Народна Освіта » Світова література » «Об мужнє серце розбиваються всі знегоди»

НАРОДНА ОСВІТА

«Об мужнє серце розбиваються всі знегоди»

Літературний багаж. Яку роль відігравала лицарська література за доби Середньовіччя? Яким у ній зображено ідеального лицаря?

Життя Мігеля де Сервантеса, видатного іспанського письменника-гуманіста доби Відродження, схоже на пригодницький роман з героїчними подвигами, невдачами й розчаруваннями, безперервною боротьбою з нуждою й відсталістю навколишнього світу.

Майбутній письменник з’явився на світ 1547 р. в містечку Алькала-де-Енаресі неподалік від Мадрида. Рід його мав давнє лицарське коріння і був добре відомий не лише в Іспанії, а й в Америці, однак на час народження Мігеля збіднів, утратив високі дворянські привілеї та землі. Батько майбутнього письменника Родріго де Сервантес був хірургом. У пошуках заробітків разом із сім’єю він об’їхав майже всю Іспанію. Ті подорожі збагатили хлопчика яскравими враженнями. Незважаючи на матеріальну скруту, скромний лікар таки спромігся дати синові добру освіту. У десять років Мітель вступив до колегії єзуїтів, а після її закінчення продовжив навчання в Мадриді. Там один з кращих на той час іспанських педагогів Хуан Лопес де Ойос першим помітив літературне обдаровання юнака.

Обставини, що змусили юного Сервантеса терміново покинути Іспанію, досі не встановлені. За легендою, він заступився за циган перед загоном королівських гвардійців, що прибули розганяти табір. У сутичці Мігель вихопив шпагу й поранив капітана гвардійців. За іншою версією, захищаючи свою честь, він на дуелі вбив іспанського дворянина. Хай там як, але щоб негайно покинути країну, Сервантес став камерарієм (ключником) надзвичайного папського посла, що саме вирушав до Італії. У Римі молодий письменник відкрив для себе мистецтво античності й італійську літературу Відродження. Численні посилання у творах Сервантеса свідчать про те, що він добре знав спадщину Гомера, Вергілія, Горація, Овідія, розумівся на Біблії та літературі Давнього Сходу.

У XVI ст. Іспанська імперія була могутньою державою, що продовжувала розширювати свої чималі володіння в Європі, Америці, Азії та Африці. На початку 1570-х років у Середземномор’ї спалахнула війна між Османською імперією та Священною лігою. Військова кар’єра від-кривала перед нащадком збіднілого дворянського роду гідні перспективи, тож Сервантес вступив до армії. За п’ять років служби в іспанських військах, розквартированих в Італії, він відвідав Мілан, Болонью, Венецію, Палермо, вивчив італійську мову.

7 листопада 1571 р. Сервантес узяв участь у знаменитій морській битві біля острова Лепанто, під час якої отримав три вогнепальних поранення: два в груди й одне в передпліччя. Відтоді письменник не володів лівою рукою, але військової служби не залишив. У складі полку він захищав острів Корфу, брав участь у битві при Наварині, у складі експедиційного корпусу укріплював фортеці в Північній Африці, кілька років провів у Сардинії та в Неаполі.

У 1575 р., повертаючись додому на галері «Сонце», Сервантес потрапив у піратський полон. П’ять років вірний солдат Іспанії був рабом в Алжирі, тричі намагався втекти, але це лише погіршило його тяжке й принизливе становище. Омріяне звільнення відбулося 19 вересня 1580 р., коли рідним зрештою вдалося зібрати необхідну для викупу суму.

Відтоді бурхливе, сповнене пригод життя Сервантеса заступили рутинна цивільна служба й боротьба зі злиднями. Родина письменника тяжко бідувала, і всі турботи про близьких лягли на плечі Мігеля. Не маючи ані грошей, ані покровителів, він змушений був повернутися до війська. Кілька років Сервантес прослужив військовим кур’єром до Північної Африки, але це не допомогло. Протягом 1585-1604 рр. він безуспішно змагався з нуждою. У пошуках удачі письменник влаштувався комісаром з продовольчого постачання «Непереможної армади» (іспанського флоту, створеного в 1585-1588 рр. для завоювання Англії). Нечесним шляхом декому вдавалося за рік заробити на цій посаді чималі статки. Тим часом Сервантес жив на скромну платню й постійно їздив по селах і містах, закуповуючи провіант для королівського флоту. Незважаючи на це, саме його звинуватили у приховуванні грошей. Відтак Сервантеса призначили збирачем податків, але невдовзі банк, у якому зберігалися зібрані кошти, збанкрутував. Письменника оголосили розтратником і засудили до семи місяців ув’язнення. Так тривала боротьба з бідністю завершилася ще однією сумною історією.

Надалі Сервантес вирішує заробляти літературною працею. У січні 1605 р. в книгарнях Мадрида з’являється перша частина його роману «Премудрий гідальго1 Дон Кіхот з Ламанчі». Автор зізнавався: ще під час перебування у в’язниці в його уяві виник образ людини, яка збожеволіла від читання лицарських романів і вирушила вершити подвиги, наслідуючи персонажів улюблених книжок. Твір про цього героя, задуманий як новела, у процесі роботи перетворився на роман і зажив неабиякого успіху в Іспанії та за її межами. Згодом Сервантес видає збірку «Повчальні новели» (1613), до якої увійшли любовно-героїчні повісті, фантастичні, автобіографічні, філософські, психологічні новели, сатиричні оповідання; автобіографічну поему «Подорож на Парнас» (1614); збірку прозових і віршованих драматичних творів «Вісім комедій і вісім інтермедій». Відтак окрилений численними листами від захоплених

'Гідальго - іспанський дворянин, здебільшого зубожілий.

шанувальників «Дон Кіхота» письменник береться за другу частину роману про «премудрого гідальго». Утім, прикра несподіванка чекала на Сервантеса й тут: продовження його знаменитого твору, підписане псевдонімом Фернандес де Авельянеда, вийшло за кілька місяців до того, як він устиг завершити роботу. Відомо, що письменника образив не так сам факт запозичення його сюжету та ідеї, як спотворення головних героїв і численні нападки на справжнього автора в «Лже-Кіхоті» (так пізніше назвали цей твір літературознавці). Друга частина «Дон Кіхота», написана Сервантесом, побачила світ 1615 р.

 

Незважаючи на світове визнання, нужда не припиняла переслідувати митця. Навіть у зеніті слави він залишався «старим солдатом, гідальго, бідняком». Останні десять років Сервантес прожив у Мадриді, що на той час став столицею Іспанського королівства. Як і раніше, уславлений письменник ледве зводив кінці з кінцями. Його дружина й сестри через бідність змушені були піти в монастир. За два тижні до смерті й сам Сервантес прийняв чернечий сан Францисканського ордену, сподіваючись на безкоштовне поховання. Великий іспанський гуманіст пішов із життя 23 квітня 1616 р. За іронією долі, місце його поховання довго залишалося невідомим, оскільки на гробниці не було навіть напису. Лише 1835 р. в Мадриді автору «Дон Кіхота» встановили пам’ятник роботи скульптора Антоніо Сола, на п’єдесталі якого зроблено два написи латинською та іспанською мовами: «Мігелю де Сервантес Сааведра, царю іспанських поетів».

«Якщо людство покличуть на Страшний суд, то йому... досить буде подати лише одну-єдину книгу - “Дон Кіхот” Сервантеса, щоб усі людські гріхи було відпущено», — писав російський письменник Ф. Достоєв-ський. Чому ж знаменитий роман визнано справжнім відкриттям у літературі доби Відродження?

