Народна Освіта » Українська література » Юрій Винничук - Місце для дракона (скорочено) читати онлайн

НАРОДНА ОСВІТА

Юрій Винничук - Місце для дракона (скорочено) читати онлайн

 

 

ЮРІЙ ВИННИЧУК

 

Народився 1952 р.

 

Відомий український письменник, журналіст, редактор, знавець галицької кухні, людина безкомпромісних поглядів і великий патріот України Юрій Павлович Винничук народився 18 березня 1952 р. в місті Станіславі (нині — Івано-Франківськ).

Ще змалку майбутній письменник захоплювався літературою, часто відвідував міські бібліотеки. Батька, лікаря обласної лікарні, добре знали й шанували в місті, тому Юрію дозволяли користуватися фондами, до яких іншим читачам доступ було обмежено. «Я був записаний до різних бібліотек — і серед них була бібліотека видань іноземними мовами. Завдяки цим виданням я знав американських, латиноамериканських та європейських письменників ще до появи російських перекладів. Саме тому я вивчив іноземні мови — я ж ніколи слов’янських мов спеціально не вчив. Але вперто читав, про значення якихось слів лише здогадувався. З часом їх нахапався так, що тепер я на всіх слов’янських мовах можу читати». Ознайомлення з набутками світової літератури допомагали Юрію Винничукові долати «залізну завісу »', бути обізнаним з кращими зразками красного письменства, публіцистики, наукових досліджень, а через них — із тогочасними мистецькими, філософськими та політичними ідеями Захода.

Захоплення .літературою привело Юрка Винничука на філологічний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту. По закінченні вишу деякий час він працював у редакціях газет, був режисером Львівського естрадного театру «Не журись!», для якого писав сценарії вистав і пісенні тексти.

Оскільки члени родини Ю. Винничука воювати в лавах Української повстанської армії, а погляди щодо чинної на той час влади були критичними, він розумів, що його твори не могли з’явитися в офіційних виданнях. 105

Але в рукописах їх поширювали друзі та шанувальники. Лише в 1990 р., коли захитались устої Радянського Союзу і в Україні стало можливо друкувати заборонені раніше твори, побачила світ перша збірка прози «Спалах». У ній читачам представлено самобутнього автора, який уміє вибудувати цікаві сюжети, створювати яскраві образи, дотепно й вишуканою мовою розповідати про події та героїв.

 

«Мені подобаються з письменників... ті, хто епатував105 публіку чи бавився у відверто фантазійні речі», — розповідав Ю. Вин-ничук. Можливо, у цих словах криється розгадка автора, який періодично приголомшує українців своїми сміливими вчинками, коментарями та містифікаціями. Він не боїться розвінчати лицемірів і лжепатріотів, скинути фальшиві маски з псевдоправителів.

Щодо творів, то письменник полюбляє створювати казкові або фенте-зійні сюжети, через які пропонує читачам поміркувати над важливими філософськими й суспільними проблемами сучасності. Двічі митець ставав лауреатом премії «Книга року Бі-Ві-Сі»2: 2005 р. — за роман «Весняні ігри в осінніх садах», 2012 р. — за роман «Танго смерті».

Юрій Винничук — автор збірки поезій «Відображення», повістей «Ласкаво просимо в Щуроград», «Діви ночі», романів «Мальва Ланда» і «Танго смерті», упорядник антологій української фантастики XIX ст. «Огненний змій», української літературної казки XIX ст. «Срібна книга казок», серії книг «Юрій Винничук презентує», «Казкова скарбниця» та ін.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1.    У мережі Інтернет доберіть матеріали про патріотичну та громадянську позицію Юрія Винничука. Підготуйте повідомлення й виголосьте його на уроці.

2.    Зайдіть у Facebook на сторінку письменника та періодично переглядайте його дописи, за бажанням долучайтесь до обговорення. Пам'ятайте, ніщо так не збагачує людину духовно, як спілкування із цікавими особистостями.

Про свою письменницьку «лабораторію» Ю. Винничук розповідає так: «Щоб створити текст, потрібно увійти в транс. Я часто беру та читаю когось із письменників, які близькі до того, що я збираюся писати. Щось таке пов’язане з настроєм. Годинку почитаю і сідаю писати. Ніби підзарядився від акумулятора. Це штучне створення настрою, але коли

1    Епатувати — вражати, дивувати, приголомшувати кого-небудь порушенням загальноприйнятих норм і правил.

2    Книга рокуБі-Бі-Сі(Книга року ВВС) — літературна нагорода україномовним літературним творам, що їх присуджує Британська телерадіомовна корпорація (Бі-Бі-Сі). Вперше премію було вручено 2005 р.

я починаю писати, то цього вже не потрібно». Але не варто сприймати ці слова письменника буквально. Ю. Винничук не повторює чужий твір, а, відштовхнувшись від нього, продовжує й часто розкриває його з іншої, навіть парадоксальної', сторони. Розгляньмо, як відбувається процес «розкодування» іншого твору й набуття нових художніх смислів на прикладі повісті-казки Ю. Винничука «Місце для дракона».

Цей твір — своєрідна рефлексія2 на відому й резонансну у свій час п’єсу російського письменника Євгена Шварца2 «Дракон» (1944 р.) та його кінематографічний варіант — відомий фильм режисера Марка Захарова4 «Убити дракона» (1990 р.).

В умовах тоталітаризму й суцільного контролю держави над людиною ці два мистецькі твори художньо досліджували проблему тиранії та й руйнівних наслідків для людини. Ідея твору — необхідність знищення деспотії в країні та раба в самому собі набувала важливого суспільного звучання. Стисло ознайомимося із сюжетом п’єси Є. Шварца.

У казкову країну потрапляє лицар Ланцелот і дізнається, що в ній править Дракон. Він тиран6, але мешканці міста змирилися зі своїм рабським становищем, їм воля не потрібна. Коли юнак убив дракона, вони покірно схиляються перед новим деспотом. Тоді Ланцелот вирішує примусити людей знищити в собі рабів. Але таким учинком він сам стає тираном, адже насильно нав’язує людям свою ідею, нехай навіть і гуманну.

У повісті-казці «Місце для дракона» Ю. Винничук використовує деякі мотиви та образи творів Є. Шварца й М. Захарова, але пропонує альтернативне6 їх тлумачення.

Події відбуваються в князівстві Люботин. Багато років тому затихли війни із сусідніми державами, тому володар розпустив військо. У князя підростає дочка Настасія, але немає лицаря, за якого можна її віддати заміж. «Чого доброго, князівна задівується, і князь не матиме спадкоємця, розпадеться держава, яку з таким трудом клеїли докупи його пращури». Як бачимо, на перший погляд побутова проблема пошуку нареченого для князівни набуває великого державного значення. Правитель оголошує турнір, на який звідусіль з’їжджаються лицарі. Кожен прагне крові у двобої з ворогом та перемоги над ним, щоб стати нареченим Настасії.

1 Парадоксальний від парадокс: думка, судження, що різко розходиться зі звичайним, загальноприйнятим і суперечить (іноді тільки на перший погляд) тверезому глуздові.

3 Рефлбксія — самоаналіз, роздуми людини над власним душевним станом.

3    Шварц Євген Львович (1896-1958) — російський радянський письменник, драматург, автор понад двадцати п’єс для драматичного та лялькового театру. 1944 р. — «Дракон», казка в 3-х діях.

4    Захаров Марк Анатолійович (нар. 1933) — радянський і російський режисер театру та кіно. Народний артист СРСР, художній керівник Московського театру «Ленком».

’’ Тиран, дёспот — жорстокий правитель, дії якого ґрунтуються на свавіллі та насильстві.

Б Альтернатива — необхідність вибору між двома або кількома можливостями, що виключають одна одну.

У цей час люботинський князь дізнається, що в країні з’явився дракон, якого лицар може вбити й здобути славу. Переможець пошлюбиться з Настасією і країну буде врятовано. Однак виникають зовсім несподівані перешкоди: дракон Грицько — поет, добра душа, яка нікому не бажає зла. Але він розуміє, що в тихій країні запущено механізм насилля й ненависті. Щоб покласти цьому край, він погоджується принести себе в жертву заради щастя й суспільного добра.

Чи став щасливіш князь, коли досягнув своєї мети? Ні, совість не дає йому спокійно жити. Він приходить на могили дракона й пустельника й в уявній розмові з ними чує страшну правду:

—    І я вмер... — сказав дракон. — І ви побачили — зло не від мене.

Пустельник витер долонею мокре обличчя:

—    Я казав: не від нього зло... Воно в нас самих.

Як бачимо, Ю. Винничук пропонує свою інтерпретацію історії про дракона.

Тема повісті-казки — добро і зло в житті людини та історії країни.

Вони у творі помінялися місцями: кровожерний дракон є добросердним, а люди, навпаки, — справжні дракони. Автор розмірковує над багатьма важливими питаннями: Що пробуджує зло в наших душах? Чи усвідомлює людина відповідальність за свої вчинки перед самою собою і перед суспільством? Які наслідки має для людини її вороже ставлення до інших? Коли людина й суспільство починають шукати зовнішніх ворогів? Хто і в який спосіб може спинити насилля?

