Література доби Відродження

Розділ V

ВІДРОДЖЕННЯ

ЛІТЕРАТУРА ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

В XIV-XVI сторіччях країни Західної Європи (а почасти — й слов’янський світ) охоплює великий ідейно-культурний рух, який дістав назву Відродження, або Ренесансу (від французького renaissance — «відродження»). Ця пазва свідчить про важливе значення античної (греко-римської) культурної спадщини у становленні й розвитку руху, адже його діячі прагнули відродити античну філософію й науку, літературу й мистецтво. Давню Грецію і Рим вони протиставляли феодально-церковному середньовіччю з його духовним й суспільним застоєм, а твори греків і римлян надихали їх на боротьбу з похмурою сучасністю. Одне слово, діячі Відродження особливо цінували античну культуру за її світський характер, за життєствердність, оптимізм її найкращих класичних зразків.

Утім, мислителі і письменники, вчені і митці Ренесансу не стільки відроджували давнину, скільки закладали основи нової, гуманістичної, культури, що йшла на зміну середньовічній, феодально-церковній. Проте багато діячів тієї доби навіть цього не усвідомлювали — цілком очевидним значення їхньої діяльності стало пізніше, через кілька століть. Так, гуманісти мріяли «відродити» античну людину з властивим їй способом мислення і почуттів, а насправді створили новий ідеал людини, визначальними рисами якого стали універсальна освіченість, духовна свобода, гармонія розуму й почуттів.

Центром світу середньовічної людини був Бог, усе перебувало у залежності від нього, все існувало заради Бога і завдяки йому. А діячі Відродження в центр свого світу ставили людину, саме в пій вбачаючи найбільшу цінність і найвищу' мету буття.

Відтак провідною ідейною течією доби Відродження став гуманізм (від латинського humanus — «людський») — провідна ідейна течія доби Відродження. Гуманізмом пройнята ренесансна філософія і література, вся культура того часу. Для діячів Відродження людина вже не «хисткий човен», не «свічечка, яку гасить легкий подув вітру», а «вінець творіння», велика суспільна й духовна сила, здатна сама вершити свою долю.

Гуманістам довелося «виправдовувати» земне життя й людину з її земними клопотами, які середньовічна церква засуджувала як гріховні. Внаслідок цього «виправдання» прокинувся інтерес до пізнання світу і людини — пізнання як наукового, так і художнього. Коли середньовічні митці витлумачували явища навколишньої дійсності здебільшого як алегорії «вищих понять» та «божественних істин», то ренесансні художники вбачали свою мету саме в правдивому змалюванні цих явищ.

Доба Відродження стала епохою пишного розквіту поезії, зокрема ліричної. Гуманістична поезія оспівувала людину, розкривала багатство її внутрішнього світу, обстоювала її право на радість і щастя в земному житті.

ФРАНЧЕСКО ПЕТРАРКА

 

1304-1374

Перший видатний італійський гуманіст Франческо Петрарка народився 20 липня 1304 р. в невеликому містечку Ареццо, неподалік від Фло-ренції. Його батько був небагатим флорентійським нотаріусом, другом та однодумцем Дапте — геніального поета Італії.

Незабаром після народження Петрарки родина змушена була перебратися в Пізу, а в 1312 р. — на південь Франції, в Авіньйон. Вищу освіту поет здобував у Монпелье, а потім — у Болонському університеті, студіюючи право. Після смерті батька у 1326 р. юнак залишив зигіверситет і прийняв у Авіньйоні духовний сан, що забезпечило сякі-такі статки. Там же трапилася подія, яка відіграла знаменну роль у його житті та творчості: в церкві св. Клари Петрарка побачив молоду жінку, палке кохання до якої стало для нього джерелом поетичпого натхнення і принесло йому славу «співця Лаури».

Згодом, втомившись від марнот авіньйонського життя, поет усамітнився у своєму маєтку, займаючись лише творчістю і науковими студіями. Його слава як поета і вченого зростала. У квітні 1341 р. Петрарка був увінчаний лаврами в Римі, на Капітолійському пагорбі.

Незабаром поет остаточно переїхав до Італії. Протягом останніх двадцяти років життя творча активність Петрарки не спадала. Саме у цей період він створив знамениту збірку «Канцоньєре», алегоричну поему «Тріумфи», кілька трактатів тощо.

Більшу частину літературної спадщини Петрарки становлять латипомовпі твори, з-поміж яких вирізняється незакіпчена героїчна поема «Африка», твір, пройнятий ідеєю, гостро актуальною для тогочасної Італії, — необхідністю створення могутньої держави. Але вершинним твором Франческо Петрарки, безперечно, стала «Канцоньєре» («Книга пісень») — збірка віршів італійською мовою. Пращо над цією збіркою він розпочав ще в 30-і роїш, а закінчив незадовго до смерті. Дев’ята і найповніша редакція «Канцоньєре» містить 365 віршів (за кількістю днів у році), що належать до різних ліричних жанрів: 317 сонетів, 29 канцон тощо. Поет поділив збірку па дві частини: перша — «На життя мадонни Лаури», друга — «На смерть мадонни Лаури». Головна тема збірки — кохання поста до Лаури. Творчість видатного італійського поета справила великий вплив на всю європейську літературу. Перші згадки про Петрарку в давньоукраїнській літературі датуються кінцем XVI ст.

ІЗ «КНИГИ ПІСЕНЬ»

СОНЕТ №61

Благословенні будьте, день і рік,

І мить, і місяць, і місця урочі,

Де спостеріг я ті сяйливі очі,

Що зав’язали світ мені навік!

Благословен вогонь, що серце пік,

Солодкий біль опечаленої ночі І лук Амура, що в безоболоччі Пускав у мене стріл ясний потік!

Благословенні будьте, серця рани І вимовлене пошепки ім’я Мосї донни — ніжне і кохане,

І ці сторінки, де про неї я

Писав, творивши славу, що не в’яне, —

о

И ти, неподільна радосте моя!

Переклав з італійської Дмитро Павличко

СОНЕТ №132

Як не любов, то що це бути може?

А як любов, то що таке вона?

Добро? — Таж в ній скорбота нищівна.

Зло? — Але ж муки ці солодкі, Боже!

Горіти хочу? Бідкатись негоже.

Не хочу? То даремна скарг луна.

Живлюща смерте, втіхо навісна!

Хто твій тягар здолати допоможе?

Чужій чи власній волі я служу?

Неначе в просторінь морську безкраю,

В човні хисткому рушив без керма;

Про мудрість тут і думати дарма —

Чого я хочу — й сам уже не знаю:

Палаю в стужу, в спеку — весь дрижу.

Переклав з італійської Дмитро Паламарчук

ВІЛЬЯМ ШЕКСПІР

 

 

1564-1616

Ім’я геніального англійця Вільяма Шекспіра — драматурга і поета — золотими літерами вписане в історію світової культури. Його п’єси досі входять до репертуарів найкращих театрів, роль Гамлета вважають за честь зіграти найкращі актори будь-якої країни. Творчості найвидатнішого драматурга в історії людства присвячені тисячі книг, зокрема понад 4500 книг порзчиують проблему: хто був автором безсмертних творів — сам В. Шекспір чи хтось інший (претендентів на сьогодні налічується аж 58).

Як це не дивно, але про життя драматурга відомо дуже мало — лише найважливіші дати і факти. Народився він у квітні 1654 р. у Стратфорді-на-Ейвоігі в родині торговця й чинбаря. Вільям навчався у місцевій «граматичній» школі, де викладалися класичні мови, міфологія та історія. Коли в місті виступали мандрівні актори, захопленішого глядача та шанувальника, аніж Вільям Шекспір, годі було й знайти. В 16 років він почав працювати, щоб допомогти батькові, а у 18 років уже створив свою сім’ю.

Точно не ВІДОМО, чому В двадцятитрирічиому ВІЦІ ВІН ПОКИІІЗ'В рідне місто і подався в Лондон, де, як твердять деякі джерела, спочаткз' заробляв на кз'сень хліба тим, що пильнував біля театру коней аристократів, а потім став суфлером й актором «Глобуса».

Оскільки театр потребував нових п’єс, то Шекспір разом з акторами «Глобуса» переробив кілька п’єс іпших авторів, а потім почав створювати свої. Талант його привернув увагу вельможного аристократа графа Саутгемптона. Проте це знайомство не зробило Шекспіра салонним віршописцем — він обрав нелегку працю драматурга, присвятив свій талант театрові та людям. Шекспір не переставав наполегливо вчитися. В самоосвіті йому допомагала 43'дова пам’ять.

 

Драми Шекспіра ставали дедалі популярнішими, що пе могло не спричинити заздрості освічених драматургів, так званих «університетських умів». До їхньої критики та глузування драматург ставився зі спокійною гідністю, притаманною великим талантам.

 

Протягом століть точилися гострі дискусії та суперечки з приводу літературної спадщини Шекспіра. Завдяки наполегливості вчених, дослідників, паз'ковців встановлено так званий «шекспірівський канон», куди ввійшли ті твори, які напевне написав сам Шекспір, а це — 37 п’єс, 2 поеми, 154 сонети. Однією з пайвідо-міших п’єс драматурга досі залишається драма «Ромео та Джульетта». «Сумніших оповідей пе знайдете, ніж про любов Ромео і Джульєтти»,— так закінчується п’єса, яка й донині не сходить з театральної сцени. Хоча злість та ненависть убили світле молоде почуття, але своєю смертю юні герої перемогли.

Помер Шекспір 23 квітня 1616 р. — в день свого народження. Похований він у місцевому храмі, як один з найшановаиіших громадян Стратфорда.

Українські переклади В. Шекспіра відомі з середини XIX ст. Найповніше (шеститомне) видання творів письменника українською мовою побачило світ у 80-х роках XX ст. Туди увійшли високохудожні переклади М. Рильського, Бориса Тена, М. Бажана, В. Мисика, Д. Паламарчука та ін.

№66

Я кличу смерть — дивитися набридло На жебри і приниження чеснот,

На безтурботне і вельможне бидло,

На правоту, що їй затисли рот,

На честь фальшиву, па дівочу вроду Поганьблену, на зраду в пишноті,

На правду, що підлоті иавдогоду В бруд обертас почуття святі,

І на мистецтво під п’ятою влади,

І на талант під наглядом шпика,

І на порядність, що безбожно краде,

І на добро, що в зла за служника!

Я від всього цього помер би нині,

Та як тебе лишити в самотині?

Переклав з англійської Дмитро Павличко

№116

Не буду я чинити перешкоди Єднанню двох сердець. То не любов,

Що розцвіта залежно від нагоди І на віддаленні згасає знов.

Любов — над бурі зведений маяк,

Що кораблям шле промені надії,

Це — зірка провідна, яку моряк Благословляє в навісній стихії.

Любов — не блазень у руках часу,

Що тне серпом своїм троянди свіжі —

І щік, і уст незайману красу.

Той серп любові справжньої не ріже.

Як це брехня — я віршів ие писав,

І ще ніхто па світі не кохав.

Переклав з англійської Дмитро Паламарчук

My mistress' eyes are nothing like the sun;

Coral is far more red than her lips' red;

If snow be white; why then her breasts are dun;

If hairs be wires, black wires grow on her head.

I have seen roses damasked, red and white,

But no such roses see I in her cheeks,

And in some perfumes is there more delight Than in the breath that from my mistress reeks.

I love to hear her speak, yet well I know That music hath a far more pleasing sound;

I grant I never saw a goddess go -

My mistress when she walks treads on the ground.

And yet, by heaven, I think my love as rare As any she belied with false compare.

№130

(підрядковий переклад)

Очі моєї коханої зовсім не схожі па сонце,

Корал значно червоніший, аніж червоний колір її губ, якщо сніг — білий, то чому тоді її груди темного кольору; якщо волосся порівнювати із дротом,

то в неї на голові росте чорний дріт.

Я бачив дамаські троянди, червоні і білі, проте жодних трояпд я не бачу у її щоках, і с аромати приємніші, ніж дух, що йде від моєї коханої.

Я люблю слухати, як вона говорить,

і все ж мені добре відомо, що в музики значно приємніший звук. Визнаю, що ніколи не бачив, як ходять богині, моя ж кохана, коли ходить, важко ступає по землі. ⁸³

її очей до сопця не рівняли,

Корал ніжніший за її уста,

Не білосніжні пліч овали,

Мов з дроту чорного коса густа.

Троянд багато зустрічав я всюди,

Та на її обличчі не стрічав,

І дише так вона, як дишуть люди,

А не конвалії між диких трав.

І голосу її рівнять не треба До музики, милішої мені,

Не знаю про ходу богинь із неба,

А кроїш милої — цілком земні.

І все ж вона — найкраща поміж тими,

Що славлені похвалами пустими.

Переклав з англійської Дмитро Паламарчук

1.    Які факти з біографії В. Шекспіра є достеменно відомими? Чому виникло так зване «шекспірівське» питання?

2.    На які періоди умовно поділяють творчість Шекспіра?

3.    Яке місце у літературній спадщині знаменитого драматурга займають сонети?

4.    Намалюйте усний портрет центрального образу — таємничої незнайомки, «смаглявої леді» сонетів Шекспіра.

5.    Які художні засоби використовує поет для створення образу коханої?

6.    Уважно перечитайте сонет №66. Яка з вад, перелічених у ньому, викликає у вас найбільшу огиду? Чому?

7.    Котрий із сонетів Шекспіра вам найбільше сподобався? Вивчіть його напам'ять.

8.    Намалюйте усний портрет центрального образу — таємничої незнайомки, «смаглявої леді» сонетів Шекспіра.

9.    Порівняйте оригінал, підрядковий і художній переклади сонета №130. Як ви вважаєте, чи вдалося перекладачеві адекватно відтворити його ідейно-художній лад? Спираючись на підрядник, спробуйте створити свій варіант художнього перекладу.

РОМЕО І ДЖУеЛЬЄТТА

( Скорочено)

ДІЙОВІ ОСОБИ

Ескал,    князь Веронський.

Паріс,    молодий дворянин, родич князя.

Монтеккі і

Капулетті / ^{глави двох} ворогу*⁰⁴^ родин.

Старий,    дядько Капулетті.

Ромео,    син Монтеккі.

Меркуціо,    родич князя і друг Ромео.

Бепволіо,    небіж Монтеккі і друг Ромео.

Т і б а л ьт,    небіж синьйори Капулетті.

Брат Лоренцо,    чернець-фраицискаиець.

Брат Д ж о ванні,    чернець того ж ордену.

Балтазар,    слуга Ромео.

Самсон і

Грегорі / слуги Капулетті.

П ’ с т р о,    слуга Джульсттиної мамки.

Абрам,    слуга Монтеккі.

Аптекар.

Трос музикантів.

Паж Паріса.

Паж Меркуціо.

Стражник.

Синьйора Монтеккі,    дружина Монтеккі.

Синьйора Капулетті,    дружина Капулетті.

Джульетта,    дочка Капулетті.

Мамка Джульстти.

Веронські городяни, родичі обох родин, маски, носії смолоскипів, пажі, сторожа,

вартові та слуги.

Хор.

Дія відбувається у Вероні, початок п’ятої дії — в Мантуї.

Пролог Входить Хор.

Хор    Однаково шляхетні дві сім’ї

В Вероні пишній, де проходить дія,

Збз'вали в ворожнечі дні свої.

Аж враз кривава скоїлась подія.

Коханців двое щирих, запальних Ворожі ті утроби породили;

Нещастя сталося у сім’ях тих, —

Вони одвічні звади припинили.

Життя коротке і сумну любов,

Трагічну смерть, що потрясла родини,

Як змила ту ненависть чиста кров,

Ми вам покажемо за дві години.

Даруйте нам недоліки пера,

Всі хиби виправить старанна гра.

Хор виходить.

ДІЯ ПЕРША

Сцена 2

Верона. Вулиця.

Входять Капз'летті, Паріс і слуга. Капулетті    Так, нас обох — Монтеккі і мене —

Покарано, щоб в злагоді жили.

Старим, як ми, здасться, це й не важко. Паріс    Обидва ви однаково достойні;

І дуже жаль, що ваша ворожнеча Тривас довго так. Синьйоре мій,

Яку ж мені ви відповідь дасте? Капулетті Я повторю вам те, що ви вже чули:

Не знає світу донечка моя —

Ще й чотирнадцяти пема їй літ.

Нехай в красі ще двоє літ зів’яле,

І стале на порі дитя кохане.

Паріс    Я матерів щасливих знав молодших...

Капулетті    Тому вони і в’януть надто рало!

Дітей моїх поглинула могила, її одпу лиш небо зберегло.