Протягом усієї розповіді про «премудрого гідальго» Сервантес переконує читача, що єдина причина, з якої він узявся за перо, - це бажання висміяти безглуздість лицарських романів, що заполонили Іспанію. І справді, за підрахунками дослідників, від 1508 до 1612 р. у країні було видано сто двадцять творів лицарської літератури. Отже, на перший погляд, «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі» -пародія на лицарські романи.

Літературознавча довідка

Пародія — літературний твір-насмішка, створений за мотивами художнього тексту, що вже існує, але зі спеціальним комічним ефектом, який виникає через навмисне повторення унікальних особливостей відомого твору.

Сервантес зберігає всі формальні складові лицарського роману: авантюрний сюжет, побудований на мандрах, подвигах і пригодах лицаря, елементи фантастики, гіперболізацію. Саме ім’я головного героя — Кі-хот — вводить читача у світ лицарства, адже іспанською означає частину бойового спорядження. Проте замість незламного вояка, який іде на подвиги заради слави, морального вдосконалення, за честь дами серця, перед читачем постає збіднілий гідальго Кикоть, що вирішив боротися зі злом, начитавшись лицарських романів. Його обладунок — латаний та іржавий, бойовий кінь - худюща шкапа, а Прекрасна Дама — проста селянка. Кумедні подвиги нерозважливого Дон Кіхота, які він здійснює спочатку самотужки, а потім у товаристві зброєносця (свого сусіди Сан-чо Панси) часто обертаються не допомогою, а шкодою.

Сервантес блискуче впорався зі своїм завданням: після публікації першої частини «Дон Кіхота» лицарські романи в Іспанії почали втрачати популярність і незабаром майже не видавалися.

Однак пародійність як жанр вичерпується вже в шостому розділі твору, де йдеться про знищення бібліотеки Дон Кіхота. Далі роман набуває ознак авантюрного, побутового, філософського. На унікальності його жанрової природи наголошував, зокрема І. Франко: «Була це не тільки пародія рицарського роману, не тільки перший й найвизначніший гумористичний роман, у ньому було щось значно більше. Це був перший рішучий крок до реалістичного зображення дійсного життя і дійсного народу, а поряд з ним і перший роман, в якому автор спробував глибше дослідити характер свого героя, поруч із смішними сторонами показати також і його симпатичні і навіть благородні риси і висловити устами цього героя або інших дійових осіб ряд критичних та позитивних думок про стан тодішнього суспільства, його потреби і прагнення».

Дон Кіхот загубився між двома світами: реальним та ілюзорним. Чуйний, шляхетний і водночас дивакуватий, він живе за героїчними законами минулого, не бажаючи сприймати дійсність. Тому його справи, слова, бурхлива фантазія викликають сміх і навіть обурення оточуючих. Комічний ефект в романі створено саме завдяки плутанині реального з уявним.

Однак попри все Дон Кіхот мріє змінити світ на краще: скільки «зла треба знищити, скільки беззаконня скасувати, скільки сваволі впинити, скільки помилок виправити, скільки повинностей виконати!». Мета лицаря з Ламанчі, полягає в необхідності захищати тих, кого «Господь і при рода створила вільними». Герой «знехтував життєві блага, але не честь». «Людина не може вбивати людину», — проголошує він. А на запитання, чи визнає себе винним, відповідає: «Так, я визнаю себе винним у тому, що всупереч здоровому глузду вірю в людяність, добро і красу». У своїй сповіді лицар з Ламанчі радить: «Не називай своїм нічого, крім, своєї душі».

На відміну від Дон Кіхота, його зброєносець Санчо ГІанса доволі гармонійно поєднує у своїй свідомості фантазії та реальність. Ім’я цього героя Сервантес, імовірно, запозичив з приказки «Там Санчо їде на своєму віслюкові», а прізвище в перекладі з іспанської означає «черево», «живіт». Хазяйновитий і практичний Санчо зазнав чимало утисків, тож так і залишився бідняком. Він легко спокушається пропозицією Дон Кіхота бути йому за джуру, сподіваючись стати губернатором. Його мрія ґрунтується

на глибокій вірі у власну людську гідність. І справді, у ході розгортання сюжету Санчо Ііанса розкриває перед читачем найкращі якості допитливого іспанського землероба. Головна відмінність зброєносця від Дон Кі-хота - твереза розсудливість. Єдиний годувальник своєї родини, Ііанса живе насущними проблемами, тому завжди щось вимагає у свого лицаря: грошей, віслюків, рецепт чудодійного бальзаму. Простодушність і наївність поєднуються в ньому із селянською хитринкою і дещицею шахрайства. Після кожного подвигу Дон Кіхота зброєносець вишукує на полі битви трофеї, мріє збагатитися за рахунок работоргівлі. Однак із часом Санчо підпадає під вплив лицаря, починає підтримувати його у фантазіях і безумствах, вірити в його ідеали. Проста, темна, неписьменна людина з народу виявилася здатною зрозуміти гуманістичні ідеї Дон Кіхота.

 

Г. Гейне, зіставляючи образи Дон Кіхота і Санчо ІІанси, зазначав: «Щодо двох персонажів, котрі іменують себе Дон Кіхотом і Санчо Пансою, вони безперервно пародіюють одне одного та водночас дивовижно одне одного доповнюють, а разом вони складають справжнього героя роману...».

Образ Дон Кіхота продовжує галерею «вічних образів» світової літератури, уособлюючи ідейно піднесену, духовно непереможну людину. «Коли зникнуть Дон Кіхоти, нехай закриється книга історії. У ній нічого буде читати», — вважав російський письменник І. Тургенев. Завдяки головному героєві роману Сервантеса в культурі з’явилося таке поняття, як «донкіхотство» - поведінка, спосіб життя шляхетного й доброго мрійника, що прагне бути корисним людям, хоч і в ім’я недосяжних ідеалів.

‘Український Мотив

Перший український переспів роману «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі» належить І. Франкові. На початку XX ст. над перекладом знаменитого твору довгий час працював В. Самійленко, але його рукопис було втрачено. У другій половині XX ст. завдяки Василю Козаченку та Євгену Кротевичу можливість прочитати «Дон Кіхота» українською таки з’явилася. Однак вадою роботи цих перекладачів була вторинність, адже працювали вони не з оригіналом, а з російським перекладом М. Любимова. Повний переклад з оригіналу мав на меті здійснити видатний український перекладач Микола Лукаш, але за життя не встиг завершити другу частину роману. Продовжив розпочату ним справу Анатоль Перепада.

бїеревгрте себе

1. Чи можна назвати Сервантеса незвичайною людиною? Поясніть свою відповідь. Які факти з життя письменника ви запам’ятали? Які риси характеру допомогли іспанському митцеві здобути світове визнання?

2.    Як Сервантес нрийшов у літературу? Яке значення в його творчій долі відіграла військова служба?

3.    Які труднощі спіткали Сервантеса протягом життя? Чому, на вашу думку, попри літературну славу письменник залишався «старим солдатом, гідальго, бідняком*?

4.    Перекажіть історію створення роману «Премудрий гідальго Дон Кі-хот з Ламанчі*. Чим цей твір збагатив світову літературу?

5.    Що таке народія в літературі? Розкрийте зв’язок роману Сервантеса з лицарською літературою.

Перед читанням.Читаючи розділи роману Сервантеса, з’ясуйте, у чому особливість боротьби зі злом, яку веде головний герой.

