиха доля чи нечиста сила (сказано, диявол не спить!) надала якимсь погоничам із Яигуаса отирлуватись поблизу зі своїми галісійськими лопіицями. Як зачув же Росинант той табунний дух, зразу забув про свої звичаї і обичаї: закортіло йому з папночками-кобилицями поженихатись, і він, не спитавшись дозволу в господаря, побіг туди в собачу ристь потребу свою задовольнити. Та лошиці привітали нахабу зубами й підківками так, що аж попруга на всьому порвали і сідло збили. А ще дужче дошкулили йому погоничі: побачивши, що їхнім кобилам гвалт хочуть учинити, вони кинулись гуртом па напасника і доти йому ребра киями складали, поки він, ледве теплий, на землю не грьопнув.

Дон Кіхот і Санчо, побачивши, якого чосу дають Росинаитові, щодуху побігли до нього.

Не довго думавши, /Іон Кіхот добув меча і кинувся па янгуасців; заохочений і запалений пайовим прикладом, Санчо Панса зробив так само. З пертого ж маху папі рицар розрубав кажанка па одному погоничеві, та, мабуть, і плеча йому втяв. Та тут схаменулись янгуасці, що їх же багато, а напасників лишень двоє; тоді всі похапали киї, обскочили обох ізвідусільта її ну по чім попадя молотити. 1 молотили так щиро й завзято, що вже за другим заходом Санчо беркицьнув додолу; не встояв і Дон Кіхот, хоч який був бравий та голінний, упав, як на тс, до ніг своєму Росииантові. що и досі не спромігся па рівпі стати, добре, виходить, затинало киями розлючене простацтво. Побачивши янгуасці, якого вони накоїли лиха, пов'ючили боржій кобил своїх та й дали звідти ходу, зоставивши обох шукачів пригод у вельми плачевному етапі й нітрохи не кращому настрої.

Санчо Панса отямився перший; побачивши, що тут же біля нього й пан лежить, вій заговорив жалібно й ледве чутно:

Мені б оце, якби можна, ліків Хворобраза (чудодійні ліки, які, на переконання Дон Кіхота, допомагали мандрівним рицарям К). К., Л. К.) хоч два ковточки. Дайте мені, пане, з ласки вашої, якщо під рукою маєте, вопи, певне, не тільки на рани помічні, а й на потовчені кості.

Еге, якби ж то мав, зітхнув Дон Кіхот, то чого б нам іще треба? Ох, горе моє... Та присягаюсь тобі, Санчо, па слово мандрованого рицаря, що не мине й

двох днів, як я добуду ті ліки, коли тільки фортуна не розсудить інакше. От щоб мені руки повсихали!

А як ви гадаєте, пане, спитав Саігчо ІІапса, за скільки день ми будемо знов ногами володати?

Як на мене, то не можу певного реченця встановити, одказав побитий рицар Дон Кіхот. Я сам у всьому винен: не треба було добувати меча проти людей, не висвячених, як я, у рицарі. Брате Санчо, слухай пильно, що я тобі зараз скажу: якщо ти коли побачиш, що такс гультяйство чинить нам яку зневагу, то не жди, поки я меча па них добуду, бо я того вже зроду-віку не зроблю, а берися до зброї сам і карай зухвальців, як хочеш: коли ж їм до помочі й оборони стануть рицарі, тоді я вже буду з усієї сили тебе обороняти, а їх поборювати: ти вже на тисячі прикладів міг перекопатись і пересвідчитись, як далеко сягає міць моєї потужної правиці.

Та Санчові пайова порада пс вельми до смаку припала, і він не забарився з відповіддю:

Дане, я собі чоловік тихий, смирний і потульний, на всяку кривду незлобивий, бо маю жінку й діток, а їх же треба якось годувати іі до пуття доводити. То слухайте ж, що я вам скажу (бо я можу лише сказати, а пс показати): ніколи і нізащо в світі я не візьму до рук меча, ні проти рицаря, ні проти простолюдця, і віднині й довіку перед Богом святим присягаю прощати всі кривди, що мені будь-коли сталися чи стануться, чи то від чоловіка значного, чи від посполитого, багатого чи бідного, папа чи хлопа, байдуже, якого етапу й заводу.

Як почув сеє пап його, одповів такими словами:

Шкода, що я не можу здихатись, аби говорити спокійно, та ще і в боку так болить і не перестає, а то я б тобі розтлумачив, Санчо, на який хибний шлях ти ступаєш. Адже ти повинен знати, що в свіжо завойованих державах і провінціях людність буває, як правило, неспокійна і до нового володаря неприхильна, тож завжди можна чекати якоїсь ворохібні, не без того, що хтось підніметься ізнов той лад перевернути, іще раз, як то кажуть, долі поспитати. Тим же новий володар повинен розумно справуватися і мати мужність постояти в разі потреби за свої права.

В потребі, що нам оце припала, сказав Санчо Данса, я хотів би мати той розум і ту мужність, що про них ваша милості, говорить. Та даю бідняцьке слово гонору, що тепер мені більше потрібне лічіння, аніж уміння. Спробуйте лишень, папе, чи ис підніметесь, та поставимо на попі й Росинанта, хоч віп того й не варт, бо через нього ж то й дали нам хлосту. Ніколи я по нім того не сподівався, все мав за такого смирного й порядного чоловіка, як я сам.

Тобі ще, Санчо, нічого, зауважив Дон Кіхот, бо для твоєї спини така халепа пс первина, а моя ж то делікатніша, звична до батисту й тонкого голландського полотна, то їй ця лиха пригода дужче дошкуляє. Якби я не гадав, та що цс я кажу? якби я пс був цілком певним, ідо всякі такі недогоди невідлучні від нашого збройного ремесла, то я був би вмер отут па місці з досади.

Пане, мовив тоді Санчо, якщо мандрованс лицарство отакі гіркі плоди

пожинає, то скажіть мені з ласки вашої, чи часто такі жнива випадають, чи тільки в особливу якусь пору, бо мені здається, що після двох таких жнив третіх уже ис діждемо, хіба що Ьог милосердний нас чудом порятує.

Годі вже про тс, Сапчо, сказав Дон Кіхот. Зможися якось, і я зараз на силі зберуся, та довідаймось до Росинанта, як там він і що, бо йому, неборакові, теж добре перепало.

 

То й не диво, бо він же теж мандрований, відповів Сан-чо. Чудно тільки, що мій Сірий живий-здоровий, коли нас так здорово побили, що живого місця нема.

Доля і в найтяжчій біді лишає якусь браму рятунку, сказав Дон Кіхот. От і тепер: ця скромна животина може замінити Росинанта й довезти мене до якогось замку, де я од ран своїх вигоюсь. І не буде мені неслави, що я па ній верхи поїду, бо з книг пригадую, що добрий старий Силен, пестун і вихователь бога веселощів, теж уїжджав колись до стобрам-иого міста¹, сидячи любісінько па гарному своєму ослі.

Саичо ойкнув разів тридцять, разів шістдесят зітхнув, разів сто двадцять лайнувся й закляв того, хто його в такс діло вплутав, та й підвівся на превелику силу, тільки не міг до кіпця випростатись і все гнувся, мов турецький лук. З тяжкою бідою осідлав осла, що теж був якийсь ніби не свій, мавши того дня більше волі, ніж звичайно, потім підвів Росинанта, котрий жалівся б не менше свого пана та його джури, якби тільки вмів говорити. Вкінці Саичо підсадив Доті Кіхота на осла, Росинанта прив’язав іззаду, а сам узяв осла за оброть і поплентав навмання туди, де, здавалось йому, пролягав битий шлях. Чи пройшов яку милю, чи ні, а доля зичлива його вже на той шлях і спровадила. Мало того, край дороги побачили вони незабаром корчму; Дон Кіхот вирішив, собі на втіху, а джурі своєму на досаду, що то замок. Довго вони сперечались: Саичо казав, що то корчма, а Дон Кіхот затявся, що замок; так і не скінчивши суперечки, добрались вони до тієї оселі, куди Санчо і втелющився без дальших розвідок з усім своїм обозом.

У корчмі Дон Кіхоту та Санчо надали необхідну допомог)'. Тим часом наймичка Марітор-на домовилася, що прийде вночі до погонича на побачення на горище, де ночували він, Дон Кіхот і Санчо Панса. У голові гідальго зароїлася думка, що прибув він до пишного замку, а каштелянова донька (тобто корчмарівна) в нього закохалась і мала потай від батька-матері прийти до нього на побачення. Коли Маріториа піднялася на горище, Дон Кіхот, прийнявши її за закохану в нього вельможну даму, схопив дівчину міцно за руку й почав у пишних висловах просити пробачення, бо поклявся на вірність незрівнянній Дульсінеї Тобоській. Побачивши, що дівчина пручається, а рицар її не відпускає, погонич почав бити Дон Кіхота. Від гармидеру прокинувся господар. Коли Маріториа побачила корчмаря, то злякалася й кинулася, щоб заховатися, у постіль до Санчо Паней. Джура подумав, що його душить домовик, і почав молотити дівчину кулаками. Коли це побачив погонич, то відразу кинувся на допомогу своїй любасці. Побачив її і корчмар і теж рвонувся до неї, бо вважав, що в цій веремії винна вона.

На ранок Дон Кіхот вирішив приготувати чудодійний бальзам Ф'ерабраса, який повинен був зцілити його рами, і продовжити свої мандри. Корчмар почав вимагати, щоб лицар із ним розрахувався за постій. Розпиваний Дон Кіхот на Росинанті покинув корчму. Натомість корчемні постояльці за борги почали підкидати Санчо на ковдрі. Репет бідолашного підкиданця почув Дон Кіхот, але не зміг потрапити до корчми й допомогти. Він почав на всі боки шпетити й паплюжити підкидачів. Нарешті Санчо відпустили, але корчмар узяв у заставу його сакви, чого нещасний джура навіть не помітив.

Розділ XVIII

Санчо під'їхав до свого пана такий знсможсний та знесилений, що ледве здужав осла поганяти. Як побачив тс Дон Кіхот, так до нього промовив:

Отепер уже, добрий мій Санчо, я псвний-псвнісінький, що той замок чи исхай заїзд і справді зачарований, бо хто ж то з тобою так нелюдськи жартував, як не привиди або не тогосвітні істоти? Се потверджується ще й ось якою обставиною: коли я стежив з-поза муру за перебігом твоєї сумної трагедії, я зненацька відчув, що пс можу ані в двір перелізти, ні навіть із Росинанта зсісти, такс вони чарами своїми мені поробили. Якби не се, то, клянуся честю, я так би за тебе помстився, що ті лайдаки й гунцвоти десятому тих жартів заказали б. Заради сього я навіть порушив би право рицарське, що, як я тобі вже пс раз пояснював, не велить пам піднімати зброї проти нерицарів, за винятком тих крайніх випадків, коли доводиться власне життя і власну персону обороняти.

Та і я помстився б, якби приміг, сказав Санчо, не подивився б на тс, що пс рицар; та коли ж неспромога моя. Тільки я думаю, що то паді мною збиткувались не привиди й не зачаровані, як ви кажете, істоти, а таки люди з крові і кості, от як і ми з вами. А що ви, пане, через мур пс могли дістатись і з коня злізти, то, мабуть, сила не в чарах, а в чомусь іншому. Бачу вже, що, пригод тукаючи, такого собі лиха напитаємо, що вже пс розберемо, котра в нас нога права, а котра ліва. Я так собі своїм убогим розумом міркую: чи пс краще нам оце додому вертатись та за господарство дбати (пора, бачите, жнив’яна), аніж отак галасвіта їздити, потрапляючи з дощу та під ринву?

їдуть вони отак удвох, розмовляють, аж бачать попереду’ на шляху курява хмарою встає, велика та густа.

Настав день, о Санчо, обізвався тоді Дон Кіхот до джури, що покаже, яке щастя судила мені доля: настав день, кажу, коли я появлю, як пігди, міць правиці моєї і звершу подвиги, що запишуться в книгу слави па всі потомні часи. Бачиш хмару пилу, що он там устає? То, Санчо, суне величезне військо, незчисленна іі різноплеменпа рать.

1 мусить бути не одна, а дві, сказав Санчо, бо й з другого боку такс саме хмарище суне.

Оглянеться Дон Кіхот аж і справді. І так йому радісно на дуіпі стало, що й пс сказати: серед сієї розлогої рівнини, думав він, зітнеться зараз і зріжеться одно військо з другим. У нього в уяві, бачите, щохвилі і щомиті так і роїлися всі оті битви, чари, перемоги, шаленства, любощі, виклики на герць, що то в рицарських романах про них пишеться, і всі його думки, розмови та в'шпки крути-

лися безнастанно в цьому блудному колі. Насправді ті хмари пилу, що вони побачили, збили дві великі овечі отари, що тим шляхом сунули, та сюди, а та туди, тільки за тією кушпелою їх не видно було, поки не підійшли зовсім близько. Але Дон Кіхот з такою певністю твердив, що то військо з військом ізближається, що й Санчо вкінці тому повірив і спитав:

- А що ж нам, пане, тепер робити?

Як то що? перепитав Дон Кіхот. Запомагати й рятувати слабих і безборонних! Щоб ти знав, Санчо, тс військо, що йде нам назустріч, веде і провадить могутній цісар Аліфанфарон, володар великого острова Трапобани¹, а позад нас іде військо його супротивника, гарамаитського короля Пентаполіна Голорукого, званого так тому, що як іде до бою, то завше оголює праву руку.

А чого сі два володарі так проміж себе ворогують? спитав Санчо.

 

Того вони ворогують, одказав Дон Кіхот, що сей Аліфанфарон сам запеклий бусурмен, а закохався в доньку Пентаполіна, хорошу та вродливу християнську королівну, а отець її не хоче дати за царя-поганина, поки той свого лжепророка Магомета не зацурає і на нашу віру не пристане. А тепер слухай мене уважно і дивись пильно, я тобі перечислю найчільніїпих рицарів з одного і з другого війська. Щоб же нам видніше було, з'їдьмо на он той пагорок: звідти ми їх мов на долоні побачимо.

'Гак воли й зробили, з'їхали па той пагорок, звідки її справді добре було б видно ті дві отари чи, як гадав Дон Кіхот, раті, якби пилява, що вони збили, не застилала їм зору її не сліпила очей. Проте Дон Кіхот, що йому в уяві малювалось тс, чого він не бачив і чого навсправжки не було, почав говорити гучним голосом:

Он той рицар, що збруя в нього жовтожара, а на щиті царевінчаннй лев схиляється до ніг діви, то хоробрий Лауркальк, володар Срібного Мосту. А той, що збруя в квітках золотастих, а па щиті три срібсрні корони на лазуровім полі, ТО грізний МІКОКОЛСмб, великий КНЯЗЬ Кіросійськнй. По правій руці В ІПіОГО височіє велетенською статурою безстрашний Ьрапдабарбарап Махлярський, повелитель трьох Аравій: броня йому обтягнена зміїною шкурою, а замість щита брама з тієї святині, котру зруйнував Самсон, коли ціною власпого життя помотався ворогам. А тепер поглянь у той бік, па друге військо подивися. Там веде перед непереможний переможець Тімопсль Каркахонський, володар Нової Іііс-каї; обладунок у нього чотирма кольорами процвітайий-мальований: блакитним, зеленим, білим і жовтим, а па щиті золота кішка па шарлатному полі, а під нею напис «Няв»: то скорочене ім'я його дами, що має бути, кажуть, незрівнянна Нявліиа, дочка герцога Джепджеруна Альгарбського. Той, що під його вагою вгинається могутній крутобокий бахмат, а збруя на ньому сніжно-біла і на щиті нема девізу то рицар-біляк, француз родом, на ймення Пер Папсп, барон Ут-рсхтський. А той гопак у блакитно-срібній збруї, що залізною п'ятою підостро-жує свою ходовиту смугасту зебру, то потужний володар Нербії Кспартафілард-Лісовик; на щиті в нього за емблему піпараговий кущ і девіз кастільською мовою: «Доля йде в мою тропу».

У такий спосіб Дон Кіхот називав ііцс багатьох рицарів з одного й другого уявного загону і не запинаючись описував, яка в кого збруя, які кольори, девізи та емблеми, захоплений дорешти нечуваним божевіллям, що його опанувало.

Санчо Папса слухав тих речей мовчки, роззявивши рота, час від часу повертаючи голову туди чи сюди, щоб побачити тих рицарів і велетнів, що називав його пан; не мігши ж нічого такого розгледіти, він сказав нарешті:

Що за нечиста сила? Не бачу я ані тих людей, ні лицарів, пі велетнів, що ви, пане, кажете. Чую тільки, як вівці мекають та барани бекають.

Так воно було і справді, бо обидва гурти надійшли вже зовсім близько. Санчо, сказав йому Дон Кіхот, ти просто злякався, і тобі щось зовсім не тс вбачається і вчувається, бо страх, як відомо, затуманює наші чуття, і під його впливом ми сприймаємо речі не такими, які вони є насправді. Якщо ти так дуже боїшся, то стань осторонь і не мішайся, а я вже сам зумію перехилити вагу тому, кому стану до помочі.

Сеє сказавши, стиснув Росинанта острогами і, наваживши вперед списа, блискавкою злетів із пагорка на шлях.

Санчо з усіх сил гукав йому навздогінці:

Верніться, пане мій Дон Кіхотс! От їй же Богу, ви вдаряєте па баранів та овець! Верніться, кажу, бодай мого батька мордувало! От уже навісна голова! Дивіться, там же нема ніякісіньких лицарів та велетнів, ані збруй, ані котів, апі шитів цілих чи ділених, ані полів лазурових чи мара їх знає яких! Що він там витворяє? І'ріх один та й годі!

Та Дон Кіхот і не думав вертатись він мчався вперед, покрикуючи зичним голосом:

Гей ви, рицарі, тцо виступаєте і боретесь під корогвами хороброго цісаря Нентаполіна Голорукого! Всі за мною, і ви побачите я одним духом розквитаюся з його ворогом, Аліфаифароном Трапобанським!

По сім слові загнався в саму ширину вражу, тобто в овечу отару, і так люто, так завзято махав своїм ратищем на всі боки, мов то й справді були його смертельні вороги. Вівчарі й гуртоправи, які ту худобу гнали, кричали йому, щоб перестав, але побачивши, що тс не помагає, повідв'язували свої півигалки й почали швигати на нього каміння завбільшки в кулак, аж йому коло вух свистіло. Наш рицар не зважав на тс каміння.

Тут саме круглячок один влучив йому в бік, аж двоє ребер в тіло продавилось. З того болю рицареві нашому в очах потемніло; думав уже, що його вбито або принаймні тяжко поранено; та тут він згадав про бальзам, схопив бляшанку, підніс до рота й почав уливати в себе той напій, але пе встиг націдити, скільки треба, як надлетіло друге ядро: воно вцілило йому в саму руку, розтрощило на друзки бляшанку, вибило мимольотом три чи чотири зуби спереду і збоку, ІЦС й два пальці боляче обранило. Од тих двох гостинців повалився бідолашний гі-дальго з коня додолу. Пастухи підбігли до нього, подивились неначе вбитий; тоді хутенько зігнали отару, підібрали побитих овець, сім їх було, чи що, та й рутили собі далі.

