Народна Освіта » Українська література » Ніна Бічуя - Шпага Славка Беркути (скорочено) читати онлайн

НАРОДНА ОСВІТА

Ніна Бічуя - Шпага Славка Беркути (скорочено) читати онлайн

 

 

НІНА БІЧУЯ

 

(народилася 1937 р.)

 

Чи знаєте ви про існування незвичної міжнародної нагороди ордена Усмішки? Ним діти відзначають відомих людей, які дарують їм радість. Майже тисяча достойників із 45 країн світу незалежно від професії стали лицарями ордена Усмішки! Серед них — Ніна Леонідівна Бічуя — українська письменниця й перекладач з польської.

Вона народилася 24 серпня 1937 р. в місті Києві. Усвідомлення, що стане письменницею, прийшло до неї дуже рано, щойно вона навчилася читати. Про суворе воєнне та повоєнне дитинство письменниця згадувала так: «Незважаючи на те, що в той час йшла війна, мама навчила мене читати, коли мені було п’ять років. Розпочала я з поважних книжок — інших не було. Першою книгою, яку прочитала, була повість Марка Твена “Принц і жебрак”. Коли я пішла до школи, зошитів не було. Писала на полях газети — пером. Чорнило ми робили з бузини1. А газети в ті часи були напівкартонними: перо провалювалося, чорнило розпливалося... Так ми вчилися».

Після закінчення факультету журналістики Львівського державного університеті' ім. Івана Франка Н. Бічуя працювала в редакціях періодичних видань, Театрі юного глядача у Львові, товаристві «Просвіта» . Для дітей вона написала твори «Шпага Славка Беркути », «Канікули у Світ-логорську», «Яблуня і зернятко», «Звичайний шкільний тиждень». Вона також є автором книжок «Дрогобицький звіздар», «Квітень у човні», «Родовід», «Десять слів поета», «Бенефіс», «Землі роменські» таін.

Твори письменниці, написані понад тридцять років тому, порушують важливі морально-етичні проблеми, тому цікаві й сучасному читачеві. Так, у 2010 р. «Видавництво Старого Лева» надрукувало її повість «Шпага Славка Беркути», а «Піраміда» книжки «Землі роменські» (2003) та «Великі королівські лови» (2011).

Повість Ніни Бічуї «Шпага Славка Беркути» була надрукована в 1968 р. Події в ній розгортаються уЛьвові в 60-х роках XX ст. Головними

1 Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка — українська громадська організація культурно-освітянського спрямування.

героями твору є учні 7-Б класу Славко Беркута, Юлько Ващук, Ліля Тес-люк і Стефко Вус.

Не все, що читатимете, буде вам зрозумілим із сучасної точки зору. Наприклад, «товариський суд», на якому учні й учителі розбирають поведінку Славка Беркути. Як у краплині роси відображається світ, так через життя шкільного колективу ви побачите певні типові ознаки тогочасного радянського суспільства з його недовірою до людини, безпідставним її засудженням і публічним покаранням. Саме так сталося з головним героєм твору Славком Беркутою, якого звинуватили у вчинках, що він не здійснював.

ШПАГА СЛАВКА БЕРКУТИ

Скорочено

ПРО ТЕ, ЩО СТАЛОСЯ ПІЗНІШЕ

Був вечір. Звичайний вечір з першим, дуже раннім і дуже лапатим снігом. Ліхтарі на дротах понад бруківкою гойдалися од вітру, і з ними разом гойдалися тіні на землі, і густа, мереживна, схожа на театральну, завіса снігу. Вгорі вона була біло-прозора, а низом, ближче до тротуарів, — зелена й синя від неонового, студенішого за сніг вогню реклами.

Однак трьом хлопчакам, які вийшли з магазину, було зовсім байдуже, якого кольору сніг. В одного кишеня відстовбурчувалася, він ласкаво поплескав по ній і прицмокнув:

—    Гарний набуток! Я ж вам казав — Надя дасть пляшечку. Мене тато завжди до Наді посилає, коли хоче промочити горло.

Один із супутників «бувалого» хлопчини голосно реготав, зачіпаючи плечем перехожих, а другий — високий, у хутряній шапці — весь час намагався йти осторонь, мовби хотів показати, що не має анінайменшого відношення до тих двох.

Врешті вони звернули у якусь напівтемну браму. Пройшли на подвір’я, де добули з кишені булку, оселедця і пляшку вина.

Хлопець у хутряній шапці відмовився пити:

 

—    Ні-ні, я не хочу.

—    Боїшся — мама битиме? Чи, може, компанія не та? — насмішкувато запитав один.

—    Що ти! Розумієш, я...

—    Тихо! — раптом шикнув третій. — Хтось іде!

Двоє кинулись тікати: двір був прохідний, мабуть, вони знали про це.

Третій, високий, спіткнувся об ящик...

У дитячій кімнаті міліції записали прізвище затриманого, його адресу, номер школи. Учнівського квитка хлопець при собі не мав. Немолода жінка втомлено мружила очі, ніби надто довго дивилася на яскраве світло:

—    І що ж, хлопче, було дуже весело? Отак, як бездомні кошенята, на чужому подвір’ї, біля смітника, — дуже весело? І компанія чудова, такі виховані джентльмени, правда? Втекли, а тебе покинули...

Нічого не скажеш — вірні друзі.

Хлопець мовчав. Знервовано м’яв шапку і не дивився на жінку.

—    А знаєш, це навіть добре, що вони втекли: пізнаєш ціну такому товариству... Що? Кажеш, не знаєш навіть їхніх прізвищ? Ну, гаразд. Іди, йди, йди...

Хлопець перевів подих, ніби хотів щось вимовити, однак не сказав нічого, тільки постояв ще якусь мить і вийшов не прощаючись.

Сніг усе падав, і вулиця посвіжіла, поширшала од хрумкої, чистої пороші. Спохмура позираючи собі під ноги, хлопець ішов поволі, мовби й не помічав снігу, бо шапку так і не вдягнув.

ЧОТИРИ ПОРТРЕТИ Юлько Ващук

Малювалися хлопцеві коні. Билинні, гривасті, — таким тільки богатирів носити на широких спинах. І тонконогі, з підтягнутими животами, з гарячими, розтривоженими кругами очей. І маленькі, тихі, з похиленими головами, з не-підкованими копитами.

—    Що ти малюєш?

Долонею прикрив папір і дивився спідлоба.

—    Не покажу. Не покажу. Мої коні. Неприборкані, необ'їжджені. Чому коні? А хтозна. Коні — та й годі.

У кутку кімнати стояв рояль. На різьбленому пюпітрі — підставки для свічників, у котрих ніколи не було свічок.

—    Заграй що-небудь, синку!

—    Не хочу.

—    Чому не хочеш? Тебе ж просять. Дорослих треба слухатись.

Під пальцями — байдужі клавіші. І байдужі звуки. А якщо кулаками по клавішах? Струни жалібно скрикують, гніваються, кричать разом з дорослими:

—    Та хіба ж можна так? Хіба так можна?

—    Дивний хлопчик!

Різні книжки потрапляють до рук. Зверху — шкільна читанка, під читанкою — Шекспір і Діккенс. Не завжди зрозумілі слова, і думки заплутуються в пам’яті і часом залишаються без найменшого зв’язку зі змістом.

Сказав Шекспір: тільки погані люди не люблять і не розуміють музики.

Це звучить як оскарження. Годинами хлопчик сидить над роялем і вимолює у клавішів пісню, щоб зрозуміти і полюбити її, а клавіші нічого не дарують, і навіть коні перестають малюватися, гублять щось живе й справжнє.

Хлопець шматує папір, шпурляє геть олівці, а потім знову знаходить — червоний, синій, — малює коней, синіх з червоними гривами, і в тому полум'ї раптом чує музику, якої не дарували струни. Може, не такий уже він поганий? Просто музика буває різна?

Толстой сказав: усмішка робить обличчя гарної людини ще кращим, у добрих людей — добрий сміх. Крадькома хлопчик усміхається дзеркалу і миттю стягає губи у сердитій гримасі, — ні, від усмішки його обличчя не кращає. Не буде він сміятися, та й хіба це обов’язково? Можна бути іронічним і суворим. Трохи вниз куточки уст і вгору ліва брова (гримаса виходить жалібна, ображена), хлопцеві здається, що він виглядає, як римський імператор Гай Юлій Цезар на малюнку в підручнику історії.

Виходить у двір, де бавляться однолітки, і дивиться з іронією на безплідну біганину за м'ячем, а мати кличе:

—    Юльчику, дитинко, ходи додому, чуєш, Юльчику!

Хлопець вертається, і мама просить:

—    Не ходи на подвір’я, то не для тебе компанія, не твоє коло. Ти зовсім інший, синку.

І подумки Юлько вимальовує доокруж себе коло — заворожене, як у казці, — не переступиш ані ззовні, ані зсередини...