 

Автор художньо узагальнює думку, що, навіть скоєне зі шляхетних намірів, зло залишається злом, воно може запустити ланцюгову реакцію й утвердити в суспільстві безпідставну агресію й «драконячі закони». Тоді переможців не буде, програють усі, тому що в такій боротьбі в людині буде зруйновано все людське. Який вихід із цього становища? Для досягнення суспільного добра кожен має встановити контроль над власними дамками й діями, тобто приборкати дракона в самому собі. Наші дракони це гріховні пристрасті, егоїзм і агресивність, і з ними потрібно боротись. І горе тій людині чи тому суспільству, що шукає зовнішніх ворогів, замість того, аби боротися зі своїми внутрішніми недоліками.

Зустрівшись із жорстокими законами, дракон Григорій іде на самопожертву, він готовий віддати своє життя заради того, щоб спинити зло й указати шлях до гармонійного життя. Але люди безжалісні, тому однієї жертви може виявитися замало, щоб вони усвідомили свої помилки. «Де взяти ще

стільки драконів, аби кожен з нас мав кого розіп’ясти? Де взяти стільки іуд1, аби мати на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати, сили його підупадають», такі гіркі висновки автора наприкінці твору. Так утверджується ідея відповідальності кожного за власні вчинки й рівень моральності суспільства.

МІСЦЕ ДЛЯ ДРАКОНА Повість-казка Скорочено

Не від того я помру,

Що на світі буде война.

А від того, що вона Мого вірша недостойна.

РОЗДІЛ І

[...] Дракон ще був зовсім молодий. Минуло вісім років, відколи він вилупився з яйця, що пролежало, може, із сотню літ у печері. Не було кому заопікуватися ним та навчити драконячого способу життя, бідолаха навіть не знав, чим повинен харчуватися, і їв собі травичку, листячко, різні там ягідки, дикі яблука й груші. Цілими днями просиджував у печері, тільки вночі виповзав на прогулянку, і через те ніхто й не підозрював про його існування. Але якось він серед ночі забрів до густелезного лісу, проблукав у ньому до світанку й, коли вже повертав назад, натрапив у гайку біля річки на чиюсь хатину, з-за хатини чулося лунке гупання. Дракон спинився й зацікавлено почав наслухати. Небавом затихло і з-за рогу вийшов старий чоловік, несучи оберемок дров. Дракона він помітив щойно тоді, як висипав дрова біля порога, і хоч оте чудовисько на ту пору було всього лиш завбільшки з вола, проте й цього виявилося достатньо, щоби чуб на голові в пустельника — скільки вже там було його — заворушився, мов трава схарапуджена.

Оце так і почалося їхнє знайомство.

Дракон ще й говорити не вмів, був наче мала дитина. Та голову мав тямущу і досить хутко навчився говорити по-людськи. Вони бачилися мало не щодня, і минав їхній час у цікавих бесідах. Єдине, на що пустельник ніяк не хотів погодитись, це навчити дракона грамоти.

— Не драконове це діло, книги читати. Я тебе не відраджую, але хто хоч краплю мудрості зачерпне, довіку ситий не буде. Від многої мудрості много скорбі, і хто примножує знання, примножує печаль. Я пішов на пущу не з добра. Колись воєводою був, але зажерся із батьком теперішнього князя. Мені його безперервні військові походи впоперек горла стали. Воює, воює, а який із того мав хосен2? Ані клаптика землі не зумів приточити до Люботина. Плюнув я та й подався сюди. Нічого іншого не залишається, як книги читати. Дещо й сам пописую. Оце ось діяріуш3 свій списав, а це — літопис люботинський. Комусь цікаво буде — прочитає та й мене добрим словом спімне4. Мені книж-

1 Іуда — тут: зрадник. Іуда зрадив Ісуса Христа.

7 Хосён — користь.

3    Діаріуш (пол. diariusz — щоденник, сімейна хроніка) — записи, зроблені певною особою про події свого зовнішнього та внутрішнього життя.

4    Спімнуги — споминути, згадати.

на мудрість на користь пішла. А тобі навіщо? Я тебе й так можу надоумит, без книг. Дракон приходить на світ лихо чинити. За гріхи наші людські мусимо спокутувати, бо така воля Господня, і не тобі проти неї йти. Так же й пращури твої чинили, ніхто з них себе не пострамив. А книги добра вчать. Як же ти зло чинитимеш, коли праведним станеш?

—    Що ви таке говорите, дядечку?! — жахнувся дракон. — Та мені й на думці ніколи не було зло чинити. Що мені хтось поганого зробив?

—    Е-е, синку, не бідкайся даремно, бо що має бути, те й буде. Нікуди від долі своєї не втечеш. Подивися на себе — гадаєш, для краси тебе таким здоровилом Господь сотворив? А ти ж іще poem й рости будеш. Усе в природі має своє призначення, і горе тому, хто піде проти цього.

—    Ніхто ще про мене не знає.

—    Дізнаються. А як станеться теє, не матимеш уже спокою. Приїдуть і покличуть тебе на герць'. Мусиш згинути.

—    За що?

—    А так — ні за що. Дракон повинен згинути. А герой пошлюбить князівну і займе престол. У князя нема сина. Де він спадкоємця візьме? Ти для нього тепер як манна небесна. Чи робиш зло, чи ні — ніхто й не спитає.

—    Я не хочу гинути, ще й не нажившись. І нікому ніколи зла не вчиню.

—    А це вже не зарікайся. Буває, що й вовка змалечку приручать та при хаті тримають. І що з того? Вовк все їдно в ліс дивиться. Підросте й дремене, а то ще й хазяїна задере.

—    Гадаєте, і я з вами отак зроблю?

—    На все воля Божа. Я тобі в душу не зазирну і кров’ю твоєю не покермую.

—    Якщо вже й ви мені віри не ймете, то хто ж повірить?

—    Я тобі вірю. Чого ж? Вірю. Але це протиприродно. Чи ти чув коли, щоби зайці вовків жерли, а вовки на луці паслися? Ну добре, ти жив сам як палець та й харчувався чим попало, але чи можна бути певним, що ти колись не розсмакуєш м’яса? Спочатку якоюсь пташиною чи рибиною, а згодом козлом розговієшся. А тоді, так само, як і вся порода твоя, на людей кинешся. Був тут — не за моєї пам’яті — дракон. Мабуть, родич твій, бо у тій же печері жив. То він час від часу якусь дівку ловив та й обідав усмак. Піде на жнива, було, вибере наймолодшу... До-овго з ним воювали. І ніхто не зумів подолати, аж Чорний лицар об'явився. Отой і голову драконові стяв.

—    Ви хробака з’їли б? — зненацька перебив його дракон.

—    Тьху! Що ти мелеш?

—    Оце так мені м'яса з’їсти. Я виріс на траві й траву їстиму. Навчилисьте мене вже стільки всього, що як іще й грамоти навчите, гірше не буде.

—    Бач, тобі пальця в писок не клади! — розсміявся пустельник. — Гаразд, навчу.

І навчив. Та так, що й сам дивувався з успіхів учня.

Минув час, і докотилися до пустельника чутки, що князь уже довідався про дракона й оголосив лицарське рушення.

—    От так, синку, — зітхнув, — прийшла година випробування. Мусиш стати до бою.

—    За що ж вони ополчилися проти мене?

—    Такий звичай. Як вони захочуть тебе убити, то й з-під землі вигребуть.

1 Гзрць — двобій, битва.

Ти — дракон. Цього досить. Жоден володар ніколи не змириться з тим, щоб на його землях жило якесь чудовисько. І дарма — чинить воно руйнації чи так от, як ти. книги почитує, — мусить бути убите.

—    Я все одно не стану до бою.

—    Біда, що й я тобі не поможу. Ніхто мене й слухати не стане. А людей не перехитруєш. Біс, хоч і який уже майстер, а й той ради не дасть.

—    Не можу цього зрозуміти. Повинна ж бути якась справедливість. А Бог?

—    Ну-у, Бог! Не тобі до Бога взивати, бо ж не для добра він таких, як ти, насилає.

—    То і Господь зло чинить?

—    Якщо зла не буде, звідки добро пізнаєш?

—    То така ваша правда людська?

—    Який Бог, така й правда, — сказав пустельник і сам вжахнувся сказаному та почав хреститися.

—    Не хрестіться. Він і вас на жорна свої покладе. [...]

У шинку «Під веселим раком» висіли на стінах портрети князів, на портретах сиділи мухи. Шинкар був у розпачі.

—    А мух! А мух! Господи, і звідки вони лишень беруться, га? їх бін аід, скільки живу, стільки мух не видів, Ривко! Ривко!

Його пишна жіночка з'явилася з тацею чистих кухлів.

—    Що таке, мій Мойшеле?

—    Та як що? Як що? Скільки мух! Слухай, Ривко, я думаю, все це недаремно. Хтось нам ті мухи насилає. Може, з-за гряниці? Там ся тілько й дивлят, аби бідному Мошкові яку пакість підсунути. З тими гоями' треба ся пильнувати. Вчора стілько тих лицарів приперлось — яй-яй-яй! — як вошей до пса на хрестини. Що вони тут виробляли! Один такий мені каже: «Сідайте, Мошку, до нас та й си випийте гапличок». Я, дурний, сів, а той мішігін мені жабу підклав. Я-ай! Що з тої бідної жаби стало!

—    Ой, скорше б уже того змія забили. Може, спокій настане.

—    Де там! З тим змієм ще мороки буде і буде. Я си думаю, що все це не-дармо. Хтось нам тих зміїв мусить насилати. Може, з-за гряниці. Бо дуже вже він хитрий. В нас таких не буває.

—    Слухай, Мойшеле, а може, того змія наші сюди наслали?