Ви серце дівчини скоріть, Парісе,

Це все, що треба иам, щоб ми зійшлися. Чого вона собі, я їй бажаю І радо вас обох благословляю.

Сьогодні свято у моєму домі;

Зберуться рідні, друзі і знайомі,

Всі ті, кого люблю я і шалую.

 

Бажаним гостем бути вас прошу я.

В цю ніч засвітять зорі нам земні Ясніш за ті, що сяють в вишині.

Як втішно юнаку, що сад цвістиме,

Що квітень хиряву прогонить зиму,

Відчуєте і ви всю втіху свята,

І вас почнуть красуні обступати.

Дивіться, слухайте, спостерігайте,

Найкращій з них свої чуття віддайте.

Дочка моя теж буде поміж тими, її краса — ніяка перед ними.

Ходім зі мною! Ти ж біжи, шукай,

По всій Вероні всіх оповіщай,

Хто в списку е.

(Дав слузі папір)

Ти мусиш їх прохати До нас на свято нині завітати.

Капулетті й Паріс виходять.

Сцена 5

Зала в домі Капулетті.

Музиканти чекають. Входять слуги з серветками.

Входять Капулетті, синьйора Капулетті,

Джульетта, Тібальт з іншими членами родини, гостями й масками.

Капулетті    Прошу ласкаво! Хто із дам не мас.

На ніжках мозолів, танцюйте з нами!

Хе-хе, голубоньки! Котра ж синьйора Відмовиться тепер від танців? Ну ж бо!

Як хтось з красунь маніжитись почне,

Я присягну', що мозолі на ніжках!

Що скажете, чи добре вас піймав?

Вітаю щиро вас, мої синьйори.

Був час, колись і я ходив у масці І шепотів па ніжне вушко дамі Присмне щось. Мину'ло, все минуло!

Ласкаво прошу' вас, заходьте, любі!

Ну, грайте ж, музиканти! Місця! Місця!

До танцю ж бо дружніше, синьйорини!

Як вчасно несподівана розвага!

Сядь, добрий мій кузене, відпочинь.

Для мене й вас вже танців дні минули... Коли останній раз були ми в масках? Старий Кап. Та, мабуть, буде років з тридцять тому... Канулетті    Е, ні, не так давно, не так давно!

Було це на весіллі у Лученцо,

На Трійцю саме, як 63'ли ми в масках, Відтоді збігло літ із двадцять п’ять. Старий Кап. Ні, більше, більше. Син його старіший;

Синьйоре мій, йому уже за тридцять. Канул етті Та де там! Що ви кажете! Він був Тому два роїш ще неповнолітній.

Ромео    (до свого слуги)

Хто синьйорина та, що подас Свою прекрасну руку кавалеру?

Слуга    Не знаю я, синьйоре.

Ромео    Померкли смолоскипи    перед нею!

І світить вродою вона своєю На щоках ночі — діамант ясний У вусі мавра; скарб цей дорогий І для землі, і для життя сія.

Вона — омріяна любов моя! її оточують прекрасні дами,

Вона ж між них — голубка міяс галками! Коли танок закінчать вже, саму За ніжну ручку я її візьму,

І щастя неземне тоді відчую...

Чи ж я коли любив? Чи ще люблю я?

О ні! Зрікайтеся, брехливі очі!

Не знали ви краси до цеї ночі!

Тібальт    По голосу це мусить буть Монтеккі.

Мою рапіру, хлопче! Як! Цей раб Наважився прийти в блазенській масці, Щоб глузувати з нашого бенкету?

Ні, честю роду я клянусь, за сміх Убить його, вважаю я, не гріх!

Канул етті Чого це ти бушуєш таї?, небоже?

Тібальт    Таж, дядьку, тут Монтеккі. Тут наш ворог.

Негідник цей зумів сюди пробратись, — Над нашим святом хоче насміятись! Капулетті    Ромео тут?

Тібальт    Так, він, негідник, тут.

Капулетті    Спокійно, друже. Не чіпай його.

Поводиться віл ввічливо й шляхетно.

Сказати правду, вся Веропа славить Його за честь, за виховання добре.

За всі скарби Верони я не дам Його в моїй господі зневажати.

Тому вгамзшся й не звертай уваги —

Так хочу я. Коли мене шануєш,

Розвеселись, кинь хмурити чоло,

Бо хмуритись па святі непристойно.

Тібальт    Пристойно, бо на святі в нас негідник.

Його я не стерплю.

Капулетті    Терпіть примушу!

Ти чз'в, хлопчиську? Стерпиш! Я сказав!

Хто тз'т господар? Я чи ти? Іди!

Не стерпить він! О Болю мій! Ну й ну!

Він хоче всіх моїх гостей збентежить!

Bin козиритися надумав! Гляньте!

Тібальт    Але ж це сором, дядьку!

Капулетті    Як це? Як це?

Зухвалий ти хлопчисько! Сором?.. Годі!

Гляди, щоб потім ти не жалкував.

Відомо, щодо чого... Ти диви!

Знайшов коли перечити мені!

Так, дітки, так! Чудово! Ти невіглас!

Не галасуй, а то... Гей, світла, світла!

Приборкаю тебе! Жвавіше, друзі!

Тібальт    Мій дух скорився й змовк, я ж не змовчу.

Від гніву й сорому я весь тремчу!

Це вторгнення зухвале стерплю нині,

Та згодом в жовч обернеться терпіння!

Виходить.

Ромео    (до Джульєтти)

Коли торкнувсь рукою недостойно І осквернив я цей олтар святий¹,

Уста — два пілігрими — хай пристойно ЦІЛуПКОМ ІІІЖПИМ змиють гріх тяжкий^{84 85}.

 

Джульетта О пілігриме, в тім гріха немає —

З молитвою торкатись рук святих: Такий привіт нам звичай дозволяє. Стискання рук — то поцілунок їх. Ромео    Але, крім рук, ще дано й губи їм...

Джульетта Так, для молитви, любий пілігрим... Ромео    О, то дозволь мені, свята, й устами

Молитися побожно, як руками! Джульетта Нас незворушно рухають святі.

Ромео    Не рухайся ж, дай відповідь мольбам!

Цілує її.

Твої уста очистили мій гріх...

Д жу л ье тт а    Взяли твій гріх мої уста з твоїх.

Ромео    Мій гріх?.. В твоїх словах я докір чую!

Верни ж мій гріх.

Знову цілує її.

Д жульстта    Мов з книги ти цілусш...

Мамка    Вас просить ваша мати, сипьйорипо.

Ромео    А хто у неї мати?

Мамка    Що, юначе?

Таж господиня в домі цім вона.

Така вже добра папі, мудра й чесна,

Я викохала донечку її,

З якою щойно розмовляли ви.

Скажу вам чесно: хто її здобуде — Здобуде той повнісінький гаман. Ромео    Що? Капулетті?.. Ох! Де ж вороття?..

У ворога в руках мос життя!

Б е и в о л і о    Ходім, ходім! Жарт видався на славу!

Ромео    Ох, я боюсь — кінчається забава.

Капулетті    О ні, синьйори! Рано ще, не йдіть!

Ось слз'ги вже розносять частування. Таки йдете? Ну, дякуємо вам! Синьйори благородні, вам спасибі!

Гей, смолоскипів! Ну, добраніч вам!

(До старого Капулетті)

А ми до ліжка... Чорт! Таки пізненько!.. Стомився я...

Виходять усі.

ДІЯ ДРУГА

Пролог

Входить хор.

Хор    Кохання давне впало, смертю зжерте,

Натомість юний пломінь запалав; Ладен за першу він любов померти,

Та над усе Джульетту покохав.

Ромео любить, ця любов взаємна,

Та певності в собі вій ие знайде!

Він ворога блага, вона ж таємно Принаду з вудки згубної краде.

Як ворог давній, він ввійти не сміє З вітанням ніжним до коханки в дім.

Не мас також жодної надії И вона па те, щоб бачитися з ним.

Час їх з’єднає, сили дасть кохання,

И солод id втіхи зменшать їх страждання.

Виходить.

Сцена 1

Верона. Фрзтстовий сад Капулетті.

Входить Ромео.

Ромео    Сміється з шраму той, хто ран не мав.

Вгорі, край вікна, з'являється Джульетта.

Та тихо! В тім вікні сяйнуло світло!

Там схід, сама ж Джульетта — ясне сонце!

Зійди ж, прекрасне сонечко, і сяйвом Блиск заздрісного місяця убий!

Вій і без того зблід, віп занедужав Від прикрості, що ти — його служниця,

А все ж затьмарила його красою.

Тож не служи ревнивцеві блідому!

Весталчин⁸⁶ одяг, бляклий, зеленавий Лише безумці носять. Скинь його!

Он владарка моя, моє кохання!

Дізналася б вона, як я люблю!

Вона заговорила? Ні, мовчить...

Ну що ж. Нехай. Адже говорять очі.

Я відповім... Який-бо я зухвалець.

Ні, не до мене очі ці говорять.

Дві зірки найяскравіші на небі Десь мають пильні справи і повинні На час покинути небесні сфери

И очам її свос благання шлють —

За пих тим часом сяяти в блакиті.

О, що, коли б і справді тії очі На небі сяли, зорі ж — на обличчі? Обличчя ясні зорі ті затьмили б,

Як сонечко — ліхтар; та з неба ж очі Лити б такі потоки променисті,

Що всі пташки співати почали б, Подумавши, що то вже сходить сонце! На руку ось схилилась край віконця, Притиснувши долоню до щоки...

Якби мені за рукавичку 63'ти І доторкатись до щоки її!

Д жуль є тт а    О лишенько!

Ромео    Вона заговорила...

Мій світлий ангеле, мов ясні далі,

Ти слеш наді мною серед ночі,

Як легкокрилий посланець небес Перед очима вражених людей,

Що, голови закинувши, слідкують,

Як серед хмар лінивих він ширяс І по ефіру грудях чистих плава. Джульетта    Ромео! О, навіщо ти Ромео?

Зміни свое ім’я, зречися батька;

Як ні, то присягни мені в коханні,

І більше я не буду Капулетті.

Ромео    (вбік)

Послухать — чи відповісти відразу?

Д жульетта    Лише твоє ім’я — мій ворог лютий;

А ти — це ти, а зовсім не Монтеккі...

Що с Монтеккі? Таж чи так зовуть Лице і плечі, ноги, груди й руки?

Або якусь частину тіла іншу?

О, вибери собі нове ім’я!

Та що ім’я? Назви хоч як троянду,

Не зміниться в ній аромат солодкий! Хоч як назви Ромео — він Ромео. Найвища досконалість все ж при ньому. Хоч би він був і зовсім безіменний...

О, скинь же, скинь свое ім’я, Ромео! Воно ж не с тобою, і взамін Візьми мене усю!..

Ромео    Ловлю на слові!

Назви мене коханим, і умить Я вдруге охрещусь і більш ніколи Не буду зватися Ромео.

Джульетта    Хто ти,

Що, притаївшись під серпанком ночі,

Мою підслухав таїпу сердечну?

Ромео    Яким ім’ям назвать себе — не знаю.

Своє ім’я ненавиджу я сам!

Свята моя, адже ж воно — твій ворог.

Я б розірвав його, коли б воно Написане стояло па папері!

Джульетта Мій слух не похопив ще й сотні слів Із уст твоїх, а голос я впізнала:

Хіба ти пе Ромео, не Монтеккі?

Ромео    О пі, свята, зпай: що не те й не інше,

Якщо вони для тебе осоружні.

Джульетта Як ти зайшов сюди, скажи, й навіщо?

Як міг ти перелізти через мур?

Адже високий вій і неприступний.

Згадай-ио, хто ти: смерть тебе спіткає,

Як з наших хто тебе застане тут.

Ромео    Кохання принесло мене на крилах,

І не змогли цьому завадить мури;

Кохання може все і все здолає, —

Твоя рідня мені не перешкода.

Джульетта Вопи тебе уб’ють, коли побачать.

Ромео    В очах твоїх страшніша небезпека,

Ніж в двадцяти мечах. Поглянь лиш ніжно — И мені ненависть їхня не страшна. Джульетта О, не хотіла б я нізащо в світі,

Щоб тут вопи побачили тебе!..

Ромео    Своїм плащем мене прикриє ніч.

Та, як пе любиш ти, —

нехай знаходять...

Хай краще смерть від лютої злоби,

Ніж довгий вік без ніжності твоєї. Джульетта Хто показав тобі сюди дорогу?

Ромео    Моя любов! Вона мене павчила,

Дала мені пораду, я ж за те

Позичив їй очей. Я пе моряк,

Та будь від мене ти хоч так далеко,

Як щонайдальший берег океану,

Я б зважився такий здобути скарб! Джульетта Моє лице ховає маска ночі,

Але на пім пала дівочий стид,

Що ти в що ніч мої слова підслухав.

Хотіла б я пристойність зберегти,

Від слів своїх відмовитись хотіла б,

Хотіла б я... та годі прикидатись!

Мене ти любиш? Знаю, скажеш: «Так...» Тобі я вірю, з мене досить слова.

0,    пе клянись! Зламати можеш клятву: Недурно ж кажуть, що з -любовних клятв Сміється сам Юпітер. О Ромео!

Скажи, якщо ти любиш, правду щиру. Коли ж вважаєш — переміг мене Занадто швидко, я тоді насуплюсь,

Скажу уперто: «Ні!», щоб ти благав. Інакше — ні, нізащо в світі! Ні!

Так, мій Монтеккі, так, я нерозважна

1,    може, легковажною здаюсь...

Повір мені, і я вірніша буду,

Ніж ті, що хитро удають байдужість.

І я б могла байдужою здаватись,

Якби зненацька не підслухав ти Любов мою й слова мої сердечні...

Пробач мені, мій любий, і пе думай,

Що мій порив палкий — це легковажність: Мою любов відкрила темна ніч.

Ромео    Клянусь цим місяцем благословенним,

Що сріблом облива верхи дерев... Джульетта    О, не кляпися місяцем зрадливим,

Який так часто змінює свій вигляд,

Щоб не змінилася твоя любов!

Ромео    То чим я поклянусь?

Джульетта    Не треба зовсім.

Або, як хочеш, поклянись собою —

Душі моєї чарівним кумиром, —

І я повірю.

Ромео    Серця почултям...

Джульетта    Hi, не клянись! Хоч ти — едина радість,

Та не па радість змовини пічні...

Все сталось несподівано занадто —

Так швидко, так раптово й необачно,

Як блискавка, що блисне й раптом зникне Ледь встигаємо сказати: «Он сяйнуло!» Добраніч, любий! Теплий подих літа Нехай що бруньку ніжного кохання Оберне в пишну квітку запашну,

Коли з тобою зійдемося ще раз.

Добраніч! Хай у тебе переллється Той мир, що вщерть моє сповняє серце! Ромео    Без нагороди так мене й покинеш?

Джульетта Якої ж нагороди хочеш ти?

Ромео    Повинна ти в коханні присягти.

Джульетта Я присяглась раніш, ніж ти просив,

Проте я хтіла б клятву ту забрати!

Ромео    Забрати клятву? О, навіщо, люба?

Джульетта Щоб бути щедрою і знов віддати.

Таж я того жадаю, що вже маю:

Як море, доброта моя безкрая,

Як море, дна не має і любов,

Що більше їх я віддаю тобі,

То більше їх у мене зостається, —

А їм немає меж...

Мамка кличе за сценою.

У домі гамір!

Прощай, мій любий!.. Няню, я іду!

Не зрадь мене, Монтеккі мій коханий. Хвилину почекай, я повернусь.

Виходить.

Ромео    О, піч свята! Благословенна ніч!..

Таж ніч тепер... А що, як все це сон? Такий солодкий соп, що я боюсь —

Він не обернеться ніколи в дійсність. Знову з’являється Д жул ь є тт а. Джульетта Три слова ще, Ромео, й на добраніч!

Якщо любов твоя до мене щира І хочеш ти зі мною взяти шлюб,

То взавтра сповісти мене про це,

І я пришлю по відповідь когось,

Де і коли ти хочеш повітатись;

Тобі до піт складу я свою долю —

З володарем піду хоч на край світу!

Мамка    (за сценою)

0    синьйорино!

Джульетта Я йду! Як ти не будеш з чистим серцем,

Тоді благаю...

М а м к а    (за сценою)

Синьйорино!

Джульетта    Зараз!

...Облиш мене і більше не приходь,

Зостав мене на самоті з журбою.

То взавтра я пришлю.

Ромео    Душі спасінням...

Джульетта    Сто тисяч раз тобі привіт!

Виходить.

У вікні знову з 'являється Джульетта.

Джульетта Ромео, стій!.. О, стій! Якби мені Сокольничого голос, щоб назад Змогла я сокола мого вернути!

