Народна Освіта » Українська література » Узагальнюємо вивчене у розділі читати онлайн

НАРОДНА ОСВІТА

Узагальнюємо вивчене у розділі читати онлайн

Узагальнюємо вивчене у розділі

Михайло Коцюбинський народився у:

а) Києві;    6) Чернігові;

в) Вінниці;    г) Львові.

Михайло Коцюбинський є автором повісті

а)    «Шпага Славка Беркути»;

б)    «Захар Беркут»;

в)    «"Вітька + Галя" або Повість про перше кохання»;

г)    «Дорогою ціною».

Героями повісті М. Коцюбинського «Дорогою ціною» є:

а)    Дракон, Князь, Таємний Радник, Воєвода, Пустельник;

б)    Остап і Соломія;

в)    Кінь Шептало, конюх Степан;

г)    Юлько Ващук, Грицько Лопух, Стефко Вус

Головні герої повісті «Дорогою ціною» - Остап і Соломія - утікали від:

а)    турецької орди;

б)    дощу, громів та блискавок;

в)    Дракона;

г)    панщини і жорстокого пана.

Соломія переправила Остапа-втікача з рідного села на протилежний бік ріки:

а) човном;

б)    на плоті;

в)    через брід;

г)    провела таємним підземним тунелем.

На турецьку територію Остап і Соломія перебралися за допомогою:

а) корабля;    б) човна;

в) дубової колоди; г) кладки.

Коли поранений Остап лежав у плавнях, у своїх мареннях він бачив:

а)    турків;

б)    Івана Котигорошка;

в)    рідного дідуся;

г)    кохану Соломію.

Чоловіків із сім’ї, що прийняла пораненого Мандрику, а з ними й Остапа, заарештували тому, що цигани крали:

а) коней;    б) людей;

в) курей;    г) гроші з банку.

Про свій план порятунку Соломія повідомила Остапа, якого турки везли човном на російський бік:

а)    запискою;

б)    співом;

в)    через драгомана;

г)    спеціальними сигналами.

Про Другу світову війну розповідається в:

а)    повісті «Шпага Славка Беркути» Ніни Бічуї;

б)    повісті-казці Ю. Винничука «Місце для Дракона»;

в)    оповіданні В. Дрозда «Білий кінь Шептало»;

г)    оповіданні О. Довженка «Ніч перед боєм».

На очах свого онука здійснили подвиг:

а)    діди-перевізники;

б)    Герой Радянського Союзу Петро Колодуб;

в)    боєць Троянда;

г)    Іван Дробот.

У душі Івана Колодуба розбудили священний гнів до ворогів і бажання помсти за сплюндровану Україну:

в) німецькі окупанти;

б)    бійці Троянда й Іван Дробот;

в)    діди-перевізники Савка й Платон;

г)    сам автор оповідання, Олександр Довженко.

Слова «Що наше життя? Що наша кров, коли страждає вся наша земля, увесь народ?» О. Довженко вкладає в уста:

а)    діда Савки;

б)    діда Платона;

в)    Петра Колодуба;

г)    Івана Дробота.

У повісті Ніни Бічуї йдеться про

а)    любов до читання книг;

б)    любов до природи;

в)    перше кохання між Славком Беркутою й Лілі Теслюк;

г)    любов батьків до своїх дітей.

Видав себе у відділенні міліції за Славка Беркуту:

а)    Грицько Лопух;

б)    Стефко Вус;

в)    Юлько Ващук;

г)    тренер Славка Беркути.

Списав із чужої книги матеріал, не називаючи її автора,

а)    батько Лілі Теслюк;

б)    батько Славка Беркути;

в)    батько Стефка Вуса;

г)    батько Юлька Ващука.

Хто з хлопчиків, які діють у повісті «Шпага Славка Беркути», найбільше й найчастіше роздумує над життям, вагається, мучиться, але таки чинить за велінням совісті:

а) Славко Беркута;    б) Стефко Вус;

в) Юлько Ващук;    г) Грицько Лопух?

Головним героєм оповідання В. Дрозда «Білий кінь Шептало» є:

а)    конюх Степан;

б)    хлопчик-підпасок;

в)    білий кінь Шептало;

г)    безіменний завідувач ферми.

