Народна Освіта » Світова література » Антуан де Сент-Екзюпері — видатний французький письменник-гуманіст читати онлайн

НАРОДНА ОСВІТА

Антуан де Сент-Екзюпері — видатний французький письменник-гуманіст читати онлайн

Антуан де Сент-Екзюпері — видатний французький письменник-гуманіст

 

Ім'я, прізвище: Антуан Марі Жан-Батист Роже де Сент-Екзюпері.

Роки життя: 1900-1944 рр.

Місце народження, проживання: м. Ліон, Марсель (Франція).

Родина: старовинна дворянська сім’я.

Навчання: школа єзуїтів у Моптре, швейцарський пансіон католиків.

Паризька школа мистецтв.

Діяльність, посади: льотчик, письменник.

Сім'я: одружений, дружина Консу-ело де Сент-Екзюпері.

Нагороди: Національна книжкова премія в номінації «Документальна література», премія Феміиа, Гран-прі Французької академії в номінації «Роман».

Основні твори: «Маленький принц», «Нічний політ», «Завоювання повітря», «Планета людей» та ін.

Антуан де Сент-Екзюпері — французький письменник, відважний льотчик. Чого тільки не траплялося з ним під час польотів! Його діставали з-під уламків літака після катастрофи у Гватемалі, він падав зі скелі у Північній Африці, саджав літак на води ріки Мекон в Індокитаї, гинув від спраги в Лівійській пустелі, намагався визволити полонених товаришів із ворожого африканського племені. Про нього складали героїчні легенди, його називали лицарем неба. Але нам він відомий передусім як лицар пера. У книгах письменника-льотчика розповідається про пригоди, про мужність товаришів, про роздуми над вічними поняттями любові, дружби, вірності, сенсу життя.

Народився Антуан Марі де Сент-Екзюпері 22 червня 1900 року в Ліоні у старовинній дворянській родині. Дитинство промайнуло в замку Ля Молль. На дев’ятому році життя його разом із молодшим братом віддали учитись до колежу, який колись закінчив і батько. На початку Першої світової війни мати влаштувалася до шпиталю сестрою-жалібницею, а дітей відвезла до Швейцарії в привілейований колеж, сподіваючись, що там вони почуватимуться як удома. У колежі Антуан здобув широку гуманітарну освіту й добру підготовку в галузі природничих і точних наук.

І ось у великий світ вийшов недолугий, сором’язливий, не пристосований до самостійного життя юнак із дитячою посмішкою та без жодних ознак «аристократичної статі».

1921 року молодого графа було призвано до армії, на курси пілотів. За рік, закінчивши службу, він переселився до Парижа. Тут почав писати. Але літературна праця статків не приносила. І тоді милий паризький юнак, розчарований мрійник, який вважав себе геть безнадійним невдахою, нащадок лицаря Святого Граалю, почав служити у конторі черепичного заводу, а потім торгувати автомобілями, книгами.

Екзюпері власним коштом навчається у ветеранів війни, тепер цивільних пілотів, льотної справи. Його вчителі на той час закладали першу повітряну лінію Париж-Лондон, пізніше Тулуза-Касабланка.

А 1925 року Екзюпері став пілотом компанії «Аеросталь», що доправляла пошту на північне узбережжя Африки. Він спав на дверях, покладених на два порожні ящики, писав та їв на перекинутій бочці, читав при світлі гасової лампи. Але врешті-решт знайшов спокій, відчув себе по-справжньому щасливим. Для внутрішньої рівноваги йому були необхідні відчуття постійної небезпеки та можливість здійснити подвиг.

У Марокко він отримав звання молодшого лейтенанта.

Зазнавши першої важкої аварії, Ек-зюпері пориває з коханою дівчиною через наполегливі вимоги її батьків зректися небезпечного фаху, працює в торговельній фірмі.

 

1926    року їде працювати на поштово-повітряну лінію Тулуза-Касабланка.

1927    року очолює аеропорт в Кап-Джубі, у Північній Африці. У представленні до ордена Почесного легіону про Сент-Екзюпері було сказано: «Пілот рідкісної сміливості, чудовий майстер своєї справи». Тоді ж йому й довелося здійснити аварійне приземлення в пустелі, і саме воно стало поштовхом до написання повісті «Маленький принц».

Він був надзвичайно добрим: коли в нього водилися гроші — давав у борг навсібіч, коли ж вони закінчувалися — жив за рахунок друзів. Важкий, кумедно-незграбний, із орденом Почесного легіону та Воєнним хрестом, що криво теліпалися, у засмальцьованому кашкеті, Екзюпері був об’єктом загальної любові та піклування...

Коли його друг Гійоме розбився в Кордильєрах, він кілька днів поспіль кружляв над мертвими гірськими вершинами, пірнав аж на дно крижаних ущелин. «Лежачи в снігу, я тебе бачив, але ти мене не розгледів»,— казав потім Гійоме, котрий дивом урятувався. «Як же ти дізнався, що це я тебе шукаю?» — спитав Сент-Екзюпері. «А хто ж іще наважився б літати так низько в горах?» — відповів товариш.

Одного разу, коли відважний пілот показував карколомні трюки, фігури вищого пілотажу, машина почала розвалюватися на частини просто в повітрі.

«Мені-то кінець, але ж не падати прямо на святковий натовп»,— устиг подумати він і знайшов у собі сили та вміння дотягти літак на безпечну для людей відстань.

