Література ХХ-ХХІ ст. У пошуках себе і високого польоту читати онлайн

Розділ VII

ЛІТЕРАТУРА ХХ-ХХІ СТ.

У ПОШУКАХ СЕБЕ І ВИСОКОГО ПОЛЬОТУ

АНТУАН ДЕ СЕНТ-ЕКЗЮПЕРІ

 

1900-1944

Я живу в польоті...» — у цих словах французького письменника Антуана де Сент-Екзюпері розкривається суть його творчості. Він був професійним льотчиком, але передусім — «поетом» авіації, «поетом» польоту. Мабуть, саме тому його твори були такими незвичайними як за тематикою — авіація, польоти, далекі країни, небесні простори, так і за героями — мужніми, самовідданими, людяними. Народився майбутній письменник 29 червня 1900 року в Ліоні .у родипі збідні-лого аристократа. Його батько, хоч і мав титул графа, змушений був працювати страховим інспектором.

Вже у тринадцятилітньому віці Антуана вабила мрія про політ. У той час це ще було дивовижним — людина в повітрі! Дитяче захоплення небом визначає все його життя. Після закінчення єзуїтського колежу юний Сент-Екзюпері вирушає до Парижа, щоб продовжити освіту, і в 1919 році вступає до Академії мистецтв на архітектурне відділення. Через два роки майбутній письменник, який вирішив стати пілотом, зарахований у винищувальну авіацію. Він працює спочатку в ремонтних майстернях, складає іспити й одержує посвідчення пілота цивільної авіації, а згодом у Марокко отримує права військового льотчика.

Молодий пілот відчуває потребу розповісти людям про побачене та перелейте, відтак незабаром з’являються його перші твори — романи «Південна пошта» і «Нічний політ».

У1935 р. Сент-Екзюпері потрапляє в аварію: за двісті кілометрів від єгипетської столиці Каїра він змушений був зробити посадку. П’ять діб разом зі своїм помічником письменник блукав серед розпечених пісків, аж доїси випадково не набрели на караван. Ця пригода стала основою для трагічного епізоду в романі «Планета людей», написаному в 1938 р., коли Сент-Екзюпері після чергової аварії був надовго прикутий до ліжка. Через рік цей роман здобув Велику премію Французької академії.

Під час Другої світової війни Сент-Екзюпері бере участь в обороні рідної Франції від фашистського нашестя. Героїчні події цих днів стали сюжетним

 

тлом книги «Військовий пілот». Коли в 1943 р. письменника за станом здоров’я усувають від польотів, він емігрує до США, де пише свою знамениту казну «Маленький принц».

Через рік повернувшись у Європу, майор Сент-Екзюпері зробив ще вісім бойових вильотів, а з дев’ятого не повернувся. Це трапилося 31 липня 1944 року.

Найпоетичнішим вираженням ідей, думок і почуттів письменника стала його філософська казка-притча «Маленький принц». Ця славетна книжка розповідає не тільки про пошуки «живої» води, але й про пошуки людиною самої себе.

Маленький мешканець плаиети-астероїда В-612 несподівано з’являється перед льотчиком, який зазнав аварії у пісках Сахари. Приречений на загибель, льотчик знаходить у маленькому принці друга, що підтримує його духовно протягом цілого тижня, поки ремонтувався літак. Маленький принц уособлює в казці саме ті людські якості, які роблять наше життя кращим і змістовнішим. З розповіді хлопчика ми дізнаємося про маленьку, загублену у Всесвіті його рідну планету, про його мандри у далеких світах.

На різних планетах маленький принц бачив багато «нерозумних» людей. Це король, який «править» світом, ніким не правлячи; шанолюб, закоханий у свою пиху; гіркий п’яничка; «ділова людина», заклопотана безглуздим підрахунком зірок; схоласт-географ та інші. На планеті Земля, куди потрапив маленький пршіц, таких людей було дуже багато. Перебуваючи на Землі, він вчиться мудрості, з честю проходить випробування на звання «Людини» і повертається на свою планету до улюбленої Троянди, тому що, як стверджує письменник, кожен відповідає за свою планету і за тих, кого він приручив.

МАЛЕНЬКИЙ ПРИНЦ

(Скорочено)

І

Леонові Верту

Даруйте мені, дітки, що я присвятив цю книжку дорослому. У мене дуже поважне виправдання: той дорослий—мій найкращий приятель. Усі-бо дорослі спершу були дітьми, тільки мало хто з них про теє пам'ятає.

Отож я виправлю присвяту: Леонові Верту, коли він був маленьким

І

Коли мені було шість років, у книжці під назвою «Невигадані пригоди» — в ній розповідалося про тропічні ліси — я побачив якось незвичайний малюнок. На малюнку величезний удав ковтав якогось хижого звіра. Ось копія того малюнка: ¹¹⁹

Я багато думав про повне пригод життя джунглів і теж намалював кольоровим олівцем свій перший малюнок — малюнок №1. Ось що я намалював:

Я показав свій твір дорослим і спитав, чи пе лякає він їх. «А чому капелюх мас лякати?» — відповіли мені. Але ж то був не капелюх. То був удав, який проковтнув слона. Тоді я намалював удава в розрізі, щоб дорослим було зрозуміліше. їм же завжди треба все поясшовати. Оце мій малюнок №2:

Дорослі порадили мені ие малювати більше зміїв пі зовпі, ані в розрізі, а краще цікавитись географією, історією, арифметикою і граматикою. Отак і сталося, що в шість років я покинув блискучу кар’єру художника. Зазнавши невдачі з малюнками №1 і №2, я зневірився в собі. Дорослі ніколи нічого не розуміють самі, а діти дуже стомлюються весь час поясшовати і тлумачити їм.

Отож довелося мені обрати іншу професію, і я навчився водити літаки. Літав мало не по всьому світу. І географія, правду кажучи, мені дуже пригодилась. Я вмів з першого погляду відрізнити Китай від Арізони. Це дуже корисно, особливо тоді, коли вночі зіб’єшся 3 курс}'.

За свій вік я стрічав багато всяких серйозних людей і мав з ними багато справ. Довго жив серед дорослих. Бачив їх зовсім близько. І від того моя думка про них пе стала краща.

Коли мені траплявся дорослий, який, здавалося, мав світлий розум, я цікавився його думкою про свій малюнок №1, який я назавжди зберіг. Я хотів дізнатися, чи справді ця людина може зрозуміти. Але кожен дорослий завади відповідав мепі: «Це капелюх». Тоді я вже ие розмовляв з ним ні про удавів, пі про тропічні ліси, ні про зірки. Я пристосовувався до його розвитку. Говорив з ним про гру в бридж і гольф, про політику і краватки. І дорослий був дуже задоволений, що познайомився з такою розсудливою людиною.

П

Так я жив самотнім життям, і ие було нікого, з ким міг би по-справжньому поговорити, аж до аварії, якої я зазнав у Сахарі шість років тому'. Щось поламалось у моторі мого літака. Зі мною пе було ні механіка, апі пасажирів, і я мав усе зробити сам, хоч ремонт був складний. Це для мене було питання життя або смерті. Питної води я мав од сили на тиждень.

Отож першого вечора я заснув на піску в пустелі за тисячі миль від 63'дь-якого людського житла. Я був ще самотніший, ніж той, хто після корабельної

катастрофи опиняється па плоті серед океану.

 

Уявіть же собі, як я здивувався, коли па світанку мене збз'див чийсь дивний голосок. Він сказав:

—    Будь ласка... намалюй мені баранця.

—    Що?

—    Намалюй мені баранця...

Я скочив, наче мене грім ударив. Ретельно

протер очі. Пильно подивився навколо. І побачив незвичайного хлопчика, що серйозно розглядав мене. Ось найкращий його портрет, який згодом мені пощастило намалювати. Тільки на моему малюнку він, звичайно, далеко не такий гарний, як був насправді. Це не моя вина. Коли мені було шість років, дорослі відбили у мене віру в те, що я зможу стати художником, і я нічого не навчився малювати, окрім удавів — зовні і в розрізі.

Отож я круглими від подиву очима дивився на цю появу. Не забувайте, що я був за тисячі миль від будь-якого місця, де /ішли люди. А тим часом не схоже було, щоб цей хлопчик заблукав або до смерті стомився чи вмирав від голоду, спраги, а чи від страху. По його зовнішності зовсім не можна було сказати, що це дитина, яка загубилася серед пустелі, за тисячі миль від населених місць. Нарешті мені вернулася мова, і я сказав:

—    А... що ти тут робиш?

Тоді вій знову попросив тихо і дуже серйозно:

—    Будь ласка... намалюй мені баранця...

Таємнича поява так вразила мене, що я не наважився відмовитись. І хоч яким безглуздям це могло видатися тут, за тисячі миль від населених місць, коли на мене чигала смерть, я дістав з кишені аркуш паперу та ручку. Але тієї ж миті згадав, що вчився головним чином географії, історії, арифметики та граматики, — і сказав хлопчикові (трохи навіть сердито), що не вмію малювати. Він одісазав:

—    Це нічого. Намалюй мені баранця.

Я ніколи в житті не малював баранів і тому відтворив для нього один з двох малюнків, які тільки й умів малювати: з'дава зовні. Я був дуже вражений, коли хлопчик відповів:

—    Ні, ні! Я не хочу слона в удаві! Удав — дуже небезпечний, а слон надто великий. У мене все маленьке. Мені потрібен баранець. Намалюй баранця.

І я намалював.

 

Bin подивився пильно та й каже:

 

— Ні! Цей баранець зовсім кволий. Намалюй іншого. Я намалював.

Мій друг з'сміхпувся лагідно й поблажливо:

— Ти ж добре бачиш — це не баранець, а великий баран. У нього роги... Тоді я намалював ще одного.

 

Але він забракував і цей малюнок.

— Цей надто старий. Я хочу такого баранця, щоб довго жив.

Тоді, втративши терпіння, — адже мені треба було якнайскоріше розбирати і лагодити мотор, — я надряпав оцей малюнок:

 

IH-IV

[Через певний час пілот випадково дізнався, що маленький принц прибув з іншої планети. Але на подальші запитання принц відповідав мовчанням. Якось хлопчик вийняв з кишені баранця і почав його розглядати. Пілот пообіцяв йому дати ще й мотузку і кілок, щоб прив’язувати баранця вдень. Це неприємно вразило маленького принца, бо виявилось, що на його планеті «усе дуже маленьке» і баранець не зможе далеко зайти. Після недовгих роздумів пілоту спало на думку, що планета маленького принца — це астероїд В-612, відкритий у 1909 році турецьким астрономом.]

V

Кожного для я щось дізнавався про його планету, про те, як віп вирушив звідти в мандри, як подорожував. Bin розповідав про це поступово, між іншим. Таким чином на третій день я дізнався про трагедію з баобабами.

Це теж сталося завдяки баранцеві, бо маленький принц, ніби пойнятий тяжким сумнівом, раптом запитав мене:

—    Скажи, правда ж, баранці їдять кущі?

—    Так, це правда.

—    О! Я радий.

Я не зрозумів, чому важливо, щоб баранці їли кущі. Але маленький принц додав:

—    Виходить, вони й баобаби їдять?

Я сказав маленькому принцові, що баобаби — не кущі, а величезні, як дзвіниця, дерева, і хоча б вій привів навіть цілий табун слонів, вопи пе з’їдять і одного баобаба.

Почувши про табун слонів, маленький принц засміявся:

—    їх довелося б поставити один на одного...

 

А тоді розважливо сказав:

—    Перш ніж виростуть, баобаби спочатку бувають маленькі.

—    Це правда! Але пащо тобі, щоб баранець їв маленькі баобаби?

—    Ну як же! — відповів він, ніби мова йшла про щось зовсім очевидне. І мені довелося добре подумати, доки я зрозумів, у чому річ.

І справді, на планеті маленького принца, як і на всіх інших планетах, росли корисні трави і бур’яни. Отже, там с добре насіння корисних рослин і шкідливе насіння бур’янів. Але ж насіння невидиме. Воно

спить, сховане в землі, доїси якійсь насінинці не заманеться прокинутись. Тоді вона потягається і спершу несміливо пускає до сонця паросток — чарівну маленьку безневинну травинку. Якщо це редиска або троянда — хай собі росте. А коли це якийсь бур’ян — треба одразу, як тільки розпізнаєш той паросток, вирвати його з корінням. На планеті маленького принца було жахливе насіння... То насіння баобабів. Ґрунт планети був геть уражений цим насінням. А баобаб — така рослина, що коли розпізнаєш її надто пізно, то висе ніколи не позбудешся. Вій захарастить усю планету. Він проб’є її своїм корінням. І якщо планета дуже маленька, а баобабів дуже багато, вони розірвуть її па шматки.

 

—    Є таке правило, — казав мені згодом маленький принц. — Прибрався сам уранці — ретельно прибери і свою планету. Треба виривати баобаби одразу ж, як тільки побачиш, що то не троянди, бо молоді паростки троянд і баобабів майже однакові. Це дуже нудна робота, але й дуже легка.

Одного разу він порадив мені постаратися намалювати якийсь гарний малюнок, щоб усе це добре затямили діти і моєї планети.

—    Якщо колись вони подорожуватимуть, — казав він, — це стане їм у пригоді. Іпколи якусь свою роботу можна й відкласти, од того нічого не трапиться. Але з баобабом відкладати не можна — буде лихо. Я знав одну планету, на якій жив ледар. Він не звернув уваги па три кущики...

З розповіді маленького принца я намалював цю планету. Я не люблю повчального тону. Але люди так мало знають, якої шкоди завдають баобаби,

 

а небезпека для того, хто попав би на астероїд, від них така велика, що цього разу я роблю виняток і відходжу од своєї стриманості. «Діти! — кажу я. — Стережіться баобабів!» Я хотів попередити моїх друзів про небезпеку, яка давно чигає на них, а вони не знають цього, як не знав раніше я сам, — хотів застерегти їх, і тому так старанно працював над цим малюнком. Моє повчання варте тієї праці. Можливо, ви спитаєте: чому в цій книжці нема ще таких величних малюнків, як цей, з баобабами? Відповідь дулю проста: я пробував їх намалювати, але нічого не вийшло. А коли малював баобаби, мене надихала свідомість того, що це річ невідкладна.

VI

0    маленький принце, помалу я зрозумів твое сумне життя. Довгий час ти мав тільки одну розвагу: милувався заходом сонця. Я дізнався про це вранці четвертого дня, коли ти сказав мені:

—    Я дуже люблю захід сонця. Ходімо подивимось на захід сонця.

—    Але ж треба почекати...

—    Що почекати?

—    Почекати, коли сонце заходитиме.

Спочатку ти дуже здивувався, а тоді засміявся сам із себе. І сказав:

—    Мені все здасться, що я вдома!

1    справді. Коли в Америці полудень — у Франції сопце вже заходить, це всі знають. І якщо б за хвилину перенестись у Францію, можна було б побачити, як там заходить сонце. На жаль, до Франції аж надто далеко. Але на твоїй маленькій планеті тобі досить було пересунути свій стілець на декілька кроків. І ти бачив захід сонця щоразу, коли тільки хотів...

—    Якось в один день я бачив захід сонця сорок три рази!

І трошки згодом ти додав:

—    Знаєш... коли стає дуже сумно, присмно подивитись, як заходить сонце...

—    Отже, того дня, коли ти бачив захід сонця сорок три рази, тобі було сумно?

Та маленький принц не відповів.

VII

На п’ятий день, знову ж таки завдяки баранцю, мені відкрилася таємниця життя маленького принца. Він спитав несподівано, без жодного вступу, ніби то було наслідком довгих мовчазних роздумів:

—    Якщо баранець їсть кущі, то він їсть і квіти?

