Роздробленість Київської держави Розвиток Київського, Переяславського, Чернігово-Сіверського, Галицького і Волинського князівств

Опрацювавши цей параграф, ви дізнаєтесь: якими були причини роздробленості Русі; яким був політичний і соціально-економічний розвиток Київського, Переяславського і Чернігово-Сіверського князівств; чому князі вели запеклу боротьбу за Київ; як відбувалося формування Галицького і Волинського князівств, що таке «політична роздробленість», «удільні князівства», «міжусобиця».

1. Як Володимиру Мономаху і Мстиславу Великому вдалося зміцнити великокнязівську владу? 2. У чому полягає особливість походу руських дружин проти половців 1111 р.? 3. Чому сина Володимира Мономаха Мстислава називали Великим?

Пя Причини роздробленості Русі. Кінець ХІ — середина ХІІІ ст. увійшли в історію Русі як період політичної роздробленості. Окремі землі прагнули самостійного розвитку. Уже у ХІІ ст. на території Русі з’являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі. Характерною рисою роздробленості був її прогресуючий характер. Так, якщо у ХІІ ст. утворилося 12 князівств (земель), то на початку ХІІІ ст. їхня кількість становила 50, а в XIV ст. — 250 князівств.

Роздробленість дістала назву феодальної, оскільки її визначальними причинами були утвердження й подальший розвиток землеволодіння, виділення окремих земель і поява значних політичних центрів, їхнє прагнення самостійності та незалежності від головного державного центру — Києва.

Політичну роздробленість Київської держави спричинили декілька чинників.

• По-перше, великі простори держави, відсутність розгалуженого ефективного апарату управління.

На початок ХІІ ст. Русь займала площу майже 800 тис. км², що, з одного боку, було свідченням державної могутності, а з іншого — джерелом слабкості. Великий князь у цей час не володів достатньо міцним і розгалуженим апаратом влади, фактично не мав розвинутої мережі доріг, швидких видів транспорту чи засобів зв’язку для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території.

Тому в запровадженні своєї політики великим князям доводилося покладатися на удільних правителів, яких, як правило, обтяжувала така зверхність. Крім того, вони самі прагнули посісти великокнязівський престол.

• По-друге, етнічна неоднорідність населення.

Не сприяло зміцненню держави і те, що на Русі поруч зі слов’янами, що становили більшість населення, проживали понад 20 інших народів: на півночі й північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, турки, каракалпаки, на північному заході — литва і ятвяги. Більшість цих народів силою потрапили під владу київських князів або були ворожі їм.

• По-третє, зростання великого землеволодіння.

Із розвитком господарства і феодальних відносин зміцнювалося і велике землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, воно посилило владу місцевих князів і бояр, які, у свою чергу, прагнули економічної самостійності та політичної відокремленості.

Велике землеволодіння утворювалося різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їхньою купівлею. Наприкінці ХІ — у ХІІ ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю.

Спочатку це сприяло зміцненню центральної влади, адже майже кожен із нових землевласників, стверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Проте опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева верхівка дедалі більше відчуває потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.

• По-четверте, відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.

Спочатку на Русі домінував «горизонтальний» принцип спадкоємності князівської влади (від старшого до молодшого, а після смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до сина наступного за віком). Помітне збільшення кількості нащадків Володимира Святославича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці ХІ ст. деякі з них, виходячи з власних інтересів, почали енергійно виступати за «вотчинний», або «вертикальний», принцип (від батька до сина). Паралельне існування цих двох принципів і неврегульованість питання престолонаслідування розхитували Київську державу. У центрі міжусобного протистояння, як правило, лишався Київ, який на той час був не тільки символом, а й засобом влади.

• По-п’яте, зміна ситуації в торгівлі.

Наприкінці ХІ ст. половецькі полчища фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару по торгівлі Русі завдали події світового значення: слабіючи, Візантія в 1082 р. за допомогу у війні із Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на Схід, безпосередньо з’єднали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. До того ж у 1204 р. Константинополь, який був ключовим пунктом торговельного шляху «із варягів у греки», став жертвою Четвертого хрестового походу. Унаслідок цих подій Київ залишився осторонь основних торговельних шляхів. Це зумовило певний занепад Києва як центру торгівлі. Починають з’являтися нові центри торгівлі й нові торговельні шляхи.

