Література XX-XXI століття - Бах Річард - Чайка Джонатан Лівінгстон читати онлайн

ЛІТЕРАТУРА ХХ-ХХІ СТОЛІТТЯ

 

Антуан де Сент-Екзюпері (1900 - 1944)

Лнту&н де Сент-Екзюпері походив лі старовинного аристократичного роду, і повне його ім'я Лнтуйн Жан-Батіст Марі Роже де Сент-Екзюпері. Народився мйбутній письменник 22 червня 1900 року у Франції в місті Ліон.

Мати Лнтуана розумна і високоосвічена жінка, рано овдовівши, присвятила все своє життя п’ятьом дітям, намагаючись оберігати їх від усіляких негараздів. Щасливе дитинство Лнтуана пройшло у старовинних родинних замках материних родичів. Хлопчик ріс розумним і допитливим: із (5 років складав казки й вірші, захоплювався малюванням та музикою. Цікавився матий Тоніо і технікою: схемами двигунів, різними способами вдосконалення механізмів. Його сестра згадувала про спробу Лнтуана піднятись у небо на власному «літальному апараті», зробленому з велосипеда, до якого він прикрутив раму з натягнутою старою ковдрою.

Світське аристократичне життя не приваблювало талановитого юнака, він не хотів йти торованою стежкою, а прагнув знайти своє справжнє покликання. Після закінчення ліцею Екзюпері вступив на архітектурне відділення Академії мистецтв, але згодом покинув її і пішов за призовом рядовим у полк винищувальної авіації. Уже в армії Антуан, який із дитинства мріяв про польоти, закінчив курси льотчиків та школу офіцерів. Відтоді усе його життя пов’язане з авіацією, як військовою, так і цивільною. За видатні заслуги в

розвитку авіації Сснт-Екзюпсрі у 1930 році був нагороджений найвищою відзнакою Франції орденом Почесного легіону.

Ллє Антуан не лише літав, він і писав. Саме йому належить пертий у світі твір на тему авіації. Бурхлива літературна става також прийптла до нього як до письменника, який пите про героїчні будні льотчиків.

Із початком Другої світової війни Екзюпері рветься в діючу армію. Попри стан здоров’я (за час своєї льотної кар'єри Екзюпері зазнав 15 аварій, деякі з них закінчилися важкими травмами) та критичний для льотчика вік, він таки домігся призначення в авіагрупу далекої розвідки. Коли ж нацисти зайняли Париж, письменник емігрував до Америки.

Саме в Америці, у Нью-Йорку, Антуан де Сснт-Екзюпсрі працював над казкою-притчею «Маленький принц» (написана в 1942, видана в 1943 році). Цс був дуже складний час у його житті відірваний від батьківщини, окупованої німецькими військами, письменник переживав за її долю і страждав, що нічого не може зробити для її визволення.

За спогадами сучасників, де Сснт-Екзюпсрі працював над твором надзвичайно легко. Складалося враження, що він розважав дупту, створюючи «Маленького принца», якого відразу й ілюстрував. Казка вийшла сумного та ліричною, ніжною і зворушливою. Написана на чужині, вона й не могла бути веселою, але, читаючи «Маленького принца», відчуваєш, що і в цей складний час письменник не втратив оптимізму та віри в людину.

«Маленький принц» став своєрідним заповітом Екзюпері, який у 1944 році таки повернувся на військову службу в складі військово-повітряних сил Америки, щоб продовжити боротьбу за звільнення Франції від нацистів. Він

 

домігся від командування дозволу на 9 бойових вильотів і з останнього, дев’ятого, не повернувся.

Як і всі твори де Сснт-Екзюпсрі, казка «Маленький принц» автобіографічна. В грудні 1935 року під час перельоту Париж Сайгон його літак зазнав аварії і впав у Лівійській частині пустелі Сахара. Через кілька днів пілота-письменника та механіка літака, які помирали від спраги, врятували араби.

Звернення до жанру казки незвішне для письменника, який писав «дорослі» романи. Та «Маленький принц» не звичайна казка. Цс узагальнення життєвого досвіду людини, яка зберегла безпосередня дитяче сприймання світу, втрачене більші-

стю дорослих. У наївній, на перший погляд, філософії казки криється бачення того, як складні людські стосунки можна зробити значно зрозумілі тими і простішими, якщо відкинути дорослі упередження, що роблять людей егоїстичними. Засобами дитячої казки передано серйозні проблеми: самотність людини та пошуки щирих взаємин.

Сюжет «Маленького принца» нескладний. Льотчик, потрапивши в аварію у пустелі (Захара, зустрічає там незвичайного хлопчика, який розповідає, що прийшов з іншої планети. Його планета настільки маленька, що, відсунувши стільчик, можна ще один раз помилуватися заходом сонця. На ній три вулкани, що сягали йому колін, та одна чудова квітка — троянда. Маленький принц любив свою квітку, але вона не відповідала йому взаємністю, тому він вирушив у подорож інтими планетами. Земля була сьомою на його шляху.

Льотчик і маленький принц проводять час у бесідах, які стосуються зовсім недитячих речей. У них викладено кодекс моралі, притаманний самому письменникові: потрібно бути відповідальними, думати не лише про себе, але й про інших, намагатися знайти спільну мову зі своїми близькими, навчитися радіти життю, дбати про світ, про наигу планету', таку маленьку і таку крихку.

МАЛЕНЬКИЙ ПРИНЦ

(уривки)

П

Так я жив самотнім життям, і не було нікого, з ким міг би по-справжньому поговорити, аж до аварії, якої я зазнав у (Захарі mien, років тому. Щось поламалось у моторі мого літака. Зі мною не було ні механіка, ані пасажирів, і я мав усе зробити сам, хоч ремонт був складніш. Цс для мене було питання життя або смерті. Питної води я мав од сили на тиждень.

 

Отож пертого вечора я заснув на піску в пустелі за гасячі миль від будь-якого людського житла. Я був ще самотніший, ніж той, хто після корабельної катастрофи опиняється на плоті серед океану. Уявіть же собі, як я здивувався, коли на світанку мене збудив чийсь дивний голосок. Він сказав:

Будь ласка... намалюй мені баранця.

- Що?

Намалюй мені баранця...

Я скочив, наче мене грім ударив. Ретельно протер очі. Пильно подивився навколо. І побачив незвичайного хлопчика, що серйозно розглядав мене. І... І Отож я круглими від подиву очима дивився на цю появу. Не забуваіітс, що я був за тисячі миль від будь-якого місця, де жили люди. А тим часом не схоже було, щоб цей хлопчик

заблукав або до смерті стомився чи вмирав від голоду, спраги, а чи від страху. Зовні він не був схожий на дитину, яка загубилася серед пустелі, за тисячі миль від населених місць. Нарешті до мене повернулася мова, і я сказав:

—    А... що ти тут робиш?

Тоді він знову попросив тихо і дуже серйозно:

—    Будь ласка... намалюй мені баранця...

Таємнича поява так вразила мене, що я не наважився відмовитись... Але в ту ж мить згадав, що вчився головним чином географії, історії, арифметики та граматики, — і сказав хлопчикові (дещо навіть сердито), що не вмію малювати. Він одказав:

—    Цс нічого. Намалюй мені баранця. |... |

IV

Так я узнав ще одну' дуже важливу річ: його рідна планета навряд чи більша, ніж будинок!

