Гармонія, простір та об’єм у мистецтві. Поняття гармонії. Золотий переріз

Людина завжди намагалася оточити себе речами, які, на її думку, були досконалими. З давніх-давен предмети вжитку, які, здавалося б, мали суто практичне призначення — зберігали воду і їжу, зігрівали, захищали, були зброєю, — демонстрували ще й потяг людини до краси. Але чому той чи інший предмет здається красивим?

В усі часи велися пошуки ідеалу краси. У Давній Греції виникло уявлення про те, що основою прекрасного є гармонія. Краса і гармонія стали важливими поняттями для сприйняття світу. Краса скульптури, картини, храму, мелодії, вірша — що між ними спільного? Що об’єднує уявлення про прекрасне для найрізноманітніших речей — від квітки до краси людського тіла? Якщо розглядати квітку зблизька, слухати музику, споглядати природний краєвид, можна

відчути єдність і злагодженість, притаманні їм. Це і є гармонія.

Отже, можна сказати, що гармонія — це співмірність частин і цілого, злиття різних частин в єдине органічне ціле.

З багатьох пропорцій, якими здавна користувалася людина, створюючи гармонійні твори, існує одна-єдина — золота пропорція, або ще одна її назва — золотий переріз. Золотий переріз — це такий пропорційний поділ відрізка на нерівні частини, за якого довжина всього відрізка відноситься до більшої частини так, як більша частина до меншої. Графічно це виглядає так, як показано на рисунку вгорі.

Вважають, що поняття золотої пропорції ввів у вжиток Піфагор, давньогрецький філософ і математик. Припускають, що Піфагор свої знання золотого перерізу запозичив у давніх єгиптян і вавилонян. Так, пропорції піраміди Хеопса, храмів, декору, прикрас свідчать про те, що єгиптяни користувалися співвідношенням золотого перерізу.

Знали про нього і давні греки. У фасаді давньогрецького храму Парфенон наявні пропорції золотого перерізу. Під час його розкопок знайдено циркулі — вимірювальні прилади, що теж мають ті самі пропорції, якими користувалися античні архітектори і скульптори.

Цікавість до золотого перерізу знову виникла в епоху Відродження. Італійський ченець-математик Лука Пачолі навіть написав книгу «Божественна пропорція», ілюстрації до якої виконав, імовірно, Лео-нардо да Вінчі.

Людство знає багато прикладів золотої пропорції в природі: пропорції між довжиною гілок і висотою дерева, пропорції пташиного яйця, листка дерева. Спіраль мушлі також має цю пропорцію. Навіть розташування планет у Сонячній системі підпорядковане тому самому принципу.

Золотий переріз — одна із загадок будови Всесвіту. Підтвердження його повсюдної дії ми бачимо в живій природі, архітектурі, живопису, скульптурі, геометрії, алгебрі. Люди інтуїтивно віддають перевагу речам пропорційним, ніби вони допомагають їм гармонійно почуватися в навколишньому середовищі, відчувати себе частиною Всесвіту.

1. Які приклади золотої пропорції в навколишньому світі ви помітили?

2. Що таке гармонія? Де ви її відчуваєте в повсякденному житті?

3. Спостерігаючи в музеї або на відкритому просторі твори скульптури, архітектури, чи помітили ви в них золоту пропорцію?

1. Намалюйте з натури квітку. Які в неї пропорції?

2. Намалюйте з натури кленовий листок і порівняйте його пропорції з фотографією гіпсового рельєфу. Чи простежуються пропорції золотого перерізу в пропорціях листка?

Інструменти та матеріали: аркуш паперу, гуа-шеві або акварельні фарби, олівець, гумка, пензлі, фломастери, гелеві ручки.

План роботи:

Варто обрати для майбутньої роботи формат — прямокутний, квадратний, колоподібний, видовжений тощо, скомпонуйте зображення.

ЕТАПИ РОБОТИ НАД ЖИВОПИСОМ КВІТКИ

1. Для роботи з акварельними фарбами треба підготувати папір. Можна скористатися альбомом із цупкими аркушами паперу. Щоб папір не деформувався від води під час роботи, аркуш краше наклеїти по периметру (якшо є така можливість) на дошечку-планшет або використати спеціальну склейку з акварельного паперу, яку можна придбати в магазині.