Приїхала в гостину родичка. Плоске обличчя і ніби наклеєний зверху качиний ніс. Двоє тьмяно-сірих очей, вузькі підмальовані губи.

—    Ах, який же ти великий! Я й не знала, що ти вже такий великий!

Хлопець чемно вітається, однак уникає обіймів, прослизає до дверей — і

раптом насторожуюче лагідний голос батька:

—    Синку, привітайся!

Попудрене плоске обличчя, немов перекреслене впоперек усмішкою, схиляється для поцілунку.

Хлопець кричить:

—    Не буду цілувати, не хочу!

—    Який дивний хлопчик! — удає, що не образилася, тактовна родичка і питає: — Однак ми ще станемо друзями, правда?

Юлько зустрічає погляд батька, і той погляд змушує хлопця до лицемірства.

—    Так, — погоджується над силу Юлько і затискає уста, підводить угору ліву брову — тепер це вже самооборона, захист, — дивиться насмішкувато і говорить неправду, про котру всі знають, що це неправда, але чомусь удають довірливих:

—    Так, ми будемо друзями.

А потому наодинці з батьком:

—    Але ж вона мені не подобається, я її не люблю, тату!

—    Яке це має значення, сину! Ти ж добре вихований хлопчик і повинен розуміти...

Як же встановити різницю між добрим вихованням і лицемірством? Коли тобі тільки десять років?

...Малює Юлько коней. Несподівано гасне світло. Мама не розуміється на таких справах, як електрика, треба чекати, доки прийде тато, а поки що мама знаходить свічку, ставить її в мідний свічник, у той, що завжди сумує жовто на пюпітрі. Коні при такому освітленні стають таємничими, немов оживають, рухаються їхні буйні гриви, хлопець торкається пальцями тіней, ніби хоче намацати їх.

А потім приходить друг — приходить Славко Беркута, вони сидять за однією партою в школі, — Славко Беркута задумливо розглядає коней і каже:

—    Звідки ти змалював? Я десь бачив такого коня.

Паленіє, мовчить Юлько і дивиться недобрим поглядом — не треба й старатися; губи самі затискаються, а ліва брова здригається, і, коли Славко йде додому, Юлько збирає і палить малюнки, — біля свічки лежить купка попелу з папірців, коней уже нема. [...]

Славко Беркута

Добре високим і сильним — їх не штовхають навіть у тих випадках, коли вони надумають ходити серединою тротуару. А якщо ти у вісім років скидаєшся на дошкільнятко, до того ж у тебе ноги болять у суглобах при кожному

кроці, то, мабуть, краще ходити попід стінами: безпечніше. Однак Славко не тримався стін. Досить уже було цього в лікарні, тоді ноги боліли так, що здавалося — не вони його тримають на землі, а він їх тягне за собою.

Хвороба причепилася навесні, коли зійшов сніг, довелося два гарних зелених місяці пролежати в лікарні. Смугаста піжама, білі халати, мамине аж посіріле, над силу усміхнене — задля нього — обличчя затямив надовго. Підвівшись із ліжка, чіплявся стін, аби не впасти, аби ступити кілька кроків.

—    Стверджую, що ваш син склав іспит на справжнього мужчину, — сказав лікар, виписуючи Славка.

Хлопець стояв біля матері — маленький, блідий, давно не стрижений і тому трохи схожий на дівчинку. Недовірливо дивився на лікаря — цей високий, широкоплечий дядечко, мабуть, кепкував собі, бо ж ніякого екзамену він не складав, а лежав у лікарні; з тугою думав, що не можна буде грати у футбол, бігати, стрибати.

А що ж тоді можна? Аж до зими був слухняний і покірний, ковтав якісь ліки, ходив на кварц і щоранку прокидався з надією: «Ану ж минулося?» Надія розвіювалась, як тільки ступав на підлогу і робив перший крок. Ноги стали худі, тоненькі, як дві тички, Славко якомога скоріше натягав штанці, аби не бачити своїх ніг.

Почалася зима. Тоненький ясинець постягував калюжі, а потім ударив справжній мороз, і хлопчик не витримав більше послуху. Натягнув черевики з ковзанами. Ноги підгиналися, не слухались, кривуляли. Прикушував губу, стояв якусь мить зажмурки з болю, а тоді таки йшов. Вибирався з дому крадькома, аби ніхто не довідався, повертався, то вже геть сили не мав, а наступного дня знову йшов на лід. Спершу біля дому, неподалік, пізніше — в парк і врешті на ковзанку.

Ноги ставали міцнішими, пружніли м'язи, і вже не доводилося весь час думати: як добре великим і сильним — їх ніхто не штовхає...

Мама потім ніяк не могла повірити, що хлопець сам себе вилікував.

—    Добре, що я не знала про його вправи на льоду, — сказала вона татові, — я б відібрала ковзани, і хтозна, чи міг би хлопець зараз бігати.

Тільки ж не завжди буваєш переможцем. Не розв'язувалися задачі з арифметики — кортіло списати у Юлька Ващука. Не запам’ятовувався вірш напам'ять — і як же вранці не хотілося вставати з ліжка і йти до школи, а потім спідлоба поглядати на вчительку: викличе — не викличе, запитає — не запитає... — і думати при цьому: «Добре Юлькові, завжди він усе знає».

Юлько вміє малювати, гарно малює Юлько. Славко брався і собі. Нічого не виходило.

—    Шкода паперу, — сміявся тато, — спробуй краще вистругати літака, ось тобі дощечка, ніж; спробуй вистругати літака — два крила, хвіст, пропелер. І ніколи не намагайся робити щось тільки тому, що це роблять інші. Своє шукай, — сказав тато.

Своє знайти нелегко. Як відчути його серед безлічі речей і справ, які захоплюють, поривають, а потім раптом перестають подобатися? Хлопчаки хапаються за все цікаве і не відчувають, як минає час, — вони поводяться з ним вільно, як із своєю власністю. [...]

ПОМІРКУЙТЕ НАД ПРОЧИТАНИМ

1.    Розкажіть, що ви дізналися про Юлька Ващука. Що має на увазі Юлькова мати, коли зауважує: «...то не для тебе компанія, не твоє коло-? Відповіді підтверджуйте цитатами.

2.    В епізоді приїзду тітки Юлько на деякий час виявляє своє істинне ставлення до неї. Чому йому не вдається бути послідовним у своїй поведінці?

3.    Зі слів батька випливає, що вихована людина має приховувати свої справжні почуття, а отже, лицемірити. Чи погоджуєтеся ви з такою думкою? Свою відповідь обґрунтуйте.

4.    Узагальніть, у якій атмосфері росте Юлько. Які риси характеру формує в ньому його сім'я? Відповідь підтверджуйте цитатами.

5.    Доведіть тезу, що образ Юлька Ващука на початку повісті є неоднозначним. У яких епізодах він справжній, а коли — фальшивий? Відповідь підтверджуйте цитатами.

6.    Розкажіть, що вам стало відомо про дитячі роки Славка. Чому він двічі із заздрістю каже, що"добре великим і сильним — їх ніхто не штовхає...»?

7.    Поясніть, які стосунки склалися в Славковій родині і як впливали вони на формування характеру хлопця. Відповідь підтверджуйте цитатами.

8.    Розкажіть, що вам стало відомо про стосунки Юлька і Славка. Чи завжди вони були гармонічними? Наводьте приклади на підтвердження своєї думки.

1.    Розкажіть, що ви дізналися про Ніну Бічую. Назвіть її твори.

2.    Прочитайте повість до розділу -Дискусія за партою- включно. Складіть план до цієї частини твору.

3.    Доберіть цитати до образів Юлька та Славка та зробіть закладки в підручнику.

БЛАКИТНІ ПЕЧЕРИ (З точки зору Славка Беркути)

[...] Антон Дмитрович викликав до карти Ващука. Юлько не затинається зовсім, коли відповідає урок, мовби йому це заввиграшки. Говорити він уміє гарно, це правда, та й взагалі нема нічого такого, що Юлько робить погано. Хіба що просто знає, чого не втне, — і не береться за те. Знов я про Юлька так думаю, що він сказав би: «Чого чіпляєшся до мене, Беркута?» А я не чіпляюсь, я сам не знаю, в чому справа. Коли він на мене часом поглядає, ніби запитує: «Ну що ти вмієш?» — то я аж починаю знічуватись або ж сперечатися, хоч би й потреби не було. А часом, коли справді треба сперечатися і навіть щось різке йому сказати, то я мовчу, мовби нічого не трапилося.

Саме так було, коли ми надумали йти до Блакитних печер. Я розповів Юль-кові, що їздив з батьком до Страдного — невеликого села під горою, залісненою й стрімкою, на самому вершечку якої стара-престара дерев’яна церква. А низом — печера. [...]

