Чи можна побачити минуле, або Історія на карті
 |
|
На уроці навчитеся 1. Розрізняти умовні позначки на історичній карті та користуватися нею. 2. Показувати на карті території розселення слов’ян - предків українців, знаходити історичні регіони України. 3. Показувати на карті області та обласні центри України, кордони сусідніх держав. |
Кожна подія відбувається не тільки в певний час, а й у певному місці. Тому для істориків важливо орієнтуватися в просторі. Навчатимуть вас цього вміння історичні карти -зменшені зображення земної поверхні, її частин або окремих країн світу, на яких позначають ті або ті події.
Історичні карти створюють на основі географічних, з якими вам доводилося працювати на уроках природознавства. Проте історичні карти істотно відрізняються від них. Насамперед використанням кольорів. Наприклад, якщо на географічній карті кольором позначають висоту місцевості над рівнем моря (зелений - низовини, коричневий - гори), то на історичній - території держав, розселення народів тощо. Крім того, зображення на історичній карті означають події, що відбуваються в часі. Приміром, з карти можна довідатися, як зростала територія держави впродовж певного часу, куди прямували війська, коли і де відбулася битва, коли виникло місто і коли було зруйноване тощо.
Свої таємниці історична карта відкриває лише тому, хто вміє її «прочитати», тобто розшифрувати й витлумачити. Щоб це зробити, потрібно уважно роздивитися умовні позначки й пояснення до карти, розташовані в її нижньому куті.
Намалюйте умовні позначки, якими користуються, щоб показати 1) дві різні території або держави; 2) перехід певного району від однієї держави до іншої; 3) місця битв; 4) пересування військ або народів;
5) кордони держав, регіонів, областей, територій; 6) міста. Перевірте один в одного, чи правильно виконали завдання.
Як демонструвати історичні об’єкти на карті
1. Кордони держав слід обводити указкою по замкненій кривій.
2. Напрямки військових походів та пересувань показуйте за стрілками, які позначено на карті.
3. Міста показуйте дотиком указки до умовної позначки (кола-пунсона або зображення міста), а не до назви міста на карті.
4. Річки слід показувати за течією - від витоків до гирла.
Розглянувши карту на сторінці 64 підручника, дайте відповіді на запитання: 1. У якій області України розташоване місто (село), у якому ви мешкаєте? До якого історичного регіону воно належить? 2. Які історичні регіони лежать на півночі, які - на заході, а які на сході нашої держави?
3. Назви яких історичних регіонів указують на їхнє місцерозташування?
4. Якими історичними землями протікає Дністер?
Кого називають давніми слов’янами? Де мешкали слов’яни — предки українців?
До українців часто застосовують назву слов’яни, адже український народ належить до слов’янських. Крім українців, до слов’ян належать білоруси, росіяни, чехи, словаки, поляки, болгари, македонці, словенці, чорногорці та серби. Вчені умовно поділяють усіх слов’ян на три гілки: західну, східну та південну. Українці разом з білорусами та росіянами належать до східної гілки слов’янських народів.
Предків сучасних слов’янських народів називають давніми слов’янами.
Основним заняттям давніх слов’ян було землеробство та скотарство. Наші предки вирощували просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес, льон і коноплі. З городини знали горох, ріпу, редьку, цибулю й часник. З тварин розводили корів, кіз, овець, свиней. Помічниками в слов’янських господарствах були воли та коні. Живучи поміж лісів, у краю річок та озер, слов’яни були вправними мисливцями та рибалками, полювали не лише для того, щоб здобути додаткові харчі, а й заради хутра - чи не найціннішого товару, який збували сусіднім народам. З-поміж ремесел - так називають заняття людей з виготовлення знарядь праці та побутових предметів, одягу - неабиякої вправності досягли в ливарній справі та ковальстві. Давні слов’яни були язичниками, тобто обожнювали сили природи - сонце, небо, грім та блискавку.
|
Роздивіться малюнок давньослов’янського поселення. Складіть розповідь про буденні турботи давніх слов’ян. |
 |
Живучи племенами, давні слов’яни час од часу об’єднувалися в більші спілки - племінні об’єднання, або союзи племен. Назви східнослов’янських племінних союзів, які проіснували до утворення держави в 9 ст. із центром у Києві, зберіг літопис «Повість минулих літ». За свідченням літописця, на території України мешкали сім племінних об’єднань: поляни, деревляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці та сіверяни. Саме їх дослідники вважають безпосередніми предками українців.
