Валентин Чемерис - Вітька + Галька, або повість про перше кохання читати онлайн

Валентин Чемерис

(нар. 1936)

 

Валентин Лукич Чемерис народився 8 липня 1936 року в селі Заї-чинці на Полтавщині. Після закінчення середньої ніколи він переїхав до Дніпропетровська, де провів майже сорок років. Письменник навчався на Вищих літературних курсах у Москві, потім працював журналістом у газеті «Прапор юності» та редактором художньої літератури у видавництві «Промінь». На початку 90-х років минулого століття Чемерис перебрався до Києва, працював радником в адміністрації Президента України. Пізніше перебував на різних посадах у Національній спілці письменників та в газеті «Літературна Україна».

У прозовому доробку Валентина Чемериса чимало гумористичних, історичних та фантастичних творів: «Вибори таємного агента», «Як стати щасливим», «Еліксир для чоловіків», «Ольвія», «Смерть Антея», «Фортеця на Бористені», «Білий король детективу», «Приречені на щастя» та інші.

..........Опрацьовуємо прочитане....................................................

1.    Де й коли народився Валентин Чемерис?

2.    Де письменник здобув літературну освіту?

3.    Де працював Валентин Чемерис?

4.    Назвіть основні твори письменника.

5.    У зручній для вас формі (тексту, плану, таблиці, схеми) запишіть у зошит відомості про письменника.

ПРО СЕРЙОЗНЕ З ГУМОРОМ

Чи можливо про кохання писати з гумором? Здається, серйозне почуття потребує так само серйозних засобів вираження. Однак Валентин Чемерис доводить своїм читачам, що історія кохання може мати й гумористичний «супровід». Усе тому, що герої його повісті «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання» — люди дуже молоді й життєрадісні. їм немає коли сумувати — вони сповнені оптимізму, що не дозволяє опускати рук навіть у безнадійних ситуаціях.

Слід пам’ятати, що сміх буває різний. Валентин Чемерис віддає перевагу гумору. Письменник по-доброму сміється з окремих рис людських характерів та явищ дійсності. Окрім гумору, у повісті іноді трапляється легка іронія — прихована насмішка.

Важливим засобом художньої організації твору Валентина Чеме-риса є пародія. Вона використовується автором для посилення комічного ефекту — за рахунок залучення рис інших творів, але в навмисне зміненій формі.

Найбільш виправданим є засіб пародії в розповіді про дуель, що її влаштували підлітки. Ніби між іншим, письменник згадує відомі літературні твори, у яких зображено дуельні поєдинки. У його героїв теж усе як треба: є дуелянти й секунданти, однак розв’язка дуелі має виразно анекдотичний характер.

У своїх художніх пошуках Валентин Чемерис спирається головним чином на народні традиції гумору, зокрема анекдоту. Чого лише варта ситуація, у якій розумна дівчина використовує обох своїх залицяльників, змушуючи їх замість себе виконувати господарську роботу! Як анекдотичний персонаж виглядає сільський міліціонер Гриць-ко Причепа, у якого в кобурі замість пістолета — хліб і помідори.

Гумор не тільки не заважає автору розкрити тему першого кохання, але й сповнює читачів щирою надією, що юні закохані з Великих Чапель будуть щасливими.

I    ВІТЬКА + ГАЛЯ,

АБО

ПОВІСТЬ ПРО ПЕРШЕ КОХАННЯ

(Уривки³⁸)

ЧАСТИНА ПЕРША.

ДУЕЛЬ

Стрілились ми.

Баратинський

Ех, Вітько, Вітько!..

25 липня 1964 року в селі Великі Чаплі мала відбутися незвичайна подія: о сьомій годині ранку Вітька Горобець буде стрілятися на дуелі з Петром Білим за селом, біля третього колгоспного ставка. Якраз отам, де три плакучі верби до самої води схилили свої довгі гнучкі

віти, де колись Вітька потай від рибника витяг на вудку отакезно-го дзеркального коропа, котрого в нього потім украв кіт Васька...

Умови дуелі:

1)    Дистанція — 12 кроків.

2)    Зброя — вогнепальна.

3)    Право першого пострілу — Вітька Горобець.

4)    Секунданти: ФедькоКотигорошко(старший)таЮркоГречаний.

Ой ти, перше кохання!..

Сьогодні субота. Теплий зоряний вечір. Набігавшись за день, Вітька Горобець стомлено сидить на колоді біля свого двору і неуважно слухає свого секунданта. Федько Котигорошко вже вкотре намагається оптимістично запевнити Горобця:

—    Ти його з ходу клацнеш!..

—    А якщо він мене?..— Вітька задумується.

—    Тоді для тебе все найгірше вже буде позаду,— зітхає в темряві секундант.— Тільки носа не вішай. Он дід Свирид каже, що двічі не вмирати, а раз — не минувати.— Секундант зневажливо спльовує і по-філософському закінчує: — Всі ми колись помремо!..

—    Фе-е-дько-о-о! — зненацька лунає на вулиці.— Де ти, бісів сину? Біжи кабакової каші їсти, бо батько тобі дасть!

—    Мені пора,— зводиться Федько, підтягуючи штани.— На жаль, я не можу з тобою провести останню ніч. А ти в цю ніч не спи.

—    Чо-чого це? — удає спокійного Вітька.

—    Так належить,— розводить Котигорошко руками.— Я читав у романах. Перед дуеллю герой мусить усю ніч ходити по хаті і думати про даму свого серця.

—    Фе-е-дько-о-о! — рознеслося знову по вулиці.— Та вже каша захолонула!..

—    Іду-у-у! — кричить Федько і на ходу тисне Вітьці руку.— До ранку! Нікому ні слова!..

Вітька, залишившись сам, зітхає... Може, це остання його ніч? Може, завтра лежатиме він біля ставка з простреленими грудьми і над ним у жалобі схилятимуться три плакучі верби?.. Ех, ліпше не думати таке проти ночі... <...>

—    Вітька? — чується насмішкуватий батьків голос із-за тину.— Чого ти ото проти ночі виєш?.. Ану, марш спати.

Робити було нічого, і Вітька понуро поплівся до хати.

«Ех,— думав він,— яке безкультур’я! Людина, можна сказати, смерті в вічі дивиться, а їм — чого виєш?»

—    Іди молока вип’єш,— зустрічає мати в сінях.

Вітька вагається: пити молоко чи не пити? А раптом це не дозволено перед дуеллю? Шкода, що Федька немає, а він усе знає. Та голод бере своє. Вітька жадібно спорожняє кухоль холодного солодкого молока з хлібом і заходить до хати. Батько вже сидить біля печі та латає чоботи. Під вусом у нього мигнула ледь помітна іронічна посмішка і зникла.

«Ладно, смійся,— думає Вітька,— побачимо, як ти завтра засмієшся, коли дізнаєшся»...

Після молока Вітьці страшенно хочеться спати, так би оце й упав. Та вчасно згадує наказ секунданта ходити всю ніч по хаті і думати про даму свого серця. Заходжується сонно крокувати з кутка в куток, натикаючись на стільці. Де вже там думати про даму свого серця, тут аби на ногах утриматись.

