Народна Освіта » Світова література » Із літератури доби відродження - Франческо Петрарка, Вільям Шекспір читати онлайн

НАРОДНА ОСВІТА

Із літератури доби відродження - Франческо Петрарка, Вільям Шекспір читати онлайн

ІЗ ЛІТЕРАТУРИ ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ

Картина, гідна художника-мислителя: Шекспір, який читає «Дон Кіхота»! Щасливі країни, серед яких з’являються такі люди, вчителі сучасників і нащадків!

ІВАН ТУРГЕНЕВ

ЗЛЕТ ЛЮДСЬКОГО ДУХУ В ЛІТЕРАТУРІ ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ

1.    Що ви знаєте про епоху Відродження з уроків історії? Який час вона охоплює?

2.    Чому ця епоха має таку назву? Якими культурними досягненнями позначений цей період історії?

3.    Хто такі гуманісти? З якими новими явищами тогочасного життя пов'язана їх поява?

4.    Які імена видатних художників, скульпторів, письменників епохи Відродження вам відомі?

5.    Візьміть участь у підготовці проектів «Великі культурні досягнення епохи Відродження» (підготуйте короткі повідомлення про видатних представників цього часу: Томаса Мора, Еразма Роттердамського, Іоганна Гутенберга, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаеля та ін. Організуйте виставку репродукцій картин художників і відеоматеріалів творів мистецтва епохи Відродження).

Ромео і Джульетта, Гамлет, Дон Кіхот — літературні герої, створені генієм найяскравіших письменників різних країн Європи в епоху Відродження. їхні образи, що символізують силу всеперемагаючої любові, прагнення протистояти несправедливості і злу, захищати бідних і знедолених продовжують ось уже впродовж чотирьохсот років хвилювати серця людей в різних куточках світу. Ставши незмінними супутниками безлічі поколінь читачів і глядачів, вони одержали назву «вічних образів», бо давно вийшли за межі не тільки своїх творів, але і свого часу. Чому ж, як і в давні часи, так і сьогодні, вони не перестають надихати і наших сучасників на створення нових фільмів, вистав, творів образотворчого та музичного мистецтва?

Епоха Відродження, або Ренесанс (від фрапц. ) — це час розквіту культури країн Європи, який охоплює XIV—XVI століття і знаменує собою перехід від середньовіччя до Нового часу. У цей період в європейських країнах розвивається світова торгівля і книгодрукування, здійснюються великі географічні відкриття. Люди все більше починають вірити в свої сили й усе менше боятися середньовічних заборон. Слабшає вплив церкви на життя суспільства. Відроджується інтерес до античних часів, коли головна увага приділялася особистості людини і можливостям її удосконалення. У мистецтві й науці проголошуються віра в силу і розум людини, оспівуються її краса, сміливі думки й відважні справи. Таких поетів, художників, скульпторів, учених сучасники стали називати гуманістами (латинське слово humanus означає «людський»).

Перші гуманісти з’явилися на італійському ґрунті в XIV столітті. Для цього були особливі причини. Рабство в Італії було скасовано раніше, ніж в інших країнах; тут раніше, ніж на півночі, почали розвиватися торгівля і промисловість, виросли великі міста, з’явилися перші наймані ро-

бітники. Саме в Італії раніше, ніж в інших країнах, під натиском нового відступали старі порядки, а разом з ними і старі погляди середньовіччя.

На землі Італії збереглося чимало пам’яток культури давнього Риму. З давньої Греції сюди ще за часів античності було вивезено чимало видатних творів мистецтва. В давньогрецьких і давньоримських пам’ятках мистецтва і літератури гуманісти побачили зображення прекрасної, сильної, гармонійно розвинутої людини. Завдяки діяльності гуманістів було знайдено, збережено, вивчено й відроджено твори мистецтва й ідеї античної давнини. Звідси й походить назва — Відродження. Досить скоро це поняття набуло більш широкого зміст>': воно стало означати не лише відродження старих, але й народження нових культурних цінностей.

З усіх відкриттів Відродження найголовнішим було «відкриття людини». Що це означає? Хіба людину потрібно було якось по-особливому відкривати? Так, у середні віки вплив в усіх сферах суспільства належав церкві. У центрі середньовікової культури стояв Бог, що знаходився поза межами людського життя й був недоступний для пізнання. Великий флорентійський поет Данте у своїй «Божественній комедії» «подорожує» уявним загробним світом, змальовуючи місця і долі грішників у ньому'. Гуманісти також не були атеїстами, але вони возвеличили роль вільної, розкріпаченої людини на землі, віру в її розум і безмежні творчі можливості. Культура Відродження утверджувала «божу» людину', тобто подібну до Бога. Християнство, яке перенесло центр уваги на духовні цінності, привчило бачити у внутрішньому світі людини більшу глибину', ніж ту', що знала античність. Ні одна культу'ра до цього часу' не підносила людину так високо. Ось чому після гуманістичного «відкриття людини» в Італії настав небачений розквіт літерату'ри і мистецтва.

Італійські гуманісти Петрарка, Данте, Джотто, Боккаччо, Леонардо да Вінчі, Мікелапджело, Рафаель, Тіціан та іи. створили неперевершені за красою і гармонії мистецькі витвори.

Твори видатних поетів і письменників епохи Відродження — Франческо Петрарки і Боккаччо (Італія), Вільяма Шекспіра (Англія), Франсу'а Рабле (Франція), Мігеля Сервантеса (Іспанія), Еразма Роттердамсько-го (Німеччина) та ін. — стали вічними літературними пам’ятками, що утверджучоть вищі людські цінності, і тому досі хвилюють читачів усіх країн і народів. 80

ФРАНЧЕСКО ПЕТРАРКА

 

(1304-1374)

Твори Петрарки містять відбиток однієї із найбільш сердечних і привабливих особистостей минулого.

М. Томашевський

Із століття в століття людство вшановує великого італійця Франческо Петрарку як засновника нової європейської поезії, що сповістила про початок нової епохи, названої Відродженням. Вихід його «Книги пісень» («Канцоиьєре»), які стали иеперевершеним зразком поезії, надовго окреслив шляхи розвитку європейської лірики.

Головний талант цього воістину великого поета і непересічної особистості — уміння любити. Про його натхненне кохання до Лаури написано тисячі книг і статей. Він також дуже любив матір, своїх рідних, численних друзів: Гвіто, Сетте, Джакомо Колонна, Джованні Боккаччо. Без дружби, без любові до ближніх і до людей взагалі Петрарка не уявляв свого життя. І люди любили його також.

Він писав про медицину, про мистецтво полководця, про виховання і розповсюдження християнства, про астрологію і Римську імперію. Він навіть написав трактат про те, як обрати дружину.

Поет був великим патріотом. Біди Італії були його власними бідами. Це знайшло відображення в його знаменитій канцоні «Італія моя». Палким бажанням поета було бачити рідну країну єдиною і могутньою. Він оплакував розподіл Італії, просив імператора Карла IV перенести знову столицю папства та імперії з Авіньона до Риму. Він докладав усіх зусиль, щоб зупинити братовбивчу війну між Генуєю і Венецією за торгову перевагу на Чорному й Азовському морях. Словом, це була дуже різнобічна особистість, внутрішньо багата й емоційна.

Минули століття, і для людства від Петрарки залишилась лише «Книга пісень» — 317 сонетів, 29 канцон, баллад, секстин і мадригалів.

Книга містить «Сонети на життя Мадонни Лаури», «Сонети на смерть Мадонни Лаури» і розділ «Вибрані канцони, секстини, баллади і мадригали». Вірші написані італійською і латинською мовами.

Петрарка вперше побачив Лауру 6 квітня 1327 року в Авіиьоиі, де жив у цей час з батьками. Йому було 23 роки. Це була Страсна п’ятниця. Поет побачив юну красуню, що виходила з церкви Святої Клари, і закохався у неї з першого погляду. Лаура на той час була одружена. Згодом вона народить одинадцять дітей, але поет після зустрічі з нею 21 рік оспівував її як Непорочну Діву, виливав свої почуття у численних віршах до неї. Очевидно, Лаура читала ці вірші, але долі їх так більше й

не зійшлися. Сповідальність поета, щирість і тонкий ліризм, якого ще не знала європейська поезія,— все це торжествує в «Книзі пісень».

У 1348 році Європою прокотилася епідемія чуми. Вона забрала життя мільйонів людей. Від цієї хвороби померла й Лаура. І померла вона в той самий день і місяць, і в той же ранковий час, і в тому ж місті, де вперше зустрілися їхні погляди...

 

Смерть Лаури Петрарка сприйняв як катастрофу.

У «Листі до нащадків» він написав: «Між смертними немає нічого тривалого, і якщо трапляється щось солодке, воно незабаром вінчається гірким фіналом».

Літературу Петрарка розумів як можливість досягати у слові художньої досконалості, тому він багато разів редагував свою лірику, відточував сонети, поглиблюючи, а то й змінюючи їхній зміст. Що більше редагував, то ясніше ставало те, до чого він прагнув.

А прагнув він ще більше поглибити релігійні мотиви, і реальна Лаура все більше набувала образу Мадонни.

<Е_

1.    Що принесло Франческо Петрарці світову славу?

2.    Чим схвилювала вас історія кохання Петрарки і Лаури?

3.    Які людські якості поета приваблюють вас?

CANZONIERE

<Re rum vulgarium f ragmen la)/

Benedetto sia 7 giorno, e 7 mese, e Г anno

Benedetto sia 4 giorno, e ’1 mese, e Г anno, e la stagione, e ’1 tempo, e Гога, e ’1 punto, e ’1 bel paese, e ’1 loco ov’io fui giunto da’ duo begli occhi che legato m’hanno;

5e benedetto il primo dolce affanno ch’i’ebbi ad esser con Amor congiunto, e l’arco, e le saette ond’i’ fui punto, e le piaghe che ’nfin al cor mi vanno.

Benedette le voci lante ch’io chiamando il nome de mia donna ho sparle, e і sospiri, e le lagrime, e ’1 desio; e benedette sian tutte le carte ov’io lama l’acquislo, e ’1 pensier mio, ch’6 sol di lei, si ch’altra non v’ha parte.

СОНЕТИ

Із «Книги пісень»

61

Благословенні будьте, день і рік,

І мить, і місяць, і місяця урочі,

Де спостеріг я ті сяйливі очі,

Що зав’язали світ мені навік!

Благословен вогонь, що серце пік,

Солодкий біль опечаленої ночі І лук Амура, що в безоболоччі Пускав у мене стріл ясний потік!

Благословенні будьте, серця рани І вимовлене пошепки ім’я Моєї донни — ніжне і кохане,

І ці сторінки, де про неї я

Писав, творивши славу, що пе в’яне,

Й ти, неподільна радосте моя!

Переклад Дмитра Павличка

* * *

Благословляю день той, місяць, рік.

Ту пору, і годину, і хвилину,

Прекрасну ту, куди прийшов, країну І узи ті, що любий зір прирік.

Благословляю туги перший блік,

З яким я стрів мою любов єдину,

І лук, і стріли, що від них я гину,

Бо біль від ран до серця вже проник.

Благословенна незліченна тьма Тих слів, що задля донни я розсіяв,

І прагнення, і сльози, і зітхання.

Благословенне це моє писання,—

Завжди на славу їй,— і думки вияв,

Що місця в нім для іншої — нема.

Переклад Ігоря Качуровського

132

Як не любов, то що це бути може?

А як любов, то що таке вона?

Добро? — Таж в ній скорбота нищівна.

Зло? — Але ж муки ці солодкі, боже!

Горіти хочу? Бідкатись негоже.

Не хочу? То даремна скарг луна.

Живлюща смерте, втіхо навісна,

Хто твій тягар здолати допоможе?

Чужій чи власній волі я служу?

Неначе в просторінь морську безкраю В човні хисткому рушив без керма;

Про мудрість тут і думати дарма —

Чого я хочу — й сам уже не знаю:

Палаю в стужу, в спеку — весь дрижу.

Переклад Григорія Кочура

ьо Заглибимось у текст сонетів

1.    Під час читання сонетів Петрарки ми немов би попадаємо в полон двох образів: прекрасної Лаури і самого поета. Вони тісно взаємопов’язані, оскільки Лаура постає перед нами через змалювання її поетом, через його почуття, переживання, роздуми. Згадайте: образ поета, який охоплює коло його творів, називається ліричним героєм. Внутрішній світ ліричного героя розкривається не через учинки і події, а через душевний стан, переживання певної життєвої ситуації.

Спробуємо з’ясувати, яким є образ ліричного героя в сонетах Петрарки і як він пов’язаний з образом Лаури.

Уже перший рядок сонета «Благословенні будьте день і рік...» викликає у нас емоційний відгук на стан душі поета.

Як передає поет своє трепетне ставлення до життя? Чим воно викликане?

2.    Сонети Петрарки вирізняються пристрасністю і силою поетичної виразності. Поєднання цих двох основних особливостей дало можливість дослідникам назвати це явище у творчості Петрарки «петраркізмом».

Проаналізуйте, як наростає в сонеті «Благословенні будьте день і рік...» сила переживань ліричного героя. Яка роль у цьому повторів слів «благословенні», «благословен», метафор «солодкий біль», «серця рани», «слава, що не в’яне», епітетів тощо?

3.    Важливо зазначити, що в середні віки католицька церква принижувала жінку, приписуючи їй первісну гріховність Єви-спокусниці. Петрарка ж у своєму сонеті створює піднесений образ Лаури. Як це йому вдається?

4.    Звичайна земна жінка стає предметом поклоніння поета. Усю силу свого кохання в сонеті «Благословенні будьте день і рік...» він передає через протиставлення своїх страждань і радощів кохання.

Знайдіть це протиставлення у тексті сонета.

Чим подобається вам цей сонет? Чим він вас захоплює? Прочитайте його виразно.

s Порівняйте переклади сонета 61 Петрарки Д. Павличком і І. Качуров-ським. Чий переклад ви вважаєте найбільш вдалим? (Використайте оригінал твору, поданий на с. 141-142. Якщо ви не володієте італійською мовою, то скористайтеся перекладачем у комп’ютері чи смартфоні і самостійно створіть підрядник).

6.    У сонеті «Як не любов, то що це бути може?» поет намагається розібратися у своїх суперечливих почуттях. Про що змушує задуматися поета почуття кохання, яке крає його душу? Прочитайте і прокоментуйте першу і другу строфи сонета.

7.    Поясніть, який прийом посилює тут напруженість внутрішнього стану ліричного героя.

8.    Чи є межа людської пристрасті, навіть якщо вона викликана всепоглинаючим коханням? Таке питання напрошується, коли ми читаємо сонет «Як не любов, то що це бути може?»

Чому поет порівнює себе з «човном без керма» ?

9.    Чи може він перебороти силу земного кохання? Дайте відповідь словами із тексту сонета.

10.    Український поет XX століття Максим Рильський називав Петрарчи-ні сонети шліфованими. Зверніть увагу, як майстерно зберіг перекладач форму і мелодійність цього сонета. Прочитайте його виразно, дотримуючись ритму читання і загального тону поетичного викладу.

11.    Вивчіть один сонет напам’ять.

Для майбутніх філологів

Іідготуйте доповідь на тему: «Образ Лаури в сонетах Петрарки».

 

ВІЛЬЯМ ШЕКСПІР

(1564-1616)

Надгробків царських мармурові плити Переживе потужний мій рядок...

В. Шекспір

Вільям Шекспір — великий англійський драматург і поет епохи Пізнього Відродження. Створені ним чотири століття тому п’єси і сьогодні хвилюють і вражають уяву глядачів і читачів. Кращі театри світу і видатні актори вважають для себе за честь і щастя поставити і зіграти шекспірівський спектакль.

Ми досі дуже мало знаємо про Шекспіра. Для своїх сучасників він був тільки актор і драматург — заняття далеко не поважне, як вважалося в Англії на рубежі XVI — XVII століть. Авторів п’єс не мали навіть за письменників. Працювати їм доводилося багато. Театр був улюбленим видовищем і аристократів, і бідноти, а значить, була потреба в нових п’єсах. Після їх постановок залишався лише рукописний примірник, за яким актори розучували свої ролі.

Тільки по смерті Шекспіра вийшло перше видання його творів, і майже відразу народилася легенда, ніби Шекспіро — всього лише псевдонім, під яким ховалася якась відома в суспільстві особа. Хто саме, про це сперечалися цілі століття. Чому? Та тому, що відомості про Шекспіра були украй мізерні. Крім того, ні до Шскспіра, ні після нього англійська поезія не знала такого багатства думок, образів, почуттів. А чи могла все це висловити в ті часи людина неродовита і ледь освічена? Адже Шекспір не зміг закінчити навіть школи, не кажучи вже про університет. Покоління шекспі-рознавців буквально по крихтах відновлювали хроніку його днів і творів.

Вільям Шекспір народився в провінційному англійському містечку Стратфорд. Скрутне матеріальне становище батька змусило його рано залишити школу і допомагати родині. У 1585 році Шекспір покидає рідне місто і приїжджає до Лондона, де незабаром починає свою театральну діяльність як актор і драматург. Близько п’ятнадцяти років він грав на сцені і писав п’єси для своєї знаменитої трупи — театру «Глобус».

Творчість Вільям а Шекспіра — яскрава і хвилююча картина часу, віддаленого від нас чотирма століттями. А безсмертною вона стала від того, що образи, створені Шекспіром, вмістили в себе величезний світ почуттів, думок, протиріч, пережитих кожним поколінням, скільки б їх з тієї пори ні змінилося на Землі.

...Уявімо собі, що нам вдалося потрапити на виставу в театрі «Глобус», Полудень. Вузькими вуличками без тротуарів, повз крамничок, складів, садів з аренами для ведмежою цькування, тягнеться юрба людей різного звання і стан^'. Вже здалеку видно круглу будівлю з вежею, над якою піднято прапор, що означає, що вистава почнеться рівно о другій. Біля входу встановлено панно, що зображує Геркулеса: він тримає на плечах небесну сферу. Назвавши свій театр «Глобусом», засновники давали зрозуміти, що на сцені його будуть показувати життя всієї земної кулі...

Публіки багато; скоро вона заповнить і солом’яні галереї, і лави під відкритим небом — для тих, хто небагатий. Сцена, з трьох сторін оточена глядачами, виступає далеко в зал. Декорації практично відсутні, їх заміняють два-три бутафорських предмети і старі килими, а то й просто полотна, наспіх розфарбовані художником. Підлогу вистелено очеретом до самого навісу на двох стовпах в глибині сцени; збоку йде стіна з альковом81, який прикритий завісою. У потрібних місцях дії завіса піднімається, і альков постає то кімнатою замку, то цвинтарним склепом, то келією вченого ченця.

