Народна Освіта » Світова література » Міґель де Сервантес Сааведра: шлях пізнання життя й людей читати онлайн

НАРОДНА ОСВІТА

Міґель де Сервантес Сааведра: шлях пізнання життя й людей читати онлайн

Міґель де Сервантес Сааведра: шлях пізнання життя й людей

 

Ім'я: Міґель де Сервантес Сааведра. Роки життя: 1547-1616 рр.

Місце народження: м. Алькала-де-Енарес, Іспанія.

Родина: батько — Родріґо де Сервантес, хірург; мати — Леонор де Корті-нас; у Міґеля було троє братів і троє сестер.

Освіта: навчався у школі єзуїтів. Заняття, посади: новеліст, романіст, поет, драматург.

Основні твори: «Премудрий гідаль-го Дон Кіхот з Ламанчі».

«Свобода... — це одна з найцінніших щедрот, яку Небо дарує людям — із нею не можуть зрівнятися жодні скарби», — так може написати тільки людина, яка особисто пережила всю гіркоту неволі. У житті видатного іспанського письменника Міґеля де Сервантеса Сааведри було багато всього — бідність, війна, тяжке поранення, полон, навіть в’язниця. Але були й залишаються щасливі плоди письменницького таланту, творчої уяви, книжної та життєвої мудрості. Найвідоміший твір митця про Дон Кіхота за кількістю мов, якими його було перекладено, поступається тільки Біблії. У світі існує безліч відзнак у галузі художньої літератури. Але премію Сервантеса називають Нобелівською премією іспаномовних країн, і вручають її на батьківщині Севантеса, у містечку Алькала-де-Енарес, що неподалік Мадрида. Лауреат цієї відзнаки традиційно два дні безперервно читає геніальний роман великого іспанця. І читають його твір усі — від короля до звичайного школяра.

Майбутній письменник Міґель Сервантес де Сааведра народився в знатній, але збіднілій родині в містечку Алькала-де-Енарес. Сталося це, скоріш за все, 29 вересня 1547 року, у день святого Міґеля, а хрестили його 9 жовтня. Через нестатки сім’ї доводилося часто переїжджати в пошуках роботи. І все ж Міґель здобув досить пристойну освіту, можливо, у школі єзуїтів. Юнаком він вступив на службу до посла Папи Римського, а потім разом із ним поїхав із Мадрида до Рима. Далі він став військовослужбовцем іспанської армії і служив у полку, що дислокувався в Італи. П’ять років Сервантес

 

знайомився із багатющою культурою Італії, її суспільним устроєм. Йому навіть довелося взяти участь у знаменитій морській битві під Лепаито, яка закінчилася для нього трагічно — він позбувся руки. Вийшовши через рік із госпіталя, Міґель продовжив військову службу.

Корабель, на якому Міґель разом зі своїм братом Родріґо плив з Неаполя до Іспаїйї, захопили пірати. Молодих людей продали в рабство до Алжиру. Від тяжких покарань та смерті Сервантеса врятувала наявність рекомендаційних листів до короля. Полонителі Сервантеса вважали, що він є дуже важливою персоною і вони можуть отримати за нього гарний викуп, наприклад п’ятсот золотих ескудо (величезна сума!).

Через підлі зради чотири спроби втекти закінчилися для Сервантеса невдачею, і тільки за п’ять років потому християнські місіонери викупили його за гроші родичів та додані особисто ним. У цей період виявилися найкращі людські риси Сервантеса — його доброта, милосердя та чесність: коли у матері не вистачило грошей на викуп обох синів, Міґель зажадав, щоб першим відпустили брата. Організувавши втечу для багатьох полонених, яка, втім, була неуспішною, Міґель узяв усю провину на себе й зазнав най-жорстокішого покарання та знущань.

 

Бурхливе, сповнене небезпек життя змінилося на монотонну чиновницьку службу, постійний пошук засобів до існування. Душевним порятунком стала літературна творчість. Перший твір «Галатея» і тридцять п’єс не справили враження на публіку. Письменник переїжджає до Севільї і наймається па службу комісаром із продовольчих заготівель. Вів справи він не дуже старанно, тому йому тричі довелося відсидіти у в’язниці.

Вийшовши у відставку, Сервантес повністю поринає в улюблену літературну творчість, і цього разу небезуспішно. 1605 року побачила світ перша частина його роману «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі», який, хоч і був пародією на рицарські романи, став справжньою енциклопедією життя Іспанії XVII століття, літературним твором, сповненим глибокого філософського і соціального змісту. Ім’я ж головного героя цього твору стало загальним. Перше видання й чотири наступних в Іспанії та за кордоном (у перекладах багатьма мовами) розійшлися за кілька тижнів. Проте матеріальне становище автора не покращилося, навпаки: вороже ставлення до нього посилилося, що виразилося в глузуваннях, наклепах, переслідуваннях.

Другу частину роману було створено лише за 10 років, натомість у цей час вийшла друком ціла низка творів Сервантеса, які додали йому ще більшої письменницької слави. Незважаючи на це, письменник залишався бідним, жив у мадридському районі для малозабезпечених, а наприкінці життя він, як і вся його родина, постригся в монахи. Міґель Сервантес пішов із життя того ж 1616 року, що й Шекспір.

«Десь на небесах Сервантес, творець «Дон Кіхота», із сумною посмішкою чекає того, хто народиться, щоб зрозуміти його»,— писав трохи іронізуючи, відомий іспанський філософ XX століття Хосе Ортеґа-і-Ґассет. Глибину й значення цього твору можна збагнути не одразу, але так буде завжди, поки існуватиме у світі «донкіхотство» та «вітряні млини», добро і зло, мрія і дійсність. Роман був задуманий як пародія на середньовічні рицарські романи. У творі 660 персонажів. У центрі роману — подорож гідальго Дон Кіхота разом зі зброєносцем Санчо Пансою Іспанією XVI століття.

Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі

<...>

РОЗДІЛ І, де оповідається, хто такий був преславний гідальго Дон Кіхот з Ламанчі та як він жив В однім селі у Ламанчі — а в якому саме, не скажу — жив собі не з-так давно гідальго, з тих, що то мають лише списа на ратищі, старосвітського щита, худу шкапину та хорта-бігуна. Душенина на щодень (частіше яловичина, ніж баранина), на вечерю здебільшого салатка м’ясна, суботами «бите-різане» (тобто яєшня з салом), п’ятницями сочевиця, неділями ще якесь голуб’ятко на додачу,— все це поглинало три чверті його прибутків. Решта йшла на камізелю з дорогої саєти, оксамитні штани й пантофлі про свято; про будень малась одежа з сукна домашнього роблива — і то незгірша. Була у нього в домі клюшниця років за сорок і небога, що й двадцяти ще не мала, та ще хлопець-челядииець про польову й надвірню роботу — чи коня сідлати, чи ножицями садівницькими орудувати. Літ нашому гідальгові до п’ятдесятка добиралося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не за-сипляв і дуже кохався в полюванні. На прізвище йому було, кажуть, Кіготь чи Віхоть (про се, бачите, одні автори пишуть так, а другі інак), хоча в нас є певні підстави гадати, що насправді він звався Кикоть. Проте для нашої повісті воно байдуже — аби ми тільки, оповідаючи, од правди ані руш не одбігали.

Так от, щоб ви знали, гідальго той гулящого часу — тобто замалим не цілий рік — водно читав рицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання.

І так він до того діла прилюбився та присмоктався, що не один морг орної землі продав, аби книжок рицарських до читання собі накупити: де, було, яку зуздрить, так ізразу й тягне додому. Та найбільше, либонь, припали йому ті до смаку, що їх скомпонував

славнозвісний Фелісіян де Сільва: його проза здавалась нашому гідальгові блискучою, його напушисті речення — правдивими перлами, особливо ж освідчення любовні та виклики на герць, де писалось, приміром, таке: «Ваша безпричинна жорстокість причинилась до того, що я став мов причинний і не без причини мушу нарікати на вашу злочинну ліпоту». Або ще:

 

«Високі небеса, що посполу з зірками божественно утверджують вашу божественність, заслужено надають вам заслуг, яких заслуговує ваша небесна душа».

Бідний кавальєро, читаючи такії речі, аж у голову заходив, ночі не спав, щоб тільки додуматися та доглупатися, в чому їх сила, а воно хоч би сам Арістотель із домовини встав, то навряд би чого дорозумівся. <...>

<...>

І так наш гідальго у те читання вкинувся, що знай читав, як день, так ніч, од рання до смеркання, а од смеркання знов до рання, і з того недосипу та з того перечиту мозок його до решти висох — із-сунувся бідаха з глузду. Його уява переповнилась різними химерами, вичитаними з тих книжок: чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зітханнями та коханнями, розлуками та муками і всякими такими штуками. Всі ті несосвітенні вигадки так убились йому в тямку, що він мав їх за щирісіньку правду. <...>

Збожеволів він отак до послідку, і вроїлася йому в голову ди-вочна думка, яка жодному шаленцеві доти на ум не спливала: що йому випадає, мовляв, і подобає, собі на славу, а рідному краєві на пожиток, статися мандрованим рицарем, блукати світами кінно і оружно, шукати пригод і робити все те, що робили, як він читав, мандровані рицарі,— тобто поборювати всілякого роду кривди, наражатися на різні біди й небезпеки, щоб, перебувши їх і подолавши, окрити ймення своє несмертельною славою. <...>

Поперед усього вичистив прапрадідну збрую, що вже бозна відколи занедбана в кутку валялася і добре іржею та цвілизною взялася. Вичистив, ви лагодив, як міг, аж бачить — щерб у ній великий: заборола бракує, є самий тільки шишак. Однак же хитро зумів тому лихові зарадити: вирізав з картону такий ніби начілок, примостив до шишака — от тобі й шолом зуповний. Щоправда, як добув меча, щоб перевірити, чи кріпкий той шолом, чи витримає в разі чого удар, та рубонув раз і вдруге, то одним махом знівечив

усе, над чим цілий тиждень морочився. А що легкість, із якою шолом на шмаття обернувся, була йому не до смаку, він вирішив забезпечити себе перед таким випадком і переробив його, вправивши всередину кілька залізних обручиків. Він лишився задоволений тією міцнотою, хоч і не хотів її більше на пробу ставити, і вважав, що має тепер знакомитого шолома.

Тоді огледів свою шкапу і, хоч вона в нього була куксовата й мала більше всякої ґанджі, ніж горезвісна Гонеллииа коняка, що, кажуть, tantum pellis et ossa fuit, визнав, що ні Олександрів Буцефал, ані Сідів Баб’єка його коневі не рівня. Чотири дні над тим думав, як його назвати — бо де ж видано, щоб кінь такого зацного рицаря, та ще такий сам собою гарний, не мав якогось голосного імені? <...> І назвав нарешті Росинантом, себто Перепіканою. <...>

Назвавши так собі до любості вірного свого коня, став наш гі-дальго думати-гадати, яке б уже самому собі ймення прибрати, і те думання взяло в нього вже не чотири дні, а цілих вісім. Кінець кінцем він нарік себе Дон Кіхотом; <...> наш завзятий рицар поклав теж додати до свого імені назву отчизни своєї і величатися Дон Кіхотом з Ламанчі <...> тепер лише за одним діло стало — знайти собі даму до закохання, бо мандрований рицар без любові — то все одно, що дерево без листу й овочу або тіло без душі.

<...>

О, як же радів наш добрий кавальєро, <...> знайшовши нарешті ту, кого мав назвати своєю дамою! То була, як гадають, проста собі дівчина з сусіднього села, хороша на вроду, що він у неї був деякий час закоханий, хоч вона, здається, про те не знала й не дбала. Звали її Альдонса Лоренсо. Вона ж то й видалась йому гідною носити титул володарки його думок. Вишукуючи таке ім’я, щоб і на и власне було схоже, і личило принцесі чи якійсь пани високого коліна, він назвав її Дульсінеєю Тобоською (бо родом була з Тобо-са). Це ім’я здавалось йому доброзвучним, витворним і значливим, до пари тим, що вігі приклав уже собі й коневі своєму.

<...>

1.    Які факти з біографії Сервантеса вас вразили?

2.    Чому М. Сервантес змушений був удатися до самоосвіти?

3.    Як читачі сприйняли роман «Дон Кіхот»?

4.    Чому лише через десять років з’являється II частина роману «Дон Кіхот»?

5.    З якою метою М. Сервантес узявся за написання антири-царського роману?

