Народна Освіта » Світова література » Річард Бах: добуваючи вогонь наснаги читати онлайн

НАРОДНА ОСВІТА

Річард Бах: добуваючи вогонь наснаги читати онлайн

Річард Бах: добуваючи вогонь наснаги

 

Ім'я, прізвище: Річард Дейвіс Бах.

Рік народження: 1936.

Місце народження: США, Оук Парк, штат Іллінойс.

Родина: батько — Роланд Бах, колишній капелан армії США, мати —

Руфі (Шоу) Бах.

Навчання:    Каліфорнійський дер

жавний університет.

Заняття, посади: пілот, автор багатьох нарисів, статей, оповідань і книг про авіацію.

Рід діяльності: прозаїк, філософ, публіцист.

Основні твори: «Чайка на ім’я Джонатан Лівінґстон», «Ілюзії: Подорожі Месії мимоволі» та ін.

У кожного з нас своє розуміння щастя і трагедії, рівноваги і кризи. Образ нашого сучасника Річарда Баха є непоясненним феноменом позитивного заряду, що впливає на кожного читача його творів. І в нелегкий час перевірки держави на міцність, коли старі уявлення тріщать, мов сухий горіх, ідеї автора «Чайки на ім’я Джонатан Лівінґстон» можуть допомогти тим, кого спіткали біль і страждання.

Уся серія книжок-притч колишнього військового льотчика покликана переконати читача, що життя — це простір варіантів, безліч можливостей, а вибір — за нами. Та й будь-який варіант вибору, у результаті, нам до снаги реалізувати. «Кожна мрія тобі дається разом із силами, необхідними для її здійснення»,— переконаний Бах, який у минулому сам пройшов крізь чистилище життя.

Народився Річард Дейвіс Бах 1936 року в м. Оук Парк. Він є праправнуком композитора Й. С. Баха. Упродовж чотирьох років навчався в Каліфорнійському державному університеті. Захоплювався літаками, працював пілотом-каскадером у кіно, пілотом тактичних випробувань ВПС. Автор технічної літератури й льотних інструкцій.

Життя та діяльність Річарда Баха тісно пов’язані з його творчістю, адже біографічні факти заклали підвалини багатьох його творів. Про дитинство письменника, як і про його життя, відомо небагато. Головне джерело інформації — його книги. У вісім

років його молодший брат Боббі загинув, через що у душі хлопця залишилася незагойна рана, яка перетворилась на спогади, описані в книзі «Втеча від безпеки».

 

Річард Бах завжди мріяв стати письменником. Ще в школі педагог допоміг йому відчути свій потенціал. Здається, Річард Бах згадав історію зі свого шкільного життя про те, як у старших класах учитель словесності пробудив у ньому справжні творчі імпульси, зокрема оголосивши, що найвищий бал отримає лише той, хто протягом курсу навчання принесе чек (!) за опубліковане оповідання. І підліток, який із неймовірним запалом узявся тоді довести свої здібності, таки домігся свого. І оці благополучно поховані починання раптом актуалізувалися: «Через роки після його [вчителя] смерті я отримав його послання. Якщо хлопчисько-школяр зміг написати оповідання, яке надрукували, чому цього не може зробити дорослий?». Він просто не знав, що дорослому хлопцеві, який зійшов із раніше визначеного шляху, зробити це набагато складніше. У нього вже «розбилося корито», і це сформувало в нього комплекс невдахи. До того ж він мав уже дружину й дітей, а це вантаж неабиякий. Але поряд із тим було й чітке усвідомлення: жити потрібно у злагоді із собою, слід мріяти, шукати, творити.

Справжньою пристрастю Річарда завжди були літаки: армійську службу він проходив у резерві військово-морського флоту. У 1956-1959 роках працював пілотом у Військово-Повітряних Силах СІЛА. У 1960-х він очолював Асоціацію старовинних літаків, а також працював пілотом-каскадером, авіаінструктором, гастролером па Середньому Заході, де продавав прогулянкові польоти на біплані по три долари з людини. Усесвітньо відомим Річард Бах став після публікації 1970 року філософської притчі «Чайка на ім’я Джонатан Лівінґстон».

