Народна Освіта » Світова література » Література епохи Середньовіччя

НАРОДНА ОСВІТА

Література епохи Середньовіччя

Розділ IV

СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ЯК ІСТОРИЧНО-КУЛЬТУРНА ДОБА

Середніми віками історики називають величезний проміжок часу — з моменту падіння Римської імперії (V ст. и. е.) до початку XVII ст. В історії літератури і мистецтва Західної Європи вирізняють власне епоху Середньовіччя (V-XV ст.) й епоху Відродження (XV-XVI ст.).

Християнська католицька церква у середні віки папус над усім культурним життям Західної Європи. Антична культура поступово занепадає. Церква створює літературу, що прославляє подвиги аскетизму, мучеництва за віру. Велика кількість «житій» змальовз'с схимників, подвижників, що добровільно займалися самокатуванням, і т. п.

Поряд з церковною (або клерикальною) літературою, яка була переважно латипомовиою, розвивалася література світська, далека від похмурого, аскетичного духу, — розмаїті її напрями і види беруть свій початок у народній творчості. Саме народній творчості ми завдячуємо, пісням і казкам чи святковим дійствам.

Найзначнішоїо і найціннішою спадщиною середньовічної літератури є епос — поеми про героїв-воїнів, які були втіленням народних ідеалів. Епос виник у формі розповідей. Пізніше учені поети переробили ці розповіді і записали їх як розлогі поеми. До иайвідоміших епосів середніх віків належать французька «Пісня про Роланда», іспанська «Пісня про Сіда», німецька «Пісня про Нібелупгів».

У період з XII по XV ст. при дворах феодалів панує пишна і витончена культура: вельможі навчаються музики, мистецтва віршування. У цей час виникає нова — рицарська, або куртуазна (придворна) — література. Вона пов’язана переважно з ритуалом служіння рицаря «дамі серця».

На середні віки припадає і небувалий культурний розквіт народів Сходу — «золотий вік» арабської та ірано-таджицької літератур. Гафіз і Сааді, Фірдоусі та Омар Хайям, Рудакі й Нізамі — митці, які були всебічно обдарованими людьми й у своїх поетичних шедеврах уславлювали Любов з великої літери: любов до людини, до життя, до жінки, утверджуючи високі ідеали свободи і людяності.

Твоя мала енциклопедія

Термін Середні віки з’явився в XV ст. серед італійських гуманістів. Так вони називали епоху, що відокремлює від них часи класичної стародавності (античності). Термін закріпився. Зараз існує ціла наука, що займається комплексним вивченням середньовічної епохи: культура, політика, економіка, побут, література. Ця наука — медієвістика (від меді}'с — середній). Не існує чітких хронологічних меж цієї епохи — різні думки в різних учених. Найпоширеніша версія: нижня межа — V-те ст. (загибель Римської імперії), верхня межа породжує найбільше суперечок, але найчастіше — XV ст., початок Відродження. Суперечки про верхню межу тривають, тому що наступна епоха — Відродження в різних країнах почалася в різний час.

КИТАЙСЬКА ЛІРИКА ЕПОХИ ТАН

СВОЄРІДНІСТЬ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ КИТАЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

 

Китайська цивілізація належить до найдавніших на планеті. Китайці — один із небагатьох народів, що зуміли створити власну, цілком самостійну систему письма. Знаки китайської писемності називаються ієрогліфами, а її найдавніші пам’ятки датовані XIV-XI ст. до н. е.

Не дивно, що китайська літературна традиція також дуже давня. Вона справила величезний вплив на літератури всіх країн Далекого Сходу хоча б тому, що упродовж тривалого часу освічені люди Японії, Кореї та В’єтнаму писали саме китайською (в Європі подібну роль свого часу відігравала латина).

Китайська культура і література ґрунтуються на двох світоглядах — конфуціанстві й даосизмі.

Засновником першого 63'в китайський філософ Конфуцій, який жив у 551-479 рр. до н. е. Конфуція передусім цікавило облаштування суспільства і держави. Вій вважав, що варто повернутися до звичаїв стародавніх міфічних правителів Яо і Шуня, коли кожен був людяним і любив ближнього, молодші шанували старших, а старші піклувалися про молодших. Гармонія у суспільстві досягалася не завдяки жорстокості влади, а через добровільне дотримання людьми норм поведінки.

За Конфуціем, головне в житті людини — це бажання вчитися. Тільки тоді можна виховати бездоганно мудру людину, наділену «гуманністю». Навчання філософ радив починати з поезії, зміцнювати його правилами і завершувати музикою. Поезію Конфуцій вважав обов’язковою умовою виховання «благородного мужа».

Інший погляд на світ і людину пропонував даосизм. Ідеал даоса — не досягнення гармонії у суспільстві, а злиття зі Всесвітом, природою. Даоси залишили багато блискучих філософських трактатів; окремі з них нині сприймаються як твори художньої літератури.

РОЗКВІТ КИТАЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ У VIII СТ.

Китайська література з її тривалою і неперервиою історісю, безперечно, с унікальним явищем .у скарбниці світової словесності. А вершинним її досягненням цілком заслужено вважається творчість поетів, що жили у середньовічному Китаї за часів правління династії Таи (618-907). Це, зрештою, і не дивно, адже в танську епоху мистецтво віршування відігравало важливу роль у суспільному житті, було одним із головних предметів, які належало бездоганно зпати, щоб скласти іспит на здобуття чиновницької посади.

Китайська поезія цього періоду продовжувала і розвивала видатні досягнення минувшини, втілені передусім у творчості Тао Юань-міиа (365-427), якого танські поети вважали взірцем для наслідування. Найбільшого поширення у тогочасній ліриці набули п’ятислівні і семислівні вірші з дворядковою строфою, з певним чергуванням тонів та неодмінною (здебільшого — єдиною) римою.

Найяскравішою сторінкою у тогочасній китайській поезії є творчість Лі Бо (701-762) та Ду Фу (712-770). Доповнюючи один одного, вони утворюють ідеальний збірний образ традиційного китайського поета. Поривчастий, пристрасний Лі Бо, з його прагненням до захмарних вершин духу, до всього незвичайного, відкидав будь-які усталені норми та умовності. Лірика Лі Бо вражає широтою осягнення дійсності, глибиною почуттів і досконалістю форми. У його віршах легко простежується зв’язок із давньою народною поезією. Лі Бо доволі вільно поводився не лише з поетичними, але навіть і з граматичними правилами, наповнюючи життєвою силою класичну старовину і наближуючи традиційну лексику поезії до повсякденного мовлення своїх сучасників.

Для тапської поезії завжди були характерними мотиви тривоги за долю народу та Вітчизни. Викриття несправедливості, гуманістичне співчуття до людини в історії китайської літератури передусім пов’язані з Ду Фу7, вірші якого в Китаї вважалися взірцем поетичної ясності та стриманості, вільної від будь-яких над-мірних поривань — інакше кажучи, ідеальним втіленням «копфуціанського духу». Сучасники називали твори Ду Фу «поетичною історісю». У його віршах — не лише притаманні танським поетам доброзичлива увага до народу, почуття соромуперед ним за свій відносний достаток, а й прагнення пожертвувати собою заради загального добра. Громадянські мотиви поєднувалися у творчості Ду Фу з ліризмом. У його прозорих і простих віршах переважає традиційна тематика — поет пише про розлуку друзів, про радість щирого спілкування, змальовує природуі чарівні китайські краєвиди.