6.    Опишіть зовнішність головного героя, рід його занять та уподобання.

7.    Що, на ваш погляд, серйозне, а що подано в іронічно-пародійному плані?

8.    Автор наводить уривок із традиційного рицарського роману. Що можна сказати про його мову, стиль?

РОЗДІЛ IV. Що приключилось нашому рицареві по виїзді з корчми

 

Саме на світ почало благословлятись, як Дон Кіхот виїхав із корчми вже зуповним рицарем, і такий же був радий, та веселий, та втішний, так у ньому серце грало, що на Росинантові аж попруги тріщали. Та тут спали йому на пам’ять корчмареві поради за припас, що то в дорозі може знадобитися, особливо за гроші та за сорочки, і він вирішив з’їздити по те добро додому та за одним ходом і зброєносця собі поєднати; був там у нього на призиачці селянин один, його сусіда, чоловік багатий на діти, а бідний на достаток, та до джуруваиня і геть-то придатний. От і завернув він Росинанта до свого села, а той, ніби зачувши вже рідну стайню, так щиро з копита рвонув, що ледве землі торкався.

Проїхав отак трохи, аж чує — з правої руки, з гущавини лісової, щось ніби квилить-проквиляє, тихо так та жалібно. Скоро почув, промовив:

—    Хвала пебові святому за ласку, що мені так хутко посилає, аби міг я повинність мою рицарську справити і плодів моїх добрих намірів зажити! Не сумніваюся, що то стогне якийсь безталанник чи, може, безталанниця, що потребують помочі моєї та опіки.

Смикнув за повіддя та й погнав Росинанта туди, звідки те квиління чулося. Ледве в залісок уїхав, дивиться, аж там до одного дуба кобила прив’язана, а до другого — хлопець років п’ятнадцяти, до пояса заголений. Отож він і стогнав, та й було чого, бо тут же стояв якийсь здоровий дядько й що є сили затинав його батогом, примовляючи за кожним разом:

—    А будеш мені дивитися! А будеш мені кричати! А хлопець лебедів:

—    Ой, не буду більше, дядьку, їй же Богу святому, не буду, а худібки так уже пильнуватиму, що й на хвильку з ока не спущу!

Побачивши Дон Кіхот, що тут діється, гримнув на дядька грізним голосом:

—    Нечемний рицарю, не годиться знущатись отак над безборонним! Сідай на коня, бери свого списа,— а треба сказати, що до того дуба, де стояла кобила на припоні, ратище було прихилене,— я кажу тобі, що так, як ти, чинять лише страхополохи!

Побачивши таку фігуру, всю в зброю закуту, що потрясала списом над самим його обличчям, дядько аж помертвів увесь і од-казав лагод ком:

—    Пане рицарю, хлопець, що я отеє караю, то мій наймит, вівці в мене пасе в цих урочищах, і такий же він, щоб ви знали, не-гляд: щодня мушу якоїсь ягнички недолічитись. А як почну його за те недбальство чи, може, й шахрайство карати, то він каже, що я скупар і пеню на його волочу, аби заслуженини не платити. Бреше, побий мене Боже, що бреше!

—    Як ти смієш, хамлюго, казати при мені, що він бреше! — гукнув Дон Кіхот.— Присягаю на сонце святе, що над нами світить, так і прошию тебе наскрізь оцим-о списом! Заплати йому без жодної відмовки, а ні, то Богом живим божуся, на місці трупом тебе покладу! Зараз же одв’яжи його!

Селянин похнюпився і мовчки одв’язав свого наймита; тоді Дон Кіхот спитався в хлопця, за скільки йому господар завину-ватив. Той одказав, що за дев’ять місяців, по сім реалів місячно. Дон Кіхот обрахував, що разом хлопцеві належить шістдесят і три реали, і наказав господареві, щоб він негайно калиткою брязнув, коли йому життя миле. Переляканий дядько вимовлявся, що неспромога його, та він же стільки й не винен, от хоч би й забожитись (а побожитись таки не наважився): треба одлічити за три пари черевиків, що хлопцеві справив, та ще реала за те, що двічі кров йому з руки кидав, як був занедужав.

— Може, воно й так,— сказав Дон Кіхот,— а от ти допіру од-шмагав його безневинно, то він уже, виходить, сквитував і за обув’я, і за кровопуск. Нехай він подер шкуру на тих черевиках, що ти справив, так ти ж за те на ньому шкуру подер; нехай ци-люрник кинув йому кров, коли він хворий лежав, так ти ж пустив йому тепер юшку, як він зовсім здоровий був. От воно й виходить, що за се нічого вивертати не треба.

—    Так горе ж моє, пане рицарю, що я грошей при собі не маю,— бідкався дядько,— нехай Андрес іде зо мною, і дома я заплачу йому геть-чисто все, до останнього шеляга.

—    Щоб я оце та пішов до нього? — закричав хлопець.— Ніколи в світі! Нехай йому абищо! Ні, папочку, ані за які гроші! Як

піду, то вій же з мене всю шкуру спустить, як зі святого Бартоломея!

 

—    Не спустить,— заперечив Дон Кі-хот,— раз я йому наказав, то мусить чинити мою волю. Хай тільки заприсягнеться тим рицарським законом, до якого належить, то пущу його з душею, і він тобі напевне всю заслуженину заплатить.

—    Що-бо ви, пане, говорите! — мовив хлопець.— Господар мій не належить до жодного рицарського закону. Се ж Хуан Лантух, багатій із села Кінтанара.

—    То нічого,— сказав Дон Кіхот,— і Лантухи можуть бути рицарями; не родом чоловік славен, а робом.

—    Воно-то так,— погодився Андрес,— та яким же робом оце мій господар робить, що кривавицю мою заїдає?

—    Та-бо не заїдаю, голубе Андресику,— обізвався дядько,— ходи лишень, будь ласкав, зо мною. Присягаю на всі рицарські закони, які тільки є на світі, що сплачу тобі до останнього реала, з дорогою душею!

—    Можна й без дорогої душі, лиши її собі,— сказав Дон Кіхот,— буде з мене, як ти йому виновате оддаси. Тільки гляди мені: як не встоїшся у слові, то клянусь тією самою клятьбою, що вернусь і покараю тебе — хоч би ти і ящіркою звивався, од мене ніде не сховаєшся. Як же хочеш знати, хто се тобі розказує, щоб тим ревніше роз-каз той учинити, то знай: я — завзятий Дон Кіхот з Ламанчі, відомстите ль за всяку кривду і сваволю. А тепер бувай .здоров і пам’ятай під загрозою грізної кари, що ти пообіцяв і на чому заприсягнувся.