• По-шосте, постійні напади кочівників та втручання сусідніх держав у внутрішні справи Русі.

За свідченням літописців, лише половці здійснили в 1055— 1236 рр. 12 великих походів на руські землі, хоча, як вважають дослідники, насправді їх було набагато більше. До того ж половці понад 30 разів брали участь у міжкнязівських усобицях.

Період політичної роздробленості в історії Київської держави є закономірним етапом, що відображає не особливості розвитку руського суспільства, а загальноєвропейські тенденції.

У період політичної роздробленості на території України існували Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (виділилося з Чернігівського), Переяславське, Волинське та Галицьке князівства (останні два в 1199 р. були об’єднані).

Особливістю міжусобної боротьби князів було те, що вона не зводилася до висування територіальних претензій, кордони кня-зівств-земель були, як правило, непорушні. Зміна кордонів відбувалася лише в разі переходу уділу від одного князя до іншого.

Ия Київське князівство. Серед земель Південної Русі-України найважливіше місце займало Київське князівство, де розташовувалася столиця Русі. Власне Київське князівство охоплювало територію, що включала колишні землі полян, деревлян, дреговичів і уличів. Князівство належало до найбільш розвинених в економічному відношенні земель Русі, у літописах згадуються 79 його міст. Головне місто — Київ, населення якого тоді складало близько 50 тис. жителів. Міста, як правило, були центрами ремесла і тор-

гівлі. Через Київське князівство проходили Грецький, Соляний і За-лозний торговельні шляхи. Основу господарства князівства складало орне землеробство.

Київ залишався релігійним центром Русі, куди прагнули потрапити прочани з усіх куточків держави.

Боротьба за Київ завжди набувала загальнодержавного масштабу. Лише за одне століття (1146—1246 рр.) київський престол 46 разів переходив від одного князя до іншого.

У 40-х рр. ХІІ ст. розгорнулася жорстока боротьба за київський престол між родами Мономаховичів і Ольговичів, а потім між різними гілками Мономаховичів. У цій боротьбі князі брали собі за союзників половців, поляків, литовців та угорців. Усобиця переважно велася між Ізяславом Мстиславичем і Юрієм Долгоруким.

У такій княжій колотнечі фактичними господарями Києва стали бояри. Вони виганяли або вбивали небажаних князів, запрошуючи на престол свого князя.

Так, зокрема, сталося з Володимиро-Суздальським князем Юрієм Долгоруким, який тричі захоплював Київ, але в 1157 р. був отруєний під час бенкету.

Водночас Київ страждав від міжкнязівської боротьби. В історію увійшов страшний погром, заподіяний місту в 1169 р. об’єднанням князів, очолюваним князем Андрієм Боголюбським (син Юрія Долгорукого), який намагався знищити Київ як столицю-суперницю, натомість піднявши роль свого князівства.

Літопис про погром Києва дружиною Андрія Боголюбського (1169 р.)

І грабували вони два дні увесь город — Поділля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в'язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми. Діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна без ліку, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали... і всі святині були забрані. Запалений був навіть монастир Печерський...

І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестанні.

1. Із якою метою був здійснений такий погром міста? 2. Чому з церков було забрано ікони, книги, ризи, дзвони, святині?

Проте місто незабаром відновилося. А повторна спроба Андрія розорити місто в 1174 р. виявилася невдалою. Зрештою київські бояри погодилися на співправління двох князів із різних княжих родів. Ця система в останній чверті ХІІ ст. забезпечила місту відносний спокій і розвиток. Такими співправителями стали Святослав Всеволодович (належав до роду Ольговичів) (1177—1194 рр.) і Рюрик Ростиславич (належав до роду смоленських Ростиславичів) (1180—1202 рр.). У цьому дуумвіраті першість мав Святослав. Саме він організував вдалі походи проти половців 1183, 1185, 1187 рр., які змусили їх відійти до пониззя Сіверського Дінця. Після смерті Святослава й Рюрика Київське князівство знову захопив вир міжусобної боротьби.

У 1223 р. відбулася битва русичів із монголами на річці Калка, яка завершилася цілковитою перемогою монголів. Після цього політична роль Києва занепала.