31 серпня 2012 року легкомоторний літак, яким кермував сам письменник, потрапив в авіакатастрофу. Під час посадки вій зачепив лінію електропередач. Річард Бах зазнав черепно-мозкової травми й переламів, був ушпиталений на 4 місяці, а згодом його виписали додому. Він повідомив, що зустріч зі смертю надихнула його на завершення четвертої частини повісті «Чайка на ім’я Джонатан Лівінґстон». За день до аварії Річард Бах передав у видавництво свій останній на той час твір «Travels with Puff» («Мандрівки з поривом», «Мандрівки з Пафф»), який 19 березня 2013 року вийшов друком. Саме на літаку під назвою «Puff» письменник і потрапив в аварію.

«Чайка Джонатан Лівіиґстон» (1970) — одна з визначних книг XX ст. Це стисла і мудра притча про велику мрію, яку плекає в душі кожна людина,— мрію про політ, про покликання, мрію про безмежну досконалість. Цей твір вражає читача не тільки своїм змістовим наповненням, а й історією написання. Як розповідав сам Річард Бах, одного разу, гуляючи туманним узбережжям каліфорнійського каналу Бельмонт Шор, він почув голос, який сказав: «Чайка на ім’я Джонатан Лівіиґстон», потім Бах побачив видіння, яке промайнуло у його голові наче кінофільм.

Спочатку твір не привернув уваги ані читачів, ані критиків. Незабаром він здобув популярність, був перекладений багатьма мовами та зробив ім’я Річарда Баха відомим не тільки в США, а й у інших країнах. Його читали в Америці, Європі, Австралії.

Притча — це повчальна розповідь з історії чи навколишнього життя, мета якої — викласти духовні чи моральні істини.

Алегорія (грецьк. — іносказання) — спосіб двопланового художнього зображення, що ґрунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами з відповідними асоціаціями, з характерними ознаками приховуваного.

Філософська повість — різновид повісті, що набув особливої популярності в письменників-просвітників. Її основою є філософське осмислення світу й місця людини в ньому.

За жанром «Чайка на ім’я Джонатан Лівіиґстон» — це алегорично-філософська повість про сенс людського життя. Річард Бах задумав написати про птаха, який мріяв здолати стіну обмежень і заборон. Для цього довелося виявити наполегливість, набути впевненості у необхідності боротьби за досягнення своєї мети.

Ім’я чайки Джонатан Лівіиґстон — ім’я славетного американського льотчика 30-х років XX ст. Притча має три частини та епіграф: «Справжньому Джонатану — Чайці, яка живе в кожному з нас». Бах стверджує, що справжній герой, найсильніший і найздібніший,— це той потенціал нашої внутрішньої снаги, який нам обов’язково слід розкрити. У нас є можливості вибратись із необізнаності; ми можемо навчитися літати, ми можемо здобути свободу, ми тільки маємо усвідомити власні винятковість, силу

й розум. Рефреном повісті звучать слова: «Ми вільні — і тому вільні йти куди схочемо і бути собою всюди, де б ми не перебували».

1- ша частина. Конфлікт Зграї і Джонатана, який не шукав їжі, а опановував майстерність польоту. За це його вигнали зі Зграї. У Далеких скелях він знайшов себе.

2- га частина. На небесах герой знайомиться з Чіангом Саллі-ваном, набуває майстерності у польоті та вирушає на Землю, щоб навчити інших.

3- тя частина. Повернувшись у Зграю, передає свої знання, залишає учнів, але полишає землю.

Чайка на ім’я Джонатан Лівінґстон

Справжньому Джонатану — Чайці, яка живе в кожному з нас.

Частина перша

 

Був ранок, і золоті промені сонця вигравали на легких хвилях тихого моря. Десь за милю від берега закинув сіті рибальський човен, і звістка про це вмить долетіла до Зграї, що чекала сніданку. Ще мить — і тисячі чайок злетілися до човна, щоб вибороти собі якусь поживу.

Новий день приніс нові клопоти.

А далеко від усіх, далеко від рибальського човна і від берега, вправлявся в польоті самотній птах — чайка Джонатан Лівінґстон. Він злетів на сто футів угору, опустив свої перетинчасті лапи, задер дзьоба, випростав уперед зігнуті крила і, хоч як це було боляче, силувався втримати їх у такому положенні. Випростані крила обтяжували рух, і він летів усе повільніше, поки шепіт вітру не стих в його вухах, а океан унизу не застиг на місці. Тоді він примружив очі, затамував подих і весь наструнчився в болісному зусиллі — ще трохи, на один дюйм... зігнути крила... Пір’я в нього стало дибки, він закляк у повітрі і впав.

