Народна Освіта » Українська література » Андрій Чайковський - "За сестрою" читати онлайн, критика, біографія письменника

НАРОДНА ОСВІТА

Андрій Чайковський - "За сестрою" читати онлайн, критика, біографія письменника

АНДРІЙ ЧАЙКОВСЬКИЙ

(1857-1935)

 

 Його оцінка в майбутньому, і з плином часу його цінуватимуть все більше і більше. Цей митець переживе багатьох, навіть більш талановитих прозаїків...

О. Барвінський

 

«Сюжетів я не видумую...»

 

Любі семикласники! Сьогодні ви починаєте знайомитися із творчістю одного з письменників, книжки яких були належно оцінені (а тим більше - вивчалися) не одразу. До таких належить ім’я Андрія Яковича Чайковського, чия прозова спадщина стала відома широкому загалу аж по Другій світовій війні. Сторінки його книжок - це «живі сторінки історії», пройняті атмосферою Запорозької Січі, збагачені точним описом життя козацтва - нашої національної гордості.

Тож вирушаймо в мандрівку творами Андрія Чайковського, яка обіцяє бути захоплюючою і неповторною.

Справді, мав рацію відомий український літературознавець Олександр Барвінський, передрікаючи творам А. Чайковського належне поцінування в майбутньому.

Тяжкі випробування випадали на долю наших письменників ще з раннього дитинства. Як і І. Франко, і Т. Шевченко, А. Чайков-ський теж рано осиротів. Але, як і вони, не втратив здатності любити людей, щиро захоплюватись усім навкруги, особливо мальовничими краєвидами Наддністров’я. Заслуховувався бабусиними казками і пильно брався до шкільної науки. Хоч «наукою» для українського хлопчини її годі було називати - спогади про Самбірську гімназію були скрушними: «...3 тодішніх підручників навчитися української мови я не міг...».

Хто з українських письменників теж переймався відсутністю справжньої національної освіти? Пригадайте твори, у яких про це йдеться.

Активна життєва позиція завжди була притаманна Андрієві Чайков-ському. По закінченні правничого факультету Львівського університету він став досвідченим адвокатом, захисником українців Галичини. Також він займався політикою, про що свідчить його безпосередня участь у діяльності Центральної Ради, членство в уряді Західноукраїнської Народної Республіки. Адже все своє життя А. Чайковський мріяв про «сповнення наших самостійницьких ідеалів».

Пригадайте, які історичні твори української літератури ви вже вивчали. Які з них - про козаків? 

Але найбільше він проявився як письменник, хоча й дуже довго переймався сумнівами щодо свого літературного хисту. У його творах ніби ожили персонажі української історії, представники старовинної «ходач-кової» шляхти, що вже були позбавлені всіх привілеїв. А в історичному романі «Сагайдачний» Андрій Чайковський немовби змалював яскравими барвами одну з найславетніших митей нашої минувшини. Саме завдяки цим історично-пригодницьким творам прийшла до нього слава.

Назвіть художні твори, прочитані вами, у яких розкриваються образи видатних діячів нашої історії. Які твори про українських гетьманів ви вже прочитали?

Багато творчих задумів лишились нереалізованими. Важка хвороба обірвала життя письменника 2 червня 1935 року. Але нам залишились його твори, найважливіша справа всього життя Андрія Яковича Чай-ковського, його щире зізнання: «Я поклав собі за ціль мого життя пе-реповісти в белетристичній формі нашу історію з козацького періоду й тим заповнити цю прогалину в нашій літературі. До того часу мало хто до того брався. Праця така вимагає багато труду й студій...».

 

ЗА СЕСТРОЮ

(Оповідання з козацької старовини)

(Скорочено)

 

I

 

(...) У Спасівці жив славний козацький рід Судаків. Вони славились тим, що не було між ними ні одного, який би не бував на Січі між низовим товариством. Із цього виходило, що їх було мало.

Багато з них полягло головами в битвах, багато пішло в неволю, а жіноцтво переходило до інших родів.

Тому-то ці Судаки, що остались живими, багатіли на ціле село і через те були в усіх у великій пошані.

 

 

Рідня Судаків на той час складалася із старого діда Андрія - сімдесятирічного діда, сина Степана і його жінки Палажки, двох синів - Петра й Павла та дочки Ганни.

Властиво Петра тоді вже не було дома, на Запоріжжя пішов. Другому синові, Павлові, було п’ятнадцять, а дочці Ганні - тринадцять літ. Поки діти були молодшими, господарством клопоталися Степан із жінкою. Дід Андрій пильнував пасіки, наглядав хату й дітей. Вважав своїм обов’язком привчити Павлуся до лицарського ремесла.

Вчив його їздити на коні, кидати списом та арканом, стріляти з рушниці та з лука й орудувати шаблею.

Часом оповідав йому про Запоріжжя, про козаків, їхні звичаї та про всі походи й пригоди зі свого життя.

Діти слухали залюбки оповідання дідуся, а Павлусеві снилися відтак битви з татарвою, степ широкий, і він мріяв про те, коли й він підросте та стане славним козаком.

Павлусь і Ганна дуже один одного любили. Він її вчив потай від діда тих усіх штук, яких навчився від дідуся, бо дідусь часто повторював, що це не жіноче, а козацьке діло.

Від цих оповідань вироблялася у Павлуся завзята козацька вдача. У такім молодечім пориві робив він не одно таке, за що хотіли його батьки покарати. Тоді він утікав або до діда в пасіку, або в тернину, звідки не вийшов би був нізащо в світі, хоч не раз був дуже голодний.

Тоді вже Ганна просила за нього, вже так просила, так плакала, поки не випросила вибачення. (...).

З цього завелась між дітьми така любов, що одне без одного жити не могло і, здається, не було нічого такого, чого б Павлусь для Ганнусі не зробив.

Було це одної літньої неділі в місяці червні. (...).

Серед тихої ночі залунав церковний дзвін на тривогу.

Дід Андрій, який щойно задрімав, схопився перший і поглянув у віконце. Вдарила заграва з другого боку майдану. Значить, пожежа! (...).

- Степане! Зброю бери! В селі татари!

Діти стали плакати, а дід вибіг прожогом з хати... (...).

У цій хвилі з обох боків на майдан сунула чорна валка, збита докупи. Здавалося, що якась чорна як ніч хмара впала на землю і суне лавою з двох боків у село. А з тої хмари без упину лунав (...) крик: «Аллах, Аллах!». Почулось декілька вистрілів з рушниць, та це їх не спинило. Татари вже були на майдані. Тепер можна їх було при світлі пожежі розпізнати. Вони розбіглися і стали ловити людей.

Дехто був так наляканий, що давав себе без опору в’язати. Деякі стали оборонятися, хто чим міг.

Дід Андрій зі Степаном стали зі списами в руках перед хатою, яка ще не зайнялася. За ними на призьбі сиділи налякані діти, притулившись одне до одного. Палажка поралась ще в хаті. Павлусеві приходило на думку забрати Ганю, скочити в город та сховатися в бур’яні. Та йому здавалося, що за плечима тата й діда безпечніше. Дрижачи зі страху, він голубив і заспокоював сестру.

