Соціальні зміни і розвиток
Протягом багатьох років у вітчизняній соціології термін «соціальні зміни» не вживався. У суспільних науках і практичній політиці у нас культивувалося поняття «соціальний розвиток», що позначає лише певний вид соціальних змін, які миють спрямованість у бік поліпшення, ускладнення, удосконалення. Однак існує безліч інших соціальних змін, які неможливо визнати змінами у бік удосконалення, як, наприклад, виникнення, становлення, зростання, зникнення, перехідний період і т. д. Тому й одержало популярність більш широке поняття «соціальні зміни», яке не містить оціночного компоненті, охоплює широке коло соціальних змін безвідносно до їх спрямованості. Під соціальними змінами мають на увазі не будь-які зміни, що відбуваються у певній сфері (економічній, політичній, духовній), а зміни соціальних систем, соціальної стратифікації, соціальних спільнот, соціальних процесів, інститутів, організацій, їх взаємодії.
Таким чином, поняттям «соціальні зміни» позначаються різні зміни, що відбуваються протягом деякого часу в соціальних спільнотах, групах, інститутах, організаціях і суспільствах, у їх взаєминах між собою, а також між окремішії індивідами.
Зміни можуть здійснюватися на всіх рівнях суспільства як системи:
- на рівні особистості (зміна статусу);
- на рівні організацій та інститутів (виникнення одних інститутів, ліквідація або реформування інших);
- на рівні малих і великих соціальних груп (поява фермерів, підприємців);
- на соцієтальному рівні (економічний розвиток/занепад у країні, її розпад).
Соціологія розглядає безліч типів соціальних змін, зокрема:
- прогресивні (рух уперед) і регресивні (відкат назад) зміни;
- імітаційні (копіювання існуючих форм соціального життя) і інноваційні (створення нових форм соціального життя);
- еволюційні й революційні.
На останніх зупинимося трохи докладніше, оскільки, з одного боку, вони характеризують дуже істотні моменти соціального розвитку, а з іншого боку — часто є об'єктом спекуляцій. Еволюція — це процес повільних поступових кількісних змін, які не торкаються сутності самого явища. Революція — цс відносно швидкий процес радикальної зміни явища, який веде до виникнення нової якості. Стосовно суспільства - це корінний переворот у житті суспільства, затвердження нового ладу, форма переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої.
У літературі, у тому числі навчальній, часто не тільки протиставляються ці типи розвитку, але й стверджується, що в кожного з них є прихильники, які визнають тільки «свій» варіант розвитку. Це надумане твердження. Якщо прихильників першого варіанта, які визнають винятково еволюційний шлях розвитку суспільства, дійсно багато, то прихильників другого, які визнають винятково революційний варіант розвитку, ви навряд чи знайдете, хіба що у самих підручниках і аналогічній літературі. У теорії марксизму, а саме його обвинувачують в абсолютизації революції, еволюція й революція взаємопов'язані, є ланками безперервного ланцюга розвитку.
Безумовно переважним у часі є еволюційний тип розвитку, що відображує поступове нагромадження позитивних параметрів або змін в об'єкті. Але в кожного об'єкта є межа нагромадження цих змін, після якої система виходить з рівноваги, руйнується, а її місце займає інша, більш розвинена й відкрита для наступного розвитку, доки все не повторюється знову.
Проілюструємо це на прикладі розвитку транспорту. Винахід колеса та приручення тяглових тварин було, безумовно, революційною подією для прадавніх людей. Після цього минула ера кількох тисячоліть еволюції. Від примітивного возу до вишуканих екіпажів, різноманіття спеціалізованих повозок, що використовувалися для перевезення різних вантажів. Однак у XX ст. гужовий транспорт поступився автомобілю, який, у свою чергу, з часом буде замінено чимось більш сучасним. Ці зміни мають революційний характер.