Сеє сказавши, стиснув Росинанта острогами — і тільки смуга за ним лягла. Селянин провів його очима і, як він уже скрився за деревами, повернувся до наймита свого Андреса і сказав:

—    А ходи-но сюди, небоже! Зараз я вчиню волю сього відом-стителя і заплачу тобі все, що винен.

—    Бігме,— сказав Андрес,— добре, дядьку, зробите, як учините волю сього зацного рицаря, подовж йому. Боже, віку без ліку, що він такий хоробрий і справедливий. Бо як не заплатите, то побачите, що вернеться і покарає вас, на Рока святого.

—    Ти кажеш бігме, і я кажу бігме,— промовив господар.— Та я ж тебе так люблю, що хочу тобі ще більше завинити, щоб потім більше заплатити.

Тут він порвав хлопця за руку і, знову його до дуба прив’язавши, такого дав перегону, що бідаха мало душі не пустився.

—    А тепер,— каже,— Аидресику мій пишний, клич того відом-стителя за всяку кривду, побачимо, як вій за сюю відомстить... Та я ще й не знаю, чи се вже твоїй кривді кінець, бо мені кортить таки спустити з тебе всю шкуру, недарма ти того й боявся.

Але врешті він одв’язав-таки хлопця і дав йому волю суддю того справедливого шукати,— нехай, мовляв, вертається і виконує заповіданий вирок. Андрес пішов із важким серцем, присяг-нувшись одшукати завзятого Дон Кіхота з Ламанчі й розповісти йому геть-чисто все; доведеться тоді господарю всемеро заплатити. Тим часом мусив, сердега, сльози ковтати, а господар справляв собі смішки.

Завзятий же гідальго Дон Кіхот, оборонивши в такий спосіб покривдженого, був вельми задоволений, що так славно й щасливо розпочав своє рицарювання. Радий та веселий їхав він до свого села і промовляв півголосом:

—    Воістину можеш ти ймеиуватися найщасливішою з усіх ко-біт, живущих на землі, о, над усіма вродливицями вродливице, Дульсінеє Тобоська! Доля-бо судила, щоб вірним твоїм слугою і виконавцем усіх твоїх бажань і велінь став такий славний і завзятий рицар, як Дон Кіхот з Ламанчі, що, діставши, як відомо, лише

 

вчора висвяту, сьогодні вже помстився за найстрашнішу кривду й образу, вчинену свавіллям та беззаконням, сьогодні вже вирвав бича з руки немилосердного ворога, що безневинно катував сього ніжнотілого отрока!

<...> Уїхавши так милі зо дві, побачив Дон Кіхот чималу громаду людей: були то, як згодом з’ясувалося, толед-ські купці, що правилися до Мурсії, аби там шовку накупити. їх було шестеро, всі під парасолями, а з ними ще четверо служебників верхами та троє погоничів, що йшли за мулами пішо. Ледве їх угледівши, уявив собі наш гідальго, що се вже йому друга пригода лупається, і, намагаючись у всьому наслідувати вичитані в романах події, вирішив ще одного рицарського подвигу доконати. Тож осадився міцніше в стременах, наставив списа, щита до грудей притулив та й став серед шляху гордо й пишно, чекаючи, поки ті мандровані рицарі (купці тобто) до нього наблизяться. Як же під’їхали так, що вже було добре видно й чути, Дои Кіхот, дивлячись козирем, гуконув на весь голос:

—    Ані кроку далі! Стійте всі, аж поки не визнаєте, що в цілому світі немає красуні над володарку Ламанчі, незрівнянну Дульсінею Тобоську!

 

Почувши таку річ і побачивши чудернацьку постать речника, купці спинились: і з мови, і з виду дорозумілись вони, що то якийсь божевільний. Та їм кортіло довідатись, чого се він вимагає од них такого визнання. От один купець, чоловік дотепний і гострий на язик, і каже:

—    Пане рицарю, ми зовсім не знаємо тієї шановної дами, про яку ви говорите. Покажіть же її нам, і, якщо вона справді така гарна, як ви кажете, то ми без жодного примусу, по вольній волі визнаємо те, чого ви од нас жадаєте.

—    Якби я вам її показав,— заперечив Дон Кіхот,— то невеликою було б із вашого боку заслугою засвідчити очевидну істину. Вся сила в тому, щоб ви, не бачивши, повірили, визнали, ствердили, і присягли того боронити. Як же сього не вчините, ставайте зо мною до побою, ви, неотеси й пустопляси! Виходьте поодинці, як велить закон рицарський, або й усі гуртом, як у такої ледачої низоти заведено. Я жду вас і чекаю, свідомий своєї правоти.

<...>

Сеє сказавши, зважив списа і ринувся па розмовника з такою скаженою люттю, що якби Росинант не спіткнувся ненароком і не впав серед дороги, набіг би необачний купець лиха. А так кінь упав, а вершник далеченько по землі покотився. Силкувався підвестись, та ие міг — морочливо було з тим списом, щитом, острогами, шоломом, з усім важенним обладунком. Борсався бідолаха з усіх сил, щоб устати, та все, знай, кричав:

—    Не тікайте, нікчемні страхополохи! Стійте, підлі боюпи! Не з своєї вини я впав, а через мого коня!

Тут один погонич, не дуже, бачиться, добромиспий, почувши, як шпетить їх простягнений долі рицар, не стерпів і надумав замість відповіді полічити йому ребра. Він підбіг до нього, вхопив списа, поламав на цурки й заходився на бідоласі лати латати, аж поки не змолотив його па околот. <...>

<...>

1.    Чому радів Дон Кіхот, виїжджаючи вранці з корчми?

2.    Як повівся Дон Кіхот у пригоді з наймитом Андресом та його господарем? У чому виявилося його благородство, а в чому — наївність та недалекоглядність? Чим закінчується ця історія?

3.    Схарактеризуйте наступну пригоду Дон Кіхота. Що нового відкривається в образі героя?

4.    Трагічним чи комічним можна назвати образ Дон Кіхота?