Коли татарин розігнався до них - висовувався довгий спис, начеб гадючий язик, і той злітав з коня. Перед ними лежало вже декілька татарських трупів. Та в цій хвилі, начеб шуліка на курча, впав татарський аркан на голову Степана і повалив його на землю. Дід Андрій нахилився розмотати сина, та в тій хвилі татарська шабля розчерепила йому голову. Оборона пропала. Діти закричали в один голос і задерев’яніли.

Татари позлазили з коней і зв’язали Степана. Один вхопив налякану на смерть дівчину. За неї вчепився з усієї сили Павлусь. Татарин тягнув обох.

Павлусь у розпуці схопив татарина зубами за руку і вкусив так, що той аж засичав з болю. Він пустив Ганю і вдарив з усієї сили Павлуся кулаком по голові. Павлусь втратив пам’ять і впав на землю. Ганя кинулась прожогом у хату. Другий татарин піймав її за довгу косу і почав тягнути до себе.

 

 

Тепер стала на порозі Палажка.

В одній спідниці, простоволоса, виглядала страшно. Очі налились кров’ю з лютості й розпуки. У руках держала сокиру.

Поки татарин зв’язував Ганю, Палажка кинулась, мов поранена левиця, і розрубала йому голову. Відтак скочила перед дитину і, закриваючи її своїм тілом, рубала сокирою на всі боки.

Татари нерадо вбивали жінок. То була для них найкраща здобич, коли впіймали жінку. Один зайшов збоку і схопив Палажку в обійми. Другий вирвав сокиру з її рук.

Тоді Палажка стала оборонятися кулаками, мов довбнями, і зубами. Не могли її подолати, бо коли побачила, як її Ганю таки взяв татарин на руки і поніс, зомлілу, вона, мов несамовита, кусала і била кулаками та розкидала татар, мов околоти.

Не було іншої ради. Татарин добув ножа і вдарив її в груди, в саме серце. Кров жбухнула далеко, Палажка застогнала й повалилася мертва.

У тій хвилі відкрив Павлусь очі й побачив труп матері. Тепер уже нікому його боронити, і він поліз поза хату й сховався в бур’яні.

Звідси міг бачити все те, що тоді діялося. (...).

Цю хвилю використав Павлусь. Він виліз із куща, відв’язав вуздечку, заспокоїв коня, закинув поводи на шию і видряпався на сідло.

Кінь, почувши людину коло себе, заспокоївся.

Тепер Павлусь усівся на сідлі й рушив щосили з місця в степ... Татари, яких воли порозганяли, не помітили цього. (...).

Павлусь почув, як стріли свистіли йому понад голову. Від цього кінь налякався і став гнатись, мов вихор. Хлопець не міг досягти своїми ногами стремен, і вони били коня по ногах. Під час такої шаленої їзди міг він легко злетіти з коня, мов пір’ячко. Тому схилився і обіруч тримався за його гриву.

Він уже був певний, що татарин його не здожене. Та раптом щось у нього заболіло за лівою лопаткою, начеб ножем різнув. Хлопець помацав рукою. З-за плеча звисала стріла, що зачепилась залізцем за жупан. Павлусь почув, як щось тепле пливло йому по спині, і дуже цього налякався. Але чутно було, як тупіт погоні втихав. (...).

 

Пригадайте, що вам відомо про монголо-татарські набіги на українські землі. Чи дізнались ви щось нове із щойно прочитаного уривка?

 

II

 

(...) Це степ, український степ зі своїми високими могилами. Це одинокі дороговкази для людей, що туди заблукають. Деякі могили й називаються своїми іменнями, а про деякі ніхто не знає - ні імені їх, ні звідкіля вони взялись.

Ось над одною з менших річок, які вливаються в Самару, стоїть висока могила. Її прозвали Свиридовою. Ніхто не знав, чому вона так зоветься, і ніхто не наполягав на тому, щоб її назвати інакше. Але всі старші козаки знали, де стоїть Свиридова могила, і кожний до неї потрапить, хоч би і вночі.

Тому-то частенько козаки умовлялися збиратися на Свиридову могилу як на місце, де можуть напевно з’їхатися. Тут і річка під боком, де можна коня напоїти, і трава тут краща для випасу, і кущі над річкою, де при нагоді і сховатися можна. Ось і тепер спить під Свиридовою могилою козак. (...).

Козак швидко поліз на могилу й відразу зрозумів усе. Здогадався, що це якась велика пожежа. Це вже, певно, поганці десь бенкетують. Господи, спаси хрещений народ! (...).

Семен Непорадний - так він звався - був кремезний козак літ тридцяти. Одягнений у широчезні, як море, червоні штани, які підперізував широким шовковим поясом. На ногах добрі шкапові чоботи. Сорочка була подерта й замащена та на грудях широко розхристана, звідки визирали широкі косматі та на сонці засмаглі груди.

Миючись, засукав рукави поза лікті і показав жилаві руки з п’ястуками, мов довбеньки.

Непорадний на Січі мав славу неабиякого силача. Згинав залізні штаби, а коня підіймав перед себе, мов барана.

Незважаючи на Семенову лицарську силу, його прозвали на Січі Непо-радним за те, що в якійсь стрічі з татарином не вмів собі дати ради, аж поки товариші йому не допомогли.

Та він цим анітрохи не переймався. На Січі не питали нікого, як зветься, там зараз давали кожному ймення, з яким не розлучався вже до смерті. Хоч би як козака негарно назвати, він цього не соромиться. Козаки говорили: «Не ймення тебе красить, а ти його краси». Найбільш чванився козак тим, коли на ділі довів, що він не є таким, яким його при першій нагоді прозвали... (...).

Раптом у траві щось забіліло. Козак побачив мале хлоп’я в білій свитині на чорному татарському коні. Воно держалося обіруч гриви, а кінь мчав прямо до могили. Прийшовши до річки, кінь одним скоком уже був на другім боці. Такого потрясіння не витримав хлопчина і впав з коня в траву по цей бік берега. (...).

Хлоп’я лежало зомліле догори спиною на траві. Це був Павлусь. З плечей у нього текла кров. (...).

Непорадний здогадувався, що бідне хлоп’я втекло з татарських лабет, та цікавий був дещо від нього довідатися. (...).

Хлопець відкрив очі: зразу не тямив, що з ним робиться, та згодом опритомнів. Побачивши над собою козака з люлькою в зубах, не знав, що й гадати про це, чи це на яву, чи, може, йому так сниться...

- Скажіть, дядечку, - каже Павлусь слабим голосом, - що зі мною, чи я ще живу?

- Живеш, небоже, і здоров будеш! Ти звідкіля?

- Зі Спасівки... Татарва позграбувала, спалила все, людей вимордувала, мою маму й діда вбили, тата й сестру взяли... - Хлопець скривився на плач і став дрижати, мов у пропасниці. (...).

- Заспокойся, засни, все гаразд буде. Біля мене ти безпечний.

Павлусь послухав і перестав дрижати.

- Багато було поганців?

- Багато, дядечку, ціла хмара. Вони підпалили село з чотирьох кінців; люди вийшли з хат - вони тоді ловили... Страшно було, ой, як страшно!.. Сестру Ганну взяли... - і хлопець знову став дрижати й плакати... (...).