Розповів я Юлькові про Страдче, а потім до Блакитних печер покликав. Про Блакитні печери я почув від одного восьмикласника, який вибирався туди зі своїми приятелями, і попросився й собі з ними. Він славний хлопець, бо погодився і сказав, що я можу навіть ще кількох чоловік узяти, аби лиш були надійні люди, не пхинькали та не скаржились, як мозолі понатирають. Річ у тому, що

вхід до печери завалений з часу війни, і відтоді ніхто не пробував довідатися, чому печери назвали Блакитними.

Варто було послухати, як Юлько запалився до того походу:

—    Наука про печери! Спелеологія! Це ж найцікавіша в світі справа. Нема нічого привабливішого! Раптом візьмеш та й відкриєш на стіні малюнки первісних людей. А підземні озера! А сталактити! А несподівані повороти й западини!

Дуже хотілось перепинити — чи він ті печери коли бачив? Однак я не зробив цього, бо ще знову скаже: «Чого ти завжди до мене чіпляєшся, Беркута?» А мені зовсім не хотілось ані чіплятися, ані сваритися...

Одним словом, було вирішено: йдемо до Блакитних печер.

Юлько обіцяв навіть принести фотоапарат з бліцом і два ліхтарики — один для Лілі, другий для себе...

Стоїмо на автобусній зупинці. Хлопці з восьмого нетерпеливились:

—    Та й де ж твій Юлько? Обіцяв серйозних людей зібрати, а тепер ми сплюха якогось чекати маємо!

Мовчу я, бо ж Юльчик просто, мабуть, не захотів зриватися о шостій ранку. Прокинувся, побачив — небо сірувате, мовби задимлене, уявив далеку дорогу до печер, лопати, якими треба розкопувати вхід, та й ще чи розкопаєш відразу.

—    Може, з ним щось трапилося? Може, тролейбус поламався? — спробувала захистити Юлька Лілі.

—    Шукайте дві копійки. Телефон, як твердить Юлько Ващук, — засіб комунікації, вартий уваги.

Я зайшов у телефонну будку, а потім за якийсь час спокійно повернувся до зупинки.

—    Що, Славку, він уже вийшов? — запитала Лілі.

—    Авжеж, вийшов! І мчить сюди на вертольоті! Вийшов!.. Спить він, як ведмідь у січні, і лапу вві сні смокче.

Підійшов автобус. Я перший ступив на східці — не хотілося нічого говорити, хлопці з восьмого сердилися, і я почував себе винним, мовби це на мене чекали і я не прийшов.

—    А як же я без ліхтарика? — раптом злякано згадала Лілі.

—    Нічого. Якось буде, — кажу. — Я прихопив два.

—    Ти хіба знав, що він не прийде? — тихо запитала Лілі.

—    Звідки я міг знати? Просто так. Мало що трапляється...

Наступного дня Юлько навіть словом не заїкнувся про печери. Може, чекав, що я запитаю, чому він не прийшов? Але я не запитав. Я думав: хто із нас змінився? Чи то я раніше не помічав, який Юлько, чи то він був інший? А може, я справді чіпляюсь до нього не знати чого? Або ж просто після того випадку з татовим літаком, після нашої розмови про максимальне навантаження мені забаглося, аби Юлько, мій друг, був ось таким, а не іншим, не таким, як він є насправді? Нічого не розумію. Чи справедливо це?

І я сам — який? Чим виміряю оте моє максимальне навантаження, про яке з татом говорили? Майже рік тому говорили... [...]

[На роботі в Славкового тата через безвідповідальність механіка Комарина загинув пілот. Коментуючи подію і вчинок свого колеги, батько сказав: -Бачиш, сину... Ти чув про максимальне навантаження? У цього, тато кивнув на стілець, де сидів перед тим Комарин, — у цього максимум дуже незначний. Максимальне навантаження — справа

немаловажна. Це вимір характеру і людських сил... Пхинькає він, як немовля, ходить п’яний і всіх запевняє — не винен. Боїться, слимак поганий! Відповідальності боїться, а не того, що людина... Так, синку, максимальне навантаження — така штука...».]

СОРОКА З ПЕРЕБИТИМ КРИЛОМ

[...] Зійшли біля Стрийського парку. Розбрелися алеями, і, хоч як далеко відходили один від одного, все одно кожен був помґіний здаля — парк виглядав поріділим. [...]

—    О, Беркута! — озирнувся Юлько. — Ти глянь, яке опудало ми тут знайшли.

Славко підійшов — на збурілому листі, аж сама ніби побуріло-брудна, сиділа сорока. Скосовито, мовби чекаючи, що вчинять з нею ці незрозумілі двоногі істоти, блимала голубуватим оком. [...]

—    Крило в неї, мабуть, перебите, — сказав нечупара і пхинькнув широким ротом. — Я йому кажу — нехай до себе візьме, поки крило загоїться, я сам би взяв... та... хтозна, чи мій татуньо не здумає її на суп обскубти. — Хлопець засміявся зі свого жарту, аж по ясна показуючи великі білі зуби. Однак сміявся тільки його широкий, з припухлими губами рот, а в погляді синіх очей мовби аж колючки ховалися.

—    Ви що, знайомі? — здивувався Славко, добре знаючи Юлькову вибагливість у виборі знайомих.

—    В одному домі живемо, — трохи неохоче пояснив Юлько. — Можу відрекомендувати: Стефко це, Стефко Вус, соловей-розбійник з нашого двору. Стою та й дивуюсь: чогось такий добрий став, у дворі хлопчаків мало що не ломигае, а тут над сорокою розчулюється! Метаморфоза.

—    Ти б менше патякав, балакайло мудрий, — буркнув Стефко. Колючки в погляді стали ще гострішими. — Бери сороку, у вас вдома місця досить.

—    Авжеж, тільки сороки мені й бракувало! — з огидою скривився Юлько і тицьнув птаху черевиком. Вона відстрибнула вбік.

—    Слухай, Ващук, ти що? Май трохи розуму!

—    О, — протяг Юлько, стріпуючи рукав, мовби Славкові пальці могли залишити там слід, — а ти не тільки спортсмен, спелеолог і таке інше, ти ще й друг живої природи?

Та Славко уже не слухав. Мало що не приклячки схилившись над птахом, узяв його до рук.

—    Бабрайтесь, коли маєте охоту, — сказав Юлько і пішов геть, розминаючи ногами мокрий, вкритий коричневим листям суглинок.

—    Слухай, я знаю, куди ми ЇЇ подінемо! До Надії Григорівни треба її нести, вона вилікує одразу... Вона мою маму в першому класі вчила, до неї з якою хоч справою можна звернутись, от побачиш! їй завжди то птахів, то кошенят носять, вона любить їх... А раз якось навіть морську свинку... [...]

[У Юлька тато архітектор. Він любить своє рідне місто Львів і багато розповідає про нього синові, але чомусь відвідує із сином не сучасні райони, які він проектував, а стародавні. Одного разу Юлько побачив у кіоску статтю про батька, якого автор звинувачував у плагіаті'. Хлопчик, схвильований, повернувся додому, сподіваючись, що звинувачення безпідставні та батько спростує їх, але батьки вдавали, що нічого не сталося.] 93

ЮЛЬКО ВДОМА

[...] — Щось сталося? Якась трапилася прикрість, Юльчику? — стривожено зазирала синові в очі мама. Вона була у біленькому фартушку, такому білому, що Юлько завжди дивувався — як можна мати такий білий фартушок, пораючись на кухні! Коли Юлько сам брався за якусь домашню роботу, він через п’ять хвилин скидався на сажотруса або на мірошника, в залежності від роботи.

—    Нічого, мамцю, прошу не хвилюватися, — сказав Юлько, цілуючи матір у щоку.

—    Але ж я бачу, Юльчику: щось не так!

—    Все так, — сказав він і вдавано веселим голосом запитав: — А що доброго сьогодні на підвечірок ти приготувала, мамцю? Так смачно пахне!

Мати зітхнула й сказала:

—    А зараз побачиш. Мий руки і ходи їсти.

Юлько скинув черевики, перезувся у домашні капці — підлога була натерта до блиску й самому не хотілося залишати на паркеті сліди. [...]

—    Я вже готовий, мамцю. Чи можна їсти?

—    Так, так, — похапливо відповідає мати, несучи з кухні тарілку, на якій аж палахкотіла рум'яна смажена картопля з яєчнею.

—    А серветочку, мамцю? — ласкаво попросив Юлько і усміхнувся матері.

—    Зараз, зараз, — сказала вона і легкою ходою вийшла з кімнати. [...]

—    Юльчику, — тихо нагадує мама, — а ти ж, здається, ще до книжок сьогодні не брався.

—    Зараз, мамцю, — всміхається Юлько. — Ще собі трохи спочину. — Заплющує очі, тоді в темряві ходять такі червоні кола-дивовиди, як гриви коней, що він малював колись давніше. А ще зажмурки можна побачити, що впіймало око мить перед тим, лиш кольори змінюються. Біле стає жовтим, червоне — чорним...