—    А що ти гадаєш? І це може бути. Але тільки чого не попередили, що я маю робити? Чи кричати «бий змія!», чи ціхо-ша мовчати?

—    Я думаю, треба кричати разом зі всіма. Так безпечніше.

—    Але коли той змій наш? Потім спитають: чого кричав?

—    Атак спитають, чого не кричав. [...]

...до шинку зайшов сам таємний радник, весь у чорному одязі, та ще й з чорним плащем через плече.

—    Чого це ви завмерли й витріщились, як жаби на купині? — спитав радник, роззираючись по стінах. — Скільки мух... Звідки вони беруться?

—    Я би вам сказав звідки, — вклонився шинкар. — Але й не знаю, чи можна.

—    Я вам дозволяю.

—    Це все з-за гряниці! От звідки.

—    Що? З-за границі? А звідки ж у вас такі відомості?

1 Гой — в сучасних івриті та ідиш — позначення неєврея (не-іудея в юдаїзмі), трапляється в повсякденній мові в значенні «іновірець».

—    У нас жодних відомостей нема, а тільки так собі міркуємо, що то мухи не наші.

—    Ми з ними боремося, — підказала Ривка.

—    І перемагаєм! — закивав головою шинкар. — Я всіх загряничних мух записую сюди.

В руках шинкаря з’явилася дощина з карбами.

—    Гм-гм... — зам'явся радник. — Хто б сподівався від вас такої ретельності? А з нашими мухами як?

—    Відчизняні мухи найкращі в світі! їх зовсім не чути. О! Слухайте! Чуєте?.. Це гудуть загряничні мухи! А наші — та їх зовсім не чути. Сказано — свої.

—    Гаразд, а що ви думаєте про дракона?

—    Про дракона? Та я про нього так погано думаю, що отако взяв би та й роздер на кавалки, ногами потоптав і сказав: «Щоб більше сюди не ходив!»

—    Ага! — насторожився радник. — То ви вважаєте, що й він з-за границі?

—    Аякже! З самої Візантії. Це їхня робота. І я собі так міркую, що ми повинні одімстити. Вони нам грецьких драконів, а ми їм — люботинських щурів. Хай начуваються! А наші щурі — самі знаєте — найкращі в світі. Куди їхнім драконам?

—    Пфу-у... — радник аж витер спітніле чоло. — Ото наплів! Вмієте! Нічого не скажеш... [...]

РОЗДІЛ III

—    Доброго вечора, — привітався князь до пустельника, що сидів на призьбі. (...)

—    Ви чули про змія, що ото в нас об'явився?

—    Чого ж не чув?

—    У нас, бачте, який клопіт... Лицарі поз'їжджалися з усього князівства. Є й з Моравії, і з Польщі, і з Карінтії, і з Сілезії, і з Крайни. А змій, чортяка, заліг у печері й носа не показує.

—    Він і не покаже.

—    Як то?! А вам звідки теє відомо?

—    Я говорив з ним.

—    З драконом?!

—    Так. Це дуже миле сотворіння.

—    Вперше щось подібне чую.

—    А так воно є. Це дуже дивний і незвичайний змій. Не їсть м'яса, а лише траву та овочі. Він ще нікому зла не вчинив. Коли видихає повітря, то задирає високо голову, щоб не обсмалити дерева.

—    Гм, це й зіправді якесь диво дивнеє.

—    То ще не все. Він і книги читає.

—    Книги? Та ви що, глузуєте з мене?!

—    Чого б я з вас глузував? Кажу, як воно є. Я сам його навчив грамоти.

—    Пресвята Трійця! А то вам для чого було робити?

—    Він мене попросив.

—    І що ж він там читає?

—    Все, що даю йому.

—    Певно, й Біблію та Євангеліє далисьте?

-Дав.

—    Та-ак... Тепер усе ясно. От яку ви мені свиню підсунули! Без ножа зарізали! Мститеся?!

—    Я? Мщуся? А то за що?

—    А що — ні? Це ж ви з моїм батьком погризлись, а тепера на мені, бач, і окошилося.

—    Коли я з драконом познайомився, він уже був таким.

—    Яким же се?

—    Добрим.

—    То замість того, щоби втовкмачити у його дурну голову, що ні дракон, ані жодне інше чудовисько добрим бути не може, ви книги підсовуєте?

—    Я йому розтлумачив усе, але ж не вимагайте од мене неможливого. Як можу навчити його робити зло, коли й сам не знаю, як це робиться.

—    Ніхто вас про це й не просить. Треба було дозволити розвиватися його драконячим інстинктам, а не перешкоджати в цьому. Принаймні грамоти не слід було вчити.

—    Він мене дуже просив... Ну, а й... Просто ми з ним затоваришували.

—    Гарних ви собі товаришів підбираєте! Нічого не скажеш.

—    Які вже є.

—    Ну гаразд. А що ж мені оце чинити?

—    Не знаю. Він не хоче битися з лицарями. Не хоче крові проливати. Йому хочеться жити собі спокійно у печері, нікого не рухати і щоб його ніхто не рухав.

—    Але ж таке не буває! Де хто чув, щоб дракон займався книгами?!

—    Ви ще не все знаєте. Він і вірші пише.

—    Пресвята Діво Маріє, дай мені сили це все перенести! Ви мене у гріб загоните! Я отак із вами ще трохи побалакаю і взагалі з глузду з'їду! Вірші пише... Це ж помислити тіко! Дракон-піїта! [...]

ПОМІРКУЙТЕ НАД ПРОЧИТАНИМ 106

8.    Пустельник каже Грицькові: «У князя нема сина. Де він спадкоємця візьме? Ти для нього тепер як манна небесна-. Чому він так вважає? Яке джерело походження вислову-манна небесна»? Поясніть його значення.

9.    Прочитайте епізод із розділу І, який зображено іронічно та сатирично. Про що в ньому йдеться? Поясніть, яких смислових відтінків він набуває і як автор виявляє своє ставлення до теми розмови персонажів.

10.    Розкажіть, яким були уявлення обивателів про дракона. Як вони відображали суспільну думку в князівстві? Чи відрізнялись їхні оцінки від уявлень князя про дракона? Про що це свідчить? Відповідь підтверджуйте цитатами.

11.    Прокоментуйте репліки князя й пустельника в діалозі:

—    Повно, й Біблію та Євангеліє далисьте?

-Дав

—    Та-ак... Тепер усе ясно. От яку ви мені свиню підсунули'

Чому князь обурився вчинком пустельника?

12.    Висловте припущення, як розгортатимуться надалі події у творі. Чому ви так ЛУМЯГТА?

1.    Зробіть закладки до образів дракона, пустельника та князя.

2.    Прочитайте розділи I-V і складіть до них складний план.

—    Е-е, що там... — помнявся трохи, та врешті випалив: — Був у мене князь...

Усмішка щезла з драконової морди.

—    Що він хотів?

—    Про тебе розпитував. Я все, як було, розказав.

—    А він?

—    Злився, що грамоти тебе навчив... Ну і взагалі... Пояснював йому, що ти й без книг зла б не чинив...

—    Звичайно.

—    ...не та натура. Таким уже ти вдався на свою біду. Але князь своє знає — йому треба князівну заміж видати, опріч того, боїться неслави. Скрізь, де з’являлися дракони чи там інші чудовиська — однороги, велетні, людожери або лихі чаклуни — всюди їх рано чи пізно знищували. Князь не може йти проти звичаю.

—    Нехай пустить чутку, що мене вбито, а я сидітиму тут, як миш, тихенько. Мені б лиш із вами бачитися та книги читати. А більше нічого не треба. Як захочу погуляти, піду по той бік гір у ліс.

—    От сам йому і скажеш. Нині він ополудні заїде до мене. [...]

Князь зустрічає дракона Григорія, і той йому читає свої вірші.

Ти сни колись бачив рожеві і білі — у течії їхній гойдалося тіло.

Де зникло усе? Поринаєш в пергамент, виловлюєш тихі слова на свій лямент і світ викладаєш отими словами, в якому ніколи не мав навіть мами.

А світ цей жорстокий такий і шалений — суть черви во чревію і гризь щоденна.

Мовчи і надійся, що смерть коли-небудь, твій слід загубивши, пройде попри тебе.

Даремні надії — умийся сльозою! —

меча вже занесено над головою.

Набридло усім тої днини чекати, коли ти, посічений, будеш конати.

Ніхто над гобою тоді не заплаче...

Умреш, проклинаючи долю собачу.

Коли дим густий моїх слів спопелілих, ілюзій розтрачених, марень зотлілих удушу сумну почина проникати, чи можу я квітами, доле, співати?

—    Ось маєте! І це не єретик'? — князь потрусив у повітрі рукописом. — Це, я вам скажу, більше ніж єретизм! Він називає наш світ жорстоким, а во чревію нашого світу суть черви і гризь щоденна! Га? Чи це не мене часом і не моїх лицарів має він на увазі? Черви! Що ви на це? У нього, виявляється, ще були якісь ілюзії та марення. Щодо чого? Як мене круг пальця обвести?. . А «квітами співати»? Це вже чорт батька й зна що! Дракон співає квітами?! Дракон знає тільки одну пісню: вогонь, кров і руїна! Ось ваша пісня!.. Де це ви тільки подібних ідей набралися? Га?! Не дозволю!.. І де — на люботинській землі! Ну чому це чудо не явилося у туманному Альбіоні? Чому не десь на Сінайських горах, а в нас, у нашому Богу душу винному Люботині?.. За що мені така кара, Господи?! І чим я тебе прогнівив? І постив, і сповідався, а в нагороду — явлєніє пресвятого Григорія, в миру — дракона! [...]

