Народна Освіта » Українська література » Таня Малярчук - Цвєтка і її я. Читати текст твору повністю, скорочено

НАРОДНА ОСВІТА

Таня Малярчук - Цвєтка і її я. Читати текст твору повністю, скорочено

Таня Малярчук

(НАР 1983 Р.)

Таня Малярчук народилась 1983 року в Івано-Франківську. Закінчи­ла філологічний факультет Прикарпатського національного університету ім. В. Стефанлка. Живе в Києві, працює журналістом. Авторка кількох кни­жок прози, серед яких «Як я стала святою», »Згори вниз. Книга страхів», «Говорити».

Цвєтка і її я

1

Коли я народилась, їй було шість років і вона варила сній перший бульйон.

Мама лежала п пологовому будинку. Тато вже тиждень їв смаже­ні яйця і консерви. Не мився, не змінював шкарпетки, не розстеляв ліжко, а спав просто н кріслі перед телевізором. Цвєтка ходила у свій дитячий садок і розповідала всім, що мама поїхала в Угорщину купу­вати їй модну зимову куртку.

Був квітень.

Цвєтка вийняла з холодильника куряче стегенце і варила буль­йон. Вона могла би ще зготувати пельмені, могла їж помити тата, по­прати йому одяг, могла би накричати на нього, як це робила мама, могла би вдягнути мамину нічну сорочку і лягти і татом в їхнє з ма­мою подружнє ложе.

Вечорами вона ходила з татом у спортзал на тренування кунг-фу і годинами, поки тато спарингувався в сусідньому залі, бренькала на піаніно собачий вальс.

Вона ще не діставала до газової плитки настільки, щоб оволодіти нею, і підкладала собі табуретку. Одягнула мамин фартушок. Вки­нула в каструлю весь запас сушеного кропу. Не пересолила. Взагалі не солила. Варила куряче стегенце без найменшого співчуття. Вона могла би холоднокровно відрізати коропу голову і посмажити його з яйцем на маленькому-маленькому вогні. Без найменшого співчут­тя. Як це завжди робила мама.

—   Що ми будемо нині їсти? — спитав гато.

—   Бульйон.

Тато зовсім не здивувався. Він думав, що хист до кулінарії в жі­нок проявляється з першого дня народження.

—   В тебе смердять ноги,— сказала Цвєтка.

—   Дай мені спокій з ногами.

—   Піди помий руки і ноги.

—   Ти ще гірша як твоя мама.

—   Я не гірша. Я така сама.

Потім вони вдвох стояли під вікнами пологового будинку, за ру­ку, як тато і донька, щасливі і усміхнені. Мама показувала їм у ві­кно згорток зі мною і жестами питала, що вони весь цей тиждень їли. Тато відмахувався, мовляв, якось перебиваємося, ще не було так, аби ніяк не було.

—   Бульйон! — кричала Цвєтка, але мама не розуміла,— Скажи їй, що ми їли бульйон!

Тато вже зібрався повертатися додому.

—   Скажи, що ми їли бульйоні — наполягала Цвєтка.— Hy чого не хочеш сказати їй правду?!

—   Хіба це так важливо?

—   Це дуже важливо. Ми їли бульйон, і мама має знатиі

—   їй зараз інших проблем вистачає...

—   Бульйон — це не проблема.

—   ...вона народила тобі ляльку. Як ти її назвеш?

Цвєтка ні на хвилину не завагалась. Вона знала моє ім'я ще до мого народження.

—   Мітла!

2

Вона була худенька і чорноволоса, завжди в міні-спідничках, в елегантних черевичках на підборах середньої висоти. Вона фар­бувала очі і губи в яскраві кольори і носила великі обвислі сережки у формі ґрона винограду.

Коли мені було шість років, я вважала її иайпрєкраснішою дівчи­ною на світі.

З

Ми спали в одній кімнаті: Цвєтка на розкладному дивані, я — в дитячому ліжечку зі знятою решіткою.