Увесь цей час Санчо стояв на пагорбі та, дивлячись на панові шалені витворнії, аж бороду па собі рвав, проклинаючи той час і годину, коли він із ним злигався. Як же побачив, що рицар упав з коня додолу, а вівчарі посунули далі, з’їхав наниз і кинувся мерщій до Дон Кіхота. Побачивши його в жалюгідному стані, але притомним, джура обізвався:

Чи пс казав же я вам, пане, щоб вернулись, бо то не військо було, а овеча отара?

Яку ж ману, яку облуду може напускати той негідний чаклун, мій лютий ворог! промовив Дон Кіхот. Знай, Санчо, що таким чародіям дуже легко нас обмарити, а сей злобитель переслідує мене: заздро, бач, йому стало тієї слави, що мав я в бою залучити, от він і перетворив ті військові загони на овечі отари. Підійди ближче й подивись, скільки мені зубів бракує спереду і з боків, бо мені здається, що геть усі повибивані.

Санчо нахилився над ним так близько, що мало не заліз очима в рот, але в цей саме час на Дон Кіхота почав діяти бальзам. Тільки джура встиг заглянути панові в зуби, як той вивергнув, мовби з мушкета вистрелив, все, що в нього було в нутробі, прямо па бороду свому жалібникові.

Богородице-Діво! аж крикнув Санчо. Що воно такс? Не йнакше, як на смерть горопаху поранили, коли вже кров'ю ригає.

Та приглянувшись пильніше, догадався по запаху, кольору й смаку, що то не кров, а бальзам, який Дон Кіхот при ньому пив оце з бляшанки; тут його самого так занудило та замлоїло, що в ксндюсі все перевернулось, і він геть обблював свого пана пишно малися тепер обоє. Побіг Санчо до осла дістати з торби чим утертися і пана перев’язати; глядь аж торби немає. Мало пс стсрявся джура з того горя, знов почав себе клясти-проклинати і поклав у думці, що кине що дурну службу й вернеться в село, нехай уже й плата пропадає, і надія на той острів, що йому пан обіцяв!

Тим часом Дон Кіхот зіп’явся на попі і, підтримуючи лівою рукою щелепи, щоб останні зуби не повипадали, правою взяв за повід Росинанта (вірний і смирний кінь так і не відходив од свого вершника) і підійшов до джури; той стояв, похилившись на свого осла і підперши голову рукою, мов у тяжкій задумі. Побачивши, що він такий смутний та невеселий, Дон Кіхот сказав:

Знай, Санчо: тільки той чоловік іншого переважить, котрий зробить більше за нього. Всі ці бурі й негоди, що спадають па наші голови, свідчать лише про тс, що скоро й нам сонечко засяє, скоро й наші справи на краще підуть. 1 горе, і радощі пішо пс вічне; якщо горе надто довго триває, значить, радощі десь уже недалечко. Не журись моїм лихом, адже тобі самому нічого не сталось.

Як то не сталось? заперечив Санчо. А кого ж то на ковдрі підкидали, як не мого батька сина? А в кого торба з усім припасом пропала, як не в мене?

То виходить, що нам сьогодні не буде чого їсти, промовив Дон Кіхот.

А пс було б чого, одказав Санчо, якби по полях та по лугах не росли всілякі зілля, що ви, пане, нібито знаєте і що можуть стати в пригоді таким, як ви, злиденним мандрованим лицарям.

^ Сава Бродський. Доп Кіхот.

 

1960-1970

«...“Дон Кіхот” запав мені в душу з дитинства. Спочатку я захоплювався ілюстраціями Доре, потім почав читати... Мені було просто шкода цього незграбного довготелесого чоловіка із чистою і благородною душею, і ніколи не було смішно читати про його пригоди.

У світовій літературі є чимало трагедій: трагедій особистості, трагедій сім’ї, трагедій держави. “Дон Кіхот" на мій погляд, - трагедія людства».

Сава Бродський

'Гак то воно так, - сказав Дон Кіхот, але я волів би оце зараз хліба окраєць, хоч би й не питльованого, та оселедчиків пару, аніж усі оті трави, що їх описав Діоскорід і прокоментував доктор Лагуна. А втім, добрий мій Санчо, сідай на осла та будемо, мабуть, рушати. Бог за все па світі дбає, то чей же не помине своєю ласкою і пас, що в нього па службі подвизаємось: віп-бо піклується і за коматпок у повітрі, і за робаків у землі, і за пуголовків у воді, він, милосердний, велить сонцеві світити на добрих і на злих, а дощеві йти на грішних і на праведних.

Вам би, ваше добродійство, зауважив Санчо, проповідником бути, а не мапдровапим лицарем.

Мандровані рицарі, Санчо, все знають, все повинні знати, сказав Дон Кіхот. В старовину*, бувало, мапдрований рицар міг серед табору бонового казань або орацію виголосити незгірше од якогось доктора Паризького університету, отже, як бачиш, спис ніколи ще не притупляв пера, а перо списа.

Ну, гаразд, нехай буде по-вашому, погодився Санчо. А тепер їдьмо швидше звідси нічлігу* тукати, тільки дай Боже нам у такому місці заночувати, де не бу'дс ні ковдр, ні підкидачів, ні привидів, ні заворожених маврів, а як бу^гдс, то нехай вопо все западеться к чортовій матері!

Не згадуй, сину, чорта, а краще Богові молись, сказав Дон Кіхот. їдь же собі попереду, куди сам здоров знаєш, а я за тобою, на твій вибір здаюся. Та дамно руку, полапай пальцями, скількох зубів у^г мене нема на верхній щелепі, спереду' і з правого боку, бо щось дуже там мені болить.

Санчо засунуті йому пальці в рога, помацав і спитав:

Скільки кутніх зу^бів було у вас, пане, з цього боку?

Чотири, відповів Дон Кіхот, і всі були цілі й здоровісінькі, окрім зуба мудрості.

Ану-бо, пане, пригадайте краще, сказав Санчо.

Кажу ж тобі, що чотири, а то й цілих п’ять, відповів Дон Кіхот. Бо зроду не рвав зубів, ні передніх, ні кутніх, і жоден зуб у мене не випав і не надгнив, і костоїда жодного не сточила.

Так отут зісподу, - сказав Санчо, у вас, пане, кутніх зубів усього півтре-тя, а зверху ні однісіїпжого нема: вся щелепа тута, гладенька, мов долоня.

Ох, я нещасний! вигукнув Дон Кіхот, почувши од джури таку невеселу новину. Краще 6 мені були руку відрубали не ту, звісно, у якій меч тримаю, бо знаєш, Санчо, рот без зубів, то все одно що млин без жорен, і кожен зуб слід цінувати, як алмаз. Та яких тільки злигоднів не зазнає той, хто піднявся на суворе подвижпицтво мандрованого рицаря! Що ж, друже, сідай на осла і їдь попереду, веди мене куди знаєш.

Санчо так і зробив і поїхав прямо по битому шляху, бо гадав, що на такій людній дорозі напевне натрапиш па якесь пристановище, їхали вони поволі, нога за погою, бо в Дон Кіхота так боліли щелепи, що годі було рухатися швидше.

Ніч застала Дон Кіхота і Санчо в дорозі. Вони побачили, що назустріч їм рухаються якісь поторочі в балахонах і зі смолоскипами в руках, за якими несли «мари погребові» (ноші для небіжчиків). Дон Кіхоту здалося, що на тих ношах несуть важкопораненого чи вбитого рицаря, і він повинен за нього помститися. Він напав на похоронну процесію. Нажахані люди розбіглися хто куди. Один із подорожніх, який зламав ногу, бо Дон Кіхот збив його з мула, розповів, що вони везли на батьківщину останки одного померлого шляхтича. Дон Кіхот повідомив, що він - рицар з Ламанчі, а його професія і покликання - «їздити світами і нівечити всяке зло та направляти всяку кривду». На що нещасний відповів, що не знає, як Дон Кіхот може направляти кривду, бо він був прямим, а рицар зробив його кривим; як Дон Кіхот зло нівечить, бо його маидрований рицар понівечив так зле, що йому до суду добра не бачити...

Тим часом Санчо Панса переклав до свого мішка всі припаси, які познаходив на покинутих мулах. А на прощання сказав, що якщо подорожні захочуть дізнатися, хто дав їм такої халазії, то це Дон Кіхот з Ламанчі на прізвисько Лицар Сумного Образу. Рицар поцікавився в джури, чому він зараз так його назвав. Санчо відповів, що коли він глянув на пана при світлі смолоскипів, то помітив, що вид у нього мізерний, що аж сумно глянути. Джура порадив Дон Кіхоту якомога скоріше рушати далі, бо коли люди розберуться, що на них напав лише один чоловік, то повернуться і дадуть їм лупки. Через деякий час мандрівники зупинилися на галявині, щоб поїсти. Але в них не було води і вони страждали від великої спраги.

Розділ XX

Ся трава, мостивий пане, за тс, бачиться, промовляє, що тут десь поблизу джерело якесь має бути чи бурчак, що траві тій вільготі» дає, не інакше. Отож пройдім трохи вперед, то й знайдемо чим сю пекучу спрагпоту погасити, що шкулькіпіс, либонь, за голод чоловікові допікає.

Джурина рада видалась Дон Кіхотові слушною. Вій узяв Росинанта за повід, а Санчо осла за гнуздечку (пс забув же й припасу, що по трапезі лишився, на нього нав’ючити) та іі посунули по луговині омаць, бо піч була така темна, що

хоч в око стрель. Чи пройшли яких дві сотні ступнів, чи пі, аж чують вода реве, ніби з високих да стрімчастих скель на діл іспадає. Боже, як вони зраділи, той гук зачувши: стали, насторошили вуха, прислухаються, з якого б то боку. Зненацька до їхнього слуху долинув ІНШИЙ гук, що мов холодною водою остудив ті палкі мрії про воду, особливо ж у Санча, що зроду вдався боюном та страхополохом. Почулись їм якісь розмірені удари і ще псначс брязкіт кайданів чи залізяччя якого. Дон Кіхот, що в нього в грудях билось безбоязне серце, скочив на Росинанта, нахопив на руку щита, взяв списа на перехнл і промовив:

Друже Санчо, чиню тобі відомо, що волею небес уродився я в сей залізний вік, аби на світі золотий вік, або, як іще кажуть, золоту' добу воскресити. Я той, кому судились жахливі небезпеки, величні діяння, голосні подвиги. Отож підтягни на Росинаитові попругу, а сам залишайся тут із Богом і чекай на мене три дні, але не більше; як я за цей час не вернусь, їдь собі назад у нате село, а згодом, зроби мені таку ласку й добродійство, сходиш у Тобосо до моєї незрівнянної володарки Дульсінсї і скажеш їй, що відданий їй рицар поліг головою, звертаючи подвиг, яким він сподівався заслужити її кохання.

Санчо, почувши од папа такі слова, заплакав рсвнсссиько і заблагав: Пане мій любий, і нащо то вам у таку непевну пригоду вдарятися? Надворі ніч, ніхто нас не бачить, ми можемо любісінько звернути собі з дороги і уникнути небезпеки, хоч би й три дні довелось нам не пити. А як піхто нас не бачить, то ніхто, виходить, і боягузами не назве. Чи то вже мало вам, пане, що небо вборонило вас од тих гойдапиків, що мені припали, чи пс досить, що ви подужали стількох ворогів, які з мерлецем їхали, а самі вийшли з бою живі-здорові? Якщо всі ці речі не можуть зворушити н зм'якшити вашого камінного серця, то, може, воно злагідніє на думку про тс, що скоро ваша милость ізвідси рушить, я з великого страху оддам свою душу першому-ліпшому, хто її захоче взяти. Я виїхав із рідного села, кинув жінку н діточок, аби стати на службу до вашої милості, бо гадав, іцо матиму з того зиск, а не страту. Та недурно кажуть: напала жадоба пропала худоба... Отак і моя надія пропала: от-от, думав, доскочу того триклятого бісової віри острова, що ним вата милость мене все манила, а натомість ви хочете покинути мене самого в цих бсзвістях, на цьому безлюдді. Милим Богом благаю вас, папочку, не робіть мені сієї кривди, а як ви вже притьмом па той подвиг наставились, то заждіть хоть до рана.

Господь Бог, що натхнув мені на серце думку про сю нечуваио жахливу пригоду, подбає про моє спасіння і потішить тебе у твоєму горі. А тепер підтягни тугте попругу па Росинаптові н чекай мене тут незабаром я повернусь сюди живий або мертвий.

Побачив Санчо, що паи так рішуче на своє наважився, що тут пі слізьми, ні порадою, ні просьбою нічого ис вдієш, та й надумав хитрощами його па тім місці до дня затримати, тож коли підтягував попруги коневі, спутав йому нишком задні ноги обротькою од свого осла. Дон Кіхот хотів був одразу й рушати, та нічого не виходило: кінь міг пересуватися ліпне куцими стрибками. Зрадів джура, що та штука йому вдалася, та й каже:

От бачите, пане: зласкавилось небо на сльози мої і благання та й судило так, щоб Росинант із місця не рушився. Тож нема чого впиратися і стискати його острогами, бо то значило 6 нещастя на свою голову накликати: негоже, як той казав, проти вітру плювати.

Досадно було Дон Кіхотові хоч як він Росинанта підганяв та підострожу-вав, той ані руш не йшов; так і не догадавшись, що коня йому попутано, рицар угамувався ніби іі вирішив чекати, поки день устане або поки той Росинант розрухається. 1 в думці собі не кладучи, що джура був до того лиха причетний, він озвався до Санча такими словами:

Ну, нехай і так, Санчо: коли вже Росинант на пню став, буду ждати, поки світова зоря усміхнеться, хоч мені аж плачно, що вона десь забарилась.

Плакати нема чого, одмовив Санчо, я хоч і до білого дня ладен розважати вашу милость казками та байками. Чи, може, ви хочете з коня зсісти та звичаєм мандроваиого лицарства поспати трохи на зеленій муравиці, щоб потім свіжим і бадьорим зустрінути новий день і нову небувалу пригоду?

Щоб я з коня встав, тцоб спати ліг? обурився Дон Кіхот. Хіба я з такого десятка, щоб спочивати в хвилю небезпеки? Спи вже сам, коли зроду соїпжом удався, чи роби собі що хоч, а я од свого наміру не одступлю.

Не гпівайтссь-бо, пане мій любий, похопився Санчо, цс я так собі сказав.

Та й підійшов до ігього, одну руку поклав па передній каблук сідла, а другу' па задній, притулився панові до лівої культі, щоб уже од нього й на п'ядь не одходити так, бачите, боявся стуку того таємничого, що лупав не вгаваючи, як тучі, так гуп.

Згаяли пап із джурою цілу піч. Побачивши нарешті, що от-от візьме світати, Санчо розпутав крадькома Росинанта. Росинант хоч ізроду був плохута, як почув волю, зараз почав бити землю копитами, бо курбстів, не в гнів йому будь сказапо, мабуть, не вмів. Побачивши Дон Кіхот, що кінь під ним розігрався, узяв те за добру призвістку: тепер уже, думав, можна рушати на ту небезпечну пригоду. Тим часом уже зовсім обутріло і все гаразд видно стало; оглянеться Дон Кіхот, аж вони під деревами високими, каштанами рясними, що тінь густу од себе кидають. А грюкіт той і тупіт не вгаває, лише не видно, де воно й від чого. Тоді папі гідальго стиснув не вагаючись коня острогами, ще раз попрощався з Саігюм і велів ждати його тут три дні, не більше, як і спершу казав, а як він до того реченця не вернеться, значить, так уже од Бога судилось йому полягти головою в тім лютім бою.

Вислухавши од свого доброго папа такі жаліснії речі, Санчо знов ревне заплакав і вирішив не покидати його до остаточного кііщя і краю тієї справи.

Тая чулість Саичова зворушила його пана, проте він не подав і знаку якоїсь слабості і рушив без ваги в тому напрямі, звідки, як йому здавалось, чувся плюскіт води і таємниче гупання. Санчо пішов за ним слідком, своїм звіпаєм ведучи на оброті осла, вірного товариша свого при добрій і лихій годині. Якийсь час посувались вони отак між каштанами та і шли ми тінявими деревами і врешті

вибрались на лужок, що прилягав до обніжжя високих скель, з яких піумів-лив-ся бурхливий водоспад; попід тими скелями тулились нужденні будівлі якісь, кілька хат не хат, а так ніби руїн чи пусток: із тих же будівель, як виявилось, і йшла та невгавуща гуркотнява та торохнеча. Пройшли вони отак ще яких сто кроків, звернули за виріжок скелі, і тут очам їхнім одкрилась ясно і явно єдина і безсумнівна причина того непевного зловісного грюкоту, що цілу ніч наганяв їм ляку і холоду: то були (не прогнівайся, ласкавий читальнику!) шість ступарів валюші, що то сукно валяють; своїми мірними ударами вони й справляли весь той гармидер.

Як побачив їх Дон Кіхот, то так і занімів з дива, так і зов’яиув увесь. Подививсь па папа Санчо бачить, той аж голову на груди похилив, мовби ніяково йому стало. Глянув на джуру Дон Кіхот, а той аж дметься, щоб сміхом не вибухнути, так йому, бач, регітио; попри всю свою меланхолію мусив рицар па той вид сам перший засміятись. Як побачив тс Санчо, то годі вже стримуватись розреготався на всі заставки, аж за живіт хапався, щоб кишок пс порвати. Чотири рази вщухав той регіт і все знову й знову вибухав з тою ж силою, що й перше; Дон Кіхот почав уже чортихатися, а згодом і геть-то розсердився, як почув, що джура його кривить:

«Чиню тобі відомо, друже Санчо, що волею небес уродився я в сей залізний вік, аби золотий воскресити... Я той, кому судились страшенні небезпеки, величні діяння, голосні подвиги...»

1 так переказав вій мало не всю промову, що виголосив був Дон Кіхот, почувши той жахливий грюкіт.

Взяла Дон Кіхота велика й гірка досада, що Сапчо отак над ним глумиться; махнув віп списом раз і вдруге і так потягнув свого джуру, що якби попав був не по спині, а по голові, то вже не довелось би йому за службу плату платити, хіба спадкоємцям його. А Санчо, діставши взамін за свої жарти щось цілком серйозне, злякався вже, щоб не сталось гіршого, і заговорив до пана покірливо та по-мирливо:

Спокійтеся, ваше добродійство: їй же Ьогу, я жартую.

'Ги жартуєш, а я ні, сказав Дон Кіхот. А ходіть-но сюди, кумс-жартунс! Ви думаєте, може, що якби се була не валюша, а якась правдива тісбсзпсчтта пригода, то в мене не стало б духу і одваги ринутись до бою і переможно закінчити його? Чи, може, я, будучи рицарем, зобов'язаний знати всі на світі звуки і розрізняти, котрі од валюті, а котрі ще од чого? Та, може, я тих валют ізроду в вічі пс бачив, не так, як ти, мужло рспанс, що серед них народився й виріс. Ану ж оберни цих шість ступарів на шістьох рицарів, хоч би навіть велетнів, та напусти на мене чи поодинці, чи всіх гуртом, побачиш, чи не полетять вони в мене шкереберть, а тоді вже смійся скільки хочеш!