—    Вій їсть усе, що попадеться.

—    Навіть квіти з колючками?

—    Так. Навіть квіти з колючками.

—    А нащо ж ті колючки?

Цього я не знав. Я саме був зайнятий — намагався викрутити в моторі сильно закручений гвинт. Мене дуже непокоїло, що вимушена посадка пабирас серйозного характеру, — питної води майже не лишилось, і я вже боявся найгіршого.

—    Нащо ж ті колючки?

Якщо маленький принц щось питав, він ніколи не відступав, доки пе діставав відповіді. Я розсердився через той гвинт і сказав що попало:

—    Колючки ні на що пе потрібні, квіти випускають їх просто від злості!

—    О!

А потім, трошки помовчавши, кинув якось аж сердито:

—    Я тобі не вірю! Квіти слабенькі. Вопи простодушні. І підбадьорюють себе. Думають, що з колючками вопи страшні...

Я нічого не відповів. У ту хвилину я казав собі: «Якщо цей гвинт і зараз не піддасться, я розіб’ю його молотком». Маленький принц знову перебив мої думки:

—    І ти думаєш, що квіти...

—    Та пі ж! Ні! Я нічого не думаю! Я відповів тобі що попало. Я зайнятий серйозним ділом!

Він здивовано глянув па мене:

—    Серйозним ділом!

Він дивився на мене, на молоток у моїй рз'ЦІ, на чорпі від мастила пальці, дивився, як я схилився над річчю, що була, на його думку, дуже потворна.

—    Ти говориш, як дорослі!

Мені стало трохи соромно, а вій безжально додав:

—    Ти все плутаєш... ти геть усе перемішав!

Маленький принц таїш справді дуже розсердився. Вій труснув головою, і вітер розмаяв його золоте волосся.

—    Я знаю одну планету, там живе такий собі добродій з багряним обличчям. Він не понюхав жодної квітки. Ніколи не глянув на зірку. Ніколи нікого пе любив. Ніколи не робив нічогісінько, тільки складав цифри. І з ранку до ночі повторював, як оце ти: «Я людина серйозна! Я людина серйозна!» — так і дметься з пихи. Але ж то не людина, то гриб.

—    Що?

—    Гриб!

Маленький принц аж побілів од гніву.

—    Мільйони років у квітів ростуть колючки. І мільйони років баранці все-таки їдять квіти. То невже це не серйозна річ — збагнути, чому вони так намагаються випустити колючки, які їм нічого не дають? Хіба це не важливо, що баранці і квіти воюють між собою? Невже це не серйозніше і не важливіше, ніж рахунки товстуна з багряним обличчям? І коли я знаю квітку, що є тільки одна в світі і росте тільки на моїй планеті, а маленький баранець якогось чудового ранку з’їсть її, не тямлячи навіть, що він накоїв, — це, виходить, теж не мас значення!

Він зашарівся, потім озвався знову:

—    Якщо ти любиш квітку, що є одпа-сдина в світі і тільки на одній з мільйонів і мільйонів зірок, цього досить: дивишся на зорі і почуваєшся щасливим. І кажеш собі: «Десь там — моя квітка...» А коли баранець її з’їсть, то це все одно, як коли б одразу погасли всі зорі. І це, виходить, не мас значення!

Більше він нічого пе міг сказати. Вій раптом заплакав.

Стемніло. Я відклав інструменти. Смішно було думати про молоток, про гвинт, про спраіу та смерть. На цій зорі, на планеті — па моїй планеті Землі — б}'в маленький принц, якого треба заспокоїти! Я взяв його на руки. Гойдав його.

Я казав йому:

—    Квітці, яку ти любиш, не загрожує ніяка небезпека... Я намалюю твоєму баранцеві оброть¹²⁰... Намалюю для твоєї квітки броню... Я...

Я не дуже тямив, що кажу. Почувався страшенно незграбним. Не знав, як підійти до нього, як привернути його до себе... Вона така таємнича, ця країна сліз.

VIII

Дуже скоро я навчився краще розпізнавати ту квітку. На планеті маленького пршіца завжди росли прості квіти — у них був тільки один ряд пелюсток, їм потрібно було зовсім мало місця, і вони нікого не турбз'вали. Вранці ті квіти розпускались у траві, а ввечері в’янули. А ця якось проросла із зернятка, занесеного невідомо звідки, і маленький принц пильнував той паросток, не схожий па інші росточки. То міг бути якийсь новий вид баобаба. Проте незабаром кущик перестав рости і зібрався цвісти. Маленький принц, який стежив за величезним пуп’янком, відчував, що ось-ось побачить якесь диво, проте квітка, схована у своїй зеленій кімнатці, ще не була готова — вона все чепурилася. Дбайливо добирала барви. Вона виряджалася поволі, приміряла пелюстку за пелюсткою. Вона не хотіла виходити скуйовджена, як ото мак-самосій. Вона хотіла появитися в усьому сяйві своєї краси. О, то була страшенна кокетка! Отож її таємниче вбирання тривало багато днів. Нарешті одного ранку, саме коли сходило сонце, вона показалась.

Як ретельно вона готувалася, скільки точної праці доклала, а тепер, позіхаючи, мовила:

—    Ох, я насилу прокинулась!.. Вибачте... Я ще не зачесана...

Маленький принц не міг стримати свого захоплення:

—    Яга ви гарні!

—    Справді? — тихо мовила квітка у відповідь. — І я народилася разом із сонцем...

Маленький принц догадався, що красуня не занадто скромна, але вона була така зворушливо гарна!

—    Здається, пора снідати, — за хвилю додала вона. — Будьте ласкаві, подбайте про мене...

 

Збентежений маленький принц знайшов поливалку з свіжою водою і полив квітку.

Скоро виявилося, що красуня дуже гордовита й недовірлива, і маленький принц геть замучився з нею. Одного разу, говорячи про свої чотири колючки, вона сказала йому:

—    Нехай приходять хоч тигри з пазурами — не страшно!

—    На моїй планеті тигрів немає, — заперечив маленький принц. — До того ж тигри не їдять трави.

—    Я не трава, — тихо відповіла квітка.

—    Вибачте...

—    Я зовсім ие боюся тигрів, а от протягів не переношу. У вас немає ширми?

«Не переносить протягів... кепсько для рослини, — подумки відзначив маленький принц. — Дуже складно з цісю квіткою...»

—    Увечері накрийте мене ковпаком. У вас надто холодно. Незатишна планета. Там, звідки я прибула...

І урвала. її занесло сюди ще зернятком. Вона нічого не могла знати про інші світи. Хотіла так наївно збрехати і викрила себе — знітилася, потім кашлянула два-три рази — хай маленький принц відчує свою вину.

—    Де ж та ширма?

—    Я хотів піти пошукати її, але ж ви говорили до мене!

 

Тоді вона закашляла дужче — надумала покарати його муками сумління.

Отож незабаром у маленького принца, хоч він і любив чудову квітку, прокинулися сумніви. Слова, що не мали ніякої ваги, він .узяв близько до серця і відчув себе дуже нещасливим.

— Мені ие треба було її слухати, — довірливо сказав вій мені одного разу. — Ніколи не треба слухати квітів. Треба дивитися на них і дихати їхніми пахощами. Моя квітка сповнила пахощами всю мою планету, а я ие вмів тішитися нею. Ота розмова про тигрячі пазурі мала б зворушити мене, а я розсердився...

І ще він признався:

—    Тоді я ще нічого ие розумів! Треба було судити про все по її вчинках, а не словах. Вопа дала мені свої пахощі, осяяла мене. Я не повинен був тікати! За тими наївними хитрощами я мав би вгадати ніжність. У квітів так багато суперечностей! Але я був надто молодий, щоб уміти любити.

IX

Мені здасться, що він утік з перелітними птахами. Вранці того дня старанно прибрав свою планету. Ретельно прочистив діючі вулкани. Він мав два діючі вулкани. На них було дуже зручно розігрівати сніданок. І ще у нього був один погаслий вулкан. Але, як він казав, хто знає, що може трапитись! Отож вій прочистив і згаслий вулкан. Добре прочищені вулкани горять рівно і тихо, без вивержень. Виверження вулкана — це ніби пожежа в димарі, коли там горить сажа. На Землі, ясна річ, вулканів не прочистиш — для цього ми надто малі. Тому вони й завдають нам стільки прикрощів.

Пойнятий смутком, маленький приіщ вирвав також останні паростки баобабів. Він думав, що ніколи більше не повернеться. Але вся ця звична робота того ранку була йому надзвичайно приємна. А коли востаннє полив чудову квітку і зібрався накрити її ковпаком, він мало не заплакав.

—    Прощайте, — сказав квітці маленький принц.

Та вона не відповіла.

—    Прощайте, — повторив він.

Вона кашлянула. Але не від простуди.

—    Я була дурна, — озвалася нарешті квітка. — Вибач мені. І постарайся бути щасливим.

Маленький принц був дуже здивований, що вона не дорікала йому. Стояв збентежений, із скляним ковпаком у руках. Не розумів, звідки ця тиха ніжність.

—    Ну, звісно, я люблю тебе, — мовила квітка. — Ти не зпав цього, то моя вина. Але це не мас ніякого значення. Ти був такий же дурненький, як і я. Постарайся бути щасливим... Залиш цей ковпак. Він мені вже не потрібен.

—    А вітер...

—    Я не так і застуджена... Нічна прохолода буде мені корисна. Я ж квітка.

—    А звірі...

—    Треба стерпіти, коли появиться дві-три іусепиці, — я ж хочу познайомитися з метеликами. Здасться, вони такі гарні. Та й хто ж мене провідуватиме? Ти будеш далеко. А великих звірів я не боюсь. У мене теж с пазурі.

І вона простодушно показала свої чотири колючки. Потім додала:

—    Не тягни, це мене дратує! Ти ж надумав іти. Вирушай.

Бо не хотіла, щоб маленький принц бачив, як вона плаче. То була така горда квітка...

X

 

Планета маленького принца була поблизу астероїдів 325, 326, 327, 328, 329 і 330. Отож він і почав з того, що відвідав їх, — треба ж було чимось зайнятися й чомусь навчитися.

На першому астероїді жив один король. Убраний у пурпур і горностай, він сидів па тропі — зовеш простому, а проте величному.

—    А, ось і підданий! — вигукнув король, побачивши маленького принца.

«Як віл може мене пізнати? — подумки спитав себе маленький принц. — Bin же ніколи не бачив мене».

Він не знав, що світ для королів дуже спрощений. Для них усі люди — піддані.

—    Підійди, щоб я тебе краще бачив, — сказав король, страшенно гордий, що нарешті може бути над кимось королем.

Маленький принц озирнувся, шукаючи, де б сісти, але всю планету покрила пишна горностаєва мантія. Мусив стояти і, стоячи, позіхнув з утоми.

—    Етикет не дозволяє позіхати в присутності монарха, — сказав король. — Я забороняю тобі позіхати.

—    Не можу стриматись, — відповів маленький принц, страшенно зніяковівши. — Я довго був у дорозі і не спав...

—    Ну, тоді наказую тобі позіхати, — мовив йому король. — Я багато років не бачив, щоб хто позіхав. Це мені цікаво. Ну, позіхай ще! Це мій наказ.

—    Це мене лякає... більше не можу... — відказав маленький принц і весь почервонів.

—    Гм... Гм... Тоді... — мовив король, — тоді наказую тобі то позіхати, то...

Король трохи заплутався і, здавалось, аж розсердився. Адже для короля було

головне — щоб поважали його авторитет. Він не терпів непокори. Це був абсолютний монарх. Але він був дуже добрий і тому давав розумні накази.

«Якщо б я, — звичайно казав він, — якщо б я звелів своєму генералові обернутися на морського птаха і генерал не виконав би наказу, то це була б не його вина. Винен був би я».

—    Можна мені сісти? — несміливо поцікавився маленький принц.

—    Наказую тобі сісти! — відповів король і велично підібрав полу своєї горностаєвої мантії.

Одне дивувало маленького принца. Планета була зовсім маленька. Чим же міг король тут правити?

—    Вибачте, ваша величносте, — озвався він, — дозвольте запитати...

—    Наказую: питай! — поспіхом мовив король.

—    Ваша величносте... чим ви правите?

—    Усім, — дуже просто відповів король.

—    Усім?

Король скромним жестом показав па свою планету й на інші і зірки.

—    І всім цим ви правите? — перепитав маленький принц.

—    Усім, — од казав король.

Бо він був не тільки абсолютний монарх, а й володар всесвіту.

—    І зорі скоряються вам?

—    Нз' певно, — потвердив король. — Зорі негайно виконують мої накази. Я не терплю непокори.

Така могутність викликала захоплення }⁷ маленького принца. От би йому таку влад}', тоді б він зміг милуватися заходом сонця не сорок чотири рази на день, а сімдесят два, або навіть сто чи двісті разів, ніколи не пересзгваючи стільця!

Згадавши свою покинуту маленьку планету, віп трохи засумував і наважився попросити короля:

—    Мені хотілося б подивитись, як заходить сонце... Зробіть ласку... Накажіть сонцю заходити...

—    Якщо б я звелів своему генералові літати, як метелик, з квітки на квітку, або написати трагедію, або обернутися на морського птаха і генерал не виконав би наказу, то хто був би в тому винен — він чи я?

—    Ви, ваша величносте, — твердо відповів маленький принц.

—    Точно, — згодився король. — Від кожного треба вимагати тільки те, що він може зробити. Основою влади мас бути передуєш розум. Якщо ти накажеш своєму народові кинутись у море, він зробить революцію. Я маю право вимагати покори, бо мої накази розумні.

—    А як же мій захід сонця? — нагадав маленький принц, який, спитавши про щось, ніколи не відступав, доки не одержував відповіді.

—    Буде тобі й захід сонця. Я зажадаю, щоб воно зайшло. Але в своїй мудрості правителя почекаю, коли будуть сприятливі умови.

—    А коли це буде? — поцікавився маленький принц.

—    Гм... гм... — відповів король, спочатку заглянувши у товстий календар. — Це бз'де... гм, гм... сьогодні це буде о сьомій годині сорок хвилин вечора. І тоді ти побачиш, як точно виконуються мої накази.

Маленький принц позіхнув. Шкода, що тут не завжди молена побачити захід сонця. І потім уже вій трохи нудьгував.

—    Мені більше тут нічого робити, — сказав віп королю. — Пора в дорогу.

—    Залишся! — мовив король, дуже гордий з того, що в пього е підданий. — Залишся, я призначу тебе міністром.

—    Міністром чого?

—    Міністром... міністром юстиції.

—    Але ж тз'т нікого судити!

—    Це невідомо, — заперечив король. — Я ще не все своє королівство оглянув. Я дуже старий, для карети нема в мене місця, а ходити пішки стомлююсь.

Маленький принц нахилився і ще раз глянув па дрзтий бік планети.

—    О! Я вже подивився! — вшукнув він. — Там більше нікого немає.

—    Тоді судитимеш самого себе, — відповів король. — Це важче. Себе судити набагато важче, ніж інших. Якщо ти зможеш правильно ез'дити самого себе, то ти справді мудрий.

—    Сам себе я хоч де можу судити, — сказав маленький принц. — Нема чого мені тут жити.

—    Гм... гм... — замислився король. — Здається, на моїй планеті десь є старий пацюк. Уночі я його чую. Ти зможеш судити цього старого пацюка. Час від часу будеш засуджувати його до смерті. Таким чшюм від тебе залежатиме його життя.

Але щоразу ти даватимеш йому помилування, щоб зберегти його. Віл же у пас один.

—    Не люблю я засуджувати до смерті, — сказав маленький принц. — І мені вже пора йти.