Роздивіться карту «Східнослов’янські племінні союзи на території України» на сторінці 66. Покажіть один одному на карті місто Київ, річку Дніпро, межі розселення східнослов’янських племінних союзів -предків українців. Назвіть східнослов’янські племінні союзи, що мешкали на наших теренах у 7-8 ст. і були предками українців. Які союзи племен були пред -ками білорусів та росіян?
Яким є адміністративно-територіальний устрій сучасної України?
На території України нині 24 області. До складу України належить також Автономна Республіка Крим. Столицею України є її найбільше місто - кількамільйонний Київ. Загалом в Україні 454 міста.
У нашій країні живе понад 45 млн осіб. За переписом населення на 5 грудня 2001 року міське населення складало 32 млн 574 тис. осіб, сільське - 15 млн 883 тис. осіб. Міських жителів більше в індустріальних східних і південно-східних областях: Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Харківській, Запорізькій. Сільське населення переважає в західному регіоні України - Закарпатській, Чернівецькій, Івано-Франківській, Тернопільській областях.
Поряд з українцями, яких є понад 37 млн, в Україні мешкають росіяни (понад 8 млн), білоруси (275 тис.), молдовани (258 тис.), кримські татари (248 тис.), болгари (204 тис.),
угорці (156 тис.), румуни, поляки, євреї, вірмени, греки й представники багатьох інших національностей.
Скориставшись картою, покажіть території областей. Знайдіть місто -столицю України, міста - обласні центри. Знайдіть міста, розташовані на заході та сході, півночі та півдні. Покажіть держави, з якими межує Україна.
1. Що треба знати, щоб користуватися історичною картою?
2. Розглянувши карту на сторінці 66 підручника, вкажіть назву східнослов’янського племінного союзу 7-8 ст., землі якого лежали:
1) на північному сході від полян, на лівих притоках Дніпра;
2) на південь від полян;
3) на захід від полян;
4) між Дністром та Прутом.
3. Виберіть речення, у яких ідеться про давніх слов’ян, складіть з них розповідь.
1. Були предками українців.
2. Примандрували на наші землі 5 - 7 тисяч років тому.
3. Були кочовиками.
4. Жили племенами, кожне з яких мало свою назву.
5. Плем’я очолював князь, який мав при собі військові загони - дружини.
6. Сусідні народи називали їх кінними стрільцями з лука.
7. Обожнювали сили природи.
8. Були надзвичайно войовничим народом.
9. Центрами племінних земель були укріплені міста-городи.
10. Збереглося ім’я одного з правителів, легендарного засновника міста Києва - Кия.
4. Скориставшись картою на сторінці 67, дайте відповіді:
1. На які адміністративно-територіальні одиниці поділено Україну? Які з них мають найбільшу територію?
2. Якими областями протікає Дніпро?
3. З якими державами межує Україна?
Чи цікаво вам працювати з історичною картою? Що найбільше сподобалося? Чи легко складати історичні карти? Навіщо це роблять?
Прочитайте текст і дайте відповіді на запитання.
З-поміж багатьох іноземців, які в 16 - 18 ст. відвідали Україну й залишили по собі оповідні джерела про неї, особливе місце, безперечно, належить французькому інженерові Гійому Левассеру де Боплану (1600-1673). Гійом де Боплан перебував на нашій землі близько 17 років, протягом яких багато подорожував, збираючи матеріали для великої карти України і спеціальних карт окремих регіонів українських земель. Адже цей французький інженер був фахівцем і з картографії. На так званій Генеральній карті України відображено 1293 об’єкти, зокрема 993 назви населених пунктів та 160 назв річок. Боплан уперше подав
на карті територію України на підставі математичних вимірів, що дало змогу картографам на початку 18 ст. уточнити карту Європи.
До своїх карт Боплан підготував докладні пояснення, які й становлять зміст його книжки «Опис України». Вона вийшла друком у Руані 1651 р., одразу ставши надзвичайно популярною. Праця Боплана, яка знайомила європейців з природою та географією України, побутом і звичаями українців, була перекладена багатьма мовами і видавалася в Лондоні, Варшаві, Вроцлаві.