Почав накрапати дощ. Дон Кіхот побачив попереду вершника, у якого на голові сяяло щось блискуче, мов золото. Він вирішив, що то - рицар, на голові якого виблискував Мамб-ріиів шолом, золотий шолом мавританського царя Мамбріна, що оберігав його від ран. Насправді це був цирульник, який надяг собі на голову мідницю на гоління. Тож відібрати у

нього «Мамбрінів шоломе було неважко. На зауваг)' Санчо, що це насправді мідниця, Дон Кіхот пояснив, що шолом було зачаровано, бо він потрапив у руки невігласа. Тож йому байдужа ця метаморфоза, бо Дон Кіхот знає, що це таке.

Розділ XXII

Дон Кіхот підвів очі й побачив, що назустріч їм по дорозі йшло пішки чоловік із дванадцятеро якихось людей, нанизаних, мов намисто, на довгий залізний ланцюг. До ланцюга вопи були прикуті нашийниками, ще й на руках у кожного були кайдаики. їх супроводило двоє комонників і двоє пішаків; кінні були озброєні мушкетами, а піші мечами та сулицями. Як забачив їх Санчо Панса, зразу промовив:

Се йдуть галерники чи, сказати 6, каторжники, королівські невольники: їх женуть на галери.

Як то невольники? спитав Дон Кіхот. Чи то можебиа річ, щоб король та своїх людей заисволював?

Може, я трохи не так сказав, відповів Саіпю, се люди, засуджені за свої злочини до галер, і їх женуть туди силою королю служити.

- Як би там не було, сказав Дон Кіхот, - але, зрештою, вони йдуть туди не доброхіть, а їх женуть, кажеш, силою?

Авжеж, потвердив Санчо.

Виходить, сказав рицар, я мушу виконати щодо них свою повинність поборювати пасильство і запомагати та рятувати знедолених.

Зважте па теє, ваша милості», остеріг його Санчо, що правосуддя в особі самого короля не чинить сим людям кривди й насильства, лише карає їх справедливо за їхні злочини.

Тим часом гурт кайданників надійшов ближче, і Дон Кіхот дуже чемно попрохав вартовиків, щоб вони з ласки своєї повідомили і з’ясували йому, з якої причини чи радше з яких причин вопи ведуть сих людей в такий спосіб. 1 приточив до того стільки розумних і чемних речей, аби спонукати їх задовольнити його цікавість, що другий вершник нарешті сказав:

Хоч ми й веземо з собою реєстр, де списані всі справи цих иужденників і вироки па них, та не час нам тут спинятись, діставати й читати ті папери. Нехай ваіпсць краще спитає в них самих, і вони скажуть, як захочуть. А певне, що захочуть, бо сі люди залюбки лихе творять і про лихе говоряті».

Діставши такий дозвіл (хоч певно міг обійтися і без нього), Дон Кіхот під’їхав ближче до кайданників і спитав у пертого з ряду, за які гріхи він мусить отак каратись.

За тс, що закохався, відповів кайданник.

Як, тільки за тс? здивувався Дон Кіхот. Ну, якщо вже закоханих на галери посилають, то і я давно міг серед тих веслярів опинитись.

То було не таке кохання, як ваптець думає, сказав кайданник. Я, бачите, так щиро полюбив сапсту з праною білизною, так міцно пригорнув її до себе,

що якби слуги правосуддя не відняли її в мене, то доброхіть пі за що б не випустив. Отак застукали мене па гарячому, не треба було її па муки брати, справу розсудили хутко: всипали сотню нагаїв, дали в додачу три роки вимашки та и уже.

Що значить вимаптки? спитав Доті Кіхот.

- Галер, значить, відповів кайданник.

Цс був молодик років так двадцяти її чотирьох, родом, як вій казав, із ІГєдраїти. З таким самим питанням звернувся Доті Кіхот до другого кайданника, але той, похмурий та понурий, не мовив па відповідь ні слова: за нього одка-зав знов той перший:

То, пане, канарка: за співи й музики взято.

Не розумію, - сказав Дон Кіхот.

Пане рицарю, пояснив йому вартовик, «заспівати» означає у цих харцизяк признатися па муках. Цього лотра взяли на тортури, то він і признався, що був коноводом, тобто коні крав, от і дали йому за тс признання шість років галер, не рахуючи двохсот батогів, що взяв уже в спину. Через тс ж він весь час такий смутний та невеселий, бо всі латрнги, і ті, що там зостались, і ті, що з ним ідуть, нехтують його і зневажають, кепкують із іпюго і знущаються за тс, що признався, не мав сили до кінця одмагатись. А вони, бач, кажуть, що легше вимовити «ні», чим «так» і вважають за везуна того злочинця, життя і смерть якого залежить пс від речових доказів і свідків, а від власного язика; я гадаю, зрештою, що тут вони не дуже розминаються з правдою.

Я теж так гадаю, погодився Дон Кіхот.

Підійшовши тоді до третього, він і йому такс саме задав питання, а той відповів шпарко й сміливо:

Іду на вимаїпку, на п’ятії років, бо пс мав десяти дукатів.

З дорогою душею дав би я вам і двадцятії, сказав Доп Кіхот, аби вас од сієї халепи од рятувати.

Шкода, відповів кайданник, тепер цс все одпо, що в чистому морі з грішми од голоду помирати.

Дон Кіхот підійшов до четвертого каторжника. Се був поважний па вид чоловік із сивою бородою, що мало не до пояса йому сягала. Почувши рицареве питання, він не одказав ні слова, тільки заплакав; тоді обізвався п’ятий, мовби ставши йому за товмача:

Сьому добродію вліпили чотири роки галер, а перед тим прокатали, як годиться, на ослі в повному нараді.

Себто, виходить, утрутився Санчо Панса, на позорище його виставили?

Кгс, відповів каторжник. А за що його так покарали бо сей поштивий чоловік був собі фактор, постачав добрим людям живий товар, себто, бачите, за звідництво його засудили та ще за чаклунство, бо, кажуть, із нечистою силою накладав.

Дон Кіхот під’їхав тим часом із розпитками до наступного злочинця.

Скутий він був не так, як інші: на позі мав довгого ланцюга, що обвивався

йому навкруги всього тіла, а на пшї аж двоє залізних кілець одно злучене з ланцюгом, а друге, так зване «дсржи-мсне» або «задериголова», з’єднувалось біля пояса двома залізними прутами з наручнями, замкнутими на велику колодку, так ідо ні рук до рота не піднесеш, ні головою до рук не нахилишся. Дон Кі-хот спитав, чому на сьому чоловікові більше кайдання, ніж на інших.

Тим на ньому більше кайдання, відповів вартівник, ідо він один натворив більше злочинів, ніж усі інші огулом. То такий зух, такий одчаюга забісова-иий, що хоч і закували його отак кругом, а боїмося, щоб не втік.

Які ж там можуть бути злочини, спитав Дон Кіхот, коли його тільки на галери засуджено?

Гак на десять же років, відповів вартовик, а цс все одно, що громадянська смерть. Та що там балакати: сей молодець, щоб ви знали, сам знаменитий Хінсс де Пасамонтс, званий Хінссик-ІІотягусик.

І Іанс комісаре, ви не дуже, обізвався тоді кайданник, мабуть, не треба перебирати, як кого дражнять! Моє ім'я Хінсс, а не Хінссик, а прізвище Пасамон-тс, а зовсім не Нотягусик, як вашмость каже. Краще хай глянс кума, яка сама.

А що, лайдаку, хіба не так тебе дражнять? спитав вартовик.

Дражнять, дражнять, відповів кайданник, та й додражияться, що всім заціпить, бо я їм усе волосся повискубую. А ви. пане рицарю, як маєте нам щось дати, то вже давайте: їдьте собі з Богом, бо ті ваші розпитки вже добре остобісіли. Як вас цікавить моя особа, то знайте я Хінсс де Пасамонтс і сам списав своє життя оцими ручками й пучками.

Латрига правду мовить, підтвердив комісар, вій і справді списав свою історію дуже, як то кажуть, до іпмиги і залишив ту книгу в тюрмі під заставу на двісті реалів.

І викуплю колись, докинув Хінсс, хоч би й за двісті дукатів.

А як тій книзі на титул? спитав Дон Кіхот.

«Життя Хіисса де Пасамонтс», відповів Хінсс.

І вона вже закінчена? допитувався Дон Кіхот.

Як же вона може бути закінчена, сказав Хінсс, коли моє життя ще не скінчилось? У пій воно описане од самого народження іі до тої хвилі, коли мспс востаннє засуджено до галер.

То ви вже там і псрсдніїпс бували? спитав Дон Кіхот.

Атож, відповів Хіпсс, довелося вже служити Богові й королю аж чотири роки, скуштував я і сухарів казенних, і карбачів¹.

 

Та ти, я бачу, завзятий, зауважив Дон Кіхот.

І нещасливий, додав Хінсс, бо так уже повелось, що талановитих людей усюди безталання переслідує.

Скажи краще тумановитих, обізвався комісар.

Я казав уже вам, пане комісаре, щоб ви не дуже той, — огризнувся Пасамонтс. Не на те вам начальство жезла в руки дало, щоб ви з бідних кайданників знущались, а на тс, щоб провадили нас, куди велить його королівська милость. Як же знов своє почнете, то, Їй-Богу...

Лочувпш ті похвалки, комісар замахнувся па Хінсса жезлом, але Дон Кіхот став між ними й попросив не кривдити горопаху; у кого, мовляв, руки зв’язані, нехай уже дасть трохи волі хоч язикові. 'Годі, звертаючись до всього кайданницького гурту, промовив:

З усього, що я тут чув, миле моє браття, я можу зробити висновок, що хоч вас засуджено за ваші переступи, та кара, яку вам призначили, не дуже вам припала до вподоби і ви йдете відбувати її без жодної охоти, більше того, проти вашої волі. А дехто з вас у цю халепу, може, й не зовсім по правді потрапив: одному витерлу не стало па муках, другому забракло грошей, третьому оборонця, четвертому попався не суддя, а кривосудсць. Такі ото думки облягли мою голову: вони спонукають, примушують і наглять мене сповнити над вами ту місію, що для неї небо послало мене на сей світ і заради якої я вступив у рицарський орден, до котрого належу, і обрікся захищати скривджених і обороняти слабосильних од утисків потужних і можних. Знаючи, проте, що обачність велить нам діяти добром там, де можна уникнути зла. хочу я попросити сих вартовиків ваших і самого пана комісара, щоб вони з ласки своєї розв'язали вас і розпустили з Богом, королю ж, гадаю, знайдеться і без них досить пригідних слуг, бо то, па мою думку, річ надто жорстока її несправедлива повертати в рабство тих, що їх Бог і природа вольними створили. Тим паче, панове вартовики, - цс вже наш рицар до конвою звертався, що сі бездольні вам особисто нічого лихого не вдіяли. Чесним же людям не подоба ставитися катами своїх ближніх, особливо коли їхнє тут не мелеться. 1 Іроіпу ж вас добром і ласкою се зробити, я вам лише спасибі скажу, а як не зробите по волі, то сей меч і спис, се могутнє рамено примусить вас до того силою.

От так штука! вигукнув комісар. Оп куди мишачий хвостик закрутився! Щоб ми, значить, королівських в'язнів па волю пустили, так ніби нам дано право розкувати їх, або ви маєте повновластя до подібних наказів? їдьте собі, пане, своєю путею, та поправте па голові того генерала, бо нам ваші жарти потрібні, як собаці п'ята нога!

Сам ти собака і мишачий хвіст, а до того ще й падлюка, крикнув люто Дон Кіхот.

і тої ж самої миті, перше ніж комісар до оборони міг зготуватися, торохпув його списом і звалив з коня додолу: нашому рицареві дуже пощастило, бо з усього конвою тільки цей повалений мав мушкета. Решта вартовиків як стояли, так і отетеріли з такої несподіванки, але незабаром оговтались: кінні схопились за мечі, а иітпі за сулиці та і вдарили гуртом на Дон Кіхота. що очікував їх у незворушному супокої. Скрутно припало б нашому гідальгові, якби каторжники не надумали скористатись із цієї пагоди, щоб на волю вийти, й не заходились розбивати ланцюга, на якому їх ведено. Тут така закрутилась веремія, що страх: вартовики то до в'язнів кидались, що вже почали кайдани рвати, то од Дон Кіхота одбивались, що на них напосідав, та пі там, ні тут не могли собі дати ради. А Санчо її собі в ту купу встряв, допоміг Хінссові де Пасамоитс з залізяччя виборсатись. Вирвавшись першим на волю, Хіпсс підбіг до лежачого комісара,

видер у нього з рук меча іі мушкета і давай його то на одного вартовика, то на другого наводити, та так ні разу й тю вистрелив, бо вся сторожа розбіглась і мушкета злякалась, і каміння, що звільнені каторжники на неї сипонули. Як побачив тс Саичо, то тяжко зажурився, бо подумав, що вартовикн напевне повідомлять про все Святу Германдаду¹, а та вдарить на сполох і влаштує на злочинців облаву. Він сказав про ці побоювання своєму панові і порадив йому негайно звідти тікати й заховатися десь у ближніх горах.

 

Гаразд, гаразд, відповів йому Дон Кіхот. Тільки не вчи мене, сам знаю, що робити.

Тоді поскликав каторжан, що тим часом обдерли пана комісара до курки з великим гомоном і гатасом; вони обступили рицаря, цікаві почути, що то віп скаже.

Порядні люди, заговорив Дон Кіхот, завжди складають дяку за добродійство, якого вони дізпати; знов же, один із гріхів, що Богові найбільш нена-видсн, се невдячність. Се я проти того кажу, панове, що ви самі здорові бачите, яку я вам щойно зробив послугу; натомість я хочу й жадаю од вас лише одного щоб ви, взявши на себе ланцюга, од якого я вас одрятував, рутили звідси до славного міста Тобоса, стали перед очі сеньйорі Дульсінсї Тобоській і ознайомили їй, що вас посилає до неї Рицар Сумного Образу та розповіли геть-чисто все про сю знамениту пригоду, у якій ви одзискали жадану волю. Коли се зробите, йдіть собі на здоров’я куди самі знаєте.

Хінсс де Иасамонтс відповів за всіх такими словами:

'Ге, чого ви од нас вимагаєте, добродію пані і визволителю, річ абсолютно немислима й неможлива. Жодною мірою не можна нам іти всім гуртом по шляху, мусимо рятуватись поодинці хто куди, хоч би й під землю залізаючи, щоб не злапала нас Свята Германдада, яка, безперечно, нарядить за нами погопю. Що вата милость може зробити (і воно було б цілком справедливо), се не слати нас па поклін і на ралець до сеньйори Дульсінсї Тобоської, а завдати натомість кожному стільки отчепашів чи богородиць, ми б їх залюбки проказали за здоров'я вашої милості, бо то річ така, що дс-хотя й колн-хотя спроворити можна вдень і вночі, на втеках і па спочинку, під війну і мирного часу. Але вимагати від нас, щоб ми знов до єгипетських горщиків вернулись, тобто взяли на себе кайдани іі пішли до Тобоса, цс все одно, що просити печеного льоду або запевняти, що вже ніч надворі, коли ще тільки десята ранку.

Он як! вкинувся в пасію Дон Кіхот. Ну, тоді ж, скурвий сину хіпесику-потягусику, чи як там тебе, сам туди підеш із ланцюгом за плечима, хвоста підібгавши, хай мспі те та се!

Иасамонтс зроду був не дуже терпливий; побачивши ж тепер, що Дон Кіхот ізсунувся з глузду (якби притаманний був, то чей же не став би їх визволяти), і почувши, якими словами він його шпетить, підморгнув своїм товаришам і оді-йппов із ними трохи одаль. Як почали ж вони на Дон Кіхота каміння швиргати, то в сердешного рицаря рук не ставало од того граду щитом затулятись, а бідний

Росинант уже й на остроги не зважав, стояв на місці, наче з бронзи литий. Санно захилився за свого осла, щоб ту страшенну інурю-бурю, ту камінну градову тучу, що на обох спала, якось перебути. А Дон Кіхот як уже не щитився, як не заслонявся, а кілька каменюк улучило в нього так дошкульно, що впав із коня додолу. Тут на нього зразу насів студент, зірвав йому з голови мідницю і трахнув нею межи плечі разів три чи, може, й чотири, а тоді об землю її брязнув, що мало на кавалки не розскочилась. Зняли драбуги з рицаря іі каптапок, що поверх збруї носив, і ногавиці були б стяглії, якби наколінники не перешкодили. А з джури зцупили кобсняка і все чисто в нього забрали, що могли. Допаювавши між собою той луп, вони розбрелись безбатп хто куди не про тс дбали, як би, ланцюга взявши, до сеньйори Дульсінсї Тобоської на поклін податися, лише думали, як би од страшної Германдади порятуватись.

На бойовищі зосталися самі тільки Дон Кіхот із Саіпюм та Росинант із ослом. Осел стояв, задумливо понуривши голову, тільки ушима час від часу пряв ще йому торох од того камінного граду пс перешумів і досі; Росипапт лежав, простягнувшись поруч із господарем своїм, бо його теж якась каменюка з ніг ізбила; Санчо тремтів, голсм-голісінький, щоб їх Свята Гермаидада тут не зуспіла, а Доп Кіхот журився, що люди, яким він стільки добра зробив, такого наброїли йому лиха.

Дон Кіхот і Санчо Панса вирушили в напрямку Моренських гір. Вночі Хінес де Пасамон-те. якого божевілля Дон Кіхота врятувало від кайданів і він переховувався в горах, украв у Санчо осла. Згорьоваиому джурі Дон Кіхот пообіцяв трьох із п'яти ослів, що у нього в господарстві залишилися. Тим часом Дон Кіхот знайшов якийсь баул, у якому була дорога білизна, жменя золотих круглячків і записник, списаний всякими віршами і посланнями. Пізніше Дон Кіхот і Санчо Панса у горах зустрілися з шаленцем, якому належав знайдений баул. Молодика, якого можна було б назвати Ланцем Жалюгідного Образу, вигляд Дон Кіхота вразив.

Обдертий Рицар Гір розповів свою історію. Звати його Карденіо, походить із заможного шляхетного роду. Він закохався в Люсінду, з якою був знайомий ще з дитинства. Батько відрядив його до дука Рікардо в інше місто, щоб Карденіо став за товариша його синові Фернандо. Будучи легковажним юнаком, дон Фернандо закохався в молоду селянку і, щоб домогтися діпчипи, ііооігь пообіцяй одружитися о нею. Удаючи, що хоче набути селянку, дон Фернандо вмовив Карденіо разом із ним поїхати до батька, адже він уже зацікавився прекрасною Люсіндою. Але розповісти до кінця свою історію Карденіо не зміг, оскільки посварився з Дон Кіхотом через персонажів рицарського роману, який хотіла прочитати Люсін-да, і втік у гори.