Слід зазначити, що революційні зміни відбуваються тоді, коли, з одного боку, колишня система досягає повного розквіту, вичерпуючи можливість наступних змін у рамках даної якості, а з іншого боку, коли вже є в наявності передумови для виникнення нової, що несе в собі потенціал більш високого рівня розвитку. Як правило, нова система формується не тільки на місці старої, але й з деякими її елементами, з відтворенням її позитивних якостей.
До речі, прихильники еволюційного підходу до розвитку суспільства, насправді не настільки категоричні відносно революції, як самі про це говорять. Вони не заперечують значення буржуазно-демократичних революцій, які розчистили шлях становлення капіталістичного суспільства. Вони заперечують Соціалістичну революцію, що, відповідно до марксистської доктрини, має привести до заміни капіталізму соціалізмом.
Які ж причини породжують соціальні зміни? Вони можуть бути зовнішніми відносно суспільства (екзогенними): територія, її рел'єф, клімат, наявність або відсутність ресурсів тощо га внутрішніми (ендогенними), які породжуються самим суспільством. У XX ст., особливо в його першій половині, у багатьох з'явилася ілюзія незалежності людства від сил природи, ідея про панування людини над нею. Однак уже у другій половині XX ст. людство зіткнулося із зворотним ефектом своєї могутності: виробничі сили стали настільки могутніми, що вивели екосистему з рівноваги, спричинили процеси, що загрожують самій цивілізації — вичерпуються ресурси, з'явлюються озонові діри, глобальне потепління, зростає частота та масштаб глобальних катаклізмів. І людство повинно знайти варіанти нласного переустрою з метою нейтралізації цих глобальних викликів.
Друга група причин, що породжують соціальні зміни, виникає у процесі функціонування самого суспільства в силу його самодостатності та саморозвитку. З приводу того, що конкретно породжує саморозвиток суспільства, серед вчених не існує єдності поглядів, і можна говорити про перевагу таких варіантів відповіді.
Соціокультурні теорії першопричиною соціальних змін вважають зміни, що відбуваються в соціокультурній сфері, — світогляді, релігії, свідомості соціальних груп, суспільства в цілому. Такі зміни впливають на розвиток усього суспільства.
Соціально-економічні теорії головну причину вбачають у зростанні продуктивних сил, що детермінують зміни у виробничих відносинах, в економіці як базисній сфері.
Індустріально-технологічні теорії вважають, що соціальні зміни витікають з технологічних змін.
На питання, чи мають соціальні зміни причинно-обумовлений або випадковий характер, також пропонується дві відповіді.
*Марксизм підкреслює причинну обумовленість всіх соціальних явищ, вважає розвиток суспільства природно — історичним процесом.
*Соціальний дарвінізм вважає, що соціальні зміни відбуваються завдяки випадковим варіаціям і природному відбору.
Сьогодні існує три групи теорій, що претендують на цілісне розкриття механізмів розвитку суспільства, це:
1)теорії еволюційного розвитку суспільства (соціальним еволюціонізм);
2)формаційна теорія (марксизм);
3)циклічні теорії (теорії культурно-історичних типів).
Історично першою була розроблена марксистська теорія історичного процесу, що претендує на статус природничо-істо ричної. У чому її сутність? Всій живій матерії (як системі, що саморозвивається), всім її проявам споконвічно, в інстинкті самозбереження закладено два «вектори» його реалізації — прагнення до розширення свого «життєвого простору» як джерела життєвих ресурсів і підвищення ефективності механізму їх добування й використання. Рівною мірою це стосується біологічних видів, що ведуть одноосібний або стадний спосіб життя. Саме ці «вектори» лежать в основі всієї системи відносин живого із зовнішнім середовищем (природою), визначивши відомі нам сьогодні етапи й форми еволюції тваринного світу, що постійно пристосовувався до природи та її змін.
Не були винятком у цьому і наші пращури, але тільки до виникнення праці, за допомогою якої вони опосередкували свої відносини з природою. З цього моменту саме праця, зростання продуктивних сил стали засобом забезпечення зазначених вище векторів розвитку.
