Народна Освіта » Українська література » Літературні казки. Іван Франко "Фарбований Лис", Василь Королів-Старий "Хуха-Моховинка", Василь Симоненко "Цар Плаксій та Лоскотон", Галина Малик "Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії (Скорочено)" читати

НАРОДНА ОСВІТА

Літературні казки. Іван Франко "Фарбований Лис", Василь Королів-Старий "Хуха-Моховинка", Василь Симоненко "Цар Плаксій та Лоскотон", Галина Малик "Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії (Скорочено)" читати

Окрім народних казок, є й такі, що складають письменники, їх називають літературними. Здебільшого їх створюють на основі народних казок. Такими є казки із збірки І. Франка «Коли ще звірі говорили», одну з яких («Фарбований Лис») ви обов’язково прочитаєте.

Як і в народних казках, дійовими особами в літературних казках є люди, тварини й рослини. Проте ці казки мають і свої особливості. Народні казки побутують в усній формі, а літературні — у писемній, тому вони незмінні, не мають різних варіантів, як у фольклорі. Літературна казка може бути як прозовою, так і віршованою.

Літературна казка — це авторський художній твір у прозовій чи віршованій формі, заснований на фольклорних джерелах, але може бути й цілком оригінальний. Це твір переважно фантастичний, у ньому зображуються неймовірні пригоди вигаданих або традиційних казкових героїв.

У початкових класах ви вже читали казки літературного походження Наталі Забіли, Марійки Підгірянки, Олександра Пушкіна та Петра Єршова.

До визнаних майстрів казок, окрім Івана Франка, належать Леся Українка, Василь Симоненко, Всеволод Нестайко, Ганс Крісті-ан Андерсен, Шарль Перро, брати Грімм, Олександр Пушкін та ін.

Ви, напевно, читали всесвітньо відомі казки «Буратіно», «Казку про рибалку та рибку», «Попелюшка», «Кіт у чоботях», «Дюймо-вочка», «Снігова королева», «Гидке каченя», «Хлопчик-Мізин-чик», «Білосніжка й семеро гномів». За мотивами цих казок знято багато кіно- і мультфільмів.

Ми пропонуємо вам прочитати літературні казки українських авторів. Вони по-своєму чарівні й захопливі. То ж читайте й насолоджуйтеся!

ІВАН ФРАНКО

(1856-1916)

Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 р. в селі Нагуєвичах, що неподалік від Львова. Його родина, як на ті часи, була доволі заможною. Батько працював сільським ковалем. Мати походила з шляхетського роду, була гордої вдачі, мала чутливе до краси серце, багато співала народних пісень, що впливало на формування Івася як майбутнього письменника.

«Якесь воно не таке, як люди», — казали про Івася сусіди, і це ж саме «не таке» помічав у ньому й батько, вирішивши спровадити сина в якусь науку. Спочатку майбутній письменник навчався в початковій школі сусіднього села, яка вважалася кращою, ніж у Нагуєвичах. Він був дуже здібним: за два роки Франко навчився читати українською, німецькою та польською мовами (до речі, українською навчився читати за десять днів!).

Згодом Івась здобував освіту в так званій «нормальній» школі Дрогобича, а потім — у Дрогобицькій гімназії. Навчання в цих закладах було марудним1: талановитий сільський хлопчик із Нагує-вичів постійно зазнавав знущань від своїх учителів, адже ті ставилися з повагою лише до дітей із дуже заможних і відомих родин. Незважаючи на це, Івась за підсумками навчального року виявився найкращим учнем. І не дивно, адже він мав феноменальну2 пам’ять: «Пам’ять у мене була така, що лекцію з історії, котру вчитель цілу годину говорив, я міг опісля продиктувати майже слово в слово!» З його успіхів особливо тішився батько, про нагородження за успіхи в навчанні (на святковій лінійці) письменник згадував: «Я не бачив його, а тільки коли мене викликали першого, щоб одержати нагороду, то я почув, що він голосно заплакав». А через два місяці в дев’ятирічного Івася батька не стало...

Щоб утримувати родину з чотирма дітьми й господарство, мати вимушена була вдруге вийти заміж. Вітчим виявився доброю людиною, він сприяв тому, щоб Івась продовжував навчання.

1    Марудний — нецікавий, нудний.

2    Феноменальний — винятковий, рідкісний.

Як і в «нормальній» школі, у Дрогобицькій гімназії Іван також став найкращим учнем. У цей час (хлопцеві було шістнадцять років) померла мати. Аби хоч якось заробляти на прожиття, він давав однокласникам із багатших родин платні уроки з математики, іноземної мови, історії. А ще однокласники згадували, що І. Франко писав за них твори, усі вони були змістовними й різними, хоча й на одну тему. А вчитель дивувався, як швидко й суттєво підвищувалася грамотність у класі.

Навчаючись у гімназії, Іван зібрав чималу бібліотеку — майже п’ятсот книжок, захопився фольклором. Спочатку пісні записував від матері, далі — там, де тільки випадала нагода. Уже незабаром уклав два великі зошити записів — майже вісімсот творів!

У дев’ятнадцятирічному віці хлопець вступив на філософський факультет Львівського університету. Як талановитого й успішного студента, його звільнили від плати за навчання, призначили заохочувальну стипендію1. Згодом І. Франко продовжив навчання в Чернівецькому університеті, а у Відні захистив наукову роботу, здобувши ступінь доктора філософії.

Особливе місце у творчості письменника посідають його твори для дітей. Дуже популярна для маленьких читачів і нині його збірка казок «Коли ще звірі говорили». До неї ввійшли такі казки, як «Фарбований Лис», «Осел і Лев», «Як Лисиця сама себе перехитрила», «Лисичка і Журавель» та ін. У них майстерно змальовано риси тварин: хитрість лисиці, упертість осла чи незграбність ведмедя. Одну з таких казок ви обов’язково прочитаєте. А хто зацікавився дитинством І. Франка, той може більше про нього дізнатися з автобіографічних2 оповідань письменника «У кузні», «Малий Мирон», «Олівець».

ФАРБОВАНИЙ ЛИС

Жив собі в однім лісі Лис Микита, хитрий-прехитрий. Кілька разів гонили його стрільці, травили його псами, наставляли на нього заліза3 або підкидали йому затруєного м’яса, нічим не могли йому доїхати кінця. Лис Микита кпив4 собі з них, оминав

1    Стипендія — регулярна грошова допомога.

2    Автобіографічний — твір, у якому письменник розповідає про події свого життя.

3    Залізо — тут: пастка.

4    Кпити — глузувати, насміхатися.

усякі небезпеки, ще й інших своїх товаришів остерігав. А вже як вибрався на лови — чи то до курника, чи до комори, то не було сміливішого, вигадливішого та спритнішого злодія над нього. Дійшло до того, що він не раз у білий день вибирався на полювання й ніколи не вертав з порожніми руками.

Се незвичайне щастя і та його хитрість зробили його страшенно гордим. Йому здавалося, що нема нічого неможливого для нього.

—    Що ви собі думаєте! — величався він перед своїми товаришами. — Досі я ходив по селах, а завтра в білий день піду до міста і просто з торговиці курку вкраду.

—    Ет, іди, не говори дурниць! — уговкували його товариші.

—    Що, дурниць! Ану, побачите! — решетився1 Лис.

—    Побачимо або й не побачимо. Там пси купами по вулицях ходять, то вже хіба б ти перекинувся в блоху, щоб тебе не побачили і не роздерли.

—    От же побачите: і в блоху не перекинуся, і не роздеруть мене! — товк своє Лис і поклав собі міцно зараз завтра, у сам торговий день, побігти до міста і з торговиці вхопити курку.

Але сим разом бідний Микита таки перечислився2. Поміж коноплі та кукурудзи він заліз безпечно аж до передмістя;

1    Решетитися — тут: вихвалятися.

2    Перечйслитися — тут: прорахуватися.

огородами, перескакуючи плоти та ховаючися між яриною1, дістався аж до середмістя. Але тут біда! Треба було хоч на коротку хвильку вискочити на вулицю, збігати на торговицю й вернути назад. А на вулиці й на торговиці крик, шум, гармидер, вози скриплять, колеса туркочуть, коні гримлять копитами, свині квичуть, селяни гойкають — одним словом, клекіт такий, якого наш Микита і в сні не бачив, і в гарячці не чував.

Але що діяти! Наважився, то треба кінчити те, що зачав. Посидівши пару годин у бур’яні коло плоту, що притикав до вулиці, він освоївся трохи з тим гамором. Позбувшися першого страху, а надто роздивившися потроху, куди і як найліпше бігти, щоб осягнути свою ціль, Лис Микита набрав відваги, розбігся й одним духом скочив через пліт на вулицю. Вулицею йшло та їхало людей багато, стояла курява. Лиса мало хто й запримітив, і нікому до нього не було діла. «От пес так пес», — думали собі люди. А Микита тому й рад. Знітився, скулився та ровом як не чкурне просто на торговицю, де довгим рядом сиділи жінки, держачи на решетах, у кошах і кобелях2 на продаж яйця, масло, свіжі гриби, полотно, сім’я, курей, качок та інші такі гарні речі.

Але не встиг він добігти до торговиці, коли йому настрічу біжить пес, з іншого боку надбігає другий, там видить третього. Псів уже наш Микита не обдурить. Зараз занюхали, хто він, загарчали та й як не кинуться до нього! Господи, яке страхіття! Наш Микита скрутився, мов муха в окропі: що тут робити? куди дітися? Недовго думаючи, він шмигнув у найближчі отво-рені сіни, а із сіней на подвір’я. Скулився тут і роздивляється, куди б то сховатися, а сам наслухує, чи не біжать пси. Ого! Чути їх! Уже близько! Бачить Лис, що на подвір’ї в куті стоїть якась діжка. От він, недовго думаючи, скік у діжку та й сховався.

Щастя мав, бо ледве він щез у діжі, коли надбігли пси цілою купою, дзявкаючи, гарчачи, нюхаючи.

— Тут він був! Тут він був! Шукайте його! — кричали передні.

Ціла юрба кинулася по тісненькім подвір’ї, по всіх закутках, порпають, нюхають, дряпають — Лиса ані сліду немає. Кілька

1    Ярина — тут: городина.

2    Кобєля — торба.

разів підходили й до діжі, але негарний запах, який ішов від неї, відгонював їх. Укінці, не знайшовши нічого, вони побігли далі. Лис Микита був урятований.

Урятований, але як!

У діжі, що так несподівано стала йому в пригоді, було більше як до половини синьої, густо на олії розведеної фарби. Бачите, у тім домі жив маляр, що малював покої, паркани та садові лавки.

Власне завтра мав малювати якийсь великий шмат паркану й одразу розробив собі цілу діжу фарби та й поставив її в куті на подвір’ї, щоб мав на завтра готову. Ускочивши в сей розчин, Лис Микита в першій хвилі занурився в нього з головою і мало не задушився. Але потім, діставши задніми ногами дна бочки, став собі так, що все його тіло було затоплене у фарбі, а тільки морда, також синьо помальована, трошечки вистирчала з неї. Отак він вичекав, поки минула страшна небезпека. Серце в бідолахи билося сильно, голод крутив кишки, запах олії майже душив його, але що було діяти! Слава Богу, що живий! Та й то ще хто знає, що буде. Ану ж надійде господар бочки й застане його тут?

Але й на се не було ради. Майже вмираючи зо страху, бідний Лис Микита мусив сидіти у фарбі тихо аж до вечора, знаючи

добре, що якби тепер, у такім строї1, появився на вулиці, то вже не пси, а люди кинуться за ним і не пустять його живого. Аж коли смерклося, Лис Микита прожогом вискочив зі своєї незвичайної купелі, перебіг вулицю і, не спостережений ніким, ускочив до садка, а відси бур’янами, через плоти, через капусти та кукурудзи чкурнув до лісу. Довго ще тяглися за ним сині сліди, поки фарба не обтерлася трохи або не висохла. Уже добре стемнілося, коли Микита добіг до лісу, і то не в тім боці, де була його хата, а геть у протилежнім. Був голодний, змучений, ледве живий. Додому треба було ще бігти зо дві милі, але на се в нього не ставало вже сили. Тож, підкріпившися трохи кількома яйцями, що знайшов у гнізді перепелиці, він ускочив у першу-ліпшу порожню нору, розгорнув листя, зарився в ньому з головою і заснув справді як по купелі.

Чи пізно, чи рано встав він на другий день, сього вже в книгах не записано, — досить, що, уставши з твердого сну, позіхнувши смачно й сплюнувши тричі в той бік, де вчора була йому така немила пригода, він обережненько, лисячим звичаєм, виліз із нори. Глип-глип! Нюх-нюх! Усюди тихо, спокійно, чисто. Заграло серце в лисячих грудях. «Саме добра пора на полювання!» — подумав. Але в тій хвилі зирнув на себе — Господи! Аж скрикнув неборачисько. А се що таке? З переляку він кинувся тікати, але, ба, сам від себе не втечеш! Зупинився і знов придивляється: та невже се я сам? Невже се моя шерсть, мій хвіст, мої ноги? Ні, не пізнає, не пізнає, та й годі! Якийсь дивний і страшний звір, синій-синій, з препоганим запахом, покритий не то лускою, не то якимись колючими ґудзами2, не то їжаковими колючками, а хвіст у нього — не хвіст, а щось таке величезне і важке, мов довбня або здоровий ступернак3, і також колюче.

Став мій Лис, оглядає те чудовище, що зробилося з нього, обнюхує, пробує обтріпатися — не йде. Пробує обкачатися в траві — не йде! Пробує дряпати із себе ту луску пазурами — болить, але не пускає! Пробує лизати — не йде! Надбіг до калюжі, скочив у воду, щоб обмитися з фарби, — де тобі! Фарба олійна, через ніч у теплі засохла добре, не пускає. Роби що хочеш, небоже Микито!

1    Стрій — убрання.

2    Ґудз — ґуля.

3    Ступернак — товкач.

У тій хвилі де не взявся Вовчик-Братик. Він ще вчора був добрий знайомий нашого Микити, але тепер, побачивши нечу-ваного синього звіра, усього в колючках та ґудзах і з таким здоровенним, мов із міді вилитим, хвостом, він аж завив з переляку, а отямившися, як не пішов утікати — ледве хлипає! Подибав1 у лісі Вовчицю, далі Ведмедя, Кабана, Оленя — усі його питають, що з ним, чого так утікає, а він тільки хлипає, баньки витріщив та, знай, тільки лепоче:

—    Он там! Он там! Ой, та й страшне ж! Ой! Та й люте ж!

—    Та що, що таке? — допитують його свояки.

—    Не знаю! Не знаю! Ой, та й страшенне ж!

Що за диво! Зібралося довкола чимало звіра, заспокоюють його, дали води напитися. Мавпа Фрузя вистригла йому три жменьки волосся з-між очей і пустила на вітер, щоб так і його переполох розвіявся, але, де тобі, усе дарма. Бачачи, що з Вовком непорадна2 година, звірі присудили йти їм усім у той бік, де показував Вовк, і подивитися, що там таке страшне. Підійшли до того місця, де все ще крутився Лис Микита, зиркнули собі ж та й кинулися врозтіч. Де ж пак! Такого звіра ні видано, ні чувано, відколи світ світом і ліс лісом. А хто там знає, яка в нього сила, які в нього зуби, які кігті і яка його воля?

Хоч і як тяжко турбувався Лис Микита своєю новою подобою, а все-таки він добре бачив, яке враження зробила та його подоба зразу на Вовка, а отеє тепер і на інших звірів.

«Гей, — подумав собі хитрий Лис, — та се не кепсько, що вони мене так бояться! Так можна добре виграти. Стійте, лишень, я вам покажу себе!»

І, піднявши вгору хвіст, надувшися гордо, він пішов у глиб лісу, де знав, що є місце сходин для всієї лісової людності. Тим часом гомін про нового нечуваного й страшного звіра розійшовся геть по лісі. Усі звірі, що жили в тім лісі, хотіли хоч здалека придивитися новому гостеві, але ніхто не смів приступити ближче. А Лис Микита мов і не бачить сього, іде собі поважно, мов у глибокій задумі, а прийшовши насеред звірячого майдану, сів на тім пеньку, де звичайно любив сідати Ведмідь.

Сів і жде. Не минуло й півгодини, як довкола майдану нагромадилося звірів і птахів видимо-невидимо. Усі цікаві знати, що се

1    Подибати — зустріти.

2    Непорадний — тут: лихий.

за проява, і всі бояться її, ніхто не сміє приступити до неї. Стоять здалека, тремтять і тільки чекають хвилі, щоб дати дра-пака1.

Тоді Лис перший заговорив до них ласкаво:

—    Любі мої! Не бійтеся мене! Приступіть ближче, я маю вам щось дуже важне сказати.

Але звірі не підходили, і тільки Ведмідь, ледве-ледве переводячи дух, запитав:

—    А ти ж хто такий?

—    Приступіть ближче, я вам усе розповім, — лагідно й солодко говорив Лис.

Звірі трохи наблизилися до нього, але зовсім близько не наважилися.

—    Слухайте, любі мої, — говорив Лис Микита, — і тіштеся! Сьогодні рано Святий Миколай виліпив мене з небесної глини — придивіться, яка вона блакитна! І, ожививши мене своїм духом, мовив: «Звіре Остромисле! У звірячім царстві запанував нелад, несправедливий суд і неспокій. Ніхто там не певний свойого життя і свойого добра. Іди на землю і будь звірячим царем, заводь лад, суди по правді й не допускай нікому кривдити моїх звірів!»

Почувши се, звірі аж у долоні сплеснули.

—    Ой Господи! Так се ти маєш бути наш добродій, наш цар?

—    Так, дітоньки, — поважно мовив Лис Микита.

Нечувана радість запанувала у звірячім царстві. Зараз кинулися робити порядки. Орли та яструби наловили курей, вовки та ведмеді нарізали овець, телят і нанесли цілу купу перед нового царя. Сей узяв часточку собі, а решту по справедливості розділив між усіх голодних.

Знов радість, знов оклики зачудування і подяки. От цар! От добродій! От премудрий Соломон! Та за таким царем ми проживемо віки вічні, мов у Бога за дверима!

Пішли дні за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим і м’якосердним, тим більше, що тепер не потребував сам ходити на лови, засідати, мордувати. Усе готове, зарізане, навіть обскубане й обпатране, приносили йому услужні міністри. Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той ліпший, а хто слабший, той ніколи не виграв справи.

1 Дати драпака — утекти.

Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голоден. Кого вбили стрільці, той мусив загинути, а хто втік, той Богу дякував, що жиє. А проте всі були дуже раді, що мають такого мудрого, могутнього й ласкавого царя, а надто так неподібного до всіх інших звірів.