—    Він талант, — погодився пустельник. — Справжній християнин.

—    Ну, ти не той... — надувся князь. — Дракон-християнин! Ти такими словами не розкидайся. Сказано в Писанії: «І пошлю на вас змія». А цей, з дозволу сказати, змій, — князь поплескав дракона по лапі, — викинув такий фортель!.. [...]

До вуха його долинуло глухе постукування об камінь, яким було завалено вихід на галявину. Дракон відсунув брилу і побачив обох вчорашніх гостей.

—    Ну, я не казав? — замахав руками князь. — Зганьбив ти мене, лобуре, передусім світом.

—    А що таке? — здивувався дракон.

—    А те, що лицарі плюнули та й пороз’їжджалися по хатах. Все. Можеш тішитися. Ти свого добився.

—    Нічого я не добивався.

—    Хіба? Ти не вилазив з печери — цього не досить? Лицарям набридло панькатися з тобою. Тільки дурно я таку купу грошей протринькав.

—    Заспокойтеся, ваша світлість, — сказав пустельник. — Чим же тут зарадиш, як воно таке вродилося? Плоть драконяча, а нутро людське. Та що людське? Янгольське!

—    Отож-бо й воно, що янгольське. А я через того янгола скоро з глузду з'їду. Хоч нікому не розказуй — сором же який! [...]

«Не доб'юся я нічого, — бідкаючись, розмірковував князь. Правда, є ще один шлях — добром узяти. Чом би й ні? Адже що можна відмовити князеві, того не відмовиш товаришу. Хіба я не можу затоваришувати з драконом? Далебі, мені й прикидатись не доведеться. Цей дракон таки досить компанійський».

' Єретик — людина, яка відступилась від догм панівної релігії, послідовник єресі.

Князь і цього дня, і надалі більше не зачіпав болючої теми, дракон відчув себе вільніше й виявився приємним співрозмовником. Князь навіть забажав послухати вірші, й дракон їх читав, заплющившись, похитуючи у такт головою.

Звідтоді день у день сходилися вони утрьох, і князь тішився, що його дипломатичні заходи обходяться досить дешево. Ці посиденьки були приємні для всіх. При дворі ніхто й гадки не мав, куди князь так часто зникає. Таємницею володіли тільки воєвода і Настасія.

Кілька днів пустельник не з'являвся в печері, а що таке й раніше траплялося, то ні дракон, ані князь не дуже й хвилювалися. Працюючи над літописом, він не раз усамітнювався. Але четвертого дня дракон занепокоївся і, діждавшись ночі, подався до лісу. Лихе передчуття охопило його, коли наблизився до хати. Вітер тракав розчахнутими вікнами, рами скрипіли і протягло скавуліли.

Дракон обережно просунув лапу в двері й витяг лаву, на якій лежав пустельник.

—    Нічого, нічого, — заспокоював себе дракон. — Я заберу вас до себе. Мусите поправитись. Що я без вас?

Пустельник мовчав і дихав дуже слабо.

Змій заніс його до себе в печеру і пильнував усю ніч, а вранці, коли старий розплющив очі, напоїв його зіллям.

—    Добре, що ти мене сюди завіз... Ти не знаєш, як страшно на самоті помирати. Я лежав і молився: не дай мені, Господи, вмерти серед темної ночі...

—    Ні-ні, не покидайте мене, — жахнувся дракон.

—    У тебе ще є князь. Він непоганий чоловік.

—    Так... після того, як змирився, що я на герць не вийду, бачимося ледве не щодня.

—    Мені казав, що ти єдина істота, з якою цікаво йому розмовляти. В замку всі в ньому бачать лише князя. А тут він перестає бути князем.

—    Зате я не перестаю бути драконом. Не думаю, що він позбувся свого бажання знищити мене.

—    Коли народ засне, то спить так міцно, аж поки не почує на своїй горлянці ножа убивці... Ти — той ніж. Ти все ще біля горла... Податок збільшили — дракон винен. Хлопців до війська забрали — дракон винен. Град вибив збіжжя — і тут винен дракон. На тебе геть усе можна списати... Вночі, коли мені смерть перед очима стояла, думав про те, що зле вчинив. Не варто було втручатися в закони природи. Не ми їх творили, не нам їх міняти.

—    То ви вже шкодуєте, що мене вчили?

—    Шкодую... Народженому в темряві і помирати в темряві легше. А кому вдалося хоч промінчик світла уздріти, смерть йому в тисячу разів страшніша.

—    Так, це правда. Але я вже знаю, що зроблю. Я вийду на герць. Заради князя, заради його доньки і заради Люботина. Мого Люботина. Бо ж це і моя земля!

—    Що ти говориш?! Ти повинен жити! Життя володаря не варте й одного рядка поета! Ти повинен писати!

—    Але мені не дають!

—    То йди звідси! — аж застогнав пустельник. — Йди геть від людей! Іди в непролазні хащі, в скелі і в болота! У тебе ж крила! Ти забув про них?.. Злети у небо, тільки подалі від ненаситної юрби! Бо не пише, як Бог, хто не терпів, як пес!

—    Але я вже без людей не зможу. Я пишу для них!

—    Вони ж тебе вб'ють! Зрозумій: коли йде війна — гинуть лише вояки. А коли володар хоче зміцнити владу, — поети гинуть у першу чергу.

—    Але ж вас теж, хоч ви і втекли від людей, турбує доля Люботина! І ви переживаете, що буде, як князь помре, не залишивши спадкоємця. Ви так і не стали справжнім пустельником! Ніколи не затуляли свого серця від світу!.. А хочете, аби я це зробив?.. Пізно! Я вже вріс в оцю землю і мушу вмерти на ній і за неї!

—    Та ніхто ж про це й знати не буде! Коли людина іде на смерть за вітчизну, то ім'я її потім прославляють у віках. А ти був драконом і ним зостанешся. Ти загинеш як дракон, а не як поет і герой. Люботин ніколи не дізнається правди. Героєм стане той, хто уб'є тебе. Навіщо ж оця жертва? Кому ти її приносиш?

—    Вам! Вам — за все те добро, що зробили для мене!

—    Господи! Ну як я тобі поясню, що все це намарно? Далеко важливіше твоє писання! Мудрий завше поступався дурному!

—    І глупота завойовувала світ.

—    Молю тебе! Іди звідси! Тікай від цього підступного світу! Живи серед звірів! Звірячі закони — людяніші! — Пустельник рвучко звівся на ліктях. — Я хочу, щоб ти жив! Я хочу, щоб ти був! — та тут же й схопився за серце. — Ти ще не все... не все... сказав...

Дракон злякався:

—    Що з вами, учителю?.. Ляжте, заспокойтеся...

—    ...ти ще мусиш... — простогнав, опадаючи, — мусиш жити...

—    Ні! Не вмирайте!

—    ...наперекір усім князям...

РОЗДІЛ IV

[■■■]

—    Знаєте що... я вирішив... словом, я згоден.

—    Га? — стрепенувся князь. — Що ти кажеш?

—    Я згоден.

—    На що?

—    Вийти на герць.

—    Та, — відмахнувся князь, — облиш. Я вже змирився зі своєю долею, — а сам спідлоба за драконом стежив, остерігаючись видати радість, яка захлеснула його гарячою хвилею.

—    Я не жартую... — дракон відкашлявся. — Зіправді хочу битися з лицарями. Посилайте гінців. Як зберуться, й вийду.

—    І ти будеш битися?

—    Буду.

Князь усе ще не вірив почутому. Для більшої певності осушив кубок і налив ще.

—    Але стривай... чому ти передумав?

—    Осінь... така пора, що смуток виїдає душу... Мене кличе до себе вчитель. Я чую ночами, як він приходить до мене і кличе за собою... Одного разу вві сні просив мене, щоби я виявив своє милосердя і вчинив вашу волю... (Невже він не помічає, що я брешу? Він не хоче помічати...) Тоді я не послухав його. І ось тепер... так, тепер, мені здається, я готовий стати на герць. І загинути... як мої предки... І як того потребує звичай. [...]

На світанку двоє вершників вигулькнуло з густого туману й спішилося біля печери. Годі було пізнати князівну в постаті, закутаній у чорний плащ.

Дракон, почувши умовний стукіт, відсунув брилу.

—    Ви вже прийшли?

—    Так, завтра герць. Я прийшов попрощатися з тобою і просити ще одну послугу... Мені, розумієш, грає велику ролю, від чиєї руки ти загинеш... адже це має бути людина, котра небавом стане володарем Люботина... А мені зовсім не байдуже, кому дістанеться престол... та й донька... Тому я просив би тебе... якщо це можливо... Якщо тобі буде не важко... е-е...

—    Кажіть. Я на все згоден.

—    Так от... один з лицарів матиме на шоломі голубу стяжку.

—    Я все зрозумів.

—    Ну що ж... тоді... пробач мені, що так склалося... повір, я дуже шкодую... А дочка нехай лишиться в тебе.

—    Добре.

—    Твої вірші...

—    Я залишу їх тут, на могилі... Ви збережете їх?

—    Збережу.

—    А мене поховайте біля мого вчителя.

—    Я все зроблю. Прощавай.