Неволі голос надто слабосилий,

А то б я потрясла печеру Ехо⁸⁷,

И повітря б голос більш, ник я, захрип,

Повторюючи це ім’я невпинно:

«Ромео, де ти? Де ж ти, мій Ромео?!»

Ромео    То кличе знов мене моя душа!

Бринять, як срібло, голоси коханців

1    солодко скрашають тишу ночі, —

Мов ніжна музика милує вухо!

Джульетта    Ромео!

Ромео    Люба!

Д жул ь є т т а    Милий, завтра вранці

Коли прислать до тебе посланця?

Ромео    Найкраще о дев’ятій.

Д жу л ье тта    Не спізнюсь.

Мов двадцять літ чекать тії години!

Забула я, чого тебе вернула...

Ромео    Дозволь зостатись, доки ти згадаєш.

Джульетта Но 63'ду згадувать, щоб ти зостався,

Та не забуду, як з тобою любо!

Ромео    Зостанусь я, щоб ти за все забула,

Забуду й сам, що е десь інший дім. Джульетта Світає... Хтіла б я, щоб ти пішов,

Але не далі, аніж птах отой,

Який літає на шовковій питці.

Пустунка дівчинка його відпустить,

Як бідолашного в кайданах в’язня,

о

И відразу знов назад за нитку тягне, Ревнуючи до волі ту пташину.

Ромео    Хотів би птахом бути я твоїм!

Джульетта І я, мій любий, теж цього хотіла б,

Та ласками замучила б тебе...

Прощай, прощай! Тяжкий час розставання... О, стільки в нім солодкого страждання,

Що все прощалася б, хоч і світає!

Виходить.

Ромео    Тебе хай сон і спокій повиває!

Як хтів би я тим сном спокійним бути,

Щоб тут в солодких мріях все забути! Тепер до келії отця святого —

Почуть пораду хочз' я від нього.

Виходить.

Сцена 5

Келія брата Лоренцо.

Входять брат Лоренцо й Ромео.

Брат Лоренцо Хай небо шлюб оцей благословить,

Щоб потім нас не покарало горем!

Ромео    Амінь, амінь! Нехай приходить горе, —

Не зможе переважити воно Тієї радості, що за хвилину Переживу я серцем біля неї.

З’єднай лиш нам святим обрядом руки;

И хай прийде згз'бниця кохання — смерть, Аби я встиг назвать її своєю!

Брат Лоренцо Бзфхливі радощі страшні, мій сину,

Бо часто в них бурхливий і ганець, їх смерть у торжестві, вони ж бо гинуть,

Як порох і вогонь, у поцілунку.

І найсолодший мед гидким здається, Бо надто вже солодкий. Віл псує Надмірністю своею апетит.

Люби, та міру знай, і ти найдовше Любитимеш. Хто надто поспішає — Спізняється, як той, що зволікає.

Входить Джульетта.

Ось і вопа! Така легка нога По нлитах цих ще зроду не ступала. Коханці пройдуться по павутинці,

Яка літає літом у повітрі,

І не впадуть. Так, суєта легка!

Джульетта Добривечір, духовний отче мій!

Брат Лоренцо За нас обох подякує Ромео.

Джульетта Я і його вітаю, бо інакше

Нема за що складать мені подяку.

Ромео    Джульєтто люба! Коли в тебе в грудях

Від щастя серце б’ється так, як в мене, І можеш краще виявити радість, Знайди слова, яких мені бракує,

І всолоди повітря навкруги Ласкавим подихом своїм, нехай Мелодія чз'дова слів твоїх Змалює те блаженство чарівне,

Яке ми відчуваєм в що хвилину.

Джульетта Любов багата ділом — не словами, — И пишається собою без прикрас.

Той, хто свої скарби злічити може,

Той лиш жебрак. Але моя любов Така велика й так зросла безмежно, Що я злічить не можу й половини її скарбів...

Брат Лоренцо    Ходім! Святий обряд

Благословить вас. Я ж бо вас тепер На самоті нізащо не покину,

Аж доки не зіллю вас в плоть єдину.

Виходять.

ДІЯ ТРЕТЯ Сцена 1

Верона. Міський майдан.

Входять Меркуціо, Бенволіо, паж та слуги.

Бенволіо    Ходім звідсіль, прошу тебе, Меркуцьйо!

День душний, і гуляють Капулетті.

Як стрінемось — без сварки не минеться,

Бо в дні жаркі кипить шалено кров.

Входять Тібальт та інші.

Бенволіо    Клянуся моею головою, сюди йдуть Капулетті.

Меркуціо    Клянусь моєю п’ятою, мені це байдужісінько.

Тібальт    Ідіть за мною! З ними хочу я

Поговорить! Добридень вам, синьйори!

Одному з вас сказать я маю слово.

Меркуціо    Одному з нас — і тільки слово? Додайте до цього слова ще

[цо-пебудь; наприклад, хай це буде слово й удар.

Тібальт    Я готовий, синьйоре, якщо ви дасте мені до цього привід.

Меркуціо    А ви хіба не можете знайти привід самі без того, щоб вам

його дали?

Тібальт    Меркуціо, ти співаєш в один голос із Ромео.

Меркуціо    Співаю в один голос! Що таке? Чи не хочеш ти часом зробити

і нас менестрелів? А якщо ми йсправді менестрелі, то стережися, бо ти нічого, крім дисонансів, від нас не почуєш! Ось мій смичок. Ви в мене зараз затанцює-ге, — він вас примусить! Сто чортів! Співаю в один голос!

Бенволіо    Ми тут говоримо на людній площі.

Знайдім затишніше для себе місце И образи розберім з холодним серцем Чи розійдімося. Тут очі скрізь!

Меркуціо    На те в людей і очі, щоб дивитись.

Мене ніхто не зрушить з місця, пі!

Тібальт    Синьйоре, мир! Мені он той послужить.

Входить Ромео.

Меркуціо    А що вій, ваш слуга? І, може, носить

Ліврею вашу! От коли б на поле Пішли ви й він за вами, — ну, тоді Готовий буде він вам послужити.

Тібальт    Ромео, я ненавиджу тебе,

Для тебе слова іншого й вітання Не можу я знайти, окрім «негідник»!

Ромео    Проте, Тібальте, в меие є причина

Любить тебе; вона тобі прощас Образливі слова. Я не негідник.

Прощай! Як бачу, ти мене не зиасш.

Тібальт    Хлопчисько! Не пробачити ніяк

Образ тяжких, що ти мені завдав!

Вернися ж і ставай мерщій до бою!

Ромео    Ніколи я тебе не ображав

І більш тебе люблю, ніж ти гадасш.

Але за віщо — зараз не скажу.

А через те, мій добрий Капулетті,

Чиє ім’я шаную так, як власне,

Не гарячкуй і з цього вдовольнись.

Меркуціо    О ти, покоро, підла і ганебна!

Alla stoccata⁸⁸ змиє вмить її.

Видобуває шпагу.

Тібальте! Щуролове! Гей, виходь!

Тібальт    Чого тобі від мене треба?

Мерку ціо    Шановний котячий владарю, я хоч}' відібрати лише одне

життя з ваших дев’ятьох. А згодом, сподіваюся, ви дозволите мені витріпати з вас і решту вісім. Чи зводите витягти вашу шпагу за вуха з піхов? Та швидше, а то моя раніше засвище над вашими вухами.

Тібальт    (видобуваючи шпагу)

До ваших послуг!

Ромео    Меркуціо, сховай рапіру в піхви!

Меркуціо    Синьйоре, прошу! Де ваше passado?

Б’ються.

Ромео    Бепволіо, вперед! Виймай рапіру,

Ми виб’єм разом зброю в них із рук!

О, сором вам, синьйори! Схаменіться!

Тібальт! Меркуцьйо! Князь заборонив На вулицях Верони колотнечу!

Тібальте, стій! Меркуціо мій добрий!

Тібальт і його спільники виходять.

Меркуціо    Я ранений...

Чума на ваші два роди! Вмираю.

А він утік? І то живий-здоровий?

Б е н в о л і о    Тебе поранено?

Меркуціо    Дурниця! Лиш

Подряпинка, та досить і того.

До паж мій? Хлопче, клич мерщій хірурга. Паж виходить.

Ромео    Кріпися, друже, рана неглибока.

Меркуціо й Бенволіо виходять.

Ромео    Найближчий родич князя

й друг мій щирий Прийняв за мепе тут смертельну ралу,

Бо честь мою заплямував Тібальт!

Отой Тібальт, з яким тому годину Породичався я! О найсол оділа!..

Моя Джульстто, це краса твоя Мене таким розніженим зробила, —

І честі сталь в душі розгартувала.

Входить Бенволіо.

Бенволіо    Ромео! О Ромео! Вмер Меркуцьйо!

Його безстрашний дух над хмари злинув, З презирством відвернувшись від землі! Ромео    О чорний день! Це лиш початок бід!

За ним кінець зловісний прийде вслід... Входить Тібальт.

Бенволіо    Сюди Тібальт скажений поспішає.

Ромео    Тібальт живий! Меркуціо — немає!..

Лети ж на небо, лагідна покірність!

Веди мене, вогпеппоокий гнів!

Візьми назад «негідника», Тібальте,

Якого ти в лице мені шпурнув!

Меркуціо іще душа витає Невисоко над головами в нас —

Чекає на твою, щоб взять з собою.

Чи ти, чи я, — котрийсь із нас повинен Рушати з нею в цю останню путь! Тібальт    Хлопчисько! Ти був тут із ним у парі,

То й далі будь із ним!

Ромео    Іще побачим!

Б’ються. Тібальт падає.

Бенволіо    Тікай мерщій, Ромео!

Збігається народ! Тібальта вбито!

Чого ж ти як укопаний стоїш?

Тікай: тебе па смерть засудить князь,

Якщо захоплять! Утікай скоріше!

Ромео    Я тільки блазень у руках фортуни!..

Беиволіо    Чого ж стоїш? Тікай мерщій, Ромео!

Ромео виходить.

Входять городяни і стражники.

1-й стражник Куди утік отой, що вбив Меркуцьйо?

Куди Тібальт, його убивця, втік? Беиволіо    Ось тут Тібальт.

1-й стражник    Синьйоре, підведись!

Ім’ям володаря, іди за нами!

Входять князь з почтом, Монтеккі, Капулетті з дружинами та інші.

Князь    Хто тут почав оцю мерзенну чвару?

Беиволіо    О князю паш! Слова мої печальні

Послухай про обставини фатальні.

Тут той лежить, кого убив Ромео За те, що він убив твого Меркуцьйо. Старий Кап. Тібальт! Мій небіж рідний! Братів син!..

О князю наш! Пролито кров його!..

Якщо ти справедливий, володарю,

За нашу кров Монтеккі кров пролий!

0    небіж, небіж!..

Князь    Бепволіо, скажи, хто бій почав?

Беиволіо    Тібальт, що від руки Ромео впав.

Ромео чемний був, просив подумать,

Що привід в них такий пустий для сварки, Загрожував і вашим гнівом теж.

Однак це все, — хоча і говорилось Спокійно, ввічливо й сумирно вельми,

Не спромоглось Тібальта вгамувати, Шалена вдача не скорилась; він Зоставсь глухий до мирних слів Ромео И своєї зброї гостру сталь направив Відважному Меркуціо у груди.

Той закипів, схопився теж за зброю,

1    розпочавсь між ними смертний бій. Меркуціо рукою однією

Від себе смерть завзято відбивав,

А другою він слав її Тібальту,

Який майстерно теж оборонявся. «Спиніться, друзі!» — закричав Ромео

І швидше слова смілою рукою Він вибив зіубну зброю їм із рук.

Та з-під його руки устиг Тібальт Уже вразить Меркуціо смертельно. Тібальт утік, а потім повернувся.

Вмить помстою Ромео запалав,

Бій спалахнув нараз, мов блискавиця!

Я ще не встиг вхопитися за зброю,

Як на землі лежав уже Тібальт, Поралений на смерть. А паш Ромео,

Його убивши, звідси вже тікав...

Нехай умру, коли я що збрехав! Синьйора Кап. Моитеккі родич це — вій сфальшував,

Із приязні неправду він сказав!

В тій чорній справі двадцять душ було, Одного вбито, як до звад дійшло. Владарю, вбивцю мусиш засудити! Тібальт сконав — Ромео теле не жити! Князь    Тібальта вбито — таж убив вій сам!

За смерть Меркуцьйо хто заплатить нам? Моитеккі    Ні, не Ромео мусить вам платити!

Він те зробив, що мав закон вчинити. Убивство друга вимага відплати, — Тібальта мз'сив смертю він скарати. Князь    За вчинок цей свавільний і злочинний

Вмить висланий він буде на чужину.

Від ваших чвар, запеклих і проклятих, Доводиться й мені тепер страждати.

Тут пролилася рідна кров моя,

И суворо винних покараю я.

Наразитеся на тяжку відплату И мою оплачете ви кревну втрату.

Не слухатиму жодних я прохань,

Оглухну я до ваших всіх благань! Облиште їх, затямте заборону:

Ромео мусить кинути Верону!

А то йому тут згаяна година Остання буде — винуватий згине. Звільнить майдан!

І труп мерщій прибрать! Не буду рішенця свого мінять:

Прощати вбивцям — це ж усе одно, Що з ними буть у вбивстві заодно! Виходять.

Сцена 5

Кімната Джульетта.

З’являються Ромео і Д жульєтта у вікні.

Джульетта Ти вже ідеш?.. До ранку ще далеко: Не жайворонок то, а соловей Збентежив вухо боязке твоє;

Він раз у раз там упочі співас МЬк віт граната. І повір мені, Коханий, любий мій, — то соловей. Ромео    То жайворонок, оповісник ранку, —

Не соловейко. Глянь, моя кохана! Дивися — он заграла вже зоря І облямовує промінням заздрим Завісу хмар ез'ворих там, на сході. Згасила піч світильники свої.

Веселий день стає уже навшпиньки, З-за верховин тумаппих визирас.

Піду — я житиму, залишуся — помру. Джульетта Те світло ще не денне... Вір, я знаю: То метеор, — його послало сонце,

Щоб смолоскипником служив тобі І осявав до Маптуї дорогу.

Тому побудь іще, не треба йти.

Ромео    Нехай мене захоплять, хай уб’ють!

Я буду радий, як цього ти хочеш.

Те сіре світло — ще не очі ранку, Блідий то відблиск Цінтії чола.

І то не жайворонка спів брипить У нас над головами, в вишині.

Мені зостатись легше, ніж піти. Приходь же, смерть!

Джульетта так бажає. Ми будем розмовляти, серце, так?

Ще маєм час. До ранку ще далеко. Джульетта Ні, ні, вже ранок! Ранок! Поспішай!

Іди! Мерщій тікай! Ти чуєш? Справді,

То жайворонок так співа невлад;

Яка огидна і фальшива пісня!

А кажуть — солодко співає він...

Та це брехня, бо нас він розлучас.

Ще чула — помінявся він очима Із жабою⁸⁹. О як би я хотіла,

Щоб з нею й голосом вій помінявсь!..

Це ж він обійми наші розірвав,

Він темну ніч, він і тебе злякав.

О, йди, іди мерщій! Уже світас.

Ромео    А лихо нас пітьмою огортає.

Входить мамка.

Мамка    Синьйоро!

Джульетта    Няню?

Мамка    Синьйоро, мати ваша йде до вас.

Світас вже, тож будьте обережні!

Виходить.

Джульетта    Впускай же день, вікно,    й візьми життя!

Ромео    Прощай, прощай! Один    лиш поцілунок,

І я спущуся.

Спускається.

Джульетта    Як? Ти вже пішов?

Моя любов! Мій муже! Друже мій!

Щодня і щогодини сповіщай.

Для мене днів багато у хвилині.

За цим рахунком буду я старою,

Коли побачу знов мого Ромео!

Ромео    Бувай! Нагоди я не омину,

Щоб привітать тебе, любов моя!

Джульетта    Ти думаєш, ми зійдемося знову?

Ромео    Так, певен я; а злигодні оці

Нам будуть потім спогадом солодким.

Джульетта    О Господи! Передчуття зловісне

В моїй душі віщує щось недобре...

Мені здасться, як стоїш внизу,

Немов ти мрець в глибокій домовині!..

Я бачу зле — чи й справді ти блідий?

Ромео    І ти також бліда, моя любов.

Прощай, прощай! Журба п’є нашу кров. Виходить.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА Сцена 1

Верона. Келія брата Лоренцо.

Входить Джульетта.

Брат Лоренцо Ох, знаю я твою біду, Джульєтто!

Що діяти — я ради й сам не дам...

