Людина в Середньовіччі. Середньовічне європейське суспільство

Опрацювавши цей параграф, ви дізнаєтесь: як у Середні віки складалися відносини між людиною і природою; яким було населення Середньовічної Європи; що таке внутрішня колонізація; як народилося феодальне суспільство; які стани існували в Середні віки; чому селяни змушені були виконувати повинності; що таке селянська община.

Взаємодія людини і природи в Ранньому середньовіччі. Населення середньовічної Європи. У Ранньому Середньовіччі (V—Х ст.) більшу частину Європи вкривали ліси. Ліс у ті часи був основним джерелом існування і доходів. Там випасали худобу, відгодовували жолудями свиней. Завдяки цьому селянин отримував на зиму гарантований запас м’ясної їжі. У лісі заготовляли дрова для опалення й виготовляли деревне вугілля — важливий компонент для виробництва залізних знарядь праці та зброї. Ліс також забезпечував і будівельними матеріалами.

У лісі збирали всілякі смолисті речовини для виготовлення смолоскипів. Тут також заготовляли кору дуба, без якої неможливо було б вичиняти шкури тварин. Попіл спалених кущів підліску використовували для відбілювання або фарбування тканин. Крім того, у лісі й на галявинах збирали лікарські рослини — єдині в той час лікувальні засоби. Ліс був також місцем полювання.

Проте ліс для середньовічної людини являв собою й небезпеку. Він був кордоном між володіннями сеньйорів. Із лісу з’являлися голодні вовки, розбійники і завойовники. Недивно, що в казках і легендах тих часів ліс і його мешканці були обов’язковими персонажами.

Серед лісів розташувалися невеликі поселення, до яких прилягали клаптики землі. На них вирощували городину, бобові та зернові культури.

Європу в Середні віки населяли романізовані народи колишньої Римської імперії: греки, кельти, германці, слов’яни, фракійці, балти, угро-фіни. Вчені вважають, що після розпаду Римської імперії кількість населення у Європі значно скоротилася.

Із Капітулярію Карла Великого «Про помістя» (початок ІХ ст.)

Хай добре слідкують за нашими лісами і гаями; і там, де є місце для розчищення, хай наші економи це зроблять, і хай вони стежать за тим, щоб поля не захоплювали ліси; і повинні бути такі ліси, де не можна багато рубати дерев або завдавати їм іншої шкоди, і хай вони слідкують за дичиною в лісі; і хай також візьмуться за яструбів і шулік для нашого полювання; і хай збирають оплату, яка нам належить за це. І хай економи, якщо вони пасуть свиней у лісі, хай управителі чи їхні люди, хай вони перші заплатять десятину так, аби дати приклад іншим, щоб потім й інші також заплатили.

1. Які настанови даються в документі управителям? 2. Як автор документа ставиться до лісу? 3. Чим можна пояснити таке його ставлення?

Найбільшими небезпеками Середніх віків були голод, хвороби (епідемії) та війни. Постійна загроза голоду — характерна риса середньовічного суспільства. Недостатній рівень розвитку техніки призводив до низьких врожаїв. Становище залежних селян було дуже тяжким. Середньовічна Європа постійно перебувала на межі голоду.

Ті, хто не гинув від голоду, страждали від хвороб. Погане харчування, неякісні продукти, відсутність уявлень про гігієну, недостатність елементарної медичної допомоги робили середньовічну людину надзвичайно вразливою до різних захворювань — туберкульозу, малярії, прокази, холери, дизентерії, тифу. До страшних наслідків призводили епідемії чуми — «чорної смерті». Безпорадні та зневірені люди вбачали в них Божу кару і зверталися по допомогу до святих. Вважалося, що паломництво і прикладання до їхніх мощей лікує хвороби.

Не менш катастрофічні наслідки мали війни. Вони знищували й без того мізерні запаси продовольства, доводили до жебрацтва

ків, серед яких було чимало представників верхівки церкви, а також багатих членів германських родів. Саме ці великі землевласники і стали основою для формування панівного прошарку суспільства, на який спиралася королівська влада.

Найбільш яскраво це проявилося на землях колишньої імперії Карла Великого у Західному Франкському королівстві — майбутній Франції, як її почали називати з X—XI ст.