Чайки, як ви знаєте, ніколи не діють нерішуче і не зупиняються в польоті. Спинитися на льоту — це для чайки страшний сором, просто ганьба!

Але Джонатан Лівінґстон — який без тіні сорому знову й знову вигинав напружені крила, щоб летіти все повільніше, а потім спинитися на місці,— був незвичайним птахом.

Більшість чайок не завдають собі клопоту, аби дізнатися щось про політ, — хіба що найнеобхід-иіше: як долетіти від берега до їжі та повернутися назад. Для більшості чайок головне — їжа, а не політ. А для цієї чайки політ був важливішим за їжу. Джонатан Лі-вінґстон над усе любив літати.

 

<...>

—    Чому, Джоне, чому? — питала мати.— Чому ти не можеш поводитись, як усі? Оті низькі польоти — це забавка для пеліканів та альбатросів! Чому ти нічого не їси? Поглянь, синку, від тебе саме пір’я та кістки лишилися.

—    Ну то й що, мамо? Нехай пір’я та кістки. Я хочу знати, що можу робити в повітрі і чого не можу. Я хочу знати, от і все.

—    Бачиш, Джонатане,— мовив батько зовсім не сердито,— скоро зима. Рибальські човни будуть виходити в море нечасто, а риба, що зараз плаває мілко, піде вглиб. Коли вже ти хочеш чогось навчатись, то вчися краще, як здобувати їжу. Польоти — це дуже добре, та з них не проживеш. Не забувай, ти літаєш для того, щоб їсти.

Джонатан слухняно кивнув. Кілька днів по тому він намагався поводитись, як інші чайки; так, він справді дуже старався, і галасував щосили, коли бився за їжу біля рибальських човнів, і пірнав за шматками риби та хлібними крихтами... Та все було марно.

<...>

Коли Джонатан підлетів до Зграї на березі, вже давно була ніч. Голова в нього йшла обертом, він страшенно втомився.

І все-таки із задоволенням зробив іще одну мертву петлю, а потім ще й швидкий переворот — а тоді вже пішов на посадку. «Коли вони про це почують,— думав віп про свій Прорив, — вопи ж просто очманіють з радощів! Скільки цікавого в нас попереду! Не товктись на місці поміж рибальських човнів — а знати, нащо ти живеш у цім світі! Ми подолаємо свою неміч, ми станемо іншими — сильними, розумними! Ми будемо вільні! Ми навчимося літати!»

І майбутнє постало перед ним, як осяйна далечінь, що вабить і кличе вперед.

Тим часом Зграя збиралася на Велику Раду; та коли він приземлився, то побачив, що всі нібито чогось чекають. Так воно й було — чекали на нього.

—    Чайко Джонатане Лівінґстон! Стань у середину!

Слова Старійшини звучали дуже врочисто. Виклик у середину кола означав чи страшну ганьбу, чи то найвищу шану. Коло Пошани — це честь, якої зазнали хіба що найславніші з ватажків. «Так, звісно,— подумав Джонатан,— сьогодні вранці вони бачили мій Прорив! Та мені не треба ніякої пошани. Я не хочу бути ватажком. Я тільки хочу поділитися тим, що відкрив, показати, який простір відкривається перед нами!» Він ступив уперед.

—    Джонатане Лівінґстон,— мовив Старійшина,— стань перед очі твоїх товаришів, у Коло Ганьби!

Його наче вдарили дошкою. Коліна в нього ослабли, пір’я обвисло, у вухах зашуміло. У Коло Ганьби? Це неможливо! Прорив! Вони не розуміють! Вони помиляються, вони помиляються!

—    ...За своє неподобне легкодумство,— гудів урочистий голос,— за те, що спаплюжив гідність і звичаї Народу Чайок...

Виклик у Коло Ганьби означав, що його виженуть зі Зграї, засудять до самотнього життя на Далеких Скелях.