Юлько потер очі, аж повіки заболіли, скочив з канапи — таки справді треба братися до уроків. Коротенькі розділи в підручниках були зрозумілі, задачі розв’язувалися легко, з домашніми вправами значно менше клопоту, аніж з тими кольорами, що їх бачив заплющеними очима. Або ж з тими розмовами, що їх починає Беркута, з тими його причіпками. Чого хоче від нього Славко Беркута? Колись готовий був за Юлька у вогонь і в воду скочити, тепер не бажає цього робити; не треба, не велика біда, але чого ж чіплятися? Юлько знову заплющив очі і став придивлятися до кольорів у густо-коричневій сліпій темряві.

Взимку вони якось грали в сніжки, до пізнього вечора мокли в липкому снігу, і десь там зосталась Юлькова шапка — чи то збили суперники, чи то сам загубив, вже й гра скінчилася, а Юлько з Славком шукали шапку, і врешті Славко віддав йому свою.

—    Ти бери, бери, тобі кажуть! Я ніколи не простуджуюся, сам знаєш.

І пішов Юлько додому у Славковій шапці, була вона геть мокра, одне вухо майже обірвалось, та все ж рятувала од вітру й морозу. Одним словом, шапка...

А одного разу, — Юлько напевно знав, що так воно й було, — Беркута під час турніру програв йому партію в шахи, навмисне програв, аби Юлько став чемпіоном серед п’ятикласників.

Тепер спробуй запитати — «Чого ти чіпляєшся, Беркуто?» — обов’язково почуєш: «Не чіпляюсь, а маю рацію...» Та нехай там собі, Юлько все одно тої рації не визнає. Яка там рація? І в чому? [...]

СКАЖИ, ХТО ТВІЙ УЧЕНЬ...

 

У глибині душі Славкові хотілося бути схожим на свого тренера. З того самого моменту, коли він уперше побачив у спортивному залі шпажистів, хлопчик очей не зводив з високого, стрункого спортсмена. Невимушені рухи, швидкість, несподіваний укол, — здавалося, що перемогу здобути йому зовсім нічого не коштує. А потім, коли вже всі порозходилися, коли вже видно було (без маски), що в спортсмена веселе, сірооке обличчя, — Славко не рушив зі свого місця біля порога, аж поки спортсмен не відчув на собі його упертого погляду.

—    Сподобався бій? — запитав він, підійшовши до Славка.

—    Дуже.

—    А ти також фехтувальник?

—    Ні.

—    То, може, хочеш стати фехтувальником?

—    Хочу.

—    Хм... — сказав спортсмен. — У мене група повністю укомплектована. І тренування ми давно розпочали... Однак знаєш що? Однак приходь. Тричі на тиждень — понеділок, середа, п’ятниця. О сьомій годині, не запізнюйся, гаразд?

Було це так несподівано, як у казці «Сезам, відчинися». Хлопець навіть не міг отямитися — невже його вчитиме цей симпатичний юнак, який щойно без усякого напруження і без видимих зусиль завоював звання чемпіона республіки? Невже це правда?

Славко прийшов. Прийшов — і знову став при порозі, несміливий і чужий у великому спортивному залі.

Жовті ребра шведської стінки. М’які «мішені», куди наполегливо, раз по раз, втикали свої шпаги майбутні Славкові друзі. Лось Андрій Степанович, його тренер. Коли він зайшов до спортзалу, то всі ніби стали меншати на зріст і вужчати у плечах. А як він узяв до рук шпагу, то вже очей не можна було відірвати.

І почалася наполеглива наука. Кортіло надіти маску і взяти до рук шпагу. [...]

За якихось півроку тренувань про Беркуту говорили, що він найздібніший учень Андрія Степановича... (...)

ДИСКУСІЯ ЗА ПАРТОЮ

—    Привіт чемпіону!

—    Кубок твій?

Сьомий «Б» вірив у спортивну зірку Славка Беркути. Сьомий «Б» вважав, що має право на зустріч з переможцем, але клас спіткало розчарування — кубка не було. Команда виступила добре. Львівські шпажисти зайняли друге місце, і в командних Беркута не програв жодного бою. Зате в особистих змаганнях завоював тільки четверте місце.

Андрій Степанович не дорікав. Тільки хлопці махнули рукою:

«Ну от, а ми на тебе надіялись! Ех ти!»

—    Давай проаналізуємо, — сказав Андрій Степанович. — Що вийшло? Поки було напруження волі, ти весь зібрався, вивчав суперника — і вигравав. Коли тобі раптом здалося, ніби успіх забезпечений і без боротьби, ти розм’як

і розслабився — твою слабкість миттю відчули. І ось маєш замість першого чи другого — тільки четверте місце.

Славко розумів свою помилку. Так, правильно все запримітив Андрій Степанович. Бої з найсильнішими спортсменами виграв блискуче, а тим, хто був десь у кінці і навіть не сподівався виграшу, — та ще й у Беркути! — тим Славко ганебно програв. Він собі подумав: «Ну, що з ними битися? Не бій. а так, розминка».

Та коли раптом отямився, було вже пізно. Рахунку виправити не міг. А пізніше настрій зіпсувався зовсім, він скис; розвеза, от розвеза! Скис — і програв ще двічі! [...]

Важко було переступати поріг класу і визнавати, що не привіз кубка. Навіть значка не привіз, бо за четверте місце й того не давали. І зовсім уже неприємно було чути насмішкуватий голос Юлька:

—    Ай-ай-ай, а ми тут приготували урочисті промови на привітання олімпійця.

Юлько готував промови?! Може, він ще й переживав через Славкову невдачу? Ну-ну!

—    Ти повторюй ту промову щовечора, може, для іншого випадку згодиться!

—    Тихо! Юпітер гнівається!

Шпагу, подаровану Андрієм Степановичем, Славко заховав і вирішив не брати до рук доти, доки сам не відчує, що має на це право. Дав собі слово: через рік увійти до збірної республіки, самому собі поклявся і надумав не порушувати клятву, хоч би чого це йому коштувало.

[...] Малював Славко материки, а поруч сидів Юлько Ващук. Сидів за однією партою, переписував з дошки одну й ту ж задачу... Тепер би Славко не списав у нього відповіді. Коли б у задачі було два розв’язання, Славко вибрав би не те, котрим скористався Юлько. Та чомусь не міг би признатися відверто Юлькові, що не може прийняти його таким, як він є.

Чому ж ти не кажеш нічого вголос, Славко Беркута? Може, тому, що колись сам дуже хотів сісти за одну парту з Юльком Ващуком, найкращим учнем у класі, який так розв'язував задачі, як ти по деревах лазив? Який прочитав стільки книжок, скільки ти забив м'ячів у старий паркан, що правив за футбольні ворота. Ти так хотів сидіти з Юльком, що, — аж сором згадати, розвеза, та й годі, — заплакав, бо вчителька сказала, що сидіти вам разом ніяк не можна: Юлько високий, а ти Котигорошком був тоді, Славку Беркута. Боїшся, Юлько тебе не зрозуміє? Не зумієш пояснити, чого ти хочеш!

Учора він був тобі другом, Славко Беркута. Як же це виглядатиме, коли сьогодні ти скажеш раптом, що тобі чимось не до вподоби Юлько Ващук? І не зможеш як слід пояснити, чим же таки не до вподоби? Хіба те, що Юлько сміється, штовхаючи ногою сороку з перебитим крилом, може бути причиною нехоті до нього? Розберись у своїх симпатіях, Беркута. Хоч у правилах для учнів і не сказано, що треба любити усіх однокласників, однак спробуй зрозуміти самого себе і свого друга. Може, розібратися в симпатіях і антипатіях — це також визначити міру максимального навантаження? [...]

ПОМІРКУЙТЕ НАД ПРОЧИТАНИМ 94

2.    Славко не раз наводить фразу, з якою Юлько до нього звертається: -Чого ти завжди до мене чіпляєшся, Беркута?». Чи були у Ващука підстави так казати? Що не влаштовувало Славка в другові? Відповідаючи, цитуйте уривки.

3.    Славко хотів, щоб Юлько «був ось таким, а не іншим, не таким, як він є насправді». Що він мав на увазі, адже Ващук вчився найкраще в класі? Відповідь підтверджуйте цитатами.

4.    Прочитайте розділ «Сорока з перебитим крилом». Як ставлення до птаха характеризує обох друзів? З якою інтонацією Юлько вимовив фразу «а ти не тільки спортсмен, спелеолог і таке інше, ти ще й друг живої природи»? Як вона розкриває ставлення Юлька до Славка?

5.    Розкажіть про стосунки між членами Юлькової родини. Як він ставиться до матері, а вона до нього? Як сім'я впливала на формування характеру Юлька?