Цс не дуже мене здивувало. Я добре знав, що, крім таких великих планет, як Земля, Юпітер, Марс, Венера, котрим дали імена, є ще сотні інших, і серед них такі маленькі, ідо їх навіть у телескоп важко помітити. Коли якийсь астроном відкриє таку планету', він дає їй не ім’я, а номер. Називає, скажімо: астероїд 3251.

У мене є серйозні підстави думати, що планета, з якої прилетів маленький принц, — астероїд В-612. Цей астероїд бачили тільки раз — 1909 року', його помітив у телескоп турецький астроном. |...|

V

Щодня я щось взнавав про його планету, про тс, як він вирушив звідти в мандри, як подорожував. Він розповідав про цс поступово, між інтим. Таким чином на третій день я дізнався про трагедію з баобабами.

Цс теж сталося завдяки баранцеві, бо маленький принц, ніби пойнятий тяжким сумнівом, раптом запитав мене:

Скажи, правда ж, баранці їдять кущі?

Так, цс правда.

—    О! Я радий.

Я не зрозумів, чому' важливо, щоб баранці їли кучці. Але маленький принц додав:

Виходить, вони й баобаби їдять?

Я сказав маленькому принцові, іцо баобаби — не кущі, а величезні, як дзвіниця, дерева, і якби він привів навіть цілий табу'н слонів, вони не з’їдять і одного баобаба.

Почувши про табун слонів, маленький принц засміявся:

їх довелося 6 поставити один на одного... - А тоді розважливо сказав: — Баобаби спочатку' бувають маленькі.

—    Цс правда. Але навіщо тобі, щоб баранець їв маленькі баобаби?

—    Ну як же! - відповів він, ніби йшлося про щось очевидне. І мені довелося добре подумати, доки я не зрозумів, у чому річ.

 

На планеті маленького принца, як і на всіх інших планетах, ростуть корисні трави і бур'яни. Отже, там є добре насіння корисних рослин і шкідливе насіння бур’янів. Але ж насіння невидиме. Воно спить, сховане в землі, доки якійсь насінинці не заманеться прокинутись. Тоді вона спершу несміливо пускає до сонця паросток маленьку безневинну травинку. Якщо цс редиска або троянда — хай собі росте. А коли цс бур'ян — треба одразу, як тільки розпізнаєш паросток, вирвати його з корінням. На планеті маленького принца було жахливе насіння... То насіння баобабів. Ґрунт планети був геть уражений цим насінням. А баобаб — така росліша, що коли розпізнаєш її надто пізно, то вже ніколи не позбудешся. Він захарастить усю планету. Він проб’є її своїм корінням. І якщо планета дуже маленька, а баобабів дуже багато, вони розірвуть її на шматки.

—    Є таке правило, казав мені згодом маленький принц. — Прибрався сам уранці — ретельно прибери і свою планету. Треба виривати баобаби одразу ж, як тільки побачиш, що то не троянди, бо молоді паростки троянд і баобабів майже однакові. Цс дуже нудна робота, але її дуже легка.

Якось він порадив мені спробувати намалювати такий малюнок, щоб усе цс добре затямили діти і моєї планети.

Якщо колись вони подорожуватимуть, — казав він, — цс станс їм у пригоді. Інколи якусь свою роботу можна й відкласти, од того нічого не трапиться. Ллє з баобабом зволікати не можна буде лихо. Я знав одну планету, на якій жив ледар. Він не прополов вчасно три кущики...

В розповіді маленького принца я намалював цю планету. Я не люблю повчати. Але люди так мало знають, якої шкоди завдають баобаби, а небезпека для того, хто попав би на астероїд, від них така велика, що цього разу я роблю виняток і відходжу од своєї стриманості. «Діти! кажу я. Стережіться баобабів!*»

МП

Невдовзі я навчився розпізнавати ту квітку. На планеті маленького принца завжди росли прості квіти — у них був тільки один ряд пелюсток, і вони нікого не турбували. Вранці ті квіти розпускались у траві, а ввечері

в’янули. Л ця якось проросла із зернятка, занесеного невідомо звідки, і маленький принц пильнував той паросток, не схожий на інші росточки. То міг бути якийсь новий вид баобаба. Проте незабаром кущик перестав рости і зібрався цвісти. Маленький принц, який стежив за величезним пуп'янком, відчував, що ось-ось побачить якесь диво, проте квітка, схована у своїй зеленій кімнатці, ще не була готова — вона все чепурилася. Дбайливо добирала барви. Вона виряджалася поволі, приміряла пелюстку за пелюсткою. Вона не хотіла виходити скуйовджена, як ото мак-самосій. Вона хотіла постати в усьому сяйві своєї краси. О, то була неабияка кокетка! Отож її таємниче вбирання тривало багато днів. Нарешті, одного ранку, саме коли сходило сонце, пелюстки розкрилися.

Як ретельно вона готувалася, скільки точної праці доклала, а тепер, позіхаючи, мовила:

—    Ох, я насилу прокинулась!.. Вибачте... Я іде не зачесана...

Маленький принц не міг стримати свого захоплення:

—    Які ви гарні!

Справді? — тихо мовила квітка у відповідь. — І зауважте, я народилася разом із сонцем...

Маленький принц здогадався, що красуня не занадто скромна, але вона була така зворушливо гарна!

—    Вдається, пора снідати, — за хвилю додала вона. — Будьте ласкаві, подбайте про мене...

 

Збентежений маленький принц знайшов поливалку зі свіжою водою і полив квітку.

Невдовзі стало зрозуміло, що красуня дуже гордовита й недовірлива, і маленький принц геть замучився з нею. Одного разу, говорячи про свої чотири колючки, вона сказала йому:

—    Нехай приходять хоч тигри з пазурами — не страшно!

На моїй планеті тигрів немає, — заперечив маленький принц. До того ж тигри не їдять трави.

—    Я не трава. — тихо відповіла квітка.

Вибачте...

Я не боюся тигрів, а протягів не псрс-ноіпу. У вас є ширма?

«Не переносить протягів... кепсько для рослини, — подумки відзначив маленький принц. — Дуже складно з цією квіткою...»

Увечері накрийте мене ковпаком. У вас надто холодно. Незатишна планета. Там, звідки я прибула...

І урвала, її занесло сюди ще зернятком. Вона нічого не могла знати про інші світи. Хотіла так наївно збрехати і викрила себе знітилася, потім кашлянула два-три рази — хай маленький принц відчує свою вину.

Отож незабаром у маленького принца, хоч він і любив чудову квітку, прокинулися сумніви. Слова, що не мали ніякої вага, він таяв близько до серця і відчув себе дуже нещасливим.

—    Мені не треба було її слухати, — довірливо сказав він мені одного разу. — Ніколи не треба слухати квітів. Треба дивитися на них і дихати їхніми пахощами. Моя квітка сповнила пахощами всю мою планету, а я не вмів тішитися нею. Ота розмова про тигрячі пазурі мала б зворушити мене, а я розсердився... — І ще він признався: — Тоді я ще нічого не розумів! Треба було судити про все по її вчинках, а не словах. Вона дала мені свої пахощі, осяяла мене. Я не повинен був тікати! За тими наївними хитрощами я мав би вгадати ніжність. Але я був надто молодий, щоб уміти любити.

