Народна Освіта » Світова література » Література доби Античності

НАРОДНА ОСВІТА

Література доби Античності

Розділ III

АНТИЧНІСТЬ

АНТИЧНА ЛІТЕРАТУРА ЯК ПІДҐРУНТЯ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЛІТЕРАТУР

Поняття «антична література» містить в собі літератури двох стародавпіх рабовласницьких суспільств — грецького і римського. Цим визначаються хронологічні і територіальні межі, що відділяють античну літературу від художньої творчості докласового суспільства, — з одного боку, і від літератури середніх віків — з іншого.

Антична література пережила віки. Такі пам’ятки, як гомерівські поеми, грецька драма, твори найбільш видатних римських поетів і донині сприймаються читачами як естетично значимі художні твори. Література Стародавніх Греції та Риму стала основою для розвитку європейських літератур. Творче зіткнення середньовічної і нової Європи з нею ніколи не припинялося. На підтвердження сказаного досить згадати епоху Відродження чи період класицизму XVII-XVIII ст.

Основним джерелом для вивчення античної літератури с, звичайно, літературні пам’ятки грецьких і римських письменників. На жаль, збереглась і дійшла до нас лише жалюгідна їхня частина. Так, із 90 п’сс Есхіла повністю збереглося 7, зі 123 драм Софокла — також 7, із 92 творів Евріпіда — 19.

Джерелом античної, як і будь-якої іншої, літератури була усна народна творчість, і перш за все — міфи, ця багатюща скарбниця сюжетів та образів. Як колективний витвір народу, міф не був чимось постійним: він розвивався з розвитком людського суспільства. Створення великих і складних міфологічних оповідей було справою багатьох поколінь, причому в міфологічну канву вкраплювались спогади про реальні історичні події. Поети знаходили тут сюжети для своєї творчості, обробляючи і навіть переробляючи їх відповідно до свого художнього задуму. Міфологія стає надбанням мистецтва; багато міфологічних образів та висловів стали крилатими (геркулесові стовпи, прокрустово ложе, сізіфова праця, танталові муки, яблуко розбрату).

Персонажі грецьких міфів повністю олюднені, а міфотворчість розвивається головним чином у формі розповідей про героїв; богам відведепа центральна роль лише в деяких спеціальних видах міфів — космогопіях (міфах про походження світу), теогоніях (міфах про походження богів) тощо. Ще однією особливістю античної міфології є те, що міфи, на відміну від .усної творчості багатьох східних народів, позбавлені розумування. Разом з тим і примітивніші форми міфологічних уявлень не вмирали, переходячи у фольклорні жанри — казки чи байки.

З плином часу давньогрецькі розповіді про подвиги окремих героїв об'єднуються в цикли. Так утворився і знаменитий Троянський цикл. Про жорстоку і кровопролитну Троянську війну, що тривала десять років, розповідається у всесвітньо відомій поемі Гомера «Іліада». Гомер, звичайно, не був очевидцем подій, про які йдеться у поемі; він розповідав про далеку минувшину. Незважаючи па це, стародавня Троя — не вигадка співців та оповідачів, вона справді існувала і троянці справді воювали з ахейцями.

ДАВНЬОГРЕЦЬКА МІФОЛОГІЯ

МІФИ ТРОЯНСЬКОГО ЦИКЛУ

ВИКРАДЕННЯ ЄЛЕНИ

З високого Тайгету, що здіймається на півдні Еллади, весело струмить річка Еврот і далі швидко тече Зеленою долиною, омиваючи Спарту — державу і місто, знамените з давніх-давен.

Гучної слави Спарта набула ще за царя Тіндарея, Персесвого онука. Він був знаний по всій Елладі, знаний не своїм великим багатством, не звитяжним військом, а завдяки юній дочці Єлені, чия божественна краса сліпила чоловікам очі й тьмарила розум.

Матір’ю Єлени була красуня Леда, така гарна, що навіть Зевс задивлявся на неї з Олімпу. Тіидарей і Леда мали чотирьох дітей. Двоє сипів-близнят Кастор і Полідевк стали відомими героями, що брали участь у поході аргонавтів, у калі-доисысих ловах. За мужність їх прозвали Діоскурами, тобто Зевсовими юнаками. Брати щиро любили один одного, завпеди і скрізь 63'ли разом, бо не хотіли і на день розлучатись.

Але сталося так, що Кастора вбив підступний суперник. Полідевк, який не встиг його захистити, у розпачі обняв мертвого брата, аби з горя і самому померти.

Ця велика любов розчулила Зевса, і він забрав обох братів на небо, щоб сяяли там уночі яскравими зорями. Всі мореплавці знають те сузір’я Близнят, бо воно допомагає у темряві ночі знаходити серед хвиль правильну путь.

Крім синів, Леда подарувала Тіпдаресві ще й двох дочок — Клітсмнестру та Єлеиу. Правда, тямущі люди казали, що батьком Єлени був сам Зевс Громовержець, бо хіба можна було інакше пояснити її небесну красу?

Старшу дочку — Клітемпсстрз' — віддали за мікепського царя Агамемнона, Атреєвого сипа, а до Єлени посватався його брат Мсиелай.

Та не тільки менший Атрід сподівався побратися з прекрасною спартанкою. З усієї Еллади до Тіццаресвого палацу почали збиратися найкращі, найсміливіші герої. Слідом за Менелаєм прибув сюди з острова Ітаки хитромудрий Одіссей, а тоді дужий Діомед із Аргоса, хоробрий Антілох із Піл оса, із Локриди — зухвалий Еапт, а потім — інший Еант, саламіиець, зі своїм братом Тевкром, із Фер — юний Евмел, а за ним Патрокл, згодом уславлений великою дружбою з непереможним Ахіллом. Прибув також Філоктет, пеперевершеиий стрілець, що йому великий Геракл, замираючи, подарував свій лук із отрз'йними стрілами. Сватати Єлену надз'мали навіть нащадки богів — Махаон, Аполлопів опз'к, сип лікаря-бога Асклепія, та Аскалаф, син Арея, бога війни.

Проте хіба можна перелічити всіх, що попаїхали в Спарту! Аж сам Тіндарей розгубився, не знаючи, кому з тих славетних мужів віддати дочку та як це вчинити, щоб не образились інші й зопалу не схопилися за мечі.

Хитромудрий Одіссей відразз' все те збагнув, а що серед його суперників були й молодші, і вродливіші за нього, то віл не схотів гаяти марно часу. До того ж він уже кілька разів наче ненароком перестрівав Пенелопу, дочку рідного Тіпдаре-свого брата Ікарія. Стримана, скромна, з розумними ясними очима, вона дедалі дужче подобалася Одіссесві.

«Мабуть, — міркував він собі, — Пенелопа буде іуди кращою дружиною, ніж ота неймовірна красуня, біля якої так усі упадають».

І він рішуче подався до Тіпдарея.

—    Я ладен відступитись, аби ти не журився, що нас, женихів, так багато, — хитро почав Одіссей. — Тільки зроби мені велиіу ласку — будь моїм сватом до Ікарісвої дочки Пенелопи. А я віддячу тобі доброю радою, як обрати найкращого зятя і не прогнівити решту гостей.

На тому і стали. Невдовзі Одіссей мав уже вірну дружину, світлу розумом Пенелопу. Але ще до того цар Тіндарей — за його ж таїш радою — зібрав усіх мужів і сказав:

—    Любі гості мої! Сьогодні я справляю велику жертву безсмертним богам, щоб вопи дали моїй доньці щастя у шлюбі. Нехай Слепа сама обере серед вас того, хто їй найлюбіший. Та аби не було потім сварки між вами, станьте всі круг вівтаря і покляніться над священною жертвою, що не здумасте мститись обранцеві. Ба навпаки — у якійсь великій скруті ви прийдете йому па допомогу і захист.

Усі як один мужі поставали круг вівтаря і врочисто поклялись над священною жертвою, кожен-бо сподівався, що саме віл буде тим щасливим обранцем. Та хоч які були вони певні, а всім аж дух у могутніх грудях перехопило, коли вийшла до пих нарешті Єлеиа.

Ясно всміхаючись, Тіпдареєва дочка підійшла до Менелая Атріда і простягла йому руку.

Коли згодом Тіндарей прощався з життям, він передав царську владу над Спартою своєму любому зятеві Менелаю та заповів йому і Єлепі мирно, у коханпі й злагоді жити.

Так вони і жили, ростили дочіу Герміону і навіть гадки не мали, що па них неминуче суне важка чорна хмара.

Але вже падали віковічні дерева па зеленій їді, троянській горі. То найкращі майстри царя Пріама будували корабель, міцний, витривалий, щоб царевич Паріс легко доплив до Еллади. За звичаєм, корабельний ніс мало прикрасити визолочене погруддя однієї з могутніх богинь — Гери чи Афіни Паллади, що завжди допомагають мореплавцям у довгих, небезпечних мандрах. Однак, на подив майстрам, Паріс звелів поставити інше погруддя — нехай його корабель веде Афродіта, богиня кохання і вроди.

Нікому Паріс не сказав, яка справжня мета його подорожі. Всі повірили, — а насамперед батько і мати, — що юнак їде розважитись та побачити світу. Не повірила тільки Кассандра, його рідна сестра.

Та ще на високій їді, де Паріс оглядав із майстрами, яке дерево зрубати на щоглу, підстерегла його німфа Енона. Змарніла, бліда, вона кинулася юнакові на груди і крізь сльози стала благати:

—    Не їдь, любий, не їдь, зостанься зі мною. І не вигадуй нічого, я знаю, куди і навіщо ти їдеш. Згадай, як нам гарно жилося тут, серед лісу. Тоді ти був не царевич, а раб. А я, безсмертпа німфа, тебе покохала і стала навіки рабою.

Слухав Еиону Паріс, щирий жаль до неї стискав йому серце, сльози туманили

очі.

—    Ой, ти плачеш, мій любий! — вигукнула Енона. — Та не соромся, наше кохання було чисте й чеспе, не забувай його. Я знаю, у щасті ти мене навряд чи згадаєш, але в чорній, смертельній біді прийдеш на Іду до мене.

Вона ще казала щось ніжне, ласкаве, знов умовляла нікуди не їхати, але Паріс її вже не слухав, він згадав за свій корабель. Випрз'чавшись з її обіймів, він поспішив униз, до майстрів.

А невдовзі білі вітрила вже маяли далеко в морі і лазурові хвилі невпинно розтинав ніс корабля із золотим погруддям Кіпріди.

У зеленій Спарті ясночолий цар Менелай з пошаною прийняв чужодальних гостей. Він багато чував про могутнє заморське місто Трою та про її володаря Пріама, що походив з великого роду Зевсового сина Дардапа.

Паріса супроводжз'вав його юний родич Еней, син Афродіти й Анхіса, Пріа-мового брата. Сама божественна мати наказала юнакові їхати з Парісом та скрізь ставати йому в пригоді.

Цар Менелай запросив гостей па почесні місця і, поїш прислужники ладнали пишну вечерю, розпитав юнаків про їхніх батьків, про міцно муровану Трою та як їм велося в пз'ті. Паріс потай зрадів, що порз'ч був кмітливий Еней, бо сам він не міг відповідати доладно — йому в голові роїлися думки тільки про ту, заради якої він здолав таку путь.

Паріс знав — Слепа прекрасна, так усі про неї казали, та коли врешті господиня дому ввійшла до зали, він мало не скрикнув: то була сама Афродіта!

Чи йому це здалося? Врода Менеласвої дружини так збентежила юнака, що він не міг і па слово здобутись. Спаленівши, Паріс мовчки стояв і тільки дивився, йому забракло снаги відвести від Єлени вимовного погляду. А до нього щось казали гола вуста, сяяли ласкавою усмішкою великі блискучі очі.

Нарешті лагідний голос його отямив.

—    Так, так... Ми приїхали з Трої, — затинався Паріс, навіть гадки не маючи, який 63га він прегарний у тому юнацькому шалі.

Єлена дивилася на стрункого юнака, на його збентежене вродливе обличчя, і в її серці спалахнув пекучий вогонь.

А потім була довга вечеря і зичливий господар ревно пригощав заморських гостей. Уранці віп мав виїхати далеко, аж па острів Крит, у якійсь пильній справі. Тож вій доручав гостей своїй любій дружині, а їх просив дбати про господиню.

Наступного дня Паріс і Єлепа зосталися вдвох: Менелай поїхав, а Еней їм не заважав. Та, певне, була ще з ними невидима для смертних очей золота Афроді-та, бо в кожному їхньому погляді й слові відчувалось нестримне кохання. Тепер Паріс уже не мовчав, а говорив вільно, натхненно:

—    Ні, сюди я приїхав не торгувати з містами Еллади, не милуватися ними, і не буря прибила до Спарти мій корабель. Я приїхав заради тебе, Єлено, бо у мріях бачив ці променисті очі, це чз'довне обличчя. Ні, навіть у мріях ти не була така сліпучо гарна, як насправді в житті.

—    Ти бачив мене у мріях? — здивувалась Єлсиа.

—    Ще й скільки разів! Бо мені сама Афродіта обіцяла тебе. Це вона послала мене в далеку дороіу, вона вгамувала хвилі, дала ходовий вітер і сама повела корабель. Заради тебе я знехтував дарами найперших богинь — Гери й Афіїш Паллади, що обіцяли мені владу і славу.

І Паріс розповів усе враженій Єлені: як віп мусив обрати пайвродливішу з богинь і як він віддав золоте яблуко Афродіті.

—    Ой, цього тобі не подарують ні Гера, ні Афіпа Паллада, надто вони лихо-помігі! — стривожилась Єлепа. — Тож начувайся!

—    Я знаю, тепер вопи довіку мої вороги. Та навіщо мені їхні дари? Ти — моя влада, ти — моя слава! їдьмо зі мною! Вся Троя схилиться перед твоею небесною вродою і шануватиме тебе як богиню.

—    А Менелай? А цар Агамемнон? Хіба вони стерплять образу? Хіба стерпить ганьбу вся горда Еллада?

 

—    Невже ти гадаєш, що могутня Троя безсила тебе захистити?

—    То почнеться війна? Ні, ні, тоді потоне в крові й наше кохання.

—    Ніколи, такого ніколи не буде! — гарячково запевняв Паріс. — Та навіщо жзфитися, люба? Мерщій збирайся та їдьмо!

І засліплена коханням Єлена покинула все — свою маленьку дочку Гсрміону, палац царя Меиелая та улюблеиз' Спарту.

Швидко мчав назад корабель, прикрашений золотим погруддям богилі кохання. А Паріс квапив раз

у раз веслярів, бо надто боявся, що перестріпе їх у відкритому морі корабель Менелая Атріда.

Нараз море стало чорніти й братися білими гребінцями, вітер подужчав, загув, небо повилося в важкі хмари; і вже не хвилі, а справжні буруни понесли корабель, наче тріску, по морю.

—    О, то мстяться, мабуть, оті лихопомиі богині! — вигукнула Єлена, злякано тулячись до Паріса, що дужими руками тримав неслухняне стерно.

І справді, бурю на морі зняла ображена Гера. Власне, Паріс уже вдрз'ге образив її, тепер — як богиню шлюбу й родили. Угледівши з високого Олімпу Парісів корабель, а на ньому Єлену, Гера не па жарт розгнівилась і надумала потопити зухвальців.

Та не тільки Геру обурив Парісів нерозважливий вчинок. Морський бог Нерей, завжди лагідний, добрий і до всіх смертних зичливий, піднявся зі свого прозорого підводного палацу на морську поверхню і владно спинив корабель.

—    Що ти накоїв, Парісе! — зарокотав його голос, схожий на гуркіт морського прибою. — Ти викрав Єлену на горе собі та на горе всій Трої. Адже ти порушив Зевсів закон гостинності й насміявся над великою святинею — шлюбом. Цього ганебного вчинку тобі не подарують ані безсмертні боги, ані люди. Вся Еллада вже береться до зброї, уже бряжчать мечі й щити, і сама божественна войовпиця Афіна Паллада взяла в руки свій непомильний спис. Війна буде довга, багато крові проллється. Загинуть у розквіті літ твої численні брати, загине твій батько Пріам, і згорить уся священна Троя. Схаменись, заверни корабель, доки не пізно!

Сказав ті пророчі слова морський бог Нерей і щез у розбурханій безодні. Вражені Паріс і Єлена мовчали. А корабель, розтипаючи високу хвилю, підняв догори ніс, і в очі їм сяйнуло золоте погруддя богині.

—    Афродіта! — радісно вигукнув Паріс. — Ти бачиш, Єлено, як вона навіть у темряві сяс! Навіщо нам слухати морського діда, що від старості вже позбувся глузду і наплів нам дурниць? Золота Афродіта сама обіцяла мені щастя в коханні, тільки їй нам і треба звірятись.

Золота богиня справді врятувала їх від бурі та щасливо довела корабель до троянського берега.

Насторожено, мовчки зустріли Паріса троянці, бо до них уже долинули з Еллади якісь темні чутки. А як дізнались, кого він привіз, спохмурніли обличчя в мужів, — надто добре всі розуміли, чим це загрожує Трої.

Та ніхто з-поміж них не дорікнув Парісові, бо, коли Єлена ступила на вулиці Трої, навіть старі люди підводилися зі своїх місць, вражені її небесною вродою. А молодші казали:

—    Заради такої краси і воювати не сором!

І тільки Кассандра, Парісова віща сестра, глухо ридала.

ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ

Минав уже десятий рік війни, але свящеппа Троя несхитно стояла. Даремно ахейці та їхні численні спільники силувалися з'зяти її приступом. Як розбурхані хвилі, накочувалися вони па міцно муроване місто і, наче ті хвилі, відступали щоразу назад.