6.    Прокоментуйте епізоди-спогади Юлька про стосунки зі Славком у дитинстві. Як Беркута ставився до свого друга? Чи оцінив Юлько підтримку друга? Як ці вчинки характеризують кожного з героїв? Відповідь підтверджуйте цитатами.

7.    В епізоді, коли друзі грали в сніжки, автор вводить художню деталь — шапку. Поясніть, яку функцію вона виконує в розкритті стосунків між героями та їхніх характерів.

8.    Перекажіть епізод, у якому явно загострюються стосунки між друзями. Чим це було викликано?

9.    Прочитайте уривок і дайте відповіді на запитання:

«Малював Славко материки, а поруч сидів Юлько Ващук. Сидів за однією партою, переписував з дошки одну й ту ж задачу... Тепер би Славко не списав у нього відповіді. Коли б у задачі було два розв'язання, Славко вибрав би не те, котрим скористався Юлько». Що свідчить про напруженість у стосунках між друзями? Чому Славко вибрав би інший варіант розв'язання задачі, ніж у Юлька?

10.    Поясніть, яке значення Славків батько вкладав у словосполучення «максимальне навантаження*. Прочитайте останній абзац розділу «Дискусія за партою». Яке значення цим словам надає Славко?

Славко не сприймає свого друга таким, яким він є насправді. Він намагається за своїми уявленнями змінити Юлька на краще. Чи маємо ми право іншим нав'язувати свої уподобання й тип поведінки? Чи будуть стосунки між друзями рівноправними, якщо один диктує свою волю іншому? Чи потрібно змінювати в інших людях те, що тебе в них не влаштовує? Свою відповідь обґрунтовуйте.

1.    Накресліть у робочому зошиті таблицю, поділіть її на дві колонки. Запишіть в одну риси характеру Юлька, а в другу — Славка.

2.    Прочитайте повість до розділу «Тоді була п’ятниця» включно. Доберіть цитати до образів головних героїв та зробіть у підручнику закладки.

 

БИТИСЯ ІЗ БЕЗЗБРОЙНИМ

(Розповідає Славко Беркута)

Спочатку я вирішив, що мені привиділося. Скинув маску, знову глянув на вхідні двері — ні, таки правда: на порозі залу стояли Юлько і Лілі. Давно Юлько не приходив на мої тренування, я навіть не міг би згадати, коли це було останній раз.

Я підійшов до них:

—    Подивитися хочете?

—    Так, — сказала Лілі. — Ти ще не збираєшся додому?

—    Ні, тільки недавно почали. Сідайте он там! — показав я на лаву, де сам любив сидіти, коли дивився, як інші працюють. Раніше Юлько теж не раз там сидів. Цікаво, чого це він вирішив прийти?

Вони сіли. Я вернувся на доріжку. І раптом відчув, що страшенно хвилююсь. Костюм аж наче став тісний і заважав рухатись. Уперше подумав, чи гарно виглядаю? Чи не здається дикою і смішною фігура людини у такому незвичному одязі? Чому вони прийшли? Просто так чи не просто так? Червона лампочка підморгнула — є укол! Я навіть не помітив, як це трапилось. Видно, працювати можна механічно. Як читати вірша напам'ять, не думаючи, що означають окремі слова. Краще не поглядати в той бік, де вони сидять, бо можна й не спостерегти небезпеки, у фехтуванні все відбувається блискавично.

Коли бій закінчили, я підійшов до них знову. Маску вже не скидав — лоб мокрий, не хотілось, аби Юлько бачив, як я втомився.

—    Лілі мене сюди привела, — сказав Юлько, ніби вгадав мої думки. — Не лихопомна, забула, що ти не прийшов на прем’єру.

Добре, що на мені зараз маска. За маскою нічого не видно.

—    Я не міг. У мене була прикидка перед змаганням.

—    А я думав, що спортсмени не ходять до театру.

Я, мов дурник, повторював:

—    Слово честі, не міг, це було дуже відповідальне змагання. І тоді якраз вирішували, хто має їхати.

—    Міг би й не їхати, — сказав Юлько, — все одно кубка не привіз.

—    Не твоя турбота, — відрізав я. — Привіз чи не привіз — тобі хіба не все одно!

—    Не треба, хлопчики, — попросила Лілі, вона поглядала якось ніби злякано. — Юльку, не треба, ми ж прийшли подивитися.

Коли б хто здогадався мене покликати, все було б інакше. Нічого, може б, не трапилось. Однак ніхто мене не покликав, тоді я сам сказав:

—    Ну гаразд, треба працювати.

—    Працювати? — тепер уже Юлько вчепився за моє слово, як я чіплявся за його. — Ніколи б не подумав, що розмахувати в’язальними спицями зветься роботою!

—    Чого ти такий, Юльку? — сказала Лілі.

—    Уяви собі, зветься!

—    По-моєму, робота — головою думати, а тут голова ні при чому. Вистачить пари довгих ніг.

—    Ти впевнений? Хотів би я побачити, чи вистачить тобі твоїх довгих ніг.

—    Спробуймо! Я доведу тобі, що ти даремно пропадаєш тут цілими вечорами. За один вечір я...

—    Лови шпагу!

—    Хлопці! Ну, що ви, хлопці! Не треба! — просила Лілі.

—    Нічого, ти побачиш — я виглядатиму не гірше від нього, — сказав Юлько, скидаючи пальто.

—    Бери маску. Дивись, ось випад. Стань так! Далі, далі, ногу, ліву по...

—    Навіщо мені твої пояснення? Я не раз чув і бачив, як тебе тут учили. Досить і того.

Юлько витягнув уперед руку зі шпагою. Хлопці поскидали маски, з’юрмилися навколо нас. Вони сміялись, жартували, давали Юлькові поради, ніхто нічого не розумів ще. А Юлько справді досить швидко затямив перші рухи і зробив непоганий випад, я навіть здивувався.

—    Бачиш! — засміявся він. — Бачиш, треба просто мати удачу, тоді все в руки само йде.

Що? То Юлькові має все в руки йти? В руки, он як! Тільки задумав — і журавель з-під хмари також до Юлькових рук? Дуже легко було загнати Юлька в кут. Я наступав і наступав, а він відходив далі. Він, певно, не розумів, що я спочатку тільки бавився, а тепер справді бився, зо зла бився. Мені хотілося, щоб він не сміявся, не похвалявся, не говорив, ніби все йде в руки само, без жодних зусиль. Я не думав тоді, не розмірковував, що битися з Юльком — просто нечесно, все одно, що з беззбройним, він же ніколи шпаги не тримав досі, я мусив йому довести, що сильніший за нього і маю в чомусь рацію, а в чому, тоді ще не міг би пояснити. Ударив щосили своєю шпагою об Юль-кову. Мій клинок не витримав удару, розламався навпіл, я не встиг нічого зробити, — мабуть, так шофер не встигає часом загальмувати, — і мій поламаний клинок наштовхнувся на Юлькове незахищене стегно. Скрикнувши, Юлько випустив із рук зброю і вхопився за ногу. Все, що відбувалося далі, я пригадую мов крізь сон. Пляма крові на Юлькових штанах. Лікар, мовчанка хлопців, злякане обличчя Лілі. Вуха мені мовби ватою хто заткав: усе шуміло, голоси долинали зоддалік, приглушені й незнайомі. Так буває, коли Ідеш у поїзді і чуєш розмову з сусіднього купе. Та одну фразу я почув зовсім виразно:

—    Покажи мені своїх учнів, і я скажу тобі, хто ти!

Вимовлено це було трохи глузливо, говорив хтось із тренерів, Андрій Степанович потер долонею чоло, і знову той же голос додав:

—    Розпустив ти їх, Андрію Степановичу. А тепер маєш кашу.

Я тоді кинувся геть із залу, втиснувся у куток біля одежних шаф, щоб нічого не бачити і не чути. У коридор вийшов Андрій Степанович. Запалив цигарку, покрутив у пальцях почорнілого сірника.

—    Ви... ви мене тепер відрахуєте?

—    Це ти! — Андрій Степанович дивився на мене так, немов я, Славко Беркута, ніколи не був його найкращим учнем. — Навіщо ти вчинив це побоїще? Та ще й заховався після всього. Чого завгодно міг я сподіватися, але щоб Славко Беркута заховався?

Краще б він звелів мені віддати шпагу і ніколи не приходити сюди, у цей зал, краще б він не казав: «Славко Беркута заховався». Легко говорити про максимальне навантаження, коли все добре. Коли нікому нічого не завинив — тоді, звичайно, можна дивитись кожному просто в очі. А тут — ледве трапилося таке, за що треба відповідати, — я заховався...

ЛІЛІ НЕ ХОЧЕ УДАВАТИ

—    Обурливо! Недопустимо! Кого виховує наша школа? Спортсмени, врешті, обов’язково кінчають хуліганством! Вони собі дозволяють більше, ніж інші. Ось до чого призводить культ фізичної сили!