ЇХ

Мені здається, що він утік з перелітними птахами. Вранці того дня старанно прибрав свою планету. Турботливо прочистив діючі вулкани. Він мав два діючих вулкани. На них було дуже зручно розігрівати сніданок. І ще у нього був один згаслий вулкан. Але, як він казав, хто знає, що може трапитись! Отож він прочистив і згаслий вулкан. Добре прочищені вулкани горять рівно і тихо, без вивержень. Виверження вулкана — це ніби пожежа в димарі, коли там горить сажа. На Землі, ясна річ, вулканів не прочистиш — для цього ми надто малі. Тому вони й завдають нам стільки прикрощів.

Пойнятий смутком, маленький принц вирвав також останні паростки баобабів. Він думав, що ніколи більше не повернеться. Але вся ця звична робота того ранку була йому надзвичайно приємна. А коли востаннє поліпі чудову квітку і зібрався накрити її ковпаком, він мало не заплакав.

—    Прощайте, — сказав квітці маленький принц. Та вона не відповіла. — Прощайте, — повторив він.

Вона кашлянула. Але не від простуди.

—    Я була дурна, озвалася нарешті квітка. — Вибач мені. І постарайся бути щасливим.

Маленький принц був дуже здивований, що вона не дорікала йому. Стояв збентежений, зі скляним ковпаком у руках. Не розумів, звідки ця тиха ніжність.

—    Ну. звісно, я люблю тебе, — мовила квітка. — Ти не знав цього, то моя вина. Ти був такий же дурненький, як і я. Постарайся бути щасливим... Залиш цей ковпак. Він мені вже не потрібен.

—    А вітер...

—    Я не так і застуджена... Нічна прохолода буде мені корисна.

—    А звірі...

—    Треба стерпіти, коли з’явиться дві-три гусениці, — я ж хочу познайомитися з метеликами. Здається, вони такі гарні. Та й хто ж мене провідуватиме? Ти будет далеко. А великих звірів я не боюсь. У мене теж є пазурі. — І вона простодушно показала свої чотири колючки. Потім додала: — Не зволікай, цс мене дратує! Ти ж надумав іти. Вирушай. — Вона не хотіла, щоб маленький принц бачив, як вона плаче. То була така горда квітка...

XX

Але трапилося так. що після довгих блукань, пройшовши через піски, скелі і сніги, маленький принц, нарешті, знайшов дорогу. А всі дороги ведуть до людей.

—    Доброго дня, — сказав він.

То був сад, повний квітучих троянд.

—    Доброго дня, — відповіли троянди. Маленький принц подивився на них. Усі вони були схожі на його квітку.

—    Хто ви? — вражений, спитав він.

—    Ми — троянди, — сказали квіти.

—    Л-а!.. — мовив маленький принц.

І відчув себе дуже нещасним. Його квітка розповідала йому, що вона одна така в усьому світі. А ось тут було п’ять тисяч таких самих квіток, в одному лише саду!

 

«їй було 6 дуже прикро, якби вона побачила цс! — подумав маленький принц. Вона б страшенно розкашлялась і вдала, що вмирає, аби тільки не стати смішною. Л я мусив би прикидатись, ніби доглядаю її, бо інакше, щоб принизити її мене, вона справді могла 6 умерти...»

А потім він ще сказав собі: «Я думав, що маю такс багатство єдину в світі квітку, а то звичайнісінька троянда. Проста троянда і три вулкани, які сягають мені до колін і з яких один погас, можливо, назавжди — цього замало, щоб бути великим принцом...» Він ліг на траву і заплакав.

XXI

Отоді й заявився лис.

Доброго дня, сказав лис.

—    Доброго дня, — чемно відповів маленький принц. Хто ти? — спитав маленький принц. — Ти такий гарний...

—    Я — лис, — сказав той.

—    Пограйся зі мною. Мені так сумно...

—    Я не можу з тобою гратися, — відказав лис. — Я не приручений.

—    О! Вибач, — мовив маленький принц. І, подумавши, додав:    А що

означає «приручити»?

—    Ти нетутешній, сказав лис. — Що ти шукаєш?

—    Я шукаю людей, — відповів маленький принц. — А що означає «приручити»?

—    Люди, — сказав лис, — мають рушниці і ходять на полювання. Цс так ускладнює життя! І ще вони розводять курей. Цс єдина користь від них. Ти тукаєш курей?

—    Ні, — мовив маленький принц. — Я шукаю друзів. А що означає «приручити»?

—    Цс давно забуте поняття, — сказав лис. — Воно означає привернути до себе... Ти для мене поки іцо тільки маленький хлопчик, такий самий, як сто тисяч інших. І ти мені не потрібен. І я тобі не потрібен. Але якщо ти мене приручиш, ми станемо потрібні один одному. Ти будеш для мене єдиний у цілому світі. І я буду для тебе ЄДИНИЙ у цілому світі...

—    Я вже трохи розумію, — озвався маленький принц. — Є одна троянда... здається, вона приручила мене...

—    Можливо, — сказав лис. — На Землі чого тільки не побачиш...

—    О, цс не на Землі, заперечив маленький принц.

Лис, здавалося, страшенно здивувався:

—    На іншій планеті? А на тій планеті є мисливці?

—    Ні.

—    Ну, цс цікаво! А кури є?

—    Ні!

—    Нема нічого досконалого на світі! — зітхнув лис. А потім він знову повернувся до того ж:

Моє життя одноманітне. Я полюю на курей, а люди полюють на мене. Усі кури однакові. І люди всі однакові. І мені трохи нудно. Але якщо ти мене приручиш, моє життя буде ніби сонцем осяяне. Я знатиму твою ходу і розрізнятиму її серед усіх інших. Почувши чиїсь кроки, я ховаюся в нору. Твоя же хода, як музика, викличе мене з нори. А потім — дивись! Башті, он там, на полях, достигають хліба? Я не їм хліба. Мені зерно ні до чого. Лани хлібів не ваблять мене. 1 це сумно! Але в тебе волосся, наче золоте. І цс буде чудово, якщо ти мене приручиш! Золоті хліба нагадуватимуть мені тебе. І я полюблю шелест хлібів під подихом вітру...

Лис замовк і довго дивився на маленького принца.

—    Будь ласка... приручи мене! — попросив знову.

Я б з радістю, — відповів маленький принц, — але в мене мало часу. Мені ще треба знайти друзів і пізнати багато різних речей.

—    Пізнати можна лише тс, що приручит, — сказав лис. — У людей вже немає часу пізнавати. Вони купують речі готовими у торговців. Але ж немає таких торговців, що продавали б друзів, і тому люди вже не мають друзів. Як хочеш мати друга — приручи мене!

—    А ідо для цього треба робити? — спитав маленький принц.

—    Треба бути дуже терплячим, — відповів лис. — Спочатку ти сядеш трохи далі від мене на траву, ось так. Я краєм ока поглядатиму на тебе, дивитимусь, а ти нічого не казатимеш. Мова — цс джерело непорозуміння. Але кожен день ти сідатимеш трохи ближче...

 

На другий день маленький принц прийшов знову.

— Краще, якби ти приходив в один і той самий час, — сказав йому лис. — Якщо ти прийдеш, наприклад, о четвертій годині дня, то я вже з третьої години відчуватиму себе щасливим. І чим ближче до призначеного часу, тим щасливішим я буду. О четвертій годині я вже почну хвилюватись і непокоїтись; я пізнаю ціну щастя! А якщо ти приходитимеш коли-будь, то я ніколи не знатиму, на котру годину готувати своє серце... Мають бути обряди.

