Григір Тютюнник - "Климко" читати онлайн, критика, біографія письменника

 

ГРИГІР ТЮТЮННИК 

(1931-1980)

 

«З його біографії народжувалися біографії його героїв...»

 

Навчився він за своє життя цінувати ті речі, котрі ми зазвичай не помічаємо і сприймаємо як належне: хліб - бо голодомор в Україні на багатьох людських долях поставив своє тавро; чисте небо - бо добре пам’ятав, як розтинали його шуліки-літаки з чорними хрестами на крилах; а ще - мир, любов, материнську ласку, рідну мову. І, звичайно, свою батьківщину -маленьке село Шилівка на Полтавщині, де стояла «хата наша, батьківська й дідівська, старовинна... над шляхом, що веде з Полтави до Гадяча. Стояла при самій греблі - вся у вербах, берестах, жовтій акації та бузині. Одразу ж за глухою стіною мало не від призьби й до самої річки лежав родючий низовий сінокіс...». Саме звідти пішов у життя Григір Михайлович.

Дуже непростим був шлях Григора Тютюнника до своєї першої книги і до своїх читачів.

Уявіть собі: простує спопеленою окупованою Україною одинадцятилітнє хлоп’я, у торбі в якого - лише кілька сухарів, перепічка і слоїк⁵⁸ з медом. І так цілих два тижні - із голодного Донбасу, де мешкав у тітки, на Полтавщину, до матері. Чимало протягом цього часу довелося витерпіти малому, гартуючи характер, за яким потім його, уже дорослого, пізнаватимуть друзі. Про це все - у повісті «Климко», де Григір Тютюнник описав свої враження від тієї подорожі.

І то була, на жаль, не перша з недитячих трагедій у його ще дитячому житті. Скільки їх повинно було перекраяти серце малого хлопчика, запектися гірким болем, щоб потім постати перед людьми у відвертих і щирих оповіданнях!

Уже у півторарічному віці майбутній письменник мало не втратив життя від голоду. Григір «перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться й балакать перестав». Опухла вся родина, помер дід - Василь Фео-дулович.

Ледве зіп’явшись на ноги після страшної моровиці, втратив хлопчина батька. Коли ви подорослішаєте, прочитаєте оповідання «Три зозулі з поклоном» - про те, як загубився в «Сибіру неісходимому» засланий туди тато майбутнього письменника, звинувачений у неіснуючих політичних злочинах.

Але всі біди, що випали на долю Тютюнника в дитинстві, лише зміцнили його характер.

Пригадайте, дитинство кого з письменників також було обпалене війною. Хто так

само боляче переживав цей період в історії України?

Про що ж писав Григір Тютюнник? Він сам зізнавався: «Ніколи не працював над темою. Завжди працюю над почуттями, що живуть навколо мене і в мені». А які ж почуття переповнювали його? Прислухайтесь до слів письменника: «...Ідеалом для мене завжди були і залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших проявах».

Отаким він був, Григір Тютюнник. Письменник, про якого писав класик української літератури Олесь Гончар: «Григір Тютюнник прийшов до читачів своїх чесно, надійно, надовго. Прийшов, щоб не розлучатись».

 

КЛИМКО

(Скорочено)

 

РОЗДІЛ І

 

 

Климко прокинувся від холодної роси, що впала йому на босі ноги (видно, кидався уві сні), і побачив над собою скам’яніло-бузкове небо, яким воно буває лише восени на сході сонця, - без жайвороння, без легких із позолотою хмарок по обрію, без усміхненої радості пробудження. Климко підібгав ноги під поли діжурчини, щоб зогрілися, й онімілою тремтячою рукою дужче розгорнув солому напроти очей. Він спав під скиртою. (...).

Уночі йому снилася велика зграя жовтих воронів із жовтими горобцями впереміш. А то була не зграя і не химера опівнічна - то був вихор з великого кленового та дрібного вишневого листя, що знявся над висілком, коли Климко вийшов у степ за станцію і востаннє оглянувся назад. Та листяна зграя стовпом стала у піднебесся, вище й вище, а там здрібніла, розсипалася і зникла геть з очей.

Де те листя потім сіло? Чи, може, воно ще й досі кружляє?..

Климко звівся на лікоть, щоб краще було видно шлях, яким йому йти далі, і його затрусило так, що аж зуби зацокотіли від терпкого застояного холоду в усьому тілі.

«Нічого, - подумав. - Пробіжуся з гори - зогріюся».

У степу було тихо. Блищали од сонця стерні й ковила понад шляхом, сріблилася важка, обвішана разочками роси павутина. Вдалині, між телеграфними стовпами й некрутими пагорбами, мріли рожеві, мов спалахи багать, крейдяні гори. Десь там, біля тих гір, чув од людей Климко, було велике місто Слов’янськ, а поміж горами, просто на землі, лежала брилами сіль, - бери скільки здужаєш. Іще чув Климко, що за склянку солі можна виміняти всякого добра: мисочку чи й дві кукурудзи, відерце картоплі чи й хліба справжнього.

Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ», і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути. Не брали її ні дощі, ні сніг, ані сонце. Пахла діжурка паровозом. Уночі вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонці, пахла ще дужче і пекла плечі та спину. (...).

Климко витер холодними брудними пальцями очі й сів у своєму солом’яному кублі. (...).

А невдовзі понад телеграфними стовпами замаячив довгий німецький обоз. (...).

Климко на всяк випадок глибше врився у своє кубло, а солдат незграбно сплигнув з хури, озирнувся на сонце, червоно блиснувши окулярами, і рушив до скирти. Але, ступивши кілька кроків, вернувся назад і прихопив карабін.

Він ішов помалу, як гайворон. Климко добре бачив крізь солому неголене зморшкувате обличчя, товсту обвислу нижню губу і високо підняте плече з карабіном на реміняці. Він був уже підтоптаний, цей солдат, і, певне, йшов до скирти, щоб набрати соломи під своє утле тіло. Климко зрозумів це, коли дядько приставив до скирти карабін і спробував смикати солому, щось бурмочучи. Потім побачив купку вже насмиканої -Климкове кубло - і пішов до неї. Климко завмер, не знаючи, що йому робити: схопитися, крикнути, ворухнутися?.. І коли солдат заніс твердий чорний черевик, щоб скинути зрошений верхняк з Климкового схову, він, уже нічого не думаючи й нічого не бачачи перед собою, крім блискучої підкови на підборі, схопився на коліна, - брудний, нестрижений, в остюках. Солдат на мить закляк з піднятою ногою, потім тоненько вискнув і одплигнув убік. Він ухопив карабін і наставив його далеко перед себе на Климка. Климко німо дивився в маленьку чорну дучку карабінного дула - воно тремтіло, націлене йому в перенісся, - потім розціпив кулачки й показав солдатові худі сині долоні.