Юлько лежав у ліжку. Стегно йому охайно перев’язали. Рана виявилась не така вже й серйозна. Якщо правду казати — рани не було, а тільки глибока подряпина. Гірше було те, що в Юлька погано згорталася кров.

Батько палив сигарету за сигаретою і збуджено ходив по кімнаті. [...]

—    Одним словом, цього так не можна залишити. Збори, догана — все, аж до виключення зі школи! Хуліганів треба вчити. Як ти міг приятелювати з хуліганом?

Юлько заплющив очі: не бачити б виразу батькового обличчя. Коли слухаєш самі слова, то можна повірити, а коли дивитися на батька, то раптом починають з’являтися думки: «А тато справді такий обурений чи удає?» Говорить, що Славко хуліган, а насправді думав собі зовсім про інше. І тільки механічно вимовляє слова, які належить вимовляти в такому випадку.

—    Не хуліган він, тату! І нікуди ти не йди. І нічого не кажи ніде. Ти нічого не знаєш і не розумієш. Що там поясниш?

—    Юлю, яким тоном ти розмовляєш з батьком?

—    Мовчи, тату, це я сам до себе...

Заплющені Юлькові повіки здригнулися. Затиснув уста. Звелася вгору ліва брова. Чи можна зневажати інших, коли твій тато, твій власний батько користується чужими думками? А що, коли запитати: чиїми думками ти користувався зараз, тату?

—    Он як, ти сам до себе... Ну, гаразд, гаразд. Заспокойся. Поговоримо потім, коли почуватимеш себе краще. Я особисто схильний розцінювати це як хуліганство.

ДВА ПО ДВА — ЧОТИРИ (З точки зору Славка Беркути)

Знаю, що винен. Хіба можна розв’язувати суперечки, ранячи товариша шпагою? Ні, я не навмисне це зробив, і однак мені здається, що навмисне. Юльків тато ходив до Андрія Степановича і до школи приходив, викликали моїх батьків, було всього — і Антон Дмитрович зі мною говорив, і директор, і тато.

Тато запитав, як Андрій Степанович: навіщо бився з хлопцем, який ніколи не тримав шпаги в руках? Тим більше, хлопець той — мій приятель. Врешті погодилися, що трапився прикрий випадок, ніхто й не припускав, аби Славко Беркута міг навмисне поранити свого друга. Лиш я один знаю, що це не зовсім випадково, власне, я справді не навмисне поранив Юлька, але ж таки хотів, щоб він відчув, зрозумів, побачив — не все йде в руки, що тільки хочеш, не все так легко й просто.

Юлько вже в школі. Сидить поряд. Мовчить. Жодного слова не говорить, як закрижанів. Три дні мовчить. Та й навіщо говорити — він усе сказав тоді, коли я до нього приходив додому. [...]

Нічого не сказала мені Юлькова мама. Тільки — «Добрий вечір». Та й то якось так тихо, ніби сама до себе, а не до мене. І Юлько спершу нічого не казав. Тільки отак своїм звичаєм губи скривив. Я також мовчав. Мама радила вибачення просити. А як? «Прости мені, Юльку, я не хотів». Або: «Дуже було боляче, Юльку? Прости, я не хотів».

Потім Юлько підвівся, він був зовсім блідий і схуд страшенно: обличчя збоку, як ніж для розрізання паперу, такий гострий у Юлька став ніс і підборіддя, навіть губи потоншали. Я думав: «Погано, коли це через мене такий став Юлько, через оту дурну подряпину. Я ж його справді не хотів калічити».

—    Беркута, навіщо прийшов? — запитав Юлько. — Жаліти мене прийшов?

То мені цього нетреба. Чи каятися прийшов? Не сміши мене, Беркута. Слухай, я тобі зараз щось скажу. Я знаю, чого ти до мене чіпляєшся. Ти ж мені просто заздриш, Беркута. Розумієш, ти мені заздриш — от і вся заковика...

—    Не вигадуй, Юльку, чого б я мав заздрити?

—    Я не вигадую, це правда. Ти тому й за спелеологію взявся, що заздриш. І фехтуванням тому займаєшся. Ти нічого не розумієш, Беркута... У тебе все добре, все просто, ти думаєш — два по два — чотири, і ніяких сумнівів, хіба ж неправду я кажу? Добре тобі, у тебе все гаразд...

Багато що говорив Юлько. Про те, що всі довкола — звичайні, а йому, Юль-кові, хочеться тільки незвичайного, бо він і є якраз та людина, якій доступне усе складне. Бо ми всі думаємо однаково, а він про кожну річ на світі має свою думку. Свою власну думку.

І коли Юлько так говорив, я зрозумів, чого від нього хотів. Зрозумів, що хотів йому довести. Але я зовсім не заздрив, слово честі, навіть поняття не маю, як це — заздрити. Завжди в таких випадках, коли треба все пояснити і розставити на місце, як шахові фігури перед початком гри, зі мною щось діється: не можу говорити або ж замість того, що думаю, свергочу які-небудь дурниці. Гальмується щось у мені, чи як це називається?

І того разу так трапилося. Сказав Юлькові:

—    Не кричи, не треба, твоя мати подумає, що ми сваримося.

Дурницю я сказав, мені ж тоді однаково було, подумає Юлькова мама, що ми сваримося, чи не подумає. Але я сказав саме так.

—    А хіба не правда: ми ж таки сваримося. Бо ти такий... Усе в тебе добре. І просто, все в тебе в порядку, ніколи ніяких неприємностей, ти завжди знаєш, що тобі робити, Славку... [...]

Знову говорились не ті, непотрібні слова. Я хотів зрозуміти Юлька: чому він такий, може, щось трапилось у нього, щось, окрім наших суперечок і цієї подряпини на стегні?

ТОДІ БУЛА П’ЯТНИЦЯ

[...] Славкові про це все невідомо. Він тільки знає, що буде суд, і вже зараз, напередодні, відчуває себе приреченим на смерть.

Коли прийшов цей лист, Беркуту викликали до директора. Директор весь час повторював:

—    От бачиш, ти навіть не заперечуєш! Така пляма на нашій школі! Негідник! Спершу поранив товариша. І гадаєш, коли вибачили, то можна що завгодно тепер чинити? Честь школи тобі не дорога, можеш забиратися геть!

Потім директор трохи заспокоївся, викликав Варвару Трохимівну і звелів прочитати листа в класі.

«Учень вашої школи Ярослав Беркута був затриманий членом народної дружини о 21 годині 23 листопада цього року. Він пиячив у під’їзді з кількома іншими підлітками...»

Вдруге Славко зовсім байдуже слухав того листа. Ніби і не його звинувачували.

23 листопада? То була п’ятниця. Звичайно у п'ятницю о дев’ятій кінчається тренування. Але Славко перестав ходити на тренування. З того самого дня, як трапилася та історія з Юльком Ващуком. Обминав навіть вулицю, де був спортзал. [...]

ПОМІРКУЙТЕ НАД ПРОЧИТАНИМ

1.    Поясніть, чому між друзями в спортивній залі зчинилася бійка. Зацитуйте ті фрази, якими обмінялися Юлько та Славко. Чи мали вони рацію у своїх звинуваченнях один одному?

2.    Поясніть, що в поведінці Юлька дратувало Славка Беркуту найбільше. Відповідь підтверджуйте цитатами.

3.    Фраза Юлька, що «треба просто мати удачу; тоді все в руки само йде» викликала в Славка хвилю обурення. Чи не здається вам, що він заздрив другові, який його в усьому переважав? Свою відповідь обґрунтуйте.

4.    Поясніть, чи прийшло до Славка усвідомлення його помилкової поведінки? Наведіть цитату на підтвердження своєї думки.

5.    У поєдинку зламалася Славкова шпага. Чи можна цей епізод розцінювати як символ того, що Беркута зазнав поразки у своїх поглядах? Як би ви витлумачили сцену двобою друзів?

6.    Поясніть, як Славко і Юлько потрактували причини конфлікту між ними. Чию сторону з друзів підтримуєте ви? Свою відповідь обґрунтуйте.

7.    Поясніть, що саме було зламано в героях у поєдинку? Чому саме цей злам був такий важливий для героїв? Свою відповідь обґрунтуйте.

8.    У повісті Славко Беркута кілька разів згадує про «максимальне навантаження». Що воно означає для нього? Як своїми вчинками хлопець хоче йому відповідати?

9.    Порівняйте поведінку батьків обох хлопчиків після поєдинку. Чи була вона відповідною до ситуації, що склалася? Як кожен із хлопців ставився до слів своїх батьків і про що це свідчить?

1.    Отримавши листа з дитячої кімнати міліції, директор школи кричав Славкові: «Така пляма на нашій школі! Негідник!... Честь школи тобі не дорога, можеш забиратися геть!»