Вистава повністю орієнтована на глядацьку уяву: поля битв, залиті сонцем площі італійських міст, данські рівнини, венеціанські канали — все це глядачі мають уявити без підказок. Переконують лише сама п’єса й акторська гра ...

Перед спектаклем гамірно: обговорюють коштовності відвідувачів, запасаються пудингом і яблуками, які можна купити у перекупок, що снують між рядами. Та ось ударив гонг, прозвучала флейта, з’явився актор, який коротко пояснює, про що буде йтися на сцені (він перебрав на себе функції хору, який в античних авторів коментував головні моменти п’єси). І все стихло. Глядачі з напругою стежитимуть за кожним поворотом долі героїв, ловитимуть кожну їхню фразу. Швидко тьмяніє сіре лондонське небо, стає прохолодно, сиро, але дія не переривається, увага публіки не слабшає. Шекспір підкорив її.

Сьогодні дають «Ромео і Джульетту».

Цю трагедію поставили ще в 1595 році в старому приміщенні театру, але потім вона йшла і в «Глобусі», користуючись незмінним успіхом. У ній прославився Бербедж — кращий актор трупи. Хлопчики, що виконували роль головної героїні (в ті часи трупи були суто чоловічими, актрис просто не існувало), виростали, опановували інші амплуа82, але п’єса продовжувала жити.

(?_

1. Чим зацікавила вас особистість Шекспіра? Чому авторство його творів довгі століття ставилося під сумнів?

2 Яким був знаменитий театр «Глобус», для якого великий драматург писав свої п'єси?

3.    Які п'єси і герої Шекспіра вам знайомі? Розкажіть про них.

4.    Якщо ви бачили театральні постановки, фільми, балет, створені на основі сюжету трагедії «Ромео і Джульетта», то поділіться своїми враженнями в класі.

РОМЕО І ДЖУЛЬЄТТА

(скорочено)

ДІЙОВІ ОСОБИ

Ескал, князь Веронський.

Паріс, молодий дворянин, родич князя.

Глави двох ворогуючих родин:

Монтеккі

Капулетті

Старий, дядько Капулетті.

Ромео, син Монтеккі.

Меркуціо, родич князя і друг Ромео.

Бенволіо, небіж Монтеккі і друг Ромео Тібальт, небіж синьори Капулетті.

Брат Лоренцо, чернець-францисканець.

Брат Джованні, чернець того ж ордену.

Балтазар, слуга Ромео.

Слуги Капулетті:

Самсон

Грегорі

П’єтро, слуга Джульєттиної мамки.

Абрам, слуга Монтеккі.

Аптекар.

Троє музикантів.

Паж Паріса.

Паж Меркуціо.

Стражник.

Синьйора Монтеккі, дружина Монтеккі.

Синьйора Капулетті, дружина Капулетті.

Джульетта, дочка Капулетті.

Мамка Джульєтти.

Веронські городяни, родичі обох родин, маски, носії смолоскипів, пажі, сторожа, вартові та слуги.

Хор.

Дія відбувається у Вероні, початок п'ятої дії — в Мантуї.

ПРОЛОГ

Входить Хор.

Хор    Однаково шляхетні дві сім'ї

В Вероні пишній, де проходить дія,

Збували в ворожнечі дні свої.

Аж враз кривава скоїлась подія.

Коханців двоє щирих,запальних Ворожі ті утроби породили;

Нещастя сталося у сім'ях тих, —

Вони одвічні звади припинили.

Життя коротке і сумну любов.

Трагічну смерть, що потрясла родини.

Як змила ту ненависть чиста кров.

Ми вам покажемо за дві години.

Даруйте нам недоліки пера,

Всі хиби виправить старанна гра.

(Виходить)

ДІЯ ПЕРША

Сцена 1

Верона. Міський майдан.

Бенволіо, Тібальт

Б'ються.

Входять декілька прибічників обох родин і втручаються в сутичку; згодом вбігають кілька городян із киями,

1-й городянин Гей, алебард, київ! Мерщій! Лупцюй їх!

Городяни Смерть Капулетті! Бий їх! Смерть Монтеккі Входить Капулетті в халаті, за ним синьйора Капулетті. Капулетті Що тут за гамір? Де мій довгий меч?

Синьйора Кап. Ні, костур, костур! Нащо вам той меч?

Капулетті    Меча, кажу! Іде старий    Монтеккі,

Мені на глум махає він    мечем.

Входять Монтеккі й синьйора Монтеккі.

Монтеккі    Ти, підлий Капулетті!

(До дружини)

Не тримай.

Синьйора Мон До ворога не підпущу й на крок.

Входить князь з почтом.

Князь    Бунтівники ви! Вороги    спокою!

Мечі плямуєте ви кров’ю ближніх.

Ви чуєте? Спиніться, люди! Звірі!

Ви згубний пломінь люті й ворожнечі Потоком пурпуровим з власних жил Гасити ладні раз у раз. Із рук

Додолу кидайте криваву зброю І слухайте, що скаже в гніві князь ваш,-Інакше ждуть на вас страшні тортури.

Утретє вже за слово легковажне Ти, Капулєтті, й запальний Монтеккі,

Тривожите ви чварами все місто!

Утретє сиві жителі Верони,

Свої пристойні вбрання поскидавши,

До рук старих стару хапають зброю.

Ущент поточену іржею миру,

Щоб вашу лють іржаву гамувати.

Коли ще раз стривожите Верону,

За спокій ви заплатите життям.

На цей раз — хай розійдеться весь натовп —

Ви, Капулєтті, йдіть слідом за мною...

А вас, Монтеккі, жду я по обіді В тім замку, де ми чиним здавна суд.

Щоб нашу волю вислухать надалі.

Під страхом смерті всім велю — розходьтесь. Виходять усі, крім Монтеккі, синьйори Монтеккі та Бенволіо.

Входить Ромео.

Бенволіо    ...Доброго вам ранку!

Ромео    Рано ще?

Бенволіо    На вежі вибило всього лиш дев’ять.

Ромео    Як довго тягнуться години смутку!

Чи то не батько мій пішов звідсіль?

Бенволіо    Так, він. Але скажи мені, що саме

Розтягує години для Ромео?

Ромео    Те, що спроможне вкоротити їх.

Бенволіо    Кохання?

Ромео    Ні. його відсутність.

Бенволіо    Що? Невже любов?

Ромео    Любов. Лиш безнадійна.

Бенволіо    На жачь, кохання чарівне на вигляд,

Насправді ж — деспотичне і жорстоке.

Ромео    На жаль, сліпе кохання манівцями

Веде примхливо і керує нами.

Де ми обідаємо?.. Що тут сталось?..

Хоча не говори: я чув усе.

Страшна ненависть, та любов страшніша.

З ненависті любов. О гнів кохання!

З нічого — все: і розквіт, і буяння.

0 легкості тягар. Сенс пустоти.

Безформний хаос пречудових форм.

Свинцевий пух і полум’я холодне.

Цілюща слабість і блискучий дим...

Безсонний сой, єство, що не існує.

Не маю радості, а все ж люблю я...

Ти не смієшся?

Бенволіо    Ні, я швидше плачу.

Ромео    Чого, сердечний друже?

Бенволіо    А того,

Що серце друга сум опанував.

Ромео    Сумні всі ті, хто так, як я, кохав.

Мене гнітить моя тяжка печаль,

Твоя ж — удвоє збільшує мій жаль.

Ти співчуття до мене виявляєш,

І, мов ножем, мені ти серце краєш.

Любов — це дим, що в’ється від зітхання; В очах коханців — це вогонь бажання. Коли ж закохані в тривозі, в горі — Сльозами можуть затопити й море. Безумство мудре — ось що є любов.

Воно отруює й зціляє кров...

Бенволіо    Отож скажи мені, кого ти    любиш?

Ромео    Сказать тобі зітханням?

Бенволіо    Не зітханням.

Скажи серйозно, хто вона?

Ромео    Це означає — хворого питати

Про заповіт, що може оживляти Вмирущого... Кохаю жінку я.

Бенволіо    Так я й гадав і влучив просто в око.

Ромео    Стрілець меткий! Кохаю я    красуню.

Бенволіо    Як гарна ціль, то легше в неї й цілить.

Ромео    Ти схибив і на цей раз не поцілив.

Бо не страшні їй Купідона стріли.

Та дівчина Діаниних звичаїв —

За щит собі вона цнотливість має,

І не вразить її той лук любовний. Байдужа їй облога красномовна, її не взяти штурмом почуттів...

Бенволіо    Послухай-но, не думай більш про неї.

Ромео    Навчи мене, як розучитись думать.

Бенволіо    Очам своїм дай волю: помилуйся

На інших ти красунь...

Виходять.

Сцеяа 2

Вулиця.

Входять Капулетті, Паріс і слуга. Паріс    ... Синьйоре мій,

Яку ж мені ви відповідь дасте?

Капулетті Я повторю вам те, що ви вже чули:

Не знає світу донечка моя —

Ще й чотирнадцяти нема їй літ.

Нехай в красі ще двоє літ зів’яне,

І стане на порі дитя кохане.

Паріс    Я матерів щасливих знав молодших...

Капулетті Тому вони і в’януть надто рано!

Дітей моїх поглинула могила, її одну лиш небо зберегло.

Ви серце дівчини скоріть, Парісе,

Це все, що треба нам, щоб ми зійшлися.

Чого вона собі, я їй бажало І радо вас обох благословляю.

Сьогодні свято у моєму домі;

Зберуться рідні, друзі і знайомі,

Всі ті, кого люблю я і шаную.

Бажаним гостем бути вас прошу я...

(Дас слузі папір)

Ти мусиш їх прохати

До нас на свято нині завітати.

Капулетті й Паріс виходять.

Входять Бенволіо й Ромео.

Слуга    ...Мій господар — знатний і багатий синьйор Капулетті, і

якщо ви не з дому Монтеккі, то ласкаво просимо завітати до нас на келих вина. Зоставайтеся здорові!

( Виходить )

Бенволіо    На святі цім родиннім в Капулетті

Й твоя кохана Розаліна буде Між чарівних красунь. Ходімо й ми.

Побачиш сам; хай око безстороннє Зрівня її з красунями Верони,

І лебідь твій обернеться в ворону.

Ромео    Якщо блюзнірством погрішу таким,

Вогнем хай сльози очі випікають.

Смерть на вогні хай кара буде їм За те, що стали враз єретиками!

Покіль існує світ, як не крути.

Під сонцем кращої не вгледиш ти!

Бенволіо    Бо з нею поруч — інша не стояла,

В твоїх очах вона сама сіяла...

Ромео    Ходім, та не на інших задивлятись,—

Коханою я буду милуватись!

Виходять.

Сцена 4 Вулиця.

Входять Ромео, Меркуціо, Бенволіо, з п'ятьма чи шістьма іншими масками, слуги зі смолоскипами.

Ромео    Чи скажеш для пояснення промову,

Чи, може, так, без виправдання ввійдем?..

Бенволіо    Постукаймо, зайдімо — і відразу

Роботу дати мусимо ногам.

Ромео    Дай смолоскипа! Жартуни веселі

Хай топчуть каблуками очерет.

Я ж пригадаю приказку дідівську;

Внесу вам світло і дивитись буду.

Чудова гра, а я уже пропав...

Сцена 5

Зала в домі Капулетпті. Музиканти чекають. Входять Капулетті, синьйора Капулетті, Джульетта, Тібальт з іншими членами родини, гостями й масками.

Капулетті Прошу ласкаво! Хто із дам не має

На ніжках мозолів, танцюйте з нами!

Хе-хе, голубоньки! Котра ж синьйора Відмовиться тепер від танців? Ну ж бо!

Як хтось з красунь маніжитись почне,

Я присягну, що мозолі на ніжках!

Що скажете, чи добре вас піймав?

Вітаю щиро вас, мої синьйори.

Був час, колись і я ходив у масці І шепотів на ніжне вушко дамі Приємне щось. Минуло, все минуло!

Ласкаво прошу вас, заходьте, любі!

Ну, грайте ж, музиканти! Місця! Місця!

До танцю ж бо дружніше, синьйорини!

Грає музика, гості танцюють.

Ромео    (до свого слуги )

Хто синьйорина та, що    подає

Свою прекрасну руку кавалеру? Слуга    Не знаю я, синьйоре.

Ромео    Померкли смолоскипи    перед нею!

І світить вродою вона своєю На щоках ночі — діамант ясний

У вусі мавра; скарб цей дорогий І для землі, і для життя сія.

Вона — омріяна любов моя! її оточують прекрасні дами,

Вона ж між них — голубка між галками! Коли танок закінчать вже, саму За ніжну ручку я її візьму,

І щастя неземне тоді відчую...

Чи ж я коли любив? Чи ще люблю я?

0    ні! Зрікайтеся, брехливі очі!

Не знали ви краси до цеї ночі!

Тібальт    По голосу це мусить буть Монтеккі.

Мою рапіру, хлопче! Як! Цей раб Наважився прийти в блазенській масці, Щоб глузувати з нашого бенкету?

Ні, честю роду я клянусь, за сміх Убить його, вважаю я, не гріх!

Капулетті Чого це ти бушуєш так, небоже?

Тібальт    Таж, дядьку, тут Монтеккі. Тут наш ворог.

Негідник цей зумів сюди пробратись,— Над нашим святом хоче насміятись! Капулетті    Ромео тут?

Тібальт    Так, вій, негідник, тут.

Капулетті    Спокійно, друже. Не чіпай    його.

Поводиться він ввічливо й    шляхетно.

Сказати правду, вся Верона славить Його за честь, за виховання добре.

За всі скарби Верони я не дам Його в моїй господі зневажати.

Тому вгамуйся й не звертай уваги —

Так хочу я. Коли мене шануєш, Розвеселись, кинь хмурити чоло.

Бо хмуритись на святі непристойно. Тібальт    Пристойно, бо на святі в нас негідник.

Його я не стерплю.

Капулетті    Терпіть примушу!

Ти чув, хлопчиську? Стерпиш! Я сказав! Хто тут господар? Я чи ти? Іди!.. (Виходить)

Ромео    (до Джульетты )

Коли торкнувсь рукою недостойно

1    осквернив я цей олтар святий,

Уста — два пілігрими — хай пристойно Цілунком ніжним змиють гріх тяжкий. Джульетта О пілігриме, в тім гріха немає —

З молитвою торкатись рук святих:

Такий привіт нам звичай дозволяє.

Стискання рук — то поцілунок їх.

Ромео    Але, крім рук, ще дано й губи їм...

Джульетта Так, для молитви, любий пілігрим... Ромео    О, то дозволь мені, свята, й устами

Молитися побожно, як руками!

Джульетта    Нас незворушно слухають святі.

Ромео    Не рухайся ж, дай відповідь мольбам!

(Цілує її)

Твої уста очистили мій гріх...

Джульетта Взяли твій гріх мої уста з твоїх.

Ромео    Мій гріх?.. В твоїх словах я докір чую!

Верни ж мій гріх.

(Знову цілує її)

Джульетта Мов з книги ти цілуєш...

Мамка    Вас просить ваша мати, синьйорино.

Ромео    А хто у неї мати?

Мамка    Що, юначе?

Таж господиня в домі цім вона.

Така вже добра пані, мудра й чесна,

Я викохала донечку її,

З якою щойно розмовляли ви.

Скажу вам чесно: хто п здобуде — Здобуде той повнісінький гаман.

Ромео    Що? Капулетті?.. Ох! Де ж вороття?..

У ворога в руках моє життя!

Бенволіо    Ходім, ходім! Жарт видався на славу!

Ромео    Ох, я боюсь — кінчається забава.

Капулетті О ні, синьйори! Рано ще, не йдіть!

Ось слуги вже розносять частування.

Таки йдете? Ну, дякуємо вам!..

Виходять усі, крім Джульєтти й мамки. Джульетта    Глянь, няню, і скажи, хто той господар?..

Мамка    Не знаю я.

Джульетта Довідайся. Як має він дружину,

Не в постіль шлюбну — ляжу в домовину! Мамка    Монтеккі він, і звуть його Ромео;

Єдиний син того, хто ворог нам. Джульетта    Злоба єдина у душі буяла,

І зі злоби любов єдина встала!..

Не знаючи, зустріла надто рано.

Та пізно я дізналась, безталанна!

Ох, не на радість ти, любов моя.

Бо ворога кохаю ніжно я!

Мамка    Що це таке? Що кажеш ти?

Джульетта    Це вірші.

Навчив мене їх в танці кавалер...

За сценою гукають: «Джульєтто!»

Мамка    Я зараз, зараз! Ну, ходім, ходім!

Останній гість вже залишив наш дім. Виходять.

ДІЯ ДРУГА ПРОЛОГ

Входить хор.

Хор    Кохання давнє впало, смертю зжерте.

Натомість юний пломінь запалав;

Ладен за першу він любов померти,

Та над усе Джульетту покохав.

Ромео любить, ця любов взаємна.

Та певності в собі він не знайде!

Він ворога блага, вона ж таємно Принаду з вудки згубної краде.

Як ворог давній, він ввійти не сміє З вітанням ніжним до коханки в дім.

Не має також жодной надії Й вона на те, щоб бачитися з ним.

Час їх з’єднає, сили дасть кохання,

Й солодкі втіхи зменшать їх страждання. ( Виходить )

Сцена І

Верони. Фруктовий сад Капулетті. Входить Ромео.

Ромео    Куди ж іти, коли я серцем тут?

Вернися ж, прах земний. Знайди свій центр (Перелазить через мур і зникає за ним )

Вгорі, край вікна, з’являється Джульетта. Та тихо! В тім вікні сяйнуло світло!

Там схід, сама ж Джульетта — ясне сонце! Зійди ж, прекрасне сонечко, і сяйвом

Блиск заздрісного місяця убий!

Він і без того зблід, він занедужав Від прикрості, що ти — його служниця, А все ж затьмарила його красою.

Тож не служи ревнивцеві блідому! Весталчин одяг, бляклий, зеленавий Лише безумці носять. Скинь його!

Он владарка моя, моє кохання! Дізналася б вона, як я люблю!

Вона заговорила? Ні, мовчить...

Ну що ж. Нехай. Адже говорять очі.