2. На аркуш спробуйте нанести лінійне зображення натури. Це робиться з урахуванням вимог композиції. Порівняйте пропорції пелюсток квітки. Як при порівнянні ширини та довжини пелюсток помітна золота пропорція? Рисунок під живописну роботу має бути лінійним, без штрихування і зайвих ліній, чистим, легким.

3. Починайте писати фарбами по всій площині аркуша, широко, без зайвої деталізації, залишаючи недоторканими тільки місця полисків. Під час першого прописування не зловживайте «складними» кольорами, бо в подальшій роботі може виникнути відчуття «забрудненості» кольору.

4. Подальша робота полягає в безперервному порівнянні тональних і колірних співвідношень. Ви мусите визначити, яка частина роботи має найтепліше забарвлення, яка — найхолодніше, де в натурі найтемніше місце, а де — найсвітліше. Ці місця будуть орієнтирами у вашій подальшій роботі.

5. Поступово просуваючись до завершення роботи, ви можете помітити якусь помилку в кольорі. Тоді на палітрі знайдіть такий відтінок, який можна додати до зображення, щоб воно стало більш подібним до натури. Наприклад, помітивши, що тло в роботі холодніше, ніж у натурі, достатньо перекрити його тонким шаром фарби теплого кольору. Доповнивши один одного, верхній і нижній шари фарби дадуть потрібний відтінок. Таке прозоре перекриття одного кольору іншим називають лесуванням.

6. Наприкінці уважно все порівняйте і визначте найсвітліші місця, «пригасивши» те, шо заважає, поглибте найтемніші плями, якщо вони недостатньо темні, порівняйте колірні співвідношення.

4. СЦЕНОГРАФІЯ — СТВОРЕННЯ ІЛЮЗІЇ УЯВНОГО ПРОСТОРУ

Мистецтво оформлення театральної вистави називають сценографією. Це вид художньої творчості, завданням якої є оформлення вистави створення образу у сценічному часі й просторі. Сценографія охоплює всі складові оформлення: декорації, меблі, посуд, костюми, маски, освітлення. Місце дії впродовж сценічної оповіді може кілька разів змінюватися. Тому художникам доводиться створювати кілька різноманітних уявних предметних «світів». Після чергового підняття завіси декорації можуть змінюватися — інтер’єр будинку або палацу може замінити лісова галявина або гірське урвище. Ці уявні місця дії ніби переносять глядача через час і простір, створюють враження іншого простору, змушують глядача на якийсь час забути, де він перебуває, і перенестися уявно, наприклад, в часи Тараса Бульби чи Айвенго.

Художник-декоратор продумує, якими засобами створити таку ілюзію. Можливо, він поєднає реалістично-перспективне панно на задньому плані з об’ємними предметами чи архітектурними деталями на передньому (власне на сцені). А можливо, це будуть декорації, які рухатимуться під час вистави, створюючи враження прискореного перебігу часу і подій.

У часи античності сценографія звертала увагу лише на костюми, грим, маски. Предмети й атрибути персонажів у виставі перетворювали актора на сценічний образ.

У середні віки поступово зростала увага до місця дії. У період Відродження створювали декораційні картини-перспективи, що відтворювали навколишній світ людини — площі й вулиці якогось уявного ідеального міста або ідеальний сільський пейзаж.

Пізніше в театрі сцену почали декорувати зусібіч. На сцені відбувалися різноманітні перетворення: одні картини змінювалися іншими за допомогою рухомих театральних механізмів. Було винайдено куліси й театральні машини.

Наприкінці XVIII ст. театральна декорація знову повернулася до перспектив, які протягом вистави не змінювалися. Місце дії дедалі частіше ставало інтер’єрним. З плином часу гармонійність і співмірність декорацій з людиною доповнювалися дедалі більшою динамічністю.