ЛІ БО

 

701-762

Один із найславетиіших китайських поетів Лі Бо народився за часів, коли вірші писати майже всі: і статечні геперали, і відставні посадовці, і бідні вчені, яким часто не вистачачо грошей на чашку рису. Вірші дарувати друзям, родичам; вірші замість листів посилали поштою. А па бенкетах влаштовуватися поетичні змагання. Хоча Лі Бо народився у провінції і не посідав високого становища в суспільстві, все ж він був освіченою людиною. Ще у дитячому віці майбутній поет захоплювався читанням творів знаних письменників і навіть коментував їх. В юності він довго жив у гірських монастирях, навчався у мудрих самітників. За словами Лі Бо, там йому вдавалося досягти такої єдності з природою, що навіть птахи і звірі не боялися його присутності.

Лі Бо багато мандрував країною і писав прості, зрозумілі звичайним людям вірші. Слава про нього як поета швидко поширювалася. В 742 році Лі Бо отримав запрошення до імператорського палацу. Там його прийняли з великою шаною і оточили розкошами. Поет спав па ліжку зі слонової кості, їздив на найкращих імператорських конях і їв із золотого посуд}'. Імператор, який високо цінував талант Лі Бо, любив розмовляти з поетом і слухати його вірші.

Проте Лі Бо дуже швидко розчарувався у своїх сподіваннях. Він мріяв про посильну участь у державних справах, про право давати поради імператорові і відверто говорити йому правд}'. Але натомість поета використовували наче іграшку. Інтриги та заздрість павутиною обплутали двір. То ж не дивно, що незабаром па Лі Бо звели наклеп і прогнали з палац}'. Поетові довелося покинути столицю і знову податися в мандри.

У 756 році Лі Бо запросив на службу брат імператора, принц Лі Лінь. Поет погодився, оскільки принца вважали справедливим правителем. Проте незабаром Лі Лінь вчинив заколот проти імператора і зазнав поразки. Лі Бо засудили до смертної кари, але згодом помилували — страту замінити засланням.

Смерть Лі Бо овіяна легендами. Розповідають, що 62-літній поет утопився, намагаючись упіймати віддзеркалепня місяця в річковому плесі.

У поезії Лі Бо йдеться не лише про буденні та звичайні, а й про дивовижні та рідкісні явища: химерні камені, вигадливо покорчеиі сосни, фантастичні обриси гір, таємниче сяйво місяця. Уява автора відгукується на загадкові нічні звуки — шум вітру, крик мавп, і поет іде в мандри на пошуки дива, піднімаючись високо в гори чи заглиблюючись в лісову гущавину. Він відчуває себе єдиним

і вічним разом з деревами і травами. Природа у його віршах оживає — вона бачить і чус, відчуває і розуміє.

Був час, коли вірші Лі Бо знали тільки на його батьківщині, а тепер вони відомі в усьому світі. В Україні вірші Лі Бо перекладали Л. Первомайський, Г. Турков, В. Ілля та іи.

 

ПЕЧАЛЬ НА ЯШМОВОМУ ҐАНКУ

На яшмових сходах біліє холодна роса.

Промокли панчохи.

Пливуть мовчазні небеса.

Дивлюсь ісрізь фіранку на місяць осінній печальний —

На тихій воді він тремтить і повільно згаса.

Переклав з китайської Леонід Первомайський

СОСНА БІЛЯ ПІВДЕННОЇ ГАЛЕРЕЇ

Поблизу галереї

росте сосна-одииачка —

В такої, природно,

розкидисте гілля й густе. Вітрець навколишній

навіть на хвильку не вщухне: Йому тут воля —

тож дме він і вдень, і вночі. Затінений стовбур

покрився плямами моху.

А в пишній хвої

повітря неначе мигтить.

Чи вдасться їй досягти

надхмарної висі?

Це ж треба рости

аж декілька тисяч чі1!

Переклав з китайської Генадій Турков

1.    Що ви знаєте про стародавній Китай? Чому, на вашу думку, таку велику роль відігравала у культурному житті цієї країни поезія?

2.    Яким було життя видатного китайського поета Лі Бо? Чому більшу частину життя йому довелося провести в мандрах?

3.    Розкажіть, як ви уявляєте зображений поетом пейзаж у вірші «Печаль на яшмовому ґанку». Який настрій викликає в автора спілкування з природою? Назвіть художні засоби, які передають почуття поета.

4.    На які думки надихнуло поета надвечір’я (вірш «Печаль на яшмовому ґанку»)? Яку роль у відтворенні почуттів автора відіграють художні засоби?

5.    Усно намалюйте сосну, зображену в поезії «Сосна біля південної галереї». Зверніть увагу на такі художні деталі: «сосна-одиначка», «розкидисте гілля й густе», «затінений стовбур» у «плямах моху», «пишна хвоя». Яку роль вони відіграють у вірші?

6.    Чому, на вашу думку, образ сосни належить до улюблених образів поета? Що уособлює для Лі Бо сосна? Підтвердіть свої думки цитатами з віршів поета.

 

ДУ ФУ

712-770

Видатний китайський поет Ду Фу народився у 712 р. Про перші три десятиліття його життя тепер відомо дуже небагато. Знаємо лише, що поет належав до старовинного роду, що серед його предків були великі полководці, чудові вчені, письменники, видатні державні діячі. Але на момент народження Ду Фу це була занепала сім’я пересічного провінційного чиновника.

Відомо, що у віці 20-35 років Ду Фу багато подорожував. Можливо, в цьому виявилася його неспокійна вдача. А можливо, що до мандрівного життя поета

! Ч і — приблизно ЗО см.

спонукало розчарування, пов’язане з невдалими спробами скласти державний іспит на здобуття чиновницької посади. Ду Ф3' прагнув стати чиновником не лише для того, щоб продовжити родинну традицію, а й щоб отримати кошти для існування. Подорож з друзями-поетами Лі Бо і Гао Ші була заключним етапом смуги поневірянь, яка загалом тривала 10 років.

У 741 р. поет па ціле десятиліття влаштувався у тогочасній китайській столиці Чаньані. А далі були нестерпно важкі і для країни, і для поета заколотні роки, коли принц Аііь Лу-шапь на чолі великої армії повстанців захопив столицю.

Рятуючись від повстанців, Ду Фу здійснює важку та небезпечну подорож у Чепду — головне місто багатої провінції Сичуань. Поневіряння та злигодні, яких поетові довелося зазнати у ці роїш, призвели до зламу в його творчості. Від зображення зла і насильств Ду Фу перейшов до зображення горя, страждань. У центрі його з'ваги постала людина. У його віршах на повен голос лупає тема людського життя, людської долі. Він стає поетом-іуманістом у найвищому значенні цього слова.

І, нарешті, наступає останній етап творчості поета — з початку 60-х років до смерті в 770 р.

У Ченду Дз' Фу спочатку знайшов те, що шукав, — можливість мирного і спокійного існування. Тут з' нього були друзі, заступники, які допомогли поетові влаштуватися. Він навіть побудував собі будиночок, у якому прожив три роки. Це були, мабз'ть, найсвітліші роки в його житті. Але їм пе судилося стати тривалими. У 762 р. в Ченду спалахнув заколот, який 63т відлунням заворзчпень 3' центральній частині країни. Поетові знову довелося рятувати себе та свою

 

сім’ю. Майже півтора роїу він переховувався у різних містечках провінції Сичуань. Після придушення заколоту Ду Фу знову повернувся в Чепду, але ситуація там 63'ла вже іпшою, і поет залишився наодинці зі своїми проблемами. У 765 р. Ду Фу знову покинув місто, цього разз' — назавжди. Сгустившись униз за течією річки Янцзи, навесні 766 р. поет зупинився в маленькому містечку Кзшчжоу, у якому провів два роки.

Однак дз'мка про Чаньань не полишала Ду Фу, і 768 року вій вирз'шив у свою останню по-

дорож, сподіваючись дістатися до столиці. Але Чаньань та його околиці були тоді ареною постійних сутичок між свавільними воєначальниками. Крім того, столиці постійно дошкуляли набіги кочовиків. Все це стало па заваді намірам поета. Відтак, па джонці посеред Янцзи, в 770 р. його застала раптова смерть.