Кінь-утікач з оповідання В. Дрозда, щоб знову стати красивим і білим:

а) шукає собі іншого господаря; ю) купається у ріці;

в)    викачується у мокрих від дощу травах;

г)    качається у калюжі.

Алегоричними образами варто вважати

а)    образи безіменних бійців із оповідання «Ніч перед боєм»;

б)    Остапа і Соломію;

в)    Дракона і білого коня Шептала;

г)    семикласників із повісті Ніни Бічуї «Шпага Славка Беркути».

У якому з вами прочитаних творів із дівочих вуст часто звучать такі художні засоби, як жарт і гумор:

а)    у повісті «Дорогою ціною» М. Коцюбинського;

б)    в оповіданні «Ніч перед боєм» О. Довженка»;

в)    в повісті-казці Ю. Винничука «Місце для Дракона»;

г)    у повісті Н. Бічуї«Шпага Славка Беркути»?

Екскурс у майбутнє відіграє дуже важливу роль у такому творі:

а)    «Ніч перед боєм»;

б)    «Дорогою ціною»;

в)    «Шпага славка Беркути»;

г)    «Місце для Дракона».

Твір Юрія Винничука «Місце для Дракона» є:

а)    біографією;

б)    філософською літературною повістю-казкою;

в)    оповіданням;

г)    віршем.

Хто з героїв філософської казки Ю. Винничука «Місце для Дракона» впізнає себе в образі осики в посмертній поезії Дракона-християнина:

а)    Князь;

б)    Таємний Радник;

в)    Пустельник;

г)    Насгасія.

Спростуйте або аргументовано доведіть у своєму творі-мініатюрі слушність одного з таких висновків: ! «Останнє слово все одно за нащадками. Саме їм вирішувати, хто ви нагороджений безсмертям у віках» (Оноре де Бальзак).

б)    «Справжній письменник - це те ж, що давній пророк: він бачить ясніше, ніж звичайні люди» (Антон Чехов);

в)    «Література кожного народу - це найкраще дзеркало його життя» (Іван Франко).

Український

гумор

 

Валентин

ЧЕМЕРИС

(нар. 1936)

Валентин Чемерис, талановитий письменник і журналіст, народився 8 липня 1936 року в мальовничому селі Заїчинці Семенівського району на Полтавщині в селянській сім’ї. Батько Лука Макарович мав золоті руки й світлий розум, грав на сільській сцені. Талант письменника, каже Валентин Лукич, він успадкував саме від батька - вигадника й тонкого цінителя гумору. У 1940 році Луку Макаровича призначили заступником директора машинно-тракторної станції на Київщині, батьки з маленьким сином перебралися на нове місце проживання, однак війна порушила їхні плани. Хоча батько мав «бронь», тобто відстрочку від призову на фронт, на п'ятий чи шостий день війни він зголосився у військкомат добровольцем. Побачивши відчай і розпач на обличчі дружини, Олександри Якимівни, Че-мерис-старший дивом зумів вантажною машиною відправити свою сім'ю до родичів у Заїчинці.

Ту страшну воєнну одіссею Валентин запам’ятав на усе життя. Перелякані жінки, які несуть дітей і котять візочки з найнеобхіднішими речами, страшне й незрозуміле слово «евакуація», солдати, які отримали наказ відступати, дим на обрії чи то від пожеж, чи від обстрілів. Коли ж проминули Трипілля на Київщині й наблизилися до переправи, несподівано налетіли німецькі літаки. Зчинилася паніка, заголосили жінки, закричали діти, дорога наче перетворилася на якусь живу істоту, яка волала до Бога про милосердя й пощаду. Шофер натиснув на газ і проскочив найнебезпечнішу ділянку - міст через Дніпро, але бомба розірвалася надто близько, і вибуховою хвилею викинуло з машини всіх пасажирів. Коли пилюка розсіялася, зраділи, що всі живі, хоча авто було розбито вщент. Мати з п’ятирічним малюком ішли пішки тиждень. Ноги в обох перетворилися на суцільні криваві рани, поки, нарешті, прийшли до Заїчинець.