Непорадний став своїми грубими руками загортати хлопця кожухом. (...).

Козак присів біля Павлуся і став до нього пильно приглядатися.

- Стій, козаче! Так не можна, - каже дід Панас. - Наврочиш хлопця, то й умре з того. Ось йому сонце в лице світить. Зле, йому холодку треба. (...).

В ту мить Павлусь прокинувся і сів на лежанці.

Того лише ждав Петро Судак. Він підійшов до хлопця.

- Ти, хлопче, зі Спасівки, це я знаю, - та чи знаєш ти там Судаків?

- Як не знати? Це мій рід. Я Павло Судак.

- Братіку мій рідний! - заговорив Петро і кинувся хлопця обіймати. -Ти й не пізнав мене, я ж Петро.

Павлусь дуже зрадів.

- Скажи, Павлусю, чи живі батько-мати, сестра Ганя вже, мабуть, велика буде. Та й ти виріс неабияк. А що дідусь Андрій?

- Батька й сестру в ясир узяли, дідуся і маму вбили на моїх очах.

Петрові показалися сльози на очах, він їх обтер, аби ніхто не бачив, та

перехрестився. (...).

- Тепер, панове товариші, нам би подумати ось що, - говорив Тріска19. - Татарва недалеко, вона тепер вертається з тим, що награбила. Чи не скочити б на них так зненацька та перерізати, а добичу відбити?

- Воно б гаразд було! - обзивається хтось із гурту. - Тепер татарин, як спутаний кінь або свиня, що добре наїсться. Він неповороткий. А воно б пішла слава, що ми відбили християнські душі з ясиру. (...).

 

III

 

За той час оба ватажки постановили підійти під татарський кіш. Татарин покаже дорогу. Попереду підуть козаки з Тріскою і стануть татар зачіпати, щоб їх з коша виманити. Тріска зі своїми втікатиме. Татари поженуть за ними, а тут уже стоятиме Недоля і привітає їх гарненько.

Коли ж би татари не рушились у погоню, тоді значить, що їх небагато й можна на кіш вдарити. Татарина поведе на аркані Непорадний.

Такий наказ виголосив Недоля перед козаками і звелів сідлати коні. (...).

 

IV

 

У Павлуся забилося серце, коли почув сотників наказ. Він сьогодні побачить те, про що від дідуся стільки наслухався. Побачить, як козацтво стрінеться з татарами, тими страшними чортами, що цеї ночі так лютували в Спасівці. Його огорнув страх. Чи козаки дадуть раду тим чортам? (...).

Павлусь вийняв щось із кишені.

- Петре, братіку, на тобі.

- Що це?

- Ще вчора мама бублики з медом пекла. Я заховав у кишені та з цим і втік; на тобі, Петре, це мама пекла! - Його лице скривилось, і він став хлипати. У Петра теж сльози з очей капнули. Він узяв бублик з руки брата і розділив надвоє.

- На, брате, разом з’їмо.

Держачи так по півбублика в руках, обидва брати обнялись. (...).

Побачив це сотник Недоля і під’їхав ближче. Він відразу зрозумів, у чому справа.

- Ти, Петре, останешся при мені між посильними козаками, хлопець теж нехай лишається.

Тепер Петро аж зрадів: сталося, як хотів. Тепер ніхто йому докоряти не буде. Це наказ старшини.

А поки що Тріска зі своєю ватагою поїхав уперед. (...).

На могилі вже були татари й побачили козаків. Один зараз повернувся

 

у татарський обоз.

Козаки завернули коней і погнали вихором до своїх. Козак, що зарізав татарина, розповів усе Трісці. (...).

Не знаючи, яка в козаків сила, Мустафа наказав запрягати коней, звивати шатра й готовитися в похід.

Коли Тріска наблизився, застав татар готових до бою. Як їх середина стояла не рухаючись, обидва крила почали завертати кругом, щоб так перетяти козакам дорогу назад.

Це зміркував Тріска відразу. Він підвів шаблю вгору й скомандував:

- Завертай!

Мустафа не хотів пустити їх. Козаків так мало, що можна їх на аркан половити. Йому здавалося, що це вже вся козацька сила, бо більше нікого ж не було видно.

Тепер з усіх боків засвистали по татарській стороні бойові свистілки, й татари з (...) криком «Аллах! Аллах!» кинулись наздогін козакам. Татарські коні, витягнувши шиї, як гуси в польоті, з роздутими широко ніздрями гнались так, що животами мало не доставали землі. На них сиділи татари в сторчатих шапках та вивернених кожухах, похилившись уперед. У кожного блищала в руках шабля. Вони почали козаків доганяти. Віддаль між ними меншала.

Позаду ватаги їхав Тріска. Нараз Тріска завернув півкругом коня і став проти татар. Під час погоні татари замішалися. Деякі їхні коні висунулись трохи наперед.

Тріска першому стрічному татаринові відрубав голову. Вона впала в траву, а кінь погнався з татарином далі. Він усе ще держав шаблю вгору, поки не звалився з коня. Нога осталась в стремені, і отак поволік його кінь у степ.

Біля Тріски збиралася купа татар, щораз більша. Він рубав на обидва боки.

Частина татар зупинилася.

Втікаючі козаки зміркували, що щось сталося. Один оглянувся й крикнув:

- Пробі, хлопці! Ватажок між татарвою! Хто в Бога вірує, не даймо!

Понад десяток товаришів завернули коней і пустилися Тріску виручати. Вони бачили, як Тріска вправлявся, рубаючи поганців. Але й татари роз’їлися, мов оси, і стали рубати козаків. (...).

Козакам стало зле. Татар було чи не триста, козаків осталось всього сорок.

Вони чекали вже на свою смерть, і кожен молився Богові в передсмертній годині. Татари гуртувались у продовгасту валку і вже досягали втікачів. (...).

Козаки заховали списи (бо з великого розгону списи прошибали татарські тіла) і взялися до шаблюк. Настала така різанина, що її описати годі.

У козаків аж руки мліли, а татари замішались так, що один другого рубав.

Татари верещали, коні іржали і ставали дуба, а це все заглушив могутній крик з козацьких грудей: «Ріж та бий!». (...).

Сонце вже заходило та освітило своїми червоними променями закривавлений степ. (...).

За мить привели татарина перед сотника.

Це був молодий і гарний татарин. Одежа на ньому була багата.

- Як тебе звуть? - питає Недоля по-татарськи.

- Я Мустафа-ага, син Ібрагіма, ханського Девлет-гірея, - сказав гордо татарин.

- А я тобі кажу, - обзивається один козак, - що ти чортів син, а твій Магомед3 і твій хан чортові братами доводяться.

- Не смій, гяуре, зневажати його світлість хана ханів, бо він вас усіх переріже або в полон візьме, - крикнув люто татарин і затупотів ногами.

- А поки ти йому це скажеш, то підеш ік твому дядечкові в пекло, -відрубав козак і брав уже за шаблю.

- Тихо! - гримнув Недоля. - Не твоє діло, не твій бранець, Тихоне!

До сотника приступив молодий гарний козак.

