Ніна Бічуя - Шпага Славка Беркути читати онлайн

Ніна Бічуя

(Нар. 1937)

 

Ніна Леонідівна Бічуя народилася 24 серпня 1937 року в Києві. Її дитинство пройшло у Львові. Вищу освіту письменниця здобула на факультеті журналістики Львівського університету. Після цього працювала журналістом, завідувала літературною частиною Театру юного глядача у Львові.

Читачі знають Ніну Бічую як авторку прозових творів для дітей та дорослих. Вона пише на різні теми із життя українського міста.

Особливу увагу письменниця приділяє художньому осмисленню психології людських взаємин. Її перу належать прозові твори для дітей: «Канікули у Світ-логорську», «Шпага Славка Беркути», «Звичайний шкільний тиждень».

Ніна Бічуя плідно працює в галузі художнього перекладу.

..........Опрацьовуємо прочитане....................................................

1.    Де народилася Ніна Бічуя?

2.    Де пройшли дитячі роки письменниці?

3.    Яку освіту вона здобула?

4.    Якою є основна тематика її творів?

5.    Назвіть твори Ніни Бічуї, написані для дітей.

(і. Складіть план усної розповіді про письменницю.

..........Актуальна цитата.............................................................

Окремішнє місце посідає досі належно не поцінований «шкільний» роман Ніни Бічуї «Шпага Славка Беркути», що вийшов друком у 1968 р. і став чи не першим посутньо урбаністичним твором для підлітків в українській літературі. Авторці вдалося знайти художній спосіб розповісти уважному читачеві про сокровенне й утаємничене — неможливість однозначних рішень і єдиної для всіх правди, сув'язь поколінь і нереальність уникнення «відповідальності» за батьків і себе самого, нерозривність і непідмінюваність Слова та Діла.

Галина Шиян, сучасна українська перекладачка, письменниця

МАЙСТЕРНІСТЬ ХУДОЖНЬОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ

Знайомлячись із твором, ми нерідко ділимося враженнями, відповідаємо на запитання, серед яких є й таке: чи легко сприймається прочитане, чи захоплює розвитком подій, чи приваблюють нас персонажі? У створенні «привабливого» тексту важливу роль відіграють заголовки й підзаголовки, скажімо, як у повісті «Шпага Славка Беркути». Назви розділів дуже важливі для розуміння твору — вони сприймаються немов маленькі підказки для читачів. Добре дібрані назви полегшують читання, а також сприяють глибшому засвоєнню художнього матеріалу.

Розглянемо деякі заголовки повісті Ніни Бічуї. Одразу стає зрозумілим, наскільки важливою є роль першого розділу — «Про те, що сталося пізніше». У ньому подається розповідь про хлопця, який потрапив до міліції, однак не називається його ім’я. Майже детективним прийомом авторка задає інтригу, коли читач лише здогадується, про кого саме йде мова. Інтрига набуває особливої гостроти перед наближенням суду над Вернутою: чи про нього згадано на початку твору?

У розділі «Чотири портрети» авторка характеризує героїв повісті. Це Юлько Ващук, Лілі Тес люк, Стефко Вус і Славко Беркута. Оповідь будується таким чином, щоб читач, переймаючись симпатіями та антипатіями до того чи іншого персонажа, міг самостійно робити висновки та обирати для себе, хто йому ближчий. Найбільше письменниця зосереджується на образі Славка Беркути: читача немов навмисне запрошують подивитися на світ очима головного героя. Недарма в підзаголовках деяких розділів подано уточнення: «З точки зору Славка Беркути» або «Розповідає Славко Беркута».

Важливу роль у порівняльній характеристиці персонажів відіграють розділи, що пропонують додаткову інформацію для роздумів: «Юлько вдома», «Стефко вдома», «Славко вдома». На підставі цієї інформації читач може висувати припущення, хто саме з трьох героїв найбільше підходить на роль анонімного порушника громадського порядку.

І лише в передостанньому розділі з промовистою назвою «Як усе було насправді» суть інтриги розкривається, і, можливо, правда стає несподіваною для когось із читачів. А завершується повість розділом «Кінець щасливий, немов у казці». Усе, на перший погляд, справді немов у казці, оскільки добро перемагає й несправедливо обвинуваченого героя виправдовують. Однак реальне життя — це не завжди казка. Фінал повісті все-таки сприймається як відкритий, бо залишає не менше запитань, аніж відповідей.

Ким стануть ці такі різні діти, коли виростуть? Як складеться їхнє життя і що вони принесуть із дитинства в дорослий світ?

ЛЮДИ, ЯКІ НАС ОТОЧУЮТЬ

Людина враховує думки тих, хто її оточує. Найбільше на неї впливають батьки та інші члени родини. Від сімейного виховання багато в чому залежить характер людини, її моральні принципи, захоплення та інтереси.

Не випадково Ніна Бічуя докладно зупиняється на зображенні родинної атмосфери, у якій зростають її юні герої. Твір можна вважати своєрідним художнім дослідженням підліткової психології, зокрема й того, як найближче оточення впливає на особистість молодої людини.

Один із героїв твору, Стефко Вус, виховувався бабусею і від неї змалку засвоїв науку добра и людяності. Після и смерті він переживає не найкращі часи. Через брак батьківської любові та невлаштованість родинного побуту хлопець пропускає уроки у школі, навіть залишається на другий рік. Доля не надто прихильна до Стефка, однак він зберігає у своїй душі паростки добра, закладені бабусею. Це виявляється навіть у дрібницях: наприклад, коли в парку хлопці знаходять пораненого птаха, Стефко рятує його від загибелі й відносить до старенької вчительки для лікування.

На відміну від Стефка, Юлько Ващук має все: він походить із досить забезпеченої родини, у якій оточений увагою і піклуванням. Його хвалять, про нього дбають, ним захоплюються. Батько, відомий архітектор, є для хлопця чи не єдиним незаперечним авторитетом. Тим важчим стає розчарування в рідній людині, коли Юлько довідується, що тато вчинив нечесно, скориставшись у своїх дослідженнях чужими ідеями. Можливо, саме це посилює розгубленість Юлька й підштовхує його до негідного вчинку.

Батьки Славка Беркути намагаються завжди бути чесними зі своїм сином. Одного разу хлопець стає свідком батькової розмови з механіком Комариним, через недогляд якого сталася аварія літака. Тоді Славко дізнається від тата про «максимальне навантаження» — своєрідний «вимір характеру і людських сил», що перевіряється у складних життєвих ситуаціях.

Сказане батьком про «максимальне навантаження» хлопець намагається застосовувати й до самого себе, особливо коли, хоч і не навмисно, під впливом емоцій, підводить людей, яких щиро поважає. Таким є для хлопця тренер із фехтування Андрій Степанович.

Від нього Славко одержує в подарунок нову шпагу й дає слово не бра-

• •

ти її до рук, доки не заслужить цього гідною поведінкою та спортивними досягненнями. Докори сумління, які переживає хлопець, свідчать про його відповідальне ставлення до свого слова.

Письменниця показує, що у своїх стосунках з іншими люди найбільше цінують чесність і довіру. Збереження цих цінностей є важливою умовою підтримання високого рівня моралі та формування гармонійно розвиненого суспільства.

'    ШПАГА СЛАВКА БЕРКУТИ

Повість

(Скорочено³³)

ПРО ТЕ, ЩО СТАЛОСЯ ПІЗНІШЕ

Був вечір. Звичайний вечір з першим, дуже раннім і дуже лапатим снігом. Ліхтарі на дротах понад бруківкою гойдалися од вітру, і з ними разом гойдалися тіні на землі, і густа, мереживна, схожа на театральну, завіса снігу. Вгорі вона була біло-прозора, а низом, ближче до тротуарів,— зелена й синя від неонового, студенішого за сніг вогню реклами.

Однак трьом хлопчакам, які вийшли з магазину, було зовсім байдуже, якого кольору сніг. В одного кишеня відстовбурчувалася, він ласкаво поплескав по ній і прицмокнув:

—    Гарний набуток! Я ж вам казав — Надя дасть пляшечку. Мене тато завжди до Наді посилає, коли хоче промочити горло.

Один із супутників «бувалого» хлопчини голосно реготав, зачіпаючи плечем перехожих, а другий — високий, у хутряній шапці — весь час намагався йти осторонь, мовби хотів показати, що не має анінайменшого відношення до тих двох.

Врешті вони звернули у якусь напівтемну браму. Пройшли на подвір’я, де добули з кишені булку, оселедця і пляшку вина.

Хлопець у хутряній шанці відмовився пити:

—    Ні-ні, я не хочу.

—    Боїшся — мама битиме? Чи, може, компанія не та? — насмішкувато запитав один.

—    Що ти! Розумієш, я...

—    Тихо! — раптом шикнув третій.— Хтось іде!

Двоє кинулись тікати: двір був прохідний, мабуть, вони знали про це.

Третій, високий, спіткнувся об ящик...

У дитячій кімнаті міліції записали прізвище затриманого, його адресу, номер школи. Учнівського квитка хлопець при собі не мав.

Немолода жінка втомлено мружила очі, ніби надто довго дивилася на яскраве світло:

—    І що ж, хлопче, було дуже весело? Отак, як бездомні кошенята, на чужому подвір’ї, біля смітника,— дуже весело? І компанія чудова, такі виховані джентльмени, правда? Втекли, а тебе покинули... Нічого не скажеш — вірні друзі.

Хлопець мовчав. Знервовано м’яв шапку і не дивився на жінку.

—    А знаєш, це навіть добре, що вони втекли: пізнаєш ціну такому товариству... Що? Кажеш, не знаєш навіть їхніх прізвищ? Ну, гаразд. Іди, йди, йди...

Хлопець перевів подих, ніби хотів щось вимовити, однак не сказав нічого, тільки постояв ще якусь мить і вийшов не прощаючись.

Сніг усе падав, і вулиця посвіжіла, поширшала од хрумкої, чистої пороші. Спохмура позираючи собі під ноги, хлопець ішов поволі, мовби й не помічав снігу, бо шапку так і не вдягнув.

ЧОТИРИ ПОРТРЕТИ Юлько Ващук

Малювалися хлопцеві коні. Билинні, гривасті,— таким тільки богатирів носити на широких спинах. І тонконогі, з підтягнутими животами, з гарячими, розтривоженими кругами очей. І маленькі, тихі, з похиленими головами, з непідкованими копитами.

—    Що ти малюєш?

Долонею прикрив папір і дивився спідлоба.

—    Не покажу.

Не покажу. Мої коні. Неприборкані, необ’їжджені. Чому копі?

А хтозна. Коні — та й годі.

У кутку кімнати стояв рояль. На різьбленому пюпітрі — підставки для свічників, у котрих ніколи не було свічок.

—    Заграй що-небудь, синку!

—    Не хочу.

—    Чому не хочеш? Тебе ж просять. Дорослих треба слухатись.

Під пальцями — байдужі клавіші. І байдужі звуки. А якщо кулаками по клавішах? Струни жалібно скрикують, гніваються, кричать разом з дорослими:

—    Та хіба ж можна так? Хіба так можна?

—    Дивний хлопчик!

Різні книжки потрапляють до рук. Зверху — шкільна читалка, під читанкою — Шекспір і Діккенс. Не завжди зрозумілі слова, і думки заплутуються в пам’яті і часом залишаються без найменшого зв’язку зі змістом.

Сказав Шекспір: тільки погані люди не люблять і не розуміють музики.

Це звучить як оскарження. Годинами хлопчик сидить над роялем і вимолює у клавішів пісню, щоб зрозуміти і полюбити її, а клавіші нічого не дарують, і навіть коні перестають малюватися, гублять щось живе й справжнє. <...>

Толстой сказав: усмішка робить обличчя гарної людини ще кращим, у добрих людей — добрий сміх. Крадькома хлопчик усміхається дзеркалу і миттю стягає губи у сердитій гримасі,— ні, від усмішки його обличчя не кращає. Не буде він сміятися, та й хіба це обов’язково? Можна бути іронічним і суворим. Трохи вниз куточки уст і вгору ліва брова (гримаса виходить жалібна, ображена), хлопцеві здається, що він виглядає, як римський імператор Гай Юлій Цезар на малюнку в підручнику історії.