ПРЕМУДРИЙ ГІДАЛЬГО ДОН КІХОТ З ЛАМАНЧІ

(Уривки)

Розділ І,

де йдеться про те, хто такий преславний гідальго Дон Кіхот з Ламанчі та як він жив

 

В однім селі у Ламанчі — а в якому саме, не скажу - жив собі не з-так давно гідальго, з тих, що то мають лише списа на ратищі27, старосвітського щита, худу шкапину та хорта-бігуна. Душенина на щодень (частіше яловичина, ніж баранина), на вечерю здебільшого салатка м’ясна, суботами «бите-різане» (тобто яєшня із салом), п’ятницями сочевиця, неділями ще якесь голуб’ятко на додачу, - усе це поглинало три чверті його прибутків. Решта йшла на камізелю2 з дорогої саєтиа, оксамитні штани й пантофлі про свято; про будень малась одежа з сукна домашнього роблива — і то незгірша. Була у нього в домі клюшниця років за сорок і небога, що й двадцяти ще не мала, та ще хлопець-челядинець про польову й надвірню роботу - чи коня сідлати, чи ножицями садівницькими орудувати. Літ нашому гідальгові до п’ятдесятка добиралося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в полюванні. На прізвище йому було, кажуть, Кіготь чи Віхоть (про се, бачите, одні автори пишуть так, а другі інак), хоча в нас є певні підстави гадати, що насправді він звався Кикоть. Проте для нашої повісті воно байдуже - аби ми тільки, оповідаючи, од правди ані руш не одбігали.

Так от, щоб ви знали, гідальго той гулящого часу - тобто замалим не цілий рік — водно читав рицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання.

І так він до того діла прилюбився та присмоктався, що не один морг орної землі продав, аби книжок рицарських до читання собі накупити: де, було, яку зуздрить1, так ізразу й тягне додому. (...)

І так наш гідальго у те читання вкинувся, що знай читав, як день, так ніч, од рання до смеркання, а од смеркання знов до рання, і з того недосипу та з того перечиту мозок його до решти висох - ізсунувся бідаха з глузду. Його уява переповнилась різними химерами, вичитаними з тих книжок: чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зітханнями та коханнями, розлуками та муками і всякими такими штуками. Усі ті несосвітенні вигадки так убились йому в тямку, що він мав їх за щирісіньку правду. (...)

Збожеволів він отак до послідку, і вроїлася йому в голову дивочна думка, яка жодному шаленцеві доти на ум не спливала: що йому випадає, мовляв, і подобає, собі на славу, а рідному краєві на пожиток, статися мандрованим рицарем, блукати світами кінно і оружно, шукати пригод і робити все те, що робили, як він читав, мандровані рицарі, -тобто поборювати всілякого роду кривди, наражатися на різні біди й небезпеки, щоб, перебувши їх і подолавши, окрити ймення своє несмертельною славою. Неборака бачив уже в думці, як за правицю його потужну вінчають його, щонайменше, на трапезондського цісаря; розкошуючи без міри цими принадними мріями, заходився він мерщій заміри свої до діла доводити.

Поперед усього вичистив прапрадідну збрую, що вже бозна відколи занедбана в кутку валялася і добре іржею та цвілизною взялася. Вичистив, вилагодив, як міг, аж бачить — щерб у ній великий: заборола бракує, є самий шишак. Однак же хитро зумів тому лихові зарадити: вирізав з картону такий ніби начілок, примостив до шишака — от тобі й шолом зуповний. Щоправда, як добув меча, щоб перевірити, чи кріп-кий той шолом, чи витримає в разі чого удар, та рубонув раз і вдруге, то одним махом знівечив усе, над чим цілий тиждень морочився. А що легкість, із якою шолом на шмаття обернувся, була йому не до смаку, він вирішив забезпечити себе перед таким випадком і переробив його, вправивши всередину кілька залізних обручиків. Він лишився задоволений тією міцнотою, хоч і не хотів її більше на пробу ставити, і вважав, що має тепер знакомитого шолома.

Тоді огледів свою шкапу і, хоч вона в нього була куксувата2 й мала більше всякої ґанджі, ніж горезвісна Гонеллина8 коняка, що, кажуть, tantum peliis et ossa fuit4, визнав, що ні Олександрів Буцефал, ані Сі-дів Баб’єка його коневі не рівня. Чотири дні над тим думав, як його назвати, — бо де ж видано, щоб кінь такого зацного0 рицаря, та ще такий сам собою добрий, не мав якогось голосного імені? Отож і старався прибрати йому таке ймення, що ясно показувало б, чим був той

'Зуздрїти, уздріти - побачити, помітити.

2К у к с у в А т а - з вивернутими копитами.

Ч’онёлла - блазень герцога феррарського, їздив верхи на шкапі.

4 Була сама шкура та кості {лит.).

53йцний - гідний поваги, шляхетний.

кінь, поки не служив мандрованому рицареві, і чим тепер став — гадав, бачите, що як у пана стан змінився, то й кінь відповідно мав змінити ім’я на якесь нове, славне та гучне, гідне нового звання і нового покликання його пана. Крутив мізком туди й сюди, перебирав сотні ймень, вигадував і відкладував, подовжував і скорочував, перевертав на всі боки — і назвав нарешті Росинантом, себто Перепіканою. Се ім’я здалося йому благородним і милозвучним, а до того ще й промовистим: бувши передніше шкапою, перетворився б то його кінь у найпершого румака1 на світі.

Назвавши так собі до любості вірного свого коня, став наш гідальго думати-гадати, яке б уже самому собі ймення прибрати, і те думання взяло йому вже не чотири дні, а цілих вісім. Кінець кінцем він нарік себе Дон Кіхотом; звідси ж то й висновують автори сієї правдивої історії, що насправді його прізвище було Кикоть, а не Віхоть, як твердили деякі інші. (...) Наш завзятий рицар поклав теж додати до свого імені назву отчизни своєї і величатися Дон Кіхотом з Ламанчі: так усякому буде розумно, звідки він родом і ходом, так гадалося йому, уславить він непомалу свою батьківщину. ІІідрихтувавши отак збрую, спорудивши як слід шолома, прибравши ймення коневі своєму і нарешті собі самому, вважав наш рицар, що тепер лише за одним діло стало — знайти собі даму до закохання, бо мандрований рицар без любові - то все одно, що дерево без листу й овочу або тіло без душі.

«Коли за гріхи мої, — мовив собі на думці, - або на моє щастя, випаде мені спіткатися з якимсь велетнем, що зазвичай трапляється ман-дрованим рицарям, і я повергну його у двобої, чи розпанахаю навпіл, чи ще яким чином поборю його й поконаю, то хіба не гоже буде мати якусь даму, щоб послати його до неї на поклін? (...)

О, як же радів наш добрий кавальєре2, виголосивши в думці таку орацію", а надто, знайшовши нарешті ту, кого мав назвати своєю дамою! То була, як гадають, проста собі дівчина з сусіднього села, хороша на вроду, що він у неї був деякий час закоханий, хоч вона, здається, про те не знала й не дбала. Звали її Альдонса Лоренсо. Вона ж то й видалась йому гідною носити титул володарки його думок. Вишукуючи таке ім’я, щоб і на її власне було схоже, і личило принцесі чи якійсь панії високого коліна, він назвав її Дульсінеєю Тобоською (бо родом була з Тобо-са). Це ім’я здавалось йому доброзвучним, витворним і значливим, до пари тим, що він приклав уже собі й коневі своєму'. (...)