І Лис Микита, зробившися царем, жив собі, як у Бога за дверима. Тільки одного боявся, щоб фарба не злізла з його шерсті, щоби звірі не пізнали, хто він є по правді. Для того він ніколи не виходив у дощ, не йшов у гущавину, не чухався і спав тільки на м’якій перині. І взагалі він пильнував, щоб нічим не зрадити перед своїми міністрами, що він є Лис, а не звір Остро-мисл.

Так минув рік. Надходили роковини того дня, коли він настав на царство. Звірі надумали святкувати врочисто той день і справити при тій нагоді великий концерт. Зібрався хор з лисів, вовків, ведмедів, уложено чудову кантату, і вечором по великих процесіях, обідах і промовах на честь царя хор виступив і почав співати. Чудо! Ведмеді ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло, аж вухо в’януло. Але як молоді лисички в народних строях задзявкотіли тоненькими тенорами, то цар не міг витримати. Його серце було переповнене, його обережність заснула, і він, піднявши морду, як задзявкає й собі по-лисячому!

Господи! Що стало? Усі співаки відразу затихли. Усім міністрам і слугам царським відразу мов полуда з очей спала. Та се Лис! Простісінький фарбований Лис! Ще й паскудною олійною фарбою фарбований! Тьфу! А ми собі думали, що він не знати хто такий! Ах ти, брехуне! Ах ти, ошуканче!

І, не тямлячи вже ані про його добродійства, ані про його величну мудрість, а люті тільки за те, що так довго давали йому дурити себе, усі кинулися на нещасного Лиса Микиту й розірвали його на шматочки. І від того часу пішла приповідка: коли чоловік повірить фальшивому приятелеві й дасть йому добре одуритися, коли який драбуга1 отуманить нас, обдере, оббреше і ми робимося хоть дрібку мудрішими по шкоді, то говоримо: «Е, я то давно знав! Я на нім пізнався, як на фарбованім лисі».

1 Драбуга — тут: пройдисвіт.

До речі...

У кожного народу є свої звірі-улюбленці. З давніх-давен найбільшу популярність у нас мають вовк, лисиця й ворона, про яких складено багато казок, прислів’їв і приказок. Фольклористи нараховують 147 прислів’їв і приказок про вовка, 51 — про лисицю і 49 — про ворону. Поведінка цих тварин часто нагадує людську вдачу, тому, читаючи байки про вовка й лисицю, ми вбачаємо в них хижу й хитру людину. Значно меншу популярність має лев — цар звірів (усього 7 приказок). Чому? Напевно тому, що він цар звірів в екзотичних країнах, а в нас верховодить тваринами ведмідь, про нього народ склав 27 прислів’їв і приказок. Серед домашніх тварин народними улюбленцями є собака (197 стійких висловів), кінь (150) і свиня (99).

Мова автора і персонажів

Ми вже згадували про мову автора й персонажів, коли вели розмову про виразне читання (с. 51-52). У літературних творах розповідь ведеться від імені оповідача, її називають мовою автора, а репліки дійових осіб — мовою персонажів (або дійових осіб).

Прочитайте фрагмент із відомої вам народної казки «Ох».

Тут уже цар уступився:

—    Оддай, — каже, — дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові, оддай!

А Ох так просить:

—    Що хочете, то й беріть у мене, тільки оддайте мені перстень!

—    Ну, коли так, — каже царівна, — то щоб ні тобі, ні мені! — та й кинула той перстень на землю...

Той перстень і розсипався пшоном, що порозкочувалося по всій хаті. А Ох, недовго думавши, перекинувся голубом і давай клювати те пшоно. Клював-клював, усе поклював...

Ви, напевно, помітили, що мова персонажів подана в діалогічній формі: репліки дійових осіб чергуються, а перед ними стоять тире. Мова автора менш емоційна, це помітно і за змістом, і за використанням розділових знаків у кінці речень. Простежте: у мові персонажів переважає знак оклику (часто використовується знак питання), а в авторській розповіді здебільшого вживається крапка або три крапки.

Мова автора та мова дійових осіб тісно пов’язані між собою, вони постійно чергуються й становлять єдине ціле — художній твір.

Як уже зазначалося раніше, мову автора й персонажів треба читати по-різному: авторську оповідь читають хоч емоційно й виразно, проте стриманіше, аніж мову дійових осіб. Читаючи репліки персонажів, треба ніби вживатися в образ героя, ставати на його місце, імітувати його прикметні особливості. Наприклад, читаючи слова лисиці, потрібно підсолоджувати сказане улесливим тоном, а слова вовка чи ведмедя треба передавати із згрубілістю, зайця — невпевнено й боязко.

Під час виразного читання не забувайте про основні засоби декламації: логічний наголос, темп, силу голосу, тембр звука, дикцію, паузи та інтонацію.

1.    Першим побачив фарбованого Лиса Микиту й перелякався

А Ведмідь Б Вовк В Кабан Г Олень

2.    Мовою персонажа в казці «Фарбований Лис» є речення

А Усім міністрам і слугам царським відразу мов полуда з очей спала.

Б Але що діяти! Наважився, то треба кінчити те, що зачав. В А хто там знає, яка в нього сила, які в нього зуби, які кігті і яка його воля?

Г У звірячім царстві запанував нелад, несправедливий суд і неспокій.

3. Відмінними між народними й літературними казками є

А герої з тваринного світу Б неймовірні, фантастичні події В усна й писемна форми побутування Г чергування слів автора й персонажів

0    4.    У чому полягає відмінність між словами автора й персонажів? Як

їх треба читати?

5. Які казки вам більше до вподоби: народні чи літературні? Чому? Назвіть найвідоміших українських і зарубіжних майстрів казок.

6.    Розкрийте значення фразеологізмів: мов муха в окропі, дати драпака, мов у Бога за дверима, мов полуда з очей спала.

7.    Назвіть усіх персонажів казки «Фарбований Лис» і поділіть їх на головних і другорядних.

8.    Поділіть казку на частини за змістом, дібравши до них заголовки. Запишіть їх у робочий зошит.

9.    Кого, крім Лиса Микити, І. Франко висміяв у казці?

10. Виберіть прислів’я і приказки, що якнайкраще характеризують казкового Лиса Микиту.

З лиса лиш кожух добрий.

Лиса вбили — курям радість.

Лисиця спить, а курей бачить.

Старого лиса не виведеш з ліса.

Стара лисиця від собак захиститься.

І на хитру лисицю капкан знайдеться.

Лис став монахом не на те, щоб гріхи спокутувати, а щоб нові зробити.

11.    Напишіть невеликого листа (4-5 речень) Лисові Микиті з порадами, як стати кращим.

12.    Якої помилки припустився художник в ілюстрації сцени вистрибування Лиса Микити з діжки? Виправте помилку, словесно домалювавши картинку.

Знайдіть у казці І. Франка «Фарбований Лис» такі слова автора, які інтонаційно потрібно читати, як мову дійових осіб. Позначте олівцем ці фрагменти.

2.    Підготуйтеся до виразного читання уривка, що починається й закінчується такими словами: «Сгв і жде. Не минуло й півгодини... , Та за таким царем ми проживемо віки вічні, мов у Бога за дверима!»

3.    Прочитайте казку В. Королева-Старого «Хуха-Моховинка». Випишіть у робочий зошит незнайомі й незрозумілі слова.

ВАСИЛЬ КОРОЛІВ-СТАРИЙ

(1879-1943)

Василь Костянтинович Королів-Старий (справжнє прізвище — Королів) народився на Полтавщині. Навчався в Полтавській духовній семінарії, потім у Харківському ветеринарному інституті. Він працював ветеринаром1 і навіть видав дуже популярний у той час посібник для лікування тварин.

У революційні роки письменник працював у галузі журналістики, а також редактором журналу. Через складну політичну ситуацію в країні 1919 р. В. Королів-Старий переїхав до Чехо-Словаччини, де провів решту свого життя. Саме тут розквітнув його талант письменника.

У спадщині митця багато творів для дітей: роман «Чмелик», збірка казок «Нечиста сила», п’єси-казки «Русалка-жаба», «Лісове свято» та ін. Роман «Чмелик» певною мірою автобіографічний, тобто розповідає про долю самого автора. Цей твір має підзаголовок «Навколо світу» не випадково, адже в ньому йдеться про долю юнака з Полтавщини, який був змушений покинути рідну землю й блукати по світу. І хоч йому вдалося влаштувати життя в Австралії, проте він усе одно повертається в рідну Україну. А ось збірка казок «Нечиста сила» побудована на фольклорному матеріалі. Одна з казок цієї збірки «Хуха-Моховинка» розповідає про пригоди міфічної істоти, яку могли бачити лише добрі люди, бо й сама вона такою була.

До речі...

Хухи — добрі лісові духи в слов’янській міфології. Зовні вони схожі на маленьких пухнастих звірків. Давні слов’яни вважали, що свої маленькі будинки-нори хухи влаштовують між корінням дерев. Узимку вони впадають у сплячку аж до весни. Ці міфічні істоти мають здатність змінювати забарвлення своєї шерсті, залежно від того місця, де знаходяться. Вони вкрай рідко спілкуються з людьми, а коли це роблять, то стають невидимими. Побачити їх можуть тільки люди з добрим серцем і світлою душею, які ніколи нікого не ображають. Хухи попереджають людей про небезпеку, яка чатує на мандрівника в лісі (3 енциклопедії).

1 Ветеринар — фахівець, який лікує тварин.

ХУХА-МОХОВИНКА

Вона була останньою.

Народилася не ранньою весною, як усі її сестри та брати. Було тоді вже тепле, ясне, веселе літо. Тим-то вона була найменшою в родині, «мізинчиком». Її дуже жаліли й любили, але ж любили не тільки за те, що вона була манісінька, як кошенятко. Вона була добра, лагідна, плоха, звичайненька, слухняна, роботяща. А граючись з іншими малими хухами, радо приставала на всяку забавку, до якої її кликали. І ніколи ніхто не бачив, щоб вона колись гнівалась, чи була роздратованою, або ж мала якісь примхи.

Коротко кажучи, це була дуже гарна хушка, може, ліпша, як всі інші хухи в тому лісі.

Звали її Моховинка.

Ми, люди, усіх хух звемо просто хухами, так само, як і вони кажуть на всіх нас просто люди. А тим часом хухи бувають різні. Ті, що живуть у лісі, звуться лісовими; ті, що по проваллях і скелях, — печерницями; що понад річками та озерами, — очеретянками; ті, що у високій траві та бур’янах, — бур’янками. Бувають ще степовички, байрачні, левадні. Тільки немає боло-тянок, бо всі хухи, як котики, не люблять вогкого.

Моховинка була зроду лісовою хухою. І не тільки лісовою, а ще й боровинкою, бо народилася вона в густому-густому старому бору, де споконвіку жив увесь її славний рід. Відомо ж бо, що хухи з роду в рід живуть по одних і тих самих місцях. Переселяються ж тоді, коли щось зруйнує милу їм їхню батьківщину.

А це буває дуже, дуже тяжко, і вони гірко плачуть. Правда, люди здебільшого того плачу не розуміють, думають, що то стогне вітер, чи скриплять дерева в лісі, або пищать миші в полі.

Бо ж люди дуже рідко помічають і розуміють чужі сльози...

Однак тому великому бору, у якім жила Моховинка, нічого не загрожувало. Лісник доглядав, щоб ніхто не кинув сірничка, хлопці глибоко всередину ходити боялися, рубали ж ліс тільки невеличкими частками, і він швидко виростав знову.

У тім бору, між корінням великої сосни, зробила на осінь Моховинка собі хатку. Заблудити вона не могла ніколи, бо ту сосну легко було впізнати: на прикорні вона ділиться на три товстих стовбури. Моховинка заложила всі дірки сосновими галузками, а щілини й зокола1, і зсередини — м’яким зеленим мохом.

Була вона й сама така пухка, як мох. Мала довгу вовночку, що, мов шовком, укривала все її тільце. Сама тільки мордочка була голенька й нагадувала садову жовто-фіолетову квіточку — братки. Та були ще в неї голенькі зісподу2 рожеві лапки.

Як і всі інші хухи, Моховинка так само мала мінливу вовночку, яка враз сама собою робилася того кольору, що й ті речі, біля яких бувають хухи. Моховинка найчастіше була зеленою, бо рідко відбігала від своєї зеленої хатки. Але ж коли вона бігала по соснових старих глицях3, що лежали на землі, то ставала такою ж рудувато-червоною, як вони. Біля потоку вона була блакитною, як вода, на піску — жовтою, як пісок, між кущами шипшини — рожевою, на вересі4 — фіолетовою, на снігу ставала білою.

Через те люди так рідко й помічають хух. Хоча ж і те треба сказати, що люди взагалі дуже неуважні: вони мало дечого помічають навколо себе.

До того ж далеко-далеко не кожний може побачити хуху...

Одного дня Моховинка прокинулася спозаранку: ще й не світало. Прокинулася, бо їй стало холодно. Вона виглянула у віконце й побачила, що по лісу на глицях і на деревах лежить якась срібна пелена. Спочатку вона помислила, що то була імла, але ж коли придивилася краще, то помітила, що те було не подібне ні на імлу, ні на важкий туман, що часом котив бором. А був то перший сніг, бо вже зачинався підзимок.

Щоб не змерзнути, Моховинка витягла зі своїх зимових запасів сухого моху й затулила щільненько вхід у хатку. Потім знову скрутилася клубочком та й заснула. Але недовго вона спала. Збудив її якийсь страшний звук. Вона почула, неначе хтось міцно гупнув біля неї, аж у вухах задзвеніло. Сама ж вона так підплигнула на своєму ліжку, що аж її ніжки вгрузли в мох, а малісінька подушечка з м’якенької кульбаби покотилася на долівку. Тої ж

1    Зокола — зовні.

2    Зісподу — з нижнього боку, знизу.

3    Глиця — лист деяких дерев у вигляді голок, шпильок; хвоя.

4    Верес — вічнозелений, низенький кущик із дуже дрібним листям і лілово-рожевими квітками.

хвилини щось гупнуло знову, ще дужче. Хуха прожогом відчинила віконце й побачила чоловіка.

То був дід у великих повстяниках1, що майже цілком застували їй дивитися. Він вихну вся, щось блиснуло в повітрі, і те блискуче вдарило по її сосні. Знову аж луна пішла від того дзвінкого удару, а її сосна жалібно застогнала.

Перелякана Моховинка притьмом плигнула до дверей і між дідовими ногами проскочила надвір. Навколо стояло вже чимало інших хух і сумно дивилися, як дід рубав сосну. їм було боляче слухати, як плаче та красна троїста сосна.

Але ж що вони, малесенькі, могли зробити? Як могли їй допомогти?

Тільки ж один старий, мудрий і досвідчений Хо-Суковик2 надумався.

— По тому, як той дід поспішає та оглядається, — промовив Суковик, — я бачу, що він робить не по правді! А біжіть лишень, діти, до лісника, пищіть, шкрябайте йому у віконце, аж поки він не прокинеться. Забіжіть котрась по дорозі до Лісовика, скажіть і йому — він щось вигадає...

Хухи мерщій покотили до лісникової хатинки. Там вони пищали, хрокали, стукали у вікна, аж поки не прокинувся лісник.

«Що воно за знак? — промовив він сам до себе. — Дерева стоять і не поворухнуться, а воно щось шумить і пищить. Чи не хухи часом?»

Тоді хухи почали ще дужче шкрябатися по шибах. Лісник накинув кожушину на плечі й вийшов на поріг. Тут його призвичаєне вухо здалеку вловило стук сокири. Він хутчій ухопив рушницю й побіг у ліс. А поперед нього біг його ловецький пес, а ще поперед пса котили щасливі хухи. Та тільки ж дід ще здалеку зачув небезпеку й подався тікати.

І таки втік. Але ж Моховинчину хатинку було знищено, сплюндровано. Одну стіну було зовсім вивалено, мох понівечено й розкидано, а всередину не можна було й пролізти: стільки там валялося великих і малих трісок та кори. Прийшла на Моховинку біда...

1    Повстяники — валянки.

2    Хо-Суковйк — один із духів-лісовиків.

* * *

Що було робити?.. Проситися до когось у хатку було незручно, бо у хух такий звичай, що кожна доросла хуха повинна мати свою окрему хатинку. Через те вони й будують такі манісінькі хатки, що навіть удвох там не можна зручно поміститися. Турбувати ж хоча б і рідних батьків, чи там сестер або братів жодна хуха собі не дозволить. Отож лишалося одне: шукати нового помешкання, дарма що всі родичі та знайомі кликали Моховинку до себе жити.

Одубілими рожевими лапками побігла хуха по білому, холодному снігу, заглядаючи під кожне дерево, під кожний кущик. Але ж у тому лісі було повно хух. Скрізь, де тільки було дупло чи якась нірка, — там уже була інша хуха або хо.

Моховинка бігла все далі й далі. Була вже й обідня пора, а вона ще зранку нічого не їла. Охляла, знесилилась, перемерзла. Ледве пересувала ноженятами, але ж мандрувала все далі. Нарешті скінчився ліс, і Моховинка вийшла на узлісся. Там побачила вона незрозумілі їй величезні білі купи. Здалека вони були подібні до того, у чому жив лісник. Коли ж вона наблизилася до них, то вчула, що відтіль тягне теплом і чимось дуже смачно пахне.

З    одного    боку    меншої купи вгледіла вона дощану соснову

стіну.    Під нею    було кілька щілин, якими можна було пролізти.

Моховинка заглянула в дірку й побачила велику теплу хату.

У тій хаті лежали дві великі білі тварини, подібні до диких кіз або сарн. Вони мали роги й довгі, як у Водяника, бороди, але дивилися на неї лагідно своїми жовтими очима.

Моховинка часто бачила диких кіз, навіть улітку гралася з деякими козенятками, то й тепер вона не злякалася цих незнайомих створінь, бо вони трохи нагадували тих, що були в лісі. Через те вона привіталася й пролізла щілиною під ворітьми в козячий хлівець...

Тут було тепло, було багато запашного сіна, що так само гарно пахло, як і її улюблений мох. Господарі були лагідні, дуже співчутливо вислухали, яке трапилося їй нещастя, і самі запросили її тут лишитись та оселитись. І хоча,

звичайно, хухи не живуть по хлівах, Моховинка не мала чого іншого робити.

Так і стала хуха-боровинка хухою хлівною...

Через якийсь час відчинилися ті дверцята, під якими пролізла Моховинка, і в хлівець зайшла дівчинка. Вона була гарнесенька, білява, з блакитними очицями. І одразу сподобалася Моховинці.