Восени 1932 року Екзюпері як пілот-випробувач дивом рятується від загибелі зі своїм гідропланом у бухті Сан-Рафаель. Після аварії він занурюється у стихію літератури й кіно. За його творами «Південний поштовий» і «Нічний політ» тоді саме створювали фільми. Екзюпері закріпив за собою п’ять патентів на наукові винаходи в галузі аеродинаміки.

Під час війни його не брали у військову авіацію за станом здоров’я, хоча він використав усі свої зв’язки, щоб потрапити саме

до діючої частини. Тому він погодився працювати в ескадрильї 2-33 добровольцем. «Я не люблю війну, але ніяк не можу залишатися в тилу, коли інші ризикують життям... Я хочу брати участь у цій війні в ім’я любові до людей»,— писав Екзюпері.

 

Після поразки Франції Екзюпері емігрує до Америки. Навесні 1943 року він у Алжирі.

Межею віку для діючого пілота на той час було 35 років, а Екзюпері — вже 43.

Він зазнав багатьох травм, рухи лівої руки були обмежені. Але своєю наполегливістю, силою авторитету домігся дозволу брати участь у бойових операціях. І знову він над Францією з фотокамерою. І знову аварія. Генерал дає дозвіл на п’ять вильотів — Екзюпері домагається шести, а потім — семи, восьми... «Я залишусь із товаришами до кінця. Думаю, уже недовго». 31 липня 1944 року, зробивши свій дев’ятий політ, не повернувся із завдання з острова Корсики на той час уже майор Екзюпері.

Антуан де Сент-Екзюпері був людиною надзвичайно обдарованою, яскравою, високоморальною. «Дитинство — ось величезний край, звідки приходить кожен»,— писав Екзюпері. «Звідки я родом? Я родом із мого дитинства, ніби з якоїсь країни». У його творчості, мабуть, немає жодної книги, у якій би він не згадував про своє дитинство, адже саме в ньому він дістав перші моральні уроки.

І виник у нього задум написати казку для дорослих та дітей «Маленький принц». Про що ж ця казка? Про те, як маленький хлопчик, що прилетів з іншої планети, побачив пас, людей, нашу Землю, як він зміг поділитися мудрістю навіть із дорослими, адже саме в дитинстві в людині закладається все найкраще. «Можливо, у мене покликання відкривати джерела»,— писав А. де Сент-Екзюпері, вважаючи дитинство таким невичерпним джерелом.

Маленький принц

І

Коли мав я шість років, у книжці під назвою «Билиці» — там про тропічні ліси розповідалося — побачив якось химерний

малюнок. На малюнку здоровезний удав ковтав якогось хижака. Ось копія того малюнка.

 

У книжці було написано:

«Удав ковтає свою жертву цілою, не прожовуючи. Після цього він не може й ворухнутися, спить собі півроку, аж поки перетравить їжу».

Я чимало думав про сповнене пригод життя в джунглях та й собі намалював кольоровим олівцем мій перший малюнок. Малюнок № 1. Ось що я зобразив.

 

Я показав цей твір дорослим і спитав, чи не лякає він їх.

А мені на те:

— Чого б то капелюх нас лякав?

Але ж то був не капелюх. То був удав, що проковтнув слона. Тоді я зобразив удава в розрізі, аби дорослим було зрозуміліше. їм завжди треба все тлумачити. Ось мій малюнок № 2.

 

Дорослі порадили мені ие малювати більше гаддя ні в натурі, ні в розрізі, а краще цікавитися географією, історією, математикою та граматикою. Отак і сталося, що я в шість років зрікся блискучої малярської кар’єри. Зазнавши провалу з малюнками № 1 і № 2, я геть зневірився в собі. Дорослі такі нетямовиті, а діти просто ие в змозі розжовувати їм усе.

Отож я мусив обрати собі інше ремесло, і я навчився керувати літаками. Я облетів майже цілий світ. І географія, сказати по щирості, стала мені у великій пригоді. Я умів з першого погляду одрізнити Китай од Арізони. То вельми корисно, надто як уночі з курсу зіб’єшся.

<...>

Так жив я сам-один, ие маючи нікого, з ким міг погомоніти-порадитися, аж до аварії, що спіткала мене шість років тому в Сахарі. Почав давати збої двигун мого літака. Ні механік, ні пасажири зі мною не летіли, довелося поратися самому, хоч ремонт був складний. Тут таке: або пан, або пропав. Питної води я мав ледве на тиждень.

 

Отож першого вечора я заснув на піску в пустелі за тридев’ять земель від будь-якої людської оселі. Я був ще самотніший, ніж потерпілий на плоту посеред океану.

Уявіть собі мій подив, коли на зорі мене збудив якийсь чудний голосочок.

Він сказав:

—    Прошу... намалюй мені баранця.    і

—    Га?

—    Намалюй мені баранця...

Я скочив, наче мене громом ударило. Старанно протер очі.

Пильно роззирнувся навкруг. І побачив дивовижного хлопчика, що поважно мене розглядав. Ось його найкращий портрет, якого мені пощастило згодом намалювати. Та, звісно, на моєму малюнку він далеко не такий гарний, як був насправді. Не я тут виною. Коли я мав шість років, дорослі відбили у мене охоту до того, щоб стати художником, і я тільки й навчився, що малювати удавів — у натурі та в розрізі.