Столицею нової держави стало місто Париж, розташоване на річці Сена. Влада останніх Каролінгів утрималася тут найдовше — до кінця X ст. Проте вона поступово слабшала, і королі втрачали контроль над своїми володіннями. Прискорила цей процес зовнішня небезпека. Від кінця VIII ст. країни Європи почали зазнавати нападів норманів, які на кораблях перетинали море і грабували прибережні країни, наганяючи жах на місцевих жителів. До цього додалися спустошливі набіги арабів та угорців.

Представники місцевої влади зобов’язували великих землевласників протистояти цим нападам. Водночас дрібні землевласники самі стали шукати порятунку від набігів і переходити під захист сильних покровителів. Таких людей називали васалами. За надання захисту вони складали клятву вірності своєму покровителю — сеньйору (від латин. senior — старший) і зобов’язувалися беззаперечно служити йому, прибуваючи озброєними в будь-який час.

Щоб мати у своєму розпорядженні загін важкоозброєних вершників (рицарів), землевласник міг частину своєї землі роздати воїнам за службу, які, у свою чергу, якщо дозволяв розмір володіння, могли передати його за службу своїм васалам. Таким чином складалися відносини між сеньйорами і васалами. Історики називають такий порядок феодальною драбиною, або феодальною ієрархією.

Права сеньйора щодо своїх васалів прирівнювалися до влади короля над своїми підданими. А ще через 30 років було визнано спадковість бенефіціїв і графських титулів.

Тепер бенефіції перетворилися на спадкові володіння — феоди. Слово «феод», від якого походять слова «феодал», «феодалізм», означає земельне володіння, надане (подароване) господарем — сеньйором своєму васалові (підвладній людині), який за це мав служити господареві. Володіння феодом, подібно до бенефіцію, вимагало служби, переважно військової. Власників феодів стали називати феодалами.

Кожен феодал мав велику владу, останні ж Каролінги були безсилими: вони не мали ані авторитету серед феодалів, ані війська для боротьби проти зовнішніх ворогів. Почали утворюватися графства, що нагадували маленькі королівства. Настав час феодальної роздробленості. Король уже був лише «першим серед рівних». Поступово такий лад поширився на всі країни Західної, Центральної і частини Східної Європи.

Три стани середньовічного суспільства. Протягом X—XIII ст. у Західній Європі остаточно сформувалися основні стани середньовічного суспільства. Кожна з цих соціальних груп мала свої права, обов’язки, погляди, спосіб життя.

Найбільшого поширення набула теорія про поділ суспільства на три стани: «тих, хто молиться» (священики і монахи), «тих, хто воює» (рицарі) і «тих, хто працює» (селяни, ремісники та ін.). Соціальний статус успадковувався від батька до сина.

Кожен стан мав свої обов’язки і був необхідним для інших. Вони не могли існувати один без одного. Так, духовенство піклувалося про душі, рицарі захищали країну, а селяни всіх годували.

Однак існуюча система поділу суспільства і відносини між станами не витримали випробування часом.

Насправді кожен із трьох станів суспільства поділявся на більш дрібні групи, які також мали свої права, привілеї та обов’язки. Із появою міст та зростанням їхньої ролі в житті Середньовічної Європи система відносин між соціальними групами ще більше ускладнилася. Значною мірою на поділ суспільства на соціальні верстви почали впливати земельні володіння і гроші. Усі, хто мав багатства і статус у суспільстві, стали належати до аристократії. Так з’являється сільська і міська аристократія.

Єпископ Адальберон Ланський про три стани (XI ст.)

Перший стан — воїни, захисники церкви і народу, усіх без винятку, як сильних, так і слабких... Другий стан — селяни; ці нещасні люди мають щось лише ціною важкої праці. Усім — грошима, одягом, харчами — забезпечують вони весь світ. Жодна вільна людина не змогла б прожити без селян. Селянин годує господаря, який стверджує, що це він годує селянина. Так, дім Божий (суспільство) поділяється на три частини: одні моляться, інші воюють, ще якісь працюють. Три. частини не страждають від своєї відокремленості: послуги, надані однією з них, створюють умови для праці двох інших; відповідно кожна частина піклується про ціле. Так цей троїстий союз залишається єдиним, завдяки чому панує закон, а люди насолоджуються миром. 1. Чим єпископ Адальберон пояснював такий поділ суспільства? 2. Що було покладено в основу цього поділу? 3. Що, на думку єпископа, забезпечувало єдність суспільства? 4. Чим така структура суспільства відрізняється від римської чи германської?

□5 Духовенство. На першому місці серед трьох станів суспільства стояли ченці та священики. Їхнім головним завданням було піклуватися про спасіння християнських душ. Це заняття в уявленні людей того часу було важливішим за будь-які земні справи.