Чернігово-Сіверське князівство. Чернігівське князівство разом із Київським та Переяславським складало державне і територіальне ядро Русі, яке утворилося у ІХ ст. Формування Чернігівського князівства завершилося в ХІ ст., коли Ярослав Мудрий, віддавши Чернігову колишні землі радимичів, в’ятичів, а також Муромську волость і Тмутаракань, посадив там намісником свого сина Святослава. Чернігівське князівство належало до економічно розвинених. Проте в господарському розвитку князівство було неоднорідним. Найбільш розвиненими були землі навколо Чернігова. Більша частина князівства була вкрита лісами. Економічних зв’язків між окремими районами майже не існувало. Серед міст виділявся Чернігів — другий після Києва центр Русі. Загалом у князівстві налічувалося понад

40 міст. Чернігівська земля поділялася на 16 уділів (найбільший — Новгород-Сіверське князівство).

У період свого розквіту в середині ХІІ ст. князівство мало великий вплив на сусідні землі й навіть претендувало на роль об’єднувача земель Русі. Ольговичі були одним із найвпливовіших княжих родів. Певний час вони володіли і Києвом. Саме тоді в Києві було збудовано Кирилівську церкву, яка стала усипальнею чернігівських князів. Проте протягом ХІІ — першої половини ХІІІ ст. князівство не знало спокою. Часті зміни князів, облоги, пожежі стали звичними для Чернігова. Однак усупереч цьому саме в цей час місто швидко зростало і багатіло.

Найвідомішим чернігівським князем був Михайло Всеволодович (1224—1234 рр.). Він намагався захопити галицький і київський престоли, вівши боротьбу з Данилом Романовичем, Володимиром Рюриковичем і Ярославом Всеволодовичем. У 1238 р. на короткий час Михайло Всеволодович став київським князем. Однак у 1239 р. під час монгольської навали він втік до Угорщини. Тоді його володіння були захоплені та поділені між князями. У 1246 р. Михайло поїхав до Золотої Орди, сподіваючись отримати ярлик (право на княжіння) на Чернігівське князівство, однак за відмову поклонитися язичницьким ідолам був страчений монголами. Згодом православна церква зарахувала його до лику святих.

«Слово о полку Ігоревім». Успішна антиполовецька боротьба київського, волинського, галицького, переяславського і смоленського князів на чолі зі Святославом Всеволодовичем викликала заздрість новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, який увесь час ухилявся від спільних походів. Дізнавшись про чергову перемогу Святослава, він звернувся до своїх васалів із закликом здійснити самостійний похід: «Підемо в похід і собі славу здобудемо!» Проте похід 1185 р. мав сумні наслідки. Військо Ігоря загинуло в битві на берегах річки Каяли, а сам він потрапив у полон. Ця трагедія, як пише літописець, відкрила «ворота на Руську землю». Половці стали спустошувати землі Переяславщини, Чернігівщини, Київщини. Лише завдяки значним зусиллям удалося відбити ворога.

Саме цьому невдалому походу Ігоря Святославича і присвячений твір невідомого автора «Слово о полку Ігоревім». «Слово...» написане яскравою поетичною мовою. Незвично виразним і ліричним є «плач Ярославни», пронизаний народною поезією. Улюбленим образом автора є сокіл. У творі автор різко засудив князівські чвари і закликав до єдності.

Історики висувають безліч гіпотез стосовно того, хто написав «Слово о полку Ігоревім». Деякі навіть стверджують, що це підробка. Відомо лише, що наприкінці XVШ ст. рукопис знайшов О. Мусін-Пушкін, а сам твір було надруковано

1800 р.

В■ Переяславське князівство. Переяславське князівство як один із трьох осередків формування Русі склалося ще під час її розподілу між синами Ярослава Мудрого. На відміну від інших князівств, у ХІІ — першій половині ХІІІ ст. Переяславське князівство не мало політичної самостійності й було цілком залежним від Києва, а пізніше — від Суздаля і Чернігова. У ньому зазвичай правили князі, які мали посісти київський престол, або ті, хто отримував це князівство як компенсацію за відмову від претензій на Київ. Територія князівства була порівняно невеликою: на заході межа Переяславщини проходила по Дніпру; на півночі — по верхів’ях Удаю, Сули, Хоролу і Псла; на сході й півдні переяславські землі межували зі Степом. Тут розташовувалися опорні пункти оборони від кочівників:

фортеці Воїнь, Лубни, Полтава. Єдиним великим містом князівства була його столиця Переяслав.