Виходить у двір, де бавляться однолітки, і дивиться з іронією на безплідну біганину за м’ячем, а мати кличе:

—    Юльчику, дитинко, ходи додому, чуєш, Юльчику!

Хлопець вертається, і мама просить:

—    Не ходи на подвір’я, то не для тебе компанія, не твоє коло. Ти зовсім інший, синку.

І подумки Юлько вимальовує доокруж себе коло — заворожене, як у казці,— не переступиш ані ззовні, ані зсередини... <...>

...Малює Юлько коней. Несподівано гасне світло. Мама не розуміється на таких справах, як електрика, треба чекати, доки прийде тато, а поки що мама знаходить свічку, ставить її в мідний свічник, у той, що завжди сумує жовто на пюпітрі. Коні при такому освітленні стають таємничими, немов оживають, рухаються їхні буйні гриви, хлопець торкається пальцями тіней, ніби хоче намацати їх.

А потім приходить друг — приходить Славко Беркута, вони сидять за однією партою в школі,— Славко Беркута задумливо розглядає коней і каже:

—    Звідки ти змалював? Я десь бачив такого коня.

Паленіє, мовчить Юлько і дивиться недобрим поглядом — не треба й старатися; губи самі затискаються, а ліва брова здригається, і, коли Славко йде додому, Юлько збирає і палить малюнки,— біля свічки лежить купка попелу з папірців, коней уже нема.

Зрідка трапляється диво. Взимку. Осувається з новорічної ялинки глиця і тихо падає на підлогу. Тоді ялинку роздягають, розпилюють і палять. Дверцята в грубці ґратчасті, із вставленими поміж ґратами шматочками слюди. За прозорою слюдою — червоний вогонь, невловимий і тремтячий,— годі втямити, чи то полум’я пахне й тріщить, а чи ялинка. І любить Юлько сидіти й дивитись, як дерево горить, як потім лежить обвуглене, як поступово холоне й гасне,— усе те видно крізь прозорі дверцята.

Або коли туман і мжичка. <...>

Батько любить таку погоду. Він каже, що вона гармонує з настроєм міста, із сірим тлом будинків. На новому Львові — будинки за татовими проектами, а тато все одно дуже любить старий Львів, зовсім не схожий на новий.

У таку погоду вони часом ходять на старий Львів. Туди, де вулиця Руська, де рештки оборонних валів і порохова башта, каплиця Боїмів, а в середньовічному дворищі — голова химери з виноградним гроном у зубах над замурованим входом до виннички.

—    Чи прийде хто на поклін до моїх будинків, як ми сюди ходимо? — сказав одного дня батько, і стало Юлькові трохи сумно і трохи дивно.

—    Коли людина не певна, що її робота залишиться навіки, то, може, не треба братися за ту роботу?

Спробував хлопець щось відповісти, а батько засміявся:

—    Мовчи, сипу, то я сам до себе...

І було Юлькові сумно і навіть страшно чомусь, а вдома він ударив пальцем по клавішах: «сі», «сі», «ля» — баси, густі й серйозні, і делікатне «соль» у верхній октаві.

—    Я більше не гратиму...

—    А то чому? — здивувався батько.

—    Бо... бо з мене не буде... Ріхтера...

—    Звичайно, не буде,— сказав батько,— але що з того?

Юлько не відповів. Думав, що люди говорять різні, зовсім протилежні речі, розмовляючи самі з собою і даючи поради іншим.

Принаймні так вийшло у тата.

Лілі Теслюк

Вона сиділа за другою партою, біля вікна. Дивилася більше у вікно, ніж на дошку; їй робили зауваження — кумедно морщила носа і по-дитячому обіцяла: «Більше не буду». А за мить знову дивилась у вікно. І хтозна, що могла вона там угледіти, бо крізь шибки видні-лася тільки стіна будинку на протилежному боці вулиці та вершечок тополі.

Сьомий «Б» тоді ще був четвертим, коли Лілі вперше з’явилася па порозі класу. Просунулась у двері світло-руса пелехата голова, і тоненький голос повідомив:

—    Хелло! А мене вам зараз представлять!

Через десять хвилин четвертий «Б» довідався, що йому неймовірно пощастило,— нова учениця виявилася просто-таки незвичайною дівчинкою. По-перше, знала англійську мову так само добре, як українську, оо, бачите, брат п вчиться на англійському відділі в університеті. По-друге, безліч разів виступала по телевізору в дитячих передачах, по-третє, знімалася в кіно. По-четверте, вчиться у балетній студії театру.

Під час перерви вона сідала на учительський стіл, гойдала довгими ногами в строкатих панчохах і, страшенно горда з загальної уваги, перелічувала усі свої таланти.

—    А тоді, як я знімалася в кіно, режисер сказав, що я обов’язково стану кіноактрисою. У мене є мільйон фотографій — і я, і режисер, і Ганна Романюк... Що? Ти не чула про Ганну Романюк? А хто така Майя Плісецька — ти знаєш? А що таке па-де-де і батман — ти знаєш? Чекайте, зараз я вам дещо покажу.

Лілі зіскакувала зі столу, стіл відсували під стінку, парти — далі, докупи, і Лілі показувала балетні па, дівчатка пробували повторити за нею кожен рух, а хлопчаки і чмихали зневажливо, і чуду вались, і розпитували; учитель приходив якраз у ту мить, коли Лілі переконувала клас, що може простояти па пальцях рівно десять хвилин.

А потім усі звикли до розповідей Лілі, і Славко Беркута якось навіть махнув рукою і сказав:

—    Кінчай хвалитись! От я умію на руках ходити! Е! А ти вмієш? Ні? От бачиш!

—    Подумаєш, на руках! Ти ж все одно в кіно не знімався!

—    Зате... зате я в сорочці народився! — раптом сказав Славко.

Лілі засміялась:

—    І ще в тебе вуха великі. Вухаггчик ти!

Славко почервонів і ледве втримався, аби не затулити вуха руками.

Перепадало відтоді Славкові з тими вухами, Лілі дивилась на нього ласкавим поглядом, кивала головою:

—    Ти не журися, Славчику, в усіх єгипетських фараонів були ще більші вуха! Не віриш? А ти подивись, подивись — навіть у бога Озі-ріса вуха, як лопухи, бачиш?

Славко знову немилосердно червонів, ладний навіть побити причепливе дівчисько, а вона раптом дивилася ще ласкавіше:

—    Не гнівайся, Славчику, я більше не буду!

Вона й сама не довго ображалася, що її перестали слухати і розпитувати про знімання в кіно. Мугикала пісеньки на уроках, носила в клас паяца з великим червоним ротом від вуха до вуха: натягне клоуна на долоню, а він вклоняється, плеще короткими ручками і показує язика: спробуй тоді відповідати урок, як тобі клоун язика показує!

А після кожного зауваження за якийсь вибрик кумедно морщила ніс і дуже щиро обіцяла: «Я більше не буду, от побачите!»

Часом траплялося, що Лілі раптом серйознішала, її захоплювали незвичайні ідеї, і вона завзято бралася їх здійснювати.

—    Чілдрен,— сказала Лілі,— я відкриваю курси англійської мови. Записуйтесь. От побачите — я буду найкращою у світі вчителькою.

Діти приходили на заняття, ніби це й справді були курси. Лілі повчала їх з поважною міною, почепивши на носа невідомо де роздобуті окуляри. Розмовляла тільки англійською мовою і вимагала у відповідь того ж.

Цілих два тижні на уроках ніхто не порушував дисципліну. А потім дівчинка не з’явилася па заняття. Діти сиділи і чекали. Разів п’ять повторили смішну англійську лічилку. Хтось уже запропонував іти додому, коли на порозі врешті стала «вчителька».

Обличчя в неї аж палахкотіло рум’янцем, коротка зелена куртка вся змокла від снігу, а в руках Лілі тримала зв’язані докупи ковзани.

—    Хелло, чілдрен! А я на ковзанах їздила. Славний був лід!

І обвела товаришів безтурботним, упевненим поглядом людини, якій усе легко минається.

—    Ми тут час гайнуємо, а ти на ковзанці!

—    Як тобі не соромно!

Правду мовивши, Лілі було дуже соромно, але ж хіба годиться отак відразу каятись!

—    А хто вам велів сидіти? Йшли б і собі на ковзанку! — не дуже впевнено порадила вона.

Славко Беркута підвівся з-за парти, мовчки натягнув пальто і мовчки пішов із класу. І за ним, немовби й не помічаючи своєї «вчительки», рушили геть усі ображені «курсанти». Лілі стояла, недбало хмикаючи, доки вони виходили, а потім жалібно схлипнула, сіла за парту і, затулившись мокрим холодним рукавом, довго плакала в порожньому класі.

А іншого разу вона надумала ставити п’єсу про Попелюшку, і, звичайно, головна роль належала їй. Однак виявилося, що по ходу дії Попелюшці необхідно співати. А Лілі, на жаль, уміла все на світі, крім цього. Вихід із становища знайшли — Лілі стоятиме біля самої завіси, старанно ворушачи губами, а за завісою буде співати дівчинка Ліда. І раптом в останній момент, коли вже навіть афіші вималювали, Лілі Теслюк не прийшла до школи.

Схвильовані артисти прибігли до неї додому:

—    Лілі, ти ж зриваєш виставу!

—    Ти нас підводиш!

—    Я хвора,— кволим голосом повідомила Лілі і показала градусник.— У мене температура тридцять вісім. І не пищіть — я вас не підвела, нехай Ліда замість мене грає, вона всю роль знає від початку до кінця. Нехай вона, вона вам заграє і заспіває...

Потішені артисти не вчули гіркоти в словах Лілі. <...>

Стефко Вус

Давно то було чи недавно? Давно, мабуть. І ніби не з ним, Стеф-ком, усе діялось, а з кимось іншим.

Лежало село межи горами. Долі селом перестрибувала з камінця на камінець річка-самотека, а над річкою примостилася хата. <...>

Неподалік од хати росла велика, старезна липа. Коли вона цвіла і від неї йшов такий солодкий дух, що аж голова паморочилася, то починала співати. Співала низьким, оксамитовим голосом, щодень одну і ту ж монотонну, але дуже гарну пісню, і минуло немало часу, поки Стефко додумався: то бджоли прилітали по мед густим роєм і так гули, непримітні у зеленій, майній липі, що здавалося, дерево співає.

Давно то було, і не зі Стефком ніби, а з кимось іншим.

Він чи не він купався у крижано-холодному потоці? Посинілий — аж очі попригасали, але упертий у своєму бажанні навчитися

плавати, годинами сидів у мілкій, по коліна воді, розводив навсебіч руками і гукав:

—    Пливу, Настко, я пливу! Ти бачиш, як я пливу?

Сестра сміялася:

—    Як сокира, як сокира! <...>

Восени вони з бабою ходили по гриби. Стефко взувався у високі чоботи, аби ніг не обросити, виламував міцного костура і розгортав ним сухе листя, щоб побачити гриби і відігнать геть гадюку.

Баба вміла ходити над урвищем і визбирувала всі гриби, вона їх помічала, навіть не дуже приглядаючись. <...> Баба мала повнісінький кошик грибів, Стефкові не хотілося вертати додому отак собі, складніруч, він струшував з гілок ліщини коричневі горішки-лус-канці, а вдома жменями висипав їх малій Насті — то для неї була найкраща лакомина.

А потім баба померла, і Стефка мовби хто закаменів. Сидів у тем-нині на горищі, і бійно йому було, і сумно, і здавалося, що цілий світ пішов у переверти. «Кукулику мій, сиротя бідне...» Аж тепер відчув себе Стефко сиротям.

Приїхав з міста за ним та Насткою тато. Стефко досі бачив його зрідка, батько лиш на свята часом приїздив, привозив коли-не-коли якогось гостинця, котрого Стефко немовби кому навкори зразу ламав і нищив.

Од батька все тхнуло горілкою, був він величезний, з густим голосом та недобрим сміхом; Стефко заховався від нього на липі, що співала, і не хотів злазити вділ, і не хотів їхати з татом. Чіплявся потім за одвірок, за ребристий тин, за дерево при дорозі, а батько віддирав його руки, сердито й голосно сварився:

—    Матимешся у мене, поганий нескребо!