ПІСНЯ ПРО ХЛІБ І ШОВК

У Піднебесній1, по Китаю всьому,

Є тисяч десять міст, мабуть;

Але чи є хоча б одне, в якому Не славилася б воїнів могуть?

А що, якби серпи, мотики й рала Повиливати нам з блискучих лат,

Аби вони покірно оборали Цунь54 55 поля запустілого улад?

Гіркі ридання вже не поливали б Ту землю, де гула страшна війна.

Чоловіки б із піснею орали,

Жінки б наткали з шовку полотна.

Переклала з китайської Ярослава Шекера

1.    Що вам відомо про життєвий і творчий шлях китайського поета Ду Фу? Що ви можете сказати про автора, прочитавши його вірші?

2.    Які основні тематичні лінії його творчості ви зауважили?

3.    Яку роль у творчості Ду Фу відіграє природа? Зіставте у цьому плані поезію Лі Бо і Ду Фу.

4.    До яких художніх прийомів удається поет у вірші «Пісня про хліб і шовк»? Назвіть їх.

5.    Сформулюйте основну ідею «Пісні про хліб і шовк». Наскільки вона суголосна із українським сьогоденням?

6.    Дайте письмову відповідь на запитання: «Як поєднуються у творчості Ду Фу ліричні та громадянські мотиви?».

ЗОЛОТА ДОБА

ПЕРСЬКО-ТАДЖИЦЬКОЇ ЛІРИКИ ІЗ ПЕРСЬКО-ТАДЖИЦЬКОЇ ЛІРИКИ

Традиції персько-таджицької літератури сягають корінням пам’яток писемності, створених па давньо- і середпьоіранських мовах, і насамперед — найдавнішої іранської пам’ятки «Авести», запису вчення папівміфічпого пророка Заратустри. «Авеста» стала «свящепним писанням» зороастризму — панівної релігії народів, що у той час жили на території від Індії до Азербайджану. Однак вторгнення військ Арабського халіфату в VII столітті в Іран (а пізніше — в Середню Азію) завдало нищівного удару по давній іранській культурі. Вогнем і мечем насаджувалися нова релігія завойовників (іслам) та арабська мова.

Для іранської словесності настали «століття мовчання». Література у той лиховісний період наче завмерла: чимало давніх творів загарбники спалили, визнавши їх блюзнірськими, а нові книги не створювалися. І все ж іранська література не занепала остаточно — вона продовжувала побутувати в чужомовній стихії. Так тривало до IX століття. Культура іранських народів виявилася вищою від культури арабських завойовників. Освічені верстви іранців зуміли засвоїти нову для них, арабську, традицію, сприйняти найцінніші елементи арабської поетичної кз'льтури. Водночас вони зуміли зберегти і розвинути самобутні риси стародавньої іранської традиції.

Таким чином, іранська поезія, яка спочатку вбиралася в арабські мовні шати, не лише підняла на вищий рівень арабську літературу, частиною якої вона, зрештою, вважається, а й підготувала передумови для виникнення літератури рідною мовою — фарсі.

Класичним періодом в історії персько-таджицької літератури стали X-XV ст., коли творили Рудаїсі, Хайям, Румі, Сааді, Гафіз, Джамі. Творчість цих уславлених поетів увібрала в себе і своєрідно опрацювала художні досягнення іранської античності, успадкувала усталені в ній традиції людяності, волелюбності й філософського ставлення до буття.

Варто зауважити, що персько-таджицька поезія вирізняється неабияким багатством і розмаїттям поетичних форм та жанрів: піднесені касйди і ніжні газелі, лаконічні рубаї тощо.

ОМАР ХАЙЯМ

 

бл. 1048 — після 1122

Омар Хайям е чи не найвідомішим поетом Сходу. Його рубаї (чотиривірші) знані в усьому світі. Вони — про сенс людського життя, про незахищеність людини перед долею і часом, про красу скоромипущих хвилин радості — стали спільним духовним набутком людства.

Омар Хайям (повне ім’я Гійяс ад-Діл Абул-Фатх Омар ібн Ібрагім Хайям) народився в 1048 році (або кількома роками раніше) в Нішапурі, що на сході Ірану. В Нішапурі, який був тоді одним з найголовніших культурних центрів країни, минули дитячі та юнацькі роки поета. Він навчався спочатку в медресе (духовній школі середнього і вищого рівня), що мало на той час славу аристократичного навчального закладу і готувало чиновників для державної служби. Згодом продовжував освіту в Балсі та Самарканді.

Хоча Хайям оволодів надзвичайно широким колом точних і природничих наук, проте головним напрямком його наукових занять стала математика. В 1074 році поета запросили на службу до двору могутнього султана Малік-шаха, в місто Ісфахап, щоб керувати обсерваторією. Після передчасної смерті правителя Хайям назавжди залишає двір і повертається в Нішапур. Там він жив до самої смерті.

 

З глибини XII ст. дійшла розповідь про останні години поета. Весь цей день він нічого не їв і не пив. Ввечері, закінчивши останню молитву, вклонився до землі і сказав: «О Боже, ти знаєш, що я пізнав тебе в міру своїх можливостей. Пробач мені, моє знання Тебе — це мій шлях до Тебе». І помер.

Омар Хайям писав вірші тільки в одній формі пер-сько-таджицької поезії — у формі рубаї. Його творчості притаманні життєва мудрість, любов до людини і життєрадісність. У своїх рубаях поет возвеличує людську особистість, утверджує за кожною людиною право на радість буття. Це дає підставу називати поета одним з найбільших гуманістів минулого.

Хайям був художником слова з багатою уявою.

Вона дозволяла йому створювати у мініатюрі з чотирьох рядків надзвичайно масштабні, іноді космічні картини. Народні за своїм характером рубаї Хайяма увійшли в скарбпицю світової поезії.

***

Цей гордий небосхил, байдужий лиходій, Ще жодному із пас не підживляв надій:

Де знайде зігнуту під тягарем людину,

Іще один тягар він накидає їй.

Ні, не гнітять мене перестрахи й жалі,

Що вмерти мушу я, що строки в нас малі: Того, що суджено, боятися не треба.

Боюсь неправедно прожити па землі.

Недоброзичливість ніколи не могла Узяти верх: до злих вертались їх діла.

Я зичу благ тобі — ти зла мені бажаєш:

Ти благ не діждешся, я не побачу' зла!

Хіба не дивно, що пани чиновні,

Самим собі нудні, хоч горді зовні,

До коленого, хто здирство зневажає,

Такого пишного презирства повні?

***

У кого колений день в запасі півкоржа,

У кого свій садок і хата не чужа,

Хто в рабстві не родивсь і сам рабів не має, У того світлий зір і радісна душа.

Як жалко, що весна моя скінчилась І книга юності навік закрилась!

Та пташечка, що молодістю зветься, Звідкіль вона взялась? Куди поділась?

***

Якби мені до рук — скрижалі Долі,

Я розписав би їх по власній волі!

Із світу вигнав би всі смутки, болі,

Чолом небес досяг, не жив би долі!

***

Хай колена мить, що в вічність промайне, Тебе вщасливлюс, бо головне,

Що нам дасться тут, — життя: пильнуй лее! Як ти захочеш, так воно й мине.

***

У час, коли роса тюльпан укриє сиво И фіалка хилиться, трави таємне диво,

Як любо глянути на пуп’янок зелений,

Що зборочки свої підтиіеус дбайливо!

*#*

Я тільки й знаю, що знання шукаю,

В найглибші таємниці проникаю.

Я думаю влее сімдесят два роки —

І бачу, що нічого я не знаю.