Належно підготувавшись, Дон Кіхот видерся на свою шкапу і вирушив у дорогу. Увечері він добувся до корчми. Дивлячись на цього дивака й слухаючи його божевільні слова, тамтешні мешканці заледве стримували сміх. Однак Дон Кіхот нічого не помічав. Він саме турбувався тим, що й досі не пройшов посвячення, а тому не має права бути справжнім мандрівним лицарем,

’Румйк - породистий верховий кінь.

?Кавальё ро, кабальёро - тут: те саме, що гідальго.

s0 р £ ц і я - промова.

Розділ III,

де йдеться про те, яким потішним способом висвятився Дон Кіхот на рицаря

Мучений тією думкою, Дон Кіхот одбув швиденько вечерю свою вбогу корчемну, гукнув господаря, пішов із ним до стайні, а там упав перед ним навколішки і сказав:

-    Зацний рицарю, я не встану із місця, поки добродійство ваше не вчинить мені однієї ласки; вчинивши ж її, вашець1 і себе славою великою окриє, і роду людському непомалу прислужиться.

Побачивши корчмар гостя біля ніг своїх і такії речі його почувши, витріщив очі з великого дива і не знав, що почати; він намагався підняти Дон Кіхота, але той аж тоді встав, коли корчмар пообіцяв уволити його волю.

—    Меншого я й не сподівався од вашої, мій пане, незрівнянної великодушності, — промовив тоді Дон Кіхот, - бо ласка, яку ваша гойність прирекла мені зробити, полягає в тому, жеби завтра рано вашець мене на рицаря висвятив. Сю ніч у каплиці замку панського я вартуватиму при зброї, а вранці, кажу, нехай справдиться жадання моє заповідне, аби міг я по велінню обов’язку мого об’їжджати всі чотири сторони світу, шукаючи пригод та допомагаючи всім скривдженим, що належить чинити всякому рицарству, а надто таким, як я, мандрованим рицарям, схильним до звершення подібних подвигів.

Корчмар був, як ми вже казали, битий жак28 29 30 31; він і зразу був подумав, що його гість несповна розуму, а тепер то й зовсім у тому пересвідчився. Хотівши добре побавитись тої ночі, він надумав потурати всім його примхам, тож і сказав Дон Кіхотові, що схвалює його намір, цілком притаманний і властивий таким знакомитим рицарям, на якого він подобою своєю бадьористою виглядає; що й сам він (корчмар би то) замолоду теж таким хвальним промислом трудився — віявся світами, шукаючи пригод... (...) Потім корчмар спитався в Дон Кіхота, чи має він гроші; той одказав, що не має ні шага8, бо ніде в книгах не читав, аби мандровані рицарі носили при собі побрязкачі. На те заперечив корчмар, що він помиляється: хоч у романах про те й не пишеться, бо автори не вважають за конечне згадувати про такі прості й потрібні в дорозі речі, як гроші або чисті сорочки, однак це зовсім не значить, що в рицарів їх не було; навпаки, йому достеменно відомо, що всі мандровані рицарі, про яких понаписувано цілі стоси книг, мали про всяк случай добре натоптані гаманці; брали вони з собою і сорочки білі, і слоїки з мастю - рани гоїти... (...) Дон Кіхот пообіцяв так усе достоту вчинити, як радив йому кастелян1, а сам заходився лаштуватись до цілонічної варти коло зброї на просторому подвір’ї, що до корчми тієї збоку притикало. Позбирав увесь свій риштунок32, склав на жолоб напувальний коло колодязя, сам

же, нахопивши на одну руку щита, а в другу списа взявши, почав перед жолобом поважно й ніби спогорда туди-сюди походжати. Як заступив він на варту, то й ніч якраз запала.

Корчмар же тим часом розповів усім, хто в його корчмі був, про божевілля свого нового нічліжника, про теє вартування над зброєю та про обряд висвяти на рицаря, що мав потому відбутися. Всі дуже тим химо-родам дивували й вийшли, щоб на Дон Кіхота іздалеку поглянути, а він ходив собі велично взад і вперед або спинявся раптом і, спершись на списа, пильно дивився на свій бойовий обладунок. Ніч була вже пізня, але місяць так розсвітився, ніби в сонця все проміння забрав, і всі добре бачили, що витворяв новонасталий рицар.

Одному погоничеві, що в корчмі стояв, прийшла саме охота напоїти своїх мулів, а для цього треба було зняти з жолоба Дон Кіхотову збрую. Як забачив наш рицар того напасника, заволав одразу дужим голосом:

-    Хто б ти не був, о зухвалий рицарю, що важишся доторкнутись до зброї найславетнішого з усіх мандрованих рицарів, які будь-коли при-перезувалися мечем, — подумай, що робиш, не руш її, бо головою за своє зухвальство приплатишся!

Погонич не зважав на тії погрози (а краще б йому було зважити, ніж здоров’ям своїм так необачно важити), схопив збрую за реміняччя і кинув її якомога далі. Як побачив те Дон Кіхот, звів очі до неба, а мислі зніс, видима річ, до володарки своєї Дульсінеї і промовив:

-    Дай мені помочі, сеньйоро моя, в цій першій притузі, хай я помщу-ся за зневагу, вчинену серцю мойому, що голдує1 тобі по всі віки вічні, не забудь мене ласкою і заслоною своєю в цій першій потребі!

Проказавши таку орацію і ще багато дечого, відкинув геть щита, підняв обіруч списа і так ним у голову погоничеві торохнув, що той зразу як мертвий простягся; іще б один такий удар, то вже ніякий лікар його не одволав би. А Дон Кіхот позбирав збрую свою і знов почав походжати собі любісінько, як і перше. По малій часині встав другий погонич, не знаючи, що сталося з його товаришем (бо той іще лежав та чмелів слухав), і теж хотів своїх в’ючаків напоїти. Підійшов до жолоба і давай збрую скидати, щоб місце звільнити, аж тут Дон Кіхот, не кажучи ні слова й не кличучи більш нікого на поміч, ізнов кинув щита, знов махнув списом і так нахабу по голові лулуснув, що спис хоч і цілий зостався, так у того ж череп не натроє, а, мабуть, начетверо розсівся. На той галас позбігались усі нічліжани корчемні, прибіг і сам господар. Тоді Дон Кіхот, затиснувши однією рукою щита, а другою за меча схопившись, покликнув:

-    О царице вроди, сило мого знеможеного серця! Зверни в цю хвилю очі величі своєї на полоненого тобою рицаря, бо над ним небувала нависла небезпека!

Ці слова такого додали йому духу, що, здавалось, якби на нього вдарили погоничі з усього світу, то й тоді ані на крок не одступив би. Товариші поранених, побачивши їх у такому стані, зачали здалеку кидати на Дон Кіхота каміння, а він затулявся скількимога щитом, та од жоло-

'Г о л д у в й т и - тут: схилятися, воздавати честь.

ба не одходив, щоб збруї напризволяще не лишати. Корчмар водно гукав на погоничів, щоб дати спокій рицареві: казав же він їм, що то божевільний, хоч і всіх переб’є, то йому за те нічого не буде. А Дон Кіхот не вгавав, усе, знай, галасував... (...)