Я відповім... Який-бо я зухвалець.

Ні, не до мене очі ці говорять.

Дві зірки найяскравіші на небі Десь мають пильні справи і повинні На час покинути небесні сфери Й очам її своє благання шлють —

За них тим часом сяяти в блакиті.

О, що, коли б і справді тії очі На небі сяли, зорі ж — на обличчі? Обличчя ясні зорі ті затьмило б.

Як сонечко — ліхтар; та з неба ж очі Лили б такі потоки променисті,

Що всі пташки співати почали б, Подумавши, що то вже сходить сонце! На руку ось схилилась край віконця. Притиснувши долоню до щоки...

Якби мені за рукавичку бути І доторкатись до щоки її!

Джульетта    О лишенько!

Ромео    Вона заговорила...

Мій світлий ангеле, мов ясні далі,

Ти сяєш наді мною серед ночі.

Як легкокрилий посланець небес Перед очима вражених людей.

Що, голови закинувши, слідкують.

Як серед хмар лінивих він ширяє І по ефіру грудях чистих плава. Джульетта    Ромео! О, навіщо ти Ромео?

Зміни своє ім’я, зречися батька;

Як ні, то присягни мені в коханні,

І більше я не буду' Капулетті.

Ромео    (вбік)

Послухать — чи відповісти відразу? Джульетта    Лише твоє ім’я — мій ворог    лютий;

А ти — це ти, а зовсім не Монтеккі... Що є Монтеккі? Таж чи так зовуть

Лице і плечі, ноги, груди й руки Або якусь частину тіла іншу'?

О, вибери собі нове ім’я!

Та що ім’я? Назви хоч як троянду,

Не зміниться в ній аромат солодкий!

Хоч як назви Ромео — вій Ромео. Найвища досконалість все ж при ньому. Хоч би він був і зовсім безіменний...

0, скинь же, скинь своє ім’я, Ромео!

Воно ж не є тобою, і взамін Візьми мене усю!..

Ромео    Ловлю на слові!

Назви мене коханим, і умить Я вдруге охрещусь і більш ніколи Не буду зватися Ромео.

Джульетта Хто ти,

Що, притаївшись під серпанком ночі.

Мою підслухав таїну сердечну?

Ромео    Яким ім’ям назвать себе    — не знаю.

Своє ім’я ненавиджу я    сам!

Свята моя, адже ж воно — твій ворог.

Я б розірвав його, коли б воно Написане стояло на папері!

Джульетта Мій слух не похопив ще й сотні слів Із уст твоїх, а голос я впізнала:

Хіба ти не Ромео, не Монтеккі?

Ромео    О ні, свята, знай: що не те й не інше,

Якщо вони для тебе осоружні.

Джульетта Як ти зайшов сюди, скажи, й навіщо?

Як міг ти перелізти через мур?

Адже високий він і неприступний.

Згадай—но, хто ти: смерть тебе спіткає. Як з наших хто тебе застане тут.

Ромео    Кохання принесло мене на крилах,

І не змогли цьому завадить мури;

Кохання може все і все здолає,—

Твоя рідня мені не перешкода.

Джульетта Вони тебе уб’ють, коли побачать.

Ромео    В очах твоїх страшніша небезпека,

Ніж в двадцяти мечах. Поглянь лиш ніже Й мені ненависть їхня не страшна. Джульетта 0, не хотіла б я нізащо в світі.

Щоб тут вони побачили тебе!..

Ромео    Своїм плащем мене прикриє ніч.

Та, як не любиш ти,— нехай знаходять... Хай краще смерть від лютої злоби,

Ніж довгий вік без ніжності твоєї.

Джульетта Хто показав тобі сюди дорогу?

Ромео    Моя любов! Вона мене навчила,

Дала мені пораду, я ж за те Позичив їй очей. Я не моряк,

Та будь від мене ти хоч так далеко,

Як щонайдальший берег океану,

Я б зважився такий здобути скарб! Джульетта Моє лице ховає маска ночі.

Але на иім пала дівочий стид,

Що ти в цю ніч мої слова підслухав.

Хотіла б я пристойність зберегти.

Від слів своїх відмовитись хотіла б.

Хотіла б я... та годі прикидатись!

Мене ти любиш? Знаю, скажеш: «Так...» Тобі я вірю, з мене досить слова.

0,    не клянись! Зламати можеш клятву: Недурно ж кажуть, що з любовних клятв Сміється сам Юпітер. О Ромео!

Скажи, якщо ти любиш, правду щиру. Коли ж вважаєш — переміг мене Занадто швидко, я тоді насуплюсь,

Скажу уперто: «Ні!», щоб ти благав. Інакше — ні, нізащо в світі! Ні!

Так, мій Монтеккі, так, я нерозважна

1,    може, легковажною здаюсь...

Повір мені, і я вірніша буду,

Ніж ті, що хитро удають байдужість.

І я б могла байдужою здаватись,

Якби зненацька не підслухав ти Любов мою й слова мої сердечні...

Пробач мені, мій любий, і не думай.

Що мій порив палкий — це легковажність; Мою любов відкрила темна ніч.

Ромео    Клянусь цим місяцем благословенним.

Що сріблом облива верхи дерев... Джульетта О, не клянися місяцем зрадливим.

Який так часто змінює свій вигляд.

Щоб не змінилася твоя любов.

Ромео    То чим я поклянусь?

Джульетта Не треба зовсім.

Або, як хочеш, поклянись собою —

Душі моєї чарівним кумиром,—

І я повірю.

Ромео    Серця почуттям...

Джульетта Ні, не клянись! Хоч ти — єдина радість,

Та не на радість змовини нічні...

Все сталось несподівано занадто —

Так швидко, так раптово й необачно.

Як блискавка, що блисне й раптом зникне Ледь встигнемо сказати: «Он сяйнуло!» Добраніч, любий! Теплий подих літа Нехай цю бруньку ніжного кохання Оберне в пишну квітку запашну.

Коли з тобою зійдемося ще раз.

Добраніч! Хай у тебе переллється Той мир, що вщерть моє сповняє серце! Ромео    Без нагороди так мене й покинеш?

Джульетта Якої ж нагороди хочеш ти?

Ромео    Повинна ти в коханні присягти.

Джульетта Я присяглась раніш, ніж ти просив,

Проте я хтіла б клятву ту забрати.

Ромео    Забрати клятву? О, навіщо, люба?

Джульетта Щоб бути щедрою і знов віддати.

Таж я того жадаю, що вже маю:

Як море, доброта моя безкрая.

Як море, дна не має і любов,

Що більше їх я віддаю тобі.

То більше їх у мене зостається,

А їм немає меж...

Мамка кличе за сценою.

У домі гамір!

Прощай, мій любий!.. Няню, я іду!

Не зрадь мене, Монтеккі мій коханий. Хвилину почекай, я повернусь.

(Виходить)

Ромео    О, ніч свята! Благословенна ніч!..

Таж ніч тепер... А що, як все це сон? Такий солодкий сон, що я боюсь —

Він не обернеться ніколи в дійсність.

Знову з'являється Джульетта. Джульетта    Три слова ще, Ромео, й на добраніч!

Якщо любов твоя до мене щира І хочеш ти зі мною взяти шлюб.

То взавтра сповісти мене про це,

І я пришлю по відповідь когось,

Де і коли ти хочеш повінчатись;

Тобі до ніг складу я свою долю —

З володарем піду хоч на край світу!

Мамка    (за сценою)

О синьйорино!

Джульетта Я йду! Як ти не будеш з чистим серцем. Тоді благаю...

Мамка    (за сценою)

Синьйорино!

Джульетта    Зараз!

...Облиш мене і більше не приходь.

Зостав мене на самоті з журбою,

То взавтра я пришлю.

Ромео    Душі спасінням...

Джульетта    Сто тисяч раз тобі привіт!

( Виходить )

Ромео    В сто тисяч раз без тебе хмурий світ!

Так, як школяр від книжки утікає,

Так ревно і любов любов шукає;

Як гидко їм на школу знов дивитись,

Так тяжко їй з любов’ю розлучитись!

(Ступає до виходу)

У вікні знову з’являється Джульетта.

Джульетта    Ромео, стій!.. О, стій! Якби мені

Сокольничого голос, щоб назад Змогла я сокола мого вернути!

Неволі голос надто слабосилий,

А то б я потрясла печеру Ехо,

Й повітря б голос більш, ніж я, захрип.

Повторюючи це ім’я невпинно:

«Ромео, де ти? Де ж ти, мій Ромео?!»

Ромео    То кличе знов мене моя душа!

Бринять, як срібло, голоси коханців І солодко скрашають тишу ночі,—

Мов ніжна музика милує вухо!

Джульетта    Ромео!

Ромео    Люба!

Джульетта    Милий, завтра вранці

Коли прислать до тебе посланця?

Ромео    Найкраще о дев’ятій.

Джульетта    Не спізнюсь.

Мов двадцять літ чекать тії години!

Забула я, чого тебе вернула...

Ромео    Дозволь зостатись, доки ти згадаєш.

Джульетта    Не буду згадувать, щоб ти зостався,

Та не забуду, як з тобою любо!

Ромео    Зостанусь я, щоб ти за все забула,

Забуду й сам, що є десь інший дім.

Джульетта    Світає... Хтіла б я, щоб ти пішов.

Але не далі, аніж птах отой.

Який літає на шовковій нитці.

Пустунка дівчинка його відпустить,

Як бідолашного в кайданах в’язня,

Й відразу знов назад за нитку тягне.

Ревнуючи до волі ту пташину.

Ромео    Хотів би птахом бути я твоїм!

Джульетта І я, мій любий, теж цього хотіла б.

Та ласками замучила б тебе...

Прощай, прощай! Тяжкий час розставання... О, стільки в нім солодкого страждання.

Що все прощалася б, хоч і світає! (Виходить)

Ромео    Тебе хай сон і спокій повиває!

Як хтів би я тим сном спокійним бути,

Щоб тут в солодких мріях все забути!

Тепер до келії отця святого —

Почуть пораду хочу я від нього.

(Виходить)

Сцена 2

Келія брата Лоренцо.

Входить брат Лоренцо з кошиком...

Ромео    Добридень, отче!

Брат Лоренцо Будь благословен!..

Які ж турботи спокій твій тривожать.

Що, рано вставши, вийшов із кімнати?

Чи, може, ти і не вкладався спати?

Ромео    О, найсолодші це були години...

Брат Лоренцо Прости йому, вседержцю наш єдиний!

Ти в Розаліни був? Там спочив твій?

Ромео    У Розаліни — я? Ні, отче мій!

Я й це ім’я, й печаль його забув.

Брат Лоренцо Хвалю, мій сину! Де ж вночі ти був?

Ромео    Все розкажу раніш, ніж запитаєш,—

Нічого ж бо не відаєш, не знаєш.

Бенкетував я з ворогом удвох —

Стялись ми враз, і рани в пас обох.

Тепер, після смертельної тривоги,

Святої просим в тебе допомоги.

В моїй душі я злоби не ношу,—

За себе і за ворога прошу.

Брат Лоренцо Ясніш кажи! Де загадкова мова,

Одвіт там — і порада загадкова.

Ромео    То слухай же: я присягнув Джульєтті,—

Люблю дочку синьйора Капулетті.

Вона у мене серце узяла Й мені своє навіки оддала.

Ми вирішили, отче, що робити,

Та мусиш ти союз наш освятити.

Навік з’єднати шлюбом. Де і як Ми стрілися і покохались так —

Про все тобі дорогою скажу.

Та тільки про одне тебе прошу.

Благаю, отче, повінчай пас нині!

Брат Лоренцо Святий Франціску! Що за дивні зміни!

А Розаліна ж? Правда, що в очах У юнаків любов, а не в серцях.

Її так скоро зрадив ти й забув?

Я б не повірив, якби сам не чув...

Ромео    Не докоряй! Від цеї, що кохаю,

Я за любов — любов і ласку маю.

Не те, що та...

Брат Лоренцо Бо та вже відгадала.

Що тямиш ти в коханні надто мало І визубрив його лиш по верхах,

Не вміючи читати й по складах.

Ну, юний вітрогоне, у дорогу!

Подам тобі для того допомогу,—

І через шлюб ваш злоба та родинна У дружбу обернутися повинна.

Ромео    Ходім мерщій! Мені уже не ждеться...

Брат Лоренцо Не гарячкуй! Хто квапиться — спіткнеться

Виходять.

Сцена 4 Сад Капулетті.

Входить Джульетта.

Джульетта Я няню відіслала о дев’ятій.

Вона мені вернутись обіцяла За півгодини. Що, коли його Вона знайти у місті не змогла?

Та ні, не те! О, та вона ж кульгава!

Так, так... Лише думки повинні буть Послами у кохання. В десять раз Летять вони скоріше...

А сонце вже стоїть над головою!

З дев’ятої до півдня — три години.

Які ж вони і довгі, і нудні!..

А няні все нема... Якби ж то кров Гарячу мала і кохала палко,

Вона б літала, наче м’яч: її До нього кидали б мої слова,

Його ж слова — до мене.

Стара людина — ніби справжній мрець: Бліда, тяжка й нєзрушна, як свинець.

О боже, йде!

Входять мамка і П’єтро.

О няню дорога!

Ну що, зустріла? Відішли слугу...

Мамка    Стомилась    я... дай трохи відпочину...

Ох, кісточки болять! Ну й прогулялась! Джульетта Я віддала б тобі мої кістки,

Аби скоріш ти новину сказала.

Ну, говори ж! Ну, нянечко, кажи!..

Мамка    Чи відпускають нині вас на сповідь?

Джульетта О так.

Мамка    То до отця    Лоренцо йдіть:

Там в келії чекатиме жених.

Щоб нині вже собі за жінку взяти.

Ач, кров одразу збіглась до обличчя. Пашить, мов жар,— це від моїх новин! Ідіть до церкви. В мене інший шлях: Драбину принесу, щоб міг ваш любий. Стемніє ледь, до пташечки своєї Залізти у гніздечко. Вам то радість,

Мені ж— важкий тягар. Та прийде час — Вночі тягар нав’ючать і на вас!

Я на обід іду. Ви ж поспішайте.

Джульетта Спішу до щастя! Нянечко, прощайте!

Виходять.

Сцена 5

Келія брата Лоренцо.

Входять брат Лоренцо й Ромео.

Брат Лоренцо Хай небо шлюб оцей благословить,

Щоб потім нас не покарало горем!

Ромео    Амінь, амінь! Нехай приходить горе,—

Не зможе переважити воно Тієї радості, що за хвилину Переживу я серцем біля неї.

З’єднай лиш нам святим обрядом руки,

Й хай прийде згубниця кохання — смерть, Аби я встиг назвать її своєю!

Брат Лоренцо Бурхливі радощі страшні, мій сину.

Бо часто в них бурхливий і кінець, їх смерть у торжестві, вони ж бо гинуть, Як порох і вогонь, у поцілунку.

І найсолодший мед гидким здається.

Бо надто вже солодкий. Він псує Надмірністю своєю апетит.

Люби, та міру знай, і ти найдовше Любитимеш. Хто надто поспішає — Спізняється, як той, що зволікає.

Входить Джульетта.

Ось і вона! Така легка нога По плитах цих ще зроду не ступала.

Коханці пройдуться по павутинці.

Яка літає літом у повітрі,

І не впадуть. Так, суєта легка!

Джульетта Добривечір, духовний отче мій!

Брат Лоренцо За нас обох подякує Ромео.

Джульетта Я і його вітаю, бо інакше

Нема за що складать мені подяку.

Ромео    Джульєтто люба! Коли в тебе в грудях

Від щастя серце б’ється так, як в мене, І можеш краще виявити радість, Знайди слова, яких мені бракує,

І всолоди повітря навкруги Ласкавим подихом своїм, нехай Мелодія чудова слів твоїх Змалює те блаженство чарівне.

Яке ми відчуваєм в цю хвилину'.

Джульетта Любов багата ділом — не словами,—

Й пишається собою без прикрас.

Той, хто свої скарби злічити може,

Той лиш жебрак. Але моя любов Така велика й так зросла безмежно, Що я злічить не можу й половини її скарбів...

Брат Лоренцо Ходім! Святий обряд

Благословить вас. Я ж бо вас тепер На самоті нізащо не покину.

Аж доки не зіллю вас в плоть єдину.

Виходять.

ДІЯ ТРЕТЯ Сцена 1

Верони. Міський майдан. (Після вбивства Меркугціо Тібальтом в поєдинку) Ромео    Найближчий родич князя й дру'г мій щирий

Прийняв за мене тут смертельну рану.

Бо честь мою заплямував Тібальт!

Отой Тібальт, з яким тому годину Породичався я! О найсолодша!..

Моя Джульєтто, це краса твоя Мене таким розніженим зробила,—

У честі сталь в душі розгартувала.

....О чорний день! Це лиш початок бід!

За ним кінець зловісний прийде вслід...

Входить Тібальт.

Бенволіо    Сюди Тібальт скажений поспішає.

Ромео    Тібальт живий! Меркуціо — немає!..

Лети ж на небо, лагідна покірність!

Веди мене, вогненноокий гнів!

Візьми назад «негідника», Тібальте,,

Якого ти в лице мені шпурнув!

Меркуціо іще душа витає Невисоко над головами в нас —

Чекає на твою, щоб взять з собою.

Чи ти, чи я,— котрийсь із нас повинен Рушати з нею в цю останню путь!

Тібальт    Хлопчисько! Ти був тут з ним у парі.

То й далі будь із ним!

Ромео    Іще побачим!

Б’ються. Тібальт падає.

Бенволіо    Тікай мерщій, Ромео!

Збігається народ! Тібальта вбито!

Чого ж ти як укопаний стоїш?

Тікай: тебе на смерть засудить князь,

Якщо захоплять! Утікай скоріше!

Ромео    Я тільки блазень у руках фортуни!..

Входять князь з почтом, Моптекісі, Капудетті з дружинами та інші. Князь    Хто тут почав оцю мерзенну чвару?

Бенволіо    О князю наш! Слова мої    печальні

Послухай про обставини фатальні.

Тут той лежить, кого убив Ромео За те, що він убив твого Меркуцьйо...

Князь    За вчинок цей свавільний і злочинний

Вмить висланий він буде на чужину.

Від ваших чвар, запеклих і проклятих.

Доводиться й мені тепер страждати.

Тут пролилася рідна кров моя, й суворо винних покараю я.