Я чув, що мусиш ти в четвер вінчатись І шлюб отой відкласти неможливо. Джульетта    О, не кажи про це, коли не можеш

Мені сказать, як обминуть його!

Якщо твоя безсила зараз мудрість,

То мудрим рішення моє назви,

І мій кинджал пошле мені рятунок.

Бог нам з’єднав серця — мені й Ромео,

А ти нам, отче, руки тут з’єднав.

Раніше, ніж рукою оцією,

Що сам її Ромео ти віддав,

Я другий закріплю, новий союз,

Раніш ніж встигне зрадити це серце І другому воно себе віддасть,

Я знищу їх обох: і руку, й серце!

Нехай твій досвід і твої літа Мені порадять; а як ні — дивись!

Між мною і моїм великим горем Я посередником візьму кинджал.

Хай ніж оцей кривавий нас розсудить — Розв’яже з честю те, чого не зможуть Ні розум твій, ні досвід розв’язати.

Я прагну смерті... О, відповідай!

Якщо нема рятунку, то — прощай!

Брат Лоренцо Стій, дочко! Стій! Я бачу тінь надії, Рішучість одчайдушна тут потрібна.

Як той відчай, якому зараз ми Повинні запобігти. Слухай, дочко:

Якщо ти зважилась себе з'бити,

Аби за графа не виходить заміж,

То зважся ти лиш на подобу смерті, Щоб сором цей тяжкий тебе минув, Який штовха тебе в обійми смерті. Якщо ти згодна, — я допоможу. Джульетта О, краще, ніж виходить за Паріса, Звели мені стрибнути з тої вежі,

Або пошли мене в вертеп ЗЛОЧШІЦІВ, Або штовхни меие в кубло гадюче;

Чи до ведмедя хижого прикуй Або вночі замкни мене у склепі,

Де торохтять кістки страшних мерців, Де повно жовтих черепів беззубих,

Або в могилу свіжу поклади,

Мене з мерцем в один закутай саван... Все, все, про що я й слухати не можу, Щоб не тремтіти з жаху, — все зроблю Без страху, без вагання, щоб Ромео Знайшов в мені дружину незрадливу. Брат Лоренцо То слухай же, іди тепер додому, Весела будь і згоду дай па шлюб.

А взавтра, в середу, влаштуй все так, Щоб уночі самій зостатись в спальні:

З тобою няня завтра хай не спить. Візьми оцей фіал. Як ляжеш в постіль, Усю до краплі випий рідину.

І вмить тобі по жилах піде холод,

І летаргічний соп тебе скує,

Твій пульс замре; пі тіла теплота,

Ні дихання слабке — ніщо й ніколи Не викаже, що ти іще жива;

Троянди уст твоїх і щік зів’януть, Обернуться на попіл неживий;

Очей твоїх зачиняться враз вікна Так, ніби їх загородила смерть Від світла ясного життя; зомліє Все тіло в тебе так, иепаче мертве, ї ось в такій подобі смерті ти Пролежиш рівно сорок дві години

о

И прокинешся, як від солодких спів. Коли ж уранці прийде наречений,

Щоб розбудить тебе, ти будеш мертва.

Тоді тебе, як звичай наш велить,

В найкращім вбранні, у трз'пі відкритій Перенесуть у старовинний склеп,

Де здавна спочивають Капулетті.

Тим часом, доки спати будеш ти,

Я сповіщу про все листом Ромео;

Віл з’явиться сюди, і разом з ним Ми будем ждать пробудження твого,

И до Мантуї Ромео тої ж ночі Тебе з собою візьме. Вихід G.

І від ганьби тебе віл урятус,

Якщо несталість і жіночий страх Не стануть на заваді смілій справі. Джульетта О, дай же, дай! Не говори про страх! Брат Лоренцо Візьми і йди. Будь непохитна й дужа У рішенні своїм. Я надішлю До Мантуї ченця з листом негайно И про все твого Ромео сповіщу. Джульетта Любове, сили дай! У ній — рятунок. Прощай, мій отче!

Виходять.

ДІЯ П’ЯТА Сцена З

Кладовище. Склеп родини Капулетті. Ромео    Буває часто, люди перед смертю

Стають веселі! А в уяві свідків Це «передсмертна блискавка остання». Чи ж це «остання блискавка» й моя? Моя любове! О моя дружино!

Смерть випила твого дихання мед,

Та не змогла твоєї вроди взяти.

Ти не подолана. Рум’ ялець твій Ще на устах, на щоках пломеніє,

Ще смерті стяг блідий не тріпотить!

І ти, Тібальте, в савані кривавім?

Що міг би я для тебе більш зробити, Ніж те, щоб ця ж таїш рука, якою Завчасно втято молодість твою,

Так само знищила й твого убивцю?

Прости мені, кузене! Ох, Джульєтто,

Чому і зараз ти така прекрасна?

Подумать можна, що безплотна смерть У тебе закохалась, що якийсь Кістяк огидний тут тебе замкнув,

У темнім склепі, для утіх любовних!

Боюсь за тебе й залишусь тому З тобою тут. Ніколи я не вийду З цього похмурого палацу ночі.

Тут, тут зостанусь я із робаками,

Служницями твоїми. О, тепер Знайду я тут для себе вічний спокій І скину гніт моїх зловісних зір З замз'ченої й стомленої плоті!

Милуйтесь, очі, — це в останній раз!

Ви, руки, пригорніть її востаннє!

А ви, уста мої, дихання брамо,

Скріпіть навік священним поцілунком Довічну спілку зі скупою смертю!

Сюди, мій поводатарю гіркий!

Лихий стерничий, одчай духу лютий,

Розбий об скелі мій нещасний човен!

За тебе п’ю, моя любов!

П’є отруту.

О чесний

Аптекарю! Швидка твоя отрута...

Отак я з поцілунком умираю!..

Падає.

З другого боку кладовища входить брат Лоренцо з ліхтарем, ломом і заступом. Брат Лоренцо Святий Франціску, поможи мені!

Вже стільки раз мої старечі ноги Спіткнулись об могили цеї ночі...

Хто тут?

Балтазар    (виходячи наперед)

Це друг, який вас добре знає.

Брат Лоренцо Спаси вас Боже! Друже мій, скажіть,

Що то за смолоскип, що марно світить Для робаків та черепів безоких?

Здається, то у склепі Капулетті...

Балтазар    Так, отче пресвятий, і там також

Господар мій, ваш др.уг.

Брат Лоренцо    Який?

Балтазар    Ромео.

Брат Лоренцо Він там давно?

Балтазар    Вже, мабуть, з півгодини.

Брат Лоренцо Ходім зі мною в склеп.

Балтазар    Не смію, отче.

Господар мій пе зпас, що я тут.

І він мені грозив страшною смертю, Якщо за ним я стежити зостанусь.

Брат Лоренцо То залишайсь. Я сам піду.

Боюся, щоб пе трапилось нещастя. Балтазар    Коли я тут під тисом спав, мені

Приснилось, що господар мій зітнувся З якимсь синьйором і убив його.

Брат Лоренцо (підходить до склепу)

Ромео! Боже мій! Чия це кров Камінні східці склепу багрянить?

Хто кинув закривавлені ці шпаги Тут, па порозі вічного спокою?..

Входить до склепу.

Ромео! О, який блідий! Хто ще?..

Як? І Паріс?.. Увесь залитий кров’ю?.. Яка лиха година спричинилась До цих фатальних і страшних подій? Синьйора ворухнулась!

Джульетта прокидається.

Джульетта    О мій отче!

Пораднику! А де мій чоловік?

Я знаю добре, де я маю бути;

І ось я тут. А де ж Ромео мій?

Шум за сценою.

Брат Лоренцо Я чуло шум. Ходім з цього гнізда Зарази, смерті і тяжкого сну.

Наш замір вища сила зруйнувала,

Не паша. Ми противитись не можем. Ходім! Ходім! Джульстто, поруч тебе Лежить твій мертвий муж. Паріс також. Тебе у монастир я прилаштую Святих сестер. Ходім, не зволікай. Нічого пе розпитуй. Близько варта. Біжім хутчій. Джульстто, люба сестро!

Шум наближається.

Загаємось — ускочимо в біду'

Виходить.

Джульетта Іди, мій отче, сам. Я не піду.

Що любий мій в руці стискає? Склянку, Спорожнену', я бачу, до останку.

І смерть страшна отрута завдала...

Який скупий! Все випив! Не лишив І краплі благодатної для мене,

Що помогла б мені піти за ним!

Я цілуватиму твої вуста...

Ще, може, трішки є на них трутизни, —

В підкріпленні цьому я смерть знайду... Цілує його.

Твої вуюта ще теплі!..

1-й страж    (за сценою)

Де це, хлопче?

Веди нас!

Джульетта    Хтось іде!.. Мерщій! О щастя:

Тут рятівний кинджал!

Вихоплює кинджал Ромео з піхов.

Ось твої піхви! Заколює себе.

Зостанься в них і дай мені умерти!..

Падає на трупі Ромео і вмирає.

Входить сторожа з Парісовим пажем.

Паж    Це тут було, де смолоскип палає.

1- й страж    Кров на землі! Оглянуть кладовище!

Кого б ви не знайшли, хапайте всіх!

Кілька стражів виходять.

Страшна картина! Граф лежить убитий... Джульетта теж спливає кров’ю... Що?.. Вона ще тепла!.. Щойно лиш померла, Хоча два дні, як в склепі поховали!..

До герцога! Покличте Капу'летті!

Збудіть Монтеккі! Обшукайте цвинтар! Повертаються кілька стражів з Балтазаром.

2- й страж    Ось ми знайшли слугу Ромео, він

На кладовищі бу'в.

1-й страж    Не відпускати,

Але доки герцог не прибуде сам! Повертаються інші стражі з братом Лоренцо.

3-й страж    Ось тут черпець тремтить, зітхає й плаче;

У нього заступ відібрали ми І лом. А йшов він звідси, з кладовища.

1-й страж    Це підозріло... Не пускать ченця!

Входить князь з почтом.

Князь    Яке нещастя сталось тут зненацька,

Що нас так рано підняли з постелі?

Входять Капулетті, синьйора Капулетті та інші. Капулетті    Що скоїлось? Чого це тут кричать?

Синьйора Кап. Народ по вулицях гука: «Ромео!»

А хто — «Джульетта!», хто — «ПарісЬ*.

Біжать

Всі з зойками до нашої гробниці.

Князь    Який тут лсах так нам тривояшть слух?

1-й страж    Володарю, ось граф лелсить убитий,

Ромео мертвий, поруч з пим Джульетта. Вона була вже мертва, а тепер її убито знов. Вона ще тепла...

Князь    Шукайте скрізь негайно і дізнайтесь,

Хто б міг вчинити цей жахливий злочин! 1-й страж    Слуга Ромео тут, ось і чернець;

При них ми захопили і знаряддя,

Яким гробницю можна розламати. Князь    Розповідай нам все, що знаєш ти.

Брат Лоренцо Я коротко, бо дихання мос

Коротше, аніж розповідь широка.

Ромео, що лежить тут мертвий, був Небіжчиці Джульстті чоловіком;

І вірною дружиною йому Була Джульетта, що лежить тут мертва. Я повінчав таємно їх. В той день Убитий був Тібальт, і смерть його Ромео засудила па вигнання.

То плакала за ним, не за Тібальтом, Дружина молода, Джульетта. Ви ж, Бажаючи розвіяти їй тугу,

Хотіли повінчати силоміць З Парісом. І тоді прийшла вона У розпачі і з поглядом безумним До мене та благати почала,

Щоб засіб я знайшов і допоміг Від другого їй шлюбу врятуватись.

А ні — то в мене в келії уб’є Сама себе. І я їй випить дав Снодійний трунок. Вій подіяв так,

Як я того бажав: вона заснула,

А виглядала зовсім наче мертва.

Тим часом я Ромео написав,

Щоб він сюди прибув цієї ночі И звільнив її з дочасної могили В ту мить, коли минути мав той сон.

Та посланця мого, ченця Джованні, Затримав прикрий випадок нежданий,

І вчора він вернув мені листа.

Тоді я сам сюди подавсь, до склепу,

Щоб вивести її, коли вона Прокинеться зі сну. Хотів я в себе,

У келії своїй, їй дать притулок,

Аж доки зможу сповістить Ромео.

Проте, коли до неї я зайшов За декілька хвилин до того часу,

Як мала підвестися, то побачив,

Що тут дочаспо разом полягли Паріс достойний і Ромео вірний.

Вона прокинулась, її благав я Піти зі мною і скоритись небу;

Але нараз почувся гам зокола,

І я був змушений покинуть склеп.

Вона ж упала в розпач і не хтіла Зі мною йти. І, як гадаю я,

Умить сама зняла на себе руки.

Це все, що знаю я. А щодо шлюбу —

То мамка теж про нього добре зпас.

Якщо хоч трохи винен я в нещасті,

То заберіть моє старе життя За декілька годин раніш до строку І правосуддю в жертву принесіть.

Князь    Твос ми здавна знаем благочестя.

А де елз'га Ромео? Що він скаже? Балтазар    Я сповістив господаря свого

Про смерть Джульстти. З Мантуї умить Він верхи прискакав па кладовище І кинувся сюди, до цього склепу.

Листа ж звелів віддати вранці батьку І наказав мені, під страхом смерті,

Щоб я його самого тут лишив.

Князь    Подай листа. Я гляну, що він пише.

Де графів паж, що викликав сторожу? Скажи, що тут господар твій робив?

Паж    Прийшов сюди він, щоб покласти квіти

На свіжу домовину нареченій;

Мені ж звелів він далі відійти.

Я виконав наказ. Коли це раптом Ступив до склепу хтось із смолоскипом І двері став ламати. Мій синьйор Враз шпагу вихопив і вмить — на нього, А я побіг, щоб викликать сторожу.

Князь    Цей лист підтверджує слова ченця,

Шляхи кохання й новину про смерть. Ромео додає, що він купив

В убогого аптекаря отруту И прийшов сюди, щоб отруїтись тут І поруч із Джульеттою лежати.

О, де ж вони, ці вороги запеклі?

Монтеккі! Капулетті! Подивіться,

Який вас бич карає за ненависть:

Ваш цвіт любов’ю вбили небеса!

А я за те, що зносив ваші чвари,

Двох кревних нагло втратив. Кара всім!

Капулетті    О брате мій, Монтеккі, дай же руку!

Вдовиний спадок це дочки моєї,

А більшого не можу я просити.

Монтеккі    Але я можу дати більше. Я

їй статую із золота поставлю.

Покіль Вероною звемо Верону,

Любішого не бз'де силуета,

Аніж в коханні вірної Джульетта.

Капулетті    Ромео статуя не менш багата

Із нею поруч буде тут стояти.

О, бідні юні жертви наших чвар!..

Князь    Не визирає сонце з-поза хмар...

Похмурий мир приніс світанок вам.

Ходім звідсіль. Все треба з’ясувати.

Ще доведеться вирішити нам,

Кого помилувать, кого скарати...

Сумніших оповідей не знайдете,

Ніж про любов Ромео і Джульетта.

Усі виходять.

Переклала з англійської Ірина Сіпешенко ⁹⁰

6.    Оцініть поведінку та характер Тібальта.

7.    Як ви розумієте передсмертне прокляття Маркуціо: «Чума на ваші два роди!»? Громадянськими чи особистими мотивами воно продиктоване?

8.    Яким ви уявляєте батька Джульєтти? Чому, незважаючи на смерть головних героїв, трагедія не викликає настрою безвиході?

9.    В оригіналі останній рядок трагедії звучить дещо інакше, аніж в українському перекладі: не оповідь про Ромео та Джульетту, а оповідь про Джульетту та її Ромео. Як ви гадаєте, чи змінює щось такий акцент?

10.    Напишіть твір на тему: «Сумніших оповідей не знайдете, ніж про любов Ромео і Джульєтти».

 

МІҐЕЛЬ ДЕ СЕРВАНТЕС СААВЕДРА

1547-1616

Найвидатпіший іспанський письменник, що посів одне з почесних місць у плеяді геніїв Відродження, Мітель де Сервантес Сааведра народився 29 вересня 1547 року в містечку Алькала-де-Епарес у багатодітній (7 дітей) родині збіднілого дворянина (гідальго), лікаря за професією.

Спочаткз' Сервантес навчався у Вальядоліді — тодішній столиці Іспанії, в єзуїтській колегії. Згодом продовжував освіту в Севільській єзуїтській школі та в Мадриді. Найнявшись на службу до мадридського кардинала Аквавіви, Сервантес разом зі своїм патроном п'ять років проводить у Римі. Там він мав змогу вивчити мову, познайомитися з культурою італійського Відродження.