<...>

Джонатан Лівінґстон провів рештку свого життя на самоті, але від Далеких Скель він полетів далеко-далеко. <...> Сам він кожного дня робив усе нові та нові відкриття. Він дізнався, що, пірнаючи у стрімкому піке, може зловити рідкісну та смачну рибу, яка водиться на глибині десять футів; тепер йому були не потрібні рибальські човни і крихти черствого хліба. Він навчився спати в повітрі, навчився тримати курс уночі, коли вітер дує з берега, і долати сотні миль від зорі до зорі. Так само спокійно він долав туманну запону над морем і проривався до світлого чистого неба — у той час як усі чайки лишалися на землі, і гадки не маючи, що в небі над ними існує щось інше, крім туману й дощу. <...>

Те знання, яке він колись хотів відкрити всій Зграї, тепер було його єдиною розрадою; він навчився літати й не шкодував, що

 

йому довелося сплатити за це таку ціну. Джонатан зрозумів, що тільки нудьга, страх і злість скорочують життя чайок; а сам він був вільним від цього тягаря й тому проживе довгий щасливий вік.

...Вони прилетіли якось надвечір, коли Джонатан спокійно ніжився у своєму любому небі. Дві чайки, що з’явилися біля його крил, осяяли темну небесну височінь, мов дві чисті зорі. Та ще

більшим дивом було їхнє мистецтво польоту: вони ледь не торкалися Джонатана кінчиками крил, проте весь час лишалися на відстані рівно один дюйм.

Не озвавшись ні словом, Джонатан загадав їм випробування, яке було не під силу жодній чайці. Він зігнув крила і зменшив швидкість до тієї межі, за якою настає неминуче падіння. Два осяйні птахи плавно рушили за ним. Вони знали, що таке повільний політ.

Тоді він склав крила, нахилився вбік і ринув у піке зі швидкістю сто дев’яносто миль за годину. Вони помчали слідом, ні на мить не втративши рівноваги.

Насамкінець він на тій самій швидкості зробив довгий вертикальний переворот. Вони, всміхнувшись, зробили те саме.

Він повернувся в горизонтальний політ і довго мовчав, перш ніж заговорити.

—    Непогано,— нарешті мовив він.— Хто ви?

—    Ми з твоєї Зграї, Джонатане. Ми твої брати.

Сила та спокій вчувалися в кожному слові.

—    Ми прилетіли, щоб забрати тебе у височінь, щоб забрати тебе додому.

—    Ні дому, ні Зграї немає в мене. Я вигнанець. І ми зараз летимо на вершину Великої Гори Вітрів. На кількасот футів я ще підніму своє старе немічне тіло — та вище злетіти не можу.

—    Можеш, Джонатане. Ти ж навчився. Одне навчання скінчено, і настав час починати інше.

І таїна, що неясно світила чайці Джонатану крізь роки всього життя, в цю мить постала перед ним у сліпучому блиску розуміння. Вони мали рацію. Він може злетіти вище, і настав час повертатися додому.

Він востаннє кинув погляд на обрій, озираючи срібну царину, що відкрила йому свої чари.

—    Я готовий,— сказав він.

І Джонатан Лівінґстон, злетівши у височінь із двома зоряними птахами, розтанув у темному просторі небес.

<...>

Частина друга

Тепер, коли він покинув Землю і летів вище хмар поруч із двома осяйними птахами, вігі побачив, що його власне тіло теж промениться світлом. Той юний Джонатан Лівінґстон, що завжди жив у глибині його золотистих зіниць, нікуди не зник, просто оселився тепер у новій подобі.

<...>

Уже за кілька днів він зрозумів, що тут йому належить дізнатися про політ іще більше, ніж у попередньому житті. Проте існувала певна різниця. Чайки, що мешкали тут, були близькі йому по духу. Всі вони жили заради того, щоб досягати нових висот у головній справі свого життя — у польоті. Це були просто дивовижні птахи, і кожен з них тренувався щодня, багато годин поспіль, вивчаючи все нові та нові таємниці повітроплавання.

Джонатан надовго забув той світ, звідки він був родом,— місце, де жили птахи, яким є незнаною радість польоту, птахи, яким крила служать лише для пошуків їжі та для боротьби за неї. Проте час від часу, на одну коротку мить, цей світ виринав у його пам’яті.

Така мить настала якось уранці, коли він удвох зі своїм учителем спочивав на березі, зробивши кілька швидких переворотів зі складеними крилами.