- Як засвітає, візьмеш десяток козаків і поведеш цього бранця в Лубни та віддаси його панові полковникові. Розкажеш усе, що було, та не забудь поклонитися гарненько. Гляди, щоб не втік та щоб його приставили живого і цілого. (...).

На те все дивився Павлусь. Він перший раз спостерігав битву з татарами. Він побачив те, що дідусь йому розказував, і це показалось правдою. Тепер татари не здавалися йому такими страшними, як учора. Козаки сильніші. Коли б так було вчора, не вбили б вони дідуся й маму, не взяли б сестру в полон.

I в нього вселилась надія, що козаки відіб’ють ще й тата і сестру. Та коли це буде? Павлусеві бажалось, щоб зараз погнались козаки й розбили татар до решти та звільнили полонених. (...).

 

Порівняйте опис битви в цьому розділі та описи битв у повісті «Захар Беркут»

Івана Франка, у поемі «Іван Підкова» Тараса Шевченка та інших історичних творах. На яких рисах українських козаків завжди наголошують автори?

 

V

 

(...) Уже розвиднілось, як втікачі почули якийсь гамір. Усі прокинулись. Один підвів голову з комишу і крикнув:

- Наші!

Посхоплювалися. На те місце, де стояв татарський кіш, приїхали козаки Недолі. (...). У цю мить скочив з коня Павлусь і прибіг до батька.

- Таточку, тату, де наша Ганна? - він обійняв батька за шию і почав плакати.

- Пропала, синочку, пропала! - говорив Степан, хлипаючи. - Татарва піймала і Ганну, і маму.

- Маму - ні, її татарин убив, я бачив.

- А мене ж, тату, не пізнаєш? - обзивається Петро.

Степан не пізнав спочатку, а відтак обняв старшого сина.

- Сини мої, соколи, ось де ми стрінулись!

- Гей, люди добрі! - гукнув сотник. - Хто хоче, беріть коней та зброю і приставайте до нас. Нам ніколи часу тратити.

Небагато спасівчан вернулося додому. Хто сподівався кого зі своїх знайти, той і вертався. Інші взяли зброю татарську і пристали до козаків. 26

До них пристав і Степан. Йому не було до кого вертатися.

Тепер Недоля оставив одних козаків при таборі, а з другими, вибраними, погнався слідом за татарами.

Слід був значний, бо татари їхали возами.

З тими козаками пішов і Степан. Він надіявся віднайти дитину. (...).

Козаки злетіли на них, мов яструби. Татари не вміли гаразд оборонятися. Деякі з них по одному тікали, та тих половили на аркан. Цілий табір з усім награбованим добром попав у руки козаків. Степан з Петром розглядали поміж возами, де були бранці. На кількох гарбах знайшли кілька спасівських молодиць і парубків...

- Де Ганна? - кричав Павлусь, ідучи вслід за батьком.

- Нема її, синочку! - обізвалась одна молодиця. - Ще вчора забрали татари всіх дівчат і малих хлопців на коні і погнали, мов чорти.

Степан лиш руками сплеснув. Павлусь рвав волосся з голови і страшенно плакав. Уся надія пропала. (...).

Коли Степан з Петром рано прокинулись, Павлуся не було. Їх аж заморозило. Вони відразу здогадалися, що завзяте хлоп’я поїхало шукати сестри, а звідти, напевно, не вернеться, пропаде.

Коли це сказали Недолі, він говорив:

- Як хлопець з цього вийде цілий, то знайте, що з нього кошовий буде.

 

VI

 

(...) Він прокинувся вранці від того, що хтось сильно штовхнув його в бік.

Розплющив очі й побачив над собою високого чоловіка з люлькою в зубах.

Чоловік був одягнений у подерту, брудну одежу і мав на голові татарську шапку. На ногах у нього були постоли, обв’язані мотузками. Лице чорне, пожовкле та розкуйовджена чорна борода. Не було на ньому нічого, що свідчило б, що це козак. Уся його зброя - довгий ніж за поясом.

- Вставай, козаче, пора в дорогу! - гукнув і сплюнув крізь зуби.

Павлусь присів на лежанці й таки налякався. Та ж це, напевно, хар-

циз28-розбишака, про яких стільки від дідуся наслухався.

Одного разу в Спасівці піймали парубки такого самісінького харциза коло коней. Він його бачив.

- А хто ви, дядьку, будете? - питає Павлусь і чує, як у його серце затривожилось.

- Не будь надто цікавий, а то в пекло попадеш! Роби що велять, збирайся.

- Куди ж ви мене?

- Побачиш, візьму тебе з собою. (...).

Харциз одною рукою придержував Павлуся, а другою зв’язав йому мотузом руки.

- Дядечку, пустіть мене! - просився Павлусь, аж плакав. - Я так зі страху, ви мене страх налякали... Я, далебі, нічого... Я за сестрою шукаю... Її татари в ясир взяли. Пустіть, дядечку... пустіть, Бога за вас молити буду, а то я запізнюся.

- Ну, заспокойся! Я тобі дорогу до татарів покажу, та вибач, що тебе трохи спутав. (...).

Харциз скочив на коня і посадив Павлуся наперед себе.

- Ну, тепер поїдемо до татар. (...).

Коло полудня натрапили на невеличку ватагу татарських купців, що вертались із Києва в Крим. (...).

Харциз, в’їхавши між них, почав щось по-татарськи розповідати, показувати на Павлуся. Його взяли татари з коня і стали оглядати. Мацали за руки й ноги, повертали його головою і заглядали в зуби, достоту так, як роблять купці зі скотом на базарі. У Павлуся зродилось лихе передчуття. Він здогадувався, що харциз продає його татарам. (...).

- Продав ти мене, Юдо, Бог тебе певно покарає!

Харциз був дуже задоволений. Добув без труду коня, сідло з червінцями та й за хлопця гроші взяв. Тепер поїде де-небудь у город і загуляє-загуляє, аж чортам стане заздрісно. Він заспівав, аж луна по степу пішла. (...).

Аж ось побачив ватагу козаків, що над’їхали з протилежного боку. (...).

То була ватага Недолі.

Харциз приїхав до нього.

- Братіки, козаки! Слава Богу, що я з вами стрінувся.

- Ти звідкіля?

- Я з татарської неволі втік. П’ять літ мене поганці мучили, та вдалось мені на татарському краденому коні втекти. Десять днів степом їхав та хіба сирою рибою живився, бо й кресала в мене нема, щоб вогонь розвести. Дайте, братці, що-небудь їсти. (...).

- Пане сотнику, - каже Непорадний, - він бреше, цього коня я знаю, це той, що хлопець на ньому втік, і сідло те саме.

Харциз зблід. (...).

- А дивіться, хлопці, - каже один, - далебі, і Петрові пістолі має.

- Признайся, душогубе, де ти хлопця дів? - гримнув Недоля. (...).

- Я продав його татарським крамарям.

- Панове молодці, в сідлі ще є гроші заховані так, як були.

- Панове товариші, - питає Недоля, - зробимо над цим безбожником суд? Він відрікся Христа, пристав до нашого найтяжчого ворога, зраджує братів своїх, продавав християнських дітей поганцям. Що йому за це зробити?

- Смерть! - гукали козаки. (...).