В 1571 році Мігель де Сервантес — солдат іспанської гвардії, яка на той час дислокувалася в Італії. Він бере участь у знаменитій морській битві з турецьким флотом під Лепапто. Після важкого поранення в груди і ліву руку, яка, відтак, на все життя залишилася нерухомою, письменник вирішує повернутися на батьківщину. У нього при собі був лист від віце-короля Італії, в якому відзначалися його мужність і хоробрість.

Восени 1575 р. на галері «Сонце» Сервантес разом зі своїм братом Родріго відпливає в Іспанію. Але доля розсудила інакше: брати на довгих п’ять років стають бранцями алжирського правителя Гасан-паші. Після викупу з полону Сервантес ледве влаштз'вався па посаду збирача податків у провінції Гренада. В цей час по-

бачили світ його перші твори—роман «Галатея», драма «Нумансія», збірка «Нові вісім комедій...».

 

Але найголовніший твір свого життя, що обезсмертив його ім’я, — славетного «Дон Кіхо-та» — письменник почав писати... у тюрмі, куди потрапив за несправедливим звинуваченням у казнокрадстві. І хоча помилка була очевидною, Сервантес не поспішав подавати прохання про перегляд справи. Вперше у нього з’явилася чудова пагода відпочити і попрацювати пад романом.

Після звільнення письменник видав книгу «Повчальні новели» (1613). За рік до смерті Сервантес написав другу частину роману про Дон

о

Кіхота. Його ім’я стало відомим усій Іспанії, та слава не принесла йому багатства. Помер письменник у злиднях 23 квітня 1616 року. За іронією долі, саме в цей день в Англії помер ще один титан світової літератури — Вільям Шекспір.

ПРЕМУДРИЙ ГІДАЛЬГО ДОН КІХОТ З ЛАМАНЧІ

І ЧАСТИНА

(Скорочено)

Трагікомічний роман Сервантеса «Дон Кіхот», перший том якого побачив світу 1605 р., задумувався автором як дошкульна пародія на середньовічні рицарські романи, які на той час хоча й залишалися популярними, але вже стали анахронізмом. Однак твір значно перевершив задум і сподівання Сервантеса.

«Дои Кіхот» став своєрідною енциклопедією тогочасного життя Іспанії. 660 персонажів, що живуть на його сторінках, представляють всі класи і верстви іспанського суспільства XVII ст. Дворяни і селяни, священики і злодії, феодали і корчмарі, благородні сеньйори і повії, — всі вони під пером геніального майстра склали одне нерозривне ціле.

Роман «Дон Кіхот» — це водночас і спроба розв’язання «вічних», глобальних філософських та морально-етичних проблем добра і зла, матеріального і духовного тощо.

Особливо чітко це простежується в образах шляхетного ідеаліста Дон Кіхота та його вірного джури, людини, далекої від будь-яких ідеалів, — Санчо Паней. Ці два полярні образи стали об’єктом художнього втілення та переосмислення

в скульптурі й живописі, графіці й музиці, в численних літератз'рпих творах інших авторів.

В Україні переклади роману «Дон Кіхот» відомі з другої половини XVIII ст. Але справжнім шедевром став переклад Миколи Лукаша, який працював над ним протягом багатьох років.

Розділ І,

де оповідається, хто такий був преславний гідальго Дон Кіхот

з Ломаччі та як віч жив

В однім селі у Ламанчі — а в якому саме, не скажу — жив собі не так давно гідальго, з тих, що то мають лише списа па ратищі, старосвітського щита, худу шкапину та хорта-бігуна... Була у нього в домі ключниця років за сорок і небога, що й двадцяти ще не мала, та ще хлопець-челядинець про польову й надвірну роботу — чи коня осідлати, чи ножицями садівницькими орудувати. Літ нашому гідальгові до п’ятдесятка добиралося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в полюванні...

Так от, щоб ви знали, гідальго той гулящого часу — тобто замалим не цілий рік — водно читав рицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише свос полювання, а й усяке господарювання. І так він до того діла прилюбився та присмоктався, що не один морг⁹¹ орної землі продав, аби книжок рицарських до читання собі накупити...

І так наш гідальго у те читання вкинувся, що знай читав, як день, так ніч, од рання до смеркання, а од смеркання знов до рання... Його уява переповнилась різними химерами, вичитаними з тих кпижок: чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зітханнями та коханнями, розлуками та муками і всякими такими штуками.

Всі ті несосвітенні вигадки так з'бивались йому в тямку, що він мав їх за щирісіньку правду...

Збожеволів він отак до послідку, і вроїлася йому в голову дивна думка, яка жодному шаленцеві доти на ум не спливала: що йому випадає, мовляв, і подо-бас, собі на славу, а рідному краєві на прожиток, статися мандроваїїим рицарем, блукати світами кінно й ор.ужно, шукати пригод і робити все те, що робили, як він читав, мандровані рицарі, тобто поборювати всілякого роду кривди, наражатися па різні біди й небезпеки, щоб, перебувши їх і подолавши, покрити ймення свос несмертною славою...

Поперед усього вичистив прапрадідпу збрую, що вже бозпа відколи занедбана в кутку валялася і добре іржею та цвілизною взялася. Вичистив, вилагодив, як міг, аж бачить — щерб у ній великий: заборона бракує, є самий-по шишак. Однак же хитро зумів тому лихові зарадити: вирізав з картону такий ніби пачілок,

примостив до шишака — от тобі й шолом зуповний¹. Щоправда, як добув меча, щоб перевірити, чи кріп-кий той шолом, чи витримає в разі чого удар, та рубопув раз і вдруге, то одним махом знівечив усе, пад чим цілий тиждень морочився. А що легкість, із якою шолом па шматки обернувся, була йому пе до смаку, він вирішив забезпечити себе перед таким випадком і переробив його, вправивши всередину кілька залізних обрз'чиків. Він лишився задоволений тією міцнотою, хоч і не хотів її більше на пробу ставити, і вважав, що мас тепер доброго шолома.

 

Тоді огледів свою шкапу і, хоч вона в нього була... сама шкіра та кості, визнав, що ні Александрів Буцефал, ані Сідів Баб’єка^{92 93} його коневі не рівня. Чотири дні над тим думав, як його назвати — бо де ж видно, щоб кінь такого славного рицаря, ще такий сам собою добрий, не мав якогось голосного імені? Отож і старався прибрати йому таке ймення, що ясно показувало б, чим бз'в той кінь, поки не служив мапдрова-ному рицареві, і чим тепер став, — гадав, бачите, що як у папа стан змінився, то й кінь відповідно мав змінити ім’я на якесь нове, славне та іучпе, гідне нового звання і нового покликання свого пана. Крутив мізком сюди і луди, перебирав сотні ймеш», вигадзшав, відкладував, подовжував і скорочз'вав, перевертав па всі боки — і назвав нарешті Росинантом, себто Перепіканою. Се ім’я здалось йому благородним і милозвучним, а до того ще й промовистим: бзшши передніше шкапою, перетворився б то його кінь у найпершого румака на світі.

Назвавши так собі до любості вірного коня, став наш гідальго думати-гадати, яке б уже самому собі ймення прибрати, і те думання взяло йому вже не чотири дні, а цілих вісім. Кінець кінцем він нарік себе Дон Кіхотом... Проте, згадавши, що одважний Амадіс не задовольнявся своїм голим іменням, а долучив до нього назву рідного королівства, щоб його прославити, і ймеиувався Амадісом Галь-ським, наш завзятий рицар поклав теж додати до свого імені назву отчизни своєї і величатися Дон Кіхотом з Ламаичі: так усякому буде розумно, звідки вій родом і ходом, так, гадалося йому, уславить він непомалу свою батьківщину'.

Підрихтувавпш отак збрую, спорудивши як слід шолома, прибравши ймення коневі своему і собі самому, вважав наш рицар, що тепер лише за одпим діло стало — знайти собі даму до закохання, бо мандрований рицар без любові — то все одно, що дерево без листу або тіло без душі...

О, як же радів паш добрий кавальєре, знайшовши нарешті ту, кого мав назвати своєю дамою! То була, як гадалось, проста собі дівчина з сусіднього села, хороша па вроду, що вій у неї був деякий час закоханий, хоч вона, здасться, про те не знала й не дбала. Звали її Альдопса Лоренсо. Вона ж то й видалась йому гідною носити титул володарки його думок. Вишукуючи таке ім’я, щоб і на її власне було схоже, і личило принцесі чи якійсь палії високого коліна, він назвав її Дульсіне-єю Тобоською (бо родом була з Тобоса). Це ім’я здавалось йому доброзвучиим, витворним і значливим, до пари тим, що вій приклав уже собі й коневі своєму.

Розділ II,

де оповідається про перший виїзд завзятого Дон Кіхота

зі своїх володінь

Скоро отак ізлагодився, не хотів паш гідальго марно часу гаяти і здійснення своїх намірів па безрік одкладати, бо від того світові неабияка могла вчинятися шкода: скільки ще в ньому зла треба знищити, скільки беззаконня скасувати, скільки сваволі впинити, скільки помилок виправити, скільки повинностей виконати! Отож ні слова нікому про задум свій не сказавши, встав він раз якось перед світом (а діло було в місяці липні, як саме гарячі дні стояли) і так, щоб ніхто не бачив, узяв на себе повний обладуиок, сів на Росинанта, приладив на голові свого латаного шолома, настромив па руку щит, схопив списа і виїхав задвірками в чисте поле, радий та веселий, що як то щасливо складаються з самого початку його справи. Та ледве опинився в полі, як шибнула йому в голову страшна думка — така страшна, що він ладен був уже й назад завернутися. Пригадав собі, що його ж іще не висвячено на рицаря, тож за рицарськими законами він не мас жодного права ставати до бою з будь-яким рицарем, а як рицар-біляк він може носити лише біту зброю, без девізу на щиті, поїси своєю хоробрістю його не заслужить. Ці міркування похитнули були його намір, та шаленство взяло гору над тими сумнівами, хто в мандрах йому зустрінеться, бо й інших багато так чинило — це він вичитав у книжках, які довели його до такого стану. Що ж до білої зброї, то він поклав так свої лати па дозвіллі вичистити, щоб вони за самого горностая біліше ясніти. Заспокоївшись, він рушив далі, даючи на волю коневі куди-хотя правити: у тому ж, гадав він, і була вся сила пригодництва...

Майже цілий той день їхав він гарма-дарма — не траплялось йому по дорозі нічого, вартого згадки, що його аж розпач брав, бо не терпілось йому здибати кого-небудь і спробувати одразу міць своєї правиці...

Надвечір і сам він, і кінь його страшенно стомились і охляли з голод}'. Розглядаючись па всі боки, чи нема де якого замісу або хоч куреня пастушого, де б прихиститися та випочити з труду великого, побачив паш рицар неподалік од шляху корчму, і здалось йому, що то він зірку уздрів, яка приведе його як пе в самий рай, то хоч до брами спасіння. Наддавши ходу, добрався він до неї так уже смеркома.

Розділ ІП,

де оповідається, яким потішним способом висвятився Дон Кіхот на рицаря

...Доп Кіхот одбув швиденько вечерю свою вбоїу корчемну, гукнув господаря, пішов з ним до стайні, а там упав перед ним навколішки і сказав:

—    Задний рицарю, я не встану з місця, поїси добродійство ваше не вчинить мені однієї ласки, вчинивши ж її, вашець і себе славою великою оісрис, і роду людському непомалу прислужиться.

Корчмар, побачивши гостя у стіп своїх і такії речі його почувши, витріщив очі з великого дива і не знав, що почати; він намагався підняти Дон Кіхота, але той аж тоді встав, коли корчмар пообіцяв уволити його волю.

—    Меншого я не сподівався од вашої, мій пане, незрівнянної великодушності, — промовив тоді Дон Кіхот, — бо ласка, о яку вас прошу і яку ваша гойність прирекла мені зробити, полягає в тому, щоб завтра рано вашець мене на рицаря висвятив. Сю ніч у каплиці замісу панського я вартуватиму при зброї, а вранці, кажу, нехай справдиться жадання мос заповітне, аби міг я по велінню обов’язку мого об’їжджати всі чотири сторони світу, шукаючи пригод та допомагаючи всім скривдженим, що належить чинити всякому рицарству, а надто таким, як я, маи-дрованим рицарям, схильним до звершення подібних подвигів.

Корчмар був битий жак; він і зразу був подумав, що його гість несповна розз'му, а тепер то і зовсім у тому пересвідчився. Хотівши добре побавитись тої ночі, він надумав потзфати всім його примхам, тож і сказав Дон Кіхотові, що схвалює його намір, цілком притаманний і властивий таким знакомитим рицарям, на якого він подобою своєю бадьористою виглядає... До сього він іще додав, що при замісу немає каплиці, де молена було б одбути нічне вартування, бо старз' розвалили, а нової ще не поставили; але йому напевно відомо, що в разі потреби вартувати при зброї вільно в будь-якому місці, отже, нехай його гість перебуде сю ніч на замковому дідинці⁹⁴, і він стане справдешнім рицарем, і то таким, що не знайдеш З' всьому світі хрещеному.

Доп Кіхот заходився ланпуватися до цілонічної варти коло зброї на просторому подвір’ї, що до корчми тієї збоку притикало. Позбирав з'весь свій риштунок, склав на жолоб напувальний коло колодязя, сам же, пахопивши на одну руку щита, а в дрзггу списа взявши, почав перед жолобом повалено й ніби спогорда туди-сюди походлеати. Як застз'пив він на варту, то й ніч якраз запала.

Корчмар же тим часом розповів усім, хто в його корчмі був, про божевілля свого нового нічліжника, про тес вартування над збросю та про обряд висвяти на рицаря, що мав потому відбутись. Всі дуже тим химородам дивували й вийшли, щоб на Доп Кіхота іздалеку поглянути, а вій ходив собі велично взад і вперед або спинявся раптом і, спершись па списа, пильпо дивився на свій обладунок. Ніч була вже пізня, але місяць так розсвітився, ніби в сопця все проміння забрав, і всі добре бачили, що витворяв новонасталий рицар.

Одному погоничеві, що в корчмі стояв, прийшла саме охота напоїти своїх мулів, а для цього треба було зняти з жолоба Дон Кіхотову зброю. Як забачив паш рицар того напасника, заволав одразу дужим голосом:

—    Хто б ти пе був, о зухвалий рицарю, що важишся доторкнутися до зброї иайславетігішого з усіх мапдровапих рицарів, які будь-коли приперезувалися мечем, — подумай, що робиш, не руш її, бо головою за свос зухвальство приплатишся!

Погонич пе зважав на тії погрози (а краще б йому було зважити, ніж здоров’ям своїм так необачно важити), схопив збрую за реміняччя і кипу в її якомога далі. Як побачив те Дон Кіхот, звів очі до неба, а мислі зніс, видима річ, до володарки своєї Дульсіпеї і промовив:

—    Дай мені помочі, сеньйоро моя, в цій першій притузі, хай я помщуся за зневагу, вчинену серцю мойому, що голдус¹ тобі по всі віки вічні, не забудь мене ласкою і заслоною своею в цій першій потребі!

Проказавши таку орацію^{95 96} і ще багато дечого, відкинув геть щита, підняв обіруч списа і так ним у голову погоничеві торохнув, що той зразу як мертвий простягся; іще б один такий удар, то вже ніякий лікар його пе одволав би. А Дон Кіхот позбирав збрую свою і знов почав походжати собі любісінько, як і перше.

Розділ IV

Що приключилось нашому рицареві по виїзді з корчми

Саме на світ почало благословлятись, як Дон Кіхот виїхав із корчми вже зу-повпим рицарем, і такий же був радий, та веселий, та втішний, таку ньому серце грало, що па Росипантові аж попруги тріщали. Та тут спали йому па пам’ять корчмареві поради за припас, що то в дорозі може знадобитися, особливо за гроші та за сорочки, і він вирішив з’їздити по те добро додому та за одним ходом і зброєносця собі поєднати; був там у нього на призиачці селянин один, його сусіда, чоловік багатий на діти, а бідний на достаток, та до джурування і геть-то придатний. От і завернув він Росинанта до свого села, а той, ніби зачувши вже рідну стайшо, так щиро з копита рвонув, що ледве землі торкався.

Проїхав отак трохи, аж чує — з правої руки, з гущавини лісової, щось ггіби квилить-проквиляє, тихо так та жалібно. Скоро почз'в, промовив:

—    Хвала иебові святому за ласку, що мені так хутко писпосилає, аби міг я повинність мою рицарську справити і плодів моїх добрих намірів зажити! Не сум-нюся, що то стогне якийсь безталанник чи, може, безталанниця, що потребують помочі моєї та опіки.