Але те, чого не вдіяли сила і мужність, здолала підступна хитрість. Не могла Афіна Паллада, безсмертна войовииця, бачити, що ненависна їй Троя досі не впала, тож навчила вона наймудрішого ахейського вождя Одіссея, що далі робити. Коли зійшлись ахейські вожді па раду, Одіссей і своє слово промовив:

— Немає вже у нас такого дужого війська, як напочатку. Під високими мурами Трої загинуло безліч наших воїнів, загинули славетні герої і найперший серед них — богорівний Ахілл. А коли нам забракло снаги, то треба вдатись до якоїсь хитромз'дрої витівки. Ось послзлсайте, друзі, що я надумав.

І Одіссей притишив голос, аби чз^ішй хто не почув:

— Треба збудувати величезного дерев’яного коня. Всередині в ньому хай сховаються паші иайвідважніші герої, а решта хай спалять паш табір, посідають на кораблі й відпливуть неначе додому. Насправді ж вони сховаються за островом Тенедосом у тихій затоці. А до троянців ми пошлемо надійну людину, хай скаже, буцім дерев’яний кінь — то наша жертва всемогутнім богам, щоб дарували нам щасливий зворотний шлях. Ось побачите — троянці повірять і втягнуть до міста коня, а тоді вже нехай начуваються!

Сподобався ахейським вождям цей хитрий задум, і вони всі як один пристали па нього. Споруджувати дерев’яного коня доручили найкращому майстрові серед ахейців — Епею, а допомагало йому багато молодих воїнів. Хто рз'бав на лісистих схилах зеленої Іди дерева, хто зносив їх у долииз', ще інші тесали колоди.

Швидко звівся той гань, величезний, наче гора, і здалекз' видний. Хто ж із сміливців сховається в ньому? Та охочих виявилося стільки, що довелося їм тягти жереб.

 

І от у нічній темряві всередину дерев’яного коня повлізали моїутиі герої: хитромудрий Одіссей, ясночолий Мене-лай, видатний майстер Епей, дз'жий Ді-омед і ще багато героїв. Наймолодший серед них був Ахіллів син Неоптолем, гарячий, нестримний юнак.

Тільки-но з темних глибин Океану почало підводитись ясне сонце, як троянські дозорці, що чатз'вали на ви-сокомз' мзфі, побачили дивне диво: від берега один по одномз' відпливають чорнобокі ахейські кораблі, і легкий

вітер уже напинає їм білі вітрила. Ніде по всій долині не видно жодного воїна, а там, де був їхній табір, тільки дим від згарища здіймається вгору.

Ця новина швидко облетіла всю Трою. Збуджені троянці розчинили міську браму й побігли до берега. Здивовано розглядалися вони довкола — весь табір зруйновано, намети попалено, скрізь безлюдно і порожньо. Тільки по деяких слідах іще можна впізнати: тут стояли кораблі, тут був намет лютого Ахілла, а тут іще недавно вирував бій.

А що ж ото за споруда? Якийсь кінь, величезний дерев’яний кінь! Збентежені троянці щільпо обступили дерев’яне диво, кожному хотілося зблизька глянути па того коня і свою думку сказати.

—    Тягнімо коня до міста! — гукнув хтось, та з натовпу обурено закричали:

—    Ні, це якийсь ахейський підступ!

—    Киньмо коня в море!

—    Краще його підпалити!

—    Або пробити списом черево та глянути, що там усередині.

—    Не руште коня! Може, це дар небесним богам!

Троянці ніяк не могли дійти згоди, і гамір знявся ще дужчий. Тим часом до берега поспішав Аполлонів жрець Лаокоон зі своїми синами. Ще здалеку вій став гучно кричати:

—    Нещасні! Чи ви глузду позбулися? Невже хтось повірив, що вороги насправді забралися звідси? Хіба ж ви не знаєте, на які хитрощі й підступи вони здатні? Може, в дерев’яному коні сидять озброєні воїни? А може, вони сподівалися з цієї в&чичезної потвори роздивлятися, що ми робимо в місті? Ой, бійтеся данайців, навіть тих, що приносять дари!

По тих словах Лаокоон схопив у воїна, що стояв порз'ч, важкий спис і дужою рукою метнув його в коня. Спис застряг у дерев’яному череві, аж затремтіла вся споруда, розлігся гуркіт і наче мідь забряжчала.

Та, вочевидь, боги засліпили троянцям розум. А якби вони послз'халиея свого жерця, то священна Троя стояла б і досі.

Аж тут іздалеку залунали виїуки й галас: пастви вели з долини ахейця, що добровільно здався в полон. Це був той молодий воїн, що його ахейці навмисне зоставили на узбережжі, і тепер він чинив так, як навчив його хитромудрий Одіссей.

Звідусіль збігалася молодь, щоб глянути на полоненого ворога й поглузувати з нього. А він, безборонний, із міцно зв’язаними руками, став перед царем Пріа-мом, розпачливо перебіг натовп очима і заплакав:

—    Горе мені, горе! Чия земля, чия вода мене прийме? Ахейці кинули мене, не пустили па корабель, а тепер троянці жадають моєї крові!

Той плач трохи розчулив натовп. Юнаки перестали глузувати з полоненого, а цар Пріам звелів йому все розповісти про себе — якого він роду, чого зостався сам-один на березі та на що сподівається дачі.

—    Але кажи тільки правду, — похмуро зауважив старий Пріам.

—    Авжеж, тільки щиру правду казатиму! — вигукнув полонений. — Звати мене Сінон, роду я небагатого і ие забагатів на війні. Ніколи я пе крився, що не хочу воювати, завжди мріяв якнайшвидше повернутися до рідного Аргосу. За це мене і не злюбили вожді, а найдужче — ненависний Одіссей. Він чекав тільки нагоди позбиткуватися з мене. Та навіщо про це згадувати? Карайте мене швидше, це добре потішить і вас, і ахейців.

Натовп знову загув. Тепер усіх зацікавила доля полоненого, і той повів розповідь далі:

—    Ахейці нарешті потомилися воювати і надумали вертати додому. Та на заваді їм стали супротивні вітри й бзфевії. Тоді віщун Калхант пояснив, що треба принести в жертву морським божествам людину. Жахнулися воїни, а лихий Одіссей підказав віщунові мос ім’я. Всі зраділи, що уникли смерті, а мене притьмом зв’язали і мали вдосвіта вбити. Та я порвав пута і в темряві втік. Усю ніч я переховувався па багнистому озері в густім очереті, аж поки відпливли ахейські кораблі. Тепер я пе побачу любої батьківщини, не побачу рідних дітей і старого батька. Мабуть, їх покарають, щоб помститись мені за втеч}'.

На мить полонений замовк та, скинувши швидким оком па царя Пріама, заголосив:

—    Благаю тебе, царю, зглянься на людину, що безневинно стільки лиха зазнала. Хай блаженні боги, що знають усю правду, дарзчоть тобі милосердя.

Зворушений тими словами, цар Пріам звелів розв’язати полоненому руки і ласкаво мовив до нього:

—    Забудь про своїх кривдників, віднині ти житимеш з нами. Та поясни ще одне: навіщо ахейці збудували дерев’яного коня? Це якась обітниця богам а чи військова споруда? Тільки кажи мені правду.

—    Присягаюся тими путами, які я розірвав, і тими кривавими ножами, що їх я уникнув: усе, що я кажу, — щира правда! — І віроломний Сінон аж руки звів догори. — Ахейці збудували дерев’яного коня в дарунок Афіпі Пал лад і, аби власкавити сувору богиню. Коня навмисне зробили такого завбільшки, щоб ви не змогли втягти його крізь міську браму. Адже якби дерев’яний кінь опинився всередині Трої, то моїугня Афіна Паллада стала б вашою опікункою у війні.

Повірили троянці підступному Сінонові, його брехливій мові, страшним клятвам та удаваним сльозам. Повірили ті, кого ие здолали ні десять років війни, ні криваві рани, пі загибель вождів, родичів, друзів.

Раптом усі обернулися до моря. Там, від острова Теиедоса, пливли до берега дві здоровенні змії. Раз у раз вони підводили голови з червоними, паче кривавими, гребенями, вигинали дужі хребти і хвости, але від того здіймалися хвилі. Біля берега море запінилося, вкрилося білим шумовинням, і змії повилазили на землю, бридкі, лиховісні.

Настрахані люди кинулися врозтіч, та змії па пих пе зважали, вони повзли просто до жертовника, де Лаокоон із двома хлопцями, своїми сипами, ладнався принести жертву безсмертним богам. Змії миттю обвили стрункі хлоп’ячі тіла і стали їх душити. Кинувся Лаокоон мерщій боронити сипів, та змії обвили і його, ще раз і ще.

Потвори здавили могутнє тіло і кусають, бризкаючи отрутою. Даремно жрець, упершись дужими ногами в землю, силкується розсунути ті слизькі, але паче залізні обійми, — вопи стискають дедалі дужче і дужче. А сшіи вже геть знемагають.

Тоді закричав Лаокоон, як кричить недобитий жертовний бик, і нелюдський той крик здійнявся до самого неба. Та незабаром усе стихло. Обидві змії кинули мертвих і поповзли геть, до храму Афіни Паллади. Там вони і сховатися під круглим щитом біля підніжжя статуї грізної богині.

Мовчки спостерігали все це троянці, і в кожного серце мало не спинилося з жаху.

—    То кара! — почулися голоси. — Кара Лаокоонові за те, що насмілився кинути спис у коня, подарованого Афіиі Палладі. Треба якнайшвидше втягти того коня до міста, щоб грізна богиня зласкавилася.

Не довго думавши, троянці кинулися руйнувати міський мур і прилеглі будинки, щоб протягти в місто коня; інші підвели йому під ноги котки, обв’язали дерев’яну шию линвами і нарешті гуртом потягли коня в місто. Навколо бігли юнаки й дівчата, співаючи святкові гімни, і щиро тішились, коли їм щастило бодай торкнутися линви.

У проломі міського муру кінь чотири рази застрягав, і щоразу в ньому глухо і грізно бряжчала зброя. Та збуджені троянці нічого не чули. Вони протягли дерев’яного велетня аж до акрополя і там установили, заклечавши його свіжим зіллям і квітами.

Нараз із царського палацу вибігла, наче сама пе своя, віща Кассандра, Пріа-мова гарна дочка. Охоплена жахом, вона стала благати троянців:

—    Схаменіться, люди, отямтесь, адже чорна загибель вже близько! Через вас упаде наша Троя!

Та віщій Кассандрі ніхто не йняв віри, як завжди. Всі гучно веселились і святкували кінець довголітньої війни.

А в дерев’яному коні причаїлись ахейські герої. Найбільша небезпека для них уже наче минула. Вони чули веселі вигуки, музику і співи, чули, як ллється вино з численних амфор, — видно, троянці випили його вже чимало. Аж тут знадвору почувся ласкавий жіночий голос, вій кликав на ймення ахейського героя, що сидів у дерев’яному КОІІІ.

—    Це моя дружина! — здивовано схопився той.

Але ту лі мить Одіссей владно затулив йому рукою вуста.

Тоді знадвору обізвалася друліииа іншого героя, потім — ще іншого, та всі ахейці мовчали, стискаючи в руках зброю. Ніхто пе міг збагнути, звідки взялися

тут, у Трої, їхні дружини, тільки мудрий Одіссей розумів, що то якісь підступи ворогів.

Насправді воно так і було. Пріамів сип Деїфоб, що після Парісової загибелі взяв собі за дружину прекрасну Єлену, повів її тепер до дерев’яного коня і там наказав викликати найсміливіших ахейців на ймення голосами їхніх дружин.

Єлена це зробила майстерно, її дзвінкий голос звучав щоразу по-іншому, але завжди ніжно і звабно. Та з дерев’яного велетня ніхто не озвався.

Уже сонце зайшло і швидко посутеніло, поволі стихали музика й гамір. Сп’янілі від радості й вина троянці розходилися по домівках, а дехто вже спав просто неба, примостившись десь па вулиці чи па майдані.

А в цей час від острова Тенедоса відпливали до Трої чорнобокі кораблі з ахейським військом, готовим до бою. Зійшов ясний місяць, замерехтіли зірки, та ахейці і так добре знали дорогу до узбережжя, де стільки років вони воювали.

Тихо йшли кораблі, ніде ані вогника, ані зайвого звуку. Зненацька на передньому судні блиснув яскравий вогонь. То був домовлений знак для Сінона.

Ахесць уже давно чатував на міському мурі. Побачивши нарешті, як блиснув у морі вогонь, Сінон хутко зліз додолу і побіг до дерев’яного коня. Пильно оглядівшись, він подав умовний знак ахейцям, що сиділи всередині, й відчинив старанно замасковані дверцята.

Обережно, один по одному, повиходили сміливці й наче розтанули в ночі. А незабаром знялися в небо криваві омахи пожеж.

Місто зайнялося враз звідусіль, і в яскравому світлі заграви було видно, як крізь пролом у міському мурі, крізь той пролом, що зробили вдень самі троянці, тепер вбігає до міста ахейське військо.

Страшна, кривава була та піч, остання ніч священної Трої...

Переказала Катерина Гловацька

ГОМЕР

 

VIII-VII cm. до 7i. e.

Про пайлегепдарнішого співця всіх часів і народів Гомера літературознавча наука не знає майже нічого. Численні багатовікові дискусії вчених стосовно «життєпису» Гомера й авторства «Іліади» та «Одіссеї» так нічого нового не додали. Не встановлено пі місце народження Гомера, ні навіть приблизно роїш його життя. Те, що розповідають про нього, майже фантастичне: таємниче божественне походження, особисте знайомство з міфічними персонажами епосу, мандри містами, які вважали співця своїм громадянином, викрадені в нього рукописи творів, стосовно авторства яких існували суперечки.

У пізніші часи (після античних) було взято під сумнів навіть саме існування Гомера. Аналізуючи його ім’я, вчені твердили, що слово «Гомер» іонійською говіркою означає «сліпий». Були версії також, що це ім’я збірне й походить від назви товариства співців-піснетворців («гомеридів»). Легенда розповідає про сліпоту Гомера, і в античному мистецтві його завпеди зображували сліпим старцем.

Гомерові приписувалося кілька великих творів, з яких головними вважаються дві епічні поеми так званого «троянського циклу» — «Іліада» й «Одіссея». Гомер виховав античний світ. Давні греки вивчали його з дитинства і все життя носили в собі образи, ідеї, почуття, породжені поемами великого старця. Найосвіченіші, найвипіуканіпіі уми античності схилялися перед авторитетом патріарха еллінської культури. Він, звичайно, — син свого віку, свого народу, але його внутрішній духовний світ став світом для всіх його читачів упродовж наступних тисячоліть.

 

Читаючи Гомера українською мовою в неперевершеному перекладі Бориса Тена, не молена не згадати відомий старогрецький вислів: «Гомер кожному може дати стільки, скільки кожен візьме в нього». Ім’я давньогрецького співця і його твори були відомі в нас уже в епоху Київської Русі. Його поеми вивчали на наших землях в XVII-XVIII ст. у різних навчальних закладах, а їхні сюжети, образи і мотиви зустрічаються у творчості багатьох українських письменників.

«Іліада», Книга 7. Манускрипт V-VI століть

ІЛІАДА

Дія «Іліади» (тобто поеми про Іліон (чи Трою)) відбувається па 10-у році Троянської війни1, але ні причина війни, пі її перебіг в поемі не описані. Змістом поеми с тільки один епізод, в межах якого сконцентрований обширний матеріал легенд і сказань та виведено велику кількість грецьких і троянських героїв. «Ілі-ада» складається з 15 700 віршів, які пізніше були розбиті античними вченими на 24 книги (за числом букв грецького алфавіту).

Тема поеми виголошена в першому ж вірші, де поет звертається до Музи: «Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея»... Саме гнів Ахілла, сина царя Пелея, найхоробрішого з ахейських героїв, с центральною темою «Іліади», її стрижнем.

Виклад ведеться через перемоги ахейців до їхніх поразок, до загибелі Патро-кла, яка вимагає помсти, і до смерті Гектора (ватажка троянців) від руки Ахілла. Подальший хід Троянської війни, не пов’язаний з пгівом Ахілла, в поемі згадується мато, як і початок війни; передбачається, що він відомий слухачеві.

ДВОБІЙ АХІЛЛА Й ГЕКТОРА

ПІСНЯ 22, ВІРШІ 139-411

Так же, як сокіл у горах, з пернатих усіх пайбистріший,

140 Легко під хмарами гонить сполохану горлицю дику И мечеться там на всі боки, а сокіл із клекотом хижим Швидко її настигає, здобичі прагнучи серцем.

Рвавсь так Ахілл уперед, та вздовж іліонського муру З трепетом Гектор7 8 тікаючи, дужими рухав коліньми.

145 Мимо дозорного пагорба й смоков, овіяних вітром,

Бігли вздовж муру міського обидва шляхом вони битим.

До струменистих джерел вже добігли вони. Дві криниці Витоки звідти дають течії вирового Скамандру.

Теплою перша струмує водою, і завжди парує 1Й0 Хмара над нею густа, як дим лісового пожару.

Друга ж і влітку холодним, як лід, струменіє потоком,

Наче той град крижаний або снігу завія студена.

Поряд із ними — просторі, обкладені каменем гладко,

Гариі водойми, що в них блискуче вбрання своє мили

Для античної поезії притаманне метричне віршування, тобто таке, у якому ритм створюється закономірним чергуванням довгих і коротких складів у рядках. Його ще називають античним. Вірші у ті часи читати під акомпанемент чи співати. Рими в них відсутні. З’явилося в давньогрецькій літературі у УІП ст. до н. е,, а в III ст. до н. е. поширилося в давньоримській поезії. Проіснуваю до середніх віків, коли вірш відокремився від музики. Одиницею довготи мовлення в античній поезії вважався час, потрібний для виголошення короткого складу; називався він морою, а позначався и. Довгий склад виголошувався вдвічі довше — як 2 мори й позначався —. Поєднання коротких і довгих складів, що повторюватися в віршових рядках, називали стопами. Основними стопами античного віршування 63’ли: 2-складові — ямб (и —), хорей, або трохей

(— и), пірихій (ті) і спондей (--); 3-складові — дактиль (— ии), амфібрахій

(її—и) і анапест (ии—) і ряд 4-складових.