- Не бійтеся, дядьку, - сказав, затинаючись від холоду. - Бачте, в мене ж нічого в руках немає.

Той по-волячому сапнув носом і голосно зітхнув, проте карабіна не опустив.

- Немає, кажу, - Климко ще раз показав долоні й навіть розчепірив.

- О-у, - сказав солдат, звівши над окулярами рідкі миршаві брови, і засміявся. Спершу дрібненько, по-баб’ячому, потім зареготав так лунко, що сині птиці ракші знялися зі стовпів над шляхом і перелетіли далі. А Климко дивився з навколішок у роззявлений його рот з підковою прокурених зубів угорі і теж пробував засміятися, але виходила гикавка.

Заспокоївшись остаточно, солдат протер пальцем очі під скельцями окулярів і спитав:

- Кто ти єсть?

Климко мовчав, здивувавшись не німецькій вимові солдата. Тоді солдат затис карабін між коліньми і, загинаючи пальці на звільненій руці, став перелічувати:

- Іван, Александр, Петер...

- Ні, - сказав Климко. - Мене звати Клим.

- О-у, Клім Ворошілоф! - реготнув солдат. - Клім! Розумем... Тут єсть твой дом?

- Ні, - похитав головою Климко. - Я тут тільки ночував. Дому в мене ніде нема.

- Так, - сказав солдат і заджеркотів щось швидко-швидко. Він говорив довго, тицькав у Климка пальцем, як наганом: «Пуф! Пуф!» - і кілька разів повторив слово «партізан». Аж тоді Климко зрозумів, що цей солдат, який, очевидно, був чехом, боїться якихось партизанів і мало не застрелив його, Климка, зненацька.

- Я йду по сіль, отуди, - Климко показав на білі гори. - Мені треба солі, - і потрусив собі з пучки на долоню. - Солі.

- А-а, соль! Розумем... Хлеб-соль!..

Він оглянув Климкові ноги, обсипані курятами, брудні побуряковілі од холоду, велів зачекати й пішов на шлях до хури. (...).

Чех повернувся вже без карабіна, тримаючи в руках пакунок із ви-цвілої плащ-палатки в рудих та зелених плямах, і подав його Климкові.

Затим набрав оберемок соломи, ще раз оглянувся на Климка, похитав головою: «Война, война... Плохо...» - і пішов до коней, згорблений, у важких, не про старечу ногу, ботинках.

Підвода рушила шляхом навздогін за обозом, що був уже далеко, і незабаром скотилася у виярок.

Климко розгорнув пакунок. У ньому лежала пачка сухих - вони торохтіли - зеленкуватих галет у прозорому лопотючому папері і кругла чорна коробочка солі - може, зо жменю. Климко розірвав папір, дістав одну галету, надкусив і почав швидко жувати. У роті зробилося терпко і холодно. Під ложечкою млосно зассав голод. Климко понюхав галету і враз перестав жувати: вона пахла м’ятно і ладанно, як сухі квіти в головах у дядька Кирила. Голод враз улігся, зник, від нього лишилася тільки тупа різь у животі.

 

РОЗДІЛ II

 

Климко йшов уже восьму добу.

Першого дня йому йшлося легко, навіть весело. Пухка пилюга на дорозі гріла босі ноги, в кишенях дядькової діжурки лежало шість великих сухарів із білого хліба і чимала торба на сіль. А тут іще степу, сонця кругом повнісінько. Вітерець лоскоче ковил-траву, колошкає полини, щоб вони дужче пахли. І ніде ані лялечки. Тільки ящірки шастають поміж травою та теплим камінням на голих пагорбках. (...).

...Сонце стало вже височенько і пригрівало в спину, а земля була холодна, від неї потерпли підошви і зробилися як дерев’яні. Коли вони мерзли так, що аж пекли, і не було вже терпцю йти далі, Климко сідав просто посеред дороги й одтирав їх руками, хукав на них, піднімаючи до рота то одну, то другу, і знову одтирав. (...).

Найдужче боліли ноги зранку після ночівлі. Але Климко вже знав, що бити їх не слід, а треба легенько розтерти, поляскати долонями і перші кілька кілометрів іти помаленьку. Далі вони вже не боліли, йшли собі слухняно, тільки німо дзвеніли кожною жилочкою.

Климко підкинув у багаття картоплиння, роздмухав жарок і довго одігрівав ступні, час від часу дотуляючи їх просто до полум’я. Нагріє, потре добренько обома руками і знову суне до полум’я. Аж доки вигнав зашпори. Потім узяв палицю, котрою розворушував багаття, і пішов по картоплинню, розкопуючи нею лунку за лункою. (...).

До обіду Климко накопав п’ятдесят сім картоплин - великих, менших і зовсім дрібних. Дванадцять, найдрібніших, він спік. Їв помаленьку, вмочуючи в коробочку із сіллю: помаленьку - щоб довше, та й живіт не заболить. А то глоду он переїв - і знудило. Потроху треба було...

 На дорогу він ще раз добре одігрів ноги, закинув за плечі торбину з картоплею і рушив далі через вибалок: може, де вода трапиться. По дну вибалка поміж камінням справді біг струмок, мив боки тому камінню, полоскав зелені-сіньку травицю, що клалася на воду рівними чубчиками, і ніс жовте листя. Климко став навколішки, припав до води - холодна та добра! - тоді вмився і втерся галстуком од матроски. А вгорі над струмком дрімала жовто-зелена тиша осені й наче уві сні ронила листя. Було так м’яко і затишно в цьому вибалку над співучою поміж камінням водою, що Климко не одразу підвівся з колін, а стояв і стояв... (...).

 

Про які риси Климка свідчить його подорож?

 

РОЗДІЛ III

 

То була не копичка, а старий курінь на баштанищі із прив’ялим уже огудинням та дрібною, із яблука завбільшки, пізньою зав’яззю кавунчат.

Климко розбивав їх об коліно і смакував блідо-рожеву холодну серединку: ба, не встигло ще й сонце заховатися, а земля вже холоне. Осінь... (...).

Того задушливого від полум’я і диму серпневого дня, коли згоріла станція, Климко знайшов собі притулок у невеличкій кімнатині на шахтній сортувальні, де була колись вагова¹. Товсті кам’яні стіни вагової і зовні, й зсередини були густо вкриті чорною кіптявою: зовні від вугільної куряви й штибу², що лежав тут-таки, одразу за ваговою, високими кучугурами; зсередини - від диму з круглої чавунної грубки-«буржуйки», що виходила іржавою трубою надвір через бляшану шибку у вікні. Ще у ваговій стояв старий конторський стіл, за яким сидів колись вагар і важив вагони з вугіллям; стіл ряхтів од великих і малих чорнильних плям.

