Вступ Ковбасенко читати онлайн

ВСТУП

Для чого сучасна людина бере до рук художню книжку? Аби здобути нові знання? Щоб знайти відповіді на життєво важливі питання? Задля розвага? Звісно, усі ці та подібні варіанти можливі...

Проте такий погляд на словесність існував не завжди. Коли цивілізація щойно зароджувалася, ставлення до Слова було не таким, як нині. Давні люди вірили, що за його допомогою можна зробити багато доброго, але чимало й поганого: приворожити кохання чи знищити його; закликати поразку або перемогу війська; змінити чиюсь долю на краще або накликати на когось смерть... Слово було невід'ємною, а часто й головною складовою магічного ритуалу, адже через нього люди спілкувалися з вищими силами.

У Стародавньому Єгипті фараони та вельможі наказували висікати па стінах своїх усипальниць у знаменитих пірамідах лаконічні написи. То був перелік добрих справ, зроблених ними за життя: «Я давав хліб голодному і одяг убогому... Я ніколи не говорив тим, у кого в руках влада, ні про кого нічого поганого, бо я хотів, щоб добре мені було у Нога великого... Я будував човен тим, у кого човна не було. Я шанував батька свого і був поштивіш із матір'ю своєю» (Напис жерця Шепіі. «Тексти пірамід»). Давній єгиптянин вірив, що, ставши після смерті на суд бога підземного царства Озіріса, повинен буде виголосити: «>/ не чинив зла людям... Я не піднімав руку на слабкого... Я не був причиною сліз... Я не вбивав... Я не давав наказу вбивати... Я не привласнював хліби померлих... Я не натискав на гирю... Я не забирав молока від вуст дітей...»,бо саме цього вимагала від нього єгипетська «Книга мертвих», яку обов’язково клали до гробниці як своєрідну «інструкцію» поводження у потойбічні.

УКРАЇНА ЯК ДЕРЖАВА СЛОВА

А в Стародавньому Китаї чиновники мали відстсжувати, які піспі лунають у державі, бо, як зазначено в одному з тодішніх трактатів, «мелодії, яких співає, народ, що ним мудро керують, прекрасні своєю веселістю: значить, управління у повній гармонії з усім; мелодії, яких співає анархічний народ, наповнені гнівними скаргами: значить, правителі у розбраті з усіма справами; мелодії, які чуємо у державі, котра прямує до погибелі, це скарги і сумні думи, бо народ у відчаї...»

На жаль, прадавня література дійшла до нас в уривках: папіруси давніх єгиптян, глиняні таблички вавилонян або бамбукові палички давніх китайців, па яких переважно записувалися первісні тексти, усе цс матеріал недовговічний... Але тс. що вціліло, засвідчує, що, зрештою, давні люди не так уже й відрізнялися від нас: вони тужили за батьківщиною та кохали, ділилися з нащадками своєю мудрістю та скаржилися па долю, як і ми. Просто людство має здатність забувати уроки минулого й заново відкривати закони, що були відомі вже декілька тисячоліть тому. І від того, що обере сучасність у минулому, буде залежати майбутнє: «Якщо ти начальник, котрий віддає накази багатьом людям, то прагни до всякого добра, щоб у розпорядженнях твоїх не було зла. Незмінна справедливість від часів Озіріса, і карають порушників законів»(«Повчання Пта-хотепа»); «Не переймайся тим, що люди не знають тебе, а переіімайся тим, що

Полігімнія (муза пантоміми і гімнів), Евтерпа (ліричної поезії), Талія (комедії), Мельпомена (трагедії), Ерато (любовної поезії), Калліопа (епічної поезії), Терпсіхора (танцю), Уранія (астрономії), Кліо (історії).

Музи - дочки Зевса і богині пам’яті Миемосіни. Коли поета навідують музи, він припадає до джерел знання, бо Миемосіна знає все, що було, що є і що буде.

ти не знаєш людей» («Лушлой» /«Судження і розмови»/, давньокитайська філософська книга, де в образі вчителя виступає Конфуцій).