Проклін Павлусів здійснився.

 

Чи справедливою була кара для харциза-зрадника, який продав хлопця татарам? Чому, на вашу думку, козаки саме так поставилися до його вчинку?

 

VII

 

(...) «Може, воно так ліпше, - подумав Павлусь, - що я між татар попався. Вони мене завезуть у Крим, то, може, й сестру легше знайду».

- А куди ви їдете, люди добрі? - осмілився спитати.

- Ми їдемо в Крим, і ти їдеш з нами: як будеш добрий, то й тобі буде добре.

Татари видавались Павлусеві якимись добрячими людьми, не такими, як ті, що Спасівку грабували. Це були крамарі, такі самі, як ті, що не раз у Спасівку заходили.

Хлопець повеселішав і почав татар цікаво розпитувати про все. Він їм сподобався. Через кілька днів освоївся з таким життям. Помагав татарам у всьому і вчився запопадливо татарської мови. Він був тямущий, і татари не могли надивуватись. Інші бранці були якісь недоступні, дикі, все плакали, а Павлусь, вивчивши татарські слова, послугувався ними в розмові. (...).

Павлусь побоювався, що його теж продадуть в Криму на базарі, і спитав раз про те татарина.

- Добрих хлопців ніхто не продає, а держить собі.

Павлусь не хотів з цими купцями розлучатися. Він гадав, що з ними їздитиме по цілому Криму та так і сестру відшукає.

Дорога до Криму тривала дуже довго. Навантажені гарби волоклись поволі, а вже кожна переправа через ріку була дуже тяжка. За той час Павлусь підучився татарської мови настільки, що розумів, як до нього говорили, і знав дещо відповісти.

Хлопець вдавав з себе до всього охочого, щирого і виконував усі роботи вправно.

Татари були ним задоволені й були певні, що він збусурманиться. Хлопець видався їм наївним: розказував прямо, про що його питали. Він розказував їм, як татари зруйнували Спасівку, як він тікав та як потім козаки розгромили татар. Лише не сказав (і це заховав собі на дні душі), що він їде в Крим, щоб врятувати сестру з полону. Коли б не те, він уже давно був би втік, не задумуючись, бо мав до цього багато нагод. (...).

Сулейман приїхав на своїй гарбі під самий рундук30 будинку.

Звідси повиходили слуги і почали низько кланятися Сулейманові. Назустріч батькові вийшов його син Мустафа, який під час відсутності батька завідував його цілим майном.

Коли привіталися, спитав Мустафа батька, показуючи на Павлуся:

- Хто це?

 

- Цього хлопця привіз тобі на гостинець, я його купив. Поклонись новому твому панові, - наказав Сулейман Павлусеві: - Будь слухняний, як і досі, і буде тобі добре.

Павлусь скинув шапку і поклонився по-своєму.

Мустафа сказав щось якомусь татаринові, той узяв Павлуся за руку й пішов між челядь. (...).

Коли того дня рано донесли Муста-фі про втечу невільника Павлуся та ще про крадіж найкращого коня, він розі-

слав гінців і назначив кару сто нагаїв дротяних на спину, а коли від цього не здохне, так продати його першому стрічному татаринові. Але Павлусь вернувся сам. Про це повідомили Мустафу, і він замінив засуд на двадцять дротянок і продати. Кару мали виконати в оселі Сулеймана на очах усіх невільників, аби їм відійшла охота втікати.

Коли Павлусеві сказали про це, він зовсім не злякався.

Ніби нічого й не сталося, Павлусь заснув міцним сном. На другий день рано його привели до оселі. Тут на майдан позганяли всіх невільників. Павлусь поглянув на них і помітив Остапа Швидкого, що стояв у гурті й утирав сльози. Йому жаль було малого земляка. Кару мав виконати по-турнак31 Ібрагім: у нього була тверда рука.

Він вийшов на середину і почав невільникам виголошувати, за що Павлусь буде покараний, що Мустафа-ефенді засудив його спочатку на сто дротянок, та відтак у превеликій своїй ласкавості зменшив їх на двадцять.

Мустафа-ефенді відчинив вікно і придивлявся, чи його засуд буде як слід виконаний та яке зробить враження на невільників.

Саме тоді в’їхав у ворота якийсь мулла32, а за ним кілька багато одягнених слуг. Усі розступились. Він виїхав на середину й тут виголосив співучим, трохи гугнявим, голосом:

- Слухайте, невірні гяури! Мій пан, ханський Крагім і любимець - нехай йому Аллах дасть довгий вік, - звелів у своїй ласкавості спитати вас, невірних українських бранців, чи не знає хто, де перебуває син його милості Девлет-гірея, славний лицар Мустафа-ага, що цього літа ходив із загоном воювати з невірними на Україну для слави Аллаха і його пророка Магомеда. Хто виявить його місце, стане достойний його ласки й нагороди його милости. Хто ж би це затаїв, може готуватися вже тепер на смерть, бо його обов’язково повісять.

Один татарин брався виголошувати те саме по-українськи. Тоді Пав-лусь виступив перед муллу і сказав по-татарськи:

- Я знаю, де перебуває твій пан.

Мулла подивився згорда на Павлуся:

- Ти не можеш цього знати, бо ти вже тут довше, а це сталося цього літа.

Потурнак Ібрагім, зігнувшись у три погибелі перед муллою, ствердив, що Павлусь привезений саме цього літа.

- Так? Ну, то говори! А коли збрешеш одно слово, то тобі відріжу язика.

- Не тобі скажу, а твому панові.

Мулла закусив губи.

- Цього невільника забираю зараз до його милості Девлет-гірея Крагі-ма. Відтепер він під моєю рукою.

Усі невільники зітхнули. Вони зраділи, що Павлуся обминула кара. (...).

 

Яким виявив себе Павлусь у спілкуванні з татарами?

 

VIII

 

(...) Заїхали в дворище Девлет-гірея. Воно дуже було схоже на оселю Сулеймана. Слуги вже сповістили Девлет-гірея, що мулла вертається з якимсь молодим гяуром, і він вийшов на рундук та замахав на муллу рукою, що зараз перед нього вийде. (...).

- Вітай, добрий мулло! Що приніс? Алейкум салем!

- Цей молодий гяур, невільник твого слуги Сулеймана з Коджамбака, говорить, що знає, де твій достойний син Мустафа-ага.

- Приклич сюди українського товмача! - заговорив Девлет-гірей до чорного слуги.

За той час міг Павлусь придивитись до Девлет-гірея. Це був чоловік дужий та вже старший, з довгою сивою бородою.

- Не треба, пане, товмача, - обізвався сміливо Павлусь і вклонився низько, по-татарськи, Девлет-гіреєві: - Я сам вмію по-татарськи розмовляти...

- Ти ж недавно між нами.

- Недавно, а ваша мова мені сподобалась.

- Гарний з тебе хлопець. Тобі й віра наша сподобається, коли між нами останешся, а тоді жде тебе гарна будучність.

«Собача ваша віра!» - подумав Павлусь.

- Говори, що знаєш про мого сина, та гляди: коли твої слова будуть правдиві, жде тебе велика нагорода; коли ж збрешеш, так хай тебе Аллах...