Кількість стоп визначата віршовий розмір (метр): гекзаметр (6-стопний дактиль з постійною цезурою в середині рядка), триметр (тристопний вірш) і т. д. Але стопи, на виголошення яких потрібна 63'ла однакова кількість часу, могли замінятись. Так, у гекзаметрі один дактиль (— ии) замінювався спондеем

(--). Цікавим різновидом був пентаметр — дактилічний вірш, утворений

подвоєнням першого піввірша гекзаметра.

Метрична схема пентаметра: —іти—ии—//—ии—ии—. Піввірші розмежовані цезурою. Заміна дактилів спондеями дозволяється лише у першому піввірші. Пентаметр вживався лише у поєднанні з гекзаметром, власне в елегійному дистиху та в епіграмах.

155 Жони прекрасні хоробрих троян та їх доньки вродливі В мирні часи, як сюди не приходили вої ахейські.

Мимо промчали вони, той — рятуючись, той — здоганявши.

Сильний попереду мчав, настигав же, як вихор, багато Дужчий від нього, — не бик — бо жертовний, не шкура бичача 160 Ціллю була їм, як це в бігових перегонах бз'вас, —

Тут же ішлося за Гектора душу, впокірника коней.

Як в бігових перегонах, змагання мету обминувши,

Однокопитні проносяться коні, й їх жде нагорода —

Мідний триніг або жінка — на шану померлого мужа, —

165 Так вони тричі оббігли навколо Пріамове місто В дужім бігу, аж стали дивитись па них і богове.

Отже, почав тоді мовити батько людей і безсмертних:

«Горе! На власні очі я гнаного крзт Іліона Любого воїна бачу, журбою за Гектора тяжко 170 Серце моє засмз'тилося! Скільки биків круторогих Він на ущелинах Іди в верхів’ях і високоверхій Трої мені попалив! Сьогодні ж Ахілл богосвітлий Гониться швидко за ним круг священного міста Пріама.

Отже, богове, подумайте й пильно тепер обміркуйте,

175 Чи врятувати від смерті його, чи дозволить Пеліду

Все ж подолать його, хоч він великою доблестю славен».

В відповідь мовить йому ясноока Афіпа:

«Батечку наш темнохмарний, о що ти сказав, громовладче! Смертного мужа, якому давно вже приречена доля,

180 Від неминучої смерті хотів би ти все ж увільнити.

Дій, як волієш, та ми, усі інші боги, з цим не згодні». Відповідаючи, так їй сказав на це Зевс хмаро владний: «Трітогеиес, дитя моє любе, не бійся! Хоч часом І не ласкаво я мовлю, до тебе я завжди прихильний.

185 Зробиш, як розум підказує, хай тебе це не спиняє».

Те, що він мовив Афіні, було і самій їй до серця,— Кинулась швидко вона із високих вершин олімпійських.

А прудконогий Ахілл безустанно за Гектором гнався.

Наче на оленя юного пес по узгір’ях полюс,

190 Вигнавши з лігва, й жене по ярах та ущелинах диких,

Той, хоч умкне па хвилину, у хащах густих затаївшись, Пес по сліду його знайде й женеться за ним, поїш схопить. Так від Пеліда не міг прудконого й Гектор умкнути. Скільки не кидався він, щоб Дарданської брами добігти 195 І заховатись під захистом міцно збудованих мурів,

Де б і трояни його захистили, стріляючи зверху,

Стільки й Пелід забігав наперед і на голу рівнину Знов одгапяв його, сам же міської тримався твердині.

Як уві сні не впіймать чоловікові іншого мужа —

200 Ані цей утекти, ані той наздогнати не може, —

Так ні настигнуть Ахілл, ані Гектор не міг і умкнути.

Як пощастило б од Кер ухилитись йому і від смерті,

Коб Аполлон далыюсяжиий востаннє йому не з’явився На допомогу, надавши снаги й підбадьоривши ноги?

205 Боям ахейським кивав головою Ахілл богосвітлий Ратищ на Гектора довгих і стріл гірких не метати,

Щоб не здобув би хто слави, а він тоді б другим лишився.

А як обидва вони до джерел учетверте добігли,

Батько безсмертних богів, терези золоті натягнувши,

210 Кинув па шальки два жереби довгопечальної смерті —

Гектора, коней баских упокірника, й другий — Ахілла,

І посередині взяв. Долі Гектора день похилився,

Вниз, до Аїду пішов. — Аполлон одвернувся од нього.

До Пелеопа ж богиня прийшла, ясноока Афіпа,

215 Та, перед ним зупинившись, промовила слово крилате:

«Зевсові любий Ахілле ясний! Сподіваюся, нині До кораблів принесемо з тобою велику ми славу,

Гектора, хоч який віл неситий в бою, подолавши.

Не пощастить відтепер йому більше від нас ухилятись,

220 Не допоможе і Феб1 дальносяжпий, хоч як би старався И повзав би в Зевса в ногах, у егідодержавпого2 батька.

Тож зупинись па часину й спочинь! А сама я подамся До Пріаміда й схилю його вийти на бій із тобою».

Так говорила Афіна, і радо Ахілл їй скорився.

223 От зупинивсь він і сперся на ясен свій мідяногострий.

І до божистого Гектора миттю вона поспішила,

Постать Дейфоба3 прибравши і голос його неослабний,

Та, перед пим зупинившись, промовила слово крилате:

«Любий, як тяжко Ахілл утісняс тебе прудконогий,

230 Гонячи швидко навкруг священного міста Пріама.

Отже, спинімось, заждім його й будемо вдвох боронитись!»

В відповідь Гектор великий промовив їй шоломосяйиий:

«Тож і раніше мені, Дейфобе, ти був найлюбіший З рідних братів моїх, котрих Гекуба й Пріам породили.

235 Нипі ж тебе я повинен тим більш поважати душею,

Що, мене в скруті на власні побачивши очі, ти зваживсь Вийти з-за мурів, тоді як інші за ними сховались».

В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:

«Любий мій брате! Наш батько, й шановна матінка наша,

240 И товариші всі один перед одним уклінно благали В місті лишитись: таким-бо вони переповнені страхом!

Тільки ж за тебе тривогою там моє серце смутилось.

Ну-бо, сміливо ставаймо до бою й списів не щадімо В січі завзятій, — побачимо ще, чи Ахілл прудконогий 245 Нас повбива й поволочить озброєння наше криваве До кораблів глибодонних, чи ти його списом здолаєш!»

Мовила так і підступно його повела за собою.

А як, один проти одного ставши, зійшлись вони близько,

Перший Ахіллові Гектор сказав тоді шоломосяйиий:

2,'’° «Більш я не буду, Пеліде, як досі, тебе уникати.

! Феб («осяйний») — одне з численних імен Аполлона.

2    Зевсегідодержавний — у давні часи егідою називали Зевсову зброю у вигляді бурі з громом та блискавицею, якою він завдавав страху ворогам. Звідси і походить вислів «під егідою», тобто «під захистом».

3    Дейфоб — найулюбленіший брат Гектора.

Тричі оббіг я Пріамове місто священне, не смівши Стріти твій напад. А зараз — дух мій мене спонукає Стати грудьми проти тебе — здолаю чи смертю загину. Але звернімось до вічних богів: вони кращими будуть 2;”' Свідками нам і нашу пильніше доглянуть умову.

Не оскверню я тебе, коли над тобою звитягу Дасть мені Зевс, і душу із тіла твого відберу я.

Тільки славетне озброєння з тебе зніму я, Ахілле,

Тіло ж ахеям верну. Так само зі мпою ти вчиниш».

260 Глянув спідлоба і мовив до нього Ахілл прудконогий:

«Не говори мені, Гекторе клятий, про жодні зтоди!

Як не бува між людьми і між левами клятв непорушних, Як між вовками й ягнятами згоди не буде ніколи,

А без кінця спокопвік одне з одним вони ворогують, —

2<їг> Тшс j MjHC нами не буде любові, не бути ніяким

Клятвам перу піним, аж поїш один з нас чолом не поляже И крові його Арей не нап’ється, боєць войовничий.

Всю спогадай свою доблесть. Слід нині тобі особливо Списником бути несхибним і дужим бійцем войовничим. 270 Більше тобі не втекти. Незабаром Паллада Афіна Списом моїм подолає тебе. Спокутуєш пилі Сум мій по друзях моїх, повбиваних лютим тобою!» Мовивши так, розмахнувсь і свого довготіппого списа Кииув, та вгледів його й ухиливсь осяйливий Гектор,

275 Вчасно присів, і спис мідногострий, пад ним пролетівши, В землю уп’явся. Вирвавши спис той, Паллада Афіна Потай від Гектора, люду вождя, повернула Ахіллу. Гектор тоді бездоганномз' сипу Пелея промовив:

«Схибив ти! Видно, усе ж таїш, богоподібпий Ахілле,

2Я0 Ти не від Зевса дізнався про долю мою, як хвалився.

Бзчі бал акул ти, словами готовий мене ошукати,

Щоб з переляку я сили позбзшся й снаги бойової!

Не утікатиму я, не вженеш мені списа у спину!

Прямо іду проти тебе, проймеш мені груди, як тільки 28й Дасть тобі бог. А тим часом і сам ти мого стережися Мідного списа. Бодай би цілком ти прийняв його в тіло! Легшою стала б, напевно, війна й для трояп із твоєю Смертю. Для иих-бо усіх найбільше являєш ти лихо!» Мовивши так, розмахнзпсь, і свого довготінного списа 2<к) Киизга, і прямо у щит Ахіллові вцілив несхибно.

Але далеко одскочив той спис од щита. І розсердивсь

Гектор, як глянув, що спис пролетів із руки його марно.

Став він, збентежений: іншого-бо не було в нього списа.

Голосно він білощитного став Деїфоба гукати,

295 Щоб йому ратище дав, а того не було уже й близько.

Все зрозумів тоді Гектор, і так він до себе промовив:

«Горе мені! Мабуть, справді до смерті боги мене кличуть!

Я-бо гадав, що герой Деїфоб недалеко від мене,

Він же за мурами, в місті, й мене обманула Афіна!

300 Ось вже зловісна наблизилась смерть, і нікуди від неї Не утекти. Як видно, давно уже це до вподоби Зевсу й його дальносяйпому сипові, котрі раніше Допомагали мені. І от доля уже пастигас.

Але нехай уже не без борні, не без слави загину,

305 Діло зробивши велике, щоб знали про нього й потомки!»

Мовивши так, він з піхов загострений вихопив меч свій,

Довгий, важенний, що при стегні його дужім був завжди,

Зщуливсь і кинувся, наче орел отой високо летний,

Що на рівнину раптово із темної падас хмари 310 Ніжне ягнятко вхопити або полохливого зайця, —

Кинувся так же і Гектор, підносячи гострий меч свій.

Так же й Ахілл тоді з серцем, сповненим буйної сили,

Кинувся, груди могутні щитом прикриваючи круглим Гарного виробу, а на чолі красувався блискучий,

315 Міддю окутий, шолом, розвівалась над ним золотиста Грива густа, що вправив Гефест її щільно у гребінь.

Так же, як сяс між зір незліченних у темряві ночі Геспер1, що в небі немає від нього яснішої зірки,

Сяяло так і відточене вістря на списі Ахілла,

320 Що у правиці стрясав шш, готуючи Гектору лихо І виглядаючи, де б йому ніжне уразити тіло.

Але ховалося тіло вождя під озброєнням мідним,

Славним, здобутим, коли подолав він Патроклову9 10 силу.

Там лиш, де кості ключиці поєднують шию з плечима,

325 Горло біліло, — найшвидше душі там сягає загибель, —

Саме туди своїм списом ударив Ахілл богосвітлий,

І пройняло його вістря те ніжную шию навиліт.

Мідноважкий не пробив, проте, Гектору ясен горлянки,

Щоб у розмові з Пелідом мінятися міг він словами.

330 В куряву впав віл, і крикнув, зрадівши, Ахілл богосвітлий:

«Гекторе, вбивши Патрокла, — невже врятуватись самому Ти сподівався? И мене не страшився, бо я був далеко?

Дуріло ти! На допомогу йому набагато сильніший Ззаду, поміж кораблів глибо донних, товариш лишався —

335 Я, що коліна розслабив твої! Тебе розтерзають Птахи з ганьбою і пси, а його поховають ахеї».

Весь знемагаючи, Гектор одрік йому шоломосяйний:

«Задля твоєї душі, і колін, і батьків твоїх рідних,

Псам, я благаю, не кидай мене під човнами ахеїв,

310 Матимеш золота й міді за це ти від мене багато:

Щедрі дарунки мій батечко дасть тобі й мати шановна,

Тільки верни мос тіло додому, щоб Трої синове И жони троянські, вогнем попаливши, його поховали».

Глянув спідлоба і мовив до нього Ахілл прудконогий:

345 «Псе, не благай мене задля колін і батьків моїх рідних.

Тільки б дав волю я серщо і пгівз' своему, то м’ясо Рвав би із тебе й сирим пожирав би, — таке ти накоїв!

Нині ніхто вже від псів голови не врятує твосї,

Хоч би і в десять, і в двадцять разів привезли мені більший 350 Викуп, і, зваживши на терезах, обіцяли ще стільки,

И золотом чистим вагу твого тіла звелів замінити Син Дарданів Пріам, — і тоді твоя мати шановна,

Що народивсь ти від неї, па ложі тебе не оплаче, —

Пси лиш та хижі птахи розірвуть на шматки твоє тіло!»

335 Смертю копаючи, Гектор одрік йому шоломосяйний:

«Бачу, що добре я знаю тебе і дарма намагався Перекопати, бо серце у грудях у тебе залізне!

Та начувайся, щоб гніву богів не зазнати за мене В день, коли славний Паріс11 і Феб-Аполлон дальпосяжпий 360 Вб’ють біля Скейської брами тебе, хоч який ти хоробрий».

Мовив він так, і смерть йому пітьмою очі окрила,

Вийшла із тіла душа й подалась до оселі Аїда,

З плачем за долю свою, покидаючи юність і силу,

А до померлого все ж промовив Ахілл богосвітлий:

365 «Смертю умри! А я свою стріну загибель тоді, як Зевс та інші безсмертні мені її схочуть послати!»

Мовлячи це, із убитого витяг він мідпого списа И набік одкинув, а зброю його, закривавлену вельми, Зняв із плечей. Звідусіль позбігались синове ахейські 370 І дивувались, красу споглядаючи й постать могутню Гектора. И жоден із них не минув його списом кольнути. Дехто іще, на сусіда свого позираючи, мовив:

«Леле! А Гектор сьогодні на дотик неначебто м’якший, Аніж коли на човпи до пас полум’я кидав палюче!»

375 Мовлячи так, його ратищем кожен старався вколоти. Зняв тоді зброю його прудконогий Ахілл богосвітлий, Серед ахеїв він став і слово промовив крилате:

«Друзі мої, аргеїв вожді і порадники мудрі!

Нині, коли мені вічні богове дали подолати 380 Мужа, що більше нам лиха накоїв, ніж інші всі разом, Спробуймо збройно на місто ударить, щоб знати напевно, Що у троян тих па думці і що вони мають робити —

Чи покидать по загибелі Гектора місто високе,

Чи залишатися й твердо стоять, хоч його вже й немає.

385 Нащо, проте, цими мислями любе тривожити серце?

При кораблях-бо лежить неоплакапий, без поховання, Мертвий Патрокл. Не забуду його, поїси я між живими Перебуваю і поки мене мої носять коліна.

И хоч у Аїді про мертвих маємо ми забувати,

390 Свого товариша любого й там пам’ятатиму завжди!

Нипі ж, пеап заспівавши, вернімось, юнацтво ахейське,

До кораблів глибодонних і трупа з собою візьмімо.

Слави сягли ми великої — Гектор поліг богосвітлий,

Той, що у Трої на нього з'сі, як на бога, молились!»

395 Мовивши так, він па Гектора діло замислив негідне:

Попробивав на обох йому дужих ногах сухожилля В п’ятах, де щиколоть; ремені в них протягнувши бичачі,

До колісниці припнув, голові ж дав в пилу волочитись.

На колісницю зійшов, славну зброю убитого взявши,

1,00 Коней стьобнув батогом, і охоче вони полетіли.

Куряви хмара знялась над волоченим тілом, звихрилось Чорне волосся, і вся голова його, досі прекрасна,

В поросі билась густім. Ворогам-бо його па наругу Зове хмаровладний віддав у ріднім вітчизнянім краї.

405 Пилом бруднилась його голова. А мати, на сина

Глянувши, стала ридати, й, далеко від себе жбурнувши Світлу намітку свою, виривать почала свої коси.

Жалібно й любий ридав його батько, й усюди навколо Плач і сумне голосіння лзшали по цілому місту.

110 Схоже було це найбільше на те, ніби Троя висока Ползем’ям вся невгасимим од верху до низу палала.

ПРІАМ У АХІЛЛА

ПІСНЯ 24, ВІРШІ 469-670

На землю тоді Пріам1 з колісниці зіскочив 470 І, візника залишивши Ідея на місці, щоб бистрих Коней і мз'лів стеріг, подався їздець староденний Прямо до домз', де Зевсові любий Ахілл мав оселю.

Там він застав його в дрз'зів, що одаль сиділи. Лиш двое —

Автомедонт12 13 благородний і Алкім14, Аресва парость, —

475 Услугз'вали йому'. Вечеряти щойно скінчив він — їжі спожив і пиття. Перед ним іще стіл залишався.

В дім непомітно ввійшов великий Пріам і, схилившись,

Став обнімати коліна Ахіллові, ще й цшувати Руки страшні, що в нього численних синів повбивали.