—    Ні, — заперечив король.

Маленький принц, хоч він уже й зібрався в дорогу, зовсім не хотів засмучувати старого монарха.

—    Якщо ви, ваша величносте, хотіли б, щоб вашу волю точно виконували, ви могли б дати мені розумний наказ. Веліти, наприклад, не гаючи ні хвилини, вирушити в дорогу. Мені здасться, умови для цього сприятливі...

Король нічого не відповів, маленький принц трохи повагався, потім зітхнув і пішов собі.

—    Призначаю тебе своїм послом! — квапливо гукнув король.

І вигляд у нього був надзвичайно владний.

«Дивні люди ці дорослі», — подумав маленький принц, мандруючи далі.

XI

На другій планеті жив честолюбець.

—    A-а, ось і шанувальник прибув! — скрикнув він, ще здалеку помітивши маленького принца.

Адже для пихатих усі інші — їхні шанувальники.

—    Добридень, — сказав маленький принц. — Який смішний у вас капелюх.

—    Це дія вітання, — пояснив честолюбець. — Щоб кланятися, коли мене вітають. На жаль, сюди ніхто ніколи не приходить.

—    Он як? — сказав маленький принц, нічого не зроззагівши.

 

—    Поплещи в долоні, — порадив йому честолюбець.

Маленький принц поплескав у долоні. Честолюбець, трохи піднявши капелюха, поштиво вклонився.

«Тут цікавіше, ніж у короля», — подумав маленький принц. І знов почав плескати в долоні. А честолюбець, піднімаючи свого капелюха, знову кланявся.

Через п’ять хвилин ця одноманітна гра стомила маленького принца.

—    А що треба зробити, щоб капелюх упав? — спитав він.

Але честолюбець не почув. Пихаті люди не чують нічого, крім похвали.

—    Ти справді дуже шапусш мене? — питав він маленького принца.

—    А що значить — шанувати?

—    Шанувати — значить визнавати, що я найвродливіший, найкраще одягнутий, пайбагатший і найрозумніший па планеті!

—    Але ж на твоїй планеті ти один!

—    Зроби мені ласку, все одно шануй мене!

—    Я шаную, — сказав маленький принц, легенько стенувши плечима, — та яка тобі від того користь?

І він утік од честолюбця.

«Ці дорослі — таїш дуже дивні люди», — простодушно подумав він, мандруючи далі.

 

XII

На наступній планеті жив пияк. Маленький принц був там зовсім недовго, а все одно його огорнув глибокий сум. Пияк мовчки сидів перед справжньою колекцією пляшок — порожніх і повних.

—    Що ти тут робиш?— поцікавився маленький принц.

—    П’ю, — понуро відповів пияк.

—    Нащо ти п’сш? — спитав маленький принц.

—    Щоб забути, — відказав пияк.

—    Що забути? — допитувався маленький принц, якому вже стало шкода пияка.

—    Забути, що мені соромно, — признався пияк, похнюпившись.

—    Чого ж тобі соромно? — спитав маленький принц, який дуже хотів допомогти йому.

—    Соромно, що п’ю! — закінчив пияк і остаточно замовк.

А маленький принц, спантеличений, пішов собі.

«Ці дорослі, без сумніву, дуже, дуже дивні люди»,—думав він, мандруючи далі.

XIII

[Четверта планета, яку відвідав маленький принц, належала бізнесменові. Цей чоловік був зайнятий підрахунками зірок. Бізнесмен навіть з маленьким принцом заговорив лише тому, що був упевнений: хлопчик не дасть йомз' снокою. Під час розмови з’ясувалося, що бізнесмен лічить зірки для того, щоб ними «володіти». Полічивши, він записує число на папірець і кладе його у шухляду — «банк». Це зізнання бізнесмена знову навело головного героя на думку про те, що «ці дорослі таки незвичайні .люди».]

П’ята планета була дуже цікава. З усіх вона була найменша. На ній якраз вистачало місця для ліхтаря і ліхтарника. Маленький принц ніяк не міг зрозуміти, навіщо серед неба, на планетці, де нема ні будинку, ні населення, потрібні ліхтар і ліхтарник. Одначе він сказав про себе: «Можливо, цей чоловік тут і недоречний. А проте він не так недоречний, як король, честолюбець, бізнесмен і пияк. В його роботі принаймні є сенс. Коли він засвічує свій ліхтар — то ніби народжується ще одна зірка або квітка. Коли гасить ліхтар — то присипляє ту зірку чи квітку. Дуже гарне заняття. Це справді корисно, бо красиво».

І, наблизившись до планети, вій шанобливо вклонився -ліхтарникові:

 

—    Добрий день. Навіщо ти оце зараз погасив свій ліхтар?

—    Такий наказ, — відповів ліхтарник. — Добрий день.

—    А що то за наказ?

—    Щоб я гасив свій ліхтар. Добрий вечір.

І він знову його засвітив.

—    А нащо ти знову його засвітив?

—    Такий наказ, — відповів ліхтарник.

—    Не розумію, — мовив маленький принц.

—    Тут нічого розуміти, — сказав ліхтарник. — Наказ є наказ. Добрий день.

І погасив ліхтар.

Потім картатою червоною хустиною витер з лиця піт і сказав:

—    Жахлива у мене робота. Колись у цьому був сенс. Вранці я гасив ліхтар, а ввечері світив. Решту дня я міг відпочивати, а решту ночі — спати...

—    А потім наказ перемінився?

—    Наказ не перемінився, — сказав ліхтарник. — У тому й лихо! Планета з кожним роком обертається швидше й швидше, а наказ лишився той самий.

—    А як же тепер? — спитав маленький принц.

—    Тепер планета повністю обертається за одну хвилину, і я не маю ні секунди відпочинку. Щохвилини я засвічую ліхтар і гашу.

—    От цікаво! День у тебе триває одну хвилину!

—    Нічого цікавого, — сказав ліхтарник. — Уже місяць як ми з тобою розмовляємо.

—    Місяць?!

—    Так. Тридцять хвилин. Тридцять днів. Добрий вечір.

І він знову засвітив ліхтар.

Маленький принц подивився на ліхтарника — йому подобався цей чоловік, який так вірно виконував наказ. Маленький принц згадав, як колись, перестав-

ляючи свій стілець, він шукав місце, звідки було б видно захід сонця. І йому захотілося допомогти приятелеві:

—    Слухай... я знаю, як зробити, щоб ти відпочивав, коли тільки захочеш...

—    Я весь час хочу, — зітхнув ліхтарник.

Бо людина може бути водночас і вірна обов’язку і ледача.

І маленький принц вів далі:

—    Твоя плапетка така крихітна, що ступиш три кроки і вже обійдеш її. Досить тобі йти не поспішаючи, і ти весь час будеш на сойці. Коли надумаєш відпочити, — починай ходити... і день триватиме доти, доїси тобі схочеться.

—    Ну, це мато що дає, — сказав ліхтарник. — Найбільше в світі я люблю спати.

—    Тоді кепсько, — поспівчував маленький принц.

—    Кепсько, — згодився ліхтарник. — Добрий день.

І погасив ліхтар.

«Цього чоловіка, — сказав собі маленький принц, уже мандруючи далі, — цього чоловіка зневажали б усі інші — і король, і честолюбець, і пияк, і бізнесмен. А тим часом тільки він, здасться мені, не смішний. Мабуть, тому, що він не думає про себе».

Маленький принц зітхнув із жалем: «Він єдиний, хто міг би стати моїм другом. Але його планета надто маленька. На двох там немає місця...»

Вій не навакувався признатися собі, що жалкував за цією благословенною планетою головним чином тому, що на ній за двадцять чотири години молена було тисячу чотириста сорок разів бачити захід сонця!

XV

[На шостій планеті, значно більшій за попередню, маленький принц зустрів дідугана, який писав товсті книги. Дідуган виявився вченим-гео-графом. Але на запитання хлопчика, чи є на цій планеті океани, міста, ріки чи пустелі, географ не зміг відповісти. Для таких знань йому були потрібні мандрівники, бо він — «надто поважна особа, щоб тинятися по світу». Він і порадив маленькому принцу відвідати планету Земля, яка «мас гарну репутацію». Хлопчик вирушив у дорогу.]

XVI

Отже, сьомою планетою була Земля.

Земля — планета непроста! На ній сто одинадцять королів (включаючи, звісно, і негритянських), сім тисяч географів, дев’ятсот тисяч бізнесменів, сім з половиною мільйонів пияків, триста одинадцять мільйонів честолюбців, тобто близько двох мільярдів дорослих людей.

Щоб дати вам уявлення про розміри Землі, скажу, що до винайдення електрики на всіх шістьох континентах доводилось держати цілз' армію — чотириста шістдесят дві тисячі п’ятсот одинадцять чоловік — ліхтарників.

З деякої відстані то було чудове видовисько. Дії цієї армії були чіткі, як у балеті. Починали ліхтарпики Нової Зеландії і Австралії. Засвітивши свої вогні,

вони йшли спати. Тоді виступали ліхтарники Китаю і Сибіру. Виконавши свою партію, вопи зникали за кулісами. Потім надходила черга ліхтарників у Росії та Індії. Далі — в Африці і Європі. За ними — у Південній Америці. А тоді в Північній Америці. І всі вони дотримувались того порядкз' виходу на сцепу й ніколи не помилялися. То було грандіозно.

Тільки тому ліхтарникові, що запилював єдиний ліхтар па Північному полюсі, та ще його співбратові коло единого ліхтаря па Південному полюсі — тільки цим двом жилося легко й безтурботно: вопи працювали двічі на рис.

XVII-XIX

ІОііинившись на Землі, маленький принц спочатку був дуже здивований відсутністю людей. Але змія пояснила йому, що він потрапив у африканську пустелю, де ніхто не живе. Перейшовши через усю пустелю, хлопчик зустрів лише непримітну квітку. Тоді маленький принц піднявся на високу гору, щоб побачити «всю планету і всіх людей», та на його привітання відгукнулася тільки луна-J

XX

Але сталося так, що після довгих блукань, пройшовши через піски, скелі і сніги, маленький принц, нарешті, знайшов дорогу. А всі дороги ведуть до людей.

—    Добрий день, — сказав віл.

То був сад, повний квітз'чих троянд.

—    Добрий день, — відповіли троянди.

Маленький принц подивився на них. Усі вони були схожі на його квітку.

—    Хто ви? — вражений, спитав він.

—    Ми — троянди, — сказали квіти.

—    А-а!.. — мовив маленький принц.

І відчув себе дуже нещасним. Його квітка розповідала йому, що вона одна така в усьому світі. А ось тз'т було п’ять тисяч таких же квіток, в одному тільки саду!

«їй було б дуже прикро, якби вона побачила це! — подз^мав маленький принц. — Вопа б страшенно розкашлялась і вдала, що вмирас, аби тільки не стати смішною. А я мусив би прикидатись, ніби доглядаю її, бо інакше, щоб принизити й мене, вопа справді могла б умерти...»

 

А потім він ще сказав собі: «Я думав, що маю таке багатство — єдину в світі квітку, а то звичайнісінька троянда. Проста троянда і три вулкани, які сягають мені до колін і з яких одип погас, можливо, назавжди — цього замало, щоб бути великим принцом...» І, повалившись на траву, він заплакав.

Отоді й заявився лис.

—    Добрий день, — сказав лис.

—    Добрий день, —чемно відповів маленький принц і озирнувся, проте нікого не побачив.

—    Я тут, — пролз'пав голос, — під яблунею.

—    Хто ти? — спитав маленький принц. — Ти такий гарний...

—    Я — лис, — сказав той.

—    Пограйся зі мною, — попросив маленький принц. — Мені так сз'мпо...

—    Я не мозку з тобою гратися, — відказав лис. — Я не прирз'чений.

—    О! Вибач, — мовив маленький принц.

І, подз'мавши, додав:

—    А що означає «прирз'чити»?

—    Ти нетутешній, — сказав лис. — Що ти шукасш?

—Я шукаю людей, — відповів маленький принц. — А що означає «приручити»?

—    Люди, — сказав лис, — мають рушниці і ходять на полювання. Це так ускладнює життя! І ще воїш розводять курей. Це єдина користь од них. Ти шукаєш курей?

—    Ні, — мовив маленький принц. — Я шукаю друзів. А що означає «приручити»?

—    Це давно забуте поняття,—сказав лис. — Воно означає привернути до себе...

—    Привернути до себе?

—    Ну певно, — сказав лис. — Ти для мене поїш що тільки маленький хлопчик, такий же, як сто тисяч інших. І ти мені не потрібен. І я тобі не потрібен. Я для тебе тільки лис, такий же, як сто тисяч інших лисів. Але якщо ти мене приручиш, ми станемо потрібні один одному. Ти будеш для мене єдиний у цілому світі. І я бз'ду для тебе єдиний у цілому світі...

—    Я взке трохи розз'мію, — озвався маленький принц. — Є одна троянда... здасться, вона прирз^чила мене...

—    Можливо, — сказав лис. — На Землі чого тільки не побачиш...

—    О, це не на Землі, — заперечив маленький пршіц.

 

Лис, здавалося, страшенно здивувався:

—    На іншій планеті?

—    Так.

—    А на тій планеті є мисливці?

—    Ні.

—    Ну, це цікаво? А кури є?

—    Ні!

—    Нема нічого досконалого па світі! — зітхнз'в лис.

А потім він зпову повернувся до того ж:

—    Мос життя одноманітне. Я полюю на курей, а люди полюють па мене. Усі кури однакові. І люди всі однакові. І мені трохи нудно. Але якщо ти мене приручиш, моє життя буде ніби сонцем осяяне. Я знатиму твою ходу і розрізнятиму її серед усіх інших. Почувши чиїсь кроки, я ховаюся в нору. Твоя ж хода, як музика, викличе мене з иори. А потім — дивись! Бачиш, он там, па полях, достигають хліба? Я не їм хліба. Мені зерно ні до чого. Лани хлібів не ваблять мене. І це сумно! Але в тебе волосся наче золоте. І це буде чудово, якщо ти мене приручиш! Золоті хліба нагадуватимуть мені тебе. І я полюблю шелест хлібів під подихом вітру...

Лис замовк і довго дивився на маленького принца.

—    Будь ласка... приручи мене! — попросив знову.

—    Я б з радістю, — відповів маленький принц, — але в мене мало часу. Мені ще треба знайти друзів і узнати багато різних речей.

—    Узнати можна тільки те, що приручиш, — сказав лис. — У людей вже немає час}' щось узнавати. Вони купують речі готовими у торговців. Але ж немає таких торговців, що продавали б друзів, і тому люди вже не мають друзів. Як хочеш мати друга — приручи мене!

—    А що для цього треба робити? — спитав маленький принц.

—    Треба бути дуже терплячим, — відповів лис. — Спочатку ти сядеш трохи далі від мене на траву, ось так. Я краєм ока поглядатиму на тебе, дивитимусь, а ти нічого не казатимеш. Мова — це джерело непорозуміння. Але кожен день ти сідатимеш трохи ближче...

На другий день маленький принц прийшов знову.

—    Краще, якби ти приходив у один і той же час, — сказав йомз' лис. — Якщо ти прийдеш, наприклад, о четвертій годині дня, то я вже з третьої години почуватимусь щасливим. І чим ближче до призначеного часу, тим щасливішим я 63'ду. О четвертій годині я вже почну хвилюватись і непокоїтись; я узнаю ціну щастю! А якщо ти приходитимеш коли попало, то я ніколи не зиатимз', на котру годинз' готз'вати своє серце... Мають бути обряди.

—    А що таке обряди? — поцікавився маленький принц.