Середньовічне суспільство протягом століть залишалося бідним, люди часто голодували. Проте, не зважаючи на витрати коштів, сили і часу, європейці будували величезні собори й численні церкви, віддавали духовенству десятину — десяту частину врожаю та інших прибутків. Бажаючи врятувати свої душі, багаті та бідні дарували церкві своє майно і земельні володіння. Перший стан був єдиним, який поповнювався вихідцями з різних верств суспільства. Майже всі відомі вчені й мислителі, як і значна частина поетів, художників, музикантів, належали до духовенства.

Для боротьби проти своїх ворогів церква використовувала відлучення та інтердикт. Відлучення від церкви для середньовічної людини було страшною карою. Фактично це означало втрату всіх прав члена суспільства. Людина не мала можливості брати участь у християнських обрядах, обіймати будь-які посади, ніхто не мав права їй допомагати, її могли навіть убити. Якщо церква вважала, що в непокорі винні не тільки окремі люди, вона могла відлучити цілі села, міста або навіть країни. Таке відлучення називалося інтердиктом.

У містах і країнах, відлучених від церкви, зачинялися храми, заборонялося здійснювати християнські обряди — хрещення, вінчання, похорон тощо. До таких країн церква згодом почала організовувати збройні експедиції — хрестові походи.

Церква була величезною політичною, економічною і духовною силою. Спираючись на це, римські папи в X—XIII ст. розпочали боротьбу за об’єднання всього християнського світу під своїм верховенством. Поступово церква стала найбільшим землевласником у Європі, а життя верхівки церкви нічим не відрізнялося від життя світських феодалів. Духовенство у своїй діяльності вже не обмежувалося лише церковною службою та молитвами. Його представники здійснювали правосуддя, брали участь в управлінні державою, виконували феодальні функції, навчали в школах та університетах, фінансували королівські заходи тощо. Для багатьох молитва стала лише другорядним заняттям.

□6 Феодали. Замки. Усіх великих землевласників, які жили завдяки праці залежних селян, називали феодалами. Вони становили 2—5 % населення, посідаючи панівне становище в суспільстві. Між феодалами склалася система відносин, яка отримала назву васалітет. Між сеньйором і васалом існувала своєрідна усна угода: васал зобов’язувався віддано служити господарю, а той, у свою чергу, мав забезпечити васалу підтримку і захист. Цей договір укладався у присутності свідків і вважався непорушним.

Як уже зазначалося, система васалітету (залежності) нагадувала драбину чи піраміду, вершиною якої був король як найвищий сеньйор. Прямими васалами короля були герцоги, маркізи, графи. Васалами королівських васалів — барони, а їхніми васалами, у свою чергу, були рицарі. У походах рицарів зазвичай супроводжували юнаки-зброєносці з рицарських сімей, які ще не здобули цього звання. Хоча вважалося, що король є сеньйором для всіх, проте у Франції існувало правило: «Васал мого васала — не мій васал». Тобто король не повинен був втручатися у відносини між герцогами і маркізами та іншими.

У IX—XI ст. для захисту від арабів, угорців, норманів у Європі з’явився новий вид оборонних споруд — замок. Він був одночасно і фортецею, і помешканням феодала.

Замки будувалися переважно на пагорбі, який височів над місцевістю. Оточений ровом із водою, високими стінами і вежами, замок був досить надійним сховищем. Над усіма будівлями замку височіла головна вежа — донжон. Її використовували як у повсякденному житті феодала, так і для оборони. Підвали вежі були пристосовані для зберігання припасів. Також там часто викопували криницю або влаштовували в’язниці. На верхніх поверхах розміщувалися зали, де мешкав феодал зі своєю родиною та слугами. Важливим елементом вежі був потаємний хід, що дозволяв господареві в разі необхідності втекти в безпечне місце. Вежа могла оборонятися самостійно навіть тоді, коли інші укріплення замку захоплював ворог.

Разом із замками у Європі з’явилися і важкоозброєні професійні воїни — рицарі. Рицар був не просто вершником, а самостійною бойовою одиницею. Спершу він був одягнений у кольчугу — сорочку зі скріплених між собою металевих кілець. Згодом її змінили ковані лати, що захищали рицаря з ніг до голови. Крім того, воїн прикривався в бою щитом, на якому було зображено герб — розпізнавальний знак його роду і девіз — стислий вислів, що пояснював зміст герба. Озброєння рицаря складалося з довгого важкого списа і меча (рідше бойової сокири або палиці). Бойовий кінь вершника теж був захищений обладунком. Отже, рицар на коні ставав своєрідною рухомою фортецею.