Наразитеся на тяжку відплату Й мою оплачете ви кревну втрату.

Не слухатиму жодних я прохань.

Оглухну я до ваших всіх благань!

Облиште їх, затямте заборону:

Ромео мусить кинути Верону!..

Виходять.

Сцена 2

Кімната в домі Капулетті. Входить Джульетта.

Джульетта

...Прийди, о ноче, і ласкава, й люба!

Ніч чорнобрива, дай мені Ромео!

Коли ж помре він, то візьми його І роздрібни на зірочки маленькі,—

Він так тобі осяє небеса.

Що закохається весь світ у ніч І перестане поклонятись сонцю.

Собі купила я чертог кохання,

Та в нього не ввійшла! Я продалась,

Та мною ще не володіють... Ах!..

Мені цей день такий нудний і довгий,

Як ніч малій дитині перед святом,

Що жде й діждатися не може дня.

Щоб одягти готові вже обновки.

Ось няня йде! Несе мені звістки...

Входить мамка з мотузяною драбиною.

Як небо, красномовний той язик.

Який мені говорить про Ромео.

Ну, няню? Що нового? Що це в тебе?

Ти для Ромео добула драбину?..

Мамка    Так, так, драбину...

(Кидас її додолу )

Джульетта Що сталося?.. Чого ламаєш руки?..

Мамка    Жахливий день! Він вмер, умер, умер!

Пропали ми, пропали, синьйорино!

О горе!.. Він загинув, вмер, убитий!.. Джульетта Невже ж і небо може бути заздрим?

Мамка    Не небо — ні, але Ромео може...

Ромео, о Ромео! Хто б подумав?

Джульетта Що ти за дідько, що мене так мучиш?

Від цих тортурів заревли б у пеклі!

Ромео сам себе убив? Кажи!..

Мамка    Тібальт сконав, Ромео йти в вигнання;

Ромео вбив його й іде в вигнання. Джульетта Тібальта кров пролив Ромео?! Боже!

Мамка    Так, так! Жахливий день! Пролив, пролив!

Джульетта О серце гада, сховане в квітках!

То жив дракон в печері тій чудовій? Пекельний виплід з ангельським лицем! Не голуб — ворон! Вовк в овечій шкурі! Огидна суть з божественним чолом!

Ти зовсім не такий, як видавався! Пекельний праведник, негідник чесний!

О, що ж тобі робить, природо, в пеклі.

Коли ти помістила духа зла В раю живому чарівної вроди?

Чи бачив хто коли огидну книгу В такій чудовій, чепурній оправі?

Як оселитись міг такий обман В розкішному палаці?

Мамка    О, в мужчин

Ні совісті, ні правди, ані честі:

Нема нічого в них. Всі віроломні!

Всі брехуни, облудники й підступні.

Де мій слуга?..

Ганьба твому Ромео!

Джульетта    Пухирями

Нехай язик твій візьметься за це!

Не для ганьби родився він на світ.

Таж на чолі його ганьба огидла Сама соромиться сидіть! Це — трон.

Де честь коронуватися повинна.

Володарка єдина на землі.

Яка я підла, що його ганьбила!

Мамка    То що ж, хвалить того, хто вбив кузена?

Джульетта Та чи ж мені засуджувать дружину?

О бідний муж мій! Хто ж твоє ім’я,

Крім мене, приголубить, коли я Твоя жона не більш як три години,

Вже так його пошматувати встигла?

За що кузена вбив ти, лиходію?

Таж лиходій кузен хотів убити Тебе, мою дружину... Гетьте, сльози! Верніться знов назад до джерела!

Повинні ви платити дань журбі,

Та, помилившись, сплачуєте щастю.

Живий мій муж, хоча його Тібальт Убити хтів. Тібальта вбито, хоч Хотів убить він мужа. Все гаразд!

Чого ж я плачу? Слово я почула... Страшніше ще за наглу смерть Тібальта.

Й воно мене убило...

Що вмер Тібальт, сказати і додати:

«Ромео йти в вигнання»,— словом цим Убито всіх відразу. Батька й матір,

Тібальта, і Ромео, і Джульетту.

Всі, всі загинули відразу. Всі!..

«Ромео йти в вигнаипя» — меж немає.

Ні міри, ні кінця в оцих словах...

В них тільки смерть, безкрая смерть і жах...

Де батько мій і мати, няню мила?

Мамка    Коло убитого ридають тіла.

Ходім до них. Я проведу тебе.

Джульетта    Нехай йому слізьми омиють рани,

Я ж тільки за вигнанцем плакать стану!

Візьми шнури... Одурені, як я...

0    бідні ж ви!.. Вигнання — смерть моя!

До ложа ви мого були тропою,

А я помру, дівуючи, вдовою.

Візьму шнури. Ходімо, няню, й ти!

На шлюбне ложе хочу я лягти;

1    не коханому Ромео там,

А смерті я незайманість віддам.

Мамка    Іди в опочивальню! Я знайду

Твого Ромео. Знаю, він в Лоренцо.

Ти чуєш? Приведу його. Чекай!

Вночі тут буде він, твій чоловік.

Джульетта Так, так! І перстень цей йому віддай.

Хай прийде він,— ми простимось навік! Виходять.

Сцена З

Келія брата Лоренцо.

Входить брат Лоренцо.

Брат Лоренцо Виходь хутчій, Ромео нещасливий!

У тебе закохалася печаль,

І одружився ти з бідою.

Входить Ромео.

Ромео    Отче!

Що чути там? Який же присуд князя?

Яке ж іще страшне, незнане горе Загрожує мені знайомством?

Брат Лоренцо Сину!

Ти надто вже з негодами здружився!

І князеве я рішення приніс.

Ромео    Віддав він справу до страшного суду?

Брат Лоренцо Ні, князь наш не суворий: засудив

Тебе він не на смерть, а на вигнання.

Ромео    Вигнання? Зглянься і скажи — на смерть.

Лице вигнання грізне і страшне,

За смерть страшніше! Не кажи — вигнання... Брат Лоренцо Ти звідси вигнаний лише, з Верони.

Вгамуйся. Май терпіння. Світ широкий.

Ромео    Нема за мурами Верони світу:

Чистилище там, пекло і тортури.

Вигнання звідси — це вигнання з світу;

Це — смерть, лиш названа фальшивим словом...

Брат Лоренцо О смертний гріх! Яка невдячність чорна!

За вчинок твій закон скарав би смертю.

Та князь наш добрий, зглянувшись на тебе, Закон наш відхилив і обернув Ласкаво на вигнання слово «смерть».

Однак це милість. Ти ж її не бачиш!

Ромео    Тортури, а не милість! Небеса

Тут, де живе Джульетта. Кожна кицька І миша, навіть пес — тварина кожна,

Дрібна й нікчемна, жити може тут,

У цім раю, дивитися на неї...

Та тільки не Ромео!..

Стукіт у двері.

Брат Лоренцо Хтось стукає... Ромео, заховайсь!

Входить мамка.

Мамка    О отче, отче, розкажіть мені,

Де чоловік синьйори? Де Ромео?

Брат Лоренцо Ось, долі він. Сп’янів від власних сліз.

Мамка    Ох, і моя синьйора так лежить.

Точнісінько так само!

Брат Лоренцо О нещасна

Спорідненість сердець! Сумна подібність! Мамка    Ось саме так лежить і синьйорина.

Ридає й плаче, плаче і ридає.

Та встаньте, встаньте ж! Ви ж таки мужчина. Задля Джульєтти, задля неї встаньте.

Ну, та й чого впадати так у розпач?

Ромео    (підводиться) Ох, няню!..

Мамка    Синьйоре мій! Лиш смерть — всьому кінець!.

Ромео    Ти про Джульетту говорила? Як їй?

Я, мабуть, лиходієм їй здаюсь?

Дитинство щастя нашого убив я. Заплямувавши рідною їй кров’ю.

0, де моя дружинонька таємна?

Скажи, що думає вона тепер

Про вщент зруйноване кохання наше?

Мамка    Таж ні, вона нічого не говорить,

А тільки плаче, плаче; то па постіль Враз упаде, то підведеться знов.

Тібальта кличе, скрикне враз «Ромео!» —

І знову падає...

Ромео    О, це ім’я

До кулі смертоносної подібно її убило так, як ця рука Проклята вбила кревного її!

Мій отче, о, скажи мені, скажи:

Де саме криється, в якій частині В моїм ганебнім тілі це ім’я?

Скажи мені, щоб міг я зруйнувати Житло мерзенне!

Ромео робить спробу заколоти себе, але мамка відводить убік його кинджал.

Брат Лоренцо ...Та ну ж бо, підведися, ти ж мужчина.

Жива твоя Джульетта, що за неї Хотів на себе ти накласти руки,—

Адже це щастя. Таж тебе Тібальт Убити хтів, а ти убив його,—

Це щастя теж. Закон, який тебе На смерть скарав би, в друга обернувся І смерть тобі вигнанням замінив,—

Це щастя теж. Ти маєш все, всі блага.

Тебе голубить чепурна фортуна,

Але, як зле дівчисько вередливе,

Ти супишся й на щастя, й на любов.

О, стережись. Кінець таких сумний.

Йди ж до коханої своєї швидше,

Як ми умовились; ввійди до неї,

В її кімнату — й заспокой її.

Але пильнуй, не залишайсь до того,

Як ставити почнуть скрізь вартових.

Бо в Мантую тоді вже не пробратись.

Там жити мусиш, доки знайдем час Оголосити шлюб, і ваших друзів З ним примирить, і в герцога просити Вернуть тебе назад, і буде радість Твоя сильніша в двадцять тисяч раз,

Ніж горе те, що нині відчуваєш!

Ти, няню, йди вперед; скажи синьйорі.

Хай вмовить всіх домашніх, щоб лягли Раніше спати. Цс не так і важко:

Адже всіх змучило тяжке їх горе.

Скажи,— Ромео прийде.

Мамка    О боже! Я стояла б тут всю ніч

І слухала б поради прехороші!

Так, так! Що значить вченість! Мій синьйоре. Скажу синьйорі, щоб на вас чекала.

Ромео    Скажи коханій, щоб приготувалась

Мене докорами зустріти.

Мамка    Ось

Вона звеліла перстень передать.

(Прямує до виходу, але знову повертається) Прошу вас, не баріться. Вже не рано.

( Виходить )

Ромео    Я знов бадьорий і ожив душею!

Брат Лоренцо Йди; на добраніч. Тільки пам’ятай:

Залежить ваша доля лиш від того.

Щоб тут не буть, як ставитимуть варту.

Або тікати треба на світанку В одежі іншій. В Мантуї чекай.

Твого слугу знайду я, й через нього Я сповіщатиму тебе про все.

Що трапиться тобі на користь тут Хорошого. Дай руку. Пізно вже...

Щасливо! На добраніч!

Виходять.

Сцена 5

Кімната Джульетты.

З'являються Ромео і Джульетта у вікні.

Входить мамка.

Мамка    Синьйоро!

Джульетта    Няню?

Мамка    Синьйоро, мати ваша йде до вас.

Світає вже, тож будьте обережні!

(Виходить)

Джульетта    Впускай же день, вікно, й візьми життя!

Ромео    Прощай, прощай! Один лиш    поцілунок,

І я спущуся.

( Спускається )

Джульетта    Як? Ти вже пішов?

Моя любов! Мій муже! Друже мій!

Щодня і щогодини сповіщай.

Для мене днів багато у хвилині.

За цим рахунком буду я старою,

Коли побачу знов мого Ромео!

Ромео    Бувай! Нагоди я не омину.

Щоб привітать тебе, любов моя!..

Входять Капулетті й мамка.

Капулетті    Як зайде сонце, падає роса.

Відколи ж нас покинув мій племінник,

На землю дощ паде.

Що, дівчинко—фонтане, ти в сльозах?...

Ну, що, дружино? Ти уже сказала Про те, що саме вирішили ми?

Синьйора Капулетті. О так, синьйоре, лиш вона не хоче І дякує за честь. О, краще б я З могилою, дурну, її звінчала!

Капулетті Що? Поясни ж бо! Поясни, дружино!

Вона не хоче? Як? І нам не вдячна?

І не пишається? І не вважає

За щастя те, що їй знайшли, негідній,

Ми гідного такого жениха?

Джульєтга Я не пишаюсь цим, проте вам вдячна, Що ви його шукали. Я не можу Пишатись тим, що вик лика ненависть!

Та вам і за ненависть вдячна я,

Вона ж бо від любові.

Капулетті    ...Шановна панно,

Прошу тебе, залиш твої химери,

Подяками не сип і не пишайся.

Тендітне тіло краще приготуй,

Щоб у четвер до церкви йти з Парісом.

А ні — то поведу тебе на віжках...

Джульетта    Навколішках благаю, добрий тату,

(опускається на коліна )

Дозволь хоча б одне промовить слово...

Капулетті    До всіх чортів, дівчисько непокірне!

Геть, непотребнице! Ось вибирай:

Або в четвер ти підеш з ним до церкви,

Або не навертайсь мені на очі.

Мовчи. Не заперечуй. Ані слова.

Аж руки засвербіли... Ну, дружино,

Боліли серцем ми, що нам господь Подарував лише одне дитятко;

Та бачу, що й одного забагато,

Що в цій одній для нас лише прокляття!

Геть, капосна!., знайшов їй жениха, нарешті. Шляхетного, із знатної родини.

Він добре вихований, молодий,

Багатий, і вродливий, і розумний.

Талантів різних повен, як то кажуть.

Хорошої статури, як годиться,—

І раптом ця безглузда тонкослізка,

Незайманка, писклява лялька, погань.

Як щастя їй само пішло до рук,

Відповідає: «Я не хочу заміж»,

«Любить не можу», «я ще молода»,

«Прошу мені пробачити...» Гаразд.

Не підеш заміж,— я тобі пробачу:

Пасись, де хочеш, тільки з дому геть...

Клянусь душею, я тебе зречуся, й моє добро повік твоїм не буде.

Одумайся — я клятви не зламаю!

( Виходить )

Джульетта Невже немає співчуття у неба,

Щоб глянути в журбу мою до дна?..

О мамо люба, не женіть мене!

Лиш місяць, тиждень почекайте з шлюбом.

Як пі — мені готуйте шлюбне ложе У тому ж склепі, де лежить Тібальт.

Синьйора Капулетті Мовчи. Тобі я не скажу ні слова. Роби, що хоч, мені ти не дочка!

( Виходить )

Джульетта О боже мій! О няню! Що робити?..

Потіш мене. Порадь. Допоможи.

0 горе, горе! Нащо небеса Жахливі випроби кладуть на мене,

Таку слабку, беззахисну істоту?

Чого мовчиш? Невже немає, няню,

Ні слова втіхи й радості для мене?

Мамка    Звичайно, є. Ромео твій — вигнанець;

Б’юсь об заклад, що не посміє він З’явитись тут, щоб вимагать тебе;

Прийти сюди він може лиш таємно.

Якщо вже вийшло так, гадаю, краще Виходь за графа — він жених чудовий.

Ромео перед ним — лише ганчірка.

Таких очей зелених, запальних.

Як у Паріса, і орел не має!

Я серцем присягаюся, синьйоро,

Що більше щастя шлюб цей принесе,

Багато кращий він. А хоч і ні —

Той муж помер чи все одно, що вмер:

Хоч і живий, для тебе мертвий він!

Джульетта    Говориш ти від серця?

Мамка    І від душі! Хай бог мене    поб’є!

Джульетта    Амінь!

Мамка    Що?

Джульетта    Ти втішила мене!

Іди і матері моїй скажи.

Що я пішла до келії Лоренцо.

Я батька прогнівила й хочу гріх Спокутувати і здобуть прощення.

Мамка    Іду, іду. Скажу... Оце розумне!

(Виходить)

Джульетта Пекельна згубниця! Старий диявол!

(Дивиться вслід мамці)

Чи є страшніший гріх? Навчать мене.

Щоб зрадила я мужа і присягу!

Так ганити й принижувать його Тим самим язиком, яким сама Багато тисяч раз його хвалила?

Іди собі, пораднице огидна.

Віднині ти чужа моїй душі.

Піду ще до ченця по допомогу;

Коли ж рятуику жодного нема,

Я заподію смерть собі сама!

( Виходить )

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Сцена 1

Верона. Келія брата Лоренцо. Джульетта О, двері зачини!.. І плач зі мною...

Ні втіхи, пі надії, ні рятунку!..

Брат Лоренцо    Ох, знаю я твою біду, Джульєтто!

Що діяти — я ради й сам не дам...

Я чув, що мусиш ти в четвер вінчатись І шлюб отой відкласти неможливо. Джульетта О, краще, ніж виходить за Паріса, Звели мені стрибнути з тої вежі,

Або пошли мене в вертеп злочинців, Або штовхни мене в кубло гадюче...

Все, все, про що я й слухати не можу, Щоб не тремтіти з жаху,— все зроблю Без страху, без вагання, щоб Ромео Знайшов в мені дружищ' незрадливу. Брат Лоренцо То слухай же, іди тепер додому.

Весела будь і згоду дай на шлюб.

Візьми оцей фіал. Як ляжеш в постіль. Усю до краплі випий рідину.

І вмить тобі по жилах піде холод,

І летаргічний сон тебе скує.

Твій пульс замре; ні тіла теплота,

Ні дихання слабке — ніщо й ніколи Не викаже, що ти іще жива;

Троянди уст твоїх і щік зів’януть, Обернуться на попіл неживий;

Очей твоїх зачиняться враз вікна Так, ніби їх загородила смерть Від світла ясного життя; зомліє Все тіло в тебе так, неначе мертве.

І ось в такій подобі смерті ти Пролежиш рівно сорок дві години Й прокинешся, як від солодких снів. Коли ж уранці прийде наречений,

Щоб розбудить тебе, ти будеш мертва. Тоді тебе, як звичай наш велить,

В найкращім вбранні, у труні відкритій Перенесуть у старовинний склеп,

Де здавна спочивають Капулетті.

Тим часом, доки спати будеш ти.

Я сповіщу про все листом Ромео;

Він з’явиться сюди, і разом з ним Ми будем ждать пробудження твого,

Й до Мантуї Ромео тої ж ночі Тебе з собою візьме. Вихід є.

І від ганьби тебе він урятує.

Якщо несталість і жіночий страх Не стануть на заваді смілій справі. Джульетта О, дай же, дай! Не говори про страх!