А ідо такс обряди? поцікавився маленький принц.

—    Цс теж давно забута річ, — відповів лис. — Цс тс, що робить один день несхожим на інші дні, одну годину на всі інші години. Є, наприклад, такий обряд у моїх мисливців. У четвер вони танцюють із сільськими дівчатами. Цс такий чудовий день — четвер! Я йду прогулятись і доходжу аж до виноградника. А якби мисливці танцювали коли попало, я зовсім не мав би вільного часу.

Так маленький принц приручив лиса. І коли настав час прощатись, лис мовив:

О! Я плакатиму за тобою...

Ти сам винен, сказав маленький принц. — Я не хотів тобі нічого злого, а ти зажадав, щоб я тебе приручив...

Авжеж, — підтвердив лис.

Але ж ти плакатимеш! сказав маленький принц.

—    Авжеж, — відповів лис.

—    Виходить, ти нічого не виграв.

—    Виграв, — заперечив лис. — Вгадай, що я казав про золоті хліба. — Потім він додав: — Піди ще поглянь на троянди. Ти зрозумієш, що твоя троянда — єдина в світі. А коли вернешся попрощатись зо мною, я подарую тобі одну таємницю.

Маленький принц піпюв поглянути на троянди.

—    Ви зовсім не схожі на мою троянду, — сказав він їм, — ви ще ніщо. Ніхто вас не приручив, і ви нікого не приручили. Таким був раніїпс мій лис. Він був схожий на сто тисяч інших лисів. Але я з ним потоваришував і тепер він став єдиним у цілому світі.

Троянди дуже зніяковіли.

—    Ви гарні, але пусті. Заради вас не захочеться вмерти. Певна річ, звичайніш перехожий і про мою троянду подумає, що вона така ж, як і ви. Але вона одна-єдина, дорожча від усіх вас. Бо я полив її. Бо я накрив її скляним ковпаком. Бо я затулив її ширмою. Бо задля неї я знищив гусінь (залишив тільки двох чи трьох, щоб вивелись метелики). Бо я чув її, коли вона скаржилась чи похвалялась і навіть коли замовкала. Бо це моя троянда.

І маленький принц повернувся до лиса.

—    Прощай... — сказав він.

Прощай, — відповів лис. — Ось мій секрет. Він дуже простий: зірко бачить лише серце. Найголовнішого очима не побачиш. Твоя троянда така дорога тобі тому, що ти віддав їй стільки часу.

—    Моя троянда дорога мені... — повторив маленький принц.

Люди забули цю істину, — сказав лис. — Але ти не повинен забувати. Ти назавжди береш на себе відповідальність за того, кого приручив. Ти відповідаєш за свою троянду...

—    Я відповідаю за свою троянду... — повторив маленький принц, щоб краще запам’ятати.

XXV

—    Люди набиваються у швидкі поїзди, але вони вже не знають, що шукають, сказав маленький принц. — Тому вони метушаться і крутяться то сюди, то туди... — 1 додав: — Усе цс пусте...

Криниця, до якої ми прийшли, була не така, як інші криниці в Сахарі. Криниці тут цс просто я\ти в піску. А ця була схожа на сільський колодязь. Але там не було ніякого села.

—    Дивно, сказав я маленькому принцові, — тут усе приготовано — ко-рба, відро, мотузка...

Він засміявся, торкнув мотузка, почав крутити корбу. І корба заскрипіла, як ото рипить старий флюгер, що довго не рухався.

—    Чуєш? — озвався маленький принц. — Ми розбудили цей колодязь, і він співає...

Мені не хотілося, щоб він стомився.

—    Я сам витягну, — сказав я. — тобі цс надто важко.

Повільно витягнув я відро. Надійно поставив його на цямрину криниці. У вухах мені іцс лунав спів корби, а у відрі, де тце тремтіла вода, стрибали сонячні зайчики.

Мені хочеться цієї води, — сказав маленький принц, — дай мені напитись...

І я зрозумів, чого він шукав! Я підніс відро до його вуст. Він пив, заплющивши очі. Було гарно, як на свято. Цс була не звичаііна вода. Вона народилася від довгої дороги під зірками, від рипіння корби, від зусилля моїх рук, приємна серцеві, як подарунок. Так у дитинстві мені сяяли різдвяні подарунки — вогнями свічок на ялинці, музикою опівнічної меси, лагідними усмішками.

—    Люди на твоїй планеті, — сказав принц, — вирощують п’ять тисяч троянд в одному саду... і не знаходять того, що шукають...

—    Не знаходять... — підтвердив я.

А тс, що вони шукають, можна було б знайти в одній-єдиній троянді, у ковтку води...

—    Цс правда, — погодився я.

І маленький принц додав:

—    Але очі не бачать. Потрібно тукати серцем.

Я напився. Дихалось легко. Пісок уранці такого кольору, як мед. І від цього кольору меду я теж був щасливий...

Ти повинен виконати свою обіцянку, тихо мовив маленький принц, знову сівши біля мене. — Пам’ятаєш... обротьку для мого баранця... я ж відповідаю за ту квітку!..

Отож я намалював обротьку для баранця. Віддав малюнок, і в серці у мене защеміло.

Ти щось надумав, а я не знаю...

Але він не відповів. Він сказав:

Знаєш, завтра мине рік, як я потрапив на Землю... — А тоді, помовчавши, додав: — Я впав зовсім близько звідси... — І почервонів.

І знову, не знаю чого, мене огорнув якийсь дивниіі сум. Але все-таки я спитав:

Отже, цс не випадково тиждень тому, вранці, коли ми познайомилися, ти ходив тут зовсім один, за тисячу' миль від людського житла? Ти повертався туди, де впав?

Маленький принц почервонів знову. А я, вагаючись, додав:

Може, тому, що минає рік?..

I маленький принц ще більше запіарівся. Він ніколи не відповідав на запитання, та коли червонієш, то цс означає «так», правда ж?

Він перебив мене:

— Тепер тобі треба працювати. Вертайся до своєї машини. Я чекатиму тебе тут. Приходь завтра ввечері...

Та мені не стало спокійніше. Я згадав лиса. Тому, хто дає себе приручити, іноді доводиться й поплакати.

Переклад із францу:п,кої Апатоля Перепаді, Анатолія Жаложького

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ. ПРИТЧА

Пріїтча — невеликий художній твір повчально-алегоричного змісту. У притчі за допомогою алегоричних образів висловлюються моральні повчання та філософські роздуми, тому твори цього жанру є близькими до байки. Форма притчі дозволяє передати складні роздуми просто і доступно.

Найбільш поширеними притчі були у давнину. У них висловлюватися не тільки повчання, а й релігійні настанови (притчі Ісуса Христа тотцо).

У сучасній літературі термін «притча» може застосовуватися до творів різних жанрів. Звернення до притчі — цс прагнення автора у своєму творі висловити філософську думку про сутність життя та місце людини в світі, про її взаємини з інтими людьми. Таким твором є і казка-притча Лнтуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц».

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Готуємося до роботи з текстом

1.    Розкажіть про життя та творчість Антуана де Сент-Екзктері.

2.    Як професія льотчика позначилася на його творчості?

