Із літератури хх-ххі століть - Антуан де Сент-Екзюпері, Марина Аромштам читати онлайн

ІЗ ЛІТЕРАТУРИ ХХ-ХХІ СТОЛІТЬ

АНТУАН

 

ДЕ СЕНТ-ЕКЗЮПЕРІ

(1900-1944)

Коли ми усвідомимо свою роль на землі, нехай скромну й непомітну, тоді лише будемо щасливі ...

А. де Сент-Екзюпері

«Бути людиною — це відчувати свою відповідальність. Відчувати сором перед злиднями, які, здавалося б, і не залежать від тебе. Пишатися кожною перемогою, здобутою друзями. Усвідомлювати, що, кладучи свою цеглину, і ти допомагаєш будувати світ». Ці слова, сказані французьким письменником і пілотом Антуаном де Сент-Екзюпері, багато в чому характеризують його життя і діяльність.

Він народився у Франції в Ліоні, в старовинній аристократичній родині. Щоправда, його батько, маючи графський титул, заробляв на життя, виконуючи обов’язки страхового інспектора. А після його смерті родина залишилася без засобів до існування, і лише фінансова підтримка бабусь допомогла матері Антуана виростити п’ятьох дітей і дати їм освіту.

Мати старалась підтримувати інтерес сина до літератури, образотворчого мистецтва, музики. Світ його дитячих захоплень був надзвичайно різноманітний: він писав вірші, малював, грав на скрипці, цікавився технікою. У 1909 році Антуан стає учнем коледжу в місті Ле-Ман.

Першим читацьким захопленням Антуана в дитинстві були казки Г. К. Андерсена. За ними йшли фантастичні романи Ж. Верна, які, за визнанням письменника, засліпили його «блиском величі і таємниці».

В юнацькі роки Сент-Екзюпері зачитується книгами великого француза Оноре де Бальзака і великого росіянина Федора Достоєвського. «Першими, — згадував Сент-Екзюпері, — захопили мене романи Бальзака, особливо «Батько Горіо». У п’ятнадцять років я напав на Достоєвського, і це було для мене справжнім одкровенням: я відразу відчув, що доторкнувся до чогось величезного, і кинувся читати все, що вій написав, книгу за книгою, як до цього читав Бальзака».

У Парижі Сент-Екзюпері завершує середню освіту і замислюється про майбутнє. Він обрав архітектурне відділення Паризької академії мистецтв, але незабаром розчарувався в правильності вибору і добровільно записався на військову службу, в винищувальний авіаційний полк. Працює в аві-аремонтиих майстернях, згодом вчиться пілотувати цивільні і військові літаки. Рік по тому отримує звання молодшого лейтенанта і призначення в авіаполк, розташований на паризькому летовищі Бурже. Через три місяці потрапляє в аварію, через важку травму змушений залишити службу.

Болісно важким виявляється для Сент-Екзюпері розставання з професією пілота. Він змінює спеціальності, пробує писати.

У 1926 році побачило світ перше його оповідання «Пілот». А незабаром Сент-Екзюпері повертається в пебо — пілотом цивільної авіації.

Льотна справа і література нероздільні в житті Антуана де Сент-Екзюпері. «Для мене літати і писати, — говорив він, — це щось нерозривне і єдине. Важливо одне — діяти і в усьому розвивати в собі досконалість». У 1939 році вийшла в світ книга Сент-Екзюпері «Планета людей». їй присудили Велику премію Французької академії.

Проти фашистів Сент-Екзюпері воював і як пілот, і як письменник. Його алегорична казка «Матеиький принц» (1943), створена в роки Другої світової війни, пройнята вірою в майбутнє і любов’ю до людини.

Лише на Землі Маленький принц дізнався, що таке справжня любов і дружба. Умій віддавати людям душу і відчувати себе відповідальним за тих, кого ти любиш. Якщо ти «приручиш» чуже серце і віддаси натомість своє, то навколо тебе ніколи не буде порожнечі. Роз’єднаність людей, байдужість до того, що діється в світі, — ці біди потрібно долати спільними зусиллями. Такий сенс філософської казки Сент-Екзюпері «Маленький принц».

31 липня 1944 року під час чергового бойового вильоту Антуан де Сент-Екзюпері загинув над Середземним морем. Усе життя він відстоював загальнолюдські цінності, мріючи про те, щоб «кожна людина, яка є частиною своєї держави, своєї нації, своєї духовної батьківщини, була водночас частиною людської спільноти і захищала кожного».

<£_

1.    Якою людиною постав перед вами французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері?

2.    Прочитайте епіграф і висловлювання письменника, поміщені в статті. Яка загальна думка об'єднує їх?

3.    Якщо ваше знайомство з творами Сент-Екзюпері вже відбулося, то поділіться своїми враженнями.

«МАЛЕНЬКИЙ ПРИНЦ»

(Уривки)

Леонові Верту

Даруйте мені, дітки, що я присвятив цю книжку дорослому. У мене дуже поважне виправдання: той дорослий — мій найкращий приятель. Є й друге виправдання: той дорослий може зрозуміти все на світі, навіть дитячі книжки. І нарешті третє: дорослий живе у Франції, зазнає там голоду й холоду. Йому так треба, щоб його хтось потішив. Та коли все це не може виправдати, то я згоден присвятити отсю книжечку тому хлопцеві, яким був колись мій дорослий приятель. Усі-бо дорослі спершу були дітьми, тільки мало хто з них про теє пам’ятає. Отож я виправлю присвяту:

Леонові Верту, коли він був маленьким

Коли мав я шість років, у книжці під назвою «Билиці» — там про тропічні ліси розповідалося — побачив якось химерний малюнок. На малюнку здоровезний удав ковтав якогось хижака. Ось копія того малюнка.

У книжці було написано: «Удав ковтає свою жертву цілою, не прожовуючи. Після цього він не може й ворухнутися, спить собі півроку, аж поки перетравить їжу».

Я чимало думав про сповнене пригод життя в джунглях та й собі намалював кольоровим олівцем мій перший малюнок. Малюнок № 1. Ось що я зобразив.

Я показав цей твір дорослим і спитав, чи не лякає він їх.

А мені на те:

— Чого б то капелюх нас лякав?

Але ж то був не капелюх. То був удав, що проковтнув слона. Тоді я зобразив удава в розрізі, аби дорослим було зрозуміліше. їм завжди треба все тлумачити. Ось мій малюнок № 2.

Дорослі порадили мені не малювати більше гаддя пі в натурі, ні в розрізі, а краще цікавитися географією, історією, математикою та граматикою. Отак і сталося, що я в шість років зрікся блискучої малярської кар’єри. Зазнавши провалу з малюнками № 1 і №2, я геть зневірився в собі. Дорослі такі нетямовиті, а діти просто не в змозі розжовувати їм усе.

Отож я мусив обрати собі інше ремесло, і я навчився керувати літаками. Я облетів майже цілий світ. І географія, сказати по щирості, стала мені у великій пригоді.

Я умів з першого погляду одрізнити Китай од Арізони. То вельми корисно, надто як уночі з курсу зіб’єшся.

На своєму віку я зустрічав чимало всяких поважних людей і мав з ними стосунки.

Жив довго між дорослих. Бачив їх зовсім близько. І від того моя думка про них не покращала.

Коли мені здибався дорослий, людина ніби-то кмітлива, я поцікавився його думкою про свій малюнок №1, який я беріг. Хотілося знати, чи він справді може второпати. Але дорослий незмінно відповідав мені: «Це

капелюх». Тоді я вже не говорив з иим ні про полозів, ні про тропічні ліси, ні про зорі. Я пристосовувався до його тями. Заводив з ним мову про гольф і бридж, про політику і краватки. І дорослий так тішився: познайомитися з такою розважливою людиною.

II

Так жив я сам-один, не маючи нікого, з ким міг погомоніти-поради-тися, аж до аварії, що спіткала мене шість років тому в Сахарі. Почав давати збої двигун мого літака. Ні механік, ні пасажири зі мною не летіли, довелося поратися самому, хоч ремонт був складний. Тут таке: або пан, або пропав. Питної води я мав ледве на тиждень.

Отож першого вечора я заснув па піску в пустелі за тридев’ять земель від будь-якої людської оселі. Я був ще самотніший, ніж потерпілий на плоту посеред океану. Уявіть собі мій подив, коли на зорі мене збудив якийсь чудний голосочок.

Вій сказав:

—    Прошу... намалюй мені баранця.

—    Га?

—    Намалюй мені баранця...

Я скочив, наче мене громом ударило. Старанно протер очі. Пильно роззирнувся навкруг. І побачив дивовижного хлопчика, що поважно мене розглядав. Ось його найкращий портрет, якого мені пощастило згодом намалювати. Та, звісно, на моєму малюнку він далеко не такий гарний, як був насправді. Не я тут виною. Коли я мав шість років, дорослі відбили у мене охоту до того, щоб стати художником, і я тільки й навчився, що малювати удавів — у натурі та в розрізі.

Отож я виряченими від подиву очима дивився на цю прояву. Не забувайте, що я був за тридев’ять земель, на безлюдді. А проте зовсім не здавалося, щоб це хлоп’я заблукало або вкрай зморилося чи вмирає з голоду, спраги або зі страху. На око годі було сказати, що це дитина, яка загубилася серед пустелі, запропастилася край світу. Нарешті до мене вернулася мова, і я сказав:

—    А... що ти тут робиш?

Та він знову попросив тихо й вельми поважно:

—    Прошу... намалюй мені баранця...

Таємнича поява так вразила мене, що я не посмів одмовитися. І хоч яким безглуздям це могло здатися тут, за тридев’ять земель від людей, коли на мене чигала смерть, я добув із кишені аркуш паперу та самописку. Але одразу ж згадав, що вчився передусім географії, історії, математики та граматики, і сказав хлопцеві (трохи навіть сердито), що не вмію малювати. Він одмовив:

—    Байдуже. Намалюй мені баранця.

Я зроду не малював баранів і тому відтворив для нього один із двох малюнків, що тільки й умів малювати: удава в натурі. І здивувався непомалу, коли хлоп’я одмовило:

—    Та ні! Я не хочу слона в удаві. Удав дуже небезпечний, а слон надто здоровенний. У мене все маленьке. Мені треба баранця. Намалюй баранця.

І я намалював.

 

Він глянув пильно та й каже:

— Ні! Цей баранець зовсім хирявий. Намалюй іншого. Я намалював.

Мій приятель усміхнувся лагідно й поблажливо:

— Ти ж добре бачиш — це не баранець, а бараиисько. Ще й рогатий... Тоді я зобразив ще одного.

 

Та він забракував і цей малюнок:

— Це надто старий. Я хочу такого баранця, щоб жив довго.

І тут мені терпець урвався — адже треба було якнайхутчій розбирати й лагодити двигун, — і я награмузляв такий малюнок.

 

—    Що то за штуковина?

—    То не штуковина. Ця річ літає. Це літак. Мій літак.

І я гордо розтлумачив йому, що вмію літати. Тоді він вигукнув:

—    Як? Ти упав з неба?

—    Авжеж, — відказав я скромно.

—    От дивина!

І маленький принц так голосно зареготав, що мені стало досадно. Я хочу, щоб моєму лихові бодай співчували. Потім він додав:

—    Отже, і ти прибув з неба. А з якої планети?

Ось де розгадка його таємничої появи тут, у пустелі!

—    То ти потрапив сюди з іншої планети? — гостро спитав я.

 

Та він не відповів. Розглядаючи мого літака, він тихо хитав головою:

—    Але ж на ньому ти не міг прилетіти здалеку...

І надовго поринув у роздуми. Потім дістав з кишені мого баранця і почав роздивлятися цей скарб.

Уявляєте, як зацікавило мене оте налівви-знания, ота загадка про інші планети. Я спробував дізнатися більше.

—    Звідки ж ти прибув, хлопче? Де твій дім? Куди ти хочеш забрати мого баранця?

На хвилю він замислився, потім промовив:

—    Добре, що ти дав мені ящик: баранець тут ночуватиме, це буде його оселя.

—    Атоле. А коли ти шануватимешся, я дам тобі ще й мотузок, щоб припинати його удень. І пакіл.

Мої слова нібито прикро вразили маленького принца.

—    Припинати? Яке безглуздя!

—    Бач, коли його не припнеш, він залізе в шкоду або втече.

Мій приятель знову засміявся:

—    А куди ж, по-твоєму', йому тікати?

—    Будь-куди. Просто перед собою, куди очі світять.

Тоді маленький принц зауважив серйозно:

—    Пусте, у мене там усе дуже маленьке.

І дещо журливо додав:

—    Коли йти просто перед собою, куди очі світять, то далеко не зайдеш.

IV

Так я довідався про ще одну ваясливу річ: його рідна планета завбільшки десь із хату!

А втім, це й не так уже мене здивувало. Я добре знав, що, крім таких великих планет, як-от Земля, Юпітер, Марс, Венера, уже давно названих, є сила інших, і між них такі маленькі, що їх нелегко побачити навіть у телескоп. Коли астроном відкриває таку планетку, він дає їй не ймення, а номер. Називає, скажімо, астероїд 3251.

Я маю всі підстави думати, що планета, з якої прилетів маленький принц, астероїд В-612. Цей астероїд бачили лишень раз, 1909 року, його помітив у телескоп один астроном турецький.

Астроном доповів тоді, навівши всі докази, про своє відкриття па міжнародному астрономічному з’їзді. Але він був одягнутий у східні шати, і йому піхто не повірив. Отакі ті дорослі!

На щастя для астероїда В-612, султан турецький звелів своєму народові під страхом смертної кари носити європейське вбрання. 1920 року астроном — тепер уже в чепурній парі знову доповів про своє відкриття. Цього разу з ним погодилися геть усі.

Я розповів вам такі подробиці про астероїд В-612 і навіть назвав його номер усе через отих самих дорослих. Дорослі полюбляють цифри. Коли розповідаєш їм про свого нового приятеля, вони зроду не поцікавляться найістотнішим. Зроду вони не спитають: «А який у нього голос? Які ігри він любить? Чи колекціонує метеликів?» Натомість питають: «Скільки йому літ? Скільки у нього братів? Скільки він важить? Скільки його батько заробляє?» І потім гадають, що вже знають людину.

Якщо скажеш дорослим: «Я бачив гарний будиночок цегляного кольору, на вікнах герань, а на даху голубів», вони не можуть уявити його собі. їм треба сказати так: «Я бачив будинок на сто тисяч франків». Тоді вони вигукують: «Яка розкіш!»

Отож, коли їм скажеш: «Маленький принц справді існував, ось вам докази: він був славний, він сміявся і хотів баранця, а як тобі хочеться баранця, то ти існуєш», коли їм скажеш так, вони лише знизять плечима і назвуть тебе дитиною. Але якщо скажеш їм: «Планета, з якої він прилетів, астероїд В-612», це їх переконає, і вони дадуть спокій, не в’язну-тимуть із розпитами. Отакі ті дорослі! Не треба на них сердитися. Діти мають бути до тих дорослих вельми поблажливі.

А ми ж бо розуміємося на житті, і ми, звісно, не дуже зважаємо на ту циферію. Я залюбки почав би цю повість так, як починають якусь казку. Почин би я вивів такий:

«Був собі маленький принц, і жив він па планетці, трошечки більшій від нього самого, і дуже тому принцові хотілося мати друга...» Ті, хто розуміється па житті, відразу б побачили, що все це щирісінька правда.

Я зовсім не хочу, щоб мою книжку читали лише для розваги. Мені стає дуже боляче, коли я згадую свого маленького приятеля й розповідаю про нього. Уже минуло шість років відтоді, як він зі своїм баранцем покинув мене. І я силкуюся розповісти про нього, щоб не забути його. Живий жаль бере, коли забувають друзів. Не кожен має друга. І я можу стати таким, як дорослі, котрі нічим не цікавляться, окрім своєї цифе-рії. От я ще й тому купив коробочку з фарбами та олівці. Нелегко в мої літа знову братися до малювання, якщо за все життя лише й зобразив, що удава в натурі та в розрізі — колись там у шість років! Я, звісно, намагатимусь якнайліпше передати схожість. Я зовсім не певен, що мені з цим пощастить. На одному малюнку виходить вдало, на іншому портрет зовсім не схожий. Я можу схибити і щодо зросту. Ось тут маленький принц завеликий. А он там він замалепький. Я вже вагаюсь, згадуючи

барву його одягу. Тож мазюкаю і так і сяк, навмання. Можу, зрештою, помилитися і в деяких важливих подробицях. Ви вже даруйте. Мій приятель ніколи нічого мені не пояснював. Певне, гадав, що я такий самий, як і він. Але я, на жаль, не вмію побачити баранця крізь стінки ящика.

Певне, я трохи скидаюся на дорослих. Очевидно, дещо постарів.

V

Щодень я дізнавався щось про його планету, про те, як він покинув її і як мандрував по світах. Він розповідав про це поступово, і то принагідно. Отак третього дня я дізнався про трагедію з баобабами.

Це також сталося завдяки баранцеві. Маленького принца обсіли тяжкі сумніви, і він раптом спитав мене:

—    А правда, що баранці їдять кущі?

—    Авжеж, правда.

—    О, я радий!

Я не второпав, чому так важливо, щоб баранці їли кущі. Але маленький принц додав:

—    То вони їдять і баобаби?

Я сказав маленькому принцові, що баобаби не кущі, а височенні, з дзвіницю, дерева, і хоч би він привів навіть цілий табун слонів, то й вони не з’їдять і одного баобаба.

Почувши про табун слонів, маленький принц засміявся:

—    їх би довелося поставити один на одного...

 

А далі промовив розважливо:

—    Баобаби, поки виростуть, бувають зовсім маленькі.

—    Ай справді. Але навіщо тобі, щоб баранець їв маленькі баобаби?

—    А то як же! — одказав він, ніби йшлося про щось цілком очевидне.

І мені довелося добре поміркувати, поки я здогадався, в чому тут річ.

Справді, на планеті маленького принца, як і на всіх інших планетах, росли трава і бур’ян. Отож є там добре насіння доброго, корисного зілля і погане насіння поганого зілля, бур’яну. Але насіння невидиме. Воно спить, сховане в землі, аж поки якійсь насінині заманеться прокинутись. Тоді воно потягається і спершу несміливо пускає до сонця паросток — безневинну чарівну мура-вочку. Якщо це редиска або рожа, хай собі здорові ростуть. А коли це якийсь бур’ян, треба його одразу, як тільки розпізнаєш пагін, виполоти з корінням. Ну, а на планеті маленького принца було жахливе насіння... Це насіння баобабів. Земля на планеті була вражена тим насінням. А баобаб — така рослина, що коли не розпізнаєш її вчасно, то вже ніколи не позбудешся. Він захарастить цілу планету. Він прониже її своїм корін-

ням. А якщо планета дуже маленька, а баобабів забагато, вони роздеруть її на клапті.

—    Є такий закон, — сказав мені згодом маленький принц.— Причепурився сам уранці, причепури гарненько і свою планету. Треба полоти баобаби зараз же, як тільки побачиш, що то не рожі, бо молоді пагінці рож і баобабів майже однакові. Ця праця дуже нудна, але зовсім легка...

VII

П’ятого дня, знов-таки завдяки баранцеві, я довідався про таємниці життя маленького принца. Він спитав зненацька, навпростець, ніби це було наслідком довгих мовчазних роздумів:

—    Якщо баранець їсть кущі, то він і квіти їсть?

—    Баранець їсть усе, що попадеться.

—    Навіть квіти з колючками?

—    Авжеж, навіть квіти з колючками.

—    Навіщо ж тоді колючки?

Цього я не знав. Я саме порався: ніяк не міг одгвиитити в двигуні міцно закручений шуруп. Мене дуже турбувало, чим обернулася вимушена посадка: питної води лишалось обмаль, і я вже боявся найгіршого.