Як ви вважаєте, чи має він рацію? Що, на вашу думку, важливіше — власна честь чи честь колективу? А можливо, це має бути взаємопов'язано? Свою відповідь обґрунтуйте.

2.    Як ви вважаєте, якби Славко з Юльком пояснювали один одному свої думки та вчинки, то, можливо, між ними не зародився б конфлікт? Як краще поводити себе в конфліктних ситуаціях — наполягати на своєму чи поступитися? До якої межі можна йти на компроміс у стосунках з іншими (з друзями)? Відповідаючи, наводьте приклади. 95

СУД

Великий зал став тісний і душний від того, що туди намагалася вміститись уся школа. Здавалося, вікна тут не відчиняли років зо два, і шепіт ніби плавав у густому повітрі.

За столом, усвідомлюючи вагомість своєї місії, сиділи юні судді. Мабуть, їм хотілося виглядати старшими, серйозними і навіть грізними. Вони супили брови. Стискали вуста. їм було доручено вершити, вирішувати і судити. Вони пройнялися повагою до себе і деякою зневагою до решти світу, якій не було надано права вирішувати чиюсь долю.

Варвара Трохимівна прочитала листа ще раз. Варвара Трохимівна сказала, що в їхній школі це випадок безпрецедентний, тобто такий, подібного якому ще ніколи не було, і тому вирішено саме так, усім разом обміркувати, якої кари заслуговує Ярослав Беркута.

А потім викликали Славка Беркуту.

Може бути, він не витримав би нервового напруження, зірвався б і крикнув щось, але в залі сиділа мама. Здалеку вона дуже була схожа на школярку, і Славко боявся чомусь за неї.

А сьомий «Б»? Сьомий «Б» сидів у залі, як одна людина.

—    Не здавайся, Беркута! Скажи, що ти не винен! — порадив хтось із сьомого «Б». [...]

—    ...Нема мені що багато говорити — я не був у кімнаті міліції, я не бачив ніколи людини, яка писала цього листа, я не робив нічого з того, що там написано. Я даю вам слово честі. А коли мені не вірите, то... то... [...]

Рвучко підвівшись із місця, встав Антон Дмитрович:

—    Діти, — сказав Антон Дмитрович, — ви знаєте Славка Беркуту?

Ніби розбуджений від злого сну звичними буденними словами, зал озвався сотнею голосів:

—    Знаємо!

—    Який він?

—    Хороший! — ствердив сьомий “Б».

—    Можна йому вірити?

—    Можна!

Директор щось говорив Варварі Трохимівні, Варвара Трохимівна намагалася спинити Антона Дмитровича, але дарма: зал шепотів, перемовлявся, перегукувався. А потім біля дверей зчинився ще дужчий гомін, хтось сказав: “Пропустіть, пропустітьіо — і повз ряди школярів пройшла до столу, де сиділи вчителі, немолода втомлена жінка. Вона тихо вибачилася, що запізнилась до початку, їй миттю подали стілець, жінка сіла і поглянула в зал. Потім подивилася на Славка, про щось запитала, їй відповіли. Жінка раптом аж злякалась, відсахнулась і знову щось сказала. Зал мовчки стежив за незрозумілою пантомімою.

—    Вибачте, — блідим, непевним голосом втрутилася втомлена жінка. — Я хочу... я змушена перервати. Трапилася велика, страшна прикрість — ви... власне, ми, бо й моя вина в тім — ми даремно образили цього хлопця, Славка Беркуту. Він справді не був у нас ні того, ні іншого вечора. Ми з ним ніколи не зустрічалися.

Сьомий «Б» ошалів. Сьомий “Б» кричав, як сто тисяч хлопчаків на стадіоні. І тільки Юлько Ващук не кричав. Юлько Ващук нахилився, щоб зашнурувати черевик.

ЯК УСЕ БУЛО НАСПРАВДІ

А тепер ми майже дійшли до того місця, з якого почали розповідь. Пригадуєте? Вечір, лапатий сніг...

Стефко Вус, вбраний і взутий, лежав на ліжку в непаленій хаті. [...]

На порозі з’явився Юлько Ващук. Він ніколи не зазирав до Стефка і тепер здивовано розглядався по кімнаті.

—    О, якого гостя маю нині! Чого вам треба, вельможний пане?

—    Справу маю до тебе, Стефане.

—    О, Стефане! — передражнив Стефко. — То це ніби я — Стефан?

—    Годі, Стефку, не жартуй. Справді, хочу попросити щось. Ти ж, мабуть, у таких справах бистрий. Треба одному типові... вуха нам’яти. Добре, щоб вік пам'ятав.

Був Юлько якийсь ніби затятий, сам не свій, ніби вдавав когось іншого. Не того мамія пещеного бачив Стефко перед собою і не того пишака, що міг виставити перед Стефків ніс нового черевика і вдарити під крило сороку, — якийсь дивний був Юлько, мовби на щось довго перед тим зважувався, і тепер, зважившись, уже не хотів чи боявся вертати назад.

—    При чому ж тут я? — запитав Стефко. — Візьми та й намни. Чи тобі мого благословення треба?

—    У тім-то й річ.. Я б хотів...

—    Ага, ясно! Моя допомога потрібна?

—    Та, власне, так.

—    Бач, який хитрий! Чужими руками жар загрібати! Не на того натрапив. Не буду за тебе нікого бити. Хто ти мені — брат чи сват?

—    Стефку, але того типа необхідно побити. Він мене скалічив. І взагалі...

—    Ага, то це свята помста? Ну, нехай. Коли сам не годен за свою кривду відплатити, то йди до Лопуха. Чув про Лопуха? Той кому хоч вуха пообриває. Маєш адресу... [...]

Надворі біліло, ніби сніговиця віддавна гуляла містом. Троє хлопчаків вийшли з гастроному — їм було дарма, що сніг лапатий і пухнастий. Юлько намагався триматися якнайдалі від Лопуха та йото приятеля — хоч вулиця чужа, ніхто б не повинен перестріти, але однак не хотілося йти в одній компанії з Лопухом.

Лопух зрозумів. Він порадив Юлькові: нехай не відстає, не розглядається довкола, удаючи, ніби він сам собі йде. Однаково ясно, що вони відтепер одною ниткою в'язані, і нікуди від цього не дінешся.

Вони зайшли в браму. Пляшка вина, булка і оселедець — Лопух хотів підкріпитися, перш ніж рушати на ту вулицю, котрою Славко Беркута мав повертатися додому з тренування. Все було обдумано й виглядало дуже просто і легко.

—    Як два по два — чотири.

Втомлена жінка запитала в Юлька прізвище. І він раптом, бгаючи спітнілими долонями шапку, назвався Славком Беркутою.

А в шкільному залі втомлена жінка сказала Славкові:

—    Я думаю, ти зумієш вибачити. Я розумію — таке забути важко, але ти повинен нам вибачити.

Коли вона так сказала і подивилася в зал, Юлько Ващук схилився, щоб зав’язати шнурок. Зав’язував довго й старанно, аж доки не почув, що жінка відсунула стілець і сіла. Тоді лиш Юлько випростався, але намагався зробитись маленьким і непомітним, ніби хотів врости у крісло.

КІНЕЦЬ ЩАСЛИВИЙ, НЕМОВ У КАЗЦІ

[...] Закінчилося все ніби гарно і просто. Два по два — чотири. Так несподівано просто і легко усе розв’язалося. Прийшла ота жінка, і подивилась, і сказала, що він — це зовсім не він, власне, ні, не так, той інший зовсім не він, не Славко Беркута. Усе ніби так просто, так гарно. Як у казці. Судили — вибачили — помилилися, не гнівайся — завтра задачу скажуть на дошці писати. Задача задачею, а що, коли це хтось із сьомого «Б»? Тільки б не з сьомого «Б», бо як же тоді? Як тоді?

Мама схиляється, набирає в долоню снігу і сніговою грудкою — просто Славкові в плече. Славко всміхається — криво, одними куточками уст, і мама більше не намагається розсмішити його. Хлопцеві страшенно кортить роз-зирнутися, десь там на другому кіпці вулиці — сьомий «Б», усі разом, хтось би подумав, що вони живуть в одному домі, що їм усім по дорозі із Славком Бер-кутою, не наздоганяють, але й не розходяться, Славкові кортить озирнутись і водночас дуже важко зробити це, мовби хто притримує долонями обличчя — не озирайся, не озирайся.

—    Ні, ви скажіть — ми добре зробили, що пішли до тієї жінки в міліцію! Подумати тільки, коли б Антон Дмитрович не підказав, що так треба зробити, — ні, ви тільки подумайте, як би все обернулось, чілдрен! — у тому гурті Лілі розводить долонями в білих рукавичках.

—    Коли б я знала, хто це зробив, ну як він міг, як у людини язик повернувся — зробити щось паскудне і прикритись чужим іменем? Я б йому... я б йому... я сама не знаю, що б я зробила!