 

— Це теж давно забута річ, — відповів лис. — Це те, що робить один день несхожим на інші дні, одну годину — на всі інші години. Є, наприклад, такий обряд у моїх мисливців. У четвер вони танцюють із сільськими дівчатами. Це такий чудовий день — четвер! Я йду прогулятись і доходжз' аж до виноградника. А якби мисливці танцювали коли попало, всі дні були б схожі один на один, і я зовсім не мав би вільного часу.

Так маленький принц приручив лиса. I коли настав час прощатись, лис мовив:

 

—    О! Я плакатиму по тобі...

—    Ти сам винен, — сказав маленький принц. — Я не хотів тобі нічого злого, а ти зажадав, щоб я тебе прирз'чив...

—    Ну, звісно, — потвердив лис.

—    Але ж ти плакатимеш! — сказав маленький принц.

—    Ну, звісно, — відповів лис.

—    Виходить, ти нічого не виграв.

—    Виграв, — заперечив лис. — Згадай, що я казав про золоті хліба.

Потім віп додав:

—    Піди ще подивись па троянди. Ти зрозз'місш, що твоя троянда — єдина в світі. А коли вернешся попрощатись зі мною, я подарую тобі одну таємницю.

Маленький принц пішов подивитись на троянди.

—    Ви зовсім не схожі на мою троянду, — сказав віп їм, — ви ще піщо. Ніхто вас не приручив, і ви нікого не приручили. Ви такі, як раніше був мій лис. Він був схожий па сто тисяч інших лисів. Але я з ним потоваришував, і тепер він став единим у цілому світі.

Троянди дуже зніяковіли.

—    Ви гарні, але пусті, — сказав іще маленький принц. — Заради вас не захочеться вмерти. Певна річ, звичайний перехожий і про мою троянду подумає, що вона така ж, як і ви. Але вона одпа-сдина, дорожча від усіх вас. Бо я полив її. Бо я накрив її скляним ковпаком. Бо я затулив її ширмою. Бо задля неї я знищив гусінь (залишив тільки двох чи трьох, щоб вивелись метелики). Бо я чув її, коли вона скаржилась чи похвалялась і навіть коли замовкала. Бо це моя троянда.

І маленький принц вернувся до лиса.

—    Прощай... — сказав він.

—    Прощай, — відповів лис. — Ось мій секрет. Віп дуже простий: добре бачить тільки серце. Найголовнішого очима не побачиш.

—    Найголовнішого очима не побачиш, — повторив маленький принц, щоб краще запам’ятати.

—    Твоя троянда така дорога тобі через те, що ти віддав їй стільки часу.

—    Моя троянда така дорога мені... — повторив маленький принц, щоб краще запам’ятати.

—    Люди забули що істину, — сказав лис. — Але ти пе повинен забувати. Ти назавжди береш на себе відповідальність за того, кого приручив. Ти відповідаєш за свою троянду...

—    Я відповідаю за свою троянду... — повторив маленький принц, щоб краще запам’ятати.

[Попрощавшись із лисом, маленький принц незабаром зустрів стрілочника, який відсилав пасажирів «у поїздах партіями по тисячі чоловік». Маленький принц здивувався, що люди завжди невдоволені місцем, де ВОНИ ЖИВЗ'ТЬ, і постійно чогось шукають.

Не менше здивування викликав у нього і торговець, який продавав пілюлі від спраги: одна така пілюля позбавляла людей від спраги на тиждень, що заощаджувало їм 53 хвилини. «Але що робити з тим зекономленим часом?» — подумав маленький принц.J

XXIV

Минув тиждень з дня моєї аварії в пустелі, і, послухавши розповідь про торговця пілюлями, я випив останні краплі води.

—    О, — сказав я маленькому принцові, — твої розповіді дуже цікаві, але я ще пе полагодив свого літака, мені більше нічого пити, і я теле був би щасливий, якби міг просто піти до струмка!

—    Мій друг лис... — озвався він.

—    Хлопчику, йдеться вже пе про лиса!

—    Чому?

—    А тому, що доведеться вмерти від спраги...

Він не зрозумів мене і відповів:

—    Добре, коли є друг, навіть якщо треба вмерти. Ось я, я дуже радий, що в мене був друг лис...

«Вій пе усвідомлює, яка велика небезпека. Він ніколи не знав ні голоду, пі спраги. Йому досить трошки сонця...» — подумав я.

Але віл подивився на мене і відповів на мої думки:

—    Мені теле хочеться пити... пошукаймо кринищо...

Я стомлено розвів руками: це безглуздя — навмання шукати в неосяжній пустелі криницю. А проте ми вирушили в дорогу.

Ми пройшли мовчки багато годин, уже впала піч, починали світитися зорі. Від спраги мене трохи лихоманило, і я бачив їх пемов у спі. А в пам’яті все стояли слова маленького принца.

—    Отже, і ти знаєш, що таке спрага? — спитав я.

Проте він пе відповів на моє питання. Він просто сказав:

—    Вода буває потрібна і серцю...

Я не зрозумів його слів, але промовчав... Знав, що не треба його розпитувати. Він був стомлений. Сів. Я сів біля нього. Помовчали, а тоді віл ще сказав:

—    Зірки гарні, бо десь там є квітка, якої не видно звідси...

—    Атож, — відповів я, дивлячись на осяяпі місяцем піщані складки.

—    Пустеля гарна... — додав він.

Це була правда. Мені завжди подобалось у пустелі. Сидиш на піщаному пагорбі. Нічого пе видно. Нічого не чути. Але серед тої тиші звідкілясь ідуть промепі...

—    Пустеля гарна тим, — сказав маленький принц, — що в пій десь криються джерела...

Я раптом зрозумів, що то за таємниче світіння пісків, і це вразило мене. Ще маленьким хлопчиком я жив у одному старому домі, і легенда розповідала, ніби в ньому було заховано скарб. Звісно, ніхто його не знайшов, а може, й не шукав. Але через нього весь той будинок б}'в ніби зачарований. У глибині свого серця мій дім ховав таємницю.

—    Так, — мовив я, — йдеться про будинок, про зорі чи пустелю — того, що становить їхню красу, очима не побачиш.

—    Я задоволений, — сказав маленький принц, — що ти згоден з моїм другом лисом.

Він заснув, я взяв його на руки й пішов далі. Я був зворушений. Здавалося, що я несу скарб, тендітний і дуже безборонний. Здавалося навіть, що нічого без-боронпішого немає на Землі. При світлі місяця я дивився на його бліде чоло, на стулені вії, на пасма волосся, яке ворушив вітер, і казав собі: «Те, що я бачу, це тільки оболонка. Найголовнішого очима не побачиш...»

Його напіврозтулепі вуста затремтіли в усмішці, і я ще сказав собі: «Найзво-рушливіше у цього маленького принца—його вірність квітці, образ троянди, який сяє в ньому, ніби полум’я світильника, навіть коли він спить...». І я зрозумів, що він ще тендітніший і ще безборонніший, ніж здасться. Треба старанно берегти світильники: порив вітру може погасити їх...

Отак ідучи, я па світанку побачив криницю.

XXV

—    Люди набиваються у швидкі поїзди, але вони вже не знають, що шукають, — сказав маленький принц. — Тому вони метушаться і крутяться то сюди, то туди...

І додав:

—    Усе це пусте...

Криниця, до якої ми прийшли, була не така, як інші криниці в Сахарі. Криниці тут — це просто ями в піску. А ця була схожа на сільський колодязь. Але там не було ніякого села, і я подумав, що то сон.

—    Дивно, — сказав я маленькому принцові, — тут усе приготовано — корба, відро, мотузка...

Він засміявся, торкнув мотузку, почав крутити корбу. І корба заскрипіла, як ото рипить старий флюгер, що довго не рухався, бо не було вітру.

—    Чуєш? — озвався маленький принц. — Ми розбудили цей колодязь, і він співає...

Мені не хотілося, щоб він стомився.

—    Я сам витягну, — сказав я, — тобі це надто важко.

Повільно витягнув я відро. Надійно поставив його на цямрину криниці. У вухах мені ще лунав спів корби, а у відрі, де ще тремтіла вода, стрибали сонячні зайчики.

 

— Мені хочеться цієї води, — сказав маленький принц, — дай мені напитись...

І я зрозумів, чого він шукав!

Я підніс відро до його уст. Він пив, заплющивши очі. Було гарно, як па свято. Це була не звичайна вода. Вона народилася від довгої дороги під зірками, від рипіння корби, від зусилля моїх рук, приємна серцеві, як подарунок. Так у дитинстві, коли я був маленьким хлопцем, мені сяяли різдвяні по-дарунки — вогнями свічок на ялинці, музикою опівнічної меси, лагідними усмішками.

—    Люди на твоїй планеті, — сказав маленький принц, — вирощують п’ять тисяч троянд в одному саду... і не знаходять того, що шукають....

—    Не знаходять... — потвердив я.

—    А те, що вони шукають, можна було б знайти в одній-сдипій троянді, у ковтку води...

—    Це правда, — відповів я.

І маленький принц додав:

—    Але очі не бачать. Треба шукати серцем.

Я напився. Дихалось легко. Пісок уранці такого кольору, як мед. І від цього кольору меду я теж був щасливий. Чого б я мав сзгмзгвати...

—    Ти повинен виконати свою обіцянку, — тихо мовив маленький принц, знову сівши біля мене.

—    Яку обіцянку?

—    Пам’ятаєш... обротькз’ для мого баранця... я ж відповідаю за ту квітку!

Я витягнзтз з кишені свої малюнки. Маленький принц подивився на них, засміявся і сказав:

—    Баобаби у тебе трохи схожі на качани капусти...

—    О!

А я так пишався тими баобабами!

—    А в твого лиса вз^ха... паче роги... і надто довгі!

І вій знову засміявся.

—    Ти несправедливий, хлопчику, —я ніколи нічого не вмів малювати, тільки удава зовні і всередині.

—    О, це нічого, — сказав він. — Діти знають.

Отож я намалював обротьку для баранця. Віддав малюнок, і серце мені стис-лося.

—    Ти щось надумав, а я не знаю...

Але він не відповів. Він сказав:

—    Знаєш, завтра мине рік, як я попав па Землю...

А тоді, помовчавши, додав:

—    Я впав зовеш близько звідси...

І почервопів.

І знову, не знаю чого, мене огорнув якийсь дивний сум. Але все-таки я спитав:

—    Отже, це пе випадково тиждень тому, вранці, коли ми познайомилися, ти ходив тут зовеш один, за тисячу миль від населених місць? Ти повертався туди, де впав?

Маленький принц почервопів знову.

А я, вагаючись, додав:

—    Може, тому, що минає рік?..

І маленький принц ще більше зашарівся. Віл ніколи не відповідав па запитання, та коли червонієш, то це означає «так», правда ж?

—    О! — сказав я. — Я боюсь...

Проте віп перебив мене:

—    Тепер тобі треба працювати. Вертайся до своєї машини. Я чекаю тебе тут. Приходь завтра ввечері...

Та мені пе стало спокійніше. Я згадав лиса. Тому, хто дає себе приручити, буває, доводиться й поплакати.

XXVI

ІНастуиного дня увечері, закінчивши роботу, пілот побачив маленького принца біля руїн старого кам’яного муру і подався туди. Ще здалеку він почув, що хлопчик з кимось розмовляє, хоча й поруч нікого не було видно. Тільки підійшовши зовсім близько, пілот з жахом побачив, що маленький принц розмовляє зі змією. Почувши його кроки, змія втекла, а пілот зустрівся очима із задумливим поглядом хлопчика — якраз того вечора минав рік з того часу, як маленький принц опинився на Землі, і його планета мала з’явитися якраз над тим місцем, де він з'пав торік.

 

Тієї ночі маленький принц нечутно вислизнув з намету, але пілот наздогнав його. Вони дійшли до потрібного місця, і раптом біля ноги хлопчика, наче блискавка, шугонула змія. Маленький принц навіть не скрикнув, а лише повільно і нечутно впав на пісок.]

xxvn

I ось минуло вже шість років... Я ще ніколи не розповідав цієї історії. Коли я вернувся, товариші були раді, що знову бачать мене живим. Мені було дуже сумно, але я казав їм: «Це втома...»

Тепер я трохи заспокоївся. Тобто... не зовсім. Та я добре знаю, що він повернувся на свою плаиетку, бо, коли розвидніло, я не знайшов па піску його тіла. Воно було не таке вже й важке... А по ночах я люблю сл₍ухати зорі. Наче п’ятсот мільйонів дзвіночків...

Але буває щось незвичайне. В оброті, яку я намалював маленькому принцові для його баранця, я забув намалювати ремінець! Маленький принц ніколи не зможе надіти її на баранця. Отож я питаю себе: «Що сталося там, на його планеті? Може, баранець з’їв троянду...»

Іноді я кажу собі: «Певно, що ні! Маленький принц щоночі накриває троянду скляним ковпаком і ретельно наглядає за своїм баранцем...» І тоді я щасливий. І всі зірки тихенько сміються.

А часом я кажу собі: «Трапляється ж іноді, що буваєш неуважним, і цього досить! Може, він колись увечері забув про скляний ковпак або вночі нишком вийшов баранець...» І тоді всі дзвіночки мовби заливаються сльозами!..

Все це дуже загадкове. Для вас, тих, хто теж полюбив маленького принца, як і для мене, світ буде інший, якщо десь, невідомо де, баранець, якого ми ніколи не бачили, можливо, з’їв троянду...

Погляньте на небо. Спитайте себе: «Є ще та квітка чи ні? Що, як баранець її з’їв?» І ви побачите, як усе змінюється...

І жоден дорослий ніколи не зроззаііс, як це важливо.

Це, по-моєму, найкраще і иайсз'мпіше місце на світі. Це той самий іуточок пустелі, що намальований і на попередній сторінці, але я намалював його ще раз, щоб вам краще 63'ло видно. Це тз"г маленький принц появився на Землі, а потім зник.

 

Придивіться уважніше до цього краєвиду, щоб неодмінно пізнати те місце, якщо колись будете в Африці, в пустелі. І коли ви там проїжджатимете, благаю вас, не поспішайте, затримайтесь трохи саме під цією зіркою! І якщо до вас підійде маленький хлопчик з золотим волоссям, який сміється і не відповідає на запитання, ви одразу догадаєтесь, хто він такий. Тоді — будьте ласкаві! — не залишайте мене у великій жзфбі: мерщій напишіть мені, що він вернувся...

Переклали з французької Анатоль Перепадя та Анатолій Жаловський Ілюстрації Антуана де Сент Екзюпері

1.    Яке враження справив на вас життєвий шлях А. де Сент-Екзюпері — письменника і пілота?

2.    Хто є головним героєм твору?

3.    Розкажіть про зустріч пілота із маленьким принцом. Яке важливе відкриття зробив автор, познайомившись із ним?

4.    Що ми знаємо про рідну планету маленького принца? Чому він вирішив вирушити у мандри?

5.    Якою була вдача головного героя? Які якості його характеру вам особливо подобаються?

6.    Відвідуючи різноманітні планети, маленький принц зустрічається із дорослими, котрі нерозумно розтрачують своє життя. Розкажіть про кожну планету і про ставлення героя до їхніх мешканців. Які уроки виніс маленький принц із кожного астероїда?

7.    Що привело маленького принца на планету Земля? Якою він побачив її?

8.    Яку роль відіграли у житті хлопчика лис і пілот? Наскільки вони змінили головного героя?

9.    Яку істину, забуту людьми, нагадав лис маленькому принцові?

10.Чому головний герой повертається на свою планету?

11.    У чому полягає «незвичайність» казки «Маленький принц» порівняно з іншими творами письменника?

12. Літературознавці називають «Маленького принца» філософською алегоричною казкою-притчею. Як ви розумієте це визначення?