Про місце і роль художньої літератури та культури в житті людини й людства почали замислюватися дуже давно. Так, видатний давньогрецький учений Арістотель (IV ст. до н. с.) вважав, що, спілкуючись із високохудожньою літературою, людина стає кращою, неначе очищує свою дупту (такий вплив мистецтва на людей він назвав катарсисом, від грец. «очищення»). Саме під упливом рицарських романів, де головпі герої захищали знедолених і поновлювали справедливість, вирушив у мандри герой роману Сервантеса відважний гідальго Дон Кіхот.

Окреме питання взаємозв’язки літератури й культури, місце художньої літератури в системі мистецтв. Роль художньої літератури в духовном}' розвитку людства в різні епохи була неоднаковою. Науковці вважають, що більшість нинішніх видів мистецтва (у т. ч. художня література) беруть свій початок у обрядовому дійстві. У найдавніші часи, які часто називають міфологічними, у магічному обряді магічне слово, текст були неподільно злиті з музикою, танцем, живописом. 'Гака первісна єдність отримала назву синкретизму мистецтва. Минули тисячоліття, доки з цієї сипкретичної єдності виокремилися звичні для пас види мистецтва: художня література (мистецтво слова), музика (мистецтво звуку), живопис (мистецтво пензля, фарби), хореографія (мистецтво танцю), драма (мистецтво акторської гри) та ін.

Але такс «роз’єднання» зовсім не означає, що ці види мистецтва забули своє спільне походження, ізолювалися одне від одного. 'Гак, ще в добу античності з’явилося визначення поезії як «мовленого живопису», а живопису як «німої поезії». Та й сьогодні різні види мистецтва живуть поруч, взаємодіючи і активно впливаючи одне на одне.

Спочатку словесність ніби вчилася в інших видів мистецтва, запозичуючи в них арсенал художніх засобів: у музики ритміку й мелодійність, у живопису різнобарвність описів, архітектури стрункість і продуманість будови творів. Наприклад, художню досконалість поеми Дайте «Ііожествснпа комедія» часто порівнюють із довершеністю будови середньовічного готичного собору. А згодом колишній учень сам став учителем: різні види мистецтва почали запозичувати художні засоби у словесності. В XIX ст. художня література заслужено стала вважатися королевою мистецтв. 1 не в останню черг}' тому, що її будівельним матеріалом є слово (звідси друга назва літератури художня словесність). Адже за допомогою слова у принципі можна описати і звук (будівельний матеріал музики), і колір (будівельний матеріал живопису), і мармур (будівельний матеріал скульптури).

А нині художня література, як і личить королеві мистецтв, щедро дарує іншим видам мистецтва не лише свої художні засоби та прийоми, а й сюжети, мотиви, образи. Гак, одне із семи чудес України зпамспитий дендропарк «Со-фіївка» в Умані (а облаштування парків теж вид мистецтва) був створений як ілюстрація до поем Гомера «Іліада» та «Одіссея», в чому можна пересвідчитися,

блукаючи по його заплутаних алеях або зазирнувши до потаємних гротів. Літературні герої увічнюються па міських вулицях і площах. Скажімо, копію знаменитої скульптурної групи «Лаокоон та його сипи» можна побачити в Одесі; на лавочці біля затишної кав’ярні у Львові примостився бравий вояк Йожсф Швейк (герой роману чеха Ярослава Гашека), а на центральній площі ужгородського замку стоїть пам'ятник найулюбленішому герою еллінських міфів могутньому Гераклові.

За мотивами літературних шедеврів пишуть картини, створюють опери іі 6а-лсти, знімають кінофільми. Лише останнім часом знято кілька художніх фільмів за сюжетами давньогрецької літератури («Троя», «Одісссй», «Язон і аргонавти»), а також за трагедіями Вільяма Шскспіра.

Від найдавніших часів художня .література була об'єктом дослідження спеціальної науки літературознавства. Найталаиовитіїпим літературознавцем античного світу був уже згаданий Арістотсль. Саме він чи пс першим почав шукати закони художньої творчості. Скажімо, важливим був здійснений ним розподіл усіх літературних творів на роди та жанри. Цей розподіл Арістотсль започаткував у роботі «Про мистецтво поезії», а його вчення продовжили в XVII ст. французькі класицисти. Тож невипадково саме від французького слова genre походить український термін «жанр». Кожному роду літератури притаманні свої жанри творів.