Як тільки починало темніти, я переносила свою подушку на її ди­ван і клала поруч з її подушкою, але так, щоб Цвєтка цього не бачила і не встигла мені заборонити. Коли вона роздягалась і лягала спати, я вже була там — на краєчку її дивана, вкрита ковдрою з головою, згорнута калачиком, щоб займати якомога менше місця і якомога менше її роздратувати. Деколи Цвєтка криками і скандалом поверта­ла мене назад, деколи була добра і поблажлива.

Її доброта ховала в собі небезпеку. Цвєтка завдавала удару в мо­мент, коли я найменше його сподівалась.

—   В тебе гарні губи,— казала мені Цвєтка, коли ми поруч лежали в темряві і чекали на сон,— Кращі, ніж у мене.

Мене розпирало від гордості, і я, беззахисне звірятко з кращими ніж у неї губами, починала хотіти більшого.

—   І волосся у мене краще, ніж у тебе. Товстіше. Не таке рідке.

Цвєтка мовчала.

—   І нігті. Твердіші ніж у тебе. Мають кращу форму...

Цвєтка мовчала Я поспіхом перебирала в умі кожен свій орган і ви­значала, який з них вартий уваги. Поки є добра нагода відзначитись.

—   Але вся я краща за всю тебе,— спокійно відрубувала Цвєтка і відверталася в інший бік, щоб заснути.

—   Я знаю, де ти ховаєш від мами щоденник,— погрозливо, заради помсти, кілька разів шепотіла я, і горло моє, як акваріум, заповнюва­лось сльозами.

Цвєтка мовчала. Вдавала, що спить.

Вона ніколи не піддавалась на шантаж.

4

В мене було дві розваги, коли я залишалась вдома сама. Варити «шоколадку» і мільйон разів, смакуючи її, переслуховувати вініло­вий запис «Арлекіна» Алли Пугачової.

«Шоколадку» я варила в алюмінієвій мисочці з какао-порошку, цукру і молока.

Одного разу какао-порошок закінчився. Я перевернула догори дриґом всі кухонні шафки і не виявила нічого подібнішого до какао, як мелену каву. Я вирішила, що це майже те саме, і «шоколадка» ви­йде навіть незвичніша. Дала всього, чого вимагав рецепт. Вкинула ще масла, кориці і кардамону. Грецького горіха і родзинок. Стояла над плиткою на табуреті і ретельно помішувала суміш. Я не вміла варити бульйон, і зараз його варити не вмію. Я би не змогла холоднокровно відрізати голову коропові і смажити його на маленькому-маленькому вогні без найменшого співчуття.

Кава в алюмінієвій мисочці закипала дивними великими буль­башками. Вона загусала з катастрофічною швидкістю. Мені ставало все важче і важче помішувати її ложечкою.

Зневірена, я вимкнула газ і всунула мисочку разом з «шоколад­кою» під проточну холодну воду, Потім під гарячу. Кава так загусла, що перетворилась на камінь і безнадійно пристала до дна моєї улюбленої алюмінієвої миски. Не допомагала ані вода, ані повторне розігрівання.

Я не бачила іншої ради, ніж як сховати продукти свого злочину — мисочку і ложку, якою помішувала «шоколадку» — під диван. Краще було викинути все це у сміттєву корзину надворі.

Наступного дня ми з Цвєткою повертались — я з дитсадка, во­на — зі школи. Цвєтка йшла тротуаром, я — калюжами. Вечоріло.

Цвєтка сказала:

—   Мама знайшла тарілку, яку ти спалила і сховала під диван. Во­на дуже люта. Зараз буде кричати на тебе.

—   А як вона знайшла? — я дуже не любила, коли мама на мене кричить.

—   А як ти так спалила миску?                                               >

—   Я варила з кави «шоколадку». Вона чомусь стала тверда, як камінь.