—    А де інші, Салліване? — спитав він ледь чутно, бо вже призвичаївся передавати свої думки без слів, як усі тутешні чайки, що ніколи не здіймали галасу. Чому нас тут так мало? Адже там, звідки я прилетів...

—    ...були тисячі чайок. Я знаю.— Салліван кивнув.— Єдине, що я можу відповісти. Джонатане,— таких птахів, як ти, буває один із мільйона. <...> Уявляєш, скільки життів ми маємо прожити, перш ніж почнемо здогадуватися, що життя — це не тільки пожива, боротьба та влада у Зграї? Тисячі життів, Джонатане, десятки тисяч! А потім іще сотню, поки не зрозуміємо, що таке вершина знання, і ще сотню, поки не впевнимося, що мета нашого життя — досягти цієї вершини і передати свої знання іншим. Звісно, і тут діє той самий закон: ми обираємо для себе наступний світ завдяки тому, чого навчились у попереднім. Не навчишся нічого — і наступний світ не буде нічим різнитися від попереднього, і в ньому тебе чекатимуть ті

 

самі перешкоди і свинцевий тягар незнання.

Він випростав крила і повернувся лицем до вітру.

—    Але ти, Джоне,— мовив він,— ти зміг вивчити так багато за такий короткий час, що тобі не довелося прожити тисячу життів на дорозі до цього світу.

<...>

—    Чіанге... — мовив він трохи схвильовано.

Старійшина лагідно позирнув на нього:

—    Так, сину мій?

Замість того щоб з роками підупадати на силі. Старійшина лише зміцнів; він літав швидше, ніж будь-яка чайка у Зграї, і досконало володів такими прийомами, що їх інші тільки починали вивчати.

<...>

—    А ви можете навчити мене так літати? — Джонатан тремтів, уявляючи собі ще одну перемогу над невідомим.

—    Звісно, якщо ти хочеш навчитися.

<...>

За словами Чіанга, уся хитрість була в тому, щоб Джонатан перестав бачити себе ув’язненим у тілесній оболонці, яка має розмах крил сорок два дюйми і знає певні льотні прийоми. Весь сенс у тому, щоб усвідомити: його справжня сутність, як ненаписане число, перебуває водночас у будь- якій точці простору та часу.

<...>

І настав день, коли Джонатан, стоячи на березі з заплющеними очима і намагаючись зосередитися, раптом осягнув усе, про що говорив Чіаиг. «Це правда! Я можу досягти досконалості, для мене немає межі!» Його охопила радість.

<...>

—    Де ми?

Проте Старійшину анітрохи не вразив дивний краєвид довкола. Він недбало відповів:

—    Як бачиш, ми иа планеті з зеленим небом і подвійною зіркою замість сонця.

Джонатан не зміг стримати радісного вигуку — вперше відтоді, як покинув Землю.

—    ВДАЛОСЯ!

—    Ну звісно ж, вдалося, Джоне,— мовив Чіанг.— Воно так завжди буває, коли знаєш, що робиш.

<...>

Минув місяць — принаймні здавалося, що минув місяць,— і Джонатан досяг надзвичайного успіху. Він завжди навчався швидко навіть сам, а зараз, коли його учителем був Старійшина, вій засвоював нові знання, наче добре налагоджена обчислювальна машина, вкрита пір’ям.

<...>

Минали дні, і Джонатан помітив, що часто думає про Землю, з якої прилетів колись. Якби він, живучи там, знав хоча б одну десяту, одну тисячну частку того, що знає тепер, наскільки цікавішим було б його життя! Він стояв на піску і думав: а що, як там нині живе чайка, яка прагне подолати межі своєї натури й літати для того, щоб пізнати сутність польоту, а не тільки жебрати черствий хліб біля рибальських човнів. Може, ця чайка навіть стала Вигнанцем за те, що сказала правду у вічі Зграї?

І що більше Джонатан учився доброті, то глибше він пізнавав сутність любові й чимдалі дужче хотів повернутися на Землю. Джонатан Лівінґстон, незважаючи на своє самотнє минуле, був природ женим учителем, і найкращим виявом любові стала для нього можливість передати свої знання тій чайці, яка чекає слушної нагоди, аби пізнати щось нове.