#•*

Мене всі недруги філософом зовуть.

Бог свідок, що обрав собі я іншу путь. Прийшовши з безвісті у цю долину горя, Принаймні знаю я, ким сам я хочз' буть.

Цей світ і дня мені не дав пролсить по волі, Своїми втіхами не тамував він болі. Довгенько вчився я в його суворій школі, Та не скінчив її, не став я майстром Долі.

Не молсу сонця я сховать за рожі-квіти,

Ні тайну виявить, яку привик таїти.

У океані дум знайшов перлину — розум,

І я перлину ту не смію провертіти.

Чи ще служитимеш для підлості людської?

Не квапся мухою до страви будь-якої!

На два дпі корж купуй, ні перед ким не гнися,

Пий краще власну кров, аніж чужі напої!

***

Я б краще вороном копався у ріллі,

Ніж у негідника живився при столі.

Сухим окрайчиком задовольнятись краще,

Ніж губи мазати в чужому киселі.

***

Цей топче стежечку до монастирських брам,

Той шлях до Істини собі торус сам...

Боюсь, настане день і пролунає голос:

«Ви блудите, слігщі! Не тут вона й не талі!»

Що глина гончарам? Не варт нічого!

Нікчемний прах! А розсудили б строго,

Вони б її не м’яли й не топтали:

Це прах батьків, хай мають жаль до нього!

І юпих, і старих — всіх поглинає час,

І невеликий нам дасться днів запас.

Ніщо не вічне тут: ми підемо так само,

Як ті, що вже пішли й що прийдуть після нас.

Переклав з фарсі Василь Мисик

1.    У якому поетичному жанрі уславився Омар Хайям?

2.    Які ідеали утверджував поет у своїх рубаї? Чи можна його вважати гуманістом?

3.    За якими поетичними законами будується поезія Омара Хайяма?

4.    У чому полягає філософська наснаженість лірики поета?

5.    Проведіть конкурс на краще декламування віршів Омара Хайяма.

Розповіді про життя та творчість поетів середньовічного Сходу тісно переплелися з численними легендами і переказами, які іноді видаються цілком вірогідними, але набагато частіше вражають нашу уяву неймовірними вигадками та фантастичними подробицями. Звісно, що й про походження поетичного мистецтва у країнах Сходу розповідають по-різному...

Зокрема, за однією з популярних легенд, якогось дня вулицями і провулками спекотиого Самарканда блукав самотній юнак. Випадково він почув дивну пісеньку, яку тихцем наспівував незнайомий хлопчина, що неподалік грався з друзями в горішки:

Котись, котись, докотишся до ямки ти...

Захоплений простим дитячим віршиком, юнак навіть не помітив, як сам почав пошепки складати мелодійні вірші про красу Самарканда і про тепло рідної домівки у горах Зарафшапу. Цим юнаком був Абуабдулло Рудаїа, основоположник класичної поезії мовою фарсі, а вірш, на створення якого його надихнуло нехитре дитяче замовляння, став першим рубаї.

Втім, легенди залишаються легендами, а сучасна літературознавча наука характеризує цей популярний жанр середньовічної лірики народів Сходу так: рубаї — це мініатюр ний поетичний твір, як правило, філософського вмісту, що складається в чотирьох 11-1З-сшіадових рядків, які римуються за схемою ААБА і виражають певну думку, підкреслену в останньому рядку строфи.В далекому минулому рубаї співалися один за одним, відділяючись паузою. Об’єднані в тематичні групи або куплети, ці чотиривірші виконувались як куплети однієї пісні, в межах якої розвивався ліричний образ. Найвидатпішими творцями класичних рубаї були Абуабдулло Рудакі (ГК-Х ст.), Омар Хайям (ХІ-ХІІ ст.), Мусліхіддіп Сааді (XIII ст.) та Шамседдін Мохаммед Гафіз (XIV ст.).

До цієї лаконічної поетичної форми зверталися й українські поети. Зокрема, у 1987 р. видав збірку «Рубаї» Д. Павличко; чимало цих випіканих ліричних мініатюр є й у творчому доробку поета та перекладача М. Мірошниченка. 56 57 58

ЛІТЕРАТУРА СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЄВРОПИ

 

Піспя про Роланда» належить до циклу історичних пісень Х-ХІ століть, що пов’язані з особою Карла Великого. На це вказують особливості мови, згадки про історичні події (наприклад, пограбування Риму турками) та конкретних історичних осіб X століття (Річард Нормандський, Готьс з Анзку).

В основу «Пісні про Роланда» покладений незначний історичний факт: знищення басками невеликого загону французької армії в Ронсевалі. В 778 р. під час перебування Карла Великого в Іспанії баскам перед його військом замкнули брами Сарагоси. 15 серпня, коли основні сили французької армії минули піренейські ущелини, па сторожовий загін в Ронсевалі палали баски і знищили його.

«Пісня про Роланда» е компіляцією, художнім поєднанням різних пісень одного циклу. Та, попри негативні риси такого поєднання, у «Пісні про Роланда» надзвичайно майстерно змальовано характери володаря Карла, графа Роланда, вірного Олівера, Христового слуги Турпіна, зрадника Ганелона тощо. З не меншою художньою силою зображено такі ключові моменти поеми, як Роландова гра на Оліфанті, його прощання з мечем і смерть, або розмови Бланкандріна і Марсіля з Гапелоном чи Карлове голосіння над загиблими рицарями в Ронсевалі.

ПІСНЯ ПРО РОЛАНДА

Старофранцузький епос

(Скорочено)

1

Король наш Карл, Великий Імператор1,

В Іспанії провоював сім років57.

Весь край гірський він підкорив до моря58 59 60 61

Фортеці пепохитпі впали швидко,

Ні міст, ні мурів не лишилось цілих.

Зосталась Сарагоса па горі1 лиш...

Там цар Марсілій2, що не вірить в Бога,

Шанус Аполліна й Магомета3.

Та прийде час, і Бог його скарає.

Аой!1

2

Марсілій саме був у Сарагосі.

Пішов у сад під тінь дерев манливу.

І сів на трон лазурний; коло нього Зібралося придворних тисяч двадцять.

До них звернувся з словом цар Марсілій:

«Біда прийшла в наш дім, сеньйори милі!

Правитель Франції-красупіГ| Карл Великий Прийшов наш край і нас завоювати.

Не маю вдосталь вояків могутніх,

Щоб дати відсіч ворогу лихому.

Порадьте ж ви, із маврів наймудріші6,

Як врятуватись від ганьби та смерті?..»

! Географічна помилка, місто розташоване під горою.

2 Мабуть, ім’я вигадане; учені припускають, що це може бути спотворене ім’я сарагоського царя Амороза, який просив Карла зробити його своїм ленником (809). Аполлін — один із олімпійських грецьких богів (Аполлон), культ якого християни приписували мусульманам.

 Магомет (Мохаммед) — (бл. 570-632) — засновник мусульманства. Середньовічні проповідники вважали це вчення поганським, плутаючи мусульманську релігію з язичницькою. Тому в «П. про Р.» сарацини зображені язичниками і поклоняються «трійці» різних богів —Аполліну, Магомету (Мохаммед) і Тервагану.

4    Єдиного тлумачення цього вигуку, що повторюється після 158 тирад, не існує. Найімовірніше — це своєрідний приспів.

5    Франція-красуня — douce France («солодка», «ніжна», «чудова», «лагідна», «приємна Франція») — традиційний епітет для характеристики Франції е епічних поемах. Під самою Францією автор розуміє або всю імперію, включаючи германські землі, або маленьку область Іль-де-Франс (Париж).