І подумав Стефко, що вже ніхто його не любить: ні теля, ані сонце, ані співуча липа, бо не заховали від батька,— хлопець дивився скоса, затято мовчав і довго пам’ятав той день, коли його відірвали од дерева при дорозі. <...>

У п’ятому класі залишився на другий рік. Носив у кишені цигарки — що батько забував на столі, те й потрапляло до Стефкової кишені.

—    Не кури, Стефку, не треба,— просила Настка.

—    О, маю ще одну вчительку,— гнівався Стефко, але не дуже, бо була Настка маленька, худа, варила на трьох, як уміла, борщ та картоплю, обгортала у чистий папір Стефкові книжки та латала

його подерті штани й сорочки. Настка одна лишилася з давніх часів, та ще спомин про бабу, про холодний потік і співучу липу.

Славко Беркута

Добре високим і сильним — їх не штовхають навіть у тих випадках, коли вони надумають ходити серединою тротуару. А якщо ти у вісім років скидаєшся на дошкільнятко, до того ж у тебе ноги болять у суглобах при кожному кроці, то, мабуть, краще ходити попід стінами: безпечніше. Однак Славко не тримався стін. Досить уже було цього в лікарні, тоді ноги боліли так, що здавалося — не вони його тримають на землі, а він їх тягне за собою.

Хвороба причепилася наярі, коли зійшов сніг, довелося два гарних зелених місяці пролежати в лікарні. Смугаста піжама, білі халати, мамине аж посіріле, над силу усміхнене — задля нього — обличчя затямив надовго. Підвівшись із ліжка, чіплявся стін, аби не впасти, аби ступити кілька кроків.

— Стверджую, що ваш син склав іспит на справжнього мужчину,— сказав лікар, виписуючи Славка.

Хлопець стояв біля матері — маленький, блідий, давно не стрижений і тому трохи схожий на дівчинку. Недовірливо дивився на лікаря — цей високий, широкоплечий дядечко, мабуть, кепкував собі, бо ж ніякого екзамену він не складав, а лежав у лікарні; з тугою думав, що не можна буде грати у футбол, бігати, стрибати.

А що ж тоді можна?

Аж до зими був слухняний і покірний, ковтав якісь ліки, ходив на кварц і щоранку прокидався з надією: «Ану ж минулося?» Надія розвіювалась, як тільки ступав на підлогу і робив перший крок.

Ноги стали худі, тоненькі, як дві тички, Славко якомога скоріше натягав штанці, аби не бачити своїх ніг.

Почалася зима. Тоненький ясинець постягував калюжі, а потім ударив справжній мороз, і хлопчик не витримав більше послуху.

Натягнув черевики з ковзанами. Ноги підгиналися, не слухались, кривуляли. Прикушував губу, стояв якусь мить зажмурки з болю, а тоді таки йшов. Вибирався з дому крадькома, аби ніхто не довідався, повертався, то вже геть сили не мав, а наступного дня знову йшов на лід. Спершу біля дому, неподалік, пізніше — в парк і врешті на ковзанку.

Ноги ставали міцнішими, пружніли м’язи, і вже не доводилося весь час думати: як добре великим і сильним — їх ніхто не штовхає...

Мама потім ніяк не могла повірити, що хлопець сам себе вилікував.

—    Добре, що я не знала про його вправи на льоду,— сказала вона татові,— я б відібрала ковзани, і хтозна, чи міг би хлопець зараз бігати.

Тільки ж не завжди буваєш переможцем. Не розв’язувалися задачі з арифметики — кортіло списати у Юлька Ващука. Не запам’ятовувався вірш напам’ять — і як же вранці не хотілося вставати з ліжка і йти до школи, а потім спідлоба поглядати на вчительку: викличе — не викличе, запитає — не запитає... — і думати при цьому: «Добре Юлькові, завжди він усе знає».

Юлько вміє малювати, гарно малює Юлько. Славко брався і собі.

Нічого не виходило.

— Шкода паперу,— сміявся тато,— спробуй краще вистругати літака, ось тобі дощечка, ніж; спробуй вистругати літака — два крила, хвіст, пропелер. І ніколи не намагайся робити щось тільки тому, що це роблять інші. Своє шукай,— сказав тато.

Своє знайти нелегко. Як відчути його серед безлічі речей і справ, які захоплюють, поривають, а потім раптом перестають подобатися? Хлопчаки хапаються за все цікаве і не відчувають, як минає час,— вони поводяться з ним вільно, як із своєю власністю.

Та Славко одного разу раптом відчув, що час таки тікав.

Ішов з мамою вгору вулицею Міцкевича. Ліворуч — парк, де карусель і в клітці павич з казково яскравим хвостом. Праворуч — дитячий садок, той самий, куди ходив колись і Славко. Спинився враз біля штахет. Дивився на кольорові грибки у пересмужку, на прижовклу стоптану траву, на струминку води, що сокотіла із чорного, скрученого клубком шланга — по заході сонця поливатимуть квіти. Все виглядало точнісінько так само, як перше, коли Славко ходив сюди. Замурзане якесь дівча перехилило набік голову, показало язика — хлопчик не всміхнувся, він став раптом тихий, бо не знаходив жодного знайомого обличчя там, де недавно знав усіх.

—    Про що думаєш? — поцікавилася мама.

—    Сам не знаю... Дитячого садка вже не буде,— чи то запитав, чи то ствердив. Раніше не міркував над тим, що чогось може вже ніколи не бути.

Про це він думав і згодом, але вже значно чіткіше й свідоміше.

Вони були всім класом у природничому музеї, Славко побачив мамонта. У дерев’яній клітці стояв скелет, прикритий темно-сірою, мовби просмоленою шкірою, однак уявився справжній мамонт,

сумний і замислений, він хитав хоботом — обережно, щоб не розвалити дерев’яної клітки, яка заважала йому поворухнутись; на білому папірці значилося: «Мамонт». І латинкою — «Елефант».

Мабуть, мамонтові було образно, що до нього причепили етикетку.

Хлопчик не поспішив далі за всіма до орлів і сов, напханих тирсою, і до метеоритів, знайдених наприкінці минулого століття.

Поклав портфель на східці, сів поруч і довго дивився на те, що зосталося од величезної могутньої тварини, і бачив щось прадавнє, незрозуміле, що колись виглядало тривким, дужим — і минуло, щезло. Бував у музеї ще кілька разів, йому завжди говорили: «Експозиція починається ось тут, ліворуч, хлопчику»,— та він приходив лише до мамонта. Часом йому здавалося, ніби мамонт зрозуміє його, варто тільки заговорити й розповісти йому про себе, але нікому не признавався в таких думках, бо сам розумів, що все це тільки власна вигадка.

Мамонт забувся, коли почалося фехтування. Потрапивши вперше на змагання шпажистів, Славко раптом подумав, що бачить справжнісіньких марсіан,— такими дивними здалися йому спортсмени в білих костюмах і масках. А потім прийшло захоплення, усе приковувало увагу: вже закінчилося змагання, розходилися спортсмени, а Славко стояв, переживаючи побачене. Знав з першого ж вечора: фехтування — це те, без чого тепер не обійдеться.

І як тоді, коли відважився на хворі ноги натягти важкі черевики з ковзанами, розумів, що мусить домогтися свого.

ДВОЄ ДІТЕЙ І МІСТО

На околиці, за рогом останнього будинку, свище у два пальці розбишакуватий вітер, мовби радіючи, що вирвався на волю з-поміж закрутів коротких і вузьких провулків.

Дівчинка у синьому сарафані миє вікна. Стоїть на підвіконні, на шостому поверсі останнього в місті будинку, і миє вікна. А під нею пливе вулиця — охайною мозаїкою тротуарів, жовтими спинами тролейбусів, строкатими сукнями дівчат.

У вимитих шибках повторюються хмари, клаптики неба, шматочок синього сарафана. Коли дівчинка рухає віконною рамою, то небо, хмари, сарафан — усе коливається; від цього стає моторошно, дівчинка здається собі невагомою, як уві сні.

Унизу пройшли солдати. Раз-два, раз-два. Зелені плечі, чорні чоботи на бруківці. Раз-два... На білому моторолері — коричневий негр...

На гнідому коні — білявий вершник. Ставний і міцний, навіть згори видно, який він ставний, а кінь так легко, так зграбно переступає ногами, як танцівниця на канаті; він ніби хизується і вершником, і власною живою красою перед мурами, машинами та пішоходами.

Стоїть на вулиці хлопчик, стоїть і дивиться, як дівчинка миє вікна, йому трохи моторошно від того, що вона висить над вулицею,

♦    ♦    •    »м«

мов ластівка, що причепилась до свого гнізда, і хочеться покликати н:

—    Агей, Лілі!

І страшно сполохати криком.

Тому хлопець чекає, поки його врешті помітять. А потім махає рукою: чи не могла б ти зійти униз, Лілі?

Унизу шарудить жовта осіння листовійниця. Горять у парках вогнища — мовби сухе листя, раптом само спалахнувши, обертається терпким димом, і з тої сірої димової куделі прядуться м’які нитки бабиного літа. Під сонцем палахкотить бруківка, і по ній течуть трамвайні рейки. Вулиця — як довга казка, яку можна оповідати без кінця.

На околиці — нові, сучасні будинки з різнобарвними квадратами маленьких балконів. Середина вулиці — дев’ятнадцяте століття, на заржавілому флюгері значиться: 1887 рік, а втомлений, з напруженими м’язами атлант підпирає сіру брилу балкона. Якщо ж спуститися вулицею вділ, до центру, то потрапиш на старий Львів, де ву-лиці-сутіски нагадують прорубані в горах тунелі.

—    «Се же король Данило, князь добрий, хоробрий і мудрий, іже созда городи многі, і украсі є разнолічними красотами...»

—    Де ти це чув, Юльку? — питає дівчинка.

—    Не чув. Десь вичитав. Слухай, Лілі, чи не здається тобі, що тут, на старому місті, не тільки ми ходимо? Наші предки залишилися тут навіки — невидимі, як духи.

...І попливло місто із схилів Княжої гори, як ріка, рушило на долини і пагорбки, убрало їх у каміння.

У чорні брами на Ринковій площі вступають у дивних шатах го-рожани. В аптеці на Ставропігійській у мідному важкому начинні товче сухі зіллиська схожий на ченця аптекар. Вулицею котиться віз із колесами, оббитими залізом. До металевих ободів додумалися тільки в п’ятнадцятому столітті. Першу аптеку відкрили у Львові в сімнадцятому. А газові ліхтарі перед ратушею запалювали ще навіть після Вітчизняної війни, всього двадцять років тому.

Рвалися до валів татарські лучники. Середньовічні школярі, які, може, годину тому спокійно сиділи, слухаючи казань мудрого ритора

чи гарними тенорами та молоденькими підбасками витягали чисту ноту за кантором — учителем співів,— тепер бралися до зброї, щоб захистити місто.

Вирушали походом проти німецьких полчищ відважні воїни, на їхніх знаменах золотом і блакиттю відливався герб міста, а в замку тужила за батьком князівна-галичанка з гарним дрібненьким обличчям Лілі...

Події змішалися в уяві хлопця, вигадка сплітала і в’язала докупи все, як назва вулиці єднала старі й нові будинки.

Юлькові приємно: він говорив про речі, яких Лілі навіть не знала, і почував себе першовідкривачем, учителем. Знишка позирав на дівчинку, аби упіймати її погляд і знати, чи уважно вона його слухає, однак бачив тільки біле пасмо волосся над тонкою бровою, зав’язану довкола шиї зелену хустину та жовтий листок, який Лілі тримала в губах.

—    Слухай,— сказав Юлько.— Слухай, Лілі, я прочитаю тобі вірші... Хочеш?

—    Хм...

—    Я їх ще нікому... Це мої вірші, я тобі першій...

—    Хм.

Юлько ковтнув слину, відкашлявся, бо рантом пересохло в горлі: Очима таємничими, як підземні озера.

Ти мене вабиш кудись і кличеш.

Я хочу розгадати символ твого обличчя,

Я хочу знати, куди мене кличеш...

—    Хм... Це ти про кого?