13. У чому, на вашу думку, полягає символізм образу троянди? Чого навчає нас історія взаємин маленького принца і троянди?

14. Спробуйте відшукати у казці алегоричні образи. Яке ідейно-художнє навантаження несуть вони у творі?

15. Які найзаповітніші думки висловив письменник у своєму творі? Зачитайте їх.

16.Чому діти і дорослі дивляться на світ по-різному?

17. Складіть план для характеристики образу маленького принца.

18. Напишіть твір-мініатюру на тему: «Що я би хотів сказати маленькому принцові?».

РІЧАРД БАХ

 

пар. 1936

У передмові до дебютної книги тоді ще нікому незнаного Річ ар да Баха «Чужак па землі» видатний американський письмеиник-фантаст Рей Бредбері так змалював П автора: «Він простий, здоровезний американський хлопець, той самий лудильник і меха-нік-моторист, ціле покоління котрих виросло паче на дріжджах і потім було винесене світлом Індустріальної революції із темряви підвалів та горищ і розсіяне по всій Америці.... Погляньте па будь-який пам’ятник колишніх часів і побачите його обличчя... Він настільки типовий, що вже цим нетиповий».

Американський письменник Річард Бах народився 23 червня 1936 року в невеликому іллінойському містечку Оук-Парк у багатодітній сім’ї. За родинними переказами, сім’я Бахів доводилася далеким нащадком всесвітпьовідомого ком-позитора Иоганна Себастьяна Баха. У1955 р. за наполяганням батьків майбутній письменник вступив з' Каліфорнійський державний університет, після закінчення якого вирішив втілити давшо мрію — стати пілотом. Він цікавився з'сім, що було пов’язане з літаками. Тому і не дивно, що своє життя Річард Бах пов’язав із небом, працюючи то пілотом-каскадером у кіно, то пілотом виишцувача-бомбардуваль-ника ВПС СІЛА. Зрештою, вій є навіть автором авіатехнічної літератури. Авіація була не единою пристрастю Баха, оскільки він ще зі шкільних років мріяв стати письменником. Під час навчання у старших класах до майбзтиього письменника прийшла ідея написати книгу про птаху, яка мріяла пройти крізь стіну із обмежень і заборон. Ця юнацька мрія втілилася згодом у світовий бестселер — «Чайку на ймення Джонатан Лівінґстои». Як розповідав сам Річард Бах, якось прогулюючись вздовж каналу, він почз'в голос, який промовив: «Чайка Джонатан Лівінг-

 

стон», і розповів історію, що була покладена в основу однойменної повісті-притчі. Правда це чи лише романтична вигадка — невідомо. Відомо, що Річард Бах написав після цього повість про Чайку, і в 1970 році вона вийшла друком в одному із американських жзфііалів.

Загалом Бах на сьогодні г, автором понад 15 художніх творів, не беручи до з'ваги численних статей у різних жзфналах. В усіх його

книгах герої (і сам автор) постійно стикаються із проблемою морального вибору, і дуже часто виявляється, що ця проблема вирішується не на рівні логіки, а на рівні етики. При цьому Бах спирається на свій досвід професійного пілота, беручи сюжети для своїх книг із багатої пілотської практики, а своїми «вчителями» вибираючи аероплан і небо.

Один із центральних творів письменника, повість-притча «Чайка Джонатан Лівінгстон», — це поетична розповідь про невигадану чайку, котра осягає закони досконалості. До певної міри цей твір Баха можна порівняти із «Маленьким принцом» Антуана де Септ-Екзюпері — не лише тому, що обидва вони були пілотами, а ще й тому, що і Джонатан, і маленький принц переросли рамки художніх творів, ставши символами епох, носіями комплексу ідей. Крім того, обидва письменники багато зробили для розвитку жанру «казок для дорослих»: «Чайку» Річарда Баха, як і «Маленького принца» Сент-Екзюпері, можно сміливо вважати класикою цього жанру.

ЧАЙКА ДЖОНАТАН ЛІВІНГСТОН

Справжньому Джонатану-чайці, що живе в кожному з нас

ЧАСТИНА ПЕРША

Був ранок, і золоті промені сонця вигравали па легких хвилях тихого моря. Десь за милю від берега закинув сіті рибальський човен, і звістка про це вмить долетіла до Зграї, що чекала сніданку. Ще мить — і тисячі чайок злетічися до човна, щоб вибороти собі якусь поживу. Новий день приніс нові клопоти.

А далеко від усіх, далеко від рибальського човна і від берега, вправлявся в польоті самотпій птах — чайка Джонатан Лівінгстон. Він злетів на сто футів угору, опустив свої перетинчасті лапи, задер дзьоба, випростав уперед зігнуті крила і, хоч як це було боляче, силувався втримати їх у такому положенні. Випростані крила обтяжували рух, і вій летів усе повільніше, поїш шепіт вітру не стих у його вз'хах, а океан унизу не застиг на місці. Тоді вій примружив очі, затамував подих і весь наструнчився в болісному зусиллі — ще трохи... на один дюйм... зігнути крила... Пір’я в нього стало дибки, він закляк у повітрі і впав.

Чайки, як ви знаєте, ніколи не діють нерішуче і не зупиняються в польоті. Спинитися па льоту — це для чайки страшний сором, просто ганьба!

Але Джонатан Лівіпґстоп — який без тіні сорому знову й знову вигинав напружені крила, щоб летіти все повільніше, а потім спинитися на місці, — був незвичайним птахом.

Більшість чайок не завдають собі клопоту, аби дізнатися щось про політ, — хіба що найнеобхідніше: як долетіти від берега до їжі та повернутися назад. Для

більшості чайок головне — їжа, а пе політ. А для цієї чайки політ був важливішим за їжу. Джонатан Лівіиґстон над .усе любив літати.

Проте любов’ю до польотів, як він скоро збагнув, не заживеш доброї слави серед птахів. Навіть його власні батьки дивилися скоса на те, як Джонатан з ранку до вечора літас десь сам-один, та ще й по сто разів шугас аж над водою — як то він казав, тренуючись у низькому польоті.

Він ніяк не міг збагнути — чому, літаючи на висоті, меншій за напіврозмах його крил, він може триматися в повітрі довше і без будь-яких зусиль? Його плавна посадка в низькому польоті завершувалася не гучним плюскотом при зануренні лап у воду, як зазвичай, а появою довгого пінного сліду, що тягнувся за тілом Джонатана, щойпо він, підібгавши лапи, торкався води. Коли ж віл почав сідати з підібганими лапами на берег, а потім міряти кроками довжину слід}', його батькам це вельми пе сподобалося.

—    Чому, Джоне, чому? — питала мати. — Чому ти не можеш поводитись, як усі? Оті низькі польоти — це забавка для пеліканів та альбатросів! Чому ти нічого не їси? Поглянь, сипку, від тебе саме пір’я та кістки лишилися.

—    Ну то й що, мамо? Нехай пір’я та кістки. Я хочу знати, що можу робити в повітрі і чого не можу. Я хоч}' знати, от і все.

 

— Бачиш, Джонатане, — мовив батько зовсім не сердито, — скоро зима. Рибальські човни будуть виходити в море нечасто, а риба, що зараз плавас мілко, піде вглиб. Коли вже ти хочеш чогось навчатись, то вчися краще, як здобувати їжу. Польоти — це дуже добре, та з них не проживеш. Не забувай, ти літасш для того, щоб їсти.

Джонатан слухняно кивнув. Кілька днів по тому він намагався поводитись, як інші чайки; так, він справді дуже старався, і галасував щосили, коли бився за їжу біля рибальських човнів, і пірнав за шматками риби та хлібними крихтами... Та все було марно.

«Яка дурість, — подумав віл нарешті — і рішуче кинув насилу здобутого анчоуса голодній старій

чайці, що летіла слідом. — Весь цей час я міг би вчитися літати! Адже мені ще стільки треба вивчити!»

Невдовзі Джонатан знов опинивсь у морі сам-один — голодний, щасливий, жадібний до знань.

Він хотів знати все про швидкість польоту — і за тиждень дізнався про неї більше, ніж найшвидша чайка у світі.

Злетівши на тисячу футів зтору, він щосили замахав крилами, стрімко шугонув униз і зрозумів, чому чайки складають крила, коли йдуть на стрімку посадку. Через шість секунд він уже летів зі швидкістю сімдесят миль за годину, зі швидкістю, при якій крило втрачає рівновагу в русі.

Знову та й знов те саме. Хоч як вій пильнував, аби не розслабитись, — на великій швидкості сили полишали його, і він губив рівновагу.

Підйом на тисячу футів. Стрімкий ривок уперед, потім—униз, відчайдушний змах крил, вертикальне падіння. А потім — і так щоразу — його ліве крило завмирало на підйомі, він хилився набік, припиняв махати правим крилом і, безладно перевертаючись у повітрі, кулею мчав униз.

Він ніяк не міг здолати цей підйом на великій швидкості. Він зробив десять спроб — і всі десять разів, коли швидкість перевищувала сімдесят миль за годину, втрачав рівновагу і стрімголов летів у воду.

Річ у тім — зрозумів він нарешті, коли вже був мокрий як хлющ, — річ у тім, що на великій швидкості слід тримати крила непорушно: молена махати крилами лише доти, поки швидкість не перевищує п’ятдесяти миль за годину.

Тоді він злетів на дві тисячі футів угору і спробував іще раз, — стрімко прямуючи вниз, витягнув дзьоба, розпростав крила, а коли швидкість сягнула п’ятдесяти миль за годину, припинив ними рухати. Це було дуже важко, але ж спрацювало! Десять секунд вій мчав зі швидкістю дев’яносто миль за годину. Джонатан установив світовий рекорд швидкості для морських чайок!

Але ця перемога була скороминущою. Щойно він почав виходити з піке та змінив положення крил, невідома і нездоланна сила знову заволоділа ним і помчала його за собою зі швидкістю дев’яносто миль за годину. Джонатан почз'вався так, наче його тіло от-от вибухне, розлетиться на друзки. Стрімко, наче від вибз'ху, падаючи вниз, він уже не відчув страшного удару об тверд}', мов камінь, воду.

Коли він нарешті опритомнів — а це вже була ніч, — він гойдався на хвилях у місячному сяйві. Понівечені крила були немов налиті свинцем, та ще тяжче тиснув на спину тягар поразки. Він потайки марив, аби цей тягар затягнув його у глибінь, на саме дно, щоб усе було скінчено.

Та коли він уже почав занурюватись у воду, якийсь дивний голос ледь чутно озвався до нього зсередини: «Тут нічого не вдієш. Я чайка. Проти своєї натури не підеш. Якби я справді мусив щось дізнатися про польоти, то мав би більше мозку в голові! Якби я справді міг навчитися швидко літати, то мав би короткі крила, як у сокола, і полював мишей, а не рибу. Батько мав рацію. Мені треба

забути цю дурницю. Треба повернутися додому, до Зграї, і вдовольнитися тим, що я такий, як є, — жалюгідна, нікчемна чайка».

Голос умовк, і Джонатан скорився йому. Вночі чайка мусить сидіти па березі, і відтепер — так пообіцяв самому собі — він буде звичайною чайкою. Так буде краще для всіх.

Він насилу відірвався від темної води і полетів до берега, радий, що навчився берегти сили в низькому польоті.

«Та пі, що це я, — схаменувся він. — Це все в минулому. Я мушу забути все, чого навчився. Я просто чайка, я такий, як усі інші чайки, і літатиму, як вони». І він із болісним зусиллям піднявся на сто футів угору та чимдуж замахав крилами, кваплячись до берега.

Тепер, коли він вирішив бути просто звичайною чайкою у Зграї, йому полегшало — адже розірвано пута, якими він сам себе зв’язав. Не буде більше ніякого навчання, не буде боротьби — отже, не буде й поразок. І як хороше ні про що не думати, просто летіти в темряві, летіти до берегових вогнів...

«Темно! — раптом пролунав той самий тривожний голос. — Чайки не літають, коли темно!»

Та Джонатан не хотів слухати. «Як хороше, — думав він. — Ясний місяць, світла стежка на воді, вогники на березі — все таке мирне, спокійне...»

«Спускайся вниз! Чайки не літають у темряві! Якби ти справді міг літати в пітьмі, то мав би совині очі! Мав би більше мозку в голові! Мав би короткі крила, яку сокола/»

У пічній темряві, на висоті ста футів, Джонатан Лівінґстон примружив очі. І біль, і роздуми — все зникло безслідно.

Короткі крила. Короткі крила сокола!

Ось тобі й відповідь! «Який я був дурний! Усе, що мені треба, — це матепьке, крихітне крило; все, що мені треба, — це скласти крила, так, щоб у польоті ворушити самими кінчиками! Короткі крила!»

Він піднявся на дві тисячі футів над чорною безоднею моря і, ані хвилі не думаючи про поразку, про загибель, щільно притиснув до тіла широкі частини крил, а самі кінчики, вузькі, мов кинджали, виставив назустріч вітру — і стрімко кинувся вниз.

Вітер грізно ревів у нього над головою. Сімдесят миль за годину, дев’яносто, сто двадцять, іще швидше... Тепер, при ста сорока милях за годину, йому було не так важко долати вітер, як при сімдесяти; один легенький порух кінчиками крил — і він вийшов із піке та промчав над хвилями, мов сіре гарматне ядро в польоті до місяця.

І, дивлячись примруженими очима в лице пітьмі та вітру, він відчув шалену радість. «Сто сорок миль за годину! І все під контролем! Якщо я почну піке з п’яти тисяч футів, а не з двох, — цікаво, з якою швидкістю?..»

Недавні роздуми та обіцянки було забуто, ніби їх звіяв могутній стрімкий вітер. Але вій не картав себе за те, що порушив слово. Ці клятви — для чайок, що згодні звичайними чайками. А той, хто хоч раз торкнувся вершини пізнання, не може зв’язувати себе такими обітницями.

На світанку Джонатан продовжив тренування. З висоти п’ять тисяч футів рибальські човни в морі здавалися малими трісочками на голубому тарелі, а Зграя за сніданком — хмаркою летких порошинок.

Він лишився живий, був сповнений сили, тремтів від радості — був гордий, що опанував свій страх. І тому він не вагаючись притиснув до тіла передню частину крил, випроставши самі кінчики, і поринув униз, до моря.

Спустившись на чотири тисячі футів, він досяг граничної швидкості, і вітер постав проти нього, мов щільпа пульсуюча запона, що перешкоджала йому рухатися швидше. Він летів прямо чимдалі вниз, зі швидкістю двісті чотирнадцять миль за годину. Якщо випростати крила зараз, на такій швидкості, то його розірве на мільйон шматків, і він розумів це дуже добре. Але ж швидкість — це могуття, швидкість — це радість, швидкість — це просто краса!

Віл почав виходити з піке па висоті тисячу фзлів, і кінчики його крил залопотіти й зігнулися під шаленим вітром, а рибальський човен і зграя чайок кудись зникли — і раптом виросли просто в нього перед очима, затуливши собою шлях.

Він не міг зупинитися; навіть пе знав, як повернути на такій швидкості.

Зіткнення — це смерть.

І тому він заплющив очі.

І сталося так, що того ранку, па світанні, чайка Джонатан Лівіпґстон врізався просто у Зграю, що спокійно снідала, — влетів як вихор, па швидкості двісті чотирнадцять миль, із заплющеними очима! Та, мабуть, Чайка Долі йому всміхнулася — ніхто не загинув.

Коли ж вій знову підвів голову до неба, то все ще мчав зі швидкістю сто шістдесят миль за годину. А коли зменшив швидкість до двадцяти миль і нарешті зміг випростати крила, рибальський човен уже здавався малою цяткою в морі — за чотири тисячі футів від нього!

