Суспільство та основні теорії його вивчення
Існують такі теорії суспільства:
Атомістична теорія. Відповідно до цієї теорії, суспільство розуміється як сукупність діючих особистостей та відносин між ними. Згідно з цією теорією, кожна людина представляється сидячою у центрі витканої нею павутини, яка зв'язує її безпосередньо з деякими іншими членами суспільства й опосередковано — з усім світом. У сучасній соціології цей підхід представлений «мережною теорією». У ній основний акцент робиться на діючих індивідах, які приймають соціально значущі рішення ізольовано один від одного. Розкриваючи механізми соціальної взаємодії людей, атомістична теорія є основою вдосконалення систем впливу на поведінку людей — менеджменту, реклами, піартехнологій тощо.
Теорії соціальних груп. Суспільство інтерпретується як сукупність різних пересічних груп людей. Прикладний характер такого підходу до аналізу суспільства яскраво проявляється в ході виборчих компаній. Кандидати, партії або блоки, які беруть участь у виборчому процесі, зацікавлені в одержанні найбільш повної інформації про реальне структурування електорального поля, докладної характеристики всіх більш-менш значущих соціальних груп суспільства та відомостей про характер їх взаємозв'язку.
Інституціональні або організаційні теорії
Для прихильників такого підходу суспільство — це велика сукупність людей, які спільно здійснюють соціальне життя в межах цілого ряду інститутів і організацій. Саме соціальні інститути й організації гарантують сталі відносини між людьми, встановлюють стійку структуру всіляких форм колективного життя, без них неможливо було б забезпечення потреб, гарантування організованого процесу колективної діяльності, регулювання конфліктів, розвиток культури тощо.
Розуміння суспільства як сукупності взаємозалежних і взаємодіючих соціальних інститутів та організацій більшою мірою властиво політичному керівництву країни — керівникам держави, уряду, парламенту, лідерам політичних партій. Розробляючи плани розвитку країни, держбюджет та ін. вони розглядають країну як сукупність конкретних інститутів і організацій.
Суспільство як соціальна система
Найбільш глибоке уявлення про суспільство, його природу, механізми функціонування й розвитку можна одержати лише при розгляді його як соціальної системи. Даний підхід базується на двох основах — визнанні суспільства як реального соціального феномена та застосуванні системного підходу до його вивчення. Перша була закладена ще у вченнях О. Конта і Г. Спенсера, для яких суспільство було цілісним соціальним організмом. Вони розглядали його як історичний результат природно складних взаємин людей, стійку систему соціальних зв'язків і відносин між індивідами та соціальними групами, регульованих законом, звичаями, і тим, що пізніше було названо соціальними інститутами.
Варто розмежовувати поняття «суспільство» як історично обумовлений спосіб спільної життєдіяльності людей і близькі, але не тотожні йому поняття «країна» і «держава».
Держава являє собою штучний політичний конструкт — інститут, покликаний управляти цими взаємодіями, політична організація країни, що передбачає певний тип влади, наявність апарату керування.
Країна — територія, що має певні кордони і має державний суверенітет.
Суспільство — це сукупність усіх засобів взаємодії та форм об'єднання людей, що склалися історично, мають спільну територію, спільні культурні цінності та соціальні норми, характеризуються соціо-культурною ідентичністю її членів.
Основні ознаки суспільства, за Е. Шилзом:
1) суспільство не є частиною якої-небудь більшої системи (автономність і самодостатність суспільства);
2) шлюби укладаються між представниками даного об'єднання;
3) воно поповнюється здебільшого за рахунок дітей тих людей, які вже є визнаними представниками об'єднання (самовідтворення).
4) об'єднання має територію, що вважається його власністю;
5) має власну назву і власну історію;
6) воно має власну систему управління;
7) об'єднання існує довше середньої тривалості життя окремого індивіда (цілісність і стійкість);
8)його згуртовує загальна система цінностей, звичаїв, традицій, навичок, які називають культурою.
Системний підхід — це міждисциплінарний метод пізнання, що застосовується при дослідженні та конструюванні складноорганізованих об'єктів — систем різних типів і класів. Розроблений у середині мйнулого століття, він широко застосовується при дослідженні складних об'єктів, що розвиваються, — багаторівневих, ієрархічних, що, як правило, самоорганізуються, — біологічних, психологічних, соціальних, технічних та інших.
Система (від гр. — «складене із частин»,«з'єднане») — сукупність елементів, що перебувають у відносинах і зв'язках між собою і утворюють певну цілісність, єдність. Показником цілісності є наявність у системи якості, відсутньої у всіх її елементів.
Відповідно до загальної теорії систем, усе у Всесвіті організоване в системи, що складаються із взаємозалежних елементів, які є підсистемами більших за розміром. Цілісність системи проявляється у. процесі її взаємодії із зовнішніми умовами свого існування, у ході якого вона здатна змінювати свою структуру. Повною мірою це стосується суспільства.
Суспільство являє собою системну організацію соціальної взаємодії і соціальних зв'язків, що забезпечує задоволення всіх основних потреб людей, саморегулююється та самовідтворюється.