3.    Що, на вашу думку, свідчить про силу характеру Антуана де Сент-Екзюпері?

Працюємо над змістом твору і. Як пілот опинився в пустелі Сахара?

5.    Що було дивного у зустрічі пілота та маленькой» принца?

6.    Схарактеризуйте образ маленького принца.

7.    Яким було життя маленького принца на його планеті? У чому полягали його радощі і розчарування?

8.    Які відкриття зробив головний герой на планеті Земля?

5). Чого навчився хлопчик у лиса? Як пояснює лис значення слова «приручити»? Як ви розумієте слова лиса: «Якщо ти мене приручиш, моє життя буде ніби сонцем осяяне»?

10.    Як лис просто і логічно доводить маленькому принцу, що «нема нічого досконалого в спіла», що «ефемерна» «звичайнісінька» троянда повинна бути для нього найдорожчою серед 5 тисяч інших квіток?

11.    Чому любов і дружба приносять не тільки втіху? Що означають слова лиса: «Зірко бачить серце. Найголовнішого очима не побачиш»?

12.    Що було спільного в прагненнях і пилота, і хлопчика, які опинилися в пустелі?

Узагальнюємо та підсумовуємо

13.    Які моральні цінності обстоює автор у казці-притчі «Маленький принц»?

14.    Як у творі дитяче світобачення протиставляється дорослому?

15.    Якими, на вашу думку, повинні бути дорослі, щоб не втратити здатність по-дитячому дивитися на світ і радіти його красі?

16.    Що, на вашу думку, може символізувати (/(раз маленького принца?

17.    У чому полягає символічність образів маленької планети-астероїда, троянди, баобабів, насінин, пустелі, криниці тощо?

18.    Випишіть із тексту цитати, які можуть для вас стати афоризмами.

Застосовуємо теоретичні поняття

19.    Які твори наспівають притчами? Назвіть особливості притч.

20.    Чому казку Антуана де Сент-Нкзюпері наспівають притчею? Над якими складними проблемами розмірковує автор у своїй казці-притчі?

21.    Поміркуйте, чому автор обрав для свого твору жанр притчі.

Пов'язуємо новий материи із виечегіим раніше

22.    Згадайте, що таке алегорія,

23.    Як алегоричні образи твору французького письмен ни ка-льотчика перегукуються з жахливою дійсністю Другої світової війни?

2-і. У чому полягає філософський зміст казки-притчі Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц».

25.    Згадайте, що таке мотив.

26.    В яких вивчених вами творах був присутній мотив подорожі?

-^* Виконуємо творчі завдання

27.    Яким ви бачите фінал подорожі маленького принца?

28.    Сконструюйте власний світ на зразок планети, на якій жив маленький принц.

29.    Що подібного, а що є відмінного у вигаданому світі Антуана де Сент-Нкзюпері та у вашому світі?

^ Радимо прочитати_

Юстенн Гордер «Світ Софії»

Бах Річард

 

(народився у 1936 році)

Річард Дёвгд Бах — американський письменник, один із найвідоміптих авторів сучасності, світова слава якого розпочалася з повісті-прнтчі «Чайка Джонатан Лівітстон>>.

Народився майбутній письменник у місті Оук-Парк, штат Іллінойс ((Сполучені Штати Америки). У родині вважали, що вони далекі нащадки видатного німецького композитора Йоганна Себастьяна Баха. Утім, захоплення талановитого хлопця стосувалися іншого — з дитинства він захопився авіацією і присвячував свій час виготовленню саморобних моделей літаків. Ще одним, не менш пристрасним його захопленням було бажання писати, яке яскраво виявилося в старших класах школи.

Юнаком Річард побачив плакат із зображенням літака та підписом «Ти можеш літати на ньому» і вирішив стати льотчиком. Невдовзі ця мрія здійснилася — він почав брати уроки з пілотування і вже в 17 років уперше піднявся у повітря на невеликому любительському біплані. А в 20-річному віці пішов на військову службу льотчиком Військово-повітряних сил США.

Швидке здійснення однієї мрії не відмінило іншої — під час служби в армії Річард закінчує коледж, проте єдиними літературними творами, які він пише, залишаються льотні інструкції. У 1962 році Баз залишає військову службу у чині капітана й розпочинає цивільне життя, в якому прагне поєднати дві свої пристрасті — бажання літати і писати художні твори.

Після звільнення з армії авіація допомагає йому гідно заробляти на життя — він працює пілотом чартерних рейсів, виступає в повітряних шоу, виконуючи фігури вищого пілотажу. Водночас Річард співпрацює зі спеціалізованими журналами для пілотів як автор публіцистичних творів та технічної авіалітератури. Також багато часу присвячує літературній праці. У 1963 році виходить його пертий (частково автобіографічний) роман, звісно, присвячений льотній професії. До 1970 року виходять ще два романи молодого письменника, однак жоден із них не приносить успіху.

Спочатку така сама історія трапилася і з повістю-притчею «Чайка Джонатан Лівінгстон». Спеціалізований журнал «Політ» опублікував її у 1970 році частинами. На жаль цю публікацію не помітила ні публіка, ні критика. Лише через два роки, коли авторові вдалося знайти видавництво, яке ризикнуло надрукувати повіси, окремою книгою, ситуація змінилася. «Чайку Джонатан Лівінгстон» не просто помітили, вона стала надзвичайно популярною.

Уже в пертий рік було продано понад мільйон примірників. З’явилися переклади іноземними мовами, і «Чайка Джонатан Лівінгстон» отримала світове визнання.

Задум написати твір про чайку, яка хоче досягти досконалості в польоті, за словами Річарда Баха, прийшов до нього в 1959 році. Одного, разу прогулюючись, він почув загадковий голос, який мовив: «Чайка Джонатан Лівіш -стон», і після цього в письменника з’явилося видіння про твір. Утілити цс видіння в слова йому вдалося лише через багато років.

Після гучної слави повісті Річард Бах дотримувався версії містичної появи у нього і задуму, і самого твору. Всім журналістам і читачам, які просили пояснити, що він мав на увазі, коли писав «Чайку Джонатан Лівінгстон», письменник відповідав, що, на відмін}' від інших творів, він не автор, а лише посередник у появі повісті-притчі.

Звичайно, назва «Чайка Джонатан Лівінгстон» звучить загадково, але саме ім'я Джонатан Лівінгстон належить цілком реальній людині, якою Річард Бах захоплювався, — видатному американському льотчику 1920 30-х років. Цей блискучіш пілот з 1928 по 1933 рік виборов 79 перших, 49 другах и 15 третіх місці, в авіаційних змаганнях і став легендою американської авіації. Його неймовірні досягнення і прагнення досконалості польоту', поза сумнівом, стали одним із джерел натхнення для Річарда Баха. Чайка Джонатан Лівінгстон. який тренується, щоб подолати свої природні межі, більше подібний на пілота норовливого літака, ніж на птаха

Сам автор «Чайки Джонатан Лівінгстон» назвав свій твір «божевільною і дивною історією» про «чайку, яка розмовляє». Джонатан Лівінгстон вправля-ється у мистецтві польоту і вважає, що літати потрібно не для того, щоб тукати їжу, як цс постійно роблять інші чайки, а для того, щоб насолоджуватися польотом, досягаючи нових перемог.