А потім санітарна машина привезла тата, контуженого, з пробитими кулею легенями. Батьків командир прекрасно розумів, що коли важкопораненому Луці судилося вижити, то хіба що завдяки невсипущому догляду рідних. Наступного дня в село вступили німці, а ще через день староста привів озброєних чужинців до Чемери-сів. Німці довго й жорстоко били Валентинового батька, але таки не пристрелили.

Почалася окупація. Дорогою їхали на схід німецькі колони. У вантажівках і на мотоциклах сиділи фашистські вояки в касках і з автоматами. Валентинові вони чомусь здавалися на одне обличчя: сталевого кольору військова форма, сірі щоки, стиснуті вузькі губи, холодні погляди.

Потім війна відкотилася на захід. Було холодно, голодно, не було кому, чим і як обробляти колгоспну землю, та доводилося. Батька, який після поранення ледве ноги пересував, радянська влада призначила головою колгоспу. На голосіння дружини, що він уже й ходити не годен, представник із району буркнув, що вибору нема: чоловіків викосила війна - нікого призначити на таку відповідальну посаду, а Чемериса, якщо вже такий кволий, будуть возити: кінь та стара двоколка для голови колгоспу завжди знайдеться! І возили, й він працював за трьох. Помер батько за день до перемоги, 8 травня 1945 року. Ховали його всім районом.

Після смерті Луки Макаровича його посиротіла сі.м’я виявилася найбіднішою в селі. Втім, і іншим родинам жилося не з медом. Двісті двадцять односельців із війни не повернулися, триста неповнолітніх хлопцівстали вдовиними синами. Найтяжче всім жилося в 1947-му, голодному гоці. Та навіть тоді Валентин дуже любив читати, а школу вважав своєю другою домівкою.

Незважаючи на страшні випробування для всієї країни, з раннього віку Валентина оточувала сприятлива для розвитку творчих здібностей атмосфера народних пісень і переказів. У селі, оточеному очеретами, завжди було багато лелек. У сусіда, діда Щедрія, на клуні було величезне гніздо, й Валентин старому дуже заздрив. Однієї буряної днини вітер скинув .маленьке лелеча на подвір'я. Пташеня покалічилося, і якби не дід, загинуло б: ні у звіриному, ні в пташиному світі каліки не виживають. Щедрій забрав Лелька до хати, лікував, годував, розмовляв із лелечам і, коли те похитувало головою у відповідь, здавалося, що Лелько таки розуміє людську мову. Восьмирічному Валі хотілося мати такого крилатого приятеля, впізнавати його серед десятків, здавалося б, подібних птахів. Дід таки вилікував Лелька, і той у серпні полетів у далекі краї зі своїми родичами. З ранньої

весни Щедрій сподівався свого лелеки з вирію, проте він так і не повернувся. Згодом Валентин Чемерис увіковічнив і Лелька, й діда Щедрія у надзвичайно цікавому художньому творі « Аравійська пустеля».

Тихоплинна річка Хорол, яка в юності була улюбленим місцем недільних вилазок хлоп'ячої компанії, щедро дарувала чисту воду й райські місця для риболовлі. Споглядання неземної краси хорольських плес, вкритих білими квітками лататтям, завжди приносило радість. Й хотілося не руйнувати, а примножувати красу, щоб вона ніколи не зникла і нею милувалися інші. Саме цій темі присвячено оповідання В. Чемериса «Ведмедик, син Ведмедя».

Великим природолюбом постає головний герой повісті «Подорож до Самари Дніпровської». У цьому творі гриби розмовляють і навіть... женуться за учасниками «тихого полювання»! Не вірите? Прочитайте хоча б коротесенький розділ з цієї повісті «Як ми втікали від маслят».

Життя Валентина Чемериса виявилося цікавим і дуже насиченим. Сорок років він працював журналістом на Дніпропетровщині, заочно вчився у Літературному інституті імені Максима Горького в Москві, був головою Дніпропетровської організації Спілки письменників України, працював у редакції газети «Літературна Україна» заступником редактора й завідувачем відділу сатири, секретарем Національної Спілки письменників упродовж 1996-2001 років.