Розділ XXV

Дон Кіхотові спало на думку вчинити подвиг, який вкриє його ім'я нев'ядущою славою і розголосить його по всьому хиирокому світі - упасти в шаленство. Він тільки не знає: чи йому, як Роланду, вивертати з коренями дерева, чи, як Амадісу, обливатися сльозами. Санчо Панса не розумів свого господаря, адже ті рицарі мали причину, щоб збожеволіти, у Дон Кіхота ж її не було. Рицар пояснив, що гине з розлуки та любовної розпуки. Санчо повинен

буде побачити його шаленства і розказати про них Дульсінеї. Джура відповів, що якщо па нові потрібно, щоб він засвідчив його безумства, то він розпише їх якнайкраще. Тож хай Дон Кіхот швидше напише цидулки про віслюків та до Дульсінеї, а Санчо швиденько майне в Тобосо. Та перед Дон Кіхотом постала несподівана проблема, адже Дульсінея не вміє ні читати, ні писати і нічого не знає про закохання рицаря, бо так виховали її батьки Лоренсо Корочок та Альдонса Ліскова.

Ц-ц-ц-ц! зацмокав язиком Санчо. То себто, виходить, Лорсиса Корочка донька, Альдонса Лорснсова, і є сеньйора Дульсінея Тобоська? От воно що!

Гак, се вона, підтвердив Дон Кіхот. 1 я тобі скажу, що вона гідна бути володаркою світу.

Та я ж її добре знаю, сказав Саіпго, як челядь у селі навкидя грає, то і з найдужчих хлопців ніхто так далеко залізяки не кине, як вона. Там-то голінна дівоха, і вродою, і поставою усім узяла, і хоч якому мандрованому лицарю перцю дасть, як до неї підсипатись почне! А моцна ж яка, а голос, бісової крові, який! Раз якось вилізла на дзвіницю наймитів гукати, що в батька переліг орали, гоней так за двадцять од села, та як зикне враз почули, мов під самою дзвіницею стояли. 1 ще добре, що вона дівка не маніриста, полегка всім бісики пуска, з кожним собі пожирує і все зведе па жарти та иа смішки. Отож, пане Рицарю Сумного Образу, я вам скажу, через таку не то ошалієш, а й сказишся і повісишся, то піхто не здивує, що продаси чортові дуту. А тепер я так собі оце міркую: па що воно здалось сеньйорі Альдонсі Лорснсовій, тобто сеньйорі Дульсінеї Тобоській, щоб перед нею падали на коліна ті, що вата милості» їх перемагає і шле до неї? Може, прийдуть вони до неї. а вола саме льон тіпає чи на току збіжжя молотить, то їм буде ніяково, а вона з того гостинця пасміється або ще її розсердиться па вас.

 

- Я вже не раз казав тобі, Санчо. мовив Дон Кіхот, ідо ти надто на язик лепетливий і, хоч иа розум тупуватий, можеш часом і гостре слівце вкинути. За що я люблю Дульсінсю Тобоську, тим-вона не поступиться жодній у світі принцесі. Зваж іще й на те, що не всі дами, яких оспівують пости під різними вигаданими йменнями, суть справжні і дійспо суті істоти. Невже ти думаєш, іцо всі оті Амарілли, Філіди, Сільвії, Діани та Галатсї¹, яких повно скрізь по книжках і романсах, по цирюльнях і театрах, що всі вони насправді живі жінки н дівчата, облюблениці тих, що славили їх і славлять дотепер? Певна річ, що пе так воно є; їх здебільшого вимріяли поети, аби було про кого вірші складати, аби всі гадали, що вони когось кохають і чийогось кохання варті. Ось через що її мені досить думати і уявляти, що добра Лорснсова Альдонса прекрасна і цнотлива, а до роду її мені байдуже вона в черниці не збирається, то нема чого до того доскіпуватись, а для мене вона, може, найчесно-родиіпіа в світі принцеса.

Правда, папочку, все правда, сказав Санчо, ви мудра голова, а я віслюк. Та чого цс мені раптом такс слово з губи злетіло? Того, мабуть, що голодній курці просо на думці. Давайте вже мерщій листа, та я поїду.

Дон Кіхот видобув записника і, одійптовпіи трохи набік, заходився компонувати листа. Як написав, підкликав Санна і сказав, що хоче йому того листа вголос прочитати, нехай напам’ять вивчить, а то ще буває загубить десь по дорозі од такого нерозторопи всього можна сподіватись. Та Санчо одказав йому:

Хай краще ваша милость перепише листа в пій-такн книжечці кілька разів та й дасть мені так, я зроду не згублю, а щоб я його з голови читав, то шкода й гадати. Пам’ять у мене як дощечка, де був сук, там дірочка часом забуваю, як мене дражнять, не то що. А листа ви мені таки прочитайте, залюбки послухаю, бо то, мабуть, чудо, а не лист.

То слухай же, сказав Дон Кіхот, ось що я паписав:

Лист Дон Кіхота до Дульсінсї Тобоської

«Достохвальна і можновладна синьйоро!

Зранений вістрям розлуки і вжалений жалем у саме серце, найсолодша Дульсі-неє Тобоська, зичить тобі щастя й здоровля той, хто сам їх не має. Якщо краса твоя мною гордує, якщо цнота твоя мною нехтує, якщо зневага ?пвоя мене к землі прибиває, то хоч я собі б терпяивий удався, не здолаю більше тої муки зносити, що не тільки важка понад силу, а й довго понад усяку міру триває. Вірний мій зброєносець Санчо розповість тобі докладно, прекрасна невдячнице, кохана воро-гине моя, у який розпач я упав з твоєї причини. Якщо рачиш порятувати мене твій єстем, а ні, то чини собі як сама знаєш, а я, збавивши собі віку, задовольню жорстокість твою і моє жагуче прагнення.

Твій до гробу Рицар Сумного Образу ».

Присягаю надуту панотця мого, сказав Санчо, вислухавши листа, що скільки живу, зроду не чув нічого такого величного. А, бодай же вас курка вбрикнула, як прикладно ви все тс виповіли, як добре пасує сюди той підпис Рицар Сумного Образу! Ні, ви таки, пане, головаті, не взяв вас кат: геть-чисто все на світі знаєте!

Що ж, мовив Дон Кіхот, у мене така професія, що мушу все знати.

А тепер, нагадав Санчо, напишіть, будьте ласкаві, на другім бочку квитка на трьох ослят, та підпишіть його так розбірно, щоб усяке глянуло, і враз пізнало, чия то рука.

Гаразд, погодився Дон Кіхот.

1, написавши цидульку, прочитав од слова до слова:

«Сим скриптом своїм власноручнім доручаю і наказую панні небозі моїй, аби рачила видати листсподавцю, джурі моєму Санчові ІІансі, трьох ослят із тих п'яти, що лишив-ем на господарстві під опікою їчості. 'Тих вищеписаних трьох ослят видати йому за таку саму скількість, що тут отримав-єм од нього натурою, як покаже листа сього і поквитує.

Дано в нетрях Моренських гір 22-го серпня року біжу чого».

Оце по-моєму! тукнув Сапчо. А тепер, папе, подозвольтс мені осідлати Росинанта.

Стривай. Сапчо, ти повинен так я хочу, і так воно годиться повинен, кажу, подивитись хоч на кільканадцять шалених витворок, що я витворю гольцем: се забере нам не більше як півгодини.

Богом милим прошу вас, пане, не розбирайтесь при мені, бо як я побачу вату милості, гольцем, то мені зразу етапе сумно і плачно. А я вчора по свому Сірому так наплакався, що й досі в голові гуде, то де мспі на повий плач тієї сили набратись... Та як ви вже, пане, так напосідаєте, то встругніть кілька штучок, тільки не роздягайтесь, і швидше давайте, які надумаєте. Бо мспі воно, сказано, без інтересу, а хочеться боржій туди й назад управитись, принести вісточку, якої ваша милость так жадає і на яку цілком заслуговує. А як ні, то нехай тая сеньйора Дульсінея начувається! Як не дасть бажаної відповіді, то песький син буду, коли не виб’ю з неї, чого треба, кулаками й носаками душу з її витрясу!

Слово гонору, Сапчо, сказав Дон Кіхот, ти майже такий самий шалений, як і я.

Я не такий шалений, заперечив Сапчо, тільки, вибачайте, палений.

Сапчо па Росинаиті заїхав до корчми, де його впізнали його односельці священик та цирульник, що колись оглядали книгозбірню Дон Кіхота. Санчо нічого не хотів розказувати односельцям, але вони пригрозили йому, що якщо не розкаже правди, вони вирішать, що Санчо пограбував свого пана. Джура все розказав, а листи показати не зміг, бо Дон Кіхот, який написав їх у записнику Карденіо, забув передати йому книжечку. Священик і цирульник вирішили поїхати до Дон Кіхота, щоб од непотрібної покути одзволити. А щоб гідаль-го їх послухався, придумали хитромудрий план: священик переодягнеться начебто в подорожню панянку, а цирульник на її джуру. Нібито покривджена панянка попросить у нього захисту як у мандроваиого рицаря. І таким чином вони виманять Дон Кіхота з пущі і припровадять до села.

Переодягнувшись, щоб їх не впізнали, парох і цирюльник вирушили до того місця, яке вказав Санчо Панса. Коли вони сіли спочивати, до них підійшов незнайомець, у якому (за описом Санчо Панса) вони впізнали Карденіо, який заходився переповідати їм свою історію і дійшов до того місця, на якому посварився з Дон Кіхотом.

Дон Фернандо запропонував Карденіо допомогти посвататися до Люсінди. Він відправив Карденіо до свого старшого брата начебто по гроші, а тим часом посватався до Люсінди сам. Коли Карденіо про це дізнався, він потайки приїхав у місто й пробрався у дім коханої Зі своєї схованки він бачив заручини дона Фернандо й Люсінди, як дівчина зомліла, і у неї на грудях знайшли якогось листа, що надзвичайно вразив дона Фернандо. Під час цієї веремії Карденіо покинув будинок Люсінди й тепер блукає світом, шукаючи своєї погибелі через зрадливнцю.

Тільки-но Карденіо закінчив свою розповідь, як парох із цирюльником почули інші скарги на долю. До них підійшла молода дівчина, убрана по-сільському в хлопця. Після довгих умовлянь Доротея, так звали дівчину, згодилася розказати свою історію. У неї закохався молодший син дука дон Фернандо (почувши це ім’я, Карденіо зблід) і пообіцяв на ній оженитися. Домігшись дівчини, він перестав до неї навідуватися, а через деякий час почали подейкувати, що дон Фернандо одружився на гарній панянці, яку звати Люсіндою. Згорьована Доротея переодяглася в одяг батькового наймита та й пішла в те місто, де жила Люсінда. Там вона дізналася, що під час заручин молода знепритомніла. У листі, який був у неї на

грудях, прочитали, що вона не може бути дружиною дона Фернандо, бо зашлюблена з Кар-деніо, тому вона вирішила вкоротити собі віку. Розлючений дон Фернандо кинувся на Люсінду з кинджалом, що знайшли в складках її одягу, але родичі його відтягнули від дівчини. Говорили, що дон Фернандо того ж вечора кудись поїхав, а Люсінда наступного дня зникла. Тим часом Доротею почали розшукувати. Щоб не повертатися додому, вона заховалася в горах.

Розчулений історією Доротеї, Карденіо пообіцяв дівчині, іцо не покине її. поки вона не знайде дона Фернандо і він з нею не одружиться. У цей час підійшов Санчо і сповістив, що його господар, голодний і напівголий, зітхає за своєю володаркою. Священик розповів Кар-деніо і Доротеї, що вони задумали, аби вилікувати Дон Кіхота чи хоча б додому доправити. Доротея переодяглася в пишні шати, а парох сказав Санчо, що це принцеса Обізіяна, яку скривдив лихий велетень, тож приїхала вона із самісінької Гвінеї просити допомоги в Дон Кіхота. Санчо захотілося, щоб Дон Кіхот одружився з принцесою, а парох здивувався надзвичайно, що й джурі запали в голову ті самі дурниці, що і його панові.

Товариство знайшло Дон Кіхота серед безладного скалля та бескеття. Принцесі Обізіяні, Доротеї, вдалося вмовити Дон Кіхота їй допомогти. По дорозі до корчми гідальго поціка вився, чому тут опинилися священик та цирульник без челяді та речей. Священик одказав, що їх, як і Карденіо, обібрали грабіжники. Подейкували, що то були галерники, яких розпустив якийсь божевільний, «лайдак без честі й поваги: адже він пустив вовків між вівці, лисиць на курей, а мух па мед». Санчо розповів односельцям про пригоду з галерниками, тож парох хотів подивитися, що скаже на це Дон Кіхот. «Наш рицар при кожнім слові аж на лиці мінився, та не важився признатись, що то він, а не хтось інший звільнив ту чесну компанію».

Розділ XXX

Чи доказав парох свою мову, чи ні, як уже обізвався Санчо:

Далебі, превелебний отче, се вчинив не хто інший, як пай мій Дон Кіхот; даремне розраював я його й остерігав, аби глядів, що робить, марне казав, що то буде гріх таких людей визволяти, бо засуджено їх за великі злочини.

Дурень єси, впав йому в річ Дон Кіхот. Мандровапому рицареві не випадає розпитувати й дізнаватися, чи ті знедолені, скривджені й пригноблені люди, яких вони зустрічають по дорозі в кайданах, потрапили в таку халепу з своєї вини, чи терплять безневинно: вій мусить стати їм до помочі, яко беззахисним, маючи обачення не на махлярства їхні, а на митарства. Кому ж то мій учинок не до смаку приходиться, тому, шануючи достойність церковну пана ліценціата і вслсбну його особу, я скажу, що мало він знається па рицарських справах і бреше, як скурвий син і останній лайдак, се я ладен довести йому своїм мечем, де завгодно й коли завгодно.

По сім слові він хвацько випростався в стременах і насунув собі на лоба ми-сюрку, бо ту голярську мідпицю, що була в його уяві Мамбріновим шоломом, віп приторочив спереду до сідла, поки не трапиться нагода виправити ушкодження, завдані галерницькими руками.

Доротея, дівчина дотепна і бистроумна, знала вже, що Доті Кіхот із глузду скрутився, і бачила, що всі, окрім Саича Нанси, роблять собі сміх із нього, то й сама вирішила позаду не лишатись.

Доротея розказала Дон Кіхоту. що до неї сватається велетень Паидафіланд. Її батько, чорнокнижник цар Тінакрій Знаючий, перед смертю порадив їй їхати в Гишпанії і знайти чи то Дон Чухота, чи то Дон Сміхота, бо лише він здатен визволити її від велетня. За це вона повинна вийти за рицаря заміж і віддати йому своє королівство. Дон Кіхот згодився допомогти дівчині, але через Дульсінею Тобоську одружитися з нею аж ніяк не може.

Сі останні слова Дон Кіхотові про тс, що він не хоче одружуватись, так не сподобались Сапчові, що з великої досади він аж зарепетував на пана:

 

їй же богу і присягай-Богу, пане мій Доп Кіхотс, у вашої милості не всі дома! Де видано одкидатися од такої вельможної пргащизни, як оця-о? Чи, може, ви думаєте, що таку, мовляв, па йду¹ аби-де знайду? Еге, держіть в обидві жмені! Чи, може, скажете, пані моя Дульсінся краща од сієї? Овва! Далеко куцому до зайця: вона її і нігтя не варта... Дідька лисого стану я коли граном, як ваша милость печеного льоду тукатиме. Женіться, женіться зараз же, бодай вам се та тс, загорніть собі царство, що само в руки на дурничку дається! Станьте вясс раз царем чи королем, а мене маркізом ізробіть або й губернатором, а там, про мене, хоч і весь світ пропадай!

Не стерпів Дон Кіхот, що при ньому його володарку Дульсінею такими словами шпетять; не сказавши Саіпгові ні слова, ні півслова, замахнув він списом і так черкнув свого джуру раз і вдруге, що той, як сніп, па землю впав; щоб нашого рицаря не впинила була Доротея, то бідаха Саттчо тут би її смерті собі добув.

'Ги думаєш, підлий хаме, - озвався Доп Кіхот, що я буду сидіти, згорнувши руки, що ти в мене всяке зле-лихе витворятимеш, а я все тобі плазом пускатиму? Гак не буде ж сього, иахабо безсовісний, а інакше тебе її назвати пс можна, коли ти посмів злорічити на незрівнянну Дульсінею. Чи ти не знаєш, лайдаку, гуицвотс, що якби вона пс вливала сили в правицю мою, то я і блохи вбити пс здолів би? Скажи, шельмо з гадючим жалом, хто, по-твоєму, завоював се царство і зняв голову велетню, хто зробив тебе маркізом (бо на все тс я дивлюсь уже, як па річ зверптепу і формально узаконену), хто, як не Дульсінся, що обрала рамено моє за знаряддя великих своїх звершень?

Хоч же і був Санчо побитий, та чув усе, піо говорив Дон Кіхот: підвівшися хутенько з землі, він захилився за Доротсїиого ступака і промовив звідти до свого пана:

Ви мені, пане, скажіть: коли ваша милость порішила не женитися з цією вельможною принцизною, то, виходить, і царства вам не буде, а якщо так, то чим же ви зможете мене пагородити? От чого мені жалько! Ви б таки взяли оженились із царівною, що наче з неба оце до нас плюснула, а там можна буде і з панею моєю Дульсінсєю пожартувати, бо, знаєте ж, були такі царі її королі па світі, що полюбовниць собі мали. А котра з них кращіїпа, до того я не мішаюсь, мабуть що обидві гарні. Та коли правду казати, то я пані Дульсінеї зроду і у вічі не бачив.

Як то не бачив, блюзніре ти блазнюватий?! обурився Дон Кіхот. Хіба ж ти не привіз мені оце зараз од неї вісті?

Я хотів сказати, що бачив її лише мелькома, похопився Санчо, то й ис міг роздивитися дрібніше па всі її красоти і припади, а такі па огул вона вроді лепська.

Годі я тобі прощаю, промовив Дон Кіхот, даруй же й ти мені, що я тобі досадив: ти ж знаєш, як важко буває перший порив упинити.

Ну, годі вже, помирила їх Доротея, бігай, Санчо, поцілуй панові руку й перепроси, та зважай падалі, кого хвалити, а кого гудити, і ис кажи лихого слова про ту володарку Тобоську, хоч я її не знаю, проте завше готова їй услужити. А втім, уповай па бога: ти неодмінно доскочиш посілості якоїсь і заживеш паном па всю губу.

Санчо, понуривши голову, підійшов до свого пана і попросив ручку. Дон Кіхот подав її з величною гідністю і, як джура поцілував її, поблагословив його і велів пройти за собою трохи вперед, бо він має дещо в нього розпитати і поговорити з ним про певні важливі речі. Саішо так і зробив; проїхавши трохи вперед, Дон Кіхот звернувся до нього з такими словами:

Відколи ти повернувся, я не мав ні часу, ані змоги розпитати в тебе про деякі подробиці твого посольства і про тс, яку ти привіз мені відповідь; тепер же, коли доля погодила нам слушний час і слушне місце, ти не відмовишся, я гадаю, порадувати мене добрими вістями.

