Господарський розвиток українських земель у другій половині XIV — XV ст.

Опрацювавши цей параграф, ви дізнаєтесь: які зміни відбулися в господарському розвитку українських земель; що таке магдебурзьке право; як розвивалися ремесла й торгівля на українських землях у XIV—ХV ст.

1. Яку роль виконували міста на Русі? 2. Які форми залежності селян існували на Русі та в Галицько-Волинському князівстві? 3. Охарактеризуйте розвиток ремесла та торгівлі за часів Русі та Галицько-Волинського князівства.

Сільське господарство. Життя селянина. Упродовж XIV—XV ст.

у господарському житті населення українських земель продовжувало домінувати сільське господарство, яке мало переважно натуральний характер. Традиційними його видами були землеробство, тваринництво і промисли — рибальство й бортництво. Проте в цей час відбулося його помітне піднесення: запроваджувалася нова техніка, зокрема колісний плуг, соха з лемешем та сошником. Завдяки цьому селяни могли розорювати нові землі. Сіяли, як і раніше, ячмінь, жито, пшеницю. Значного поширення набули городництво й садівництво. Бортництво заступило присадибне бджільництво. Продовжували розвиватися промисли, передусім ті, що займалися переробкою сільськогосподарських продуктів: млиновий (виготовлення

різних сортів борошна, круп), винокурний (виготовлення горілки) та пов’язаний із ним корчмарський. Солеварінням займалися в Карпатах і на соляних озерах Північного Причорномор’я.

У період феодалізму полювання було привілеєм феодалів. Проте на Подніпров’ї ним займалися місцеві селяни та міщани, що приносило їм чималий дохід.

Зміни відбулися і в правовому становищі селян. У цілому воно залежало від правового устрою сіл: руського (українського) чи німецького (волоського). Переважна більшість сільського населення проживала в селах руського (українського) права. У XIV ст. більшість селян на українських землях були вільними й лише сплачували данину за користування землею, яка розподілялася ланами (волоками) по 16,8—21,4 гектарів між селянськими дворищами. Дворище складалося з 5—10 хат (димів), у яких жила велика селянська родина. Податок — подимне — сплачували з кожного диму. Кілька дворищ утворювали сільську общину (село), яку очолював отаман. Кілька сіл об’єднувалися у волость — копу, головою якої був старець. На зборах копи розглядалися всі важливі справи. Також діяв копний суд.

Крім того, за правовим становищем селяни поділялися на дві основні групи: «похожих» (вільних), які мали право відходити від феодала, та «непохожих» («отчичів»), позбавлених такого права. Протягом XIV — першої половини XVI ст. відбувався процес перетворення рабів, челяді, холопів (тобто рабів) на залежних селян. (Третій Литовський статут у 1588 р. перевів їх у стан «отчичів».)

Також селяни поділялися на різні категорії за майновим становищем. До найзаможніших належали служилі селяни — слуги, які перебували на службах, за що отримували 1—2 волоки землі й звільнялися від інших повинностей. Вільними залишалися й данники, які сплачували данину державі натурою або грішми. Тяглові селяни за користування землею відпрацьовували повинність (оранка поля, засівання зерна, збирання врожаю та інші роботи) зі своїм тяглом (робочою худобою) на користь держави, а згодом і на користь феодалів. Серед селян було чимало збіднілих: сусідки

й підсусідки, що селилися при дворах заможних селян, коморники, які не мали свого житла й наймали комори, городники (загородни-ки), що володіли тільки городами, та халупники, які мали тільки хати (халупи).

Селяни сплачували чимало податків і виконували різні повинності. Основним державним грошовим податком у Великому князівстві Литовському був податок на військові потреби. Селяни також відбували й державні повинності: споруджували й ремонтували замки, зводили мости та греблі, прокладали й обслуговували шляхи тощо. Церкві віддавали десятину.

Селяни феодальних маєтків сплачували оброк продуктами або грошима і відробляли панщину. У ХV ст. панщина складала 14 днів на рік із лану (певної ділянки землі). У 1520 р. в Польщі встановлюється одноденна панщина на тиждень, а в 1557 р. така сама встановлюється в Литві. У Закарпатті на цей час панщина складала вже два дні на тиждень. На Північній Буковині існувало близько 20 повинностей і податків.