 

Отож я виряченими від подиву очима дивився на цю прояву. Не забувайте, що я був за тридев’ять земель, на безлюдді. Л проте зовсім не здавалося, щоб це хлоп’я заблукало або вкрай зморилося чи вмирає з голоду, спраги або зі страху. На око годі було сказати, що це дитина, яка загубилася серед пустелі, запропастилася край світу. Нарешті до мене вернулася мова, і я сказав:

—    А... що ти тут робиш?

Та він знову попросив тихо й вельми поважно:

—    Прошу... намалюй мені баранця...

<...>

—    Ось тобі ящик. А в ньому той баранець, який тобі до вподоби.

<...>

III

Збігло чимало часу, поки я втямив, звідки він узявся. Маленький принц про все допитувався в мене, зате моїх питань, здавалося, не чув. Лише з випадково зронених слів мені помалу все стало зрозумілим. Так, побачивши мій літак уперше (я не малюватиму літака — для мене це дуже морочливо), він спитав:

—    Що то за штуковина?

—    То не штуковина. Ця річ літає. Це літак. Мій літак.

І я гордо розтлумачив йому, що вмію літати. Тоді він вигукнув:

—    Як? Ти упав з неба?

—    Авжеж,— відказав я скромно.

—    От дивина!

І маленький принц так голосно зареготав, що мені стало досадно. Я хочу, щоб моєму лихові бодай співчували. Потім він додав:

—    Отже, і ти прибув з неба. А з якої планети?

Ось де розгадка його таємничої появи тут, у пустелі!

—    То ти потрапив сюди з іншої планети? — гостро спитав я.

Та вій не відповів. Розглядаючи мого літака, він тихо хитав головою:

—    Але ж на ньому ти не міг прилетіти здалеку...

<...>

IV

Так я довідався про ще одну важливу річ: його рідна планета завбільшки десь із хату!

<...>

Я маю всі підстави думати, що планета, з якої прилетів маленький принц, астероїд В-612. Цей астероїд бачили лишень раз, 1909 року, його помітив у телескоп один астроном турецький.

<...>

Я розповів вам такі подробиці про астероїд В-612 і навіть назвав його номер усе через отих самих дорослих. Дорослі полюбляють цифри. Коли розповідаєш їм про свого нового приятеля, вони зроду не поцікавляться найістотнішим. Зроду вони не спитають: «А який у нього голос? Які ігри вій любить? Чи колекціонує метеликів?» Натомість питають: «Скільки йому літ? Скільки у нього братів? Скільки вій важить? Скільки його батько заробляє?» І потім гадають, що вже знають людину. Якщо скажеш дорослим: «Я бачив гарний будиночок цегляного кольору, на вікнах герань, а на даху голубів», вони ие можуть уявити його собі. їм треба сказати так: «Я бачив будинок на сто тисяч франків». Тоді вони вигукують: «Яка розкіш!»

<...>

V

Щодень я дізнавався щось про його планету, про те, як віп покинув її і як мандрував по світах. Він розповідав про це поступово, і то принагідно. Отак третього дня я дізнався про трагедію з баобабами.

<...>

Справді, на планеті маленького принца, як і на всіх інших планетах, росли трава і бур’ян. Отож є там добре насіння доброго, корисного зілля і погане насіння поганого зілля, бур’яну. Але насіння невидиме. Воно спить, сховане в землі, аж поки якійсь насінині заманеться прокинутись. Тоді воно потягається і спершу несміливо пускає до сонця паросток — безневинну чарівну муравочку. Якщо це редиска або рожа, хай собі здорові ростуть. А коли це якийсь бур’ян, треба його одразу, як тільки розпізнаєш пагін, виполоти з корінням. Ну, а на планеті маленького принца було жахливе насіння... Це насіння баобабів. Земля на планеті була вражена тим насінням. А баобаб — така рослина, що коли не розпізнаєш її вчасно, то вже ніколи не позбудешся. Він захарастить цілу планету. Він прониже и своїм корінням. А якщо планета дуже маленька, а баобабів забагато, вони роздеруть її па клапті.

— Є такий закон,— сказав мені згодом маленький принц.— Причепурився сам уранці, причепури гарненько і свою планету. Треба полоти баобаби зараз же, як тільки побачиш, що то ие рожі, бо молоді пагінці рож і баобабів майже однакові. Ця праця дуже нудна, але зовсім легка.

<...>

VII

<...>

—    Якщо баранець їсть кущі, то вій і квіти їсть?

—    Баранець їсть усе, що попадеться.

—    Навіть квіти з колючками?

—    Авжеж, навіть квіти з колючками.

—    Навіщо ж тоді колючки?

<...>

—    Колючки ні на що не потрібні, квіти випускають їх просто од злості!

—    О!

Відтак, трохи помовчавши, гукнув майже сердито:

—    Я тобі не вірю. Квіти такі кволі. І простодушні. І вони підбадьорюють себе. Гадають, що колючі вони страшніші...

<...>

Я знаю одну планету. Живе там такий собі червонопикий добродій. Він не понюхав ні разу жодної квітки. Зроду не глянув на зірку. Нікого ніколи не любив. Він тільки й робить, що підбиває цифри. І цілий день торочить: «Я людина поважна! Я людина поважна!» — достоту, як ти. І дметься з пихи. А насправді він не людина, він гриб.