—    Нащо ж ті колючки?

Як уже маленький принц про щось питав, він не заспокоювався, поки не діставав відповіді. Шуруп той дався мені взнаки, і я сказав навмання:

—    Колючки ні на що не потрібні, квіти випускають їх просто од злості!

—    О!

Відтак, трохи помовчавши, гукнув майже сердито:

—    Я тобі не вірю. Квіти такі кволі. І простодушні. І вони підбадьорюють себе.

Гадають, що колючі вони страшніші...

Я не відповів нічого. В ту хвилину я казав собі: «Якщо цей шуруп і зараз не піддасться, я розтрощу його молотком».

Маленький принц знов перебив мої думки:

—    І ти гадаєш, що квіти...

—    Де ж пак! Нічого я не гадаю! Я відповів тобі навмання. Я заклопотаний поважною справою!

Він глянув на мене здивовано.

—    Поважною справою!

Він дивився на мене, на молоток у моїй руці, на чорні від мастила пальці, дивився, як я схилився над річчю, такою, в його очах, потворною.

—    Ти мовиш, як дорослі!

Мені стало соромно. А він додав безжально:

—    Ти все плутаєш... ти все перекинув догори ногами!

Маленький принц і справді дуже розсердився. Труснув головою, і вітер розмаяв його золоту чуприну.

—    Я знаю одну планету. Живе там такий собі червонопикий добродій. Він не понюхав ні разу жодної квітки. Зроду не глянув на зірку. Нікого ніколи не любив. Він тільки й робить, що підбиває цифри. І цілий день торочить: «Я людина поважна! Я людина поважна!» — достоту, як ти. І дметься з пихи. А насправді він не людина, він гриб.

—    Що?

Гриб!

Маленький принц аж поблід із гніву:

 

—    Мільйони років у квітів ростуть колючки. І мільйони років баранці все ж їдять квіти. То хіба це не поважна річ — зрозуміти, чому вони так стараються випустити колючки, які їм нічого не дають? Хіба це не важливіше і не поважніше, ніж рахунки червонопикого гладуна? І коли я знаю квітку, яка є єдина на світі і росте лише на моїй планеті, а якийсь баранець одного ранку з’їсть її, не тямлячи навіть, що він накоїв, це теж, по-твоєму, байдуже? Він зашарівся, потім озвався знову:

—    Якщо ти любиш квітку, яка існує єдина на світі і лише на одній з мільйонів і мільйонів зірок, цього досить: милуєшся на зорі і чуєшся щасливий. Кажеш собі:

«Десь там і моя квітка...» Але коли баранець її з’їсть, це все одно, мовби всі зорі раптово згасли! І це, по-твоєму, байдуже!

Він більше не міг нічого сказати. Він раптом заридав. Споночіло. Я відклав інструмент. Смішно було думати про молоток, про шуруп, про спрагу й смерть. На цій зірці, на планеті — на моїй планеті Земля — плакав маленький принц, і його треба було втішити! Я взяв його на руки і почав люляти. Я казав йому:

—    Квітці, яку ти любиш, не загрожує ніяка небезпека... Я намалюю твоєму баранцеві обротьку... Намалюю для твоєї квітки броню... Я...

Я вже й не тямив, що кажу. Я здавався собі страшенно незграбним. Не знав, як підійти до нього, як прихилити його до себе... Вона така загадкова, ота країна сліз.

VIII

Незабаром я навчився краще розпізнавати ту квітку. На планеті маленького принца завше росли звичайні прості квіти — вони мали нерясно пелюсток, місця займали мало й нікого не турбували. Вони розпускалися вранці в траві, а надвечір никли.

А та квітка проклюнулась із насінини, занесеної невідомо звідки, і маленький принц викохував той пагіїгчик, такий неподібний до інших билинок. А що, як це якась одміна баобаба? Та кущик незабаром перестав рости, і на ньому виліз пуп’янок. Маленький принц ізроду не бачив ще таких буйних пуп’янків і відчував, що от-от станеться якесь диво. Одначе квітка, схована в своїй зеленій світличці, ще не була готова, вона все чепурилася. Старанно добирала барви. Вона виряджалася поволі, приміряючи одну' по одній пелюстки. Вона не хотіла виходити скуйовджена, як самосійний мак. Вона хотіла показатись у всій своїй пишноті.

Авжеж, вона була така чепурушка! Таємниче вбирання тривало багато днів. Аж от якось уранці, тільки встало сонце, квітка розпустилась.

Як дбайливо вона готувалася, стільки поралася, а нині, позіхаючи, сказала:

—    Ох! Я ледве прокинулась!.. Даруйте мені... Я ще зовсім не зачесана...

Маленький принц не тямився од захвату:

—    Яка ви гарна!

—    Правда? — тихо озвалася квітка.— І народилась я разом із сонцем...

Маленький принц, звісно, здогадався, що красуня не надто скромна,

зате вона була така прегарна!

—    Здається, пора снідати,— додала вона по хвилі.— Прошу, потурбуйтесь про мене...

Збентежений маленький принц розшукав поливальницю й полив квітку.

Скоро з’ясувалося, що красуня гордовита й вередлива, і маленький принц попомучився з нею. Якось, мовлячи про свої чотири колючки, вона заявила йому:

—    Хай приходять хоч тигри пазуристі — не страшно!

—    На моїй планеті тигри не водяться,— відказав маленький принц,— а потім тигри не їдять трави.

—    Я пе трава,— стиха кинула квітка.

—    О, пробачте...

—    Тигрів я не боюся, зате терпіти не можу протягів. У вас немає ширми?

«Не може терпіти протягів... для рослини кепсько,— подумав маленький принц.— 3 цією квіткою морока та й годі...»

—    Увечері накрийте мене ковпаком. У вас тут надто холодно. Дуже незатишна планета. Там, звідки я прибула...

І затиулася. Її занесло сюди ще зернинкою. Вона нічого не могла знати про інші світи. Навіщо брехати, коли тобі так легко завдати брехню! Красуня знітилася і кахикнула раз-другий — хай маленький принц відчує свою провину.

—    То де ж та ширма?

—    Я збирався саме по неї піти, але ж ви говорили до мене!

Тоді вона закахикала дужче — вирішила покарати його гризотами сумління.

Отож маленький принц, хоч він і любив прегарну квітку, пройнявся якоюсь недовірою. Порожні необов’язкові слова він узяв близько до серця і відчув себе нещасливим.

—    Не треба було слухати її,— довірливо мовив він мені якось.— Ніколи не треба слухати квітів. Треба просто милуватися ними і дихати їхніми пахощами. Моя квітка напахтила всю мою планету, а я не умів нею тішитися. Оті балачки про тигрячі пазурі... вони б мали зворушити мене, а я розгнівався...

А ще він признавався:

—    Тоді я ще нічого не розумів! Треба було зважати не на слова, а на діла. Вона впоювала мене своїм ароматом, ряхтіла, як сонце. То чом би я мав від неї тікати?

Адже за тими її нелукавими хитрощами я мав би вгадати ніжність. Квіти-бо такі свавільні! Але я був занадто молодий, щоб уміти любити.

Мені здається, що він утік з мандрівними птахами. Вранці того дня ретельно попорав свою планету. Дбайливо прочистив діючі вулкани. Два вулкани в нього діяли. На них було дуже зручно розігрівати сніданок. А ще він мав один погаслий вулкан. Але, сказав він собі, мало що може статися! Отож він прочистив і згаслий вулкан. Добре прочищені вулкани горять тихо й рівно, без виверження. Виверження вулкана — все одно що пожежа в комині, як там загориться сажа. Земляни, звісно, вулканів не прочистять: для цього ми замалі. Тим-то вони й завдають нам стільки лиха.

Зажурений маленький принц вирвав також останні пагінці баобабів. Він гадав, що ніколи більше не вернеться. Але того ранку звична праця здавалася йому такою любою. А коли востаннє полив квітку й лагодився накрити її ковпаком, йому навіть збиралося на плач.

—    Прощавайте,— мовив він квітці.

Красуня не відповіла.

—    Прощавайте,— сказав він ще раз.

Вона кахикнула. Не від застуди.

—    Я була нерозумна,— озвалася нарешті квітка. — Даруй мені. І спробуй бути щасливим.

І ні слова докору. Маленький принц був вражений. Стояв, збентежений і знічений, з скляним ковпаком у руці. Не розумів, звідки ця погідна ніжність.

—    Авжеж, я люблю тебе,— почув він.— Моя вина, що ти цього не знав. Але це пусте.

Ти був такий самий дурненький, як і я. Спробуй знайти свою долю... Облиш цей ковпак, він уже мені не потрібний.

—    А вітер...

 

—    Не так я вже й застуджена...

Нічна прохолода піде мені на користь. Я ж квітка.

—    А звірята...

—    Слід перетерпіти, коли заведеться дві-три гусениці: я ж хочу познайомитися з метеликами. Здається, вони прегарні. Та й хто ж мене провідуватиме? Ти-бо будеш далеко. А великих звірів я не боюся. Я теж пазуриста.

І простодушно показала свої чотири шпичаки. Потім додала:

—    Та не барися, це мене дратує.

Намислив іти, то йди.

Бо не хотіла, аби маленький принц бачив, як вона плаче. То була дуже гонориста квітка...

Четверта планета належала ділкові. Цей чолов’яга був такий заклопотаний, що коли прийшов маленький принц, навіть голови не звів.

—    Добридень,— сказав маленький принц. — У вас погасла цигарка.

—    Три та два — п’ять. П’ять та сім — дванадцять. Дванадцять та три — п’ятнадцять. Добридень. П’ятнадцять та сім — двадцять два. Двадцять два та шість — двадцять вісім. Нема коли прикурити. Двадцять шість та п’ять — тридцять один.

Ху! А всього виходить п’ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять один.

—    П’ятсот мільйонів чого?

—    Га? Ти ще тут? П’ятсот мільйонів... уже не знаю чого... У мене стільки роботи!

Я людина поважна, мені нема коли язика чесати! Два та п’ять — сім...

—    П’ятсот мільйонів чого? — повторив маленький принц: питаючи про щось, він не заспокоювався, поки не діставав відповіді.

Ділок звів голову:

—    За п’ятдесят чотири роки, прожиті мною на цій планеті, було лише три випадки, коли мені щось заважало. Першого разу це сталося двадцять два роки тому — сюди звідкись залетів хрущ. Він так страшенно гудів, що я припустився чотирьох помилок у підрахунках. Другого разу — одинадцять років тому — я мав напад ревматизму. Сидячий спосіб життя. Мені нема коли вештатися. Я людина повалена.

Утретє... оце тепер. Отож, виходить, п’ятсот мільйонів...

—    Чого?

Ділок зрозумів, що йому не дадуть спокою.

—    Отих маленьких штучок, що їх іноді можна бачити в повітрі.

—    Це що ж, мухи?

—    Та ні, такі дрібненькі, блискучі.

—    Бджоли?

—    Та ні. Дрібненькі золоті штучки, що викликають мрії у ледацюг. А я людина повалена. Мені мріяти нема коли.

—    A-а! Це зорі!

—    От-от, зорі.

—    П’ятсот мільйонів зірок? А що ле ти з ними робиш?

—    П’ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять одна. Я людина поважна, я люблю точність.

—    То що ле ти робиш із тими зірками?

—    Що роблю?

—    Так.

—    Нічого. Я ними володію.

—    Володієш зірками?

—    Так.

—    Але я в лее бачив короля, який...

—    Королі нічим не володіють. Вони лише правлять. Це велика різниця.

—    А нащо тобі володіти зірками?

—    Щоб багатим бути.

—    А нащо бути багатим?

—    Щоб купувати ще нові зірки якщо їх там хтось відкриє.

«Цей,— сказав собі маленький принц,— міркує майже так, як той п’яничка». Однак розпитував далі:

—    А як можна володіти зірками?

—    Зірки, вони чиї? — буркотливо спитав ділок.

—    Не знаю. Нічиї.

—    Отже, вони мої, бо я перший до цього додумався.

—    І цього досить?

—    Авжеж. Коли ти знайдеш діамант, який не належить нікому, то він твій. Коли ти знайдеш острів, який не належить нікому, то він твій. Коли тобі першому спаде якась думка, ти береш на неї патент: вона твоя. Я володію зорями, бо до мене ніхто не здогадався ними заволодіти.

—    Оце правда,— мовив маленький принц.— І що ж ти з ними робиш?

—    Завідую ними,— відказав ділок. — Лічу їх і перелічую. Це дуже важко. Але я людина поважна.

Одначе маленького принца ще це не вдовольнило.

—    Якщо я маю шовкову хустинку, я можу пов’язати її на шию й забрати з собою,— мовив він. — Якщо я маю квітку, я можу її зірвати і взяти з собою. А ти ж не можеш забрати зорі?

—    Ні, зате я можу покласти їх у банк.

—    Як це розуміти?

—    А так: пишу на папірці, скільки в мене зірок. Потім кладу цього папірця до шухляди й замикаю її на ключа.

—    Та й усе?

—    Цього досить.

«Цікаво! — подумав маленький принц.— І навіть поетично. Але це не дуже серйозно!»

Що серйозно, а що несерйозно — маленький принц розумів по-своєму, зовсім не так, як дорослі.

—    Я маю квітку,— сказав він,— і щоранку її поливаю. У мене три вулкани, я щотижня їх прочищаю. Усі прочищаю: і діючі, і погаслий. Мало що може статися. І моїм вулканам, і моїй квітці корисно, що я ними володію. А зорям від тебе нема ніякої користі...

Ділок відкрив рота, але так і не здобувся на відповідь, і маленький принц рушив далі.

«Дорослі таки справді дивацьке поріддя »,— простодушно казав він собі в дорозі.

XIV

П’ята планета була вельми цікава. Вона виявилася з усіх найменша. На ній тільки й ставало місця, що для ліхтаря та ліхтарника. Маленький принц ніяк не міг збагнути, навіщо серед небес, на планетці, де немає ні будинків, ні жителів, потрібні ліхтар та ліхтарник. Але вій подумав:

«Можливо, цей чолов’яга тут і недоречний. А проте він не такий недоречний, як король, шаиолюб, ділок і п’яничка. Його праця має все ж якийсь глузд. Коли він запалює свого ліхтаря — буцімто народжується

ще одна нова зірка або квітка. Коли гасить ліхтар — буцімто присипляє зірку чи квітку. Гарна робота! Вона таки справді корисна, бо красива».

І, порівнявшись із планетою, він шанобливо привітався до ліхтарника.

—    Добридень,— мовив він.— Навіщо ти оце погасив ліхтаря?

—    Таке розпорядження,— відказав ліхтарник.— Добридень.

—    А що то за розпорядження?

—    Щоб я гасив свого ліхтаря. Добривечір.

І він знову запалив ліхтаря.

—    А нащо ти знов його засвітив?

—    Таке розпорядження,— відповів ліхтарник.

—    Не розумію,— признався маленький принц.

— А що тут не розуміти,— сказав ліхтарник.—Розпорядження це розпорядження.

Добридень.

І погасив ліхтаря.

Відтак картатою червоною хусточкою витер піт із чола й сказав:

—    Жахливе в мене ремесло. Колись воно мало глузд. Я гасив ліхтаря вранці, а ввечері знову запалював. Решту дня я міг відпочивати, а решту ночі — спати.

—    А потім розпорядження змінилося?

—    Розпорядження не змінилося,— сказав ліхтарник. — У тому то й лихо! Моя планета з кожним роком обертається швидше й швидше, а розпорядження лишилося те саме.

—    А як же зараз? — спитав маленький принц.

—    А ось так. Планета робить повний оберт за одну хвилину, і я не маю ні секунди перепочинку. Щохвилини я гашу ліхтаря і знов його запалюю.

—    От цікаво! Отже, у тебе день триває всього одну хвилину!

—    А що тут цікавого? — відказав ліхтарник.—Уже цілий місяць, як ми розмовляємо з тобою.

—    Цілий місяць?!

—    Авжеж. Тридцять хвилин. Тридцять днів. Добривечір!

І вій знову запалив ліхтаря.

Маленький принц подивився на ліхтарника — йому подобався цей чолов’яга, що так віддано виконував розпорядження. Маленький принц згадав, як колись, переставляючи свого стільця, він шукав місця, звідки було б видно захід сонця. І йому захотілося допомогти товаришеві.

—    Слухай-но,— сказав він ліхтарникові,— я знаю, як зробити, щоб ти відпочивав, коли заманеться...

—    Мене весь час тягне відпочити,— зітхнув ліхтарник.

Бо ж можна бути вірним слову і все-таки ледачим.

—    Твоя планетка така крихітна,— вів далі маленький принц,— ступиш три кроки й обійдеш її всю. Досить тобі йти неквапливо, і ти постійно будеш на сонці. Коли вирішиш перепочити — починай ходити... і день триватиме доти, доки захочеш.

—    Ну, від цього мало пуття,— мовив ліхтарник.— Понад усе я люблю спати.

—    Тоді кепське твоє діло,— гукнув маленький принц.

—    Кепське,— погодився ліхтарник. — Добридень!

І погасив ліхтаря.

«Цього чолов’ягу,— сказав собі маленький принц, торуючи шлях,— цього чолов’ягу зневажали б усі інші: і король, і шанолюб, і п’яничка, і ділок. А проте лише він, як на мене, не смішний. Либонь, тому, що він не думає про себе».

Маленький принц зітхнув.

«От з ким я міг би заприятелювати,— подумав вій. — Але його планетна зовсім крихітна. Там нема місця для двох...»

Він не смів признатися собі, що найбільше шкодує за цією благословенною планетою саме тому, що на ній за двадцять чотири години можна було тисячу чотириста разів милуватися па захід сонця!

XVII

...Потрапивши на Землю, маленький принц не побачив ані лялечки і вельми здивувався. Він уже злякався, що помилково залетів на якусь іншу планету, аж тут у піску ворухнулося кільце такої барви, наче місяць.

—    Добривечір,— мовив про всяк випадок маленький принц.

—    Добривечір,— відповіла гадюка.

—    На яку це планету я потрапив?

—    На Землю,— мовила гадюка.— До Африки.

—    Ага. То що, на Землі нема нікого?

—    Це пустеля. В пустелях піхто не живе. Земля велика,— сказала гадюка.

Маленький принц присів па камінь і звів очі до неба.

 

—    От цікаво — чому зорі світяться,— сказав він. — Мабуть, щоб кожен рано чи пізно міг відшукати свою зірку. Диви, он моя планета — саме над нами. Але як до неї далеко!

—    Гарна планета,— мовила гадюка. —

А чого ти сюди завітав?

—    Я посварився з одною квіткою,— зітхнув маленький принц.

—    Ага, он воно що...

І обоє змовкли.

—    А де ж люди? — знов озвався нарешті маленький принц. — У пустелі все-таки самотньо...

XX

Довго простував маленький принц пісками, скелями й снігами і набрів зрештою на дорогу. А всі дороги провадять до людей.

—    Добридень,— промовив він.

Перед ним був садок, повний квітучих рож.

—    Добридень,— відгукнулися рожі.

Маленький принц поглянув на них. Усі вопи скидалися на його квітку.

—    Хто ви? — спитав він, вражений.

—    Ми — рожі,— відказали квіти.

—    Он як... — сказав маленький принц.

І почувся дуже нещасливим. Його квітка запевняла його, що вона на всьому світі одна така. А ось тут буяло п’ять тисяч таких самих квіток, лише в одному саду!

«Як би вона досадувала, коли б побачила це! — помислив маленький принц. — Вона б страшенно закахикала і вдала, що помирає, аби лише не стати смішною. А мені довелося б удавати, ніби я доглядаю її, бо ж інакше, аби принизити й мене, вона справді могла б умерти...»