Дівчинка ввійшла з дійницею та шматочком хліба, що був дуже смачний, бо хуха потім знайшла на соломі три крихітки й наїлася досхочу. Дівчинка пестила кіз, цілувала їх у рожеві мордочки, подоїла молочко, щільненько затулила дверцята й пішла собі. Так щодня приходила вона кілька разів у хлівець. Так само приходив сюди й сам господар, що приносив козам їсти. А коли стало кілька тепліших днів, то вкупі з дівчинкою щоразу був і манесенький хлопчик. Він був такий самий милий, як і його сестриця...

Минав день за днем. Тихо й спокійно жила в козячому хліві Моховинка. Було їй тут тепло, мала вона м’яку постіль, їжа була смачна та поживна. Могла їсти досхочу запашного сіна, майже щодня знаходила кілька крихіток хліба, а часто могла ще й полизати краплинку молочка, що іноді вибризкувалося з дійниці на сіно.

Одного бракувало Моховинці: не було тут ніде поблизу жодної іншої хухи. А кожний знає, як тяжко жити без рідного товариства в чужій стороні!..

І хуха мріяла й удень, і вночі, коли ж прийде час, що вона зможе повернутися до своєї батьківщини. Однак тільки мріяла, бо що далі, то все ставало холодніше, а Моховинка боялася виткнути на мороз свою жов-то-фіолетову мордочку. Вона ще не знала, що по зимі завжди приходить весна. Сподівалася ж тільки того, що, коли вже вона зовсім виросте й у неї зробиться дуже густа вовночка на кожушку, — тоді тільки зможе вона, не боячись морозів, повернути до рідного краю.

* * *

Одного дня в хліві трапилося нещастя. Як приходив увечері господар з великим оберемком сіна для кіз, то його зненацька покликали з хліва. Він поспішав і забув узяти із собою ту сітку, у якій звичайно приносив сіно. Отже, уночі в ту сітку й заплуталася старша коза Лиска. Чим дужче вона борсалася в ній, тим дужче заплутувалась. Уранці Моховинка побачила Лиску зовсім безпорадною. Вона лежала зі спутаними ногами, голова також застромилася в поплутані мотузки, бідна коза не могла поворухнутись, а тільки жалібно мекала. Менша кізка Оришка ходила навколо своєї подружки, лизала її, обнюхувала, також мекала, але не могла їй нічим допомогти.

Тоді Моховинка кинулася кликати дітей. Вона вискочила щілинкою під дверима й побігла до хати. Тут вона вищала, муркотала під вікнами й під дверима, але ніхто в хаті не чув її ніжного голосочка. І тільки тоді, коли вже господар, виходячи надвір, відчинив двері, хуха могла проскочити в хату. Тут вона враз ускочила в ліжко до дітей.

Але хухи не можуть говорити, доки бувають невидимі. Вони тільки пищать, як мишки, або ж муркочуть, як котики. Сили вони також не мають, бо легесенькі, як пушинка, а м’якесенькі, як вата. Тим-то хоч як не намагалася Моховинка розбуркати діток, нічого не могла зробити. Вони тільки крізь сон чули її пухнате тільце, чули, як ніжно вона лоскоче їх своїми лапками по обличчю, і, усміхаючись, спали далі.

І тільки тоді, коли вже мама зварила снідання, пробуркалися дітки. Вони прокинулися веселі й почали розповідати, який гарний їм снився сон.

—    Ненечко! — гукали вони одне поперед одного. — До нас у ліжко вскочило щось — таке, мов котик. Тільки то не був котик. Гарнесенький, м’якесенький. Мордочка мов квіточка, а голосок як у мишки.

Але мама їм відповіла:

—    То вві сні таке часом увижається. У житті ж такого не буває. їжте, дітки, кулешик.

Бідна ж хуха бігала навколо дітей і не могла їм нагадати про Лиску, що лежала спутана в

хліві. І вже аж тоді, коли з хати вийшли тато й мама, Моховинка наважилася показатися дітям. Вона могла це зробити, бо ж ті дітки були дуже добрі. А відомо, що тільки дуже добрі дітки, які ніколи нікого не уразять, тільки ті можуть побачити на власні очі живу хуху.

Дуже зраділи дитинчата, коли перед ними з’явилося те миле звірятко, що вони бачили його вві сні. Хлопчик нахилився до Моховинки, щоб узяти її на руки, але ж вона вислизнула в нього з-поміж пальчиків й тонесеньким голосочком, як струна, продзвонила:

—    Хутчій! У нас нещастя! Коза Лиска заплуталася в сітку! — І з тими словами вона побігла до дверей. А за нею побігли й діти...

Так хуха врятувала свою приятельку Лиску, яка дозволила їй жити в теплому хлівці.

* * *

Діти були їй дуже вдячні. Тепер вони приносили Моховинці крихітки всього того, що їм давали найсмачнішого. А хуха, коли ніде поблизу не було когось із людей, показувалася дітям, гралася з ними, дуже їх бавила.

Ще проминуло чимало часу. Колись на Масляній тато й мама поїхали до другого села в гостину до бабусі. Діти ж запросили Моховинку до хати. Там вони весело забавлялися, бо хуха була моторна й уміла вигадувати всілякі виграшки.

Саме тоді, коли вона показувала, як по деревах стрибає вивірка1, нечутно відчинилися двері й у хату ввійшов отой самий дід, що хотів колись зрубати сосну, у якій жила Моховинка.

—    Тікайте, діти! То ж хуха! — закричав він страшним голосом, угледівши Моховинку, і кинув на неї сокиру, щоб її вбити.

Хуха враз стала невидимою. Однак вона не встигла як слід відскочити, і гостряк сокири влучив її по ніжці. Вона болісно запищала і, шкандибаючи, попід лавками покотилася до дверей. А той лихий дід почав її лаяти й ганити увесь хушачий рід.

1 Вивірка — білка.

— То — лихі тварини! — говорив він дітям. — Вони тільки те й роблять, що чинять якесь лихо людям. Та й нема ж чого дивуватись, бо то ж — нечиста сила!..

Діти слухали й не йняли тому віри. Вони вже й самі добре знали хуху. Бачили вони навіч, яка вона мила, добра, нешкідлива. Знали вони, як Моховинка вболівала, коли кому була якась прикрість, пам’ятали, як вона врятувала їхню Лиску. І тому не могли вони повірити словам злого діда, що говорив про те, чого сам не знав, а тільки чув від інших, також незнаючих людей.

Навпаки, дуже вони жаліли бідну Моховинку, скрізь шукали її, кликали, приносили їй найсмачнішої їжі. Але їжа залишалася незайманою. Хуха ніде не обзивалася...

* * *

Поранена Моховинка мовчки чекала під лавкою, аж поки хтось не відчинив з хати дверей. Тоді вона вискочила надвір. На хвилинку забігла в хлівець, попрощалася, красненько подякувала гостинним козам за їхню ласку й пошкандибала до свого рідного бору.

У лісі вже зачинав танути сніг, починало пригрівати весняне сонечко. Тепер Моховинка вже й без того не боялася холоду, бо ж вона була зовсім дорослою. У лісі вона знайшла маленьку ямочку під каменем, надряпала з-під снігу м’якого моху й зробила собі тимчасову хатинку. Там вона перебувала аж до літа, коли вже могла знайти собі житло.

Усі хухи-боровинки раділи з її повернення. Залюбки вони слухали її цікаві оповідання про те, як цілу зиму прожила вона з козами та людьми. І з того часу почали її кликати Хатньою хухою, або Кривенькою Моховинкою.

* * *

Минув після того цілий рік. Знову в лісі нападало багато снігу. Тільки ж тепер Моховинка вже не боялася зими. За допомогою своїх родичів вона вибудувала собі гарнесеньку хатку, наносила повну хижку запасів: сушених грибків, меду, в’ялених ягідок, корінців, суничного чаю. І жилося їй дуже добре. Удень вона працювала по господарству, а ввечері йшла кудись у гості до подружок. Також робила все, що хухам загадували мавки.

Якось довелося їй іти далеко, аж на другий бік лісу на іменини старого, мудрого й всіма поважаного Хо-Суковика.

Надворі було дуже холодно. Крутила така віхола, що й світу Божого не було видно.

Моховинка котилася з кучугури на ку-чугуру й уже перебігла аж до середини лісу, коли зненацька почула стогін. Прислухалась і впізнала: стогнала якась людина.

Вона метнулась у той бік і угледіла в заметі майже зовсім заметеного снігом злого діда. Біля нього лежала зрубана сосна. Він знесилів, задубів і, почуваючи, що йому надходить кінець, голосно молився.

—    Господи! — стогнав він. — Пробач мені мої гріхи... Я не хотів би покинути цей світ, не покаявшись... — І він почав перелічувати злочини та кривди, що вчинив протягом життя.

—    Але ж, — говорив він, — коли б мені врятуватися на цей раз, то заприсягаюся, що до смерті вже не зроблю жодного лихого вчинку. Не крастиму, не лаятимусь, нікого, нікого, навіть мухи не скривджу!..

Шкода стало Моховинці старого безпомічного діда. Забула вона й про те, як він зруйнував її хатку та вигнав з батьківщини, як хотів він її зарубати сокирою та на все життя зробив кривенькою. Швидше покотила вона туди, куди йшла, бо знала, що там здибає цілу громаду хух. Там вона розповіла, що бачила, і прохала допомогти. Недовго їй довелося прохати, бо ж всі хухи мають добре серце. Вони гуртом кинулися до діда, що вже ледве дихав. Одні огорнули його зі всіх боків своїми теплими кожушками; інші здмухували з нього сніг; ще інші лапками розгрібали замет.

Дідові стало тепліше. Він почув, як знову побігла його жилами затужавіла кров. Потім простяг одну руку, вона була вільна, обперся другою на сучок і висмикнув одну ногу, а потім і другу.

Радий та щасливий, виліз він із замету і став на снігу.

Було все навколо сіро. Віхола крутила так, що не можна було вгадати, куди буде праворуч, а де — ліворуч. Дід постояв, а потім застогнав знову.

—    Яка з того поміч, що я здолав вилізти із снігу? Усе одно в цій віхолі не знайду я дорогу додому. Так чи інакше мені помирати, бо ж хто мені покаже дорогу?!

Тоді перед ним об’явилася Хуха-Моховинка.

—    Хуха! — затрусився він і закричав не своїм голосом, шукаючи сокири.

Він одхилився з твердого місця й знову загруз у заметі. Там стояв безпомічний, мов закам’янілий. Але в тій хвилі почув тонісінький голосочок:

—    Так, я — хуха! І навіть та сама, якій ти зруйнував торік хатку, а потім у хаті в добрих людей хотів мене зарубати своєю сокирою...

Дід затрусився ще дужче. Він був певен, що тепер хуха помститься йому.

—    Але ж тобі немає чого мене боятися! — продовжувала Моховинка. — Знай, що всі хухи на світі ніколи не шкодять людям, а навпаки, дуже часто їм допомагають. Ми — добрі й не пам’ятаємо лихого. Це ж ми, хухи, допомогли тобі вилізти із замету. А тепер я допоможу тобі вийти й з лісу. Не бійся нічого й іди за мною!

Дід усе ще стояв нерухомо. Щелепи в нього трусилися, зуби цокотіли, і він не міг вимовити жодного слова.

—    Ну, не марнуй часу. Ходім! — ще раз звернулася до нього Моховинка й потихеньку покотилася вперед.

На узліссі, коли вже стало видно, як блимають по селянських хатах вогники, Моховинка спинилась.

—    Тепер вже я буду вдома! — радісно промовив дід. — Як же я тобі віддячу? — спитав він потім хуху.

—    Хухи не потребують подяки. Вони роблять добро з повинності1. Але ж на пам’ятку цього дня я б просила в тебе ось про що. Не забудь, що ти обіцяв, коли вже замерзав у заметі. А по-друге, розкажи людям, що з тобою трапилось. А тепер ходи здоров!..

Тої ж миті Моховинка зникла, але ж вона ще чула, як дід щиро їй дякував.

Швиденько вона покотила на хушині збори, де чекали її веселі вечорниці в старого Хо.

А дід щасливо дійшов до своєї хати і з того часу почав переконувати і дітей, і дорослих, що не слід боятися маленьких, добрих і гарнесеньких хух...

1 Повинність — тут: обов’язок.

1.    Хухи народжуються

А навесні Б влітку В восени Г взимку

2.    Моховинка була хухою

А печерницею Б очеретянкою В бур’янкою Г боровинкою

3.    Установіть відповідність.

0

Герой

1    ДІД

2    дівчинка

3    Хо-Суковик

4    Хуха-Моховинка

Репліка

А По тому, як той дід поспішає та оглядається, я бачу, що він робить не по правді!

Б Що воно за знак? Дерева стоять і не поворухнуться, а воно щось шумить та пищить.

В Господи! Пробач мені мої гріхи... Я не хотів би покинути цей світ, не покаявшись...

Г То вві сні таке часом увижається. У житті такого ж не буває.

Д Хухи не потребують подяки. Вони роблять добро з повинності.

5.

6.

7.

8. 9.

10.

Розкажіть про всі добрі вчинки Моховинки. Як до неї ставиться автор казки? З чого це видно?

Чому Моховинка не залишилася жити в хліві?

Що приваблювало дітей у характері Моховинки?

Як ви розумієте виділене слово в реченні Хухи не потребують подяки. Вони роблять добро з повинності? Яку повинність ви маєте? Запишіть у робочий зошит усіх героїв казки «Хуха-Моховинка», розділивши їх у дві колонки: 1) реальні персонажі; 2) вигадані. Прочитайте уважно матеріал рубрики «До речі...» і перший абзац останньої частини казки «Хуха-Моховинка». Що в казці не відповідає віруванням давніх слов’ян? Чи має право письменник відходити від міфічних уявлень у художньому творі, зокрема в казці? Чому? Чого навчає казка В. Королева-Старого «Хуха-Моховинка»?

11. Поміркуйте, чому люди більше вірять — почутому чи побаченому. ^ Чому? Знайдіть підтвердження своїй відповіді в казці.

12. Усно перекажіть уривок, у якому йдеться про життя Моховинки в хліві й серед дітей.

1.    До кожної частини казки (їх розділяють три зірочки) доберіть заголовок і запишіть у робочий зошит.

2.    Знайдіть у мережі Інтернет інформацію про міфічного героя Лісовика. Підготуйте про нього коротку розповідь з описом зовнішності (за бажанням).

Портрет

Уважний читач завжди у своїй уяві малює зовнішність кожного героя. Переглядаючи фільм чи виставу, ми бачимо персонажа: його стать, вік, зріст, риси обличчя, одяг та інше. У літературному творі письменник описує нам, який вигляд мають дійові особи. Змалювання зовнішнього вигляду літературного героя називається портретом. Звичайно, найдетальніший портрет мають головні дійові особи. Змальовуючи другорядних персонажів, автор, як правило, або взагалі не подає портрета, або згадує лише якусь яскраву деталь, скажімо, великий ніс, згорбленість статури чи руде волосся. Портретна деталь — це зображення лише однієї, але прикметної, дуже яскравої риси зовнішності. Наприклад, в описі зовнішності Скорохода з казки «Летючий корабель» використано лише одну портретну деталь: «Іде чоловік шляхом, одна нога за вухо прив’язана, а на одній скаче». В уяві читача щоразу, коли з’являтиметься в казці Скороход, поставатиме образ чоловіка з прив’язаною за вухо ногою.

Слово портрет походить із французької мови, у якій означає «зображення обличчя людини на фотографії або картині». Узагалі, не треба літературне поняття портрет сприймати вузько, як зображення зовнішності на фотокартці. Літературний портрет включає опис як обличчя, волосся, статури, одягу, так і міміки, жестів і навіть голосу, манери говорити. Такий портрет дає можливість глибше розуміти внутрішній світ героя. Одяг людини часто свідчить про її естетичні смаки, риси вдачі, майновий стан, рід занять. Міміка й жести теж промовисті, вони можуть нам розповісти про рівень внутрішньої культури й вихованості героя. Міміка — це рухи м’язів обличчя, які виражають внутрішній стан людини. Жести — це рухи тіла чи рук, які супроводжують людську мову або замінюють її.

Прочитайте два портрети й порівняйте, якими засобами передано особливості зовнішності героїв.

Лис Микита. Якийсь дивний і страшний звір, синій-синій, з препоганим запахом, покритий не то лускою, не то якимись колючими Ґудзами, не то їжаковими колючками, а хвіст у нього — не хвіст, а щось таке величезне і важке, мов довбня або здоровий ступернак, і також колюче.

Хуха-Моховинка. Була вона й сама така пухка, як мох. Мала довгу вовночку, що, мов шовком, укривала все її тільце. Сама тільки мордочка була голенька й нагадувала садову жовто-фіолетову квіточку — братки. Та були ще в неї голенькі зісподу рожеві лапки.

Без літературного портрета читачі не мали б чіткого уявлення про героя, кожен малював би у своїй уяві різних, а іноді протилежних зовні людей. Ось чому важливо уважно читати описи зовнішності літературних героїв.

1. Установіть відповідність.

Поняття

міміка

жести

портрет

портретна

деталь

Визначення

А рухи тіла чи рук, які супроводжують людську мову

Б зображення лише однієї, але яскравої риси зовнішності

В змалювання зовнішнього вигляду літературного героя

Г детальний опис внутрішнього вигляду приміщення

Д рухи м’язів обличчя, що виражають внутрішній стан людини

2. Установіть відповідність.

Герой

Портретна деталь

1    Ох («Ох»)

2    Дажбог («Дажбог»)

3    дурень («Летючий корабель»)

4    Силун

(«Як виникли Карпати»)

А ...такий став, що його й не впізнаєш: одежа на ньому так і сяє, шапочка золота, а сам такий гарний, що й не сказати.

Б ...обличчя його уявлялося подібним до сонячного кола, із русявою бородою-про-мінчиками.

В ...закипів так, що аж очі кров’ю налились, а з рота вогонь пішов.

Г ...дід, увесь, як молоко, білий, і одежа на ньому біла.

Д ...маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна.

о

3.    Портретною деталлю є виділене дієслово в реченні

А І він почав перелічувати всі злочини та кривди, що вчинив протягом свого життя.

Б Віхола крутила так, що не можна було вгадати, куди буде праворуч, а де — ліворуч.

В Знай, що всі хухи на світі ніколи не шкодять людям, а, навпаки, дуже часто їм допомагають.

Г Моховинка... подякувала гостинним козам за їхню ласку й пошкандибала до свого рідного бору.

4.    Зображаючи портрет літературного героя, письменник удається до розповіді, роздуму чи опису? Поясніть свій вибір.

5.    Чому важливо уважно читати літературні портрети в художніх творах?