Дещо відмінним було становище населення сіл, де діяло німецьке, або волоське, право. Кількість сіл, що користувалися німецьким правом, у XIV ст. швидко зростала за рахунок німецьких і польських переселенців. Ці переселенці (осадники) сплачували пану певну суму й здобували право утворити село й посаду війта, яка ставала спадковою і надавала йому ряд привілеїв: зосередження у своїх руках адміністративної і судової влади, володіння вдвічі більшою ділянкою землі тощо. Ці селяни сплачували лише оброк і не відробляли панщини. Села з німецьким правом не знали общинної організації.

Від кінця XIV ст. на Галичині мешканці сіл із німецьким правом займалися переважно вирощуванням худоби. Жителі цих сіл, об’єднані в общини, не відробляли панщину, оброк і податок вони сплачували худобою, а судилися за стародавніми звичаями і правом.

Упродовж XIV—XV ст. відбулося помітне зростання великого феодального землеволодіння. Уже наприкінці XIV ст. на українських землях налічувалося кілька десятків латифундій — великих приватновласницьких земельних володінь із натуральним характером господарювання, у яких застосовувалася праця залежного населення. Основними джерелами зростання великого землеволодіння були великокнязівські дарування, захоплення общинних земель, купівля маєтків у їхніх власників, освоєння нових земель.

Переважна більшість територій перебувала у володінні великих магнатів: Острозьких, Чарторийських, Радзивіллів (Волинь), Ружин-ських, Заславських, Немиричів (Київщина, Поділля), Замойських, Потоцьких, Язловецьких (Брацлавщина та Поділля). Зосередження земель у руках магнатів обумовлювало їхній наступ на території та права селянських общин, що виявлялося в привласненні общинних земель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх намісників тощо.

Зростання великого феодального землеволодіння обумовлювало якісні зміни й у формах організації праці. У XIV—XV ст. у зв’язку зі зростанням попиту на продукти харчування (особливо на зерно і м’ясо) у Західній Європі відбувається інтенсивний розвиток товарно-грошових відносин, швидко зростає ринок сільськогосподарської продукції.

За цих умов великі землевласники, зважаючи на потреби ринку, перетворюють свої господарства на фільварки.

Найбільшого поширення фільваркові господарства набули в Галичині, Західній Волині, Західному Поділлі, Київському Поліссі. На решті українських земель вони поширилися лише від середини XVI ст. Для існування фільварків було потрібно багато землі, тому феодали почали відбирати її в селян, водночас збільшуючи панщину та запроваджуючи кріпацтво.

Починаючи від XV ст. селяни переводяться під судочинство феодалів. На початку XVI ст. вони вже не мали права скаржитися на феодалів великому князю чи королю. Майже припиняється ді-

яльність копних судів. Водночас обмежується право селян на переселення (перехід). Так, у 30-х рр. ХV ст. в Галичині було визначено певний час для таких переходів — тільки в дні Різдва за умови виплати панові викупу. Сейм 1496 р. постановив: протягом року залишити село мав право тільки один селянин. Сейм 1503 р. видав ухвалу, що селяни не можуть переселятися без дозволу панів. Це означало втрату ними особистої свободи. На українських землях у складі Великого князівства Литовського процес закріпачення відбувався дещо повільніше. Це було зумовлено набігами татар і нестачею робочих рук.

Остаточне закріпачення селян відбулося на території Польщі в 1573 р., а на землях Великого князівства Литовського в 1588 р., що було законодавчо закріплено в сеймовому законі й Литовському статуті.

Загалом упродовж XIV—ХV ст. відбулося загальне погіршення становища селян на українських землях.

Соціальні виступи. Злам традиційного життя селянина, загальне погіршення становища населення спричиняли невдоволення, а іноді й збройний народний опір. Селяни та міщани піднімали стихійні повстання, псували майно феодалів тощо. Поширеним явищем були втечі. Багато селян залишали свої села, прямуючи на південь

і схід, та оселялися на межі Дикого Поля. Там не було визиску з боку феодалів, але постійну небезпеку становили набіги татар.

Уперше народний опір набув масового характеру в 1431— 1434 рр. на Західному Поділлі, де в цей час насаджувалися польські порядки. Селяни в околицях Хмельника та Брацлава піднялися на повстання.

На Західному Прикарпатті (Сяноцька й Перемишльська землі) в першій третині XV ст. зароджується рух фурів — знедолених, які об’єднувалися в невеликі загони для боротьби проти панів.