Брат Лоренцо Візьми і йди. Будь непохитна й дужа У рішенні своїм. Я надішлю До Мантуї ченця з листом негайно Й про все твого Ромео сповіщу.

Джульетта Любове, сили дай! У ній — рятунок.

Прощай, мій отче!

Виходять.

ДІЯ П’ЯТА Сцена 1

Мантуя. Вулиця.

Входить Ромео.

Ромео    Як можна вірити облесним снам,

То сни мої мені віщують радість:

У грудях, ніби цар на троні — серце.

І дух якийсь на крилах ясних дум Весь день мене підносить легко вгору. Приснилася мені моя дружина;

Немов умер я, і вона прийшла...

О, дивний сон, в якому мертвий мислить! Мене поцілувавши палко в губи.

Мені вдихнула враз нове життя,

І я ожив, і був я імператор —

Яке ж солодке й справді ти, кохання.

Якщо лиш тінь твоя — велике щастя!

Входить Балтазар.

Звістки з Верони! Що там, Балтазаре,

Листи привіз ти від ченця святого?

Моя дружина й батько мій здорові?

Ну, як Джульетта? Вдруге я питаю.

Як добре їй, лихого буть не може.

Балтазар О, добре їй — лихого буть не може, Джульєтти плоть — в гробниці Калулетті, Душа між ангелів уже витає.

Я бачив сам, як в склеп її несли,

І поскакав, щоб сповістити вас.

Простіть мені за звістку нещасливу,

Я виконав, синьйоре, ваш наказ.

Ромео    То он як!.. Зорі, кидаю вам виклик!..

Ти знаєш, де живу я. Принеси Мерщій мені паперу та чорнила І коней роздобудь: вночі я їду.

Балтазар Благаю вас, синьйоре, заспокойтесь!

У вас палають очі, й ви бліді,—

Віщує це нещастя...

Ромео    О, мовчи!

Це так тобі здалось. Облиш мене,

Зроби все так, як я тобі сказав.

Балтазар виходить.

З тобою ляжу нині я вночі,

Моя Джульєтто! Засіб лиш знайти...

Яке ж ти винахідливе, нещастя,—

Порадником стає в одчаї зло!

Аптекаря згадав я.

Агей, аптекарю!

Входить аптекар.

Аптекар Чого вам треба?

Ромео    А йди сюди. Ти бідний, бачу я.

Бери! Ось маєш, сорок тут дукатів.

За них отрути дай мені такої.

Щоб враз вона по жилах потекла!

І той, хто жить стомився, мертвий впав...

Аптекар    Цей порошок змішайте з рідиною

І випийте; хай буде сил у вас .

На двадцятьох,— сконаєте за мить.

Ромео    Ось золото твоє. Страшна отрута

Душі на втіху; в цім мерзеннім світі Воно убивств жорстоких більше чинить,

Ніж ця нікчемна бовтанка твоя.

Яку ти так боїшся продавати...

Сцена З

Кладовище. Склеп родини Капулетті.

Входять Ромео й Балтазар зі смолоскипом, ломом, заступом тощо.

Ромео    Дай заступа мені й залізний лом.

Візьми цього листа і завтра вранці Віддай моєму батькові його.

Дай смолоскип. Гляди ж, під страхом смерті.

Що б не побачив ти і що б не чув,

До мене не підходь і не втручайся.

В це ложе смерті хочу я спуститись.

Щоб глянуть ще раз на мою дружину;

А головне — щоб зняти в неї з пальця Коштовний перстень: перстень той потрібен Мені задля важливої мети.

Тепер іди звідсіль. Але гляди,

Якщо насмілишся ти повернутись І підглядать, що буду я робити.

Клянусь, я розірву тебе на шмаття І члени всі твої розсію тут,

На цвинтарі голодному. Бо зараз Ця ніч і замір мій — і дикі, й люті.

Вони лютіші, ніж голодний тигр.

Вони грізніші, ніж бурхливе,море...

Балтазар Я йду, синьйоре, й турбувать не стану. Ромео    І будеш другом. Ось, візьми собі.

Живи!.. Бувай щасливий і прощай!

Балтазар відходить Ромео    Огидна пащо! Ти, утробо смерті!

Пожерла щонайкращий дар землі!

Я щелепи гнилі твої розкрию.

(Розбиває двері до склепу)

І силою новий напхаю корм...

Моя любове! О моя дружино!

Смерть випила твого дихання мед,

Та не змогла твоєї вроди взяти.

Ти не подолана. Рум'янець твій Ще на устах, на щоках пломеніє.

Ще смерті стяг блідий не тріпотить!..

Ох, Джульетто,

Чому і зараз ти така прекрасна?

Подумать можна, що безплотна смерть У тебе закохалась, що якийсь Кістяк огидний тут тебе замкнув,

У темнім склепі, для утіх любовних!

Боюсь за тебе й залишусь тому З тобою тут. Школи я не вийду З цього похмурого палацу ночі.

Тут, тут зостанусь я із робаками.

Служницями твоїми. О, тепер Знайду я тут для себе вічний спокій І скину гніт моїх зловісних зір З замученої й стомленої плоті!

Милуйтесь, очі,— це в останній раз!

Ви, руки, пригорніть її востаннє!

А ви, уста мої, дихання брамо, Скріпіть навік священним поцілунком Довічну спілку зі скупою смертю! Сюди, мій поводатарю гіркий!

Лихий стерничий, од чай духу лютий, Розбий об скелі мій нещасний човен! За тебе п’ю, моя любов!

(П’є.)

О чесний

Аптекарю! Швидка твоя отрута...

Отак я з поцілунком умираю!..

(Падає )

 

Брат Лоренцо Святий Франціску, поможи мені!

Вже стільки раз мої старечі ноги Спіткнулись об могили цеї ночі...

(Входить до склепу)

Ромео! О, який блідий! Хто ще?..

Як? І Паріс?.. Увесь залитий кров’ю?.. Яка лиха година спричинилась До цих фатальних і страшних подій? Синьйора ворухнулись!

Джульєтта прокидається. Джульетта О мій отче!

Пораднику! А де мій чоловік?

Я знаю добре, де я маю бути;

І ось я тут. А де ж Ромео мій?

Шум за сценою.

Брат Лоренцо Я чую шум. Ходім з цього гнізда Зарази, смерті і тяжкого сну.

Наш замір вища сила зруйнувала.

Не наша. Ми противитись не можем.

Ходім! Ходім! Джульєтто, поруч тебе Лежить твій мертвий муж. Паріс також.

Тебе у монастир я прилаштую Святих сестер. Ходім, не зволікай.

Нічого не розпитуй. Близько варта.

Біжім хутчій. Джульєтто, люба сестро!

Шум наближається.

Загаємось — ускочимо в біду.

(Виходить)

Джульетта Іди, мій отче, сам. Я не піду.

Що любий мій в руці стискає? Склянку,

Спорожнену, я бачу', до останку.

І смерть страшна отрута завдала...

Який скупий! Все випив! Не лишив І краплі благодатної для мене,

Що помогла б мені піти за ним!

Я цілуватиму твої вуста...

Ще, може, трішки є на них трутизни, —

В підкріпленні цьому я смерть знайду...

(Цілує його)

Твої вуста ще теплі!..

Хтось іде!.. Мерщій! О щастя:

Тут рятівний кинджал!

(Вихоплює кинджал Ромео з піхов)

Ось твої піхви!

(Заколює себе)

Зостанься в них і дай мені умерти!..

(Падає на труп Ромео і вмирає)

Переклад Ірини Стешепко

so Ваші перші враження, роздуми, оцінки

1.    Чим схвилювала вас, сучасних читачів, історія кохання Ромео і Джуль-єтти, викладена в трагедії Шекспіра?

2.    Як уже в пролозі трагедії передається почуття тривоги за долю героїв?

3.    Яке відношення до себе з перших сторінок п’єси викликають у вас Ромео, Джульетта, Паріс, Тибальт та ін.?

4.    Якби вам випала нагода екранізувати цей твір, то яких акторів ви запросили б на роль Ромео, Джульєтти та інших дійових осіб п’єси? (Маються на увазі зовнішність, вік, особливості акторського таланту).

5.    Які сцени з цієї трагедії ви хотіли б проілюструвати? Що особливо значуще ви зобразили б при цьому?

so Заглибимось у текст трагедії

6.    Чим Джульетта підкорила Ромео, коли він вперше побачив її на балу? Що незвичайне відрізняло її від інших? Якими художніми засобами автор передає красу юної Джульєтти? (Завдання для хлопців)

7.    Перечитайте сцену побачення Ромео і Джульєтти в саду (дія И, сцена 2). Як проявляються сила і краса їхніх почуттів?

8.    Прислухайтеся до слів Джульєтти:

Як море, доброта моя безкрая,

Як море, дна не має і любов,

Що більше їх я віддаю тобі,

То більше їх у мене зостається...

Як ви розумієте це зізнання героїні? (Завдання для дівчат)

9.    На початку XVII століття в бібліотеці Оксфордського університету в Англії був один екземпляр однотомного видання п’єс Шекспіра, який постійно читали студенти. Особливо затертими виявилися сторінки, де описується остання зустріч Ромео і Джульєтти (дія ІП, сцена 5).

Чим, на вашу думку, так хвилювала ця сцена молодь часу Шекспіра? Прочитайте виразно діалог Ромео і Джульєтти в особах.

10.    Які сили протистоять коханню Ромео і Джульєтги? Як борються юні герої за своє щастя? Які, все нові, перепони встають на їхньому шляху?

11 Чому Паріса, суперника Ромео, Шекспір зображує молодим, красивим і заможним?

12.    Які рядки, що описують сцену розлуки Ромео і Джульєтти, передають силу і красу їхнього кохання? Який художній прийом підсилює почуття неможливості і болю розлуки закоханих (дія III, сцена 5)?

13.    Які думки й почуття викликає у вас фінал трагедії?

14.    Імена Ромео і Джульєтти стали загальними назвами. Чому образи цих закоханих живуть у віках? Які вічні людські цінності втілено в них?

15.    Чим збагатило вас читання і вивчення трагедії «Ромео і Джульетта»?

1 б. Які ідеали епохи Відродження знайшли відображення в трагедії Шекспіра «Ромео і Джульетта»?

І Для самостійної роботи

17. Підготуйте виразне читання одного-двох уривків трагедії.

 Візьміть участь у підготовці проекту «Ромео і Джульетта» Шекспіра на сцені і в кіно.

19.    Створіть усний (або письмовий) твір на тему: «Ромео і Джульетта Шекспіра — гімн великому почуттю кохання».

І Для дискусії

20.    Візьміть участь в обговоренні проблемного питання: чи могло здійснитися щастя Ромео і Джульєтти, якби все сталося так, як передбачав брат Лоренцо?

Для майбутніх філологів

Підготуйте виступ на тему: за допомогою яких художніх засобів досягається емоційна напруга монологів трагедії «Ромео і Джульетта»?

РОЗШИРЮЄМО КУЛЬТУРНИЙ КРУГОЗІР

Закохані з різних країн світу в наші дні приїжджають до Верони і на балконі Джульєтти дають обітниці любові і вірності.

Як цей факт свідчить про значення в житті наших сучасників шекспірів-ських героїв Ромео і Джульєтти?

ВЧИМОСЯ БУТИ КОМПЕТЕНТНИМИ ЧИТАЧАМИ Про драматичні твори

Драматичні твори, як і епічні та ліричні, мають свої, яскраво виражені характерні особливості.

Драмою (від грец. drama — дія) називають у широкому значенні літературні твори для постановки на сцені. Вони однаково належать і театру, і літературі. Створені для колективного сприйняття, ці твори завжди відображають гострі суспільні та особистісні проблеми.

Композиція драматичних творів також своєрідна: текст ділиться на акти (дії), а всередині актів (дій) — на яви (або сцени). Характери людей в таких творах розкриваються в дії, вчинках, мові.

Найважливішою особливістю твору, призначеного для сцени, є наявність у ньому драматизму — напруженості дії. Вій створюється тоді, коли заповітне або найнеобхідніше для людини не може здійснитися або знаходиться під загрозою. Наприклад, драматизм трагедії Шекспіра «Ромео і Джульетта» проявляється в пристрасному бажанні юних героїв кохати і бути щасливими, незважаючи на всі заборони, чвари і забобони.

Створенню драматизму у п’єсі сприяє драматургічний конфлікт — зіткнення, боротьба протилежних сил. Так, велике почуття кохання Ромео і Джульєтти у Шекспіра протистоїть непримиренній ворожнечі родин Монтеккі і Капулетті, владі встановлених у суспільстві понять та відносин. Саме відчуття цього конфлікту, який постійно проявляється в змісті трагедії, загострює паш інтерес до п’єси і змушує з неослабною увагою спостерігати від початку і до кінця за історією непереможного кохання Ромео і Джульєтти.

Особливістю драматичних творів є й те, що події, зображені в них, сприймаються нами як такі, що відбуваються в даний час. Цим пояснюється особливий вплив їх на почуття людей.

Драматичні твори поділяються на такі основні види: комедія, драма, трагедія.

У трагедії письменник розкриває глибокі конфлікти дійсності, показує героїв в напруженій боротьбі з непереборними перешкодами, прирікає їх на загибель. У цій боротьбі виявляється сила характеру героїв і високі їх стремління.

Драма (у вузькому значенні) зображує складну боротьбу героїв: перешкоди, що постають перед ними, часто долаються ціною величезних зусиль і не завжди ведуть героїв до фізичної смерті.

Комедія висміює людські недоліки і суспільні вади. 83 84 85 86 87

СОНЕТИ ШЕКСПІРА

Сонети В. Шекспіра, створені ним приблизно в 1593-1600 роках, і досі захоплюють читачів усього світу. їх вивчають напам’ять, на слова їх пишуть музику, вони часто звучать у сучасних фільмах. У чому ж привабливість шекспірівських сонетів?

Перш за все, в цих віршах відтворено складну історію дружби і кохання поета. Невідомі імена ні юнака, до якого звертається поет, ні тієї смаглявої красуні, котра змусила його страждати через неподільне кохання. Очевидно, в усіх цих сонетах є значна доля особистого, пережитого самим Шекспіром.

Проте сила лірики не в її автобіографічності, а в поетичному зображенні душевних переживань. Талант Шекспіра передавати внутрішній стан людини найбільш повно виявляється в його сонетах.

Ви вже знаєте, що жанр сонета в європейській літературі розробляли італійці Данте і Петрарка, француз Ронсар, англійці Саррі, Спенсер та ін.

Створюючи свої «Сонети», Шекспір вступав у суперництво з великими майстрами лірики. Він не так прагнув зрівнятися з ними, як знайти нові й оригінальні життєві ситуації й образи. Шекспір посилив драматизм сонетної поезії й більш, ніж його попередники, наблизив лірику до реальних людських почуттів. Провідною темою його сонетів є дружба, яку за доби Відродження ставили вище кохання. У сонетах Шекспір засуджував підлість, марнославство, несправедливість, лихослів’я, а силу і значення мистецтва підносив над владою, титулами й багатством.

SONNET 66 BY WILLIAM SHAKESPEARE

Tired with all these, for restful death I cry:

As to behold desert a beggar born.

And needy nothing trimmed in jollity,

And purest faith unhappily forsworn,

And gilded honour shamefully misplaced,

And maiden virtue rudely strumpeted.

And right perfection wrongfully disgraced,

And strength by limping sway disabld,

And art made tongue-tied by authority,

And folly (doctor-like) controlling skill,

And simple truth miscalled simplicity,

And captive good attending captain ill:

Tired with all these, from these would I be gone,

Save that, to die, I leave my love alone.

66

Я кличу смерть — дивитися набридло На жебри і приниження чеснот,

На безтурботне і вельможне бидло.

На правоту, що їй затисли рот,

На честь фальшиву, на дівочу вроду Поганьблену, на зраду в пишноті.

На правду, що підлоті пав догоду В бруд обертає почуття святі,

І на мистецтво під п’ятою влади,

І на талант під наглядом шпика,

І на порядність, що безбожно краде,

І на добро, що в зла за служника!

Я від всього цього помер би нині.

Та як тебе лишити в самотині?

Переклад Дмитра Павличка

66

Стомившися, вже смерті я благаю.

Бо скрізь нікчемність в розкоші сама,

І в злиднях честь доходить до одчаю,

І чистій вірності шляхів нема,

І силу неміч забива в кайдани,

І честь дівоча втоптана у бруд,

І почесті не тим, хто гідний шани,

І досконалості — ганебний суд,

І злу — добро поставлене в служниці,

І владою уярмлені митці,

І істину вважають за дурниці,

І гине хист в недоума в руці.

Стомившись тим, спокою прагну я,

Та вмерти не дає любов твоя.

Переклад Дмитри Паламарчука

116

Не буду я чинити перешкоди Єднанню двох сердець. То не любов,

Що розцвіта залежно від нагоди І на віддаленні згасає знов.

Любов — над бурі зведений маяк,

Що кораблям шле промені надії,

Це — зірка провідна, яку моряк Благословляє в навісній стихії.

Любов — не блазень у руках часу.

Що тне серпом своїм троянди свіжі —

І щік, і уст незайману красу.

Той серп любові справжньої не ріже.

Як це брехня — я віршів не писав,

І ще ніхто на світі не кохав.

Переклад Дмитра Паламарчука

130

Її очей до сонця не рівняли,

Корал ніжніший за її уста.

Не білосніжні пліч її овали.

Мов з дроту чорного коса густа.

Троянд багато зустрічав я всюди.

Та на її обличні не стрічав,

І дише так вона, як дишуть люди, —

А не конвалії між диких трав.

І голосу ЇЇ рівнять не треба До музики, милішої мені.

Не знаю про ходу богинь із неба,

А кроки милої — цілком земні.

І все ж вона — найкраща поміж тими.

Що славлені похвалами пустими.

Переклад Дмитра Паламарчука

80Ваші перші враження і ро.ідумиТ оцінки

1.    Яке враження справили на вас сонети Шекспіра?

2.    Які почуття автора ви поділяєте, читаючи сонет 66? Визначте тему' цього сонета.

3.    Чим схвилювали вас сонети 116,130? Про що вони змушують замислитися? 80Заглибимось у текст сонетів

4.    Зверніть увагу, як росте обурення автора падінням моралі суспільства й окремої людини. Відзначте роль метафор, порівнянь у цьому' (сонет 66).

5- У чому7 полягає драматизм сонета 66? Чому автор так пристрасно виступає проти несправедливості життя, людської аморальності?