- Я скажу всю правду, лише не доповім усього, бо сам не знаю. Я на власні очі бачив Мустафу-агу в битві, а що відтак з ним сталося, це знає вже моя сестра Ганна Судаківна.

Девлетові це не подобалось. Він насупив брови і поглянув на хлопця так, що тому страшно стало.

- Чи ти глузуєш з мене?

- Анітрохи. Вона все бачила. Коли б її лише знайти; вона в Криму між бранцями, Мустафа був у Спасівці, була битва з козаками. Мустафу піймали живого. Де він тепер, це знає Ганна. (...).

Девлет-гірей подобрів. Він сплеснув руками і наказав прикликати свого завідчика1.

- Слухай! - каже йому. - Випитай цього молодого гяура про його сестру і зараз мені її відшукай між бранцями. Коли б її не було в Криму, то привезти її за всяку ціну хоч би з кінця світу. (...).

Тепер жилось йому дуже добре. Йому подарували волю, зробили те, чого забажав. Виходив, коли хотів, у місто, знайомився з ровесниками з багатих татарських родин, їздив на коні (...). Був веселий, і за це його всі полюбили.

Девлет-гірей наказав видати йому гарну одежу, і тепер годі було впізнати в Павлусеві того обідраного невільника, кінського пастуха.

Девлет-гірей повірив словам Павлуся. Він знав від тих татар, що вернулись із походу, що Мустафа справді грабував Спасівку, що відтак була стріча з козаками і там пропав його син-одинак. (...).

Девлет-гірей і Павлусь побоювалися одного: а коли дівчини не знайдуть?

У такій непевності жили три тижні. Аж одної п’ятниці, коли татари молилися в мечеті і з ними був сам Девлет-гірей, появився в його дворищі на запіненому коні гонець зі звісткою, що дівчину знайшли й везуть на татарській гарбі. (...).

Павлусь мало очей не видивив, так шукав між юрбою дорогу сестричку. Її не було видно. Вона сиділа на возі в товаристві якоїсь татарської жінки. Віз був накритий плахтою.

Павлусь став біля воза, зупинив його й миттю зіскочив з коня. Татари, побачивши так по-панськи одягненого хлопця, не противилися йому.

- Ганю, Ганнусенько! Серце моє, чи жива, чи здорова?

На цей оклик Ганна відхилила плахту. Вона пізнала по голосу брата, але, побачивши його в татарському вбранні, не впізнала та видивлялася на нього.

- Ганно, сестро! Хіба ж мене не пізнаєш? Братіка свого, Павлуся?

Ганна закричала не своїм голосом і зомліла. (...).

- Що з тобою сталося?

- Утома, братіку. В тій буді так душно, що нічим дихати. Та я не надіялась тебе або кого-небудь побачити. Звідкіля ти взявся тут?

- Ну, опісля розкажу. Чи ти знаєш по-татарськи?

- Дуже небагато, хоч мені весь час товкли в голову цю татарщину, аж обридло. Били мене, їсти не давали, коли не хотіла вчитися. (...).

- То ми вже вільні?

- Ще ні, та ось послухай: могутній Девлет-гірей Крагім шукає свого сина Мустафу. То, знаєш... той самий харциз, що зруйнував нашу Спасівку. Тоді над Самарою, де татари з бранцями спочивали, зчинилася з козаками битва. Мустафу піймав на аркан козак Семен Непорадний, та сотник Недоля велів козакові Тихонові відвести його до лубенського полковника. Пам’ятай, сестро! Ти вдавай, що нічого по-татарськи не 34 знаєш. Тоді покличуть мене на товмача. Я тобі лише для того кажу, щоб ти знала. Може бути, що на товмача покличуть не мене, а когось іншого, тоді знай, що казати, бо від цього залежить наша воля. (... ).

Девлет-гірей стояв на галерії і вижидав гостей.

Павлусь зняв шапку і ще здалеку почав до нього вимахувати.

- Невже ж то ця дівчина так на коні сидить? Справді лицарський народ ті козаки, - говорив гірей до свого завідчика.

Молоді позіскакували з коней і пішли до світлиці.

Вклонилися, а Павлусь заговорив так:

- Могутній лицарю Девлет-гірею! Приносимо тобі добру вістку за твого славного сина Мустафу. Це моя рідна сестра. Вона його бачила наостанку. Звели її ласкаво запитати, хай сама розповість.

Девлет-гірей розпитував її по-татарськи.

Ганна глянула на брата, зробивши вигляд, що нічого не розуміє.

- Питай її ти! - каже до Павлуся.

Павлусь почав її питати по-українськи. Вона відповіла, як чула від нього, а Павлусь розповів це по-татарськи.

- Добре! - каже Девлет-гірей. - Я зараз посилаю послів з багатим викупом до лубенського полковника, на той час ви зостанетесь моїми гостями. Коли ваші вісті справдяться, жде вас велика винагорода, коли ж... - він не договорив, бо сам налякався слів, які мав сказати. (...).

 

Що означала для братика і сестрички ця довгоочікувана зустріч?

IX

 

(...). Девлет-гірей розставив гінців від самого Перекопу, щоб зараз звістили його, коли посланці повертатимуться. Нарешті!

Одного дня причвалав гонець з доброю вісткою, що Мустафа їде живий і здоровий. Девлет-гірей звелів сідлати коні й виїхав із цілим почтом назустріч. (...).

Вже сонце стояло високо, а Павлусь ще спав. Він прокинувся від гамору, що зчинився на подвір’ї. Пішов до вікна подивитися. Це Девлет-гірей вернувся із сином. Павлусь пізнав Мустафу зараз. Він сидів бадьоро на гарнім, аж улискувався, коні й усміхався до батька, котрий аж сіяв з радості.

«Бач, який тепер бадьорий! - подумав Павлусь. - А на аркані у Непо-радного то скривився, начеб кислицю вкусив. А що, смакував козацький аркан? Ах, ви, чортові сини! Колись я з вами ще стрінуся». (...).

Та зараз йому стало соромно від тих слів. Це ж не гарно. Ось той Девлет-гірей так поводився з ним, як із сином, а він йому загрожує.

«Еге ж, бо мене йому треба було! А так, то звав би мене християнським псом, як і інші, уся та погань татарська. Чого вони нас зачіпають, мордують? Хіба ж ми їм заважаємо? Ні, ні, ми стрінемось ще!».

Павлусь погрозив до вікна кулаком.

В тій хвилині його прикликали до Девлет-гірея. По дорозі стрінув Ганну. Її теж туди вели. Стали обоє перед ханом, що держав сина за руку, наче боявся, щоб його знову не забрали.

- Ви сказали правду. Тепер я хочу здержати своє слово і винагородити вас. Чого бажаєте? Коли хочете, оставайтесь з нами. Прийміть нашу віру, я вас за своїх дітей прийму.

- Спасибі тобі, могутній пане. Нічого не бажаємо, лиш волі. Пусти нас...

- Хіба ж вам зле в мене?

- Нам тут добре, та за Україною нам сумно. Хочемо своїх бачити.

- Хай буде по-вашому! Їдьте додому, та не тепер, аж з весною. Кого зимовий степ обійме, тому й не жити більше. Оставайтесь ще моїми гостями.