—    Так. Ні про кого.

—    А ти бачив підземні озера? Ні? Це тобі Беркута розповідав, що вони — таємничі?

Жовтий кленовий листок здригався на губах, коли дівчинка говорила.

—    Чому Беркута? Ніхто мені нічого не казав.

—    Бо він, мабуть, бачив ті озера. Він же спелеологією цікавиться.

—    Знаю,— сказав Юлько.— Це я йому ідею підкинув.

—    А! — мовила Лілі і несподівано засміялася: — Слухай, ти любиш барбарис? Я маю десять копійок, дай ще вісім — і буде сто грамів барбарису. Він кислий, і від нього язик червоний стає.

Юлько теж засміявся — що ж, барбарис так барбарис. Незвичний настрій розвіявся: у чорні брами не входили горожани в середньовічних шатах, не було в аптеці заклинача-ворожбита над зіллям,

не чатувала на валах сторожа... І Лілі вже не нагадувала галицьку князівну. Вона буденно розгортала з паперу липкі цукерки, від яких язик робиться червоний. І розмова почалася зовсім буденна.

—    А ти зараз не такий, як у школі.

—    Може, не знаю. Мені здається, що я завжди такий... А пам’ятаєш, як ти прийшла до нас у клас?

—    Угу. Тоді Беркута ще стріляв з водяного пістолета... А ти сказав про це вчителеві. Навіщо ти сказав?

—    А звідки я знаю? Я вже не пам’ятаю.

—    І ви тоді побились. А взагалі ви дружите, правда?

—    Може. Не годна ж людина весь час мовчати. Треба з кимось розмовляти, а більше ні з ким. Хлопці у нас якісь такі... Знаєш, я вигадав якось байку і сказав, що це Шекспір. Вони повірили — про що ж тоді з ними розмовляти?

—    Хм,— сказала Лілі, підкидаючи на долоні цукерки, як жонглер у цирку.— А якщо я також... не зовсім Шекспіра читала?

—    Дурниці! Ти все одно розумна, ти б здогадалася, що я вигадав.

—    Розумна? Як ти? Чи трохи менше? — зморщила носа дівчинка, і раптом впали кутики її вуст, піднялася вгору ліва брова — дівчинці вдалася Юлькова гримаса, трохи поблажлива, трохи зневажлива.

З такою гримасою дивився Юлько на білий світ.

БЛАКИТНІ ПЕЧЕРИ (З точки зору Славка Беркути)

Розвалився Юлько Ващук на вчительському стільці, далеко простяг ноги і пояснює:

—    Розумієте, хлопці, треба мати просторове уявлення і абстрактне мислення. Без цього неможливо творити. Мислення можна розвинути. Щоденний тренінг — і навчитеся всього на світі...

«Тре-ен-інг»! Чи ти вже не годен говорити, як нормальні люди? Ну, тренування, вправа, то ж ні — тренінг!

—    Слухай, Беркута,— закостричився Юлько.— Чого ти завжди до мене чіпляєшся? Кожен говорить так, як йому на це дозволяє словниковий запас.

Із Юльком сперечатися — все одно, що кам’яну брилу на дуель викликати, він на своєму стоятиме, хоч би й не мав рації.

Витягаю з портфеля підручник і читаю, затуливши долонями вуха.

Тепер Юлькова мова звучить приблизно так:

—    У... ге-уууу-взвшшшшшш...

Тренінг! Ну й Ващук!

Я навіть не почув, як продзеленчав дзвоник, лиш побачив, що сідають усі за парти, і з того зрозумів — зараз почнеться урок.

У клас зайшов Антон Дмитрович. Прискіпливо подивився, чи охайно висить карта, навіщось оглянув указку і почав урок.

Антон Дмитрович завжди починає уроки якось несподівано.

Візьме й запитає, наприклад:

—    Вам відомо, що ріка Конго двічі перетинає екватор? Вона протікає на території...

Я знав: надовго запам’ятається те, що ріка Конго двічі перетинає екватор, і те, які народи живуть на берегах величезної ріки. І хто перший досліджував африканський континент, і хто писав книги про Африку. Я запам’ятовую все, що говорить на уроках географії учитель, і аж ніби всередині щемить від того, що не може людина за своє життя обійти цілий світ. Адже я не побачу, як ріка Конго двічі перетинає екватор, і навряд чи потраплю на Північний полюс або ж на Памір. А мені так хочеться бути водночас усюди. <...> Антон Дмитрович викликав до карти Ващука. Юлько не затинається зовсім, коли відповідає урок, мовби йому це заввиграшки.

Говорити він уміє гарно, це правда, та й взагалі нема нічого такого, що Юлько робить погано. Хіба що просто знає, чого не втне,— і не береться за те. Знов я про Юлька так думаю, що він сказав би: «Чого чіпляєшся до мене, Беркута?» А я не чіпляюсь, я сам не знаю, в чому справа.

Коли він на мене часом поглядає, ніби запитує: «Ну що ти вмієш?» — то я аж починаю знічуватись або ж сперечатися, хоч би й потреби не було. А часом, коли справді треба сперечатися і навіть щось різке йому сказати, то я мовчу, мовби нічого не трапилося.

Саме так було, коли ми надумали йти до Блакитних печер. Я розповів Юлькові, що їздив з батьком до Страдчого — невеликого села під горою, залісненою й стрімкою, на самому вершечку якої стара-престара дерев’яна церква. А низом — печера.

—    Пусти зайця в печеру — він аж під Києвом з другого боку вискочить,— жартували страдчівські хлопчаки.

А ще казали, немов у тій печері в давнину татари спалили мешканців села, котрі заховалися від татарської неволі. Тому ніби й село Страдчим зветься. Ото ми з татом і ходили до тієї печери.

«У нашого малого нове захоплення,— сміється мама,— гляди, трохи повдає із себе спелеолога та й покине, як не одно кидав».

Та я не ображаюсь, я взагалі ніколи не ображаюсь на маму, на неї просто неможливо образитись. Мама майже одного зі мною зросту, зовсім як школярка зі своїм маленьким жовтим портфелем <...>

[Славко пригадує, як дізнався, що восьмикласники збираються

до Блакитних печер. Він попросився й собі з ними, а ще домовився,

щоб дозволили їхати його друзям — Юлькові та Лілі. Юлько обіцяв

принести фотоапарат, ліхтарики. Але у призначений час не прийшов.]

Може, чекав, що я запитаю, чому він не прийшов? Але я не запитав.

Я думав: хто із нас змінився? Чи то я раніше не помічав, який Юлько, чи то він був інший? А може, я справді чіпляюсь до нього не знати чого? Або ж просто після того випадку з татовим літаком, після нашої розмови про максимальне навантаження мені забаглося, аби Юлько, мій друг, був ось таким, а не іншим, не таким, як він є насправді? Нічого не розумію. Чи справедливо це?

І я сам — який? Чим виміряю оте моє максимальне навантаження, про яке з татом говорили? Майже рік тому говорили...

МАКСИМАЛЬНЕ НАВАНТАЖЕННЯ

—    Мамо, а у нас на трен... — з порога почав Славко і немов спіткнувся.— Мамо, чому ти така? Мамо?!

Руки мамині опущені вділ, вона ніби забула про те, що має руки.

На раменах лежить велика пухнаста хустка — мамі стало холодно?

Таж у кімнаті страшенно душно, пахне валеріанкою і ще чимось незвичним.

—    Мамо! Ти що, мамо?

—    Синку,— сказала мама.— Тільки ти не хвилюйся. Все буде добре, але... Ти не хвилюйся. Вони не прилетіли. Нічого не відомо... Все повинно бути добре, синку...

Мовби велика холодна хвиля впала на Славка. Збила з ніг і потягла по гострому камінню, в провали, звідки немає вороття.

Хлопець прикусив губу, аж відчув на ній солонуватий присмак крові, і над силу вимовив дорослим, чужим голосом:

—    Звичайно, все буде гаразд, мамо. Іди ляж, я сам приготую собі вечерю. Я сьогодні тренував новачків. Цікаво, які з них вийдуть спортсмени.

—    Так, цікаво,— погодилася байдуже мама і додала: — Чай на столі. І сухарики.

І тато залюбки хрупав смачні, солодкі сухарики. <...>

Славко сидів за кухонним столом, укритим білим обрусом, тупо дивився на склянку, де плавав круглий, як рятівний круг, шматочок цитрини, і повторював: «Тільки спокійно, тільки спокійно! Все буде добре, мусить бути добре. Тато великий, сильний, мужній, найсиль-ніший у світі — з ним нічого не може трапитися... Правда ж, тату, з тобою нічого не трапилося?»

Тато завжди літав. Тато випробовував літаки. Від нього пахло хмарами. Пахло небом і простором. У тата на лівій руці витавруваний синій номер. Він не стирався і не зникав, хоч його поставили дуже давно; тато, тоді ледь старший від Славка, був у німецькому концтаборі, фашисти випалили йому це тавро. Але тато вижив, тато повернувся на свою землю, тато є, він буде, він зайде у кімнату і скаже:

—    Як справи, голубе?

Тато любить мамині коси. Літаки. Синові несподівані запитання.

Прозорі яблука — папіровки. Білі-білі сорочки і різьблену з каменю підставку для олівців на маминому столі. І голубі на світанні стовбури беріз. І їхню галасливу, аж надто гуркотливу й неспокійну вулицю. Запах пекарні, що в будинку навпроти. «Він є, він буде, прийде і запитає: як справи, голубе? Він прийде і запитає, він прийде»,— як заклинання, повторював Славко.

Надоднем у кімнаті все зробилося сіре, приглушено задзеленчав раптом і непотрібно будильник. Мама лежала, заплющивши очі, син обережно прикрив її хусткою. Хустка сповзла з маминих плечей. Мама удавала, ніби спить, а може, й справді заснула. «Добре, що вже задніло, ніч була страшенно довга»,— подумав. За вікном ще біліло, мовби заплаканий, виднівся ріжкатий місяць. Гуркотіли глухо,— спросоння, мабуть,— трамваї. Відгукувався на нечасті кроки тротуар. Годинник переступав поволі крихітними ніжками — стрілками з секунди на секунду. Ніч була страшенно довга, і тато не приходив.

А потім дзеленчав дзвоник, шелестіли сторінки підручників, галасували в коридорах першокласники. У школі все йшло своїм звичаєм. <...>

Славко чув і розрізняв окремі слова, та вони не трималися купи і його свідомості. Він усміхався і кивав, коли до нього зверталися, щось навіть відповідав, не впізнаючи власного голосу. Бачив, як перед ним ходять, рухаються; хтось там сміявся, хтось кричав, однак ніщо не обходило його. <...>

—    Беркута! Славко Беркута! — черговий по школі з червоною пов’язкою на рукаві з порога гукав Славка.— Де Беркута, хлопці?

Його до телефону!

Спочатку хлопець не зрозумів. Беркута? Це він. До телефону!

І раптом, розштовхуючи всіх, майже ліктями продираючись крізь гурт, Славко кинувся до вчительської, де на стіні висів чудернацький старомодний телефонний апарат, який прозвали «ундервудом».

Крізь тріск і шипіння почувся мамин голос:

—    Знайшлися, синку! Вимушена посадка. Рація зіпсувалася, не було зв’язку. Тільки ти не хвилюйся... Ти не хвилюйся, я тобі ска...

—    Тато?! Мамо!

—    Ні, не тато... Другий пілот...

Нижня губа Славкова дрібно сіпалася, рука ніяк не могла почепити на гачок телефонну трубку, мовби не належала більше хлопцеві, а рухалася з власної волі.

Радість: «Не тато, не з татом»,— ця радість входила в нього, ніби він ковтав свіже, морозяне повітря після важкої задухи. Голова йшла обертом, слідом за радістю наскочив сором — як він може радіти! Як може сам собі казати: «Не тато, не тато!» Як він може так підло радіти!

Вийшов з учительської. Було тихо. Вже йшов урок. З усіх класів пробивалися крізь двері голоси — різні голоси, звичні інтонації.

Мабуть, він дуже підлий, коли може так радіти. Але ж він радий не з того, що хтось загинув, тільки з того, що тато є, тільки тому, тільки через те — тато є!