6.    Портрет якого героя найбільше вам запам’ятався з нещодавно прочитаних творів світової літератури? Чим саме?

7.    Прочитайте портрет Хухи-Моховинки. Чому в описі цього персонажа автор використав зменшено-пестливі суфікси? Випишіть слова з такими суфіксами в робочий зошит і виділіть їх.

8.    Знайдіть і прочитайте опис зовнішності кіз у хліву. Як ви вважаєте, цей опис є портретом чи, може, містить тільки портретну деталь?

9.    Яких персонажів найбільше наділяють портретними характеристиками — головних чи другорядних? З чим це пов’язано?

10.    Прочитайте за ролями уривок з казки від слів: «Радий та щасливий, виліз він із замету і став на снігу» і до кінця твору.

11.    Василь Королів-Старий не змалював у казці «Хуха-Моховинка» портретів діда й лісника. Якими ви намалювали б у своїй уяві під час читання очі, погляд цих героїв, їхні губи, волосся, статуру й одяг? Усно опишіть їх. Чи схожими вийшли портрети цих приблизно однакових за віком чоловіків?

12.    Роздивіться ілюстрації, на яких зображено Хуху-Моховинку, і уважно прочитайте її портрет. На скільки точно, на вашу думку, малюнок відповідає словесному портрету? Що б ви змінили в ілюстраціях? Чому?

Знайдіть у казці «Хуха-Моховинка» портрет дівчинки й випишіть його в робочий зошит.

Намалюйте побачену вами Хуху-Моховинку з однойменної казки В. Королева-Старого (за бажанням).

Прочитайте казку В. Симоненка «Цар Плаксій та Лоскотон». Випишіть у робочий зошит незрозумілі вам слова.

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО

(1935-1963)

Василь Андрійович Симоненко народився на славній Полтавщині — землі, яка подарувала Україні багатьох талановитих митців. Його дитинство та юність припали на роки воєнного й післявоєнного лихоліття. Василько зростав без батька, його замінив хлопчикові рідний дід Федір, що майстерно вмів виконувати пісні про сиву давнину. Про це В. Симоненко пізніше написав:

А він вимовляє, виспівує Гарячі прості слова —

І все давниною сивою В очах моїх ожива.

І плачу, було, й сміюся,

Як слухаю ті пісні...

Спасибі ж тобі, дідусю,

За те, що ти дав мені.

Мама працювала вчителькою, саме від неї хлопець отримував перші уроки життя, доброти й ласки. Його однокласники згадують, що він майже не вчив уроків, усе ловив на льоту з пояснень учителя (пригадайте: такий талант мав і Франко). Хіба що уроки з математики доводилося робити вдома. Школа знаходилася аж за дев’ять кілометрів від села, де жила сім’я Симоненків. Учителі розповідали, що одного дня в якусь несусвітню завію, коли учні із сусідніх сіл не прийшли на уроки, Василь усе ж таки дійшов до школи. Ніякі труднощі не були перешкодою в навчанні В. Симоненка, він був відмінником. У шкільному журналі, який зберігся, — тільки п’ятірки (у той час була п’ятибальна система оцінювання). Проте поміж них є одна двійка: учителька дала завдання написати твір на тему «Моє щасливе дитинство». Робота Василя мала один рядок: «У мене щасливого дитинства не було...»

Школу В. Симоненко закінчив із золотою медаллю, потім навчався на факультеті журналістики Київського університету. У літературі відомий як тонкий лірик, світла людина й патріот. У спадщині поета є і твори для дітей, один із найві домі тттих — казка «Цар Плаксій та Лоскотон», яка вам обов’язково сподобається.

До речі...

Казку «Цар Плаксій та Лоскотон» В. Симоненко написав за одну ніч, а вже наступного дня читав її сину Олесеві як першому критику. Люблячий батько довіряв своїй дитині: рядки, які син запам’ятав, він друкував, а решту доопрацьовував. Напевно, саме тому діти й люблять цю казку.

ЦАР ПЛАКСІЙ ТА ЛОСКОТОН

Цареве сімейство

Там, де гори і долини,

Де гуляє вітровій, —

Там цвіте краса-країна З дивним ім’ям Сльозолий.

І колись в країні тій Був на троні цар Плаксій. Голова його — мов бочка, Очі — ніби кавуни.

В Плаксія було три дочки І плаксивих три сини. Старша звалася Нудота, Середульшенька — Вай-Вай,

Третя донечка — Плакота, Всі сльозливі через край.

А цареві три сини Так і звались — Плаксуни. Отака була сім’я У царя у Плаксія.

Цілі дні вони сиділи, Голосили, та сопіли,

Та стогнали, та ревли,

Сльози відрами лили.

Цар Плаксій велів сердито:

— Хай із ними день при дні Плачуть всі в країні діти,

Бо сміятись і радіти У моєму царстві — ні!

Хто всміхнеться — в часі тім Я того негайно з’їм!

Ще була у Плаксія Грізна гвардія своя:

В ній служили молодці Забіяки-сл ьозівці.

Хто сміявсь — вони хапали І нагайками шмагали,

Так що в царстві тому скрізь Вистачало плачу й сліз.

Цар любив, як плачуть діти, Бо любив їх сльози пити. Отакий був цар Плаксій У країні Сльозолий.

Дядько Лоскотон

Але в тому диво-царстві, Зневажаючи закон,

Жив у мандрах і митарстві1 Добрий дядько Лоскотон.

Він приходив кожний вечір — Хай чи дощ іде, чи сніг —

До голодної малечі І усім приносив сміх.

Мав він вдачу теплу й щиру, Ще й лукавинку в очах.

І була накидка сіра В Лоскотона на плечах. Лоскотливі мав він вуса І м’якенькі, наче пух.

І м’яке волосся русе Розсипалося до вух.

Він як прийде, залоскоче,

То сміється, хто й не хоче. Тільки де він появлявся, Зразу плач там припинявся І приходив до усіх Голосний та щирий сміх.

Не любили Лоскотона Цар Плаксій і Плаксуни, Видавали заборони Проти лоскоту вони.

І за дядьком Лоскотоном Із нагайками в руках Охоронці злих законів Полювали по хатах.

Але дядько Лоскотон Не боявся цих заслон:

Він ходив по всій країні І носив з собою сміх В розмальованій торбині,

В пальцях лагідних своїх.

Арешт Лоскотона

Розізливсь тоді Плаксій — Цар країни Сльозолий. Гнівно він гукнув із трону:

— Гей, ледачі сльозівці!

Хто впіймає Лоскотона, Буде муж моїй дочці!

Хто його посадить в льох — Вибирай одну із трьох!

Бо уже цей Лоскотон Скоро нам розвалить трон: Що тоді ми будем пити,

Як не будуть плакать діти?

І завзяті сльозівці Понеслись у всі кінці,

Щоб скарати по закону Баламута Лоскотона.

Довго скрізь його шукали,

У всі шпари заглядали, Перерили всі двори, Обходили всі бори.

Час потратили дарма: Лоскотона скрізь нема,

1 Митарство — тяжкі переживання, труднощі.

Бо його завжди і всюди Од ловців ховали люди. Опівночі Лоскотон,

Коли всіх колише сон, Йшов собі в бідняцькі хати їхніх діток розважати.

Був тоді у Плаксія Лютий посіпака1, Віроломний, як змія, Капітан Макака.

Так хотілося йому Царським зятем стати,

Що ні разу в ту зиму Не лягав і спати.

Все ходив, усе він слухав І нарешті все рознюхав.

На світанку Лоскотон, Насмішивши діток,

У міцний поринув сон Між кленових віток.

А лукавий капітан Підікрався змієм Й Лоскотонові аркан2 Зашморгнув на шиї.

Руки вивернув назад,

Міцно спутав ноги І мерщій у Плаксоград Рушив у дорогу...

Весілля в палаці

Лоскотона посадили За вузенькі ґрати,

А в палаці порішили:

— Час весілля грати...

Гей, зійшлися царенята І придворна свита Наречених шанувати,

Сльози діток пити.

До вінця веде жених Висохлу Нудоту,

Та дивитися на них Зовсім неохота.

Хоч Макака був бридкий,

А вона ще гірша, їм поет один гладкий Присвятив ще й вірша. Стільки там було хвальби, Так скрасив їх вроду — Навіть жаби від ганьби Булькнули у воду!

Але цар ходив, пишався,

Він із зятем цілувався, Похвалявся: — Ну, тепер Лоскотон, вважай, умер! Недоступним став для всіх Голосний та щирий сміх. Тож від радості стрибайте! Тож від радості ридайте!

Ми тепер встановим скрізь Віковічне царство сліз!

Так розхвастався Плаксій — Цар країни Сльозолий.

Звільнення Лоскотона

Та поки гуло весілля,

То п’яниці вартові Напились якогось зілля Та й поснули у траві.

1    Посіпака — прислужник, готовий допомагати в будь-яких діях, переважно ганебних.

2    Аркан — довгий мотузок, за допомогою якого ловлять коней та інших тварин.

А вночі йшли до в’язниці Батраки1 й робітники,

Щоб звільнити із темниці Лоскотона навіки.

Рознесли всі перепони, Гнули ґрати, мов прути:

—    Гей, веселий Лоскотоне, Це прийшли твої брати!

Йди до нас, веселий брате,

В нашу здружену сім’ю! Підем разом догравати Ми весілля Плаксію...

Продовження весілля

У палаці кожен скаче Та від щастя гірко плаче, Ллються сльози, як ріка, — Бачте, радість в них така! Раптом цар упав на трон:

—    Ой, рятуйте — Лоскотон! Всі відразу «ох!» та «ах!», Жах у кожного в очах.

А веселий Лоскотон До царя стрибнув на трон І сказав йому якраз:

— Насмієшся ти хоч раз!.. Став царя він лоскотати,

І Плаксій став реготати.

Так сміявсь — аж заливався, Аж від реготу качався, Кулаками очі тер —

Потім лопнув і помер.

Ой, була ж тоді потіха — Цар Плаксій помер од сміху! З ним придворні одубіли,

Бо сміятися не вміли.

А цареві три сини,

Три завзяті Плаксуни,

Так сміялись-реготали,

Що штани з них поспадали. Тож всі троє без штанів До чужих втекли країв.

Три царівни теж навтьоки У чотири бігли боки. Кровопивці-сльозівці Стали п’явками в ріці,

А Макака-забіяка З’їв себе із переляку.

Так веселий Лоскотон Розвалив поганський трон.

1 Батрак— бідний селянин-наймит.

Сам же він живе й понині, Дітям носить щирий сміх В розмальованій торбині,

В пальцях лагідних своїх. Схочеш сам піти в цей край, То маршрут запам’ятай:

Треба йти спочатку прямо. Потім вправо завернуть,

А тоді поміж дубами Поведе наліво путь.

Після цього вже помалу Чимчикуй куди попало:

Як од втоми не впадеш,

В цю країну попадеш.

Прозова й віршована мова

Мова художніх творів буває двох видів: прозова і віршована. Віршована мова має ритм і риму, вона розмірена. Казка «Цар Плаксій та Лоскотон» написана саме такою мовою. Що таке рима? Рима — це співзвучні закінчення рядків у віршованому творі. Знайдімо риму в казці В. Симоненка. Прочитайте рядки:

У палаці кожен скаче Та від щастя гірко плаче.

Ллються сльози, як ріка. —

Бачте, радість в них така!

Зверніть увагу на кінці рядків: перший рядок співзвучний з другим (рима аче), а третій — з четвертим (рима ка). Отже, у цьому уривку перший рядок римується з другим, а третій з четвертим. До речі, римування може відбуватися і в інший спосіб: наприклад, перший рядок римується з третім, а другий — з четвертим, як у такому уривку:

Але в тому диво-нарстві.

Зневажаючи закон.

Жив у мандрах і митарстві Добрий дядько Лоскотон.

Важливим у вірші є і ритм. Ритм — рівномірне чергування наголошених і ненаголошених складів, розміреність і злагодженість у звучанні. Якщо проставити наголоси в будь-якому з наведених вище уривків, то помітимо, що в більшості випадків по

чергово розміщено наголошений і нена-голошений склад, наприклад: Ллються сльози, як ріка. Придивіться: у рядку сім складів, із них наголошені — перший, третій, п’ятий і сьомий, а ненаго-лошені — другий, четвертий і шостий.

Таке чергування створює у вірші ритм, воно ритмізує рядок.

А ще ритмізації сприяють паузи — короткі перерви (або зупинки) під час читання, які у вірші здебільшого збігаються із закінченням рядка. Віршовану мову записують у формі колонки.

Прозова мова не організована ритмічно, не віршована, вона подібна до тієї, якою ми спілкуємося в повсякденні. Прозою написані народні казки «Мудра дівчина», «Ох», «Летючий корабель», «Про правду і кривду», казка І. Франка «Лис Микита», народні легенди й перекази. А ось Державний Гімн України написаний віршованою мовою.

Обкладинка до казки В. Симоненка «Цар Плаксій та Лоскотон». Художник А. Базилевич

1. Портретна характеристика голова його кавуни належить

мов бочка, очі — ніби

А

Б

В

Г

Лоскотонові

Плаксуну

Плаксію

Макаці

2. Установіть відповідність.

Слово

Лексичне значення

1    аркан

2    батрак

3    посіпака

4    митарство

А бідний селянин-наймит у багатія Б заможний селянин у давні часи В тяжкі переживання, труднощі, поневіряння Г мотузок, за допомогою якого ловлять коней

Д прислужник, який готовий допомагати навіть у ганебних діях

3. Установіть відповідність.

Персонаж

Вчинок

1    Лоскотон

2    Плаксій

3    Макака

А з’їв себе з переляку Б носить у торбині сміх В подався до чужих країв Г п’є сльози дітей

О

Чим віршована мова відрізняється від прозової?

Прокоментуйте імена членів царської родини, назву її країни й столиці.

6.    За що діти й дорослі любили Лоскотона? Як вони допомогли йому в скрутну хвилину?

7.    Знайдіть і прочитайте портрет Лоскотона. Які засоби засвідчують симпатію автора до цього героя?

8.    Чому капітан Макака вирішив допомогти Плаксію знайти Лоскотона? Які слова використовує автор, характеризуючи Макаку?

9.    Через що могла виникнути ідея у В. Симоненка написати казку про плаксу й веселуна?

10.    Випишіть у робочий зошит приказки й прислів’я, які близькі за змістом до казки «Цар Плаксій та Лоскотон».

Тобі сміх, а мені плач.

Сміх — найкращі ліки.

Буває сміх і крізь сльози.

Дурню сміх — розумному сльози.

Краще сміятися, ніж плакати.

Скоре на сміх — гостре на плач.

Не смійся багато, бо скоро будеш плакати.

Над товаришем не смійся, бо над собою заплачеш.

11.    Який малюнок до казки «Цар Плаксій та Лоскотон» вам найбільші ше сподобався? Чим саме? Який фрагмент твору ви б іще проілюстрували? Словесно намалюйте його.

12.    Складіть маленький вірш із такими римами.

... прилетіли ... вони ... сповістили ... весни.

ш

1.    Запишіть у робочий зошит перші чотири рядки Державного Гімну України й підкресліть у ньому рими.

2.    Прочитайте першу частину повісті Г. Малик «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії».

ГАЛИНА МАЛИК (нар. 1951)

Галина Миколаївна Малик — сучасна українська письменниця, яка мешкає в Ужгороді. Написала більше п’ятдесяти книжок для дітей. Най-відоміші з них такі: «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії», «Подорож Алі до країни сяк-та-ків», «Третя подорож Алі», «Сміятись заборонено»,

«Злочинці з паралельного світу». Здебільшого це казки. Цей жанр літератури для письменниці особливий, адже перша книжка, яку їй подарували в житті, була збірником «Українських народних казок», що стали для неї «...і букварем, і розвагою, і цілим новим світом».

Герої казок Г. Малик люблять потрапляти з реального світу в казковий, а казкові персонажі часто проникають у наше життя. Твори цієї письменниці насичені пригодами, веселощами, добро в них завжди перемагає.

НЕЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ АЛІ В КРАЇНІ НЕДОЛАДІЇ

( Скорочено )

Розділ перший, у якому починаються чудеса

Аля грюкнула кімнатними дверима й притулила долоні до гарячих щік:

—    Ой, як соромно! Як негарно все вийшло!

Ще місяць тому вона надумала вишити рушничка для бабусі, до її дня народження. І нитки підібрала, і рушничок білий знайшла, і навіть перший хрестик зробила. А потім їй перехотілося вишивати.

Вона відклала роботу й подумала: «Завтра дошию!» Назавтра часу в неї не знайшлося. А згодом вона й зовсім забула про вишивку. їй навіть здалося, що рушничок давним-давно вишитий!

Тому, коли сьогодні всі поздоровляли бабусю, Аля була впевнена, що дарує рушничка з вишитими червоними півнями.

Бабуся розгорнула пакунок, і тут усі побачили біле полотно з маленьким хрестиком у куточку та лялечку червоних ниток.

—    Що це? — здивувалася бабуся.

—    Це... це... вишиваний рушничок... — ледве вимовила Аля й почервоніла, як ті нитки.

А тато глянув на неї і стиха мовив:

—    Ех ти!

І тоді Аля втекла до своєї кімнати.

Ох, як негарно все вийшло!

Потроху дівчинка заспокоїлася. Вона чекала, що по неї от-от хтось прийде, бо час сідати до святкового столу! Але ніхто не прийшов. Спочатку Алі стало нудно, а потім вона розсердилася. «То ви такі! — сказала вона сама собі. — Ось візьму голку й на-вишиваю вам сто півників, щоб ви не думали!..»

—    Цілих сто! — голосно промовила вона й затягнула в голку нитку з червоного клубочка.

—    Еге ж, рівнесенько сто! — повторив раптом хтось за її спиною.

Першої миті Аля зраділа, бо вирішила, що по неї таки прийшли. Але таким голосом ні тато, ні мама і ніхто з її знайомих не розмовляє! Він був якийсь неживий, безбарвний і дуже неприємний — ніби цвяхом дряпали по склу.

Аля обернулася і...

—    Хто тут? — прошепотіла вона.

На плінтусі сидів маленький чоловічок у довгому, майже до п’ят, картатому піджаку з широкими кишенями. На голові в чоловічка червонів ковпачок. А на ногах у нього були величезні зелені черевики з червоними шнурівками.

Аля заніміла. А чоловічок поважно вийняв з однієї кишені окуляри, з другої — якогось папірця й почав уважно читати, водячи по рядках указівним пальцем.

— Так, так, усе правильно! — задоволено мовив він. — Сьогодні ця дівчинка не завершила соту справу. Якраз стільки, скільки потрібно, щоб...