Перше, що він подумав: це тріумф! Гранична швидкість! Двісті чотирнадцять миль за годину — для чайки! Це прорив, це велика, вирішальна мить в історії Зграї, а для чайки па ім’я Джонатан — це початок нового життя. І він продовжив свос тренування на салюті, він склав крила і пішов у піке з висоти вісім тисяч футів — і відразу збагнув, як робити поворот!

Тепер він знав, що досить тільки на одну частку дюйма змінити положення однієї пір’їни на кінчику крила — і можна плавно, красиво повернути навіть на граничній швидкості. Та ще до цього віл зрозумів, що, коли па такій швидкості змінити положення хоча б двох пір’їн, тебе закрутить, як кулю... Одне слово, Джонатан став першою чайкою на землі, що опанувала фігурні польоти.

Того для віл ле захотів гаяти час па балачки з іншими чайками і літав, аж поїш посутеніло. Віл вивчив мертву петлю, повільну бочку, подвійний переворот через крило, обернений штопор, зворотний імельман, віраж.

Коли Джонатан підлетів до Зграї на березі, вже давно була піч. Голова в нього йшла обертом, віп страшенно втомився. І все-таки із задоволенням зробив іще одну мертву петлю, а потім ще й швидкий переворот — а тоді вже пішов па посадку.

«Коли вопи про це почують, — думав віп про свій Прорив, — вони ж просто очманіють з радощів! Скільки цікавого в пас попереду! Не товктись на місці поміж рибальських човнів — а знати, пащо ти живеш у цім світі! Ми подолаємо свою неміч, ми стапемо іншими — сильними, розумними! Ми будемо вільні! Ми навчимося літати/»

І майбутнє постало перед ним, як осяйна далечінь, що вабить і кличе вперед.

Тим часом Зграя збиралася на Велику Раду; та коли віп приземлився, то побачив, що всі нібито чогось чекають. Так воно й було — чекали на нього.

—    Чайко Джонатане Лівінґстон! Стань у середину!

Слова Старійшини звучали дуже врочисто. Виклик у середину кола означав чи страшну ганьбу, чи то найвищу шану. Коло Пошали — це честь, якої зазнали хіба що найславніші з ватажків. «Так, звісно, — подумав Джонатан, — сьогодні вранці вони бачили мій Прорив! Та мені не треба ніякої пошани. Я не хочу бути ватажком. Я тільки хочу поділитися тим, що відкрив, показати, який простір відкривається перед нами!» Вій ступив .уперед.

—    Джонатане Лівінґстон, — мовив Старійшина, — стань перед очі твоїх товаришів, у Коло Ганьби!

Його паче вдарили дошкою. Коліна в нього ослабли, пір’я обвисло, у вухах зашуміло.

У Коло Ганьби? Це неможливо! Прорив! Вони не розуміють! Вони помиляються, вони помиляються!

—    ...За своє неподобне легкодумство, — гудів урочистий голос, — за те, що спаплюжив гідність і звичаї Народу Чайок...

Виклику Коло Ганьби означав, що його виженуть зі Зграї, засудять до самотнього життя на Далеких Скелях.

—    ...Настане день, Джонатане Лівінґстон, і ти зрозумієш, що легкодумство тебе занапастило. Життя — це незбагненна таємниця, і нам досить знати одне: ми вкинуті до цього світу, щоб їсти і лишатися живими, поки зможемо.

Чайки ніколи не суперечать Великій Раді, та Джонатан .усе-таки насмілився подати голос.

—    Легкодумство? Браття мої! — вигукнув він. — Хто думає серйозніше, ніж чайка, що осягає сенс життя, його найвищу ціль? Ми тисячу років животіли заради того, щоб шукати риб’ячі голови, але ж тепер нам справді є для чого жити — щоб учитися, відкривати нове, бути вільними! Дайте мені тільки спробувати, дозвольте показати вам, чого я навчився...

Зграя наче скам’яніла.

—    Ти нам більш не брат, — нарешті промовили чайки одна по одній, а потім з поважним виглядом затулили собі вуха і повернулися до иього спинами.

Джонатан Лівінґстон провів рештку свого життя на самоті, але від Далеких Скель він улетів далеко-далеко. І єдине, що його смутило, — це не самотність, а те, що чайки відмовилися повірити в чарівну красу польоту, хоча їм варто було тільки розплющити очі, щоб її побачити. Сам він кожного дня робив усе нові та нові відкриття. Він дізнався, що, пірнаючи у стрімкому піке, може зловити рідкісну та смачну рибу, яка водиться па глибині десять футів; тепер йому були не потрібні рибальські човни і крихти черствого хліба. Він навчився спати в повітрі, навчився тримати курс уночі, коли вітер дме з берега, і долати сотні миль від зорі до зорі. Так само спокійно він долав туманну запону над морем і проривався до світлого чистого неба — у той час як усі чайки лишалися на землі, і гадки не маючи, що в небі над ними іспус щось інше, крім туману й дощу. Він навчився мандрувати з сильним вітром у далекі краї і там ловити на обід смачних комашок.

Те знання, яке він колись хотів відкрити всій Зграї, тепер було його єдиною розрадою; він навчився літати й не шкодував, що йому довелося сплатити за це таку ціну.

Джонатан зрозумів, що тільки нудьга, страх і злість скорочують життя чайок; а сам він був вільним від цього тягаря й тому прожив довгий щасливий вік.

...Вони прилетіли якось надвечір, коли Джонатан спокійно ніжився у своєму любому небі. Дві чайки, що з’явилися біля його крил, осяяли темну небесну височінь, мов дві чисті зорі. Та ще більшим дивом було їхнє мистецтво польоту: вони ледь не торкалися Джонатана кінчиками крил, проте весь час лишалися на відстані рівно один дюйм.

Не озвавшись ні словом, Джонатан загадав їм випробування, яке було не під силу жодній чайці. Він зігнув крила і зменшив швидкість до тієї межі, за якою настає неминуче падіння. Два осяйні птахи плавно рушили за ним. Вони знали, що таке повільний політ.

Тоді він склав крила, нахилився вбік і ринув у піке зі швидкістю сто дев’яносто миль за годину. Вони помчали слідом, ні на мить не втративши рівноваги.

Насамкінець він на тій самій швидкості зробив довгий вертикальний переворот. Вони, всміхнувшись, зробили те саме.

Він повернувся в горизонтальний політ і довго мовчав, перш ніж заговорити.

—    Непогано, — нарешті мовив він. — Хто ви?

—    Ми з твоєї Зграї, Джонатане. Ми твої брати.

Сила та спокій вчувалися в кожному слові.

—    Ми прилетіли, щоб забрати тебе у височінь, щоб забрати тебе додому.

—    Ні дому, пі Зграї немає в мене. Я Вигнанець. І ми зараз летимо на вершину Великої Гори Вітрів. На кількасот футів я ще підніму своє старе немічне тіло — та вище злетіти не можу.

—    Можеш, Джонатане. Ти ж навчився. Одне навчання скінчено, і настав час починати інше.

І таїна, що неясно світила чайці Джонатану крізь роїш всього життя, в цю мить постала перед ним у сліпучомз' блиску розуміння. Вони мали рацію. Вій може злетіти вище, і настав час повертатися додому.

Він востаннє кинув погляд на обрій, озираючи срібну царину, що відкрила йому свої чари.

—    Я готовий, — сказав він.

І Джонатан Лівінґстон, злетівши у височінь із двома зоряними птахами, розтанув у темному просторі небес.

ЧАСТИНА ДРУГА

«Отже, це небеса», — подумав він і потай усміхнувся. Хіба ж годиться отак судити про небеса, щойно ти до них долетів.

Тепер, коли він покинув Землю і летів вище хмар поруч із двома осяйними птахами, він побачив, що його власне тіло теж промениться світлом. Той юний Джонатан Лівінґстон, що завпеди жив у глибині його золотистих зіниць, нікуди не зник, просто оселився тепер у новій подобі.

Це нове тіло також було тілом чайки, але літати в ньому стало але як краще.

«Диво та й годі, — думав він, — мені потрібно вдвічі менше зусиль, аби летіти вдвічі швидше, ніж за кращих часів на Землі!»

Його пір’я сяяло, мов діамантове, а крила стали гладенькими, як пластинки з полірованого срібла. І, зачудовано роздивляючись їх, він став випробовувати, на що здатні ці нові крила.

На швидкості у двісті п’ятдесят миль він відчув, що наблилеасться до граничної швидкості горизонтального польоту, а сягнувши двохсот сімдесяти трьох миль, він зрозумів, що не молее летіти швидше, і це його трохи розчарувало. Отже, нове тіло також не було всесильним. І хоча він зміг перевершити свій колишній рекорд, проте лишалася меяеа, подолати яку було дуже валеко. «На небесах, — подумав він, — не мас бути ніяких обмелееиь».

Хмари розсіялися, його супутники гукнули: «Гарної посадки, Длеонатапе!» — і розтанули в розрідлсепому повітрі.

Він летів над морем до нерівної берегової смуги. Небагато чайок на скелях тренувались у зльоті. Далеко па північ, але на небокраї, літали ще кілька. Нові видива, нові думки, нові запитання. Чому чайок так мало? Адже в небесній зграї їх мусило бути безліч! І чого це я раптом так втомився? Я ж гадав, небесні чайки не знають ні втоми, ні сну».

Де він таке чув? Пам’ять про земне життя ніби стерлася. Звісно, Земля — це місце, де він зміг дечого навчитись... Але подробиці паче тонули в неясному мареві: колись він бився за їжу з іншими чайками, а потім став Вигнанцем...

Дванадцятеро чайок із берега прилетіли зустріти його, та жодна з них не мовила ані слова. Він лише відчув, що тут усі йому раді, що тут його дім. І час линув для нього, як один довгий-довгий день — так, ніби сонце ніколи не сходило, а просто світило завади.

Він зробив поворот, аби сісти, змахнув крилами за дюйм од землі і плавно опустився на пісок. Інші чайки також приземлилися, лише злегка ворз'хнувши пір’ям. Розпроставши свої блискучі крила, вони спіймали повітряний потік і, вигинаючи пір’я, зупинилися тієї миті, коли їхні лапи торкнулися землі. Це було прекрасно, та вій надто втомився, щоб і самому так спробувати. Джонатан не встиг мовити жодного слова, як заснув, стоячи па березі.

Уже за кілька днів він зрозумів, що тут йому належить дізнатися про політ іще більше, пік у попередньомз' житті. Проте існувала певна різниця. Чайки, що мешкали тут, були близькі йому по духу. Всі вони жили заради того, щоб досягати нових висот у головній справі свого життя — у ПОЛЬОТІ. Це були просто дивовижні птахи, і кожен з них треіувався щодня, багато годин поспіль, вивчаючи все нові та нові таємниці повітроплавання.

Джонатан надовго забув той світ, звідки він був родом, — місце, де жили птахи, яким с незнаною радість польоту, птахи, яким крила служать лише для пошуків їжі та для боротьби за неї. Проте час від часз', на одну коротку мить, цей світ виринав у його пам’яті.

Така мить настала якось уранці, коли вій удвох зі своїм учителем спочивав на березі, зробивши кілька швидких переворотів зі складеними крилами.

—    А де інші, Салліване? — спитав він ледь чз^тно, бо вже призвичаївся передавати свої думки без слів, як усі тутешні чайки, що ніколи не здіймали галасу. — Чому нас тут так мало? Адже талі, звідки я прилетів...

—    ...були тисячі чайок. Я знаю. — Салліван кивнув. — Єдине, що я можу відповісти, Джонатане, — таких птахів, як ти, буває один із мільйона. Більшість з пас рухаються вперед дуже повільно. Ми прийшли з одного світу в інший, майже точно такий, і вже забули, звідки походимо; нам байдуже, куди нас ведуть, ми живемо одним днем. Уявляєш, скільки життів ми маємо прожити, перш ніж почнемо здогадуватися, що життя — це не тільки пожива, боротьба та влада у Зграї? Тисячі життів, Джонатане, десятки тисяч! А потім іще сотню, поки не зрозуміємо, що таке вершина знання, і ще сотню, поїш не впевнимося, що мета нашого життя — досягти цієї вершини і передати свої знання іншим. Звичайно, і тут діє той самий закон: ми вибираємо для себе наступний світ завдяки тому, чого навчились у попереднім. Не навчишся нічого — і наступний світ не буде нічим різнитися від попереднього, і в ньому тебе чекатимуть ті самі перешкоди і свинцевий тягар незнання.

Bin випростав крила і повернувся лицем до вітру.

 

—    Але ти, Джоне, — мовив віп, — ти зміг вивчити так багато за такий короткий час, що тобі не довелося прожити тисячу життів на дорозі до цього світу.

За мить вони знов піднялися в повітря і продовжили тренування. Робити подвійний переворот удвох було нелегко, бо Джонатан, перевернувшись, мусив пильнувати рухи своїх крил і узгоджувати їх із рухами інструктора.

—    Спробуємо ще раз, — казав Салліван знову й знову. — Спробуємо ще раз. — І нарешті: — Добре.

І тоді вони почали вивчати зовнішні петлі.

Якось увечері чайки, вільні від нічного польоту, стояли всі разом на піску і думали. Джонатан, набравшись духу, підійшов до Старійшини — який, подейкували, скоро мав покинути цей світ.

—    Чіанге... — мовив вій трохи схвильовано.

Старійшина лагідно позирнув на нього:

—    Так, сину мій?

Замість того щоб з роками підупадати на силі, Старійшина лише зміцнів; він літав швидше, ніж будь-яка чайка у Зграї, і досконало володів такими прийомами, що їх інші тільки починали вивчати.

—    Чіанге, цей світ — зовсім не небеса, так?

При світлі місяця було видно, що Старійшина всміхнувся.

—    Ти знову вчишся, Джонатане.

—    Ну, то що ж буде далі? Куди ми йдемо? Невже взагалі немає такого місця — небеса?

—    Ні, Джонатане, такого місця немає. Небеса — не місце і не час. Небеса — це досконалість. — Bin хвилю помовчав: — Ти дуже швидко літаєш, правда?

—    Я... я люблю швидкість, — відповів Джонатан, приголомшений, але гордий, що Старійшина його помітив.

—    Ти зможеш торкнутися небес, Джопатапе, тієї миті, коли пізнаєш досконалу швидкість. Це не означає, що ти пролетиш тисячу миль за годину, чи мільйон, чи мусиш летіти зі швидкістю світла. Адже будь-яка цифра—це межа, а досконалість не має меж. Досконала швидкість, сину мій, — це значить, що ти опинився там.

І Чіанг без жодного попередження зник — та вмить з’явився край води, за п’ятдесят футів від місця, де вони стояли. Потім він зник знову і за тисячну долю секунди торкнувся плеча Джонатана.

—    Це така забавка, — мовив він.

Джонатан був у захваті. Він навіть забув, що хотів дізнатися про небеса.

—    Як ви це робите? Що ви відчуваєте? А далеко ви можете так перелетіти?

—    Перелетіти можна куди завгодно і за будь-який час, коли захочеш, — сказав Старійшина. — Я побз'вав скрізь і всюди, куди міг полинути думкою.

Він дивився в далечінь, за обрій.

—    Дивна річ. Ті чайки, що нехтують досконалістю заради мандрів, не летять нікуди, бо їм непідвладна швидкість. А ті, хто відмовляється від мандрів заради досконалості, в одну мить дістаються куди захочуть. Запам’ятай, Джонатане, небеса — це не час і не місце, бо місце і час не мають значення. Небеса — це...

—    А ви можете навчити мене так літати? — Джонатан тремтів, заявляючи собі ще одну перемогу пад невідомим.