І хоча загальна теорія систем склалася тільки в минулому столітті, саме поняття системи має тривалу історію. Ще за часи Античності була сформульована теза про те, що ціле більше суми його частин. Проблема цілісності пізнання, а потім і суспільства займала значне місце в багатьох філософських школах минулого.
Системний підхід дає ключ до розуміння системних об'єктів, виділяючи головні компоненти системи, зокрема:
1)елементи;2) структуру (спосіб взаємозв'язку елементів у ціле);3)функції.
Необхідно особливо підкреслити активну, домінуючу роль структури системи. Властивості об'єкта як цілісної системи визначаються не тільки і не стільки підсумовуванням властивостей його окремих елементів, скільки властивостями його структури, особливими системоутворюючими, інтегративними зв'язками розглянутого об'єкта.
Специфіка соціальної системи полягає в тому, що вона складається на базі тієї або іншої спільності людей (соціальної групи, соціальної організації, суспільства), чия поведінка детермінується певними соціальними позиціями (статусами), які вони Займають, і конкретними соціальними функціями, які вони виконують, соціальними нормами та цінностями, прийнятими в даній соціальній системі, а також їх різними індивідуальними якостями.
Основні характеристики суспільства як системи:
Цілісність. Є наслідком певного характеру зв'язків певних елементів і не допускає їх вільної зміни, що виходить за певні рамки. Це те, про що досить часто забуває більшість вітчизняних політиків, які пропонують свої програми перебудови суспільства. Здебільшого пропоновані ними заходи або неможливі, або деструктивні для даної системи.
Відкритість. Взаємозв'язок із зовнішнім середовищем. Система формує і проявляє свої властивості в процесі взаємодії із середовищем.
Стійкість. Здатність зберігати свою структурно-функціональну організацію при зміні зовнішнього середовища.
Самодостатність. Джерела функціонування та розвитку перебувають у ній самій.
Самовідтворення. Суспільство постійно відтворює систему соціальних відносин, структур і соціальні якості індивідів, включених у їх функціо-нування.
Варіативність. У моменти порушення рівноваги системи вибір варіанта наступного її стану може відбутися під впливом якогось незначного чинника. Момент можливості такої зміни називається точкою біфуркації. Виникнення останньої може бути пов'язано, приміром, з парла-ментськими або президентськими виборами в країні.
Компенсаторність. Коли у суспільства виникає нова потреба або з якоюсь із існуючих потреб не справляється призначений для цього інститут, суспільство для збереження стабільності віддає цю функцію, хоча б тимчасово, іншим інститутам. Наприклад, коли після сильного снігопаду комунальні служби не встигають розчистити навіть основні міські магістралі, на допомогу їм спрямовуються військові підрозділи, студенти і співробітники вузів та ін.
Багаторівневгсть. Практично у всіх підручниках із соціології виділяються такі рівні суспільства: Мікрорівень (рівень окремо взятого індивіда), Мезорівень (рівень соціальних груп і соціальних інститутів) та Макрорівень (рівень суспільства в цілому).
Розвиток. Про нього докладніше поговоримо пізніше.
Які конкретно теорії розглядають суспільство як систему? Це соціальна філософія марксизму (історичний матеріалізм), створена у середині XIX ст. К. Марксом і Ф. Енгельсом і розроблена через століття структурно-функціональна те орія Т.Парсонса. Підкреслимо: обидві теорії системні, хоча й виникли ще до детальної розробки загальної теорії систем і системного підходу. Ви вже ознайомилися з ними у курсі філософії, проте аналізуючи сутність та відмінності формаційного і цивілізаційного підходів, нагадаємо основні положення цих теорій.
У марксизмі суспільство розуміється як система, що складається з трьох основних сфер — економічної, політичної та духовної (ідеологічної). Базовою, тобто такою, що лежить в основі і детермінує (зумовлює) основні параметри сфер виступає економіка. Існує і четверта сфера — соціальна, для якої деякі соціологи знаходять місце між економікою та політикою. З цим важко погодитися, оскільки визначення цих сфер здійснюється за різними критеріями. 'Гри названі сфери виділяються на основі змісту, тобто з приводу чого складаються відносини в суспільстві — з приводу виробництва благ — економіка, з приводу влади — політика, з приводу норм і цінностей — культура. Соціальна ж сфера розкриває суб'єктивність суспільства, тобто розкриває — між ким і як складаються ці відносини з приводу виробництва, влади, норм і цінностей. Якщо три перші сфери можна зобразити як розташовані одна над одною, — економіка, політика, культура, то соціальна сфера — їх вертикальний зріз. Вона розкриває способи та механізми взаємодії людей, груп, прошарків і класів даного суспільства.
Економіка не тільки забезпечує суспільство ресурсами, необхідними для його життєдіяльності, але й зумовлює тип і рівень розвитку сфер політики й культури. Як підсистема суспільства економіка включає в себе виробничі сили (людей з їх умінням та навичками, знаряддя й засоби праці, предмети праці) та виробничі відносини, що є формою зв'язку елементів виробничих сил у процесі виробництва. Це відносини власності, відносини розподілу й обміну діяльністю.