Чоловічок не доказав, бо Аля вже встигла на той час отямитися. Вона неуважно запхнула до кишеньки нитки з голкою, які ще тримала в руці, і хотіла накрити чоловічка долонькою, наче коника. Але він побачив занесену над собою руку — і вмить опинився на люстрі. Зручно вмостився на її краєчку, звісивши ноги у величезних черевиках.

Аля задерла голову й з цікавістю чекала, що ж він робитиме далі.

А чудернацький гість тим часом змахнув руками і швидко-швидко щось забурмотів собі під носа. Аля прислухалась і розібрала дивні слова:

Недо-роби!

Недо-пиши!

Недо-почни!

Недо-лиши!

І недо-їж!

І недо-ший!

І в Недо-ладію

Мерщій!

Чоловічок задоволено потер руки. Потім зняв із лівої ноги черевика й почав засовувати його до кишені.

Черевик помістився, однак носком діставав аж до підборіддя дивного гостя.

Тоді отой чоловічок, справді, наче коник, стрибнув на підлогу, тупнув ногою і... зник!

Раптом щось підхопило Алю, і вона миттю вилетіла в розчинене вікно...

Розділ другий, у якому Аля потрапляє в дуже дивну країну

А треба вам сказати, що Аля тільки на перший погляд була звичайна дівчинка.

Тобто виглядала вона звичайною: ластовиння на носі, дві кіски, ямочки на щоках. І морозиво любила, як усі.

А от вдачу вона мала дуже незвичайну.

Вона нічого, ну зовсім нічогісінько не могла доробити до кінця.

Почнім з того, що насправді звали її Галя.

Але ще як була вона маленькою, вимовляла своє ім’я не повністю. Казала: «Аля хоче! Алі дай!» Тато з мамою так і почали звати її не Галею, а Алею. За ними бабуся з дідусем. Потім — знайомі та сусіди. Так і залишилася вона Алею.

Те, що їй клали на тарілку, вона не доїдала. Те, що давали пити, не допивала. Почне малювати — кине, бо набридло. Почне

і

щось ліпити з пластиліну — кине, бо нудно. Почне вишивати — кине, бо нецікаво. Навіть заплестися їй ні разу не вдавалося до кінця. Заплете одну кіску, а за другу й не береться. Так і ходить цілий день — одна коса заплетена, друга ні.

Через це з нею завжди траплялися якісь неприємності, як от сьогодні з бабусиним днем народження.

Утім, подивімося, що трапилося далі.

Аля недовго мандрувала таким незвичним способом. їй здалося, що вона просто впала зі стільця на підлогу. Але, роздивившись навкруги, зрозуміла, що опинилася в геть незнайомому місці.

Сиділа вона біля ставка. Але якого ставка! У ньому зовсім не було води! Так, так! Аля протерла очі, але дивний ставок не зникав. Великі й маленькі риби пішки походжали по його дну, наче прогулювалися. Старий рак з однією клешнею за щось сварив маленьких рачат. А біля самого берега гуляли дві плотвички. Одна з них тримала парасольку. Вона часто поглядала на небо й казала:

—    Згадаєш мої слова, любонько! Сьогодні неодмінно буде дощ, і ми всі добряче вимокнемо!

Неподалік білів у траві цілий острівець ромашок. Алі вони видалися дивними. Придивившись, вона побачила, що лежали вони просто на землі. У них не було ні стебел, ні листя, ні коріння.

Та найбільше здивувалась Аля, коли подивилася на небо. Там сяяло не кругле сонце, а рівнесенько відрізана його половина. Промені від неї розходилися тільки в один бік.

—    Ну й дива! Що це з ними всіма сталося — зі ставком, з квітами, із сонцем?!

Та ніхто не відповів їй на це запитання. Тому Аля подумала, що як вона й далі отак сидітиме, то ні про що не дізнається. Дівчинка схопилася на рівні ноги й недалеко завважила шлях, який уривався на березі ставка. Шлях був страшенно покручений і весь у вибоїнах.

«Але який би він не був, раз він є, то мусить кудись вести», — подумала Аля й рішуче рушила вперед.

Розділ третій, у якому Аля знайомиться з першим недоладянином

Тільки-но мандрівниця звернула за перший поворот дороги, аж попереду побачила дерев’яний стовпчик. На ньому криво прибита стрілка показувала кудись угору. А на стрілці нерівними літерами нашкрябано «Недоладія».

—    Що за Недоладія? — уголос запитала Аля. — І де вона, якщо навколо тільки трава та кущі?

І тут у цих самих кущах щось зашаруділо.

З густого листя висунулася голова. Її прикрашав шкіряний капелюшок з півнячою пір’їною збоку. Капелюшок сидів криво, бо лівого вуха, яке б мало його підтримувати, на голові зовсім не було. Голова повернулася обличчям до Алі. Добре, що хоч очі на місці. Зате одне більше, а друге — менше. Ніс набік скривлений, губи перекошені. Навіть ямочка на підборідді не на своєму місці, а майже біля вуха. Та, незважаючи на це, губи весело всміхалися, очі дивилися лагідно, а обличчя було відкритим і добродушним.

—    Ти хто? — спитала голова звичайним людським голосом.

—    Я — Аля, — отямившись від несподіванки, відповіла дівчинка. — А ти хто?

—    А я — Недоладько! — Губи ще ширше розпливлися в усмішці, а менше око майже зовсім заплющилося.

І з кущів виліз кремезний, широкоплечий хлопчина. Стояв він, нахилившись набік, бо ліва нога в нього була коротша від правої.

—    От такий компот! — ніби вибачаючись за свою зовнішність, сказав новий знайомий.

—    Який компот? — не зрозуміла Аля.

—    Е, то в мене така дурна звичка — отак приказувати, — знітився Недоладько й махнув рукою: — Не зважай!

—    А-а-а! — протягла Аля. Тут вона згадала про стрілку на стовпчику й спитала: — Ти часом не знаєш, що це за Недоладія?

—    Ой, тепер я зрозумів! — не відповідаючи на запитання дівчинки, вигукнув Недоладько та ляснув себе по лобі: — Ти, напевно, тільки

що прибула! От так компот! А я дивлюся на тебе й нічого не второпаю. Бо хоч одна кіска в тебе й не заплетена, та дуже ти схожа на звичайну живу дівчинку!

—    Як це схожа? Я і є звичайна жива дівчинка! — обурилася А ля.

—    Як? Справдешня жива?! — не повірив Недоладько. Він так кумедно округлив свої неоднакові очі, що Аля голосно засміялася.

Розділ четвертий, у якому Недоладько розповідає про дивні речі

Здивований, навіть спантеличений тим, що вперше побачив справжню живу дівчинку, Недоладько починає розповідати про особливості Недола-дії, у якій живуть не доведені до ладу справи. Ці справи з реального життя людей потрапляють у його країну.

Він розповів свою історію: його не домалював один хлопчик, зокрема його ліве вухо. Ще Аля дізналася, що недороблені справи збирає карлик Недочеревик, який уміє чаклувати. За описом вона його впізнала й зрозуміла, чому потрапила сюди, згадавши бабусин рушничок. Недоладько сказав Алі, що звідси немає дороги додому: на півночі живуть абияки, на заході — якоськи, а на півдні та сході — сяк-таки. Недоладією править Недороль Десятий, він, за словами Недоладька, — добрий. Хлопець радить Алі звернутися за допомогою саме до нього.

Розділ п’ятий, у якому Аля вперше доводить справу до кінця

Недоладько підвівся, підморгнув Алі й, на диво легко ступаючи нерівною дорогою, заспівав:

Чисту правду вам сказати не боюсь: так, насправді Недоладьком я зовусь. Ще не все у мене зовні до ладу.

І накульгую я трохи, як іду.

І очі в мене різні,

і ніс — кривий.

Та це велике щастя, що я — живий!

А як у грудях серце не мертве, а живе, то вирівняти можна

що ще криве! От такий компот!

Я запевнити від серця можу вас, що всередині у мене все гаразд!

Є там чесність і хоробрість, доброта і совість є.

Ну, а зовнішність частенько нас обманю-

є!

От такий компот!

Давно вже Недоладько доспівав свою пісеньку, а вони все ще йшли та йшли.

Сонце стояло високо. Алі вже давно хотілося пити.

Нарешті мандрівники побачили колодязь, а біля нього — журавля з новеньким відром. Дівчинка радісно підбігла до колодязя й трохи не заплакала: зовсім новеньке відро було без дна. Вода тут, поруч, — чиста, прохолодна, а набрати її нічим!

—    Яка безглузда країна! — 3 досади в дівчинки на очі навернулися сльози.

—    Атож, живуть десь там лінюхи та шелепи-недотепи — це недоробив, те кинув на півдорозі. А через них і ми мучимося! — підтакнув Недоладько. Але одразу ж похопився: — Ох, вибач, я не хотів тебе образити!

Алі одразу ж перехотілося плакати. Вона зрозуміла, що теж належить до отих шелеп-недотеп.

—    Я не гніваюся, Недоладьку. Якщо і є мені на кого гніватись, то тільки на саму себе, — сумно прошепотіла вона пошерхлими від спраги губами.

Вони рушили далі. Аля йшла й згадувала всі компоти, киселі, соки, які не допивала вдома. А молоко! Через те молоко Аля доводила бабусю до сліз. А зараз з якою насолодою випила б вона склянку прохолодного, свіжого молока!

Незабаром Аля побачила на квітці велику бабку.

—    Ой, Недоладьку, дивися, яка гарна! — вигукнула вона. — Давай її сполохаємо — нехай політає!

—    Вона не літає, — зітхнув Недоладько й зупинився. — У неї немає одного крильця.

«Бідолашна! їй, мабуть, так хочеться літати!» — подумки пожаліла дівчинка бабку.

І раптом згадала, що в одній кишеньці в неї лежить біла в синій горошок стрічка. А в другій — голка з клубочком червоних ниток.

Дівчинка присіла коло бабки й заходилася працювати. На крильце вистачило малесенького клаптика, а стрічку вона заховала назад до кишеньки. Обережно, щоб не зробити бабці боляче, Аля пришила крильце.

Бабка нерішуче стріпнула ним раз, удруге... Потім знялася й полетіла!

Аля дуже зраділа. Недоладько на радощах стрибав навколо неї й підкидав угору капелюха. Потім кинувся цілувати дівчинку.

—    Ура! Виходить, ти чудово вмієш доробляти недороблене! Ура!

І Аля зрозуміла, що вперше у своєму житті довела справу до

кінця. Вони рушили далі.

«Так ось чому мені стало так радісно! — подумала дівчинка. — Виходить, це дуже приємно — розпочату справу доводити до кінця».

—    Ось ми й прийшли! — перервав її роздуми Недоладько.

Він зняв капелюха, кумедно відставив праву ногу й жартівливо вклонився дівчинці:

—    Вітаю вас, шановна мандрівнице! Ви прибули в столицю найнедоладнішої у світі країни!

І справді, перед ними в широкому видолинку лежало місто.

Розділ шостий, у якому Аля все більше дивується

Алю дивує місто, у якому на кривулястих вулицях стоять не будинки, а розвалюхи. Деякі з них — без вікон і дверей... І перехожі тут дивні: кожному чогось не вистачає: або взуття, або одягу, або волосся на голові, а головне — усмішок. Аля з Недоладьком зупинилися біля недотелю з перекошеними віконцями, який більше нагадував кривий хлів. Звідти вийшов якийсь товстун у шкіряній безрукавці. Одна холоша його штанів була довга, а друга сягала лише коліна.

Розділ сьомий, у якому Аля вперше чує про Першого Недорадника

Поки Аля розглядала товстуна, Недоладько привітно потиснув йому руку.

—    Здоров був, Недоштаньку! — усміхаючись, казав він. — Ну, що тут у вас нового скоїлося?

—    У нас завжди все по-старому! — знехотя буркнув товстун.

—    Зате поглянь, яку новину привів я! — І Недоладько повернувся до Алі.

Та Недоштанько вже обдивився дівчинку, тому навіть не ворухнувся, тільки знову буркнув:

—    Дівчисько як дівчисько.

—    Е, не кажи! — І Недоладько змовницьки підморгнув Алі, наче кажучи: «От зараз ми його здивуємо!» — Дивися уважно, старий буркотуне. Адже це — справжня жива дівчинка!

Ось тепер Недоштанько таки здивувався. Він навіть обійшов довкола Алі, щоб краще її роздивитися.

—    А як вона сюди потрапила? — ошелешено запитав він.

—    Саме цього ні я, ні вона не знаємо, — здвигнув плечима Недоладько. — Зараз головне інше — вона хоче звідси вибратися.

—    Ну, хто потрапляє сюди, той звідси вже не вибирається, — спохмурнівши, повторив гладун Недоладькові слова. І, немовби вирішивши, що говорити далі про це не варто, повернувся до Алі:

—    Вибирай собі кімнату й живи, — кивнув він на недотель. — Можу запропонувати цілком пристойне помешкання. Щойно звільнилася кімната, усього-на-всього без дверей.

—    Усього-на-всього?! — уперше розтулила рот Аля. — А як же там живуть без дверей?

—    Пхе! Велика біда — без дверей! А як тобі подобаються кімнати без ліжка, без опалення, без водогону й стелі або кімнати без стін?

Недоштанько подумав і додав:

—    Зачекай, оце тобі, мабуть, підійде! Є кімната без телефону!

—    А хіба тут є кімнати з телефонами? — здивувалася Аля.

—    Ні, немає.

—    А взагалі в Недограді хоч один телефон є?

—    Ні, немає.

—    То чому ж тоді мені кімната саме без телефону?!

—    Та саме тому, що його в ній немає!

«Якась нісенітниця!» — подумала Аля й запитала:

—    А кімната, у якій би все було, є?

—    Ні, немає! — гарикнув Недоштанько. — Не забувай, де ти знаходишся! їй пропонують одну з найкращих кімнат, а вона ще й носом крутить! Бери, поки не пізно, і живи!

—    Але я не хочу тут жити! Я хочу додому! Мені у вас не подобається!

—    Ха, відкрила Америку! Нам усім тут не подобається! — роздратовано буркнув Недоштанько. — А раз ти сюди потрапила, значить, тобі теж чогось не вистачає і ти мусиш тут жити!

—    А от і вистачає, вистачає! Я не хочу і не буду тут жити! — розсердилася Аля й навіть тупнула ногою.

—    А куди ж ти подінешся? — єхидно запитав товстун.

—    Ну-ну, не треба сваритися! — утрутився Недоладько. — Я саме збирався тобі пояснити. Вона хоче йти до Недороля Десятого. Га? Що ти на це скажеш?

—    Скажу, що на це треба наплювати й забути.

—    Це ж чому?

—    Бо якщо навіть їй і пощастить дістатися до замку, там її неодмінно схопить Перший Недорадник, і — гоп! — її розпатланої голови наче й не було! Ось чому!

—    А хто він такий — Перший Недорадник? — спитала Аля.

—    Про це ти зможеш дізнатися негайно, як тільки ступиш ногою до замку! — ущипливо мовив Недоштанько. Він пішов до будинку й так хряснув за собою дверима, що вони самі ще декілька разів відчинилися й зачинилися.

Розділ восьмий, у якому Аля пробирається до замку Недороля Десятого

Недоладько мав знайому, яка була служницею в королівському замку. Вона могла провести дівчинку до Недороля Десятого. Уже біля замку Аля помітила, що йому не вистачало однієї башти, а на велетенському годиннику центральної вежі не було хвилинної стрілки, тому він показував тільки години. Недоладько знайомить Алю зі служницею, обличчя якої було вимазане попелом, одягнена вона до пояса в старий лантух, а нижче пояса до п’ят пишно спадала шовкова спідниця, гаптована золотом і оздоблена мереживом. Права ніжка її була взута в кришталевий черевичок, а ліва — у важкий дерев’яний. Служницю звали Недопопелюш-кою.

Розділ дев’ятий, у якому Недопопелюшка ризикує життям

Аля розповіла Недопопелюшці, як опинилася в Недоладії. Вона дізналася, що в замку живе Перший Недорадник, якого всі бояться, бо він усім, кого спіймає, відрубує голову. Недопопелюшка провела Алю до кімнати короля й порадила звертатися до нього не «ваша величність», а «ваша недоречність». Аля зазирнула в щілину — і перед її очима постала кумедна картина.

Розділ десятий, у якому Аля зустрічається з Недоролем Десятим

Посередині ліжка сидів маленький чоловічок у нічній сорочці та нічному ковпаку з китицею. Поруч у мідному свічнику горіла свічка. Він тримав у руках банджо й легенько перебирав струни. Потім умостився зручніше й заспівав сумно-сумно:

Знову вечір — все на засувах у замку.

Та очей я не заплющу аж до ранку.

Тільки привиди блукають в коридорі.

Та стоять іще солдати на дозорі.

Я нізащо не признаюся нікому,

що мені у замку страшно так самому!

Тільки місяць загляда у вікна чорні...

Ех, немає в мене друзів — є придворні!

Я корону одягаю, наче маску.

Я свій виступ починаю, наче казку.

День у день я знову граю цю давно обридлу роль.

Все частіше забуваю — я людина чи король?

Хоч би привид завітав до мене в гості.

Ми посиділи б, пограли з ним у кості!

Тільки й привиди мене чомусь бояться!

Ех, обридло як монархом називаться!

Поки Недороль співав, дівчинка розмірковувала, як озватися до нього, щоб він, бува, не злякався і не зчинив галасу.

Нарешті вона відважилася й тихенько прошепотіла:

—    Ваша недоречні-і-ість!

Та Недороль Десятий усе одно страшенно перелякався.

Він заверещав, шпурнув банджо вбік, аж воно жалібно бренькнуло, і почав швидко зариватися в подушки. Від страху він підвивав і приказував:

—    Пири-ри-риви-вид! Ва-ва-ва! Пи-ри-йшов пири-ри-риви-вид! Рятуйте! Ва-ва-ва!

І ось уже на ліжку замість короля височіла гора ковдр і подушок.

«Ох, як я його налякала! — почала потерпати дівчинка. — Ще задихнеться там під подушками!»

І вона знову покликала:

—    Ваша недоречність! Вилазьте! Я зовсім не привид!

Недороль не відповідав.

—    Вилазьте, ваша недоречність, вам же там нічим дихати!

Знов мовчання. Аля розсердилася.

—    Ваша недоречність, якщо ви зараз же не вилізете, я піду собі!

Купа заворушилася, і почувся голос:

—    Як-кщо ти не пири-ри-риви-вид, то доторкнися до моєї ру-руки! — І з-під подушок виткнулася тремтяча королівська рука.

Аля легенько потисла її.

Тоді з-під ковдр вигулькнув спочатку ковпак, а потім і голова Недороля.