Питайте мене про що хочете, ваша милость, відповів Санчо, - і я вам любісінько викладу, як па долоні, все, од початку до кінця, тільки прошу вас, пане, не будьте такі оприскливі та мстиві.

Нащо цс ти мені кажеш, Саішо? спитав Дон Кіхот.

А па тс, одказав Санчо, що ви мене оце двічі потягнули більше за ту суперечку, у яку пас нечиста сила тоді вночі заплутала, аніж за те, що я бовкнув проти папі моєї Дульсінсї, бо я ж її люблю й шаную, мов святоїці які (хоч у неї вони її ис ночували), єдино тим, що вона ваша милоданка.

Серед такої розмови побачили вони параз чоловіка якогось, що їм навпроти верхи на ослі їхав; як ізблизився до них, придивились, аж воно щось ніби па цигана скидається. Та Сапчо Нанса, що де, було, не вздрить осла, то зразу туди очі й душу пориває, вмить упізнав у тому вершникові Хіисса де Насамопте і, як по ниточці доходить до клубочка, так він по циганові до Сірого свого добрався. Гак воно справді й було: злодій їхав на краденому ослі; щоб же його не впізнали, як осла продаватиме, вбрався вій за цигана, бо по-циганськи (та і ще по-всякому), говорив вій пезгірпте, ніж своєю рідною мовою. Скоро Санчо вгледів його і впізнав, зразу гукнув до нього що є сили:

Ах ти ж злодюго Хінссс, верни мені моє добро! То ж мій рідний осел, моя душа, моя втіха, мій скарб, моє багатство! Згинь, сучий сину, щезни, ворюго, а що пс твоє, оддай!

Власне, стількох слів і стількох лайок може й не треба було, бо вже при пертому окрику Хінсс зіскочив додолу і рвонув навтьоки і то не риссю, а таки добрим чвалом, тільки смуга за ним лягла. Саішо ж підбіг до свого Сірого, обійняв його й промовив:

Як же тобі велося, мій Сіресенький, мій ріднесенький, маєточку мій милий, то в ари іііл^г мій любий!

і так уже осла того цілував та голубив, мов то людина була, а осел приймав смирно ті пестощі и ласки і словом не озивався. Тут над'їхали й інші подорожні та повіншували Саіпа знахідкою; Дон Кіхот же поздоровив його якпайссрдсчні-ше і сказав, що попри все тс він не скасує квитанції на трьох ослят, за що Санчо, звісно, подякував йому.

Поки Сапчо й Дон Кіхот розмовляли отак між собою, священик хвалив Доротею, що як то дотепно вона свою історію вигадала: і коротко говорила, і речі достеменно такі добирала, як у рицарських романах пишеться.

Тут іще от яке діло, сказав священик, паш добрий гідальго плете всякі дурниці тоді тільки, коли йдеться про предмет його божевілля; як же хто заведе з ним мову про щось інше, він говорить цілком розсудливо, як людина світлого й розважного розуму, і всякий, хто не зачепить його рицарські болячки, визнає його цілком здоровим па умислі.

А Дон Кіхот тим часом розпитував Санча далі:

Ну, друже Пансо, мир і згода, забудьмо всі наші свари й чвари... Ти скажи мені краще, не поминаючи лиха, де, як і коли побачив ти Дульсінсю? Який був вираз її обличчя, коли вона читача моє послания? Хто тобі його переписав?

Пане, відповів Санчо, по щирості кажучи, піхто мені того листа не переписував, бо його в мене й не було зовсім.

Гак воно і є, сказав Дон Кіхот, бо за два дні по твоїм од’їзді я побачив, що пам'яткова книжка, де я того листа написав, лишилась при мені, і се мене засмутило непомалу, бо я не знав, що ти робитимеш, коли помітиш, що листа немає. Я гадав усе, що ти повернешся, як тільки його кинешся.

Та таки й повернувся б, - одказав Санчо, якби не витвердив був того листа, коли ваша милості» мені ото читата, та й проказав слово в слово дякові одному, той і списав, та ще й сказав, шо, каже, багато листів одлучних через мої руки пройшло, а такого лепського письма зроду не бачив і не читав.

А що, Санчо, ти й досі його пам’ятаєш? спитав Дон Кіхот.

Забув уже, пане, одказав Санчо, бо як продиктував, то вже воно мені без інтересу було. Знаю тільки, що починалось отак: «Мужоглядна чи то пак, можновладна сеньйоро!», а кінчалось: «Твій до самого гробу Лицар Сумного Образу». Ну, а посередині там іще стопадцять усяких серденьок та любоньок, та голубоньок.

Розділ XXXI

Усе цс мені до смаку припадає, сказав Дон Кіхот, та говори лишень далі. От ти приїхав і що ж робила в ту пору цариця вроди? Певна річ, перли низала або свому вірному рицареві який девіз сріблом-злотом гаптувала?

Та ні. одвітував Санчо, вона саме у себе в дворі гшісиицю то'піла аж два

кірці.

Ти ж май на оці, зауважив Доті Кіхот, що до якої зернини вона рукою торкалась, та зразу в перлину перетворювалась. А скажи, друже, ти ж бачив, яка пшениця була? Певне, біла та яра, та вся добірна саме чоло?

Та ні, ледаченька, заміркувата, одказав Саичо.

Запевняю тебе, провадив Дон Кіхот, що з тої пшениці, яку вона руками своїми просівала, хліб буде як сонце... Та цікавий я знати: як ти вручив їй мого листа, чи вона ж його поцілувала? Чи, може, на голову собі поклала? Чи вчинила іншу яку церемонію, гідну такого послання? Чи так що зробила?

Як хотів я їй того листа дати, відповів Санчо, то в неї тце сливе повне решето пшениці було, так вона мені й каже: «Положи його, кас, отуди на лантух, бо поки сього збіжжя не доточу, то й читати, кас, не буду».

Розумна пані, зауважив Дон Кіхот, вона, мабуть, хотіла почитати його на дозвіллі, собі до любої вподоби. Та кажи далі, Саігю: поки вона своє діло робила, про що вона з тобою розмовляла? Чи питала щось про мене, і як ти їй відповідав? Розкажи мені геть-чисто все, до останньої, мовляв, цяточки.

Нічого вона в мене не питала, відповів Саігто, та я їй сам усе розказав: так, мовляв, і так, пан мій заради вас у гори й бескеття, мов той дикун, забився і одбуває там покуту, ходить голий до пояса, спить просто неба, хліб їсть без об-руса, бороди не чеше, плачс-ридає, свою долю проклинає...

Що я нібито долю свою проклинаю, се вже ти перегнув, - зауважив Дон Кіхот, бо я, навпаки, благословляю її і благословлятиму по всі дні життя мого, що вона мене сподобила любити таку високу душею сеньйору, як Дульсінся То-боська.

Що висока, то висока, сказав Саігю, мабуть, на цілий корх вища за мене

буде.

А ти ж як, Санчо, спитав Дон Кіхот, мірявся з нею, чи що?

Та нарочито не мірявся, одказав Сапчо, а як помагав їй лантух збіжжя на осла завдати, то стояв поряд неї і побачив, що, либонь, на цілу долоню вона од мене вища.

1 правда ж, сказав Дон Кіхот, що до того стану гінкого і високого зросту долучаються в неї тисяча тисяч гарних прикмет, що оздоблюють їй душу? Та скажи мені, будь ласкав, Саичо, іще одну річ: коли ти підійшов до неї, то чи не відчуй якогось такого аромату аравійського, пахощів тонких і духмяних, що й слова до них не прибереш, духу такого, як у крамниці модного рукавичника?

Та як би вам сказати, пане, відповів Санчо, од неї справді трохи пахтіло ніби чи тхнуло чимось мужчииським, звісно, наробилася в охоту, то й упріла.

Тут щось не так, зауважив Дон Кіхот, мабуть, у тебе нежить був, а може, то ти почув свій власний запах. Адже я знаю, як благоухає ся троянда серед терня, сей зольний крин, ся духовита амбра.

Все може бути, відповів Санчо, воно й справді, од мене самого частенько такий дух іде, як тоді, мені здалося, йшов од її милості сеньйори Дульсінсї. Та й не дивно, сказано чорт на чорта скинувся.

Ну гаразд, допитувався далі Дон Кіхот, от вона вже переточила пшеницю й до млина вирядила, а що ж вона зробила, як прочитала листа?

Та вона його й не читала, одрік Санчо, бо, кас, неписьменна; взяла та й подерла на дрібнюсінькі шматочки: не хочу, кас, нікому на прочитання давати, щоб у селі, кас, не знали моїх тайнощів. Буде з мене, кас, що ти мені з уст про панове кохання з’ясив і про ту несвітську покуту, що він через мене справляє. Скажи, кас, панові, що я цілую йому руки, і дужче мені хочеться його в образ побачити, аніж листи йому писати. А ще просила й наказувала, аби, одержавши од неї звістку, зразу вийшли з тих нетрів і перестали витворки витворяти та їхали б негайно в Тобосо, як тому не станс па заваді якась важливіша річ, бо вона страх як хоче з вашою милостю побачитися. Здорово вона сміялась, як я сказав, що ваша милості» прибрала собі наймення Лицар Сумного Образу... Питав я в неї, чи приходив отой біскаєць, так, кас, приходив, і дуже, кас, добрий хлопець. 1 про галерників питав, так ні, кас, поки ще апі жодного не бачила.

Досі було все як слід, промовив Дон Кіхот. Та скажи мені, якого клей-иода вона дала тобі на відході за вістку, що ти од мене привіз? Бо то, бачиш, у рицарів мандроваиих та дам їхніх так уже здавна повелося, що вони дарують різні коштовні речі джурам, віріпщям чи карликам, котрі від нього до неї чи від неї ДО ІП.ОГО з вістями приходять чи приїздять, у нагороду 6 то за їхнє посольство.

Може, вопо й так, одказав Санчо, і, як на мене, то се дуже добрий звичай, тільки такс мусило бути в давню давнину, а тепер дають хіба пустку хліба чи грудку сиру, бо не що ж подала мені й пані моя Дульсінся через огорожу под-віріпо, як я вже попрощався з нею. Ще й сир, як па тс, овечий був.

Вона без міри щедра та гойна, сказав Дон Кіхот, і якщо не подарувала тобі якоїсь золотої цяці, то лише через тс, що не мала нічого під рукою. Та добрі, кажуть, ковбаски іі після паски. Я побачусь із нею, і все якось улагодиться. А знаєш, що мене дивує, Сапчо? Здається мені, що ти до Тобоса й назад не з’їздив, а злітав, бо за яких три дні справився, а туди ж не менше буде, як тридцять миль. Звідси я висновую, що той мудрий чорнокнижник, котрий мною опікується і мені добра сприяє (а що такий десь коїпіс мусить бути, се річ цілком певна, інакше я не був би правдивим мандрованим рицарем), що той чародій, кажу, допомагав тобі в подорожуванні, хоч ти сам того, може, й не помітив. Тим-то, друже Санчо, іі не дивно мені, що ти за такий короткий час обернувся: то якийсь мудрий характерник, як я вже казав, на крилах тебе переніс, що ти й не зчувся.

Та годі вже про се; скажи краще, як, на твою думку, я маю чинити: володарка моя Дульсінся кличе мене до себе, і я, здавалося б, повинен виконати сей її наказ, проте обіцянка, тцо я дав принцесі, котра їде з нами, унеможливлює наразі його виконання рицарський закон велить мені справдити передовсім дане слово, а тоді вже про власні втіхи думати. З одного боку, мене пориває нестримне бажання побачитися з володаркою моєю, з другого боку запалює і надихає дана обітниця і слава, яку мені заповідає се перед узяття. Я так гадаю: треба мені їхати якнайшвидше й знайти того велетня: як же відрубаю йому

голову і приверну принцесі її законне царство, то, не гаючи і хвилі малої, полину до сонцесяйної вроди, котра озорює всі мої чуття, і подам їй такі докази на своє виправдання, що вона не гніватиметься за той загай і за ту забару, від яких лише збільшиться її слава й хвала: адже все, чого я в сім житті добув, добуваю і добуду силою зброї моєї, все я завдячую її великій до мене прихильності і моїй несхибній супроти неї вірності.

Гай-гай! вигукнув Санчо. У вашої милості немає, певне, третьої клепки в голові! Невже ви таки, пане, й справді думаєте мандрувати па край світу отак пусто-дурно і випустити з рук таку багату й вельможну відданицю, що за нею такс віио можна взять ціле царство!

Слухай, Санчо, сказав Дон Кіхот, коли ти на тс ліпне радиш одружитися, аби, велетня вбивши, я зразу став королем і мав спромогу нагородити тебе чим обіцяв, то чиню тобі відомо, що й без одруження легко можу бажання твоє вволити: перше ніж до бою стати, вимовлю тобі, що в разі перемоги дістану частину царства, навіть у зв'язок малжсиський не вступаючи, з правом передати її, кому захочу; а коли мені ту частину дадуть, то кому ж я маю її передати, як не тобі?

Та вже ж не кому, погодився Санчо. А до панії моєї Дульсінсї вашій милості зараз нема чого їхати, се правда: краще рушайте па того велетня, забийте його та й ділові кінець, а од того діла, так мені здається, буде нам і слава велика, і користь немала.

Згоден, Санчо, промовив Дон Кіхот. Правда твоя, я так і зроблю, як ти мені радиш, не поїду до Дульсінсї, поїду з сією принцесою. Тільки гляди, не кажи нікому, навіть і супутникам нашим, про що ми тут із тобою міркували й розправляли, бо Дульсінся панна скромна і стримана, не хоче, щоб усі знали, що вона має на мислі, тим-то не годиться мені, чи комусь іншому, до мене причетному, таких речей розголошувати.

Коли так, сказав Санчо, то навіщо ви, пане, посилаєте всіх переможених правицею вашої милості па поклін до панії моєї Дульсінсї? Адже цим ви немов розписуєтесь, що ви її любите, що вона ваша кохана! Ви ж їм наказуєте, аби вони впадали перед нею на коліна її говорили, що то з вашої волі оддають їй шану то як же ви хочете, щоб од людей приховалось, то в вас, обох, на серці?

Який же ти, Санчо, глупак, який простак! вигукнув Дон Кіхот. Хіба ти не розумієш, що се робиться для звеличення її і прослави? Знай же, що за нашими рицарськими поняттями то для дами велика честь, коли в неї є багато маид-рованнх рицарів, тло служать їй вірно, не сягаючи думкою далі того служіння, тільки за тс, то вона є вона, і не жадають за свою велику любов жодної нагороди, аби тільки вона мала їх за своїх рицарів.

Такою любов’ю, зауважив Санчо, треба любити Господа нашого Ісуса Христа, як панотець у казані каже: заради його самого, а пс з надії па славу, не з страху покари. Отак же і я хотів би любити і служити йому, скільки моги моєї.

Не взяв же тебе враг! здивувався Доті Кіхот. Хлоп хлопом, а часом щось такс розумпс скаже, мовби по всяких школах учився.

Тут майстер Ніколас гукнув до них, щоб заждали трохи набрели саме на

криницю, так попити б, чи що. Всі посідали коло криниці і покріпились так-сяк тим припасом, що парох із заїзду прихопив, а то були таки добре зголодніли.

Сидять собі, аж хлопець якийсь дорогою іде; пристав трохи, приглянувся спильна, що воно за люди коло криниці, а тоді підбіг до Дон Кіхота, припав йому до колін і так же жалібно заплакав, приговорюючи:

Ой, папочку ж мій любий! Чи ви мене впізнали, чи не впізнали? При-дивіться-бо до мене, цс я, Андрее, той самий хлопець, що вата милості» його од дуба оногди одв'язала!

Дон Кіхот упізнав хлопця, взяв його за руку і, звертаючись до всіх присутніх, промовив:

їдучи мимоїздом повз ліс, почув я крик якийсь і лемент прежалібиий, наче кого там катовано чи мордовано. Пильнуючи своєї повинності, я подався туди, звідки, як мені здалося, долинати тії жаліснії зойки: бачу, аж до дуба хлопець прив'язаний, оцей самий, іцо перед вами нині стоїть, а коло нього хлоп якийсь (господар його, як я дізнався згодом), віжками бідолаху пімагає. Як я теє побачив, зразу спитав, за що він його так немилосердно катує. Му гир мені одказав, що то його наймитчук, а б'є він його за тс, що діла не глядить не з недорозуму, мовляв, а з недбальства. Тут озвався до мспс хлопець: «Пане, каже, він за тс мене лупцює, що я плати своєї допоминаюсь». Господар почав, виправдуватись і викручуватись; я його вислухав, однак віри йому не дав: сказав, щоб одв'язав хлопця, забрав із собою і заплатив під присягою все, що винен, до остаїпіього реала, ще й з дорогою душею. 1 Іравду я кажу, синку Андрссику?

Що вата милость розказала, одповів хлопець, то все щира правда, тільки скінчилося те все ис так, як ви, пане, собі гадаєте, а зовсім навпаки.

Як то навпаки? спитав Дон Кіхот. Хіба ж тобі не заплатив господар?

Мало того, що не заплатив, одказав хлопець, - а скоро ви, пане, з лісу виїхали, і ми зостатися самі, знов прив'язав мене до того самого дуба і такої дав хлости, що всю шкуру з мене спустив, як із святого Бартоломея. Ще й при кожному вдарі такс примовляв, так глузував та іпкилював із вашої милості, що якби ис боліло, то я й сам сміявся б. Та що там! Такого мені доклав воза лихий мій господар, що мусив я аж до сього часу в шпиталі вилежуватись. А то все, пане, через вас: щоб ви їхали були своєю путею, не мішалися в чужі справи та ис лізли, куди вас ис просять, господар був би всипав мені який десяток чи два та одв’язав би і заплатив усе, що слід. А то ви накрили його мокрим рядном, наговорили сім міхів горіхів, от він і розсердився, а що пс міг на вас того серця зігнати, то воно все па мені окотилося, що вже, мабуть, до кінця віку з мене пуття не буде.

Це все через тс, сказав Дон Кіхот, що я поїхав не дочекавшись, поки він тобі заплатить. З довголітнього досвіду я мусив би добре знати, що ниці люди не дотримують слова, коли їм воно невигідно. Та ти ж пам'ятаєш, Андресе, я присягнув тоді, що як він не заплатить, то я все одно знайду його і в китовому череві од мене не сховається.

Не вірю я в ті присяги, сказав Андрее. І піяких відплат мені не треба,

аби тільки до Севільї якось добратись. Дайте, коли маєте, чогось поїсти на дорогу⁷ і зоставайтеся тут із Богом разом з усіма мудроваиими рицарями, мордувало б їхню маму, як мене через них мордовано!

Санчо видобув із своєї торби шмат хліба й грудку сиру й дав хлопцеві.