Князь поплентався з галявини. Поки йшов, увесь час його підстьобувало бажання озирнутися, та він пересилив його. «Я повинен бути сильним, я князь, — шепотів собі, — я зробив усе, щоб врятувати Люботин. Ніхто мене не осудить».

РОЗДІЛ V

—    Ой, як гарно! Які тут квіти! — Настасія зачудовано роззиралася по галявині. — Боже, у нашому замку одне павутиння і темрява, а тут так чудесно! Я, здається, не привіталася?.. Пробачте, а ви не бачили дракона? Кажуть, він живе у цій печері. Мене тато привіз, щоб я сиділа тихенько в куточку і чекала, поки визволять.

Дракон лежав на траві й кліпав очима від здивування. Що це за жарти? Дивиться на нього і питає, де дракон. Так от які ці жінки! Хоч перед смертю дізнаюся, що воно за птиця. Він звівся на ноги і спитав голосом якомога ніжнішим:

—    Хіба не видно, що я і є дракон?

—    Ви? Дракон? Боже мій! Хто б подумав! Але ж ви зовсім-зовсім, ну ані от настілечки не страшний! Я навіть можу підійти до вас і погладити по носі... Можна?

—    О, ясна панно, це для мене велика честь... — він аж замружився від задоволення, коли князівна провела теплою долонею по його прохолодному носі. — Але, скажіть, будь ласка, якщо я не схожий на дракона, то на кого?

—    На великого-великого метелика.

—    Правда? — він засоромився й опустив очі.

—    Я, знаєте, як увійшла, зразу подумала: «Який гарний метелик!» Навіть збиралася звернутися до вас: «Привіт, Метелику! А де дракон?»

—    Мені було б дуже приємно... У снах я не раз був метеликом, пурхав серед квітів. Це були найсолодші сни.

—    Ну от ми й познайомились. Я вас буду називати Метеликом. А ви мене Настунею. Гаразд?

—    Мене ще так гарно ніхто не називав. Лише пустельник, коли казав «сину».

—    А мені... мені снилося — ой, тільки нікому не розповідайте! — мені сни-

лося, що я маленька-маленька дівчинка, а коли прокидалась, то заливалася слізьми, що вже доросла. Це так противно — бути дорослою! Всі тільки й гуркотять про заміжжя.

—    Хіба вам не хочеться закохатися?

—    Ну, закохатися я, звичайно, не проти. Але для князівни — це надто велика розкіш. Краще не закохуватися, бо все одно видадуть за іншого... Одного разу я таки закохалася. Він був сином садівника і підрізав троянди в саду. Я глянула, і мене обпекло. Ох, якби він у ту хвилину підвів очі й сказав: «Моя люба, тікаймо звідси!» — побігла б із ним на край світу. Але за ту хвилину омани ми встигли б добігти хіба лиш на край саду. Там я отямилася б і вернулась назад... Зрештою, він навгть не глянув на мене. А я ще довго вимріювала лицаря, що був би схожий на нього.

—    А як вам той лицар з голубою стрічкою?

—    Ах, пан Лаврін? Але ж він старий, Метелику!

—    Зате, видно, бувалий.

—    Ой, у нас всі двірські кралі мало не мліють, коли його бачать.

—    А вам що — навіть серце не тьохне?

—    Ще й як тьохне! Але тільки тоді, коли бачу його джуру.

—    Чим же він так вас полонив?

—    Ой, він такий, такий... ну й не знаю... я б з ним...

—    І на край саду?

—    Ха-ха... не тільки.

—    Нікуди той джура не втече. Буде й далі при вашому чоловікові. Та й при вас.

—    Ну й ну, Метелику! Це ви вже кудись не туди заїхали... І як тільки вам вдалося розгадати мої найпотаємніші думки? Яке знання двірських звичаїв!

—    Ви мені лестите.

—    Метелику, не повірите — мені ще ні з ким так легко не розмовлялось, як з вами. Здається, вам би порозкривала геть усі свої таємниці... Це велике щастя мати когось такого. Я вам обов’язково-обов’язково розповім про своє кохання з джурою... Серед ночі я обережно вийматиму руку з-під голови пана Лавріна і тихо-тихо, навшпиньки прокрадатимусь у сад... А там у саду... я забуду про все на світі. Тільки він і я! І місяць! І солов’ї! [...]

Лицарі знову з’їхалися в долині перед печерою, де, на їхнє щире захоплення, височіла гора вибілених вітром кісток та черепів. [...]

Дракон почув галас і зрозумів, що пора виходити. Опустив голову на могилу пустельника й поцілував камінну плиту. «Скоро я прийду до вас, і ми знову будемо разом», — прошепотів. Коли він помолився і встав, князівна спитала:

—    Вже йдете?

—    Пора.

—    Боже, як це все безглуздо!.. Раптом подумала... що я ваш убивця. Не розумієте? Я — справжній ваш убивця. Якби не було мене, може, обійшлося б і без цього герцю... Довкола одна брехня. Щойно вийдете з печери, як мушу перевдягнутися в оці ось лахмани. Так-так, адже я не на бенкеті була, а в лапах лютого дракона. Татуньо про все подбав. Оцю сукню, що на мені, повинна спалити. Тато її довго вибирав і вибрав таку, щоб не шкода було... І це ще не все! Ось пляшечка, бачите? В ній фарба червона. Кілька кривавих крапель — розумієте? — тут-там... кілька подряпин голкою... Зате яке враження!

—    Ну і що? Ваш батько не винен, що мусить брехати. Якби я був справжнім драконом, то й не треба б цієї кумедії.

—    Або якби князь був князем... І я — сама собою... І всі люди — людьми... А не драконами. Ах, я знаю, що зроблю! Зараз вийду до них в оцій чистенькій сукні... Нехай побачать, що нема вже кого визволяти...

—    Що це вам на думку спало? Покиньте ці істерики! Тут йдеться не стільки про вас, як про долю князівства. Я на цій землі народився і зла їй не хочу... Нікуди вас не випущу з печери.

—    Мені остогидла брехня! Я хочу вирватися з цього заклятого кола липових героїв! — говорячи, весь час спідлоба стежила за змієм.

—    Ви самі заспокоїтесь чи мені вас утихомирити?.. Так, я не був до сьогодні драконом, але зараз став ним. І доведу це... А коли вам хочеться правди, то ось вона: я зовсім не добрий, а просто боягуз. Це страх не дозволяє мені бути лютим... Травичку їсти безпечніше...

—    Неправда! — скрикнула Настасія. — Як ви так можете?

—    Я ще й не те можу, — твердо відповів дракон. — Тому ліпше займіться своєю зовнішністю. Ато наче ви й справді десь балювали, а не в печері сиділи.

—    Ну й займуся! Противний!

Дракон посунув з печери. Князівна витерла сльози і подумала, що й справді підозріло виглядатиме в цій сукні.

...Сукня догоряла, коли князівна помітила на могилі пустельника сувої жовтого пергаменту. Один був розгорнутий.

Коли осінній лист лаштується в дорогу І гуси його кличуть за собою,

Коли туман вінчається з імлою І поруч для розмов нема нікого,

Надходить смуток у плащі рудому І переслідує уперто й люто,

Влива у спогади гірку отруту І не дає розрадити нікому.

Але тепер ваш образ, Панно світла,

Як промінь, що крізь ночі проникає,

Мені в очах притьмарених заквітнув.

І про щасливу днину пригадає,

Коли були ми тільки вдвох на світі.

Тепер я сам. Молюся і згасаю.

—    Це... невже це про мене?

Атрамент' був свіжий.

Лицарі вишикувалися півколом, а за ними джури, кожен за своїм паном з наготовленими списами й мечами на заміну.

Раптом звідкись вигулькнула чорна постать таємного радника. За мить він уже стояв на кам’яній брилі з піднятою рукою.

—    Хвилинку уваги! Шановні лицарі, славні борці за свободу і незалежність нашого краю! Маю честь відкрити сьогоднішній урочистий бій з драконом, який увійде в історію, можливо, як найкровопролитніший з усіх, що будь-коли відбувалися на цій землі.

1 Атрамент— чорнило.

ПОМІРКУЙТЕ НАД ПЮЧИТАНИМ

1.    Князь у розмові згадує Бога й Богородицю, Біблію та Євангеліє, обурюється, що дракон назвав світ людей жорстоким. Чи відповідають слова його справам? Про що це свідчить? Свою відповідь аргументуйте.

2.    Пустельник характеризує Григорія так: «Плоть драконяча, а нутро людське. Та що людське? Янгольське!» А ще він називає дракона справжнім християнином. Наведіть приклади на підтвердження цієї думки.

3.    Проаналізуйте вірш Григорія. Як він розкриває уявлення дракона про людське суспільство? Чи справедливі його слова? Наведіть докази на підтвердження своєї думки.

4.    Поясніть, як ви розумієте слова пустельника: «Коли народ засне, то спить так міцно, аж поки не почує на своїй горлянці ножа убивці... Ти — той ніж. Ти все ще біля горла... Податок збільшили — дракон винен. Хлопців до війська забрали — дракон винен. Град вибив збіжжя — і тут винен дракон. На тебе геть усе можна списати...»

5.    Розкажіть, як автор вирішує проблему взаємин митця з правителем і суспільством. Які погляди на цю тему відстоює дракон, а які — пустельник? Висловте своє ставлення до цієї проблеми.

6.    Пустельник перед смертю ставить діагноз люботинському суспільству: «Звірячі закони — людяніші!». Наведіть приклади із твору на підтвердження цієї думки.