Смикнув за повіддя та й погнав Росинанта туди, звідки те квиління чулося. Ледве в залісок з'їхав, дивиться, аж там до одного дуба кобила прив’язана, а до другого — хлопець років п’ятнадцяти, до пояса заголений. Отож він і стогнав, та й було чого, бо тут же стояв якийсь здоровий дядько й що є сили затинав його батогом, примовляючи за кожним разом:

—    А будеш мені дивитися! А будеш мені кричати!

А хлопець лебедів:

—    Ой, ие бз'ду більше, дядьку, їй же Богу святому, не 63'ду, а худібки таї? уже пильнуватиму, що й на хвильку з ока не спз'щу!

Побачивши, що тут діється, Дон Кіхот гримнув на дядька грізним голосом:

—    Нечемний рицарю, не годиться знущатись отак над безборонним! Сідай па коня, бери свого списа, — а треба сказати, що до того дуба, де стояла кобила на припоні, ратище було прихилене, — я кажу тобі, що так, як ти, чинять лише страхополохи!

Побачивши таїсз' фігзфу, всю в зброю закуту, що потрясала списом над самим його обличчям, дядько аж помертвів увесь і одказав лагодком:

—    Пане рицарю, хлопець, що я отеє караю, то мій наймит, вівці в мене пасе в цих урочищах, і такий же він, щоб ви знали, нагляд: щодня мушу якоїсь ягнички недолічитись. А як почну його за те недбальство чи, може, й шахрайство карати, то він каже, що я скупар і пеню на його волочу, аби заслуженный не платити. Бреше, побий мене Боже, що бреше!

—    Як ти смієш, хамлюго, казати при мені, що він бреше! — гукнув Дон Кіхот. — Присягаю на сонце святе, що над нами світить, так і прошию тебе наскрізь оцим-о списом! Заплати йому без жадної відмовки, а ні, то Богом живим божуся, на місці трупом тебе покладу! Зараз же одв’яжи його!

Селянин похнюпився і мовчки одв’язав свого наймита; тоді Дон Кіхот спитався в хлопця, за скільки йому господар завинуватив. Той одказав, що за дев’ять місяців, по сім реалів місячно. Дон Кіхот обрахував, що разом хлопцеві належить шістдесят і три реали, і наказав господареві, щоб він негайно калиткою брязнув, коли йому життя миле. Переляканий дядько вимовлявся, що неспромога його, та він же стільки й не винен, от хоч би й забожитись (а побожитись таки не важився): треба одлічити за три пари черевиків, що хлопцеві справив, та ще реала за те, що двічі кров йому з руки кидав, як був занедужав.

—    Може, воно й так, — сказав Дон Кіхот, — а от ти допіру одшмагав його безневинно, то він уже, виходить, сквитував і за обув’я, і за кровопуск. Нехай він

подер шкуру па тих черевиках, що ти справив, так ти ж за те па ньому шкуру подер; нехай цилюрник кипув йому кров, коли віл хворий лежав, так ти ж пустив йому тепер юшку, як він зовсім здоровий був. От воно й виходить, що за се нічого вивертати не треба.

—    Так горе ж мос, пале рицарю, що я грошей при собі не маю, — бідкався дядько, — нехай Андрес іде зо мною, і дома я заплачу йому геть-чисто все, до останнього шеляга.

—    Щоб я оце та пішов до нього? — закричав хлопець. — Ніколи в світі! Нехай йому абищо! Ні, папочку, ані за які гроші! Як піду, то він же з мене всю шкуру спустить, як із святого Бартоломея!

—    Не спустить, — заперечив Дон Кіхот, — раз я йому наказав, то мусить чинити мою волю. Хай тільки заприсягнеться тим рицарським законом, до якого належить, то пущу його з душею, і він тобі напевне всю заслуженину заплатить.

—    Що-бо ви, пале, говорите! — мовив хлопець. — Господар мій не належить до жодного рицарського закону. Се ж Хуаи Лантух, багатій із села Кіптанара.

—    То нічого, — сказав Дон Кіхот, — і Лантухи можуть бути рицарями; не родом чоловік славен, а робом.

—    Вопо-то так, — погодився Андрес, — та яким же робом оце мій господар робить, що ісривавищо мою заїдає?

—    Та-бо пе заїдаю, голз'бе Андресику, — обізвався дядько, — ходи лишень, будь ласкав, зо мною. Присягаю па всі рицарські закони, які тільки с на світі, що сплачу тобі до останнього реала, з дорогою душею!

—    Можна й без дорогої душі, лиши її собі, — сказав Дон Кіхот, — буде з мене, як ти йому виповате оддаси. Тільки гляди мені: як не встоїшся у слові, то клянусь тією самою клятьбою, що вернусь і покараю тебе — хоч би ти і ящіркою звивався, од мене піде не сховаєшся. Як же хочеш знати, хто се тобі розказує, щоб тим ревніше розказ той учинити, то знай: я — завзятий Дон Кіхот з Ламаичі, відомститель за всяку кривду і сваволю. А тепер бувай здоров і пам’ятай під загрозою грізної кари, що ти пообіцяв і на чом}' заприсягнувся.

Сеє сказавши, стиснув Росинанта острогами — і тільки смуга за ним лягла. Селянин провів його очима і, як він уже скрився за деревами, повернувся до наймита свого Андреса і сказав:

—    А ходи-но сюди, небоже! Зараз я вчиню волю сього відомстителя і заплачу тобі все, що винен.

—    Бігме, — сказав Андрес, — добре, дядьку, зробите, як учините волю сього зацного рицаря, подовж йому, Боже, віку без ліку, що він такий хоробрий і справедливий. Бо як не заплатите, то побачите, що вернеться і покарає вас, на Рока святого.

—    Ти кажеш бігме, і я кажу бігме, — промовив господар. — Та я ж тебе так люблю, що хочу тобі ще більше завинити, щоб потім більше заплатити.

Тут віл порвав хлопця за руку і, знову його до дуба прив’язавши, такого дав перегону, що бідаха мало душі не пустився.

—    А тепер, — каже, — Андресику мій пишний, клич того відомстителя за всяку кривду, побачимо, як віл за еюю відомстить... Та я ще й не знаю, чи се вже твоїй кривді кілець, бо мені кортить таки спустити з тебе всю шкуру, недарма ти того й боявся.

Але врешті віп одв’язав-таки хлопця і дав йому волю суддю того справедливого шукати, — пехай, мовляв, вертається і викопує заповіданий вирок. Андрес пішов із важким серцем, присягпувшись одшукати завзятого Дон Кіхота з Ламаичі й розповісти йому геть-чисто все; доведеться тоді господарю всемеро заплатити. Тим часом мусив, сердега, сльози ковтати, а господар справляв собі смішки.

Завзятий же гідальго Дон Кіхот, оборонивши в такий спосіб покривдженого, був вельми задоволений, що так славно й щасливо розпочав своє рицарювання. Радий та веселий їхав віп до свого села і промовляв півголосом:

—    Воістину можеш ти йменуватися пайщасливішою з усіх кобіт¹, живущих па землі, о, пад усіма вродиицями вроднице, Дульсінес Тобоська! Доля-бо судила, щоб вірним твоїм слугою і виконавцем усіх твоїх бажаннів і веліннів став такий славний і завзятий рицар, як Доп Кіхот з Ламаичі, що, діставши, як відомо, лише вчора висвяту, сьогодні вже помстився за найстрашнішу кривд}' і образу, вчинену свавіллям та беззаконням, сьогодні вже вирвав бича з руки немилосердного ворога, що безневинно катував сього ніжнотілого отрока!..

Розділ VII

Про другий виїзд нашого доброго рицаря Дон Кіхота з Ламаичі

Цілих два тижні по тому сидів паш гідальго тихо дома — пе було й знаку, щоб він ізнову ті химороди гнати збирався. Всі ті дні мав віп надзвичайно втішні бесіди з двома друзяками своїми, парохом^{97 98 99} та цилюрником; казав їм, що світові нині найбільше потрібні мапдровані рицарі і що саме в його особі те мандроване рицарство відродиться й оновиться. Парох інший раз сперечався з ним, а інший — притакував, бо знав, що інакше з ним не зговориш.

Одночасно Дон Кіхот провадив перемовини з одним селянином, близьким своїм сусідом: був то чоловік добрий, хоч добра мав, сердега, не гурт, але, як то кажуть, без олії в голові. Так він уже його вговоряв, так надив, такого йому наобіцяв, що бідний селюк згодився нарешті стати йому за зброєносця і з ним посполу^ в мандри піти. Дон Кіхот радив йому, між іншим, не дуже огинатися, бо дуже можливо, що їм удасться за одним махом-пахом звоювати острів який-небудь, тоді він його зразу на губернатора настановить. Знадившись на ці обіцянки, Санчо Панса (так

звали того селянина) покинув жінку і дітей і став до сусіда свого за джуру.

 

Потім Дон Кіхот заходився грошей дбати: дещо попродав, дещо позаставляв (і все ж то за безціпь) і збив таки чималеньку суму. Крім того, він позичив у одного приятеля круглого щита і, полагодивши сяк-так свого побитого шолома, завідомив зброспосця свого Санчо, якого дня і якої години мають вопи в дорогу рЗ'шати, щоб той устиг найпотрібиішим припасом себе обмислити та не забув притьмом сакви узяти. Санчо запевнив, що не забуде, а ще сказав, що не дуже-то звик пішо ходити, то думас осла свого взяти, а осел у нього добрячий. Щодо осла Дон Кіхот мав деякі сумніви: він почав пригадувати собі, чи були в яких-небудь мапдровапих рицарів джури-ослоїзди, та так і пе міг пригадати і врешті дозволив своему зброєносцю взяти осла, сподіваючись, що невдовзі зможе дати йому під верх благороднішого ступака, відбивши коня в першого-ліпшого нечемного рицаря, що спіткається їм по дорозі. Згадавши корчмареві поради, Дон Кіхот призапасив також сорочок та ще дечого. Наготувавши й нарихтувавши все як слід, Дон Кіхот і Сапчо Папча виїхали одної ночі з села, так що піхто й ие бачив, не попрощались навіть із своїми — сей із жінкою та дітьми, а той з небогою та ключницею. Немало ж за ту ніч і проїхали, опинились од села далеченько: хоч там їх тепер і кинуться, то вже не знайдуть.

Саігчо Панса їхав на своїм ослі, немов патріарх який; не забув же він і сакви взяти, і бурдюга па вино. Йому пе терпілося швидше стати губернатором того острова, що пап обіцяв. А Доп Кіхот і на цей раз побрався тим самим шляхом, що й перше, себто Монтьєльською рівниною, тільки тепер їхалось йому охвітігіше, бо час був іще ранній і зукісне проміння сонячне не дуже йому докучало. Отак їдучи, обізвався Санчо Панса до свого пана:

—    Глядіть же, пале маидрований рицарю, не забудьте того острова, що з ласки вашої мені обіцяли. Хай хоч який великий буде, а я ним у керую, от побачите.

На те одказав йому Дон Кіхот:

—    Треба тобі знати, друже мій Сапчо Панса, що в давнину мандроваиі рицарі мали звичай наставляти джур своїх губернаторами та намісниками тих островів чи королівств, що вони звоювали, і я твердо наважився того хвального звичаю дотримати. Можливо, я дам тобі навіть більше, ніж пообіцяв.

—    То собто виходить, — сказав Сапчо Папса, — коли я якимось чудом став би, як ви кажете, королем, то Хуана Гутьеррес, моя стара, буде вже коро лицею, а дітки мої короленятами?

—    А хто ж у цьому може сумніватись? — одрік Дон Кіхот.

—    Та хоч би й я, — сказав Санчо Панса. — Коли б навіть Пап Біг із неба королівські корони дощем сіяв, то й тоді иа голову Марії Гутьеррес ані жодна, мабуть, не прийшлася б. Ні, пале, не вийде з пеї королиці, хіба од сили грапиня, та й то ще невгадно.

—    Уповай на Бога, Санчо, — втішав його Дон Кіхот, — він пошле їй те, що годиться, а сам теж не прибіднюйся: бути тобі губернатором, а щоб нижче, то й не думай.

—    Я й не думаю, добродію, — відповів Сапчо Панса. — Ви ж у мене пан важнющий, то й дасте мені щось таке гарне, щоб воно й до шмиги було, й до снаги.

Розділ VIII

Про велику перемогу, здобуту премудрим Дон Кіхотом у страшенному й неуявленному бою з вітряками, та про інші вікопомні події

Тут перед ними заманячило тридцять чи сорок вітряків, що серед поля стояли; як побачив їх Дон Кіхот, то сказав зброєноші:

—    Фортуна сприяє пашим замірам попад усяке сподівання. Поглянь, друже мій Сапчо, що там попереду бовваніє: то тридцять, якщо не більше, потворних велетнів, що з ними я наважився воювати і всіх до ноги перебити. Трофеї, що нам дістануться, зложать початки нашому багатству. А така війна справедлива, бо змітати з лиця землі лихе насіння — то річ спасенна і Богові мила.

—    Та де ж ті велетні? — спитав Сапчо Папса.

—    Оп там, хіба пе бачиш? — одказав Дон Кіхот. — Глянь, які в них довжелезні руки: у деяких будуть, мабуть, на дві милі завдовжки.

—    Що-бо ви, пане, кажете? — заперечив Санчо. — То зовсім не велетні, то вітряки, і не руки то в них, а крила: вони од вітру крутяться і жорна млинові воротять.

—    Зразу видно, що ти ще рицарських пригод несвідомий, — сказав Дон Кіхот, — бо то таки велетні. Як боїшся, то ліпше стань осторонь і помолись, а я тим часом зітнуся з ними в запеклому й нерівному бою.

По сім слові стиснув коня острогами, не слухаючи криків свого зброєноші, який .усе остерігав його, щоб не кидався битись, бо то не велетні, а вітряки. Та рицареві нашому так ті велетні в голові засіли, що вій пе зважав на Саичове гукання й пе придивлявся до вітряків, хоч був уже од них недалеко, а летів уперед і волав дужим голосом:

—    Не тікайте, боягузи, стійте, підлі тварюки! Адже на вас нападає один тільки рицар!

Тут саме звіявся легкий вітрець, і здоровенні крила вітрякові почали обертатись; як побачив те Дон Кіхот, закричав:

 

— Махайте, махайте руками! Хай їх у вас буде більше, ніж у гіганта Бріарея¹, і тоді не втечете кари!

Сес сказавши, припоручив душу свою володарці Дульсіпеї, просячи її допомогти йому в таїсій притузі, затулився добре щитом і, пустивши Росинанта вчвал, .угородив списа крайньому вітрякові в крило. Тут вітер шарпонув крило так рвучко, що спис миттю на друзки розлетівся, а крило підняло коня й вершника, а потім скинуло їх із розгону додолу. Сапчо Панса прибіг на всю ослячу ристь рятувати свого пана; наблизившись, він побачив, що той і поворухнутись пе може — так тяжко грьоп-нувся з Росинанта.

—    Ах, Боже ж ти мій, Господи! — бідкався Сапчо. — Чи не казав я вам, пане, щоб стереглися, бо то вітряки, воно ж усякому видно, хіба том}' ні, в кого вітер у голові ганяє.

—    Мовчи, друже Сапчо, — одказав Дон Кіхот, — бойове щастя переходя живе. Я оце думаю, та так воно і с, що то мудрий Фрестон^{100 101} навмисне перетворив тих велетнів па вітряки, щоб не дати мені слави перемоги, бо па мене дуже ворогує. Але кілець кінцем мій доблесний меч розіб’є ті зловорожі чари.

—    Та дай Боже, — сказав Санчо Панса.

Він допоміг Дон Кіхотові встати й посадити його па Росинанта, що теж був ледве живий та теплий. Міркуючи так і сяк про недавню пригоду, вони рушили дачі до Ляпіського перевалу, бо там, казав Дон Кіхот, па тих розиграх, чекають їх, без сумніву, численні й різнорідні пригоди. Одне тільки смутило нашого рицаря: що пе було вже в нього списа; розповівши про те горе джурі своєму, він сказав:

—    Раз якось читав я, що один рицар па ймення Дісго Перес де Варгас, поламавши в бою меча, одчахнув од дуба здоровенну гілляку і того дпя стільки подвигів учинив, стільки маврів нею перетовк, що йому дати прізвище Гілляка, а нащадки його й досі пишуться Варгас-і-Гілляка. Я до того річ веду, що й сам думаю собі дубця уломити з першого дуба чи падуба, що ми по дорозі вбачимо. І буде той дубець незгірший, ніж у Варгаса був, і доконаю я з ним таких подви-

гів, що ти можеш себе за щасливця вважати: рідко кому доводиться бути свідком і самовидцем майже неймовірних подій.