—    Та чого це ти швендяєш по хаті, як на цвіту прибитий? — кричить батько.— Ось не метеляй та не затуляй мені лампи!..

Заходить мати.

—    Вітюньчику! — пильно дивиться на сина.— Що це з тобою? Чого ти такий зачумлений? Може, в тебе живіт закрутив, га? То я зараз піску нагрію та прикладу.

Вітька не встиг заперечити, як мати поставила діагноз:

—    Точно, живіт болить. Постривай, я хутенько нагрію...

І Вітька Горобець, мужчина з життєвим стажем в чотирнадцять неповних років, мирно захропів на всю хату з піском на животі, та так, ніби не йому завтра доведеться із зброєю в руках ставати до бар’єра та цілитися в Петра Білого і ніби не йому старший секундант Федько Котигорошко, витерши рукавом під завжди мокрим носом, подасть жахливу команду:

«Вогонь!..»

І натисне Вітька на гачок, і вирветься із дула вогонь...

Ех, Вітько, Вітько, гаряча твоя голова!.. І треба ж було тобі отак відчайдушно закохатися у Гальку Козачок! Опам’ятайся, Вітько, доки ще надворі ніч і доки у тебе пісок на животі, бо завтра вже буде пізно... Візьми себе в руки, ти ж справжній мужчина, Вітько!..

Ну що з того, що Галька хитро поводила тебе за носа, а тоді безжалісно відхилила твоє перше кохання, гарячіше за найгарячіший вогонь, і надала перевагу іншому? Звичайно, радіти тут немає од чого, але й відчаюватись та ставати до бар’єра — теж... І взагалі, коли ти, Вітько, встиг закохатися у Гальку? Ну, подумай, коли? Ви ж разом росли, ще й дружили в дитинстві. А може, це сталося тоді, як вона вчила тебе свистіти? О, в свисті Галька могла заткнути

за пояс будь-якого чаплівського хлопця! <...> Це тепер вона соромиться і згадувати про те своє вміння, а тоді — ого-го!.. На всі Великі Чаплі лунав її свист!..

А скільки ви з Галькою та з Федьком Котигорошком, теперішнім твоїм секундантом, зробили тоді набігів на баштани та сади; скільки груш, яблук, слив, абрикос, динь та кавунів переносили ви в своїх пазухах... <...>

І раптом в один чудовий день ти зовсім-зовсім іншими очима глянув на свою товаришку з довгою косою. На свою біду, ти побачив, що в неї гарні чорні очі-оченята, такі жваві, й такі привабливі, і такі бездонні, що прямо диво дивне, як ти міг раніше на них дивитися і не бачити їх?.. Як ти міг раніше не бачити, що в неї тоненька шия і маленькі груди, важкі коси й довгі, примхливо вигнуті брови, тоненька, немов вирізьблена, фігурка й чарівна посмішка, що вона вся струнка, весела й швидка, як вогонь на сухій соломі?

Ну, побачив, що вона гарна. Але нащо ж було так закохуватись? Щоб почалося твоє велике страждання? І до чого ж ти достраждався? До дистанції в дванадцять кроків? До команди: «Вогонь!» Ех, Вітько, Вітько, гаряча твоя голова!..

Сопеш тепер з піском на животі, а що ти завтра робитимеш?..

Спи, мужчино чотирнадцяти неповних років, а ми розкажемо людям, як довело тебе перше кохання до забороненої законом дуелі...

Творчі муки Федька Котигорошка

Лихом цивілізованого людства, на думку Вітьки Горобця, були перший зубний біль і перше безнадійне кохання за формулою: «Він її любить, вона його — хтозна!» Із зубним болем він ще якось міг боротися: піти до фельдшера, і той таки вирве триклятого зуба. А куди поткнешся з другою хворобою, що саме прогресувала? Де, на якому клаптику землі є станція швидкої допомоги безнадійно закоханим?

Принаймні у Великих Чаплях такої станції ще не було. І невідомо, чи скоро вона з’явиться. А мовчки страждати від палкого безнадійного кохання у Вітьки вже не було сили: мусив же він відкрити перед кимось свою наболілу душу, сподіваючись на пораду та бодай хоч співчуття.

І Вітька Горобець вибрав для цього Котигорошка. По-перше, вони були дуже близькі приятелі й рідко який день не зустрічались. По-друге, Федько вмів тримати язик за зубами. Друзі не схожі були один на одного. Вітька — високий, худий, з рідким білявим чубчиком — не міг і хвилини спокійно всидіти на місці. Запальний і рвучкий, він

так швидко ходив, що маленький товстий і флегматичний Федько мусив бігати за ним підтюпцем. Цей дванадцятилітній опецьок (якого за смаглявість по-вуличному називали Жучком), здавалося, не ходив, а котився на своїх коротеньких ногах. По-третє, старша Федь-кова сестра працювала бібліотекаркою в сільському клубі, і Федько змалку мав доступ до тих книжок, яких дітям суворі педагоги не рекомендували давати.

Федько вибирав книги на свій смак і ковтав їх десятками. <...>

Особливо багато читав Котигорошко про кохання і вважав себе в цім ділі знавцем-теоретиком. Отож до нього за порадою і надумав звернутися Вітька.

—    Ти вмієш берегти страшну таємницю? — поцікавився Горобець.

—    Та я!..— Федько підтягнув штани, бо завжди доношував батькові і завжди вони в найважливішу хвилину намагалися недоречно з’їхати вниз.— Та я клянуся!.. Авторитетно! Сирою землею і рідною матір’ю, що мовчатиму, як риба. Тьху, тьху, тьху!!! Та щоб мені з місця не встати, та щоб...

—    Вірю,— обірвав Вітька потік страшної клятви і сказав з нарочито байдужим виглядом: — Так от, я покохав.

—    Хі-і-і!! — аж присів здивований Федько, і його осоружні штани поїхали вниз.— Оце здорово! І насправді?

Вітька похмуро кивнув.

—    До могили?

—    До могили.

—    Хі-і-і... А як ти покохав? Свідомо чи активно? — Федько часто вживав у розмові вичитані слова.

—    Узяв і покохав. Що ж тут такого? Для мене це дуже просто.

—    От здорово,— все ще не міг отямитись Федько.— А я ще й не додумався закохатися, а читати про це читав. А хто ж вона, дама твого серця?

—    То не дама, а Галя Козачок.

—    От диви-и-на!.. А ти ж їй хоч натякнув?

—    Ще ні.

—    Тю! А яка ж тобі вигода з кохання, якщо вона не знає? Треба негайно ж їй освідчитись у коханні, бо так заведено. А то висушить тебе любов, доведе до могили...

—    Як же їй освідчитись? — поцікавився Вітька.

—    Способи є різні: від ультиматуму до сліз.

Федько сунув палець у рот, як робив це у найважчі хвилини, і задумався. Думав він довго, а Вітька все чекав і чекав.

Мовчанка затягувалась.

—    Потрібна серенада! — нарешті твердо сказав Федько.

—    Серена-а-да? — в першу мить аж злякався Вітька.

—    Так, на даному етапі, як каже наш міліціонер, тебе врятує тільки серенада!