Славу непереможного воїна можна було здобути на війні або під час рицарських турнірів — військових змагань у силі та вправності. Їх влаштовували королі або знатні феодали. На турніри з’їжджалися як ті, хто бажав узяти в них участь, так і ті, хто хотів побачити видовище.

Щоб стати рицарем, потрібно було пройти спеціальну процедуру посвячення. Посвячений у рицарі давав клятву вірності, зобов’язувався захищати вдів, сиріт і тих, хто служить Богові.

Релігійний обряд посвячення в рицарі (XI ст.)

Спершу єпископ благословляє прапор (рицаря). Молитва: «Боже вічний і всемогутній... Освяти небесним благословенням цей прапор, готовий до бою, щоб він був сильним у боротьбі проти невірних та бунтівних народів, і щоб за твого заступництва він навіював жах на ворогів люду християнського.»

З'єднані рицарем спис і прапор єпископ освячує святою водою. Далі він благословляє меч: «Дозволь благословити цей меч на поясі раба твого, щоб він міг охороняти і захищати церкву, вдів, сиріт і всіх тих, хто служить Богові, проти жорстокості ворога, і щоб він навіював жах на всіх тих, хто виступив проти нього.» 1. Хто оголошувався головним ворогом рицаря і церкви? 2. Із якою метою церква проводила обряд посвячення в рицарі?

Селяни і сеньйорія. Господарство селянина. Селянство було най-численнішою верствою середньовічного суспільства. Селяни перебували поза феодальною драбиною, вони не були васалами, а тільки підданими.

Життя в Середньовічній Європі було сповнене небезпеки, і селянинові доводилося шукати захисту в могутнього сеньйора. Натомість сеньйор присвоював право на землю селянина і примушував його відбувати повинності: відробляти панщину або сплачувати оброк. Панщиною називалися всі дармові роботи селян у господарстві сеньйора. Селяни обробляли панські поля, будували і лагодили його будинок, комори й мости, чистили ставки, ловили рибу тощо. Оброк — частина продуктів селянського господарства (зерно, худоба, птиця тощо), яку селянин був зобов’язаний віддавати своєму сеньйору. Оброк міг бути і в грошовій формі. Крім того, сеньйор судив селянина своїм судом. Селянин не мав права переселятися до іншої місцевості без дозволу тощо.

Якщо селянин сумлінно виконував повинності, сеньйор не міг відмовити йому в користуванні земельною ділянкою, на якій працювали його пращури. Дещо більше прав мали особисто вільні селяни — віллани (від латин. villa — вілла, маєток). Вони, як правило, сплачували лише оброк. Такий селянин навіть міг продати свій земельний наділ, але новий господар однаково сплачував сеньйору оброк. Усі

права, що мав сеньйор стосовно селян, складають загальне поняття сеньйорія. Сеньйорія — це і земля, яку селяни отримували у володіння від сеньйора, і самі залежні селяни, і влада сеньйора над ними, і повинності селянина на користь сеньйора. Сеньйорія є важливою ознакою середньовічного європейського суспільства.

Господарство селянина за своїм характером було натуральним, тобто все необхідне для життя вироблялося на місці: від продуктів харчування до ремісничих виробів. Тільки за деякими товарами, зокрема за сіллю чи залізом, доводилося вирушати до місць, де вони вироблялися, і там обмінювати їх на продукти своєї праці. Гроші в селян були рідкістю. Проте з часом усе змінювалося. У XV ст. відбувалося руйнування натурального і становлення товарного господарства, коли те, що було вироблено або вирощено, йшло переважно на продаж.

Із «Поеми про версонських вілланів» Е. ле Гоза (XII ст.)

Перша праця в році — до Іванового дня (24 липня). Віллани повинні косити луки, згрібати і збирати сіно в копиці і складати їх у стіг... а потім везти на барський двір, коли скажуть.

Однак настає серпень, і з ним нова робота. Вони зобов'язані панщиною, і про неї не слід забувати. Віллани повинні жати хліб, збирати і зв'язувати його в снопи, складати скиртами посеред поля і відвозити негайно до амбару. Цю службу вони несуть із дитинства, як несли її предки. Так працюють вони на сеньйора.