Салліван, що також навчився літати зі швидкістю думки і тепер навчав цього інших, був сповнений сумнівів щодо наміру Джонатана.

<...>

— Саллі, я мушу повернутися,— сказав він [Джонатан] нарешті.— Твої учні вже багато знають, вони допоможуть тобі з новачками.

<...>

Частина третя

<...>

За три місяці у Джонатана з’явилося ще шість учнів. Усі були Вигнанцями, бо захопила нова дивна ідея літати заради того, щоб відчути радість польоту.

Проте їм було легше розучити найскладнішу повітряну фігуру, ніж осягнути її прихований смисл.

<...>

Минув лише місяць, а Джонатан уже вирішив, що час повернутися до Зграї.

 

■    — Ми не готові! — сказав Генрі

Келвін.— Нас не приймуть! Ми Вигнанці! Ми ж не можемо присилувати себе летіти туди, де нам не раді?

— Ми вільні летіти, куди захочемо, і бути такими, як є,— відповів Джонатан і, зринувши в повітря, полетів на схід, де жила Зграя. <...>

Усе-таки вони прилетіли із заходу вранці — вісім чайок, виши-кувані подвійним ромбом, крило

до крила. Промайнули над Берегом Ради Зграї зі швидкістю сто тридцять п’ять миль за годину, і Джонатан мчав попереду. Флетчер плавно ковзав біля його правого крила, Генрі Келвін мужньо боров вітер біля лівого. Потім увесь стрій, мов один птах, поволі нахилився праворуч... вирівнявся... перевернувся в повітрі. ...і знову полетів рівно, хоч вітер усе дужчав.

<...>

Минула майже година, поки Слово Старійшини облетіло всю Зграю: «Не зважати на них!» Чайка, що заговорить із Вигнанцем, стане Вигнанцем також. Чайка, що погляне на Вигнанця, порушить Закон Зграї.

Відтоді до Джонатана були звернені лише сірі спини чайок, та він мовби не помічав цього. Він проводив заняття просто над Берегом Ради і вперше вимагав од учнів, аби вони показали все, на що здатні.

<...>

Джонатан щогодини був зі своїми учнями, весь час показував та пояснював їм щось нове, був вимогливим до кожного і вів усіх за собою. Він літав разом із ними вночі, і в туман, і в бурю — просто так, заради втіхи, а Зграя на березі немічно тулилася до землі.

<...>

Тільки через місяць після Повернення перша чайка зі Зграї переступила межу і попросила дозволу навчатися разом із іншими. За цей переступ Теренс Ловелл став зватися проклятим Вигнанцем — і восьмим учнем чайки Джонатана.

<...>

—    Чому,— задумано мовив Джонатан,— чому найважче у світі — це переконати птаха, що він вільний, адже він сам може пересвідчитись у цьому, досить лише докласти трохи зусиль! Чому це так важко?

<...>

От, наприклад, був собі такий молодий птах запальної вдачі — чайка Флетчер Лінд. Вій став Вигнанцем, ладен був битися на смерть із усією Зграєю й готувався створити для себе власне пекло на Далеких Скелях. А зараз він створює свої власні небеса і веде туди всю Зграю.

<...>

—    Не дозволяй їм вигадувати про мене дурні байки та робити з мене бога. Обіцяєш, Флетче? Я — чайка. Я люблю літати, може...

—    ДЖОНАТАНЕ!

—    Бідолашний Флетче! Не вір своїм очам. Усе, що вони бачать, це межі. Довіряй внутрішньому зору, осягни те, що вже знаєш,— і шлях до неба відкрито.

Марево зникло. Джонатан розтанув у повітрі.

Трохи згодом Флетчер змусив себе злетіти у небо і зустрівся з групою учнів-новачків, які з нетерпінням чекали першого уроку. <...>

І хоча Флетчер намагався дивитись на своїх учнів з належною суворістю, він на мить побачив їх такими, якими вони є насправді, і вони не просто сподобалися йому — в цю мить він їх полюбив. «Межі немає, Джонатане?» — подумав він і всміхнувся. І рушив у свій політ до знання.

(Переклад Д. Радієнко, ілюстрації В. Єрка)

1.    Чому після розмови з батьками Джонатан намагається жити, як усі чайки?

2.    У чому полягає конфлікт між сірою Зграєю і геніальним вигнанцем, а пізніше між Зграєю і сімома учнями Джонатана?