<80 Так, наче муж, що, в рідному краї убивши людину,

На чужину утікає в нестямі і, раптом зайшовши В дім до мужа багатого, подив усіх викликає,

Так здивувався Ахілл, боговидного старця впізнавши,

Враз здивувались і інші, й одні позирнули на одних.

485 Тільки Пріам, озвавшись, промовив до нього з благанням: «Батька свого спогадай, до богів подібний Ахілле!

Так же, як я, стоїть вій на старості скорбнім порозі.

Може, в цю саму хвилину сусіди йому учиняють Утиски й нікому ту небезпеку й біду відвернути. ш Все ж він, принаймні почувши про те, що живий ти і цілий, Серцем радіс своїм і щоденно плекає надію Любого бачити сина, коли він повернеться з Трої.

Я ж, нещасний без краю, найкращих сипів породив я В Трої розлогій, а нині нікого мені не лишилось.

195 Аж п’ятдесят їх у мене було до приход}' ахеїв,

З них дев’ятнадцять від лона були однієї дружини,

Решту — інші жінки у моїх породили покоях,

Та багатьом із них лютий Арей вже знесилив коліна.

Хто ж був єдиний у мепе, що й Трою, й самих захищав пас, 500 Той в обороні вітчизни недавно тобою убитий —

Гектор. Тож задля нього й до цих кораблів я ахейських Нині з благанням прийшов і викуп приніс незліченний. Бійся, Ахілле, богів і зглянься ласкаво на мепе,

Батька свого спогадавши, бо жалю ще більше я гідний,

505 Те-бо терплю, чого інший піхто не зазнав земнородний, — Рук убивці синів своїх я доторкаюсь губами!»

Мовив це, й пам’ять про батька збудив, і викликав сльози. Взявши за руку, лагідно все ж одхилив той старого.

Так спогадавши обидва, — той Гектора-мужезвитяжця,

510 Плакав певтішпо, до ніг Ахіллових тужно припавши,

Сам же Ахілл свого батька оплакував, ще й за Патроклом Тяжко журився, — і стогін їх сумно лупав по покоях.

А після того, як слізьми наситивсь Ахілл богосвітлий,

З серця ж його і грудей одлягло скорботне бажання,

515 3 крісла він швидко підвівся й за руку підводить старого, Сиве чоло пожалівши й па бороду зглянувшись сиву,

І, промовляючи, з словом до нього звернувся крилатим:

«О бідолашний, багато печалі душею зазнав ти!

Як же наблизитись до кораблів ти наваживсь ахейських 520 Сам, перед очі того, хто стільки сипів твоїх славних

Зброї позбавив? Мабуть, і сорцо у тебе залізне.

Та заспокойся і в крісло сідай. Хоч як боляче нам,

Глибоко в серці сховаймо свою ми журбу і скорбот}'.

Не допоможуть пічого найревніші сльози й ридання.

525 Долю таку вже богове пам, смертним, напряли, нещасним, — Жити весь вік у журбі, самі лиш вони безпечальні.

Глиняні глеки подвійні у Зевса стоять при порозі,

Повні дарів: нещастя — в одном}', а в другому — блага.

Той, кому їх у суміші Зевс подас громовладиий, г,3° Інколи горя, а інколи й радості мас зазнати.

Той же, кому тільки лихо пошле, з добуває ганьбу лиш,

Голод нужденний скрізь гонить його по землі богосвітлій,

От і блукає віл скрізь, і в богів, і в людей у зневазі.

Таї? і Пелея боги дарами блискучими зроду Гі?іГі Обдарували; поміж людей він усіх виділявся

Щастям, багатством, ще й був владарем у мужів мірмідопських, Смертний, дружиною мав од богів він богиню безсмертну15.

Та недолю й йому приділили богове — не мав він В домі своєму дітей, владущого роду нащадків.

540 Син у Пелея один лише, коротковічігий; я й нині Старості не доглядаю його й од вітчизни далеко В Трої сиджу — і тобі, і дітям твоїм лиш на горе.

Чули ми, старче, раніше колись і ти був щасливий:

Скільки обмежує Лесбос, оселя Макарова2, з моря,

645 3 півночі ж — гори Фрігійські та хлань Геллеспонту безкрая — Скрізь визначався ти, старче, як кажуть, синами й багатством. Та як наслали па тебе це лихо богове небесні,

Вічно під містом твоїм лиш січі та людоубивства.

Мусиш терпіти, журби не тримай безнастанної в серці,

530 Не допоможе нічого печаль за сином убитим, —

Не воскресиш його, тільки ще більшого горя зазнаєш!»

В відповідь мовив йому староденний Пріам боговидий:

«Ні, я не сяду, годованцю Зевсів, допоки мій Гектор Десь у наметі лежить непохований. Дай його швидше,

555 Хай я на власні очі побачу, а сам ти від мене

Викуп багатий прийми, що привіз я. Нехай вій на радість Буде тобі, щоб вернувсь ти до рідного краю щасливо,

Ти-бо дав жити мені і сонячне бачити світло».

Глянув па нього спідлоба і мовив Ахілл прудконогий:

й6° «Не досаждай мені, старче, бо вирішив серцем і сам я Гектора тіло вернути, — від Зевса приходила з вістю Мати до мене моя, від морського народжена старця.

Зпаю-бо й те я, Пріаме, цього не сховаєш від мене, —

Хтось із богів тебе до кораблів супроводив ахейських.

565 3 смертних ніхто б не насмілився, навіть юнак нерозважний, В стан наш вступити — ні від сторожі б не міг віп сховатись, Ані так легко затвори па брамах відсунути наших.

Тож не хвилюй уже більше мос ти печалями серце,

Щоб у наметі цілі, старче, хоч ти і з благанням приходиш,

570 Я не відмовив тобі і Зевсову б волю порушив».

Мовив він так, і, злякавшись, послз'хав старий тої мови,

Син же Пелеїв, як лев, за двері з намету подався,

Та не один, за ним поспішили соратників двое — Автомедопт благородний і Алкім, що їх поміж друзів 573 Більше від інших Ахілл шанував по Патроклі убитім. Випрягли коней і мулів вони, від ярма одв’язавши,

І, до намету з окличпиком старця Пріама ввійшовши,

В крісло його посадити, і з міцноколісного воза Викуп за голову Гектора зносити стали безцінний.

580 Два лиш плащі залишити вони і хітон добротканий,

Щоб, загорнувши в них тіло, додому його виряджати.

Сам же покликав служниць помити його й намастити,

Тільки десь далі поклавши, щоб сина Пріам не побачив. Міг-бо не стримати гніву старий у засмученім серці,

583 Сина побачивши, сам же Ахілл, умить спалахнувши,

Зопалу вбить його міг би й порушити Зевсову волю.

Тіло помили служниці, і, маслом його намастивши,

В чистий вгорнули хітон, і плащем його зверху накрили. Потім Ахілл підняв його сам і, на мари поклавши,

5яо з товаришами поставив на добре гембльовапім возі. Заголосивши тоді, до дрз'га взивав він і мовив:

«О, не гнівися, Патрокте, як навіть в Аїді почуєш,

Що богосвітлого Гектора тіло віддав дорогому Батькові я, — не нікчемний він дав мені викзчі за нього.

593 Гідну й для тебе я долю із нього вділю, як належить».

Мовив це, й знов до намету верпзтося Ахілл богосвітлий.

Сів у ісрісло, оздоблене гарно, що встав був із нього,

При протилежній стіні, і так до Пріама промовив:

«Сип твій, старче, померлий до тебе вернз'всь, як велів ти, — 800 Вже він на марах лежить. На світанкз' його ти побачиш

І повезеш. А зараз пора про вечерю згадати.

Не забувала про їжу й сама пишнокоса Ніоба1,

Що аж дванадцять дітей у неї загинуло в домі —

Шестеро дочок і шість синів у квітучому віці.

60Г> Стрілами тих юнаків Аполлон повбивав срібиолукий В гніві на матір Ніобу, дівчат — Артеміда мислива,

Саме за те, що з Лето ясноликою хтіла рівнятись:

Двох-бо дітей породила Лето, а у неї — багато.

Хоч їх лиш двое було, а тих багатьох повбивали.

1110 Дев’ять днів у крові ті валялися трупи, й ховати їх не було кому: всіх обертав у каміння Кроніон16 17.

Тільки десятого дня їх небесні боги поховали.

Слізьми знеможеиа вкрай, про їжу згадала Ніоба.

Нині у скелях далеких, у горах безлюдних Сіпшу,

615 Де, як розказують, захисток мають для себе божисті Німфи, що вздовж берегів Ахслою ведуть хороводи, —

В камінь богами обернена, там вона вічно сумує.

Отже, про їжу пора нам подумати, мій богосвітлий Старче, встигнеш і потім оплакати милого сина,

620 В Трою привізши, і там многослізпий він буде для тебе!»

Мовив і, скочивши, білу вівцю Ахілл прудконогий Сам заколов; білували, як личить, і справили друзі,

М’ясо усе на шматки порубали й, рожнами проткнувши,

Смажити стали старанно й готове з рожнів познімали.

625 Автомедопт заходився ще й хліб на столі розставляти В кошиках гарних, а м’ясо ділив сам Ахілл богосвітлий.

Руки до поданих страв одразу ж усі простягнули.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

Довго Пріам Дардапід дивувався тоді із Ахілла,

630 Зросту його і красі, до богів-бо усім був подібний.

Так же й Ахілл з Дарданіда Пріама собі дивувався,

Спостерігавши вигляд поважний і слухавши мов}'.

Як навтішались вони, один одного так споглядавши,

Перший промовив тоді староденний Пріам боговидий:

635 «Спати пусти мене швидше, годованцю Зевса, щоб, лігши,

Сном утішатись солодким могли ми па ложах спокійних.

Ні на хвилину повік не заплющував я над очима З дня, коли духу позбувся мій син під руками твоїми,

Тільки стоглав я весь час і муки терпів незліченні,

640 В куряві й бруді з одчаю валяючись серед подвір’я.

Тільки ось нині я їжі спожив і вином іскрометним Горло своє покропив, а то зовсім пе їв я нічого».

Так він сказав. Ахілл тоді друзям звелів і служницям Ліжка стелить в передсіпку, пурпурними їх подушками 645 Викласти, ще й килимами чудовими постіль заслати І покривала вовняні подать їм укритися зверху.

Вийшли із світлом ясним у руках із покоїв служниці И два для них ложа небавом старанно вони постелили.

З жартом звернувся тоді до Пріама Ахілл прудконогий:

630 «Ляжеш ти, старче мій любий, знадвору, щоб часом з ахеїв Хтось не ввійшов сюди радитись, — часто до мене заходять Радити раду мужі, як звичай того вимагає.

Тож, як у пітьмі нічній хто-пебудь тебе тут побачить І Агамемнону18 зразу ж розкаже, людей вожасві,

635 Може, напевно, затриматись видача мертвого сина,

Ти ж мені нині усе розкажи і повідай одверто:

Скільки ти днів богосвітлого Гектора масні ховати,

Щоб не виходив на битву я сам і воїнів стримав».

В відповідь мовив йому староденний Пріам боговидий:

660 «Якщо даси нам ховать богосвітлого Гектора тіло,

Ласку цим нині ти явиш до мене, Ахілле:

Замішені ми в Іліопі, ти знасш, а дерево треба Здалеку, з гір нам возить, та й трояни залякані дуже.

Дев’ять би днів нам хотілось оплакувать Гектора в домі 665 І поховать на десятий та справити тризну для люду.

На одинадцятий — пагорб насипати зверху могильний,

А на дванадцятий — бій відновити, якщо вже так треба».

Знову йому відповів прудконогий Ахілл богосвітлий:

«Хай так і буде, старче Пріаме, як ти того хочеш.

670 Я припиняю війну па час, що його зажадав ти».

Переклав з давньогрецької Борис Ten

1.    У літературознавстві існує «гомерівське питання». У зв’язку з чим воно виникло?

2.    Чому поема Гомера «Іліада» належить до епосу?

3.    Які події покладені в основу «Іліади» і чому вона саме так названа?

4.    Сформулюйте головну тему поеми. Як вона розгортається у сюжеті?

5.    Як ви ставитеся до учасників двобою — Ахілла й Гектора? На чиєму ви боці?

6.    Чи змінилось ваше ставлення до Ахілла після його перемоги над Гектором?

7.    Які почуття викликає у вас сцена зустрічі Ахілла і Пріама?

8.    Знайдіть у словнику літературознавчих термінів визначення поняття «епічна поема». Чи можна поеми Гомера назвати епічними? Обґрунтуйте свою думку.

9.    Визначте найхарактерніші особливості художнього стилю Гомера.

10. Як можна довести, що мова епічних поем Гомера справді є «божественною»? 11.3 тексту поеми «Іліада» випишіть незрозумілі вам слова і, користуючись

словником, запишіть їхні значення.

ТІРТЕЙ

середина VII cm. до и. е.

Тіртей вважається одним з иайстародавніших елегійних поетів Греції. Його ім’я оповите легендами. Одна з них розповідає про те, що нібито спартанці у важкий момент війпи звернулися до афінян з проханням прислати їм вождя. Афіняни, щоб посміятися зі Спарти, послали кривоногого шкільного учителя Тіртея, але він своїми піснями підняв бойовий дух спартанців і привів їх до перемоги. Яке б не було справжнє походження Тіртея, він — спартанський поет. Його вірші (до нас дійшло лише кілька його елегій) були дуже популярними в Давній Греції. їх співали воїни перед битвами і в IV ст., розучували в школах як зразок патріотичної лірики.

#**

Добре вмирати тому, хто, боронячи рідну країну,

Поміж хоробрих бійців падає в перших рядах.

Гірше ж немає нічого, як місто своє і родючі Ниви покинуть і йти жебракувати в світи,

З матір’ю милою, з батьком старим на чужині блукати,

Взявши з собою діток дрібних і жінку смутну.

Буде тому він ненависний, в кого притулку попросить,

Лихо та злидні тяжкі гнатимуть скрізь втікача.

Він осоромить свій рід і безчестям лице своє, вкриє,

Горе й зневага за ним підуть усюди слідом.

Тож як справді не знайде втікач поміж людом ніколи Ані пошани собі, ні співчуття, ні жалю —

Будемо батьківщину і дітей боронити відважно.

В битві поляжемо ми, не пожалієм життя.

Переклав Григорій Кочур

До чого закликає у своїй поезії Тіртей?

Як ви розумієте слова: «Добре вмирати тому...»?

Які епітети використовує автор у своїй поезії?

Які, на вашу думку, почуття викликав автор у воїнів під час битви?

Підготуйте невеличкий диспут на тему: «Яке значення має в житті поетичне слово?»

 

САПФО

VII—VI cm. до и. е.

Сучасниця і співвітчизниця Алкея, Сапфо, як і він, народилася на острові Лесбос і належала до знатного роду. Під час політичних заворушень вона разом з іншими аристократами змушена була тимчасово покинути батьківщину. Деякий час Сапфо проживала па Сицилії. Існую легенда, яку переказував Овідій, що вона покінчила з собою, кинувшись з Левкадської скелі в море через нерозділене кохання до прекрасного юнака Фаона, але це, звичайно, тільки легенда.

Сапфо дулю поважали громадяни її рідного краю. Вони довіряли їй виховання своїх дочок. Вона організувала школу, в якій навчала молодих дівчат поетичному' мистецтву, а також музиці і співам. До них вона ставилася з великою любов’ю і ніжністю, а деяких навіть оспівала у своїх творах.

У давпину було відомо щонайменше вісім книг Сапфо; з них перша складалася з 330-ти строф. На жаль, до нас з цієї спадщини дійшло надзвичайно мало, і то лише в уривках, часто зовсім незначних. У більш-менш повному вигляді збереглося три-п’ять віршів Сапфо. Але її поезія, що мас дивовижну поетичну силу, цінувалася в усі часи.

Кохання — центральна тема поезії Сапфо. Муки ревнощів, плачі прощання, туга за далекою подругою — цими мотивами переповнена її творчість. З такою

силою, наприклад, як в поезії «До богів подібний...», передати свої почуття пе вдавалося жодному поетові до неї. її кохання — страждання, вона відчуває його фізично і передає з винятковою емоційною силою.

#**

Барвпошатиа владарка, Афродіто,

Дочко Зевса, підступів тайпих повна,

Я молю тебе, не смути мені ти Серце, богине,

Але знов прилинь, як колись бувало:

Здалеку мої ти благання чула,

Батьківський чертог кидала й до мене На колісниці

Золотій летіла ти. Міцнокрила Горобина зграя, її несучи,

Над землею темною, наче вихор,

Мчала в ефірі.

Так мені являлася ти, блаженна,

З усміхом ясним на лиці безсмертнім:

«Що тебе засмучує, що тривожить,

Чом мене кличеш?

І чого бажаєш бентежним серцем,

І кого схилити Пейто19 повинна У ярмо любовне тобі? Зневажив Хто тебе, Сапфо?

Хто тікає — скрізь піде за тобою,

Хто дарів не взяв — сам дари нестиме,

Хто не любить нині, полюбить скоро,

Хоч ти й не схочеш...»

О, прилинь ізнов, од нової туги Серце урятуй, сповни, що бажаю,

Поспіши мені, вірна помічнице,

На допомогу.

Переклав Григорій Кочур

1.    Філософ Платон назвав поетесу Сапфо «десятою музою». Як ви гадаєте, чому?

2.    Які почуття викликає у вас поезія Сапфо?

ДАВНЬОГРЕЦЬКИЙ ТЕАТР.

НАРОДЖЕННЯ ТРАГЕДІЇ Й КОМЕДІЇ

Греки дуже любили театр і, мабуть, могли би позаздрити сз'часпим театралам. Адже в античному театрі п’єса ставилася один раз — повторення її було унікальним явищем, та й самі вистави відбз'валися лише під час зфочистих свят па честь бога Діоніса тричі на рік: рало навесні, наприкінці грудня — на початку січня і наприкінці січня — па початку лютого.