6.    Якою людиною ви уявляєте самого Шекспіра, читаючи сонет 66?

7.    Сонет 66 подано в оригіналі і в різних перекладах — Дмитра Павличка і Дмитра Паламарчука. Порівняйте переклади, самостійно створивши підрядник. Виберіть переклад, який вам більше сподобався і вивчіть сонет напам’ять.

8.    Як автор розуміє любов (кохання)? Чи поділяєте ви його погляд на це (сонет 116)?

9.    Як змальовано красу коханої в сонеті 130? Яке значення мають у цьому і попередньому сонеті заперечення, порівняння?

10.    У чому протиставляється кохана Шекспіра донні Лаурі Петрарки?

Для самостійної роботи

11.    Підготуйте виразне читання сонетів 121, 130. Один із них вивчіть напам’ять.

Для майбутніх філологів

Підготуйте виступ на тему: «Сонети Шекспіра — поезія, що перемогла час». Використовуйте (на вибір) тексти сонетів 15, 18, 19, 55, 60, 63, 81, 101 таін.

 

МІГЕЛЬ ДЕ СЕРВАНТЕС СААВЕДРА

(1547-1616)

...Картина, гідна художника-мислителя: Шекспір, який читає «Дон Кіхота»! Щасливі країни, серед яких з'являютьсятакі люди, вчителі сучасників і нащадків!

І. Тургенев

Якось сучасник Мігеля де Сервантеса французький посол Дак Майен у товаристві високопосадовців Іспанії став вихваляти іспанську літературу і особливо Сервантеса. «Як би мені хотілося познайомитися з ним», — вигукнув герцог. На що йому зауважили, що Сервантес старий, нецікавий і до того ж бідний. «І таку геніальну людину ви не утримуєте на державні фонди?» — вигукнув вражений француз. Дивно, але Сервантесу дійсно ніхто не допомагав, хіба що одного разу, визволяючи з полону... Навіть після видання його геніального роману про Дон Кіхота, який розійшовся небаченим на ті часи тиражем, письменник не став багатим. Багатою і безмежною у своїй вселюдській любові була лише його душа.

Мігель де Сервантес прожив бурхливе і тривожне життя. Лиха доля посилала творцеві Печального Образу, як і його герою, випробування за випробуванням.

Майбутній письменник з’явився на світ 29 вересня 1547 року в невеличкому містечку неподалік Мадрида в родині іспанського ідальго — так називали дворян, які не мали майна і не обіймали високих громадських посад. У пошуках роботи родина Сервантесів поневірялася з одного міста в інше. Приблизно 1561 року вона дісталася до Севільї, найгаласливішого іспанського порту. Можливо, саме тут Мігель по-справжньому закохався в морс. За деякими розповідями Сервантеса можна скласти уявлення про

те, як багато часу хлопчик проводив в порту, заводив найдивніші знайомства і мріяв про пригоди. Навряд чи він тоді міг уявити, скільки пригод і справді готує йому доля.

На кінець 60-х років XVI століття Сервантеси остаточно розорилися, і Мігель був змушений самостійно заробляти на життя. У ті часи юнак зі шляхетної родини шукав долі при дворі, у війську або церкві. Мігель вибрав військову службу. Кар’єра військового, мабуть, ніде і ніколи не вважалася настільки почесною і престижною, як в Іспанії XVI століття, що стала головним оплотом християнства в Європі. Солдат-хрестоносець, який вогнем і мечем запроваджував єдино правильне і рятівне віровчення, був більше ніж солдатом. Молодий Сервантес, ревний християнин, повний честолюбних надій, рушив до Італії, де в той час перебували основні об’єднані італо-іспанські військові сили, готові битися з Османською імперією. Центральне географічне положення робило Італію ідеальною базою для військових операцій проти турецької та інших армій на Балканах, східному Середземномор’ї і Північній Африці.

Італія не була чужим світом для іспанців. Адже іспанці практично повністю контролювали цю країну: володіли Неаполем і Сицилією, Генуєю і Міланським герцогством . Сервантес всюди зустрічав своїх співвітчизників і чув іспанську мову. Цікаво, що ректором знаменитого Па-дуанського університету з 1260 року був іспанець, а в цілому в Падуї та Генуї іспанських студентів було набагато більше, ніж італійських. У Мігеля знаходився час і для своєї освіти: тут він ознайомився з поезією Данте, Петрарки, новелами Боккаччо ...

7 жовтня 1571 року корабель, на якому служив Сервантес, брав участь у знаменитій морській битві під Лепанто. Під час бою безстрашний Мігель отримав два мушкетних поранення в груди і одне в ліву руку. Після цього рука Сервантеса до кінця життя залишалася нерухомою і звисала, як батіг. Однак він пишався цим, вважаючи, що рани лише прикрашають справжнього чоловіка. Одужавши після поранення, Сервантес знову повернувся до війська і прослужив ще 5 років. А потім доля послала йому ще важче випробування.

У 1575 році галеру «Сонце», на якій плив Сервантес, захопили корсари. Нещасливого ідальго продали в рабство в Алжир. Щоправда рекомендації до короля, які мав при собі полонений, підняли його авторитет у правителя Алжира Косана Паши і врятували від жорстоких покарань, але й сума викупу за такого важливого в’язня значно виросла. Лише через п’ять років рідні змогли зібрати гроші і визволити Мігеля.

Сервантес був щасливий повернутися на батьківщину, але, як виявилося, його випробування ще не скінчилися. Ветеран, що отримав каліцтва в бою, був нікому не потрібний, крім рідні. До того ж батько, який втратив слух, був змушений відмовитися від лікувальної практики, і турбота про близьких лягла на плечі Мігеля. Він повернувся на військову службу, але його мізерного заробітку не вистачало на утримання великої родини, що поповнилась позашлюбною донькою Сервантеса, а

потім і його молодою дружиною. У відчаї Мітель подався шукати кращої долі в Андалузію. Восени 1585 року йому вдалося отримати місце комісара з господарських заготівель для «Непереможної армади». Але там, де спритні постачальники за лічені місяці наживали величезні статки, благородний і чесний ідальго постійно попадав у неприємні ситуації: його не раз кидати до буцегарні за неправдивими звинуваченнями. Під час одного з таких арештів Сервантес, скориставшись дозвіллям, почав писати свій иайзиаменитіший твір «Премудрий ідальго Дон Кіхот з Ламанчі», що задумувався як пародія на рицарські романи. На цей час Сервантес був уже автором роману «Галатея», декількох трагедій і понад двадцяти п’єс, проте саме опис пригод Рицаря Печального Образу зробили його ім’я безсмертним.

Роман був виданий у 1605 році і мав величезний успіх. Книжку буквально змели з прилавків. Так Дон Кіхот — мандрівний рицар і благородний мрійник, шанувальник рицарських романів і захисник усіх знедолених почав свою подорож дорогами світової літератури. Його образ став вічним, а численні варіації на тему пригод премудрого ідальго з’являються й досі.

Образ мандрівного рицаря Дон Кіхота в різні часи намагалися тлумачити не лише літературні критики, історики літератури і письменни-ки-класики, а й філософи. Роман Сервантеса переклали багатьма мовами, а за кількістю перевидань він поступається лише Біблії.

Через десять років після опублікування «Дон Кіхота» в Іспанії вийшла книжка під назвою «II том премудрого ідачьго Дон Кіхота з Ламанчі». Однак його автором був не Сервантес, а якийсь Алонсо Фернандес де Ве-льяпеда. Його Дон Кіхот зовсім позбавлений шляхетності і прагне лише до збагачення. А. Вельянеда скоріш за все намагався дискредитувати роман і самого Сервантеса. На щастя, підробка не мала успіху і пройшла майже не поміченою читачами. Більше того, поява лжеДои Кіхота змусила Сервантеса переробити другу частину роману з метою посилення у ньому гуманістичного начала.

Видання книжок про премудрого ідальго Дон Кіхота з Ламанчі принесло Сервантесу світову славу, проте не зробило його багатим. Останні роки життя письменника пройшли в бідному кварталі Мадриду. У 1613 році Сервантес вступив до братства мирян Францисканського ордену, а через три роки прийняв повну посвяту. 23 квітня 1616 року великий письменник залишив цей світ і був похоронений в монастирі за рахунок братства. Але його герої — Рицар Печального Образу Дон Кіхот з Ламан-чі та його вірний зброєносець Саичо Панса живуть поряд з нами ось уже понад чотири сотні літ. 88

«ПРЕМУДРИЙ ИДАЛЬГО ДОН КІХОТ З ЛАМАНЧІ»

(Частина І, уривки)

РОЗДІЛ І,

де оповідається, хто такий був преславний гідальго Дон Кіхот з Ламанчі та як він жив

В однім селі у Ламанчі — а в якому саме, не скажу — жив собі не з-так давно гідальго, з тих, що то мають лише списа на ратищі, старосвітського щита, худу шкапину та хорта-бігуиа. Душенина на щодень (частіше яловичина, ніж баранина), на вечерю здебільшого салатка м’ясна, суботами «бите-різапе» (тобто яєшня з салом), п’ятницями сочевиця, неділями ще якесь голуб’ятко на додачу, — все це поглинало три чверті його прибутків. Решта йшла на камізелю з дорогої саєти, оксамитні штани й пантофлі про свято; про будень малась одежа з сукна домашнього роблива — і то незгірша... Літ нашому гідальгові до п’ятдесятка добиралося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не заси-пляв і дуже кохався в полюванні. На прізвище йому було, кажуть, Кіготь чи Віхоть (про се, бачите, одні автори пишуть так, а другі інак), хоча в нас є певні підстави гадати, що насправді він звався Кикоть. Проте для нашої повісті воно байдуже — аби ми тільки, оповідаючи, од правди ані руш не одбігали.

Так от, щоб ви знали, гідальго той гулящого часу — тобто замалим не цілий рік — водно читав рицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання.

І так він до того діла прилюбився та присмоктався, що не один морг орної землі продав, аби книжок рицарських до читання собі накупити: де, було, яку зуздрить, так ізразу й тягне додому. Та найбільше, либонь, припали йому ті до смаку, що їх скомпонував славнозвісний Фелісіян де Сільва: його проза здавалась нашому гідальгові блискучою, його иапу-шисті речення — правдивими перлами, особливо ж освідчення любовні та виклики на герць, де писалось, приміром, таке: «Ваша безпричинна жорстокість причинилась до того, що я став мов причинний і не без причини мушу нарікати на вашу злочинну ліпоту». Або ще: «Високі небеса, що посполу з зірками божественно утверджують вашу божественність, заслужено надають вам заслуг, яких заслуговує ваша небесна душа».

Бідний кавальєро, читаючи такії речі, аж у голову заходив, ночі не спав, щоб тільки додуматися та доглупатися, в чому їх сила, а воно хоч би сам Арістотель із домовини встав, то навряд би чого дорозумівся...

І так наш гідальго у те читання вкинувся, що знай читав, як день, так ніч, од рання до смеркання, а од смеркання знов до рання, і з того недосипу та з того перечиту мозок його до решти висох — ізсунувся бідаха з глузду'. Його уява переповнилась різними химерами, вичитаними з тих книжок: чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зітханнями та коханнями, розлуками та муками і всякими такими штуками. Всі ті несосвітенні вигадки так убились йому в тямку, що він мав їх за щирісіньку правду... Збожеволів він отак до послідку, і вроїлася йому

в голову дивочна думка, яка жодному шаленцеві доти на ум не спливала: що йому випадає, мовляв, і подобає, собі на славу, а рідному краєві на пожиток, статися мандрованим рицарем, блукати світами кінно і оруж-ио, шукати пригод і робити все те, що робили, як він читав, мандровані рицарі, — тобто поборювати всілякого роду кривди, наражатися на різні біди й небезпеки, щоб, перебувши їх і подолавши, окрити ймення своє несмертельною славою. Неборака бачив уже в думці, як за правицю його потужну вінчають його, щонайменше, на трапезонтського цісаря; розкошуючи без міри цими принадними мріями, заходився він мерщій заміри свої до діла доводити.

Поперед усього вичистив прапрадідну збрую, що вже бозна відколи занедбана в кутку валялася і добре іржею та цвілизною взялася. Вичистив, ви лагодив, як міг, аж бачить — щерб у ній великий: заборола бракує, є самий-но шишак. Однак же хитро зумів тому лихові зарадити: вирізав з картону такий ніби начілок, примостив до шишака — от тобі й шолом зуповний. Щоправда, як добув меча, щоб перевірити, чи кріпкий той шолом, чи витримає в разі чого удар, та рубонув раз і вдруге, то одним махом знівечив усе, над чим цілий тиждень морочився. А що легкість, із якою шолом на шмаття обернувся, була йому не до смаку, він вирішив забезпечити себе перед таким випадком і переробив його, вправивши всередину кілька залізних обручиків. Він лишився задоволений тією міцнотою, хоч і не хотів її більше на пробу ставити, і вважав, що має тепер знакомитого шолома.

 

Тоді огледів свою шкапу і, хоч вона в нього була кук-совата й мала більше всякої ґанджі, ніж горезвісна Гоие-ллина коняка, що, кажуть, tantum pellis et ossa fuit89, визнав, що ні Олександрів Буцефал, ані Сідів Баб’єка його коневі не рівня. Чотири дні над тим думав, як його назвати — бо де ж видано, щоб кінь такого зацного рицаря, та ще такий сам собою добрий, не мав якогось голосного імені? Отож і старався прибрати йому таке ймення, що ясно показувало б, чим був той кінь, поки не служив мандрованому рицареві, і чим тепер став — гадав, бачите, що як у пана стан змінився, то й кінь відповідно мав змінити ім’я на якесь нове, славне та гучне, гідне нового звання і нового покликання його пана. Крутив мізком туди й сюди, перебирав сотні ймень, вигадував і від-

кладував, подовжував і скорочував, перевертав на всі боки — і назвав нарешті Росинантом, себто Перепіканою. Се ім’я здалось йому благородним і милозвучним, а до того ще й промовистим: бувши переднішє шкапою, перетворився б то його кінь у найпершого румака на світі.

Назвавши так собі до любості вірного свого коня, став наш гідальго думати-гадати, яке б уже самому собі ймення прибрати, і те думання взяло йому вже не чотири дні, а цілих вісім. Кінець кінцем він нарік себе Дон Кіхотом; звідси ж то й висновують автори сієї правдивої історії, що в дійсності його прізвище було Кикоть, а не Віхоть, як твердили деякі інші. Проте, згадавши, що одважний Амадіс ие задовольнявся своїм голим іменням, а долучив до нього назву рідного королівства, щоб його прославити, і йменувався Амадісом Гальським, наш завзятий рицар поклав теж додати до свого імені назву отчизни своєї і величатися Дон Кіхотом з Ламанчі: так усякому буде розумно, звідки він родом і ходом, так гадалося йому, уславить він непомалу свою батьківщину'. Підрихтувавши отак збрую, спорудивши як слід шолома, прибравши ймення коневі своєму і нарешті собі самому, вважав наш рицар, що тепер лише за одним діло стало — знайти собі даму до закохання, бо мандрований рицар без любові — то все одно, що дерево без листу й овочу або тіло без душі.

— Коли за гріхи мої, — мовив собі на думці — або на моє щастя, випаде мені спіткатися з якимсь велетнем, що зазвичай трапляється мандрованим рицарям, і я повергну його в двобої, чи розпанахаю навпіл, чи ще яким чином поборю його й покопаю, то хіба не гоже буде мати якусь даму, щоб послати його до неї на поклін? Нехай увійде, впаде навколішки перед любою моєю сеньйорою і скаже смирно та покірно: «Я — велетень Каракульямб-ро, володар острова Маліндрапії, мене переміг на герці ще не оцінений по заслузі рицар Дон Кіхот з Ламанчі і велів мені стати перед очі вашмості, аби ваша вельможність розноряджала мною по своїй вольній волі».

О, як же радів наш добрий кавальеро, виголосивши в думці таку ора-цію, а надто, знайшовши нарешті ту, кого мав назвати своєю дамою! То була, як гадають, проста собі дівчина з сусіднього села, хороша на вроду, що він у неї був деякий час закоханий, хоч вона, здається, про те не знала й не дбала. Звали її Альдонса Лоренсо. Вона ж то й видалась йому гідною носити титул володарки його думок. Вишукуючи таке ім’я, щоб і на її власне було схоже, і личило принцесі чи якійсь данії високого коліна, він назвав и Дульсінеєю Тобоською (бо родом була з Тобоса). Це ім’я здавалось йому доброзвучним, витворним і значливим, до пари тим, що він приклав уже собі й коневі своєму...

РОЗДІЛ III,

де оповідається яким потішним способом висвятився Дон Кіхот на рицаря ...Дон Кіхот одбув швиденько вечерю свою вбогу корчемну, гукнув господаря, пішов із ним до стайні, а там упав перед ним навколішки і сказав: [31]

— Зацний рицарю, я не встану із місця, поки добродійство ваше не вчинить мені однієї ласки; вчинивши ж її, вашець і себе славою великою окриє, і роду людському непомалу' прислужиться.

Побачивши корчмар гостя у' стіп своїх і такії речі його почувши, витріщив очі з великого дива і не знав, що почати; він намагався підняти Дои Кіхота, але той аж тоді встав, коли корчмар пообіцяв у'воли-ти його волю.

 

— Меншого я й не сподівався од вашої, мій пане, незрівнянної великодушності, — промовив тоді Дон Кіхот, — бо ласка, о яку вас присив-єм і яку ваша гойність прирекла мені зробити, полягає в тому, жеби завтра рано вашець мене па рицаря висвятив. Сю ніч у каплиці замку панського я варту'вати-му' при зброї, а вранці, кажу, нехай справдиться жадання моє заповідне, аби міг я по велінню обов’язку мого об’їжджати всі чотири сторони світу, шукаючи пригод та допомагаючи всім скривдженим, що належить чинити всякому' рицарству, а надто таким як я мандрованим рицарям, схильним до звершення подібних подвигів.

Корчмар був, як ми вже казати, битий жак; він і зразу' бу'в подумав, що його гість несповна розуму', а тепер то й зовсім у тому пересвідчився. Хотівши добре побавитись тої ночі, він надумав потурати всім його примхам, тож і сказав Дон Кіхотові, що схвалює його намір, цілком притаманний і властивий таким знакомитим рицарям, на якого він подобою своєю бадьористою виглядає...