Візьмемо, приміром, першу — прагнення до розширення життєвого простору. Первісний рід контролював невелику територію. Умовно кажучи, це коло з радіусом, що дорівнює половині денного переходу. Тобто, як би далеко не йшли наші предки вранці, до своєї стоянки вони повинні були встигнути повернутися до приходу темряви. Інакше вони ризикували не повернутися взагалі.
Виникнення землеробства і скотарства дало можливість значно розширити контрольовану територію, перейти від роду до племені, союзу племен, а потім і народності. Натуральний тип господарства, коли основна маса продуктів і виробів споживається на місці їх виробництва, на тисячоліття визначив територіальні рамки народностей як необхідні і достатні для відтворення суспільства. Всі великі державні утворення створювалися політичним шляхом і були недовговічні.
Виникнення промисловості, товарного виробництва, які вимагали широкого внутрішнього ринку для забезпечення стійкого попиту на однотипну продукцію, зробило необхідним і можливим наступний крок у цьому напрямку — від народностей перейти до націй, створити більші централізовані держави. Ми бачимо й наступні кроки, коли зростання продуктивних сил вимагає вже появу міждержавних утворень — Європейського Союзу та ін. Зрозуміла й подальша траєкторія — усуспільнене людство. І глобалізація, що відбувається сьогодні, — підтвердження й прояв даного процесу.
З цим погодяться навіть соціологи, які визнають індустріально-технологічну обумовленість соціальних змін. Часткові погодяться вони і з трактуванням механізму прояву другого вектора — підвищення ефективності добування ресурсів унаслідок неухильного вдосконалення знарядь праці і технологій, технічного, а потім і науково-технічного прогресу. Проте вони не сприймають марксистське трактування ще однієї складової цього прогресу — соціально-економічної, пов'язаної зі зміною мотивації праці безпосереднього виробника.
Праця та суспільство нероздільні. Разом із тим сама праця ішутрішньо суперечлива: вона — джерело благ і вона ж — процес витрати життєвих сил людини. У першій якості її хочуть збільшити, у другій — уникнути. До виникнення приватної власності це протиріччя було внутрішнім, воно стимулювало кожного шукати більш ефективні способи діяльності. З виникненням приватної власності й доданого продукту ситуація кардинально змінюється. Суспільство ділиться на класи — на тих, хто працює, і тих, хто, організовуючи їх працю, привласнює доданий продукт. З цього моменту відносини з приводу присвоєння доданого продукту (доданої вартості) залишаються ядром всієї системи суспільних відносин. І так буде завжди, доки існуватиме інститут приватної власності.
Авжеж, умовою існування такої організації суспільної праці і' примушення одним класом іншого, що опирається, у свою чергу, на володіння якимось значущим для цього суспільства ресурсом. Історичні епохи розрізнялися способом добування доданого продукту, а відповідно, і типом ресурсу, який для цього використовується, послідовно переходячи від сили до грошей, а від них — до знань. Варто тільки підкреслити, що перехід від одного виду ресурсу до іншого жодним чином не зменшував значення попереднього, оскільки наступний включав його в себе.
Логіка розвитку суспільства проявляється в нерозривній єдності двох тенденцій, що супроводжують людство на всьому шляху його розвитку з моменту виникнення приватної власності, — від рабовласницького суспільства до феодального, а від нього до капіталістичного — зниження жорсткості зовнішнього примусу до праці й одночасного підвищення її ефективності. Пояснення цього парадоксального на перший погляд поєднання в тому, що на зміну зовнішньому малоефективному примусу приходить більш ефективна внутрішня мотивація, обумовлена тим, що все більшу частину виробленого продукту одержує у вигляді винагороди сам працівник. Досить подумки простежити цей ряд: раб, кріпак, працівник капіталістичного виробництва ХІХ ст. і сучасний робітник у США або Європі. Збільшується частка необхідної праці, в якій безпосередньо зацікавлений сам робітник, а отже, змінюється й моти вація його трудової діяльності, і зменшується частка доданої праці (доданої вартості), що одержується під примусом.