У театрах Стародавньої Греції ставили трагедії і комедії. Філософ і вчений Арістотель (384-322 рр. до п. е.) у своїй «Поетиці» так визначав сутність трагедії: вона показує, як людина, котра колись була «на вершині слави і щастя», хоч і «не відзначається пі особливою доброчесністю, ні справедливістю», — не надто погана, проте й не бездоганна — переживає і чинить жахливі речі, «впадає в нещастя не через свою порочність і нікчемність, а внаслідок якоїсь помилки». Комедія ж, за Арістотелем, «має на меті зобразити гірших людей, причому не в усій їх порочності, а лише відтворити їхні погані риси. Те, що погане, є частиною смішного, ... що не завдає пі болю, пі шкоди» тим, хто за ним спостерігає. А різниця між трагедією і комедією полягає в тому, що «комедія намагається показати людей гіршими, а трагедія — кращими від сучасників».

 

Античний театр (грец. «teatron» означає «місце, де відбзшасться видовище») нагадував відкритий стадіон і складався з трьох основних частин. Півколом розташовувалися місця для глядачів, які піднімалися вгору від майданчика для ви-стзшу акторів і хорз' — орхёстри; посередині орхестри був жертовник, а за нею знаходилася скёна — невелика будівля, у якій зберігався театральний реквізит і перевдягалися актори. Згодом скену почали використовз'вати як елемент декорації — вона зображала будинок або палац, па тлі яких розгортався сюжет драматичного твору. Руїни, які збереглися, свідчать про те, що місце для театру зазвичай обиралося на схилі пагорба. Наприклад, афіпський театр Діоніса був розташований па схилі Акропольського пагорба і тут могли вміститися близько ЗО тисяч глядачів. Місця для глядачів у великих театрах були поділені па два-три

яруси одним або двома «поясами», а вузькі сходи, перетинаючи лави променями, утворювали сектори. У грецькому театрі кількість сходів була парною, а от у римському — непарною.

Найбільше ми зпасмо про театральне життя Афін. Тут жили знамениті автори трагедій і комедій: Есхіл, Софокл, Евріпід, Арістофан, Менандр. Театральні вистави починалися рано-вранці і тривали але до вечора упродовж кількох днів. До коленого свята драматурги готували свої нові твори. Спеціальна рада обирала найкращу драму. Після коленої вистави імена авторів, назви п’єс і місця, які вони здобули, записзтзали на мармурових таблицях.

Працювати у дні театральних вистав грекам не дозволялося, навпаки, відвідини театру були обов’язковими для афіиських громадян. За часів Перікла найбідпішим афінянам навіть виплачували спеціальні «театральні гроші», щоб компенсувати збитки за час, проведений у театрі. Така повага до драматичного мистецтва пояснювалася тим, що театральними виставами афіняни вшановували бога Діопіса.

Трагедії традиційно писали четвірками — тетралогіями: три трагедії на певний міфологічний сюжет, які доповнювалися четвертою п’єсою, що мала розважальний характер. У цій драмі діяли не тільки герої міфів, а й лісові демони — сатйри — істоти, схожі на людей, але вкриті шерстю, з цапиними ріжками або ослячими вухами, з хвостом і копитами. Драма з їх участю називалася сатирівською драмою.

Грецькі актори були обмежені у своїх можливостях порівняно з сучасними: їхні обличчя закривали маски, що відповідали тому чи іншому персонажеві. Трагічні актори ставали на котурни — спеціальне взуття на високій «платформі». Відтак герої здавалися вищими і показнішими. Головними засобами виразності були голос і пластика. У перших театральних постановках актор 63'в лише один, а його партнером виступав хор або корифей, тобто провідник хору. Есхіл запропонував ввести в дію другого актора, а Софокл — третього. Якщо ж дійових осіб у трагедії було більше трьох, то один актор виконував кілька ролей, у тому числі й жіночих, оскільки на сцені давньогрецького театру' могли з’являтися лише чоловіки.

У грецьких спектаклях було багато музики. Одна з найважливіших ролей обов’язково належала хорові, який виступав як своєрідний збірний персонаж. Хор не брав участі в дії, але активно коментував її, оцінював героїв, засуджугвав їх або хвалив, вступаючи з ними в розмову, вдаючись до філософських розмірковувань. У трагедіях хор був серйозним і вдумливим. Він, за задумом автора, здебільшого уособлював гзрт найшанованіших громадян міста, в якому відбувається дія. А в комедіях хор нерідко складався з жартівливих персопаків. Наприклад, в Арістофана це жаби, птахи, хмари.

Втім, у такому вигляді грецька трагедія проіснувала лише сто років. Засновником її вважається Феспід, який жив у VI ст. до н. е., але до пас дійшли лише назви та незначні фрагменти його трагедій. А в Евріпіда трагедія поступово

втрачала свій первісний вигляд: хорові партії витіснялися акторськими, музика — декламацією. По суті, Евріпід перетворював трагедію па побутову драму.

З плином часу змінювалася й грецька комедія. Ставити комедії почали у V ст. до н. е. Комедійні постановки цього часу мали власні правила. Виставу відкривали актори; сцепка ця називалася прологом (грец. «передне слово»; після Есхіла прологи з’явилися й у трагедії). Потім вступав хор. Комедія також складалася з епісодіїв, але стасимів у пій пе було, тому що хор не завмирав па місці, а безпосередньо втручався в дію. Коли герої сперечалися, сварилися чи билися, доводячи слушність своїх поглядів, хор розділявся па два напівхори і під’юджував противників азартними коментарями. Атрибутом комедії була парабаса (грец. «проходити мимо») — хорова партія, яка пе мала майже ніякого стосунку до сюжету. У парабасі хор промовляв ніби від імені автора, який звертався до глядачів, характеризуючи власний твір. З плином часу хорові партії в комедії скорочувалися, і вже у IV ст. до п. е. грецька комедія, як і трагедія, наблизилася за формою та змістом до побутової драми.

 

ЕСХІА

525-456 до п. е.

Про життя цього давньогрецького драматурга, якого вважають «батьком трагедії», відомо пе надто багато. Народився Есхіл у селищі Елевсін поблизу Афін, походив із аристократичного землевласницького роду. В юності б}'в свідком повалення тиранії і запровадження демократичних реформ; у зрілому віці разом зі своїми братами брав активну участь у війні проти персів. Відомо також, що його брат Кінегір помер від рал, отриманих під час Марафонської битви; що інший брат, Аміній, командував кораблем, який розпочав бій поблизу острова Саламін. Сам Есхіл брав участь у всіх трьох найважливіших битвах греко-перської війни: Марафонській, Саламінській танід Платеями. Либонь, свої заслуги громадянина та воїна Есхіл цінував вище за поетичні досягнення. Принаймні, у написі на його могильній плиті, який, як вважають, склав він сам, про перемоги па поетичних змаганнях не згадується. Натомість йдеться про «славну доблесть» «Есхіла, сина Евфоріона», про яку можуть розповісти і «Марафонський гай», і «довговолосий мідієць». Після закінчення війни драматург, вочевидь, активно займався громадсько-політичною діяльністю, зміцшоючи авторитет і могутність рідних Афін.

Коли влада в Афінах остаточно перейшла до «демосу», Есхіл залишив рідне місто й останні роки свого життя провів на чужині — в Сицилії, при дворі сиракузького володаря («тирана») Гісроиа, де й помер у 456 р. до н. е.

Літературну діяльність Есхіл розпочав у 500 р. до н. е., але тільки через 14 років здобув свою першу перемогу у драматичних змаганнях. Упродовж наступних років Есхіл ще 12 разів перемагав своїх суперників. У 470-460 рр. до п. е. він був найпопулярніпіим у Греції трагічним поетом. За давньою традицією, па тогочасній сцені зазвичай ставилися драми живих авторів, проте після смерті Есхіл а для нього зробили виняток, і його трагедії продовжували показувати в афінському театрі. Вважається, що Есхіл написав не менше 80 драматичних творів, однак із цієї багатої спадщини збереглося тільки 7 трагедій, написаних протягом двох останніх десятиліть його творчості. Усі ці драми, за винятком трагедії «Перси», ґрунтуються па міфологічних сюжетах.

Есхіла вважають засновником класичної грецької трагедії. Варто зазначити, що саме цей драматург уперше ввів у трагедію другого актора. Монументальність образів і сувора простота форми його драматичних творів і досі залишаються неперевершепими.

Найславетнішим твором драматурга є «Прометей закутий». Відомо, що ця трагедія входила до тетралогії (циклу з чотирьох творів) поряд із п'єсами «Визволений Прометей», «Прометей-вошеиосець» і наразі невідомою сатирівською драмою. Проте до наших днів збереглася лише трагедія «Прометей закутий», у якій розповідається про покарання Зевсом титана Прометея.

Вперше до образу Прометея звернувся інший давньогрецький поет Гесіод (VII ст. до н. е.), який започаткував критичну традицію у змалюванні образу Прометея, наголошуючи па тому, що титап досягав своєї мети за допомогою облудних хитрощів. Відтак за підступне шахрайство згодом були покарані і сам Прометей, і люди, на яких упав гнів володаря Олімпу.

На відміну від Гесіода, Есхіл трактує образ титана зовсім інакше. У його трагедії Прометей виступає першовідкривачем усіх здобутків цивілізації: віл не лише навчив людей поводитися з вогнем, приручати диких тварин і видобувати корисні копалини, а й відкрив для них лічбу і писемність, науку будівництва житла і кораблів. Образ цього нескореного мученика, людинолюбця, противника деспотії, захисника ідеї гордої, вільної особистості назавжди увійшов у світову культурну традицію. Есхілівське тлумачення образу Прометея розвинули і збагатили поети наступних епох. В українській літературі герої трагедій Есхіла ожили у творчості Т. Шевченка (поема «Кавказ»), у поезії Лесі Українки та І. Франка.

ПРОМЕТЕЙ ЗАКУТИЙ

(Скорочено)

ДІЙОВІ ОСОБИ

Влада й Сила — слуги Зевсові.

Гефест — бог-коваль.

Прометей — титан.

Океан — титан.

Хор Океанід — дочок Океанових.

1о — діва-телиця, дочка Інахова.

Гермес — вісник Зевсів.

ПРОЛОГ

Скеляста гірська пустеля. Три божества — Гефест з молотом і ланцюгом в руках, Влада і Сила — підводять в’язня Прометея до скелі.

Влада

От і прийшли ми але на самий край землі1,

В безлюдну далеч Скіфії пустельної.

Пора, Гефесте, повеління викопать Отцеве і до кручі стрімковерхої Г| Оцього міцно призвать зухвалого Нерозривними ковами залізними.

Твій квіт укравши, на усе придатного Вогню він сяйво смертним дав, — за гріх оцей Повинен кари від богів зазнати він,

10 Щоб паз'чився Зевсові коритися

І так прихильно до людей не ставився.

Гефест

О Владо й Сило, волю вже ви Зевсову Вчинили, — більше вам робити нічого.

А я прикути бога чи наважуся 15 Родимого до кручі буревійної?

Та зважитись повинен неминуче я, —

Отцевим страшно повелінням нехтзшать2...

(До Прометея)

1    За з'явленнями стародавніх греків, земля була плоскою й закінчувалась десь на півночі від Скіфії (тобто далеко на північ від Чорного моря). Її обтікала ріка Океан.

2    Йдеться про Зевса. Від нього й Гери народився Гефест.

Високодумний сину велемудрої Феміди1! Хоч недоброхіть, кайданами 20 Тебе припну я до бескету голого,

Де ти людського не почусш голосу

о

И обличчя не побачиш; сонцем палений,

Увесь ти почорнієш і радітимеш,

Що світло дня барвистошатна вкрила ніч...

25 Та знову сонце ранню росу висушить,

І знов тебе ця вічна мука гризтиме —

Бо ще й не народився визволитель твій.

Ось плід твоєї до людей прихильності.

Ти богом бувши, гніву не боявсь богів 30 І понад міру смертним ти пошану дав —

Отож ці кручі завжди стерегтимеш ти Без сну й спочинку, ніг не розгинаючи,

І марні будуть скарги всі і лементи,

Бо невблаганне серце у Кротона20 21, —

33 Жорстокі завжди ці нові велителі!

Влада (до Гефеста)

Для чого час па марні жалі гасш ти

І бога не сахаєшся, ворожого

Богам, що видав людям твій почесний дар22?

Г е ф е с т

Із постаттю твоєю схожа й мова ця.

Влада

Сам — будь ласкавий, а моєю гнівністю 30 І вдачею твердою не кори мене.

Гефест

Ходімо звідси, — тож увесь у путах він.

Влада (до Прометея)

Тепер зухвальствуй і кради богів дари Для тих педовгодеппих! З тяжких мук твоїх Здолають, може, смертні увільнить тебе?

85 Даремно Прометея прозорливогоІм’я ти маєш — сам-бо потребуєш ти В недолі Прометея-визволителя.

Г е ф е с т, Влада й Сила відходять.

Прометей

(сам)

Ефіре божественний! О джерела рік!

0    бистрокрилі вітри й незліченної

90 Морської хвилі гомін! Земле, мати всіх,

1    всевидющий сонця круг, — вас кличу я,

Погляньте, що — сам бог — я від богів терплю! Подивіться, ганебне яке

Мордування довгі тисячі літ 95    Терпітиму я!

Безчесні які мені вигадав пута Блаженних богів новий володар.

Ой горе! З теперішніх мук і майбутніх Я ридаю... Коли ж буде край Безбережному цьому стражданню?

100 Що мовлю я! Прийдешнє все виразно я Передбачаю завади, й несподіваних Нещасть нема для мене, — отже, легко Повинен долю зносити присуджену:

105 То — нездоланна сила Неминучості.

Та як мені мовчати й як повідати Про долю нещасливу! Дав-бо смертним я Почесний дар — за це мене й засуджено:

В сухім стеблі сховавши2, джерело вогню 110 Я переніс таємно, й людям сталося Воно на всі мистецтва їх навчите лем.

Оцей-бо злочин я тепер покутую,

В кайданах лютих просто неба висячи.

Чути шелест у повітрі.

А! а! а!

Наближається хор Океані д.

Прометей

115 Але що то за шелест і подих незримий?

! Прометея так називали тому, що йому б}’ли відкриті таємниці минулого й майбутнього. 2 Прометей сховав викрадений вогонь у тростину і так приніс його людям.

Чи то боги? чи смертні? чи інше то щось? Хто до бескетів цих па край світу прийшов Видивлятись па муки безмежні мої? Погляньте ж па в’язня, бездольного бога, 120 На отцевого ворога, всім божествам,

Що входжають до Зевса в покої, Осоружного тим, що не в міру До смертних прихильності мав.

Ой, шелест я знову чую пташиний,

125 І ефір навколо дзвенить

Від помахів крил легковійних.

Та страшить мене все, що надходить.

На крилатій колісниці з’являється хор Океані д.

ПАРОД

Вступний хор.

Строфа 1

Ні, не жахайсь! Льотом легким Ніжну любов ми до оцих 130 Скель несемо, — ледве вдалось Нам прихилить хором благань Серце тверде батька богів,

Нас проводжали буремні вітри...

Брязкіт оков враз долетів До глибини наших печер,

І, сором забувши святий, босоніж 133 Прилинули в повозі ми крилатім. Прометей Ой леле, леле!

О Тетії23 плодющої памолодь, дочки Океана-отця, що котить вали Довкола землі невсипущим потоком, —

140 На мене погляньте, дивіться усі,

Як, кайданами скований, тут На ненавидній варті мушу стоять Над урвищем скелі стрімкої.

Хор

Антистрофа 1

О Прометей! Хмарою жах ш Нам оповив сповнені сліз Очі ясні — бачимо ми,

Як па скелі в муках тяжких Сохне твоє в сором і глум Сталі міцної вповите тіло.

Небом новий править стерник —

130 Силою Зевс право нове

Завів на Олімпі, святі прадавні Закони злочинно зламавши нині.

Прометей

О, коли б під землю віл кинув мене,

Під склепіппя Аїда, що мертвих ховас,

Аж у Тартар1 безкрайній, і там 155 Закував жорстоко в кайдани залізні,

Щоб ні бог, ні смертний, ніхто не радів Із муки мосї!

А тепер — бездольний, забава вітрів,

Ворогам страждаю па втіху.

Хор

Строфа 2

Та хто з богів, немилосердний,

160 Із тебе глумував би тут?

Недолею твоею хто

Не вболіватиме, крім Зевса? Завжди лютий,

Незламний волею, це ж він владі приборкав своїй Весь Уранів2 рід.

165 Вщухне тоді він, як серце утолить чи силою Хтось одбере йому власть потужну.

Прометей

Хай у путах ганебних, знеславлений, я Знемагаю тепер, — я іще знадоблюсь Блаженних притапові, щоб перед ним 10 Прозорливо викрити змову нову,

! Тартар — глибокі надра землі, відділені від неї чорною імлою й величезною мідною стіною. У Тартар Зевс скинув переможених Крона і титанів.

2 Уран — перший верховний бог Неба, чоловік Геї (Землі), скинутий з трон}' Кроном, титанами й велетнями, яких, своєю чергою, переміг Зевс.

Що берло й пошану йому відбере.

Та мене не облестить розмовами віл Медяними, погрози суворої страх Таємниці від мене не вирве24, аж поки 175    3 кайданів жорстоких мене звільнить,

І за цю нестерпну ганьбу Побажає сам заплатити.

Хор

Антистрофа 2

Відваги повен, ти ніколи Гіркій біді не улягав.

18Л Та надто вільно мовиш ти,

За тебе душу нам проймає жах пекучий,

За долю журимось твою, —

Як через море страждань В тиху пристань ти

Сам допливеш, иепохильний-бо волею Кропосів 185 Син, недіймане у нього серце.