...До сього він іще додав, що при замку немає каплиці, де можна було б одбу'ти нічне вартування, бо стару розватяли, а нової ще не поставили; але йому' напевно відомо, що в разі потреби вартувати при зброї вільно в будь-якому' місці, отже нехай його гість перебуде сю ніч на замковому дідинці, а вранці, як Бог поможе, відправляться всі приписані церемонії, і він стане справдешнім рицарем, і то таким, що не знайдеш у всьому' світі хрещеному.

Потім корчмар спитався в Дон Кіхота, чи має вій гроші; той одказав, що не має ні шага, бо ніде в книгах не читав, аби мандровапі рицарі носили при собі побрязкачі. Ііа те заперечив корчмар, що він помиляється: хоч у романах про те й не пишеться, бо автори не вважають за конечне згадувати про такі прості й потрібні в дорозі речі, як гроші або чисті сорочки, однак це зовсім не значить, що в рицарів їх не було; навпаки, йому' достеменно відомо, що всі мандровапі рицарі, про яких понаписува-

ио цілі стоси книг, мали про всяк случай добре натоптані гаманці; брали вони з собою і сорочки білі, і слоїки з мастю — рани гоїти..., тим і радить він Дон Кіхотові (хоч міг би й наказати, яко хрещеникові своєму прийшлому), хай ніколи більше не рушає в дорогу без грошей та іншої такої потребизни: той припас зовсім несподівано може стати в великій пригоді. Дон Кіхот пообіцяв так усе достоту вчинити, як радив йому кастелян, а сам заходився лаштуватись до цілоиічної варти коло зброї на просторому подвір’ї, що до корчми тієї збоку притикало. Позбирав увесь свій риштунок, склав на жолоб напувальний коло колодязя, сам же, нахопивши на одну руку щита, а в другу списа взявши, почав перед жолобом поважно й ніби спогорда туди-сюди походжати. Як заступив він на варту, то й ніч якраз запала.

Корчмар же тим часом розповів усім, хто в його корчмі був, про божевілля свого нового нічліжника, про теє вартування над зброєю та про обряд висвяти на рицаря, що мав потому відбутися. Всі дуже тим хи-мородам дивували й вийшли, щоб на Дон Кіхота іздалеку поглянути, а він ходив собі велично взад і вперед або спинявся раптом і, спершись на списа, пильно дивився на свій бойовий обладунок. Ніч була вже пізня, але місяць так розсвітився, ніби в сонця все проміння забрав, і всі добре бачили, що витворяв иовоиасталий рицар.

Одному погоничеві, що в корчмі стояв, прийшла саме охота напоїти своїх мулів, а для цього треба було зняти з жолоба Дон Кіхотову збрую. Як забачив наш рицар того напасника, заволав одразу дужим голосом:

—    Хто б ти не був, о зухвалий рицарю, що важишся доторкнутись до зброї найславетиішого з усіх мандрованих рицарів, які будь-коли припе-резувались мечем, — подумай, що робиш, не руш її, бо головою за своє зухвальство приплатишся!

Погонич не зважав на тії погрози аніже (а краще б йому було зважити, ніж здоров’ям своїм так необачно важити), схопив збрую за реміняччя і кинув її якомога далі. Як побачив те Дон Кіхот, звів очі до неба, а мислі зніс, видима річ, до володарки своєї Дульсінеї і промовив:

—    Дай мені помочі, сеньйоро моя, в цій першій притузі, хай я помщу -ся за зневагу, вчинену' серцю мойму, що голдує тобі по всі віки вічні, не забудь мене ласкою і заслоною своєю в цій першій потребі!

Проказавши таку орацію і ще багато дечого, відкинув геть щита, підняв обіруч списа і так ним у голову погоничеві торохнув, що той зразу як мертвий простягся; іще б один такий удар, то вже ніякий лікар його не одволав би. А Дон Кіхот позбирав збрую свою і знов почав походжати собі любісінько, як і перше. По малій часині встав другий погонич, не знаючи, що сталося з його товаришем (бо той іще лежав та чмелів слухав), і теж хотів своїх в’ючаків напоїти. Підійшов до жолоба і давай збрую скидати, щоб місце звільнити, аж тут Дон Кіхот, не кажучи ні слова й не кличучи більш нікого на поміч, ізнов кину'в щита, знов махнув списом і так нахабу по голові лулуспу'в, що спис хоч і цілий зостався, так у того ж череп не натроє, а, мабуть, начетверо розсівся. На той галас позбігались

усі нічліжани корчемні, прибіг і сам господар. Тоді Дон Кіхот, затиснувши однією рукою щита, а другою за меча схопившись, покликнув:

—    О царице вроди, сило й потуго мого знеможеного серця! Зверни в цю хвилю очі величі своєї на полоненого тобою рицаря, бо над ним небувала нависла небезпека!

Ці слова такого додали йому' духу, що, здавалось, якби на нього вдарили погоничі з усього світу, то й тоді ані на крок не одступив би. Товариші поранених, побачивши їх у такому стані, зачали здалеку кидати на Дон Кіхота каміння, а він затулявся скільки мога щитом, та од жолоба не одходив, щоб збруї напризволяще не лишати. Корчмар водно гукав на погоничів, щоб дати спокій рицареві: казав же він їм, що то божевільний, хоч і всіх переб’є, то йому за те нічого не буде. А Дон Кіхот не вгавав, все, знай, галасував на погоничів, що вони зрадники й віроломці, а на кастеляна — що він тхір, а не чеснородний кавальєро, коли попускає такі вчинки супроти мандроваиого рицаря, показав би він йому на те віроломство — от шкода тільки, що висвяти ще не дістав...

Гостеві витівки остобісіли корчмареві, і вій вирішив покласти їм край — дай, думає, одбуду вже зразу той триклятий обряд, висвячу' його на рицаря, поки іншої якоїсь халепи не склалось. Підійшовши до Дон Кіхота, він перепросив його за тих гультяїв, котрі без ланового відома так нечемно супроти гостя повелися, за що вже слушної здобулися кари. Потім нагадав йому' знов, що при замкові немає каплиці, але для довершення обряду' воно не конче й потрібно: для висвяти, згідно з заведеним церемоніалом (це вже він напевне знає), найголовніше — по шиї дати та голим мечем по плечах ударити, а се хоч і в чистому полі зробити можна. А вартувати йому годі вже, бо досить було б і двох годин, а він цілих чотири провартував. Дон Кіхот пойняв йому віри і сказав, що на все пристає, аби тільки швидше обряд одбути, а потім додав, що, діставши висвяту, не зоставить у замку душі живої, якщо на нього хто знов нападе; хіба тільки з поваги до властителя замку тих ощадить, за кого він попросить.

Мудрий по шкоді господар метнувся боржій по книгу, де записував сіно та ячмінь, що на мулів видавав, і знов вернув до Дон Кіхота в супроводі тих двох молодиць та хлопчика, який тримав недогарок свічки; велівши нашому гідальгові стати навколішки, захарамаркав щось, мов читав із видаткової книги якусь урочисту молитву, і серед того молитву-вання вліпив рицареві доброго потилишника, а потім узяв у нього меча і плазом по спині вдарив та все мимрив щось собі під ніс. Сеє зробивши, велів одній молодиці приперезати йому меча; вона вчинила те з великою спритністю та делікатністю: хоч і регітно їй було з усієї тої церемонії, та, бачивши допіру подвиги новоиаречеиого рицаря, душила в собі сміх.

—    Пошли вам. Боже, щасливого рицарювання і дай вам, Господи, у всякому бою потуги і подути, — примовляла чемненько, меча йому прив’язуючи.

Дон Кіхот спитав, як її на ім’я, бо він же мусить знати, кому завдячує таку велику ласку і кому має віддати частину слави, що здобуде потуж-ною правицею своею. Вона відповіла смиренно, що зветься Похожала, а батько в неї — полатайко з Толедо, живе коло яток Санча Б’енаї, і додала, що куди б не закинула її доля, вона завше буде служити йому і як свого пана шанувати. Тоді Дон Кіхот попрохав її, щоб заради любові до нього вона вчинила одну ласку — звалася відтепер пані Похожальська; молодичка пообіцяла, що так і зробить.

Друга молодичка прип’яла йому остроги, і в нього була з нею майже така сама розмова, як із першою. Він і її спитав, як звати, а вона од-каза-ла, що звати її Вітрогонка, а батько в неї — статечний мельник із Антекери. Подякувавши їй і запропонувавши свої послуги, наш рицар попрохав її, щоб віднині називалась пані Вітрогонська.

Відбувши па галай-балай сі нечувані й невидані церемонії, Дон Кіхот аж регнув сісти мерщій на коня і рушити в світ пригод шукати. Не гаючись, окульбачив він Росинанта, скочив на нього, обійняв господаря і красно подякував йому за ласку, наплівши силу-силениу високохмар-них слів, що годі й переказати. Корчмар, аби такого гостя швидше здихатися, відповів йому так само закрутисто, хоча й коротшими словами, і, не спитавши навіть плати за нічлігування, відпустив його з миром.

РОЗДІЛ IV

Що приключилось нашому рицареві по виїзді з корчми

Саме на світ почало благословлятись, як Дон Кіхот виїхав із корчми вже зуповним рицарем, і такий же був радий, та веселий, та втішний, так у ньому серце грало, що на Росииантові аж попруги тріщали. Та тут спали йому на пам’ять корчмареві поради за припас, що то в дорозі може знадобитися, особливо за гроші та за сорочки, і він вирішив з’їздити по те добро додому та за одним ходом і зброєносця собі поєднати; був там у нього на прйзначці селянин один, його сусіда, чоловік багатий на діти, а бідний на достаток, та до джурування і геть-то придатний. От і завернув він Росинанта до свого села, а той, ніби зачувши вже рідну стайню, так щиро з копита рвонув, що ледве землі торкався.

Проїхав отак трохи, аж чує — з правої руки, з гущавини лісової, щось ніби квилить-проквиляє, тихо так та жалібно. Скоро почув, промовив:

—    Хвала иебові святому за ласку, що мені так хутко ниспосилає, аби міг я повинність мою рицарську справити і плодів моїх добрих намірів зажити! Не сумнюся, що то стогне якийсь безталанник чи, може, безталанниця, що потребують помочі моєї та опіки.

Смикнув за повіддя та й погнав Росинанта туди, звідки те квиління чулося. Ледве в залісок уїхав, дивиться, аж там до одного дуба кобила прив’язана, а до другого — хлопець років п’ятнадцяти, до пояса заголений. Отож він і стогнав, та й було чого, бо тут же стояв якийсь здоровий дядько й що є сили затинав його батогом, примовляючи за кожним разом:

—    А будеш мені дивитися! А будеш мені кричати! А хлопець лебедів:

—    Ой, не буду більше, дядьку, їй же Богу святому, не буду, а худібки так уже пильнуватиму, що й на хвильку з ока не спущу!

Побачивши Дои Кіхот, що тут діється, гримнув на дядька грізним голосом:

—    Нечемний рицарю, не годиться знущатись отак над безборонним! Сідай на коня, бери свого списа, — а треба сказати, що до того дуба, де стояла кобила на припоні, ратище було прихилене, —я кажу тобі, що так, як ти, чинять лише страхополохи!

Побачивши таку фігуру, всю в зброю закуту, що потрясала списом над самим його обличчям, дядько аж помертвів увесь і одказав лагодком:

—    Пане рицарю, хлопець, що я отеє караю, то мій наймит, вівці в мене пасе в цих урочищах, і такий же він, щоб ви знали, погляд: щодня мушу якоїсь ягнички недолічитись. А як почну' його за те недбальство чи, може, й шахрайство карати, то він каже, що я скупар і пеню на його волочу, аби заслуженини не платити. Бреше, побий мене Боже, що бреше!

—    Як ти смієш, хамлюго, казати при мені, що він бреше! — гукнув Дон Кіхот. — Присягаю на сонце святе, що над нами світить, так і прошию тебе наскрізь оцим-о списом! Заплати йому без жадної відмовки, а ні, то Богом живим божуся, на місці трупом тебе покладу! Зараз же одв’яжи його!

Селянин похнюпився і мовчки одв’язав свого наймита; тоді Дон Кіхот спитався в хлопця, за скільки йому господар завинуватив. Той одказав, що за дев’ять місяців, по сім реалів місячно. Дон Кіхот обрахував, що разом хлопцеві належить шістдесят і три реали, і наказав господареві, щоб він негайно калиткою брязнув, коли йому' життя миле. Переляканий дядько вимовлявся, що неспромога його, та він же стільки й не винен, от хоч би й забожитись (а побожитись таки не важився): треба одлічити за три пари черевиків, що хлопцеві справив, та ще реала за те, що двічі кров йому з руки кидав, як був занедужав.

—    Може, воно й так, — сказав Дон Кіхот, — а от ти допіру одшмагав його безневинно, то він уже, виходить, сквитував і за обув’я, і за крово-пуск. Нехай він подер шкуру на тих черевиках, що ти справив, так ти ж за те на ньому шкуру подер; нехай цилюрник кинув йому' кров, коли він хворий лежав, так ти ж пустив йому тепер юшку, як він зовсім здоровий був. От воно й виходить, що за се нічого вивертати не треба.

—    Так горе ж моє, пане рицарю, що я грошей при собі не маю, — бідкався дядько, — нехай Андрес іде зо мною, і дома я заплачу йому геть-чисто все, до останнього шеляга.

—    Щоб я оце та пішов до нього? — закричав хлопець. — Ніколи в світі! Нехай йому абищо! Ні, папочку, ані за які гроші! Як піду, то він же з мене всю шкуру спустить, як із святого Бартоломея!

—    Не спустить, — заперечив Дон Кіхот, — раз я йому наказав, то мусить чинити мою волю. Хай тільки заприсягнеться тим рицарським законом, до якого належить, то пущу його з душею, і він тобі напевне всю заслуженину заплатить.

—    Що-бо ви, пане, говорите! — мовив хлопець. — Господар мій не належить до жодного рицарського закону. Се ж Хуан Лантух, багатій із села Кіитанара.

—    То нічого, — сказав Дон Кіхот, — і Лантухи можуть бути рицарями; не родом чоловік славен, а робом.

—    Воио-то так, — погодився Андрес, — та яким же робом оце мій господар робить, що кривавицю мою заїдає?

—    Та-бо не заїдаю, голубе Андресику, — обізвався дядько, — ходи лишень, будь ласкав, зо мною. Присягаю на всі рицарські закони, які тільки є на світі, що сплачу тобі до останнього реала, з дорогою душею!

—    Можна й без дорогої душі, лиши її собі, — сказав Дон Кіхот, — буде з мене, як ти йому вииовате оддаси. Тільки гляди мені: як не встоїшся у слові, то клянусь тією самою клятьбою, що вернусь і покараю тебе — хоч би ти і ящіркою звивався, од мене ніде не сховаєшся. Як же хочеш знати, хто се тобі розказує, щоб тим ревніше розказ той учинити, то знай: я — завзятий Дон Кіхот з Ламанчі, відомститель за всяку кривду і сваволю. А тепер бувай здоров і пам’ятай під загрозою грізної кари, що ти пообіцяв і на чому заприсягнувся.

Сеє сказавши, стиснув Росинанта острогами — і тільки смуга за ним лягла. Селянин провів його очима і, як він уже скрився за деревами, повернувся до наймита свого Андреса і сказав:

—    А ходи-ио сюди, небоже! Зараз я вчиню волю сього відомстителя і заплачу тобі все, що винен.

—    Бігме, — сказав Андрес, — добре, дядьку, зробите, як учините волю сього зациогр рицаря, подовж йому. Боже, віку без ліку, що він такий хоробрий і справедливий. Бо як не заплатите, то побачите, що вернеться і покарає вас, на Рока святого.

—    Ти кажеш бігме, і я кажу бігме, — промовив господар. — Та я ж тебе так люблю, що хочу тобі ще більше завинити, щоб потім більше заплатити.

Тут він порвав хлопця за руку і, знову його до дуба прив’язавши, такого дав перегону, що бідаха мало душі не пустився.

—    А тепер, — каже, — Андресику мій пишний, клич того відомстителя за всяку кривду, побачимо, як він за сюю відомстить... Та я ще й не знаю, чи се вже твоїй кривді кінець, бо мені кортить таки спустити з тебе всю шкуру, недарма ти того й боявся.

Але врешті він одв’язав таки хлопця і дав йому волю суддю того справедливого шукати, — нехай, мовляв, вертається і виконує заповіданий вирок. Андрес пішов із важким серцем, присягнувшись одшукати завзятого Дон Кіхота з Ламанчі й розповісти йому геть-чисто все; доведеться тоді господарю всемеро заплатити. Тим часом мусив, сердега, сльози ковтати, а господар справляв собі смішки.

Завзятий же гідальго Дон Кіхот, оборонивши в такий спосіб покривдженого, був вельми задоволений, що так славно й щасливо розпочав своє рицарювання. Радий та веселий їхав віл до свого села і промовляв півголосом:

—    Воістину можеш ти ймеиуватися иайщасливішою з усіх кобіт, живущих на землі, о, над усіма вродиицями вроднице, Дульсінеє Тобоська! Доля-бо судила, щоб вірним твоїм слугою і виконавцем усіх твоїх бажан-нів і веліннів став такий славний і завзятий рицар, як Дон Кіхот з Ламанні, що, діставши, як відомо, лише вчора висвяту, сьогодні вже помстився за найстрашнішу кривду і образу, вчинену свавіллям та беззаконням, сьогодні вже вирвав бича з руки немилосердного ворога, що безневинно катував сього ніжнотілого отрока!..

РОЗДІЛ VIII

Про велику перемогу, здобуту премудрим Дон Кіхотом у страшенному й неуявленному бою з вітряками, та про інші вікопомні подїі

Тут перед ними замаиячило тридцять чи сорок вітряків, що серед поля стояли; як побачив їх Дон Кіхот, то сказав своєму зброєноші:

—    Фортуна сприяє нашим замірам понад усяке сподівання. Поглянь, друже мій Санчо, що там попереду бовваніє: то тридцять, якщо не більше, потворних велетнів, що з ними я наважився вой воювати і всіх до ноги перебити. Трофеї, що нам дістануться, зложать початки нашому багатству. А війна така справедлива, бо змітати з лиця землі лихе насіння — то річ спасенна і Богові мила.

—    Та де ж ті велетні? — спитав Санчо Панса.

—    Он там, хіба не бачиш? — одказав Дон Кіхот. — Глянь, які в них довжелезні руки: у деяких будуть, мабуть, на дві милі завдовжки.