А потім він ще сказав собі: «А я гадав, що маю такий скарб — єдину в світі квітку, а то звичайнісінька рожа. Проста рожа і три вулкани заввишки до колін, і то один з них погас, певне, назавжди — цього замало, щоб величати себе принцом...»

Він упав на траву й заплакав.

XXI

Отоді-то й показався лис.

—    Добридень,— мовив лис.

—    Добридень,— звичайненько відказав маленький принц і озирнувся, та нікого не побачив.

—    Осьдечки я,— озвався голос,— під яблунею.

Хто ти?— спитав маленький принц. — Ти такий гарний!

—    Я ттнг* — «ілтгптв тгга

 

—    Пограйся зі мною,— попрохав маленький принц. — Мені так журно...

—    Я не можу з тобою гратися,— мовив лис. — Я не приручений.

—    О, даруй,— сказав маленький принц. Але подумав і додав:

—    А що означає — приручити?

—    Ти нетутешній,— сказав лис. — Що ти тут шукаєш?

—    Шукаю людей,— відповів маленький принц. — А що означає — приручати?

—    Люди,— мовив лис,— мають рушниці і ходять на лови. Це так ускладнює життя. А ще вони розводять курей. То єдина користь від людей. Ти шукаєш курей?

—    Ні,— сказав маленький принц. — Я шукаю приятелів. А що означає — приручати?

—    Це поняття давно забуте,— мовив лис,— Воно означає: прихилити до себе...

—    Прихилити до себе?

—    Авжеж,— мовив лис. — Ти для мене поки що лише маленький хлопчик, достоту такий, як сто тисяч інших. І ти мені не потрібний. І я тобі теж

не потрібний. Я для тебе всього тільки лис, достоту, як сто тисяч інших лисів. Та як ти мене приручиш, ми станемо потрібні одне одному. Ти будеш для мене єдиний на цілім світі. І я буду для тебе єдиний на цілім світі...

—    Я вже трошки розумію,— проказав маленький принц. — Є одна рожа... мабуть, вона мене приручила...

—    Цілком можливо,— відповів лис. — На Землі чого тільки не побачиш...

—    О, це не на Землі,— заперечив маленький принц.

Лис нібито дуже здивувався.

—    На іншій планеті?

—    Так.

—    А мисливці є на тій планеті?

—    Нема.

—    Як цікаво! А кури є?

—    Нема.

—    Ех, світ недосконалий! — зітхнув лис.

А потім знову повернувся до того самого:

—    Одноманітне в мене життя. Я полюю на курей, а люди полюють на мене. Всі кури однакові, і люди всі однакові. І я нуджусь. Але як ти мене приручиш, моє життя буде ніби сонцем осяяне. Я знатиму твою ходу й розрізнятиму її серед усіх інших.

Почувши чиїсь кроки, я ховаюся в нору. Зате твоя хода, як музика, викличе мене з нори. А потім — дивись! Бачиш, он там, на ланах, достигає пшениця? Я не їм хліба. Збіжжя мені ні до чого. Пшеничні лани не ваблять мене. І це сумно. Але в тебе чуб ніби золотий. І як добре буде, якщо ти мене приручиш! Золоте збіжжя нагадуватиме мені про тебе. І я полюблю шелест колосся на вітрі...

Лис замовк і довго глядів на маленького принца. А потім попросив знову:

—    Будь ласка... приручи мене!

—    Я б радо,— відмовив маленький принц,— але в мене обмаль часу. Мені ще треба знайти приятелів і узнати багато всяких речей.

—    Узнати можна лише те, що приручиш,— мовив лис. — Людям уже бракує часу щось узнавати. Вони купують готові речі в торгівців. Але ж немає таких торгівців, що продавали б приятелів, і тим-то люди не мають приятелів. Як хочеш мати приятеля — приручи мене! — А що для цього треба зробити? — спитав маленький принц.

—    Треба бути дуже терплячим,— відказав лис.— Спершу ти сядеш трошки далі від мене на траву, ось так. Я краєчком ока позиратиму на тебе, дивитимусь, а ти мовчатимеш. Мова — це джерело непорозуміння. Але щодня ти сідатимеш трошки ближче...

Назавтра маленький принц прийшов знову.

—    Краще, якби ти приходив о тій самій порі,— попросив лис. — Якщо ти прийдеш, скажімо, о четвертій дня, то я вже з третьої години відчуватиму' себе щасливим. О четвертій я вже почну хвилюватися і непокоїтися. Я узнаю ціну щастю. А як ти приходитимеш коли попало, то я ніколи не знатиму, на яку годину готувати своє серце... Повинні бути обряди.

—    А що таке обряд? — поцікавився маленький принц.

—    Це теж річ давно забута — розтлумачив лис. — Це те, що робить один день несхожим на інші дні, одну годину — на всі інші години. Є, приміром, такий обряд у двох мисливців. У четвер вони танцюють з сільськими дівчатами. І який же це чудовий день — четвер! Я йду на прогулянку й доходжу аж до виноградника. А якби мисливці танцювали коли попало, всі дві скидалися б один на один і я зовсім не мав би дозвілля.

Так маленький принц приручив лиса. І коли настала пора прощатися, лис казав:

—    О, я плакатиму по тобі.

—    Сам винний,— мовив маленький принц. — Я ж не хотів тобі нічого лихого, а ти зажадав, щоб я тебе приручив...

—    Авжеж,— згодився лис.

—    Але ж ти плакатимеш! — мовив маленький принц.

—    Виходить, ти нічого не вигадав.

—    Вигадав,— заперечив лис. — Згадай, що я казав про золоте збіжжя.

Він замовк. Потім додав:

—    Піди ще поглянь на рожі. Ти зрозумієш, що твоя рожа — єдина на світі. А як вернешся попрощатися зі мною, я подарую тобі одну таємницю.

Маленький принц пішов глянути на рожі.

—    Ви нітрохи не схожі на мою рожу,— мовив він їм. — Ви ще ніщо. Ніхто вас не приручив, і ви нікого не приручили. Ви такі, як раніше був мій лис. Він нічим не різнився від ста тисяч інших лисів. Але я з ним заприятелював, і нині він — єдиний в усьому світі.

Рожі дуже зніяковіли.

—    Ви дуже гарні, але порожні,— сказав іще маленький принц. — Задля вас не схочеться померти. Звісно, випадковий перехожий і про мою рожу подумає, що вона така сама, як і ви. Але вона одна-єдииа, над усе найдорожча. Я-бо полив її. Я-бо накрив її скляним ковпаком. Я-бо затулив її ширмою. Я-бо нищив задля неї гусінь, лишив тільки двох чи трьох, щоб повиводились метелики. Я чув, як вона нарікала і як хвалилась і навіть як замовкала. Рожа ця — моя.

І маленький принц вернувся до лиса.

—    Прощавай... — мовив він.

—    Прощавай,— відповів лис. — Ось моя таємниця. Вона дуже проста: лише серце добре бачить. Найголовнішого не побачиш очима.

—    Найголовнішого не побачиш очима,— повторив маленький принц, аби краще запам’ятати.

—    Твоя рожа дорога тобі тому, що ти присвятив їй стільки часу.

—    Моя рожа дорога мені... — повторив маленький принц, аби краще запам’ятати.

—    Люди забули цю істину,— мовив лис,— але ти не забувай. Ти назавжди береш на себе відповідальність за тих, кого приручив. Ти відповідаєш за свою рожу.

—    Я відповідаю за свою рожу,— повторив маленький принц, аби краще запам’ятати.

Переклад: Олега Жупапського за редакцією Анатоля Перепаді та Івана Малковича.

ео Ваші перші враження, роздуми, оцінки

1 Чим казкова повість Сент-Екзюпері «Маленький принц» не схожа на інші казки?

2. Чи відчули ви особливу довірчість оповідача? Як вона проявляється вже в перших розділах повісті?

ю Заглибимося в текст повісті

1.    Чому дорослі не розуміли малюнків шестирічного хлопчика? Що вони, навіть найрозумніші і найкмітливіші, втратили з роками?

2.    Взаєморозуміння між пілотом і маленьким принцом встановилося після того, як був намальований баранець в ящику. Чому цей малюнок сподобався хлопчикові?

3.    Щоранку маленький принц прибирав свою планету. Як сам він пояснює необхідність своєї праці? Прочитайте цей уривок виразно.

4.    Ви знаєте, що під зображеними в алегоричному творі істотами маються на увазі інші особи, речі. Яке призначення в казці «Маленький принц» образів рожі і лиса?

5.    Про що найголовніше для себе дізнався маленький принц на Землі?

6.    Які моральні цінності утверджуються в алегоричній казці Сент-Екзюпері «Маленький принц»? Що понад усе ставить автор у житті сучасних людей?

7.    Як ви гадаєте, чому автор сам проілюстрував свою книжку? Чим його ілюстрації, на ваш погляд, цікаві й незвичайні?

8.    «Маленький принц» — це філософська казкова повість-притча. Які характерні риси дозволяють віднести її до цього жанру?

9.    Якщо ви читали казкову повість-притчу українського письменника Бориса Харчука «Планетник», то порівняйте її з «Маленьким принцом» Сент-Екзюпері». Що в них є спільного?

Для самостійної роботи

10.    Візьміть в бібліотеці і самостійно прочитайте розділи X — XII казки «Маленький принц». Яких людей зустрічає маленький принц на сусідніх астероїдах? Чому він поспішає покинути їх? Зверніть увагу на те, що під час своїх подорожей маленький принц щоразу залишає своїх сусідів з однією і тією ж думкою. З якою? Чому, відлітаючи з планети ліхтарника, він думає інакше? Яке значення для розуміння образів казкових персонажів має тут цей художній прийом?

11.    «Я зовсім не хочу, щоб мою книжку читали лише для розваги», — пише Сент-Екзюпері в IV розділі своєї казки «Маленький принц».

З яким настроєм читали ви цю книжку? Вкажіть уривки і висловлювання з неї, які стали вашими моральними правилами.

12.    Використовуючи афоризми з казки, напишіть твір на одну з тем: «Очі не бачать. Шукати треба серцем», «Єдина справжня розкіш — це розкіш людського спілкування», «Ти назавжди береш на себе відповідальність за тих, кого приручив».

13.    У 2015 році було здійснено вісімнадцяту екранізацію книжок Сент-Екзюпері. Візьміть участь в підготовці проекту «Екранізація творів А. де Сент-Екзюпері» (включіть короткі повідомлення і відеоматеріали)

■ Для майбутніх філологів

Підготуйте виступ на одну з тем: «Антуан де Сент-Екзюпері — пілот і

письменник», «Афористичність мови в казці-притчі «Маленький принц».

РОЗШИРЮЄМО КУЛЬТУРНИЙ КРУГОЗІР

Антуан де Сент-Екзюпері, французький пілот, поет, письменник, есеїст, журналіст, був названий своїм співвітчизником, письменником Андре Моруа, філософом дії. Він писав: «Екзюпері добував істину, коли літав над Ріо-де-Оро та Андійськими Кордильєрами, коли зазнав аварії в пустелі і був врятований владиками пісків, коли його літак падав в Середземне море і на гірські ланцюги Гватемали, а також в повітряних боях з німцями в 1940 році і знову — в 1944-му. «Літак не мета, — говорив він, — тільки засіб. Життям ризикуєш не заради літака». Сент-Екзюпері увійшов до «золотого списку» людей, які оплатили свою істину кров’ю. І досі його книжки залишаються найпопулярнішими в усьому світі, про нього складаються вірші і пісні, адже йому вдалося в кожній, навіть боязкій, душі зачепити героїчну струну і кожну душу підняти до польоту».

У чому бачить французький письменник Андре Моруа незмінний інтерес читачів усього світу до життя і творчості Антуана де Сент-Екзюпері?

 

МАРИНА АРОМШТАМ

(нар. i960)

З розвитком ринку носії будуть змінюватися, наприклад, для дітей будуть створювати спеціальні великі екрани, щоб зручно було дивитися картинки і читати. Але паперова книжка не втратить свою значущість, тому що вона формує особистий простір.

М. Аромштам

Марина Аромштам — педагог, журналіст, автор популярних книжок з виховання, окрім того — сучасна російська письменниця. Таке чудове поєднання професій стало можливими, звичайно, завдяки її таланту, а ще завдяки допитливості, життєздатності і любові до книжок і читання.

«Читання — заняття елітарне. «Елітарне» не тому, що когось до читання раптом візьмуть і «не допустять». Мова про інше. У людини, підлітка, є вільний час. Він може його якось витрачати. Але з усіх можливостей провести своє дозвілля він вибирає читання — специфічний вид спілкування, який завжди вимагає інтелектуальних зусиль», — вважає Марила Семенівна.

Улюбленими книжками дитинства майбутньої письменниці були «Мауглі» Р. Кіплінга, «Король Матіуш Перший» Я. Корчака, «Володар мух» В. Голдінга.

Обравши професію педагога, Марина Семенівна дев’ятнадцять років пропрацювала вчителем початкових класів, займалася інноваційними проектами дошкільних установ і закладів для дітей-сиріт. Вона добре обізнана з дитячими і підлітковими проблемами і потребами, по-справжньому любить дітей і вміє з ними спілкуватися. Досвід цього багатого, різнобічного спілкування відображено в її книжках з педагогіки (починаючи з 1998 року). У 2007 році в літературному журналі дитячих письменників «Кукумбер» було опубліковано перші художні твори Марини Аромштам — оповідання «Перша вчителька», фрагменти повісті про домашніх улюбленців «Волохата дитина» («Кактус з очима», «Мухтар до мене», «Щур»).

У 2008 році її повість «Коли відпочивають янголи» було удостоєно Національної дитячої літературної премії «Заповітна мрія», причому перше місце їй присудило саме дитяче журі.

З моменту виходу в світ ця книжка увійшла до списку «родзинок» Московської міжнародної книжкової ярмарки, видатних книжок світу «Білі ворони — 2011», що складається Мюнхенською міжнародною дитячою бібліотекою.

(F

1.    Чим зацікавили вас відомості про сучасну російську письменницю Марину Аромштам?

2.    Якщо хтось із вас читавїїтвори, поділіться своїми враженнями про них.

«КОЛИ ВІДПОЧИВАЮТЬ янголи»

(Уривки)

1.

Усе могло би скластися інакше, якби в мене був тато. Мама тоді могла б із ним порадитися. Порадилася б — і не віддала мене вчитися до Тетяни Володимирівни. Тетяна Володимирівна не сказала б: «Встати! Руки за голову!» Дідуся б це не нажахало, і він не наполіг би на тому, щоб перевести мене в іншу школу, і я б не потрапила у клас до Марсем. Це Марсем розповіла нам про янголів — про те, що вони повинні відпочивати. Відтоді минуло багато років. Але коли зі мною щось трапляється — погане чи добре, — я про це згадую.

А якби в мене був тато, я ніколи б про це не дізналася. Тому невідомо, добре це чи погано, що його тоді не було.

Звісно, я знала: так не буває, щоб тата не було взагалі. Де-небудь — у часі чи в просторі — він неодмінно є. Мусить бути. Бодай на Місяці. Мій тато, приміром, мешкав у далекій прекрасній Франції, на батьківщині шампанського, великих революцій і геніальних художників. Це трохи ближче, ніж на Місяці Але, з погляду практичного життя, батьківщина художників від Місяця нічим не відрізняється. Тому' Наталочка й намагалася мене переконати, що всілякі там тати — просто рудименти й атавізми. Слова «рудименти й атавізми» Наталочка вимовляла голосно й чітко і не втомлювалася пояснювати, що вони означають. Рудименти й атавізми — це органи. Вони були потрібні людині, коли та була твариною. А потім, у ході еволюції, людина цими органами користуватися перестала, і вони через непотрібність почали зникати. Не відразу, звісно, а поступово. Спершу' непотрібні органи ставали дуже маленькими, а відтак і геть розсмоктувалися. Щоб непотрібні органи зникли, муюило збігти багато часу — хай і мільйон років. Але деяким органам цього мало. Он хвіст у людей розсмоктався, і від нього залишилися дві-три кісточки — не більш. Це майже непомітно. Зате апендикс і гланди не розсмоктачися. Користі від них жодної, а неприємностей часом багацько. Тому їх вирізають. Не всім, звісно: це ж боляче. Але жити без апендикса й гландів можна. Навіть дуже добре без них жити, тому що вони — рудименти й атавізми.

Наталочка з упертим задоволенням додавала сюди ще й татів, хоча, на мій погляд, їх не можна було без застережень прирівнювати до апендикса. Проте вона старанно намагалася витлумачити мені суть останніх наукових досягнень: діти з’являються на світ зовсім не через наявність тата, а через те, що сперматозоїд зливається з яйцеклітиною. Колись, може, тато й був необхідний, та лише в ті часи, коли люди були геть дикими. А тепер усе змінилося. Не розуміють таких простих речей лише хулігани і які-иебудь відсталі люди, котрі навіть зуби чистять пальцем, із розповідей Наталочки виходило, начебто яйцеклітини й сперматозоїди — автономні істоти, що переміщаються в просторі загадковим чином. Наталочка не опускалася до уточнення дрібних деталей, а на підтвердження своїх слів покликалася на авторитетне джерело — дитячу енциклопедію під назвою «Звідки я з’явився?». Вона відкривала її то на одній, то на іншій сторінці та з виглядом людини, яка собаку з’їла на темі розмноження, тицяла пальцем у малюнки. На одній картинці був намальований великий ромбик із жовтою кулькою й білими мішечками всередині, а навколо — кружечки з хвостиками, схожі на пуголовків. Під картинкою були написано: «Сперматозоїди навколо яйцеклітини». На іншій картинці один пуголовок проривав контур ромбика, так що зовні теліпався тільки його хвостик. А на третій замість одного ромбика були иамачьовапі два, щільно притиснуті один до одного, а підпис повідомляв: «Клітина починає ділитися».

«Ну що? Бачиш?» — тріумфувача Натачочка. З її слів випливало, що головне — вчасно виловити цих пуголовків і помістити в надійне місце, у пробірку. А потім можна розпоряджатися ними як собі хочеш. І не потрібно жодних татів. Жодних дурних весіль, які пожирають величезні гроші, жодного прання смердючих шкарпеток, усіх цих жахливих і принизливих зусиль, які однаково закінчуються розлученням. А що таке розлучення для дитини? Це як рана. Ніби тобі зненацька щось відрізати. Хай навіть і який-небудь рудимент.

Ось тут я нічого не могла заперечити. Наталочці було видніше: її батьки в цей час розлучалися. У результаті вона взагалі перестала робити уроки й зловживала терпінням Марсем, вигадуючи історії про кота, який иапісяв на зошити, про свою активну участь у дорожніх подіях і моторошну зайнятість у вихідні у зв’язку з поїздками до таємничої тітки — джерела знань про рудименти й атавізми. Насправді вона годинами сиділа на дивані, розглядала енциклопедію й снувала плани виведення власних дітей у пробірках за допомогою останніх досягнень наукового прогресу. Вона хотіла двох дівчаток і одного хлопчика.

Бажаючи зробити мене однодумцем, Натачочка вдавалася до ще одного аргументу: клітинний підхід до проблеми рятував від ризику зако-

хатися без взаємності. Завдяки автономному існуванню сперматозоїдів і яйцеклітин, відсутність взаємності ніяк не впливала на можливість завести дітей та жити щасливим сімейним життям, і справа не в тому, що така перспектива не надто мене тішила, — просто я тоді була закохана в Ігоря і потребувала сякої-такої розради.