Климко переніс із гуртового барачного погреба ті запаси, що вони мали з дядьком про осінь: шестеро відер дрібної картоплі-«розовки», два кусники сала, старого, жовтого зверху, та з десяток цибулин - і зажив у ваговій сам-один. А втім, він рідко коли залишався наодинці в закіптюжених стінах, бо в нього частенько - бувало, що й до ночі, - засиджувалося шкільне хлоп’яче товариство - бідові непосидющі висілкові хлоп’яки. А Зульфат Гарєєв, онук дідуся Гарєєва із хлібопекарні, той і ночувати мало не щодня зоставався. Хлопцям до вподоби було в низенькій кам’яній Климковій хижі серед глухих штибових кучугур на одшибі від висілка -ніби на Робінзоновому острові... Повсідаються долі, сплівши ноги по-турецьки, і гомонять - без світла, серед червоних райдуг від напаленої до вишневого кольору чавунної «буржуйки». Або ж умовкнуть нараз усі не змовляючись і слухають, слухають далекий гуркіт нічного бою. (...).

 

 

А через півмісяця - сталося те зранку - після короткого бою на станцію зі степу прийшли італійці. Вони цілий день ганялися по висілку за курми, стріляли по них із карабінів та автоматів і лементували, як цигани. (До їхнього приходу ні Климко, ні Зульфат не знали, що кури можуть літати незгірш за всяку птицю, тільки невисоко). Поївши курей, італійці гуртами, найменше по двоє-троє, пхалися від двору до двору і шукали собі їжу за гроші.

- Марка, марка!.. - вигукували вони.

Ніхто у висілку не розумів, що те означає, і ті, у кого завалялися марки для конвертів, виносили їх італійцям.

Вони сердилися і то по-своєму, то по-німецьки кричали, вибалушивши чорні циганські очі. (...).

Тоді італійці кинулися грабувати і брали не тільки їжу, а й одяг, де кращий. ^{59 60}

Через тиждень вони пішли далі, а у висілку почався голод.

На маленькому базарному майдані щоденно, з ранку до вечора, стояли мовчазні люди, тримаючи в руках усе, що було в них найновіше: костюми і пальта, сукні й сувійчики матерії, черевики й «кіровські» годинники на вузеньких ремінцях... І все те не продавалося, а мінялося хоч на який-небудь харч. Та найчастіше в натовпі було чути: «Солі... Солі ні в кого немає? Віддаю за склянку солі...».

Якось, покружлявши навколо хлібопекарні, де ще недавно з жовтих дерев’яних лотків горнувся, мов з рукава, гарячий хліб і де ще й досі пахло хлібним духом, Климко із Зульфатом зайшли на базар. Може, вони й не завернули б туди - надивилися вже на змучених голодом людей з якоюсь дитячою жалібною надією в очах, - якби там не зчинився ґвалт.

Біля старих дерев’яних прилавків, побачили вони, стояла підвода, її оточили з обох боків і кричали, піднімаючи над головою у кого що було:

- Візьми в мене! Новісіньке, подивися!..

На возі, запряженім парою коней, стояв здоровецький бородатий дядько і гув примирливо, перемацуючи очима товари:

- Тихо, тихо... Що мені треба - все візьму. Сам виберу. Тільки тихо, граждани! Ша! Ану одійди, не мацай мішків, бо так батогом і встюжу. Мацає воно... Ти, з драпом, давай. Що тобі? Борошно є, кукурудза, сіль біла, слов’янська...

Натовп ізнову загув, заколихався.

- Були б оце наші шахтарики, вони б тебе вдягли і взули, ще й підперезали б... - неголосно мовила якась жінка. В руках у неї було приношене дитяче пальтечко.

Бородань почув її, знайшов кам’яними очима в натовпі і сказав:

- А ти вобше можеш тут не стоять. Вобше не підходь, бо я в тебе й золота не візьму, хоч би в тебе воно й було. Їх пожалій, привези, а вони ще й зубами скреготять...

На жінку несердито зацитькали, ніби просили її мовчати.

І тут Климко побачив Наталю Миколаївну, вчительку свою і Зульфатову. Вона стояла з немовлям на руках, притиснувши до себе разом з немовлям трояндову, мов сто троянд, сукню. Климко бачив Наталю Миколаївну в цій сукні лише двічі на рік: першого вересня і в останній день занять. Наталя Миколаївна щоразу так хвилювалася, зустрічаючи їх, своїх учнів, а чи проводжаючи на канікули, що троянди із трояндової сукні зацвітали в неї й на щоках. (...).

- Добрий день, Наталю Миколаївно...

Вона здригнулася і випустила з рук трояндову сукню. Климко з Зульфатом спритно підхопили її, легесеньку, як пух, і так стояли з нею, ніяково й щасливо всміхаючись.

- Климко?.. Зульфат?.. Ой, як ви мене злякали... - І осяяла їх такими лагідними, такими рідними очима, що їм обом здалося на мить, ніби все навколо так, як і колись було, що немає і не було ніколи війни, і похмурого бороданя на возі, і вибитих вікон у магазинах, і холодної неживої пекарні за сірим дощаним парканом; що ось зараз на станції озветься гудком паровоз і дзвоник за клубом, де школа, покличе їх на перший урок...

- Ей ти, молодице! - гукнув бородань. - З червоним платтям. Підходь, я беру твій товар.

Наталя Миколаївна повільно обернулася до нього і сказала тихо, але так, що всі в натовпі почули і оглянулися:

- Ні-ні. Вам я його не проміняю... нізащо...

Бородань примружив кам’яні очі і, перекосивши рота, сказав:

- Поду-умаєш, яка цяця... Ва-ам! Ну, тоді пухни з голоду! - Видно, сукня йому подобалася.

- Ходімте, хлопчики, проведете мене трошки, - сказала Наталя Миколаївна до Климка і Зульфата.

Вони пішли геть від базару. А бородань перепитав у когось із натовпу:

- Хто вона? Вчительша? - І погукав: - Ей ти, вчи-тельша!.. Горда! Іди сю...

Він не встиг доказати, хутко присів на возі й затулив голову руками. Каменюка пролетіла понад ним і вдарилася об стіну аптеки. Натовп одсах-нувся від воза, всі злякано дивилися на Наталю Миколаївну та хлопців, а Зульфат тремтів і кричав:

- Я вб’ю його! Таких треба вбить! - Він ухопив грудку породи, прищулив очі й замахнувся вдруге...

- Не смій, Зульфате! - звеліла Наталя Миколаївна, а Климко перехопив товаришеву руку і сказав:

- Не треба, Зуль, а то ще свого когось улучиш. (...).

- Ну годі-бо, Зульфате, заспокойся... Кармелючок мій милий. - Вона тихо, лагідно засміялася, і хлопці, мовби вони ждали знаку, теж заусмі-халися. Тоді Климко нерішуче спитав:

- А можна, ми подивимося на вашого маленького?