Вітька мовчав, бликаючи білявими віями, поворушив губами, ніби пробував на смак, що воно за диво таке — серенада — і зрештою чесно признався:

—    Але я н-не знаю, що це таке...

—    О-о, серенада!! — захоплено вигукнув Федько, ніби все життя тільки те й робив, що мав справу із серенадами.— Серенада — пісня пісень закоханих! їх у всіх іспанських романах закохані своїм дамам співають. От! А ти що — гірший?

Вітька не хотів пасти задніх.

—    Тільки де я візьму її? В нашому сільмазі серенад не продають.

—    Напишемо,— коротко мовив Федько.— Серенада — це вірш. Не ликом же ми шиті. Зокрема — ти. Ти й мусиш створити вірша про кохання.

—    Я ніколи не писав віршів! — жахнувся Горобець.

—    Але ти маєш друга, котрий за тебе не те що серенаду напише, в огонь і воду за тебе піде! — з пафосом вигукнув Федько.— Будь спокійний! Матимеш свою власну серенаду. О, ми ще втремо носа всім іспанським закоханим! — І закінчив, ляснувши Вітьку по плечу: — Не бликай так перелякано, я тобі вірша-серенаду за годинку придумаю! <...>

[Федько написав вірша. Потім згадав, що для співів потрібні ще й «гітара, сомбреро і місячна ніч». Гітару Федько «позичив» у своєї сестри й до слушного часу переховав у клуні, засунувши у стару бочку. А на сомбреро він перетворив старий бриль, який дід Свирид надів на городнє опудало.]

Серенада

І ось та мить настала.

Опівночі, як уляглось село і перший сон уже господарював у Великих Чаплях, дві постаті нечутно прошмигнули вулицею і спинилися біля очеретяного типу, з-за якого визирав розквітлий бузок і сповнював все навколо звабливими пахощами. За тином біліла причілкова стіна, двоє темних вікон мирно позирали собі на вулицю, не підозрюючи ніякої халепи... Над селом плив молодик, і від дерев, тинів та хат падали довгі, чорні тіні... Тиша... Тільки чути, як десь на ставку невгамовно кумкають жаби...

—    На даному етапі потрібне соловейкове тьохкання, а не жаб’яче кумкання,— резонно зауважив Федько,— але стерпимо... Ти, Вітько, не клюй тільки носом і не позіхай на всю вулицю. Ти повинен не позіхати, а від любові трепетати.— Рішуче підсмикнув штани.— Можна починати!..

—    Як це п-починати? — аж заїкнувся від хвилювання Вітька.

—    Не прийшли ж ми сюди всю ніч позіхати,— здивувався Федько й смачно позіхнув.— Починай, як і кожний співак починає: розкривай поширше рота.

Вітька тільки хотів було розкрити рота, як бриль діда Свирида з’їхав йому на лоба, а потім і на плечі.

—    Задирай вище голову, щоб бриль не сповзав,— порадив Федько.— Трохи заве ликуватий, та нічого... І гітару візьми як треба.

—    Так я ж гра-грати не вмію,— в останню мить згадав Вітька.

—    Бренькай, як зможеш, відступати вже нікуди,— знайшов вихід Федько.— Хто опівночі буде дослухатися, як ти граєш. Головне, аби в тебе душа співала! Аби серце грало!.. <...>

Вітьчина рука смикалась на струнах, але серенада, як на ту біду, геть-чисто вилетіла з голови, і він беззвучно позіхав розкритим ротом:

—    Дорогая Галю, я тебе кохаю... — з-за спини підказував Федько.— Та чи тобі мову відібрало? Співай швидше, бо так ми всю ніч тут проволоводимося!

Вітька зажмурився і — наче з мосту у воду стрибав — щодуху загорлав:

Дорогая Галю,

Я тебе кохаю.

Серце в грудях б’ється І до тебе рветься...

—    Тю, тю! — злякано закричав позад нього Федько.— Соловейком треба заливатися, а ти ревеш, як бугай Кордебалет!

Соловейком Вітька заливатися не міг, а тому й далі кричав під тином скільки було сили:

В жилах кров вирує І любов мою нуртує...

—    Ніжніше, задушевніше, на даному етапі,— корегував Федько спів свого друга.— Ти ж не граків лякаєш на городі, щоб кукурудзиння не висмикували, а даму свого серця із хати викликаєш!

Вітя спробував було ніжніше, але вийшло голосніше.

Тим часом десь закудкудахкали кури, злякано гавкнув собака... Та Вітька, увійшовши в раж, нічого не чув, а горлав далі свою серенаду. Зненацька рипнули двері і на ґанок хтось вийшов.

—    Галя вибігла...— прошепотів Федько.— Таки взяло... Тепер не підкачай... Піддай сердечного жару... Щоб вона, як лід на сонці, розтала...

Вітька, сам себе оглушуючи, піддав жару:

Світ мені не милий,

І не милі ріки.

Сам стаю я не свій,

Ти моя навіки,

Я навіки твій...

Раптом почувся хриплий крик:

—    І яка вона трясця виє серед ночі під хатою?! А бодай йому позакладало!! Сірко, Сірко, та хоч гавкни, іродова душа! Я в хаті не знайду місця, а він у будці хропе! А ті виють під бузком, як на по-гибіль!..

—    Тю! Та це ж баба Хівря! — злякано крикнув Федько.— Ми переплутали хати й бабі серенаду співали! Тікаймо!..

Г-гав!!

Прожогом кинувся собака і зайшовся таким несамовитим гарчанням, що Вітьку й Федька наче вітром здуло. Вони тільки полопотіли холошами... Аж біля Фединої хати отямились і довго відхекувались та прислухались до собачого гавкоту, що здійнявся в селі...

—    І треба ж було...— бідкався Федько.— Галя живе через три хати від баби Хіврі. І як ми переплутали двори. Пропала серенада ні за цапову душу!

—    Це ти винен! — накинувся на нього Вітька.— Не роздивився як слід... Починай, починай! Рота роззявляй... От і роззявив... Для баби Хіврі! <...>

[Федько надумав приворожити Галю до Вітька й подався до бабки Векли, яка зналася на травах. Бабуся Векла була старенька й глуха. Слово «приворожити» вона розчула як «живіт болить», тому наготувала якоїсь зеленкуватої рідини й звеліла: «Пий. І буде по-твоєму!» Федько випив, але виявилося, що то було проносне.

Потім Федько вирішив, що наступним кроком буде лист до Галі від закоханого Вітьки. Лист цей склав Федько й почав його такими словами: «Дамі серця мойого. Найпрекраснішій серед найпре-красніших Галі Козачок від Вітьки Горобця любовне посланіє». Далі в такому ж стилі йшло зізнання в коханні. Вітькові «посланіє»

сподобалося, і Федько відніс його Галі. Дівчина, прочитавши листа, наче оніміла, але потім веліла сказати Вітькові, щоб «наніс їй

візит».]

На Голгофу!