Щоправда, це була кепська розрада, інша річ, якби в мене був тато (хай навіть це й рудимент!), із яким я могла б ходити за руку — туди, де робляться справжні чоловічі справи, і ми там випадково зустріли б Ігоря з його татом, і наші тати подружилися б. Вони б по-чоловічому тиснули один одному руки й що-небудь робили разом. А ми б із Ігорем їм допомагали, і теж подружилися. Стали б як брат і сестра, і тоді Ігор часто приходив би до мене в гості й танцював би зі мною на уроках хореографії. Він був би завжди поруч. Майже завжди. А якби що-небудь трапилося, він би мене захистив. Або врятував. Адже він такий розумний, такий сильний і красивий! І всі дівчиська вмерли б від заздрощів. А я б не запишалася, ні. Авжеж! Ось я, а ось Ігор, і ми завжди разом. Що в цьому такого особливого?

Але в мене не було тата, який міг забезпечити мені таке щасливе життя. Він мешкав на батьківщині шампанського, у Франції. А це майже як на Місяці. Іноді, мріючи про дружбу з Ігорем, я уявляла, як тато у вихідний сидить у ресторані на найвищому поверсі Ейфелевої вежі, з келихом отого шампанського, а перед ним, мов на долоні, все місто, і він думає: «Як там моя дівчинка, моя доня? Треба б запросити її в гості, разом із другом Ігорем, — показати їм Париж із висоти пташиного польоту».

Але мій тато, швидше за все, нічого такого не думав. Як пояснювала мама, він узагалі ні про що не міг думати, крім своїх задач. Вій був математиком. До слова «математик» додавалося ще означення — «божевільний». Або «геніальний». Вибір означення залежав від маминого настрою. У мого тата була не дуже зрозуміла робота — розв’язувати задачі. У школі на уроках ми розв’язували задачі. Можна було розв’язувати хвилин десять або п’ятнадцять, іноді (дуже-дуже рідко) задача взагалі не розв’язувалася. Це означало: потрібно в когось запитати, що робити. А відтак потренуватися, щоб наступного разу впоратися. Але розв’язувати задачі, які до тебе ніхто не розв’язував? Спеціально для цього приходити на роботу?

Мама казала, що деякі складні задачі тато розв’язував місяцями. А на одну витратив цілий рік — саме той рік, коли я мала народитися. Далекій і прекрасній Франції для розв’язання задачі потрібен був управний математик. І мій тато захотів бути цим математиком. До того ж татові подобалася Франція й усе, що з нею пов’язане. Тому з пологового будинку нас із мамою забирав дідусь.

Дідусь одягнув білу сорочку — ту, в якій він колись ходив із бабусею в театр, — побризкався улюбленою туалетною водою й приїхав по нас на автівці. На медсестру, яка видавала дітей, дідусь справив напрочуд приємне враження — такий він мав веселий і молодий вигляд. Медсестра охоче взяла в нього коробку цукерок і вручила йому згорток із мереживними оборками, всередині якого була я. Маляткові (тобто мені) пощастило, ска-зала медсестра, і моїй мамі теж. Не те що декому! За деким узагалі ніхто не приїжджає. «А як же вони?» — злякалася за них мама. — «Так ніяк. Так і йдуть. Або таксі яке піймають!» Мама зітхнула, і ми поїхали додому.

2.

Французька задача, за яку взявся мій тато, не мала розв’язку. Але в далекій Франції від цього не засмучувалися. У математиці таке можливо — щоб не було розв’язку. Татові одразу ж дали розв’язувати іншу задачу', і він так і не повернувся. Тому ми жили втрьох: я, мама й дідусь. Мама теж розв’язувача задачі. Не такі, як тато, а інші. Ті, які «ставило перед нею життя», і розв’язки в цих задачах неодмінно мусили бути. Як, наприклад, розв’язок із моїм вступом у перший клас.

Як я вже казала, мамі не було з ким порадитися — з кимось близьким і дорогим. Зазвичай вона радилася з дідусем, але дідусь у цей час був у відрядженні, і мама порадилася з тіткою Валею з сусіднього під’їзду. Узагачі, мама не збиралася з нею радитися. Це вийшло випадково. Тітка Валя зустрілася з мамою в магазині й запитала, записали мене вже у школу' чи ні. Мама сказала: ще ні. Вони з дідусем ще не вирішили, куди мене віддати. Вони хотіли б знайти для мене яку-небудь гарну' вчительку. «Що означає «гарну»?» — тітка Вачя зажадала від мами пояснень, і мама розгубилася.

З цього не випливає, буцімто вона не знала. Вона знала, адже вони з дідусем багато про це розмовляли. У таких розмовах дідусь завжди покликався на бабусю. Бабусю я ніколи не бачила, вона померла ще до мого народження. Але, зі слів дідуся, моя бабуся була дуже мудрою людиною. Не просто мудрою, а по-своєму великою, і сперечатися з її уявленнями про життя — дідусь показував це всім своїм виглядом — було б просто безглуздям. Особливо тепер, коли вона померла.

А бабуся вважала: найцінніше в людині — її внутрішній стрижень. Стрижень — вісь людської особистості, як хребет — вісь тіла. Його не можна побачити або помацати. Але відсутність стрижня в людині відразу відчувається, і якщо цей стрижень був, а тоді зламався, то вся людина зсередини розсипається. З вигляду ніби нічого не змінилося, а насправді — суцільний людський брухт.

Учителька мусить дбайливо ставитися до дитячих стрижнів, вважали бабуся й дідусь. Ось лише як це визначити? Приходиш ти, скажімо, в школу. Там сидить якась жінка й записує дітей у перший клас. Ти ж не можеш просто в неї запитати: «Скажіть, а ви знаєтеся на внутрішніх стрижнях?» Бабуся це розуміла, і дідусь розумів, і він багато разів розповідав, як знайшли вчительку для моєї мами.

Одного разу в квітні, незадовго до того, як мамі виповнилося сім років, бабуся з дідусем проходили через парк. Була чудова погода, у парку повно людей. Весняне сонечко виманило на вулицю навіть учительок зі школярами. Учительки стояли купкою й розмовляли, ліниво відгукуючись на поодинокі скарги дітей, які метушились довкола. А одна вчителька була далеко від цієї купки — там, де діти стрибали через струмок, який вибився з-під снігу. Струмок весело булькав, задоволений, що з ним граються і що разом із дітьми через нього перестрибує вчителька.

Але ж можна було забризкати одяг! Або промочити ноги! Бабуся глянула на стрибучу вчительку і якось відразу здогадалася: ця на стрижнях знається. (На дідусевому обличчі відобразилися змішані почуття — ніжність і повне визнання дивовижної бабусиної прозорливості). Вона потихеньку відкликала вбік одну дівчинку й запитала, у якому класі ця вчителька буде працювати наступного року. З’ясувалось — у першому.

І бабуся відразу пішла в школу й записала до неї маму.

Тому що бабуся була мудрою жінкою й по-своєму великою людиною.

Стрибуча вчителька вчила маму аж чотири роки. Мама була відмінницею. А тепер ось стала чудовим фахівцем. Та ще й ростить таку дочку! Тут дідусь погладив мене по голові.

Але коли наспів час записувати в перший клас мене, скористатися бабусиним способом не вдалося. Сніг тієї зими розтанув рано, і калюжі швидко висохли. Дідусь досадував, згадував бабусю й пропонував мамі творчо підійти до поставленої задачі. А тоді поїхав у відрядження, відклавши розв’язок до свого повернення.

Пояснити все це тітці Валі з сусіднього під’їзду мама, звісно, не могла. Тому вона зам’ялася й щось забурмотіла про ставлення до дітей. Тітка Валя відповіла суворо й категорично: «Дурниці! Учителька має давати міцні знання. Ось що таке гарна вчителька! Тому що початкова школа — це фундамент». Мама не уточнювала, про який фундамент іде мова. Адже це начебто й так зрозуміло. Згаданий фундамент був такий же невидимий, як і стрижень, і мама легкодухо припустила, що фундамент у цей момент важливіший. До того ж, тітка Валя дуже енергійно на неї накинулася й заходилась переконувати, що вони (мама й дідусь) даремно зволікають і щось собі фантазують. Дитина має йти до школи. Неодмінно. Нема чого втрачати рік. Особливо такій дитині, як я. Ця дитина теж увесь час фантазує. Вона, тітка Валя, мене бачила й знає, що каже. Це фантазування ні до чого доброго не приведе. Людина зсередини вся витончується й стає немов скло. Ледь торкнувся — дзвенить, зачепив — б’ється. Так і виходять люди, не пристосовані до життя. А треба огрубляти. Шкіру дитині нарощувати. Для цього школа й потрібна, і для знань. Щоб фундамент був. На місці моєї мами тітка Валя просто зараз побігла б і записала мене до Тетяни Володимирівни. Якщо там ще є місце. Минулого тижня тітка Валя записувала в школу свого Івася, і місць уже не було. Слова про фундамент і мою непристосованість до життя справили на маму неабияке враження. Оскільки заспокоїти її не було кому, вона, повернувшись із магазину, відразу пішла до Тетяни Володимирівни, і та записала мене до себе в клас. Двадцять сьомою за списком, хоча дозволялося записувати лише двадцять п’ять. Тетяна Володимирівна пішла мамі назустріч. Дізналася, що в дідуся своя фірма, що він може допомогти з ремонтом класу, — і записала. Лише тому. І мама зраділа, що задачу розв’язано.

Як виявилось, вона помилилася.

3.

Ми з Тетяною Володимирівною не зійшлися характерами. Так іноді казала мама, пояснюючи, чому тато мешкає у Франції. Це дуже важлива підстава, щоб не жити разом, — різні характери.

Ось і ми з Тетяною Володимирівною не зійшлися характерами. Щоправда, ніхто про це не знав. Ні мама, ні дідусь, який після повернення з відрядження пішов платити за ремонт класу. Повернувся він мовчазний і стурбований, оскільки при зустрічі з Тетяною Володимирівною так і не зміг зрозуміти, знається вона на стрижнях чи ні. І мама тоді на нього накинулася з докорами, що йому просто шкода грошей, він хоче, щоб я втратила рік і виросла без усякого фундаменту, непристосована до життя, немов скло.

Це було несправедливо. Дідусь не був проти фундаменту. І грошей він ніколи не шкодував, якщо вони йшли «на добрі справи». Торік він переказав гроші на одяг для дітей із дитячого будинку, а потім купив холодильник в інвалідне товариство.

Треба було порадитися, сказав дідусь. Ось бабуся завжди з ним радилася, хоча була дуже мудрою жінкою й по-своєму великою людиною. Тут мама обурилася й заявила: їй немає з ким радитися. Той, з ким вона могла б радитися, розв’язує у Франції свої дурні задачі. А тоді заплакала — через задачі й через учительку. Адже вона турбувалася! І дідусь утішав її, як маленьку, і казав, що, може, все ще буде добре. Бог із ним, із фундаментом. Якщо буде потрібно, він знову заплатить за ремонт. Тільки нехай мама не хвилюється, їй потрібні сили, щоб виховувати дочку, тобто мене, і я пішла в клас до Тетяни Володимирівни.

Є такий закон: треба любити свою першу вчительку. Усі діти підкоряються цьому закону. І Тетяна Володимирівна для цього закону дуже пасувала. Вона була гарною, в модній шкіряній спідниці та з нігтями, пофарбованими в маленькі жовтогарячі квадратики.

Але мені завадила відмінність характерів.

Першого вересня Тетяна Володимирівна привела нас у клас і веліла здати букети. Першокласники мають іти в школу з квітами. Це теж закон. Тому першого вересня в школі буває багато квітів. Занадто багато. Від цього вони навіть втрачають свою красу.

Ми склали квіти на стіл, а потім Тетяна Володимирівна поставила їх у відра для миття підлоги. Відра були приготовлені заздалегідь, і в них уже була налита вода. Лише два букети вона поставила на стіл у вази. На одному букеті сиділо велике пластмасове сонечко, а інший був прикрашений кольоровими бантиками. І ще один букет — маленький, але в золотій обгортці — примостився в баночці на підвіконні. Сьогодні дуже важливий день, сказала Тетяна Володимирівна, початок нашого шкільного життя. Це свято, тому ми будемо малювати квіти, і показала, що треба робити: намалювала крейдою на дошці вазу, а в ній — стеблинку. На стеблинці в шаховому порядку акуратно розташувалися листочки, схожі на овали, але з гострими носиками, а на кінці стеблинки — квіткова голівка з круглою серединкою й рівненькими пелюстками. Трохи схоже на ромашку. Слід було прикрасити вазу візерунком, полічити, скільки в ній квітів, а потім підняти руку й сказати Тетяні Володимирівні. Я подивилася на дошку й зрозуміла, що не хочу так малювати. Чому я повинна малювати вазу, якщо мій букет сидить у відрі?

Дідусь не став купувати квіти в магазині, а привіз їх із дачі. Спеціально поїхав і привіз. Ці квіти виростила мама. Вона ростила їх усе літо, дбайливо просапуючи, підв’язуючи й нашіптуючи якісь слова. Може, про те, як необхідний мені фундамент для майбутнього життя. Мама казала, що квіти на клумбах особливі, тому що підуть зі мною в перший клас.

Тепер мої особливі квіти сиділи у відрі для миття підлоги разом із іншими букетами, і їм було тісно. Я відчувала, як їм тісно, і ще в моїх квітів не було окремих пелюсток, як на малюнку в Тетяни Володимирівни. Це були айстри. Я знала, що «айстра» означає «зірка», а кошлаті голівки нагадують пучки світла, які зірки викидають у космос. У кожної зірки безліч променів, їх не можна полічити. Про безліч мені розповів дідусь. Він казав, це найголовніше в математиці й узагалі — в житті. Я вирішила намалювати величезне відро — таке велике, щоб квіти не почували тісноти, і в них мало бути багато пелюсток — не три, не чотири, а безліч — ніби це спалахи далеких зірок.

Невдовзі Тетяна Володимирівна стала запитувати: «Скільки квітів у вазі? Скільки пелюсток у кожної квітки?» Усі відповідали по черзі, й вона всіх хвалила. Я уявляла, як вона зрадіє, коли я скажу: «А в мене — безліч. Тому що сьогодні свято — перше вересня, а безліч — це найважливіше!»

Тетяна Володимирівна, однак, зовсім не зраділа. Вона сказала, що треба уважно слухати завдання, і ваза в мене якась дивна, безформна. Як бочка. Надалі мені слід намагатися бути акуратною. Тоді все виходитиме красиво. А ми все повинні робити красиво, — вона мигцем глянула на свої жовтогарячі нігті, — тому що тепер ми школярі. Але сьогодні вона мені пробачає. Усю мою неакуратність. Сьогодні свято, перше вересня, ми щойно почали вчитися, і в нас усе попереду. Відтак був ще один урок малювання. Ми малювали уставайлика⁹⁷. Треба було накреслити чотири кола — два великих і два маленьких — і полічити. А потім намалювати уставай лику обличчя й розфарбувати. Я добре вміла малювати кола й швидко виконала завдання. Тоді глянула па картинку й побачила, що намальованому уставайликові дуже самотньо. Він, уставайлик, не може ні лягти, не сісти. Але ж мусить він щось робити! А йому й поговорити ні з ким! І тоді я намалювала поруч із першим уставайликом ще двох — одного меншого й одного більшого. Вийшла ціла родина. Найбільшому уставайликові я намалювала бороду, щоб було видно: це уставайлик-дідусь, а поруч стоять уставайлик-мама й уставай лик-доня. У кожного уставайлика по двоє великих кіл і по двоє маленьких. Усього шість великих і шість маленьких. А можна ще інакше: в одного уставайлика чотири кружечки, а в трьох — утричі більше. Тричі по чотири. Так навчив мене лічити дідусь. Але головне не це. Головне, що уставай ликам, коли їх трійко, не нудно!

Тетяна Володимирівна проходила по рядах і дивилася, хто що намалював. Вона заглянула в мій альбом і ні про що мене не запитала. Просто взяла й показала моїх уставайликів іншим дітям.

—    Яку помилку допустила Аліна? — запитала вона зі звичною лас-кавою суворістю, що не допускає заперечень і не дозволяє перестати її любити.

Усі відразу підняли руки й заходилися трясти ними в повітрі. Тетяна Володимирівна викликала одного товстого хлопчика, який увесь аж витягнувся, мов солдатик на параді, й голосно сказав:

—    Нам задавали намалювати одного уставайлика, а вона намалювала трьох!

І всі відразу відчули, що я зробила щось погане. Якусь докорінно неправильну річ.

Тетяна Володимирівна схвально кивнула хлопчикові-солдатику, дозволила йому сісти, а потім поділилася з класом своїми підозрами:

—    Аліна, певно, не вміє дивитися. Або в неї щось із очима. Якась хвороба. Ось що це таке?

Вона взяла олівець і показала на уставайлика-дідуся.

—    Це борода, — сказала я тихо. За правилами я мала щось сказати.

—    Ви чули? — якийсь час Тетяна Володимирівна схвально дивилася на клас, що за командою розвеселився, а тоді закликала учнів до мовчання. — Ви де-небудь бачили уставайлика з бородою? І я не бачила. Ні-ко-ли. Ми навчаємося в першому класі, і я поки що не ставлю вам оцінок. Але за цю бороду слід було б поставити двійку.

Тетяна Володимирівна повернулася до мене і, повертаючи альбом, гучно його закрила:

—    Перероби малюнок удома. Так, як слід. Завтра мені покажеш.

Потім вона почала хвалити роботи інших дітей. Усі діти впевнено

лічили кола, і за це Тетяна Володимирівна роздавала їм картонні сонечка. Я тихенько погладжувала обкладинку альбому, щоб уставайлики не засмучувалися, й приказувала подумки: «А мені сонечка не потрібні, а мені сонечка не потрібні».

Удома я відкрила альбом, поклала перед собою картинку і якийсь час на неї дивилася. Уставайлики, здавалося, не відчували ганьби, яка звалилася на них, і той, що з бородою, ласкаво дивився на менших. Від цього очі в нього ледь-ледь зсунулися праворуч, надаючи обличчю хитрого виразу. Я взяла олівці й намалювала доріжку, по якій уставайляча родина відразу вирушила на прогулянку. А навколо намалювала метеликів. Я тоді дуже любила малювати метеликів. Значно більше, ніж квіти. Метелики — це і є квіти, якось сказала мама. Тільки летючі.

Дідусь прийшов з роботи, і я показала йому картинку. Він довго і з задоволенням розглядав уставайликів, шкодував, що бабуся цього не бачить, а потім попросив подарувати йому малюнок. Дідусь повісить його над столом у кабінеті. Якщо йому раптом стане сумно, він подивиться на картинку й відразу перестане сумувати. Я вирвала листок з альбому й подарувала дідусеві. А іншого уставайлика вирішила не малювати, хоча мені було страшно: а раптом Тетяна Володимирівна буде мене лаяти?

Але вона не лаяла. Вона забула.

Доволі швидко з’ясувалося: всі учні в класі діляться ні нерівні групи. Перша група була маленькою. До неї входили розумні діти — як отой хлопчик-солдатик. Тетяна Володимирівна часто до них зверталася, і казала, що він або вона — «молодець», і солдатики одержували найбільше картонних сонечок.

Усі інші були Тетяні Володимирівні нецікаві й викликали нудьгу. Нудьга була неймовірно заразливою й ви-явилася б нестерпною, якби не третя група. Її пред- ставники ніколи не одержували сонечок. Час від часу Тетяна Володимирівна про них згадувала й казала: — Так. Усі мовчать і працюють самостійно. Я займаюся з дурнями!» Дурні вставали поруч із партами, і Тетяна Володимирівна з роздратуванням починала вимагати, щоб вони щось повторили — ще й ще раз. У ці моменти вона якось по-особливому збуджувалася, і в її красивому обличчі відчувалося недобре, але живе життя.