- Маленьку... - На щоках у Наталі Миколаївни виступили ледь помітні блідо-рожеві троянди. - Її звати Оля. - Вона трохи підняла косинчик бузкової сповивачки, і Климко із Зульфатом разом, зіткнувшись лобами, заглянули під той косинчик. Вони побачили маленьке-маленьке личко, біле, аж крейдяне, і щільно заплющені повіки, що здригалися від сонця, а губенята, не червоні, а синюваті, ожинові, невпинно ворушилися, наче шукали щось.

- Зараз, зараз... - промовила до личка Наталя Миколаївна.

Хлопці не зрозуміли, що означало те «зараз», лиш усміхалися:

«Олю, О-олю!» - і причмокували губами.

- Де ти живеш тепер, Климку? - Наталя Миколаївна сумно глянула Климкові в очі. - Я знаю, мені розказували про все, що тоді сталося, і... мені дуже хотілося... треба було тебе побачити, та Оля народилася. Саме в той день...

Климко посумнішав, Зульфат теж похнюпив стрижену голову.

- Ми зараз удвох із Зульфатом, - сказав Климко. - Додому до нього, правда, навідуємося щодня - води наносимо, вугілля навибираємо під териконом⁶¹... Там тепер усі гребуться. І знову до мене. У ваговій живемо, на сортувальні. Де штибові кучугури, знаєте? Італійці туди ні разу й носа не поткнули! У нас там гарно, тепло, грубка є залізна, картопля... - Климко перезирнувся із Зульфатом. Той на мить заплющився, тоді швидко закивав головою. - Наталю Миколаївно... - Климко зупинився і подав учительці її трояндову сукню, яку досі ніс під полою дядькової діжурки. - Не треба вам нічого промінювати, а переходьте - це ми вас із Зульфатом удвох просимо, - переходьте жити до нас. Ми вам помагати будемо, маленьку глядітимемо... (...).

- Спасибі, - тихо мовила Наталя Миколаївна до хлопців і додала ще тихіше: - Я рада за вас, мої хлопчики, я просто щаслива... (...).

- Знаєш, що я придумав, Зульф, - збуджено сказав Климко. - Я піду по сіль.

Зульфат зупинився.

- Куди?

- У Слов’янськ. Чув, як отой мурло бородатий на базарі казав: «Сіль слов’янська, біла»? А це ж недалеко. Дядя Кирило туди часто ешелони водив. Уранці поїхав - увечері вже дома... - І зашепотів квапливо, щоб Зульфат не перебив його: - Що, що в нас картоплі є трохи та сала? Цього хоч би на два місяці хватило. А скоро зима. Зараз, коли тепло, треба йти. Харчів наміняємо по дорозі назад, молока, може...

- Сам не підеш, - уперто сказав Зульфат. - Я теж з тобою.

- А по молоко в Лобовку? А дома, з малими хто буде, з дідусем? А з Наталею Миколаївною? Обіцяли помагати, а самі втекли. Та тебе й не пустять. А мене держати нікому... (...).

Климко тихо підсипав у «буржуйку» вугілля (він і вночі вставав підсипати, як звик те робити, ще живучи в бараці з дядьком Кирилом), узяв чистий зошит, олівець і написав:

«Наталю Миколаївно! Я пішов. Зульфат вам усе розкаже. Я скоро вернуся. Клим». (...).

 

Як німці і їх поплічники - поліцаї - ставилися до населення України? Як по-вашому, друзі Климко й Зульфат допомагали Наталі Миколаївні лише тому,

що вона була їхньою вчителькою? Чи вони вчинили б так само стосовно будьякої людини, що потребує допомоги?

 

РОЗДІЛ IV

 

Він устав разом із сонцем. Довго кашляв, сидячи в солом’яній постелі й туго обіпнувшись рябою плащ-палаткою. Тіло йому охопила гаряча млость, в очах плавали жовті плями, і від того здавалося, що й надворі теж жовто.

«Ще захворію», - подумав Климко. І злякався: що тоді? Були б оце сірники або хоч кресало, розпалив би солом’яне вогнище, зогрівся, картоплі напік. Може, після гарячого й полегшало б. Хоч їсти йому не хотілося.

Дістав з торби галети, подержав у руках - просто так, аби знати, що вони є, - і поклав назад. «Хай, пригодяться». І знову тяжко закашлявся.

В очах бриніли сльози, бриніла сиза роса на бур’янах та кавунячому огудинні, а руки так трусилися, що він міцно сплів їх пальцями і затис між коліньми.

«Треба швидше йти. Там хоч люди».

Климко підвівся - ноги одразу загули і налилися гарячим, - похитнувся, але не впав і не сів знову, а, тримаючись обома руками за куренів дашок, виступив на двір. Земля була холодна. Сяяло сонце, гралося з росою у блискітки - хто кого переблищить - і зовсім не гріло. З рота йшла крута пара. Климко й кашляв парою, і тремтів, тримаючись руками за курінь. Ні, по такій холоднющій землі далеко не зайдеш, хоча й близько вже: оно воно, місто, і за ним гори з рожевими вершечками - рукою наче дістав би.

Климко повернувся до куреня, узяв плащ-палатку і, зціпивши од напруги зуби, одірвав од неї чималий клапоть. Потім розірвав його ще навпіл - і вийшло дві онучі.

«Однаково холодно буде, як намокнуть», - подумав Климко.

Навибирав, де цілішої, сухої соломи, поробив товстенькі устілки і при-мірив їх до ступні, щоб ні великі були, ні малі. Потім туго обмотав ноги разом з устілками плащ-палатяними клаптями і позав’язував кінці вище кісточок. Підвівся, обійшов довкола куреня - ступалося у новій взувачці легко і м’яко - і сказав сам собі, як дід Гарєєв:

- Можна жить! (...).

Климко зупинився коло старої-престарої бабусі, яка гомоніла до перехожих тихим немічним голоском, але не жалібно, а так, ніби казку вела:

- Прийшла неміч, люди добрі. Оце дивіться на мене та й побачите, яка вона, тая неміч. Кажу земельці: розступися, забери стару... А вона не розступається. Прошу-прошу - не хоче й квит... - В пелені у бабусі лежало три картоплини, дрібна цибулинка і з десяток гривеників. Бабуся подивилася на Клима вологими вилинялими очима й сказала: - Іди, іди, хлопчику, це я не тобі розказую...

Климко видлубав з кишені одну тридцятку і поклав бабусі в пелену, а сам швидко пішов геть. (...).

Дядько сидів просто на землі, обгорнувши ноги старою сукняною ковдрою. На скронях йому густо висіялася кучерява розсадка сивини, а лице було все в зморшках. І в кожній зморшці, здавалося Климкові, чаїлася добра лагідна усмішка. Перед дядьком двома рівними рядочками стояли прорезинені тапочки - великі й малі, і зовсім манюні, на дитину. Видно, він був швець і сам їх понашивав.