6    ...із маврів наймудріші... — або «сарацинів» — так називали представників арабських племен, які з початку VIII ст. намагатися завоювати Іспанію. Вільними залишилися кілька гірських королівств (Кастильське, Арагонське, Наваррське тощо). Пізніше вони стати осередками «реконкісти» («відвоювання земель»), яка закінчилася повним визволенням Іспанії в XIII ст. Бланкандрін — вигадане ім’я; герой втілює сарацинську паралель старому і мудрому герцогу' Найму, раднику Карла. Валь-Фонда — сучасне місто Ватьонда (північна Іспанія).

Замислились невірні. Всюди тиша...

Озвався тільки Блашсандрін з Валь-Фонди.

З

Відомий Блашсандрін був серед маврів Як мудрий чоловік, вояк відвалений І відданий царю порадник вправний. «Відкиньте острах марний! — так сказав він, — Присягу в дружбі й вірності ви дайте Пихатому й погордливому Карлу.

Пішліть йому в дарунок псів мисливських, Ведмедів, левів, сотень сім верблюдів Та соколів із тисячу, а також Із сріблом й злотом кілька сотень мулів І з цінностями п’ятдесят возів ще,

Сплатити щоб військам своїм спромігся.

Аж падто довго розоряв він край паш,

Нехай тепер повернеться в свій Аахеп1. Скажіть, що прийдете слідом відразу,

Аби у день Святого МихаїлаВ Христову віру перейти смиренно И служити Карлу по добру й по честі.

А схоче він — залишим аманатівІ десять, двадцять — скільки зажадає,

Дамо дітей, дружин коханих наших.

На вірпу смерть віддалі я перший сипа,

На чужині хай краще всі загинуть,

Ніж пам позбутись слави та маєтків Або ж з торбиною піти по світу».

Аой!

6

Закінчив цар Марсілій цю параду,

Віддав наказ васалам: «Йдіть негайно,

В руках несіть гілки оливи мирні І королю мої слова промовте:

«Хай вій простить, я Богом заклинаю,

! Ахен — історична столиця Карла Великого.

2 День Святого Михаїла — до XI ст. — 29 вересня, з XII ст. — 16 жовтня.

 Тобто заручників.

Мене і маврів. Як скінчиться місяць,

Слідом прийду і тисячу баронівИ себе я передам в закон Христовий,

Служити вірно Карлу присягаюсь.

А схоче — то заручників зоставим!»

Промовив Бланкандрін: «Мир дуже гарний!»

Аой!

12

Замисливсь Імператор під сосною...

Барони всі зібрались па параду:

Там 6343 Одж’єр62 63, Турпін-архіспископ64 65,

Старий Річард з Анрі1, своїм небожем,

І Ацелін66, сміливий граф Гаскопський,

А з ним кузен Мілон, Тедбальт із Реймса.

Були талі і Джер’ср з Джеріном67, також І граф Роланд з’явився, а з ним разом ДрЗ'г Олів’ср, шляхетний і відважний.

Зійшлось до тисячі мужів французьких,

Між ними й Ганелон68, майбутній зрадник...

В недобрий час та рада відбулася.

Аой!

18

«Кого ж послать? Скажіть мені, барони,

Нам до Марсілія у Сарагосз'?»

Роланд підвівся: «Я давно готовий!»

«Не згодний з цим! — тут Олів’ср озвався, —

Занадто ви нестримані й гарячі.

 

Боюсь, посольство закінчиться лихом! Поїду я, якщо король дозволить».

А Карл промовив: «Помовчіть обидва! Ніхто з вас до невірних не поїде.

Бо знов я присягаюсь бородою,

Що не назву послом нікого з перів». Сказав так Карл — запанувала тиша.

20

«Сеньйори! — Карл промовив, —

тож самі ви

Того з моїх баронів оберіте,

Хто передасть послания в Сарагосу». Роланд озвавсь: «Хай Ганелон, вітчим мій1! Мудрішого баропа ми не знайдем!» Схвалили франки: «Справиться як слід віл!» Граф Ганелон наляканий був дуже,

У гніві скинув він куничу шубу,

Зоставсь на ньому лиш каптан шовковий. Обличчя горде, променисті очі,

Могутня постать і широкі груди —

На нього задивилися присутні.

Роланду крикнув: «Звідки злість подібна?»

Відомо всім, безумцю, твій вітчим я,

На смерть мене ти шлеш до Сарагоси!

Якщо поможе Бог мені вернутись,

Тобі таку я помсту приготую,

Що до кінця життя ти по забудеш!»

Роланд всміхнувсь: «В тобі вирус гордість!

Всі знають, що погроз я не боюся,

Та посланцем повинен бути мудрий.

Якщо король накаже — сам поїду!»

21

Розлютувався Ганелон: «Поїдеш?

Ти не васал мені, я ж не сеньйор твій.

Готовий я дістатись Сарагоси І сповнити наказ суворий Карлів.

! Роланд сам називає себе пасербом Ганелона. За однією версією Роланд був сином Верти, сестри Карла і Мілона; вдруге Берта вийшла заміж за Ганелона. За іншою — сином Карла, який мав зв’язок з сестрою Гіслою, пізніше вона вийшла заміж за Ганелона.

Я все зроблю, у разі ж небезпеки Перетворю свій гпів великий в пекло!»

 

У відповідь Роланд лиш розсміявся.

Аой!

22

А Ганелон, почувши сміх Роланда,

Відчув страшну образу, біль у серці,

Що ледь не розірвалося від люті.

«Ненавиджу! — він скрикнув. —

Через тебе

В краю чужім я маю смерть спіткати Без каяття! Володарю могутній!

Готовий викопати ваш наказ негайно!»

25

Правицею подав Карл рукавицю,

Та Г але лон в думках ще 63'в далеко,

И на землю рукавиця раптом впала.

«О, Боже правий! — франки закричали, — Біду велику принесе посольство!»

Лиш буркнув граф: «Грядущий день покаже!»

32

Тримаючи за руку Ганелона,

Мавр до царя Марсілія наблизивсь.

«Хай Магомет і Аполліп, — він мовив, — Боронять нашого царя довіку!

Ми Карлові послання передали.

Король же до небес зняв тільки руки І Господа прославив у молитві.

Послав до нас вельможного барона,

Один він з паймогутшших у франків.

Хай скаже, що привіз — чи мир, чи війни». Цар згодивсь: «Слухаймо посла від франків!» Аой!

43

«Мій любий Ганелопе, — цар відмовив, —

У світі кращої немає раті;

Я маю вже чотири сотні тисяч,

Щоб битися із Карлом, з його військом».

Та заперечив граф: «Не зараз тільки,

 

Бо багатьох ви втратите невірних.

Облиште це безумство, будьте мудрі!

А Карлові скарбів пошліть ви стільки,

Щоб кожний з франків тільки здивувався. Додайте ще заручників із двадцять.

Поверне Карл у Францію-красуню,

Позаду ж ар’єргард лишиться, мабуть,

З ним граф Роланд, племінник королівський З відважним й мудрим Олів’сром разом. Повірте, як помруть обидва графи,

Забуде Карл свою безмірну пиху И навік бажання зникне з вами битись».

Аой!

44

«Мій милий Гапелоне, — цар промовив, —

Та як зробити, щоб Роланд загинув?»

І Ганелон: «Охоче дам пораду!

Дійшовши до Сізерського проходу1,

Король поставить ззаду ар’єргард свій.

Його очолять граф Роланд пихатий І Олів’ср, йому Карл дуже вірить.

Нашліть на них сто тисяч іновірців,

Нехай вони зав’яжуть першу битву,

Поранять і повтомлюють тих франків.

Не криюсь, ваші майже всі загинуть.

Та зразу ж друга рать у бій полине,

З обох цих битв Роланд живим не вийде.

Блискучий подвиг звершить ваше військо!

І ви не знатимете більше воєн».

Аой!