Особливе місце в групі дурнів посідав Коля. Тетяна Володимирівна, звертаючись до нього, завжди трохи підвищувала голос: «Воротов! Ану сядь! Ти заспокоїшся коли-небудь? Нічого не думаєш, то бодай сиди тихо!» Але діти називали його Колян: «Колян сказав», «Колян кинув (упустив, штовхнув, зробив)».

Коля був не просто дурнем, від якого з незрозумілих причин висковзали букви й цифри в їхньому справжньому значенні. Коля був божевільним. Не геть, а трішки. Він не міг сидіти спокійно. Усередині в нього працював якийсь безглуздий механізм, який змушував раптово змахувати руками, пищати або рохкати. Тетяну Володимирівну ці пезаллановаиі звуки дуже дратували. Я її розуміла — незважаючи на відмінність характерів. Мені теле не подобалося, коли хтось раптом невідь-чому починає кукурікати. Але з цим нічого не можна було вдіяти, і це створювало деяку иепередбачуваність у нашому невиразному шкільному житті. Хоча Коля корчив гримаси, на перервах репетував і гасав по класу, загалом він не був поганою істотою. Доки не поцупив дзеркальце.

Дзеркальце зберігалося в учительській сумочці. Тетяна Володимирівна час від часу діставала його, поправляла зачіску, повертала голову то ліворуч, то праворуч, переконувалася, що у світі існує краса, притамовувала позіхання й починала урок.

Оце дзеркальце й потрапило Колі на очі. Точніше, його ручка, що визирала з недбало прикритої сумочки. Коля не мав злих намірів. Він просто мчав мимо під час перерви, демонструючи дива вертлявості й заледве не збиваючи парти на своєму шляху. І його рука якось сама собою схопила дзеркальце за оту ручку. Він і не думав ховатися й продовжував божевільний біг, розмахуючи дзеркальцем, підсовуючи його кому-пебудь під ніс і вигукуючи: «А на тобі! А ось тобі!» Потім продзвенів дзвінок, і щось у бідолашній Колиній голові заклацнуло. Він заметався по класу, віддаляючись від учительського столу й від сумочки, немов раптом усвідомив, що звідти виходить загроза. Так і опинився в останніх рядах і, намагаючись замести сліди свого ненавмисного злочину, кудись це нещасне дзеркальце тицьнув. Увійшла вчителька, ми підхопилися й завмерли по-

руч із партами. Тетяна Володимирівна кивнула, клас дружно видихнув і опустився за столи, а вона звичним рухом потяглася до сумочки, і не виявила там улюбленого дзеркальця.

На обличчі Тетяни Володимирівни раптом скипіло життя, — воно, це обличчя, зробилося невпізнанним, майже некрасивим. Усі, навіть улю-блеиці-солдатики, зачули неминуче лихо.

—    Хто дозволив лазити в мою сумку? — Тетяна Володимирівна вимовила це з незнайомими інтонаціями.

—    Хто взяв дзеркальце?

Хтось із солдатиків відразу підняв руку.

—    Ти?

—    Ні, — злякався той. — Це Колян узяв. Я бачив. Він із ним бігав.

—    Не я, не я! — заканючив Коля, і було видно, що йому дуже страшно.

—    Де дзеркальце, я вас запитую?

Колян усе нив і відхрещувався. Було зрозуміло: нічого від нього не домогтися, і Тетяна Володимирівна, все дужче гніваючись, змінила тактику.

—    Хто був у класі на перерві? Хто останнім бачив дзеркальце? Ану, встати!

Підвелися майже всі. Тільки чотири дівчинки залишилися сидіти.

—    Струнко! Руки за голову! Будете так стояти, поки дзеркальце не знайдеться.

Ми встали й непевно заклали руки за голову. Як у кіно про бандитів. Або про терористів. Терористи кладуть руки за голову, коли їх ловлять. Або вони самі велять комусь закласти руки за голову.

І так ми всі стояли перед Тетяною Володимирівною, увесь перший клас. Вона сиділа за столом, гортала журнал і на нас не дивилася.

Одна маленька дівчинка в останньому ряду раптом підняла руку й почала нею трясти. Ми завжди так робили, щоб нас запитали. А дівчинка не просто трясла рукою, вона аж підстрибувала з нетерпіння.

—    Я знаю, де воно! Я знаю! — голосно зашептала дівчинка.

Діти почали переглядатися, і вчителька нарешті звернула на неї увагу:

—    Я тебе слухаю!

—    Он воно, у кошику!

Усі обернулися й глянули туди, куди вказувала дівчинка. Серед паперів у сміттєвому кошику виднілася ручка дзеркальця. Коля, усвідомивши, що його викрили, страшно завив і кинувся геть із класу.

Тетяна Володимирівна підійшла до кошика, дістала звідти дзеркало, потім повернулася до столу, різко схопила сумочку й теж швидко вийшла. Двері голосно ляснули. Хоча ляскати дверима було заборонено, й учителька постійно з цим боролася. Але тепер вона сама ляснула дверима й пішла. А ми залишилися стояти «руки за голову», і не знали, що робити. Деякі хлопчики почали опускати руки й сідати. А дівчатка всі стояли: а раптом Тетяна Володимирівна повернеться? Але потім сіли й вони. І всі почали розмовляти, шуміти.

Продзвенів дзвінок. Це був дзвінок з останнього уроку. У звичайні дні Тетяна Володимирівна шикувала клас парами й вела вниз по сходах, до батьків, які чекали у вестибюлі. А зараз вести нас було нікому. Тому ми ще трохи посиділи, а потім хтось із хлопчиків крикнув:

—    А що, хлопці! Я додому йду!

Хлопчики похапали портфелі й побігли з класу. А за ними — дівчатка, і так ми юрбою скотилися сходами до здивованих батьків.

Мене чекав дідусь. Він запитав, що сталося. Я пояснила: Коля поцупив у Тетяни Володимирівни дзеркальце, але не захотів зізнатися. Через Колю нас усіх покарали. Тетяна Володимирівна сказала: «Устати, руки за голову!» Треба було стояти, поки дзеркальце не знайдеться. «Але дзеркальце знайшлося?» — обережно уточнив дідусь. Я сказала, що так, знайшлося. У кошику для сміття. Тому що Коля не хотів украсти. Він просто трохи божевільний. Дідусь погладив мене по голові й більше ні про що не запитував.

Уночі на мене напали. Хтось сухий і пекучий хотів позбавити мене стрижня. Ворог був невидимий і ховався всередині. Він схопив стрижень своєю гарячою рукою й проштовхував у горло, щоб пробити там діру. У горлі нестерпно шкребло. Я не могла сама впоратися з ворогом і покликала маму. Мама прибігла, і дідусь теж прийшов. Він сказав, що «швидка» буде з хвилини на хвилину. Потім з’явився дядечко в білому халаті, з валізкою. Він потицяв мене в живіт холодною трубочкою, заглянув у горло й зробив укол.

Класична скарлатина, — спокійно підсумував лікар, — Завтра викликайте дільничного. Це за два дні не минає.

—    Скарлатина? Звідки? — мамине питання звучало жалібно.

—    Як це звідки? Сидить у кожному закутку. Особливо в школі. Чекає, хто мимо пройде.

—    Лікарю, як ви гадаєте, — обережно поцікавився дідусь, — це захворювання не може виникати на нервовому ґрунті? Коли нервова напруга є, так би мовити, каталізатором порушення імунітету?

—    Скарлатина, пане, — вірусна інфекція. Звичайна дитяча хвороба, — відрубав лікар. — А про нервовий ґрунт — це не до мене. Це до бабусь із богадільні. У них там на цьому ґрунті чого тільки не буває.

Дідусь спробував приховати розчарування: він звик поважати професіоналізм.

Після уколу жар мене відпустив, і я поринула в спокійну дрімоту вже розпізнаної хвороби. «Швидка» поїхала, дідусь і мама сиділи в кухні, й до мене крізь сон долинали їхні приглушені голоси.

—    Мати в класі хвору дитину... У кожного можуть не витримати нерви.

—    Ніхто не сперечається. Але треба бути перебірливою в засобах.

—    Тридцятеро дітей у класі. Після Аліни Тетяна взяла ще трьох.

—    І всі здали гроші па ремонт?

—    Не можна бути таким злопам’ятним. Вона ж не в кишеню ці гроші кладе. Вони йдуть на дітей.

Охоче допускаю.

—    Ні, ти не допускаєш. Ти волієш звинувачувати!

—    Ну що ти, Олеиько! Я зовсім не звинувачую. Просто я ще з самого початку відчував: це не для Аліии. Бабуся б нізащо...

—    Годі, годі про це. Ти можеш запропонувати щось інше? Що влаштувало б тебе, мене, Аліну? Не можеш! То про що мова?

—    Аліну слід забрати зі школи. Із цієї школи. Від цієї вчительки.

—    Тобто ти хочеш, щоб вона ніде не вчилася. А лише слухала банки про калюжі й малювала бородатих уставай ликів.

—    Бородатий уставай лик, Олеиько, — це свого роду шедевр. Такі здібності слід берегти, а не огрубляти, як гадає твоя приятелька з сусіднього підї’зду.

—    Ніяка вона не приятелька. Просто знайома.

—    Гаразд. Ця знайома з сусіднього підї’зду. А той, хто огрублює, коїть справжню диверсію. Проти людства! Хоче позбавити світ письменників і художників. А художники, Оленько, — це головний нерв людства!

—    Тобі сьогодні вже пояснювали, що нервовий ґрунт цінується лише в богадільні й не може бути фундаментом майбутнього життя! І чому ти вирішив, що Аліна стане художником? Бо вона намалювала бородатого уставайлика? Та, може, з неї вийде математик!

—    Гм... Математика — вершина людської фантазії. Так казав ще Гільберт⁹⁸ про одного свого знайомого: «Він став поетом. Для математики в нього не вистачило уяви!»

—    Тату! Ти невиправний романтик! Твої погляди на життя давно застаріли. Але ти й далі наполягаєш на своєму, і всіх нас змушуєш жити по-своєму!

—    Оленько, тобі не подобається, як ми живемо?

—    Тату, мені все подобається. Але що стосується Аліни...

—    Я все ж вважаю, що слід іще пошукати для неї вчительку.

—    Ти збожеволів! Надворі листопад.

—    Ну, карантин після скарлатини, цієї дитячої хвороби, що має вірусну основу, однаково закінчиться не раніше, ніж за три тижні. Тож ми маємо час.

—    Часу немає!

—    До речі... Мені здається, варто порадитися з В. Г.

—    З В. Г.? Я щось пропустила? Відколи це ми радимося з ним щодо питань свого сімейного життя?

—    Оленько! Ти упереджена. В. Г. — професіонал. Професіонал з великої літери. Він обертається в цій сфері. Мама фиркнула — як завжди, коли дідусь згадував про В. Г. І я поринула в сон.

5.

В. Г. був новим «дідусевим надбанням». «Талановитий хлопець, учений, який подає надії», за освітою був хіміком. Але В. Г. довелося вибирати між наукою й стрижнем. Він віддав перевагу стрижню й пішов працювати в школу. А підзаробляв перекладами.

Коли дідусеві знадобилося перекласти статті про досягнення західної фармакології, йому порекомендували В. Г.

Добровільна відмова В. Г. від наукової кар’єри справила на дідуся незабутнє враження. Як і сам В. Г. — його зовнішній вигляд, манери, стиль спілкування, і дідусь вирішив запросити нового знайомого в гості.

Довідавшись про це, дідусева секретарка Клавдія Іванівна жахнулася. Та ж цей В. Г. просто чудовисько! Клавдія Іванівна мала право так казати. Вона давно знала В.Г., і саме її стараннями фірма отримала нового перекладача. Але тепер мова йшла про інше — не про його професійні якості, а про стосунки з жінками. За словами Клавдії Іванівни, не було жінки, яка б устояла проти чарівності В. Г., за що він здобув собі погану славу руйнівника жіночих доль. Тут Клавдія Іванівна заходилася загинати пальці, намагаючись полічити його романи й захоплення. Тільки великі! Для дрібних не вистачило б суглобних кісточок. Іще б пак: галантний, уважний. Паннам ручку цілує при зустрічі. Ви уявляєте? У наш час — цілує ручку! Тут у кого завгодно дах поїде. Навіть вона, Клавдія Іванівна, мало не втрапила в його тенета. На цих словах секретарка заледве притамувала зітхання, яке виказувало чи то вдячність за чудесний порятунок, а чи жаль через упущені можливості. А відтак знову взялася до врезошовання дідуся: «А у вас, Вікторе Сергійовичу, дочка. Молода, гарненька! Та ще й пережила життєву драму. Навіщо ризикувати?»

Але дідусь до застережень не дослухався і в подробиці вогненебезпечного минулого В. Г. заглиблюватися не забажав. Проте він усе ж вирішив попередити маму, що очікуваний гість жінкам, як правило, подобається. Нічого поганого дідусь у цьому не бачить. Адже й бабуся колись так закохалася в дідуся, що готова була втекти з дому. Щоправда, в цьому не було потреби: бабусині батьки охоче дали згоду на їхній шлюб. Але мамі все ж слід зважати на деякі... е-е-е... особливості стосунків В. Г. із жінками.

«Не треба мене залякувати», — гордо заявила мама. У неї, мами, величезний досвід спілкування з руйнівниками жіночих доль, і якщо гарненько подумати — то що таке хімія порівняно з математикою, царицею наук?

Одне слово, В. Г. став частим гостем у нас удома. Мама, почуваючи себе відповідальною за всі зруйновані жіночі долі, зажадала скасувати ритуач цілування ручки й зустрічала його гордим кивком голови, а в розмовах жодного разу не погодилася з думкою, яку він обстоював.

Повідомляючи дідусеві про дзвінок В.Г., вона єхидно називала його «твоїм юним другом»: «Телефонував твій юний друг». Дідусь не заперечував, оскільки вбачав у цій формулі «щось діккеисівське й таке, що до певної міри відповідає суті», — адже він і сам частенько звертався до В. Г. «молодий чоловіче».

Як на мене, В. Г. не був аж таким молодим, а тим паче юним. У його рудуватій бороді вже виднілися сиві волосинки, а скроні були темні, руді й сиві одночасно. «Триколірний — як кіт-щуролов!» — иосміювачася мама.

Але в присутності В. Г. вона невпізнанно мінялася. Мама, сама того не усвідомлюючи, починала світитися, і В.Г., мабуть, цим світлом милувався — незважаючи на те, що мама увесь час вередувала. Дідусь теж поглядав на перемінену маму із задоволенням, хоча вона своїми колючками заважала йому вести дискусію на серйозні філософські теми.

Я любила відвідування В. Г. У них було щось від свята. Він приносив із собою торт або виноград і квіти для мами. Він уважно дивився й уважно слухав. Вій був нашим другом.

А потім, коли прийшла скарлатина, розповів про Марсем.

—    Цікаво, де він був раніше? — розсердилася мама. — Сидів і чекав, поки дитина занедужає?

Але мама дарма звинувачувала В. Г. у зловмисному приховуванні інформації. Він познайомився з Марсем зовсім недавно, незадовго до подій навколо дзеркальця.

6.

Не лише дідусь уважав В. Г. гарним учителем. Так думали чимало людей. В. Г. навіть відправили на спеціальний конкурс, де вибирали найкращого вчителя. Там він виклав свою теорію «Хімія — основа життя» — і переміг.

Немає жодної сфери життя, що уникла б упливу хімії, повідомив В. Г. журі. Хімія торкається навіть того, що раніше вважали сферою питомо духовною, — людських емоцій і почуттів. Центр задоволення в мозку вже виявлений. За допомогою хімічних препаратів можна ввести людину в стан ейфорії або навпаки — позбавити її можливості зазнавати насолоди. Нині вчені роблять сміливі заяви, начебто можливо виявити й центр кохання. Експериментально доведено: в організмі закоханого змінюється швидкість хімічних процесів, індекс кислотно-лужного балансу й навіть електричні показники мозку. Наступний крок — спробувати впливати на деякі мозкові ділянки, щоб сприяти виникненню або знищенню кохання — цього найбільш непідвладного керуванню почуття — як прекрасного, так і руйнівного. Але поки наука перебуває в пошуку, випадає покладатися на самих себе, на свою здатність до саморегулювання. До хімії ж треба ставитися з особливою увагою — як до знаряддя проникнення не лише в таємниці матерії, а й у таємниці людської душі.

На довершення своєї блискучої промови В. Г. влаштував на демонстраційному столику, поруч із журі, маленький вибух, іскри якого змусили суддів побачити в новому світлі й хімію, і кохання, і самого доповідача. «Це наочний доказ сили хімії, — заявив він. — І яскравий образ для зображення кохання!» Останню частину фрази В. Г. супроводжував демонстрацією жменьки чорного попелу, що залишилася після іскристого полум’я.

І журі присудило йому перше місце.

—    Упевнена, більше половини суддів належали до слабкої половини, — завважила мама.

В. Г. посміхнувся. Його очі перетворилися на щілинки, і тепер головними на обличчі виявилися ніс і борода: от і Марсем, яка теж була на конкурсі, спробувала покпити з цього. Вона підійшла до В. Г. після виступу' й запитала:

—    Керований центр кохання — це щось на кшталт електричного приладу? Захотів закохатися — увімкнув у розетку. Передумав — вимкнув. А вам це пащо? Боїтеся запалитись невчасно?

В. Г. сказав, що не мав на увазі конкретно себе чи когось іншого. Це, так би мовити, загальний погляд па речі, алегорія.

—    Якщо вас це не стосується, то й дітей стосуватися не може. У роботі з дітьми не буває загального погляду. Там усе гранично конкретне. Вам так не здається?

Вони трохи посперечалися. Відтак В. Г. дійшов висновку, що Мар-сем — дуже цікава людина й приваблива жінка.

Ця частина розповіді мамі не сподобалася.

—    І що ж, ця цікава людина теж посіла якесь місце?

В. Г. заперечно похитав головою.

—    Приваблива жінка програла? — мама не приховувала зловтіхи.

Не зовсім так. Марсем показала дуже смішне заняття — як вона вчить

дітей лічити, використовуючи пальці. Не лише рук, а й ніг.

Пальці ніг? Що за фокуси?

Людське тіло, пояснювала Марсем, — ідеальна рахівниця, і було б нерозумно не скористатися всіма його двійками, п’ятірками й десятками — цими чудовими рухливими посібниками, створеними природою. Тоді перші кроки в математику будуть пов’язані з пізнанням самого себе.

—    Математика — висока наука. її характерна риса — у звільненні від конкретики, — різко заперечила мама.

—    Але, Олеиько, перш ніж досягти таких висот, людина ж мусила навчитися лічити мамонтів. І печерних ведмедів. Кожного вбитого ведмедя позначали зубом і підвішували на мотузочці до шиї мисливця, — м’яко заперечив дідусь. — А тоді лічили: один мисливець убив стільки ведмедів, скільки пальців на руках. А інший — ще більше. Щоб полічити його ведмедів, і пальці на ногах знадобляться.

—    От-от, — кивнув В. Г.

Він разом з іншими учасниками зображував на занятті Марсем дітей. Усім їм було дуже весело, і глядачам теж було весело. А оператор, який знімав конкурс, так сміявся, що камера стрибала у нього в руках. І спершу журі поставилося до Марсем прихильно. Але потім усе змінилося.

Наступного дня конкурсанти мали відповідати па питання. Марсем запитали, які педагогічні цінності є для неї орієнтиром у роботі. їй просто пощастило! Так вважали всі учасники конкурсу. Слід було сказати про любов до дітей і демократичний стиль спілкування. Якщо дітей любити й демократично з ними спілкуватися, вони виростуть активними громадянами й будуть гаряче любити свою Батьківщину.