У 1529 р. вперше згадуються опришки — народні месники, що діяли переважно в Карпатських горах. Вони нападали на шляхтичів, грабуючи їх, а захоплене добро роздавали скривдженим селянам.

Найбільший виступ населення відбувся в 1490—1492 рр., він охопив Галичину, Західне Поділля й Буковину. Це явище називається «соціальний бандитизм».

Влітку 1490 р. 10 тис. селян, міщан і дрібних шляхтичів під керівництвом отамана Мухи (ім’я ватажка нам не відоме) захопили міста Сняток, Коломию, Галич та навколишні села. Повсталі розправлялися з феодалами, польськими урядовцями. Масштаби заколоту занепокоїли владу, і проти повстанців вирушило велике військо, що складалося із загонів польського короля, шляхетського ополчення та тевтонських рицарів. Вирішальна битва відбулася під Рога-тином, у ній повстанці зазнали поразки. Муха врятувався втечею, але невдовзі був схоплений та вивезений до краківської в’язниці, де й помер.

Навесні 1491 р. повстання очолив Андрій Боруля. Із загоном буковинських селян він виступив на Галичину. Восени його військо було розгромлено, а сам він ув’язнений. Влітку 1492 р. Боруля опинився на волі й знову очолив боротьбу, проте був схоплений біля Коломиї і страчений у Хотині разом зі своїми полоненими товаришами.

В3 Міста та їхні жителі. Магдебурзьке право. У XIV—XV ст. став помітним процес урбанізації — зростання кількості міст і посилення їхньої ролі в економічному та культурному житті суспільства. Поступово, але повільно відроджувалися міста, спустошені під час монгольської навали, з’являлися нові. У цей період українські міста зберігали феодально-аграрний характер. Міщани займалися землеробством, скотарством, промислами й частково ремеслом і торгівлею. При цьому вони перебували в залежності від магнатів і, подібно до селян, відбували повинності, сплачували оброк натурою, інколи грошима.

Населення багатьох міст у Подніпров’ї несло тільки військову повинність, що було пов’язано з нападами татар.

Правовою основою життя багатьох українських міст було руське право, що розвивалося з часів Русі. Головною посадовою особою в місті був війт, який мав право приймати остаточне рішення в усіх судових справах, міг навіть засудити винуватця до страти. Війт керував роботою ради з 8—12 осіб.

Відродження міст пов’язане з розвитком торгівлі і ремесла, які поступово стають основними заняттями жителів міст. Міста перетворюються на осередки ремесла, промислів, торгівлі, культури, політичного життя.

Міста залежно від розташування — на державній чи приватній землі — поділялися на королівські (великокнязівські) й приватні. Як і в інших європейських країнах, міщани прагнули позбутися залежності від своїх власників або державних урядовців і здобути самоврядування. Від XIV ст. українські міста починають отримувати так зване магдебурзьке право на зразок того, що існувало в містах Німеччини. Магдебурзьке право визначало порядок виборів і функції органів самоврядування та суду, регулювало господарське життя міста, визначало покарання за різні злочини тощо. Першими магдебурзьке право отримали від галицько-волинського князя Юрія ІІ міста Сянок та Володимир-Волинський (у 1324 р.). У 1356 р. польський король Казимир ІІІ надав це право Львову. У 1499 р. магдебурзьке право отримав Київ.

Магдебурзьке право походить від привілеїв 1188 р., які отримало німецьке місто Магдебург. Спочатку воно поширилося в Чехії, Польщі, Литві. Магдебурзьке право на українських землях запроваджували литовські князі. Уперше його положення було введено в XIV ст. в містах Галицько-Волинського князівства.

Міста, які отримували магдебурзьке право, звільнялися від управління й суду війтів, воєвод чи старост або королівських (великокнязівських) намісників і запроваджували виборне самоврядування. Усі справи міського життя вирішував виборний магістрат, який формувався із заможних міщан. Вибори відбувалися раз на рік. Магістрат поділявся на Лаву, очолювану війтом, і Раду, очолювану бурмістром. Посаду війта міг обіймати лише шляхтич.

Спочатку магдебурзьке право поширювалося переважно на католиків, унаслідок чого православні українці усувалися від управління містом. У той же час існували міста, що мали декілька магістратів (Кам’янець-Подільський та ін.). Незважаючи на це, магдебурзьке право мало позитивне значення для розвитку українських міст.