 

Гостеві витівки остобісіли корчмареві, і він вирішив покласти їм край - дай, думає, одбуду вже зразу той триклятий обряд, висвячу його на рицаря, поки іншої якоїсь халепи не склалося. Підійшовши до Дон Кіхота, він перепросив його за тих гультяїв, котрі без пайового відома так нечемно супроти гостя повелися, за що вже слушної здобулися кари. Потім нагадав йому знов, що при замкові немає каплиці, але для довершення обряду воно не конче й потрібно: для висвяти, згідно з заведеним церемоніалом (це вже він напевне знає), найголовніше - по шиї дати та голим мечем по плечах ударити, а се хоч і в чистому полі зробити можна. А вартувати йому годі вже, бо досить було б і двох годин, а він цілих чотири провартував. Дон Кіхот пойняв йому віри і сказав, що на все пристає, аби тільки швидше обряд одбути... (...)

Мудрий по шкоді господар метнувся боржій по книгу, де записував сіно та ячмінь, що на мулів видавав, і знов вернув до Дон Кіхота в супроводі тих двох молодиць та хлопчика, який тримав недогарок свічки; велівши нашому гідальгові стати навколішки, захарамаркав щось, мов читав із видаткової книги якусь урочисту молитву, і серед того молитву-вання вліпив рицареві доброго потиличника, а потім узяв у нього меча і плазом по спині вдарив та все мимрив щось собі під ніс. Сеє зробивши, велів одній молодиці приперезати йому меча; вона вчинила те з великою спритністю та делікатністю: хоч і регітно їй було з усієї тої церемонії, та, бачивши допіру подвиги новонареченого рицаря, душила в собі сміх. (...)

Відбувши на галай-балай сі нечувані й невидані церемонії, Дон Кіхот аж регнув1 сісти мерщій на коня і рушити у світ пригод шукати. Не гаючись, окульбачив він Росинанта, скочив на нього, обійняв господаря і красно подякував йому за ласку, наплівши силу-силенну високохмар-них слів, що годі й переказати. Корчмар, аби такого гостя швидше здихатися, відповів йому так само закрутисто, хоча й коротшими словами, і, не спитавши навіть плати за нічлігування, відпустив його з миром.

Запитання і завдання до пропитаного

1.    Яким иостае Дон Кіхот на початку першого розділу? Схарактеризуйте його соціальний стан, вік, життєвий уклад і звички. Наведіть відповідні цитати.

2.    Як ви гадаєте, чому головним героєм свого роману Сервантес зробив бідного гідальго?

'Регнути - дуже хотіти.

3.    Чим, на вашу думку, приваблювали Дон Кіхота лицарські романи? З яких причин це захошіення дивувало оточуючих?

4.    Чому рішення Дон Кіхота стати мандрівним лицарем виглядало безглуздо, якщо в минулому мандрівні лицарі й справді існували?

5.    Якими атрибутами лицаря забезпечив себе герой? Чому він здавався народією на героїв своїх улюблених книжок?

6.    Як відбувалося носвячення Дон Кіхота в лицарі? Відзначте найкоміч-ніші деталі цього дійства. Чому герой не помічав насмішок оточуючих?

7.    Наведіть приклади спотвореного сприйняття дійсності, характерного для Дон Кіхота. Що, на вашу думку, перемагає в зіткненнях героя зі світом: його фантазія чи реальність?

8.    Чому оточуючі охоче підіграють «божевільному лицарю»?

9.    Над чим, на вашу думку, сміється автор роману: над ідеалами, які обстоює Дон Кіхот, чи над дійсністю, далекою від його ідеалів?

Розділ IV

Що приключилось нашому рицареві по виїзді з корчми

Саме на світ почало благословлятись, як Дон Кіхот виїхав із корчми вже зуповним рицарем, і такий же був радий, та веселий, та втішний, так у ньому серце грало, що на Росинантові аж попруги тріщали. (...)

Проїхав отак трохи, аж чує — з правої руки, з гущавини лісової, щось ніби квилить-проквиляє, тихо так та жалібно. Скоро почув, промовив:

—    Хвала небові святому за ласку, що мені так хутко ниспосилає, аби міг я повинність мою рицарську справити і плодів моїх добрих намірів зажити! Не сумнюся, що то стогне якийсь безталанник чи, може, безталанниця, що потребують помочі моєї та опіки.

Смикнув за повіддя та й погнав Росинанта туди, звідки те квиління чулося. Ледве в за лісок уїхав, дивиться, аж там до одного дуба кобила прив’язана, а до другого - хлопець років п’ятнадцяти, до пояса заголений. Отож він і стогнав, та й було чого, бо тут же стояв якийсь здоровий дядько й що є сили затинав його батогом, примовляючи за кожним разом:

—    А будеш мені дивитися! А будеш мені кричати!

А хлопець лебедів:

—    Ой, не буду більше, дядьку, їй же Богу святому, не буду, а худібки так уже пильнуватиму, що й на хвильку з ока не спущу!

Побачивши Дон Кіхот, що тут діється, грізно гримнув на дядька:

—    Нечемний рицарю, не годиться знущатись отак над безборонним! Сідай на коня, бери свого списа, — а треба сказати, що до того дуба, де стояла кобила на припоні, ратище було прихилене, — я кажу тобі, що так, як ти, чинять лише страхополохи!

Побачивши таку фігуру, всю в зброю закуту, що потрясала списом над самим його обличчям, дядько аж помертвів увесь і одказав лагодком:

—    Пане рицарю, хлопець, що я отеє караю, то мій наймит, вівці в мене пасе в цих урочищах, і такий же він, щоб ви знали, негляд: щодня мушу якоїсь ягнички недолічитись. А як почну його за те недбальство та, може, й шахрайство карати, то він каже, що я скупар і пеню на його волочу, аби заслуженини не платити. Бреше, побий мене Боже, що бреше!

—    Як ти смієш, хамлюго, казати при мені, що він бреше! - гукнув Дон Кіхот. - Присягаю на сонце святе, що над нами світить, так і про-

шию тебе наскрізь оцим-о списом! Заплати йому без жадної відмовки, а ні, то Богом живим божуся, на місці трупом тебе покладу! Зараз же одв’яжи його!

Селянин похнюпився і мовчки одв’язав свого наймита; тоді Дон Кіхот спитався в хлопця, за скільки йому господар завинуватив. Той одказав, що за дев’ять місяців, по сім реалів місячно. Дон Кіхот обрахував, що разом хлопцеві належить шістдесят і три реали, і наказав господареві, щоб він негайно калиткою брязнув, коли йому життя миле. Переляканий дядько вимовлявся, що неспромога його, та він же стільки й не винен... (...)

—    Може, воно й так, - сказав Дон Кіхот, — а от ти допіру одшмагав його безневинно, то він уже, виходить, сквитував і за обув’я, і за крово-пуск. Нехай він подер шкуру на тих черевиках, що ти справив, так ти ж за те на ньому шкуру подер; нехай цилюрник кинув йому кров, коли він хворий лежав, так ти ж пустив йому тепер юшку, як він зовсім здоровий був. От воно й виходить, що за се нічого вивертати не треба.

—    Так горе ж моє, пане рицарю, що я грошей при собі не маю, - бідкався дядько, - нехай Андрес іде зо мною, і дома я заплачу йому геть-чисто все, до останнього шеляга.

—    Щоб я оце та пішов до нього? — закричав хлопець. — Ніколи у світі! Нехай йому абищо! Ні, паночку, ані за які гроші! Як піду, то він же з мене всю шкуру спустить, як із святого Бартоломея!

—    Не спустить, — заперечив Дон Кіхот, — раз я йому наказав, то мусить чинити мою волю. Хай тільки заприсягнеться тим рицарським законом, до якого належить, то пущу його з душею, і він тобі напевне всю заслуженину заплатить.