47

Священне крісло там стояло з кості.

Звелів на нього цар покласти книгу З законом Магомета й Тервагана69 70.

На ній і присягнув володар маврів:

«Якщо знайду Роланда в ар’єргарді,

То подолаю відчайдушний спротив.

Зроблю усе можливе, й він загине!»

А граф додав: «Щасти угоді нашій!»

Аой!

63

Звернувсь до нього славний Імператор: «Небоже любий, вирішив віддати Я в ар’єргард наш половину війська.

Тож бережіть, воно і вас врятує».

«Нічого з ним не буде, — граф запевнив, — Скарає Бог, якщо свій рід знеславлю!

Я збережу хоробре військо франків. Проходьте межигір’я без боязні,

Бо поки я живий, ваш шлях безпечний».

66

Високі гори і похмурі доли,

Лиш чорні скелі і жахливі кручі.

А франки вдень ідуть насилу вгору,

На відстані в п’ятнадцять льє їх чути.

Коли Великої Землі71 дістались,

 

Гасконь узріли, землі їх сеньйора,

Свої феоди пригадали, житла,

А також милих дочок й жон шляхетних,

То не було такого, хто б не плакав.

Та найскорботпіше король сумує — Зостався небіж у іспанських долах.

І Карл не міг висе стримать сльози туги.

Аой!

Дванадцять перів на чужій землі,

А з ними — двадцять тисяч смілих франків, Вони безстрашні й не бояться смерті.

Король вступає па французьку землю,

Лице ховає під плащем старанно.

Сідло в сідло з ним — герцог Найм премудрий. «Що засмутило вас?» — питає Карла.

Обурився король: «Питання зайве.

Хіба причин немає сумувати?

Той Ганелон всю Францію погубить.

Вночі пророчий сон мені наснився:

Зламав руками спис мій граф на друзки —

Тож він послав у ар’єргард Роланда.

Мій небіж на чужій землі лишився,

Якщо його я втрачз' — хто замінить?»

Аой!

88

Роланд побачив — битва неминуча,

Грізніший став за лева й леопарда.

Скликає франків, Олів’срз' мовить:

«Мій другеє, так не говоріть ніколи!

 

Довірив Імператор нам цих франків, Зібрав найкращих цілих двадцять тисяч І знає — боягз^зів тзт72 не знайдеш.

За нашого сеньйора слід терпіти Жорстокий холод і нестерпну спеку, Віддати кров свою і тіло разом.

То бийте ж списом, я мечем дістапу, Дарунком Карла, славним Дюрандалем, Якщо ж загипз', той, хто його візьме,

Все ж скаже: «Меч шляхетного васала!»

90

Звелись па ноги, помолившись ревно, Гріхи замолені, спокійні душі франків. Благословив Тзфпін їх хресним знаком, На скакунах швидких вони вже в сідлах, В надійному, міцному об ладунку. Завмерли вояки в чеканні битви.

Тут граф Роланд звернувсь до Олів’єра: «Мій друже, правду ви пізнали вчасно, Що Ганелон занапастив нас й зрадив, Одержав гроші, золото, манаття.

За пас помститись мас Імператор. Марсілій-цар купив нас у злочинця, Сквитаємо рахунок ми мечами!»

Аой!

92

Сказав тут Олів’єр: «Не час базікать!

Не захотіти в Оліфапт сурмити,

Тепер підтримки не чекать од Карла.

То не його провина, він не знає,

Та й іншим докорять не маем права. Вперед, барони, і назад ні кроку!

З ім’ям Господнім лиш про те турбуйтесь, Щоб кращу відсіч сарацинам дати, Могутніми ударами їх бити.

Не забувайте й бойовий клич Карла!»

Всі франки закричали: «Моткуа! »*

 

І хто почз'в цей поклик славнозвісний, Пізнав, що значать доблесть і відвага.

З якою гордістю помчали франки!

Мій Боже! Шпорять коней, галопують!

І зараз вдарять — хто їх переможе?

Проте не налякали сарацинів.

І от впритул зійшлися франки й маври. 72

А битва ширшає, стає лютіша,

Та граф Роланд у самім пеклі бою,

І поїш служить спис — пим б’є завзято,

З п’ятнадцятим ударом все ж зламався...

Віл витяг меч свій вірний, Дюрандаль,

Коня пришпорив і Шернубля вдарив.

Шолом вій розрубав, де був карбункул,

І меч пройшов через волосся й лоба,

І між очима все розтяв обличчя,

Кольчугу білу з кілечок дрібненьких,

І тіло все від плеч і аж до стегон,

И сідло, що золотом блищало ясним.

І врешті перебив хребет конячий...

Обоє — кіль і вершник — мертві впали В траву рясну й зелену серед луки.

А граф сказав: «Негіднику! Даремно Прийшов! Твій Магомет не допоможе.

Злидняк подібний виграть бій не може!»

110

Кривавий бій ставав усе лютіший,

Роланд і Олів’ср б’ють безупинно,

Завдав Турпін вже тисяч}' ударів,

Не відстають від них і інші пери,

І дружно б’ються всі загони франків.

Вже сотні, тисячі загиблих маврів.

Живих же неминуча смерть чекає,

Хоробрі, боягузи — всі скопають.

Втрачають й франки кращих із баронів,

Батьків і рідних більше не побачать,

А також Карла, що чека в міжгір’ї.

У Франції ж лготз'ють грізні сили:

Бушують грози, смерчі, лячні бурі,

Потоками ллють з градом й снігом зливи,

І блискавки б’ють раз за разом страшно.

Земля вже починає скрізь двигтіти —

Від церкви Сен-Мішель72 і аж до Сени,

Церква Михайла-Спасителя на Водах була збудована в ХТТТ ст. на морській скаті поблизу м. Авранш, досі є місцем паломництва.

Від гавані Віссант до Безансона73.

Немає міст, де б мури не тріщали;

А яспий день враз огортає морок,

І світло лише в спалахах у небі.

Усіх жахають ці пророчі знаки,

Волають франки: «То кінець вже світу!»

«Це Судний день до нас прийшов нещадний!» Але не відають гіркої правди —

То плаче вся природа за Роландом.

112

Марсілій військо вів уздовж долини,

Зібрав тепер він величезну силу І поділив її колон на двадцять.

Виблискують щити, шоломи й лати,

Оздоблені коштовностями й злотом.

Сім тисяч труб невірних кличуть в битву, Страшне оте гудіння чути всюди.

Роланд сказав: «Мій брате Олів’сре!

Послав на смерть пас Ганелон зрадливий,

Та зраду приховати неможливо,

За неї Карл призначить люту кару.

Попереду тяжка, жахлива битва,

 

Не бачили такої споконвіку.

Я буду битись Дюрандалем звично,

А ви, мій друже, Альтеклером дійте.

В стількох краях мечі були із нами,

А скільки битв ми ними вигравали!

Пісень ганебних ми не заслужили!»

Аой!

Аж бачать франки, що невірних сили Ізнову схили пагорбів покрили,

І кличуть Олів’єра і Роланда,

І перів всіх, аби допомогли їм.

До вояків звернувсь архієпископ:

«Сеньйори, ви лихі думки облиште!

Молю я Богом, не тікайте з битви,

Аби пісень про пас не склали кривдних!

Бо краща смерть для нас — в бою загинуть!

Так, скоро всі ми помремо тут разом,

Не будуть пас серед живих лічити.

Але я клятвено вам присягаюсь:

Для всіх для вас одкриють брами Раю,

З святими будете в розкішнім гаї».

Велика радість охопила франків,

Всі разом закричали: «Мопжуа!»

Аой!

128

Роланд побачив — втрати величезні,

И звернувся він до друга Олів’сра:

«Мій друже, бережи вас Бог, повсюди Ми бачимо сміливців — друзів мертвих;

 

Як плакатиме Франція-красуня,

Коли дізнається про смерть баронів.