Прометей

Я знаю, що лютий, жорстокий Зевс,

Справедливість йому — його самоволя;

Але прийде час —

Злагідпіпіас він під ударом важким, і9° Погамує свій безнастанний гнів,

І дружній зі мною закласти союз Поспішить він до мене назустріч.

ЕПІСОД ПЕРШИЙ

Хор

(Старша Океаніда)

Скажи всю правду, розкажи докладно нам,

В якій провині Зевс, тебе винуючи,

195 Глумує з тебе тяжко і безчесно так, —

Скажи, як ця розмова не гнітить тебе.

Прометей

Як боляче, як важко це розказувать,

Та гірко ж і мовчати, — так і так болить.

Як боги вперше почали злоститися 200 І учинивсь між ними лютий заколот, — Одні-бо скинуть намагались Кроноса,

Щоб Зевс владарив, інші ж їм противились, Царем богів Кроніда не бажаючи, —

В той час титанам радив якнайкраще я,

205 Урана й Геї дітям, та умовить їх

Не міг я. Буйним серцем зневажаючи Ті хитрощі, самою тільки силою Вони здобути владу сподівалися.

Не раз я чув провіщення від матері 210 Феміди-Геї (під двома іменнями

Єдина постать), як скінчиться заколот.

Тоді не тиском сили, не потужністю,

А підступом належить подолать богів (Вони ж мене не вшанували й поглядом,

215 Коли я перед ними говорив про це).

Тому волів я краще в цих обставинах Вдвох з матір’ю допомагати Зевсові,

Як-то допомагає вільний вільному.

Безодня чорна тартару моею лиш 220 Порадою — і Кроноса одвічного,

І всіх його сподвижників поглинула.

За цю послуїу карою жахливою Владар богів жорстоко відплатив мені. Властиво-бо усім тиранам хворіти 225 На боязку до друзів недовірливість.

Питали ви, з якої це причини він Глумус так із мене, — все з’ясую вам.

Трон батьківський посівши, між богами він Дари почесні поділив і кожному 280 Дав владу. Тільки для людей знедолених Не залишив нічого, весь-бо смертний рід Хотів він винищити й насадить новий. Ніхто, крім мене, опір не чинив йому,

А я — наваживсь. Людям я рятунок дав,

235 Щоб їм, розбитим громами Кроиіона,

На чорне дно Аїду не спускатися.

За це ось муки зазнаю такої я,

Що й глянуть страшно, а не те, що стерпіти. До смертних жалісливому — мені жалю

240 Нема; немилосердний був до мене Зове,

Але й його неславить це стидовище.

Хор

З заліза треба серце мати, з каменю,

З тобою щоб не мучитись стражданнями Твоїми, Прометею! їх не бачити 245 Воліли б ми — палас серце в жалощах!

СТАСИМ ПЕРШИЙ

Прометей

Не думайте, що то з сваволі й гордощів Мовчу я, — в грудях серце розривається,

Коли погляну на оцю ганьбу свою!

Хто, як не я, новітнім божествам оцим 140 Розподілив почесної судьби дари?

Мовчу вже, ви-бо знаете й самі про це, —

Ось про недолю смертних ви посл.ухайте:

То я ж їм, дітям нетямущим, розум дав,

Я наділив їх мудрою розважністю.

445 Не для докору людям це розказую, —

Лише щоб силу показать дарів моїх.

Вони раніше й дивлячись не бачили І слухавши не чули, в соннім маренні Ціле життя без просвітку блукаючи.

450 Не знали ні теслярства, ні підсонячних Домів із цегли, а в землі селилися,

Мов комашня моторна, десь у темряві Печер глибоких, сонцем не осяяних.

І певної ще не було прикмети в них 455 Для зим холодних, і весни квітучої,

І золотого літа плодоносного.

Весь труд їх був без тями. Таємничий схід І захід зір небесних пояснив я їм.

З усіх наук найвидатнішу винайшов 460 Науку чисел, ще й письмен сполучення

І творчу дав їм пам’ять — що праматір муз25.

І в ярма перший уярмив тварини я,

Щоб у важкій роботі, приневолені,

Людей своїми застз'пили спилами.

16Г’ Я віжколюбних копей в колісниці впріг — Забагатілих розкошів оздоблення.

Хто, як не я, для мореплавців вигадав Між хвиль летючі льняпокрилі повози?

Для смертних всі знаряддя ці я винайшов, 170 Собі ж, бездольний, не знайду я способу,

Як із біди своєї увільнитися.

Хор

Вже й розум губиш у ганебних муках ти! Немов поганий лікар недосвідчений,

Що сам захворів, блудиш і сумусш ти,

175 Собі самому ліків не знаходячи.

Прометей

Та вислухайте далі, і здивуєтесь,

Які я мудрі винайшов умілості И мистецтва, — з них найважливіші ось які: Хто занедужав, ні пиття цілющого ш з трави-гойниці, ні мастей не знаючи,

Без допомоги загибав лікарської, —

Я їх навчив вигойні ліки змішувать,

Щоб цим перемагати всякі хворості.

Для них я різні віщування способи

485 Установив, і перший спи я визначив,

Що справджуються; роз’яснив я значення Прикмет дорожніх, і таємних висловів,

І льоту хижих, кривопазуристих птиць —

Яка на добре чи на зле провісниця;

490 Усі пташині з’ясував я звичаї —

І як живе з них кожна й чим годується,

Яка в них ворожнеча і любов яка.

Я показав, якими мають нутрощі У жертви бути, щоб богам подобатись,

495 Якими — жовчі і печінок кольори.

Товстенні стегна попаливши й тельбухи Тварин жертовних, викрив перед смертними Я потаємну вмілість передбачення В огнистих знаках, ще ніким не бачених. г,°о це все — Вщ мене_ Хто посміє мовити,

Що глибоко попід землею сховані Скарби — залізо, мідь, срібло і золото —

Він на вигоду людям, а не я, знайшов?

Ніхто, крім тих, хто безсоромно хвастає.

505 А коротко сказати, то довідайтесь:

Від Прометея — всі в людей умілості.

Хор

Про смертних не турбуйся понад міру ти.

І не занедбуй у нещасті сам себе, —

Ми певні, що, звільнившись із кайданів цих,

5іо ти перед Зевсом міццю не поступишся.

Прометей

Всевладна Доля вирок не такий дала, —

Ще безліч муки й катувань ще тисячі Я перетерплю, поки з пут цих визволюсь:

Безсила вмілість перед Неминучістю.

Хор

815 А хто стерничий тої Неминучості?

Прометей

Три Мойри і всепам’ятпі Ерінігії1.

Хор

Невже сам Зове їм силою поступиться?

Мойри — дочки Зевса й Феміди, богині долі людей; Еріннії — богині родової помсти, що мешкали в Аїді, зображувались у вигляді старих страхітливих жінок.

Прометей Йому своєї долі не уникнути.

Хор

Хіба Кропід не завжди царюватиме?

Прометей

520 Про це вам ие дізнатись — не випитуйте.

Хор

Велику, видно, криєш таємницю ти.

Прометей

Зверніть па інше мову, — розголошувать Про це ие час, це мушу якнайглибше я Ховати, — таємниці як дотримаю,

525 То з мук гапебпих і кайданів визволюсь.

СТАСИМ ТРЕТІЙ

Прометей

Хоч Зевс і гордий серцем — злагіднійте,

До шлюбу він такого-бо ладнається,

Який його із трону скине й царської 910 Позбавить влади. Отоді-то батькове

Клятгя справдиться, що наклав на кривдника,

З престолу Крон упавши стародавнього.

А як з біди такої Зевсу вимкнути —

З богів нікому ие добрати способу.

915 Лиш я це знаю. Хай, на троні сидячи,

Він тішиться громами піднебесними,

Хай сипле з рук вогнями-блискавицями,

Та вже не допоможе це ніяк йому —

Впаде безславно і не підведеться він,

920 Такого-бо на себе нездоланного Тепер противоборника готує він,

Що той палкіше блискавиці полум’я Знайде і грім грімкіший від небесного;

Морям грозу і землям потрясателя —

925 Тризубця він розтрощить Посейдопові26, —

Тоді довідається Зевс повалений,

Що рабство — це щось інше, аніж влади трон.

Хор

Чого бажаєш, те й пророчиш Зевсові.

Прометей

Не тільки я бажаю, але й буде так.

Хор

930 Хтось, видно, і над Зевсом пануватиме? Прометей

Віл кару тяжчу, аніж я, терпітиме.

Хор

Як слів цих вимовляти пе боїшся ти!

Прометей

Чого ж боятись? Смерті непідлеглий я.

Хор

Наслати муки ще лютіші може він.

Прометей

933 Хай шле — нема для мене несподіванок.

Хор

Той мудрий, Адрастеї27 хто вклоняється. Прометей

Шануйте ви владущих і улещуйте,

Для мене ж менше від нічого важить Зевс, —

Хай робить що захоче цей короткий час,

910 Недовго він богами керуватиме.

Та он від Зевса, бачу, посланець біжить —

Прийшов він, певно, із повою звісткою,

Оцей служник тирана новочаспого.

З’являється Г е р м е с.

Гермес

До тебе, мудрія гостроязикого,

945 Богів зрадливця, а людей шановника,

До тебе, вогнекрадця, промовляю я!

Звелів отець все розказать про шлюб отой,

Що через нього, похвалявсь ти, влади вій Позбудеться. Докладно і виразно все 930 Ти, Прометею, розкажи без загадок!

Цю путь удруге пе примушуй міряти, —

Сам знасш-бо, цим Зевса не власкавити.

Прометей

Яка зарозуміла й гордовита вся Розмова ця прислужника богівського!

955 Недавно ви при владі стали й мислите У замках безпечатьиих домувать повік? Падіння двох тиранів1 чи ие бачив я? Побачу, як і третій, що при владі с,

Впаде ганебно й скоро. Сподівався ти,

960 Що цих богів новітніх я злякаюся?

Далеко ще до цього. Поспішай назад Дорогою, якою і прийшов сюди, —

Нічого ти від мене не дізнаєшся.

Гермес

Отож-бо цим зухвальством і сваволею 965 Себе й завів ти в безвихідь страждань оцих. Прометей

Свого нещастя па негідне рабство я Не проміняю, — це запам’ятай собі. Гермес

Мабуть, у рабстві краще бути в скель оцих, Ніж Зевса-батька вісником довіреним? Прометей

97° Отак і треба зневажать зпеважників.

Г е р м е с

Ти муками своїми мовби тішишся? Прометей

Я тішуся? Такої ворогам моїм Жадав би я утіхи, й серед них — тобі.

Г е р м е с

За ці нещастя і мене випусш ти? Прометей

975 Скажу одверто, — всіх богів ненавиджу,

За добре злим мені вони віддячили.

Г е р м е с

Як подивлюсь я — справді тяжко хворий ти. 1 Йдеться про Урана, якого скинув Крон, і Крона, переможеного Зевсом.

Прометей

Як хворість то — ненавидіти ворога. Гермес

Але ти в щасті був би ще нестерпніший! Прометей

Ой-ой!

Гермес

980 Ой-ой? Це слово невідоме Зевсові. Прометей

Старіючи, усього час навчить його. Гермес

А ти ще й досі не навчився розуму. Прометей

Ба ні, — не розмовляв би я з прислужником. Гермес

Нічого, видно, батькові не скажеш ти? Прометей

985 Не дякувать чи можу, оласкавлений! Гермес

Глузуєш ти із мене, ніби з хлопчика. Прометей

Чи ти ж не хлопчик? Навіть ще дурніший ти, Якщо від мене сподівавсь довідатись.

Ні мук таких немає, ані хитрощів,

990 Щоб ними Зевс присилував сказати це,

Аж поки пут ганебних пе розв’яже він.

Нехай палючим кидас вій полум’ям,

Завіс все снігами білоперими,

Громами хай загрожує підземними, — ж> Нічим мене сказати не присилує,

Кому його належить з трону скипу ти. Гермес

Побачиш сам, чи допоможе це тобі. Прометей

Все передбачив і давно вже зважив я. Гермес

Наважся, о наважся, нерозсудливий, іооо Хоч задля мук цих розумніше мислити.

Прометей

Дарма, мов хвиль прибоем, докучаєш ти Вмовлянням. Не думай, що, лякаючись Погрози Зевса, сталу я, мов жінка,

Благать, кого ненавиджу, й ламатиму 1005 Я руки по-жіночому, щоб змилувавсь І увільнив з кайданів, — ні, не буде так. Гермес

Багато, але марно розмовляв я тут.

Ні, цього серця не зм’якшить благаннями. Мов огир неїжджалий, він узду гризе, тю Пручається і з віжками змагається.

Та кволі, недоречні хитрування ці, —

Сама лиш самопевність нерозумного Не варта аж нічого. Як словам моїм Ти не скоришся — глянь, якою бурею 1015 Хвилешиа хвиля муки неминучої Тебе настигне. Скелі стрімковерхі ці Розтрощить батько громом-блискавицею Полум’яною, і обійми каменю Твоє сховають тіло. Довгі сповняться 1020 Віки, аж поки вийдеш знов на світло ти И орел іфивавий, цей крилатий Зевсів пес,

 

Шматки великі рватиме пожадливо Від твого тіла, і щодня приходити Цей буде гість незваний і печінкою 1025 Живитися твоею почорнілою.

Стражданням цим не дожидай закінчення,

Покіль з богів котрий у тяжких муках цих Тебе заступить і в Аїд безпремінний За тебе зійде1, в глиб сумного Тартару.

1030 Над цим подумай. Не хвальба порожня то,

А вирок най суворіший, бо в Зевсових Устах нема неправди, свого слова він Додержує. Тож роздивись, роздумайся І не вважай зарозумілих гордощів 1035 За кращі від звичайної розважності.

Хор

Здасться, все до речі говорив Гермес:

Пихи позбутись радить він і мудрої Розважності шукати. Тож послухайся,

Ганьба для мудрих — помилки триматися.

Прометей

1010 Все я знав наперед, що звістив він мені.

Мук зазнати ворогу від ворогів —

Не ганьба. Хай же ринуть па мене вогшо Дволезого кучері; неба ефір Хай від грому, від натиск}' буйних вітрів і°іг> Розірветься иа частіш: землю важку Аж до самих основ, до коріння її,

Переможний хай похитне буревій;

В шумуванні шаленім хвилі морські Хай сплетуться з шляхами небесних світил.

10,0 В вировому коловертні долі пехай Закинуть в Тартару чорну глибінь Моє знесилене тіло — на смерть Ніколи мене не вбити!

Г ермес

Такі розмови, такий рішенець 1055 Лише від безумця можна почути!

! За міфом, мудрий кентавр Хірон, випадково отруєний стрілою Геракла, щоб позбз'тися нестерпних страждань, вирішив добровільно замінити Прометея в Тартарі, де той терпів муки від нового Зевсового покарання.

Та й чи довго йому збожеволіти в цій Недолі й шаленість послабити чим?

Прометей

1080 Не в розмовах нікчемних, а справді земля Захиталась, і грому луни глухі Вже ревуть недалеко, грізних блискавиць Вже спалахують завитій полум’яні,

1085 І куряву вихри крутять, женуть.

Супротивні вітри летять звідусіль В незрименному герці, — заколот, бій,

Вітрове повстання! В страшиш боротьбі Все змішалось — повітря і хвилі морські!

1090 Всю цю бурю наслав розлючений Зевс,

Щоб мене вжахнути.

О пречесиа мати моя, о ефіре,

Що світлом усіх обіймаєш, поглянь —

Я страждаю безвинно.

При громі й блискавицях скеля з Прометеем провалюється в безодню.

Переклав зі старогрецької Борис Ten

1.    Що вам відомо про особливості давньогрецького театру? Пригадайте значення таких слів-термінів, як орхестра, скена, пролог, парод, епісодій, стасим, ексод, хор.

2.    Чим пояснюється те, що Есхіла називають батьком трагедії? Доведіть або спростуйте це твердження.

3.    Що нового привніс Есхіл в історію давньогрецького театру? Які п’єси давньогрецького драматурга вам відомі?

4.    Сюжети яких давньогрецьких міфів лягли в основу трагедії Есхіла «Прометей закутий»? Усно зробіть їхній стислий переказ.

5.    Хто є головним героєм трагедії «Прометей закутий»? Якими рисами характеру він наділений?

6.    Порівняйте образ Прометея з іншими образами п’єси — Владою і Силою, Гермесом й Океаном тощо.

7.    Хто протистоїть титанові Прометею? Чим, на вашу думку, можна пояснити, що Зевс жодного разу не з'являється на сцені? Завдяки яким художнім прийомам ми відчуваємо постійну присутність Зевса?

8.    Виразно прочитайте монолог Прометея «Не думайте, що то з сваволі й гордощів...» (стасим перший, вірш 436-479). Як цей монолог характеризує головного героя?

9.    Втіленням яких ідей виступає Прометей у трагедії Есхіла?

«ЗОЛОТА ДОБА» ДАВНЬОРИМСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

ПУБЛІЙ ВЕРГІЛІЙ МАРОН

(70-19 рр. до н. е.)

Скромний, сором’язливий, зовні непоказний чоловік, широко освічений, великий трудівник, за складом характеру радше вчений, ніж служитель муз, — таким був Вергілій, якому судилося упродовж багатьох століть бути взірцем для європейських поетів, якого наслідували, якого обожнювали, якого, зрештою, і пародіювали.

Сучасники вбачали в ньому великого поета. Римський народ шанував його як пеперевершеного майстра слова. А уряд (Октавіап Август) знайшов у Вергілісві найавторитетнішого пропагандиста державної політики. По суті, він став офіційним поетом, його творчість прирівнювалася до су спільної діяльності. Вергілій це розумів і ставився до своєї праці дуже відповідально.