І пішов Вітька Горобець на перше побачення до Галі Козачок, як на страту. Ой, та й довга ж дорога! Ну, візьми себе, Вітько, в руки. Всі ми, смертні, пройшли й пройдемо по цій дорозі. Одні раніше, другі пізніше, одні сміливо, другі — ледве ноги тягнучи. В одних ця дорога з гороб’ячий скік, а в других тягнеться через багато земель, і вони блукають по ній десятки років. Але йдуть. Іди й ти, білявий, хлопчику!

Що вдієш, вся чоловіча половина роду людського приречена пройти по цій дорозі. Тож будь мужчиною, Вітько, не треба так хвилюватися й губитися! Звичайно, тут ще бабуся надвоє ворожила, не знаєш, що тебе чекає — чи голгофа з хрестом, чи едем з райськими садами...

Ну, сміливіше, Вітько! Оглянься, в цю гамлетівську для тебе хвилину — «бути чи не бути» — за тобою покірно котиться вірний Федько.

Він також намагається підняти твій настрій.

—    Ві-і-тько, ну хіба так можна? — докоряє він, йдучи слідом.— У тебе такий вигляд, як у Саливона, коли його з мішком дерті спіймали. А ти ж несеш візит дамі свого серця!..

—    Вертайся! — не обертаючись, каже Вітька.— Далі я сам піду. Що буде, те й буде.

—    Та я ще хоч трішечки...

—    Кажу, вертайся!..

—    Ну, гляди ж, Вітько! Повертайся з щитом або на щиті!

Сів Федько край дороги, підпер голову руками і, дивлячись услід Вітьці, важко зітхнув: ой, прийдеться ж колись і йому йти по цій дорозі на свою голгофу чи у свій едем!.. І в Федька аж похололо всередині. «Яка тільки доля нещасна в мужчин? — сумно думає він,— і чого дівчата не йдуть до нас самі?..» <...>

Вулиця довга, пряма, і там, у кінці, Галина хата з голубими півниками на причілку. Вітька притишує ходу, щоб хоч трохи відтягти вирішальну хвилину, як раптом хата з голубими півниками сама починає рухатися йому навстріч.

Ні, немає вже назад путі, тільки вперед!

Хата з голубими півниками наближається все швидше, швидше. Ось уже пропливають кущі бузку, посаджені колись руками Галі, ось

уже пливуть різьблені ворота, ось уже пливе хвіртка... Ну, сапни повітря, хлопчику, і заходь.

Дивись, для тебе відчинена хвіртка. Ну, сміливіше!..

Та ноги несуть його далі...

Він уже минає хвіртку, як раптом дзвінке, веселе:

—    О! Вже й на нашій вулиці орли літають!..

І на воротях — Галя. Ні, не Галя, а ясне сонце. І Вітька в першу мить зажмурюється од дівочої посмішки.

—    Добривечір! — гойдається Галя на воротях.— Дозвольте поцікавитися, куди це ви путь-доріженьку тримаєте і які думи оповили ваше ясне чоло?

—    Та-а...— зам’явся Вітька.— Я... е-е... прогулююсь. Свіжим повітрям дихаю.

—    А я й не знала, що біля мого двору таке свіженьке повітрячко!

0    Галько! Та хоч не вбивай хлопця так одразу і так наповал! Ну, дай же йому опам’ятатися, пожалій його.

—    Залітай, орлику! — ще ширше відчиняє Галя хвіртку.— А я думала, що ти замість себе Федька пришлеш.

Тягнучи ноги, Вітька заходить у двір. Нічого поки що не бачить.

—    Дихай, орлику, свіженьким повітрям,— ласкаво запрошує Галя.— У дворі воно ще свіжіше. Тільки не стій так рівно, а то мені аж страшно стає. Сідай.

Вітька сідає на лавочку і все ж залишається рівним і високим. Галя теж присідає на краєчок. Перше хвилювання потроху зникає. До хлопця знову повертається здатність мислити, говорити.

—    Яка сьогодні гарна була погода,— нарешті каже він.

—    Авжеж, гарна,— згоджується дівчина.— Як у холодку лежати, то навіть дуже гарненько, а я поки пошту рознесла, думала, згорю на сонці.

1    тут тільки Вітька помічає, що в дворі повно квітів, різнобарвних, запашних. Тут айстри, жовті гвоздики, висока рожа, чорнобривці, нагідки, черевички, майори; нічні фіалки вже починають несміло розкривати свої ніжні пелюстки...

—    Ти лю-любиш квіти? — чомусь шепотом питає хлопець.

—    Лю-люблю,— також пошепки відповідає дівчина.

Вітька скошує очі і бачить близько себе тоненьку дівочу шию з маленькою синьою жилкою. Та жилка швидко-швидко пульсує. Потім його погляд надибує традиційні дівочі ямочки на рожевих засмаглих щоках з ледь помітним ніжним пушком біля вух, ще вище Вітька бачить тонку брову, мов крило чарівної птиці...

Галя нараз повертає до Вітьки обличчя з очима, повними сміху і ще чогось невловимого, од чого радісно стискається серце, з на-піввідкритим маленьким ротом — і хлопець мало не задихається... Яка ж вона гарна!.. Куди він раніше дивився, куди?.. О сліпець!.. О великий сліпець!.. І добре, що хоч вчасно прозрів!

«Пора вже зітхати»,— спохвачується хлопець і, набравши побільше повітря в легені, натужно зітхає. Потім скоса дивиться на дівчину. Подіяло чи ні? Та Галя щось продовжує розповідати про свою пошту. Тоді Вітька вдруге зітхає, ще натужніше, але Галя, як і раніше, не помічає. А вже за третім разом Вітька передав куті меду й гикнув.

—    Ти, мабуть, вдавився? — сполошилася Галя.— Одразу б і сказав, а то так страшно зітхаєш. Давай я стукну по спині.

І Галя заходилася тарабанити хлопця кулачками по спині, і це ніби зовсім пробудило його.

—    Галю!..— наважився він і, глянувши в її чорні бездонні очі, у яких спалахнули вечірні зірниці, полетів немов у космічну глибінь.— Галю...

—    Що, хлопчику? — Галя покуйовдила його білявий чубчик.— Скажи Федьку, щоб більше не писав таких посланій, я все-таки ще хочу жити.

—    Галю... Я...— Вітька наважився і взяв її за руку.— Я...

Дівчина ніби й чекала цього.

—    Ой, забула! — схопилася.— Мені ж треба повну діжечку води натягати. Ой, дасть мені мама, як прийде. Може, ти хоч відеречко витягнеш, орлику?..

—    Та я! — зривається на ноги Вітька.— Для тебе хоч цілий океан!

—    Мені не океан, а діжечку, Вітюньчику.

Так і сказала: Вітюньчик. Та хто ж на Вітьчиному місці після такого слова не буде носити воду? Та після такого слова можна всі океани долонями вихлюпати! Вітька хапає відро і мчить до колодязя.

—    Діжечка біля сараю, Вітюньчику! — кричить навздогін Галя.— Щоб повну натягав, а я скоро повернуся!..

Діжечка виявилася здоровенною бочкою, відер на тридцять, але що вона означає в порівнянні з словом «Вітюньчик»?