—   Тепер маєш. Мама буде бити тебе патиком. Патик стоїть в кух­ні на столі.    .

—   Я боюся вертатися додому

—   Хочеш, я тебе сховаю?

—   Як?

—   Тихо заведу на балкон, і ти будеш там сидіти, поки мамі не перейде.

Ми нишком зайшли до хати, і Цвєтка закрила мене на балконі. Мені було дуже на балконі затишно. Як в бункері, як в халабуді.

Я сиділа на підлозі, щоб мене не було видно з кімнати, накрив­шись коцом, який прикривав від замерзання мішок з картоплею.

Цвєтка стала моїм ангелом охоронцем аж до вечора. Я сиділа на балконі шість годин, а вона тягала мені з кухні смажену картоплю, бутерброди і квашені помідори.

—   Мама вже майже не злиться,— повідомляла вона,— думаю, ще година, і їй зовсім перейде.

—   Л що вона каже?

—   Каже, що ти ідіотка.

Мені було дуже сумно, я просила Цвєтку залишитися зі мною на довше, і вона милостиво погоджувалась.

—   Якщо вона так на мене злиться, то я краще зовсім піду. Піду геть.

—   Так, але як ти вийдеш? Вона постійно крутиться в коридорі, побачить тебе, і перед тим, як пустити, добре відлупцює.

—   Дякую, що ти так мені допомагаєш,— розчулено казала я.

—   Hy та ми сестри, мусимо одна одній допомагати. Так буде завжди.

Об одинадцятій вечора на балкон влетіла заплакана мама. Витя­гла мене з-під картопляного коца і занесла в хатнє тепло.

Дала мені їсти і пити.

Виявилось, вона обійшла всіх моїх подруг і обшукала за мною весь район.

Про спалену миску вона анічогісінько не знала.

Потім я лежала в маминому ліжку, накрита двома ковдрами і кашляла. Мама з патиком бігала за Цвєткою з кімнати в кімнату, а Цвєтка кричала тільки одну фразу: «Чого мене?!» Але не плакала. Вона ніколи не плакала.

Я слухала вініловий запис «Арлекіна», потім «ГІтщу щастья», по­тім «Сіній тєплоход», потім зайшла Цвєтка:

—   Вічно мені через тебе дістається. Як ти мені надоїла!

—   Чого ти така зла? — спитала я.

—   Зато тато мене більше любить! — чогось крикнула Цвєтка і ви­йшла.

ї вона сказала неправду. З усіх мешканців квартири Ks 62 най­більше її любила я. Тільки боялась у цьому зізнатись. Бо Цвєтка не­навиділа любов у всіх її формах і виявах.

5

Цвєтку Цвєткою назвала наша маленька любляча бабця, яка лю­била своїх внуків, як то завжди буває, більше, ніж дітей.

Насправді Цвєтку звали інакше.

С.

Але бабця змінювала наші імена залежно під того, що ми їй на­гадували.

Цвєтка нагадувала бабці кропиву.

На цвинтарі недалеко від бабиної хати була велика, викопана не- відь ким яма, яка під час затяжних злив заповнювалась водою. Мож­ливо, це була чиясь невикористана могила.

Ми з Цвєткою пішли до ями дивитися, чи водиться в ній хоч якась найменша риба. Цвєтка казала, що водиться. Вона бачила в ямі дельфіна.                 .

Ми стали над ямою і двома великими патиками каламутили воду, аби дельфін вискочив на поверхню.

—   В такій брудній воді дельфіни не живуть,— багатозначно ска­зала я.

—   Не знаю. Може, то був і не дельфін. Може, то була акула.

—   Ну, якщо акула, то всяке буває. Акули болото люблять.

Мій патик втопився в болоті. Я натягнулась, щоб дістати па­тик, коли ще один його кінець стирчав на поверхні, і шубовснулась в яму.

Цвєтка побігла за бабою.