—    Ді-ді-дійсно, начебто не пири-ри-вид! — сказав рін. — То хто ж ти?

—    Звичайна дівчинка!

—    Звичайних дівчаток не буває! Тобто не буває в моєму королівстві!

Нарешті Недороль виліз і сів, відсапуючись.

—    Ох-х-х-х, як ти мене налякала! — І він приклав до серця руку. — Я думав, що воно от-от вискочить! Мене вже давно так ніхто не лякав!

—    Чому?

—    Бо вже багато-багато років сюди ніхто не заходить!

—    Чому?

—    Чому, чому! — розсердився Недороль. Потім підкликав Алю пальцем, нахилився над нею й прошепотів: — Я їх боюся!

Оглянувся довкола й ще тихіше додав:

—    Усіх боюся, але найбільше, — Недороль зблід, наче крейда, — найбільше я боюся свого Першого Недорадника!

1.    Слова от такий компот любить повторювати

А Недоладько Б Недоштанько В Недопопелюшка Г Недороль Десятий

2.    Повне ім’я Алі

А

Галя

Б

Алла

В

Аліна

Г

Аліса

3. Установіть відповідність.

Герой

Репліка

1    Аля

2    Недоладько

3    Недороль Десятий

4    Недочеревик

А Недороби! Недо пиши! Недо-почни! Недо-лиши! І недо їж! І недо-ший! І в Недо-ладію мерщій!

Б Як у грудях серце не мертве, а живе, то вирівняти можна усе, що ще криве! В Хоч би привид завітав до мене в гості.

Ми посиділи б, пограли з ним у кості! Г Згадаєш мої слова, любонько! Сьогодні неодмінно буде дощ, і ми всі добряче вимокнемо!

Д Так ось чому мені стало так радісно! Виходить, це дуже приємно — розпочату справу доводити до кінця.

в 4. Хто живе в країні Недоладії? Розтлумачте походження її назви.

5. Скільки справ не довела до кінця Аля, після чого потрапила до Недоладії? Якою була остання, не доведена до кінця справа?

6.    Чи можна сказати, що Аля відкладала на завтра те, що можна було зробити сьогодні? Обґрунтуйте свою думку.

7.    Охарактеризуйте Недоладька. Чи винен він у тому, що йому дано таке ім’я? Чому?

8.    Кого боїться Недороль Десятий? Як це його характеризує?

9.    Чи маєте ви спільні риси з Алею? Назвіть їх? Що б ви їй порадили перед читанням наступних розділів?

10.    Які ознаки казки має цей твір? Чи подібний він до народної казки?

11.    Прочитайте розділ десятий за ролями.

12.    Випишіть у робочий зошит імена всіх героїв із перших десяти розділів казки. Запишіть біля них по три прикметники, які найкраще характеризують особливості кожного персонажа.

0**^ 1. Знайдіть і випишіть у робочий зошит портрети Алі, Недоладька й Недопопелюшки.

2.    Прочитайте казку «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії» по розділ дев’ятнадцятий включно.

3.    Намалюйте країну Недоладію (за бажанням).

Розділ одинадцятий, у якому Аля дізнається про Державну Таємницю

—    А ти знаєш, чому я боюся свого Першого Недорадника? Бо він зазіхає на мою корону! — плаксиво сказав Недороль Десятий. — Мене рятує тільки те, що в нього немає голови. Але як тільки він роздобуде голову... — Недороль засмучено похитав головою.

—    Як це — немає голови?! — жахнулась Аля.

—    Немає — і все! Його намалювала якась дівчинка спочатку з головою. Потім та голова їй чомусь не сподобалася, і вона стерла її гумкою. А іншу так і не намалювала. От він і лишився без голови!

І раптом Недороль похопився, вирячив очі, підняв палець вгору і зашепотів:

—    Але про це ніхто не знає! І ти про це нікому не кажи, бо... бо... бо...

Недороль затну вся. Він не знав, яку причину вигадати, щоб змусити Алю мовчати.

—    Бо це Державна Таємниця! — нарешті придумав він. — Знаєш, що буває за розголошення Державної Таємниці? — Не-

дороль рукою показав, ніби відпилює собі голову. І прохальним голосом запитав:

—    Ти нікому не скажеш?

Алі стало шкода маленького чоловічка. Вона запевнила його:

—    Ні, ні, не бійтеся, ваша недоречність! Нікому!

Діставши таку обіцянку, Недороль полегшено зітхнув. Але,

видно, раз почавши відкривати державні таємниці, він не міг уже зупинитися, бо по-змовницьки підморгнув Алі й поманив її за собою. Він узяв свічку, усунув ноги в стоптані пантофлі й рушив до дверей. Двері вели до Тронної Зали.

Біля трону Недороль підняв свічку над головою і освітив заглиблення в стіні — нішу. У ній стояли залізні лицарські лати.

—    Бачиш цей шолом? — спитав Недороль. — Кожен ранок Перший Недорадник приходить сюди й прилаштовує шолом собі на плечі, замість голови, а ввечері ставить його назад.

Аля піднялася навшпиньки й зігнутим пальцем обережно постукала по шолому. Усередині загуло, наче в порожній бочці.

—    Але ж там порожньо! — здивувалася дівчинка.

—    Ет! — роздратовано сказав Недороль. — Кого цікавлять такі дрібниці — повна в тебе голова чи порожня! Однак те, що Недорадник безголовий, мене рятує. Сама подумай — не може ж він одягти корону на цю залізну каструлю! Що-що, а голова в короля повинна бути в порядку. Принаймні зовні... — Він зітхнув:

—    Скільки голів він уже переміряв! Це щастя, що жодна йому не підійшла!

—    Як — переміряв?

—    Звісно як. Накаже відрубати кому-небудь голову, а потім приміряє її, чи не підійде вона йому.

—    А ви мовчите й дозволяєте йому робити такі жахливі речі?! — обурено вигукнула Аля.

—    Отож і видно, що нічогісінько ти не тямиш у королівських справах! — розсердився Недороль.

Розділ дванадцятий, у якому Аля дізнається, з чого побудовано Недоладію

Недороль розповів Алі, що вся його гвардія в руках Першого Недорад-ника, тому він нічого не може вдіяти. Далі дівчинка дізналася від короля, що дорогу з Недоладії додому знає лише Недочеревик, у якого немає душі і який створив із непотребу цю величезну країну.

Розділ тринадцятий, у якому Аля впізнає Першого Недорадника

Аля сиділа поруч із Недоролем і лускала горішки. А він тим часом показував їй своє багатство, сховане в ліжку. Чого там тільки не було! І діапроектор, який працював від свічки й показував діафільми, починаючи з кінця, і шахи та кості, у які Недороль грав сам із собою. І флейта, і банджо, і навіть стара «катеринка». І ще багато всякої всячини, якою Недороль рятувався від самотності.

«Бідолашний Недороль, йому таки самотньо», — подумала Аля, дивлячись на ці скарби.

Коли зійшло півсонця, Недороль Десятий почав збиратися на роботу. Зітхаючи, він натяг мантію і з-під ковдри витяг половинку корони. У короні було зроблено дірочку, крізь яку протягувався мотузок.

«Ага! Він прив’язує корону цим мотузком, щоб вона не падала!» — здогадалася Аля.

—    Допоможи мені, — попросив Недороль.

Аля міцно стягла мотузку в нього під підборіддям і гарненько зав’язала бантиком.

—    Отак буде добре! — утішено пробурмотів Недороль.

Він був задоволений, що корона так міцно сидить на голові, хоч мотузок його трохи тиснув.

Аля розправила королівську мантію й відступила на крок, милуючись своєю роботою.

—    От ви й готові, ваша недоречність! А я вже, мабуть, піду.

З обличчя Недороля вмить збігла усмішка. Він скривився,

немов збирався заплакати.

—    То ти мене покидаєш? — прошепотів він. — А я думав, що ти назавжди залишишся в моєму замку!

—    Ні, ваша недоречність! На жаль, я не можу. Мені неодмінно треба дізнатися, як вибратися з вашої країни.

—    Зачекай, зачекай! — раптом захвилювався Недороль. — Ти без допомоги не виберешся із замку. Тебе схоплять гвардійці й відведуть до Першого Недорадника. А він накаже відрубати тобі голову! А скоріше за все ти наскочиш на нього сама. Він цілісінькими днями вештається по замку й винюхує, кого б іще стратити!

Алі не хотілося виказувати Недопопелюшку, і тому вона мовчала.

Раптом Недороль вигукнув: «Еврика!», схопив Алю за руку й потяг до дверей Тронної Зали. І тут же простягся на підлозі. Аля кинулася його піднімати.

—    Ваша недоречність, а що означає «еврика»?

—    Це означає: який же я осел, що раніше не додумався до цього! Але не відволікай мене дурницями й слухай уважно. Кожного ранку, — схвильовано зашепотів він, — Перший Недорадник приходить сюди по шолом. Ось-ось він повинен з’явитися. Поки він одягатиме його, ти побіжиш по галереї. У кінці її є маленькі дверцята до мого саду. А там у кущах бузку є хвіртка. Через неї ти вийдеш у місто. Ось ключ. — І Недороль поклав дівчинці в руку маленького ключика. — Тільки обіцяй: якщо взнаєш дорогу з мого королівства, розкажеш і мені. Тс-с-с! Я чую кроки! Це він!

Аля так багато наслухалася про Першого Недорадника, що їй дуже закортіло його побачити. Вона зазирнула в шпарку між одвірком і дверима — і мало не скрикнула від подиву!

До Тронної Зали зайшов чоловічок, якого вона колись не домалювала у своєму альбомі! Тоді вона стерла йому обличчя гумкою, бо воно здалося їй жорстоким і злим. А інше так і не намалювала, бо їй саме страшенно обридло малювати. Аля закинула і альбом, і олівці в найдальшу шухляду й відтоді більше не брала їх до рук.

Розділ чотирнадцятий, у якому Алі допомагає Недоштанько

Аля вибралася із замку й зустріла Недоладька. Він провів дівчинку за місто до пустиря, на якому жив Недочеревик. Його будинок був без вікон

і без дверей. Незважаючи на це, Аля все ж таки вирішила сама проникнути до цього зачарованого будинку.

Розділ п’ятнадцятий, у якому Аля проникає до зачарованого будиночка

Недоладько привів Алю на пустир. На ньому височіли купи сміття.

—    Я чекатиму тебе тут, — сказав Недоладько, — аж поки ти не повернешся. Хай навіть мине сто років!

—    Ну-ну, заспокойся! Так довго, думаю, тобі не доведеться чекати! — І Аля попростувала до будиночка з червоної цегли, що самотньо височів серед пустиря.

Дівчинка двічі обійшла його, але не знайшла навіть дірочки, крізь яку можна було б хоч зазирнути всередину. У розпачі вона присіла на камінь під стіною.

—    От якби тут були ось такі малесенькі дверцята. Тільки-тільки щоб я могла в них пролізти, — сказала Аля й легенько провела пальцем по стіні.

І раптом там, де вона провела пальцем, з’явилися дверцята. Саме такі, які вона уявляла. Аля натисла ручку. Двері відчинилися.

Перед нею був довгий коридор з високими вікнами. Аля визирнула в найближче з них і побачила чудовий сад і велетенську клумбу.

Та милуватися не було коли. Дівчинка рушила коридором. З обох його боків було багато дверей. Кожного разу, узявшись за ручку дверей, Аля переконувалася, що всі вони замкнені. Тоді дівчинка звернула в один із бокових коридорів, потім у другий, третій, а кінця їм не було видно.

Аля час від часу виглядала у вікна, які їй траплялися і з лівого, і з правого боку. І завжди за вікном був той самий куточок саду з клумбою.

Вона вже геть знесилилася й сіла на стілець, що невідомо звідки взявся в коридорі.

«Дивно, — подумала вона, — я добре пам’ятаю, що тут не було жодного стільця!» Раптом у неї в голові сяйнула здогадка. Вона швиденько встала — і стілець зник! Тоді знову захотіла сісти — і стілець з’явився.

—    Цікаво, чи всі бажання тут виконуються? — голосно промовила Аля. їй одразу ж захотілося морозива. Так захотілося, що вона аж очі заплющила. А коли розплющила, побачила в своїй руці порцію пломбіру на паличці.

Аля рушила далі, смакуючи недоладянським морозивом, проминула декілька дверей і враз зупинилася.

—    Ой, а якщо я захочу перенестися додому?! — вигукнула вона. — Оце було б чудово!

Дівчинка вже було відкрила рота, але перед очима раптом постав стурбований Недоладько. Вона згадала його слова й уявила, як він чекатиме її на пустирі десять, двадцять і всі сто років.

—    Ні, ні, — схвильовано скрикнула Аля, бо злякалася, що її бажання буде негайно виконане. — Ні, ні! Я тільки хочу дізнатися, як можна вибратися з Недоладії. — І полегшено

зітхнула, коли почула в себе за спиною легенький шурхіт. Оглянувшись, дівчинка побачила клаптик паперу, на якому було написано: «Інструкцію по перенесенню див. у чарівній книзі».

—    Що ж, буду шукати чарівну книгу, — мовила Аля й поспішила далі.

Тут вона завважила, що береться вже за четверте морозиво. «Ну, ще одне — і все!» — дала вона собі слово.

Незабаром Аля побачила ще одні двері. Натисла на ручку — теж замкнені.

—    От якби мені ключ, — проказала вона, і враз щось дзенькнуло.

Аля побачила під ногами ключ, підняла його й спробувала відімкнути двері. Замок тихенько клацнув.

За дверима було темно. Аля обережно ступила через поріг, і тут двері самі зачинилися за нею.

—    Я пропала! — похолола дівчинка. — Це пастка!

Очі поступово звикали до темряви. За кілька кроків вона побачила над самісінькою підлогою маленькі напівкруглі віконця, що скидалися на розрізані навпіл кружальця лимона.

Аля присіла навпочіпки й заглянула в найближче віконце. Там, унизу, була невеличка затишна кімнатка. Віконця, що були в Алі під ногами, виходили в кімнатку під самою стелею.

У каміні палахкотіли дрова. Посередині кімнати, на столі, лежала велетенська розкрита книга.

А на стільці за столом... Аля навіть не повірила власним очам! На стільці сидів той самий чоловічок, якого вона вперше побачила вдома. Тільки тепер він був не малесенький, а на зріст майже такий, як вона. На голові в нього червонів ковпачок. А на лівій нозі не було черевика.

І тепер Аля знала, що звати його — карлик Недочеревик.

Розділ шістнадцятий, у якому Аля читає чарівну книгу «Справаномер»

Книга була величезна. Щоб перегорнути сторінку, Недочере-вику щоразу доводилося підніматися зі стільця. Нарешті він знайшов, очевидно, те, що шукав, бо витяг із кишені окуляри й почав уважно читати. Потім щось записав на папірець, радісно потер руки і аж підскочив від задоволення.

Далі він закрив книгу й присунувся ближче до вогню. Простяг над ним руки й щось тихо замугикав собі під ніс. Він співав голосніше й голосніше. Аля нарешті почала розбирати слова:

Балакають про душу!

А я сказати мушу,

що не знайомий з панею цією!

То щось у ній тримають, то щось у ній ховають, ба навіть як співають — то з душею!

А хто її бачив?

Тримав у руках, чи нюхав, чи пробував з’їсти?

Із чого вона?

З бур’янів?

З комарів?

А може, з лопуцька чи з тіста?

Яка вона?

Чорна, руда чи ряба?

А може,

в якусь пересмужку?

Можливо, давно вже вона не душа, а вже перекинулась в душку?

От і виходить, бачте, що душа не коштує і мідного гроша!

Бо я за те й копієчки не дам, чого побачити не можу сам, або подержати у жмені, або покласти до кишені!

Тут Недочеревик замовк і глянув на годинник на каміні, що як дві краплі води був схожий на годинник з вежі королівського замку.

Тільки в цього годинника була і хвилинна стрілка. Годинник показував за одну хвилину дванадцяту.

Карлик заметушився й почав нишпорити по кишенях. З однієї витяг свого лівого черевика, узув його, тупнув ногою і... зник.

Аля кинулася до дверей, але вони були замкнені. Вона згадала, що залишила ключ у замку по той бік дверей.

—    Швидше, швидше, ключ! — вигукнула дівчинка. І слухала, чи не дзеленькне об підлогу. Але ні! У цій кімнаті бажання не виконувались. Аля зрозуміла, що її замкнено.

Шукаючи порятунку, дівчинка згадала, що в кишені в неї лежить ключ від хвіртки з королівського саду. Вона на всяк випадок спробувала відчинити ним двері. Яка радість — замок легко відімкнувся!

Але як же тепер дістатися до маленької кімнатки? Аля відімкнула вже декілька дверей, однак усі вони вели в ту кімнату, з якої вона щойно вийшла.

З розпачу дівчинка ледь не заплакала. Адже карлик міг повернутися будь-якої миті. А вона так і не встигне прочитати чарівну книгу.

«А якщо спробувати знову...» — подумала Аля, підбігла до стіни й швиденько провела по ній пальцем. З’явилися дверцята. Дівчинка прочинила їх і нарешті опинилася в карликовій кімнаті... Вона підійшла до столу й на обкладинці книги вголос прочитала:

—    Спра-ва но-мер.

«Що за Справаномер такий?» — подивувалась Аля, але треба було поспішати, і вона розгорнула книгу.

було написано на першій сторінці. Аля перегорнула її і радісно скрикнула. Перед очима була

Рівно о 12-й годині, коли хвилинна стрілка затулить годинну, стати перед годинником королівського замку, доробити все, що є в тебе недоробленого, і проказати закляття:

Інструкції до зачарування і розчарування

Інструкція № 12 Як перенестися з країни Недоладії

І до-роби!

І до-пиши!

І роз-почни!

І не лиши! І до-їдай!

І до-пивай!

І з Недо-ладїї ТІКАЙ!

Щоб краще запам’яталось, Аля подум-ки повторила закляття, потім перегорнула сторінку. Далі йшли адреси. Серед них дівчинка прочитала й свою: «вулиця Будівельників, 127, квартира 121». Вона про-біглась очима до кінця списку, до чистої сторінки, на якій раптом почала з’являтися нова адреса — наче хтось невидимою ручкою швидко виводив літеру за літерою. І тут Аля все зрозуміла. «Цей Справано-мер, — подумала вона, — і є отією чарівною книгою, куди записуються всі адреси недороблених справ. І тоді карлик взуває черевика, мчить туди й любісінько забирає недороблене в Недо-ладію! Усе ясно! Щоб перенестися з Недоладії, він узуває черевика, а щоб повернутися — знімає!»