Але Марсем раптом затнулася. Вона сказала, що це складне питання. Вона воліла б говорити на іншу тему. Члени журі очікувально мовчали. Марсем зітхнула. Учора ми бачили вибух. Як символ руйнівних почуттів, і всім це сподобалося, Щоправда, не знаю, чому. Але педагогічні цінності вибухають точнісінько так само. Вони можуть здаватися незаперечними. На словах. А в житті обертаються па свою протилежність. У Марсем таке було, і вона не впевнена, що в педагогіці є бодай щось непорушне. Чим вона керується? Чимось на кшталт рудиментів і атавізмів теорій, які колись її захоплювали. Не тому, що вони — істина. Просто вона поки що не має сил з ними розпрощатися. (Ось коли я вперше почула ці слова! А зовсім не від Наталочки. Я навіть думаю, що й Наталочка довідалася їх від Марсем і потім пристосувала до своєї теорії). Судді осудливо переглянулися. Аіе журі ще пам’ятало про смішне заняття Марсем, і білява пані з профспілки — з дуже повними грудьми, червоними губами й щиросердечним виразом обличчя — спробувала простягнути їй руку допомоги:

—    Але ж, дорогенька, хіба любов до дітей — не безумовна цінність?

Однак Марсем протягнену руку не прийняла. Вона відкинула цю руку

з незрозумілою впертістю і навіть із якоюсь войовничістю.

Діти — не порцелянові пупсики, сказала Марсем. Вони люди. І, як люди, викликають у нас най різноманітні ші почуття. Нам може бути з ними добре, а може бути — огидно. Ми хочемо, щоб було цікаво. У цьому наша вчительська користь. Наш розумний егоїзм. Але питання професіоналізму не пов’язані з любов’ю. Вони ставляться по-іншому: наскільки наші теорії згубні для нас самих?

—    Я не зрозуміла, дорогенька! — з подивом перервала її щиросердна представниця профспілки. — Хіба ви не любите дітей?

Тут Марсем втратила артистичність і стала схожою на перекірливого підлітка:

—    Ви хочете почути від мене публічне зізнання в любові до дітей? Я не розумію, чому для педагогів ця двозначна процедура виявляється обов’язковою. Цей гібрид стриптизу й святенництва...

Мама не витримала й розсміялася.

—    Ну й ну! Яке нахабство! Як члени журі таке пережили?

Ці слова справили жахливе враження. З місця піднялася одна дуже поважна пані, доктор наук. У її товстелезній дисертації розповідалося про педагогічні цінності. Цілих сто сторінок про те, як учитель має бути влаштований зсередини, ще сто — що має бути в нього зовні, і двісті — як це поєднати. Від студентів, що навчалися в педагогічних інститутах, вимагалося зміст дисертації запам’ятати й чітко на іспиті викласти. А якщо їхні зусилля ні до чого не приводили, не було ані найменшого шансу одержати диплом, і ось доктор наук підвелася й сказала: їй не раз доводилося стикатися з людьми, не здатними назвати педагогічні цінності. Однак такий ступінь самовпевнеиого цинізму вона спостерігає вперше. Вона не розуміє, що Марсем, ця так звана передова учителька, робить на конкурсі. їй і в клас не можна дозволяти заходити!

Усі співчутливо закивали.

Але тут узяв слово член журі на прізвище Зубов. Це був маленький сивенький дідок, що тихенько дрімав наприкінці суддівського столу. Уперше він прокинувся під час виступу В. Г. — але відразу знову заснув. Потім розплющив очі, коли на сцені з’явилася одна дуже юна вчителька в короткій спідничці й у туфлях на височенному каблуці, і ще — коли Марсем учила конкурсантів лічити пальці на ногах. Тоді він дуже сміявся. Тепер Зубов знову сидів із розплющеними очима і з цікавістю спостерігав за тим, що відбувається.

Дідок був відомою людиною, видавцем. Він вважався оригіналом, завжди голосував проти загальних ухвал або мав «особливу думку».

—    Маргарито Семенівно, — Зубов звернувся до Марсем із підкресленою чемністю, від чого пані-доктора пересмикнуло, — ми дивилися відеозапи-си ваших уроків. Я завважив: у вас у класі висить портрет Януша Корчака. Ви ж знаєте його головну педагогічну працю? Марсем кивнула — нібито злегка вклонилася Зубову із вдячністю за відзначену подробицю.

—    Чи не могли б ви пояснити, чому ви повісили цей портрет над своїм столом?

—    Тут? Зараз? Ні. Гадаю, що не можу.

Дідка відповідь чомусь задовольнила. Він прихильно кивнув, а па-ні-доктор вкрилася плямами. Марсем відпустили й викликали на сцену іншого конкурсанта. Але зал ще якийсь час був у заціпенінні.

А потім, під час церемонії нагородження, цей дідок, Зубов, піднявся на сцену, щоб повідомити публіці свою особливу думку — відмінну від думки журі. З-поміж усіх учасників конкурсу Зубов виокремив одну вчительку. Це Марсем. Він відзначив її здатність вигадувати. Але справа не лише в цьому. Справа в особливій сміливості — заглядати всередину себе. Украй важлива якість! Саме її складно проявити.

А взагалі — він за те, щоб педагоги якнайбільше «якали». Тут Зубов зробив невелику паузу, спостерігаючи справлений ефект, а тоді пояснив: минув час, коли в педагогіці слід було ставити питання «Що?» — «Що треба робити?». Тепер настав час іншого питання — «Як?» — «Як робити це «що»?».

Тут усі зрозуміли, що дідок — жартівник та пустун, і полегшено розсміялися. А він оголосив, що нагороджує Марсем спеціальним призом: вона поїде на практику до Швеції, в одну незвичайну школу. Зубов обійняв і розцілував Марсем та подарував їй квіти. Вийшло, що вона теж перемогла.

Як і В. Г.

7.

—    Ну, і що ми маємо? — мама спробувала перевести розмову в раціональне русло. — У чому головна перевага цієї вчительки? У тому, що вона не бажає говорити про любов до дітей? На цій підставі ми повинні віддати до неї дитину? Не бачу логіки.

—    Ви, Ольго Вікторівно, як я бачу, цілком поділяєте позицію основного складу журі, — засміявся В. Г.

Але дідусь не підтримав маму. Він, здавалося, був дуже зацікавлений розповіддю В. Г.

—    Я думаю, у Маргариті Семенівні є щось, привабливе й для вас, — В. Г. серйозно подивився на маму. — Її, приміром, дуже хвилює, що діти голодують.

—    Я не розумію, чому це мусить мене приваблювати. І який стосунок це має до нас, до Аліни? Ми ж не в Африці.

В. Г. кілька секунд намагався зображувати скорботу, але не витримав і голосно розсміявся. Йому було приємно вводити маму в оману: мамине обличчя при цьому втрачало єхидний вираз і виявлялося зовсім беззахисним.

—    Маргарита вважає, що діти голодують не лише в Африці, а й у наших широтах. А саме — у школі. їм не вистачає поживи для внутрішнього життя, і це внутрішнє життя, точніше — їжа для нього — і має бути предметом педагогічних турбот.

—    Ну, знаєте...

Тут мама згадала про фундамент, про який її попереджала тітка Валя. Вона рішуче не розуміла, як Марсем може забезпечити мені пристосованість до майбутнього життя. Але В. Г. уже перестав сміятися. Лише напружене внутрішнє життя, вважає Марсем, згодом перетворює дітей на письменників і художників, робить їх нервами людства.

Тут мама майже злякано глянула на дідуся. Вигляд у нього був задоволений.

—    Тату, ти ж не вважаєш, що ця Маргарита Семенівна, ця Марсем знається на стрижнях? І всі ці розмови про внутрішнє життя, про голод — опосередкована ознака?

—    Ні, Оленько, це не опосередкована ознака, — дідусь ласкаво погладив маму по руці. — Не опосередкована, люба. А безпосередня. Щонай-безпосередніша.

І він глибоко й задоволено зітхнув. Адже бабуся в цей момент його обов’язково підтримала б. А вона була по-своєму великою людиною.

Щоденник Марсем

...Я повісила над столом портрет Корчака. Чому? Тому що закінчується на «у»!

По-моєму, це вичерпна відповідь. Є речі, які краще не пояснювати — матимуть за ідіота. Або вийде яка-небудь вульгарщина — на кшталт любові до дітей або до всього людства.

І який дідько поніс мене на цей конкурс? Директор умовив? Оригінальний метод роботи? Самобутнє бачення проблем?

Випендритись захотілося — тому й погодилася. А якщо погодилася, потрібно було грати за правилами. Вийти й сказати: «Корчак — це наше все! І незабаром учені відкриють у мозку центр демократії. Приймеш пігулку — і готовий демократ!»

Дивись — і обскакала б цього В. Г. із його хімічним коханням.

Та ж ні! Не вистачило сміливості привселюдно збрехати.

А може, треба було чесно сказати: я була молода й дурна, коли повісила цей портрет. Я справді тоді вважала: ось вони, мої цінності. І збиралася впроваджувати їх у своєму класі. Я мріяла, як прийду й скажу дітям: беріть! Усе моє — ваше.

І одного чудового дня справді сказала: давайте придумаємо закони й будемо за цими законами жити. Дітям пропозиція здалася цікавою, і вони швидко — за два уроки — навигадували багато різних законів, записали їх па альбомний аркуш і здали мені, щоб я вклеїла аркуш у рамочку й повісила на видному місці.

Я, дуже задоволена, принесла підсумок колективної праці додому й заходилася працювати над рамочкою. Поки рамочка просихала, я вирішила заглибитися в зміст. І що далі читала, то виразніше розуміла: діти, яких я п’ять років учила прекрасному, доброму й вічному (із чотирьох рочків), — повні кретини. А можливо — навіть напевно — кретини не вони, а їхня вчителька. Ото вже вона — повна кретинка. Демократка. І треба щось із цим робити, і з учителькою, і з цими законами.

Я вирішила: треба спробувати ще раз. По-іншому. Я сказала: погляньте на цю фотографію. Це Япуш Корчак. Фашисти відправили його

в табір смерті разом із дітьми, і там вони загинули в газових камерах. Але це сталося, коли почалася війна. А до війни Корчак писав книжки й придумував для дітей свята. Він вигадав свято першого снігу. У цей день в інтернаті скасовувалися уроки, і всі — діти й дорослі — бігли на вулицю грати в сніжки.

Коли випаде сніг, ми теж улаштуємо таке свято. Хочете? Діти хотіли. І я гадала, що успішно впроваджую цінності. Потрібно тільки дочекатися снігу, і сніг нарешті випав.

Краще б він не випадав. Це бажання зайвий раз підтверджує кретинізм учительки: адже в наших широтах воно нездійсненне. Але я тоді не раз подумала: «Краще б він не випадав!»

Наступного дня після першого снігу, цього сніжного свята демократії, коли всі ми грали в сніжки, і валялися, і промокли наскрізь, і, здавалося, були цілком щасливі, до мене прийшла Анина мама.

Вона прийшла перед уроками, хоча існувало правило — не псувати мені перед робочим днем демократичний настрій. Анина мама порушила правило. Вона була лагідною й тихою жінкою. Але в той день прийшла перед уроками. Її попросила прийти Аня. Вона була такою ж, як мама. Ніжною і чутливою дівчинкою, і ще — вірменкою. Точніше, її батьки були вірменами. Цій обставині я якось не надавала значення.

У мене була своя класифікація. Я ділила батьків на три частини: активні, ті, хто співчуває, й безнадійні — за мірою їхньої участі в класному житті. А тут раптом виявилося, що можна інакше. За цією не дуже важливою для мене класифікацією, Анині батьки — вірмени, і під час нашого демократичного свята, втілення в життя спадщини Корчака, до Ані підбіг Кірюша. Такий гарненький хлопчик із великими блакитними очима, така велика дитина з брутальними рисами майбутнього самця. Підбіг і шепнув їй на вухо: «Твій тато — чорножопий!» А тоді засунув їй сніжку за комір.

Сніжка за комір — дурниця. Це, може, ознака почуття. Навіть напевно — ознака почуття, і навіть «чорножопого тата», доклавши певних зусиль, можна розцінити в такий спосіб. Таке собі перекручене зізнання. У дітей буває. Але щоб це зрозуміти, потрібно було начитатися Фройда та інших із його компанії. А я тоді ще не начитатися. Я була молода. Демократична кретинка. Я читала Корчака. «Як любити дітей», і ця «чорножопість» — у світлі свята першого снігу — геть вибила мене з колії. Анина мама сказати, що дівчинка весь вечір плаката, не хотіла йти в школу. У мій демократичний клас!

Я озвіріла. Я влетіла в клас із перекошеним обличчям і сказала дуже тихо й страшно: «Подивіться всі на мене! На мене! Ви тут учора закони складали — кого за що карати. Але я — найголовніша. Я головніша від вас і ваших законів, і в цьому класі все буде так, як я вирішу. Якщо хто-небудь із вас коли-небудь обізве кого-небудь чорножоним, або хачиком, або жидом — які ви там ще слова знаєте? — він вилетить із цього класу за дві секунди! Я зрозуміло кажу?» їм було зрозуміло. їм було зрозуміло: я велика й могутня. І я страшенно розгнівана. А закони — це гра. Це несуттєво.

Мама Кірюші потім прийшла до мене просити вибачення. Він так злякався, що сам прислав її в школу. Вона сказала, що Кірюша цього ще не розуміє. Ці обзивання — поганий уплив старших братів. Розрив між ними — десять років. їм, дурням, уже по двадцять. А Кірюша — маленький. Пізній, і — вона зніяковіла — випадковий. Вона їм скаже, щоб при маленькому «иє виражалісь». Неодмінно скаже. Адже вони в родині мене дуже цінують. Мене й мій клас, де дітям добре, їм так весело, дітям, у моєму класі, так цікаво!

Після цього я за всіма правилами, за всіма житейськими принципами, мусила була зняти портрет Корчака зі стіни. Але я його не зняла. Чому? Тому що закінчується на «у». На «у».

Інший запис

Коли пишеш щоденник, завжди трохи хитруєш. Начебто виводиш себе на чисту воду, а сам уявляєш, як хтось інший гортатиме й читатиме ці сторінки. Якийсь педагог-нащадок. І через цю думку — про иа-щадка-ти постійно мусиш себе коректувати. Відкриє нащадок зошит, а там — «діти-кретини» і «учитель-кретин». Учитель ще нічого. Це припустимо. А от щоб дітей так обзивати... Може скластися неправильне уявлення про те, що відбувається.

Отож, пояснюю для нащадків: мій тато був учителем російської мови. Мене навчали говорити «скуплю», «булошная» і «молошница». А ще «дошть». І що «кофе» — він.

Найгострішим висловом у нас у родині було слово «дурепа». Коли батько дратувався, він казав: «Дурепо, скільки сторінок «Малятка» ти сьогодні прочитала? Жодної? Чого ж ти хочеш від життя?» Цього було досить, щоб я, ковтаючи сльози, бралася до самовдосконалення. І ще мама, яка теж була педагогом, учила мене не підвищувати голос: це шкідливо для дітей і розсіює їхню увагу. Вони не заглиблюються у зміст погрози, вони просто лякаються. Сильних звуків. Тому треба говорити спокійно. Завжди говорити спокійно, і я намагалася не підвищувати в класі голос. Я ніколи не обзивала дітей. Ані кретинами, ані кимось ще. Тому що демократичні цінності зобов’язують поважати чужу особистість. А про себе я думала, що вони — мої перші, мої неповторні, мої незабутні й незамінні. Коли вони склали ці ідіотські закони, я просто впала у відчай. Що в мозку немає центру демократії. Що не можна послати туди електричний розряд і встановити в класі свободу, рівність і братерство. Ще я зрозуміла, що погано їх учила. Якщо вони придумали такі закони, і такі покарання. А до цього я вважала, що вчу їх добре. Що їм узагалі зі мною добре. Але виявилося, що їм часто бувало погано. Навіть тоді, коли я думала, що їм добре.

І я нічого не знаю про їхнє внутрішнє життя. Про те, що в них усередині. А це важливо. Це, може, найважливіше — думати про їхнє внутрішнє життя. Про те, як там усе відбувається. Може, центр демократії у них тому й не утворився: я почала не з того кінця, і я тоді дала собі слово: коли в мене будуть «нові» діти, я почну інакше. Я взагалі стану іншою людиною. Не буду більше такою правильною й перевантаженою ціниостя-ми. Я буду вчитися вдивлятися — щоб запримітити порухи внутрішнього життя. Можливо, їм чогось не вистачає для цього. Дорослої уваги. Моєї проникливої уваги. Гарне ж поєднання — «прониклива увага»? Щось на кшталт випромінювання, для якого тілесне — не перешкода.

А Корчак нехай висить над столом. Нехай дивиться, як у мене вийде. Як я буду грати з дітьми в ігри, які придумаю для них сама. Точніше, яким дозволю вирости з нашого спільного життя, з нашого непростого спільного буття...

Інший запис.

Для нащадків: спеціально переписала в зошит оті закони, з яких усе почалося. У дужках — мої коментарі. Щоб було зрозуміліше.

Закони (написано зеленим, підкреслено червоним)

1.    Не можна битися, поки хтось заплаче. (У тому розумінні, що якщо вже когось довели до сліз, то далі не можна.)

2.    Не можна бити по обличчю.

3.    Не можна бити ногами.

4.    Не можна, щоб хлопчик бив дівчинку, і навпаки.

5.    Не можна лаятися в класі.

6.    Не можна спізнюватися.

7.    Не можна пропускати чергування.

8.    Не брати чужі речі, не спитавши (Було: не спитавшись).

9.    Не заважати вести урок учительці. (Вочевидь, мені.)

10.    Не можна пропускати заняття, не попередивши вчительку.

11.    Не можна ображати одне одного.

Покарання (написано синім, підкреслено червоним)

1.    За сльози людини, яку побили, — Три дні поливати квіти. (Зберігаю пунктуацію.)

2.    За побиття по обличчю — Додаткове завдання з мови.

3.    За побиття ногами — додаткове завдання з математики. (Чому вище з великої літери, а тут — з маленької, не знаю).

4.    За бійку хлопчика з дівчинкою обоє прибирають у класі чотири дні.

5.    За лайку — три дні поливати квіти, два дні прибирати в класі й ще додаткове завдання з мови. (Це що — гірше, ніж «побиття по обличчю»?)

6.    За запізнення — вивчити вірш.

7.    За пропущення чергування — додаткові три дні прибирання.

8.    За речі, які взяті, не спитавшись — задавати 15 питань йому з теорії. (Це я придумала таку форму опитування: хтось виходить до дошки, а інші формулюють питання за прочитаним удома. Здавалося — розумно!)

9.    За заважання вести урок учительці — учити правила й вірш. (Особливо мені подобається останній захід).

10.    За пропуск уроків без попередження не ходити на прогулянку й читати десять сторінок (Гадаю, зі своєї «улюбленої» книги).

11.    За образу одне одного — додаткове завдання з мови.

ЧАСТИНА ДРУГА

8.

Дідусь готувався до зустрічі з Марссм. В. Г. зателефонував, що ми можемо йти, він домовився. У Марсем у класі вже більше немає місць, але вона попросить директора зарахувати мене, тому що повністю довіряє характеристиці В. Г. І як вона може йому не довіряти, коли він цілує паннам ручки!

Мама поцікавилася, чи цілував В. Г. ручку Марсем. В. Г. по телефону' гмикнув і на питання не відповів. Мама поклала слухавку й пішла прасувати дідусеві сорочку. Востаннє він одягав цю сорочку, коли забирав нас із мамою з пологового будинку. Тепер, сказала мама, такі сорочки ніхто не носить. Ніхто, крім дідуся. Але цю сорочку дуже любила бабуся, любила як виглядає в пій дідусь, і він хотів одягти її на зустріч із Марсем. Сорочка повністю себе виправдала, сказав він після зустрічі.