Без Васька й Миколки не відбувалася жодна помітна подія в містечку. Зрозуміло, що майже завжди ті подвиги були звичайнісінькими хлоп’ячими витівками, тож через тиждень-другий про них усі забували. Найдовше протрималася на першому місці в хіт-параді чуток Васькова й Миколчина втеча з дому. Щоправда, подія та перетворилася на втечу в оповідях сусідів. Насправді ж хлопці зважилися на археологічну експедицію. Одного дня, прихопивши з дому лопати й старенького намети-ка, друзі вирушили в степ. Не думайте, що мандрувати треба було світ за очі. Ні! Степ розпочинався за Васьковим і Микол-чиним городом, бо їхні родини мешкали на околиці містечка.
Наміри хлопці мали найшляхетніші - знайти скарб. «От мрійники, - подумаєте ви. - Хіба можна серйозно сподіватися на коштовну знахідку в наш час, коли все довкола сотні разів копано-перекопано?!» Хлопці теж так думали, аж поки не повернувся з армії Васьків старший брат Сашко. Він мріяв навчатися на історика, просто марив славою видатного археолога, тож одразу записався до археологічної експедиції. У ті роки в нашому степу українські вчені досліджували скіфські поховання. Скіфи - давній народ, який мешкав колись на території України. Основним заняттям скіфів було скотарство - розведення худоби. Потребуючи нових пасовиськ для худоби, скіфи постійно переходили з місця на місце, тобто були кочовиками. За такого способу життя народи не залишають по собі кам’яних споруд - ні веж, ні палаців, ні мурів. Тож єдиними скіфськими пам’ятками є могили-кургани. Скіфи вірили, що смерть людини означає закінчення її життя земного й початок потойбічного. Могили заможних скіфів облаштовувались як підземні житла. У глибоких ямах вони споруджували з дерева кілька приміщень, які називають катакомбами. Небіжчика клали туди, вбраного в найошатніший одяг, що мав його за життя, у коштовних прикрасах і зі зброєю, поряд ставили посуд із наїдками та напоями.
Поряд із господарем був і його бойовий кінь у спорядженні, раби. Зверху підземне житло перекривали дошками й насипали над ним курган. Що шанованішим був небіжчик, то вищий курган насипали над його могилою.
Про все це розповів Васькові й Миколці Сашко, який тепер працював на розкопках кургану, відомого під назвою Товста Могила. Два тижні від нього не було ні слуху ні духу. Васько-ві вже набридло огризатися на кпини хлопців, тому він сам, випереджаючи розпитування, глибокодумно зауважив: «Та який із Сашка скарбошукач. Оце коли б ми з Миколкою вирішили податися за скарбами, будьте певні - з порожніми руками не повернулися б». Хлопці на ці міркування дружно реготали, бо знали, що найчастіше мрії Васька й Миколки мріями таки й лишалися. Проте наприкінці квітня на кілька днів повернувся Сашко.
- Тримайте, шибайголови, може помудрішаєте, - жартував Сашко, даруючи Васькові й Миколці дві позеленілі бляшанки.
- А що воно?
- Знахідка зі скіфського кургану.
- Оце й усе!
Сашко, як видно, чекав на таку реакцію меншого брата, бо заторочив як по написаному. Виявилося, що Товста Могила -гарно збережений скіфський курган, у якому було кілька поховань. «Два тижні невтомної праці проклали шлях для наступних досліджень, - розповів Сашко. - Керівник експедиції, вчений-археолог Борис Мозолевський з кожним днем, проведеним на кургані, ставав упевненішим: Товста Могила подарує світові дивовижні пам’ятки. Одного дня під вечір пощастило розкопати бронзові оздоби воза та поховальної упряжі - тільки різноманітних бляшок було під дві сотні!»
- Оце вони і є, ті бляшки? - перепитав Васько.
- Ні, ті, з кургану, поїдуть до лабораторії. Ці ж я змайстрував на зразок скіфських, вам на сувенір, - відповів Сашко.
Відтоді Васько й Миколка втратили спокій. Сашко наприкінці квітня знову подався в експедицію, а хлопці почали обмірковувати, як самим долучитися до археологів. Минув травень, ось уже й середина червня, а друзі все не наважувалися. «Коли б хоч Сашко приїхав на кілька днів, розповів, що там знайдено», - нетерпеливився Васько. «Якщо завтра він не повернеться - рушаймо! Бо поки ми сидітимемо на печі, без нас усі скарби скіфські знайдуть!» - поставив крапку Миколка.