За зневаг}' до звітного життя чайок зграя виганяє Джонатана Лівінгсто-на. Згодом він потрапляє в коло таких як він, спраглих досконалості «розумних чайок», і після навчання у їхнього старійшини повертається у свою зграю, що навчити всіх охочих мистецтву справжнього польоту.

Попри нескладний сюжет цій повісті-притчі притаманний глибокий алегоричний зміст, і читач розуміє, що йдеться в ній не про чайок і не про польоти. «Чайка Джонатан Лівінгстон» цс роздуми про призначення людини, про її прагнення до свободи та саморсалізації.

У творі присутні євангельські мотиви (обраність, вигнання, повернення для проповіді), буддистський мотив пошуку досконалості, а також улюблене гасло Річарда Баха: «Зрозумій, що ти хочеш зробити найбільше в світі, і роби це».

ЧАЙКА ДЖОНАТАН ЛІВІНГСТОН

(уривки)

Справжньому Джонатану-чайці, що живе в кожному з нас Частина перша

Був ранок, і золоті промені сонця вигравали на легких хвилях тихого моря. Десь за милю віл берега закинув сіті рибальський човен, і звістка про цс вмить долетіла до Зграї, що чекала сніданку. Ще мить — і тисячі чайок злстілися до човна, щоб виборота собі якусь поживу. Новий день приніс нові клопоти.

А далеко від усіх, далеко від рибальського човна і від берега, вправлявся в польоті самотній птах чайка Джонатан Лівінгстон. Він злетів на сто футів угору, опустив свої перетинчасті лапи, задер дзьоба, випростав уперед зігнуті крила і, хоч як цс було боляче, силувався втримати їх у такому положенні. Випростані крила обтяжували рух, і він летів усе повільніше, поки іпспіт вітру не стих у його вухах, а океан унизу не застиг на місці. Тоді він примружив очі, затамував подих і весь наструнчився в болісному' зусиллі — ще трохи... на один дюйм... зігнути крила... Пір’я в нього стало дибки, він

 

закляк у повітрі і впав.

Чайки, як ви знаєте, ніколи не діють нерішуче і не зучіиняються в польоті. Спинитися на льоту — цс для чайки страшний сором, просто ганьба!

Але Джонатан Лівінгстон — який без тіні сорому знову' й знову вигинав напру'-жені крила, щоб летіти все повільніше, а потім спішитися на місці, — був незвичайним птахом.

Більшість чайок не завдають собі клопоту, аби дізнатися щось про політ, — хіба що найнсобхідніпіс: як долетіти від берега до їжі та повернутися назад. Для більшості чайок головне їжа, а не політ. А для цієї чайки політ був важливішим за їжу. Джонатан Лівінгстон над усе любив літати.

Проте любов’ю до польотів, як він скоро збагнув, не заживеш доброї слави серед птахів. Навіп» його власні батьки дивилися скоса на тс, як Джонатан з ранку до вечора літає десь сам-один, та ще й по сто разів шугає аж над водою — як то він казав, тренуючись у' низькому' польоті.

Він ніяк не міг збагнути чому', літаючи на висоті, меншій за напівроз-мах його крил, він може триматися в повітрі довше і без будь-яких зусиль?

Його плавна посадка в низькому польоті завершувалася не гучним плюскотом при зануренні лап у воду, як зазвичай, а появою довгого пінного сліду, що тягнувся за тілом Джонатана, щойно він, підібгавши лапи, торкався води. Коли ж він почав сідати з підібганими лапами на берег, а потім міряти кроками довжину сліду, його батькам це вельми не сподобалося.

Чому, Джоне, чому? — питала мати. Чому ти не можеш поводитись, як усі? Оті низькі польоти — цс забавка для пеліканів та альбатросів! Чому ти нічого не їси? Поглянь, синку, від тебе саме пір’я та кістки лишилися.

— Ну то й ідо, мамо? Нехай пір'я та кістки. Я хочу знати, що можу робити в повітрі і чого не можу. Я хочу знати, от і все.

Бачиш, Джонатане, — мовив батько зовсім не сердито, — скоро зима. Рибальські човни будуть виходити в море нечасто, а риба, що зараз плаває мілко, піде вглиб. Коли вже ти хочеш чогось навчатись, то вчися краще, як здобувати їжу. Польоти — цс дуже добре, та з них не проживеш. Не забувай, ти літаєш дтя того, щоб їсти.

Джонатан слухняно кивнув. Кілька днів по тому він намагався поводитись, як інші чайки; так, він справді дуже старався, і галасував щосили, коли бився за їжу біля рибальських човнів, і пірнав за шматками риби та хлібними крихтами... Та все було марно.

«Яка дурість, — подумав він нарешті — і рішуче кинув насилу здобутого анчоуса голодній старій чайці, що летіла слідом. — Весь цей час я міг би вчитися літати І Адже мені ще стільки треба вивчити!»

Невдовзі Джонатан знов отінивсь у морі сам-один — голодний, щасливий, жадібніш до знань.

Він хотів знати все про швидкість польоту' і за тиждень дізнався про неї більше, ніж найшвидша чайка у світі.

Влетівши на тисячу футів угору, він щосили замахав крилами, стрімко пглтонув униз і зрозумів, чому чайки складають крила, коли йдуть на стрімку посадку. Через шість секунд він уже летів зі швидкістю сімдесят миль за годину, зі швидкістю, при якій крило втрачає рівновагу в русі.

Знову та й знов те саме. Хоч як він пильнував, аби не розслабитись, на великій швидкості сили полишали його, і він губив рівновагу.

Підйом на тисячу футів. Стрімкий ривок уперед, потім — униз, відчайдушний змах крил, вертикальне падіння. А потім і так щоразу — його ліве крило завмирало на підйомі, він хилився набік, припиняв махати правим крилом і, безладно перевертаючись у повітрі, кулею мчав униз.

Він ніяк не міг здолати цей підйом на великій швидкості. Він зробив десять спроб і всі десять разів, коли швидкість перевищувала сімдесят миль за годину, втрачав рівновагу і стрімголов летів у воду.

Річ у тім — зрозумів він нарешті, коли вже був мокрий як хлющ, — річ у тім, що на великій швидкості слід тримати крила непорушно: можна махати крилаті лите доти, поки швидкість не псрсвіпцує п’ятдесяти миль за годину.

Тоді він злетів на дві тисячі футів угору і спробував іще раз, — стрімко прямуючи вниз, витягнув дзьоба, розпростав крила, а коли швидкість сягнула п'ятдесяти миль за годину, припинив ними рухати. Цс було дуже важко, але ж спрацювало! Десяті» секунд він мчав зі швидкістю дев'яносто миль за годину. Джонатан установив світовий рекорд швидкості для морських: чайок!

Але ця перемрга була скороминущою. Щойно він почав виходити з піке та змінив положення крил, невідома і нездоланна сила знову заволоділа ним і помчала його за собою зі швидкістю дев'яносто миль за годину. Джонатан почувався так, наче його тіло от-от вибухне, розлетиться на друзки. Стрімко, наче від вибуху, падаючи вниз, він уже не відчув страшного удару об тверду, мов камінь, воду.

Коли він нарешті опритомнів — а цс вже була ніч, він гойдався на хвилях у місячному сяйві. Понівечені крила були немов налиті свинцем, та ще тяжче тиснув на спину тягар поразки. Він потайки марив, аби цей тягар затягти його у глибінь, на саме дно, щоб усе було скінчено.