Я стала ногами на дно, і болото сягало мені рота. Треба було за­дерти голову, щоб не нахлебтатись. Десь зовсім поруч у каламуті нишпорив дельфін, який цілком міг виявитись кровожерливою аку­лою. Я плакала від жаху, і мої сльози стікали в болото.

—   Не плач, бо втопишся,— кричала Цвєтка вже десь здаля.

Бабця на подвір'ї закидала в стодолу сіно. Цвєтка мовчки стала

біля неї.

—   Що є? — здивувалась бабця.

—   Мітла впала в яму і її з’їла акула.

Бабця вилами витягла мене з болота, а Цвєтка тим часом втекла в колгосп розглядати биків, і її не було до ночі.

Я милася в балії.

Бабця однією рукою тримала Цвєтку за плече, а іншою сікла її по голій задниці в’язкою кропиви.

—   Ой, Цаєтко! — кричала бабця,— Цветко-Цвєтко!

6

Найчастіше ми були вдома вдвох — я і вона.

Цвєтка сиділа в кухні на м’якому диаанчику біля вікна, а я, захли­наючись образою і сльозами, мила посуд. Посуду було дуже багато, масні каструлі і тарілки, в яких позалишалась їжа, горнята, в яких по­залишалась чайна заварка, ложки і виделки, первісно не такі брудні, але так само масні, як каструлі, в які їх вкинули. Гарячої води не було. Не було нормального засобу для миття посуду, Я по лікті мастилася жиром і помиями, і від цього ще дужче захлиналася сльозами.

Цвєтка байдуже дивилась у вікно. Переводила погляд на підвікон­ник, де стояли рядком наші улюблені екзотичні вічнозелені вазони.

З-поміж сліз горло моє видавало подекуди жалісливе благальне ниття.

—   Я хочу надвір.

—   Нащо тобі йти надвір? — дивувалась Цвєтка, продовжуючи пе­реводити погляд з вікна на підвіконник і назад.

—   Я хочу гуляти.

—   Нащо тобі гуляти?

—   Я хочу гратися з подружками.

—   Всі твої подружки дурні.

—   Чому я маю мити посуд, а ти маєш сидіти?! — моє ниття пере­ходило у відчайдушний крик.

—   Бо ти нічого ніколи не робиш,— Цвєтка була така спокійна, така врівноважена і мудра, як античний філософ вкупі зі своїми учнями.

—   Я завжди мию посуд, мию підлогу, пилосошу, викидаю сміття і підливаю вазониі

—   Але ти не переш сама собі труси!

—   Це неправда!

—   А хто тобі їх пере?

—   У моєму віці тобі також мама прала труси!

—   У твоєму віці...— Цвєтка ставала воїном справедливості на кшталт середньовічного схоласта вкупі з усіма інквізиторами,— у твоєму віці я вже варила бульйоні

На мене нападала гикавка, і я кожної миті ризикувала вдавитися власним плачем. Я гикала і плакала. Я не вміла варити бульйон. І мої труси мені справді пере мама. Але вона сама цього хоче, вона любить прати мої труси.

—   Я не встигаю попрати свої труси, бо мама їх пере швидше за мене!

—   Ти використовуєш маму як рабиню. Ти вже в тому віці, що мала би їй допомагати, а тільки заважаєш. Ти мучиш маму. їй і так важко. Вона приходить з другої зміни і ще мусить прати тобі труси, і гладити на ранок одяг до школи, і варити якусь зулу, щоб ти мала що зранку поїсти, і на додачу ще мусить перевірити твоє домашнє за­вдання і чи ти добре склала портфель!

Мені так ставало шкода мами, що я була ладна покінчити з со­бою, аби не переобтяжувати її. Але Цвєтку треба було постійно ата­кувати, щоб остаточно не збожеволіти.

—   Твоє домашнє завдання вона не перевіряє, бо ти його ніколи не робиш!

—   Я вже доросла! Скоро я поїду, і мама взагалі за мене забуде. А ти маєш їй допомагати!