Швець поманив Климка пальцем:

- Здалеку йдеш чи тутешній? - спитав.

- Із Донбасу я, - сказав Климко.

- А-а! Землячок... По сіль, кажеш?

Климко кивнув. (...).

- А чого ж босий?

- Щоб легше на ноги... - Климко ледь скривив губи, пробуючи усміхнутись. - Картопля в мене ще є. То, може б, ви проміняли взувачку на неї? Дрібнувата, правда...

- Візьми приміряй.

Климко привзув тапочки. Ногам одразу стало затишно.

- Більші бери, щоб онуча влізла, - порадив швець. Климко послухав його, взув більші й заходився розв’язувати торбу.

- Не треба, - сказав швець. - Носи собі, раз уже ти землячок...

Він скрутив цигарку, припалив од саморобної, з патрона, запальнички і сказав, огортаючись димом:

- А сіль ти, синок, проминув. Кілометрів п’ятдесят зайвих пройшов. Сіль - це біла Артемівська. Чув? (Климко чув і навіть бачив це місто здалеку днів три тому). Так ото біля нього станція така є, називається вона

 

 

Сіль. Там сіль. А тут що - крейда, сода, вода солона в озерах є, але ж у торбу її не набереш... Проминув ти, брат, сіль.

Климка обсипало колючим жарком, а ноги потерпли і знемоглися, як після цілоденної ходьби. Він сів на проломлений дощаний ґанок і мовчав, стиснувши долонями щоки.

- Що ж... треба вертатися, - насилу вимовив він, похлинувся клубком, що стояв йому в горлі, і закашлявся.

- О, як тебе пробрало. - Швець поклав на плече Климкові велику руку, подзьобану вугільними скалками, наче покроплену синькою. - Нічого, не скисай, щось придумаємо. (...).

Поліцаї пройшли повз шевця й Климка, навіть не глянувши на них, і той, що в кубанці, сказав другому:

- Бачив, яка краля? Може, зараз візьмем?

- А куди вона дінеться? Встигнемо ще.

Люди поміж тачками загомоніли:

- Що то воно?

- Поліцаї, хіба не бачиш?

- Так наші чи німці?

- Турки!

- Ха-ха...

- Цсс...

- Нова власть...

- Нові прихвосні, - сказав швець, і на нього заозиралися - одні з острахом, інші - ховаючи посмішки. (...).

- Молоденьких виловлюють, - сказав швець, примружено, гостро дивлячись туди, де вирувало людське стовписько.

Він обернувся до дівчини з хусткою:

- Ти, дочко, йди сідай коло мене. Та хустку оту заховай, бо цвіте на весь базар.

Дівчина, бліда, з величезними карими очима, в яких аж кричала безпорадна мука од страху, зібгала хустку тремтячими пальцями й сховала її під полу жакетика. Вона сіла між Климком та шевцем, затулила обличчя руками і заплакала.

- Цить, - суворо звелів їй швець. - Сиди собі й годі. Як щур у горах -тихенько. (...).

Климко побачив над плащ-палаткою простягнену руку в чорному суконному рукаві. Та рука взяла дівчину трьома пальцями за підборіддя і підштовхнула його вгору. Дівчина підняла голову і дивилася на поліцая повнісінькими сліз карими очима.

- Уююй... Вони плачуть!.. Чого, моя квітко, хто тебе обидив, га?

- Не руш дитини, - тихо, але владно сказав швець.

- Ш-шо? - перепитав поліцай, скосивши на нього нахраписто-веселі сірі очі. - Ш-шо ти промекав?!

- Не руш дитини, кажу, - хрипко вимовив швець.

- Ану встань! - випростався поліцай. Два інші теж похмуро дивилися на шевця. - Вста-ань, кому сказано!!!

- Немає на що стать, - осміхнувся швець. Він не дивився на поліцая, він дивився кудись повз його коліна.

Поліцай коротко, прямо вдарив його п’ятірнею в обличчя.

Швець похитнувся назад, але не впав - устиг обіпертись на руки.

Він притулив долоню до розсіченої губи, а поліцай одкинув чоботом ковдру й відступився на крок, скрививши рота. Під шевцем був маленький дерев’яний візок на підшипникових коліщатах. Поруч лежали дві дерев’яні підпихачки - дві дощечки з обшитими шкірою ручками.

- Шмаркач, - незлостиво промовив з-під долоні швець, дивлячись, як і раніше, мимо поліцая. - Я, щоб тобі тепленько жилося, ноги в шахті зоставив, а ти мене за це - по зубах...

Поліцай покашляв у стулені докупи пальці, потер ними губи, ніби по-правляючи скривлений рот, і знову обернувся до дівчини:

- То тебе що - просить? - сказав крізь зуби, вхопив її за руку й смикнув на себе.

Дівчина зойкнула (хустка випала з-під поли, розіслалася по землі) і звелася навколішки. Климко випустив плащ-палатку, вчепився дівчині в другу руку й закричав:

- Пустіть її! Це моя сестра! Сестра моя, чуєте? Вона мені за матір!!!

- Та облиш ти цих старців, Стьопа... - сказав третій поліцай, позиркуючи на людей, які покидали свої тачки й підійшли ближче. - Ходімо. Без одної Химки ярмарок буде.

- Н-нух, - зло видихнув той, що в кубанці. - Однак ти далеко не зайдеш. Чула?!

Поліцаї пішли через токовисько до порожніх прилавків і скоро зникли за ворітьми.

- От бачиш - і минулося, - сказав до дівчини швець, утираючи долонею закривавлені губи. (...).

- Назад мені треба, - сказав Климко.

Повз них тягла тачку якась жінка у довгому синьому плащі і в калошах на босоніж. (...).

Швець озвався до неї:

- Ви ж підмогніть там хлопчині. Як тебе хоч звати, земляче? Климко? Бувай, Климку, кріпися в дорозі, бо вона ж тобі неблизька. Бувай. - І помахав Климкові дощечкою-підпихачкою.

- Поїхали й ми, тітонько, - сказав до жінки Климко. - Разом веселіше буде, еге ж?

- А ти бідовенький, - завважила жінка. - Бідовенький же?

- Не знаю, - зніяковів Климко. (...).

 

Яким виявив себе Климко в цій ситуації? Про що свідчить тепле ставлення людей до хлопчика?

 

РОЗДІЛ V

 

...Перше, що побачив Климко, коли розплющив очі, - велике, рівно обведене око червоного сонця у вікні (воно світило, мов крізь морок), і став пригадувати, де він. А пригадавши, спитав:

- Тітонько, тьотю Марино... Що воно - ранок чи вечір? Де ви, тітонько? -спитав так тихо, що ледве почув свій голос.