Гадаю, значення сорочки дідусь переоцінював. Він перейнявся симпатією до Марсем задовго до зустрічі. А Марсем відчула якщо не симпатію, то деяке полегшення вже в той момент, коли ми з дідусем з’явилися на шкільному подвір’ї: вона змогла передоручити дідусеві ноги, які тримала, і побігла по двірника.

Це були найнещасиіші й найсамотніші ноги, які мені коли-небудь доводилося бачити. Вони стриміли з віддушини, що веде в підвал. Разом із ними визирали сіднички в «комірці» з поли пальта. Усе інше, включаючи голову, застрягло: зрушити назад, туди, де стриміли ноги, воно не могло. З віддушини чулися виразні схлипи.

—    Треба спуститися в підвал і протягти його в той бік, — пояснила Марсем дідусеві. — Потримайте, будь ласка, ноги, поки я туди спущуся. Бо прослизне вниз завчасно — кісток не повизбируєш. Треба ключі роздобути. Чуєш, Ігорю! Не плач! Я вже біжу тебе рятувати. Не плач, кажу. Краще співай що-иебудь. Мужнє. Поспіваєте з ним, гаразд?

Дідусь кивнув, висловлюючи готовність зробити все можливе для порятунку власника ніг, і Марсем утекла. Досі я жодного разу не чула, щоб дідусь співав. Він і сам, мабуть, був не дуже певний своїх сил. Тому спробував трохи відстрочити дану обіцянку.

—    Як же ти туди заліз? Га?

Сіднички не відповідали. Але інформацію одразу ж надала публіка, що товпилася навколо й проявляла виразну цікавість до того, що відбувається.

—    Це Ігор, — довірчо повідомила дідусеві одна дівчинка. — Він був собака Баскервілів. Він вити вміє.

—    Учора по телику показували, — хлопчик, що стояв поруч, вирішив прояснити суть справи. — Про Шерлока Холмса, і там був собака. Такий страшний, величезний. У вогнях на болоті.

—    Він мешкав у темряві. Тож Ігор і поліз у підвал. Щоб вити звідти. Щоб усім страшніше було.

Отримавши вичерпну інформацію про причини виникнення у віддушині затору, дідусь вирішив перейти до виконання дорученого йому завдання — до співу.

—    Ну, Ігорю, давай з тобою поспіваємо. Мужню пісню для підняття духу. Ти які пісні знаєш?

—    Я знаю пісню «Гєй, на горі там женці жнуть», — сказав хлопчик, що розповів про телик.

—    І я знаю, — зрадів дідусь. — А Ігор знає?

Схлипи стихли: певно, Ігор прислухався до розмови. Але судити про його готовність підтримати співочу ініціативу було годі. Залишалося тільки сподіватися. Тому дідусь звернувся до автора ідеї:

—    Ну, давай, починай!

—    Гей, на горі там женці жнуть! — голосно заговорив хлопчик зміненим голосом, ненатурально розтягуючи слова. «На горі!» прозвучало актуально. Тому дідусь вирішив вступити, не відкладаючи.

—    А попід горою, яром-долипою козаки йдуть! — протягнув він, і, на мій подив, у нього вийшло навіть краще, ніж у хлопчика.

—    Допомагайте! — кивнув дідусь, закликаючи присутніх взяти участь в акції. І для певності повторив: — А попід горою, яром-долиною козаки йдуть!

Кілька голосів підхопили слова й окремі закінчення. Зненацька з дірки почулося приглушене: «Гей, долиною, гей, широкою козаки йдуть!» Пісня подіяла належним чином, і натхненний дідусь закріпив досягнутий ефект повторенням приспіву.

—    Я тобі покажу козаків! — голос, який почувся з глибини підвалу, належав сторожеві-двірникові. Здається, Марсем несвоєчасно потривожила його спокій.

Я тобі покажу, «яром-долиною»!

Сторож-двірник вирішив спуститися в підвал разом із Марсем, переконатися в усьому на власні очі й відтак доповісти начальству про неподобство. Як про яке? Ось про це. Діти в підвал лазять! Віддушину заткнули. Режим провітрювання порушують. Хочуть, щоб згнило все. Щоб школа завалилася. Бешкетники! Сторож-двірник гримнув чимось — певно, драбиною. Потім ноги Ігоря в комірці з поли пальта витримали потрясіння: сторож-двірник добряче труснув Ігоря з метою безпеки школи, витяг із діри, позбавивши кількох ґудзиків, і віддав Марсем.

—    На, забирай свого хулігана! Бач, козак!

І далі, продовжуючи гримотіти й лаятися, випровадив їх нагору.

Незабаром Марсем привела Ігоря до нас. Він щось розмазував під носом, але вже посміхався, і Марсем, здавалося, дихала вільніше: з її обличчя зійшов напру- жено-стурбований вираз. Але потрібно було щось сказати. Щось осудне, педагогічне, і вона придумала: присіла перед Ігорем, заглянула йому в обличчя й запитала:

—    Ти навіщо туди поліз? Захотів у пащу до дракона? Ігор глянув на Марсем із цікавістю. Усі інші, що тупцювали біля віддушини, теж дивилися з цікавістю, нишком поглядали на діру. Було очевидно: у пащу дракона хочуть усі — хто грався в собаку Баскервілів і хто не грався.

І Марсем зрозуміла. Але зважилася не відразу. Минув рік, перш ніж вона відкрила для нас пащу дракона.

Жорик та Ілько підібрали покинуту господинею Барбі, дочекалися, поки всі підуть гуляти, сховалися під партою й роздягли беззахисну ляльку догола. Вони гиготіли, витріщившись на пластмасові опуклості, й за цим хихиканням були застукані. Спершу Марсем мовчала — довго й тяжко. Це відразу змусило малолітніх злочинців утратити смак до життя. Потім вона заговорила, дивлячись у простір і не звертаючись ні до кого особисто.

Найбільше, сказала Марсем, мені хочеться роздобути ще одну ляльку. Таку ж голу. На спеціальній мотузочці.І повісити кожному з вас на шию. (Тут вона подивилася — спершу на Ілька, а потім на Жорика). Як орден за скоєне, і щоб усі бачили. А то бач — сховалися! До речі, чия це лялька? Великої Насті? Ото й поділилися б із нею своїми відкриттями. Але, сказала Марсем украй твердим голосом, я так не зроблю: мені шкода ляльок, і соромно перед Настею. А на вас дивитися огидно. Вона різко повернулася й пішла на вулицю, до інших, відшукала там Настю, веліла їй одягнути свою ляльку й заховати в шафу.

Жору з Ільком Марсем не помічала два дні. Того нещасливого дня вони самі намагалися пе потрапляти їй на очі. Але наступного ранку вступив у дію закон про любов до першої вчительки, й Ілько вже не міг витримувати такої немилості. Він крутився поруч Марсем — неправдоподібно ввічливий та непристойно слухняний, увесь час підтакував і заглядав їй в обличчя. Насуплений, як хмара, Жорик нипав за ним по п’ятах і був надзвичайно миролюбний. Так що класна громада відразу запідозрила щось недобре.

—    Ти чого це? Геть здурів? — висловила загальне здивування Віра. — Тихий такий?

—    Може, у нього помер хто, — великодушно припустила Наталочка.

—    Так... Помер... Якщо хочеш знати, я сам мало не вмер, — завважив Жорик. — Марсем учора знаєш як лаялася?

Ілько зітхнув і згідно закивав:

—    Хотіла ляльку на шию прив’язати.

—    Яку ляльку? Мою Барбі, чи що? — здогадалася Настя й одразу обурилася: — То це ви порвали їй сукню? А я думаю: хто порвав? І ще під парту кинули! А тоді скаржаться: «Марсем ла-а-аялась!» — це Настя проспівала противним тонким голоском. — Ото й правильно, що вас покарали.

—    Правильно, правильно, — забурчав Жорик. — Не треба ляльок розкидати! — вій раптом вирішив використати своє становище з виховною метою. — А то розкидають тут, а потім — сукню порвали.

—    А ти не хапай, — резонно завважила Віра.

На цьому публічний розбір інциденту був вичерпаний.

Не встигла забутися історія з лялькою, як пішли скарги на Ромчика: він намагався проникнути на жіночу половину туалету, виявивши цікавість до того, що там, у дівчаток, у трусах. Власниці трусів повідомляли про образу своєї честі плаксиво й наполегливо, і зрештою Марсем вибухнула. Вона звеліла всім дівчаткам дістати трусики, у яких вони ходили на уроки танців, насипала їх щедрою купкою перед Ромчиком і побажала

йому приємної дослідницької праці.

Ромчик, здавалося, був геть знищений. Він був маленький, худенький, нікого не ображав і обожнював гратися з дівчатками. Викритий у несправедливих намірах, Ромчик навіть не намагався стримуватись — лише гірко плакав, викликаючи в публіки, яка його виказала, співчуття, що межує з ніжністю. Марсем не була винятком. Вона сказала: «О, Господи! змела зі стола труси, жбурнула їх у кошик і веліла великій Насті провести Ромчика до умивальника.

А за кілька днів зателефонував тато Ігоря. Ігор приніс додому машинку, повідомив він, трохи хвилюючись. Спершу Марсем не догледіла в цьому нічого кримінального. Але, обережно завважив Ігорів тато, його син не міг до пуття пояснити, як машинка до нього потрапила. І, що особливо тривожно, це не перша машинка, яка поповнила іграшковий автопарк Ігоря. За три дні перед цим була інша. А минулого тижня між Ігоревих іграшок виявився робот невідомого походження. Тож тато Ігоря виснував: він приносить чужі іграшки. Наступного дня машинки й робот повернулися в школу, і кожна річ знайшла свого власника. Спроби Ігоря переконати присутніх у тому, що машинки почували себе розгубленими й мало не самі просилися в руки, були марні, і Марсем запропонувала викрадачеві угоду: — Якщо наступного разу тобі сподобається яка-не-будь іграшка, шепни мені на вушко. Ми знайдемо господаря й разом із ним вирішимо, на який час ти можеш взяти її додому. Зрозуміло?

Але іграшки вже втратили в очах Ігоря будь-яку цінність: адже тепер їх не треба було «рятувати від самотності». Зате в нього з’явилася нова пристрасть: у класі завели велику спільну стругачку для олівців. Стругачка трохи скидалася на м’ясорубку, в якої потрібно крутити ручку. Вона так причарувала Ігоря своєю технічною потугою, що на якийсь час олівцевий ремонт став головним сенсом його життя. Спершу були застругані Ігореві олівці — зламані й не дуже. Вони побували в стругачці-м’ясорубці по кілька разів, лежали в коробці, висунувши назовні гострі носики, і цією обставиною — повною готовністю до малювання — засмучували свого власника. Ігор почав ходити по класу, заглядати в чужі пенали й дбайливо запитувати: «Тобі не потрібно олівець погострити? Бачиш: у цього кінчик уже притупився». У процесі самовідданого громадського служіння він раз у раз погладжував стругачку, піднімав її й злегка зважував у руках.

Марсем вирішила не чекати неприємностей.

—    Хочеш узяти стругачку додому? Ігор не віднікувався.

—    Сьогодні п’ятниця. Береш на вихідні. Плюс понеділок. Домовилися?

Ігор повернувся до стругачки, всунув у неї олівець і почав повільно

крутити ручку. Він зосереджено дивився на стружку, що вилазить зі стругачки, і морщив лоба.

—    А в понеділок?

Що — у понеділок?

—    Як же тут у понеділок без стругачки?

—    Ну, як-небудь упораємося.

Ігор ще дужче наморщив лоба й продовжував розглядати відходи виробництва.

Коли по Ігоря прийшли, Марсом нагадала про стругачку.

—    Ні, я передумав, — повідомив раптом Ігор. — Якщо ви здогадалися, чого я хочу.

—    Передумав? Тобі що ж — нецікаво стало? — у Марсем аж обличчя витяглося від подиву.

—    Ну, так... і ще це... У понеділок усім треба буде.

Тато взяв Ігоря за руку, і вони пішли. А стругачка залишилася. Марсем якийсь час дивилася їм услід. Потім — на стругачку, ніби на ній були якісь загадкові письмена, і, нарешті, зрозуміла: виходу немає. Доведеться послати нас у пащу дракона.

Отоді з пагорбів повіяло вогкістю.

Щоденник Марсем

Вони гадають, ніби я повісила портрет Корчака над столом, щоб бути на нього схожою. Борони Боже! Для цього потрібно щонайменше вчинити подвиг, загинути в газовій камері.

—    У дитинстві я читав ваші книжки, — каже есесівський офіцер Кор-чаку на вокзалі, з якого потяг вирушає до концтабору. — Ці книжки, вони мені дуже подобалися. Тому ви можете бути вільні.

А діти? — запитує Корчак.

—    А діти поїдуть.

—    Ви помиляєтеся: не всі у світі негідники, — завважує Корчак. І не йде. Залишається з дітьми. А по дорозі в Треблінку, туди, де них чекають газові камери, розповідає казки.

Я не можу це чути. Я — проти подвигів. Якщо життя нормальне, у ньому не повинно бути подвигів. Я десь читала: насправді людина не звершує подвигів. Вона робить учинки. Подвиг це чи не подвиг, вирішують інші люди. Нащадки. Ті, хто може поглянути на чужу смерть збоку. Вони думають: ах, як красиво ця людина вмерла! Справжній герой!

А той, хто справді вмирає у газовій камері разом із дітьми, не чинить жодного подвигу. Йому тужливо, страшно, боляче. Нестерпно йому. І вій зовсім не думає: як же красиво я тут помираю! Я просто ненавиджу подвиги.

Інший запис

Я просто ненавиджу подвиги — коли їх мають робити дорослі, в реальному житті. Але діти — це інше.

Діти думають: як добре було б героїчно вмерти — тільки ненадовго. Сховатися за кущик, підглянути, як інші будуть тобою захоплюватися, а тоді ожити — мов нічого не сталося.

А за це, за твою героїчну смерть, за твій подвиг, тобі багато чого пробачать — і тілесну твою невпорядкованість, і темні твої бажання.

Ось лише невідомо, де і як учинити цей подвиг. Немає місця. Не передбачено. Тому що, якщо життя нормальне, людське, ніхто не буде випробовувати тебе смертю. Це життя — про інше. Але ти ще цього не знаєш. Ти нічого не розумієш. Тобі треба впоратися з тим, що всередині.

І доводиться вигадувати: пройтися по карнизу восьмиповерхового будинку, зіграти в «Наздожени — убий» з автомобілем — просто посеред дороги.

Але це, як правило, не цінується. Після цього відправляють на цвинтар або в психушку, і немає відчуття подвигу.

На моїй пам’яті був лише один випадок, коли підліток зумів знайти форму для сильного почуття.

Пішов на бульвар, обірвав три клумби тюльпанів завдовжки десять метрів кожна й виклав під вікном своєї коханої величезне червоне серце. Зранку всі прокинулися, глянули у вікно, а там — серце, і всі сказали: «Ого! Оце так! А хлопець хоч куди! Хай і одинадцять років. Усерйоз його зачепило. Молоде-е-ець! Ой, молоде-е-ець!»

Хоча, за великим рахунком, треба було цьому молодцеві добряче ременем всипати — за те, що споганив клумби і позбавив бульвар краси.

Інший запис

Якби ж у них була можливість учинити подвиг у вигаданому житті! У вигаданому, але щоб було майже як справжнє. Начебто ти заснув, а тоді отямився — з подвигом усередині, і далі б із цим жив. А це героїчне всередині — воно як гарантія людської якості, навіть якщо життя навколо буде нормальне й не буде потрібно насправді вмирати, задихатися в газовій камері.

І взагалі: може, якщо чинити подвиги в дитинстві, то потім, у дорослому житті, ні від кого не вимагатиметься задихатись. Відпаде необхідність у подвигах, які будуть визнані після смерті...

10.

Пагорби були найкрасивішим місцем лісопарку, гордістю мікрорайону. Вони були доволі далеко від школи, і всі разом, класом, ми туди ще не ходили. Але знали: є пагорби.

І ось тепер із пагорбів повіяло вогкістю. Марсєм почала мерзнути й загортатися в шалик, який спеціально для цього принесла з дому. Вона й нас закликала відчути, як кімнату раз у раз накривають потоки незвично холодного, колючого повітря, що проникають у саме нутро: у пагорбах завелася Гнилизна.

«Гнилизна вражала прудкі прозорі струмочки, й ті застигали смердючими калюжами, добиралася до веселих ставків з рибками й бабками, і вони перетворювалися на згубні болота. У каламутній воді стоячих водойм з’явилися дивні липкі купки зеленуватих яєць. З вигляду вони скидалися на кладки жаб’ячої ікри, але були набагато більші й кепсько пахли. Коли весняне сонце відвідало пагорби й промені пробилися крізь твань, шкіряста оболонка яєць почала тріскати, випускаючи на світ дивних людиноподібних істот із бородавчастою шкірою й жаб’ячими лапами. Це були жабасті — холоднокровні виплодки болотистої Гнилизни. Вони розмножилися й заселили пагорби. А тепер полювали на принцес».

«їм потрібні принцеси, — тихо повторила Марсєм і уважно на нас подивилась. — Я, здається, казала: наприкінці року ми збиралися влаштувати бал. Справжній. Усі дівчатка, як справжні принцеси, мають прийти в палац у довгих сукнях — точнісінько як у Попелюшки, коли вона вирушає знайомитися з принцом...» Виявляється, йшлося про нас. Звісно, про нас! «Принцеси прийдуть на бал у гарних довгих сукнях, — Марсєм повторила ці слова із задоволенням. Але тут їй прийшла нова, більш «правильна» думка. — А може, вони прийдуть на бал замазурами, у своєму старому брудному одязі, й перетворяться на принцес просто на очах у всіх». Марсєм помітила, як змінилися наші обличчя, й задоволено під-твердила: «Так-так, просто на очах у всіх. За помахом чарівної палички!» Вона зробила паузу, давши змогу слухачам упоратися з почуттями: «Але жабасті можуть завадити. Не лише балові, їм потрібні принцеси. Щоб обернути їх на чудовиськ ».

Мені здавалося, що в мене всередині все вже зайнято: там був стрижень, там жили різні думки й почуття. А тут раптом мене почав переповнювати солодкий, тягучий страх, схожий на гіркий шоколад. Страх булькав від збудження, пускав пухирці, робив мене легкою й гарячою. Якби я могла підстрибнути, то злетіла б до стелі.

Принцеси, бал, жабасті... Наталочка теж не могла стримуватися — схопила мене за руку й щосили стиснула: «О-о-о!»

«Жабасті давно б учинили розправу над принцесами. Якби не принци, — тепер Марсем дивилася на хлопчиків. — Принци їм дуже заважають. Адже вони ніколи не дозволять, — вона знову зробила паузу, — не дозволять посадити кого-небудь у клітку».

Вершителі «безневинних капостей» зникли. Шляхетні принци застигли в напрузі, зживаючись із приготовленою їм місією.

«Принци вирушать у подорож, на справжню лицарську пригоду — щоб розтрощити Чорного Дрегона, володаря жабастих».

«Кажуть, Чорний Дрегон теж з’явився на світ із яйця. Тільки ніхто цього не бачив. Ніхто, крім Безтурботного птаха. Безтурботний птах сидів на гілках верби, яка росла біля самого болота. Колись дерево схилялося над ставком, щоб милуватися на своє відображення в чистій воді, і птах прилітав сюди задля того ж. Він дивився у воду й час від часу висловлював свою думку з приводу побаченого: «Ой-ти! Ой-ти!»

Потім отруєна гнилизною вода позеленіла, заросла тванню й перестала милувати око відображенням дерев і птахів. Але верба вже не могла розігнутися. А Безтурботний птах був занадто безтурботним, щоб міняти звички. Він і далі дивився на те, що можна було бачити, — на зелену твань, і час від часу вигукував: «Ф’ють-ф’ють!» Тому що «Ой-ти!» тепер не годилося.