- Та звели, пане, пописати нам грамоти, щоб нас по дорозі не чіпали.

- Авжеж, дістанете грамоти й охорону, поки до своїх не доїдете.

- Тепер, коли ти вільний, подай мені руку, мій друже! - сказав Мустафа, простягаючи руку до Павлуся. - Мені вже розказували, який ти бравий козак. Та одно скажи мені: яким чином бачила твоя сестра, як мене полонили, коли вона була в обозі?

- Ось я це й хотів сказати, - говорить Павлусь. - Тепер признаюся, що я збрехав. То я все бачив, а навмисне сказав на сестру, щоб ти її наказав шукати. Без цього не бачити б мені її більше.

- Хитрун же з тебе, небоже, хитрун! - каже мурза1, всміхаючись. - Ну, я тобі це вибачу, подай мені свою руку!

В ту мить Павлусь згадав щось. Він почервонів увесь, мов буряк. Йому соромно стало, що забув, що мав сказати. Взяв це за великий гріх.

- Вельможний Девлет-гірею! Коли ти мене так обласкав... то я про одне тебе прошу, не відкажи мені цього.

- Хоч би ти сьогодні просив половину мого майна, й цього не відмовлю.

- Ні, майна я не хочу, а лиш ось про що прошу: у Сулеймана-ефенді живе невільник Остап Швидкий, українець, земляк мені. Звели його викупити і подаруй мені.

- Хіба ж він тобі родичем доводиться?

 

- Ні, а лиш земляк. Та він мені був рідним батьком, коли я у неволю попав. Він завивав мені рани, як мене зрізали нагаями. Я поклявся віддячити йому. Хочу йому волю випросити.

- Добре в тебе серце, хлопче! - сказав Девлет-гірей. - Остап Швидкий, невільник, вернеться з тобою в Україну.

Девлет-гірей велів написати грамоту і послав гінця в Коджамбак.

У Павлуся потекли сльози з очей.

Він забув про всі злидні, про всю злість до татар. Простив їм усе відразу...

 

Мурза - татарський феодал.

 

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

 

Повторюємо

1. Визначте жанрові ознаки повісті «За сестрою».

2. Які особисті якості людини виховує повість?

3. Чому прочитана вами повість має назву «За сестрою»?

4. Визначіть головних і другорядних героїв твору.

5. Перекажіть уривок повісті, який вам найбільше запам’ятався. Поясніть, чому саме.

6. Складіть план до характеристики Павлуся.

 

Міркуємо

1. Що думав про написання історичних творів Андрій Чайковський?

2. Які риси характеру стали в пригоді Павлусеві під час його небезпечної мандрівки?

3. Які фольклорні мотиви і засоби використані у творі?

4. Чому татари з повагою ставились до хлопчика?

5. Чому діти, Павлусь та Ганнуся, яким було добре в Девлет-гірея, вирішили все ж повернутися додому?

 

Аналізуємо

1. Хто і чому напророкував Павлусеві майбутнє кошового отамана?

2. Схарактеризуйте образи козаків-запорожців. Які саме риси характерні для більшості з них?

3. Якими показав татар письменник у своєму творі? Чи всі вони однакові?

4. Про що свідчить прохання Павлуся звільнити Остапа Швидкого?

5. Визначіть основні елементи композиції твору.

6. Які фольклорні мотиви, засоби використовує письменник?

 

Дискутуємо

1. Чи можна вважати вчинок Павлуся героїчним? Прокоментуйте свою відповідь, підтвердьте її відповідними цитатами.

2. Що спільного в сюжетах, характеристиці героїв, оцінці подій козацького періоду української історії ви можете зазначити?

3. Чому, на вашу думку, твори на історичну тематику Андрія Чайков-ського користувалися такою великою популярністю в читачів?

4. Чи є цей твір сучасним з точки зору людських взаємин, моралі, проявів патріотизму?

 

«А ми, їх нащадки, кращі за наших дідів?»

 

Ось і закінчились пригоди кмітливого і хороброго Павлуся, який не зневірився і зміг визволити свою сестричку з татарської неволі.

Спробуйте розібратись, що ж робить твір Андрія Чайковського таким захоплюючим і цікавим. Мабуть, це виняткове вміння митця тонко і яскраво змалювати давні часи, вони ніби оживають на наших очах, стають ближчими, а вчинки і душевні порухи героїв, незважаючи на всю їхню незвичність, зрозумілі нам завдяки майстерності автора. То в чому ж її секрет?

Насамперед у тому, що Андрій Чайковський володів неоціненною здатністю зображувати минуле через окремі долі простих українців, звичайних людей, чиї імена не ввійшли до жодної з історичних хронік. Ви не знайдете в його повісті хрестоматійних героїв, подій з підручника історії, вони немовби залишені на узбіччі сюжету.

Проте загалом твір письменника сприймається як цілком достовірна розповідь про складний етап української минувшини, сповненої не лише гіркими стражданнями від ворожої навали, а й славними подвигами рядових учасників тих подій, і маленьких хлопчиків, і відважних козаків. І ми маємо змогу відчути, як пересуваються стрілки на грандіозному годиннику всесвітніх історичних епох.

Хто з відомих вам письменників теж зображав історію через долю звичайних

людей?

Від початку захоплює напружений, динамічний сюжет повісті. В образі Павлуся ви, при уважному читанні, помітите риси знайомого з дитинства казкового героя Котигорошка, для якого не було нічого неможливого. Використання фольклорних мотивів, прийоми гіперболізації, застосовані автором, якраз і надають твору такого потужного звучання. Читач вірить у силу духу, спритність, винахідливість та мужність головного героя, а разом з тим - і в успіх його благородної місії.

А які художні прийоми застосовували автори інших прочитаних вами творів на

історичну тематику?

Павлусь - один із найпривабливіших героїв цього твору. Автор наділив його всіма можливими чеснотами, за якими можна пізнати не лише гарну дитину із прославленого роду, а й майбутнього лицаря. А як до українського козацтва ставився Андрій Чайковський, ви вже знаєте, - завжди з належною шаною, адже це ті воїни-оборонці, що засвідчили відданість своїй країні, які є зразком для наслідування для будь-якого покоління українців.

П’ятнадцятирічний хлопець успішно долає всі перешкоди, гідно витримує всі випробування завдяки незламній вірі у власні сили, безмежній любові до сестри, вірності своїй рідній землі. Навіть перед обличчям смерті, здавалось би, неминучою поразкою він не заціпенів, а навпаки, зреалізував усі свої душевні ресурси, застосував свій розум і кмітливість, аби уникнути лиха. І зробив це, не втративши ані крихти власної гідності. Саме такий герой здатен протистояти страшному ворогові - татарам,

Орді, що наводила жах на всю Європу своїми спустошливими набігами на слов’янські країни.

Кого ще з героїв із відомих вам творів можна порівняти з Павлусем?