3.    Чому чайки знаходять ім’я та прізвище, лише коли стають вигнанцями, коли Зграя проганяє їх?

4.    Якою є життєва лінія героїв повісті?

5.    У чому полягає сенс життя, за словами Саллівана?

6.    Головний герой повісті обрав свій шлях. Чи приваблює нас його вибір? Чим?

Поміркуйте: повість Р. Баха — це притча чи проповідь про самовдосконалення і самопожертву, маніфест безмежної духовної свободи?

Чи можна притчу Річарда Баха поставити в один ряд з «Маленьким принцем» Антуана де Сент-Екзюпері? Аргументуйте свою думку.

Головний герой — чайка Джонатан Лівіиґстон — був не таким, як уся Зграя. Його не приваблювала їжа, він мріяв навчитися літати, зрозуміти, що потрібно зробити, аби прискорити політ. Таку позицію Джонатана у Зграї ніхто не розумів, навіть його батьки, які постійно нагадували синові про вічне покликання чайки — літати для того, щоб їсти. Тому поведінку героя інші сприймали як своєрідне протиставлення, бажання залишитися вільним і незалежним від загальноприйнятих законів, прагнення зазирнути в майбутнє, викликати в інших жагу досконалості та зміни життєвого устрою на краще.

Щасливий і окрилений радістю відкриття власного Прориву (усі навчаться літати, здобудуть свободу), він чекав на визнання Зграї. Однак його покликали до Кола Ганьби з метою відлучити від себе, прирекли на самотність через безвідповідальність і небажання скоритися. Невизнаний, нескорений, самотній, решту своїх днів чайка Джонатан провів у вигнанні. Герой не дорікав собі, не шкодував про ціну, яку довелося заплатити за своє прагнення бути першим серед інших у пошуку Прориву. Чайка Джонатан не єдиний мав бажання навчитися майстерно літати. Були зграї чайок, які майстерно літали й постійно вдосконалювали свою техніку польоту. Йому пощастило зустрітися з такими розумними птахами, потрапити на їхню землю, бути прийнятим до їхньої Зграї.

Повернення і політ чайок-вигнаиців захопив Зграю, яка, незважаючи на заборону Голови, почала з ними спілкуватися. Поступово довкола Джонатана та його учнів почали грунтуватися птахи: вони приходили уночі, щоб слухати пояснення вчителя. Тисячі птахів милувалися польотом Джонатана та його учнів, до-слуховувалися до слів учителя, не звертаючи уваги на те, що їх можуть побачити. Щодня кількість таких чайок збільшувалася. І коли він побачив, що його учні вже не потребують допомоги, назавжди покинув їх, виконавши свою місію па землі.

Автор підводить читача до висновку:

•    ненависть і злоба не можуть бути тим, що потрібно любити;

•    варто переймати в інших те краще, що вони мають;

•    необхідно скористатися розумом, щоб зрозуміти головне. Алегоричність повісті:

•    зграя чайок — наше повсякденне життя;

•    політ Джонатана Лівінґстона — свобода;

•    прагнення вдосконалювати політ — шляхи людського самовдосконалення, бажання пізнати сенс буття й осмислити свій статус у світі.

Чи можливо зняти фільм за книгою, у якій всі персонажі — птахи? Можна, адже в кіномистецтві немає меж, як немає . обмежень у польоті, якому такий вірний Джонатан Лівінґ-стон. 1973 року американський режисер Холл Бартлетт екранізував цю повість.

 

Цей фільм перебуває десь на межі між притчею Річарда Баха і документальним кіно. Це приголомшливо красивий і живий фільм. Якимось чином творцям фільму вдалося без зайвих слів, через чудові пейзажі і рухи чайок передати політ, свободу, передати все те, заради чого живе чайка на ім’я Джонатан Лівінґстон.

Афоризми та цитати Річарда Баха

•    Істина залишається істиною, навіть якщо не зрозуміла і не прийнята ніким.

•    Кожне ускладнення на твоєму шляху містить безцінний урок. Часто ми самі собі ускладнюємо життя, тому що дуже потребуємо цих уроків.

 

Це матеріал з Підручника Світова Література 8 Клас Паращич

 

Автор: evg01 от 25-08-2016, 22:31, посмотрело: 3631