—    То все в Божих руках, — сказав йому Саичо, — я вірю всьому, що ваша милість мені каже. Тільки сядьте-бо рівніше, а то ви якось аж перехпябились у сідлі — мабуть, таки добре забились, як упали.

—    Правда твоя, — промовив Дои Кіхот, — але, як бачиш, я не кволюся, що те й мені болить, бо мапдровапим рицарям не подобас на рани скаржитись, хоч би з пих і тельбз'хи повилазили.

—    Коли так, то хай буде й так, — відповів Саичо, — але я був би радий, що Боже крий, якби ви, папочку, та жалілись мені, як вам що болітиме. А вже як у мене що заболить, хоч трішечки, то так стогнатиму, що пу! Чи, може, і джурам мапдровапих рицарів не вільно на біль нарікати?

Дон Кіхот посміявся з простоти свого зброспоші і сказав, що він може собі стогнати й жалітися, скільки влізе, чи с чого, чи нема, бо в рицарських законах про те пічого не написано... Обночувались вони па якомусь узліссі...

Розділ XXII

Як Дон Кіхот звільнив багатьох бездольпиків, яких силоміць вели туди, куди вони не хотіли йти

...Дои Кіхот підвів очі й побачив, що назустріч їм по дорозі йшло пішки чоловік із дванадцятеро якихось людей, нанизаних, мов намисто, на довгий залізний ланцюг. До ланцюга вони були прикуті нашийниками, ще й на руках у кожного були кайдани. їх супроводили двоє комонників¹ і двоє пішаків; кінні були озброєні мушкетами, а піші — мечами та сулицями^{102 103}. Як забачив їх Саичо Панса, зразу промовив:

—    Се йдуть гал ерники чи, сказати б, каторжники, королівські невольники: їх женуть на галери.

—    Як то певольпики? — спитав Дон Кіхот. — Чи то можебна річ, щоб король та своїх людей заиеволював?

—    Може, я трохи не так сказав, — відповів Санчо, — се люди, засуджені за свої злочини до галер і їх женуть туди силою королю служити.

—    Як би там не було, — сказав Дои Кіхот, — але, зрештою, вопи йдуть туди не доброхіть, а їх женуть, кажеш, силою?

—    Авжеж, — потвердив Сапчо.

—    Виходить,—сказав рицар, — я мушу виконати щодо пих свою повинність— поборювати насильство і запомагати та рятувати знедолених.

—    Зважте иа тес, ваша милість, — остеріг його Саичо, — що правосуддя в особі самого короля пе чинить сим людям ісривди й насильства, лише карає їх справедливо за їхні злочини.

Тим часом гурт кайданників надійшов ближче, і Дон Кіхот дуже чемно попрохав вартовиїов, щоб воїш з ласки своєї повідомили і з’ясували йому, з якої причини чи радше з яких причин вони ведуть сих людей в такий спосіб. Один вартовик із тих, що верхи їхали, відповів, що то каторжники, люди, мовляв, королівські, оце і все, що він може йому сказати, та більше йому і знати не належить.

—    І все ж таїш, — провадив своє Дон Кіхот, — я цікавий би знати, яке лихо приключилось усім цим людям, кожному зосібна.

І приточив до того стільки розумних і чемних речей, аби спонукати їх задовольнити його цікавість, що другий вершник нарешті сказав:

—    Хоч ми й веземо з собою реєстр, де списано всі справи цих нужденників і вироки на них, та пе час нам тут спинятись, діставати й читати ті папери. Нехай вашець краще спитає в них самих, і вони скажуть, як захочуть. А певне, що захочуть, бо сі люди залюбки лихе творять і про лихе говорять.

Діставши такий дозвіл (хоч певно міг би обійтися і без нього), Дон Кіхот під’їхав ближче до кайданників і спитав у першого з ряду, за які гріхи він мусить отак каратись.

—    За те, що закохався, — відповів кайданник.

—    Як, тільки за те? — здивувався Дон Кіхот. — Ну, якщо вже закоханих на галери посилають, то і я давно міг серед тих веслярів опинитись.

—    То було не таке кохання, як вашець думає, — сказав кайдаппик. — Я, бачите, так щиро полюбив сапету¹ з праною білизною, так міцно пригорнув її до себе, що якби слуги правосуддя не відняли її в мепе, то доброхіть ні за що б не випустив. Отак застукали мене иа гарячому, не треба було й па муки брати, справу розсудили хутко: всипали мені сорок пагаїв, дали в додачу три роки вимашки та й уже.

—    Що значить вимашки? — спитав Дон Кіхот.

—    Галер, значить, — відповів кайдаппик.

Це був молодик років так двадцяти й чотирьох, родом, як він казав, із П’єдраїти. З таким самим питанням звернувся Дон Кіхот до другого кайданника, але той, похмурий та понурий, не мовив па відповідь пі слова: за нього одказав знов той перший:

—    То, пане, канарка: за співи й музики взято.

—    Та ну? — здивувався знову Дон Кіхот. — Хіба співаків та музик на галери теж завдають?

—    Авжеж, пане, — відповів кайданник, — немає гірше, як хто заспіває з горя.

—    А я не таке чув, — заперечив Дон Кіхот. — Кажуть-бо, хто співає — тугу розбиває.

¹ Сапета — великий, плетений з лози кошик.

—    У нас же навпаки, — сказав кайдашшк, — один раз виспіваєш, то вже плакатимеш довіїсу.

—    Не розумію, — сказав Дон Кіхот.

—    Пане рицарю, — пояснив йому вартовик, — «заспівати з горя» означає у цих харцизяк признатися па муках. Цього лотра¹⁰⁴ взяли на тортури, то він і признався, що був коноводом, тобто коні крав, от і дали йому за те признання шість років галер, не рахуючи двохсот батогів, що взяв уже в спину. Через те ж він весь час такий смутний та невеселий, бо всі латриги, і ті, що там зостались, і ті, що з ним ідуть, нехтують його і зневажають, кепкують із нього і знущаються за те, що признався, не мав сили до кінця одмагатись. А вони, бач, кажуть, що легше вимовити «ні», чим «так», і вважають за везуна того злочинця, життя і смерть якого залезкить не від речових доказів і свідків, а від власного язика; я гадаю, зрештою, що тут вони не дузке розминаються з правдою.

—    Я тезк так гадаю, — погодився Дон Кіхот.

Підійшовши тоді до третього, вій і йому таке саме поставив запитання, а той відповів шпарко і сміливо:

—    Іду па вимашку, па п’ять років, бо не мав десяти дукатів.

—    З дорогою душею дав би я вам і двадцять, — сказав Дон Кіхот, — аби вас од сієї халепи одрятувати.

—    Шкода, — відповів кайданник, — тепер це все одно, що в чистому морі з грішми од голоду помирати. Якби ваша милість дала мені слушного часу ті дукати, що тепер ладні позкертвувати, я ними підшмарував би перо трибунальському писарю і прокуратору піддав би добру думку та й гуляв би собі десь у Толедо, на рабськім ринку, а не плентався б отут, як той хорт па смику. Та Бог не без милості, якось-то воно буде!

Далі йшов чоловік років під тридцять, дуже гарний із себе, тільки що одно око йому в друге заглядало. Скутий вій був не так, як інші: на позі мав довгого ланцюга, що обвивався йому навкруги всього тіла, а на шиї азк двоє залізних кілець — одно злучене з ланцюгом, а друге, так зване «дерзки мене» або «за-дериголова», з’єднувалось біля пояса двома залізними прутами з наручнями, замкнутими па велику колодку, так що ні рук до рота не піднесеш, ні головою до рук не нахилишся. Дон Кіхот спитав, чому на сьому чоловікові більше кайдання, ніж на інших.

—    Тим на ньому більше кайдання, — відповів вартовик, — що він один натворив більше злочинів, ніж усі інші огулом. То такий зух, такий одчаюга забісо-вапий, що хоч і закували його отак кругом, а боїмося, щоб не втік.

—    Які ж там мозкуть бути злочини, — спитав Дон Кіхот, — коли його тільки на галери засуджено?

—    Так на десять же років, — відповів вартовик, — а це все одно, що громадянська смерть. Та що там довго балакати: сей молодець, щоб ви знали, сам знаменитий Хінес де Пасамонте, званий іще Хіпесик-Потягусик.

—    Пане комісаре, ви не дуже, — обізвався тоді кайданник, — мабуть, не треба перебирати, як кого дражнять! Мос ім’я Хінес, а не Хінесик, а прізвище — Пасамонте, а зовсім не Потягусик, як вашмость каже. Краще хай гляне кума, яка сама.

—    Не розпускай іуби, пане шалигаие, — гримнув на нього вартовик, — як не хочеш, щоб я її тобі заткнув.

—    Ну, що ж, — сказав кайдаппик, —усі ми під Богом ходимо, та колись я ще покажу декому, чи мене звати Хінесик-Потягусик, чи як інше.

—    А що, лайдаку, хіба не так тебе дражнять? — спитав вартовик.

—    Дражнять, дражнять, — відповів кайданник, — та й додражняться, що всім заціпить, бо я їм з одного місця все волосся повискубую. А ви, пане рицарю, як масте нам щось дати, то вже давайте: їдьте собі з Богом, бо ті ваші розпитки вже добре остобісіли. Як вас цікавить моя особа, то знайте — я Хінес де Пасамонте і сам списав свос життя оцими ручками й пучками.

—    Латрига правду мовить, — підтвердив комісар. — Він і справді списав свою історію дуже, як то кажуть, до шмиги і залишив ту книгу в тюрмі під заставу на двісті реалів.

—    А як тій книзі па титул? — спитав Доп Кіхот.

—    «Життя Хіпеса де Пасамонте», — відповів Хінес.

—    І вона вже закінчепа? — допитувався Дон Кіхот.

—    Як же вона може бути закінчена, — сказав Хінес, — коли моє життя ще не скінчилось? В ній воно описане од самого народження й до тої хвилі, коли мене востаннє засуджено до галер.

—    То ви вже там і передніше бз'вали? — спитав Дон Кіхот.

—    Атож, — відповів Хінес, — довелося вже служити Богові й королю аж чотири роки. Скуштував я і сухарів казенних, і карбачів¹⁰⁵. Що знов туди йду, не страшно: се добра нагода книгу дописати, бо зосталось іще чималенько. На гишпапських галерах гулящого часу випадає подостатком, а на обміркування мені не так-то й багато треба, бо я свій матер’ял напам’ять знаю.

—    Та ти, я бачу, завзятий, — зауважив Дон Кіхот.

—    І нещасливий, — додав Хінес, — бо так уже повелось, що талановитих людей усюди безталання переелідус.

—    Скажи краще тумановитих, — обізвався комісар.

—    Я казав уже вам, пане комісаре, щоб ви не дуже той, — огризнувся Паса-мопте. — Не на те вам начальство жезла в руки дало, щоб ви з бідних кайданників знущались, а на те, щоб провадили нас, іуди велить його королівська милість. Отож помовчім краще і будьмо чемні, то всім воно на добро вийде. І гайда в дорогу — потеревенили трохи, іу й годі.

Почз'вши ті похвалки, комісар замахіувся на Хінеса жезлом, але Дон Кіхот став між ними й попросив не кривдити горопахз'; у кого, мовляв, руки зв’язані, нехай уже дасть трохи волі хоч язикові. Тоді, звертаючись до всього кайданницького іурту, промовив:

—    З усього, що я тут чув, миле моє браття, я молу зробити висновок, що хоч вас засуджено за ваші переступи, та кара, яку вам призначили, не дуже вам припала до вподоби і ви йдете відбувати її без жодної охоти, більше того, проти вашої волі. А дехто з вас у цю халепу, може, й не зовсім по правді потрапив: одному витерпу не стало на луках, дрз'гому забракло грошей, третьому оборонця, четвертому попався не суддя, а кривосудець. Такі ото думки облягли мою голову; вони спопзгкають, прюунують і наглять мене сповнити над вами ту місію, що для неї небо послало мене на сей світ і заради якої я вступив у рицарський орден, до котрого належу, і обрікся захищати скривджених і обороняти слабосильних од затисків потз'жних і можних. Знаючи, проте, що обачність велить нам діяти добром там, де можна уникіути зла, хочу я попросити сих вартовиків ваших і самого пана комісара, щоб вони з ласки своєї розв’язали вас і відпустили з Богом, королю ж, гадаю, знайдеться і без них досить пригідних слуг, бо то, на мою гумку, річ надто жорстока й несправедлива — повертати в рабство тих, що їх Бог і природа вольними створили. Тим паче, панове вартовики, — це вже наш рицар до

конвою звертався, — що сі бездольці вам особито нічого лихого не вдіяли. Нехай же кожен двигає свій гріх: Бог усе бачить із неба й не забариться покарати грішника чи нагородити праведника. Чесним же людям не подоба ставатися катами своїх ближніх, особливо коли їхнє тут не мелеться. Прошу ж вас добром і ласкою се зробити, я вам лише спасибі скажу, а як не зробите по волі, то сей меч і спис, се моїутпс рамено¹ примусить вас до того силою.

—    От так штука! — вигукнув комісар. — Он куди мишачий хвостик закрутився! Щоб ми, значить, королівських в’язнів па волю пустили, так ніби нам дано право розкувати їх, або ви масте повиовластя до подібних наказів? їдьте собі, пане, своєю путею, та поправте па голові того генерала, бо нам ваші жарти потрібні, як собаці п’ята пога!

—    Сам ти собака і мишачий хвіст, а до того ще й падлюка, — крикнув люто Дон Кіхот.

І тої ж самої миті, перше ніж комісар до оборони міг зготуватися, торохнув його списом і звалив з копя додолу; нашому рицареві дуже пощастило, бо з усього конвою тільки цей повалений мав мушкета. Решта вартовиків як стояли, так і отетеріли з такої несподіванки, але незабаром оговтались: кінні схопились за мечі, а піші за сулиці та й вдарили гуртом на Дон Кіхота, що очікував їх у незворушному спокої. Скрутно припало б пашомз' гідальгові, якби каторжники не надумали скористатись із сієї нагоди, щоб на волю вийти, й не заходились розбивати ланцюга, на якому їх ведено. Тут така закрутилась веремія, що страх: вартовики то до в’язнів кидались, що вже почали кайдани рвати, то од Дон Кіхота одбивались, що на них напосідав, та ні талі, ні тут не могли собі дати ради. А Санчо й собі в ту купу встряв, допоміг Хіпесові де Пасамонте з залізяччя виборсатись. Вирвавшись першим на волю, Хіпес підбіг до лежачого комісара, видер у нього з рук меча й мушкета і давай його то на одного вартовика, то на другого наводити, та так ні разу й не вистрелив, бо вся сторожа розбіглась — і мушкета злякалась, і каміння, що звільнені каторжники на неї сипонули. Як побачив тс Санчо, то тяжко зажурився, бо подумав, що вартовики напевне повідомлять про все Святу Гермаидаду^{106 107}, а та вдарить на сполох і влаштує па злочинців облаву. Він сказав про ці побоювання своєму панові і порадив йому негайно звідти тікати й заховатися десь у ближніх горах.

—    Гаразд, гаразд, — відповів йому Дон Кіхот. — Тільки не вчи мене, сам знаю, що робити.

Тоді поскликав каторжан, що тим часом обдерли папа комісара до цурки з великим гомоном і галасом; вони обступили рицаря, цікаві почути, що то він скаже.

—    Порядні люди, — заговорив Дон Кіхот, — завжди складають дяку за добродійство, якого вони дізпали; знов же, один із гріхів, що Богові найбільш ненави-деи, се невдячність. Се я проти того кажу, панове, що ви самі здорові бачите, яку

я валі щойно зробив послугу; натомість я хочу й жадаю од вас лише одного — щоб ви, взявши на себе ланцюга, од якого я вас одрятував, рушили звідси до славного міста Тобоса, стали перед очі сеньйорі Дульсіиеї Тобоській і ознаймили їй, що вас посилає до неї Рицар Сумного Образу, та розповіли геть-чисто все про сю знамениту пригоду, в якій ви одзискали жадану волю. Коли се зробите, йдіть собі на здоров’я куди самі знаєте.