Ремесла й торгівля. У період XIV—XV ст. відродилися та продовжували розвиватися ремесла й торгівля, які зазнали знач_ ного нищення від монгольської навали. Зростала кількість ремісничих спеціальностей, вироблялися нові товари. На кінець XV ст. налічувалося вже понад 200 ремісничих спеціальностей (за часів Русі — 70).

Для захисту власних інтересів і регулювання виробництва міські ремісники певних спеціальностей об’єднувалися в особливі організації — цехи, діяльність яких визначалася цеховими статутами. Цех мав право здійснювати судову владу над своїми членами, обкладав їх податками, а в разі потреби створював власне ополчення для «оборони міста». Цехи очолювали виборні посадові особи — цехмістри. Ремісники були зобов’язані випускати якісну продукцію та збувати її за однаковою ціною. Конкуренція між членами цеху не допускалася. Тих ремісників, які не входили до складу цеху, називали партачами. Цехи намагалися витіснити партачів за межі міст.

Перші цехи на українських землях виникли наприкінці XIV ст. на Галичині й у Закарпатті, а від кінця XV ст. цеховий устрій поширився на ремісників міст Волині, Київщини і Західного Поділля. Оскільки цехова організація була запозичена з Німеччини та Польщі, то формально членами цехів могли ставати лише католики. Унаслідок цього православні українці позбавлялися права бути членами цехів.

У XIV ст. у Львові проживали 10 тис. осіб, із яких 500 були ремісниками. Вони об'єднувалися в 14 цехів. Згодом кількість цехів зросла до 35. Зберігся реєстр цехів міста першої половини XIV ст. Кожен цех мав свій порядковий номер згідно з послідовністю їх заснування. У реєстрі поданий такий перелік цехів: купці, різники, пекарі, ковалі, шевці, кравці, римарі й сідельники, солодовники (пивовари), грабарі, кушніри. Ремісники рідкісних спеціальностей у цехи не об'єднувалися.

У торгівлі теж з’являються нові явища. Так, купці для спільного захисту своїх інтересів і взаємодопомоги об’єднувалися в гільдії. У XV ст. набули поширення ярмарки, які постійно існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та інших містах. Ярмарки були першою ознакою становлення ринку. Саме в цей час на українських землях розпочалися активні торговельні відносини. Після захоплення турками Константинополя (1453 р.) держави, які були традиційними споживачами візантійського зерна (Італія, Франція та ін.), переорієнтували свою торгівлю. Основним перевалочним пунктом зернового експорту

у XIV—XV ст. стали повстання 1490—1492 рр., які мали соціальний і визвольний характер.

• Починаючи від кінця XIV ст. найбільшим українським містам надавалося магдебурзьке право, яке регулювало їхнє життя. Також відбувалися зміни і в становищі жителів міст.

• У ремеслі зростає спеціалізація, поширюються західноєвропейські форми організації ремісничого виробництва — цехи. Торгівля теж зазнає змін: купці починають об’єднуватися в гільдії, набувають поширення ярмарки.

Запитання і завдання

I. Які нові явища в розвитку сільського господарства з'явилися в XIV — першій половині ХVІ ст.? 2. Які галузі сільського господарства набули розвитку в XIV — першій половині ХVІ ст.? 3. Якими промислами займалися українські селяни й міщани? 4. Що таке фільварок? Чим була зумовлена поява фільварків? 5. Як відбувався процес закріпачення українських селян? 6. Яким було становище кріпаків? 7. Назвіть основні соціальні виступи українських селян XV ст. 8. Якою була мета створення цеху? 9. Яке місто на українських землях першим отримало магдебурзьке право? 10. Які торговельні шляхи проходили українськими землями?

II. До яких наслідків призвела поява фільварків? 12. З'ясуйте причини поразок виступів селян. 13. Охарактеризуйте становище українських міщан у Великому князівстві Литовському та Польщі в XIV — першій половині XVI ст. Чому міщани так прагнули отримати магдебурзьке право для свого міста?

14. Що нового з'явилося в розвитку торгівлі на українських землях у XIV— XV ст.?

15. Складіть розгорнутий план розповіді за темою «Господарський розвиток українських земель у другій половині XIV — XV ст.».

16. Чому в Західній Європі розвиток господарства й ринкових відносин зумовив ліквідацію панщини, а на українських землях усе сталося навпаки?

Це матеріал з підручника Історія України 7 клас Гісем, Мартинюк