Отож, щоб повернутися додому, їй треба стати на площі перед годинником, заплести другу кіску і, коли проб’є рівно дванадцята, промовити закляття. Аля швиденько перевірила, чи не загубилася стрічка. Ні, вона лежала собі в кишеньці.

Заспокоївшись, Аля гортала книгу далі. «Невже я нічого не дізнаюся про себе?» — засмутилася вона. Але коли перегорнула останню сторінку, зрозуміла, що знайшла те, що шукала. На ній рукою Недочеревика було написано: «Список людей, які не доробляють свої справи і яких я відібрав для перенесення до Недоладії».

Аля звернула увагу, що в списку проти кожного прізвища стояли цифри: дев’яносто вісім, сімдесят шість, п’ятдесят чотири. Біля Алиного імені, що значилось у списку під номером один, була цифра сто і слово «перенесена».

Унизу дівчинка помітила написану дрібненькими літерами примітку: «До Недоладії переноситься лише той, хто не доробив рівно сто справ».

Під номером другим у списку стояло прізвище її сусіда Сашка Тишка і цифра дев’яносто дев’ять. Отже, йому лишилося не доробити тільки одну справу, і він опиниться в країні Недоладії.

«Ні, не буде цього! — вирішила Аля. — Хай-но я виберуся звідси, я всіх їх попереджу».

Вона похапцем вирвала листок і заховала в кишеньку. А тепер — швидше до Недоладька, поки не повернувся карлик!

Аля пальцем намалювала на стіні двері й вийшла в коридор. Потім зробила те ж саме в коридорі й опинилася на пустирі. Двері за нею одразу ж зникли, але тепер вона знала таємницю будиночка.

А до неї, усміхаючись на весь рот, від чого його фізіономія здавалася ще недоладнішою, поспішав Недоладько.

Розділ сімнадцятий, у якому Аля пробує ще раз довести справу до кінця

Вийшовши із зачарованого будиночка, Аля зустріла Недоладька, а також Недоштанька та його друзів. Серед них була дивна чотирикутна бабуся, у якої голова була обв’язана хусткою, кінці якої були зав’язані вузликом і стирчали, як заячі вуха. Вузлик скріплювався гвинтиком. Стара була дуже застудженою. Аля дізналася, що якось один тато попросив свого сина закрутити гвинтика на защіпці старої віконної кватирки. Проте хлопчикові треба було бігти на футбол, і він не докрутив гвинтика й гайнув у двір. Тому через протяг у бабусі Недокватирки постійний нежить, кашель, бронхіт і радикуліт. Аля з великими труднощами, та все ж таки закрутила гвинтика на Недокватирці — і та миттєво видужала. Після цього всі вирушили до недотелю, де Аля всім розповіла, що саме вона не домалювала Першого Недорадника. При цьому вона додала, що знає, як позбавити їхню країну від нього: треба було полагодити хвилинну стрілку на годиннику королівського замку. Виявилося, що Не-докватирка знала годинникаря, якого звали Недождень. Він жив у маленькій комірчині на тій самій вежі з годинником. Було вирішено таємно пробратися до замку й умовити годинникаря полагодити годинника.

Розділ вісімнадцятий, у якому Аля потрапляє до рук Першого Недорадника

Аля з Недоладьком знову подалися до королівського замку. Двері їм відчинила заплакана Недопопелюшка.

—    Що сталося? — стурбувалася Аля.

—    Перший Недорадник наказав відрубати голову Головному Недокухарю нібито за те, що королю на обід він подав круті яйця. Але ж це неправда, яйця були недоварені, рідкі, я сама перевіряла, — схлипуючи, розповідала Недопопелюшка. — Недокухар був такий добрий! Він завжди пригощав мене ласощами з королівського столу! — І Недопопелюшка залилася слізьми.

—    Цить, не плач! — заспокоїв її Недоладько. — Скоро цьому настане кінець.

Недопопелюшка кулачком витерла мокрі щоки і з надією подивилася на свого приятеля. А Недоладько, нашвидку розповівши їй останні новини, запитав:

—    Може, ти знаєш, де живе годинникар?

—    Звичайно, знаю! Адже я щодня ношу йому обід! Я знаю до нього найкоротшу дорогу! Ходімо!

Недоладька вони залишили на кухні, наказавши йому видати себе за нового Головного Недокухаря, якщо причепляться гвардійці.

Недопопелюшка вела Алю незліченними залами старого замку. Вони дуже поспішали. І все-таки перед одними дверима їм довелося зупинитися. У кімнаті, через яку треба було переходити, хтось був. Навшпиньках підкралися вони до дверей і побачили Першого Недорадника. Він складав до високої шафи сувої королівських наказів і наспівував пісеньку:

Порожня голова — не диво.

І з нею можна жить щасливо.

Думки до неї не приходять і мрії з розуму не зводять.

На плечах дуже легко щодня її носить.

А головне — вона ніколи ні від чого не болить!

Ні від горя, ні від радості, ні від щастя, ні від заздрості.

Ні від співчуття,

ні від каяття,

ні взагалі від цього

складного, незручного,

від цього неспокійного життя!

Тут Недорадник повернув голову, і Аля з жахом побачила, що забороло в шоломі підняте, а з шолома визирає обличчя. Точнісінько таке, яке вона на своєму малюнку стерла гумкою, — хиже і зле. Аля схопила Недопопелюшку за руку і схвильовано прошепотіла:

—    Дивися, дивися, у нього те обличчя, яке я стерла гумкою!

—    Яке обличчя? — здивувалася Недопопелюшка.

—    Там, у шоломі!

— Та шолом же порожній! У ньому нічого немає!

«Виходить, Недопопелюшка не бачить його обличчя! — зрозуміла Аля. — І ніхто не бачить! Тільки я!»

У Алі по спині забігали мурашки — чи то від страху, чи то від морозива. Не треба було стільки їсти! Мабуть, починався нежить, бо дівчинка так голосно чхнула, що в порожній залі аж загуло.

Недорадник підстрибнув до дверей, розчахнув їх і схопив Алю за руку.

Розділ дев’ятнадцятий, у якому Недороль Десятий підписує наказ про Алину страту

Перший Недорадник наказав двом гвардійцям провести Алю до Тронної Зали до Недороля Десятого, щоб підписати наказ. У чудернацькі лати були вбрані ці гвардійці. В одного замість шолома на голові стирчала стара зелена каструля без дна, ручками донизу. За щит йому правила кришка від виварки, а за спис — пласка залізяка. З одного боку вона закінчувалася гостряком, а з іншого — кружальцем із чотирикутною діркою посередині. Та залізяка щось нагадувала Алі. Але що? У другого гвардійця до грудей була припасована дерев’яна дощечка, на якій куховарки кришать цибулю, а замість списа він тримав держак від граблів з прив’язаною на кінці виделкою.

Коли Недороль побачив Недорадника й Алю, він затремтів, подумавши, що дівчинка розповіла йому все з нічної розмови. І в цей момент з його голови злетіла корона. До неї кинувся Недорадник, проте Аля його випередила й, схопивши корону, віддала її власникові. На Алине здивування король підписав наказ, згідно з яким її було засуджено до страти (відрубати дівчинці голову наступного дня рівно о дванадцятій). Недорадник наказав гвардійцям відвести Алю в підземелля й пильнувати її.

1. Першою доведеною справою до кінця стало те, що Аля

А домалювала голову Першому Недораднику Б вишила рушничок червоними півниками В домалювала вухо Недоладькові Г пришила бабці крильце

2. Мотлох і не доведені до кінця справи стягує до Недоладії

А Перший Недорадник Б Недороль Десятий В Недочеревик Г Недоштанько

3. Установіть відповідність.

Герой

Вчинок

1    Недопопелюшка

2    Перший Недорадник

3    Недороль Десятий

4    Недочеревик

А намагається провести Алю до годинникаря

Б підписує наказ про страту Алі В закручує гвинтика на защіпці кватирки Г записує адреси недороблених справ Д наказує гвардійцям відвести Алю в підземелля

О

З!

Ш

4.    Про яку Державну Таємницю Недороль розповів Алі? Чи можна цю таємницю вважати вагомою, вартою формулювання «державна»? Як це характеризує Недороля Десятого?

5.    Чому Аля не спробувала перенестися додому, коли була в зачарованому будиночку? Як це її характеризує?

6.    Що ви відчували в той момент, коли Аля потрапила до зачарованого будиночка? За допомогою чого автору вдалося створити атмосферу страху, таємничості й небезпеки?

7.    Що кумедне ви побачили в описі Недокватирки? Чому вона постійно була застудженою? Прокоментуйте вчинок Алі з викруткою.

8.    Охарактеризуйте Недопопелюшку. Чому вона, ризикуючи своїм життям, так віддано намагається допомогти Алі?

9.    Хто сміливіший — дорослий Недороль чи маленька Аля? Підкріпіть свою думку вчинками героїв.

10.    Чи можна вважати злодієм Недочеревика, який намагався покарати дітей, що не доводили справ до кінця? Обґрунтуйте свою думку.

11.    Якби вам довелося озвучувати фільм про пригоди Алі в Недола-дії, то яким би був музичний супровід до шістнадцятого й вісімнадцятого розділів казки? Скажіть про гучність, темп, настрій музики, паузи, музичні інструменти.

12.    Чи погоджуєтеся ви з такими словами Недороля, сказаними про Недочеревика: «Бути без душі — це навіть гірше, ніж бути без голови»? Обґрунтуйте свою позицію.

1.    Прочитайте казку «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії» до кінця.

2.    Підготуйтеся переказати один із розділів казки, попередньо розподіливши їх між собою в класі.

3.    Намалюйте героя казки, якого ви побачили під час читання, не таким, як його зобразила художниця на ілюстраціях у підручниках (за бажанням).

Розділ двадцятий, у якому Аля опиняється в підземеллі

А куди ж поділася Недопопелюшка? Невже вона злякалася й покинула дівчинку в біді?

Звичайно, ні!

Коли Перший Недорадник схопив Алю за руку, Недопопелюшка кинулася на допомогу. Та в цю мить її саму хтось боляче шарпнув за рукав, затулив долонею рота й потяг за двері. Звісно, це був Недоладько! Він не залишився на кухні, а назирці пішов за ними, щоб допомогти, якщо буде треба.

—    Тс-с-с! — приклав Недоладько пальця до губ і пояснив: — Ти нічим їй зараз не допоможеш. Гвардійці одразу ж схоплять і тебе. А разом ми щось придумаємо. От такий компот!

Він визирнув з-за дверей. У кімнаті вже нікого не було.

—    Ходімо, — сказав Недоладько, — треба рятувати Алю.

Тим часом гвардійці відвели Алю до підземелля. Залізні ґрати

перегороджували його на дві нерівні частини. У меншій сиділи засуджені. У більшій тримав своє знаряддя кат. Аля з жахом розглядала те знаряддя.

Тут були різні сокири — маленькі, більші й дуже великі; з короткими і з довгими ручками, із вузькими і з широкими лезами, прямими й загнутими з боків. І кожна сокира стирчала у своїй пласі. Плахи теж були різні — широкі й вузькі, низенькі й високі.

На гачку висіло вбрання ката — червоний ковпак з вирізами для очей.

Гвардійці замкнули за Алею залізні дверцята й мовчки всі-лися на краєчок широченної плахи, що стояла найближче до ґрат.

Дівчинка присіла на оберемок соломи, що правив за ліжко.

«Як дивно! — думала вона. — Той чоловічок, якому я колись не домалювала голову, тепер наказав відрубати голову мені!»

Її сумні думки перервали чиїсь кроки. То прийшов кат. Аля одразу впізнала його. Він мав величезні загрубілі руки й маленькі хитрі очиці.

Побачивши його, гвардійці, наче по команді, піднялися й відійшли в найдальший куток підземелля.

Кат наблизився до ґрат. Улесливо кривлячись і огидно хихикаючи, звернувся до Алі:

—    Чого ти сидиш там у кутку? Хи-хи. Підійди ближче. Я — королівський кат. Хи-хи. Я прийшов, щоб приміряти сокиру до твоєї шиї! Хи-хи! Щоб завтра не гаяти часу. Щоб швиденько — раз-раз і готово! Хи-хи. Треба, щоб усе йшло як по маслу. Я люблю свою роботу. А в того, хто любить свою роботу, усе завжди проходить гладенько! Хи-хи! Краще підготуватися заздалегідь. Хи-хи. Щоб не було ніяких несподіванок.

Він був такий бридкий, що Алю аж пересмикнуло.

Побачивши, що дівчинка дивиться на нього з відразою, кат знову захихотів.

—    Хи-хи-хи! Не дивися на мене так, не дивися! Знаєш, хто я? Я — друга людина в королівстві після Першого Недорадника! Мене всі бояться! Хи-хи! А ще, не забувай, я єдина людина в королівстві, якій дозволено доводити свою справу до кінця! Хи-хи-хи-хи!

Та раптом він перестав хихотіти й жалібно сказав:

—    А я не такий уже й поганий! Я добрий! Ти думаєш, мені тебе не шкода? Ще й як! Але що вдієш — така робота! — І він знову захихотів: — Я бачу, ти не хочеш підійти ближче. Нічого, нічого, не вставай! Ти, напевно, втомилася. Я вже й так бачу, що тобі найкраще підійде ось ця любонька! — І він узяв до рук невеличку сокиру з коротким держаком.

Кат провів пальцем по її лезу. Стурбовано пробурмотів: «Треба трохи підгострити!» Витяг із кишені точило, присів на плаху й заходився гострити сокиру, наспівуючи:

Всі чомусь мене обходять стороною.

І ніхто не привітається зі мною.

І ніхто мені руки не подає — всі не люблять ремесло моє!

І чому,

чому такий я нещасливий?!

Я страшенно ж, я страшенно жалісливий!

І коли когось я страчу — усередині я плачу!

Ну чому,

чому такий я жалісливий!

Нагостривши сокиру, він змахнув із ковпака невидиму порошинку й попрямував до дверей.

На порозі кат обернувся до Алі й сказав:

—    Я пішов! Хи-хи! До скорої зустрічі завтра вранці! Спи спокійно! Хи-хи-хи-хи!

Розділ двадцять перший, у якому Аля, якби вона не спала, могла б почути дивну розмову

Стомлена Аля заснула, а гвардійці почали розмову. Одного звали Недо-борода (у нього було лише півбороди), а другого — Недовус (у цього був лише лівий вус). Вони почали обурюватися, що Перший Недорадник уже почав дітей хапати, їм стало шкода дівчинки. Вони, ніби змовившись, встали й підійшли до залізних дверцят, Недоборода вставив ключ у замок — і тут почулися кроки. Гвардійці з переляку залишили ключ у дверцятах, кинулися назад і повсідалися.

Розділ двадцять другий, у якому в підземеллі з’являється Недороль Десятий

Крадучись, сходами спустився Недороль Десятий. Він розбудив Алю, щоб подякувати за те, що вона врятувала його корону, і щоб попрощатися. Аля здивувалася, бо думала, що король прийшов її врятувати. Недороль сказав, що боїться опинитися на її місці й покинув підземелля, незважаючи на те, що під час їхньої розмови Недовус і Недоборода сказали, що вони не видадуть Недороля, якщо він випустить Алю на волю.

Розділ двадцять третій, у якому Недопопелюшка приходить Алі на допомогу

І знову двері до підземелля тихенько зарипіли й прочинилися, пропускаючи Недопопелюшку. Гвардійці, побачивши її, разом відвернулися від дверей і втупилися в протилежну стіну.

Недопопелюшка навшпиньках підійшла до ґрат і покликала Алю.

—    Це ти?! — радісно підстрибнула дівчинка.

—    Тс-с-с! — Недопопелюшка приклала палець до губ.

Гвардійці завовтузилися, і один із них сказав:

—    Я щось нічого не чую, Недобородо! А ти?

—    Я теж! І навіть не бачу! — відповів другий.

Недопопелюшка полегшено зітхнула й схвильовано сказала:

—    Не падай духом! Ми тебе виручимо! Ніч довга, усі в замку вже поснули, а Недоладько пішов у місто по допомогу.

—    Слухай уважно, Недо по пелюшко! — відповіла їй Аля. — Перш за все треба сховати голову Першого Не дорадника.

—    Як це — сховати?

—    Дуже просто. Треба пробратися до Тронної Зали. Там за троном є ніша. У ній стоять лицарські лати. Шолом від них Не дорадник кожного ранку прилаштовує собі на плечі замість голови. А ввечері знімає й ставить на місце. Зараз ніч. Отже, шолом можна переховати в інше місце.

—    А для чого його ховати? — усе ще не розуміла Недопопелюшка.

—    Ну як ти не розумієш! Без голови Недорадник не зможе наказати катові, щоб той відрубав мені голову. — Аля перевела подих. — А якщо ви звільните мене до ранку, — продовжила вона, — то ще невідомо, чи встигне годинникар полагодити годинника до дванадцятої години. Недорадник накаже гвардійцям схопити його і теж відрубати голову.

—    Тепер я все зрозуміла! — вигукнула Недопопелюшка. — А зараз треба дізнатися, у кого ключ від твоєї в’язниці.

По цих словах гвардійці знову забряжчали своїм залізяччям, і один з них сказав:

—    Здається, ти залишив ключ у замку, Недобородо?

—    Еге ж, у замку, — відповів другий.

—    І дверцята можна відімкнути?

—    Звичайно, якщо повернути ключа ліворуч!

—    І можна випустити дівчинку з в’язниці?

—    Звичайно, якщо хтось захоче це зробити!

І вони знову замовкли, утупившись у стіну.

Недопопелюшка підбігла до дверцят і радісно ойкнула, бо в

замку справді стирчав ключ.

Вона відімкнула двері, схопила Алю за руку, і вони побігли до виходу з підземелля.

Тут у тиші щось знову забряжчало, і почувся голос одного з гвардійців:

—    Ти чув що-небудь, Недобородо?

—    Ні, уяви собі, анічогісінько! І навіть зовсім нічого не бачив! — відповів йому другий.

І з його голосу було чути, що він усміхається.

Розділ двадцять четвертий,

у якому виявляється, що полагодити годинник неможливо

Цієї ж ночі Аля й Недопопелюшка крадькома пробралися до Тронної Зали й заховали шолом під подушку Недороля, який у цей момент міцно й солодко спав. Потім вони попрямували нагору до комірчини, де жив годинникар Недождень. Недопопелюшка його розбудила й попросила полагодити годинника. Той схопився за голову, сказавши, що це неможливо, адже буквально вчора хтось поцупив хвилинну стрілку, яку він так довго беріг, адже завжди відчував, що вона йому обов’язково знадобиться.

Розділ двадцять п’ятий, у якому всі вирушають на пошуки стрілки

Це справді була прикра новина. Адже без стрілки годі й думати полагодити годинника. А без годинника Алі нічого й мріяти про повернення додому. Усі зажурено мовчали.