Коли вирішено, то вирішено. Наступну ніч хлопці вже гаяли в степу... Третій день археологічної експедиції був знаменним. Хоч скарбів хлопцям знайти не пощастило, зате знайшли їх самих. Серед пошукової команди був і Сашко.
- Поки ви тут шанці1 копаєте, у Товстій Могилі пектораль знайшли.
- Яку пектораль?
- Царську. Це нагрудна прикраса з чистого золота. Шедевр давнього мистецтва.
Васько й Миколка якусь мить мовчали, похнюпивши голови, а тоді почали розпитувати. Найбільше їх здивувало, що курган, який насипали над небіжчиками дві з половиною -три тисячі скіфів упродовж тижня, знімали найсучаснішою технікою більше місяця. А царську прикрасу було знайдено на глибині вісім з половиною метрів од рівня поля. Двадцять три століття беріг український степ цю унікальну пам’ятку.
«Ой, яке ж воно гарне! - вигукнула Яринка, коли побачила море. - І зовсім не таке, яким собі уявляла». Кільканадцять годин подорожі нарешті позаду, тож Яринка приєдналася до гурту дівчаток, які захоплено розпитували в екскурсовода про мешканців морських глибин. Поки дівчача компанія гомоніла про те, де на узбережжі можна назбирати перламутрових скойок на намисто, хлопці вже бродили у воді, забрьохавшись мало не по пояс. Екскурсовод, нітрохи не збентежений допитливістю дівчат (мабуть, звик за багато років роботи в дитячому таборі), саме розповідав про дельфінів-афалін - найбільших тварин Чорного моря. Та, почувши нестримний хлоп’ячий регіт, урвав розповідь.
- Здається, маємо вже першого пірнальника, - насупився він.
І ось хлопці, обступивши мокрого як хлющ товариша, навперебій розповідають про пригоду. Героєм, точніше жертвою морської стихії, який першим на собі відчув нестримну силу чорноморської хвилі, був Петрик. Такий собі Котигорошко, бо хоч і сказав, що закінчив третій клас, був дрібнішим за декого з другокласників, тож не дивно, що хвиля повалила його з ніг.
- На сьогодні досить, - підсумував екскурсовод. - Ходімо в корпуси - облаштовуватися, сушитися й відпочивати. Бо завтра у вас багатий на враження день. Поїдемо до міста.
«От тобі й маєш, - розчаровано зітхнула Яринка. - Не встигли виїхати з міста, як знову маємо туди мандрувати. Нічого й казати: гарний початок канікул».
Ранок наступного дня видався тихим і хмарним. «Маємо ще одну прикрість. Південь називається», - картала долю Ярин-ка, вмостившись біля вікна туристичного автобуса.
- Це добре, що сьогодні хмарно, - зауважив екскурсовод, коли автобус рушив. - Сонечко вас пожаліло, видно, знає, що ви тільки-но приїхали й ще зовсім не засмагли. До речі, чи не забули нотатники, олівці, фломастери? Побачите стільки, що варто буде одразу записати й намалювати, щоб потім було що розповідати в школі.
- Що ж ми, по-вашому, міст не бачили? - озвалася Яринка.
- Таких - ні. Бо місту, до якого їдемо, більше двох з половиною тисяч років. Збудували його на березі севастопольської бухти переселенці-греки, які знайшли на кримській землі свою другу батьківщину. Ось і приїхали. Зараз ви ступите на землю древнього Херсонеса.
Діти висипали з автобуса й опинилися на узвишші, з якого відкривалася панорама розкопок. Увагу привертали міські мури. Вони були складені з білокам’яних брил і на дотик виявилися напрочуд теплими. «Як черінь1 у бабусі на печі», -подумки зауважила Яринка, непривітний настрій якої випаровувався як крапелька солоної морської води з гладенької гальки.
Стіни Херсонеса, що й тепер здіймалися подекуди до 10 метрів заввишки, особливо вразили хлопців, які тут-таки почали сперечатися, чи легко їх було здолати за давнини.
З розповідей екскурсовода діти довідалися, що назва «Херсонес» походить від грецького слова «півострів». Від самого початку свого існування місто мало чітку прямокутну забудову. Прямі вулиці сягали завширшки шести метрів і були щільно забудовані. Археологи розкопали міський театр, монетний двір, багато жител, господарських споруд - виноробень, гончарних печей, рибозасолювальних ям, лазень. До нашого часу вціліли рештки грецьких храмів. Найдивовижніше, що все це можна було побачити на власні очі, доторкнутися рукою, зазирнути всередину. Тож коли екскурсія закінчилася й діти отримали змогу перевести подих у затінку, бо від вранішньої прохолоди не лишилося й згадки, ніхто й не подумав перепочивати. Усі розбрелися містом, щоб іще раз оглянути старожитності.