—    Що?

—    Гриб!

<...>

VIII

<...> На планеті маленького принца завше росли звичайні прості квіти — вони мали нерясно пелюсток, місця займали мало й нікого не турбували. Вони розпускалися вранці в траві, а надвечір никли. А та квітка проклюнулась із насінини, занесеної невідомо звідки, і маленький принц викохував той пагінчик, такий неподібний до інших билинок. А що, як це якась од міна баобаба? Та кущик незабаром перестав рости, і на ньому виліз пуп’янок. Маленький принц ізроду не бачив ще таких буйних пуп’янків і відчував, що от-от станеться якесь диво. Одначе квітка, схована в своїй зеленій світличці, ще не була готова, вона все чепурилася. Старанно добирала барви. Вона виряджалася поволі, приміряючи одну по одній пелюстки. Вона не хотіла виходити скуйовджена, як самосійний мак. Вона хотіла показатись у всій своїй пишноті. Авжеж, вона була така чепурушка! Таємниче вбирання тривало багато днів. Аж от якось уранці, тільки встало сонце, квітка розпустилась.

Як дбайливо вона готувалася, стільки поралася, а нині, позіхаючи, сказала:

—    Ох! Я ледве прокинулась!.. Даруйте мені... Я ще зовсім не зачесана...

Маленький принц не тямився од захвату:

—    Яка ви гарна!

—    Правда? — тихо озвалася квітка.— І народилась я разом із сонцем...

Маленький принц, звісно, здогадався, що красуня не надто скромна, зате вона була така прегарна!

— Здається, пора снідати,— додала вона по хвилі.— Прошу, потурбуйтесь про мене...

Збентежений маленький принц розшукав поливальницю й полив квітку.

Скоро з’ясувалося, що красуня гордовита й вередлива, і маленький принц попомучився з нею. Якось, мовлячи про свої чотири колючки, вона заявила йому:

—    Хай приходять хоч тигри пазуристі — не страшно!

—    На моїй планеті тигри не водяться,— відказав маленький принц,— а потім тигри не їдять трави.

—    Я не трава,— стиха кинула квітка.

—    О, пробачте...

—    Тигрів я не боюся, зате терпіти не можу протягів. У вас немає ширми?

«Не може терпіти протягів... для рослини кепсько,— подумав маленький принц.— 3 цією квіткою морока та й годі...»

—    Увечері накрийте мене ковпаком. У вас тут надто холодпо. Дуже незатишна планета. Там, звідки я прибула...

<...>

Отож маленький принц, хоч він і любив прегарну квітку, пройнявся якоюсь недовірою. Порожні необов’язкові слова він узяв близько до серця і відчув себе нещасливим.

—    Не треба було слухати її,— довірливо мовив він мені якось.— Ніколи не треба слухати квітів. Треба просто милуватися ними і дихати їхніми пахощами. Моя квітка напахтила всю мою планету, а я не умів нею тішитися. Оті балачки про тигрячі пазурі... вони б мали зворушити мене, а я розгнівався...

А ще він признавався:

—    Тоді я ще нічого не розумів! Треба було зважати не на слова, а па діла. Вона впоювала мене своїм ароматом, ряхтіла, як сонце. То чом би я мав від неї тікати? Адже за тими її нелукавими хитрощами я мав би вгадати ніжність. Квіти-бо такі свавільні! Але я був западто молодий, щоб уміти любити.

1.    Чому Екзюпері так цінує світ дитинства?

2.    Коли і за яких обставин ми зустрічаємося з маленьким принцем?

3.    Що спричинило подорож маленького принца? Яким він постає в цей момент?

4.    Розкажіть про троянду та ії взаємини з маленьким принцем. Чи герой одразу зрозумів ії?

5.    Як маленький принц жив на своїй планеті?

6.    Як ви розумієте слова автора: «Діти, стережіться баобабів!» Чим вони так небезпечні?

7.    Яке символичне значення цього образу?

8.    Яким ви уявляєте маленького принца? Зробіть його словесний портрет.

9.    Маленький герой потрапляє у світ дорослих, і багато що йому стає незрозумілим, викликає здивування та смуток. Чому?

IX

Мені здається, що він утік з мандрівними птахами. Вранці того дня ретельно попорав свою планету.

<...>

<...> Він гадав, що ніколи більше не вернеться. Але того ранку звична праця здавалася йому такою любою. А коли востаннє полив квітку й лагодився накрити її ковпаком, йому навіть збиралося на плач.

—    Прощавайте,— мовив він квітці.

Красуня не відповіла.

—    Прощавайте,— сказав вій ще раз.

Вона кахикнула. Не від застуди.

—    Я була нерозумна,— озвалася нарешті квітка.— Даруй мені. І спробуй бути щасливим.

І ні слова докору. Маленький принц був вражений. Стояв, збентежений і знічений, з скляним ковпаком у руці. Не розумів, звідки ця погідна ніжність.

—    Авжеж, я люблю тебе,— почув він.— Моя вина, що ти цього не знав. Але це пусте. Ти був такий самий дурненький, як і я. Спробуй знайти свою долю... Облиш цей ковпак, він уже мені не потрібний.

—    А вітер...

—    Не так я вже й застуджена... Нічна прохолода піде мені на користь. Я ж квітка.

—    А звірята...