РОЗДІЛ VIII. Про велику перемогу, здобуту премудрим Дон Кіхотом у страшенному й неуявленному бою з вітряками, та про інші вікопомні події

Тут перед ними заманячило тридцять чи сорок вітряків, що серед поля стояли; як побачив їх Дон Кіхот, то сказав своєму зброєносцю:

—    Фортуна сприяє нашим замірам понад усяке сподівання. Поглянь, друже мій Санчо, що там попереду бовваніє: то тридцять, якщо не більше, потворних велетнів, що з ними я наважився вой воювати і всіх до ноги перебити. Трофеї, що нам дістануться, зложать початки нашому багатству. А війна така справедлива, бо змітати з лиця землі лихе насіння — то річ спасенна і Богові мила.

—    Та де ж ті велетні? — спитав Санчо Панса.

—    Он там, хіба не бачиш? — одказав Дон Кіхот.— Глянь, які в них довжелезні руки: у деяких будуть, мабуть, на дві милі завдовжки.

—    Що-бо ви, пане, кажете? — заперечив Санчо.— То ж овсі не велетні, то вітряки, і не руки то в них, а крила: вони од вітру крутяться і жорна млиновії ворочають.

—    Зразу видно, що ти ще рицарських пригод несвідомий,— сказав Дон Кіхот,— бо то таки велетні. Як боїшся, то ліпше стань осторонь і помолись, а я тим часом зітнуся з ними в запеклому й нерівному бою.

По сім слові стиснув коня острогами, не слухаючи криків свого зброєносця, який усе остерігав його, щоб не кидався битись, бо то не велетні, а вітряки. Та рицареві нашому так ті велетні в голові засіли, що він не зважав на Санчове гукання й не придивлявся до вітряків, хоч був уже од них недалеко, а летів уперед і волав дужим голосом:

—    Не тікайте, боягузи, стійте, підлі тварюки! Адже на вас нападає один тільки рицар!

Тут саме звіявся легкий вітрець, і здоровенні крила вітрякові почали обертатись; як побачив те Дон Кіхот, закричав:

—    Махайте, махайте руками! Хай їх у вас буде більше, ніж у гіганта Бріарея, і тоді не втечете кари!

Сеє сказавши, припоручив душу свою володарці Дульсінеї, просячи її допомогти йому в такій притузі, затулився добре щитом і, пустивши Росинанта вчвал, угородив списа крайньому

вітрякові в крило. Тут вітер шарпонув крило так рвучко, що спис миттю на друзки розлетівся, а крило підняло коня й вершника, а потім скинуло їх із розгону додолу. Санчо Панса прибіг на всю ослячу ристь рятувати свого пана; наблизившись, він побачив, що той і поворухнутись не може — так тяжко грьопнувся з Росинанта.

—    Ах, Боже ж ти мій, Господи! — бідкався Санчо.— Чи не казав я вам, пане, щоб стереглися, бо то вітряки, воно ж усякому видно, хіба тому ні, в кого вітер у голові ганяє.

— Мовчи, друже Санчо,— одказав Дон Кіхот,— бойове щастя переходя живе. Я оце думаю, та так воно і є, що то мудрий Фрестон, той самий, що вкрав у мене книжки вкупі з кімнатою, навмисне перетворив тих велетнів на вітряки, щоб не дати мені слави перемоги, бо на мене дуже ворогує. Але кінець кінцем мій доблесний меч розіб’є ті зловорожі чари.

—    Та дай Боже,— сказав Санчо Панса.

 

Він допоміг Дон Кіхотові встати й посадив його на Росинанта, що теж був ледве живий та теплий. Міркуючи так і сяк про недавню пригоду, вони рушили далі до Ляпіського перевалу, бо там, казав Дон Кіхот, на тих розиграх, чекають їх, без сумніву, численні й різнорідні пригоди. <...>

<...> Обночувались вони на якомусь узліссі; Дон Кіхот уломив собі з дерева суху гілляку і насадив на неї залізну клюгу, що од списа лишилась,— от тобі вже й ратище готове.

Цілісіньку ту ніч наш гідальго не змигнув і на хвильку, мріючи про свою володарку Дульсінею — він-бо у всьому вирішив наслідувати вчинки рицарів, у романах описані, а ті, як відомо, не спали ночей по лісах та пущах, усе до коханих своїх дам мислі зносячи. <...>

<...>

їдуть вони отак, балакають, аж назустріч їм де взялися два ченці-беиедиктииці верхи не на мулах, сказав би, а на верблюдах, такі ті мули були здорові. Обидва вершники на очах мали подорожні окуляри, а над головами парасолі. За ними їхав ридван з чотирма чи п’ятьма супровідниками верхи на конях, а позаду йшли пішки два погоничі. В тому ридвані сиділа, як виявилось згодом, одна біскайська дама, що правилась у Севілью до свого чоловіка,

котрий мав їхати в Америку на якусь високу посаду, а ті ченці не належали до її почту, просто їхали однією дорогою. Скоро побачив їх Дон Кіхот, зараз сказав своєму джурі:

—    Коли не помиляюсь, нас чекає зараз найславніша пригода, яку тільки можна собі уявити: ті дві чорні поторочі онде-о — то, безперечно, чарівники, що викрали якусь принцесу і везуть її кудись у тому ридвані. Я мушу будь-що-будь тому ґвалтовному вчинкові перешкодити.

—    Глядіть, пане, щоб не було гірше, як із вітряками! — сказав Санчо Панса.— Та то ж, добродію мій, брати-бенедиктииці, а в ридвані їдуть, либонь, якісь подорожні. Вважайте добре, а то ще знов вас лихий попутає.

—    Говорив же я тобі, Санчо,— відповів Дон Кіхот,— що ти не вельми на пригодах розумієшся. Як я сказав, так воно і є, зараз сам побачиш.

По сім слові вибасував наперед, став серед дороги, якою їхали ченці, підпустив їх на таку відстань, щоб могли його почути, і обізвався зичним голосом:

—    Гей ви, диявольське потворне кодло! Зараз же пустіть на волю високородних принцес, що їх везете силоміць у сьому ридвані! А ні, то готуйтеся до наглої смерті, прийміть слушну кару за своє лиходійство!