Та коли він уже почав занурюватись у воду, якийсь дивний голос ледь чутно озвався до нього зсередини: «Тут нічого не вдієш. Я чайка. Проти своєї натури не підеш. Якби я справді мусив щось дізнатися про польоти, то мав би більше мозку в голові! Якби я справді міг навчитися швидко літати, то мав би короткі крила, як у сокола, і полював митей, а не рибу. Батько мав рацію. Мені треба забути цю дурницю. Треба повернутися додому, до Зграї, і вдовольнитися тим, ідо я такий, як є, — жалюгідна, нікчемна чайка».

Голос умовк, і Джонатан скорився йому. Вночі чайка мусить сидіти на березі, і відтепер — так пообіцяв самому собі — він буде звичайною чайкою. Так буде краще для всіх.

Він насилу відірвався від темної води і полетів до берега, радий, що навчився берегти сили в низькому польоті.

«Та ні, що цс я, — схаменувся він. Цс все в минулому. Я мушу забути все, чого навчився. Я просто чайка, я такий, як усі інші чайки, і літатиму, як вони». І він із болісним зусиллям піднявся на сто футів угору та чимдуж замахав крилами, кваплячись до берега.

Тепер, коли він вирішив бути просто звичайною чатікою у Зграї, йому полегшало — адже розірвано пута, якими він сам себе зв'язав. Не буде більше ніякого навчання, не буде боротьби отже, не буде й поразок. І як хороше ні про що не думати, просто летіти в темряві, летіти до берегових вогнів...

«Темно! раптом протягав той самий тривожний голос. — Чайки не літають, коли темно!» Та Джонатан не хотів слухати. «Як хороше, — думав

він. — Ясніш місяць, світла стежка на воді, вогники на березі — все такс мирне, спокійне...»

«Спускайся вниз! Чайки не літають у темряві! Якби ти справді міг літати в пітьмі, то мав би совині очі! Мав би більше мозку в голові І Мав би короткі крила, як у сокола!»

У нічній темряві, на висоті ста футів, Джонатан Лівінгстон примружив очі. і біль, і роздуми — все зникло безслідно.

Короткі крила. Короткі крила сокола!

Ось тобі й відповідьі «Який я був дурний! Усе, що мені треба. — цс маленьке, крихітне крило; все, що мені треба, — цс скласти крила, так, щоб у польоті ворушити самими кінчиками! Короткі крила!*

Він піднявся на дві тисячі футів над чорною безоднею моря і, ані хвилі не думаючи про поразку, про загибель, щільно притиснув до тіла широкі частини крил, а самі кінчики, вузькі, мов кинджали, виставив назустріч вітру і стрімко кинувся вниз.

Вітер грізно ревів у нього над головою. Сімдесят миль за годину, дев'яносто, сто двадцять, іще швидше... Тепер, при ста сорока милях за година', йому було не так важко далати вітер, як при сімдесяти; один легенький порух кінчиками крил — і він вийшов із піке та промчав над хвилями, мов сіре гарматне ядро в польоті до місяця.

 

І, дивлячись примруженими очима в лице пітьмі та вітру, він відчув шалену радість. «Сто сорок миль за годину'! І все під контролем! Якщо я почну піке з п’яти тисяч футів, а не з двох, — цікаво, з якою швидкістю?..»

Недавні роздуми та обіцянки було забуто, ніби їх звіяв могутній стрімкий вітер. Але він не картав себе за тс, що порушив слово. Ці клятви — для чайок, що згодні бути звичайними чайками. А той, хто хоч рал торкнувся вершини пізнання, не може зв'язувати себе такими обітницями.

На світанку Джонатан продовжив тренування. Я висоти п'ять тисяч футів

рибальські човни в морі здавалися малими трісочками на голубому тарелі, а Зграя за сніданком хмаркою летких порошинок.

Він лишився живий, був сповнений сили, тремтів від радості був гордий, що опанував свій страх. І тому він не вагаючись притиснув до тіла передню частину крил, випроставши самі кінчики, і поринув униз, до моря.

Спустившись на чотири тисячі футів, він лосят граничної швидкості, і вітер постав проти нього, мов щільна пульсуюча запона, що перешкоджала йому рухатися швидше. Він летів прямо чимдалі вниз, зі швидкістю двісті чотирнадцять миль за годину. Якщо випростати крила зараз, на такій швидкості, то його розірве на мільйон шматків, і він розумів цс дуже добре. Але ж швидкість — цс могуття, швидкість — цс радість, швидкість — цс просто краса!

|...| Перше, що він подумав: цс тріумф! Гранична швидкість! Двісті чотирнадцять миль за годину для чайки! Цс прорив, цс велика, вирішальна мить в історії Зграї, а для чайки на ім'я Джонатан цс початок нового життя. І він продовжив своє тренування на самоті, він склав крила і пішов у піке з висоти вісім тисяч футів — і відразу збагнув, як робити поворот!

Тепер він знав, що досить тільки на одну частку дюйма змінити положення однієї пір'їни на кінчику крила — і можна плавно, красиво повернути навіть на граничній швидкості. Та ще до цього він зрозумів, що, коли на такій швидкості змінити положення хоча 6 двох пір'їн, тебе закрути ті», як кулю... Одне слово, Джонатан став пертою чайкою на землі, що опанувала фігурні польоти.

Того дня він не захотів гаяти час на балачки з іншими чайками і літав, але поки посутеніло. Він вивчив мертву петлю, повільну бочку, подвійний переворот через крило, обернений штопор, зворотний імельман, віраж.

Коли Джонатан підлетів до Зграї на березі, вже давно була ніч. Голова в нього йшла обертом, він страшенно втомився. І все-таки із задоволенням зробив іще одну мертву петлю, а потім ще й швидкий переворот — а тоді вже пішов на посадку. «Коли вони про цс почують, — думав він про свій Прорив, — вони ж просто очманіють з радощів! Скільки цікавого в нас попереду! Не товктись на місці поміж рибальських човнів а знати, нащо ти живеш у цім світі! Ми подолаємо свою неміч, ми станемо іншими — сильними, розумних™! Ми будемо вільні! Ми навчимося літати!»

І майбутнє постало перед ним, як осяйна далечінь, що вабить і кличе вперед.

Тим часом Зграя збиралася на Велику Раду; та коли він приземлився, то побачив, що всі нібито чогось чекають. Так воно й було чекали на нього.

—    Чайко Джонатане Лівінгстон! Стань у середину!

Слова Старійшини звучали дуже врочисто. Виклик у середину кола означав та страшну ганьбу, чи то найвищу шану. Коло Пошани — цс честь, якої зазнали хіба що найелавніші з ватажків. «Так, звісно, — подумав Джонатан, сьогодні вранці вони бачили мій Прорив! Та мені не треба ніякої пошани. Я не хочу бути ватажком. Я тільки хочу поділитися тим, що відкрив, показати, який простір відкривається перед нами!» Він ступив уперед.

—    Джонатане Лівінгстон, — мовив Старійшина, — стані» перед очі твоїх товаришів, у Коло Ганьби!

Його наче вдарили дошкою. Коліна в нього ослабли, пір’я обвисло, у вухах зашуміло. У Коло Ганьби? Цс неможливо! Прорив! Вони не розуміють! Вони помиляються, вони помиляються!