—    Слід перетерпіти, коли заведеться дві-три гусениці: я ж хочу познайомитися з метеликами. Здається, вони прегарні. Та й хто ж

мене провідуватиме? Ти-бо будеш далеко. А великих звірів я не боюся. Я теж пазуриста.

 

І простодушно показала свої чотири шпичаки. Потім додала:

—    Та не барися, це мене дратує.

Намислив іти, то йди.

Бо не хотіла, аби маленький принц бачив, як вона плаче. То була дуже гонориста квітка...

X

Найближче до планети маленького принца були астероїди 325,

326, 327, 328, 329 і 330. Спершу він вирушив туди: треба ж знайти якесь діло та й чогось навчитися.

На першім астероїді жив король. Убраний у шарлат і горностай, він сидів на престолі — дуже простому, а все ж величному.

—    А ось і підданець! — гукнув король, угледівши маленького принца.

«Звідки вій може мене знати,— подумав собі маленький принц.— Він же мене зроду не бачив!»

Вій не відав, що світ для королів дуже спрощений. Для них усі люди — підданці.

<...>

—    Мені пора,— сказав він королю.— Більше нема чого тут робити.

—    Зостанься! — мовив король, неабияк гордий з того, що в нього знайшовся підданець.— Зостанься, я призначу тебе міністром.

—    Міністром чого?

—    Ну, міністром... міністром юстиції.

—    Але ж тут нема кого судити.

<...>

—    То суди сам себе,— відказав король.— Це найважче. Себе судити набагато важче, ніж інших. Якщо ти зумієш правильно судити самого себе, то ти справді мудрий.

<...>

XI

На другій планеті жив шано люб.

—    Ага, ось і шанувальник з’явився! — гукнув він, угледівши ще здалеку маленького принца.

Адже для чваньків усі люди — то їхні шанувальники.

—    Добридень,— мовив маленький принц.— Який кумедний у вас капелюх.

—    Це для вітання,— відповів шано люб.— Щоб уклонятися, коли мене вітають. На жаль, сюди ніхто не зазирає.

—    Он як? — сказав маленький принц, нічого не второпавши.

—    Поплещи у долоні,— порадив йому шано люб.

Маленький принц заплескав у долоні. Шанолюб скинув капелюха й поштиво вклонився.

«Тут веселіше, ніж у короля»,— подумав маленький принц. І знов заплескав у долоні. А шанолюб, скидаючи свого капелюха, ще раз уклонився.

<...>

Та шанолюб не слухав. Гонористі люди глухі до всього, окрім хвали.

<...>

XII

На дальшій планеті жив п’яничка. Маленький принц пробув там зовсім недовго, а все одно його пойняла глибока журба. П’яничка мовчки сидів перед цілою батареєю пляшок — порожніх і повних.

—    Що ти тут робиш? — поцікавився маленький принц.

—    П’ю,— похмуро буркнув п’яничка.

—    Навіщо ти п’єш? — спитав маленький принц.

—    Щоб забути,— відповів п’яничка.

—    Що забути? — допитувався маленький принц; йому стало шкода п’янички.

—    Забути, що мені соромно,— признався п’яничка і похнюпив голову.

—    Чого ж тобі соромно? — спитав маленький принц; йому дуже хотілося чимось зарадити неборакові.

—    Соромно, що п’ю! — додав п’яничка й замовк остаточно.

А маленький принц, ні в сих ні в тих, пішов геть.

«Ці дорослі, безперечно, якісь дуже чудні»,— думав він дорогою.

XIII

Четверта планета належала ділкові. Цей чолов’яга був такий заклопотаний, що коли прийшов маленький принц, навіть голови не звів.

—    Добридень,— сказав маленький принц.— У вас погасла цигарка.

—    Три та два — п’ять. П’ять та сім — дванадцять. Дванадцять та три — п’ятнадцять. Добридень. П’ятнадцять та сім — двадцять два. Двадцять два та шість — двадцять вісім. Нема коли прикурити. Двадцять шість та п’ять — тридцять один. Ху! А всього виходить п’ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять один.

—    П’ятсот мільйонів чого?

<...>

Ділок зрозумів, що йому не дадуть спокою.

—    Отих маленьких штучок, що їх іноді можна бачити в повітрі.

—    Це що ж, мухи?

—    Та ні, такі дрібненькі, блискучі.

—    Бджоли?

—    Та пі. Дрібненькі золоті штучки, що викликають мрії у ледацюг. А я людина поважна. Мені мріяти нема коли.

—    A-а! Це зорі!

—    От-от, зорі.

—    П’ятсот мільйонів зірок? А що ж ти з ними робиш?

—    П’ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять одна. Я людина поважна, я люблю точність.

—    То що ж ти робиш із тими зірками?

<...>

—    Нічого. Я ними володію.

—    Володієш зірками?

<...>

—    А нащо тобі володіти зірками?

—    Щоб багатим бути.

—    А нащо бути багатим?

—    Щоб купувати ще нові зірки, якщо їх там хтось відкриє.

<...>

XIV

П’ята планета була вельми цікава. Вона виявилася з усіх найменша. На ній тільки й ставало місця, що для ліхтаря та ліхтарника. Маленький принц ніяк не міг збагнути, навіщо серед небес, на планетці, де немає ні будинків, ні жителів, потрібні ліхтар та ліхтарник. Але він подумав:

«Можливо, цей чолов’яга тут і недоречний. А проте він не такий недоречний, як король, шанолюб, ділок і п’яничка. Його праця має все ж якийсь глузд. Коли він запалює свого ліхтаря — буцімто народжується ще одна нова зірка або квітка. Коли гасить

ліхтар — буцімто присипляє зірку чи квітку. Гарна робота! Вона таки справді корисна, бо красива».