Яринка з приятелькою побігла до театру, бо хотіла сфотографуватися на кам’яних глядацьких лавах.
Обійшовши амфітеатр1, дівчата вмостилися на кам’яній лаві. І тут Яринці спало на думку спробувати себе в ролі акторки. Перестрибуючи з камінця на камінець, вона дісталася сцени та раптом зачепилася за кам’яний виступ і... Все полетіло сторчголов. За якусь мить, оговтавшись, дівчинка роззирнула-ся й отетеріла. Навколо неї юрмилися стрункі засмаглі люди у світлому легкому вбранні - хітонах2 і накидках. Юрба гомоніла: здається, всі були чимось схвильовані. Підвівшись, Яринка чимскоріш відійшла вбік, придивилася, де б сховатися. Неподалік, на розі вулиці, вона побачила велику будівлю, прикрашену різьбленими колонами, й подалася туди. «Напевно, найнепомітнішою я буду за крайньою колоною», - подумала Яринка й спробувала прослизнути туди. І раптом - з кимсь не розминулася. Те, кого вона побачила, збентежило її ще більше. У затінку колони причаївся невдаха Петрик - той самий, який напередодні відкрив сезон купання.
«Ти завжди втрапляєш у халепи?» - спитала Яринка. «Буває, - зізнався хлопець, - хоча таке - вперше. Уяви, зачепився за цеглину і... Отямився тут. Та годі про це, давай краще під-стежимо за цими людьми, може, довідаємося, що з нами трапилося і як із цієї пригоди виплутатися».
Греки збиралися на головній міській площі - агорі. Кремезний окличник, повертаючись у різні боки, урочисто виголошував: «Вперед проходьте! Проходьте вперед!». Скоро на площі стало тісно від люду - зійшлося мало не все місто. Щоправда, тут були тільки чоловіки - так заведено в грецьких полісах3. По якійсь хвилі гамір стих і до громадян звернувся поважний городянин. Він говорив, що настав час посвятити в херсонесити молодь. Наперед вийшло кілька десятків юнаків, які по черзі, звівши очі до неба, виголосили присягу: «Клянуся богами й богинями олімпійськими4, що не зраджу Херсонеса. Я служитиму народові й радитиму йому найкраще й найсправедливіше для держави і громадян... »
Яринка, приголомшена побаченим і почутим, озирнулася на свого супутника. І саме вчасно, бо він знову перечепився об камінець на бруківці і падав. Яринка схопила його за руку і відчула, що летить, летить у провалля. А коли підвелася, то була біля сцени херсонеського театру. Як не дивно, поряд з нею сидів, розтираючи забите коліно, Петрик. «Оце політ!» -тільки й мовила Яринка.
На завершення екскурсії Херсонесом діти відвідали музей археологічних знахідок. Найбільше всіх вразила мармурова плита, вирізьблена словами присяги херсонеситів. Коли екскурсовод читав текст пам’ятки, Яринка відчула на собі погляд й озирнулася. Петрик, щасливо всміхаючись, шепотів: «Зевсе, Геє, Геліосе, Діво, божества олімпійські! Я не замишлятиму ніякої несправедливої справи проти будь-кого з громадян... »
Лекція з історії закінчилася, й студенти-першокурсники метушливо згортали конспекти. Раптом крізь гамір десь із середини аудиторії гукнув розхристаний юнак:
- Шановний професоре, а чи траплявся вам випадок, коли ви зрозуміли, що ваша слава насправді належить не вам, а козакам-запорожцям, історію яких ви так невтомно досліджуєте?
Дмитра Івановича Яворницького, видатного козакознавця, запитання зупинило майже у дверях. Хвильку повагавшись, професор як завжди тихо, ніби по-змовницькому, мовив:
- Слава, дорогенькі мої, річ химерна. Мабуть, мав рацію давньоримський мудрець, коли запевняв, що справжня слава в тім, щоб робити те, що гідне бути описаним, і писати те, що гідне бути прочитаним...