—    Звичайно, якщо ти хочеш навчитися.

—    Я хочз'. Коли ми зможемо почати?

—    Можна й зараз, якщо бажаєш.

—Я хочу навчитися так літати, — мовив Джонатан, і дивний вогник засвітився в його очах. — Кажіть, що я маю робити.

І Чіанг заговорив поволі, пильно дивлячись па свого учня:

—    Аби літати зі швидкістю думки, тобто літати куди завгодно, — говорив він, — ти насамперед мусиш збагнзгги, що вже прилетів...

За словами Чіанга, уся хитрість була в тому, щоб Джонатан перестав бачити себе ув’язненим з' тілесній оболонці, яка мас розмах крил сорок два дюйми і знає певні льотні прийоми. Весь сенс у тому, щоб усвідомити: його справжня сз^тиість, як ненаписане число, перебзтаас водночас у будь-якій точці простору та часу.

Джонатан тренувався з шаленим завзяттям, треизшався день у день, з ранкз' до пізньої ночі. Та попри всі свої старання він не зрушив з місця ані на пір’їнку.

—    Забудь про віру! — повторював йомз' Чіанг. — Тобі не потрібна була віра, щоб літати, ти мав лише зрозз^міти, що таке політ. І це те ж саме. Спробуй іще раз...

І настав день, коли Джонатан, стоячи на березі з заплющеними очима і намагаючись зосередитися, раптом осягнув усе, про що говорив Чіанг. «Цс правда! Я можу досягти досконалості, для мене немає межі!»

Його охопила радість.

—    Добре! — сказав Чіанг переможним топом.

Джонатан розплющив очі. Він стояв разом із учителем на дивному морському березі — дерева схилялися до води, у небі повільно оберталися двоє жовтих сонць.

—    Суть ти вхопив правильно, — сказав Чіапг, — тепер іще трохи попрацюєш над управлінням...

Джонатан був приголомшений.

—    Де ми?

Проте Старійшину анітрохи не вразив дивний краєвид довкола. Він недбало відповів:

—    Як бачиш, ми па планеті з зеленим небом і подвійною зіркою замість сонця.

Джонатан не зміг стримати радісного вигуку — вперше відтоді, як покинув

Землю.

—    ВДАЛОСЯ!

—    Ну звісно ж, вдалося, Джоне, — мовив Чіанг. — Воно так завжди буває, коли знаєш, що робиш. А тепер щодо управління...

Коли вони повернулися, було вже темно. Чайки дивилися па Джонатана, і в глибині їхніх золотистих очей ховався шанобливий острах — адже всі бачили, що він стояв, наче прикипівши до місця, і раптом зник в одну мить.

Але Джонатап не став слухати вітання друзів.

—    Я тут новачок! Я лише починаю! Це мені треба у вас вчитися!

—    Я тобі дивуюся, Джоне, — мовив Саллівап, що стояв поруч. — За десять тисяч років я ще не зустрічав чайки, яка б навчалася так безстрашно.

Зграя примовкла, і Джонатап ніяково тупцяв на місці.

—    Якщо хочеш, ми почнемо працювати над часом, — сказав Чіанг, — і ти зможеш літати і в минуле, і в майбутнє. Тоді ти справді будеш готовий до найскладнішого і найцікавішого. Ти будеш готовий до того, щоб полетіти вище, пізнати доброту і любов.

Минув місяць — принаймні здавалося, що минув місяць, — і Джонатан досяг надзвичайного успіху. Він завжди навчався швидко навіть сам, а зараз, коли його учителем був Старійшина, він засвоював нові знання, паче добре налагоджена обчислювальна машина, вкрита пір’ям.

Та ось настав день, коли Чіапг зник. Він лагідно звернувся до чайок і закликав їх не кидати навчання, і тренуватись, і пізнавати досконалу невидиму сутність, що становить основу життя. І поки він говорив, його пір’я сяяло все яскравіше, а потім спалахнуло таким сліпучим блиском, що жодна чайка не могла дивитися на нього.

—    Джонатане, — мовив він, і це 63'ли його останні слова, — ти маєш дізнатися, що є любов.

Коли чайки змогли подивитися на те місце, де стояв Чіанг, його там уже не було.

Минали дні, і Джонатан помітив, що часто думає про Землю, з якої прилетів колись. Якби він, живз'чи там, знав хоча б одну десяту, одну тисячну частку

того, що знає тепер, наскільки цікавішим було б його життя! Вій стояв на піску і міркував: а що, як там нині живе чайка, яка прагне подолати межі своєї натури й літати для того, щоб пізнати сутність польоту, а не тільки жебрати черствий хліб біля рибальських човнів. Може, ця чайка навіть стала Вигнанцем за те, що сказала правду у вічі Зграї?

І що більше Джонатан учився доброті, то глибше він пізнавав сутність любові й чимдалі дужче хотів повернутися па Землю. Джонатан Лівінґстон, незважаючи на своє самотнє минуле, був природженим учителем, і найкращим виявом любові стала для нього можливість передати свої знання тій чайці, яка чекає слушної нагоди, аби пізнати щось нове.

Салліван, що також навчився літати зі швидкістю думки і тепер навчав цьому інших, був сповнений сумнівів щодо наміру Джонатана.

—    Джоне, ти колись був Вигнанцем. Чому ти гадаєш, що твої колишні вороги прислухаються до тебе зараз? Ти знаєш приказку, і вона справедлива: літас.ш високо — бачиш далеко. Ті чайки, які тебе прогнали, стоять на землі, здіймають галас знічев’я і б’ються між собою. Вони за тисячу миль од пебес — а ти кажеш, що хочеш показати їм небеса звідти, із землі! Джоне, вони не бачать далі кінчиків своїх крил! Лишайся тут. Допомагай новим чайкам, тим, хто піднявся досить високо, щоб побачити те, про що ти можеш їм розповісти. — Він трохи помовчав: — А що, якби Чіапг повернувся до свого старого світу? Де б ти був сьогодні?

Останній доказ 63Ш вирішальним. Звісно, Салліван мав рацію. Чайка, що високо літає., далеко бачить. Джонатан лишився і навчав нових птахів, що прилітати, а вони всі були дуже здібними учнями. Проте колишні вагання повернулись, і він мимохіть почав думати про те, що на Землі, можливо, живуть одна-дві чайки, які теж могли б навчатись. Наскільки більше знав би зараз він сам, якби зустрів Чіанга за часів свого вигнання!

—    Саллі, я мушу повернутися, — сказав вій нарешті. — Твої учні вже багато знають, вони допоможуть тобі з новачками.

Сатлівап зітхнув, проте пе став заперечувати.

—    Мені буде сумно без тебе, Джонатане. — І більше він пе сказав нічого.

—    Саллі, як тобі не соромно! — докірливо мовив Джонатан. — Не будь дурним!

Над чим ми з тобою щодня працюємо? Якщо паша дружба залежить од таких

речей, як простір і час, тоді в ту саму мить, коли ми подолаємо і простір, і час, ми зруйнуємо наше братерство! Але ж єдине, що ми покидаємо, долаючи простір, — це Тут. А долаючи час, покидаємо тільки Зараз. То як ти гадаєш, хіба ми не зможемо побачитись між цими Тут і Зараз?

Салліван мимоволі засміявся.

—    Ти просто божевільний, — лагідно мовив він. — Якщо хтось і зможе навчити інших, як побачити тисячу миль одразу, це буде Джонатан Лівінґстон. — Він подивився на пісок. — До побачення, друже мій Джоне.

—    До побачення, Саллі. До зустрічі.

Мовивши це, Джонатан уявив собі величезпі зграї чайок на берегах іншого часу і з легкістю, до якої вже звик, усвідомив, що віл — не просто кістки та пір’я, він — живий образ волі й польоту, для якого піде й пі в чому немає межі.

Флетчер Лііід бз'в ще дуже молодою чайкою, та вже зпав, що жодний птах, крім нього, не натерпівся таких знущань од Зграї, пе зазнав такої несправедливості!

«Мені байдуже, що талі вони патякають, — люто думав віл, і йому аж темніло в очах, поки віл летів до Далеких Скель. — Літати — це щось більше, ніж просто лопотіти крилами, перелітаючи з місця па місце! Так і комар зможе! Один подвійний переворот навколо Старійшини, просто для сміху, — і от я Вигнанець! Та що вопи — сліпі? Чи справді нічого не бачать? Чи пе розуміють, як ми уславимо себе, коли навчимося літати по-справжньому? Байдуже, що вони про мене думають. Я покажу їм, що таке політ! Буду нещасним Вигнанцем — ну то нехай, коли вони так хочуть. Я ще змушу їх пошкодувати, та ще й як...»

Голос зазвучав у нього в голові, і хоча голос бз'в дуже тихий, Флетчер так перелякався, що закляк у повітрі.

—    Не суди їх надто суворо, Флетчере! Вигнавши тебе, чайки зашкодили тільки собі, і настале день, коли вопи це зрозуміють, коли воїш побачать те, що ти бачиш зараз. Прости їх і допоможи їм зрозуміти.

На відстані дюйма від кінчика його правого крила летіла осяйна біла чайка, пайпрекрасніша у світі, і пливла в повітрі напрочуд легко, не ворушачи жодним пером, хоча Флетчер тримався майже па своїй граничній швидкості.

Молодий птах на мить отетерів. «Що зі мною? Чи я вмер, чи збожеволів? Що це таке?»

Тихий спокійний голос ніби читав його думки і вимагав відповіді.

—    Чайко Флетчере Лінд, ти хочеш літати?

—    ТАК! Я ХОЧУ ЛІТАТИ!

—    Чайко Флетчере Лінд, чи так сильно ти хочеш літати, що зможеш простити Зграю, і навчатись, і колись повернутись до них і передати їм свої знання?

Такій прекрасній, такій розумній істоті Флетчер Лінд не міг збрехати, попри всю свою скривджепу гордість.

—    Так, — мовив він стиха.

—    Тоді, Флетче, — заговорив осяйний птах, і його голос звучав дуже лагідно, — почнемо з горизонтального польоту...

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Джонатан повільно кружляв над Далекими Скелями. Він спостерігав. Цей грубуватий молодий Флетчер 63'в майже бездоганним учнем. Він мав і силу, і хист до польоту, і найголовніше — палке бажання учитись.

Щойно він пролетів поруч, мов сірий вихор у хмарі скз'йовдженого пір’я, — промчав повз учителя зі швидкістю сто п’ятдесят миль за годшіз'. Ще мить — і вій

уже викопує іншу фііуру, шістпадцятивитковий повільний переворот, і лічить витки вголос:

—    ...Вісім... дев’ять... десять... поглянь, Джонатане, я перейшов за граничну швидкість... одинадцять... я хочу зупинятися так гарно, як ти... дванадцять... чорт забирай, ніяк пе можу... тринадцять... ці останні три витки... без... чотирпа...а-а-а!..

Флетчер сів на хвіст, і така невдача розлютила його до краю. Він гепнувся па спину, шалено закрутився у зворотному штопорі і, геть задиханий, сяк-так відновив рівновагу на сто футів нижче від учителя.

—    Ти просто гасш час зі мною, Джонатане. Я бовдур! Телепень! Усе одно в мене нічого не вийде!

Джонатан поглянув униз і кивнув.

—    Звісно, не вийде, поїси ти будеш зупинятися так різко. Флетчере, ти втратив сорок миль іще на початку! Треба спинятися плавно! Чітко, але плавно, зрозумів?

Він спустився до свого учня.

—    Ану, спробуймо ще разом. І уважніше, коли зупиняєшся. Починай отак плавно, легенько.

За три місяці у Джонатана з’явилося ще шість учнів. Усі були Вигнанцями, бо їх захопила нова дивна ідея — літати заради того, щоб відчути радість польоту.

Проте їм було легше розучити найскладнішу повітряну фігуру, ніж осягнути її прихований зміст.

—    Насправді кожен з нас — це живий образ Великої Чайки, необмежена ідея свободи, — говорив Джонатан вечорами, стоячи на березі моря, — і точність польоту — це крок до вираження нашого справжнього «я». Усе, що пас обмежує, треба відкинути. Ось навіщо ми маємо опанувати високу швидкість, і малу швидкість, і фігурний політ...

...а його учні тим часом залюбки поспали б, утомлені денними польотами. їм подобалися тренування, вони насолоджувалися швидкістю й задовольняли жадобу знань, яка зростала після кожного уроку. Але піхто з них — навіть Флетчер Лінд — не міг повірити, що політ ідей може бути так само реальним, як політ вітру і політ птаха.

—    Усе ваше тіло, від кінчика одного крила до кінчика другого, — казав Джонатан іншим разом, — це просто ваша думка у видимій подобі. Розірвіть лаищоги, що сковують вашу думку, і ви розірвете пз’та своєї тілесної оболонки...

Та хоч би що він говорив, його слова звучали для сонних учнів просто як забавна вигадка.

Минув лише місяць, а Джонатан уже вирішив, що час поверіїзлися до Зграї.

—    Ми не готові! — сказав Генрі Келвін. — Нас не приймуть! Ми Вигнанці! Ми ж пе можемо присилувати себе летіти туди, де нам не раді?

—    Ми вільні летіти, куди захочемо, і бути такими, як є, — відповів Джонатан і, зринувши в повітря, полетів на схід, де жила Зграя.

Учні на хвилю розіу билися, бо Закон Зграї забороняє вигнанцям повертатись, і цей Закон не порзчнував іще ніхто за тисячу років.

Закон велів лишитися; Джонатан закликав летіти; і зараз він летить над морем за милю від них. Досить їм забаритися ще на мить, як він постане один проти ворожої Зграї.

—    Чого це ми мусимо слухатися Закону, коли вже ие належимо до Зграї? — зігічепо спитав Флетчер. — А як почнеться бійка, там од нас буде більше користі, ніж тут.

Усе-таки вони прилетіли із заходу вранці — вісім чайок, виїпикувані подвійним ромбом, ісрило до крила. Промайнули над Берегом Ради Зграї зі швидкістю сто тридцять п’ять миль за годину, і Джонатан мчав попереду. Флетчер плавно ковзав біля його правого крила, Генрі Келвіп мужньо боров вітер біля лівого. Потім увесь стрій, мов один птах, поволі нахилився праворуч... вирівнявся... перевернувся в повітрі... і знову полетів рівно, хоч вітер усе дужчав.

Звичайна галаслива чвара на березі вмить ущухла, і запанувала страшна тиша — так, немовби стрій чайок у повітрі був велетенським ножем, що прикз'вав до себе вісім тисяч нажаханих очей. Вісім чайок одна по одній стрімко злетіли вгору, зробили мертву петлю і дуже повільно та рівно спланували на пісок. І Джонатан буденним топом почав розбір польоту:

—    По-перше, — мовив віп із лукавою усмішкою, — ви трохи запізно вирівняли стрій...

Одна думка сяйнула усій Зграї, мов грізна блискавка. Ці птахи — Вигнанці! І вони повернулися! Та це... це ж просто неможливо! Флетчер очікував бійки, проте Зграя паче скам’яніла.

—    Звісно, це Вигнанці. Ну то й що? — сказав хтось із молодих птахів. — Слухайте, друзі, де це вони навчилися так літати?

Минула майже година, поки Слово Старійшини облетіло всю Зграю: «Не зважати на них!» Чайка, що заговорить із Вигнанцем, стане Вигнанцем також. Чайка, що погляне на Вигнанця, порушить Закон Зграї. Відтоді до Джонатана були звернені лише сірі спини чайок, та він мовби не помічав цього. Bin проводив заняття просто над Берегом Ради і вперше вимагав од учнів, аби вони показали все, на що здатні.