Але слави чи популярності він не шукав. Кажуть, що, помираючи, Вергілій залишив два розпорядження: спалити «Епеїду», тому що не встиг ще закінчити кількох фрагментів цього твору, і викарбувати на його могильній плиті створену ним самим епітафію:

В Мантуї родився, Калабрісю взятий. Спочиваю в Партенопеї. Оспівав пасовища, села, вождів.

У цих двох рядках викладена і біографія поета, і його творчий шлях. Народився Вергілій у місті Мантуя в досить багатій сім’ї (його батько володів невеликою ділянкою землі і майстернею керамічних виробів), вчився в Мілані та Римі, готувався до кар’єри адвоката, але ораторського хисту не виявив і, купивши невеликий маєток поблизу Неаполя, усамітнився там. Його рано помітили знаменитий Меценат і Октавіап Август, відтоді далекий від політики Вергілій став най видатнішим «політичним» поетом свого часу.

Друга частина його епітафії («Оспівав пасовища, села, вождів») характеризує три його головні твори. Перший («Буколіки», бл. 42-39 рр.) є зібранням еклог (цей літературний жанр — щось середнє між баладою і елегією). У «Буколіках» описуються епізоди пастушого життя, мирні краєвиди. У другому творі — («Георгіки», 36-29 рр.) — Вергілій подає поетичні настанови землеробу, а в третьому — («Енеїда», 26-19 рр.) — викладена епічна розповідь про пригоди троянця Еиея і його супутників.

«Еиєїда» Воргілія спричинила появ}' у багатьох літературах світу травестій (пародійних переробок), серед яких слід виокремити з точки зору художньої вар-тісності українську «Енеїду» І. П. Котляревського.

ЕНЕЇДА

ЗАСПІВ

КНИГА І, ВІРШІ 1-33

Збройного славлю звитяжця, що перший з надмор’їв троянських, Долею гнаний нещадно, на берег ступив італійський.

Горя він досить зазнав, суходолами й морем блукавши,

З волі безсмертних богів та мстивої серцем Юпони,

Лиха він досить зазнав у бою, поки місто поставив,

Лацію давши пенатів1, а з ними — і плем’я латинське,

І Альбалоніу28 29 стару, і мури високого Рима.

Музо, повідай мені, чим саме прогнівана тяжко,

Чи то покривджена чим, цариця богів30 31 засудила На незліченні труди та нещастя побожного духом Батька й вождя, як богиня — і гнівом таким пойнялася!

Місто старинне було1 — фінікійського люду осада,

Звалось воно Карфаген па лівійському березі, проти Тібрових гирел, багате на скарб і завзяття воєнне.

Кажуть, Юнона його шанувала найбільше у світі,

Навіть і Самое32 33 забувши для нього; там зброя богині,

Там колісниця її. А на серці в богині бажання,

Щоб Карфаген цей, як Доля дозволить, був паном народів,

Але прочула вона, що від крові троянської плем’я Вже виростає нове, що міста поруйнує тірійськГ.

З’явиться люд, підкоритель земель, войовничий та гордий,

Згине в пожарі могутність лівійська: так випряли парки.

Все те Сатурнія знає і кров ще пригадує свіжу,

Що попід мурами Трої лила за улюблених аргів1.

Ще ж не зів’яли в душі причини скорботи і пгіву,

Ще, притаївшися, в серці живуть її й вирок Паріса34 35 —

Прикра зневага краси божественної, — й рід ненависний36 37 38,

І Ганімеда, на небо узятого, шана висока1.

Тямлячи все те, вона троянців, хвилею битих, —

Все, що зосталось від люті данайців* і зброї Ахілла,

Не підпускала до краю латинського; довго і гірко Пасерби Долі, вони усіма проблукали морями.

Стільки страждання лягло на підвалини Римського роду!

Переклав з латинської Микола Зеров

ПРОРОЦТВО АНХІЗА В АЇДІ ПРО МАЙБУТНЮ СЛАВУ РИМУ

КНИГА 6, ВІРШІ 752-853

Глянув Еией і, здригнувшись на вигляд, питається в батька:

«Що то за хвилі тремтять вдалині, і що то за люди Геть понад плесом літають і луг укривають зелений?»

Відповідає Анхіз: «То душі, що вдруге судилось Тіло їм земне узять. До летейської хвилі припавши В водах спасенних її вони п’ють забуття довгочасне.

Хочу уже я давно тобі показати наочно

Рід твій майбутній і славних нащадків твоїх полічити,

Щоби зо мною радів ти, латинського краю дійшовши...

Нині Дардапського роду в майбутньому суджену славу,

Кращих нащадків твоїх італійського племені й крові,

Світлих героїв, що наше імення у спадщину візьмуть, —

Все я тобі покажу, й прочитаєш ти власную долю...

Бачиш того юнака, що, списом підпираючись, ходить?

Він щонайближчий до світла. Він паростком першим, на славу Роду твого італійського, ввійде в повітря нагірне.

Сільвій39 ім’я його буде, твоє то поріддя останнє,

Старощів пізніх твоїх нагорода. Лавіпія-мати В лісі догляне його і на батьківське царство поставить,

І Альбалонгу стару він під скіпетр наш завоюс.

Цей от, найближчий, це Прока1, троянського племені слава;

Нумітор далі і Калій, і той, хто тебе нагадає

Іменем, честю, побожністю, — Сільвій Еней, коли тільки

Доля дозволить йому царювати у місті альбанськім2...

Що за юнацтво, поглянь! Скільки сили у них бойової!

Скільки вінків горожанського дуба їм чола вінчає3:

Ці тобі Габії чесні осадять, Номепт і Фідепу;

Ті коллатінські мури складуть на гірських стромовинах,

Волу, Пометію, Куру і Фавна святе городище4! —

Назви повік голосні на землях, пепазваних нині.

Далі за дідом, дивися, син Марса іде до престолу,

Ромул, що Ілія-мати (славетного кров Ассарака)

В світ приведе. Подивись: двоє пер на шоломі у нього.

Так, його батько богів на діла призначає великі;

Так, під рукою у нього наш Рим величавий огорне Міццю і владою землю, а духом сягне до Олімпа, —

Рівняву всю семигорбу єдиною взявши стіною,

Благословенний потомством героїв... Так мати Кібела’

Пишно в короні зубчатій по Фрігії йде в колісниці,

Родом божественним горда, сто внуків собі пригорнувши,

Сотню святих небожителів, що на етері панують.

Нині зверни свої очі, поглянь па цей рід незліченний.

Все — твої римські нащадки: тут Цезар, тут Юліїв плем’я,

Що попід небо високе величчям своїм піднесеться.

От перед нами і той, що так часто тобі віщували, —

Август — герой і нащадок богів, що знову появить Вік золотий у краю італійськім, на нивах, де вперше Щедрий Сатури царював. І війною собі поневолить Він гарамаитів та індів, що в землях живуть крассвітішх За годовими крз'гами, по той біте од наших сузір’їв,

Де небодержець Атлант розпечені осі тримає.

Вже і тепер, пам’ятаючи прикре богів віщування,

З жахом чекають його меотійці і царства Каспійські,

! Перелічуючи царів, Вергілій не дотримується історичної послідовності.

2 Крім Енея, за престол боровся і його опікун.

 Дз'бовий вінок присуджувався як нагорода за врятування громадянина.

4    Вергілій назвав вісім з тринадцяти колоній, заснованих альбанськими царями в Лації.

5    Кібела — матір 6огіе, яку зображали у вінку, прикрашеному вежами.

Ждуть і тремтять перед пим береги семигирлого Нілу,

Стільки землі не сходив ні Г ер акт у поході преславнім,

Як переслідував лань мідпоногу, і ліс Еріманта Від кабала визволяв, і Лерпейську поборював Гідру,

Ні переможний Ліей, що веселим ярмом виноградним Від верхогір’їв Нізейських жене переможених тигрів...

Чи ти вагасшся досі у подвигах мужність явити?

Чи й тепер ти боїшся в Авзонських краях оселятись?..

...Інші майстерніш, ніж ти, відливатимуть статуї з міді,

З мармуру теж, я гадаю, різьбитимуть лиця живії,

Краще в судах промовлятимуть, краще далеко від тебе Викреслять сферу небесну і зір кругове обертання, —

Ти ж пам’ятай, громадянине римський, як правити світом.

Будуть мистецтва твої: у мирі тримати народи,

Милувать щирих підданців і вкрай довойовувать гордих».

Так завершас Анхіз і, збудивши в обох дивз'вання,

Знову говорить: «Поглянь на Марцелла1, у панцирі йде він,

Як він, звитяжець, над тлумом усім вирізняється, гордий.

Кінник, він нашу державу, розхитану в злій колотнечі,

Знов утвердить, і пунійців погромить, і галла повстання,

Втрете суперницьку зброю Квірінові в дар положивши».

Тут йому в річ упадас Еней, — поблизу зауважив Він юнака невимовної вроди у зброї блискучій,

Але з похмурим чолом і зором, потупленим в землю.

«Хто це, мій отче, тамтого вождя у ході супроводить?

Син чи який послідущий великого роду нащадок?

Як гомонить його почет! І гідність яка у поставі!

Тільки чому ж його смуток і тінь укривають тужливі?»

З слізьми в очах на той запит Анхіз одмовляс повільно:

«Сину, про горе найбільше народу свого не розпитуй!

Доля покаже його на землі, та не дасть йому довше Жити на світі. Занадто великою римська потуга Видалась вам, несмертельні, що нам цей дарунок забрали.

Скільки розпучливих зойків пошле до великого міста Поле Мавортове40 41! Почесть яку похоронну зобачиш

Ти, Тіберіпе1, повз насип новий несучи свої води!

Жоден юнак у троянському роді таких сподіванігів В предківськім серці латинськім не збудить. І Ромула ниви Не закрасуються вдруге таким порождіиням високим.

Що за побожність, і віра колишня, і що за правиця,

Неподоланна в бою! О, піхто б не спромігся у зброї Виступить супроти нього — чи пішим змагатися буде,

Чи у замилені ребра острогами дасть румакові.

О, нещасливий юначе, коли б свою долю зламав ти —

Бути Марцеллом тобі42 43! Повні пригорщів літій несіте —

Хай би розкидав я цвіт пурпуровий, і марним дарунком Душу онукові втішив, і скинув тягар невимовний!»

Так походжали вони по розлогих долинах підземних Луками, повними мли, і допитливо все оглядали.

Переклав з латинської Микола Зеров

ЩИТ ЕНЕЯ

КНИГА 8, ВІРШІ 626-731

Там-бо, па тому' щиті, прозираючи роки майбутні,

Вирізьбив владар огню італійців майбутні пригоди,

Римського роду' тріумфи, Асканіїв рід знаменитий І незліченні усі, послідовно проваджені війни.

Вирізьбив він і Вовчицю у Марсовій тихій печері,

І КОЛО неї блИЗНЯТ-СИСЗ'НЦІВ, двох хлоп’ят нетямущих,

Як вони граються сміло, до матері як припадають,

Як і вона, повернувши до них свою шшо моїутню,

Пестить по черзі обох і тіло вилизує ніжне.

Там підіймається Рим, там сабінських жінок викрадають44 —

Хиже насильство під час циркової забави; ще далі Вирізьбив бог бойовище нове, що схопилося раптом Поміж куретами, Тацієм45 46 давнім та римським народом.

Далі обидва царі, військове покінчивши змагаішяг',

Перед жертовником збройні, з вином у руках поставали І, заколовши свиню, мирову виробляють згоду.

Тут же, зовсім поблизу, квадриги прудкі розривають Надвое Метта1 (не хтів ти додержати слова, альбанцю).

Тіло твоє пошматоване Тулл поволік по дібровах,

І придорожні терни у кривавій росі червоніли.

Далі Порсенна наказував місту прийняти вигнання І за Тарквіпія римлян страшною облогою мучив;

Діти Енесві в бій виступають за волю змагатись.

Став роздратований цар, на устах йому люта погроза,

Видко, почув, що наважився Кокліт мости зруйнувати,

Що утекла від сторожі і в Тіброві скочила води Клелія-діва2... Ще далі стояв у фортеці па чатах Манлій3, і храм боронив, і високий увесь Капітолій;

Ромулів їжився двір острішком нової соломи.

На позолоченім гашу сріблистий гусак неспокійно Вгору зривавсь, кричачи, що галли уже біля храму.

Галли повзли по кущах, добиралися вже до фортеці,

Маючи добру заслону у темряві чорної ночі.

Кучері в них золоті, із золота й одяг, і броня.

В’ються плащі повишивані; щирого злота намисто В коленого сяє на шиї молочній. Розмахує кожен Парою списів легких і щитом захищається довгим;

Тут витанцьовують Салії, голі луперки4 за ними;

Фламітг’ тут у вовняних шапках, там Марсові видно Скинуті з неба щити, там чисті жінки в колісницях Святощі містом провозять. Ще далі мистець незрівнянний

! Метт — альбанський цар Меттій Фуффетій запропонував вирішити суперечку між Римом і Альбою двобоєм найсильніших. Після перемоги римлян Меттій надумав зраду і за це був покараний: римський цар Тулл Гостілій наказав прив’язати його між двома колісницями і розірвати надвоє.

2 Етрз'ський цар Порсенна вимагав повернення вигнаного римлянами царя Тарквінія Гордого і його сім’ї. Горацій Кокліт бився з етрусками, не даючи їм захопити дерев’яний міст, а коли міст був зламаний, кинувся в Тібр і в обладунку переплив його; Клелія, видана заручницею Порсенні, поверглася до Римз', перепливши Тібр на коні. Манлій — Тіт Манлій Торкват, оборонець Рту, обложеного галлами, які вночі потай піднялися на Капітолій. Проте священні уси, зачзтвпш кроки чз’жинців, почали ґелґотати і привернули увагу вартових.

4    Голі луперки — жерці Пана і Луперка, ототожнюваного з Паном. Під час свята на честь божества («л}чіерка.лій») луперки в самих лише фартухах бігли містом, лупцюючи перехожих ременями зі шкури жертовних кіз. Вважалося, що це зцілює від безпліддя.

5    Фламіни — римська колегія жерців.

Вирізьбив Тартар підземний, Плутонові брами високі І лиходіям призначені кари; тебе, Катіліно1,

На височеннім уступі і Фурій страшних проти тебе.

Праведні душі окремо, між них і Катон правосудний2.

Понад підземними тінями йшов злотокований образ Моря бурхливого; сива гойдалась і пінилась хвиля,

А навкруги викидалися срібні із моря дельфіни І розбивали хвостами гребені хвиль. В осередку Судна пишалися мідні. Велика то битва Актійська3:

Море укрите усе кораблями. Кипить узбережжя І відбивається золотом в хвилях прозорих Левкати.

Видно там, як цезар Август провадить у бій італійців,

Високо став на кормі він, а з ним і народ, і сенат весь,

І щонайбільші боги, і пенати. На скронях подвійне Сяйво у нього горить1, і зоря понад тім’ям аж рідна.

Далі Агріппа5, з наказу богів, при сприятливім вітрі Ставить у стрій кораблі; на чолі гордовитім у нього Славна ознака звитяги, ростральний вінець6 променіє Там з іноземною міццю, при зброї і шатах відмінних, —

Від узбережжів червоних, від східних земель повернувшись З краю Зорі переможцем, — Аптоній веде за собою Бактрів7, египтян і... гріх щонайбільший — єгипетську жінку8. Лавою всі наступають, і піняться води затоки,

Веслами збиті, розірвані тьмами носів корабельних.

Рвуться у просторінь всі із затоки: здасться, Ціклади Вирпули з синіх безодень, стикаються гори плавучі;

Так розгорнувся потужно невиданий бій корабельний.

Падає клоччя горюче і сиплються стріли повсюди,

Вогке Нептунове поле пролитою кров’ю багріє.

! Катіліна — вождь змови проти Республіки в середині І ст. до н. е.

2 Катон тут постає в ролі судді підземного царства.

Актійська битва—битва при Акціумі.

4    Під час поховання Юлія Цезаря у небі з’явилася комета, яку його прихильники оголосили знаменням, що свідчило про прилучення покійного до сонму богів. У битві Цезар ніби благословляє сина своєю божественною силою.

5    Агріппа—сподвижник Августа.

6    Ростральний вінець — нагорода переможцеві морського бою, металевий вінок, прикрашений зображеннями корабельних носів. Агріппа був нагороджений за перемог}’ над Секстом Помпеєм — сином Помпея, ворогом Августа.

7    Бактри — племена, які жили на схід від Каспійського моря.

8    Єгипетська жінка — Клеопатра.

Серед двірської громади цариця єгипетська систромКличе до бою: не бачить гадюк, що її дожидають2.

Тут чужинецькі потворні боги, тут Анубіс3 гавкучий Проти Міиерви, й Нептуна, і матері римлян Венери Стрілами прищуть. Та кинувся Марс у середину січі,

В панцир із криці закутий; із неба Еріпії люті І невгамовна Незгода, до бою, розхристані, впали,

Лине Беллона услід і кривавим бичем розмахнулась;

В небі високому став Аполлон із натягненим луком,

Глянув на битву, і вмить повернулися, вражені жахом,

Геть утікають араби, сабейці, єгиптяни, ілди.

Бачить поразку цариця. Велить розв’язати мотуззя,

Порозпускати вітрила, тікає. Митець божественний Вирізьбив горду царицю, бліду, перелякану смертю;

В море односить її сприятливим подихом Япіг1.

Ніл велетенський встає їй назустріч, і, вражений горем,

Лоно своє відкриває, й подоланих кличе до себе,

В гирла свої таємничі, у схованки плес ясно-синіх.

Далі, потрійним тріумфом до Римського замка вступивши11,

Цезар богам італійським обіцяну почесть складає:

Триста в великому місті присвячує храмів обітпих.

В захваті Рим од забав; скрізь оплески люду лупають;

Хори поночі у храмах; жертовники скрізь пломеніють;

Скрізь по жертовниках всіх позабивано в жертвз' телята.