Другий пілот. Другий пілот. Тихий, маленький Євген Павлович, Євген Павлович з волоссям, підстриженим їжакувато, як у хлопчака. <...>

Удома, незважаючи на безсонну ніч, не ліг відпочивати. Хотів дочекатися матері з чергування в друкарні, хотів розпитати про все докладно, бо хоч вона і дзвонила вдруге, але нічого більше не сказала, окрім того, що Славко вже знав. <...>

Славко того вечора не знаходив собі ані місця, ані якої роботи. <...> Хтось подзвонив. Може, мама? Тільки щось не мамин дзвінок, мама дзвонить весело, ніби їй подобається натискати на кнопку, а тут просто-таки несміливо доторкнулися до неї.

—    Свої, свої,— запевнив голос із-за дверей.

Хлопець не впізнав голосу, але все одно відімкнув двері.

—    Що, твоїх нема?

—    Ні,— відповів Славко, зрадівши гостеві. Це був механік з аеропорту, Комарин. Славко забув, як його звали, пам’ятав тільки

прізвище. Бачив цього механіка не більше трьох разів, та тепер зрадів з його появи, бо сподівався довідатися щось і поговорити про тата. Ось цього, здається, і треба було найбільше — поговорити про батька.

—    Сідайте, сідайте,— метушився хлопець, підсуваючи гостеві стільця, подаючи попільничку — в руках Комарин тримав сигарету.

—    Ех, ти-и! — сказав раптом сльозливо Комарин і погладив Славка по голові.

Хлопець трохи відсторонився — він лише тепер помітив, що Комарин добре-таки напідпитку, від нього тхнуло неприємною, їдкою сумішшю горілки, цибулі й машинного масла.

—    Ех, ти-и... Що ти знаєш... Хіба тобі скажеш, хлопче? А мені говорити треба, мені душу, душу мені вивільнити треба, ти розумієш, що воно за птиця — ота душа?

—    Може, чаю вип’єте? З цитриною? — запропонував Славко.

Тепер він уже знав, що не почне з Комариним розмову про батька.

—    Ех, ти! Та мені зараз — що чай? Мені б душу, ясно тобі? Душа в мене горить, хіба чаєм допоможеш? Мені три ночі підряд одне й те ж ввижається — я на землі лежу, ніби приклеєний, а на мене літак падає, падає, реве і падає, і нікуди я від нього подітися не можу! Ні, брате, авіація — це тобі не футбол! Ти думаєш, я не казав своїй? Я їй казав: кину все до біса, навіщо воно мені здалося, давай поїдемо кудись, ну, хоч до діда у Демидівку, там літака раз на рік у небі побачиш. Тихо, ні галасу тобі, ні гуркоту, вози ремонтуватиму, а що — і вози ж потрібні...

Уважно слідкував хлопець за ходом думки гостя, вслухався у заплутані фрази, але нічого не міг збагнути.

—    Ти знаєш, де він сідав? У нього свій столик був біля вікна.

Вони після польоту приходять ковтнути чогось,— воно, знаєш,

після польоту спрага мучить. Не думай, аби щось там міцнеиьке, ні, тільки трохи нарзану і бутерброд... Він завжди, бувало, питав: «Як тут земля без нас — усе в той же бік обертається, хлопці?»

Славкові раптом як обручем перехопило горло. Комарин говорив про другого пілота.

—    А я не винен! Я тобі кажу, не винен! При чому тут я, що з ним так? Я перед польотом оглядав, я все оглядав, ти чуєш, не винен я-а-а! <...>

Тепер у кімнаті висів неприємний запах, захотілося розчинити вікно. Але тут знову подзвонили. Славко кинувся до дверей і ледве встиг відхилити їх, а вже міцні татові руки підняли його вгору,

як у дитинстві. Йому тоді здавалося, що він летить аж під хмари, і дух захоплювало, і всередині аж лоскотно стало. А від тата знову пахло хмарами, небом і трохи втомою. Вони стояли один перед одним — і батько, мабуть, відчув, що синові зараз хочеться бути знову малим, і забути про пережите, і не думати про другого пілота.

—    Ну от,— сказав тато,— от я і вдома.

І коли він помітив сльози на синових очах, то відвернувся, ніби йому обов’язково треба було відвертатися, скидаючи плащ, і син зрозумів, що батько ставиться до нього, як до дорослого, не хоче бачити його слабкості.

—    А-а-а! — сказав Комарин і рушив до батька.— А я прийшов до тебе.

—    Бачу,— сказав тато і посторонився від Комарина.

—    Ти чого? Чого ти? Я от йому вже казав, я малому казав, нехай підтвердить: я тут ні при чому, чуєш?

—    Мало казати. Мало казати, Комарин. Треба самому вірити у те, що говориш. А ти віриш? Ти віриш? <...>

—    Брешете! — раптом закричав Комарин.— Вам так простіше — на механіка усе, вам так простіше!

Диким здавалося, що великий кремезний чоловік може кричати тонким, пронизливо-безсилим голосом.

—    Я доведу! Я доведу! — гарячкував Комарин, задкуючи до дверей. А тато сказав:

—    Ти б хоч Євгена посоромився. Чи ти б і його у брехні відважився звинувачувати?

Комарин затулив обличчя шапкою і, п’яно стогнучи, вийшов з кімнати. Славко чув, як гупали його ноги на сходах,— кроки були непевні, мовби Комарин не знав, куди ступати.

—    Мама на чергуванні? <...>

Славко зрозумів: розмови про аварію не буде. Звичайно, розмови про аварію не буде. Не про все, мабуть, можна говорити з сином, навіть якщо він став дорослим. І все-таки наважився запитати:

—    Це через... Комарина?

Запаливши сигарету, батько якусь мить думав, що сказати.

—    Бачиш, сину... Ти чув про максимальне навантаження? У цього,— тато кивнув на стілець, де сидів перед тим Комарин,— у цього максимум дуже незначний. Максимальне навантаження — справа немаловажна. Це вимір характеру і людських сил... Пхинькає він, як немовля, ходить п’яний і всіх запевняє — не винен. Боїться, слимак поганий! Відповідальності боїться, а не того, що людина... Так,

синку, максимальне навантаження — така штука... Ну, я піду мамі назустріч. А ти чаїо приготуй. Міцного. їй треба буде гарячого міцного чаю.

Механічно всипав чорні дрібні чаїнки у малий чайничок з надбитим носиком. Постелив чистий накрохмалений настільник.

Сьогодні усе це не мало такого значення, як завжди, коли батько повертався з польоту. Зараз мало значення інше.

Розмовляючи з Комариним, тато не попросив Славка вийти. Раніше такого не траплялося. Славко не бував присутній при розмовах старших, коли ті розмови не стосувалися його. Так повелося ще з раннього дитинства. А тепер хлопець став свідком важкої, серйозної розмови дорослих людей і відчув себе приналежним до світу, де ніхто не має права легковажно, безвідповідально і нерозсудливо ставитися до життя. Міркував над отим максимальним навантаженням, про яке говорив тато після відвідин Комарина, по-іншому оцінював, співставляв і зважував слова та вчинки. <...>

Звичайно, приємно й легко відчувати під собою несхибний твердий ґрунт, ні в чому не сумніватися і поняття не мати про тривогу, яка може затулити собою світ. Але ж до кожної людини врешті приходить момент, коли вона стає старшою, і не обов’язково для цього лічити свій вік на десятки — події не раз важать більше, ніж час.

........Опрацьовуємо прочитане....................................................

1.    У якому місті відбуваються події твору?

2.    Назвіть героїв повісті.

3.    У якому класі вони навчаються?

4.    Чи давно товаришують Юлько Ващук і Славко Беркута?

5.    Що читачі дізналися про Ділі Теслюк?

6.    Як склалося життя у Стефка Вуса?

7.    Чому Стефко недолюблює свого батька?

8.    Як ставиться Юлько до однокласників?

9.    Яким видом спорту захоплюється Славко?

10. Ким працюють батьки Славка Беркути?

[В один з осінніх днів учитель географії Антон Дмитрович запропонував замість уроку провести практичне заняття — прогулятися по парку. Юлько зустрів там Стефка Вуса, свого сусіда. Вони знайшли сороку з перебитим крилом, яка могла загинути. Юлько байдуже відштовхнув птаха ногою, а Стефко і Славко підібрали сороку й віднесли до вчительки біології, яка доглядала хворих тварин.

Удома Юлько пригадав, як одного разу взимку Славко віддав йому свою шапку і тим урятував від холоду і застуди. А колись давно, ще в п’ятому класі, під час шкільного шахового турніру Славко навмисне програв вирішальну партію Юлькові, щоб той став чемпіоном.

Лілі Теслюк запросила однокласників до театру — вона сама грає у виставі. Не зміг прийти лише Беркута — у нього вирішальне тренування.

Юлькові небайдужа Лілі, він збирається після вистави зробити їй подарунок — маленьку бурштинову фігурку балерини.

Тим часом Славко Беркута виграв відбіркове змагання з фехтування, на нього чекає поїздка на турнір до Харкова. Славко вважається найкращим учнем свого тренера Андрія Степановича. Хлопець одразу зі змагань поспішив до театру, щоб привітати Лілі. Вистава закінчилась: він побачив, як виходить Лілі з батьками, а поруч — Юлько.

Славко вирушив до Харкова на фехтувальний турнір. Юлько дізнався з газетної статті неприємні речі про батька: у своїй книжці про Львів він використав чужі ідеї, а хтось про це дізнався й повідомив журналістам. Юлькові дуже соромно за свого тата.

На змаганнях Славко не зміг показати усе, на що здатен — зайняв лише четверте місце. Саме тоді йому виповнилося чотирнадцять років. Від тренера хлопець одержав у подарунок нову дуже гарну шпагу. Славко дав собі слово не брати до рук нової шпаги, доки не заслужить цього своїми досягненнями.

Одного разу на тренування до Славка прийшли Лілі і Юлько. Між хлопцями сталася суперечка: Юлько доводив, що шпагою орудувати неважко — будь-хто зможе. Тоді Славко не стримався, дав Юлькові шпагу і маску. Він образився й одразу не подумав, що це нечесно — битися з непідготовленим супротивником. Під час поєдинку стався нещасний випадок. Славко поранив однокласника у стегно, через що на нозі у Юлька залишилась чимала подряпина.

Поранення насправді не було дуже серйозним, однак Юлько вдавав із себе хворого, лежав у ліжку. Коли його відвідали однокласники, Лілі нагадала, що саме Юлько спровокував суперечку, яка й призвела до нещасного випадку.

Славко карається докорами сумління: він підвів багатьох людей, які у нього вірили. Йому соромно перед тренером, перед батьками, перед однокласниками. Хлопець приходив провідати Юлька, навіть вибачився перед ним.]

ТОДІ БУЛА П’ЯТНИЦЯ

Школа гула, перешіптувалася, розкривала широко очі.

Суд? Будуть судити Славка Беркуту? Хто буде судити?

Десятикласники? І двоє з восьмого? А сьомий «Б» відмовився? їм тепер знизять оцінки за поведінку, бо вони збунтувались і всім класом пішли з виховної години. Оце-то так!

Ставились до події по-різному. Одні з посиленим інтересом: аякже, страшенно цікаво — суд! Інші дивувалися: «Беркута хороший хлопець, що він міг зробити? За що його судитимуть?» Ще інші випитували: «А хто такий Славко Беркута?» І скрадались назирці — хлопець відчував на собі зацікавлені, осудливі, співчутливі погляди. Можна було гукнути з відчаю:

—    Ну, так, це я, я, я — Славко Беркута! А чого вам треба? Ну, ось я! Дивіться, коли вам це так цікаво!

А можна було просто взяти й піти геть, геть із цієї осоружної школи, а вона ж була колись,— де там колись, усього кілька днів тому,— була своєю, рідною школою, куди хотілося приходити, де стіни навіть були звичайні, такі світло-зелені з білим, а тепер просто гидко дивитися на ці стіни.

Розміри Славкової провини зростали від перерви до перерви.

—    Що він зробив?

—    Кажуть, поранив шпагою товариша, Юлька Ващука.

—    Та ні, це було раніше! А потім він напився з якоюсь компанією, гуляв по місту і бешкетував.