—            Куди ти поїдеш? — я переставала плакати, і тарілка випадала

з  рук на підлогу.

—   От бачиш! Ти тільки і вмієш, що шкодити! Вмієш розбивати тарілки, палити алюмінієві миски, рвати капронові колготи, красти мою косметику! Коли ти виростеш, з тебе нічого не буде! Як сидиш, так і сидітимеш у мами на шиї!

—   Цвєтка, куди ти поїдеш? Ти кудись хочеш їхати?

—   Не їхати, а плисти. Я буду плисти на кораблі.

—   Куди ти будеш плисти? — я могла би стати на коліна, тільки аби вона відповіла.

—   Мий посуд!

—   Я мию.

—   І підлогу помий. Бо мама прийде з роботи і візьметься за голову.

—   Я помию підлогу, тільки скажи, куди ти попливеш?

Цвєтка не відповідала. Не відповіла досі.

Але я здогадуюсь, що то мав бути за корабель і що то мало бути за море.

7

Я могла не прибирати у квартирі, за умови, якщо витримаю її побої.

Цвєтка була сильніша за мене, змагатися з нею в єдиноборстві не варто й пробувати. Але я набагато швидше бігала, Я могла би від неї втекти, якби квартира була хоч трохи більшою. Вона наздоганяла ме­не під журнальним столиком у вітальній.

Била недовго, а тоді закривалась в дитячій, забравши з собою ключі від вхідних дверей, щоб я не вийшла надвір. До подружок, які так кидали м’яча перед під’їздом.

Я, як замкнений поранений ведмідь, блукала з однієї кімнати в іншу, зупиняючись під дитячою:

—   Віддай ключі!

Цвєтка сиділа в цитаделі і переможно мовчала.

—   Віддай ключі, бо я втечу з дому.

—   Тікай, коли завгодно,— відкрикувала Цвєтка.— Ми всі тільки зрадіємо. Щоб ти знала, мама не хотіла тебе народжувати. Ти була НЕПЛАНОВАНА дитина. Мама хотіла зробити аборт!

Я заливалась сльозами і йшла пакувати свої речі в портфель. Малою я дуже часто плакала, але моє дитинство не можна через це назвати нещасним. Навпаки. Деколи я думаю, що це так я вчилася говорити.

Речей в мене зовсім небагато. Портфель неважкий. Вдягла курт­ку, куплену мені мамою в Угорщині, взула черевики.

—   Дай ключі. Я йду з дому.

Цвєтка радісно бігла відчиняти двері.

—   Йди-йди. Нарешті.

Я не мала куди йти. Залишалось тягнути час, щоби повернувся хтось з батьків і мене завернув.

Цвєтка відкривала навстіж вхідні двері і знову зачинялася в ци­таделі.

Я, одягнена, з портфелем на плечах, сідала під дверми і чекала на маму. Коли вона приходила з роботи, я казала, що йду з дому, і мама впрошувала мене залишитись. Я впиралась. Допитувалась, що таке аборт. Мама сором'язливо ніяково усміхалась і потискувала плечима.

Тоді я розповідала мамі, де Цвєтка ховає від неї щоденники.

Цвєтка дуже погано вчилась у школі.

8

Вона була першою моєю жінкою.

—   Ти подібна на чоловіка,— казала мені Цвєтка,— ти виростеш чоловіком.

Я не ображалась. Мені приємно було бути для неї чоловіком. Як­би в цьому світі можна було щось змінювати, я б змінила час і про­стір, тільки аби зараз бути до неї по-чоловічому ближчою.

Я втратила Цвєтку, коли вона вийшла заміж.

Вона втратить мене, коли я допишу це оповідання.

9

Я не помітила, як в ній відбувались радикальні жіночі метамор­фози.