Єдність виробничих сил та відповідних їм виробничих відносин утворює спосіб виробництва. Його рухомою частиною виступають виробничі сили, які безпрестанно розвиваються, на відміну від виробничих відносин, що зберігають свою форму. На якомусь етапі такого розвитку сукупність накопичених змін вступає у протиріччя з існуючою формою виробничих відносин, які починають виступати тормозом подальшого росту виробничих сил. Відбувається перехід до нового типу виробничих відносин, які відповідають досягнутому рівню виробничих сил.
Наведемо приклад. Первісне суспільство з примітивним рівнем виробничих сил ледве забезпечувало просте відтворення первинного роду, могло базуватися тільки на спільній колекційній праці та колективній власності. Голодний до смерті мисливець не намагався з'їсти здобич на місці, а з останніх сил ніс її до голодаючої спільноти (общини). Він рятував не тільки спільноту, а й себе, оскільки іншого разу його власне спасіння в аналогічній ситуації буде залежати від здобичі, принесеної іншим членом роду. Хоч наївно бачити в цьому акт свідомості — така модель поведінки була продиктована інстинктом самозбереження. З виникненням землеробства і скотарства, а разом з ними й доданого продукту, що створював саму можливість для частини суспільства не займатися матеріальним виробництвом, відразу виникають класи та класовий поділ суспільства. Як зазначав Ф. Енгельс, вже на ранньому етапі розвитку суспільства голова, що планує роботу, навчилась перекладати її на чужі плечі. Однак у цей час відбувається не тільки виникнення нового типу виробничих відносин і способу виробництва.
Цей перехід значною мірою зумовив виникнення самої політичної сфери, оскільки в її основі лежить не тільки потреба в інституті влади як інструменті злагодженої діяльності великих мас людей, але й потреба в інструменті віднімання доданого продукту. Без примусу, з власної волі людина не віддасть продукт своєї праці, на виробництво якого витратила свої життєві сили. У рамках всього суспільства можливість одного класу привласнювати плоди іншого забезпечувалась політичним домінуванням першого над другим.
Відбуваються і зміни у сфері культури — вона поповнюється таким компонентом як ідеологія, що покликана лігітимізувати це політичне домінування, запевнити в його природності, справедливості і т.д. І якщо на ранніх етапах розвитку класового суспільства це забезпечувалося здебільшого за допомогою релігії, то з часом все більшу роль починають відігравати світські теорії.
Тому суспільство являє собою цілістну систему, в якій всі елементи не просто взаємопов'язані, але й базуються на певному способі виробництва. Відповідно у марксизмі виділяють п'ять історичних типів суспільства, які називаються суспільно- економічними формаціями, це:
первісний лад;
рабовласницький лад;
феодалізм;
капіталізм;
комуністична формація.
Перехід від однієї формації до іншої здійснюється на основі соціальної революції. Соціальна революція — це корінний якії ний переворот у всій соціально-економічній і політичній системі суспільства. Економічною основою революції є конфлікт між зростанням виробничих сил суспільства та застарілою, консер вативною системою виробничих відносин. Цей конфлікт пос тійно поглиблюється та проявляється у посиленні соціальних антагонізмів і загостренні класової боротьби. Першим актом соціальної революції є завоювання політичної влади. На основі інструментів влади клас, що переміг, здійснює перетворення в усіх інших сферах суспільного життя. Таким чином виникають передумови для формування нової системи соціально-економічних і духовних відносин. З точки зору марксистів, велика і стратегічна роль революцій полягає в тому, що вони знищують перепони на шляху суспільного розвитку.
Зовсім інший погляд пропонують прихильники функціональної школи, засновником якої є американський соціолог Толкотт Парсонс.
Постійне відтворення способів взаємозв'язку і взаємодії компонентів, а отже, збереження цілісності і стабільності суспільства забазпечується шляхом виконання суспільством певних функцій. Т. Парсонс визначає основні функції, без яких система як така існувати не може, це:
- здатність до адаптації (забезпечується економічною підсистемою суспільства);
- ціледосягнення (забезпечується політичною підсистемою);
- інтеграція (забезпечується правовими інститутами та звичаями);
- відтворення структури (забезпечується системою вірувань, мораллю й органами соціалізації).
Чим послідовніше здійснюється функціональний поділ діяльності на рівні інститутів і соціальних ролей, тим стабільніше сама соціальна система. Ця модель виявляється дуже продуктивною для вирішення практичних задач забезпечення стабільності будь-якої соціальної системи — від сім'ї, фірми, корпорації до суспільства в цілому. Однак її слабким місцем є розкриття механізму розвитку. Тим більше що соціальні протиріччя, які, на думку багатьох соціологів, є джерелом розвитку і пронизують будь-яку систему, Парсонс розглядає як прояв дисфункції, з якою необхідно боротися.
Сьогодні для нас особливої гостроти набуває теорія розвитку, спираючись на яку ми змогли б розробити стратегію перетворення України на високорозвинену країну.
Н.М. Семке
Автор: admin от 4-04-2012, 17:56, Переглядів: 4106