—    Вітрину розбив, це правда?

—    Яка там вітрина! У нього знайшли ножа!

Славкові про це все невідомо. Він тільки знає, що буде суд, і вже зараз, напередодні, відчуває себе приреченим на смерть.

Коли прийшов цей лист, Беркуту викликали до директора.

Директор весь час повторював:

—    От бачиш, ти навіть не заперечуєш! Така пляма на нашій школі! Негідник! Спершу поранив товариша. І гадаєш, коли вибачили, то можна що завгодно тепер чинити? Честь школи тобі не дорога, можеш забиратися геть!

Потім директор трохи заспокоївся, викликав Варвару Трохимівну і звелів прочитати листа в класі.

«Учень вашої школи Ярослав Беркута був затриманий членом народної дружини о 21 годині 23 листопада цього року. Він пиячив у під’їзді з кількома іншими підлітками...»

Вдруге Славко зовсім байдуже слухав того листа. Ніби і не його звинувачували.

23 листопада? То була п’ятниця. Звичайно у п’ятницю о дев’ятій кінчається тренування. Але Славко перестав ходити на тренування. З того самого дня, як трапилася та історія з Юльком Ващуком.

Обминав навіть вулицю, де був спортзал.

Збирав удома «бандуру», не маючи відваги сказати, що не ходить на тренування. Збирав «бандуру» і рушав кудись із дому.

Повернувшись, ковтав чай із цитриною і без апетиту гриз сухарики. Просто щастям для хлопця стали мамине тривале відрядження і татові дальні рейси, з яких той повертався дуже втомлений і не дуже спостережливий.

Так-так, тоді була п’ятниця, і він удав, ніби йде на тренування, і ніхто на світі не міг би підтвердити, що він того вечора не пив якогось вина у темному підворітті з темними типами. Він і сам не міг би нічого довести.

А сьомий «Б» збунтувався. Перша почала Лілі, а потім усі сперечалися, кричали й обурювались, категорично відмовлялись бути суддями і взагалі протестували проти суду. І всі взяли портфелі й пішли зі школи одразу після дзвоника — не залишились після уроків, коли Варвара Трохимівна збиралася пояснити їм, як повинен проходити суд і як має поводитися сьомий «Б».

Сьомий «Б» збунтувався. Директор приписав це поганому впливу Славка Беркути. Насправді ж Беркута до бунту не спричинився, а з останнього уроку то й взагалі пішов. Думав: «А що, коли зовсім не повертатися уже? Отаборитись, приміром, у печері, і жити, як доісторична істота, нічого не бачити, крім сталагмітів і кажанів».

Думав і все одно, як звичайно, приходив до школи, сідав за парту, відсунувшись аж на самий краєчок, щоб не торкатися часом Юль-кового плеча,— тепер, коли обоє виросли і Славко анітрохи не скидався на Котигорошка, парта стала затісна. Хлопцеві здавалося, ніби він потрапив у клас випадково і справді треба встати й піти геть, але не відважувався й картав себе за слабкодухість.

Силкувався згадати, що він усе-таки робив тієї п’ятниці? Тинявся парком, де кольорове світло ліхтарів підсвічувало чорні стовбури дерев і замерзлі калюжі? Сидів у бібліотеці, здавши здивованій гардеробниці свою «бандуру», гортав без усякого інтересу строкаті сторінки якогось журналу? їздив тролейбусом з одного кінця міста в другий, а потім знову назад? Але ж ні, здається, того вечора він зустрівся врешті з Андрієм Степановичем, майже біля самої своєї

брами зустрівся, і зразу шпигонула думка: «А коли б мама чи тато довідалися, що я не ходжу на тренування?» Аж ніби в горлі щось застрягло і годі було ковтнути повітря від такої думки.

Хотілося повернутись — і навтікача уздовж вулиці.

Андрій Степанович сказав:

—    Добре, що зустрілись. Я до тебе йду.

—    Добрий вечір,— мовив хлопець.

—    Як справи. Беркута? — запитав Андрій Степанович.

—    Та так, нічого. Зима вже. Сніг випав...

—    Сніг? Справді, сніг випав, ти спостережливий хлопець,— усміхнувся не дуже весело Андрій Степанович.— Але ти розумієш — я не це мав на увазі. Чому на тренування не з’являєшся?

Ремінець від «бандури» врізався Славкові в плече, ніби шпага обернулася на доброго дробовика. Андрій Степанович дивився на «бандуру», питав, чому Славко не ходить на тренування,— звичайно, він здогадався, що хлопець говорить удома неправду.

Хоч крізь землю провалися,— аж тепер зрозумів Славко, що часом справді хочеться провалитися крізь землю.

—    Ходімо, побродимо по сніжку,— запропонував раптом Андрій Степанович, бо таки, мабуть, помітив Славкове зніяковіння.

Хлопець глянув знишка на Андрія Степановича і побачив, що той не сердиться, навіть ніби сам трохи ніяковіє, і вперше усвідомив, що тренер не надто вже й старший від нього самого, сім-вісім років різниці, як старший брат. Старший брат, якому все можна сказати, ні з чим не криючись, нічого не затаюючи, такого не можна дурити, бо то ніби самого себе дуриш. Збиваючись, затинаючись і гублячи слова, почав пояснювати Андрію Степановичу — про себе, про Юлька Ващука, про той випадок у спортзалі, і як він, Славко, просто не міг прийти у зал і глянути у вічі Андрію Степановичу, і як думав, що Андрій Степанович не захоче з ним навіть розмовляти, не те що тренувати.

Рука Андрія Степановича лежала на Славковому плечі, тренер слухав свого учня, не перепиняючи й словом, «бандура» вже не здавалася такою важкою, стукалася по тоненькому снігу на тротуарі легко й приємно; гарно ставало хлопцеві, бо вже не треба буде ходити містом позахильцях, уникаючи всіх довкола,— навіть мами і батька, — не треба нікому говорити неправду, бо Андрій Степанович ніби мовчки погоджувався прийняти й на себе Славкову біду, розумів усе, що говорив йому хлопець.

—    І тому я не приходив, не міг... — сказав Славко.

Андрій Степанович не картав, не дорікав. Якщо молодший ні з чим не криється, старший не повинен дорікати.

—    Ви... ви колись казали — підступності немає місця у справжньому, великому спорті. Нечистими руками шпагу не втримаєш.

Славко несамохітно глянув на свою руку, звичайна хлоп’яча рука, широка долоня з міцними пальцями, з м’яким рухом у зап’ясті — рука, звикла уже до шпаги. Чорнильна плямка на середньому пальці. Ручка погана.

—    Правда. Казав. І завжди казатиму,— погодився тренер.— Слухай, тобі, мабуть, додому час, хвилюватимуться там, правда? Так, мало не забув попередити, тренування починається о шостій, після нас будуть працювати рапіристи. Тож не запізнюйся, будь ласка. Ми на тебе чекаємо, Беркута!

...Чи не було це тієї п’ятниці? Саме тієї!

Може, попросити Андрія Степановича: «Скажіть їм, скажіть, що не стояв я з хлопчаками у підворітті, не п’ю взагалі ніякого вина. Спортсмени не повинні пити ніколи, ви самі нам це пояснювали, Андрію Степановичу, то скажіть же всім, що це якийсь дурний жарт, це якийсь злий жарт,— непорозуміння, неправда. Однак ні, не говоріть нічого. Може, не того вечора відбувалася розмова. Не говоріть нічого, коли вони не вірять, не розуміють, то не говоріть нічого. Не треба оборонців, не треба доказів...» Невже всі справді вірять, що він, Славко Беркута, дрібненький хуліган? Невже вони думають, що він отак знікчемнів? Та ні, не може цього бути — вони ж підходили до нього, говорили, розпитували, але всі просили: «Скажи, Беркута, що це неправда». А йому хотілось, аби сьомий «Б» ствердив: «Ми знаємо, що це неправда, ми тобі віримо». Хотів, аби вони так сказали, а не питали, не вимагали підтвердження.

Славко сидів за своєю партою і три звичайні дні — кожен, як споконвіку, тривалістю у двадцять чотири години — здавалися довгими, важкими, мов перехід у горах в тридцятиградусну спеку.

НАПЕРЕДОДНІ

О дванадцятій годині дня:

Обурений Антон Дмитрович переконував Варвару Трохимівну:

—    Ви цього не зробите! Ви просто не повинні так робити!

Учитель не вірив, не міг повірити, що Славко Беркута з ватагою

хлопчаків ховався від людських очей, щоб випити з пляшки ковток вина. Просто якесь непорозуміння, треба спершу все з’ясувати,

а потім уже влаштовувати суд, якщо виявиться потреба. Антон Дмитрович щойно повернувся з наради членів Географічного товариства, і ось тобі новина!

Звівши вгору брови-рисочки, Варвара Трохимівна дивувалась:

—    Я вас не розумію. Ви берете під захист хулігана? <...>

Директор, як і Варвара Трохимівна, розводив руками і дивувався:

—    Не розумію вас, Антоне Дмитровичу... Ви збираєтеся стати на захист хулігана?

—    Беркута не хуліган. Хіба можна чіпляти до хлопця образливе слово, навіть не спробувавши все як слід зрозуміти? Та навіть коли й трапилося те,— я не вірю, але припустимо,— то чи слід влаштовувати дитячий суд над дорослою людиною? Поставте себе на місце батьків Беркути. Вони — розумні, порядні люди. І раптом тринадцятирічний хлопчак звертається до них з такими словами: «Ви погано виховали свого сипа!» Це ж комедія! Такі вистави псують стосунки дітей і батьків, розбещують школярів.

Аргументи Антона Дмитровича здавались, мабуть, директорові необгрунтованими і наївними, бо він доводив своє — спокійно, розважливо, ніби йшлося про придбання для школи наочного приладдя, а не про долю учня:

—    У нашій школі не траплялося нічого подібного. Коли раптом у здоровому, дружному колективі з’явилося хворобливе явище, його слід ліквідувати. Товариські суди практикувалися у багатьох школах, і це давало добрі наслідки. Не розумію, чого ви заперечуєте проти думки вчительського колективу. Зрештою, ми б виглядали смішно, якби відмовились од свого рішення. <...>

О другій годині дня:

Втомлена немолода жінка мружила очі з короткими віями, постукувала за звичкою олівцем по столу. Робота в дитячій кімнаті міліції привчила її до уважності. Запам’ятовувала обличчя і інтонації, звертала увагу навіть на жести і одяг. Ця дівчинка, що сиділа зараз перед нею, мала дуже чорні — аж зіниць не видно — очі і світлу гривку волосся над темними бровами. Дівчинка хвилювалась, вона узяла до рук аркуш паперу, що лежав на столі, шматувала його дрібненько, сама того не помічаючи.

Дівчинка говорила:

—    Беркута не міг так. Та не міг він пити! Я розумію, може, він там стояв з ними, а потім не хотів називати їхні прізвища, може, він і справді не знав... Беркута такий... він не міг, якщо ви не вірите мені, то запитайте у наших, кого завгодно з сьомого «Б» запитайте,

вони вам скажуть. Вони стоять на вулиці. Беркута не такий, це просто непорозуміння.

—    Я хочу тобі вірити, дівчинко, мені подобається, що ти прийшла захищати товариша. Та коли людина відмовляється од того, що насправді було, як ти гадаєш, що це означає?

Дівчинка розсипала на столі клаптики паперу, знову зібрала їх докупи:

—    Беркута не відмовляється, він взагалі нічого не говорить, він каже: «Якщо ви мені не вірите, я не буду нікого до цього змушувати». Він страшенно гордий, Славко Беркута! І коли буде оцей суд, то...

—    Який суд? Про що ти говориш, дівчинко? Я написала листа у вашу школу, порадила директорові звернути на хлопця увагу. Власне кажучи, він справив на мене досить приємне враження, бо анітрохи не скидався на хулігана.

—    Він фехтувальник. І спелеологією цікавиться... Не міг він!

Старша співрозмовниця усміхнулася, і тоді п невиразне і нічим

не примітне обличчя раптом ожило, ніби вона вийшла із затінку на яскраве сонце.