Реалістичні вистави Театру корифеїв в Україні, чеховського театру в Росії та інших театрів змусили театральних художників ретельно відтворювати в усіх деталях місце дії, наближувати його до реального життя.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. декораційне мистецтво розвивається. Художники почали експериментувати з кольорами, сценічними конструкціями, освітленням, костюмами. Оформлення на сцені кімнат, вулиць, пейзажів стало гротескне, гіперболізоване або, навпаки, спрощене іноді до символічного знака. Зазнавав спотворення навіть реальний вигляд, і це ніби підкреслювало драматичний або трагічний душевний стан героїв.

Нині у сценографії застосовують майже всі театральні винаходи і відкриття, що сталися протягом усієї історії театру. До оформлення почали залучати і спільний для акторів і глядачів простір: вистави відбуваються в реальних приміщеннях, у цирку, на природі.

Отже, сценографія потребує знань з перспективи (для створення ілюзїі простору), об’ємного моделювання (для створення об’ємних тривимірних декорацій), уміння узагальнити і спростити.

1. Що таке сценографія?

2. Коли почали застосовувати декорації для оформлення місця дії вистави?

Створимо декорацію для твору, вивченого на уроках літератури. Для цього зробимо макет сцени за допомогою паперової розгортки, на якій зобразимо місце дії з трьох боків. За бажання можна створити і складніший макет. Пригадайте, як подібне завдання виконували минулого року, коли створювали декорації для вертепу.

Гуртом у класі обміркуйте і виберіть літературний твір, сценографію якого ви хочете втілити в життя.

Поділіться на групи за вподобаннями і вирішіть, хто буде малювати картину-задник. Для цієї роботи потрібно розробити ескізи. Найкращий з них можна взяти за основу. На великий формат ескіз можна перенести за допомогою методу «по квадратах», за яким ви вже працювали, виконуючи завдання параграфа 2 (с. 13). А можливо, ви використаєте для цього створений раніше з натури пейзаж чи інтер’єрну замальовку.

Хтось може оформити і створити куліси, використовуючи клаптики тканини, підібраної за кольором. Інший продумає і створить завіси. Хтось із вас, можливо, захоче змоделювати і створити об’ємні декорації для сцени. Це можуть бути фасади уявних будинків з відчиненими чи зачиненими вікнами і дверима, меблі, дерева тощо. Для тривимірних прямокутних моделей можна як основу використати готові коробочки від зубної пасти, соків або чаю. їх можна підрізати до потрібного розміру, обклеїти чистим папером і розмалювати, імітуючи декорації. Дерева можна зімітувати за допомогою засушених рослин або гілочок дерев. За бажання сцену можна оздобити освітленням за допомогою ліхтариків або маленьких лампочок, під’єднаних до батарейки.

флХ: ХУДОЖНИК ТЕАТРУ

Колись під час вистав на сцені горіли свічки, грали живі оркестри, за сценою чергували люди, які супроводжували дію потрібними звуками. Тепер завдяки комп’ютерам і новітнім розробкам багато в чому людей замінили машини, але творча робота для людей все одно залишилась.

Справжній поціновувач театру обов’язково зверне увагу на те, як розписані декорації в глибині сцени, із захопленням споглядатиме сяючі обла-дунки лицарів та сукні чарівних дам, оцінить майстерно виконаний грим.

Художніх професій у театрі кілька: сценограф, бутафор, художники з освітлення, костюмів, гриму. Свою роботу ці фахівці виконують за кулісами театру. Художники є авторами «зовнішнього вигляду» вистави. Вони разом з режисером і акторами — творці театральної дії.

Художник-сценограф має вміти рисувати не гірше за живописця. Його обов’язок — створення величезної картини-декорації в глибині. Він має продумувати оформлення інтер’єру, розташування меблів на сцені так, щоб вони не заважали пересуванню по ній акторів. У насиченні сценічними деталями театрального простору йому допомагає бутафор. Він створює макети посуду, зброї, навіть тварин. Художник костюмів відповідає за той образ, якого театральний костюм надасть актору, за відповідність його змісту вистави й історичному часу. Костюмери мають оволодіти технологією виготовлення історичного і театрального костюмів, прикрашання тканин, головних уборів, взуття, знати історію костюма, історію театру.