І, порівнявшись із планетою, він шанобливо привітався до ліхтарника.

—    Добридень,— мовив він.— Навіщо ти оце погасив ліхтаря?

—    Таке розпорядження,— відказав ліхтарник.— Добридень.

—    А що то за розпорядження?

—    Щоб я гасив свого ліхтаря. Добривечір.

І він знову запалив ліхтаря.

—    А нащо ти знов його засвітив?

—    Таке розпорядження,— відповів ліхтарник.

—    Не розумію,— признався маленький принц.

—    А що тут не розуміти,— сказав ліхтарник.— Розпорядження це розпорядження. Добридень.

І погасив ліхтаря.

<...>

«Цього чолов’ягу,— сказав собі маленький принц, торуючи шлях,— цього чолов’ягу зневажали б усі інші: і король, і шано-люб, і п’яничка, і ділок. А проте лише він, як на мене, не смішний. Либонь, тому, що він не думає про себе».

<...>

XV

Шоста планета була вдесятеро більша од попередньої. На ній жив дід, він писав грубезні книжки.

—    Чи ти ба! — гукнув вій, угледівши маленького принца.— Мандрівець!

Маленький принц сів на стола — звести дух. Він уже так здорожився!

—    Звідки ж ти? — спитав його старий добродій.

—    А що це за грубезна книжка? — поцікавився маленький принц.— Що ви тут робите?

—    Я географ,— мовив старий добродій.

—    А що таке географ?

—    Це вчений, котрий знає, де розташовані моря, річки, міста, гори й пустелі.

—    Як цікаво! — вигукнув маленький принц.— Оце вже справжній фах!

І він роззирпувся по планеті географа. Зроду маленький принц не бачив планети такої величної.

—    А вона дуже гарна, ваша планета. А океани тут є?

—    Цього я не можу знати,— мовив географ.

—    A-а! — протягнув маленький принц розчаровано.— А гори?

—    Цього я не можу знати,— відказав географ.

—    А міста, річки, пустелі?

—    Цього я теж не можу знати.

—    Але ж ви географ!

—    Авжеж,— сказав дід.— Я географ, а не мандрівець. Мені геть бракує мандрівців. Не географи ж ведуть облік міст, річок, гір, морів, океанів і пустель. Географ — особа надто поважна, щоб вештатися світами. Він не виходить зі свого кабінету. Але він приймає у себе мандрівців. Розпитує їх, записує їхні розповіді. І якщо розповіді когось із них географа зацікавлять, то вій з’ясовує, чи порядна людина той мандрівець.

—    А навіщо?

—    Бо коли мандрівець набреше, в підручниках з географії буде лише плутанина. <...>

<...>

—    Куди ви порадите мені вирушити?

—    Одвідай планету Земля,— відказав географ.— Вона має добру славу.

<...>

1.    Яке враження справив на маленького принца король? Яку рису характеру уособлює цей персонаж?

2.    Що здивувало хлопчика у словах честолюбця?

3.    Чому маленький принц розчарувався після розмови з географом? Які риси характеру є головними в образі географа?

4.    Які планети відвідав маленький принц, які висновки зробив про дорослих?

5.    Хто здався йому найприємнішим і чому?

XVI

Отож сьома планета була Земля.

Земля — планета неабияка! На ній сто одинадцять королів (не поминаючи, звісно, і муринських), сім тисяч географів, дев’ять тисяч ділків, сім з половиною мільйонів п’яничок, триста одинадцять мільйонів шанолюбців, себто десь із два мільярди дорослих. <...>

XX

Довго простував маленький принц пісками, скелями й снігами і набрів зрештою на дорогу. А всі дороги провадять до людей.

—    Добридень,— промовив він.

Перед ним був садок, повний квітучих рож.

—    Добридень,— відгукнулися рожі.

Маленький принц поглянув на них. Усі вони скидалися на його квітку.

—    Хто ви? — спитав він, вражений.

—    Ми — рожі,— відказали квіти.

—    Он як... — сказав маленький принц.

І почувся дуже нещасливим. Його квітка запевняла його, що вона на всьому світі одна така. Л ось тут буяло п’ять тисяч таких самих квіток, лише в одному саду!

<...>

Він упав на траву й заплакав.

XX/

Отоді-то й показався лис.

—    Добридень,— мовив лис.

—    Добридень,— звичайненько відказав маленький принц і озирнувся, та нікого не побачив.

—    Осьдечки я,— озвався голос,— під яблунею.

—    Хто ти? — спитав маленький принц.— Ти такий гарний!

—    Я лис,— відповів той.

—    Пограйся зі мною,— попрохав маленький принц.— Мені так журно...

—    Я не можу з тобою гратися,— мовив лис.— Я не приручений.

—    О, даруй,— сказав маленький принц. Але подумав і додав:

—    А що означає — приручати?

<...>

—    Це поняття давно забуте,— мовив лис.— Воно означає: прихилити до себе...

—    Прихилити до себе?