Схопив Андрее той хліб та сир і, бачивши, що більш ніхто не дає нічого, понурив голову та її узяв, як то кажуть, ноги на плечі. Але на відході сказав іще Дон Кіхотові:

На Бога, пане мандроваиий лицарю, як мене ще коли зустрінете, то не рятуйте вже, хоч би мене й на кавалки різали, бо з вашої допомоги мені ще більше лиха прибуде... Западіться ви з усіма мандрованими рицарями і з усім їхнім кодлом!

Дон Кіхот порвався був устати, щоб покарати нахабу, та хлопець дременув шляхом, аж курява встала хто б уже його й наздогнав! Андросова розповідь непомалу розгнівала нашого гідальга, і всі мусили якось од сміху стримуватись, щоб його іцс більше не роздратувати.

Подорожні доїхали до вже знайомої їм корчми. Дон Кіхот ліг спати. За обідом розговорилися про рицарські романи. Корчмар визнав, що дуже любить їх читати. Доротея занепокоїлася, як би корчмар не здонкіхотився, на що той відповів, що не такий він дурний, щоб у мандровані рицарі шитися, тепер інший світ настав, не такий, як був давнішими часами, коли тії преславні рицарі по землі блудили.

Із комірчини, де відпочивав Дон Кіхот, вискочив Санчо Панса і почав кричати, щоб усі кинулися допомагати його панові, який б’ється з велетнем, ворогом принцеси Обізіяни і навіть відтяв йому голову. Корчмар здогадався, що рицар порубав його міхи з вином і кинувся на Дон Кіхота. Парох пообіцяв корчмареві відшкодувати всі збитки, а Доротея потішила Санчо Пансу. що, якщо його пан дійсно відтяв велетневі голову, вона, вступивши у володіння своїм царством, надасть джурі його найкраще царство.

До корчми завітала смутна пані із супутниками. Кардеиіо був у комірчині Дон Кіхота, а Доротея вирішила допомогти прибульцям. За голосом у незнайомці Карденіо упізнав Люсінду й скрикнув. Люсінда у свою чергу впізнала голос Карденіо й кинулася до нього, але її ухопив за плечі супутник, у якого з обличчя впало запинало. І Доротея впізнала дона Фернандо, а він її. У цей час з’явився Карденіо, а Доротея звернулася з палкою промовою до дона Фернандо й зворушила його серце. Закохані переповіли один одному свої пригоди. Виявилося, що Люсінда втекла з дому й заховалася в монастирі. Звідти дон Фернандо й викрав її.

Розділ XXXVII

Слухав усе тс Санчо, і жаль непомалу огортав йому душу: всі його надії на титул високий танули й розвіювались димом, бо прекрасна королівна Обізіяиа обернулась раптом у Доротею, велетеш» став любісінько доном Фернандом, а пан його Дон Кіхот спав собі твердим сном і гадки пс мав про тс, що тут сталось; з понурим видом підійшов він до свого пана, який саме зо сну прокинувся, і сказав: Можете спати, пане Ріпцірю Сумного Образу, скільки заманеться вашій милості: не треба вам більше ані велетня жадного вбивати, ані принцизні царства повертати, бо всій тій справі, як то кажуть, уже кінець і вінець.

J я так думаю, обізвався Доті Кіхот. Ох і довелося ж мені з тим велетнем поморочитись! Не знаю, чи ще випаде коли на мою долю другий такий запеклий та завзятий бій. Я як кресонув раз! і голова йому з пліч, а крові з нього стільки виточив, що по землі дзюрками бігла, як та вода.

Певніше сказати, як тс червоне вино, поправив Санчо. Як вашій милості ще, може, невідомо, то знайте: тон зарубаний велетень то бордюг пробитий, кров то шість гарців червоного вина, тцо в його череві було, а голова то пся мама, що мене вродила...

Що ти мелеш, навіжений? - обурився Дон Кіхот. Чи ти з умом, чи без

ума?

Уставайте, пане, сказав Сапчо, та гляньте самі, що ви тут иаброїли: немало, видно, доведеться нам за тс заплатити. Та подивіться заразом і на короли-цю, що вже на звичайну собі панійку перекинулась, Доротеею дражнять, і ще тут багато такої всячини наробилося, що здивуєте, як самі побачите.

А от і не здивую, заперечив Дон Кіхот. Я ж тобі, Саичо, ще той раз, здається, казав, що в сьому заїзді творяться всякі химороди, то, мабуть, і тепер тут не без примхи.

Може б, я й повірив, сказав Санчо, так добре знаю, що як гойдано мене в ковдрі, то були ніякі не чари й не химери, а все уявки й насправжки діялось.

Ну, нічого, заспокоїв його Доп Кіхот, якось-то воно буде. Дай мені в що одягтися, вийду та погляну, які там новини та переміни, що ти оце поиарозка-зував.

Санчо подав панові одежу, і той почав одягатись; поки тс діялось, парох розповів дону Ферианду та іншим подорожнім про Дон Кіхотовс божевілля і про ті хитрощі, за допомогою яких вони виманили його з Бідної Скелі, де він покутував нібито погорду, що мав од своєї сеньйори; не забув же згадати й за ті пригоди, про які почув од джури. Слухачі дуже тому чудувались і добре сміялись; їм здавалося, як і всім іншим, що про тс раніш чували, що такий дивочний блуд не охмарював ще, певно, жодної макоцвітпої голови.

Тим часом Доп Кіхот вийшов із своєї комірчини у повній озброй з Мамбрі-новим шоломом на голові (хоч і добре вже погнутим), щитом в одній руці і ратищем чи суницею у другій. Чудернацький вигляд рицаря вразив дона Фернап-да і всю компанію; уп'явшись очима в тс видовжене на півмилі худе й пожовкле обличчя, в ту не-доміриу збрую, що так не пасувала до його гордої постави, всі мовчати й чекали, що ж вій скаже. Він же з великою повагою і гідністю звів очі па прекрасну Доротею і промовив:

Довідався я од зброєносця мого, препишна сеньйоро, що величність ваша нанівець зійшла, а вся ваша істота відмінилась, бо з королеви й вельможної володарки сталися ви звичайною собі дівицею. Коли тс вдіялось силою чарів родителя вашого, короля і чаклуна, який боявся, що я не зможу подати вам потрібної і иалежитої допомоги, то мутну вам сказати, що він неук і исвіголос, несвідомий зовсім рицарської справи. Якби він був пильніше розпитався в рицарських історіях, якби простудіював їх уздовж і впоперек, як я, то мав би дізнатися, що й

рицарям меншої проти мене слави траплялося звершати трудніші подвиги, аніж убити якогось там всликанчика, хоч би яким грізним і зухвалим вій не здавався. Небагато годин уплило від тої хвилі, як я з одним таким зустрівся, і... Не буду казати далі, щоб не подумали, ніби я величаюсь, але непохибний час, виявлювач усіх на світі таємниць, сам колись розкаже за мене всю правду.

Сеє сказавши, замовк Дон Кіхот, чекаючи на відповідь принцеси; Доротея ж обізвалася до обранця свого урочисто і воднораз ласкаво:

Хоч би хто вам сказав, зацний Рицарю Сумного Образу, ніби я одмінила суть свою і істоту, вій увів вас в очсвисту оману, бо ким я була вчора, тим лишаюсь і нині; щоправда, трапився мені в мсжи-часі один щасливий випадок, що несподівано подарував мені сподіване благо і певною мірою змітигв мою подобу, але попри ту зміну я зосталась такою самою, як перше була, і ту саму маю в серці думку: хочу, як і перше хотіла, правом потужної вашої правиці вернути собі правоправпі свої володіння. Вкінці скажу, що в дорогу маємо рушити завтра, бо сьогодні вже все одно далеко не заїдемо. Сподіваюся, що з Божого призвоління і з допомогою мужнього вашого серця розпочата вами справа дійде нехибно до щасливого кінця.

Гаку орацію виголосила бистроумпа Доротея; вислухавши її, Дон Кіхот обернувся до Сапча і сказав спересердя:

Слухай же тепер, Санчисько, що я тобі скажу; друге такс лайдачисько, як ти, навряд чи знайдеться ще в цілій Гиптпанії. Ах ти ж, брехуняко всьогосвітній! Чи не ти говорив мені оце щойно, ніби з сієї королівни вчинилась якась там дів-чина Доротея, а голова, що я одтяв велетневі, то вже ніби твоя лея мама, і цими дурницями так мені памороки забив, яг; ніхто ніколи. Клянусь... (тут він звів очі до неба і зціпив зуби), я тобі такого дам перегону, що етапе того пам’яткового на всіх брехливих джур, котрі служитимуть при мапдрованих рицарях до кінця світу!

Упиніть ваше серце, мій пане, одказав Санчо. Може, я й справді щось не так блявкпув про переміну пані приицизии Обізіяни, а що вже про ту голову всликанську чи про ті бордюпі розпороті та про вино порозливане, що то не кров от їй же Богу моєму, що чиснісіньку правду сказав! Хоч і самі на ті понівечені бордіопт гляньте, вопи там у вас у головах, і вииа досі калюжа стоїть на Помості. От як доведеться вам капшуком брязнути, тоді й самі повірите, як господар плати спитає. А що пані принцизна яка була, така є, то мені ж самому воно краще: моє, виходить, од мене не втече!

Ну що ж, Санчо, промовив Дон Кіхот, даруй мені на цім слові, але скажу тобі, що дурень єси, та й годі!

І правда, що годі, підхопив дон Фернандо, обліпимо краще сю розмову. Коли вельможна принцеса волить їхати завтра, а не сьогодні, задля пізпьої доби, то так і маємо вчинити. А поки ще до завтрього, ми можемо згаяти цілу ніч у приємній бесіді, а ранку виїдемо і всі будемо супроводити пана Дон Кіхота, бо хочемо бути самовидцями небачених і нечуваних подвигів, які він звершить у сій нелегкій справі, що лягла йому на плечі.

Цс я повинен вам служити і супроводжувати вас, чемно заперечив Доті Кіхот. Я глибоко вдячний вам за вашу до мене пшру приязнь, за вату про мене добру думку, яку я постараюсь виправдати хоч би й ціною власного життя, або ще й дорожчою ціною, якщо цс взагалі можливо.

Дои Фернандо й Дон Кіхот устигли обмінятися ще кількома компліментами та ввічливими висловами, та потім розмова їх урвалася, бо до заїзду завернув новий якийсь подорожній. З одягу' було знати, що то християнин, який визволився щойно з мавританської неволі. За ним верхи на ослі їхала жінка, вбрана так само з-мавританська: лице запиналом запнуте, на голові чепчик альтсмбасо-вий, халат на ній довгий, аж до самих п’ят.

Люсінда, Доротея, господиня з дочкою та Маріторна зразу обступили мавританку - цікаво їм було розглянути її дивовижне вбрання, що досі ніде такого не бачили. Тут надійшов до гурту невольник, що доти клопотався чимсь іншим, і, побачивши, що жінота обстала його товаришку, а вона їм не до мови, пояснив:

Бачите, добродійки мої, ся панночка ледве розуміє по-наїпому, а говорити вміє лиш по-своєму і більш ні по-якому, тим вона не відповіла та й не відповість па ваші питання.

Скажіть, пане, спитала тоді Доротея, - чи ся панночка християнка, чи магометанка?

Одягом і родом вона мусульманка, одказав невольник, проте душею щира християнка, бо аж горить до нашої віри.

Виходить, вона похрещена? спитала Люсінда.

Поки що пс трапилось нам слушної нагоди, одказав невольник.

Ці останні слова справили чимале враження на слухачів: їх уже знімала цікавість дізнатися, ідо ж то за люди такі той невольник і та мавританка, але піхто не важився питати, бо, річ ясна, подорожнім треба дати спершу спочити, а тоді вже можна й розпитувати. Доротея взяла гостю за руку, посадовила її обіч супутника, ніби питала очима, що се їй кажуть і що вона має чинити. Він переказав їй по-арабськи, що просять, аби вона зняла покривало, тож хай так і зробить. Дівчина відслонилася, і всі побачили чудове личко: Доротеї вона здалась кращою за Люсінду, а Люсінді кращою за Доротею, інші вважали, що мавритап-ка може рівнятися повабною вродою з цими двома красунями, а дехто думав навіть, що вона їх переважила. А тим що врода має силу і владу прихиляти до себе дуті й серця, всі щиро прагнули услужити вродливій мавританці її запобігти її ласки.

Дои Фернандо спитав у невольника, як мавританку звати; той одказав, що наймення її Лела Зораїда. Як вона тс почула, зрозуміла про що питав християнин, і приємним голосом, у якому чулась тривога, сказала шпарко:

Зораїда ні Марія, Марія! (Тобто, бачите, хотіла сказати, що її звати вже не Зораїда, а Марія).

Тим часом уже добре звечоріло, і з наказу дворян, що супроводили дона Фер-нанда, корчмар зладив вечерю, так уже дбав і старався, щоб догодити якнай-

ліпше, коли настав час і всі посідали до столу (він був довгий, як у чернечій трапезні чи в челядні, бо круглих чи квадратних столів у корчмі не водилось), на покуті посаджено Дон Кіхота, хоч вій і одмагався. Наш гідальго зажадав, аби поруч нього сіла принцеса Обізіяна, котрою він опікується. Далі посідали Люсін-да й Зораїда, напроти дон Фернандо й Кардсиіо, потім невольник і прибічні дворяни, а до паній підсіли парох із цирюльником. Усі заходились коло вечері і їли в охотку.

Після вечері невольник розповів про свої пригоди. Ось уже 22 роки, як він покинув отчий дім. Він та його два брати належали до шляхетного, але збіднілого роду. Коли прийшов час обирати майбутнє, то невольник пішов служити у військо й дослужився до капітана, середульший брат вирішив пошукати щастя в Америці, а молодший - продовжити навчання в Саламанкському університеті. Під час військового походу невольник потрапив у полон до турків. Не раз хотів він утекти, але нічого з того не виходило. Його господаря відрядили до Алжира, де невольника помістили разом із викупними. Особливо йому запам'ятався один бранець на прізвище Сааведра. Добре він дався туркам узнаки всякими своїми штуками, щоб якось на волю вирватися. На тюремне подвір'я виходили вікна будинку багатого мавра Хаджі-Мурата. Його донька Зораїда, вихована невільницею-християнкою, вирішила допомогти невольникам і самій утекти з ними. У морі на них напали французи й обібрали до нитки, а потім посадили на човен - так вони потрапили на іспанський берег і порозходилися, кому куди треба. Тож вій із Зораїдою попрямував до свого батька. У цей час до корчми завітав авдитор із дочкою, який отримав посаду в мексиканському трибуналі й направлявся в Америку. У чиновнику невольник упізнав свого молодшого брата. Він не знав, як йому відкритися, тож на допомог)" прийшов священик. Звернувшись до чиновника, він сказав, що в Стамбулі зустрічався з тезкою чиновника й далі коротко переповів історію невольника й Зораїди. Авдитор слухав із схвилюванням і сказав, що середній брат розбагатів у Перу. Тож якби йому хто сказав, де шукати старшого брата, то він вирятував його від мук, хоть би й сам за це мусив муки прийняти. Капітан кинувся обіймати брата. Коли всі полягали спати, Дон Кіхот став на варті, щоб не напав бува велетень який-небудь чи лихий чоловік, знаджений безцінними скарбами вроди, що в замкові тому сховок знайшли. Перед світом дами почули чудовий спів молодого погонича мулів. Доротея помітила, що Клара, донька авдито-ра, якось по-особливому зітхає. Дівчина розповіла, що насправді той погонич мулів - володар маетностей шляхетських та її дівочого серця. Він закохався в Клару, а як дізнався, що вони з батьком від'їздять до Америки, переодягнувся погоничем і поїхав за ними. Доротея пообіцяла дівчині вранці зарадити її горю. Вони заснули, і в усій корчмі запанувала глибока тиша.

Не спали в ній тільки-но корчмарівна та наймичка Маріторна: наслухавшись про Дон Кіхотові химери і знаючи, що вій вартує при брамі кінно і збройно, вони вирішили пожартувати з ним трохи або хоч посміятися з його чудної балаканини.

У всій корчмі, треба сказати, не було жодного вікна, що в поле б виходило, за виїмком відтулини в амбарі, кудою солому надвір викидали. Коло сього ж то ві-коїщя причаїлись дві полудіви і стали дивитися на Дон Кіхота, як він сидів на комі і, спершись на списа, зітхав час від часу так тяжко та смутно, ніби з кожним зітханням душа йому з тіла відлітала. А іцс почули, як промовляв віті тихим, чулим та любосним голосом:

О володарко моя, Дульсінсє Тобоська, вершино краси людської, глибино й безодне мудрості, скарбнице люб’язності, виталищс доброчесності, взоровзоре всього непорочного, благовісного й відрадісного, що тільки є па світі! Скажи, чим у сій хвилі бавиться твоя велич? Може, зносиш ти мислі свої високі до вірного твого рицаря, який з вольної своєї волі, аби лише тобі услужити, па різно-ракі і незчисленні небезпеки життя своє паражає? Повідай мені про неї хоч ти, о вночіїпиє триобразне світило¹! А ти, о Фебе-Аполлоне², що, певне, спішиш уже запрягти копі свої золотії, аби з самого рання виїхати назустріч володарці моїй, як тільки узрит її благаю, вклонися їй од мене низенько. Та дивлячись па неї і вітаючи її, не важся торкатися устами ланит її, бо я запалаю ревнощами дужче, ніж ти колись палав до вітроногої гордівниці¹, що за нею вганявся єси до знемоги чи то по долинах Фсссалійських, чи то по берегах 1 їсися, - не пам'ятаю вже гаразд, якими світами ти гасав тоді, закоханий і ревнивий...

 

Та на сім слові корчмарівна перебила жалібне Дон Кіхо-товс просторікування; вона озвала рицаря й сказала:

Пане мій і добродію, чиніте ласку і під’їдьте сюди!

На той озив її і оклик Дои Кіхот повернув голову і при місяці. що саме на всю свою ясоту розсвітився, побачив, що гукають його з амбару, а отвір той здавався йому вікном, та ще й з позлотистими гратами інакше, на його думку, й не могло бути в такому пишному замкові, за який він мав ту корчму, і в його божевільній уяві, як і минулого разу, виник образ чарівливої панянки, дочки власпиці того замку, яка, ис маючи більше змоги поборювати в собі пристрасть любовну, знову домагається його кохаїпія. Із сією думкою, щоб ніхто не смів закинути йому неґречності або невдячності, він підібрав повіддя Росииантові, під’їхав до отвору і, побачивши двох дівчат, промовив:

Даруйте мені, ласкава панно, вертайтеся до вашого покою і не ясуйте мені почуттів ваших, аби ис мусив я знову нс-вдячником показатися. Як же з любові до мене ви бажаєте, щоб я прислужився вам у іншій якійсь, не любовній справі, то скажіть мені клянуся йменням далекої і солодкої ворогипі моєї, що я тут же вчиню вашу волю, дістану вам, коли хочете, навіть пасмо Мсдузиного волосся⁴, того ворушкого гадюччя, а як скажете, то й проміння сонячного, що в кришталі ув'язнене.