—    Добре, що він фехтувальник і спелеолог. Але ж не це визначає людину. Хіба ти прийшла сюди до мене тому, що він фехтувальник і спелеолог?

—    Та ні, не тому, ви правду кажете. Ми тому... Ми всі знаємо, який він.

—    Поясни, що ти мала на увазі, коли згадала про суд,— попросила жінка.

...На вулиці до дівчинки стрімголов кинулися дівчата і хлопці з сьомого «Б».

—    Що вона тобі сказала?

—    Ти їй усе пояснила. Ділі?

—    Буде суд чи ні?

—    Вона дуже симпатична. Вона дзвонила в школу. Директор сказав, що тепер він уже нічого не може і не хоче змінювати. Ця жінка обіцяла обов’язково прийти на суд. <...>

Сьомий «Б» непокоївся. Сьомий «Б» хотів допомогти Славкові Беркуті.

О третій годині:

—    Вам повістка на суд,— сказала дівчинка і подала Славковій матері конверт.

—    Як, як? — перепитала Марина Антонівна.— Ти, дівчинко, мабуть, помилилась. Який суд?

—    Шкільний,— незворушливо мовила посильна.— Судитимуть Славка Беркуту.

—    Як судитимуть? Що ти говориш? За що судитимуть?

—    А там довідаєтесь,— так само спокійно, вивчаючи жінку ясними, аж прозорими, очима, пообіцяла дівчинка, що виконувала доручення.— Ну, все, я піду,— ще сказала вона і додала: — До побачення!

—    До побачення,— механічно відповіла Марина Антонівна. Вона тримала в руках конверт і не наважувалася розірвати його.

Увечері, десь близько дев’ятої години:

Славко Беркута прийшов додому.

Обережно, немов боячись доторкнутися до сина, Марина Антонівна пропустила його в коридор. І по тому, як вона дивилася кудись повз нього, як удавано байдужим голосом повідомила:

—    На тебе тут чекали, сину,— Славко зрозумів, що мама знає все.

—    Хто, мамо?

—    Лілі Теслюк. Хотіла з тобою про щось поговорити.

—    А... а... Вона не сказала про що?

—    Ні. Вона взагалі нічого не говорила.

—    А тато вдома?

Мама продовжувала удавати, ніби нічого не трапилось. Чому вона так себе поводить? Може, боїться? Може, не вірить?

Шукав маминих очей. Вона не відвела погляду, сказала:

—    Вдома. Зараз повечеряємо.

Однак не було ніякої вечері. Тато довго ходив по кімнаті. Усі чомусь ходять по кімнаті або ж дивляться в одну точку, коли щось таке трапляється. Може, це допомагає зосередитися?

А ще пізніше тато підійшов до Славка.

Тато узяв сина за підборіддя, підвів його голову:

—    Сину, то що ж це? Як ти мені все поясниш, мій хлопчику?

І від лагідного батькового руху, від ласкавого «мій хлопчику» Славко раптом відчув себе сильним і здатним довести власну правоту. Бо ж могло бути інакше. Бо ж тато міг також сказати: «Один раз повірили — досить. Досить».

—    Я не пив. Я не був там, тату, я нічого такого не робив, я не знаю, що це все означає!

Тато вірив. Навіть не запитав, де Славко був того вечора, йому не треба було встановлення алібі, тато сказав:

—    Нікуди ви не підете! Ні ти, ні мама! Я сам піду!

Тато не погрожував: «Я їм покажу! Влаштовувати судилище! Травмувати дитину!» Ні, тато нічого такого не говорив. Він розумів: хлопцеві доведеться ходити до школи, вчитись у вчителів, які вирішили судити його, не встановивши вини, і тато не кричав і не говорив ніяких гучних слів. Він просто хотів прийняти удар на себе, врятувати Славка і пояснити усім, що його син не міг бути винен.

Але син не погодився. Він навіть усміхнувся:

—    Ні, я не хочу ховатися. Я не винен у тім — навіщо мені ховатися? Пам’ятаєш, ти... тоді... тоді ти казав про максимальне навантаження? Ну от, не треба замість мене йти завтра в школу, тату!

СУД

Великий зал став тісний і душний від того, що туди намагалася вміститись уся школа. Здавалося, вікна тут не відчиняли років зо два, і шепіт ніби плавав у густому повітрі.

За столом, усвідомлюючи вагомість своєї місії, сиділи юні судді. Мабуть, їм хотілося виглядати старшими, серйозними і навіть грізними. Вони супили брови. Стискали вуста. їм було доручено вершити, вирішувати і судити. Вони пройнялися повагою до себе і деякою зневагою до решти світу, якій не було надано права вирішувати чиюсь долю.

Варвара Трохимівна прочитала листа ще раз. Варвара Трохимівна сказала, що в їхній школі це випадок безпрецедентний, тобто такий, подібного якому ще ніколи не було, і тому вирішено саме так, усім разом обміркувати, якої кари заслуговує Ярослав Беркута.

А потім викликали Славка Беркуту.

Може бути, він не витримав би нервового напруження, зірвався б і крикнув щось, але в залі сиділа мама. Здалеку вона дуже була схожа на школярку, і Славко боявся чомусь за неї.

А сьомий «Б»? Сьомий «Б» сидів у залі, як одна людина.

—    Не здавайся. Беркута! Скажи, що ти не винен! — порадив хтось із сьомого «Б».

Головуючий дев’ятикласник, круглолиций і рум’яний, аж надимався від серйозності. Постукав олівцем по столу.

—    Прошу без реплік із залу! Порушники порядку будуть виведені!

—    Він як мій папуга в клітці! Мабуть, не вміє більше нічого говорити,— прошепотіла Лілі, і сьомий «Б» тихо захихотів у кулак.

—    Славку... Ярославе Беркута, що ти можеш сказати товаришам?

—    Чому ти так розмовляєш, ніби ніколи мене не бачив?

—    Прошу відповідати по суті!

Дуже дико звучали в пухких рожевих устах головуючого ці слова, безбарвні й колючі, як висохлі будяки.

—    Що ж, нехай по суті. Нема мені що багато говорити — я не був у кімнаті міліції, я не бачив ніколи людини, яка писала цього листа, я не робив нічого з того, що там написано. Я даю вам слово честі. А коли мені не вірите, то... то...

Безліч разів повторював ці слова подумки і був певен, що мусить переконати усіх, не можуть вони не повірити — він каже правду, абсолютну правду, але раптом побачив, що всі його слова немовби відскакують від слуху суддів, як тенісні м’ячики від ракеток.

Судді вимагали фактів.

—    Ти хочеш сказати, що лист — це якась містифікація?

—    Ти запевняєш, ніби ти чесний і говориш правду. Де ти тоді був того вечора? Що робив? І хто може підтвердити, що не ти пив у підворітті?

Схиливши голову, Славко уперто не відповідав на запитання.

Що ж, коли йому не повірили, він нічого не говоритиме, йому нічого більше казати, нехай роблять що хочуть. А сьомий «Б» вірить?

Може, вони думали — Славко Беркута скаже: «Це випадково, це просто безглуздий випадок»,— і пояснить, як усе тралилось. Але що він пояснить, коли зовсім нічого не було?

Тиша лежала така глуха і безнадійна, що хлопець раптом подумав: чи не сниться йому все це? Він провів рукою по щоці — рука, виявляється, тремтіла. Стиснув руку в кулак. І шелеснув голосний шепіт Лілі:

—    Беркута, ну, чого ж ти мовчиш? Скажи щось, чуєш?

Головуючий знову насупив короткі брівки і знову мовив дивними

для хлопчака словами:

—    Бажано було б послухати матір Ярослава Беркути. Ми запро-сили її сюди, щоб вона розповіла про свого сина, про те, як виховувала його і як він дійшов...

Рвучко підвівшись із місця, встав Антон Дмитрович:

—    Дозвольте спершу мені, вчителеві вашому і Беркути, розповісти про те, як я виховував його... І вас також!

Головуючий розгубився. У цю мить йому належало постукати по склянці олівцем і закликати порушника до порядку. Але ж порушником був учитель! Що його діяти? Безпомічно озирнувшись, головуючий мовив:

—    Попрошу...

Що означало те «попрошу» — важко було сказати. Директор, перехилившись через сусіда, щось мовив Антону Дмитровичу. Однак Антон Дмитрович вирішив скористатися нерішучим суддівським «попрошу».

Він стояв на сцені, звідки звичайно лунали тільки радісні промови, пісні і вірші. Він підійшов до «підсудного» і поклав йому руку на плече.

—    Діти,— сказав Антон Дмитрович,— ви знаєте Славка Беркуту?

Ніби розбуджений від злого сну звичними буденними словами,

зал озвався сотнею голосів:

—    Знаємо!

—    Який він?

—    Хороший! — ствердив сьомий «Б».

—    Можна йому вірити?

—    Можна!

Директор щось говорив Варварі Трохимівні, Варвара Трохимівна намагалася спинити Антона Дмитровича, але дарма: зал шепотів, перемовлявся, перегукувався. А потім біля дверей зчинився ще дужчий гомін, хтось сказав: «Пропустіть, пропустіть!» — і повз ряди школярів пройшла до столу, де сиділи вчителі, немолода втомлена жінка. Вона тихо вибачилася, що запізнилась до початку, їй миттю подали стілець, жінка сіла і поглянула в зал. Потім подивилася на Славка, про щось запитала, їй відповіли. Жінка раптом аж злякалась, відсахнулась і знову щось сказала. Зал мовчки стежив за незрозумілою пантомімою.

—    Вибачте,— блідим, непевним голосом втрутилася втомлена жінка.— Я хочу... я змушена перервати. Трапилася велика, страшна прикрість — ви... власне, ми, бо й моя вина в тім — ми даремно образили цього хлопця, Славка Беркуту. Він справді не був у нас ні того, ні іншого вечора. Ми з ним ніколи не зустрічалися.

Сьомий «Б» ошалів.

Сьомий «Б» кричав, як сто тисяч хлопчаків на стадіоні. І тільки Юлько Ващук не кричав. Юлько Ващук нахилився, щоб зашнурувати черевик.

ЯК УСЕ БУЛО НАСПРАВДІ

А тепер ми майже дійшли до того місця, з якого почали розповідь. Пригадуєте? Вечір, лапатий сніг...

Стефко Вус, вбраний і взутий, лежав на ліжку в непаленій хаті.

Лежав і в котрий раз ніби пережовував одну і ту ж думку: «Упали сніги, нікуди тепер не рушиш, не підеш у світ позаочі». Навіть он Бурко — чорний, як коминяр, кіт — повернувся додому з мандрів і гріється, муркочучи, під Стефковим боком. Добре Буркові.

І коли Стефко так думав, у двері хтось дуже тихо і делікатно постукав.

—    Принесло когось! — не дуже вдоволено сказав Стефко.— Двері не замкнені, увійдіть, коли не дідько рогатий.

На порозі з’явився Юлько Ващук. Він ніколи не зазирав до Стеф-ка і тепер здивовано розглядався по кімнаті.

—    О, якого гостя маю нині! Чого вам треба, вельможний пане?

—    Справу маю до тебе, Стефане.

—    О, Стефане! — передражнив Стефко.— То це ніби я — Стефан?

—    Годі, Стефку, не жартуй. Справді, хочу попросити щось. Ти ж, мабуть, у таких справах бистрий. Треба одному типові... вуха нам’яти. Добре, щоб вік пам’ятав.

Був Юлько якийсь ніби затятий, сам не свій, ніби вдавав когось іншого. Не того мамія пещеного бачив Стефко перед собою і не того пишака, що міг виставити перед Стефків ніс нового черевика і вдарити під крило сороку,— якийсь дивний був Юлько, мовби на щось довго перед тим зважувався, і тепер, зважившись, уже не хотів чи боявся вертати назад.

—    При чому ж тут я? — запитав Стефко.— Візьми та й намни. Чи тобі мого благословення треба?

—    У тім-то й річ,.. Я б не хотів...

—    Ага, ясно! Моя допомога потрібна?

—    Та, власне, так.

—    Бач, який хитрий! Чужими руками жар загрібати! Не на того натрапив. Не буду за тебе нікого бити. Хто ти мені — брат чи сват?

—    Стефку, але того типа необхідно побити. Він мене скалічив. І взагалі...