І ось він побачив, як зі шкірястого яйця, що визріло в заростях очерету, вибралося дивне маля. Це був най- темніший і найбородавчастіший з усіх жабастих, які коли-небудь з’являлися на світ, і птах не міг стримати подиву: «Ой-ти! Ой-ти!» Маленький жабастик роззирнувся довкола, ухопився за очеретяні хвостики й покликав: «Мамо! Мамо!» Але мами не було. Навколо взагалі нікого не було. Крім Безтурботного птаха, який одразу закричав: «Мама — ф’ють! Мама — ф’ють!» Що він хотів цим сказати, ніхто достеменно не знає: птах був Безтурботний і не відповідав за свої слова. Маля, почувши пронизливе «Мама-ф’ють!», гірко розплакався. А птах усе кричав. І від цих криків гіркота жабенка почала звиватися в тугий джгут і битися об стінки серця, намагаючись вирватися назовні. Але серцевий мішок жабастих доволі міцний: він витримав удари джгута. Гіркота так і залишилася всередині, отруюючи жабенкові смак до життя, а серце зсередини вкрилося мозолями, затверділо і геть утратило чутливість.

Він зробився мовчазним і підозрілим. Отруйні болотні випари просочили його злістю, і незабаром злість заповнила його до країв — адже він був порожній: жодне добре почуття не зуміло в ньому вгніздитися. Жабенко ріс під крики Безтурботного птаха, і разом із ним росла його

злість. Рідкісний колір бородавчастої шкіри зробив його помітним, безжалісність вселила в довколишніх страх і подарувала над ними владу. Він отримав ім’я — Чорний Дрегон, і це ім’я жахало.

У Дрегона не було жодних бажань, крім безмежної спраги влади. Лише одна пристрасть переслідувала його: він любив слухати дитячий плач. Може, цей плач дивним чином нагадував йому перші години життя — коли серце його ще було м’яким і він хотів знайти свою маму.

Чужий плач став для Дрегона головною поживою, і він навчився його множити.

Дрегон змусив духів болота розкрити свої магічні таємниці й навчити жабастих секретів магії та чаклунства, щоб перетворювати людей на страховиськ. До цього надавалися не всі люди, а лише принцеси — причетні до казкової краси, а до того ж, їх обожнюють діти. Принцес сад-жачи в клітки й напували спеціальним зіллям. Через якийсь час вони вкривалися дикою чорною шерстю, у них відростали жовті зуби — такі довгі, що стирчали з рота, — і криві пазурі, які встромлювалися в долоні. Принцеси перетворювалися на чудовиськ, слухняних злій волі, і їх посилали лякати маленьких дітей — щоб ті погано спали вночі й плакали від страху».

Так, як плакав сам Дрегон, коли була маленький: «Мама — ф’ють! Мама — ф’ють!»

«Але наші принци, — у голосі Марсем зазвучали врочисті нотки, — не допустять цього. Вони стануть із Дрегоном на бій, поборються з ним і переможуть. Вони звершать подвиг подвигів!»

Марсем перевела дух і, надаючи наступним подіям трохи більше невизначеності, уточнила: «Намагатимуться звершити».

Принцеси теж відправляться в подорож. Це дуже небезпечно, але необхідно: вони стануть охоронницями життів принців.

11.

Життя принців ми плели на уроках праці — кольорові мотузочки, шість бойових і одна нерозмінна. Майже як мойри, завважила Марсем.

У часи стародавніх греків мойри були богинями долі. Вони мешкали високо на горі, суворі й безсторонні, і пряли нитки людських життів. «Знаєте, яке на вигляд прядене життя?» — запитала Марсем.

Замолоду вони з друзями ходили в похід, у Карелію. Прийшли в село й попросилися в одну хату переночувати. Там мешкала бабуся. Хлопці з туристичної групи нарубали їй багато дров, на всю зиму. За це бабуся натопила для них лазню. А потім відвела Марсем у маленьку літню кухню. Там була дров’яна плита. Бабуся затопила грубку. Поки грубка чадила, а вода закипала, Марсем розпитувала бабусю про життя. Бабуся сказала, що пряде помаленьку. Раніше пряла багато, а тепер помаленьку. Марсем попросила показати, як це — прясти? Бабуся винесла дерев’яну прядку — зовсім просту, ручну, вирізану із цільного кореня ялини. Начепила на гребінь жмут собачої вовни, послинила пальці й заходилася витягати з вовни маленькі пучечки, скручуючи їх у нитку. Бабуся була дуже стара, і Марсем подумала: вона схожа на мойру. А нитка складається з малюсіньких вузликів. Вузлики — як події життя, з яких складається доля.

Ми плели, майже як мойри. Однак без неупередженості. Ми ж мусили наділити вузлики чарівною силою, уплести в нитки свої надії й заповітні бажання. Це маленьке чаклунство, казала Марсем. Так чинили жінки за всіх часів, коли збирали чоловіків у далекі мандри, і ми повинні зуміти.

Мені подобалося плести з наміром. Кісочки виходили гарними, тугими й рівними. Марсем, проходячи по рядах, навіть зупинилася, щоб помилуватися на них. Але, може, між них прокралося якесь неправильне сподівання? Таке, що зіграло б із їхнім власником злий жарт? Як із вірним і шляхетним лицарем Тристаном, який випив чужий любовний трунок. Як із вірним і шляхетним лицарем Ланцелотом, що охороняв молоду дружину короля. Якби прийшов хтось і запитав, кому бажаю я перемоги в бою із Дрегоном, кому бажаю звершити подвиг подвигів, я, звісно ж, сказала б: «Усім нашим принцам бажаю я звершити подвиг! І для цього плету кольорові мотузочки життя! І вкладаю в них свої прагнення й надії». — «Ні, — заперечив би хтось. — Ти мусиш назвати тільки лише ім’я!» Що б я відповіла?

12.

Принци самі виберуть собі охоронниць, сказала Марсем. Це їхній привілей, давній лицарський закон: лицар вибирає панну, якій служить і яку захищає.

— Тобі добре! Ти Петрикове життя зберігати будеш! — пробурчала Наталочка.

Вона боялася, що її не виберуть. А я зовсім не боялася. Я знала, як буде. Але й Наталочка даремно хвилювалася. У нас у класі хлопчиків було менше, ніж дівчаток. А захисників, сказала Марсем, потребують усі. і охоронницями теж усі хочуть бути. Тому, крім мене, Петрик вибрав ще й Наталочку. Спершу — мене, а потім — її. Він не міг учинити інакше. Він завжди чинив правильно.

Дідусь возив мене в школу на автівці. Якось, проїжджаючи повз тролейбусну зупинку, ми побачили Петрика з Наталочкою і Петрикову бабусю. Дідусь пригальмував, відчинив дверцята й запросив їх сісти в авто. Відтоді він постійно так робив. А іноді — дуже рідко, коли дідусь їхав у відрядження, — нас до школи проводжала Петрикова бабуся.

Петрик був кругленький, пухкий і замислений. Ніхто не знав, про що він думає: він мало говорив. Зате любив слухати — мене, Наталочку, свою бабусю. Але мене — найбільше. Петрикова бабуся вважала, я добре впливаю на Петрика. Вона спеціально готувала пиріжки й запрошувала мене в гості. Зазвичай разом зі мною приходила Наталочка. Це було майже неминуче: Наталочка мешкала в одному зі мною будинку і вважалася моєю найкращою подругою. А пиріжки їй потрібні були трохи більше, ніж мені. Через розлучення Наталоччина мама була «вся на нервах», і їжа вдома почала готуватися з перебоями.

Я приходила до Петрика в гості (з Наталочкою і без Наталочки), їла пиріжки, дивилася мультики й гралася Петриковими іграшками, але я не можу сказати, у чому саме полягав мій сприятливий уплив на Петрика. Певно, я просто боюся сказати. Досі боюся.

Невдовзі після того, як дідусь уперше запросив до авто Петрика з Наталочкою і Петрикову бабусю, у Петрика вдома сталося нещастя. Його мама занедужала. І не просто так, а будучи вагітною. Лікарі дуже хвилювалися не лише за її здоров’я, а й навіть за життя. Петрикова мама мусила увесь час ходити в масці, і їй не можна було спілкуватися з тими, у кого нежить: навіть найменший нежить міг запросто її вбити. А в Петрика нежить був дуже часто, і не маленький, і так вийшло, що він став небезпечним для своєї мами. Тому Петриків тато відвіз маму жити кудись за місто й лише іноді приїжджав по сина, щоб відвезти його на побачення з мамою, — коли в Петрика не було нежитю. Тато сказав, він заробить багато грошей, поїде за кордон і дістане потрібні ліки — щоб мама видужала. Мама видужає — неодмінно — і народить Петрикові сестричку. Наразі ж Петрик мусить терпіти й жити з бабусею. Петрик має бути мужнім, не вередувати й добре вчитися, і Петрик терпів і жив з бабусею. А Петриків тато дуже багато працював. Більше, ніж під силу нормальній людині. Тому що, пояснювала Петрикова бабуся дідусеві, ліки для мами коштували надзвичайних грошей. Але вони, звісно ж, упораються. Тому що — дякувати Богові! — є Марсем, і от — Аліночка.

Петрик намагався робити все так, як наказував йому тато. Але в нього не дуже виходило добре вчитися. Вій часто бував неуважним, швидко втомлювався й рвався на перерву. Однак Марсем була його першою вчителькою, він любив її — у повній відповідності до закону, і це йому трохи допомагало. А Марсем знала про його маму' й зав леди саджала біля себе. Частина уроків проходила на килимі. Ми сиділи, схрестивши ноги по-турецьки, іноді лежали на животах. А Марсем розповідала — про імена, про греків або про щось інше, і було два місця — поруч із Марсем, де всі хотіли сидіти. Раніше всі сиділи по черзі. А потім, коли Петрикова мама занедужала, одне місце, праворуч, закріпилося за Петриком. Коли ми перебиралися на килим, Петрик умощувався в Марсем під боком, як кошеня, і вона легенько притискала його до себе. Вона навіть дозволяла йому лежати, коли інші сиділи. Якщо він раптом починав вовтузитися й відволікався, вона притискала його до себе трохи міцніше — щоб він затих і зосередився. А коли лаяла, то казала: «Ти чоловік чи ні?» Тому що була впевнена: Петрик — не просто чоловік. Він вірний і відданий лицар. Вона так вважала через мене.

Узагалі, ми в класі стежили, хто з ким раптом стале в парі й хто за ким бігає на перерві, і якщо раптом хтось біг за кимось «новим», це відразу завважували, починали обговорювати або й дражнити — через заздрощі або просто так, для інтересу, і лише з Петрика не насміхалися. Петрик завжди ставав у парі зі мною. І на музичних заняттях хотів танцювати тільки зі мною. Танцював він дуже погано: не втрапляв у такт музиці, і його ногам було потрібно багато часу, щоб освоїти новий рух. А в мене все виходило легко, і наша вчителька танців Юлія Олександрівна часто ставила мене в парі з іншими хлопчиками — більш спритними й рухливими. Але коли ми самі ставали в пари, як хотіли, — то Петрик незмінно виявлявся в одній парі зі мною, і ще він їздив разом зі мною в школу й назад, і я ходила до його бабусі на пиріжки, і ми гралися його іграшками.

Петрик любив будувати з кубиків. Коли він був сам, то завжди будував — будинки, вежі, паркани, гаражі. Великі, маленькі, увесь час різні.

Але в цих будинках і вежах ніхто не мешкав. У гаражах іноді стояли авта. Але вони були нібито нічиї. Мене це дивувало. Коли я будувала будиночок — навіть найменший, — я відразу туди кого-небудь поселяла, і там починало щось відбуватися. А Петрик будував заради чогось іншого, чого я зрозуміти не могла. Заради того, щоб це було й займало всю кімнату, і навіть іноді вилазило в коридор. Однак, коли я пропонувала заселити його місто, він завжди погоджувався. Він був радий, що в мене є таке бажання. Я приносила з собою чоловічків, і звірят, і маленьких монстрів. Вони займали різні закутки й вежі, ходили одне до одного в гості, святкували дні народження, співали, танцювали, сварилися й воювали.

Петрик сидів і дивився, як я граюсь. Дивився — і нічого не пропонував. Він не смів утручатися в життя мого іграшкового світу, начебто це могло мені чим-небудь зашкодити. Лише іноді тихесенько просив: «Ну, грайся вголос!»

Лялечки й монстри, звісно ж, розмовляли між собою. Увесь час розмовляли. Але їхні голоси звучали всередині мене. А зовні лише було видно, як фігурки переміщаються туди-сюди. Тому Петрик і просив: «Ну, грайся вголос!» Гратися вголос було складніше, іноді я погоджувалась, а іноді — ні.

А він погоджувався завжди: щоб сталася гроза, або землетрус, або наліт інопланетян, і його місто, величезне прекрасне місто, яке він будував три дні, раптом почало валитися. Так буває, казала я. Навіть насправді. Землетрус може стерти з лиця землі не лише місто — цілу країну. Головне під час землетрусу — врятувати жителів. Принаймні не всіх, а героїв. Головних. Тому що головні герої можуть побудувати інше місто, ще краще. Або взагалі переселитися на іншу планету, і Петрик дивився, як від улаштованих мною струсів або від падіння невпізнаних літаючих об’єктів валяться його вежі, паркани й гаражі — і погоджувався: головне — урятувати жителів, і допомагав мені їх рятувати. А потім будував нове місто. Нібито — на іншій планеті. Це я наполягала, що на іншій. Або Наталочка, яка теж любила землетруси й катаклізми. і він будував. Для мене.

А коли ми були в пащі дракона, він урятував нас із Наталочкою від жабастих. І наш порятунок завадив йому звершити подвиг подвигів.

Переклад Івана Андрусяка

80Ваші перші враження, роздуми, оцінки

1.    Чим захоплює вас з перших сторінок читання повісті сучасної російської письменниці М. Аромштам «Коли відпочивають янголи»?

2.    Яке враження складається у вас про маленьку дівчинку, від імені якої ведеться розповідь, її маму, дідуся?

3.    Які зізнання маленької Аліни вас особливо хвилюють? Чи поділяєте ви її думку про те, що в житті дуже важливо мати близьких людей, з якими в будь-який час можна було б порадитися?

4.    Як представляє Аліна своїх близьких, що найголовніше відзначає в їхніх характерах?

80Заглибимося в текст повісті

5.    «Діти голодують не тільки в Африці, а й у наших широтах. А саме — в школі ... Вони потерпають від голоду внутрішнього життя», — каже вчителька молодших класів Маргарита Семенівна — Марсем.

Як ставиться вона до дітей? У чому, на її переконання, полягають педагогічні цінності? (Знайдіть відповідь па це питання в щоденнику Марселі).

6.    Як ви оцінюєте придумані Маргаритою Семенівною разом з дітьми закони, які обов’язково слід виконувати?

7.    Зі студентських років Марсем надихав приклад життя польського педагога і письменника Януша Корчака. Як у своїй роботі з дітьми вона прагне слідувати йому'? Чи завжди це у неї виходить?

8.    Як Марсем говорить про «проникливу увагу до дітей»? Яке слово вона дає сама собі на майбутнє в роботі з «новими» дітьми?

9.    Які подвиги, на переконання Марсель, необхідно здійснювати в дитинстві? Чому це важливо для майбутнього життя людини?

10.    Який підтекст описів спільних ігор Аліни і Петі? До якого головного висновку вони приходять, коли руйнуються побудовані ними в грі будинки? (Дайте відповідь словами тексту).

11.    Як виховувала Маргарита Семенівна у дітей інтерес до читання? Яке значення надавала вона спілкуванню з книгою?

12.    На початку повісті Аліна розмірковує про два різні підходи у вихованні: и ) бабуся вважала, що «у людини повинен бути стержень», а сусідка Валя відстоювала важливість фундаменту знань, одержаних в початкових класах. Як автор усім змістом повісті відповідає на це питання?

13.    Що Маргарита Семенівна вважає найзначнішим за 20 років своєї педагогічної роботи?

Для самостійної роботи

14.    Підготуйте близький до тексту переказ казок, розказаних Марсем: про Чорного Дрегона і про янголів.

15.    Дайте відповідь на питання в розгорнутій формі:

•    Хто винен в тому, що маленьке жабеня перетворився в Чорного Дрегона?

•    Чому в казці, придуманій Марсем, з’являються принцеси — берегині життя принців (завдання для дівчат).

16.    Розповідь у повісті ведеться від імені двох оповідачів — школярки Аліни і вчительки. Чому автор обрала такий композиційний прийом?

18.    Для повісті М. Аромштам характерна іронічна манера викладу. Наведіть приклади іронії та самоіронії, що містяться в тексті повісті. Яке значення має це для читача?

19.    Поясніть сенс назви повісті.

20.    Напишіть відгук про самостійно прочитану книжку сучасного автора.

Для дискусії

21.    У своєму щоденнику Марсель міркує про подвиги і про те, яке місце в житті вони повинні займати.

Чи згодні ви з її точкою зору?

j Для майбутніх філологів

У повісті є зізнання Аліни: «Мені здавалося, що всередині мене все вже зайнято: там був стержень, там жили різні думки і почуття»?

Відзначте в тексті повісті описи її роздумів, які говорять про формування її внутрішнього «стержня»?

РОЗШИРЮЄМО КУЛЬТУРНИЙ КРУГОЗІР

Думка вчителя про повість«Коли відпочивають янголи»

Яка у мене зараз чудова смуга: що не книжка — то влучення в «яблучко»!

Цього разу книжка була мені неймовірно цікава:

а)    як любителю книжок про школу і про сімейні стосунки,

б)    як мамі,

в)    головне і в першу чергу — як людині, яка працює в школі і більшу частину життя проводить пліч-о-пліч з дітьми та підлітками.

Книжка стала улюбленою !!!

Думка учениці про повість «Коли відпочивають янголи»

Ця книжка призначена для дітей. Але й дорослим її потрібно обов’язково прочитати. Вона так добре написана, що коли и читаєш, таке відчуття що дивишся фільм. Таке незабутнє відчуття, коли читаєш цю книжку. Це почуття неможливо передати. Сподіваюся, що після прочитання цієї книжки, ангели будуть відлітати на допомогу частіше.

Острірова Софія 5 «А» клас. У чому збігаються відгуки вчителя і учениці про повість М. Аромштам «Коли відпочивають янголи»?

ПЕРЕВІРТЕ СВОЮ КОМПЕТЕНТНІСТЬ

1.    Поясніть, чому повість «Маленький принц» Сент-Екзюпері належить до жанру філософської казки-притчі?

2.    Які відкриття робить маленький принц на Землі? Чим подобається вам цей образ?

3.    Яке значення в повісті «Маленький принц» мають алегоричні образи Рожі, Лиса, Змії?

4.    Які моральні правила утверджуються в повісті Сент-Екзюпері «Маленький принц»?

5.    Якими педагогічними цінностями керується в своїй роботі вчителька молодших класів Маргарита Семенівна?

6.    Які уроки людського співчуття і чуйності викладає вона своїм учням?

7.    Чому батьки учнів Маргарити Семенівни визнають, що їхнім дітям вчитися цікаво і весело?

8.    Французький письменник XX століття Андре Моруа сказав: «Прекрасна книга ніколи не залишає читача таким, яким він був до знайомства з нею, — вона робить його кращим».

Який вплив мали на вас вивчені в цьому році твори зарубіжних письменників? З ким із них ви вели під час читання справжні довірчі бесіди? Чим збагатилися ви, розмірковуючи над проблемами і образами героїв у цих творах? 

 

Це матеріал з Підручника Світова Література 8 Клас Сімакова