—    Що-бо ви, пане, кажете? — заперечив Санчо. — То ж овсі не велетні, то вітряки, і не руки то в них, а крила: вони од вітру крутяться і жорна млиновії ворочають.

—    Зразу видно, що ти ще рицарських пригод несвідомий, — сказав Дон Кіхот, — бо то таки велетні. Як боїшся, то ліпше стань осторонь і помолись, а я тим часом зітнуся з ними в запеклому й нерівному бою.

По сім слові стиснув коня острогами, не слухаючи криків свого зброєноші, який усе остерігав його, щоб не кидався битись, бо то не велетні, а вітряки. Та рицареві нашому так ті велетні в голові засіли, що він не зважав на Санчове гукання й не придивлявся до вітряків, хоч був уже од них недалеко, а летів уперед і волав дужим голосом:

—    Не тікайте, боягузи, стійте, підлі тварюки! Адже на вас нападає один тільки рицар!

Тут саме звіявся легкий вітрець, і здоровенні крила вітрякові почали обертатись; як побачив те Доп Кіхот, закричав:

—    Махайте, махайте руками! Хай їх у вас буде більше, ніж у гіганта Бріарея, і тоді не втечете кари!

Сеє сказавши, нрипоручив душу свою володарці Дульсінеї, просячи її допомогти йому в такій притузі, затулився добре щитом і, пустивши Росинанта вчвал, угородив списа крайньому вітрякові в крило. Тут вітер шарпонув крило так рвучко, що спис миттю на друзки розлетівся, а кри-

ло підняло коня й вершника, а потім скинуло їх із розгону додолу. Санчо Пайса прибіг на всю ослячу ристь рятувати свого пана; наблизившись, він побачив, що той і поворухнутись не може — так тяжко грьопнувся з Росинанта.

 

—    Ах, Боже ж ти мій, Господи! — бідкався Санчо. —

Чи не казав я вам, пане, щоб стереглися, бо то вітряки, воно ж усякому видно, хіба тому ні, в кого вітер у голові ганяє.

—    Мовчи, друже Санчо, — одказав Дон Кіхот, — бойове щастя переходя живе. Я оце думаю, та так воно і є, що то мудрий Фрестон, той самий, що вкрав у мене книжки вкупі з кімнатою, навмисне перетворив тих велетнів на вітряки, щоб не дати мені слави перемоги, бо на мене дуже ворогує. Але кінець кінцем мій доблесний меч розіб’є ті зловорожі чари.

—    Та дай Боже, — сказав Санчо Панса.

Він допоміг Дон Кіхотові встати й посадив його па Росинанта, що теж був ледве живий та теплий. Міркуючи так і сяк про недавню пригоду, вони рушили далі до Ляпіського перевалу, бо там, казав Дон Кіхот, на тих розиграх, чекають їх, без сумніву, численні й різнорідні пригоди. Одне тільки смутило нашого рицаря, що не було вже в нього списа; розповівши про те горе джурі своєму, вій сказав:

—    Раз якось читав я, що один гишпапський рицар на ймення Дієго Перес де Варгас, поламавши в бою меча, одчахнув од дуба здоровенну гілляку і того дня стільки подвигів учинив, стільки маврів нею перетовк, що йому дачи прізвище Гілляка, а нащадки його й досі пишуться Варгас-і-Гілляка. Я до того річ веду, що й сам думаю собі дубця уломити з першого дуба чи падуба, що ми по дорозі вбачимо. І буде той дубець незгірший ніж у Варгаса був, і доконаю я з ним таких подвигів, що ти можеш себе за щасливця вважати: рідко кому доводиться бути свідком і самовидцем майже неймовірних подій.

—    То все в Божих руках, — одказав йому Санчо, — я вірю всьому, що ваша милость мені каже. Тільки сядьте-бо рівніше, а то ви якось аж перехнябились у сідлі — мабуть, таки добре забились, як упали.

—    Правда твоя, — промовив Дон Кіхот, — але, як бачиш, я не кволюся, що те й те мені болить, бо мандрованим рицарям не подоба на рани скаржитись, хоч би з них і тельбухи вилазили.

—    Коли так, то хай буде й так, — відповів Санчо, — але я був би радий, що Боже крий, якби ви, папочку, та жалілись мені, як вам що болі-

тиме. А вже як у мене що заболить, хоч трішечки, то так стогнатиму, що ну! Чи, може, і джурам мандрованих рицарів не вільно на біль нарікати?

 

Дон Кіхот посміявся з простоти свого зброєноші і сказав, що він може собі стогнати й жалітися скільки влізе, чи є чого, чи нема, бо в рицарських законах про те нічого не написано. Тоді Саичо нагадав панові, що час би їм чогось і попоїсти. Дон Кіхот відповів, що йому поки що не хочеться, а Саичо нехай їсть, коли заманеться. Одержавши такий дозвіл, Саичо розташувався якнайзручніше на ослі, вийняв із саков харч і заходився підживлятися, трюхикаючи звільна позад пана; час від часу вій потягав винце з бурдюга, та так же смачно, що йому позаздрив би найзавзятіший не-минай-корчма з Малаги. Отак їдучи та частуючися потроху, він зовсім забув про панові обіцянки, а пошуки пригод, хоч би й небезпечних, здавались йому вже не тяжким трудом, а приємною розвагою.

Обиочувались вони на якомусь узліссі; Дон Кіхот уломив собі з дерева суху гілляку і насадив на неї залізну клюгу, що од списа лишилась, — от тобі вже й ратище готове.

Цілісіньку ту ніч наш гідальго не змигнув і на хвильку, мріючи про свою володарку Дульсіиею — він-бо у всьому вирішив наслідувати вчинки рицарів, у романах описані, а ті, як відомо, не спали ночей по лісах та пущах, усе до коханих своїх дам мислі зносячи. Інша річ Саичо Панса: добре напхавши собі кендюха, і то не якоюсь там цикорною водою, він проспав без прокиду до самого рана, і щоб Дон Кіхот був його не розбуркав, не пробудило б сонька ні проміння соняшне, що прямо в лице йому било, ані співоче птаство, що веселим гамором вітало новий день. Уставши, кинувся Саичо зразу ж до бурдюга і непомалу засмутився, як побачив, що той проти вчорашнього значно схуд, а по такій дорозі хтозна, чи швидко поповніє. Дон Кіхот не хотів снідати — був, певно, ситий своїми розкішними споминками. Знов рушили вони в путь, що вчора почали верстати, і так як у пізні обіди доїхали до Ляпіського перевалу...

Переіслад Миколи Лукаша

ю Заглибимось у текст роману

1. Яким постає перед читачами Дон Кіхот у першому розділі роману? Чим він приваблює й одночасно смішить? Спираючись на текст, дайте відповідь, з якою метою Дон Кіхот вирішує стати мандрівним рицарем, як готується до цієї події?

2. Свій роман про Дон Кіхота Сервантес задумав як пародію на рицарський роман — найпопулярніший літературний жанр того часу. Пародія (з грецьк. — переспів) — комічне наслідування будь-якому художньому твору або групі творів. Чим комічна сцена посвяти Дон Кіхота в рицарі? Як показує письменник різне ставлення до цієї події Дон Кіхота і корчмаря? Яке значення відведено змалюванню обстановки, в якій проходить церемонія посвяти в рицарі?

Я Зверніть увагу на цікавий момент в третьому розділі: господар трактиру і його погонич не вступають в прямий діалог з Дон Кіхотом, коли той звертається до них. Чому Сервантес не поміщує їх відповіді в тексті, а викладає те, що відбувається від третьої особи?

4.    Яка перша можливість видалася Дон Кіхоту для випробування своїх рицарських достоїнств? Які почуття викликає у вас поведінка героя?

5.    Чим скінчилася спроба Дон Кіхота захистити хлопчика, якого жорстоко карав його хазяїн? Смішно чи сумно стає нам?

_ 6. Як змальовує Сервантес реальне життя Іспанії свого часу?

7.    Чому Дон Кіхот обирає собі в зброєносці бідного хлібороба Санчо Пенсу?

8.    Які рицарські якості виявляє Дон Кіхот, здійснюючи свої подвиги? (Зверніться до розділів, у яких описано: поєдинок Дон Кіхота з вітряними млинами, його напад на похоронну процесію, пригоду з левами). Зі співчуттям чи осудом до вчинків Дон Кіхота ставляться люди, які його оточують?

9.    Завдяки Сервантесу вислів «боротися з вітряними млинами» став афоризмом. У яких випадках його вживають?

10.    Прочитайте виразно діалог Дон Кіхота з духовником герцога, передайте своє ставлення до кожного зі співрозмовників.

11.    Які людські риси виявляє Дон Кіхот, коли дає поради Санчо Пенсі перед його вступом на посаду губернатора острова?

12.    У чому виявляється ставлення письменника до Санчо Пенси, коли він зображує того губернатором?

13.    Чому Сервантес називає Дон Кіхота «премудрим ідальго», «славним ідальго», «доблесним Дон Кіхотом, заступником ображених і пригнічених»?

14 Який слід у вашій душі залишило читання і вивчення роману Сервантеса «Дон Кіхот»? Чим запам’ятався для вас образ Дон Кіхота?

І Для самостійної роботи

15.    Підготуйте виразне читання епізоду сутички Дон Кіхота з Рицарем Білого Місяця.

16.    Зіставте мову Дон Кіхота і Санчо Панси. Як характеризує вона кожного з героїв?

17.    Сервантес писав свій роман за часів інквізиції. Побоюючись зіткнення з нею, письменник устами «безумного» рицаря висловив свої найзаповітні-ші думки про справедливість, благородство, людяність, мудрість, які він хотів передати своїм сучасникам. Знайдіть такі висловлювання у тексті і поясніть їхню загальнолюдську цінність для всіх часів і народів.

18.    Візьміть участь в підготовці проекту «Образ Дон Кіхота в поезії та образотворчому мистецтві» (Включіть в свої виступи виразне читання віршів українських та російських поетів, присвячених Дон Кіхоту: «Пригоди Дон Кіхота» І. Франко, «Балада моїх ночей» Л. Костенко, «Странствую-

щий рыцарь, Дон Кихот!..» В. Брюсова, «Баллада о доблестном рыцаре

Дон Кихоте» В. Ходасевича, «Дон Кихот» С. Маршака, «Кто говорит, что

умер Дон Кихот?..» Ю. Друніної та ін.)

Для дискусії

Після створення роману Сервантеса з’явилося поняття «донкіхотство». Його тлумачать по-різному. Дехто називає донкіхотством відсутність у людини почуття реальності, те, що оточуючим здається наївним і смішним. Донкіхотство розуміють і як небажання пристосовуватися в житті, прагнення перетворювати життя, наполегливий шлях до мрії.

В якому значенні, на вашу думку, краще вживати це поняття і чому?

Для майбутніх філологів

Створіть усні розповіді на одну з тем: «Дон Кіхот і його вірний зброєносець» або «Губернаторство Санчо Панси» (за змістом самостійно прочитаних розділів роману).

РОЗШИРЮЄМО КУЛЬТУРНИЙ КРУГОЗІР

Прикметно, що незабаром після виходу в світ роману Сервантеса «Дои Кіхот» образ головного героя надихав композиторів різних країн світу і в різний час на написання музичних творів. Всього, починаючи з 1740 року і по XX століття включно було створено 13 балетних вистав і 5 опер. 48 раз роман «Дон Кіхот» було екранізовано в кіно і кілька разів на телебаченні. У цьому з ним не може конкурувати жоден видатний твір світової літератури.

У середині XX століття англійський журнал «Великобританія сьогодні» провів міжнародну анкету', запропонувавши назвати сорок найкращих книг, починаючи з першого століття нашої ери. Відповіді прийшли з усього світу. На першому місці виявився «Дон Кіхот» М. де Сервантеса, а на другому — «Війна і мир» Л. Толстого.

У 2002 році, підводячи підсумки минулого тисячоліття, Нобелівський комітет зібрав авторитетне журі, до якого увійшли сто відомих письменників з п’ятдесяти чотирьох країн світу. їх попросили визначити кращий твір світової літератури. «Книгою усіх часів і народів» було названо «Дон Кіхот».

Поясніть, чому роман Сервантеса «Дон Кіхот» визнаний «книгою всіх часів і народів»? Чим він так необхідний сучасним людям?

ВЧИМОСЯ БУТИ КОМПЕТЕНТНИМИ ЧИТАЧАМИ

Про вічні образи

Образ Дон Кіхота називають «вічним образом». Такими ж є і відомі вам Прометей, Ромео і Джульетта та ін.

Вічні образи — це літературні образи, які виходять за рамки конкретних творів і зображеної в них епохи і сприймаються як символи загальнолюдських духовно-моральних цінностей: любові, доброти, справедливості, жаги до пізнання тощо. їх імена стали загальними назвами, що вказують на певні риси характеру людини або літературного образу.

Ім’я Дон Кіхота також із власної стало загальною назвою. Дон Кіхота-ми стали називати людей, нездатних розбиратися в дійсності, тих, чиї поняття і вчинки нічого, крім комізму і сміху, на думку загалу, викликати не можуть. Проте існує й інше розуміння донкіхотства, інше ставлення до образу Дон Кіхота.

Широке обговорення викликало свого часу висловлювання російського письменника І. Тургенева (1860). На його думку, «Дон Кіхот пройнятий увесь відданістю ідеалу, заради якого він готовий зазнавати всіляких утисків, жертвувати життям ... Він живе для своїх братів, для знищення зла, для опору ворожим людству силам ... Смиренний серцем, він духом великий і хоробрий... ». На глибоке переконання письменника, з позицій гуманізму Дон Кіхот — «найбільш моральна істота в світі ... ентузіаст, слуга ідеї і тому пройнятий її сяйвом».

Як бачимо, вічні образи вміщають в себе ціннісні загальнолюдські риси і оцінки, завдяки чому набули визнання і поширення в літературі і мистецтві різних епох.

1.    Які літературні образи відносять до «вічних образів»?

2.    Чому образи Дон Кіхота, Ромео і Джульєтти є «вічними образами»?

Про роман

Слово роман (фраиц. roman, нім. roman, англ, novel) спочатку означало будь-який твір, написаний романською мовою. З часом до романів стали відносити епічні твори, в яких розповідь зосереджено на долі окремої людини.

Характерною особливістю роману є зображення долі героя в процесі його становлення і розвитку. Прикладом цього може бути «Дон Кіхот» Сервантеса, який визнано найдосконалішим романом епохи Відродження. Головний герой його — збіднілий провінційний ідальго, — начитавшись лицарських романів, вирішив «статися маидрованим рицарем, блукати світами кінно і оружно, шукати пригод і робити все те, що робили, як він читав, маидровані рицарі, — тобто поборювати всілякого роду кривди, наражатися на різні біди й небезпеки, щоб, перебувши їх і подолавши, окрити ймення своє несмертельною славою».

Дон Кіхот робить смішні і нерозважливі вчинки. Вій вступає в поєдинок з вітряними млинами, прийнявши їх за казкових велетнів, нападає на стадо овець, на похоронну процесію.

Проте «Дон Кіхота» не можна вважати лише пародією на лицарські романи. Починаючи з шостого розділу, в якому в героя-лицаря з’являється зброєносець і вони мандрують разом, читачам поступово відкривається широка панорама похмурої дійсності Іспанії кінця XVI — початку XVH століття. Сервантес не випадково об’єднує ідальго і селянина. Його роман стає безперервним діалогом між Дон Кіхотом і Санчо Пансою про найболючіші питання того часу. Цей безупинний обмін думками необхідний

обом. Дои Кіхот подає Сапчо Пансі приклад морального вдосконалення та політичної мудрості. В свою чергу, Саичо Пане а, постійно виявляючи селянську практичність, кмітливість, демонструє Дон Кіхоту помірковане, розумне ставлення до життя. Поступово із дивака і наївного мрійника Дон Кіхот перетворюється на просвітленого мудреця. Він дає гідну відповідь духовнику герцога, залишає замок, відчувши принизливе ставлення до себе, дає слушні й водночас щирі поради Санчо Паисі перед його вступом на посаду губернатора.

Важливим показником будь-якого роману є прагнення зображуваного героя до свободи і незалежності від усіляких зазіхань на його особистість. У романі Сервантеса це змальовано досить наочно: Дон Кіхот залишає герцогський замок, переконавшись у неможливості свого подальшого перебування в ньому, а Саичо Панса відмовляється від губернаторства, їхня зустріч і від’їзд із замку — це моральна перемога героїв над світом зажерливості, дармоїдства, жорстокості, духовної ницості, уособленням яких є не лише герцогський замок, а й уся тогочасна іспанська дійсність.

Отже, роман — це жанр епічного твору великої форми, в якому розповідь зосереджено на долі окремої особистості, її ставленні до світу, її становленні і розвитку.

1.    Що означає слово «роман»?

2.    Назвіть характерні особливості роману.

3.    На прикладах із «Дон Кіхота» Сервантеса доведіть, що цей твір відноситься до жанру роману.

ПЕРЕВІРТЕ СВОЮ КОМПЕТЕНТНІСТЬ

1.    Чим збагатилися ваші уявлення про літературу доби Відродження після знайомства з трагедією «Ромео і Джульетта» В. Шекспіра і романом «Дон Кіхот» М. де Сервантеса?

2.    У чому полягає і як стверджується головна життєва цінність в трагедії Шекспіра «Ромео і Джульетта»?

3.    Назвіть і розкрийте значення характерних ознак трагедії у цьому творі.

4.    Як збагатив Шекспір жанр сонета?

5.    Які головні поняття про справедливе життя втілив Сервантес в своєму романі «Дон Кіхот»?

6.    Поясніть значення поняття «донкіхотство». Яку точку зору щодо нього підтримуєте ви і чому?

7.    Що таке «вічні образи»? Розкрийте їх значення на прикладах героїв трагедії Шекспіра «Ромео і Джульетта» і роману Сервантеса «Дон Кіхот.

8.    Назвіть характерні риси жанру роману. Розкрийте їх на прикладах з роману Сервантеса «Дон Кіхот».

9.    Розкажіть про літературні роди і їх різновиди.

10.    Розкажіть про драму та її різновиди.

11.    Чому Шекспіра і Сервантеса називають великими гуманістами? 

 

Це матеріал з Підручника Світова Література 8 Клас Сімакова

 

Автор: evg01 от 25-08-2016, 21:19, посмотрело: 3948