Так, характерними ознаками епосу є насиченість подіями (сюжетність), наявність кількох або багатьох героїв, котрі діють у широких межах простору і часу. Найпоширенішими жанрами епосу є роман, повість, оповідання, новела, казка, ссе та ін. У ліриці автор зосереджує увагу па зображенні внутрішнього світу особистості, її настроїв, мрій, сподівань, прагнень.

Драматичні ж твори призначаються для постановки па сцені, тож у них явища життя і характери героїв розкриваються переважно через мовлення дійових осіб, а також через дії акторів. Жанрами драми є трагедія, комедія, власне драма (як жанр), водевіль та іп.

Тисячолітня історія художньої літератури довела, що найвизначніші духовні й художні пам'ятки людства так чи інакше пов’язані між собою. Цс дало підстави вести мову про існування літератури пс лише окремого пароду або епохи, а й усього людства, тобто про всесвітню літературу. Вперше цс словосполучення ужив па початку XIX ст. видатний німецький письменник Йогаїпі Вольфганг Гете. Отже, всесвітня література - цс сукупність (зокрема - взаємозв’язки) літератур народів усього світу. А, оскільки література постійно розвивається і змінюється в часі, то закономірно виникло ще одне поняття всесвітній літературний процес - цс поступальний розвиток світової літератури від найдавніших часів до сьогодення.

З одного боку, є риси, спільні для всіх національних літератур (виокремлення

словесного мистецтва з первісної синкретичної, нероздільно єдиної, міфологічної та фольклорної творчості; шлях писемності від анонімної до авторської тощо). З другого боку національні літератури не схожі одна па одну, колена з них має свій, відмінний від інших «вираз обличчя». Будь-яка національна література, яка не хоче перебувати на узбіччі світового культурного процесу, обов’язково повинна враховувати найвищі здобутки літератури всесвітньої. Водночас жодній із націй не можна відмовлятися від власної, самобутньої національної культурної традиції, бо це шлях до розчинення в океані чужих культур, втрати національної ідентичності, а відтак до перебування на узбіччі культури, в «естетичній тіні» інших націй.

Літературний процес має свої закономірності й цикли. Основними літературними епохами є: доба античності (XVI ст. до н. с. V ст. н. с.), Середньовіччя (V XV ст.), Відродження (поч. XIV поч. XVII ст.), доба бароко і класицизму (XVII ст.), епоха Просвітництва (XVIII ст.), доба романтизму (кін. XV111 сер. XIX ст.), доба реалізму (сер. 2-га пол. XIX ст.), доба раннього модернізму (кін. XIX ст.), розмаїта література XX ст. (від авангарду на початку століття до постмодернізму па його схилку, і, нарешті, література поч. XXI ст., тобто «живий», сучасний літературний процес).

Важливою ознакою всесвітнього літературного процесу є його неперервність. Так, поеми елліна Гомера «Іліада» і «Одіссея» (пр. VIII ст. до п. с.) лягли в основу епосу римлянина Вергілія «Ннеїда» (29 19 рр. до и. е.). І хто 6 міг тоді провидіти, що майже через два тисячоліття ці твори безпосередньо вплинуть на появу нової української літератури. А сталося саме так, оскільки датою її народження вважається 1798 рік, коли побачили світ перші розділи «Енеїди» полтавця Івана Котляревського.

Отже, всю глибину коріння могутнього дерева української культури по-справжньому може збагнути лише високоосвічена людина, котра знає зарубіжну (зокрема, античну) літературу й культуру. Водночас, читаючи «Енеїду» Котляревського, ми згадуємо й Гомера з Вергілієм, тим самим уберігаючи античну культурну спадщину від забуття, продовжуючи її життя та забезпечуючи їй безсмертя.

І це невипадково, оскільки найвищі злети художньої літератури належать не лише окремій нації чи країні, а й усьому людству, є неначе яскравими відблисками його духовності. Про цс гарно сказав український поет Максим Рильський майже століття тому:

Софокл і Гамсун, Ндгар По і Гете,

Толстой глибокий і Гюго буйний,

Пстрарчитіі шліфовані сонети 1 Достоєвський, грішний і святий,

Усі книжки, усі земні пости,

Усі зрідиі душі його живій:

Бо всі вони липі відблиски одного,

Одного сонця: Духа Світового!

Спочатку було Слово

Це матеріал з Підручника Світова Література 8 Клас Ковбасенко