Чому ж, королю любий, ви не з нами?

Мій брате Олів’сре, що зробити,

Щоб сповістити короля про скруту?»

Той відповів: «Не знаю, що робити,

Та краще смерть, аніж безчестя наше!»

Аой!

130

Сказав Роланд: «Жорстока паша битва,

Я засурмлю у ріг, нас Карл почує».

А Олів’єр: «Не лицарська то справа!

Коли я радив, ви не дослухались,

Якщо б був Карл, не правили б ми тризну, То не його провина — смерть героїв».

І він продовжив: «Вам клянуся щиро,

На бороду свою: якщо побач}' Альду1,

Школи вам пе спать в сестри обіймах!»

Аой!

133

Роланд приклав до вуст свій ріг славетний І засурмив, зібравши усі сили.

За тридцять льє ті звуки було чутно,

Через вершили гір пішло відлуння.

Карл та його барони їх почули,

Король сказав: «Там наші люди б’ються!»

Та відповів тут Ганелон підступний:

«Скажи це інший хто, сміялись б з нього!»

Аой!

134

І знов, вкладаючи нелюдську силу,

Роланд сурмить у Оліфант потужно.

Багряна кров вже на вустах з’явилась,

З натуги тріснули на скроні /ішли.

І Оліфант свій звук розніс далеко.

Карл, що долав тіснину, чус знову,

Почули також Найм та інші франки.

Король сказав: «То плаче ріг Роланда!

Даремно не сурмив би, там вже битва!»

Та мовив Ганелон: «Яка там битва!

Старим ви стали, посивіли зовсім,

А розмовляєте, немов дитина.

Тож знаєте, Роланд пихатий надто,

І диво, що Господь його ще терпить!

Він Нобль здобув74 75 без вашого наказу,

Йому назустріч маври вийшли зразу І битись почали з Роландом бравим.

Щоб не лишить слідів тієї битви,

Він наказав добряче луг промити.

Заради зайця просурмить день цілий.

Та й зараз з перами жартус, звісно,

И доводить, що в бою ие мас рівних.

Що ж стоїмо? Хутчіш рушаймо далі! Земля Велика ще від нас неблизько!!» Аой!

137

Зоря настала, сонце вже яскраве.

Під променями зброя блискотіла, їх відбивали панцирі, шоломи І розмальовані щити в узорах,

Списи та хоругви у позолоті.

В страшном}' гніві Імператор їхав,

І кожний франк в печаті був глибокій.

Та не було такого, щоб ие плакав,

Бо всі боялись за життя Роланда.

Король звелів схопити Гаиелопа, Призначив варту з кухарів походу. Покликав старшого із них, Безгона:

«Це зрадник, наглядай за ним пильніше, Він запродав мене і наше військо!» Безгоп, почувши це, покликав сотню Своїх товаришів і розповів все.

А кухарі схопили Ганелона,

Висмикували бороду та вуса,

Дав стусанів йому по кілька кожний,

Та били ще різками і кийками,

Навісили міцний ланцюг на шию І, мов ведмедя, обв’язали спритно.

Як дрантя купу, кинули на шкап)'

І вартували до приходу Карла.

Аой!

139

У горі Карл Великий мчить донизу,

І борода весь панцир закриває76.

Барони безперервно шпорять коней, Понятий кожен справедливим гнівом, їм прикро, що Роланд, їх вождь хоробрий, Без пих жорстоко з бусурманом б’ється,

 

Якщо поранять графа, хто ж спасеться?

0    Боже! Шістдесят із ним лишилось! Король не мав героїв сміливіших!

Аой!

141

1    граф Роланд вернувсь па поле бою.

І знов рубає Дюрандалем лицар.

Розсік надвоє Діопіої Фальдрона,

І ще двадцять чотири маври впали. Ніколи граф ще так не прагнув помсти!

І як тікав од зграї псів той олень,

Так від Роланда маври рятувались. Сказав архієпископ: «Гарно б’ється! Лише в бою випробується лицар.

Хто носить зброю й на коні гарцює,

Той в битві мас буть могутнім й гордим, Інакше чотирьох депьє не вартий.

Тоді у монастир іде хай краще Ченцем, щоб все життя за нас молитись». Роланд же заклика: «Січіть нещадно!»

І знову франки кинулись у битву,

Та сили супротивників не рівні.

Як справжній лицар б’сться граф Роланд.

Та спекота, піт заливас тіло,

Страшенно голова болить, всю ломить:

Коли сурмив у ріг, порвав всі жили.

Проте він хоче знать, чи прийде Карл,

Взяв Оліфант, але сурмить так слабо.

Король завмер, послухав, тихо каже: «Сеньйори, пам цей звук віщус горе.

Сьогодні небіж мій, Роланд, загине.

По звзчсах рога чую — смерть вже близько.

Не гайте часу, скакунів остр о лете!

Заграйте гучно в усі сурми війська!»

І враз відповіли всі сорок тисяч,

Луна пішла по горах і долинах.

Почули маври, переполошились,

Здійнявся гомін: «Карл вже повернувся!»

158

Коли Роланд побачив наступ вражий,

Відчув вій силу, гордість і відвагу.

Поки живий, завзято буде битись.

Сів на коня, прз'дкого Вельянтіфа,

Ударив острогами золотими І кинувсь в саму гущу сарацинів.

Слідом за ним з мечем архієпископ.

А маври закричали: «Всі рятуйтесь!

Король могутній повернувсь, тікайте! Французькі сурми близько вже лунають!»

174

Роланд відчув, що смерть вже зовсім близько, Вона іде від голови до серця.

У тінь сосни високої лягас

Він долілиць, в траву зелену й ніжну,

Підіслав під себе меч і Оліфант свій,

Звернув обличчя до землі невірних.

Аби відразу стало зрозуміло І Карлові, і лицарям-баронам,

Що він, Роланд, помер як переможець. Відпущення гріхів у Бога просить

И до Неба рукавицю простягас1.

Аой!

177

Роланд помер. Душа його на Небі.

Нарешті Карл прибув до Ропсевалю.

Усі стежки та тропи, всі доріжки,

Всі галяви, поляни і простори Завалені тілами франків й маврів.

«Де ви, небоже милий? — Карл гукас. —

А де архіспископ? Олів’ср де?

Де ви, Джеріпе, й друг Джер’ср ваш любий? Де ви, Отой з сміливим Берендж’сром?

ІВОІІ з Іворієм, яких любив я?

Що сталося з гасконцем Енджельєром?

А з герцогом Самсоном, Ансеїсом?

І де старий Джерард із Руссільйона?

Де ви, мої дванадцять кращих перів?»

Та марно кликати. Навкруг лиш тиша.

 

«О Боже! — мовив Карл. — Тож недаремно Передчував я лихо! Чом спізнився?»

Рве сиву бороду в жорстокім гніві,

Ридає, гірко, з ним усі барони,

І двадцять тисяч падають зомлілі, Найбільше ж тужить герцог

Найм старезний.

! За доби Середньовіччя цей жест означав визнання себе васалом або виклик на двобій. Тут Роланд таким чином оголошує себе васалом Бога.

І не було там лицаря, барона,

Який не лив би сліз гірких од жалю За сином любим, братом чи небожем,

За друзями чи за васалом можним.

Багато з них попадали, обмерлі,

Одип лиш герцог Найм тверезо мислив,

Розважливо до Карла віл звернувся:

«Он, сіре, гляньте, у двох льс приблизно Великий шлях, де курява, мов хмара,

Там раті йдуть поганців нечестивих.

Вперед! І помстимось за наше горе!»

«Як вже далеко! — каже Карл. — О Боже!