—    Авжеж,— мовив лис.— Ти для мене поки що лише маленький хлопчик, достоту такий, як сто тисяч інших. І ти мені не потрібний. І я тобі теж не потрібний. Я для тебе всього тільки лис, достоту, як сто тисяч інших лисів. Та як ти мене приручиш, ми станемо потрібні одне одному. Ти будеш для мене єдиний па цілім світі. І я буду для тебе єдиний на цілім світі...

—    Я вже трошки розумію,— проказав маленький принц.— Є одна рожа... мабуть, вона мене приручила...

<...>

—    <...> Але як ти мене приручиш, моє життя буде ніби сонцем осяяне. Я знатиму твою ходу й розрізнятиму її серед усіх інших. Почувши чиїсь кроки, я ховаюся в нору. Зате твоя хода, як музика, викличе мене з пори. <...>

Лис замовк і довго глядів на маленького принца. А потім попросив знову:

—    Будь ласка... приручи мене!

—    Я б радо,— відмовив маленький принц,— але в мене обмаль часу. Мені ще треба знайти приятелів і узнати багато всяких речей.

—    Узнати можна лише те, що приручиш,— мовив лис.— Людям уже бракує часу щось узнавати. Вони купують готові речі в торгівців. Але ж немає таких торгівців, що продавали б приятелів, і тим-то люди не мають приятелів. Як хочеш мати приятеля — приручи мене!

—    А що для цього треба зробити? — спитав маленький принц.

—    Треба бути дуже терплячим,— відказав лис. <...>

<...>

І маленький принц вернувся до лиса.

—    Прощавай... — мовив він.

—    Прощавай,— відповів лис.— Ось моя таємниця. Вона дуже проста: лише серце добре бачить. Найголовнішого не побачиш очима.

<...>

—    <...> Ти назавжди береш на себе відповідальність за тих, кого приручив. Ти відповідаєш за свою рожу.

<...>

XXIV

<...>

—    0,— сказав я маленькому принцові,— твої розповіді дуже цікаві, але я ще не полагодив свого літака, мені нема чого пити, і я теж був би щасливий, аби міг просто піти до криниці!

<...>

—    Мені теле хочеться пити... пошукаємо колодязя...

Я втомлено розвів руками: це безглуздя — шукати навмання в безкраїй пустелі колодязя. І все ж ми рушили в дорогу.

<...>

Так я йшов — і на світанні побачив колодязь.

XXVI

<...>

—    Хлопче, я хочу ще почути, як ти смієшся...

Але він сказав:

—    Сьогодні вночі минає рік. Моя зірка саме над тим місцем, де я упав рік тому...

—    Слухай, хлопче, адже вся ця історія з гадюкою, з побаченням і з зіркою — це просто лихий сон, еге ж?

Але він не відповів. Сказав лише:

—    Найголовнішого не побачиш очима...

<...>

—    У кожної людини свої зорі. Для одних, тих, хто подорожує, вони дороговказ. Для інших це просто маленькі вогники. Для вчених зірки — наукова загадка. Для мого ділка вопи золоті. Але всі ці зорі німі. А ти матимеш такі зірки, яких більше ні в кого немає...

—    Як це розуміти?

—    Я житиму на одній із зірок, я там сміятимусь, і коли ти подивишся вночі на небо, це буде так, наче всі зорі сміються. Ти матимеш зорі, що вміють сміятися!

<...>

XXVII

І от збігло вже шість років... Я ще нікому не розповідав цієї історії. Коли я повернувся, товариші були раді, що знову бачать мене живого й здорового. <...>

<...>

<...> А ночами я люблю слухати зорі. Немов п’ятсот мільйонів дзвіночків...

<...>

<...> Якщо вам доведеться проїздити тут, благаю вас, не поспішайте, забаріться трохи якраз під цією зіркою! І якщо до вас підійде золоточубий малий хлопчик, який сміється і пе відповідає на ваші питання, ви одразу здогадаєтесь, хто це такий. Тоді — будь ласка — розвійте мою журу, мерщій напишіть мені, що вій вернувся.

(Переклад А. Перепаді)

1.    Із якими почуттями маленький принц залишав планети? Чому йому було там так самотньо, незатишно?

2.    Якою маленький принц побачив нашу Землю? Які почуття виникають у нього? Що його найбільше вразило?

3.    А хто приходить на допомогу принцові на Землі? Чому саме він?

4.    Які мудрі таємниці подарував лис маленькому прибульці?

5.    Які істини відкрив для льотчика маленький принц?

6.    Змалюйте портрет маленького принца за описом у творі.

7.    Схарактеризуйте троянду. Чому маленький принц кидає свою підопічну, хоча вона йому подобається, рятує його від самотності; він за нею охоче доглядає, виконує всі її забаганки?

8.    Як допомогти маленькому принцові? Спробуймо змінити його уявлення про мешканців планети Землі.

9.    Як, на думку письменника, удосконалити світ, як зробити шляхетнішою людську душу?

10.    Чому маленький принц з’явився саме поруч із героєм-оповідачем?

11.    Чому маленький принц без імені?

12.    Цей твір був написаний Сент-Екзюпері в роки жорстоких битв Другої світової війни. Невже військового льотчика не непокоїла навколишня дійсність? Чому з-під його пера виходить саме казка?

13.    Як ви думаєте, на читачів якого віку розрахована ця казка-притча?