7.    Розкажіть, як дракон перевіряє щирість дружніх почуттів до нього князя. Чому, дізнавшись про істинні його почуття й наміри, дракон не відмовляється від участі в поєдинку? Свою відповідь аргументуйте.

8.    Опишіть, якою ви уявляєте Настуню. Чи заслуговує вона справжнього кохання та принесення жертви заради неї? Свою відповідь обґрунтуйте.

9.    Поясніть значення слів князівни «...якби князь був князем... І я — сама собою... І всі люди — людьми... А не драконами». Змоделюйте ситуацію відповідно до цих побажань Наступі. Як тоді житиме країна?

10.    Проаналізуйте, у чому виявлялося лицемірство князя та його дочки. Наводьте приклади з тексту.

11.    У творі всі герої розуміють, що суспільство морально хворе. Чому в князівстві ніхто не наважується змінити порядки на краще?

!. Доберіть у прочитаних розділах цитати до характеристики образів дракона, пустельника та князя. Зробіть закладки в підручнику. Прочитайте розділи VI—VII і складіть до них складний план.

2. Послухайте на каналі YouTube пісню «Не від того я помру...» у виконанні Віктора Морозова та гурту «Мертвий півень». Підготуйтеся до обговорення питання про роль епіграфа у творі.

РОЗДІЛ VI

«Дивно, тоді, коли вперше лицарі мене викликали на бій, я аж трусився від ляку, я повз, тікав од навісного диму, боровся за життя, мов топелець, а зараз мені однаково. Бо це я чиню з любові до мого вчителя і до князя. Яке щастя мати друзів і могти для них пожертвувати життям! Воістину це дозволено тільки людям! Вдячний долі, що дала мені хоча б у останній день відчути себе людиною... Пустельник помилявся. Не можуть люди бути гіршими від звірів... Але зараз я — лютий-прелютий дракон! Я — той, хто викрав князівну! Гори кісток перед моєю печерою — це моя робота! Смерть мені!»

Він виповз із печери, і неймовірний шум оглушив його на мить.

Грали труби, аж надривалися, гриміли литаври1, ревіла оскаженіло юрба там, на горбах, де в тіні під дубом розмістився князь зі своїм почтом. Іржали сполохано коні, хоч на очі їм і накинуто було сітки, щоб не так виразно бачили вони страшне чудовисько, а лицарі вдаряли мечами по щитах і вигукували бойові гасла.

Дракон затупцяв на місці.

Що ж тепер?.. Заревіти, чи що? Хоч би хто підказав, як це все має виглядати.

Враз усе стало байдужим, а те гарцювання перед його носом скидалося більше на копошіння мурашви.

І він подумав: «Чи не лягти мені ото на траві, та хай собі роблять, що хочуть? У мене тільки два місця вразливих — око і око. Затулю їх лапами, що мені зроблять?» Проте, уявивши собі цю картину, всміхнувся — гарний був би з мене дракон. [...]

І дракон, перебрівши річечку, став якраз навпроти пана Лавріна. Лицарі помчали на змія з усіх боків, а підскочивши ближче, задзенькотіли мечами по драконячій лусці. Мечі відскакували, мов од скелі, списи ламалися або, вигнувшись дугою, випорскували з рук невдатних нападників.

Не так це вже й страшно. Дитяча гра. Треба хоч для виду поборюкатися з ними. Він почав ревіти й крутитись на місці, метляючи головою так, що збоку виглядало, наче він і справді борониться.

Тут і джури осміліли й собі, прискочили до змія та щосили загамселили мечами і топірцями. Нарешті й пан Лаврін пришпорив коня та пішов на дракона, але на відміну від інших не махав дурно мечем, а вибирав місце вразливе, гарцюючи під самим носом в чудовиська.

«Так, ну що ж — пора», — подумав змій і, вдаючи, наче від когось захищається, нахилив голову так, аби зручніше було поцілити його лицарю з голубою стяжкою.

Пан Лаврін помітив цей рух і замахнувся мечем, та враз відчув, що рука задеревіла, — драконове око, наче маленьке озерце, дивилося на нього таким розумним поглядом, і в оці блищала сльоза, а в сльозі грало осіннє сонце. Око дивилось і ніби підказувало — коли, я чекаю! Мурашки побігли по спині в лицаря, такого він не сподівався, щоб з’явилася жалість до змія. До змія, котрий вкрав князівну...

Юрба збуджено ревіла, багатоголосе «Рубай!» вдарило, наче велетенський птах, об груди скель і відбилося луною. Вже й джура підскочив:

— Коліть, пане!

Але мить була втрачена, дракон одвів голову.

«Не можу ж я, мов бовдур, отак стоять, інакше всі здогадаються».

І знову гарцювання і брязкання мечів. Комусь вдалося сіконути мечем так, що загнав його під луску на животі й злегка поранив, виступила кров. Боляче не було, проте дракон зрозумів, що живіт у нього теж вразливий. Тепер лицарі знають, куди треба рубати. Слід бути обережним.

І справді, лицарі й джури враз перестали бити будь-як, а весь час намагалися вдарити під черево. Дракон крутився, як дзиґа, врешті зловив мент і знову підставив око лицарю з голубою стяжкою.

' Литаври — ударний музичний інструмент, що має форму півкулі, отвір якої затягнений шкірою; різновид барабана.

“Чому він тоді не рубав? Ах, певно, помітив сльозу. Це була мимовільна сльоза, ваша світлість, я не хотів, пробачте, більше не буду. Коли ж!»

Інші в цей час сікли живіт, хоч і без особливого успіху, бо виявилося, що не так просто заганяти меч під луску, гецкаючи на переляканому коні. Ніхто не помітив опущеної голови дракона. Лише пан Лаврін і його джура були поблизу. Лицар звів меча для удару, зціпив зуби і — побачив своє відображення в оці дракона. Вимучене походами й боями, пооране зморшками обличчя дивилося на нього. І так виглядає жених прекрасної Настасії? [...]

—    Чому він зволікає? Що він вичитує щоразу в моєму оці? Один помах мечем — і все. А князь аж на ноги зірвався — так прагне моєї смерті? Я не винен, ви ж бачите, ваша світлість, що я не винен. Я роблю все, як домовлено. Що на душі в цього лицаря? Невже милосердя? Тоді це такий самий виродок, як і я. Ото клопіт на мою голову. Ну, як і цього разу він не зарубає мене, то Бог свідок, я не зламав слова. [...]

—    Руба-а-ай!!!

І лицар, заплющившись, навідліт рубає мечем у те око, в якому він наче у дзеркалі, та в цю мить налітає джура, бо терпець йому увірвався, і спис його з розгону впивається, мов жало оси, а голова драконова сіпається, і меч пролітає повз око, опускається на спис і перерубує його.

Дракон важко падає, голова його гупає об землю, і чи то причулося лицарю, чи й справді долинуло: «Дякую».

Увесь натовп, який був, посипався з гори, князь, мов дитина, підстрибуючи, погнав щодуху й собі. Лицарі з’юрмилися біля голови дракона і навперебій пояснювали одне одному, як усе відбулось. Ошелешений джура весь час смикав свого пана за рукав і бубонів:

—    Я не хотів... ви зволікали... а я й... списом...

—    Все гаразд, — одмахувався пан Лаврін. — Може, воно й на краще.

—    Ви не ображені?

—    Та ні. Дай спокій.

—    Не може бути! — Джура і сміявся, і плакав, усе ще не випускаючи з руки уламок списа.

Надбіг князь.

—    Молодець! Я знав, що ви! Герой!

—    Та це не він! — почулося несподівано.

Князь отерп.

—    Не він? Я ж сам... як він мечем... А хто?

—    Ось, джура. Та покажись ти!

Князь глянув на хлопця, потім на спис, що стримів з драконового ока, і все зрозумів.

Три дні і три ночі гуляв Люботин, славлячи героя, переможця дракона, лилося вино і пиво ріками, шипів і пінився мед, грали музики, аж їм руки німіли...

Спочатку князь не був тим дуже втішений, що здобув собі неждано такого юного зятя, та пан Лаврін зумів його переконати, розхваливши на всі заставки цноти свого вихованця. Князь заспокоївся. Князівні ж одразу припав до серця хоробрий джура, і тому з весіллям не забарилися.

Лицарі роз’їхалися, везучи на грудях на шнурку хто кіготь, а хто зуб дракона, щоб мати змогу посвідчити свою участь у тій славній битві. Лише пан Лаврін не згодився нічого собі брати на згадку; а коли довідався, що князь збирається дракона поховати, то сам зголосився допомогти.

Дракона поховали на галявині біля пустельника. Коли вже було по всьому і вояки розішлися, лицар спитав:

—    Чому ви його поховали саме тут?

—    Він сам цього забажав.

—    Хто? Дракон? Ви що, з ним розмовляли?

—    Уявіть собі, любий мій, розмовляв. І не раз.

І тут князь із незрозумілої спонуки узяв та й розповів усе, як було, говорив, наче хотів сповідатись, в розповіді очищаючись відсодіяного, говорив, уникаючи зустрічатися поглядами, а через те й не бачив, як міняється обличчя лицаря, як пальці його стислися в п'ястуки. Воєвода поривався зупинити князя, але марно. Коли князь закінчив і зиркнув на лицаря, то страх засвітився в очах його — він не впізнав лицаревого обличчя, бо те, яке побачив, було налите люттю і болем.