- Тут я, синок, осьо, - тітка Марина схилилася над ним і поторкала теплими губами його чоло. - Слава Богу! - зраділа. - Охолонув лобик. А то ж горів, як жарина. Ранок зараз, дітки, сонечко тільки що зійшло.

- Довго я спав, тьотю? - спитав Климко.

- Не спав, а в гарячці був. Без пам’яті був трохи не три дні. Так тебе тіпало, бідолагу, що аж підкидало на ліжку. Не знали вже, чим і вкривати. Застудився ти дуже...

Климко поворухнувся під важкою вкривачкою і сказав:

- Треба йти. (...).

- А може б, ти, синочку, в мене зостався, га? - спитала вона невпевнено. - Назовсім. До кого ж тобі туди йти? Це я ще дорогою подумала, та зразу не сказала: бачу ж - хворе хлопченя... А вчителька з дитинкою якось переб’ється, серед людей же... Я тебе вдягла б як слід і взула, їсти в мене, хвалити Бога, є що - німці до нас тільки вряди-годи заскакують, то ще й не обібрали, глуша в нас тут. А прийде дядько Петро, чоловік мій, з війни - хай там його, козака, смерть обминає - житимемо втрьох, будеш нам за рідного сина... У школу тебе оддамо... Га? - В очах у неї світилася надія і ще щось таке ласкаве, чого Климко не міг збагнути. Йому тільки дуже шкода стало тітки, і він сказав:

- Я прийду до вас, тітонько Марино. Як тільки не стане в нас голоду, так і прийду або приїду. А зараз треба мені назад, мене там ждуть...

(Климко не знав того, що Зульфат щодня виходить за переїзд у степ і довго журно дивиться пригаслими чорними очима на дорогу через вибалки й узгірці, звідки має прийти Климко; що часто разом з ним виходить за переїзд і Наталя Миколаївна з маленькою Олею на руках, тоді вони дивляться на дорогу вдвох із Зульфатом і мовчать, картаючи себе в душі: Зульфат - що не розрадив Климка, Наталя Миколаївна - що не почула, як він пішов. Надвечір вертають онімілим у голодному горі висілком на-зад до вагової, і їм здається, що там їх уже чекає Климко - усміхнений, мовчазний і синьоокий.

Але його немає...

Климко цього не знав. Він знав лише одне: там його ждуть).

Тітка Марина зітхнула, витерла долонею очі й сказала вже іншим, стурбованим голосом:

- Сідай тоді пий молоко, а я тобі клуночок складу. (...).

Вагон розгойдувало дужче й дужче, а стрічки від безкозирки лоскотали і лоскотали Климкові шию - так м’яко, так ніжно...

Він прокинувся від гучного гуркоту дверей. І не зразу розгледів на тлі сірого дощового неба німця у вагоні, що стояв простоволосий, без зброї, у довгих, по самі лікті, шкіряних рукавицях. Німець обвів ліхтариком усі кутки, помовчав, розставивши ноги і згасивши ліхтарик, і раптом крикнув, як вистрілив:

- Гераус!!!

Першим пішов до дверей дядько, що все курив. У руках у нього був кошик і невеличкий вузлик. Німець ждав його, стежачи за ним зосереджено, спідлоба. Коли дядько підійшов близько, німець відкинувся плечима назад, обкрутнувся на одній нозі, а другою з усього маху вдарив старого вище колін. Дядько охнув і сторчма випав з вагона. Німець знову став у попередню позу і ждав жінок. Климко попробував одчинити свої двері, але вони не подавалися, видно, намокли за ніч під дощем. Зойкнула жінка, закричала друга, третя... Німець бив їх так само, як і старого, - мовчки, із усього маху. Климко на превелику силу встав з клунком за плечима і пішов до дверей. Він помітив, що німець б’є лише правою ногою, і хотів проскочити зліва від нього. Німець скоса стежив за Климком, Климко теж не зводив з нього очей. Не дійшовши до дверей кроків три, він зігнувся калачиком, аж клунок посунувся на голову, подався ще трохи вліво од німця і разом з клунком полетів із вагона, перекинувся у повітрі й посунувся сторч головою по крутому мокрому насипу просто в калюжу, а клунок боляче придавив шию. Німець таки достав його вже на льоту кулаком у груди... Климко спробував підвестися, але в грудях і в коліні так заболіло, що він застогнав і поповзом, ковзаючи ліктем по грязюці й тягнучи за собою клунок, вибрався з калюжі. Біля переднього пасажирського вагона стояв гурт німців. Вони курили й реготалися. Коли до них підійшов той, що викидав, гурт обступив його й зареготав ще дужче.

Скоро поїзд рушив.

Климко розтер груди й коліно - добре, що тітонька Марина дала штани, хоч були вони й великі, а то живого місця на ногах не зосталося б, - подумав, підвівся і видерся на насип. Недалеко, кілометрів за три, він побачив станцію і впізнав її: то було Дебальцево!

Тепер йому лишалося пройти кілометрів шістдесят. Климко повернув за акацієву посадку й побачив неподалік у степу старого з кошиком та жінок з мішками за плечима. Вони посувалися помалу й дуже горбилися. Климко пішов слідом за ними.

А мокрий степ гірко пах полином і тихо шумів од вітру. Низько над ним сунули хмари.

 

Поміркуйте, наскільки сильно ризикував хлопчина, рушаючи в подорож по сіль.

 

РОЗДІЛ VI

 

Другого дня Климко підходив до своєї станції. Було ясне після дощу надвечір’я. Дощова роса м’яко блищала на пожухлих придорожніх травах, і сонце, що вже ледь торкалося найдальшого пагорка, малиново яскріло у кожній росині.

Климко йшов помалу, бо вкрай зморився зі своєю ношею.

Мішок із сіллю та харчами (була серед них і пляшка молока, що якимось дивом не розбилась, як упав з вагона) він перев’язав пополам і ніс по черзі то на одному, то на другому плечі. (...).

Дома, дома!.. Уже дома.

Він не піде висілком, ні. На переїзді він зверне ліворуч і колією, мимо станції, депо, печища на місці барака і хлібопекарні дістанеться до вагової. Постукає тихенько в двері... «Хто там? - спитає Наталя Миколаївна. -Заходьте, будь ласка»... Климко усміхнувся і, сам того не помічаючи, пішов швидше.

Нараз у висілку глухо хлопнув постріл. Потім коротко диркнув автомат. «Невже знову італійці?» - подумав Климко. (...).

Знову бахнув постріл, уже ближче, куля десь угорі тівкнула.

 

 

І тут Климко побачив, що від переїзду назустріч йому біжить якийсь чоловік - босий, у солдатському галіфе із розв’язаними поворозками і в гімнастерці без реміняки.