—    Що-бо ви, пане, говорите! — мовив хлопець. - Господар мій не належить до жодного рицарського закону. Се ж Хуан Лантух, багатій із села Кінтанара.

—    То нічого, — сказав Дон Кіхот, — і Лантухи можуть бути рицарями; не родом чоловік славен, а робом.

—    Воно-то так, - погодився Андрес, — та яким же робом оце мій господар робить, що кривавицю мою заїдає?

—    Та-бо не заїдаю, голубе Андресику, - обізвався дядько, — ходи лишень, будь ласкав, зо мною. Присягаю на всі рицарські закони, які тільки є на світі, що сплачу тобі до останнього реала, з дорогою душею!

—    Можна й без дорогої душі, лиши її собі, - сказав Дон Кіхот, — буде з мене, як ти йому винувате оддаси. Тільки гляди мені: як не встоїшся у слові, то клянусь тією самою клятьбою, що вернусь і покараю тебе -хоч би ти і ящіркою звивався, од мене ніде не сховаєшся. Як же хочеш знати, хто се тобі розказує, щоб тим ревніше розказ той учинити, то знай: я — завзятий Дон Кіхот з Ламанчі, відомститель за всяку кривду і сваволю. А тепер бувай здоров і пам’ятай під загрозою грізної кари, що ти пообіцяв і на чому заприсягнувся.

Сеє сказавши, стиснув Росинанта острогами — і тільки смуга за ним лягла. Селянин провів його очима і, як він уже зник за деревами, повернувся до наймита свого Андреса й сказав:

—    А ходи-но сюди, небоже! Зараз я вчиню волю сього відомстителя і заплачу тобі все, що винен. (...)

Уїхавши так милі зо дві, побачив Дон Кіхот чималу громаду людей: були то, як згодом з’ясувалося, толедські купці, що правилися до Мурсії, аби там шовку накупити. їх було шестеро, всі під парасолями, а з ними ще четверо служебників верхами та троє погоничів, що йшли за мулами пішо. Ледве їх угледівши, уявив собі наш гідальго, що се вже йому друга пригода лупається, і, намагаючись у всьому наслідувати вичитані в романах події, вирішив ще одного рицарського подвигу доконати. Тож осадився міцніше в стременах, наставив списа, щита до грудей притулив та й став серед шляху гордо й пишно, чекаючи, поки ті мандровані рицарі (купці тобто) до нього наблизяться. Як же під’їхали так, що вже було добре видно й чути, Дон Кіхот, дивлячись козирем, гуконув на весь голос:

-    Ані кроку далі! Стійте всі, аж поки не визнаєте, що в цілому світі немає красуні над володарку Ламанчі, незрівнянну Дульсінею Тобоську! (...)

-    Пане рицарю, - обізветься знов купець, — іменем усіх присутніх тут можновладців благаю ваше добродійство не обтяжувати нашої совісті визнанням таких речей, яких ми ніколи не бачили й не чули і які до того ж могли б образити володарку Алькарії та королеву Естремаду-ри. Як же вашець покаже нам якусь парсуну тієї дами, хоч із пшеничину завбільшки, то там уже, як то кажуть, по ниточці дійдеш до клубочка: нам буде убезпека й запорука, а вам заплата і догода. Зрештою я вважаю, що ми вже й тепер з вами згодні; якби навіть із того портрета ми побачили, що сеньйора ваша на одне око крива, а з другого їй ропа тече, то й тоді, аби вашеці догодити, ми ладні визнати за нею будь-які високі прикмети.

-    Нічого такого з неї не тече, підла шельмо! - закипівши гнівом, гукнув Дон Кіхот. - Її біле, як лебединий пух, личко точить із себе амбру та мускус, і зовсім вона не крива й не горбата, а струнка, як веретенце в горах Гвадаррами; ви ж заплатите за таке страшне блюзнірство супроти божистої вроди моєї сеньйори!

Сеє сказавши, зважив списа і ринувся на розмовника з такою скаженою люттю, що якби Росинант не спіткнувся ненароком і не впав серед дороги, набіг би необачний купець лиха. А так кінь упав, а вершник далеченько по землі покотився. Силкувався підвестись, та не міг - морочливо було з тим списом, щитом, острогами, шоломом, з усім важенним обладун-ком. Борсався бідолаха з усіх сил, щоб устати, та все, знай, кричав:

-    Не тікайте, нікчемні страхополохи! Стійте, підлі боюни! Не зі своєї вини я впав, а через мого коня!

Тут один погонич, не дуже, бачиться, добромисний, почувши, як шпетить їх простягнений долі рицар, не стерпів і надумав замість відповіді полічити йому ребра. Він підбіг до нього, вхопив списа, поламав на цурки й заходився на бідоласі лати латати... (...)

Урешті погонич утомився, і купці рушили далі; вже до самого кінця подорожі їм до розмови не збувало, все про нашого побитого героя говорили. А він, зоставшися на самоті, знов почав силкуватися, чи не встане; та як уже цілий і здоровий не здужав підвестися, то тепер і поготів, коли весь був побитий і потовчений. І все-таки почувався щасливим: адже це, гадав, звичайна знегода мандрованого рицаря, та й винен був у всьому кінь. Проте встати так і не здолів, бо все тіло йому' болем боліло. (...)

Незабаром Дон Кіхот уже мав власного зброєносця. Ним став його односелець Санно Панса - людина досить практична, але, за словами розповідача, «з мізками набакир». Податися в джури він погодився після того, як Дон Кіхот пообіцяв йому місце губернатора на якомусь із завойованих островів. Відтак Санчо став вірним, хоча часом і непокірним супутником мандрівного лицаря...

Розділ VIII

Про велику перемогу, здобуту

премудрим Дон Кіхотом у страшенному й неуявленному бою з вітряками, та про інші вікопомні події

Тут перед ними заманячило тридцять чи сорок вітряків, що серед поля стояли; як побачив їх Дон Кіхот, то сказав своєму зброєноші:

-    Фортуна сприяє нашим замірам понад усяке сподівання. Поглянь, друже мій Санчо, що там попереду бовваніє: то тридцять, якщо не більше, потворних велетнів, що з ними я наважився воювати і всіх до ноги перебити. Трофеї, що нам дістануться, зложать початки нашому багатству. А війна така справедлива, бо змітати з лиця землі лихе насіння — то річ спасенна і Богові мила.

-    Та де ж ті велетні? - спитав Санчо Панса.

-    Он там, хіба не бачиш? - одказав Дон Кіхот. - Глянь, які в них довжелезні руки: у деяких будуть, мабуть, на дві милі завдовжки.

-    Що-бо ви, пане, кажете? — заперечив Санчо. — То ж овсі не велетні, то вітряки, і не руки то в них, а крила: вони од вітру крутяться і жорна млиновії ворочають.

 

-    Зразу видно, що ти ще рицарських пригод несвідомий, — сказав Дон Кіхот, — бо то таки велетні. Як боїшся, то ліпше стань осторонь і помолись, а я тим часом зітнуся з ними в запеклому й нерівному бою.

По сім слові стиснув коня острогами, не слухаючи криків свого зброєноші, який усе остерігав його, щоб не кидався битись, бо то не велетні, а вітряки. Та рицареві нашому так ті велетні в голові засіли, що він не зважав на Санчове гукання й не придивлявся до вітряків, хоч був уже од них недалеко, а летів уперед і волав дужим голосом:

-    Не тікайте, боягузи, стійте, підлі тварюки! Адже на вас нападає один тільки рицар!