Попри небезпечне сусідство зі Степом, господарство князівства було розвиненим: на родючих землях збирали великі врожаї, паслися численні череди худоби. Проте згодом часті набіги кочівників зумовили занепад господарства. Князівство стало отримувати продовольчу допомогу від київських князів.

Найвизначнішим із переяславських князів був Володимир Глібович — онук Юрія Долгорукого, який правив у 1169—1187 рр. Його головною турботою була боротьба з половецькими ханами Кобяком і Кончаком. Після невдалого походу 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря проти половців Переяславське князівство опинилося у вкрай важкому становищі. У 1186 р. половці обступили місто. Попри це Володимир зміг розгромити їх під стінами міста, а наступного року разом з іншими князями відігнав половців далеко від Русі. Проте під час походу 1187 р. він захворів і невдовзі помер. Саме в оповіді про смерть Володимира Глібовича літописець вжив стосовно земель Південної Русі назву «Україна»: «І плакали по ньому всі переяславці... За ним же Україна багато потужила». Це найдавніша згадка назви «Україна» в писемних джерелах. Другу згадку про Україну той самий літописець подає під 1213 р., розповідаючи, що князь Данило (Галицький) «прийняв Верестій, і Угровеськ, і Верещин, і Столп’є, Комов, і всю Україну».

Галицьке князівство. Ярослав Осмомисл.

Галичина була розташована у східних передгір’ях Карпат, у верхів’ях річок Дністер і Прут. У Х ст. за правління Володимира Великого землі Галичини, заселені білими хорватами, частково тиверцями та ули-

чами, увійшли до складу Русі. Вони мали вдале розташування й були недосяжними для нападів кочівників зі Степу. Ці землі відрізнялися високою густотою населення та великим рівнем розвитку господарства, а їхні міста стояли на важливих торговельних шляхах із Заходу. Крім того, у Галичині були зосереджені значні родовища солі — важливого товару, яким забезпечувалася вся Русь та сусідні держави.

Ще до входження до складу Русі в Галичині існували зародки державного життя, сформувалася власна владна верхівка, яка стала основою для майбутнього багатого й могутнього боярства.

Формування Галицького князівства розпочалося в другій половині ХІ ст. Після смерті Ярослава Мудрого в Галичині склалася власна династія, родоначальником якої став онук Ярослава — тмутараканський князь Ростислав Володимирович. Його сини Рюрик, Володар і Василько в 1084 р., спираючись на підтримку місцевих бояр, самочинно проголосили себе князями в цих землях і заснували три удільні князівства. У Перемишльському князівстві (землі над Сяном і верхів’ям Дністра) сів старший брат Рюрик, у Теребовлянському (землі Поділля, Буковини і східної частини Українських Карпат) — Василько, а у Звенигородському, що розташовувалося на північ від Теребовлян-ського, правив Володар. Спроби великого київського князя вигнати їх звідти не мали успіху, і тоді на Любецькому з’їзді було визнано їхнє право на ці землі як на вотчину.

Після смерті братів у 1124 р. (Рюрик помер раніше — 1094 р.) між їхніми нащадками спалахнула міжусобна війна, перемогу в якій здобув Володимир Володаревич на прізвисько Володимирко (1124— 1152 рр.). У 1141 р. він об’єднав галицькі землі в одне князівство із центром у Галичі. Як мудрий політик, Володимирко знайшов спільну мову з місцевими боярами, заручився підтримкою Юрія Долгорукого і зміг відстояти свою незалежність від Києва у війні 1149—1152 рр. Проте в останньому бою він загинув.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часів правління сина Володимирка Ярослава (1152—1187 рр.). До Галицького князівства були приєднані землі аж до пониззя Дунаю, що відкривало нові торговельні шляхи по Дністру та Дунаю і сприяло розвитку міст.

Ярослав установив дружні відносини з Польщею та Угорщиною, а щоб запобігти їхнім можливим нападам, зблизився зі Священною Римською імперією. Галицькі воїни навіть брали участь в одному з хрестових походів. Ярослав вів боротьбу з половцями, будував укріплені міста на кордонах Галицької землі. До середини 80-х рр. ХІІ ст. Ярослав, якого прозвали Осмомислом (тобто багатодумним), став найвпливовішим князем на Русі.