Він біг і весь час оглядався. На переїзд вискочило ще двоє, у чорному. Один з них припав на коліно й вистрілив. Той, що біг, вильнув убік.

І тоді Климко все зрозумів.

- Туди, дядю, біжіть! - закричав він, показуючи рукою праворуч від себе. - Туди! Там балка!..

Від переїзду вдарила довга автоматна черга. Климка штовхнуло в груди і обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячі плями.

Він уп’явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав.

А з пробитого мішка тоненькою білою цівкою потекла на дорогу сіль...

- Климка-а-а! Кли-и-мка-а! - почув Климко з гарячої пітьми і нічого вже більше не чув.

Від переїзду, піднявши руки, спотикаючись і падаючи, біг до Климка Зульфат.

 

Чому загинув Климко? Якими почуттями продиктований його останній вчинок?

 

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

 

Повторюємо

1. Які факти біографії Григора Тютюнника використано в повісті «Клим-ко»?

2. Перекажіть найбільш вражаючий епізод із повісті. Аргументуйте свій вибір.

3. Яким ви уявляєте собі Климка? Опишіть його коротко.

4. Назвіть головних і другорядних героїв твору. Кому з них ви особливо симпатизуєте?

 

Міркуємо

1. Чи передає, на вашу думку, автор трагізм свого власного дитинства в повісті? З яких саме епізодів це видно?

2. У якому з епізодів найбільше розкритий характер Климка?

3. Яким ви уявляєте собі Зульфата? Опишіть його.

4. Як письменник описує природу? Що саме він підкреслює?

 

Аналізуємо

1. Порівняйте те, що ви знаєте з історії про Другу світову війну, і те, що дізналися з повісті Григора Тютюнника про цю трагедію XX століття. На які події війни звернув особливу увагу письменник?

2. Перекажіть сюжет повісті від імені різних персонажів: Зульфата, Наталі Миколаївни, старого швеця, тітки Марини, дівчини з базару. Визначте, що спільного в розповідях усіх цих героїв про Климка.

3. Поміркуйте, якими засобами автор розкриває образ Климка. З’ясуйте авторське ставлення до хлопчика.

4. Як гадаєте, що давало знесиленому хлопчику сили йти вперед?

5. Чи можна назвати Климка героєм? Аргументуйте свою думку.

 

Дискутуємо

1. Як, на ваш погляд, мали позначитися на характері Григора Тютюнника події, пережиті ним під час Другої світової війни?

2. Як гадаєте, чому так важливо для хлопчика було роздобути солі? Що саме ви знаєте про скрутні часи, про війну, щоб зрозуміти таку мету його подорожі?

3. Визначте найбільш яскраві художні деталі повісті. Проаналізуйте їхню роль. Поміркуйте, чи міг би автор якось інакше підкреслити ті чи ті важливі моменти, не вдаючись до постійного звертання і зосередження на художній деталі.

4. Подумайте, чому старий солдат - чех, окупант - поставився так до Климка, коли вони зустрілись у полі. Що автор хотів цим підкреслити?

5. Спробуйте назвати основні, визначальні риси, притаманні характеру Климка. Яких ситуацій він не сприйняв би? Проти чого «наїжачився» б? Що могло б вразити його до глибини душі? Аргументуйте свою думку.

6. Вихованню яких важливих якостей людини присвячено цей твір?

 

«...Я ніколи нікому не казав неправди...»

 

Вдячна людська пам’ять береже імена ваших однолітків, які виявили недитячу мужність під час Другої світової війни, велике почуття любові до рідної землі, залишалися Людьми в будь-яких ситуаціях. Саме звідти прийшли в літературу такі персонажі, як Климко. Проте він не почувався героєм. Ніколи. Він просто робив те, що підказувала йому совість. Через те й кожен, хто зустрічався з ним, відчував до підлітка глибоку симпатію, хотів бодай чим-небудь йому допомогти, вберегти дитячу душу від опіків жорстокого дорослого світу, бо тільки там буває війна, голод, зрада.

 Світлий образ хлопчика-сироти, що був здатен на ті вчинки, на які не завжди спроможні й дорослі люди, надихнув друга письменника, літературного критика Анатолія Шевченка, на такі слова: «...Климко життям заплатив за високе благородство свого серця - він допоміг утекти військовополоненому. Фашистські нелюди вбили хлопчика - і його передсмертний тихий зойк громом пролунав на весь світ. Як реквієм⁶³ по загубленому юному життю і як прокляття війні...».

 Григір Тютюнник добирає для характеристики маленького героя своєї повісті найтепліші барви, найласкавіші слова. Проте деякі художні деталі - зашкарубла дядькова «діжурка», плащ-палатка, подарована солдатом, - ніби навмисне підкреслені автором. Вони вказують на безглуздість війни, яка так рано змусила подорослішати Климка.

Чи ви колись замислювалися над тим, що сіль - цей звичний продукт на кухні, на який ми мало звертаємо увагу, - може цінуватись на вагу золота? І здобуття солі перетворюється на справжній подвиг? Що від голоду й смерті вона теж може врятувати? Климко це розумів, і тяжкою була його дорога, «солона» як сльози, як сама сіль.

Дуже важко, коли гине герой книги. Особливо той, до якого прониклися щирою симпатією. Але в тому й сила твору, що смерть Климка є перемогою над обставинами, ствердженням Життя. І цей оптимізм - не просто слова, він зумовлений усією логікою сюжету повісті. Климко залишився жити. Назавжди. У серцях тих, хто його любив. І в наших з вами серцях...

 

ПОДОРОЖ ЛІТЕРАТУРАМИ СВІТУ

Літературний талант народжується не лише з природних даних, а й з того потужного культурного спадку, який має кожен народ. Григір Тютюнник добре оволодів мистецтвом влучного використання художньої деталі, започаткованим Михайлом Коцюбинським в українській літературі, Антоном Чеховим - у російській. Останній, творчістю якого чи не найбільше захоплювався Григір Тютюнник, настільки майстерно міг через невелику деталь змалювати найхарактерніші риси людини, розкрити їхню сутність, окреслити тло розповіді, передати індивідуальність мови персонажа, що здається, ніби всі його твори побудовані лише на деталях.

Спробуйте визначити, яка головна художня деталь в уривку з оповідання «Дітлашня» А. Чехова.

«Копійку загубив! - заявляє раптом Гриша схвильованим голосом. -Стривайте!

Знімають лампу і лізуть під стіл шукати копійку. Хапають руками горіхову шкаралупу, стукаються лобами, але копійки не знаходять. Починають шукати знову і шукають доти, доки Вася не вириває з рук Гриші лампу й не ставить її на місце. Гриша продовжує шукати навпомацки. Але ось нарешті копійка знайдена. Гравці сідають за стіл і хочуть продовжити гру.