Художники з освітлення вже давно забули про свічки. В їхньому розпорядженні прожектори з різноколірними фільтрами, керовані комп’ютерами, світломузичні ефекти. Попри все художник-освітлю-вач незамінний під час вистави. Адже головною командою для зміни освітлення є репліка актора, а він не машина, може спізнитися, збитися. Невдало чи невчасно ввімкнене або вимкнене світло може навіть зірвати дію. Для того щоб стати хорошим художником з освітлення, треба добре знати електротехніку, фізику, фотографію, історію сценографії, розумітися на режисурі.

Керує всіма процесами оформлення вистави саме художник-сценограф. Тому на афішах ми часто бачимо напис: «художник-постановник», який прирівнює значення його роботи до роботи режисера-постановника.

ПРИГАДАЙМО!

Інтер’єр — це своєрідний «портрет» приміщення. Інтер’єр вимагає точної перспективної побудови. У композиції малюнка кімнати велику роль відіграє вибір точки спостереження.

Інтер’єр можна представити у двох найбільш типових виглядах: фронтальному і кутовому. У фронтальному вигляді одна зі стін кімнати паралельна картинній площині, і тоді можна зобразити в перспективі три стіни кімнати. У кутовому вигляді кімната розташована під кутом до картинної площини. Це положення може виникнути тоді, коли той, хто малює, розміститься в одному з кутів кімнати і в його поле спостереження потраплять дві стіни, розгорнуті під кутом одна до одної.

Якщо потрібно малювати інтер’єр у кутовому положенні, то проводять вертикальну лінію, яка показує стик двох стін. Вона перетинається лінією горизонту, що розділяє її на два відрізки.

Потім будують перспективу бічних стін, підлоги і стелі, користуючись двома точками сходу, які розташовуються по обидва боки від головної точки спостереження. Ці точки не завжди можна знайти на площині аркуша, але їх положення на лінії горизонту необхідно подумки уявляти під час рисування.

^<]^ІКАВО ЗНАТИ

Зображення, які містять розміри, тобто прототипи креслень, застосовувалися ще в країнах Стародавнього Сходу.

Першою відомою роботою з перспективи була праця давньогрецького геометра Евкліда, написана за 300 р. до н. е., що містила 61 теорему і 12 аксіом. Вона стала головною школою, через яку пройшли всі геометри світу аж дотепер.

Із трактату давньоримського архітектора Вітрувія ми довідуємось, що й римляни користувалися перспективою для складання

архітектурно-будівельних креслень. За часів епохи Відродження перспективу почали використовувати у створенні декорацій — і тоді назвали її сценографією. Першим це зробив італійський архітектор і художник Ренесансу Філіппо Брунеллескі. Тоді у зв’язку з бурхливим розвитком інженерного мистецтва, архітектури, живопису, скульптури виникла потреба в подальшому вивченні перспективи, їй надавали величезного значення. Нею захоплювались і посилено вивчали багато художників.

Геніальний італійський митець Леонардо да Вінчі в одному зі своїх творів писав: «Практика завжди має бути побудована на добрій теорії, для якої перспектива — керівництво і вхід, і без неї нічого не може бути зроблено добре в живопису». У своєму трактаті про живопис він називав живопис «матір’ю» перспективи. Леонардо да Вінчі виокремив у особливий розділ свої спостереження щодо впливу шару повітря на колір зображуваних предметів. Він вивчав закономірності зміни кольору залежно від віддалення предметів у глиб простору, назвавши такі явища повітряною перспективою, і вперше створив учення про світлотінь. Питаннями побудови перспективних зображень займалися видатні митці Відродження — Мікеланджело Буонарроті й Рафаель Санті. Німецький митець Альбрехт Дюрер розширив теоретичні основи рисування і запропонував простий прийом побудови перспективи за двома проекціями, на якому ґрунтується найпоширеніший у роботі проектувальників «метод архітектора». Сучасні вчені й дослідники продовжують вивчати закономірності перспективних скорочень предметів у просторі.

5. ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР. НАРОДНА ІГРАШКА

Ляльковий театр — особливий вид театральної вистави, у якій замість акторів чи поруч з ними діють ляльки.

Сцена лялькового театру — зменшена модель сцени справжнього театру або ж ширма, за якою ховаються актори-ляльководи. І ширма, і задня частина декорацій оформлюються згідно зі змістом твору, який розігрується перед глядачами. Це можуть бути казкові міста, інтер’єри чи пейзажі уявні, справжні й навіть іншопланетні.

Сценографія в ляльковому театрі поєднує різні способи зображення навколишнього світу: живопис, об'ємне моделювання і скульптуру — адже театральна лялька є частково скульптурою.

Витоки його — в язичницьких обрядах, ігрищах з тотемами — символами духів природи. Майже в усіх країнах світу була характерна народна лялькова вистава. Ще в XVI ст. до н. е. в Єгипті існували лялькові містерії про Осіріса та Ізіду. Згадки про ігрових ляльок зустрічаються в античних авторів. У різних країнах світу були свої улюблені герої народних вистав: в індійському театрі це Відушака, в турецькому — Карагез, в середньо-азійському — Палван Качал (плюгавий богатир), в італійському — Пульчінелла, у французькому — Полішинель і т. д.

Термін «маріонетка» — різновид ігрових ляльок — виник від назви фігурок, що зображували Діву Марію. До нашого часу збереглися різдвяні вистави в різних країнах. Це сценки з різдвяної історії про народження Ісуса Христа, доповнені сценками з народного життя. Театриків існувало кілька типів. Перший — традиційний двоповерховий або одноповерховий будиночок. Про аналогічний український ми розповідали у 6 класі. Другий — функціонував за принципом тіньового театру. Фігурки відкидали на прозору передню стінку будиночка тіні від свічки, яка стояла за ними.

У ляльковому театрі, як і у справжньому, все підпорядковується основному задуму. Місце дії (ширма чи сцена), зовнішній вигляд персонажів, музика — все повинно розкривати ідею сценарію і створювати синтез мистецтв. Театральна лялька в ляльковому театрі — головний художній інструмент, за допомогою якого вистава демонструється глядачеві.

Ляльки бувають різних типів. Тростяні — актор тримає ляльку над собою і грає нею, перебуваючи за ширмою. Головний стрижень іде від голови через усе тіло, а два інших — від рук. Тіньові ляльки вирізають зі щільного матеріалу або прозорої шкіри й підфарбовують — тінь виходить різнокольорова. Пласкі ляльки випилюють по частинах із фанери. Тулуб, руки, ноги і голову розфарбовують. Окремі частини з’єднують одну з одною дротом або мотузками, щоб вони могли рухатися. Лялькою-маріонеткою керують згори на нитках. Актор тримає в руках вагу — дошку, до якої чіпляються мотузки від голови, рук, ніг. Повертаючи вагу, актор водить ляльку. Рукавична лялька — найпростіша. Її основа — рукавичка. Голову роблять із різних матеріалів: пап’є-маше, поролону, пінопласту, пластиліну, паперових циліндрів. Руки роблять із того самого матеріалу, що й голову, і потім їх прикріплюють до рукавички. Ляльки мають не лише голову й руки, а й свій власний костюм.

Від чого залежить виразність художнього образу створеної ляльки? Звичайно, від її обличчя. Так відразу можна відрізнити позитивного героя від лиходія. Вираз обличчя допомагає повніше розкрити характер. Зачіска й одяг також важливі елементи

образу. За їх допомогою можна охарактеризувати певні особливості: вік персонажа, багатий він чи бідний, який має фах, чоловік це чи жінка. Отже, художникові тут є над чим попрацювати. Крім того, усі ми бачили вистави, де актор, який керує лялькою, ховається за ширмою. Отож ширму теж можна прикрасити. Ну, а про задник — задню частину сцени — нема що й говорити! Звичайно, на ній має бути зображено місце дії, а то й кілька, якщо різні епізоди вистави описуватимуть дію в різних місцях.