І Вітька заходився з такою енергією і таким запалом носити відра, що й землі під ногами не чув. Правда, після десятого відра запал трохи пригас, і хлопець, сівши передихнути, з жалем подумав: чого було не запросити на таке рандеву й Федька. І тільки подумав, а Федько вже із-за воріт виглядає і пошепки запитує:

—    Ну, як?

Удвох робота пішла значно жвавіше. Федько витягував відра високим скрипучим журавлем, удвох виважували його на зруб, Вітька виливав у «діжечку». Так витарабанили і вилили ще п’ятнадцять відер води.

—    Я й не підозрював, що кохання таке важке,— зітхав Федько, тягнучи двадцяте відро.

Через годину, коли приятелі, стомлені, мокрі, із стогоном доливали останнє, тридцять третє відро, у двір впурхнула Галя і весело заторохтіла:

—    Ой, спасибі вам, хлопчики! Приходьте ще й завтра на рандеву, я буду рада-радісінька!..

Федько скоса поглянув на діжку й здригнувся.

Спали хлопці, як мертві. Вітька всю ніч бурмотів: «Тягни, тягни, Федько, та не хлюпайся!..»

О зміюко лукавая!!!

Другого вечора Вітька рубав дрова у Галі Козачок. А що він мав робити, коли, прийшовши на своє друге побачення, застав дівчину за прозаїчним рубанням дров. Не міг же він сидіти склавши руки і спостерігати збоку, доки Галя впорається з цим нежіночим ділом?

—    Спасибі тобі, Вітюньчику! — заторохтіла, даючи хлопцеві сокиру.— А я думала, що замучусь з клятими дровами. Ти справжній мужчина, Вітюньчику!

І Вітька Горобець в одну секунду злетів на сьоме небо і затанцював там од радощів! Подумати тільки! Галя назвала його справжнім мужчиною! Та хіба хто відмовиться рубати дрова, почувши оці слова?

Галя, як і першого вечора, кудись зникла. Та Вітька того не помітив. Він рубав дрова, рубав натхненно, наче пісню співав. Сокира так і гуляла в руках, як іграшка, Дзвеніла і, здавалося, теж співала.

Незчувся, як у двір зайшов Федько з кувалдою і двома клинами в руках.

—    Як ти здогадався взяти? — здивувався Вітька.

—    Бачив учора, що в неї дрова не рубані,— коротко відповів той.

Робота закипіла. Вітька наколював чурбаки, ставив клин, і хлопці по черзі гупали кувалдою так, що чурбаки із дзвоном розліталися по всьому дворищу.

—    Га-ах! — кричав Федько, опускаючи кувалду.— Кохання — штука серйозна!

—    Ге-ех! — підтримував його Вітька.— Вчися, колись і тобі доведеться. Ніде ти не дінешся!

Ось тут і сталося...

Федько саме підняв над головою кувалду, щоб добре розмахнутися. Вітька сидів і тримав клина. Удар затягувався.

—    Та бий, чи ти заснув? — крикнув Вітька.

Удару не було.

Вітька звів голову і здивовано кліпнув очима. Федько стояв, як дерев’яний, високо над головою тримаючи кувалду, і дивився кудись убік. Вражений Вітька встав, глянув і собі...

Остовпів. Закам’янів на місці. Занімів! Спершу не повірив власним очам. Городом йшла Галя, його Галя із сином чаплівського фінагента Петром Білим! Вона весело сміялася до нього, і Петро теж сміявся. Отой завжди прилизаний, напахчений одеколоном мамин синок, Петро Білий. Отой Петро Білий, ябеда і боягуз, хвастун і брехун, якого Вітька терпіти не міг. І до нього так привітно посміхалася Галя, його перша любов...

Вітька ворухнув похолоділими губами і не спромігся й слова сказати. Федько все ще непорушно стояв і високо над головою тримав кувалду. Був схожий на скульптуру молотобійця в Парку культури і відпочинку. Його погляд наче приріс до того городу. І в ту ж мить Вітька відчув, як сповзає із сьомого неба на грішну землю...

—    О зміюко лукавая!! — нарешті повернув язиком в пересохлому роті.

Від його голосу й Федько очунявся, кувалда тихо вислизнула з рук, грюкнулася додолу. Проте ще якусь мить тримав руки над головою, а потім повільно опустив їх. Повернув до Вітьки посіріле обличчя:

—    Ба-бачив?..— запитав заїкаючись.— Ба-бачив, я-ак ду-дурнів у-учать?.. Нам со-сокиру у руки да-дала, а сама з Пе-петром Бі-білим... За-закривай кра-крамничку та буд-демо змоту-у-ватися зві-звідси...

—    У-у-у, змія!!! — важко дихав побілілий Вітька.— Отак зрадити? Отак обмануть? Отак круг пальця обвести? Як сліпе кошеня... А я ще воду носив, дрова рубав!..

А Федько вже отямився і стояв на диво спокійний.

—    У житті, Вітько, як на довгій ниві,— підсмикнув штани.— Може ще й таке трапитися, бо жінки, вони на все здатні.

Федько знову був Федьком: флегматичним, спокійним, добродушним і вайлуватим. Підхопив кувалду та клини, ще раз глянув на город.

—    Ну, ходімо, поки нам нової роботи не знайшли. На помилках, як каже голова колгоспу, ми всі вчимося.

Вітька вискочив з двору, наче окропом ошпарений. Тепер він уже спізнав усього: перше кохання, перше побачення і першу зраду.

—    Це ще пхі! — філософствував Федько, несучи кувалду й клини.— Он у дядька Гаврила було вже троє дітей, як він застав свою Мелашку біля стіжка з кіномеханіком... Ото була історія! Кіномеханік рачки поліз од того стіжка і цілий місяць кіна не крутив... То що й говорити. А згадай козака Чаплю.

Цей ще більше постраждав, бідолаха, через жінок... <...>

—    Уб’ю! — рантом стис Вітька кулаки.

—    Кого? — повернувся до нього Федько.— Коли Галю, то дарма. Чи ж винувата дівчина, що ми з тобою такі капловухі вродилися? Петро й води не носив, і дров не рубав, а, бач, одразу ж у город! А ми кувалдами гепали. Ні, коли бить, то, по-моєму, треба Петра. І побити добряче, щоб не посмів до Галі і в двір заходити. Може, ще і вдасться його відігнати. Бо жінки, як казав дядько Гаврило, визнають того, хто їх вкрутить.

—    Я готовий! — сказав Вітька, засукуючи рукави.— Я йому покажу Галю! Він мене запам’ятає!

—    Підожди, не гарячися, тут треба добре обміркувати. Можна Петра застукати в темному місці і...

—    Я не злодій, щоб кидатися до нього вночі,— перебив його Вітька.— Якщо битися, то вдень і по-чесному. Що козак Чапля зробив своєму супернику-сотнику?

—    А що б же? — здвигнув Федько плечима.— Не цілувався ж. На герць його викликав. І билися вони на шаблюках!

—    Оце по-чесному і по-козацькому! — загорівся Вітька.— Я теж Петра викличу на герць.