Порятунок обох дітей немовби запрограмований самим автором у його життєствердній манері оповіді. Та все одно ми, затамувавши подих, стежимо за надлюдськими зусиллями Павлуся. Та із зітханням полегкості зустрічаємо звільнення дітей. А поміж тим непомітно засвоюємо урок. Бо ця історико-пригодницька повість засвідчує, що з будь-якої складної ситуації завжди є вихід, що неймовірним напруженням волі будь-яке лихо можна перебороти. Лише треба вірити в себе, до кінця зберігати надію і робити все для реалізації високої мети - і тоді ти будеш переможцем.

Слова відомого чеського письменника Карела Чапека ніби сказані про той твір, який ви щойно прочитали: «Гадаю, кожен народ має книжки, що в якийсь спосіб перестали бути літературою і зробилися просто часткою життя, мов дитяча гра, школа, край, де ми виросли, що їх читав і читає кожен. Їхня цінність так само незаперечна, як цінність національних звичаїв».

 

ПОДОРОЖ ЛІТЕРАТУРАМИ СВІТУ

Напевне, ніхто не заперечуватиме: дуже важливо, щоб поряд знаходилась людина, здатна заради тебе на героїчний вчинок, самопожертву. Це вдячна тема для багатьох літературних творів.

Ви, звісно, пам’ятаєте Кая і Герду із казки Г.К. Андерсена «Снігова королева», де названа сестра була готова на все задля порятунку брата. Такими ж відданими своєму батькові виявились герої знаменитого роману Жуля Верна «Діти капітана Гранта», які здійснили повну небезпек і пригод подорож, розшукуючи свого тата.

Але найближчими до героїко-пригодницьких творів Андрія Чайков-ського є романи шотландця Вальтера Скотта, історичні повісті чеського письменника Алоїза Їрасека, героїко-романтичні оповіді класика німецької літератури Вільгельма Раабе.

Саме в повісті останнього, що називається «Чорна галера», ви знайдете чимало спільного з історією про Павлуся Судака. Головний герой Ян Норріс, як і хоробрий український підліток, сповнений любові до рідної землі, здатен на все задля коханої дівчини Міги Ван Берген. Хлопчаків також об’єднує самовіддана вдача і високе змістове наповнення здійснених героїчних вчинків. Як і українські козаки, відчайдушно борються проти іспанських загарбників герої Фландрії - гези (морські розбійники). Ось уривок із «Чорної галери»:

«Двадцять сьомого серпня тисяча п’ятсот вісімдесят п’ятого року обох дітей розлучили, і десятирічний хлопчик та шестирічна дівчинка гірко плакали. Та була війна, а війна розлучає серця, либонь, ще й куди жорстокіше...

Минули роки...

- Ох, Яне, і ти ще кажеш, що кохаєш мене? Що вивезеш мене з цього міста і врятуєш? О Боже праведний! Ти загинеш, і я з тобою... О святий, милостивий Боже, що зі мною буде? Хто мене захистить, хто мені поможе?..

- Твоя правда. На жаль, правда твоя, бідолашна моя, люба моя Міго! Ось і твій батько помер, а мене тут не було, щоб утішити тебе в тяжку годину. Ми тоді, мабуть, саме плавали біля Дюнкерка - хотіли пустити на дно отих мародерів... Ох, це так жорстоко, Міго, але... але інакше я не міг і сьогодні ввечері теж не можу. Задля честі нашої Вітчизни ніхто не має права шкодувати свого життя...».

Щоб довідатись про неймовірні морські баталії, у яких брав участь головний герой, та про щасливий фінал цієї історії, прочитайте повість «Чорна галера» - ще ніхто й ніколи не залишався байдужим до карколомних морських пригод...

 

ВАШ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИЙ СЛОВНИК

Героїко-романтична повість - це твір, як ви вже переконалися, незвичайний. Деякі відомості про жанр повісті ви вже маєте. Тож спробуймо проаналізувати, які риси повинні бути притаманні повісті, щоб ми могли визначити її як героїко-романтичну.

Героїчне - одна з форм вияву того, що викликає захоплення, радість, повагу. Головний герой такого твору виявляє мужність і самовідданість у боротьбі за свої високі ідеали.

Письменники-романтики не задовольнялися картинами й описами реальної дійсності. Натомість вони витворювали у своїй уяві незвичайні виняткові ситуації. Романтики опоетизовували щирі людські стосунки, зосереджувались на ідеї визволення людини, ідеї її духовної свободи, надзвичайного значення надавали почуттям, фантазії, духовній неповторності кожної особистості. У повісті такого виду значну роль відіграють романтичні описи, а також використовуються елементи фольклору, музики, живопису.

Тож героїко-романтичним ми можемо називати твір у тому випадку, коли поряд з елементами романтизму в ньому зустрічаються описи героїчних сторінок нашої історії (у повісті - декілька значних епізодів, пов’язаних із життям головного героя), коли весь твір сповнений патріотичними мотивами.

Знайдіть у повісті «За сестрою» характерні ознаки героїко-романтичної повісті.

Підтвердіть відповідь цитатами.

Романтйчний герой - це образ у художньому творі, побудований на принципі різкого контрасту з рисами пересічного сучасника, тобто це людина високих духовних устремлінь, сильного характеру, здатна на надзвичайні вчинки.

Герої романтичних творів - особистості виняткові, в ім’я високої мети долають усілякі перешкоди, нехтують небезпеками для власного життя, самовіддано стають на захист рідних, близьких, усіх тих, хто потерпає і потребує допомоги.

Якими рисами романтичного героя наділено Павлуся? Чи є ще романтичні герої в повісті Андрія Чайковського? Аргументуйте свою відповідь.

Композйція (з латинської - «складання», «поєднання», «створення») - це побудова художнього твору, розміщення і співвідношення усіх його компонентів. Складовими композиції є сюжет і позасюжетні елементи, до яких належать: пейзаж, портрет, інтер’єр, монологи, діалоги, полілоги, ліричні відступи, авторські коментарі, вставні епізоди, пролог, епілог, обрамлення. Доцільність сполучення всіх цих елементів та сюжету вирішується автором на основі єдиного композиційного принципу, який учені називають архітектонікою твору. Це слово походить із грецької і означає «мистецтво будувати». Зверніть увагу: воно дуже близьке до слова «архітектура», бо композиційно довершений літературний твір схожий на прекрасний витвір архітектури - величний палац.

Визначте і перерахуйте у прочитаному вами творі елементи композиції.

 

ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ

Вам, мабуть, не хочеться так швидко розлучатися із відважними героями повісті А. Чайковського. Тож спробуймо продовжити це знайомство. Коротко, але емоційно та з власним коментуванням перекажіть зміст прочитаного твору. А творче завдання буде таким - уявіть, що могло б статися з братом і сестрою, коли вони поверталися додому. Можна влаштувати в класі конкурс на найбільш цікаве продовження цієї історії.

 

ЛІТЕРАТУРНА П’ЯТИХВИЛИНКА

Сьогоднішня літературна п’ятихвилинка допоможе вам виявити кмітливість і знання тексту повісті «За сестрою», уміння розумітися на людських характерах. Протягом п’яти хвилин підберіть подані приказки відповідно до характеристики котрогось героя або ситуації у творі. Дві приказки повинні виявитися зайвими.

 

Це матеріал підручника Українська література 7 клас Міщенко

 

Автор: asia2016 от 21-02-2017, 16:14, Переглядів: 19000