Потім вони знову повинні відробити панщину. Коли вони розорали землю, то йдуть за зерном до амбару, сіють і боронують.

До Різдва потрібно здати курей.

На Великдень знову панщина.

Після цього потрібно їхати в кузню підкувати коней.

1. Про що розповідається в цьому уривку? 2. Про які повинності селян згадується в документі?

□8 селянська община. Шлюб і сім'я селянина. світ селянина. Жити поодинці в ті часи було складно, тому селяни в Середньовічній Європі об’єднувалися в общини. Так легше було вести господарство, відстоювати свої інтереси перед сеньйором, зберігати побутові й культурні традиції.

Община вирішувала спільні господарські справи. Щоб усі члени общини мали однакові умови для ведення господарства, ниву розбивали на ділянки з різною якістю ґрунту, і кожному виділялися смужки землі на різних ділянках. Із цих смужок і складався наділ селянина. Час від часу відбувався перерозподіл ділянок. Ліси, пасовища, сіножаті, річки, озера були в спільному користуванні всієї общини.

Община допомагала бідним, вдовам, сиротам, захищала тих, кого образили чужинці. Також община обирала свого старосту, будувала церкви, утримувала священиків, доглядала за дорогами, мостами, слідкувала за порядком на своїх землях. Сільські свята в більшості випадків влаштовувалися за рахунок общини. У весіллях, похоронах брали участь усі члени общини.

Найстрашнішим покаранням було вигнання з общини. Таку людину позбавляли всіх прав і підтримки. В общину об’єднувалися мешканці одного або декількох сіл. Спочатку села були невеликими і складалися з 10—15 дворів. Кожне село мало власних ремісників, насамперед ковалів і мірошників. Були свої майстри з гончарства, ткацтва тощо.

Селянин рідко виїжджав за межі свого села. Тому його уявлення про світ часто поширювалися лише на відстань кількох днів ходу від рідної околиці.

Новини в селі обмежувалися місцевими подіями. Подекуди проїжджі купці, паломники, бурлаки розповідали про чудеса, які начебто бачили в інших краях. З усього села письменними, крім свя-

щеника, були лише декілька людей. Особливої потреби в навчанні грамоти не відчувалося, до того ж Біблія була написана латиною, яку все одно не розуміли.

Життя селянина повністю залежало від урожаю, приплоду худоби, а тому все оберталося навколо цього, навіть християнські свята. Нерозуміння багатьох природних явищ посилювало віру селянина в усіляких духів, добрих і злих. Іноді селяни вдавалися до чаклунства, сподіваючись, що це вбереже їх від посухи, неврожаю, хвороби тощо.

У Західній Європі боялися злих відьом і вовкулаків (у германських народів їх називали вервольфами). Для захисту від нечисті селяни користувалися різними оберегами. Одним із найпоширеніших оберегів у Європі й досі залишається підкова, прикріплена над входом у будинок.

Усіляка нечисть часто згадується в казках — одному з найпо-пулярніших видів народної творчості (фольклору). Крім казок, серед селян були поширені пісні (святкові, обрядові, трудові, героїчні), перекази, розповіді, приказки тощо. У розповідях про звірів простежуються риси людської поведінки.

Улюбленими героями селянських розповідей і казок були бідняки — справедливі та добрі; веселі дурні — Жак Простак, Телепень Ганс, Великий Дурень; благородні розбійники — Робін Гуд тощо.

Запитання і завдання

1. Назвіть народи, які населяли Європу в Середні віки. 2. Назвіть три найбільші небезпеки середньовічної людини. 3. Поясніть значення понять «феод», «феодал», «феодалізм». 4. Які три стани існували у середньовічному суспільстві? 5. Яким було господарство середньовічних селян за своїм характером? 6. Що таке община?

7. У чому полягала взаємодія людини і природи в Ранньому Середньовіччі? 8. Як жило населення Середньовічної Європи? 9. Що таке колонізація? У яких формах вона відбувалася у Середньовічній Європі? 10. Якими є особливості феодалізму як нового суспільного ладу Середньовіччя? 11. охарактеризуйте теорію трьох станів середньовічного суспільства.

12. Складіть таблицю «Три стани середньовічного суспільства» (у зошиті).

13. Складіть план відповіді за темою «Життя селян у Середні віки» і підготуйте розповідь за ним. 14. Чи був, на вашу думку, соціальний устрій Середньовічної Європи справедливим? Чому?

Це матеріал з підручника Всесвітня Історія 7 клас Гісем, Мартинюк