—    Тобто на дуель? — задумався Федько.— Я читав, як на дуелі б’ються, і знаю правила. Оце буде по-благородному. А коли хочеш і зовсім бути благородним, то бери мене своїм секундантом.

—    А зброя де?

—    Ну, шаблюк ми не дістанемо, а самопалів можна. Я ще підчитаю в Пушкіна про дуель, і Петрові боком вилізе Галя Козачок!.. <...>

Дуель

25 липня 1964 року.

Сім годин ранку.

Самопали вже заряджені.

Секунданти уточнюють останні деталі дуелі.

Дуелянти похмуро стоять біля своїх бар’єрів на березі ставка і стараються не дивитися один на одного. їх розділяють дванадцять кроків. Дванадцять кроків життя і смерті. Навіть галасливі сороки затихли на вербах і зацікавлено спостерігають, що ж діється біля ставка. Цього разу агресії на їхні гнізда ніби ніхто не замишляє.

—    Увага! — урочисто вигукує Федько і рвучко підсмикує штани.— Через дві хвилини ви будете стрілитися за Галю Козачок! Перший постріл по своєму супернику Петру Білому зробить Вітька Горобець...

—    Ти не заговорюйся! — перебиває Вітька свого секунданта.— Він для мене не суперник. Він просто нечесна людина, і все!

—    Ще б пак! — закопилює Петро товсту рожеву губу і презирливо спльовує.— Наче я винуватий, що ти гепав кувалдою!

—    Замовкни! — потрясає Вітька самопалом і від ненависті аж танцює.— Ти зараз одержиш все, що хотів!..

—    Противники, не дратуйтеся, бо вам ще треба стрілитися,— заспокоює старший секундант.— Дотримуйтесь правил дуелі. Я пропоную вам в цю останню, так сказать, історичну хвилину помиритися.

—    Пішов ти к чорту з своїм мирінням! — вигукує Вітька. — Я першим покохав Галю, і вона перша звернула на мене увагу. І якщо Петро хоче миритися, то хай відмовиться од Галі!

—    Ніколи в світі! — чвиркає Петро і береться руками в боки.

—    Не забувай, що я перший стріляю! Я тобі покажу, як до чужих дівчат приставати!

Секунданти роздали супротивникам по коробці сірників.

—    Дуелянти-и-и!! — на високій ноті затяг Федько.— До бою приготуйсь!

Дуелянти звели самопали й націлили один на одного... Ще мить — і...

—    Юрку! — звернувся Федько до Петрового секунданта.— Ану, відійди подалі од Петра, щоб, бува, й тебе не садонуло!..

Побілілий Юрко, хлопчина років дванадцяти, Петрів сусід, котрий, власне, й пішов у секунданти тому, що був винен Петру п’ятнадцять копійок, позеленів, позадкував, а тоді, щось дико крикнувши, чимдуж кинувся тікати до села, тільки штани залопотіли. Ніхто й слова не встиг сказати, як його вже не було.

—    Такий прудкий довго житиме,— похитав головою Федько.

—    Стійте! — раптом закричав Петро і теж почав зеленіти.— А хіба ви на-наспра-а-вді?.. Хі-хіба це не гра?

—    A-а, ти думаєш, що я гратися з тобою прийшов? — пирхнув Вітька, витягуючи з коробки сірника.— Думаєш, комедію буду розігрувати? Стій!..

—    Вогонь! — крикнув Федько і, впавши на землю, обхопив голову руками.

Че-е-ерк!..

Тріснув сірник, спалахнув. Вогник обхопив жовтяву порошину на запалі Вітьчииого самопалу. Ще секунда — спалахне запал і тоді...

Вітька звів голову, глянув на Петра і... нікого не побачив. <...>

Ні, самопал не стрельнув, він вибухнув, наче бомба, вибухнув гулко, і клуб чорного кіптявого диму з вогнем вдарив Вітьці в обличчя. Щось з силою дзизнуло його по зубах...

Коли Вітька розплющив очі, розірваний, чорний од пороху самопал лежав долі і все ще димів. Гостро пахтіло порохом.

Обличчя пашіло жаром, а на зубах щось тріщало. Вітька сплюнув — і до ніг випав почорнілий од пороху зуб...

—    На кий чорт здалася така дуель? — здвигнув він плечима.— Всі повтікали, а я собі зуб вигатив.

—    Уже? — схопився з піску Федько.— Тобі голови не відірвало? Ану, покажи... Ой-ой, який же ти чорнющий, як у сажі...

Федько покрутив Вітьчину голову і, переконавшись, що вона на місці, захоплено вигукнув:

—    Ну й бабахнуло ж добряче!.. Мабуть, і в селі чули.

—    Чому самопал розірвало? — накинувся Вітька на свого секунданта.

—    Н-не знаю,— почервонів Федько.— Просто так...

—    Не бреши! Ти насипав пороху більше, ніж треба.

—    Ну, дві мірки всипав,— похнюпився Федько.— Я хотів, щоб ти переміг. А воно...

—    А воно так нечесно,— спльовував Вітька і порох, і кров.— Могло ж усі зуби повибивати.

—    А де ж Петро? — озирнувся Федько.— Уже в раю?

—    Боягуз він нікчемний, а не Петро! Хвастун заячий! Та зроду-віку не повірю, щоб Галя його покохала!

—    Але ж ми бачили їх разом? — розгублено кліпав Федько.

—    Тут щось не те. Галя не могла покохати такого боягуза! — азартно доводив Вітька і відчував, що від цього йому трохи легшає.

—    Вітько!!! — жахнувся Федько.— Тікай!..

Вітька рвучко оглянувся. До місця дуелі біг чаплівський міліціонер Грицько Причепа, котрий мав вуличне прізвисько Даний Етап,

і немилосердно сюрчав. Цього вже не було передбачено умовами дуелі.

—    Федько!.. Бігом! Щоб твоєї й ноги тут не було!

—    А ти?

—    Мені однаково...

—    Я теж не тікатиму. Це неблагородно...

Проте прожогом кинувся на другий край ставка, де були густі зарослі молодого вербняка.

—    Сті-ій!!! — загаласував Причепа.— Стій, на даному етані, бо стрілятиму!..

Щоб дати змогу секундантові втекти, Вітька повільно побіг у протилежний бік, перечепився, впав. Доки він зводився, підбіг захеканий Причепа і схопив його за руку. <...>

Арешт

Широкі дубові двері, оббиті хрест-навхрест металевими шпугами, розчинилися з противнющим скреготінням. Вітька переступив поріг. Двері з тим же скреготінням зачинилися. Бранець постояв кілька хвилин, звикаючи до темряви, а тоді, нагледівши в кутку солому, присів, задоволено простягнувши ноги. Від пострілу, арешту крутилася голова, болів вибитий зуб, і що найгірше — настрій був нікудишній.

«Ось і скінчилося моє кохання,— з гіркотою думав Вітька.— Тепер запруть мене в тюрму — і будь здоров!»

Двері знову заскрипіли і впустили... Петра Білого, Вітьчин суперник стояв і безпорадно кліпав очима, звикаючи до темряви.

—    Що, й тебе спіймали? — озвався Вітька.

—    Я сам прийшов.