Одного разу я знайшла в шафці з її білизною, куди регулярно за­глядала з невідомих мені причин, клаптик тканини, залитий кров'ю. Я взяла клаптик і понесла мамі на кухню. Я була впевнена, що мама, побачивши його, візьметься за голову, закричить, бо він був доказом якщо не якогось страшного Цвєтчиного гріха, то її страшної невилі­ковної хвороби.

Мама веліла віднести його назад і більше не нишпорити в Цвєт- чиній білизні.

—   Підростеш — зрозумієш,— таємниче казала мама, але я, скіль­ки не росту, все одно нічого не розумію більше, ніж тоді.

Цвєтка мастурбувала так, що я не помічала цього, перебуваючи з нею в одній кімнаті. Вона не змінювалася в лиці, не змінювався тембр її голосу і швидкість її дихання.

До неї приходили хлопці, і вона .» ними цілувалася. Я ненавиді­ла кожного з них, навіть височенного чорнобривого тенісиста, який волочив за собою свою ракетку вартістю 500 у. о.

Я знаходила її сховки сигарет і викидала сигарети через вікно.

Я одягала її, коли вона місяць ходила зі зламаною рукою.

Я носилася з її фотокарткою на паспорт як з іконою.

А якось ми кохалися.

Вона гуляла по хаті в самій білизні, і я соромилася подивитися на її ідеальне істеричне тіло.

—   Я вмію цілуватися по-чоловічому,— раптом не знати чого ска­зала я.

—   І як? — хіхікнула Цвєтка.

—   Хочеш, я тобі покажу?

—   Покажи.

—   Але для цього ти маєш лягти на диван.

Цвєтка слухняно лягла горілиць на диван, в самій білизні, така худенька і моя. Я лягла на неї згори, імітуючи пристрасть, вивчену з телевізора, притулилась губами до її рота, руками гладила її груди. Цвєтка не опиралась. їй це подобалось. Вона тулилась до мене як до чоловіка, і я була Першим, кому пощастило стягнути з неї ліфчик.

А потім в мене не «встало». Я не знала, що робити далі і втекла надвір фати у волейбол.

Залишила Цвєтку сам на сам з ЇЇ тілом і її руками.

10

В дитячій на підвіконнику довгий час жив кактус, до якого Цвєт­ка мала особливий інтерес. Кактус був схожий на колючий нарізний батон. Цвєтка хотіла відрізати йому голову і зазирнути всередину.

—   Там нічого нема,— кричала я,— порожнина і трохи води!!!

—   Звідки ти знаєш? Може, там щось інше.

—   Там порожнеча, не треба туди зазирати!

Я шкодувала кактус. Після екзекуції він неодмінно всохке. А как­тус мені подобався своєю ворожістю і тим, що ніколи не цвів.

—   Може, він якраз зацвіте, якщо відрізати верх,— переконувала мене Цвєтка.

—   Я не хочу, щоб він цвів. Тобі мало фуксії і мушкательки?

—   Мені цікаво, щоби він зацвів!

—   Як він зацвіте, коли ти йому відріжеш голову?1 Ти би зацвіла без голови?

Цвєтка не знала, чи зацвіла би вона без голови, але це її не пере­конало.

Я повернулась зі школи і застала кактус вже обезглавленим. Він стояв у своєму горщечку на кухонному столі, стухлий і залитий невідо­мою рідиною. Якраз з неї, можливо, виготовляють мексиканську текілу.

Цвєтка сиділа біля кактуса і плакала. Плакала вперше, відколи я її пам'ятаю.

—   Я ж казала! — розпачливо взялася її заспокоювати.— ЇІе треба було туди зазирати! Там нічого нема, крім порожнечі!

11

Цвєтка здавала вступний іспит з географії, тому повісила на ки­лим Б дитячій величезну географічну карту світу. Я вперше бачила світ згори. Таким розфарбованим в різні строкаті кольори, таким як на долоні, зовсім нереальним, іграшковим.

—   Ну. знайди мені тут Нову Зеландію! — сказала Цвєтка.