Сам же владика сидить па осяянім Фебовім ґашсз'

І від підвладних народів приймає дари; прикрашає Пишно храму одвірки, і довгою в’ються стягою Перед потрюїим язйки земні в розмаїтих з'браїшях.

Викзгаав мудрий Ковач6 розперезаних афрів, путчідів,

Дальніх лелегів, карійців і лущників добрих — гелонів7.

! Систр — металеве брязкальце, яке використовувалося під час обрядів на честь богині Ізіди.

2 Цариця ще не знає про свою близьку смерть від укусу7 змії, — саме так Клеопатра наклала на себе рутш після перемоги Октавіана.

 Анз'біс — давньоєгипетський бог смерті, зображувався з головою гієни.

1 Япіг — західний вітер, що дув з Апулії (давня Япігія).

5 Потрійний тріу'мф Авгз'ст влаштував як переможець при Акціумі, переможець далматинських племен і завойовник Олександрії.

8 Мудрий Ковач—бог ковальства Вз'лкан.

~ Перелічуються народи Малої .Азії.

Там і Євфрат1 переможений ллє свої води тихіше,

І краєсвітні Моріни47 48, і Рейн із подвоєним гирлом,

Дати49 й далекий Аракс, що не терпить мостів над собою.

Так милувався Еней дивовижним дарунком Вулкана;

В захваті віп од майбутніх подій і, радіючи серцем,

Взяв на своє рамено майбутність і славу нащадків.

Переклав в латинської Микола Зеров

Перегук літератур

ВЕРГІЛШ

Мужик із Мануї, повільний і смаглявий,

З дитинства ніжного колисаний селом,

Звеличив кий, і плуг, і мідяний шолом,

І знявся до вершин нечуваної слави,

Бо крізь огонь і дим з’собиці іржавий Побачив кращий вік і проспівав псалом,

Як спочиває світ під цезарським орлом У лагіднім ярмі безсмертної держави.

Той час минув — і Рим, і цезарів діла Рука історії до трун поволокла,

Де сплять усіх часів ілюзії й корони.

Та він живе, і дзвін гучних його поем Донині сниться нам риданнями Дідони,

Бряжчанням панцирів і сплесками трирем.

Микола Зеров

1.    Перекажіть біографію Вергілія.

2.    Якими ідейно-художніми пріоритетами керувався Вергілій, пишучи поему «Ене-їда»?

3.    Чи можна погодитися із думкою літературознавців, що «Енеїда» Вергілія є творчим наслідуванням Гомерових поем. Спробуйте довести або спростувати це твердження.

4.    Яку роль у поемі виконує пророцтво Анхіза в Аїді про майбутню славу Риму?

5.    Пригадайте, що було зображено на щиті Ахілла — героя поеми «Іліада» Гомера, а що — на щиті Енея.

6.    За жанром «Енеїда» — це ...?

7.    Яких міфічних героїв ви зустрічаєте у творі?

8.    Чи відомі вам твори українських письменників, за основу яких взяті сюжет чи образи Вергілієвої «Енеїди»?

9.    Прочитайте уважно сонет «Вергілій» видатного українського поета і перекладача, знавця античності Миколи Зерова і подумайте над тим, наскільки вдало відтворив поет дух епохи і саму постать Вергілія як людини і митця.

 

КВІНТ ГОРАЦІЙ ФААКК

(65-8 рр. до н. е.)

Одним із иайвидатпіших давньоримських поетів періоду «золотого віку» — часів правління Августа — б}'в Горацій.

Поет народився 8 грудня 65 р. у Венузії, давній римській колонії на півдні Італії. Батьком його б}’в відпущений на волю раб. Юридично діти вільновідпущеників зрівнювались у правах з вільнонародженимш громадянами, але рабське народження розглядалося все ж як пляма, що змивалась тільки в наступному поколінні. Ця соціальна несправедливість була незагойною раною на всьому життєвому шляху і творчості Горація. Батько постарався дати синові виховання, яке могло б його ввести у більш високі суспільні кола, і повіз хлопчика в Рим. Горацій пройшов через всі сходинки тодішньої освіти — від початкового навчання до занять філософією в Афінах, як це було прийнято у римської знаті. Філософські заняття Горація були перервані громадянською війною, що настала після вбивства Цезаря (44 р.).

До Афін прибув Брут, вербуючи прихильників для захисту республіканського ладу і боротьби з наступниками Цезаря, і поет вступив у його армію. Він одержав навіть посаду військового трибуна, тобто командира легіону.

Після поразки армії Брута при Філіппах (42 р.) Горацій скористався амністі-сю і повернувся в Італію «з підрізаними крилами». Його батьківщина, Венузія, потрапила до числа міст, віддалих ветеранам Цезаря; спадкове майно Горація виявилось конфіскованим.

З самого початку своєї літературної діяльності поет виступає як прихильник змістовної поезії і як майстер віршованої форми. Літературні шукання Горація співпали з класицистичним (тобто орієнтованим па грецьких класиків) рухом, котрий очолювали Барій та Вергілій. Старші поети взяли опіку пад молодим талантом і відрекомендували його Меценатові, і він зробив Горація одним зі своїх наближених (38-37 рр.), а згодом і власником невеликого мастку.

Близькість до Мецената ввела Горація до оточення Августа, але поет тримався осторонь від імператорського двору, відмовившись навіть від запропонованої йому посади секретаря при імператорі.

Квіпт Горацій Флакк помер 27 листопада 8 р. до н. е., па два місяці випередивши свого друга і покровителя Мецената.

Літературна спадщина Горація багата і розмаїта. Його перу належать «Сатури» (сатири) — бесіди на різні життєві теми у формі філософського діалогу, «Еподи», або «приспіви», в яких довгий вірш закінчується коротким приспівом. З приходом Августа до влади Горацій пише «Оди» — ліричні вірші (перші три книги з’явилися у 23 р., а четверта — в 13 р. до н. е.). Тематика їх досить обширна: прославлення Августа і римської держави, звернення до друзів, оспівування молодості і краси.

У 17 р. Горацій починає працювати пад «Посланнями». Ця робота тривала до самої смерті поета.

Вплив Горація на розвиток світової культури б.ув надзвичайно великим. У Римі його вивчали в школах, закладали коментарі до його творів. У середні віки освічені люди захоплювались «філософією» поета. Лірика Горація справила неабиякий вплив на поетів епохи Відродження. Його поезія породила чимало наслідувань та переспівів як латинською, так і національними мовами (в тому числі й українською), відігравши провідну роль у формуванні новоєвропейської лірики.

ДО МЕЛЬПОМЕНИ1 (ПІ, ЗО)

Мій пам’ятник стоїть триваліший від міді.

Підлісся він чолом над царські піраміди.

Його не сточить дощ уїдливий, гризький,

Не звалить налітнйй північний буревій,

Ні років довгий ряд, пі часу літ невпинний;

Я не умру цілком: єства мого частина

Переживе мене, і від людських сердець

Прийматиму хвалу, поки поптифік-жрець

Ще сходить з дівою в високий Капітолій.

І де шумить Авфід50 51 в нестриманій сваволі,

І де казковий Дави52 ратайський люд судив, —

Скрізь говоритимуть, що сип простих батьків,

Я перший положив па італійську міру Еллади давній спів. Так не таїсь від миру,

І лавром, що зростив святий дельфійський гай,

О Мельпомено, ти чоло моє звінчай.

Переклав Микола Зеров

1.    Стисло перекажіть біографію Горація. Які основні моменти у його житті ви б виділили?

2.    Розкажіть про роль Горація у світовій культурі. Чим, на вашу думку, пояснюється незаперечність його поетичного авторитету в епоху Середньовіччя?

3.    Що таке ода? Які оди писав Горацій? Назвіть головні теми творчості поета.

4.    Яку роль відіграв у житті Горація Меценат? Що в сучасній мові означає слово «меценат»?

5.    Прочитайте вірш «До Мельпомени». У чому поет вбачає свої заслуги перед нащадками?

6.    Чи відомі вам наслідування, переспіви вірша «До Мельпомени» іншими поетами, в тому числі й українськими? Назвіть їх.

 

ПУБАІЙ ОВІДІЙ НАЗОН

(43 р. до н. е. — бл. 18 р. н. е.)

Літературна діяльність Овідія припадає па другу половину правління Августа, на період, коли творчі сили «золотого віку» вже починають виснажуватися.

Поет народився 20 травня 43 р. до н. е. в місті Сульмопі і належав до старовинного роду «вершників». Батько готував двох своїх синів — майбутнього поета і його рано померлого старшого брата, до адвокатської діяльності і державних посад; ще дітьми він відправив їх у Рим навчатися красномовства.

Завершивши освіту традиційною поїздкою до Греції та Малої Азії, Овідій повернувся до Риму, щоби розпочати посадову кар’єру, але незабаром відмовився від неї, встигши пройти лише через найнижчі посади судового та поліцейського характеру. Світські розваги і література приваблювали його значно більше, ніж

перспектива потрапити до сенату. Поет провадив незалежне життя вільної людини, що належала до вищого римського світу і до поетичних кіл.

Творчу спадщину Овідія можна поділити на три жанрово-тематичні групи: любовна лірика (поет писав її приблизно до початку н. е.), вчена поезія на міфологічні теми і вірші періоду вигнання.

Писати Овідій почав рано. Віл дебютував елегіями про кохання, з яких згодом утворилось п’ять іспит. Збірка -Любовних віршів» у трьох книгах, що дійшла до нас, с скороченим перевиданням, яке підготував сам автор. У своїй наступній книзі «Героїні» (або «Послання») автор скидає маску «закоханого поета». Ця збірка — своєрідний цикл листів міфологічних героїнь до своїх чоловіків чи коханих, що перебувають в розлуці з пими.

Поет уже закінчував свої вершинні твори — «Метаморфози» і «Фасти», коли наприкінці 8 р. и. е. Август заслав його у віддалену провінцію імперії, на берег Чорного моря, в місто Томи (сучасна Констанца). Причини заслання залишились невідомими. Змістом поезії Овідія стають скарги па долю і «молитви» про повернення до Риму. У період вигнання поет створив книгу «Сумних елегій» та «Понтійських послань» (у чотирьох частинах).

Незакінчені «Фасти», переробку яких Овідій лише розпочав, були видані вже після смерті поета, який помер у вигнанні бл. 18 р. и. е.

ІЗ «СКОРБОТНИХ ЕЛЕГІЙ»

ЖИТТЯ ПОЕТА (Щ 10)

Ось я — хто любощі ніжні оспівував. Хочеш, нащадку,

Ближче пізнати мене — твору й цього не одкинь.

Щедрий на хвилі холодні Сульмон — моя батьківщина,

Десять по дев’ять миль — відстань до Риму відсіль.

Тут я з’явився на світ. У той рік, затям, поділили Консули, що полягли, долю сдипу на двох.

Мас вагу це чи ні, та мій рід — із вершників давніх,

Тож не Фортуна цей стан подарувала мені.

Первістком не довелось мені бути: переді мною,

Старший саме на рік, рідний мій брат народивсь.

Тож уродили обом нам осяяв один Світлоносець,

А задля дня одного — два випікались коржі.

Перший із ряду днів п’ятиденного свята Міперви,

Збройної діви, цей день славила кров на піску.

Скоро турботливий батько подбав про нашу освіту:

В Римі навчалися ми — в славних тоді вчителів.

До красномовства мій брат від зеленого віку тягнувся:

Форум вабив його, й Форуму зброя — слова.

Ну, а меиі ще хлоп’ям подобались таїнства пеба,

Муза мене тайкома в діло втягала своє.

Батько пе раз дорікав: «І навіщо тобі ці марниці?

Віршами сам Меоиід не доробився майна».

Це схвилювало мене. Увесь Гелікон полишивши,

Брався писати тоді вільні від ритму слова.

Та, хоч того й не хотів, снувалася пісня доладна,

Тільки-но слово скажу — віршем виходить воно.

Так непомітно бігли роїш дитинні — і брат мій,

А після нього і я тогу дорослу влягли.

Пурпур ясний із каймою широкою плечі окрив нам,

Кожен, одначе, лишивсь вірний заняттям своїм.

Та на ту пору мій брат, подвоївши десятиліття,

Вмер — і тоді я себе мовби нецілим одчув.

Тут я посаду зайняв, для юнацького віку підхожу:

Третім став у числі обраних наглядачів.

Далі — до курії шлях, що був мені не під силу,

Вужчою стала тоді тоги моєї кайма.

Тілом я був неміцний, до трудів душа не лежала,

Почестей, запобігань, наче вогню, .уникав.

До безтурбоття зате аонійські сестри схиляли,

Тихе дозвілля мені щонаймиліше було.

Ще в ті юнацькі роки шанував і ціпив я поетів, Перший-ліпший співець богом мені видававсь.

Маїср, що був старший, читав про птахів, про змії та трави:

І котра вбивча із змій, і котра з трав помічна.

Часто й Пропорцій читав, почуття жагучого повний —

З ним мене дружби зв’язок щонайтісніше єднав.

Понтик, гекзаметром славний, а Басе — елегійним двовіршем, Також у колі моїх друзів солодких були.

Слух нам тоді полонив па ритми багатий Горацій —

Пісню добірну снував па авзопійській струні.

Я лишень бачив Вергілія; на побратимство з Тібуллом Заздрісна доля, па жаль, часу мені пе дала.

Йшов за тобою, Ґалле, Тібулл, за Тібуллом — Проперцій,

Час у тім ряді надав місце четверте мені.

Як я до старших — так і до мене ставилась молодь:

Скоро й про Музу мою заговорили довкіл.

А коли вірші свої я вперше читав перед людом,

Раз па той час, може, два лезо торкнулося щік.

Перше натхнення моє — оспівана в цілому Римі Жінка; придумане їй ймення Корінпи я дав.

Різне писав я тоді; те, що вважав незугарним,

Тут же вогню віддавав — щоб виправляв помилки.

Дещо, може, й таке, що могло подобатись людям,

Перед вигнанням, лихий на свої вірші, спалив.

Серце мос м’яке й Купідонові стріти діймали,

И навіть дрібничка могла розхвилювати його.

А попри те, хоча я від іскри міг спалахнути,

В Римі про мене ніхто словом лихим не озвавсь.

Ще майже хлопцем я був — із пустою мене одружили Жінкою, і через те шлюб наш недовго тривав.

Тій, що за нею прийшла, нічим дорікнути не можу,

Все ж неміцним був і цей нашого ложа союз.

От лише третій судилося довго зі мною пробути, Мужа-вигнанця вона й нині ще не відреклась.

Донька, сама ще майже дитя, мене двічі зробила Дідом: по внуку від двох чоловіків привела.

Батько до дев’яти п’ятиліть іще раз додавши Дев’ять, ними й замкпув коло свос життьове.

Таї? я плакав пад ним, як він би оплакував сина,

Згодом і матері я почесті склав жалібні.

Впорз' зі світу зійшли! Щасливі, щасливі обоє,

Бо закінчили життя ще до вигнання мого!

Рівно щасливий і я, не при пих бо горе спіткало,

Вмерши, над сином своїм не побивались вопи.

Та якщо вмерлим пе тільки ймена одні зостаються,

І попад вогнище все ж тінь їх злинає легка,

І якщо й ваших тіней, батьки, моя слава сягнула,

І на стігійськім суді будуть судити мене, —

Знайте, молю, — пе мені вас обманювать, — я на вигнанні Не через злочин якийсь — це необачність була.

Манам достатньо цього. До вас повертаюсь, хто хоче, Прагнучи знань, і мої вчинки пізнати й життя.

Кращі прогнавши роки, до волосся мого домішала Старість суху сивипу: біте при темнім лягло.

Десять разів од моїх уродин ггісейська олива

В кінних змаганнях була для переможця вінком.

Як мене в Томи, на лівий берег Евксииу, раптовий Цезаря гнів одіслав — чувся ображеним він.

Що за причина падіппя мого — те всяк добре знає,

Не випадас мені ще раз про те говорить.

Що вже казати про друзів невірних, слуг незичливих?

Що переніс я тоді — гірш од вигнання було.

Та стрепенувся мій дух, не хотів піддатися бідам —

Сили знайшовши в собі, непереможно стояв.

Тож, про дозвільне забувши життя, у руку незвичну Зброю узяв, що її час непривітний подав.

Скільки поміж двома — котрий видно й котрого не видно —

Неба верхів’ям зірок, стільки пригод я зазнав.

От і ступив після довгих блукань на те узбережжя,

Де побіч ґетів живе сайдаконосець-сармат.

Тут, хоча зброя довкіл дзвенить, полегшую віршем Долю невтішну свою, скільки знаходжу снаги.

Хай і нікого нема, кому б міг я вірш той читати,

Все ж я піддурюю день, мовби коротшим роблю.

Тож за те, що живу, що труднощам не піддаюся,

Що з неспокійним життям досі я ще не порвав, —

Музо, подяка тобі! Це ти звеселяєш вигнанця,

Ти — полегша в журбі, ти — рятівниця моя!

Ти — провідниця, супутниця ти: відводиш од Істру И на Геліконі дасш місце почесне мені.

Ти мені ще за життя (а це рідкість!) гучне дарувала

і/

Ймення, хоч слава, па жаль, часто посмертне дас.

Заздрість, бліда од злоби, хоча на теперішнє мітить,

Жодного твору мого зз'бом кривим не йняла.

И хисту мого не торкнулося недоброзичливе слово,

Хоч на великих співців щедрим був саме наш вік.

Я багатьох ставив вище од себе — й вони мені платять Шаною: твори мої знає, читає весь світ.

І якщо правду якусь виголошують віщі поети,

То і тоді, як умру, земле, не буду твоїм.

Чи моя праця, чи ласка твоя принесли мені славу,

Дяку заслужену все ж, любий читачу, прийми.

Переклав з латинської Андрій Содомора 53

 

Це матеріал з Підручника Світова Література 8 Клас Щавурський

 

Автор: evg01 от 25-08-2016, 23:06, Переглядів: 5909