—    Ти ж і боягуз!.. Аж противно...

—    Я не боягуз, я з повинною прийшов. А повинну голову не січуть. Це все ти винуватий,— Петро схлипував.— Ти перший викликав мене на дуель і стріляв ти...

—    А чого ж ти погодився?

—    Так я думав, що це гра якась.

—    Було б не лізти до чужої дівчини.

—    Та я Гальки й бачити не хочу!

—    Ах ти ж, боягуз нещасний! Мало того, що з дуелі втік, так ще й дівчину ганьбиш? — схопився Вітька із стисненими кулаками.— Говори, чого ти з нею в кукурудзу ходив?

—    Полов...

—    Що-що?

—    Кажу, що полов кукурудзу,— витирав сльози Петро.— Я тільки хотів позагравати з Галею, а вона мені сапу в руки — і в кукурудзу. Ну й довелося виполоти...

Вітька від несподіванки впав на солому і розреготався на весь сарай:

—    Ха-ха-ха!.. Кукурудзу полов! Ха-ха-ха!..

—    А ти дрова рубав.

—    Це хоч чоловіче діло. Ха-ха! А ти полільницею був! <...>

Знову заскрипіли двері. Зайшов Причепа. Двері залишив відчиненими. Сам сів на стільці біля виходу.

—    Ну, як справи, дуелянти, на даному етапі? — весело запитав він, оглядаючи хлопців.— Я бачу, один уже сміється. Це добре. Хоча гріхи ваші тяжкії... Ну й жара сьогодні... Ху!..

Причепа розстебнув пояс з кобурою і поклав її біля стільця, потім скинув сорочку і повісив на цвях. Лишився в одній майці, полегшено зітхнув:

—    У-уф-ф-ф! Аж легше стало. Ну й клята жара. А тут ще й ви, дуелянти. Розмордувало вас, на даному етані, у таку спеку!

Причепа (в майці зовсім не схожий на грізного міліціонера) пошкріб волохаті груди, позіхнув, зручно вмостився на стільці.

—    Ось що, шановні. Приконвоював я вас, на даному етапі, не для того, щоб в жмурки з вами в оцім сараї гратися. Хоча й жара, дідько її бери, а доведеться мені прочитати вам лекцію на тему: «Що таке єсть заборонена законом дуель, що таке єсть кохання і що таке єсть дурні». Регламент, на даному етапі, дві години. Для виступу в дебатах — 15 хвилин. Заперечень не буде?

—    Не буде,— пирхнув Вітька, бо йому починав подобатися Причепа. — На виступ у дебатах можна вже записуватися?

—    Грицько Семенович? — пролунало знадвору.— Вас можна?

—    Не дадуть, на даному етапі, й лекцію прочитати,— звівся Причепа.— А ви готуйтесь до бурних дебатів,— і вийшов, щільно причинивши за собою двері.

Вітька неуважно глянув услід Причепі і від несподіванки аж свиснув... Біля стільця лежав пояс з кобурою...

У Вітьки ростуть крила

Одним стрибком Вітька опинився біля стільця і тремтячими руками схопив кобуру.

—    Значить, так,— звернувся він до посірілого Петра.— Я зараз прочитаю Причепі лекцію на тему: «Що таке зброя і як нею

користуються». Витягую револьвер, зводжу курок і стаю біля дверей. Причепа, нічого не підозріваючи, відкриває і...

—    Стрілятимеш? — аж позеленів Петро і почав гикати: — И-ик!..

—    Та слухай, боязлива твоя душа! Я вискакую і наставляю на Причепу револьвер: «Стій! Руки вгору!» Даний Етап їх піднімає... Я йому кричу: «Кроком руш до сарая! Крок вліво, крок вправо вважається втечею, і я змушений буду застосувати зброю...»

Петро тихо охнув і, немилосердно гикаючи, поповз до соломи і став поспішно зариватися.

—    Ех, ти! — сплюнув Вітька і рішуче розстебнув кобуру.

І — відсахнувся. Якби з кобури з сичанням виповзла гадюка, Вітька так не розгубився б, як розгубився, побачивши в грізній кобурі грізного сержанта Причепи... кусень хліба і два помідори. Достиглі, соковиті помідори книші. Вітька нічого не міг втямити. Як? У кобурі кусень хліба з помідорами?

Та що ж це, зрештою,— кобура для револьвера чи господарська сумка?

—    Н-н-ну, що та-там? — з-під соломи озвався Петро.— И-иик!..

—    Нічого,— спокійно озвався Вітька.— Револьвер, виявляється, дуже смачний, особливо з помідором.

Петро недовірливо виглянув із соломи.

—    Вилазь уже, дам і тобі.

Вітька розділив порівну хліб, помідори і мовчки протягнув Петрові. Невдалі дуелянти в одну хвилину впоралися з хлібом, і Вітька лише сумно зітхнув:

—    Шкода, що в нього така мала кобура.

Зненацька за глухою стіною сарая почувся сердитий крик Причепи і розпачливий вереск Федька Котигорошка. Там щось вовтузилося, а потім стихло.

Вітька здвигнув плечима. По хвилі зарипіли двері, і Причепа увів за вухо в сарай Федька з лопатою в руках. Вільною рукою Федько розмазував по обличчю сльози і шморгав носом.

—    Ось вони, твої дуелянти,— бушував Причепа,— яких ти хотів, на даному етапі, виручити при допомозі підкопу!

Тепер повний ансамбль. Для тебе, Федько, на даному етапі, доведеться прочитати лекцію на тему: «Що таке підкопи з метою звільнення арештованих і як вони розцінюються згідно карного кодексу». Іч, який, сарай підкопувать!.. Я тебе підкопаю, на даному етапі!

—    А нащо ж ви заперли Вітьку? — насупився Федько і на всяк випадок сховався за Вітьчину спину. — І прокопав би дірку, якби вас не понесло за сарай... Так, ніби іншого місця для цього немає...

—    Ти мені ще будеш указувать? Куди мені бігати, на даному етапі? — посварився Причепа, і тут його погляд упав на розстебнуту кобуру.— Хлопці, хто лазив... до кобури?.. Де ви діли...

—    Ми ваш «револьвер» з’їли,— пирхнув Вітька.— Шкода, що мала кобура... На даному етапі.

—    Отакої!..— розгубився Причепа.— А що ж я обідатиму?

І в що мить щось ніби спалахнуло. Ніби сонце вкотилося до сарая. На порозі з’явилася Галя Козачок.

—    Вітюньчику?! Ти живий?! — крикнула вона радісно.

І сталося те, чого ніколи-ніколи не забуде Вітька Горобець.

Скільки житиме, що не пошле йому доля, які випробування не трапляться на його шляху, а ніколи-ніколи не забуде Вітька Горобець, як Галині руки, наче крила, здійнялися вгору, впали йому на плечі, і Галя рвучко притягла його до себе і припала губами до його обпеченої щоки.

—    Ну й дурний же ти, ну й дурненький, Вітько! — не то плакала, не то сміялася дівчина в оторопілого хлопця на грудях.— Ой, та який же ти замурзаний, дуелянтику мій!..Ходімо, ходімо, тут колодязь у дворі, вмиєшся, дурненький Вітюньчику!