Моїй пані нічого такого нетреба, пане лицарю, відповіла йому па те Марі-торна.

А чого ж вашій пані треба, о мудра дуеньє? спитав Доп Кіхот.

Тільки вашої прекрасної руки, сказала Маріторна, аби, доторкнувшись до неї, остудити хоч трохи палку жагу, що привела її до сього вікна з немалою для честі її небезпекою, бо як застане її панотець, то пошаткує на капусту, що її вуха цілого не лишиться.

Маріторна була впевнена, що рицар таки подасть руку, якої від нього зажадали, і, обміркувавши наперед, що мала робити, скочила од віконця того хутенько до стайні, взяла там обротьку Санчового осла і миттю назад вернулася. Дон Кіхот тим часом став уже ногами Росииантові на сідло, силкуючись дотягтися до того, мовляв, гратованого вікна, за яким у його уяві стояла зранена любов'ю панянка і простягнув їй руку. Маріторна зробила зашморг на оброті, накинула йому на зап’ясть, а тоді підбігла до воріт амбарних і прикрутила другим кіпцем до засовия. Відчувши на кісточці жорсткість ременя, Дон Кіхог промовив:

Здається мені, що ваша милості» не гладить мою руку, а наче шкребе. Не будьте до неї жорстокою, адже вона не винна в тій жорстокості, якою моє серце до вас обернулось, толе не зривайте свого серця на сій малій частині замість цілого. Ще ж і на тс нехай ваша милость ізважить, що хто щиро любить, не метаться так підступно.

Та ніхто вже тих Дон Кіхотових слів і не слухав, бо скоро Маріторна прив’язала його, зараз обидві іпкодниці чкурнули звідтіля, конаючи зо сміху, і лишили нашого рицаря в такому скруті, що годі було шукати викруту. Стояв він, як ми вже казали, на Росинанті, руку в отвір просунув, а її запетльовано та до воріт прив'язано, то її потерпав хтозна-як, щоб кінь його, буває, не рушився туди чи сюди, бо тоді довелось би йот* на власній руці повиснути; боявся навіть поворухнутись, хоч Росинант у нього такий був смирияга і плохута, що її цілий вік, здається, простояв би нерушимо. Побачивши вкінці, що він таки прив’язаний, а панянки пішли кудись, Дон Кіхот уявив собі, що то йому чарами пороблено, як і минулого разу, коли в цьому самому замку віп дістав лунки од зачарованого мавра, що в погонича перекинувся. Вій проклинав себе подумки за необережність свою та необачність: ледве вихопившися раз із сього замку, він наважився вступити в нього вдруге, хоч то для мапдроваиих рицарів певна ознака її пересторога якщо пригода не вдалась, виходить, не тобі вона, а комусь іншому судилась, тож не годиться пускатися на неї вдруге. Моцювався вій тією рукою, туди її сюди крутив, чи не одв’яжсться, та шкода було заходу надто вже міцно прикрутили. Щоправда, смикався він обережно, щоб Росинанта не потривожити; хоч як йому хотілося знову в сідло сісти, та що тут удієш або стій, або руку собі вирви.

Давай вій тоді жалкувати, що пема при ньому меча Амадісового, проти якого всі чари безсилі; давай свою лиху долю проклинати, давай бідкатися, що скільки то зла у світі скоїться, поки він отут зачарований перебуватиме (а що його зачаровано, у тому він не мав найменшого сумніву)... Одне слово, і ранок уже надос-пів, а рицар наш із бентеги та відчаю волом ревів, не сподіваючись, що день принесе мукам його якусь пільгу, бо гадав, що вже його па віки вічні заклято. На ту думку наводив його і Росинант, що стояв, мов уритий, і не ворушився. 1 ввижалося гідальгові, що так він і нидітиме разом із конем своїм, не ївши, не пивши і не спавши, поки не минеться лиховісна дія світил небесних, або поки могутніший якийсь чарівник не розіб'є тих зловорожих чарів...

На щастя, віп помилився в тих своїх думках, бо як тільки зоря вранішня зазоріла, до корчми під'їхало четверо вершників, добре одягнених і споряджених, з мушкетами при сідлах. Загрюкали вони щосили до брами заїзду, бо ще зачинена була, і Дон Кіхот, що навіть у такому стані вважав себе за вартового, покрнк-иув до них дужим і гордим голосом:

Рицарі ти зброєносці, чи хто ви там єстс, не годиться вам до брами сього замку ґвалтом добуватись, бо річ ясна, що такої ранньої години всі замчани ще спочігвають, та й не подоба фортецям одчинятися, поки сонце праведне проміння свого на весь світ не розпросторить. Тож звертайтеся й чекайте, аж день білий настане, тоді ми ще подивимось, чи варто вас упускати, чи ні.

Де той у біса замок, де фортеця? гукнув один вершник. - Не гайте нас цими дурними церемоніями! Якщо ви господар заїзду', то кажіть нам одчинити: тільки коні тут погодуємо та й далі рушимо, бо спішно нам діється.

Чи вже ж то, рицарство моє, скинувся я па господаря заїзд}'? - спитав Дон Кіхот.

Не знаю, на кого ви там скинулись, одказав другий вершник, тільки знаю, що дурниці мелете, називаючи цю корчму замком.

Товаришам вершника, який розпочав розмову з Дон Кіхотом, набридло слухати ті теревені, і вони загрюкотіли у ворота ще дужче, аж корчмар пробудився та, либонь, і всі його постояльці. Господар устав і спитав, хто там стукає. Тут як на .лихо одна з кобил, котрі були під подорожніми, наблизилась понюшки до Росинанта, що, сумно опустивши вуха, смирнесенько стояв під витягнутим своїм паном. Хоть же й здавалося, що кінь той дерев’яний, та живчика все-таки якогось мав і собі давай нюшкувати, хто там до нього лащиться; та ледве зворухнувся трохи, як попі Дон Кіхотові роз’їхались і з сідла виковзиули щоб не був за руку прив’язаний, то певно беркицьнувся б додолу. 1 так же йому сильне заболіло, мов хто руку в зап’ясті різав або плече з суглоба викручував: висів так низько, тцо пальцями ніг от-от, здається, землі дістане, та то було для нього ще гірше, бо тужився щосили ступнями на землю стати, і все не міг дотягнутись, як от буває до диби кого припнуть, а вій дригається, бідолашний, сподіваючись до долу якось досягнути, І ТИХІ тільки збільшує свою муку.

Дон Кіхот репетував таким непутнім голосом, що зляканий корчмар, одпер-пти брахіл', зараз побіг подивитись, що воно Taxf кричить; кинулись за ним і подорожні. Од того крику пробудилася й Маріторпа; зміркувавши, у чому тут річ, вона ншигнула в амбар і одв’язала оброть, на якій висів Дон Кіхот. На очах у господаря й новоприбулих гостей брязнув наш рицар додолу; ті підійшли до нього й спитали, що йому такс, чого він так кричав. Bin скинув хіовчки з себе той ремінь, звівся на ноги, зліз на коня, ослонився щитом і списа взяв напсрс-хил, од’їхав назад далеченько, а тоді вернувся клусом під корчму і проголосив, гарцюючи:

Як іскажс которий, що не дарехше, а за діло було мене зачаровано, того я з дозволу володарки моєї принцеси Обізіяии назву брехупом і визву та викличу на мономахію рицарську!

Новоприбульці здивувались гідальговим речам, але господар допоміг їм вийти з того дива, пояснивши, що то Дон Кіхот і па нього не треба звертати уваги, бо вій несповна розуму.

Тим часом иовоприбульці знайшли переодягненого в погонича панича й почали вмовляти його повернутися додому. На гамір збіглися постояльці корчми. Авдитор упізнав у «погоничі» сина свого сусіда. Дон Луїс, так звали молодика, попросив у чиновника дозволу одружитися з його дочкою. Пан суддя дав згоду.

Тим часом до корчми прибився той самий цирюльник, у якого Дон Кіхот здобув колись Мамбріпового шолома, а Сапчо ІІаиса взяв міпьки упряж; завів він осла свого до стайні, аж бачить Сапчо коло сідла саме порається. Упізнав цирюльник своє добро і, набравшися зваги, кинувся на Саіпіа, гукаючи:

Ага, попався, жучку, в ручку! Давай мені, пане шалигапс, мідницю мою, сідло і всю збрую, тцо ти в мене вкрав!

Побачивши Сапчо ту наглу напасть і почувши, як його шпетять, ухопився однією рукою за сідло, а другою двигонув напасника в зуби, аж той юпткою вмився; проте цирюльник усе-таки ис випускав із рук здобичі, тобто сідла свого, а закричав іще дужче, аж усі постояльці корчемні на той бешкет і гармидер позбігались.

Сам Дон Кіхот теж надоспів уже туди і з великою втіхою дивився, як джура його обороняється і в паступ переходить. Із сієї хвилі вій вирішив, що Саіпо в нього добрий вояка, і поклав у душі при першій же нагоді висвятити джуру свого на рицаря, бо він цілком заслуговує тої честі.

Звада тим часом ис вгамовувалась; цирюльник сказав між іншими речами й такс:

Панове добродійство, цс сідло осляче моє, як моя та смерть, що Пан Ьіг мені призначив; я так його добре знаю, мовби сам його вродив. Та тут же в стайні і осел мій, вій не дасть мені збрехати: от хоч приміряйте самі, і як воно йому не ляже, мов улите, то назвіть мене тричі падлюкою! І то ще не все: того самого дня, як у мене сідло вкрадено, пропала й мідниця моя новесенька, ще й у роботі не була; я за неї цілого таляра лав!

Тут Дон Кіхот уже не витримав. Він кинувся до двох супротивників, розборонив їх, а сідло поклав на видноті, щоб усі добре бачили його, поки буде встановлено істину, і промовив:

Що сей бравий зброєносець помиляється, ви можете вже з того ясно і явно урозуміти, панство моє, що він називає мідницею голярською ту річ, яка була, є і буде Мамбріновим шоломом, а шолома того я добув у пього в чесному поєдинку, після чого став правоправиим господарем його і властителем. Що ж до цього сідла, то воно мене не обходить; скажу тільки, що джура мій Санчо прохав у мене дозволу зняти попону з коня того переможеного боягуза і прикрасити ним свого ступака. Я дав йому той дозвіл, а він узяв попону; яким робом вона перемінилась на осляче сідло, я напевне ис знаю, гадаю, одначе, що цс одпо з тих перетворень, які постійно відбуваються в нашому рицарському житті. А щоб воно

Пабло Пікассо. Дон Кіхот і Санчо Панса. 1955    ^

 

Чи не иайвідоміше зображення героїв роману було створене для французького тижневика Les lettres francaises: із цим малюнком вийшло число, присвячене 350-річчю роману.

було певніше, бігай, друже Санчо, та принеси сюда шолома, що сей добрий чоловік за мідницю собі має.

Бігмс, пане, - сказав Санчо, як у пас із вами немає інших доказів, крім того, що ви кажете, то з цієї мідниці такий самий Мамбріиів шолом, як із цього ослячого сідла попона.

Роби, що я сказав, - гримнув Дон Кіхот, адже в цьому замку все зачароване.

Санчо збігав і приніс мідницю. Дон Кіхот узяв її в руки і сказав:

Дивіться, панове, самі, яким лицем важиться отсей зброєносець називати мідницею мого шолома! Присягаю на рицарський орден, до котрого належу, що се той самий шолом, який я у нього здобув я не додав і не відняв тут нічогісінько.

Правду каже мій пан, підтвердив Санчо Панса, бо відколи він цю штуку здобув, то один усього раз у битву з нею ходив, коли визволяв тих бідолашних кайданників, і якби не ця шоломідииця, то було б йому непереливки, так густо ворог камінюччя швиргав.

Розділи XLV-XLVII

Як вам цс все подобається, панове добродійство? сказав тоді цирюльник.

Чуєте, сі шляхетні люди затялись па тому, що цс не мідниця, а нібито шолом!

Тоді вже наш цирюльник, який теж був тут присутній і знав Дон Кіхотову химерну вдачу, вирішив іще більше завзятого гідальга розтроюдити і зажартува-ти собі з нього, аби інших розсмішити.

Пане цирюльнику, чи хто ви там такий, звернувся віп до власника мідниці, я, щоб ви знали, теж голярним ремеслом бавлюсь, уже двадцяті, років буде з чимось, як на майстра вийшов, тож і все начиння голярськс знаю, як свої п’ять пальців. А за молодого віку, вважайте, довелось мені й вояцького хліба скуштувати, тож я розбираюсь незгірше, де шолом, де шишак, де иачілля знаю, одним словом, усяку зброю і збрую вояцьку. От я й кажу (якщо я помиляюсь, то інші, може, поправлять мене), що ця от штука, яку цей пишний пан у руках тримає, то зовсім не мідниця голярська: вона так од неї одрізняється, як чорний колір од білого, а правда од брехні. Мупгу, проте, заявити, що цс хоть і справді шолом, але шолом незуповний.

Авжеж, що та?;, підхопив Дон Кіхот, йому бракує спідньої частини, тобто наборідника.

'Гак воно і є, підтримав їх священик, зрозумівши намір свого приятеля. Тс саме ствердив Кардсніо й дон Фернандо з прибічниками своїми.

Боже правий! нетямився одурений голяр. Чи то можебна річ, аби стільки поважних людей казало на мідницю, що то якийсь шолом? Та цс ж така чудасія, що хоть цілий учений собор сюди поклич, то тільки ахне! Ну, та коли вже цс шолом, а не мідниця, тоді ж і он то, мабуть, не сідло на осла, а па коня попона, як каже той добродій.

На мої очі то все-таки сідло, зауважив Дон Кіхот, а втім, ця справа мене не обходить.

Чи то сідло, чи попона, сказав священик, має визначити пай Дон Кіхот, бо мушу признатися, що на лицарії він розуміється далеко краще, ніж усі тут присутні, не виключаючи й мене.

На Бога, панство моє любе, промовив Дон Кіхот, у цьому замку, де я оце вдруге вже опинився, стільки мені всякого непевного приключилось, що я не наважуюсь дати певної відповіді па будь-які питання щодо речей, котрі в згаданому замку обертаються, бо все в иім, здається мені, зачароване та зачакловане. Хто не вірив, що то тполом, а не мідниця, тим я вже відповів, а от вирішувати, чи то сідло, чи попона, я не беруся, нехай ваптмості про тс судять, як самі здорові знають. Можливо, саме через тс, що вас, панове, не висвячено в рицарі, як мене, чаклуни, які тут живуть, не мають над ваші сили виходить, розум у вас вільний і ви можете міркувати про всі речі, які суть у цьому замку, згідно з власиою вашою думкою, а не з моєю уявою.

Пап Дон Кіхот, безперечно, має цілковиту рацію, обізвався дон Фернандо, саме нам випадає вирішити се питання; аби ж його вирішити якнайґрун-товнішс, я зберу таємні голоси всіх присутніх тут добродіїв і подам після того повний і докладний звіт.

Хто з присутніх знав про Дон Кіхотові химери, реготали на всі заставки, а неутаємниче-ним, серед них і новоприбулим гтряжникям, усе це чдявялосп несусвітною глупотою Після таємного опитування дон Фернандо виголосив, що всі присутні зійшлися на тому, що це -попона на коня. Із цим не погодилися «неутаємничені» - слуги дома Луїса та стражники. Дон Кіхот звинуватив їх у брехні й напав на одного зі стражників.

Господар заїзду збігав швиденько по свою патерицю й меча й став зразу ж по боці стражників; дон Луїсові слуги обступили кругом свого панича, щоб він, буває, не втік під той розгардіяш; голяр, побачивши ту колотнечу, ухопився за сідло, а Санчо з другого боку вчепився; Доп Кіхот добув меча і напав па стражників; дон Луїе гукав па слуг, щоб кидали його та бігли на допомогу' Дон Кіхотові, а також Кардснієві та дону Фериандові, що за нашого рицаря обстали; священик кричав, корчмариха репетувала, корчмарівиа голосила, Маріторна вила, Доротея нестямилась, Люсіпда чудувалась, паниа Клара умлівала... І’оляр гамселив

Санча; Саичо молотив голяра; доп Луїс, якого слуга схопив за руку, щоб не втік, так йому дав у зуби, що бідолаха аж мазкою вмився; авдитор кинувся його рятувати; дон Фернандо повалив одного стражника і гатив його носаками; корчмар волав непутнім голосом на поміч слугам Святої Германдади, разом кажучи, усе в корчмі лементувало, кричало, гукало, куйовдилось, жахалось, колотилось, кресалось, дубцювалось, брикалось, мордувалось, різалось, кривавилось... 1 от серед цього гармидеру, колоту і рейваху Дон Кіхотові примарилось раптом, що лиха година занесла його в Аграмантів табір¹, у саму веремію, і він гукнув на все горло, аж корчма розляглася:

 

Гей, ви, всі! Стійте мені зараз же, сховаіітс зброю, вгамуйтеся і слухайте мене, кому ще хочеться жити!

Почувши той окрик, усі схаменулись, а Дон Кіхот провадив далі: Чи не казав я вам, панове, що сей замок зачарований, що в ньому виводиться десь цілий легіон злих духів? От вам іще один доказ: ті чвари, що колотили колись Аграмантовим табором, перенеслись і перекинулись вочевидьки сюди. Глядіть лишень: той б’ється за меч, сей за коня, той за орла, сей за шолом усі б'ємось і самі не знаємо за що. Отож підійдіть сюди, пане авдиторс, і ви, пане пароху, нехай один із вас буде цар Аграмант, а другий цар Собрін і вчиніте, мості-пановс, між нами замир’я. Присягаю всемогутнім Богом велика то ганьба, що ми, чсспородні люди, убиваємо один одного за якісь там мар-ниці!

Стражники хоть і не второпали Дон Кіхотової мови, та доброї од Кардсиія, дона Ферианда і прибічників його дістали хлости, через те й не хотіли вгамуватись; голяр швидко заспокоївся, бо в тій колотнечі вирвано йому бороду й сідло; Санчо як вірний слуга скорився одразу, почувши голос свого пана: четверо доті Луїсових пахолків теж утишились, чом би, подумали, й ні; один лише корчмар галасував, що пора, нарешті, покарати сього нахабу і шаленця, котрий раз у раз йому заїзд баламутить. Укінці галас таки ущух помалу, а в Дон Кіхотовій уяві осляче сідло так і зосталось до судного дня попоною, мідниця шоломом, а корчма замком.

Коли всі так-сяк заспокоїлись і замирились, послухавши авдиторової та па-рохової намови, слуги знов почали домагатись, щоб дон Луїс притьмом із ними їхав. Кінець кінцем справу вирішили ось як: раз уже дон .-'hie затявся пс вертатись додому, хіба що на кавалки його порубають, то доп Фернандо скаже його слугам, хто він такий, і запропонує юнакові поїхати з ним разом в Андалузію, де брат його маркіз прийме шляхетного гостя з належною повагою і пошапою. Коли слуги дізнались про високе становище дона Ферианда і про непохитний намір дона Луїса, вони постановили проміле себе, що троє поїдуть до старого пана розказати йому, що і як, а четвертий залишиться при доні Луїсі, слугуватиме йому й стерегтиме його невідлучно, поки тії по нього не вернуться або пс пришлють од пана нового якого розпорядження.