З моменту виникнення приватної власності і класів протягом декількох тисячоліть людство неухильно йде шляхом втілення цих тенденцій. І як складна система, що прагне до підвищення своєї ефективності, буде й далі йти цим шляхом, неминуче наближаючись до логічного результату — звільненню праці, або, говорячи словами К. Маркса, — до комунізму.
Однак, крах Радянського Союзу, який першим здійснив спробу перейти від капіталізму до соціалізму, був розтлумачений як повний провал доктрини Маркса та підтвердження непорушності капіталізму і теорій соціального еволюціонізму, в яких ні доданому продукту (доданій вартості), ні класовому антагонізму, а тим більше соціальній революції місця вже не залишилося.
Соціальний еволюціонізм являє собою і пробу глобального осмислення історичного процесу як частини загального, нескінно різноманітного й активного процесу еволюції космосу, Сонячної системи, Землі, Одним з перших теоретиків соціального еволюціонізму був англійський соціолог Герберт Спенсер. У соціології Спенсера реалізована основна ідея соціального еволюціонізму XIX ст. — ідея існування історичних стадій людського суспільства, що розвиваються від простого до складного, від традиційного до раціонального, від неосвіченого до освіченого, від суспільства з ручною технологією до суспільства з машинною технологією, від нечітко інтегрованого до строго інтегрованого.
У рамках соціального еволюціонізму виник ряд теорій, які поставили перед собою мету відобразити поступальний рух суспільства на основі порівняння його минулого та нинішнього стану. Першу спробу створення такої теорії здійснив Ф. Тьонніс, розмежувавши поняття «громада» (гемайншафт) і «суспільство».
На основі протиставлення традиційного та сучасного суспільств у 50-60-ті роки XX ст. сформувалася теорія індустріального суспільства (Р. Арон, У.Ростоу). Теорія індустріального суспільства описує поступальний розвиток суспільства як перехід від відсталого аграрного (традиційного) суспільства, в якому панує натуральне господарство і станова ієрархія, до передового індустріального суспільства. Для індустріального суспільства характерні:
- розвинена та складна система поділу праці в суспільстві в цілому при спеціалізації в конкретних сферах виробництва і управління;
- масове виробництво товарів на широкий ринок;
- механізація й автоматизація виробництва і управління;
- науково-технічна революція.
З точки зору цієї теорії основні характеристики великої промисловості обумовлюють форму поведінки людей не тільки в сфері організації та управління виробництвом, але й у всіх інших сферах громадського життя.
У 60-ті роки XX ст. теорія індустріального суспільства отримує розвиток у теорії постіндустріального суспільства, яка активно розробляється в американській (Д. Белл) і західноєвропейській (А. Турен) соціології. Відповідно до даного підходу суспільство у своєму розвитку проходить такі стадії як:
* доіндустріальне суспільство;
* індустріальне суспільство;
* постіндустріальне суспільство.
Основні характеристики цих стадій суспільного розвитк представлено в табл.
Стадії суспільного розвитку
Критерії |
Доіндустріаль- не суспільство |
Індустріальне суспільство |
Постіндустріальне суспільство |
Основна сфера діяльності |
Сільське господарство, гірнича справа |
Обробна промисловість |
Сфера послуг |
Основні виробничі ресурси |
Земля, природна сировина |
Капітал |
Знання, інформація |
Найбільш впливова соціальна група |
Землевласники, священики |
Промисловці, банкіри |
Вчені, менеджери- консультанти |
Специфічні форми соціальної організації |
Церква, армія |
Корпорації, банки |
Університети |
Соціальна стратифікація |
Стани, касти, рабство |
Класи |
Професійні групи |
Соціальний статус індивіда визначається |
владою |
грішми |
знаннями |
Рівень освіти |
Абсолютна більшість населення безграмотна |
Широке поширення середньої та середньої фахової освіти |
Загальне середнє, широке поширення вищої освіти, збільшення тривалості навчання |
Задоволення потреб |
вітальні (необхідні для життя) |
Матеріальний добробут, основні соцпотреби |
Самореалізація |
Н.М. Семке
Автор: admin от 4-04-2012, 17:59, Переглядів: 4403