І, сміючись, Галя потягла все ще оторопілого Вітьку за руку з сарая. Причепа, Федько та Петро мовчки переглянулися.

—    Лекція відміняється,— першим порушив мовчанку Причепа.— На даному етапі, прибув новий лектор...

Федько встав і, вертаючись до Петра, сказав:

—    Отаке воно життя!.. Хто за дівчатами не стріляє, той і не виграє... Ну, Петре, зроби, на даному етапі, дяді міліціонеру ручкою і біжи собі додому.

І, підсмикнувши штани, Федько покотився з сарая, не забувши прихопити з собою свою лопату. Біля колодязя він усівся на камінь валун, підпер голову руками і зачудовано спостерігав, як Галя метушилася біля Вітьки, як вона щось весело щебетала йому, сміялась і хлюпала на Вітьку чистою холодною водою.

Вітька радісно вмивався і відчував, як од тої чистої води, яку зливала йому Галя, у нього за спиною все ростуть і ростуть крила; може, ще маленькі-маленькі, може, ще не міцні, може, ще невправні, але росли ті крила, од яких людина стає крилатою.

1964—1978

.....Аналізуємо художній твір....................................................

1.    Де відбуваються події твору?

2.    Хто готується брати участь у дуелі?

3.    Скільки років дуелянтам?

4.    Чому Федько вважає себе експертом у коханні?

5.    Хто написав серенаду для Галі?

6.    Чому цю серенаду не почула дівчина?

7.    Чи спрацювало «чарівне зілля», яке замовив Федько в бабусі Векли?

8.    Як Галя відреагувала на «любовне послання»?

9.    Чим займався Вітька на «побаченні»?

10.    Кому належало право першого пострілу?

11.    Що сталося під час дуелі?

12.    Хто заарештував дуелянтів?

13.    Які традиції народного гумору використав В. Чемерис у творі?

14.    Наведіть приклади анекдотичних ситуацій у творі.

15.    Які риси характеру властиві Вітькові Горобцю?

16.    Якими рисами характеру наділений Федько?

17.    Чому Вітька та Федько стали друзями?

18.    Схарактеризуйте стосунки Галі й Вітьки.

.....Читаємо виразно.............................................................

19.    Підготуйте виразне читання фрагменту, який вам найбільше сподобався у творі. Що ви хотіли б донести до слухачів своїм читанням?

.....Порівнюємо твори різних видів мистецтва ................................

20.    Розгляньте ілюстрацію на с. 283. Який фрагмент твору відобразив художник? Якими постають на ілюстрації Вітька та Федько?

21.    Який фрагмент твору ви хотіли б відобразити в малюнку? Опишіть його.

22.    Намалюйте ілюстрацію до твору. Візьміть участь в інтерактивному конкурсі.

.....Запрошуємо до дискусії......................................................

23.    Чи припустимо розповідати про кохання з гумором?

.....Готуємо проект ................................................................

24.    Підготуйте проект «Сміх у повісті Валентина Чемериса «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання». Візьміть участь в інтерактивному конкурсі проектів.

.....ЗАПРОШУЄМО ДО БІБЛІОТЕКИ..............................................

Ваше уявлення про гумористичні твори українських письменників розшириться, якщо ви прочитаєте поему Івана Франка «Лис Микита», тетралогію Анатолія Дімарова «На коні й під конем».

Цікаві завдання щодо змісту, художніх особливостей цих творів ви знайдете на електронному освітньому ресурсі interactive.ranok.com.ии.

..........ПРАЦЮЄМО НАД ПОВТОРЕННЯМ ВИВЧЕНОГО ЗА РІК....................

1.    Укажіть тему історичної пісні «За Сибіром сонце сходить»:

а)    протистояння турецько-татарській навалі;

б)    перемога українців під проводом Богдана Хмельницького;

в)    боротьба проти соціального гніту;

г)    гайдамацьке повстання.

2.    Укажіть музичні інструменти, під акомпанемент яких виконують українські народні думи:

а)    гітари або мандоліни;

б)    кобзи або бандури;

в)    скрипки або віолончелі;

г)    трембіти або сопілки.

3.    Укажіть діячів культури, які допомогли Т. Шевченкові звільнитися від кріпосної залежності:

а)    К. Брюллов, В. Жуковський;

б)    П. Мартос, В. Рєпніна;

в)    П. Куліш, М. Костомаров;

г)    І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко.

4.    Укажіть справжнє ім'я та прізвище Лесі Українки:

а)    Марія Вілінська;

б)    Олена Пчілка;

в)    Ольга Кобилянська;

г)    Лариса Косач.

5.    Укажіть твір В. Сосюри, який є зразком інтимної лірики:

а)    «Осінь»;

б)    «Любіть Україну»;

в)    «Васильки»;

г)    «Червона зима».

6.    Укажіть твір, написаний вільним віршем:

а)    «З дитинства: дощ» В. Голобородька;

б)    «Осінь» В. Сосюри;

в)    «Давня весна» Лесі Українки;

г)    «Мені однаково, чи буду...» Т. Шевченка.

7.    Укажіть автора поезії «Мій ангел такий маленький...»:

а)    І. Малкович;

б)    В. Герасим’юк;

в)    Г. Кирпа;

г)    А. Мойсієнко.

8.    Укажіть поміщика, у якого планував придбати землю Герасим Калитка з п'єси І. Карпенка-Карого «Сто тисяч»:

а)    Смоквинов;

б)    Золотницький;

в)    Пузир;

г)    Маюфес.

9.    Укажіть, куди втікають персонажі повісті М. Коцюбинського «Дорогою ціною»:

а)    до Польщі;

б)    до Туреччини;

в)    до Німеччини;

г)    до Росії.

10.    Визначте, які події зображені в оповіданні О. Довженка «Ніч перед боєм»:

а)    Перша світова війна;

б)    революція 1905 року;

в)    національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького;

г)    Друга світова війна.

11.    Укажіть місто, у якому відбуваються основні події повісті Н. Бічуї «Шпага Славка Беркути»:

а) Львів;    б)    Київ;

в) Чернівці;    г)    Чернігів.

12.    Визначте, який вид сміху переважає в повісті В. Чемериса «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання»:

а) сарказм;    б)    сатира;

в) гумор;    г)    іронія.

..........Ділимося читацьким досвідом ..............................................

Який із прочитаних за цей навчальний рік творів вам сподобався найбільше? Що вас привабило в цьому творі?

Які твори українських письменників ви додали б до програми з української літератури для вивчення у 8 класі?

..........ЗАПРОШУЄМО ДО БІБЛІОТЕКИ..............................................

Завершується навчальний рік. Попереду у вас — літні канікули. Бажаємо вам гарно відпочити, збагатитися яскравими враженнями, познайомитися із цікавими людьми. А щоб канікули були ще більш захоплюючими, читайте книжки.

На електронному освітньому ресурсу іntеractіие.гиnok.com.ua ви знайдете список творів, які запропоновані для читання в 9 класі.

 

Це матеріал з Підручника Українська Література 8 Клас Борзенко