—    Якби я міг, — процідив лицар крізь зуби, — якби я міг, то з великою насолодою розчерепив би вам оцим келепом' голову. Ви мені ненависні! Ви і весь наш задрипаний Люботин! Я проклинаю вас!

Він рвучко обернувся й покинув остовпілого князя.

Того ж дня сів на коня й, ні з ким не попрощавшись, виїхав з Люботина.

РОЗДІЛ VII

Осінь запанувала в князівстві. Вітри налинули зі сходу й принесли холод і хмари, дрібний дощ-січенець моросив безперестанку, і тривала сльота перетворила дороги в місиво.

Князь тинявся по палатах, проклинаючи дрижаки, і боровся з нудьгою. Останнім часом він уже не міг ізвладати з собою — постійно чогось бракувало, все довкола страшенно обридло і баглося чогось такого, що він і сам гаразд не усвідомлював, почував себе так, начеб нутро його вишкребли й зосталася тільки одна оболонка. Порожнеча зяяла всюди, на що не глядів. Якийсь біль, незрозумілий біль проліз йому в душу і звив собі там кубло, цей біль ятрив його і душив ночами, примушував прокидатися в холодному поту, з виряченими од жаху очима. Все частіше снився дракон. Він нічого не говорив, тільки сумно дивився, і велика сльоза бриніла у нього на віях, а в сльозі грало сонце. Нічниці знемагали князя. У нього зникло бажання до їжі, вихудлий, із запали-ми щоками, неголений, з посірілим обличчям, одлякував навіть сторожу.

Раптом зрозумів, чого йому бракувало, — розмов з драконом. Не міг уже ні з ким розвіяти своєї нудьги, і спогади про ті дні, коли він, щоб добитися свого, їздив у печеру та здружувався зі змієм, не відпускали його зі свого полону, бо ось, нехотячи, прив'язався до нього.

Пращури з портретів дивилися на нього, і, здавалось, ті погляди пропікають саме серце.

Ну що ви вирячились? Ви ж були такі самі! Не такі? Не кривили душею? Не обманювали? І не кривоприсягали? Ви — погани, що не відали Святого Письма, як смієте дивитись на мене осудливо? Я зробив усе, щоб врятувати Люботин!

Він вискочив з покою, вирвав з рук переляканого сторожника галябарду107 108 й кинувся до портретів. З несамовитою люттю здирав їх зі стін і топтав ногами,

а коли останній образ упав на підлогу, випустив з рук галябарду, сів і розплакався, і той плач для нього був наче літній дощ після довгої посухи.

Наступного ранку взяв бутель вина і три кубки, накинув на коня кожуха й виїхав з замку.

На галявині, оточеній скелями, було тепліше, вижухла мертва трава ледь-ледь ворушилася, наче волосся якоїсь велетенської істоти. Князь постелив кожух межи двома могилами, поставив на кожній по кубку й налив.

—    Давайте, хлопці, вип’ємо, їдять його мухи... Осінь... така пора, що можна звар'ювати'. Ненавиджу її... Ех, не слухайте мене. Це так... до слова при-йшлось... А ви пийте, пийте... — вилив вино на могили і налив знову. — Тобі скільки вже? Вісім? О, та ти жеребець! Пий! Добре вино? Це мені з Волощини привезли... У нас теж роблять, але квасне таке, хай йому біс. До рота візьмеш — Київ побачиш... Ех, що б я без вас, хлопці, робив? Такий цей Любо-тин, що й не поговориш ні з ким.

Пустельник кивав головою, а дракон замріяно дивився на небо, і ворушилися його крила, наче збирався злетіти.

І наступного дня знову приїхав князь. Цей день був препаскудний, пронизливий холод пробирав до кісток. Але пустельник і дракон уже чекали на нього.

—    Га, бісова негода! Ви не замерзнете? — спитав у пустельника, який сидів на своїй могилі в одній довгій сорочці. — Візьміть мого кожуха. Не хочете?..

Дощ лив і лив, кожух під князем хутко промокнув, і весь він скоро вже був як хлющ, вода збігала по обличчю, по бороді, проте йому було байдуже, бо сидів з друзями.

—    Скоро зима. Все замете, все вибілить. І душу мою вибілить або й так зоставить, якщо вона біла, га?.. Чому мовчите? Вам ліпше знати, чи біла в мене душа... Гей, Грицю, а втни якогось вірша, щоб аж.

І дракон почав:

В моїй душі хтось посадив осику.

На вижовклих від самоти горбах Вона росте на чорнім полі крику Така ж висока, як моя журба.

І бачу я в один похмурий день —

Замайоріла постать вдалині.

Невже до мене Юда йде,

Щоби повіситись в мені?

—    Це ти про мене? — спитав сухо князь. — Ну, звичайно, про мене... От ти який! За що? Я ж хотів як ліпше. Для держави. Я врятував її...

—    Якщо ви Юда, то я та осика, — зітхнув пустельник. — Я проник йому в душу і дав розум. Для чого? Невже тільки щоб загибель його була у сто крат болючішою? Навіщо я виховував у ньому розуміння краси і добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко вмирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні.

—    І я вмер... — сказав дракон. — І ви побачили — зло не від мене.

Пустельник витер долонею мокре обличчя:

—    Я казав: не від нього зло... Воно в нас самих.

—    Держава спала. Я мусив ЇЇ розбудити, — аж застогнав князь.

—    Але розбудилисьте не державу, а лихі інстинкти... — сказав пустель- 109

ник. — Це ще добре, як народ на цьому й заспокоїться. А як ні?.. Що буде, коли відчує, що йому замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалося? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Чи всі вони будуть справжні?.. Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен з нас мав кого розіп'ясти? Де взяти стільки іуд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати, сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів! Не обділи нікого, навіть юродивого! Навіть нетямущої дитини, бо й вона мусить мати свою турнію!

Вітер скавучав у печері, стогнав і заводив, ніби на похоронах. На скелі з тріскотом повалилася сосна й полетіла враз коміть головою, упала, хруснула важко, й розлетілися скалки навсібіч. Вороняче гніздо одірвалося й покотилося до князя.

— Ось і шапка. Чудова шапка, — засміявся князь і насадив гніздо на голову. — Гей! Чого ви замовкли?! Виговорились? А що мені тепер робити?.. Поки був дракон, я мав сенс жити. Був світлий обов’язок — знищити змія. Вже тоді мене лякав кінець: ну знищу, а що далі? Зворотного шляху не було. На вагу поставлено честь держави... До того ж я був не сам. Зі мною був весь мій народ... Але, тепер, коли дракона убито, я зостався сам... І нема в мене ані ворога, ані друга. І нікому нема до мене діла. Все розповзлося по норах... А зараз мені холодно... Хо-ло-дно! І ніхто мене не зігріє! [...]

Князь відчув, що там, де в його душі була раніша сліпуча яснота, царювала тепер темрява, як і тут, над водою... Всю ніч біснувалася сльота, всю ніч кипіла вода на галявині, мов одна роз'ятрена рана, всю ніч гупало велетенське зболіле серце і розпачливо скрипіли дерева на скелях.

А як та ніч проминула, дощ ущух і затихло все, а вгорі світанок розцвів і заблищав на воді самоцвітами, небо очистилося й осіннє сонце — бліде й змарніле — вистрілило проміння понад світом.

Але князь уже його не бачив.

ПОМІРКУЙТЕ НАД ПРОЧИТАНИМ 110 111 112 113 114 115

7.    Від слів «Це ти про мене?» до кінця твору проаналізуйте уявну розмову любо-тинського князя з драконом і пустельником. Витлумачте кожну репліку в цьому діалозі.

8.    Поясніть міркування дракона про лицаря Лавріна: *Що на душі в цього лицаря? Невже милосердя? Тоді це такий самий виродок, як і я». Що він мав на увазі?

9.    Поясніть, чому лицар Лаврін не скористався допомогою Григорія і не вбив його. Як цей вчинок його характеризує?

10.    Визначте проблеми, порушені у творі. У статті підручника знайдіть питання, порушені в повісті-казці, та дайте відповіді на них, спираючись на текст.

11.    Поясніть значення заголовка твору. Яку роль у ньому відіграє епіграф?

12.    Хоч написаний понад два десятиліття тому, твір передбачає багато явищ сучасного суспільного буття. Які саме тези автора є актуальними нині? Наведіть приклади на їх підтвердження.

13.    Порівняйте п'єсу Є. Шварца та кінофільм М. Захарова й повість-казку Ю. Вин-ничука. Що спільного між цими творами, а чим вони відрізняються? Свою відповідь обґрунтуйте.

1.    Складіть план до характеристики дракона (пустельника, князя) та охарактеризуйте за ним героя твору.

2.    Усно дайте відповідь на запитання, у чому сучасність твору Ю. Винничука.

Кр/іп nfo'nrmi-ю TKif..

Композиція твору

Твір складається із 7 розділів. Події в ньому відбуваються протягом короткого проміжку часу — з весни до пізньої осені, але часові рамки автор розсуває за рахунок спогадів про історію князівства. Сюжет твору однолінійний і має такі елементи:

експозиція: розповідь про подвиги лицарів у минулому й нудьгу та лінь під час правління люботинського князя;

зав'язка: князь дізнається про появу в його володінні дракона й наказує скликати лицарів на турнір;

розвиток дії: добрий дракон у пустельника навчився грамоти й почав писати вірші; він знайомиться з князем і відмовляється битися з лицарями; скориставшись добротою Григорія, князь змусив його вийти на бій;

кульмінація: протиборство дракона з лицарями та його смерть; розв'язка: Настасія бере шлюб із переможцем турніру, князь усвідомлює свою фатальну помилку й помирає на могилах дракона та пустельника.