Тут саме звіявся легкий вітрець, і здоровенні крила вітрякові почали обертатись; як побачив те Дон Кіхот, закричав:

-    Махайте, махайте руками! Хай їх у вас буде більше, ніж у гіганта Бріарея1, і тоді не втечете кари!

Сеє сказавши, припоручив душу свою володарці Дульсінеї, просячи її допомогти йому в такій

’Бріарей - у грецькій міфології один з титанів, що повстали проти богів.

притузі, затулився добре щитом і, пустивши Росинанта чвалом, угородив списа крайньому вітрякові в крило. Тут вітер шарпонув крило так рвучко, що спис миттю на друзки розлетівся, а крило підняло коня й вершника, а потім скинуло їх із розгону додолу. Санчо ГІанса прибіг на всю ослячу рись рятувати свого пана; наблизившись, він побачив, що той і поворухнутись не може — так тяжко грьопнувся з Росинанта.

-    Ах, Боже ж ти мій, Господи! - бідкався Санчо. — Чи не казав я вам, пане, щоб стереглися, бо то вітряки, воно ж усякому видно, хіба тому ні, в кого вітер у голові ганяє.

-    Мовчи, друже Санчо, — одказав Дон Кіхот, — бойове щастя переходя живе. Я оце думаю, та так воно і є, що то мудрий Фрестон, той самий, що вкрав у мене книжки вкупі з кімнатою, навмисне перетворив тих велетнів на вітряки, щоб не дати мені слави перемоги, бо на мене дуже ворогує. Але кінець кінцем мій доблесний меч розіб’є ті зловорожі чари.

-    Та дай Боже, - сказав Санчо Панса.

Він допоміг Дон Кіхотові встати й посадив його на Росинанта, що теж був ледве живий та теплий. Міркуючи так і сяк про недавню пригоду, вони рушили далі до Ляпіського перевалу, бо там, казав Дон Кіхот, на тих розиграх, чекають їх, без сумніву, численні й різнорідні пригоди. (...)

Переклад М. Лукаша

Запитання і завдання до прогитаного

1.    Розкажіть про перший «подвиг» Дон Кіхота. Що спонукало героя заступитися за хлопчину-наймита? Чи мав цей «подвиг» сенс і якщо так, то який?

2.    Як сталося зіткнення Дон Кіхота з купцями, що засумнівалися в красі Дульсінеї Тобоської? Чи вдалося герою відстояти честь дами серця?

3.    Чому Дон Кіхот бореться за визнання міфічної красуні? Чи можна тлумачити цю боротьбу як вияв божевілля?

4.    Які риси характеру Дон Кіхота розкрилися в епізоді битви з вітряками? Як виявив себе Санчо Панса? У чому полягають героїзм і комізм цієї сцени?

5.    Схарактеризуйте образ Дон Кіхота, спираючись на текст усіх прочитаних розділів роману. Наведіть відповідні цитати.

6.    Що, на вашу думку, спонукає розважливого й практичного Санчо Пансу брати участь у пригодах свого пана?

7.    Робота в нарах. Складіть порівняльну характеристику Дон Кіхота та Санчо Ианси. Відповідь оформіть у вигляді таблиці.

8.    Чому Дон Кіхота називають лицарем сумного образу? Які риси вдачі героя відображає це наймення?

9.    Подискутуймо! Групова робота. Обговоріть подані запитання. Готуючись до дискусії, стисло занотуйте основні міркування й докази на користь своєї позиції.

•    Чому Дон Кіхот, який прагне досягти шляхетних лицарських ідеалів у житті, видається смішним?

•    Ким насправді є Дон Кіхот - самовідданим героєм чи блазнем, безумцем чи мудрецем, наївним мрійником чи борцем за людське щастя й гідність?

У СВІТІ МИСТЕЦТВА

Безсмертя Ромео і Джульетта у світовому мистецтві Шекспірівська трагедія про двох закоханих виявилася вдячним матеріалом для кіномитців. Протягом XX ст. на її основі було знято кіль- ка фільмів. На сьогодні одним з лідерів екранних версій вважається кінострічка «Ромео і Джульетта», створена італійським режисером Франко Дзефіреллі в 1968 р. У цій картині майстерно відтворено атмосферу шек-спірівської п’єси. Головні ролі в ній виконали шістнадцятирічна англо-аргентинка Олівія Хассі й сімнадцятирічний британець Леонард Вайтінг. Успіху стрічки сприяли костюми, створені шанувальником культури Ренесансу Даніло Донаті: наприклад, годувальниця Джульєгги здається на екрані оповитою сувоями важких тканин, а Меркуціо обмахується носовою хустинкою, яку водночас використовує як прапор, маску й саван.

Задум фільму Дзефіреллі схарактеризував так: «Історія Ромео й Джу-льєтти, їхня трагедія, їхня любов, краса їхніх почуттів, існує поза часом. Природно, коли Шекспір, розповідаючи цю історію, відтворює і зовнішні прикмети своєї доби. Однак сюжет як такий залишається вічним... Звісно, коли ми збираємося ставити спектакль, то бажано дотримуватися реалій тієї епохи, коли твір було написано. Бажано, але не обов'язково. Набагато важливіше зрозуміти, чому почуття героїв досі живі й хвилюють глядача...».

Кінематографісти не раз робили спроби осучаснити зміст п’єси. Так, у фільмі Р. Уайза «Вестсайдська історія» (1961) ворожнеча між Монтек-кі й Капулетті представлена у вигляді війни двох манхеттенських банд; у стрічці А. Феррара «Китайська дівчина» (1987) шекспірівський сюжет перетворився на розповідь про заборонене кохання між дівчиною з Китайського кварталу та юнаком з Маленької Італії; а в екранізації Б. Лурманна «Ромео + Джульетта» (1996) учасниками подій стали каліфорнійські угруповання панків.

Трагедія Шекспіра не втратила актуальності й у XXI ст. Кінематографісти Великої Британії, Італії та Швейцарії зняли її чергову версію (2013). Режисер стрічки Карло Карлей зауважив, що від часів Ф. Дзефіреллі не було створено жодної по-справжньому класичної екранізації п’єси. Кінематографісти поставили за мету зробити твір Шекспіра до-

ступнішим для сучасного покоління. Зауважимо, що ця екранізація не є точною, оскільки оригінальний текст частково скорочено. Вихід стрічки в прокат було приурочено до дев’яносторіччя Ф. Дзефіреллі та сорока-п’ятиріччя його легендарної кіноверсії шекспірівської трагедії.

1.    Перегляньте кінофільм в Ромео і Джульетта» (режисер Ф. Дзефіреллі, 1968 р.) і обговоріть його в класі.

2.    Напишіть невелику рецензію на один з кінофільмів, створених на основі трагедії Шексніра «Ромео і Джульетта».

Історія Ромео і Джульетти надихнула на творчі пошуки художни-I ків Ф. Хайєса, П. Рої, М. Врубеля, С. Далі, ілюстраторів С. Бродського, І Д. Шмаринова та багатьох інших. І кожен з них побачив шекспірівських героїв по-своєму. Сьогодні нові зустрічі з Ромео і Джульеттою нам дарують сучасні живописці, майстри інсталяції' та фотографії.

1. Яка з уміщених у підручнику репродукцій картин (чи книжкових ілюстрацій) за мотивами трагедії «Ромео і Джульетта» сподобалася вам найбільше? Чому?

_    2. Яку сцену з трагедії ви проілюстрували б? Опишіть свій малюнок.