Отже, ляльковий театр — це важлива частина театрального мистецтва. У ляльковому театрі працюють справжні актори, режисери, художники. А лялька — це уособлення живої істоти (людини або тварини). Крім того, лялька частково є скульптурою. Процес її «оживлення» здається глядачеві дивом! Лялька може бути веселою, ніжною, саркастичною, злою. У ляльковому театрі можна створювати вистави, які неможливо було б здійснити в іншому театрі.

1. Які типи ляльок ви знаєте?

2. Чи застосовується в ляльковому театрі закон повітряної перспективи?

Продовжуючи створення макета сцени (с. 26), наповни її дійовими особами — ляльками і розіграй уривок літературного твору, нещодавно вивченого в школі. Голову для майбутньої рукавичної ляльки зліпи із пластиліну, глини або солоного тіста. Рецепт солоного тіста такий: на дві чашки борошна візьми одну чашку дрібно помеленої солі. Ці інгредієнти розведи невеликою кількістю води — приблизно півчашки. Суміш повинна бути еластичною і не прилипати до рук. Щоб тісто не кришилося і було достатньо міцним, до нього додай 1-2 чайні ложки шпалерного клею. Висушуй вироби в сухому приміщенні чи в духовці при невеликій температурі. З ниток або сухої трави чи соломи зроби волосся для ляльки. Розфарбуй обличчя. Можливо, образ, створений тобою, потребуватиме додатково якогось головного убору. Продумай вбрання для свого персонажа.

З картону зроби пласку ляльку, руки і ноги якої рухалися б. Для цього на картоні намалюй її образ і визнач місця, де окремі деталі перекриватимуть одна одну. Після цього зроби викрійку, розфарбуй її і виріж. Місця стику частин ляльки з'єднай тонким дротом або зший нитками.

ПРИГАДАЙМО!

ЯК ЗРОБИТИ РУКАВИЧНУ ЛЯЛЬКУ

1. Для виготовлення ляльки її голову ліпимо із солоного тіста або глини.

2. Обличчя робимо так само: стекою формуємо ніс, усмішку, очі та зморшки біля очей. Очі й ніс можна зробити також із додаткових маленьких шматочків тіста та приклеїти їх до обличчя. Стекою виріжемо зіниці. Потім у нижній частині голови зробимо отвір для пальця.

ЯК ЗРОБИТИ ПАНЧІШНУ ЛЯЛЬКУ

З картону виріжте овал (1), як показано на схемі, зігніть його навпіл (2). Цю заготовку розмістіть усередині носка панчохи (3), сформуйте рот і закріпіть нитками (4). Ззовні у рот, на згині картону, можна пришити язичок. На голові приладнайте очі, ніс, зачіску (або вуха, якщо це тварина) (5). Усередині панчоху для об’ємності заповніть ватою чи іншим наповнювачем.

ЯК ЗРОБИТИ ЛЯЛЬКУ-СТОВБУШКУ

Для ляльки вам знадобиться клаптик білої тканини (бязь, ситець) розміром 15x15 см — це буде голова ляльки, клаптики кольорової тканини 9x9 см для ручок та інші для одягу, невеликий шматочок синтепону чи вати, нитки для змотування ляльки (акрил, вовна, льон, бавовна — на ваш розсуд), моток ниток муліне, якщо ви забажаєте зробити вашу ляльку з волоссям.

Для основи ляльки можна використати готовий картонний стовбчик (від кулінарної фольги чи плівки), на який знизу приклеїти підставку зі щільного картону.

Голову й ручки робимо так, як зображено на малюнку. Усередину ручок можна помістити дротик, для того щоб можна було моделювати рухи. Збираємо в складку спідничку чи інший одяг і примотуємо до стовбчика.

Можна зробити ляльці коси, наприклад, волосся з муліне. Перев’язуємо ниткою місце, де буде проділ, і розрізаємо моток з протилежного боку. Формуємо перуку. Накладаємо перуку на голову ляльки, розправляючи нитки. Схожим чином із ниток робиться борода для ляльок, які зображують чоловіків.

Одяг для кожного героя потрібно продумати, зробити ескізи, замальовки.