1.    Як ви ставитеся до твердження героя-оповідача «Дорослі ніколи нічого не розуміють самі, а діти дуже стомлюються весь час пояснювати й тлумачити їм»?

2.    Чого не вистачало героєві-оповідачеві в житті?

3.    Чим вражений пілот (він же герой-оповідач), розмовляючи з маленьким гостем?

4.    Охарактеризуйте героїв твору, обґрунтувавши свої твердження.

5.    Визначте, що з прочитаного реальне, а що — фантастичне.

Антуан де Сент-Екзюпері розповідає казку від першої особи, і це не випадково. Багато деталей з того, що ми знаємо про героя, який зустрів маленького принца, автобіографічні. Авторська позиція збігається з позицією оповідача.

Ця повість-казка — своєрідна заповідь мудрої людини нам, що залишилися на цій неідеальній планеті. Та чи казка це? Пригадаймо пустелю, у якій льотчик, що зазнав аварії, зустрічає маленького принца. У будь-якій екстремальній ситуації перед людиною, трапляється, проходить усе її життя. Пригадується хороше, але частіше — те, де і коли ти виявив боягузтво, нечестиість, непорядність. Людина раптом прозріває й усвідомлює щось таке, що недооцінювала або на що не звертала уваги протягом усього життя, і тому з ії вуст у ці моменти істини й прозріння виривається мольба: «Господи! Відведи лихо, і я стану кращою, благороднішою і великодушнішою! •>

Екзюпері стверджує, що нічого не може завадити дружбі людини з людиною, окрім самої людини. Усі хочуть, щоб їх приручили. Лис скрадливо й наполегливо просить про це маленького принца.

навіть учить його ніжності й поступовості, вірності й наполегливості. І принцові, і лисові ця дружба дуже потрібна — хлопчикові навіть більше, адже саме лис навчив його любити. Навчив того, що «любов ие може бути абстрактною, любов завжди конкретна», і пояснив це (йому й читачам) па прикладі любові самого маленького принца до троянди. Коли принц побачив багато троянд на землі, йому здалося, що жодна з них не може дорівнятися до його троянди, хай та була вередливою й примхливою, капризувала й спере-чалася, навіть ображала його, котрий и виростив. Вона була його трояндою, він знав усі її звички, її печалі й радості. Своєю любов’ю він зробив її неповторною, прекрасною, єдиною. Усе це маленький принц зрозумів завдяки спілкуванню з лисом і дружбі з ним. Зрозумів — і засумував за своєю трояндою, і захотів повернутися до неї, щоб більше ніколи її не залишати: він-бо за неї відповідає!

За кожним словом тут — прихований зміст, зашифрована мудрість, символіка.

Художні особливості повісті-казки Антуана де Сент-Екзюпері

•    Твір починається й завершується зустріччю льотчика (автора-оповідача) з маленьким принцом.

•    Оповідь побудована у вигляді подорожі.

•    Багато афоризмів, мудрих висловлювань.

•    Казкові елементи.

•    Мова образна, багата на художні засоби.

Вікторина «Чи уважні ви читачі?»

1.    Хто автор твору про маленького принца та з якої він країни?

2.    Як називається жанр твору про маленького принца?

3.    Як називалася планета, на якій жив маленький принц?

4.    Що найбільше загрожувало планеті маленького принца?

5.    До кого з мешканців відвіданих ним планет маленький принц ставився найбільш прихильно?

6.    Міністром якої галузі пропонував стати маленькому принцові король?

7.    Що хотів заховати до себе в сейф ділок, із яким зустрівся на одній із планет маленький принц?

8.    Хто з мешканців планет викликав жалість та огиду в маленького принца?

9.    Хто з мешканців планет порадив маленькому принцові відвідати Землю, нагадав про покинуту ним троянду?

10.    Мешканець планети, який просив маленького принца поаплодувати йому, уособлює рису характеру...

11.    Хто часто ображав маленького принца своїми примхами та висловлюваннями?

12.    У яке місце на Землі прилетів маленький принц?

З’ясуйте значення образів-символів у повісті-казці:

Маленький принц — ... .

Баобаби — ... .

Троянда — ... .

Зорі — ... .

 

Маленький принц і його самотня планета з’явилися в дніпропетровському парку імені Лазаря Глоби 2002 року (скульптор В. Наконечний). Є пам’ятник героєві і в Києві.

2003 року перший супутник астероїда «45 Eugenia» був названий «Маленький принц».

Твір «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері перекладено 100 мовами світу. Навіть книги про Гаррі Поттера не відібрали у «Маленького принца» третє місце з продажу у світі.

Українські переклади творів Сент-Екзюпері здійснили Анатоль Перепадя,

Петро Таращук.

Скарбничка золотих висловів Казка-притча «Маленький принц» сповнена безліччю мудрих висловів.

•    Людина відповідає за тих, кого вона приручила.

•    Є таке тверде правило: встав уранці, умився, привів себе в порядок — і одразу ж приведи в порядок свою планету.

•    Ось мій секрет, він дуже простий: пильне саме лише серце. Найголовнішого очима не побачиш.

•    Це дуже сумно, коли забувають друзів. Не у всякого був друг.

•    Себе судити набагато важче, ніж інших. Якщо ти зумієш правильно судити себе, то ти справді мудрий.

 

Це матеріал з Підручника Світова Література 8 Клас Паращич

 

Автор: evg01 от 25-08-2016, 22:31, посмотрело: 1628