Хінес де Пасамонте відповів за всіх такими словами:

—    Те, чого ви од нас вимагаєте, добродію паш і визволителю, — річ абсолютно немислима й неможлива. Жодною мірою не можна нам іти всім гуртом по шляху, мусимо рятуватись поодинці хто куди, хоч би й під землю залізаючи, щоб не злапала нас Свята Германдада, яка, безперечно, нарядить за нами погошо. Що ваша милість може зробити (і вопо було б цілком справедливо), се не слати нас па поклін і на ралець¹⁰⁸ до сеньйори Дульсіпеї Тобоської, а завдати натомість кожному стільки та стільки отчепашів чи богородиць, ми б їх залюбки проказали за здоров’я вашої милості, бо то річ така, що де-хотя й коли-хотя спроворити можна — вдень і вночі, на втеках і на спочинку, під війну і мирного часу. Але вимагати від нас, щоб ми знов до єгипетських горщиків вернулись, тобто взяли па себе кайдани й пішли до Тобоса — це все одно, що просити печеного льоду або запевняти, що вже ніч надворі, коли ще тільки десята ранку.

—    Он як! — вкинувся в пасію Дон Кіхот. — Ну, тоді ж, скурвий сину Хіпеси-ку-Потягусику, чи як там тебе, сам туди підеш із ланцюгом за плечима, хвоста підібгавши, хай мені те да се!

Пасамонте зроду був не дуже терпеливий; побачивши ж тепер, що Дон Кіхот ізсз'їіувся з глузду (якби притаманний був, то чей же не став би їх визволяти), і почувши, якими словами він його шпетить, підморгнув своїм товаришам і оді-йшов із ними трохи одаль. Як почали ж вони на Дон Кіхота камінням швиргати, то в сердешного рицаря рук не ставало од того граду щитом затулятись, а бідний Росинант уже й на остроги не зважав, стояв па місці, наче з бронзи литий. Сап-чо захилився за свого осла, щоб ту страшенну шурю-бзфю, ту камінну градову тз'чз', що на обох спала, якось перебз'ти. А Дон Кіхот як уже не щитився, як не заслонявся, а кілька каменюк улз'чило в нього так дошіульно, що впав із коня додолу. Зняли драбзгги з рицаря й каптанок, що поверх збрз'ї носив, і ногавиці бз'ли б стягли, якби наколінники не перешкодили. А з джури зцупили кобеняка і все чисто в нього забрали, що могли. Попаювавши між собою той луп, вони розбрелись безбаш хто іуди — не про те дбали, як би, ланцюга взявши, до сеньйори Дульсіиеї Тобоської на поклін податися, лише думали, як би од страшної Германдади порятуватись.

На бойовищі зосталися самі тільки Дон Кіхот із Санчом та Росинант із ослом. Осел стояв, задумливо понуривши голову, тільки з'їпима час від часу пряв — ще йому торох од того камінного граду не перепумів і досі; Росинант

лежав, простягнувшись поруч із господарем своїм, бо його теж якась каменюка з ніг ізбила; Сапчо тремтів, голем-голісінький, щоб їх Свята Гермапдада тут не зуспіла, а Дон Кіхот журився, що люди, яким він стільки добра зробив, такого наброїли йому лиха.

Розділ LII

Про сутичку Дон Кіхота з козопасом та про незвичайну пригоду

з покутниками, яку наш рицар довів у поті чола до переможного кінця

...Того року мов зав’язав хто хмари, не хотіли вони землі кропити, і по всіх навколишніх селах люди ходили з охрестами, молебства правили та покуту чинили, благаючи Господа, аби отверз руки благостині своєї та ниспослав їм вологи живлющої. Оце ж і тепер ішов народ із ближнього села на прощу до скиту¹ благочестивого, що на пригорі стояв через долину. Побачивши чудернацьке одіння покутників, Дон Кіхот не пригадав навіть, що йому не раз доводилось таких 33'стрічати, а уявив собі, що то знов якась пригода трапляється — і кому ж, як не мандрованому рицареві, годиться в неї кинутись. Як же постеріг фігуру під чорним запиналом, що ті люди несли, то ще дужче в думці своїй упевнився, бо гадав, що то якась знакомита сеньйора, котру ці гультяї та розбишаки безецні^{109 110} ґвалтом схопили. Скоро та думка в голову йому шаспула, підскочив він жваво до Росинанта, що пасся тут же недалечко, зняв із сідла щита й вуздечку, загнуздав його і, попросивши в джури меча, сів верхи, иахопив щита на руку та й промовив до всіх присутніх зичним голосом:

—    Тепер, чесне мос товариство, ви всі розумієте, як то важливо, що є на світі люди, котрі присвятили себе мандрованому рицарству. Тепер, кажу, ставши самовидцями визволення сієї полоненої сеньйори, ви розумієте, якої поваги й погнали варті мапдровапі рицарі.

По сім слові стиснув коня п’ятами (бо острог не мав) і повним галопом, бо впродовж усієї цієї правдомовної історії Росинант інакше й не бігав — повним, кажу, галопом рвонув па покутників, хоч як стримували його каноник¹¹¹, парох та цилюрник. Шкода було їхньої мови, шкода було й Сапчового гукання:

—    Куди ж ви, пале Дон Кіхоте? Яка то нечиста сила підбурила вас проти нашої католицької віри? Та гляньте-бо краще, нехай мені те та се, коли то пе покутники на прощу йдуть, а па пошах несуть Образ Святий Діви Нашої Преиепорочної. Зважайте, пале, що робите — от уже воістину сам не відає, що творить!

Та даремне розривався Санчо, Дон Кіхот його зовсім пе чув, захоплений думкою якнайшвидше добратись до балахопників і визволити тую закутану

в чорне сеньйору; та хоч би 63Ш і почув, то все одно не спинився б, самого короля не послухав би. От ізблизився він до процесії, спинив Росинанта, що й салі уже перепочинку ждав, і крикнув хрипким од обурення голосом:

—    Гей, ви, що не з добра, мабуть, позакутували собі обличчя, стійте і слз'хайте, що маю казати!

Ті, що несли фііуру, спинилися перші, а один із чотирьох причетників¹, що літанію² співали, побачивши чудородпу Дон Кіхотову постать, Росипантову ху-дорбз' і всю сміхотворність цієї появи, відповів так:

—    Пане брате, коли справді масте щось казати, то кажіть-но швидше, бо ці ось братове тіло на собі роздирають, і не годиться нам зупинятись та слухати всякої мови, хіба що коротка буде річ, на два слова.

—    Тая, коли хочете, і одним словом скажу, — промовив Дон Кіхот. — Отож негайно пустіть на волю сю прекрасну сеньйору, бо сльози її і вигляд смутний свідчать ясно і явно, що ви її ґвалтом кудись несете і якусь велику заподіяли їй кривду, а я, що прийшов на сей світ усяку кривду поборювати, не дозволю й не попущз' вам кроку далі ступити, поїси не приверну їй жаданої і заслуженої свободи.

Почувши тії речі Дон Кіхотові, вирішили всі, хто слухали його, що то, певне, якийсь божевільний, і почали страшенно реготати, але той регіт іще більшого додав огню рицаревому гніву. Не говорячи більше ні слова, Дон Кіхот видобув меча і кинзшся до ношів. Тоді один із носіїв, поставивши замісто себе запасного, схопив дрючка чи то сішку, па яких ноші під час перепочинку обпирають, вийшов назустріч напасникові. Дон Кіхот так кресонув мечем, що одним махом одтяв од того дрючка дві третини, але тим цурпалком, що йому в руках зостався, носій лулуснув рицаря по плечу, якого щит не міг захистити од грубої мужицької сили, і бідний Дон Кіхот грьошгувся з коня, як непишний.

Санчо Панса, який біг за ним позаду що є сили, гукнув до напасника, щоб не бив уже хоч лежачого, бо то, мовляв, мапдрований і до того ж зачарований лицар, який, скільки живе, і мухи школи не скривдив. Хлоп таїш й спинився — не того, що Санчо галасував, а того, що Дон Кіхот лежав і не ворз'шився; подумавши, що він убив його, носій підтикав поли своєї хламиди і рвонув навтнсача, мов сз'гак той бистроногий.

Тут набігло вже і все Дон Кіхотове товариство; як побачили покутники, що там і стражники з мушкетами на них ідуть, перелякались, щоб не було якої халепи,

1    збилися всі докупи, обставши кругом фііури; одкинули каптури, схопили бичі, а причетники свої свічники, та й зготовились до оборони, а як Бог дасть, то, може, й до нападу. Та доля так повернула, що все перемежепилось. Санчо, дз'маючи, що пана вбито, припав до нього і став голосити, вельми жалібно і вельми кз'медпо. А в цей час пароха впізнав дрзтий священик, що з процесією йшов, і взаємний

^! Причетник — молодший член церковного причету (паламар, псаломник).

²    Літанія — зфочиста церковна слз'жба, а також довга благальна молитва у католиків.

острах обох загоиів зразу якось розвіявся. Наш парох оповів коротенько тамтому, хто такий був Дон Кіхот, і обидва вони з цілим гуртом покутників пішли дивитися, чи бідного рицаря вбито, чи він іще живий. А Саігчо так над ним плакав, так заводив:

—    О квіте лицарства! Поліг сси під києм і скінчив сси дні свої, що з таким великим провадив пожитком! О похвало свого роду, честе і славо цілої Ламаичі та й цілого світу! Як тебе пе стало, опанують усю землю з дороби лукавії, не боячись жадної за свос злоробство покари! О пале мій добрий, понад усіх Олександрів щедротний — за вісім місяців джурувапня дав сси мені найкращий острів, який будь-коли опливало і омивало море! О, смиренний супроти пихатих і гордовитий супроти смиренних, небою небезпек і терігію парз'г, закоханий без причини, сподвижпиче благих, споборниче лукавих, противниче мерзенних, одне слово, о, мапдровапий лицарю, — тим уже все сказано, що дасться сказати!

Той Санчів завід та лемент одживив Дон Кіхота; першим словом рицар ось як обізвався:

—    Хто жис вдалині від тебе, пайсолодша Дульсінес, ще й над сюю тяжчої дознає муки! Допоможи мені, друже Санчо, злізти па зачарованого воза, бо на сідлі у Росинанта не всиджу, так мені отеє рамено потрощити.

—    З дорогою душею, пане мій любий, — одказав Санчо. — Вертаймося мерщій у село разом із цими добродіями, що справді вам добро вдіяти бажають, а там уже злаштусмось до нового походу, з якого бз'де нам більше слави і вжитку.

—Добре говориш, — заз’важив Дон Кіхот, — палі і справді годиться переждати, поїси минеться пагубпий вплив світил, що нині владарюють.

Одне слово, всі попрощались і роз’їхались хто куди. Зостались тільки парох із цилюрпиком, Дон Кіхот із Санчом та смирняга Росинант, що, подібно до пана свого, тершіяче зносив усі незгоди.

Підвідчик запріг воли, підмостив Дон Кіхотові сіна та й поїхав поволеньки, по своему звичаю, тією дорогою, що вказав йому парох. Десь але на шостий день дотяглися вони до Дон Кіхотового села, під самий обід туди в’їхали. Була неділя, і на майдапі, через який проїздив Дон Кіхот, юрмилось чимало народу. Всі кину-лись дивитися, хто то їде, і, як зшізнали земляка свого, дуже здивзшались. Один хлопець побіг сказати ключниці й небозі, що там пана їхнього й дядька на волах везуть, а він худющий такий та жовтий прямо на сіні лежить. Боже, як заголосили поштиві білі голови, аж лсаль було слухати! Плакали, били себе в груди та кляли-проклинали ті мерзенні рицарські романи, і все те вибухло з новою силою, коли Дон Кіхот перестзнив рідний поріг.

Почувши про те, що Дон Кіхот повернувся, прибігла й Санчиха; вона вже знала, що чоловік їздив із паном за джзфз', і як тільки його побачила, першим словом спитала, чи осел здоровий. На те відказав Санчо, що осел краще мається, ніж його хазяїн.

—    Хвала ж тобі, Господи, за велшсу ласку! — вигукнула молодиця, — а тепер скажи мені, чоловіченьку, чи багато ж ти там зад журу вав? Чи привіз же ти мені хоч на плахту нову? Чи купив діткам черевички?

—    Сього я не купив, — одказав Саичо, — зате, жіночко, привіз щось краще і дорожче.

—    Ой, яка ж я рада! — сокоріла жінка. — Покажи мерщій оте краще та дорожче, дружино моя, хай я собі хоч серце розвеселю, а то воно геть стз'жилося, що ти так довго десь барився.

—    Дома покажу, — відповів Сапчо, — поки що здобрій, жінко, і цим, а от уже вдруге па пригоди пустимось і Бог нам погодить, то сама побачиш: вийду я на грапа або на губернаторя, острів мені дадуть, і то не дрантивий який-небудь, а щонайкращий.

—    Коли б то Бог дав, чоловіченьку, таке діло нам он як знадобиться! Тільки скажи мені, будь ласка, що воно за острів, бо я його не тямлю.

—    Не ослячим язиком мед лизати, — одказав Санчо. — Слушного часу втямиш, жінко, з'се, сама здивз'сшся, як тебе васали вельможпою величати 63'дуть.

—    Що це ти верзеш, Санчо, які там вельможества, які острови, які васали? — вигз’кпула Хуана Панса (так звали Санчову дружину: вона пе з одного була роду, та в Ламанчі звичай такий, що жінки на чоловікове прізвище переходять).

—    Ба яка швидка, все зразу хоче знати! Не хапайся, Хуано, досить, що кажу тобі правду, а поки що тримай язик за зз^бами.

Такі розмови провадив Санчо Панса з жінкою своею Хуапою, а тим часом ключниця та небога Дон Кіхота клопоталися коло нього, роздягали та в ліжко старосвітське його вкладали. Віл же поглядав на них зизом і піяк не міг уторопати, де це він і що з ним діється. Парох паказз'вав небозі, аби добре дядька доглядала, а найпаче пильнувала, щоб вій знов, бува, ие втік; він розповів жінкам, з якою тяжкою бідою допровадили вони його додому. Тут вони обидві зиовз' залементували, знов почали клясти рицарські романи та молити Бога, щоб віл послав у геєну' огнеппу всіх писак, що такі брехні безглузді складають. Парох пішов, а вони довго ще сиділи стривожені й збентежені, думаючи про те, що скоро пан їхній і дядько трохи оклигає, зараз же знову од них утече. Так же воно потім і сталось, як вони гадали.

Переклав з іспанської Микола Лукаш Гравюри Гюстава Доре ¹¹²

3.    Як звичайний гідальго перетворився на рицаря Дон Кіхота? В ім’я чого доблесний гідальго вирішив стати мандрівним рицарем? Чим пояснити те, що Сервантес величає Дон Кіхота «премудрим гідальго», «преславним гідальго», «доблесним і добрим рицарем»?

4.    Які рицарські подвиги здійснив Дон Кіхот і чому не змогли втілитися в цих подвигах шляхетні устремління та добрі наміри героя?

5.    Змалюйте обряд посвячення в рицарі таким, яким він уявлявся Дон Кіхотові, і яким він був насправді.

6.    Розкажіть про бій Дон Кіхота з вітряками. Подумайте, з якою метою Дон Кіхот вступив у цей бій і чому його поразка не викликає сміху.

7.    Що спонукало Санчо Панса стати зброєносцем Дон Кіхота й вирушити з ним на пошуки пригод?

8.    Санчо Панса назвав Дон Кіхота Рицарем Сумного Образу. Чому, на вашу думку, Дон Кіхот часто сумував?

9.    Хто з героїв роману співчуває Дон Кіхотові, а хто ставиться вороже чи глузує з нього?

10.Зверніть увагу на комедійні ситуації в романі Сервантеса. Які різновиди комічного використовує письменник у своєму творі?

11.    Кого в наш час називають «донкіхотами»?

12. Дайте усну відповідь на запитання: «Чи може Дон Кіхот існувати в сучасному світі і чи може цей світ існувати без нього?».

13. Складіть порівняльну характеристику Дон Кіхота і Санчо Панса за підготовленим заздалегідь планом.

Твоя мала енциклопедія

«Вічні образи»... Вже саме слово «вічні» вказує на те, що це не просто імена, які набули загального значення. Тут ідеться про відображення загальнолюдського змісту, що виходить далеко за межі тих історичних умов, за яких виникли ці образи. Це — Прометей, Дон Кіхот, Гамлет, Дон Жуан, Фауст. Прикметно, що майже всі вони стають героями творів багатьох авторів. Отож, вічними образами називаємо такі художні образи, які з моменту їх створення набули настільки очевидної загальнолюдської значущості, що до них знову і знову звертаються у своїй творчості письменники різних епох і народів.

«Вічні образи» не слід плутати з образами, які хоч і були відкриттям для свого часу й увійшли у скарбницю світової культури, все ж не мають такого універсального, загальнолюдського значення.

 

Це матеріал з Підручника Світова Література 8 Клас Щавурський