флх: ХУДОЖНИК КІНО, АНІМАТОР

Кіно — мистецтво колективне. Як і в театральній виставі, режисура, гра акторів, цікавий сценарій — це дуже важливо. Але звернімо увагу на те, що кадр — це картинка, хоч і рухома. І далеко не остання роль у створенні картинок, що рухаються, належить художнику. Прямим втіленням роботи художника над ними є робота худож-ника-мультиплікатора (аніматора). Адже він безпосередньо, іноді вручну, створює кожен кадр фільму. Хоча таких авторських фільмів тепер майже не знімають. Мультфільми нині створюють на комп’ютерах, засобами комп’ютерної графіки. Кожна дитина знає, що мультиплікаційний герой — це не переодягнений актор і не дресировані тварини, а намальовані художником образи або ляльки. Робота художника-аніматора — щось середнє між професією художника й актора. Адже він має добре уявляти вираз обличчя персонажа, відтворити його рухи, емоції.

«Мульти» означає «множинність». Виробництво 10-хвилинного мультику потребує виготовлення близько 15 000 малюнків, які відтворюють послідовні рухи. І на екрані оживає (сміється, сумує чи мріє) герой мультфільму. Звідси й інша назва — анімація, тобто оживлення, натхнення. Оточення подій — пейзажі, інтер’єри, фантастичні чи казкові краєвиди — малює також художник. Тому знання з повітряної перспективи, освітленості предметів, законів живопису дуже важливі. Те саме можна сказати і про лялькові фільми.

У великому ігровому кіно роль художника не менш значуща. Кінематографічний кадр можна порівняти з добре скомпонованою сюжетною картиною, пейзажем, натюрмортом або з графічним твором, якщо мова йде про чорно-біле кіно. Справді, художник кіно має добре малювати з натури. Хто знає, може йому доведеться домальовувати відсутні частини пейзажу, які потрапляють у кадр. Та й усе оточення вибудовує художник. Хоч що б це було: зала палацу, маленька кімната, пейзаж чи міський куточок — усе це спочатку народжується в ескізах. Мало хто знає, що хороший фільм спочатку малюють олівцем від кадру до кадру, закінчуючи декораціями, костюмами. І коли все вже пошито, збудовано, поставлено освітлення, роботу розпочинають оператор, актори, режисер. Без цієї величезної підготовчої роботи їм не було б чого знімати.

Японський ляльковий театр — бун-раку — одна з найважливіших форм драматичного мистецтва старої Японії. Сюжети історій бунраку беруть свій початок від самурайських легенд і реальних подій, які відбувалися з простими людьми. Ляльки одягнені в пишні костюми, і кожна театральна сцена нагадує прекрасну картину.

Кожну ляльку ведуть три актори: перший відповідає за рухи голови і правої руки, другий — за рухи лівої руки, третій — за рухи ніг. У Японії також існує ляльковий театр аяцурі. Його вистави супроводжуються розповіддю і акомпанементом музичного інструмента.

У В’єтнамі понад вісімсот років поспіль селяни на свята влаштовують яскраві лялькові вистави. їх особливість у тому, що ляльково-ди працюють, стоячи по пояс у воді. Дія розгортається на плотах, а ляльками керують за допомогою схованих під водою пристосувань.

Традиційний ляльковий театр Іспанії схожий на всі європейські народні театри. Його особливість полягає в тому, що іноді сюжетом вистави є сценки з кориди, де двоє матадорів намагаються розворушити лінивого бика.

У Чехії була традиція родин лялькарів, які подорожували містечками зі своїми виставами. Ця професія переходила від батька до сина у спадок. Вони водили маріонеток, вирізаних народними різьбярами. Одна людина водила всіх ляльок і за всіх них розмовляла.

Обрядово-культовий індонезійський театр ваянг існує в кількох різних варіантах: ваянг-кулит — це тіньовий театр, де рухаються тіні від пласких шкіряних ляльок, ваянг-голек — театр об’ємних ляльок, ваянг-кетелік — театр пласких тростяних ляльок.

Це матеріал з підручника Мистецтво 7 клас Железняк