—    ...За своє неподобне легкодумство, — гудів урочистий голос, — за тс, що спаплюжив гідність і звичаї Народу Чайок...

Виклик у Коло Ганьби означав, що ііого виженуть зі Зграї, засудять до самотнього життя на Далеких Скелях.

- ...Настане день, Джонатане Лівінгстон, і ти зрозумієш, що легкодумство тебе занапастило. Життя — не незбагненна таємниця, і нам досить знати одне: ми вкинуті до цього світу, щоб їсти і лишатися живими, поки зможемо.

Чайки ніколи не суперечать Великій Раді, та Джонатан усе-таки насмілився подати голос.

—    Легкодумство? Браття мої! — вигукнув він. — Хто думає серйозніше, ніж чайка, що осягає сенс життя, його найвищу ціль? Ми тисячу років животіли заради того, щоб тукати риб’ячі голови, але ж тепер нам справді є для чого жити — щоб учитися, відкривати нове, бути вільними! Дайте мені тільки спробувати, дозвольте показати вам, чого я навчився...

Зп>ая наче скам’яніла.

Ти нам більш не брат, — нарешті промовили чайки одна по одній, а потім з поважніш виглядом затулили собі вуха і повернулися до нього спинами.

Джонатан Лівінгстон провів рештку свого життя на самоті, але від Далеких Скель він улетів далеко-далеко. І єдине, що його смутило, — цс не самотність, а тс, що чайки відмовилися повірити в чарівну красу польоту, хоча їм варто було тільки відкрити очі, щоб її побачити. Сам він кожного дня робив усе нові та нові відкриття. Він дізнався, що, пірнаючи у стрімкому піке, може зловити рідкісну та смачну рибу, яка водиться на глибині десять футів; тепер йому були не потрібні рибальські човни і крихти черствого хліба. Він навчився спати в повітрі, навчився тримати курс уночі, коли вітер дме з берега, і долати сотні миль від зорі до зорі. Так само спокійно він долав гуманну запону над морем і проривався до світлого чистого неба — у той час як усі чайки лишалися на землі, і гадки не маючи, що в небі над ними існує щось інше, крім туману й дощу. Він навчився мандрувати з сильним вітром у далекі краї і там ловити на обід смачних комашок.

Тс знання, яке він колись хотів відкрити всій Зграї, тепер було його єдиною розрадою; він навчився літати й не шкодував, що йому довелося сплатити за цс таку ціну. Джонатан зрозумів, що тільки нудьга, страх і злість скорочують життя чайок; а сам він був вільним від цього тягаря й тому прожив довгий щасливий вік.

...Вони прилетіли якось надвечір, коли Джонатан спокійно ніжився у своєму любому небі. Дві чайки, що з’явилися біля його крил, осяяли темну небесну височінь, мов дві чисті зорі. Та ще більшим дивом було їхнє мистсц-

тво польоту: вони ледь не торкалися Джонатана кінчиками крил, проте весі» час лишалися на відстані рівно один дюйм.

Не озвавшись ні словом, Джонатан загадав їм випробування, яке було не під силу жодній чайці. Він зігнув крила і зменшив швидкість до тієї межі, за якою настає неминуче падіння. Два осяйні птахи плавно рушили за ним. Вони знали, що такс повільніш політ.

 

Тоді він склав крила, нахилився вбік і ринув у піке зі швидкістю сто дев’яносто миль за годину. Вони помчали слідом, ні на миті» не втративши рівноваги. Насамкінець він на тій самій швидкості зробив довгий вертикальний переворот. Вони, всміхнувшись, зробили тс саме.

Він повернувся в горизонтальний політ і довго мовчав, перга ніж заговорити.

—    Непогано, — нарешті мовив він. — Хто ви?

—    Ми з твоєї Зграї, Джонатане. Ми твої брати.

Сила та спокій вчувалися в кожному слові.

Ми прилетіли, щоб забрати тебе у

височінь, щоб забрати тебе додому.

—    Ні дому, ні Зграї немає в мене. Я Вигнанець. І ми зараз летимо на вершину Великої Гори Вітрів. На кількасот футів я ще підніму своє старе немічне тіло та вище злетіти не можу.

—    Можеш, Джонатане. Ти ж навчився. Одне навчання скінчено, і настав час починати інше.

І таїна, що неясно світила чайці Джонатану крізь роки всього життя, в цю мил» постала перед ним у сліпучому блиску розуміння. Вони мали рацію. Він може злетіти вище, і настав час повертатися додому.

Він востаннє кинув погляд на обрій, озираючи срібну царину, що відкрила йому свої чари.

—    Я готовий, — сказав він.

І Джонатан Лівінгстон, злетівши у височінь із двома зоряними птахами, розтанув у темному просторі небес.

Переклад з ангяійсмсої Дарії Радіенхо

-А* Готуємося до роботи з текстом

1.    Що вам відомо про Річарда Баха? Що є спільного в долях Антуана де Сент-Еюної і ері та Річарда Баха?

2.    Що свідчить про надзвичайну цілеспрямованість американського письменника?

3.    Розкажіть історію появи иовісті-иритчі * Чайка Джошіпшп Лівіш.стон».

4.    Хто е реальним прототипом обрану головного героя?

-А* Працюємо паї) текстом твору.

5.    Хто є головним героем твору Річарда Ьаха?

6.    Що найбільше цікавило Джонатана? Які випробування він проводив?

7.    Як чайки ставилися до тренувань Джонатана?

8.    Прокоментуйте фра.ту «Для більшості чайок головне — їжа, а не політ». Прокоментуйте її аяе/.о/пічиий вміст.

9.    На що Джонатан потрапив у Коло Ганьби і був вигнаний із зграї?

10.    Розкажіть про зустріч Джонатана з осяйними птахами.

11.    Поясніть, як ви розумієте фінал першої частини твору.

-Л” Узагальнюємо і підсумовуємо

12.    Чому батьки соромилися Джонатана? Що хотіла сказати мати молодому птаху словами «Чому ти не можеш поводитись, як усі?®

13.    Поясніть сутність протиставлення Джонатана зграї птахів.

14.    Якими стереотипами людського суспільства були наділені чайки?

15.    У чому полягала ідея Джонатана щодо самовдосконалення?

''' Пов'язуємо повий матеріал із <чивчепим раніше.

16.    Порівняй те образи Прометея, Дон Кіхота і чайки Джтштапа Лівішстопа. Що між ними е спільного?

17.    Як у творі відобразилися євангельські мотиви'?

-А. Використовуємо теоретичні поняття

18.    У чому полягає алегіупизм образів повісті Річарда Баха «Чайка Джонатан Лівінгс-юн>?

19.    Згадайте особливості притчі. Доведіть, що прочитаний твір е притчею.

20.    На прикладі повісті поясніть відмінність між ліричним, драматичним та епічним родами літератури.

Виконуємо творчі завдання

21.    Придумайте свою коротку притчу про молодих людей, які прагнули самостійності.

22.    Поміркуйте, які алегоричні образи ви використаєте у своїй притчі.

23.    Якою буде головна повчальна думка вашої оповіді?

^ Радимо прочитати_

Маркус Зузак «Книжкова злодюжка». Сю Таунсенд «Таємничий щоденник Адріаиа Моула»

 

Це матеріал з Підручника Світова Література 8 Клас Міляновська