Честь поверни! Бо Фраіщія-красупя Свої вже втратила найкращі квіти!»

Він наказав Джебоїну з О’доном,

Тедбальту з Реймса, графові Мілопу:

«Пильнуйте поле бою, доли, гори,

А мертвих залишіть, як і лежали,

Щоб хижаки й леви їх не зжирали,

А джури й челядь, щоб не обкрадали.

І взагалі піхто хай не підходить До дня, коли Бог дасть сюди вернутись».

З пошаною відповіли барони:

«Наш любий Імператоре, все зробим!»

На варті тисяча бійців зосталась.

Аой!

180

Для Карла Бог явив велике чудо,

Бо сонце залишилося па місці.

Язичники тікають, франки слідом,

Невірних паздогнали в Валь-Тепебрі77 І гнали їх, б’ючи, до Сарагоси.

Важкими вдарами вбивали маврів,

Позакривали всі шляхи-проходи.

Постала перед ними річка Ебро,

Глибока і бурхлива карколомно,

На ній нема човнів, шаланд, баркасів.

Богів невірні кличуть — Магомета І Тервагана. Пострибали в воду.

Дарма. Що важча важча зброя — смерть вірніша.

Одних тягли па дно шолом і лати,

А інші захлиналися у вирах.

І маври напились водиці вдосталь,

Всі потонули в невимовних муках.

Кричали франки: «Це вам за Роланда!»

Аой!

288

Король знов кличе герцогів і графів:

«Сеньйори, як з заручниками 63'ти?

Вони прийшли на захист Ганелопа,

За Пінабела віддались в заставу».

Гукнули франки: «Всіх їх жде розправа!»

Тивуна кличе Карл свого, Басбрюиа:

«Повісь .усіх на дереві проклятім78!

Я сивою клянуся бородою:

Бодай один втече — життя позбавлю!»

Той відповів: «Та виконаю точно!»

Покликав сотню слуг, вже тягнуть в’язнів...

Всіх тридцятьох повісили як злиднів.

Так зрадник губить сам себе та рідних...

Аой!

289

От повернулися всі судді в місто.

Були тут алемани і баварці,

Бретонці, пуатвінці і нормандці.

З усіх найбільше франки вимагали Ганебної для Ганелона смерті.

Тож четверню приводять буйних коней И за руки й ноги в’яжуть Ганелона,

Були ті коні дикі та шалені.

Четвірка слуг їх випустила разом На луг, де випасалася кобила.

Запроданця там смерть лиха спіткала:

Розтягнуті, розірвані всі жили І видрані із тіла руки й ноги,

 

А мураву червона кров зросила...

Так Ганелон скопав, лукавий зрадник,

Своїм щоб віроломством не хвалився.

290

Коли король звершив свою відплату,

Покликав він єпископів французьких,

Прелатів алемапських і баварських:

І каже: «В нас с знатна полонянка.

Покута, молитви переконали —

Вже вірить в Бога і хреститись хоче.

Обряд справляйте, хай знайде спасіння!» Відповіли: «Хрещені тут потрібні!

Багато при дворі достойних й знатних».

Зібрався натовп близ джерел столиці,

Хрестили в них Іспанії царицю.

Навернуту назвали Юліана —

З доброї волі християнка стала.

291

Звершився суд правдивий. Карл Великий Угамз'вав нарешті гнів свій грізний,

Вклав Божу віру в серце Брамімонди.

Минає день, і темна ніч надходить...

До сну готується король в покоях,

Та Гавриїл приніс послання Бога:

«Час, Карле! Знов збирай свої дружини!

Мерщій рушай в похід на Бірські землі.

Король Вів’єн чекає допомоги,

Невірні місто Іиф взяли в облогу.

На тебе християни уповають!»

Так не бажав Карл знов іти в похід цей...

Сказав: «О Боже, вже життя не миле!»

Ридає гірко, бороду рве сиву...

Тут і кінець настав Турольда джесті.

Переклали зі старофранцузької Володимир і Ніпель Пащенки

Ілюстрації Сергія Якутовича

1.    Який реальний історичний факт покладено в основу «Пісні про Роланда»?

2.    Як у «Пісні про Роланда» розкрита тема подвигу в ім'я національної незалежності?

3.    Які риси характеру притаманні Роландові?

4.    Чому Ганелон зраджує батьківщину і короля?

5.    Складіть план для порівняльної характеристики Роланда і Ганелона.

6.    Яким зображений у поемі Карп Великий?

7.    На прикладі «Пісні про Роланда» розкрийте жанрові особливості героїчного епосу.

8.    Підготуйте розповідь на тему: «Історична правда та вигадка в “Пісні про Роланда”».

9.    З якими героїчними епосами інших народів суголосна ця поема? Спробуйте порівняти «Пісню про Роланда» зі «Словом о полку Ігоревім...».

 

ДАНТЕ АЛІГ’ЄРІ

1265-1321

Уродженець Флоренції, найвидатніший поет Італії Дапте Аліг’ері жив у бурхливі часи. Він був свідком швидкого рост}' італійських міст і початку краху феодальних порядків, сам брав участь у політичній боротьбі. В 1285 р. Данте хоробро воював проти гібелінів (політичної партії, яку підтримували переважно феодали — прибічники імператорської влади).

Поет походив зі старовинного гвельфського роду1, обстоював папську курію, та згодом, розчарувавшись у надмірних запитах пап, став гібеліном. Однак папська партія незабаром здобула перемогу, і Дапте па початку 1302 р. під загрозою смерті було заборонено з’являтися у Флоренції. До кінця своїх днів поет вимушений був мандрувати по Італії.

Останні шість років життя Дайте провів у Равеині. У своїх художніх творах і теоретичних працях поет заклав підвалини італійської літературної мови та національної літератури.

: Гвельф и — політична партія, супротивник гібелінів; боролися проти німецьких імператорів і їх ставлеників у Італії. До гвельфів тяжіли переважно торгово-ремісничі верстви суспільства.

Свій творчий шлях Данте Аліг’єрі розпочав книгою «Vita nuova» («Нове життя») — справжнім гімном життю і коханню до Беатріче. Далте виповнилося дев’ять років, коли він зустрів на вулиці дочку сусіди Портінарі па ймення Беатріче. Ця зустріч, що давно стала поетичною легендою, створила незнищенний і вічний образ кохання, яке осяяло не тільки «Нове життя», а й усю творчість мистця. Майже 14 років праці Данте віддав «Божественній комедії» — твору, який обезсмертив його ім’я.

Творчість Данте ще за його життя стала відомою далеко за межами Італії. В Україні з творами Данте Аліг’срі ознайомилися на початку XIX ст. Інтерес до творчості поета відображено в поезії (поема «Іржавець») та прозі (повість «Варнак») Т. Шевченка, з' творах і літературно-критичних статтях Лесі Українки. Повністю «Божественну комедію» переклав Є. Дроб’язко. Цей переклад 63'ло відзначено літературною премією ім. М. Рильського.

СОНЕТ 11

В своїх очах вона несе Кохання, —

На кого гляне, ощасливить вмить;

Як десь іде, за нею всяк спішить,

Тріпоче серце від її вітання.

Він блідне, никне, множачи зітхання,

Спокз^туючи гріх свій самохіть.

Гордиия й гнів од неї геть біжить.

О донни, як їй скласти прославляння?

Хто чув її, — смиренність дум свята

Проймає в того серце добротливо.

Хто стрів її, той втішений сповна.

Коли ж іще й всміхається вона,

Марніє розум і мовчать уста.

Таке-бо це нове й прекрасне диво.

Переклав з італійської Микола Бажай 79 80 81 82

 

Це матеріал з Підручника Світова Література 8 Клас Щавурський

 

Автор: evg01 от 25-08-2016, 23:06, Переглядів: 2039