Як бачимо, автор відходить від шаблонних сюжетів і традиційних образів. Твір зіткано з багатьох парадоксів116, які рухають сюжет:

на відміну від фольклорних творів, де дракона зображено злим, у повісті він найдобріший з-посеред усіх героїв, але люди безпідставно хочуть його вбити; чоловіка для Настасії можна було вибрати в турнірах, але князь прагне вбити доброго дракона, щоб дотримати традицій;

князь ще до поєдинку обрав нареченого для доньки, але лицар все ж таки мусить вийти на двобій тощо.

У творі поряд з образами людей зображено казкових істот, але автор групує їх не за принципом «реальні — фантастичні», а на основі наявності в героїв моральних якостей «людяність — бездушність».

(і Колі

1.    Перегляньте фільм «Убити дракона» режисера Марка Захарова та організуйте його обговорення на «Годині спілкування» у класі.

2.    Юрій Винничук — автор сценаріїв двох анімаційних фільмів — «Історія одного Поросятка» і «Метелик, який вивчав життя» — та короткометражного фільму «Трагічна любов до зрадливої Нуськи» за драматичним оповіданням «Граната для двох». Перегляньте їх на каналі YouTube та напишіть відгук на той, що сподобався найбільше.

ТИ — ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ

Напишіть сценарій за повістю-казкою Ю. Винничука «Місце для дракона» та здійсніть його постановку в шкільному театрі.

 

Юрій Винничук пропонує вам прочитати свій роман «Танго смерті». Ось як він представляє свій твір: «...це роман, який складається з двох часових зрізів. Один — це події, які відбуваються у Львові перед війною і під час війни. Це долі чотирьох друзів — українця, поляка, єврея і німця, які переживають різні — веселі й сумні — пригоди Другий часовий зріз — це наш час. Професор Ярош розшифровує таємницю "танго смерті", займаючись древніми літературами, написаними мертвими мовами, зокрема, арканумською. І яким чином все це зводиться докупи яким чином об'єднуються герої, стає відомо в кінці книжки. Загалом “танго смерті" — це танго, яке виконували в Янівському концтаборі на території Львова. Під час виконання цього танго людей розстрілювали. Але є певна таємниця, яка пов'язана з цим танго». Яка саме? Про це ви дізнаєтесь, прочитавши роман.

Читачам, які полюбляють фантастику, пропонуємо прочитати в перекладі на українську філософську казку «Габріель і сталевий Лісоруб» українських письменників Марини й Сергія Дяченків. Вона теж про добро і зло, про два світи — людей і тварин, серед яких живе кентавр Габріель. Наскільки він схожий на дракона Григорія, ви зможете визначити, прочитавши цю казку.

Я — ЧИТАЧ, або ПЕРЕВІРЯЄМО СЕБЕ

Повернімось до завдань, визначених у навчальному маршруті розділу. Підбийте підсумки своєї роботи та визначте, як ви досягали засвоєння матеріалу розділу.

Усно дайте відповіді на запитання.

1.    Чи задоволені ви результатом своєї навчальної діяльності? Що сприяло вашому успіху?

2.    Що саме із запланованого не вдалося досягнути? У чому ви вбачаєте причини своїх невдач і як плануєте надолужувати прогалини в навчанні?

3.    У чому ви змінились як читач, опрацювавши розділ?

Виконайте завдання. За ключами, наданими вчителем, перевірте правильність відповідей. У разі помилки в завданні повторіть додатково тему розділу.

Усно дайте відповіді на запитання.

1.    У чому відмінність прозової та віршованої мови?

2.    Наведіть приклади епічних творів українських письменників.

3.    Назвіть прізвище прозаїка, який жив і творив на межі ХІХ-ХХ ст.

4.    Назвіть твір, головними героями якого є учні 7-го класу.

5.    Хто з українських письменників XX ст. порушував проблеми згубного впливу тоталітарної системи на особистість?

6.    Назвіть, про події якого періоду української історії розповідає твір М. Коцюбинського «Дорогою ціною».

7.    Кого з письменників називали «Гомером кіно XX століття»?

8.    Назвіть головних героїв твору О. Довженка «Ніч перед боєм».

9.    Доведіть, що твір В. Дрозда «Битий кінь Шептало» — оповідання.

10.    Сформулюйте ідею твору Ю. Винничука «Місце для дракона».

11.    Назвіть три проблеми твору М. Коцюбинського «Дорогою ціною?.

12.    Розкажіть, у якому творі події відбуваються в казковій країні.

У завданнях 13-17 оберіть одну правильну відповідь і запишіть її в робочий

зошит.

13.    Події відбуваються на території України та за кордоном у творі

А «Дорогою ціною» М. Коцюбинського Б «Ніч перед боєм» О. Довженка В «Шпага Славка Беркути» Н. Бічуї Г «Білий кінь Шептало» В. Дрозда Д «Місце для дракона» Ю. Винничука

14.    Сюжет рухають парадокси у творі

А «Дорогою ціною» М. Коцюбинського Б «Ніч перед боєм» О. Довженка В «Шпага Славка Беркути» Н. Бічуї Г «Білий кінь Шептало» В. Дрозда Д «Місце для дракона» Ю. Винничука

15.    Засудження тоталітарної системи, що нівелює людину, — ідея твору А «Дорогою ціною» М. Коцюбинського

Б «Ніч перед боєм» О. Довженка В «Шпага Славка Беркути» Н. Бічуї Г «Білий кінь Шептало» В. Дрозда Д «Місце для дракона» Ю. Винничука

16.    Проблеми становлення характерів школярів досліджено у творі А «Дорогою ціною» М. Коцюбинського

Б «Ніч перед боєм» О. Довженка В «Шпага Славка Беркути» Н. Бічуї Г «Білий кінь Шептало» В. Дрозда Д «Місце для дракона» Ю. Винничутса

17.    «ІІі кроку назад!» — це ідея твору

А «Дорогою ціною» М. Коцюбинського Б «Ніч перед боєм» О. Довженка В «Шпага Славка Беркути» Н. Бічуї Г «Білий кінь Шептало» В. Дрозда Д «Місце для дракона» Ю. Винничутса

18.    Установіть відповідність.

Герої Твір

1    Юлько Ващук, Лі лі Теслюк

2    Настаєш, пустельник

3    Петро Колодуб, дід Платон

4    Остап, Іван Котигорошко

А «Дорогою ціною» М. Коцюбинського Б «Ніч перед боєм» О. Довженка В «Шпага Славка Беркути» Н. Бічуї Г «Білий кінь Шептало» В. Дрозда Д «Місце для дракона» Ю. Винничука

19.    Тема твору «Місце для дракона» — ...

20.    Твір «Дорогою ціною» М. Коцюбинського за жанром — ...

21.    Запишіть чотири риси характеру головного героя твору «Білий кінь Шептало» В. Дрозда: ...

Останній розділ підручника розпочнемо з висловлювань двох авторитетних давньогрецьких мислителів — Плутарха117 й Аристотеля2. Перший із них у свій час писав, що «часто... слово чи жарт краще розкривають вдачу людини, ніж битви...*. Аристотель — навпаки, вважав, що смішне — це «помилка й неподобство; нікому не заподіює страждання і ні для кого не згубне*.

Прокоментуйте ці тези. Хто з мислителів, на вашу думку, мав рацію? Чому ви так думаєте? На підтвердження власних слів наводьте аргументи.

Сміх як зброю в розвінчанні людських недоліків використовували ще наші предки. Спочатку він служив для висміювання ворогів, супротивників і чужинців. Пригадайте, наприклад, епізод із легенди про князя Ігоря, який збирав 5' древлян данину. Коли нічого було віддавати, люди почали просто сміятися — і князь відступив.

 

Потім наш народ використовував сміх, щоб зрозуміти самих себе. Особливо дієвим він ставав у періоди, коли потрібно було зламати усталені традиції й розчистити дорогу новому. Дошкульний, сатиричний сміх зривав покривало з потворних явищ, розвінчував негатив у суспільстві чи поведінці окремих людей. Сатиричними можуть бути твори будь-яких жанрів: роман або повість, комедія чи байка, гумореска й анекдот.

Інший вид сміху — гумор. Він лагідний і без зла в серці. Предмет його висміювання переважно позитивний, а недоліки не є загрозливими для суспільства. Герої, зображені гумористично, викликають у читача симпатію, їм часто хочеться поспівчувати й допомогти.

Зазвичай там, де суворістю нічого не досягнеш, на допомогу приходить сміх. Наявність його як в окремої особи, так і в усього суспільства

є показником здоров'я нації. Тож сміймося на здоров'я'

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1.    Назвіть відомі вам гумористичні та сатиричні твори. Яким темам вони присвячені?

2.    Опишіть карикатуру Володимира Казаневського. Доберіть до неї назву.

3.    У мережі Інтернет знайдіть карикатури та шаржі українських художників В. Казаневського та Ю. Журавля. Доведіть, що їхня творча муза завжди сучасна й стоїть на захисті національних інтересів. 

 

Це матеріал з Підручника Українська Література 8 Клас Коваленко

 

Автор: evg01 от 24-08-2016, 12:25, посмотрело: 6731