—    Ага, то це свята помста? Ну, нехай. Коли сам не годен за свою кривду відплатити, то йди до Лопуха. Чув про Лопуха? Той кому хоч вуха пообриває. Маєш адресу...

—    Можна сказати, що ти мене прислав?

—    Гм, ну ти ж!.. Та кажи, мені що? А кого ти бити збираєшся? Бо Лопух має таку руку, що той тип усе життя потім на аптеку працюватиме.

—    Е, Стефку, чи тобі не однаково? Та ти його, здається, бачив. Пам’ятаєш, у Стрийському парку?

Стефко свиснув, потер щоку:

—    Отой? Ну, коли б я знав, то...

—    Шкода стало?

—    Шкода? Нікого мені не шкода! Мені все одно. Робіть собі що хочете, про мене, то й зовсім зникніть. Що мені до того хлопця? Ні брат, ні сват...

—    То я піду, Стефку. Дякую за адресу.

—    Дуже мені потрібна твоя дяка.

Юлько повернувся, щоб вийти, і на самому порозі наштовхнувся на Вуса-тата.

—    Вибачте,— сказав Юлько, схиляючись за порогом.

—    То ти вже тепер і таких колег маєш? — сказав, ніби кепкуючи, старший Вус. Він стріпав з шапки сніг, стягнув з широких плечей ватянку.

—    Ніякий він мені не колега,— відмовився од Юлька Стефко.— Він же у нашому будинку живе. Сусід...

—    Не палив у печі, синашу? Таки не палив! Бодай тобі! Приходиш, як віл, втомлений, холодний, а в хаті погрітись ніде!

Схилився, чиркнув сірником — газове полум’я загуло в печі, батько простяг до вогню руки.

—    Чого набурмосився? Чи гумору не маєш? Зранку, либонь, на ліву ногу ступив? То я тобі не поможу на праву стати... Йди хліба купи!

—    А ви чом по дорозі не купили? —відбуркнув сердито Стефко.— Як вам їсти хочеться, то йдіть собі.

То була щоденна звада, вже Стефко часом просто за інерцією сперечався і казав усе навкори батькові.

Тепер він і собі підійшов до печі, дивився на жовтувато-фіолетове блимкотіння, на руки батька і думав зовсім не про вечерю.

«Якого біса я дав йому Лопухову адресу? — от що думав Стефко.— Якого біса? Нехай би сам рахунки зводив, як уміє... А то чужими руками. Якого біса?»

І раптом Стефко зірвався, схопив шапку:

—    То давайте гроші, куплю вже того хліба!

Щодуху біг Стефко до Лопухового дому, поминувши хлібну крамницю. Та даремно вже було поспішати. Коли Стефко, задиханий та засніжений, постукав у двері, Лопуха не було вдома.

—    Щойно вийшов. Крок у крок перед тобою,— сказала Лопухова мати.— В хаті не втримаєш, на мою голову тая біда...

Слухати далі Стефко вже не мав бажання.

Запхав руки в кишені — холодно було, морозом прихопило, зачервонило руки.

Додому вернувся без хліба. «Якого біса...» — гнівався сам на себе хлопець, однак зарадити вже нічим не міг.

Батько лаявся, та Стефко і його не слухав. Сидів, дивився на вогонь, а при нозі у нього лежав чорний клубок — Бурко. Не кіт, а заслінка від печі.

Надворі біліло, ніби сніговиця віддавна гуляла містом.

Троє хлопчаків вийшли з гастроному — їм було дарма, що сніг лапатий і пухнастий. Юлько намагався триматися якнайдалі від Лопуха та його приятеля — хоч вулиця чужа, ніхто б не повинен перестріти, але, однак, не хотілося йти в одній компанії з Лопухом.

Лопух зрозумів. Він порадив Юлькові: нехай не відстає, не розглядається довкола, удаючи, ніби він сам собі йде. Однаково ясно, що вони відтепер одною ниткою в’язані, і нікуди від цього не дінешся.

Вони зайшли в браму. Пляшка вина, булка і оселедець — Лопух хотів підкріпитися, перш ніж рушати на ту вулицю, котрою Славко Беркута мав повертатися додому з тренування. Все було обдумано й виглядало дуже просто і легко.

—    Як два по два — чотири.

Втомлена жінка запитала в Юлька прізвище. І він раптом, бгаючи спітнілими долонями шапку, назвався Славком Беркутою.

А в шкільному залі втомлена жінка сказала Славкові:

—    Я думаю, ти зумієш вибачити. Я розумію — таке забути важко, але ти повинен нам вибачити.

Коли вона так сказала і подивилася в зал, Юлько Ващук схилився, щоб зав’язати шнурок. Зав’язував довго й старанно, аж доки не почув, що жінка відсунула стілець і сіла. Тоді лиш Юлько випростався, але намагався зробитись маленьким і непомітним, ніби хотів врости у крісло.

КІНЕЦЬ ЩАСЛИВИЙ. НЕМОВ У КАЗЦІ

Був вечір. Синій зимовий вечір. Тіні на снігу — безвітря — як накреслені на ватмані химерні, незрозумілі знаки. Сьомий «Б» йде притихлим гуртом — не дбає про сніг, про гарний вечір, про вислиз-галу льодову доріжку на тротуарі. Сьомий «Б» замислений.

Славко Беркута з матір’ю — трохи оддалік. Сьомий «Б» не відважується наблизитися, може, тому, що Славко йде з матір’ю, а може, через те, що всі розуміють — Славкові треба побути самому.

Часом так трапляється — треба побути самому.

—    Мамо, як ти думаєш...

Славко хоче запитати: той, хто назвався його іменем, сидів у залі? Невже це хтось із знайомих?

—    Мамо, як ти думаєш, тато вже вдома?

—    Звичайно, вдома,— говорить мама. Зараз вона зовсім схожа на школярку. Мама підставляє долоню снігові — одна, дві сніжинки, тихі, як несказані слова.

Закінчилося все ніби гарно і просто. Два по два — чотири.

Розумний Юлько Ващук, два по два — чотири. Так несподівано просто і легко усе розв’язалося. Прийшла ота жінка, і подивилась, і сказала, що він — це зовсім не він, власне, ні, не так, той інший зовсім не він, не Славко Беркута. Усе ніби так просто, так гарно.

Як у казці. Судили — вибачили — помилилися, не гнівайся — завтра задачу скажуть на дошці писати. Задача задачею, а що, коли це хтось із сьомого «Б»? Тільки б не з сьомого «Б», бо як же тоді?

Як тоді?

Мама схиляється, набирає в долоню снігу і сніговою грудкою — просто Славкові в плече.

Славко всміхається — криво, одними куточками уст, і мама більше не намагається розсмішити його. Хлопцеві страшенно кортить озирнутися, десь там на другому кіпці вулиці — сьомий «Б», усі разом, хтось би подумав, що вони живуть в одному домі, що їм усім по дорозі із Славком Беркутою, не наздоганяють, але й не розходяться, Славкові кортить озирнутись і водночас дуже важко зробити це, мовби хто притримує долонями обличчя — не озирайся, не озирайся.

—    Ні, ви скажіть — ми добре зробили, що пішли до тієї жінки в міліцію! Подумати тільки, коли б Антон Дмитрович не підказав, що так треба зробити,— ні, ви тільки подумайте, як би все обернулось, чіл дрен! — у тому гурті Ділі розводить долонями в білих рукавичках.

—    Коли б я знала, хто це зробив, ну як він міг, як у людини язик повернувся — зробити щось паскудне і прикритись чужим іменем? Я б йому... я б йому... я сама не знаю, що б я зробила?

—    Що? — питає Юлько і раптом спиняється.— А що б ти йому зробила? — Він стоїть і дивиться на Ділі — смикаються губи і ніяк не укладаються у звичну зневажливу гримасу.

—    Не знаю. Щось би таке зробила, аби він на все життя за падлюку самого себе мав, щоб він сам на себе не міг би ніколи подивитись.

Білі рукавички миготять Юлькові перед очима, одна, дві, десять.

Дурниці, звідки десять рукавичок? Завтра та жінка увійде в клас і вкаже на нього, на Ващука.

—    А коли б то був я? — ворушить важким, кам’яним язиком у роті Юлько.

—    Ні, ви тільки послухайте, послухайте, що він говорить! Чілд-рен, він каже...

—    Мовчи! — Юлько намагається впіймати білу рукавичку.— Лілі, мовчи! Чуєш?

Нехай завтра, нехай не сьогодні. Ще не сьогодні.

—    Юльку, чекай, куди ж ти, Юльку, ну, скажи, що то неправда! — просить Лілі, однак не біжить услід за Юльком, не наздоганяє, стоїть зламана й осамотніла, білі рукавички на темному тлі зимового пальта. Лілі стоїть, і тінь и на снігу — накреслена химерно картина.

—    Славку, Беркута, почекай! —десь там попереду гукає сьомий «Б», відважившись нарешті наздогнати Славка.

Славко спиняється. Озирається. Ще раз, тепер уже сміливіше.

Славко Беркута чекає.

—    Егей, Лілі, Юльку, а ви чого відстали? — вимахує хтось рукою.

Біла рукавичка поволі зводиться вгору для відповіді: наздожену.

Ковзнувши по втоптаному сніжку, хтось перехибнувся і мало не впав. Сміється сьомий «Б». Всміхається Славкова мама. Ловить краєчком ока вираз синового обличчя. Славкове обличчя трохи роз-погіднюється. Білі рукавички зовсім вгамувалися. Не злітають вгору до розсміяного рота. Бо то не так, як у казці.

Вулиця стелиться білим сувоєм полотна. Холодним і чистим.

Будинки обігріті жовтим світлом, вікна — як відхилені дверцята печей. Вулиця дихає, вулиця — розтулена долоня міста, по якій можна прочитати його життя.

1968

.........Аналізуємо художній твір....................................................

1.    Чому в школі влаштовують товариський суд?

2.    Коли Славко перестав ходити на тренування?

3.    Як однокласники поставилися до суду над Вернутою?

4.    Хто з учителів підтримав Славка під час суду?

5.    Чому Славка виправдали?

6.    Хто насправді був затриманий міліцією?

7.    Яку назву має останній розділ повісті?

8.    Коли повість уперше побачила світ?

9. Чим життя сучасних школярів відрізняється від того, яке зображене в повісті? Чи не застаріли проблеми, що розглядаються у творі?

10.    Яких двох персонажів порівнює авторка твору?

11.    Як складалися їхні стосунки в молодших класах?

12.    Чому між ними намітилися конфлікти?

13.    Чим Славко пояснює свою неприязнь до колишнього товариша?

14.    Як Юлько збирався помститися Славкові?

15.    Хто найбільше вплинув на формування характеру Стефка Вуса?

1(». Які риси характеру властиві Юлькові Ващуку?

17.    Як на нього вплинуло розчарування в батькові?

18.    Від кого Славко дізнався про «максимальне навантаження»? Що означає цей вислів?

19.    Чому Славко перестав ходити на тренування?

20.    Чи здатен Славко виправляти свої помилки?

21.    Що таке товариський суд? Як персонажі повісті ставляться до того, що Славка притягли до товариського суду? Чи допоміг він встановити справедливість?

22.    Якими засобами авторці вдається заінтригувати читачів?

23.    Як сприймається фінал твору?

......Досліджуємо самостійно.....................................................

24.    Складіть порівняльну характеристику Славка і Юлька. Визначте чинники, які сформували їхні характери. Запис у робочому зошиті зробіть у зручній для вас формі (тексту, плану, таблиці, схеми).

25.    Яку роль у повісті відіграють заголовки розділів? Чи полегшують вони сприйняття твору?

......Читаємо виразно.............................................................

2(». Який епізод твору вам сподобався найбільше? Підготуйте виразне читання цього епізоду.

27.    Підготуйте переказ розділів «Суд»,«Кінець щасливий, немов у казці» від імені Славка Беркути, Юлька Ващука, Ділі Тес люк.

......Виявляємо творчі здібності..................................................

28.    Намалюйте ілюстрації до твору. Візьміть участь в інтерактивному конкурсі ілюстрацій.

 

Це матеріал з Підручника Українська Література 8 Клас Борзенко