Та ось Аля підвела голову. В її очах засвітилася надія.

—    А яка вона, ця хвилинна стрілка? — спитала дівчинка. Вона згадала дивний спис одного з гвардійців, які охороняли її в підземеллі.

—    Це довга пласка залізяка, з одного кінця загострена. На другому кінці в неї дірочка, у яку просувається чотирикутна вісь, — пояснив Недождень.

—    Здається, я пригадую, де бачила її! — І Аля розповіла про спис.

—    Швидше туди! Це, напевно, стрілка! — нетямився від радощів годинникар.

Вони вийшли з комірчини. Уже сходило сонце. Починався новий день.

Поминувши кілька кімнат, усі помітили, що в замку діється щось незвичайне. Назустріч їм бігли гвардійці. На превелике здивування, вони зовсім не звертали на Алю уваги. Навпаки, здавалося, що гвардійці самі від когось тікають. Вони на бігу скидали із себе лати й шпурляли зброю. Придворні, з перекошеними від жаху обличчями, тягли якісь вузли та валізи. Усі вони бігли із замку й зникали в кривих вуличках міста.

Дедалі більше дивуючись, Аля з друзями почала спускатися до підземелля. Тут вони наштовхнулися на ката. Він прожогом промчав повз них і зник за поворотом галереї.

А в підземеллі на них чекала ще дивовижніша картина! Усе катове начиння було поперевертане й розкидане, наче тут промчав

ураган. Двоє знайомих нам гвардійців спокійнісінько чатували біля в’язниці. А за ґратами з кутка в куток, наче розлючений тигр, бігав Перший Недорадник без голови! Час від часу він кидався на ґрати і тряс їх, ніби намагаючись зламати.

Аля і Недопопелюшка завмерли від несподіванки й дивилися на цю вражаючу картину. А Недождень тим часом, щось радісно вигукуючи, підбіг до одного з гвардійців і почав виривати в нього з рук списа.

Солдат не чекав такого наглого нападу й тому відчайдушно боронився. Його товариш кинувся йому на допомогу. Невідомо, чим би все скінчилося, якби Аля не підбігла до них.

—    Недобородо, Недовусе, це ж ми! Невже ви нас не впізнали?

Не до вус одразу ж відпустив годинникаря.

Усе ще неприязно поглядаючи на Недожденя, Недоборода, відсапуючись, пробурмотів:

—    А чого він, оце саме, кидається, наче тигр!

За хвилину все з’ясувалося. Аля розповіла гвардійцям, навіщо їм знадобився цей дивний спис.

Недоборода сам простяг його годинникареві зі словами: «Візьми, друже!»

—    Та й взагалі, — сказав Недовус, — я бачу, що настав час скидати із себе це залізяччя.

А Перший Недорадник оскаженіло тряс ґрати в’язниці.

Розділ двадцять шостий, у якому ми дізнаємося, чому Перший Недорадник опинився за ґратами

Справді, як же Перший Недорадник опинився за ґратами?

Уранці він, як завжди, пішов до Тронної Зали, щоб одягти шолом. Обнишпорив усю нішу, та шолома не знайшов. Оскаженівши, Перший Недорадник став бігати по замку і з кулаками кидатися на всіх, хто траплявся йому під руки. Переляканий начальник гвардійців утік із замку. Залишившись без командира, солдати покидали зброю й теж подалися навтіки.

Безголовий Недорадник спустився в підземелля. Він порозкидав усе катове причандалля, намацав найбільшу сокиру й кинувся до в’язниці. Мабуть, вирішив сам відрубати Алі голову.

Та за ним, сховавшись за високу плаху, спостерігали Недоборода та Недовус. Коли Перший Недорадник ускочив за ґрати,

вони швиденько зачинили за ним залізні двері. Тепер він був не страшний нікому!

Саме у цей час у підземелля спустився кат. Однак замість Алі за ґратами плигав Не дорадник без голови.

За своє життя кат немало бачив голів без тулубів і тулубів без голів. Але щоб тулуб без голови отак вистрибував і вимахував руками — таке він побачив уперше в житті! Він вирішив, що його ремеслу настав кінець. Бо навіщо тоді відрубувати голову, якщо тулуб і без неї, наче несамовитий, гасає по в’язниці?

Кат теж дременув із замку.

А Недороль Десятий визирнув зі спальні й побачив навкруги страшний переполох. Він зарився в ліжко, наче в копицю сіна, і тремтів там від страху так, що все ліжко ходило ходором.

Його довго не могли знайти, аж поки хтось здогадався зазирнути в ліжко. І звідти витягли зеленого від переляку маленького чоловічка, у якому ледве можна було впізнати Недороля Десятого.

Розділ двадцять сьомий, у якому Аля не впізнає деяких давніх друзів

Годинникар зі стрілкою спокійно повернувся на вежу. Не гаючи часу, він прив’язався мотузкою до товстої балки й заліз на циферблат велетенського годинника. Аля і Недопопелюшка подавали майстру інструменти.

Коли Аля визирнула з вежі, у неї закрутилося в голові — так тут було високо. Якби ненароком мотузка обірвалася, Недож-день неминуче б розбився. Але він, здавалося, зовсім забув про небезпеку і з насолодою працював.

Цифри на циферблаті радісно усміхалися йому, наче давньому знайомому. І знімали капелюхи, коли майстер постукував по них дзвінким молоточком: дзень-ззень, дзень-ззень!

На циферблаті відчинялися віконечка, і звідти нетерпляче визирали хвилини й секунди. їм так уже хотілося скоріше на волю! А поважні години сварили їх, щоб не заважали майстру працювати.

І так радісно було в годинникаря на серці, що він заспівав! А години, хвилини й секунди йому підспівували! А цифри танцювали, наче старовинний королівський балет.

Ну хто відгадає, чому так буває?

Годинник не всім час один відбиває.

Комусь — поспішає,

комусь — відстає,

а декому — навіть назавжди стає!

Йому відповіли години:

Бо кожна година — неначе людина.

Вона циферблатом крокує невпинно.

І дехто годині іти помагає, а дехто годину безжально вбиває!

Пісню підхопили хвилини:

А кому приємно, щоб його вбивали?

А кому приємно, щоб його втрачали?

А кому приємно, щоб його губили?

Кожному приємно, щоб його любили!

Не витримали і заспівали секунди:

А дехто години вбиває.

А дехто хвилини втрачає!

А дехто секунди губить,

Бо дехто свій час не любить.

І знову заспівав годинникар:

А коли щодня і щогодини не втрачаєш ти ані хвилини — стане другом диво-циферблат, і в ділах у тебе буде лад.

А далі всі підхопили хором:

Бо кожна година — неначе людина.

Вона циферблатом крокує невпинно.

Тому ти годині іти помагай, тому ти ніколи її не вбивай!

І ось уперше за багато років годинник почав вибивати час. З гарними мелодійними передзвонами відбивав він дев’яту годину ранку. Аля і Недопопелюшка слухали його й дивилися з бійниці вежі на місто. Воно лежало перед ними, наче на долоні.

Раптом до них долинув невиразний гомін. Аля побачила, що до площі суне натовп. Вів натовп Недоладько.

Недопопелюшка потягла Алю вниз, радісно вигукуючи:

—    Це Недоладько, Недоладько прийшов!

Недоладько дуже зрадів, коли побачив дівчаток живими та здоровими.

—    А ми прийшли визволяти тебе, — звернувся він до Алі.

Аля обернулася і впізнала багатьох знайомих недоладян. Потім

знову перевела погляд на Недоладька й раптом ляснула себе по лобі.

—    Стій тут, нікуди не ходи! — гукнула вона йому й зникла в замку.

Дівчинка побігла на кухню, знайшла в каміні кілька холодних вуглинок, міцно затисла їх у кулаці й поспішила назад.

—    Стань отут, Недоладьку, — хвилюючись, попросила Аля. — Зніми, будь ласка, капелюха й повернися обличчям до сонця. — Вона поставила Недоладька впритул до кам’яного муру, перевела подих і взяла вуглинку. Намалювала йому друге вухо, підправила ніс і продовжила коротку ліву ногу.

Але нічого не змінилося. Що ж вона забула? Так, ямочку! Тремтячою рукою дівчинка торкнулася середини Недоладькового підборіддя...

І сталося диво! Вухо стало справжнім, перекривлена постать вирівнялася, нога подовшала...

Перед Алею стояв стрункий гарний хлопець. Недоладька важко було б упізнати, якби не ті ж щирі очі та добра й лагідна усмішка.

Аля сяяла від задоволення.

Хтось торкнувся її руки, і дівчинка побачила Недовуса, який стояв поруч і благально дивився на неї. Аля зрозуміла все без слів

і швиденько домалювала йому правого вуса. Він одразу ж перетворився на справжній. Ось коли Алі довелося попрацювати! Недоладяни тісно обступили її. Знадобилася не тільки Алина голка з ниткою, але й викрутка, і вуглинки та ще багато різних інструментів, які позносили недоладяни.

Сонце підбилося височенько, та Аля все ще доробляла — малювала, зашивала, докручувала, прибивала.

А коли нарешті спинилася перепочити, побачила, що навкруги кипить робота. Недоладяни вже самі допомагали одне одному. На площі стояв гамір: там щось прибивали, там пиляли, там клепали. І всюди сяяли усмішки! Усмішки, яких раніше так не вистачало в цій країні!

Нарешті Аля згадала про годинник. Його стрілки показували за п’ятнадцять хвилин дванадцяту. Вона побігла шукати Недо-ладька. Він саме щось пиляв разом із Недоштаньком, у якого штани вже мали обидві холоші.

— Ну от, — сказала їм Аля, — тепер я спокійно можу повертатися додому. Адже я навчилася доробляти все, що починаю! Ходімо швидше до годинника, бо в нас обмаль часу! Кличте з нами всіх, хто хоче покинути цю недоладну країну.

Та Недоладько, опустивши голову, чомусь знічено переминався з ноги на ногу.

Розділ двадцять восьмий, у якому Аля дістає подарунок

Недоладько не поспішав до годинника. Він зізнався, що не хоче покидати зі своїми друзями Недоладії. Адже Аля повернеться додому, домалює Недорадника, і він назавжди зникне з їхньої країни. А короля вони влаштують на роботу, якої той забажає. Потім вони дороблять усе, що ще не доробили, і заживуть на славу. Адже це їхня батьківщина! Недочеревик буде приносити недороблені справи, а вони їх гуртом дороблятимуть.

Потім один із недоладян, весь вишитий півнями, вийшов із натовпу. Аля збагнула, що це її недовишитий рушничок до бабусиного дня народження. Дівчинка почервоніла, а потім їй було подаровано пакунок, у якому лежав новий, вишитий червоними півнями рушничок. Аля подякувала й попрощалася зі словами: «Не забувайте мене, а я вас ніколи не забуду».

Розділ двадцять дев’ятий, у якому Аля домальовує Першого Недорадника

Аля глянула на годинника. Стрілки показували за одну хвилину дванадцяту. Аля витягла з кишені стрічку і швиденько заплела косу. Годинник почав відбивати дванадцяту.

І до-роби!

І до-пиши!

І роз-почни!

І не лиши!

І до-їдай!

І до-пивай!

І з Недо-ладії

ТІКАЙ! —

проказала дівчинка. І враз їй здалося, що вона знову впала зі стільця, бо сиділа на підлозі у своїй кімнаті. Усе було, як і раніше. Лише біля неї лежав пакуночок із рушничком.

«Неначе в ракеті!» — подумала Аля. Підвелася з підлоги й знайшла в книжковій шафі старий альбом з недомальованим чоловічком. Дівчинка взяла олівець і почала домальовувати йому голову.

У кімнаті було тихо. Тільки олівець шурхотів по альбомному листку. І Аля мимоволі почала наспівувати пісеньку, яка склалася сама собою:

Бувають ще на світі справжнісінькі дива: під гумкою зникає у когось голова!

Комусь не вистачає то серця, то руки, з’являються на світі недо-чере-

вики.

Бувають чудеса справжнісінькі на світі!

Виходить, ти і я за все-усе в одвіті?

Що тут недоробив — отам вилазить боком!

Буває, що добро з одним виходить оком!

А чесність — без руки, а правда — без ноги!

Буває, що і з друзів виходять вороги!

От і виходить — перше гарненько поміркуй, а потім вже — не допиши, не дороби, не докажи або не домалюй!

Аля дуже старалася. Однак обличчя в чоловічка знову, як і першого разу, вийшло хиже і зле. Та перемальовувати Алі було ніколи — на неї чекала важлива справа: з кишеньки виглядав ріжок довгого списку шелеп-недотеп.

А в цей час у Недоладії Недовус і Недоборода, які все ще вартували Першого Недорадника, побачили, як той швидко-швидко закрутився на одному місці, наче дзиґа, і... зник, наче його й не було!

А тепер швидше поздоровити бабусю! Аля взяла рушничка і враз зупинилася. Але як же вона подарує його бабусі, коли не сама вишивала цих гарних червоних півнів?! «Та якби я не навчила їх доробляти, цього рушничка взагалі б не було! — подумала Аля. — Виходить, у ньому є й часточка моєї праці! Отже, так і скажу бабусі — це від мене і від моїх друзів!»

І дівчинка рішуче прочинила двері до бабусиної кімнати.

Розділ тридцятий, останній, і хоч він дуже короткий, його не можна вважати недоробленим, бо такі вони і є, ці останні розділи, які ще звуться епілогами

Карлик Недочеревик і досі тиняється по білому світу і збирає в Недоладію недороблені справи. А недоладяни негайно їх доробляють.

І невідомо, хто кого переможе, бо ще багато тут у нас недороблених справ.

Недороль Десятий влаштувався працювати нічним сторожем. Він цілі ночі грає сам із собою в кості. Кат працює гострильником. Краще за нього ніхто не може нагострити кухонного ножа чи ножиці.

А Перший Недорадник висить у Алі над письмовим столом, пришпилений до стіни. Він злісно дивиться на Алю. Адже це через неї він так і не став королем.

Однак Аля аніскілечки його не боїться. Та й ніколи їй звертати на нього увагу. Бо в кишеньці в неї ще величенький список з адресами, на які вона неодмінно мусить завітати.

А до тебе вона ще не приходила?

Повість

Художні твори бувають різних видів за формою, змістом, обсягом. В одних діє два-три герої, а в інших — багато. Зважаючи на такі особливості, літературні твори поділяються на жанри (або різновиди). Багато жанрів ви вже знаєте, серед них: казки, міфи, легенди, народні перекази, байки, вірші, оповідання. А ось новий для вас жанр — повість. Повісті властиві такі ознаки:

•    прозова мова;

•    великий обсяг;

•    декілька або багато героїв;

•    розповідь про події.

Отже, повість — це великий розповідний прозовий твір, у якому широко змальовано життя одного або кількох героїв протягом тривалого або важливого за подіями часу.

Художній твір «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії» за жанром — повість, адже ця книжка велика за обсягом (з ілюстраціями і без скорочень 120 сторінок!), вона написана прозовою мовою (хоча в деякі розділи автор ввела пісеньки, а вони написані віршованою мовою), у ній діє багато героїв, а різні важливі події відбуваються впродовж короткого проміжку часу. Крім того, ця повість казкова, адже в ній діють вигадані герої (Недороль Десятий, Недоштанько, Недопопелюшка та ін.), відбуваються чарівні події (перенесення дівчинки Алі з реального життя в країну Недоладію; проникнення Алі в зачарований будиночок через намальовані пальцем на стіні двері та ін.).

Повісті бувають казковими, історичними, соціально-побутовими та іншими. Найближчий до повісті жанр — оповідання. Воно, на відміну від повісті, значно менше за обсягом, події в ньому відбуваються протягом короткого часу, та й героїв у цьому жанрі, як правило, — один або два. Більший від повісті за обсягом — роман, але з цим жанром за шкільною програмою ви вперше ознайомитеся в 9 класі; це буде роман Пантелеймона Куліша «Чорна рада».

1.    Хвилинну стрілку від годинника замкової вежі не за призначенням використовував

А Недочеревик Б Перший Недорадник В Недоборода Г Недовус

2.    У кінці повісті нічним сторожем влаштувався працювати

А Перший Недорадник Б Недороль Десятий В Недочеревик Г кат

3.    Установіть відповідність.

Герой

Пісня

1    Аля

2    кат

3    Недочеревик

4    Недороль Десятий

А Всі чомусь мене обходять стороною. І ніхто не привітається зі мною.

І ніхто мені руки не подає — всі не люблять ремесло моє!

Б Що тут не доробив — отам вилазить боком!

Буває що добро з одним виходить оком!

В А дехто години вбиває.

А дехто хвилини втрачає!

А дехто секунди губить,

Бо дехто свій час не любить.

Г Порожня голова — не диво.

І з нею можна жить щасливо. Думки до неї не приходять і мрії з розуму не зводять.

ОТ

Герой

Пісня

 

Д От і виходить, бачте, що душа не коштує і мідного гроша!

Бо я за те й копієчки не дам, чого побачити не можу сам!

4.    Які особливості має повість як літературний жанр?

5.    Із скількох розділів складається повість «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії»? За яким принципом автор поділила повість на розділи?

6.    Як діалоги допомагають розкрити характер героїв? Підкріпіть свою думку конкретними прикладами з тексту повісті.

7.    Що таке відповідальність? Хто з героїв повісті від початку й до кінця відповідальний, а хто таким стає з часом?

8.    У яких кольорах ви побачили країну Недоладію? Чи змінювалися барви впродовж усього твору?

9.    Як відомо, у казках добро перемагає зло. Яке зло переможене в історії про Алю?

10. Які людські якості виховує повість Г. Малик «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії»?

11.    Яка з ілюстрацій до повісті вам найбільше сподобалася? Чим с&-U ме? Які риси зовнішності героїв передають прикметні особливості їхнього характеру, внутрішні якості?

12.    У зверненні до читачів повісті «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії» Г. Малик сказала, що «ВСЕ-ВСЕ на світі залежить від нас з вами. І ми з вами залежимо один від одного». Чи згодні ви з тим, що все залежить від нас? Висловіть свої міркування, посилаючись на приклади з повісті.

ш

1.    Напишіть продовження пригод Алі та її нових друзів (1 с.).

2.    Підготуйтеся до інсценізації одного з розділів повісті.

3.    Напишіть листа одному з героїв казкової повісті з порадами, як стати кращим (за бажанням).

Радимо прочитати

Г. Малик. «Подорож Алі до країни сяк-таків» і «Третя подорож Алі».

 

Це матеріал із підручника Українська Література О.М. Авраменко 5 клас

Автор: admin от 9-11-2013, 18:20, Переглядів: 71359