Ченці натягнули повіддя; вражені незвичайним виглядом Дон Кіхота і ще більше його мовою, вони одказали:

—    Пане рицарю, ми не дияволи й не потвори, ми ченці закону святого Бенедикта, їдемо собі вдвох своєю дорогою, а чи є в тім ридвані які крадені принцеси, того ми несвідомі.

—    Ви не одурите мене лестивими речами,— сказав Дон Кіхот.— Знаю я вас, брехливе лайдацтво!

 

Не чекаючи відповіді, він підостро-жив Росинанта, наважив списа і з таким лютим завзяттям ринувся на першого ченця, що якби той сам не скотився з мула, він би скинув його на землю тяжко пораненого або й зовсім без душі. Другий чернець, побачивши, яка доля спіткала його товариша, дав своєму доброму мулові п’ятками в боки і гайнув у поле, мов вітром його здуло.

Санчо Панса зіскочив хутенько з осла, підбіг до ченця, що лежав на землі, і заходився стягати з нього рясу. Тут

до завзятого джури підійшли ті два погоничі, служки чернечі, і спитали, чого се він його роздягає. Санчо відповів, що то його законні трофеї, бо пан його, Дон Кіхот, здобув у битві перемогу. Погоничі жартів не знали, а про битви й трофеї зроду нічого не чули; скориставши з того, що Дон Кіхот під’їхав до ридвана і завів розмову з подорожніми, вони кинулись на Санча, повалили його і добре йому боки полатали та бороду чисто обскубли; так і лежав, сердега, простягнувшися, без тями й без духу. Чернець тим часом устав, переляканий та перестрашений, що й лиця на ньому не було, зліз мерщій на свого мула й погнав до товариша, що піджидав його віддалік, дивлячись на всю тую веремію. Тоді, не чекаючи кінця пригоді, рушили разом уже чимдуж уперед та все, знай, хрестилися, мовби їм на п’яти наступала якась нечиста сила.

 

<...>

(Переклад М. Лукаша; ілюстрації Ґ.Доре)

1.    Які «подвиги» Дон Кіхота вам запам’яталися? Чи є вони героїчними діяннями насправді? Аргументуйте свою думку.

2.    Схарактеризуйте зброєносця Санчо Пансу. Що змушувало його йти з Дон Кіхотом, брати участь у його пригодах, крім обіцянки рицаря призначити його губернатором завойованого острова?

3.    За поданим уривком із другої частини роману визначте риси Дон Кіхота, причини «вічності» його образу.

«Пам’ятай, Санчо,— говорив доп Кіхот,— якщо ти підеш шляхом доброчинності й будеш намагатися робити добрі справи, то тобі не доведеться заздрити справам князів і сеньйорів, бо кров спадковується, а доброчинність набувається, і вона має цінність самостійну, на відміну від крові, яка такої цінності не має». Дон Кіхот закликає Санчо Пансу не керуватися «законом особистого свавілля», який дуже поширений «серед неуків, що видають себе за розумників», але судити про все об’єктивно, турбуючись передусім про істину та справедливість. І хай корисливість не зіб’є його з правильного шляху, а сльози бідняка викличуть у нього більше співчуття, ніж скарги багача.

Роман Сервантеса ілюстрували багато художників. Відомими є малюнки французького художника Ґюстава Доре, яких понад триста (деякі з них ви маєте можливість бачити на сторінках цього підручника).

Розгляньте ілюстрації, подані в підручнику. Які епізоди роману вони ілюструють? Підтвердьте цитатами з тексту.

Поясніть, які риси героя, на вашу думку, хотів підкреслити художник.

Висловіть своє враження від ілюстрацій.

Подивіться на роботи художника Гелія Коржева. Які риси характеру Дон Кіхота зміг побачити та відтворити митець? У чому, на вашу думку, полягає майстерність художника?

Сам Сервантес не приховує від читачів головної мети своєї оповіді: «У мене іншого бажання й не було, крім того, щоб вселити людям відразу до вигаданих і примарних історій, які описуються в рицарських романах; і ось, завдяки тому, що в моїй історії розповідається про справжні діяння Дон Кіхота, романи ці вже похитнулись і, поза всяким сумнівом, скоро відійдуть остаточно».

За формою Сервантес задумав свій роман як літературну пародію на традиційний рицарський роман, але вийшов за її межі й дав глибоку картину як Середньовіччя, так і буржуазних відносин, що зароджувалися в той час. Письмепник постійно вводить у свій твір ситуації з рицарських романів, нещадно їх спотворюючи. Рицарський роман під пером письменника втрачає свою романтичну «впевненість» та привабливість.

Неймовірна кількість прочитаних романів навіяла Дон Кі-хотові думку стати рицарем, сісти на коня і зі зброєю в руках

вирушити на пошуки пригод, почати викорінювати неправду й «здобувати собі безсмертну славу та ім’я».

 

Видатний рицар чарівної вроди завжди був окрасою рицарського роману. Герой Сервантеса зовсім не схожий на нього. Це не юнак, а «бадьорий кістлявий дідуган». Він придумує не тільки собі більш милозвучне ім’я — Дон Кіхот, але і свою шкапу нарікає Росинантом, що означає «кляча, яка йде попереду». Він придумує образ дами свого серця із солодким ім’ям Дульсінея Тобоська. Посвячення в рицарі п’ятдесятирічний ідальго організовує в трактирі, відвідувачі якого заради забави беруть участь у цьому фарсі, ледве стримуючи сміх...

У супроводі добродушного Саичо Панси Дон Кіхот боровся з вітряками, уявляючи, що це велетні, які хочуть рознести все на своєму шляху; визволяв дам, на яких і так ніхто не нападав; намагався подолати левів, що тихо спали у клітці, не зважаючи на нього, і не бажали розпочинати бій з рицарем, який з Рицаря Печального Образу захотів стати Рицарем Левів.

Кожен «бій» Дон Кіхота має символічний характер. Щохвилинно ми ведемо боротьбу з реальними і примарними силами зла, від когось залежимо, комусь підпорядковуємося...

Розповідаючи про примхи долі свого героя, автор поєднує сатиру і гумор, комічні й трагічні мотиви, гіперболізм власної фантазії та буденні побутові сцени.

Фінал роману неочікуваний — Дон Кіхот зрікається того, що так хоробро захищав. Сервантес розумів недосконалість навколишнього світу й усвідомлював безперспективність шляху свого непрактичного героя-романтика.