Отак-то владою царя Аграманта і мудрістю царя Собріпа втихомирилась нарешті та велика усобиця. Але одвічний ворог згоди і недруг миру, зазнавши такої ганьби та наруги і побачивши, як підігріта ним ворохобна звелася ні на іцо, надумав іще раз спробувати щастя, зірвавши нову бучу, нову колотнечу.

Стражники виявили, що в них було розпорядження заарештувати Дон Кіхота.

Знов і знов покликались стражники на право, аби присутні допомогли їм узяти того грабіжника її розбійника, що промишляє по всіх дорогах і роздоріжжях. Слухаючи тої мови, Дон Кіхот тільки посміхався, а потім заговорив упевнено і спокійно:

Нх ви, ница ницота і підла підлота! То це, по-вашому, розбій кайдани розбивати, невольників визволяти, нужденних рятувати, похилих підіймати, бездольних спомагати? Нх ви, ледач ледача і темна темнота! Не дав вам Бог підсліпим вашим розумом спізнати всю велич мандрованого рицарства, не дарував за гріхи ваші свідомості, що не тільки самого такого рицаря, ба й тінь його повинні ви шанувати.

Слуги правосуддя впевнилися, що рицар - божевільний, і навіть згодилися стати миротворцями між голярем і Санчо Пансою, які гризлись до цього часу. Було вирішено доправити Дон Кіхота додому. Для цього спорудили клітку й поставили її на підводу. Переодягнувшись у машкару, слуги підійшли до сонного рицаря й скрутили йому руки й ноги. Дон Кіхот був переконаний, що на нього напали всі привиди й примари зачарованого замку, а його самого було заклято.

Валка із заґратованим Дон Кіхотом зупинилася на перепочинок. Санчо вмовив пароха випустити його пана на волю. У цей час з'явилася процесія покутників, що несли на ношах фігуру під чорним запиналом. Рицарю здалося, що це знакомита сеньйора, яку гультяї та розбишаки гвалтом схопили, він сів на Росинанта й напав на процесію. Прочани дали відсіч, і Дон Кіхот грьопнувся з коня, як нелишний.

Санчо, думаючи, що пана вбито, припав до нього і став голосити, вельми жалібно і вельми кумедно.

О квіте лицарства! Поліг сси під києм і скінчив сси дні свої, що з таким великим провадив пожитком! О похвало свого роду, честе і славо цілої Ламаичі та й цілого світу! Як тебе не стало, опаїгують усю землю злороби лукавії, пс боячи-ся жодної за своє злоробство покари! О пане мій добрий, понад усіх Олександрів щедротний за вісім місяців джуруватпія дав сси мені найкращий острів, який будь-коли опливаю і омивало морс! О, смиренний супроти пихатих і гордовитий супроти смиренних, побою небезпек і терпію наруг, закоханий без причини, сподвижничс благих, споборішчс лукавих, противніше мерзенних, одне слово, о, мандрований лицарю, тим уже все сказапо, що дасться сказати!

Той Санчів завід та лемент одживив Дон Кіхота; першим словом рицар ось як обізвався:

Хто жиє вдаліші від тебе, найсолодпга Дульсінсє, ще й над еюю тяжчої дознає муки! Допоможи мені, друже Санчо, злізти па зачарованого воза, бо на сідлі у Росинанта не всиджу, так мені отеє рамено потрощили.

Із дорогою душею, папе мій любий, одказав Санчо. Вертаймося мерщій у село разом із цими добродіями, що справді вам добро вдіяти бажають, а там уже злапітуємось до нового походу, із якого буде нам більше слави і вжитку.

Добре говориш, Санчо, зауважив Дон Кіхот, нам і справді годиться переждати, поки минеться пагубпий вплив світил, що нині владарюють.

Каноник, парох і цирюльник заявили, що кращої ради годі й придумати. Натішившись доволі з Санчової простоти, вони посадили Дон Кіхота на підводу, на якій він і перше їхав, покутники вишикувалися знову і рушили своєю дорогою; стражники не хотіли їхати далі, і парох заплатив їм, що був винен; каноник попросив пароха, аби подав йому звістку про те, що там станеться з Дон Кіхотом чи вилікується він од тієї наруги, чи й далі химери гнутиме, а сам поїхав своєю путею. Одне слово, усі попрощались і роз'їхались хто куди. Зостались тільки парох із цирюльником, Дон Кіхот із Санчом та смирпяга Росинант, що, подібно до пана свого, терпляче зносив усі недогоди.

Підвідчик запріг воли, підмостив Дон Кіхотові сіна та й поїхав поволеньки, по своєму звігіаю, тією дорогою, що вказав йому парох. Десь аж па шостий день дотягтися вони до Дон Кіхотового села, під самий обід туди в'їхали. Була неділя, і на майдані, через який проїздив Дон Кіхот, юрмилось чимало народу. Усі кинулись дивитися, хто то їде, і, як упізнали земляка свого, дуже здивувались. Один хлопець побіг сказати клюшниці й небозі, що там папа їхнього й дядька на волах везуть, а він худющий такий та жовтий прямо па сіні лежить. Боже, як заголосили поштиві білі голови, аж жаль було слухати!

Почувши про тс, що Дон Кіхот повернувся, прибігла й Санчиха; вона вже знала, що чоловік їздив із паном за джуру, і як тільки його побачила, першим словом спитала, чи осел здоровий. На тс відказав Санчо, що осел краще мається, ніж його хазяїн.

Хвала ж тобі, Господи, за велику ласку! вигукнула молодиця. А тепер скажи мені, чоловіченьку, чи багато ж ти там заджурував? Чи привіз же ти мені хоч на плахту нову? Чи купив діткам черевички?

Сього я не купив, одказав Саішо, зате, жіпочко, привіз щось краще й дорожче.

Ой, яка ж я рада! сокоріла жінка. Покажи мерщій оте краще та дорожче, дружино моя, хай я собі хоч серце розвеселю, а то воно геть стужилося, що ти так довго десь барився.

Дома покажу, відповів Санчо, поки що здобрій, жінко, і цим, а от уже вдруге на пригоди пустимось і Бог нам погодить, то сама побачиш: вийду я на грала або на губериаторя, острів мспі дадуть, і то не дрантивий який-нсбудь, а щонайкращий. Ех, тцоб ти знала, як то любо та мило джурою почесним бути при якомусь мапдрованому лицареві, шукачеві пригод! Правда, частіше то воно такі пригоди випадають, що пс дужс-то й хотілось: на сто тільки одна буде добра, а то все иаверле. Це я й на собі досвідчив, бо вже мене і на ковдрі гойдано, і по

ребрах гладжено... А все-таки любота: ідеш собі, пригод виглядаючи, по горах блукаєш, по лісах тиняєшся, на скелі вилазиш, у замках гостюєш, у корчмі якій-хотя ночуєш, і за тс ані шеляга ламаного нікому не платиш!

Такі розмови провадив Санчо Гіанса з жінкою своєю Хуаною, а тим часом клюїпниця та небога Доті Кіхотові клопоталися коло нього, роздягали та в ліжко старосвітське його вкладати. Нін же поглядав на них зизом і ніяк не міг уторопати, де це віті і що з ніш діється. Парох наказував небозі, аби добре дядька доглядала, а найпаче пильнувала, щоб він знов, буває, не втік. Парох пішов, а вони ще довго сиділи стривожені й збентежені, думаючи про тс, що скоро пан їхній і дядько трохи оклигає, зараз же знову од них утече. Гак же воно потім і сталось, як вони гадали.

Цілий місяць виходжували вдома Дон Кіхота. Син його сусіда бакалавр Самсон Караско розповів, що вже надрукована історія пригод Дон Кіхота і Санчо Паней якогось Сида Ахмета Беиінхалі, якою всі зачитуються. Дон Кіхот і Санчо Панса вирушили в нову подорож. Вони поїхали до Сарагоси, де мав відбутися рицарський турнір, але спочатку завернули в Тобосо, щоб взяти благословення в Дульсінеї. Виявилося, що Дон Кіхот навіть не знає, де приблизно мешкає його дама серця, адже він ніколи її не бачив і закохався у неї за переказами. Санчо сказав, що бачив її і передав від неї листа теж за переказами. Щоб господар не довідався про облуду, джура вирішив якнайшвидше виманити Дон Кіхота з Тобоса. Оскільки вже було пізно, він запропонував рицарю зачекати в лісі, поки Санчо поговорить із Дуль-сінеєю. Зустрівши на дорозі трьох селянок, Санчо переконав Дон Кіхота, що це прийшла Дульсінея з придворними дамами. Вражений грубістю селянки, Дон Кіхот вирішив, що вона зачарована чаклуном. У лісі ж Дон Кіхот переміг Рицаря Дзеркал, яким виявився Самсон Караско. А Дон Кіхот був переконаний, що і в цьому перетворенні не обійшлося без злого чаклуна. Назустріч їм їхав віз, на якому везли левів. Коли Дон Кіхот наказав відкрити клітку, переляканий сторож послухався, але леви не вийшли з неї. Відтоді Дон Кіхот став іменувати себе Рицарем Левів.

Через декілька днів рицар зустрів герцога з дружиною. Герцогиня читала книги про Дон Кіхота, і подружжя, яке надзвичайно любило розіграші, запросило рицаря до себе. Вони чу-дувалися з розуму й безумства Дон Кіхота та кмітливості й простосердечності Санчо Паней, що врешті-решт повірив у те, що Дульсіиею зачаклували, хоча сам і був тим «чаклуном». Уночі до палацу герцога «прибув» чарівник Мерлій, який сповістив, що для того, аби роз-чаклувати Дульсінею, Санчо має висікти себе три тисячі разів. Джура не захотів цього робити, але герцог пообіцяв йому за це острів. До того ж і сікти себе можна було поступово. Тим часом у замку з'явилася графиня Трифальді, дуенья принцеси Метонімії. Злий чарівник перетворив її господиню з чоловіком на статуї, а у дванадцяти дуеній почали рости бороди. Чарівник пообіцяв прислати за Дон Кіхотом коня, який перенесе його в зачакловане королівство. де відважний рицар стане на герць із підступним чаклуном. Дон Кіхот і Санчо сіли на дерев'яного коня, їм зав’язали очі, слуги герцога почали обдувати їх із ковальських міхів, а безумний гідальго вважав, що вони летять у повітрі. «Повернувшись», вони знайшли послання від чарівника: уже самою рішучістю вступити в єдиноборство Дон Кіхот розчаклував усіх.

Тим часом Санчо почав готуватися до губернаторства. Розумні поради, висловленні Дон Кіхотом своєму джурі, надзвичайно вразили герцога. Санчо разом із чималим почтом вирушив керувати невеликим містом, яке він прийняв за острів Баратарію, бо не знав, що острови бувають лише на морі. Жителі містечка визнали, що мудрішого управителя і судді вони ще не мали. Але Санчо тим часом жилося нелегко: він не міг піти туди, куди хотів, не

міг з’їсти те, чого хотів, адже вимушений був підкорятися етикету та приписам лікарів. Аж тут на острів Баратарію несподівано напали вороги. Санчо принесли два шити й міцно прив’язали один спереду, інший ззаду. Як тільки Санчо ступив крок, то відразу впав і залишився лежати, затиснутий між щитами. Він чув крики, дзвін зброї, його щити рубали мечем. Нарешті з криками: «Перемога!» - усі кинулися до Санчо і визволили його від щитів. Санчо відразу осідлав осла й вирушив до Дон Кіхота, вирішивши, що губернаторства з нього досить. Дон Кіхот відправився до Барселони, щоб довести всім, що він не такий, яким зобразив його Сид Ахмет Бенінхалі. У Барселоні Дон Кіхот вступив у поєдинок з Рицарем Білого Місяця і був ним переможений. Рицар, який насправді був Самсоном Караско, вимагав, щоб Дон Кіхот повернувся додому й цілий рік не залишав своє село. Повернувшись додому, Дон Кіхот захворів. Перед смертю розум повернувся до нього, він прокляв рицарські романи, заповів майно небозі за умови, що вона вийде заміж лише за того, хто ніколи нічого не читав про рицарів.

Переклад Миколи Лукаша

■И Яким постає ідеальний рицар у літературі Середньовіччя?

Що спонукало Дон Кіхота стати мандрівним рицарем? А що спокусило Санчо Пансу відправитися в подорож?

Хто назвав Дон Кіхота Рицарем Сумного Образу? Якою подією це було викликано? Яким має бути мандрівний рицар з погляду Дон Кіхота? Чи відповідала поведінка Дон Кіхота омріяному ідеалу?

Які «подвиги» здійснив Дон Кіхот? Яку оцінку дали їм оточуючі, Санчо Панса, сам Дон Кіхот? Якими мали бути їхні наслідки з точки зору рицаря? А якими вони є насправді?

Чи згодні ви з твердженнями Дон Кіхота, що «обачність велить нам діяти добром там, де можна уникнути зла», «чесним людям не подоба ставати катами своїх ближніх»? Чому ці сентенції автор уклав у вуста божевільного рицаря?

Фраза «волею небес уродився я в сей залізний вік, аби на світі... золоту добу воскресити» звучить у романі двічі. Хто і за яких обставин її промовляє? Якого ефекту хотів досягти автор цим повтором?

И’Д Порівняйте Альфонсу Лоренсу з Дульсінеею Тобоською. Чому дамою свого серця Дон Кіхот обрав не дворянку, а селянську дівчину?

ШВЖ Серед химерних промов Дон Кіхота приховані мудрі поради, які спонукають людство до змін на краще («велика то ганьба, що ми, чеснородні люди, убиваємо один одного за якісь там марниці» тощо). Знайдіть їх. Чи можна стверджувати, що вони становлять справжню сутність образу Дон Кіхота?

ШІ'Ж Підготуйте розповідь про стосунки Дон Кіхота та Санчо Панси. Чи випадково один із них високий і худий, а інший - низенький і товстий?

ШІШ Мова Дон Кіхота і Санчо Панси насичена прислів'ями та приказками. Як це характеризує персонажів?

ШгШ Чому роман Сервантеса називають «трагікомічним епосом іспанського народу»?

Ким Дон Кіхот є для вас: мрійником, божевільним, диваком, шляхетною людиною? Поясніть значення висловів здонкіхотився, битва з вітряками, Рицар Сумного Образу. Які ще вислови з роману стали крилатими?

Щ Роман Сервантеса був написаний як пародія на рицарські романи. Чому вдалося йому вийти за межі пародії та почати жити самостійним життям?

ЮЦ Дон Кіхот став вічним образом світової літератури. Що в його образі приваблює людей протягом століть?

Розгляньте ілюстрації до роману. Яким постає Дон Кіхот в інтерпретації різних художників?

Напишіть твір-роздум на одну з тем: «Чи потрібні нині Дон Кіхоти?»; «Двобій непрактичної духовності із бездуховною практикою: що далі?».

ИРИ Прочитайте уривок із сонета Дмитра Паламарчука, присвяченого Миколі Лукашу. Самостійно дізнайтеся про життя і творчість перекладача і спробуйте пояснити, чому його названо Дон Кіхотом.

Важкі томи стомовних словарів Письмовий стіл, залізна койка вбога...

Сюди вночі з’являючись до нього,

Як рівний з рівним, Фауст говорив...

Химерник, маг, ідальго юродивий.

Безсмертним стилосом творивши диво.

За правду й честь зійшов на ешафот.

У світі зла, нікчемнім і безликім,

По смерті став легендою над віком Хоробрий лицар, мудрий Дон Кіхот.

Рубен Даріо

СОНЕТ - СЕРВАНТЕСУ

В години смутку й горя - я один. Але приходить добрий друг до мене -Сервантес. Він мої печалі й трени Пом’якшує. Життя й природа - він. Шолом блискучий з золота й перлин Дає він сну моєму, і шалене Виводить серце на ясні терени. Де спокій, і молитва. її сміху дзвін.

Ласкавий лицар. Він говорить. Мова Тече, немов ручай із кришталю. О, як я слухати його люблю! Ось він іде, як доля загадкова, Світ веселити силою жалю. Скорботою свого святого слова. Переклад Дмитра Павличка

УЗАГАЛЬНЕННЯ ЗА РОЗДІЛОМ «Література доби Відродження»

►    Доба Відродження (Ренесансу) почалася в Італії наприкінці XIII на початку XIV ст. і завершилася в Англії й Іспанії на початку XVII ст. Символічним початком цієї доби дехто вважає вшанування Петрарки лавровим вінком на Капітолійському пагорбі, а кінцем смерть Сервантеса й Шскспіра.

►    Діячі Відродження, яких назвали гуманістами, вірили в самоцінність людської особистості, її безмежні здібності, вважали людину «окрасою всесвіту».

►    У цю добу літератури народів Свропи чимдалі більше стають національними, відмовляючись від латини на користь національних мов, зростає увага до фольклору, відтворюються особливості життя і ментальність народів Європи. Водночас зростає інтерес до античної культури.

►    Героєм .літератури стає неповторна особистість із притаманним лише їй характером, пристрастями, поведінкою, волею, активний борець проти зла, йому притаманний критичний склад розуму, він здатний до самовдосконалення.

►    Франческо Петрарка заглиблюється у власну душу, щоб розібратися в таїпі почуттів. Він віддається чарам кохання до донни Лаури, тонко відчуває красу природи і насолоджується нею. Петрарка віртуоз жанру сонета, чотирнадцятирядкового вірша, що складається з чотирьох строф.

►    Збірку «Канцоиьєрс» («Книга пісень») Петрарка створював протягом усього творчого життя. Її головною героїнею стала донна Лаура. «Капцоіп>єре» мали неабиякий вплив на подальший розвиток літератури в поезії Відродження виник цілий напрям, що орієнтувався на лірику Петрарки і отримав назву пстраркізму.

►    Ві.тьям Шскспір видатний англійський письменник світового рівня. У його сонетах піднято багато проблем і тем, зокрема, про сенс життя, дружбу, кохання до Смаглявої леді та ін. У трагедії «Ромсо і Джульетта» В. Шскспір оспівує чисте кохання, його вплив па людську особистість.

►    Найвідоміїпі дві форми сонета італійський (4х4хЗхЗ) та англійський, або іпскспірівський (4х4х4х2).

►    Найвищим досягненням літератури Відродження в Іспанії є роман М. Сервантеса «Хитромудрий гідальго Дон Кіхот з Ламаичі», головний герой якого став одним із вічних образів світової літератури, а ім'я Дон Кіхот прозивним. Твір М. Сервантеса започаткував новий тип європейського ромапу.

►    Ренесанс розпочався відродженням гуманітарних наук, що глибоко символічно: лише суспільство, яке шанує гуманітарні науки, культуру й літературу, здатне не просто існувати на узбіччі часу, а посідати почесне місце лідера світового історичного та культурного процесу.

Зв’язки розпались

 

Це матеріал з Підручника Світова Література 8 Клас Ковбасенко