- Соня спить! - заявляє Олексійко.

Соня, поклавши кучеряву голову на руки, спить солодко і міцно, немовби вона заснула годину тому. Заснула вона ненароком, поки всі решта шукали копійку».

 

ВАШ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИЙ СЛОВНИК

Художня деталь - особлива риса, ознака, подробиця в портреті, поведінці персонажа, його навколишньому оточенні, що часто повторюється письменником при змалюванні даного героя (героїв) і служить для розкриття якихось глибинних його характеристик.

Зверніть увагу: одна з художніх деталей повісті «Климко» - босі, змучені ноги хлопчика.

 

ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ

З кожним роком ми віддаляємось у часі від трагічних подій, які звуться Другою світовою війною. Але ми не маємо права забувати тих, хто віддав життя за мир для майбутніх поколінь. Чи знаєте ви, що лише в Україні під час фашистської окупації загинуло майже 74 тисячі дітей? Проте зазвичай героям художніх творів вдається оминути небезпечні життєві перипетії. Як ви гадаєте, чому твір Григора Тютюнника завершується загибеллю Климка? Спробуйте написати власну кінцівку повісті, про те, як могла б скластися подальша доля хлопчика.

 

ЛІТЕРАТУРНА П’ЯТИХВИЛИНКА

Протягом п’яти хвилин віднайдіть у тексті повісті якнайбільше слів, які можна віднести до військової лексики. Запишіть слова у зошит і поясніть їхній зміст.

 

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ ДО РОЗДІЛУ «ПРО МИНУЛІ ЧАСИ»

 

ЗАВДАННЯ 1-18 МАЮТЬ ПО ЧОТИРИ ВАРІАНТИ ВІДПОВІДЕЙ,

З ЯКИХ ЛИШЕ ОДНА ПРАВИЛЬНА.

 

1. «Захар Беркут» за жанром - це

А оповідання В легенда

Б повість Г переказ

 

2. Правильне твердження наведено в рядку

А Пета й Бурунда були необізнаними з військовою тактикою ватажками Б Тугар Вовк зрозумів ницість свого вчинку в останні хвилини життя В Максим не довіряв Мирославі через її батька-зрадника Г Захар Беркут не бажав одруження свого сина й доньки Тугара Вовка

 

3. У творі «Захар Беркут» НЕ ПОРУШЕНО проблеми

А патріотизму В самопожертви

Б братовбивства Г кохання

 

4. НЕ СТОЇТЬ проблема життєвого вибору перед героєм твору «Захар Беркут»

А Тугаром Вовком В Максимом

Б Захаром Беркутом Г Мирославою

 

5. Творчість Тараса Шевченка поділяється на періоди, яких налічують

А два В чотири

Б три Г п’ять

 

6. Тарас Шевченко відбував заслання на території

А Далекого Сходу В Киргизії

Б Казахстану Г Сибіру

 

7. Першим відомим твором Тараса Шевченка є

А «Тополя» В «Причинна»

Б «Іван Підкова» Г «Заповіт»

 

8. У вірші «Мені тринадцятий минало...» Тарас Шевченко розмірковує про

А долю дітей-сиріт у Російській імперії Б свої поневіряння на чужині В роки козачкування при панові Енгельгардту Г радощі й скорботи свого сирітського життя

 

9. У творі «Заповіт» автор звертається до

А друзів і товаришів В гнобителів України

Б сучасників і нащадків Г свого роду

 

10. Помилкове твердження про твір Тараса Шевченка «Тополя» зазначене в рядку 

А фольклорна основа

Б чаклунка перетворила дівчину на тополю

В провідний мотив - нещасливе кохання 

Г романтичний твір

 

11. Героїко-романтичним є твір

А «Заповіт» В «Тополя»

Б «За сестрою» Г «Гуси-лебеді летять...»

 

12. Правильне твердження про твір «За сестрою» зазначено в рядку

А брат в усьому брав приклад із сестри

Б Павлусь - хоробрий, мудрий, чуйний хлопець, саме це й допомогло врятувати сестру

В без допомоги брата й батька Павлусь не врятував би сестру

Г усі загарбники України виявилися жорстокими й нечесними

 

13. «Гуси-лебеді летять...» М. Стельмаха є повістю

А романтичною В автобіографічною

Б сатиричною Г героїко-романтичною

 

14. У творі «Гуси-лебеді летять.» є персонаж

А Мирослава В Михайлик

Б Павлусь Г Ганнуся

 

15. У творі «Гуси-лебеді летять.» слова «З яких статків я його вчитиму, коли таке убожество обсіло нас? Якби можна було руки віддати під заставу, віддав би до останнього пальця, а сам би пішов по ярмарках за жебрацьким хлібом» виголошує

А дід Дем’ян В старший брат

Б батько Г дядько

 

16. Символом у творі «Гуси-лебеді летять.» є образ

А соняшника В лебедів

Б сонця Г колоска

 

17. У півторарічному віці маленький Григір Тютюнник перестав ходити, сміятися й розмовляти через

А війну В хворобу

Б голод Г переляк

 

18. Трояндову сукню продавала героїня твору «Климко»

А вчителька 

Б дівчина з хусткою

В бабуся на базарі

Г тітка Марина

 

ЗАВДАННЯ 20-22 НА ВСТАНОВЛЕННЯ ВІДПОВІДНОСТІ.

ДО КОЖНОГО РЯДКА, ПОЗНАЧЕНОГО ЦИФРОЮ,

ДОБЕРІТЬ ВІДПОВІДНИК, ПОЗНАЧЕНИЙ БУКВОЮ.

 

20. Установіть відповідність між героєм і назвою твору

 

Герой твору 

1 ворожка 

2 Пета 

3 Павлусь 

4 Зульфат 

 

Назва твору

А «Захар Беркут»

Б «За сестрою»

В «Климко»

Г «Гуси-лебеді летять.»

Д «Тополя»

 

21. Установіть відповідність між характеристикою і назвою твору

 

Характеристика твору

1 автобіографічний

2 історичний

3 героїко-романтичний

4 романтичний

 

Назва твору

А «Гуси-лебеді летять...» Б «Захар Беркут»

В «За сестрою»

Г «Тополя»

Д «Заповіт»

 

22. Установіть відповідність між автором і назвою твору

 

Автор твору

1 Тарас Шевченко

2 Іван Франко

3 Андрій Чайковський

4 Григір Тютюнник

 

Назва твору

А «Захар Беркут»

Б «За сестрою»

В «Климко»

Г «Гуси-лебеді летять.»

Д «Тополя»

 

У ЗАВДАННЯХ 23-28 ЗАПИШІТЬ ВІДПОВІДЬ СЛОВОМ,

СЛОВОСПОЛУЧЕННЯМ ЧИ РЕЧЕННЯМ.