Метою автора було показати, що навіть такій доброзичливій людині, як Дон Кіхот, несила змінити щось у цьому світі, де панують егоїзм і влада грошей. Хоча Дон Кіхот позитивно впливав на Санчо Папсу, проте щодо всього людства йому не вдалося відновити «золоту добу» рицарства. Роман завершується поверненням до героя здорового глузду. Перед смертю Дон Кіхот відмовляється від рицарських романів і всіх своїх химерних ідей. Іронізуючи над безглуздими витівками свого героя, Сервантес водночас

захоплюється його моральністю, що так рідко зустрічалась у часи корисливості, егоїзму та бездуховності.

Образ Дон Кіхота прийнято називати вічним. Вічним називають такий образ, у якому з надзвичайною глибиною узагальнення відображено вічні риси людської природи, що визначають характерні почуття, думки, пошуки, конфлікти, які постійно повторюються в історії людства. Образи, що виникли на міфологічній основі чи створені на конкретному історичному й національному ґрунті, долають межі своєї епохи і стають засобом для філософського осмислення буття. Вічні образи — Прометей, Гамлет, Дон Жуан, Дон Кіхот, Фауст. Кожен із них уособлює певний комплекс вічних людських рис. Зберігаючи своє історичне значення, вічні образи набувають і значення загальнолюдської категорії.

Образ Дон Кіхота — це вічний образ безкінечного конфлікту між шляхетністю бажань і неможливістю їх втілення, між пошуком сенсу життя і з’ясуванням свого місця в ньому.

Особливості сюжету і композиції твору Як і рицарські романи, «Дон Кіхот» Сервантеса розпочинається з присвят, похвальних віршів. У передмові автор розкриває свій замисел і мету. Наскрізними у творі є мотиви дороги й подвигів. Дорога ця, щоправда, нікуди не приводить, нагадує замкнуту криву. Розповідь переривається вставними новелами, передісторі-ями. Характеристики героїв, описи у Сервантеса, на відміну від рицарських романів, розгорнуті, діалоги часто гостродраматичпі.

За романом Сервантеса можна визначити такі рицарські заповіді, як: Мужність, Благородство, Честь, Щедрість, Товариськість, Витонченість, Захист слабких, Служіння ображеним, знедоленим.

1.    Який висновок можуть із цього зробити сучасні читачі?

2.    Чи є нині дон кіхоти і чи потрібні вони в нашому житті?

3.    Що думає Дон Кіхот про Санчо?

4.    Що думає Санчо про Дон Кіхота?

5.    Хто ж такий, на ваш погляд, Дон Кіхот — дивак чи рицар?

Доповніть подану таблицю синтезу жанрових ознак у романі Сервантеса «Дон Кіхот» конкретними прикладами, цитатами з твору та зробіть висновки про поєднання різних жанрів, мету та наслідки (значення). Доведіть або спростуйте наведені твердження.

Дон Кіхот

Санчо Панса

Спільне

Односельці, сусіди, однієї національності, приблизно одного віку, схильні до пригод та авантюризму

Відмінне

•    Мандрівний рицар.

•    Небагатий гідальго Кіхана.

•    Прагне чи не всесвітньої слави.

•    Поєднує в собі типові риси мандрівних рицарів — як позитивні, так і негативні (дивне сплетіння почуття честі, рицарської вірності, готовності стати на захист ображених та пригноблених і непомірні славолюбство, прагнення небувалих подвигів, нерозсудливість).

•    Перебуває в захмарних мріях.

•    Хоче відродити «золоту добу» рицарства — живе в минулому.

•    Не такий, як усі. Живе у світі, але не зі світом

•    Зброєносець.

•    Простодушний мирний селянин.

•    Простодушність у нього — не глупота, а «спілка розуму й серця».

•    Утілює наївну безпосередність неосвіченої людини, що керується у своїх діях величезним запасом старовинних прислів’їв (народною мудрістю). Реально дивиться на життя, багато від нього не чекає, але не проти мати острів і жити на ньому вільно та заможно

 

Балет Людвіґа Мінкуса «Дон Кіхот» — одна з най-коштовніших перлин світового класичного репертуару. Не варто шукати у балетному «Дон Кіхоті» філософської глибини роману, а також дивуватися, що герой твору Сервантеса став тут персонажем другорядним. Таємниця сценічного довголіття та нев’янучої популярності цієї вистави — у магічній захопливій стихії та експресії запальних віртуозних танців. Для глядачів та виконавців «Дон Кіхот» — це завжди свято танцю!

 

1.    Послухайте самостійно уривок.

2.    Яким є характер цієї музики?

3.    Як музика передає настрій та національний колорит літературного твору?

Синтез різних жанрових ознак у романі

Героїчний

епос

Автор не придумує, а претендує на те, щоб розповідь сприймали як правду, що характерно для епосу

Рицар

ський

роман

•    Непередбачуваність.

•    Цікаві події, пригоди.

•    Час розподілений на низку відрізків-випадків — далеких і близьких.

•    Автор — особистість, а не тільки об’єктивний оповідач. У процесі розповіді він має пояснити, звідки знає усе, про що розповідає.

•    Герой — теж особистість, а не узагальнений, збірний образ. Різні герої рицарських романів нічим не схожі один на одного — ні зовнішністю, ні долею (хіба що герої циклів).

•    Відбувається випробування героїв.

•    Обов’язково втручаються випадок, доля, боги і т. ін. Час порушується, і відбуваються непербачувані події; усе підводиться під категорію чарівної та непередбачу-ваної випадковості

Авантюр-но-при-годниць-кий твір

•    Пригоди — рідна стихія. Герой — авантюрист, але авантюрист безкорисливий. Здійснює подвиги, які прославляють героїв, а також інших людей (їхніх сюзеренів, далі серця).

•    Світ, у якому вони діють,— цілісний, але це не національна батьківщина, він скрізь однаково чужий, але без наголошення на цьому; герой переходить із країни в країну, знайомиться з різними сюзеренами, здійснює морські подорожі, але світ скрізь один, поняття про славу, подвиг, сором скрізь однакові

Філософ

ський

роман

•    Спроба осягнути реалії іспанської дійсності свого часу (XVI-XVII ст.).

•    Наявність світоглядної та етичної позиції автора.

•    Присутні полеміка, дискусія — спростування захоплення далекими від дійсності ідеями рицарських романів та ін.