—    Мартіп! — лупав його голос па все небо. — Ти кажеш, що опанував малу швидкість. Не повірю, поїш не доведеш! ЛЕТИ!

І сумирний малий Мартіп Вільям, що над усе боявся гніву вчителя, собі на диво став майстром польотів на малій швидкості. При легенькому вітерці він навчився складати пір’я так, що злітав до самих хмар і сідав па берег, жодного разу пе ворухнувши крилами.

АЧарльз-Роланд злетів аж па Велику Гору Вітрів, па висоту двадцять чотири тисячі фз^гів, і спустився весь синій від холодного розрідженого повітря, здиво-вапий, щасливий, готовий завтра піднятися ще вище.

Флетчер, що більше за всіх любив фігурні польоти, нарешті подолав свій шістнадцятивитковий повільний переворот, а наступного дня побив власний рекорд, зробивши потрійний переворот через крило, і світлі відблиски його крил ковзали по березі, звідки за пим стежило не одне цікаве око.

Джонатан щогодини був зі своїми учнями, весь час показував та пояснював їм щось нове, був вимогливим до кожного і вів усіх за собою. Він літав разом із ними вночі, і в туман, і в б}фю — просто так, заради втіхи, а Зграя па березі немічно тулилася до землі.

Коли заняття причинялися, з'чпі відпочивали на піску, і з часом вони почали прислухатися до слів Джонатана. Звісно, його ідеї звучать незрозуміло, а часом просто дико, проте деякі думки все ж таки можна збагнути.

Мало-помалу вночі стало утворюватися інше коло слухачів, трохи подалі від учнів: багатьом чайкам було цікаво послухати Джонатана, і вони годинами сидіти в темряві, ховаючись одна від одної, і квапились щезнути, ледве зорів світанок.

Тільки через місяць після Повернення перша чайка із Зграї переступила межу і попросила дозволу навчатися разом із іншими. За цей переступ Теренс Ловелл став зватися проклятим Вигнанцем — і восьмим учнем чайки Джонатана.

Наступної ночі із Зграї прийшов Кирк Мейнард. Він насилу прошкандибав по березі, тягнучи ліве крило, і впав до ніг Джонатана.

—    Допоможи мені, — прошепотів він ледь чутно, паче був при смерті. — Я хочу літати над усе на світі...

—    То вперед, — мовив Д жопатан. — Піднімайся зі мною в повітря—і почнемо.

—    Ти не розумієш. Крило. Я не можу ворухнути крилом.

—    Мейнарде, ти вільпий бути самим собою, тут і зараз, і ніщо не може тобі завадити. Це Закон Великої Чайки, це — Закон.

—    Ти кажеш, що я можу літати?

—    Я кажу, що ти вільний.

І так само легко і швидко, як це було сказано, Кирк Мейнард випростав крила і зрипув у темне нічне небо. Уся Зграя прокинулася, вчувши його несамовитий крик, що долинав із висоти п’ять тисяч футів:

—    Я можу літати! Слухайте! Я МОЖУ ЛІТАТИ!

На світанку близько тисячі чайок зібралися позад у' учнів і зачудовано дивилися на Мейнарда. Вони не зважали на те, чи бачать їх інші, і лише слухали слова Джонатана та намагалися бодай щось зрозуміти.

А він говорив дуже прості речі: що чайка мас право літати, що свобода — це її істинна сутність, і все, що обмежус цю свободу, не мас жодного значення — усі забобонні звичаї, усі закони, хоч би які вони були.

—    Не мас жодного значення? — вигукнув хтось у юрмі. — А якщо це Закон Зграї?

—    Єдиний справедливий закон — це шлях до свободи, — відповів Джонатан. — Іншого закону немає.

—    По-твоему, ми здатні літати, як ти? — знову пролупав чийсь голос. — Ти незвичайний, у тебе Божий дар, не те що в нас!

—    Погляньте па Флетчера! На Ловелла! На Чарльза-Роланда! На Джуді Лі! Чи вони теж незвичайні і мають Божий дар? Не більше, ніж ви, не більше, ніж я. Вони різняться від вас лише одним — що почали розуміти, хто вони с, і доводять це на ділі.

Усі учні, окрім Флетчера, зиічепо засовалися па місці. Вони й не думали, що про пих можна таке сказати.

Юрма навколо зростала що не день — допитливі, обожнювачі, насмішники.

—    У Зграї кажуть, що коли ти й не сип Великої Чайки, — сказав Флетчер Джонатану якось уранці, після тренувальних швидкісних польотів, — то принаймні випередив свій час на тисячу років.

Джонатан зітхнув. -Ціна нерозуміння, — подумав він. — Тебе називають чи дияволом, чи богом».

—    А ти як гадасш, Флетче? Ми справді випередили свій час?

Тривале мовчання.

—    Ну, як на мене, такі польоти завжди були можливі — для кожного, хто захоче навчитись; а час тут ні до чого. Може, ми випередили моду, випередили інших чайок, бо обрали для себе іпший шлях.

—    Оце вже краще, — мовив Джонатан, зробив переворот через крило і якусь мить ковзав у повітрі па спині. — Аж як краще, ніж випередити свій час.

Це сталося всього через тиждень. Флетчер показував фііури швидкісного польоту новим учням. Вій вийшов із піке па висоті сім тисяч футів і сірою стрілою промчав за кілька дюймів від берега, аж раптом па дорозі в нього опинилося мале часпя, що вирушило у свій перший політ і кликало маму. У Флетчера Ліида лишалася десята частка секунди, щоб ухилитися, він рвучко поверпув ліворуч і на швидкості понад двісті миль врізався у гранітну скелю.

Скеля була ніби велетенською кам’яною брамою до іншого світу. Страх, удар, темрява — а потім він поплив у дивному чужому небі, забуваючи, згадуючи, забуваючи знову, і йому було страшно, смутно і тяжко, так тяжко...

Голос долинув до нього, як уперше, коли він зустрів Джонатана Лівіпґстопа.

—    Річ у тім, Флетчере, що ми намагаємося подолати свої межі поступово, помалу. Ми ще пе навчилися літати крізь скелі, це ми пройдемо трохи згодом.

—    Джонатане!

—    Якого ще кличуть Сином Великої Чайки, — сухо відповів учитель.

—    Що ти тут робиш? Скеля... Невже я не... помер?...

—    Ох, Флетче, отямся. Подумай трошки! Якщо ти говориш зі мною, отже, ясно, що ти живий, чи пе так? Нічого пе вдісш, у тебе просто різко змінився рівень свідомості. Тепер вибір за тобою. Ти можеш лишитися тут і навчатися на цьому

рівні — до речі, не набагато вищому від попереднього, — а можеш повернутись і працювати зі Зграсю далі. Старійшини сподівалися, що трапиться якесь лихо, та не думали, що ти станеш їм у нагоді так скоро.

—    Звісно, я хочу повернутися до Зграї. Я ж тільки почав заняття з новою групою!

—    Ну то й чудово, Флетчере. Пам’ятаєш, ми говорили, що тіло — це не що інше, як думка?..

Флетчер потрусив головою, випростав крила і розплющив очі, лежачи біля підніжжя скелі, посеред натовпу чайок. У Зграї зчинився страшенний галас, коли всі побачили, що віп ворухнувся.

—    Живий! Умер, а потім ожив!

—    Торкнувся його крилом! Оживив! Сип Великої Чайки!

—    Ні! Він сам каже, що пі! Він диявол! ДИЯВОЛ! З’явився па погибель Зграї!

Чотири тисячі чайок, налякані тим, що побачили, закричали: «ДИЯВОЛ!» —

і цей крик прокотився над юрмою, мов шалений вітер у бурю. Очі в пих горіли, дзьоби були міцно стиснуті, і вопи посунулися вперед, палаючи жагою вбивства.

—    Може, пам краще покинути їх, Флетчере? — спитав Джонатан.

—    Та я б не заперечував...

Мить — і вони вже були за півмилі звідси, а вбивчі дзьоби спіймали порожне повітря.

—    Чому, — задумано мовив Джонатан, — чому найважче у світі — це переконати птаха, що він вільний, адже він сам може пересвідчитись у цьому, досить лише докласти трохи зусиль! Чому це так важко?

Флетчер усе ще кліпав очима, дивуючись незбагпеппій зміні.

—    Що ти зробив? Як ми сюди потрапили?

—    Ти ж начебто хотів опинитися подалі від цього збіговиська?

—    Так! Але яким чином ти...

—    Як усе інше, Флетчере. Практика.

До райку Зграя забула про своє божевілля, та Флетчер не забув.

—    Джонатане, пам’ятаєш, ти колись казав, що треба любити Зграю настільки, аби повернутися до неї й ділитися знаниями?

—    Так, звісно.

—    Я не розумію, як можна любити збіговисько розлючених птахів, що ледь не вбили тебе.

—    О Флетче, ти й не мусиш це любити! Звичайно, не треба любити ненависть і зло. Ти просто повинен бачити кожну чайку такою, яка вона с насправді, бачити в усіх добро і допомагати їм, аби вони й самі змогли побачити свою істинну сутність. Ось що я називаю любов’ю. І коли ти цього навчишся, ти збагнеш, яка то цікава річ! От, наприклад, був собі такий молодий птах запальної вдачі — чайка Флетчер Ліпд. Вій став Вигнанцем, ладен був битися на смерть із усією Зграєю й готувався створити для себе власне пекло на Далеких Скелях. А зараз він створює свої власні небеса і веде туди всю Зграю.

Флетчер обернувся до Джонатана, і в його очах майнув переляк.

—    Я веду? Що ти хочеш сказати? Ти наш учитель. Ти не можеш нас покинути!

—    Не можу? А тобі не спадало на думку, що десь можуть бути інші зграї та інші Флетчери, що їм .учитель потрібний іще більше, ніж цьому Флетчеру, бо він уже знайшов шлях до світла?

—    Я? Джоне, я проста чайка, а ти...

—    ...єдиний Сип Великої Чайки, так? — Джонатан зітхнз'в і подивився на море. — Тобі я більше не потрібний. Усе, що тобі треба, — це і далі пізнавати самого себе, з кожним днем усе ясніше бачити справжнього Флетчера, для якого не існує межі. Він — твій учитель. Ти мусиш його розуміти і коритись йому, от і все.

А наступної миті тіло Джонатана заясніло тріпотливим блиском і почало танути в осяйному мареві.

—    Не дозволяй їм вигадувати про мене дурні байки та робити з мене бога. Обіцяєш, Флетче? Я — чайка. Я люблю літати, може...

—    ДЖОНАТАНЕ!

—    Бідолашний Флетче! Не вір своїм очам. Усе, що вони бачать, це межі. Довіряй внутрішньому зору, осягни те, що вже знаєш, — і шлях до неба відкрито.

Марево зникло. Джонатан розтанув у повітрі.

Трохи згодом Флетчер змусив себе злетіти у небо і зустрівся з групою учпів-иовачків, які з нетерпінням чекали першого уроку.

—    Насамперед ви мусите зрозуміти, — похмуро мовив він, — що чайка — це необмежена ідея свободи, образ Великої Чайки, і все ваше тіло — від кінчика одного крила до кінчика другого — це не що інше, як ваша думка.

Молоді чайки глузливо дивилися на нього.

«Ну, друже, — думали вони, — це щось не надто схоже на .урок польоту».

Флетчер зітхнув і вирішив почати з іншого.

—    Кхм. Отже... гаразд, — мовив він і прискіпливо подивився на них. — Почнемо з горизонтальних польотів.

І, сказавши це, він раптом зрозумів, що його друг і справді мав не більше божого дару, ніж сам Флетчер Ліпд.

«Межі немає, Джонатане? — подумав він. — Ну то що ж, скоро настане час, коли я вирину з повітря на твоему березі і зможу тебе дечому навчити!»

І хоча Флетчер намагався дивитись на своїх учнів з належною сз'ворістю, він на мить побачив їх такими, якими вопи е насправді, і вони не просто сподобалися йому — в цю мить він їх полюбив. «Межі немає, Джонатане?» — подумав він і всміхнувся. І рушив у свій політ до знання.

Переклейка з англійської Дарія Радіснко Ілюстрації Андрія Антопіва

1.    Якими є ваші перші враження від твору?

2.    Хто головний герой твору і де відбуваються події?

3.    Який момент був зламним у житті чайки Джонатана Лівінґстона? Що допомогло героєві на його нелегкому шляху до досконалості?

4.    Що спонукало Джонатана на зречення Законів Зграї?

5.    Для чого живуть чайки, на думку Джонатана Лівінґстона?

6.    Що завдавало страждань Джонатану, а що приносило радість?

7.    Розкажіть історію чайки Джо від імені чайки із Зграї, від імені Флетчера, від імені самої Джо (на вибір).

8.    Зіставте чайку на ймення Джонатан Лівінґстон із чайками зі Зграї та чайками з іншого світу.

9.    Які морально-етичні проблеми піднімає Р. Бах у своєму творі? Яка проблема, на вашу думку, є центральною?

10 Через які образи вирішує цю проблему автор і на чому будується ця система образів?

11. Які факти свідчать про притчевість повісті Річарда Баха? Назвіть їх.

12. Як ви гадаєте, що спричинило поділ повісті на три частини? Як би ви їх назвали?

13. У першій і третій частинах ми дізнаємося про чайок-вигнанців. Чому їх так називають?

14. Критики розходяться у думці про жанр «Чайки на ймення Джонатан Лівінґ-стон»: її означують і як притчу, і як філософську казку, і як поему у прозі. Спробуйте переконати своїх однокласників у спроможності цих думок.

15.    Напишіть міні-твір на одну із тем: 1) «Як вибрати правильну дорогу в житті?»; 2) «Чи легко бути чайкою на ймення Джонатан Лівінґстон?»

ПРО КАЗКУ-ПРИТЧУ

Загальновідомо, що казка с одним із найпопулярніших і найулюбленіших жанрів у фольклорі та літературі народів світу. Літературна (авторська) казка в творчості письменників набула самостійності та художньої неповторності як у жанрових прийомах, так і в трактуванні чудес. Поетика і стиль авторських казок надзвичайно різноманітні: це казки-поеми, казки-повели, казки-байки, казки-п’єси, казки-притчі та іп.

Спробз'смо детальніше розглянути жанр казки-притчі.

Притча як невелике, оповідання, що містить повчаппя в алегоричній формі, побутує ще з давніх часів. Вона ілюструє ідею, розглядаючи проблеми моралі та загальнолюдських законів. Особливістю жанру притчі є те, що розповідь у пій рухається ніби по кривій, через те притчу іноді ще називають параболою. Автор починає розмову з предмета, далекого від його справжнього задуму, і до нього ж повертається в кінці, віддаляючись від того, що було головною метою його розповіді. Завдяки начебто ненавмисній передачі якогось життєвого факту зміст притчі вирізняється особливою яскравістю і напругою (експресивністю).

У XX столітті притча набула значного поширення в художній літератз'рі і по-бз^тус в найрізноманітніших жанрах. Прикметною в цьому плані є казка-притча Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц». Письменник не приховз'с, що його розповідь — казка, адже в ній діють такі типові казкові герої, як Принц і Король, а Лис чи Змія можуть розмовляти, і це нікого не дивує. Але водночас письменник змушує читача мовби змінити кут зору на звичні явища дійсності. Казка-притча містить велику кількість начебто простих істип: не можна змз'шз'вати генералів перелітати з квітки на квітку, як метеликів; не можна тримати зірки в банку і безглуздо перераховзшати їх; людина відповідає за тих, кого приручила, і т.д. Все дуже просто, але водночас і дуже складно.

Притчовий характер має і повість Річарда Баха «Чайка Джонатан Лівінгстон».

 

Це матеріал з Підручника Світова Література 8 Клас Щавурський