Студенти вже не квапилися йти на інші заняття, а знову сиділи на лавах, затамувавши подих, бо знали, що кращого оповідача, ніж професор Яворницький, годі шукати.
- Козацька минувшина, яку я досліджую, гідна бути не лише описана, а й намальована. Те, що слава беззастережно належить цим українським лицарям, я знав завжди. Мав багато нагод у тому пересвідчитися. Та найкумедніші випадки траплялися після того, як художник Ілля Рєпін представив на суд публіки свою знамениту картину «Запорожці».
- Ви маєте на увазі, що консультували Рєпіна з усіх питань козацького побуту - одягу, зброї, звичаїв, - не вгавав допитливий юнак.
- Ні, бо така праця, хоч і вельми почесна для мене, навряд чи гідна опису.
- Пан професор пишається тим, що в певному сенсі став персонажем картини, - долучився до розмови інший студент. -Адже це правда, що ви, Дмитре Івановичу, позували Іллі Рєпі-ну для образу писаря?
- Справді, для мене велика честь ще й так прислужитися живопису. Втім, для слави це пусте. Розкажу вам, що довелося мені якось почути від таких-от студентів, як і ви.
Було це кілька років назад. Закінчивши лекції, я зайшов до бібліотеки. Зайняв вільне місце й поринув у читання. Та невдовзі увагу мою привернули двоє студентів, що сиділи поряд. Вони весь час перешіптувалися, киваючи в мій бік. Я прислухався. «Знаєш, професор Яворницький такий славолюб! - почув я. - Вмовив Рєпіна, щоб той увічнив його на своїй картині, а тепер ще й хизується, розповідаючи студентам, що всі його впізнають. Один мій приятель розповідав, як Яворницький хвалився своїм знайомством з Левом Толстим. Каже, що їхав якось у поїзді. У купе з ним - славнозвісний письменник. Проте не встиг він відрекомендуватися, як Толстой першим подає руку. “Упізнав вас, шановний, ви писар з картини Рєпіна «Запорожці”».
- Саме так, дорогенькі, і народжуються легенди, - все ще таємничо зауважив професор і додав: - Утім, частка правди в цій оповіді є. Ілля Рєпін списав персонажів своєї картини з багатьох відомих людей, за походженням українців. Серед зображених і генерал Михайло Драгомиров (його увічнено в постаті кошового Сірка), і художник Микола Кузнєцов (поранений в голову козак), і колекціонер-меценат Василь Тарновський (худорлявий військовий суддя в чорній шапці й золотистій сорочці). Та тільки з письменником Толстим я познайомився не через зображення на картині. Гостював у нього, бесіду мав про давню минувшину. І познайомив нас, до речі, студент.
Зала загула. Запитання сипалися зусібіч. Цікавилися і долею картини, відзначеної золотою медаллю на виставці в Мюнхені, і українським корінням художника Іллі Рєпіна, який народився на Харківщині. Та найбільше розпитували про героя картини - кошового отамана Івана Сірка.
- Чи правда, що із сотні походів, у які ходив Сірко, жодного не було програно?
- Чи правда, що коня міг на скаку спинити?
Чи міг кошовий у степу дорогу знайти з зав'язаними очима?
- Що скажете, професоре, на таку чутку: мовляв прожив Сірко двісті десять років, а коли помер, то козаки землю на його могилу шапками носили?.. Правицю ж отаманову сім років після його смерті брали в походи, вірячи, що з Сірковою рукою не знатимуть поразки.
Дмитро Яворницький усміхнувся.
- Багато легенд живе про Сірка. Запевняю вас, що шанували козацького отамана навіть його супротивники. А що вже тогочасні володарі! Листувався він і з царем московським, і з королем польським.
- То легенда про лист турецькому султанові, якій присвячено картину Рєпіна, - не вигадка? - не вгавали студенти.
- Можливо, хтось із вас зробить відкриття, розгадавши цю загадку козацької історії. Безсумнівно лише те, що вільнолюбством, радістю та гумором, властивими запорожцям, сповнені і лист, і картина.
Студенти розходилися зі сміхом, підбадьорюючи одне одного козацькими дотепами й жартами, яких пригадали чимало.
Видно й справді слава козацька - не тільки у військовій майстерності, а й у меткому слові, душевній пісні, щирому сміхові.
Це матеріал із підручника Вступ до історії України 5 клас В.С. Власов
Автор: admin от 17-10-2013, 22:00, Переглядів: 18920