3. Підготуйте невелике повідомлення иро ілюстрації Сави Бродського або Дементія Шмаринова до трагедії «Ромео і Джульетта».

Захисник скривджених Дон Кіхот завжди в дорозі

Найсумліннішим «оповідачем» роману Сервантеса став видатний ілюстратор світової класики Гюстав Доре (1832-1883). Готуючись працювати над «Дон Кіхотом», художник вирушив до Іспанії, щоб побачити місця, описані у творі, й відтворити тамтешній колорит. До роману Сервантеса Доре намалював триста сімдесят ілюстрацій. Перший малюнок зображує божевільного Дон Кіхота серед видінь: битви, любовні пригоди, виклики на поєдинок, фантастичні вигадки... За іншими ілюстраціями можна простежити шлях гідальго з усіма його перипетіями.

'Інсталяція - форма сучасного мистецтва: просторова композиція, створена з різних елементів, що е художнім цілим.

Старший сучасник Доре — французький художник Оноре Дом’є (1808-1879) - теж не раз звертався до образу Дон-Кіхота, але пригоди доблесного лицаря його не надто цікавили. Художник досліджував сповнений сумнівів і розчарувань внутрішній світ героя. Цикл робіт Дом’є, присвячених Дон Кіхоту, - не ілюстрації до роману. Найчастіше митець зображує сцену подорожі - своєрідну метафору духовного шляху, під кінець якого на людину очікує самотність і смерть. Особливо трагічна одна з останніх картин, на якій Дон Кіхот їде похмурою пустелею. Лицар, як і раніше, міцно тримає свій спис, але вірний Росинант перетворився вже майже на скелет, викликаючи в уяві образ смерті. Художник розмірковує про свій життєвий шлях, можливо, про марні спроби змінити світ і здолати зло...

Іспанський художник Пабло Пікассо (1881—1973) зі шкільних років захоплювався творчістю Сервантеса, з особливим задоволенням малював усе, що було пов’язане з іспанською традицією і нагадувало про батьківщину. Якось друзі звернулися до художника з пропозицією намалювати героїв Сервантеса до трьохсотп’ятдесятиріччя видання роману «Дон Кіхот». Поки вони розмовляли, Пікассо створив свій знаменитий малюнок: швидкий розчерк чорною тушшю - і ось згорблений лицар зі списом у руках сидить на Росинанті; другий розчерк — і поряд вірний зброєносець...

Іспанському художнику Сальвадору Далі (1904-1989) проілюструвати роман знаменитого земляка порадив батько, назвавши цей проект «гідним його таланту завданням». Далі вирушив на набережну Сени, зарядив кулями з фарбою аркебуз XV ст. й почав стріляти. У результаті з’явилися кольорові плями, які художник завдяки своєму таланту перетворив на зображення подвигів Дон Кіхота.

Сучасний мексиканський художник Октавіо Окампо (нар. 1943 р.) проілюстрував увесь роман Сервантеса лишень однією картиною. Майстер метаморфоз зашифрував у портреті Дон Кіхота всі події твору: тут можна побачити Санчо Пансу, Дульсінею, млини й чудовиська, з якими бився хоробрий лицар, химерні видіння та мрії...


Розгляньте репродукції картин та ілюстрацій до роману Сервантеса, уміщені в підручнику. Який з Дон Кіхотів, створених різними художниками, найбільше близький до літературного персонажа? Чому?

У 1933 р. австрійський кінорежисер Георг Пабстп створив одну

Г*    з перших звукових екранізацій роману англійською, французькою

та німецькою мовами. Ф. Шаляпін, задіяний у головній ролі, продемонстрував не лише видатну вокальну' майстерність, а й безперечний акторський талант.

Кінофільм «Дон Кіхот», у 1957 р. знятий російським режисером Григорієм Козинцєвим за сценарієм Євгена Шварца, в Іспанії було визнано найкращою екранізацією роману Сервантеса. Гостра борідка, химерний чубчик, незграбна статура, слабкі тонкі ноги - таким постав перед глядачами Дон Кіхот у виконанні актора Миколи Черкасова. Добре, наївне, дитяче обличчя, на якому водночас можуть відображатися усмішка й сльози, надають образу відомого літературного героя особливої зворушливості.

Перегляньте кінофільм «Дон Кіхот» (режисер Г. Козинцев, 1957). Знайдіть сюжетні розбіжності в літературному творі та його кінематографічній версії. Чи виправдані, на вашу думку, зміни авторського сюжету в екранізації?

УІідсуМкдві запитання і завдання

Перший рівень

1. Укажіть хронологічні межі доби Відродження.

2. Які твори пародіює роман Сервантеса «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі»?

3. Що ви знаєте нро героїню шекснірівських сонетів про кохання?

Другий рівень

1.    Які образи літератури доби Відродження належать до «вічних»V

2.    Укажіть характерні ознаки трагедії у п’єсі Шексніра «Ромео і Джульетта» .

3.    Перекажіть історію кохання, що стала джерелом нанисання «Книги пісень» Петрарки.

Третій рівень

1.    Чим відрізняються класичний італійський сонет і англійський «шек-снірівський»? Наведіть приклади з вивчених напам'ять поезій.

2.    Розкрийте зміст основного конфлікту трагедії «Ромео і Джульетта».

3.    Ознаки яких літературних жанрів поєднав роман Сервантеса «Дон Кіхот»?

Четвертий рівень

1.    Які риси ренесансної людини втілюють ліричні герої сонетів Петрарки й Шексніра?

2.    Розкрийте зміст протиставлення Дон Кіхота і Санчо Паней. Відповідь обґрунтуйте.

3.    У чому полягає гуманістична цінність трагедії «Ромео і Джульетта»? Як ви гадаєте, чому популярність цього твору не згасає протягом століть?

Теми творів

ї. «Роман Сервантеса".Премудрий гідальго Дон Кіхот” - “найяскравіша сатира на людську захопленість” (Г. Гейне)».

2.    «“Тобі до ніг складу я свою долю” (За трагедією Шексніра “Ромео і Джульетта” )».

3.    «“Завжди любив, тепер люблю душею і з дня на день готов сильніш любить...” (За сонетами доби Відродження)».

Клуб книголюбів

1.    Укладіть «Антологію світового сонета» (до десяти творів). Матеріал доберіть з доробку зарубіжних авторів, нро яких не йдеться в підручнику. та українських ноетів. згаданих у рубриці «Український мотив»

(с. 183-184).

2.    Подискутуймо! Групова робота. Розділившись на дві групи, обговоріть одне з поданих запитань. Готуючись до дискусії, стисло занотуйте основні міркування й докази на користь своєї позиції.

А. Як, на вашу думку, слід тлумачити загибель героїв трагедії «Ромео і Джульетта» - як перемогу прекрасного почуття над темними силами життя чи, навпаки, як його поразку в сутичці з цими силами?

Б. Чи иогоджує'геся ви з думкою В. Гюго: «За сміхом Сервантеса приховані сльози»'1

3.    Укладіть словничок літературознавчих жанрів, що розвивалися за доби Відродження. Проілюструйте визначення конкретними прикладами з прочитаних творів.

4.    Творчий проект. Проаналізувавши твори, уміщені в частині «Відродження», створіть «Галерею “вічних образів”». Доберіть ілюстративний матеріал і складіть план екскурсії віртуальною галереєю.

 

Це матеріал з підручника Зарубіжна Література 8 клас Волощук

 

Автор: admin от 29-08-2016, 22:35, посмотрело: 4818