—    Що? — питає Юлько і раптом спиняється. — А що б ти йому зробила?

Він стоїть і дивиться на Лілі — смикаються губи і ніяк не укладаються у звичну зневажливу гримасу.

—    Не знаю. Щось би таке зробила, аби він на все життя за падлюку самого себе мав, щоб він сам на себе не міг би ніколи подивитись.

Білі рукавички миготять Юлькові перед очима, одна, дві, десять. Дурниці, звідки десять рукавичок? Завтра та жінка увійде в клас і вкаже на нього, на Ващука.

—    А коли б то був я? — ворушить важким, кам’яним язиком у роті Юлько.

—    Ні, ви тільки послухайте, послухайте, що він говорить! Чілдрен, він каже...

—    Мовчи! — Юлько намагається впіймати білу рукавичку. — Лілі, мовчи! Чуєш?

Нехай завтра, нехай не сьогодні. Ще не сьогодні.

—    Юльку, чекай, куди ж ти, Юльку, ну, скажи, що то неправда! — просить Лілі, однак не біжить услід за Юльком, не наздоганяє, стоїть зламана й оса-мотніла, білі рукавички на темному тлі зимового пальта Лілі стоїть, і тінь її на снігу — накреслена химерно картина.

—    Славку, Беркута, почекай! — десь там попереду гукає сьомий «Б», відважившись нарешті наздогнати Славка. Славко спиняється. Озирається. Ще раз, тепер уже сміливіше. Славко Беркута чекає.

—    Егей, Лілі, Юльку, а ви чого відстали? — вимахує хтось рукою.

Біла рукавичка поволі зводиться вгору для відповіді: наздожену. Ковзнувши по втоптаному сніжку, хтось перехибнувся і мало не впав. Сміється сьомий «Б». Всміхається Славкова мама. Ловить краєчком ока вираз синового облич-

чя. Славкове обличчя трохи розпогіднюється. Білі рукавички зовсім вгамувалися. Не злітають вгору до розсміяного рота. Бо то не так, яку казці.

Вулиця стелиться білим сувоєм полотна. Холодним і чистим. Будинки обігріті жовтим світлом, вікна — як відхилені дверцята печей. Вулиця дихає, вулиця — розтулена долоня міста, по якій можна прочитати його життя.

ПОМІРКУЙТЕ НАД ПРОЧИТАНИМ

1.    Протягом твору кілька разів ужито фразу -Як два по два — чотири» на позначення того, що все зрозуміло. Чи справді просто складаються стосунки між героями твору? З якою метою автор багаторазово повторює цей вислів? Свою відповідь обґрунтуйте.

2.    В описі зовнішності друзів автор звертає увагу на їхній зріст. Юлько був високий, Славко — низенький, з короткими ногами. З якою метою автор робить акцент на цих деталях в описі зовнішності героїв? Відповідь обґрунтуйте.

3.    На початку повісті автор пише про Славка: -А якщо ти у вісім років скидаєшся на дошкільнятко, до того ж у тебе ноги болять у суглобах при кожному кроці, то, мабуть, краще ходити попід стінами: безпечніше. Однак Славко не тримався стіну. Якого підтексту набуває ця фраза в контексті всіх подій твору?

4.    Про пошуки Славком свого -Я» автор розповідає: -Юлько вміє малювати, гарно малює Юлько. Славко брався і собі. Нічого не виходило». Поясніть, чи допомогло Беркуті в становленні характеру наслідування друга? Коли він відчув, що відшукав серед багатьох інших свою дорогу? Як це позначилося на його поведінці та характері? Свою відповідь обґрунтуйте.

5.    Поясніть, чому деякі розділи повісті написані від імені Славка Беркути.

6.    Чи можна стверджувати, що образ Юлька Ващука зображено тільки негативно? Свою відповідь обґрунтуйте.

7.    В одній із рецензій на повість «Шпага Славка Беркути» її автор розмірковує:«Хто і що перетворює нас ізмалку на Будівничих і Руйнівників, чому одні дитячі палаци постають зрештою у камені, а інші — залишаються купкою піску... навіть якщо обоє їхні автори були наділені Божим Даром?у. Поясніть ці слова в контексті повісті Ніни Бічуї.

8.    У першому розділі автор чотири рази використовує художню деталь — шапку одного з хлопців. Вона з'являється також ще в одному епізоді у творі. Поясніть, якого змістового навантаження набуває ця художня деталь.

9.    Зверніть увагу на пейзаж у першому й останньому розділах повісті. Визначте художні засоби та поясніть його символіку в цих уривках.

10.    Визначте проблеми, порушені автором у творі.

11.    Поясніть назву твору. Зверніть увагу на символічність образу шпаги у творі. Запропонуйте свій варіант заголовка та обґрунтуйте його вибір.

12.    Чим зацікавила повість Н. Бічуї вас? Чи допомогла ця книжка вам правильно будувати стосунки з ровесниками?

Напишіть власне висловлення «Що означає тримати максимальне навантаження в житті?» (за повістю Н. Бічуї «Шпага Славка Беркути»).

3\p/lH nfO'lJTTdriO TKIf._

ЛОМПОЗИЦІЯ ПОВІСТІ

Композиція твору “Шпага Славка Беркути» доволі складна. Автор починає його з розділу із загадковою назвою "Про те, що сталося пізніше», у якому зображує події, що є найближчими до кульмінації. Такий прийом допомагає авторові тримати майже детективну інтригу до кінця повісті.

Письменниця поєднує різні часові періоди (герої у тринадцять років і в дитинстві), розповідає про події від першої та від третьої особи; подає розлогу, з багатьма подіями експозицію; паралельно веде мову про чотирьох однокласників — Славка Беркуту, Юлька Ващука, Лілю Теслюк і Стефка Вуса. їхні долі то переплітаються, то на певний час розходяться. У повісті читач також знайомиться з батьками головних героїв, деякими обставинами життя сімей героїв, учнівським та учительським колективами.

Експозиція твору — розповідь про те, хто такі Славко Беркута, Юлько Ващук, Ліля Теслюк і Стефко Вус.

Особливість зав'язки полягає в тому, що вона подається, так би мовити, із затримкою в часі. На перший погляд, немає видимих причин для протистояння двох хлопчиків — Славка та Юлька, які змалку дружили, а тепер стають явними антагоністами. Щоб визрів конфлікт інтересів героїв, автор проводить їх через кілька подій: епізоди із сорокою та поїздкою друзів до Блакитних печер, Юлько спалює малюнок після зауваження Славка тощо.

До кульмінації твору підводять кілька подій розвитку дії, кожна з яких стає все напруженішою. І, нарешті, «товариський суд» у школі, коли виявляється, хто є хто з героїв. Він є кульмінацією твору. Якщо в спортивній школі герої мірялися фізичною силою, то в актовій залі продовжилося вже моральне протистояння героїв.

Розв'язка повісті закономірно випливає із самого розвитку подій: моральна перемога чесної людини є неминучою.

Тема повісті — зображення становлення характерів підлітків, протистояння підлості й порядності, відповідальність за себе та інших.

Письменниця пропонує поміркувати над дилемою: яким краще бути — талановитим негідником чи не зовсім успішним у навчанні лицарем честі?

Твір утверджує ідею про те, що тільки в боротьбі з життєвими труднощами гартується характер справжньої людини, орієнтирами для якої є загальнолюдські цінності.

Представляємо вашій увазі кілька надзвичайно цікавих книжок, які тематично наближені до повісті Ніни Бічуї «Шпага Славка Беркути».

Перша з них — оповідання одного з найвідоміших американських письмен-ників-фантастів Рея Бредбері «І пролунав грім». У ній, як і в повісті української письменниці, порушено важливу проблему відповідальності людини за свої вчинки.

Вас також захоплять твори українських письменників, у яких зображено життя ваших ровесників, перше кохання та непрості стосунки героїв між собою та з дорослими.

Отож читайте твори Івана Андрусяка «Закоханий Бурундук та інші розбишацькі історії»; Оксани Лущевської «Інший дім», Тетяни Корнієнко «Недоторка: психологічна казка».

ТВОЇ ЛІТЕРАТУРНІ ПРОЕКТИ

Відкрийте в соціальних мережах сторінку друзів літератури. Проведіть опитування серед ровесників, які риси характеру, на їхню думку, повинен виховувати в собі сучасний восьмикласник. Узагальніть результати та організуйте обговорення його результатів на годині спілкування.

ТИ — ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ

Уявіть собі, що ви хочете драматизувати повість Н. Бічуї «Шпага Славка Беркути». Напишіть сценарій театралізованої вистави за мотивами твору та здійсніть постановку. Свою роботу представте у вашому навчальному закладі. 

 

Це матеріал з Підручника Українська Література 8 Клас Коваленко

 

Автор: evg01 от 24-08-2016, 12:23, посмотрело: 33010