Я почала шукати і шукала кілька годин. Я зовсім не знала, де та Зеландія, уявлення не мала. Імена міст, країн і островів крутилися в моїй голові, очі почервоніли і мало не вилізали з орбіт, а Цвєтка сиділа на дивані і смакувала мою поразку.

—   Ти хоч підкажи трохи,— молила я.

—   Невже світ такий великий, що я маю підказувати? — Цвєтка любила філософствувати там, де всякий філософ просто би заплакав.

—   Коли знайдеш Нову Зеландію, збудиш мене? Добре?

—   Я здаюсь. Де вона?

—   Ха, ти хочеш, щоб все так просто?

Коли нарешті я знайшла Нову Зеландію, то зненавиділа цілий світ, кожен його острів і півострів, кожну його найменшу річечку

Цвєтка не здала іспит з географії, але в університет все одно по; ступила.

Через тиждень я знала карту напам'я гь, але що з того?

12

Мені часто снилося, як ми живемо з Цьєткою на горішньому поверсі старого польського будинку в центрі якогось галицького міста.

Я — каліка. Не можу сама собі зарадити. Нема ніг, або параліч, або ще щось подібне. Цвєтка жебракує під будинком. Я виглядаю з вікна і бачу, як BOJfa в подертому лахмітті простягнула руку до перехожих, щоб зараз принести мені, каліці, бідненький сніданок. Від жалю до неї я викидаюся з вікна і прокидаюся.

Деколи снилося інакше: я в розкішному авто їду повз цей самий старий польський будинок, під яким жебракує Цвєтка. На мені доро­гий блискучий одяг, чудова зачіска, губи нафарбовані. Я бачу Цвєтку, уповільнюю хід авто і з вікна простягаю їй витонченою рукою в білій рукавичці силу-силенну грошей у кількох купюрах. Цвєтка впізнає мене.

—   Не треба мені цих грошей,— злісно відвертається Цвєтка.

Я їду на авто з шаленою швидкістю і спеціально врізаюсь у не­відому бетонну стіну.

А деколи, вже в самому кінці, мені спився корабель.

13

Я продана Цвєтку за морозиво "Nestles" і кілограм черешень, яки­ми я потім отруїлась.

Кожної неділі я ходила до гастроному купувати радянське моро­зиво «пломбір в стаканчику», яке відрізнялось від справжнього ра­дянського пломбіру банановим смаком. Його продавала під гастро­номом підстаркувата жіночка в білому накрохмаленому чепчику. Я приходила загодя, коли вже була жіночка, але ще не було морози­ва. Доводилось чекати кількадесят хвилин, щоб бути першою в черзі таких же, пригнаних сюди голодним дитинством дітей.

Я стояла біля лотка без морозива, як навпроти несподівано зупинилась іномарка сріблястого кольору. Відчинились дверцята, і звідти виглянула спочатку оголена до міні-спідниці чорна лай- крова Цвєтчина ніжка, а потім завиті плойкою куценькі Цвєтчині кучері.

—   Чого ти тут стоїш? — спитали кучері.

—   Чекаю на морозиво.

Цвєтка секунду перемовлялася з водієм іномарки, напевно, по­яснювала, ким я їй доводжусь, а тоді дверцята з боку водія відчини­лись, і звідти вийшов невисокий гарно вбраний чоловік в черевиках "Salamander".

—   Сідай в машину,— гукнув він,— поїдемо на морозиво,

Я гордовито сіла в машину, стискаючи в кулаку три купони, які я потім буду йому віддавати, але чоловік-саламандра, як справжній Мефістофель, захоче більшої плати.

Ми поїхали їсти морозиво NestIea, Воно було дуже смачне, я та­кого ніколи не пробувала. Чоловік жартував, і Цвєтка жартувала, а я мовчки спідлоба наминала своє дороге імпортне морозиво, а по­тім ще одне і ще одне, останнє.

Кілограм черешень я вже їла без охоти.