Пародія

•    «Виловлення» хибних поглядів, неприродніх почуттів, помилок.

•    Надання їм реальної форми й рельєфності, винесення напоказ і висміювання.

•    Знищити світ див, обману, платонічної любові, яка

в цьому випадку дорівнює лицемірству; висміяти феодальну гордість і манію рицарських пригод.

•    Рицарські романи — викривлення дійсності, тому завдання пародії — викорінити це зло

Прочитайте наведені далі висловлювання. Як ви їх розумієте? Чи згодні ви з цими твердженнями?

•    3 усіх повістей ця найсумніша, і тим більш сумна, що змушує нас сміятися (Дж. Байрон).

•    Чоловік-то недолугий! — говорив я. Але дивно, на всіх дорогах мого життя мене переслідували тіні худорлявого рицаря і його товстого зброєносця, особливо коли я доходив до фатального перехрестя (Г. Гейне).

•    Кожна людина є трохи Дон Кіхотом... (В. Бєлінський).

Афоризми Сервантеса

•    Жорстокість не може бути супутницею доблесті.

•    Ніщо не коштує нам так дешево і не вартує так дорого, як увічливість.

•    Живи по правді — ось найкраща проповідь.

•    Краще фарба на обличчі, ніж пляма на серці.

•    Кращі ліки від неробства — постійна і чесна праця.

•    У душах боязких немає місця для щастя.

2002 року, підбиваючи підсумки минулого тисячоліття, Нобелівський комітет зібрав авторитетне журі зі 100 відомих письменників із 54 країн світу. їх попросили визначити кращий твір світової літератури.

 

«Книгою всіх часів і народів» було названо роман «Дон Кіхот» Сервантеса.

Перший український переклад, чи, точніше, скорочений віршований переспів «Дон Кі-хота*> Сервантеса зробив Іван Франко. Повний переклад з оригіналу мав на меті здійснити видатний український перекладач Микола Лукаш, проте за життя не встиг завершити другий том роману (це згодом зробив Анатоль Перепадя). Повний український переклад роману Сервантеса з мови оригіналу вперше було опубліковано лише 1995 року.

Підсумуємо знання з теми

Літературний диктант «Загальна характеристика епохи Відродження»

1.    Доба Відродження розпочалася у... .

2.    Ідейний напрямок епохи Відродження, що утверджував право людини на земне щастя... .

3.    Синонімом до назви «Відродження» є назва... .

4.    У якій країні розпочався культурний рух Відродження?

5.    Кого з письменників вважають письменником перехідного періоду від Середньовіччя до Відродження?

6.    Культуру якої епохи письменники намагались відродити в епоху Ренесансу?

7.    Хто з письменників заклав підвалини для розвитку італійської літературної мови?

8.    Кого вважають засновником літератури ренесансного гуманізму?

9.    Хто є автором слів: «Нехай нащадки одержать від нас дещо подібне до того, що нам самим лишилося від наших предків»?

10.    Назвіть найвідомішу збірку творів Петрарки.

11.    Хто перекладав вірші Петрарки українською?

12.    Який твір вважають вершиною творчості Сервантеса?

13.    Що спричинило бажання Дон Кіхота стати мандрівним рицарем?

14.    Що спричинило виникнення «шекспірівського питання»?

15.    Якою є будова шекспірівського сонета?

Розкажіть про добу Відродження з використанням опорної схеми.

1.    Чим різняться форми італійського й англійського сонетів? Зазначте відмінності у їхній схемі римування.

2.    Чи відомі вам сюжети світової літературі, подібні до сюжету трагедії «Ромео і Джульетта»? Назвіть їх, стисло перекажіть.

3.    Чому твір Сервантеса «Дон Кіхот» називають «романом великої дороги»?

4.    Поясніть значення понять «донкіхотство», «вітряки».

«Упізнай героя за описом»

1.    Вона прекрасна, як янгол, її очі, як зорі, душа чиста і благородна, вона — взірець для всіх людей. Навіть після її смерті захоплення нею і поклоніння їй не зникають.

2.    Він простий, бідний селянин, у якого багато дітей і мало грошей. Він дуже практичний, у всьому вбачає насамперед вигоду. Далекий від романтичних переживань та ідейних учинків. Боязкий та обережний, зовсім не створений для небезпечних пригод. Неграмотний, не вміє читати й писати.

3.    Вона проста селянка, добра, та не дуже щаслива. Здатна викликати до себе якщо не кохання, то принаймні бажання поклонятися їй.

4.    Він — загадка для своїх сучасників. Дехто вважає його несповна розуму, інші поважають його за доброту та благородство вчинків. Сам він вбачає мету свого життя у захисті знедолених та скривджених, у «виправленні» кривди життя.

Як відомо, італійські та англійські поети доби Відродження використовували своєрідні художні засоби у своїх сонетах. Які саме? Свою відповідь проілюструйте рядками сонетів Ф. Петрарки і В. Шекспіра.

Підготуйте «рекламний ролик» до трагедії В. Шекспіра «Ромео і Джульетта» або роману М. Сервантеса «Дон Кіхот». Складіть таблицю — порівняльну характеристику доби Середньовіччя та епохи Відродження.

Мипають століття. Крізь простір і час витвори мистецтва епохи Відродження досягають наших душ і сердець. «Кожна людина — дитя своїх справ»,— ці слова письменника епохи Відродження М. Сервантеса так само актуальні сьогодні, як і багато років тому, в XVI столітті, коли їх було написано.

Ми завершили дивну подорож у вічно живий світ мистецтва Відродження. Але нам удалося лише побіжно торкнутися краси «незнаних слів», «величі таємничих нот», безсмертя одухотвореного живопису. Сподіваємося, вам захочеться повернутися до творчості митців цієї епохи ще не раз.

Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламаичі / пер. М. Лукаш та А. Перепадя. — К. : Дніпро, 1995.

Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламаичський: роман / Мі-ґель де Сервантес Сааведра ; скороч. пер. з ісп. М. Іванова; іл. Ґустава Доре. — К. : Веселка ; Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2010.

Шекстгір Вільям. Вибране. — К. : Школа, 2003.

 

Це матеріал з Підручника Світова Література 8 Клас Паращич

 

Автор: evg01 от 25-08-2016, 22:26, посмотрело: 3409