Про Ярослава Осмомисла (зі «Слова о полку Ігоревім»)

Галицький Осмомисле Ярославе! Через хмари каміння кидаючи,

Високо сидиш ти Суд по Дунай рядячи.

На своїм золотокованім престолі, Грози твої по землях течуть.

Підперши гори угорські Одчиняєш ти браму Києву,

Своїми залізними військами, Стріляєш із отчого столу золотого

Заступивши королеві дорогу, На султанів у далеких землях.

Зачинивши ворота на Дунаї,

(Переклад М. Рильського)

Найскладнішою проблемою для князя було постійне протистояння з боярством, яке не хотіло погодитися з втратою свого переважаючого впливу в суспільстві. У цьому питанні Ярослав так і не досяг бажаного успіху.

И7 Волинське князівство. На північний схід від Галичини була розташована Волинь. Ці землі були густо заселеними й економічно розвинутими. Ще до входження їх до складу Русі тут існував могутній дулібський союз племен.

У складі Русі Волинська земля мала традиційні міцні зв’язки з Києвом. Із часів Ярославичів київські князі вважали її своєю вотчиною і не бажали віддавати в спадкове володіння будь-якій князівській лінії. Унаслідок цього до середини XII ст. Волинь не мала власної династії князів: вона або безпосередньо управлялася з Києва, або ж волинський престол займали київські ставленики. Окрему князівську династію на Волині започаткував онук Володимира Мо-номаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136—1142, 1146—1154 рр.

За об’єднання і зміцнення Волинського князівства боролися його син Мстислав Ізяславич (1154—1170 рр.), а також його наступник Роман Мстиславич (1170—1205 рр.), якому довелося відіграти вирішальну роль у подальшій долі Волинського і Галицького князівств та всієї Південно-Західної Русі.

Пї Висновки. У другій половині ХІІ — на початку ХІІІ ст. відбувся остаточний розпад Русі на окремі князівства, які, у свою чергу, поділялися на уділи. На південноруських землях постали Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське і Галицьке князівства.

• Із часом Київ втратив роль політичного центру Русі, що призвело до його занепаду.

• У другій половині XII — на початку XIII ст. змінилися регіональні центри, у кожному утвердилася власна княжа династія, але всі походили від Рюрика, тобто були родичами. Це була одна з особливостей роздробленості Русі порівняно з іншими європейськими країнами, що породжувала примарну ідею про майбутню єдність колишньої Русі.

• Роздробленість засвідчувала новий закономірний етап розвитку земель Русі.

об'єднання галицьких земель у єдине князівство Володимиром Володаревичем.

зміцнення Галицького князівства за правління Ярослава Осмо-мисла.

розорення Києва Андрієм Боголюбським.

початок князювання Романа Мстиславича на Волині.

невдалий похід Ігоря Святославича проти половців, оспіваний

у «Слові о полку Ігоревім».

перша літописна згадка назви «Україна».

Запитання і завдання

1. Якими були причини роздробленості Русі? 2. Назвіть імена наймогутніших князів другої половини ХІІ — першої половини ХІІІ ст. 3. Яка подія відбулася 1169 р.? 4. Які події лягли в основу «Слова о полку Ігоревім»? Якою була головна думка твору? 5. Який княжий рід утвердився в Чернігівському князівстві? 6. Під яким роком в історичних джерелах уперше згадується назва «Україна»? 7. Як утворилося Галицьке князівство?

8. Охарактеризуйте причини розробленості Русі. 9. Як відбувався розвиток Київського князівства в період роздробленості? 10. Визначте характерні риси розвитку Чернігівського і Переяславського князівств у цей період. 11. Порівняйте розвиток Галицького і Волинського князівств доби роздробленості. 12. Визначте позитивні і негативні риси періоду роздробленості на Русі. 13. Складіть таблицю «Розвиток руських князівств у часи роздробленості Київської держави» у зошиті.

14. Чи була роздробленість закономірним явищем у розвитку Русі? Якими були її особливості порівняно з країнами Західної Європи? 15. З'ясуйте позитивні й негативні риси роздробленості Русі.

Це матеріал з підручника Історія України 7 клас Гісем, Мартинюк