Мене почало нудити ще в іномарці, але я мужньо витерпіла до входу в ліфт нашого дев'ятиповерхового будинку і вже там, коли ми з Цвєткою залишились вдвох і вона спитала, як він мені, виблювала весь імпорт на бетон з усією любов’ю до вітчизняного виробника.

Цвєтка довела мене до ліжка і накрила ковдрою.

Цвєтка взяла відро води і пішла змивати мій вігутрішній продукт з-перед ліфта. Раніше вона ніколи би не .!робила такого. Вона би не зважала на моє самопочування і примусила прибирати саму. Вона змінилась.

Саламандра невдовзі повернулась і забрала Цвєтку з собою в болото.

Хоча, можливо, саламандри живуть у чистіших водах, ніж я собі думаю.

14

Багато хто не може впізнати мене на весільній Цвєтчиній фото­картці, де тьма родичів і знайомих повиструнчувались у чотири яру­си, ніби колектив якогось регіонального хору, готові от-от заспівати народну пісню у чотири голоси.

Я сиджу просто біля неї, яскраво-білоі, налакованої, з блискітка­ми на волоссі І під очима.

Я схожа на виснажену роботою в полі, але відгодовану сільською калорійною їжею низькорослу жіночку-колгоспницю, тільки що без американської хустки.

На мені чорні розтягнені рейтузи і штампований турецький светр на гудзиках. З потворними бордовими квітами неясної культури на плечах.

Волосся, невимите напередодні, зібране у товстий неакуратний хвіст.

На ногах поношені Цвєтчині туфельки на танкетці.

Фотограф сказав скласти руки на колінах, а коліна стулити доку­пи і трохи повернути в бік нареченої. Так, щоб всі енергетичні потоки акумулювалися на ній.

Я дурнувато усміхаюся, І Цвєтка усміхається — якось так, щоб було видно, як насправді серйозно вона це робить.

І весь хор усміхається.

І фотограф, мабуть, усміхається, але я не пам'ятаю.

Коли питають, де на цій щасливій фотографії я, відповідаю, що якраз перед тим перепила газованої води «Буратіно» і мене відвезла «швидка» робити операцію на апендикс.

15

Корабель на причалі з хвилини на хвилину мав відбути у невідо­мому напрямі. Величезний залізний корабель залізного кольору.

Біля трапу скупчився натовп його пасажирів.

Цвєтка без валізи стоїть в черзі останньою. Наша улюблена бабця висить десь над її головою і приповідає:

—   Ой Цвєтко-Цвєтко! Цвєтко-Цвєтко!

—   Куди ти зібралася? — питаюся в Цвєтки.

—   Слухай,— каже мені Цвєтка,— коли я буду стара, я сидітиму у великій кімнаті з великим відчиненим вікном і, загорнута в плед, гратиму на піаніно.

—   Ти не вмієш грати на піаніно.

—   Коли буду стара, навчусь.

—   Куди ти зібралася? — знову питаю я,— В Нову Зеландію?

—   Можливо,— загадково відповідає Цвєтка. В неї такий голос, який каже мені: виростеш і все зрозумієш.

Я росту все далі, вже вища за кущі і дерева, але розумію не біль­ше, ніж розуміла тоді.

Галасливий чоловік на палубі подає знаки, шо пора піднімати якір. Швидше прощайтеся!

І тоді я кажу те, за що мені соромно досі. Що доводить мою вро­джену нездатність безболісно прилаштуватися до життєвих перемін.

Я кажу жалібно-жалібно:

—   Візьми мене з собою, Цвєтко! Я не буду тобі заважати! Тільки візьми мене з собою!

—   Це мій корабель,— каже Цвєтка і стає на трап.

А я плачу і плачу, плачу і плачу.

І більше нічого не кажу, бо треба ще трохи поплакати, щоб навчи­тися по-справжньому говорити.

 

Автор: admin от 29-04-2013, 23:33, посмотрело: 23024