 

Видаватися Валентин Чемерис почав із 1962 року як сатирик-гуморист, і майже одразу його твори почали перекладати іншими мовами. Двадцять веселих збірок гумору, історичні романи, якими зачитується пів-України, твори для дітей, у том)' числі й фантастичні, книги спогадів та повісті автобіографічного змісту - всього й не перелічити! Валентин Чемерис - лауреат республіканської премії в галузі сатири та гумору імені Остапа Вишні, літературних премій імені Федора Маківчука, імені Степана Олійника, гумористичної премії Одарки і Карася, за кращі оповідання Валентину Лукичу присуджено премію імені Юрія Яновського.

«Життя вимірюється не кількістю прожитих років, а тим, що встиг зробити, який схід лишив на землі, скільки добра подарував людям. Ольвія мені дорога, і сам би хотів, щоб вона залишилася живою, але так склалися обставини. Вона стала для свавільного і дикого кочівника Таиура світлою зорею, що зовсім но-іншому освітила його життя, пробудила в ньому все людське. Він став іншим і став від того, що на світі була Ольвія».

(Валентин Чемерис)

За роман «Ольвія» автор отримав літературну Аркадіївську премію (2009) і чимало листів з усіх кутків України. Деякі читачі навіть дорікали письменникові, навіщо він «убив» головну героїню Ольвію - доньку грецького аристократа й дружину скіфського царя. Доводилося пояснювати, що художня правда - вища за найкраще авторське ставлення до героїв.

За романи з історії України «Фортеця на Бористені» та «Ордер на любов» авторові присуджено Міжнародну премію Українського козацтва «Лицарське перо» (2008). У 2009 році письменникові вручили літературну премію імені Івана Мазепи за історичний роман про гетьмана Петра Дорошенка «Без права повернення», а зовсім недавно побачив світ ще один цікавий історичний роман - «Трагедія гетьмана Мазепи» (2015). Валентин Чемерис - автор 65 книг. Українська держава гідно оцінила його творчі здобутки. Він нагороджений багатьма орденами й відзначений урядовими грамотами. Незважаючи на величезну зайнятість, Валентин Чемерис пише чудові твори для дітей. Прочитайте книги «В сузір'ї Дракона» чи «Верхи на птеродактилі» - переконаєтесь!

Діалог із текстом

Що цікавого ви довідалися про дитячі роки Валентина Чемериса?

Де працював Валентин Чемерис упродовж свого насиченого й цікавого життя?

Які книги для дітей написав цей письменник?

Які події Другої світової війни пережив майбутній письменник?

Якими літературними нагородами відзначений Валентин Чемерис?

Розгляньте світлину. Яку подію у житті письменника відтворено художником? У бібліотеці знайдіть інформацію про відомого українського сатирика Степана Олійника і підготуйте короткий виступ про нього.

«ВІТЬКА + ГАЛЯ»,

або Повість про перше кохання

«Стрілились ми...» Євген Баратинський

 

ЧАСТИНА ПЕРША. ДУЕЛЬ

Ех Вітько, Вітько!..

25 липня 1964 року в селі Великі Чаплі мала відбутися незвичайна подія: о сьомій годині ранку Вітька Горобець буде стрілитися з Петром Білим за селом, біля третього колгоспного ставка... Умови дуелі: 1) Дистанція - 12 кроків. 2) Зброя -вогнепальна. 3) Право першого пострілу - Вітька Горобець. 4) Секунданти: Федько Котигорошко (старший) та Юрко Гречаний. Ой ти, перше кохання!.. Федько Коти-горошко вже вкотре намагається оптимістично запевнити Горобця:

-    Ти його з ходу клацнеш!..

-    А якщо він мене?.. - Вітька задумується.

-    Тоді для тебе все найгірше вже буде позаду, - зітхає в темряві секундант. -Тільки носа не вішай. Всі ми колись помремо!..

Вітька, залишившись сам, зітхає... Може, це остання його ніч?..

-    Вітька? - чується насмішкуватий батьків голос із-за тину. - Чого ти проти ночі виєш?.. Ану, марш спати.

Вітька понуро поплівся до хати. «Людина, можна сказати, смерті в вічі дивиться, а їм - чого виєш?»

-    Іди молока вип'єш, - зустрічає мати в сінях.

Вітька вагається: пити молоко чи не пити? А раптом це не дозволено перед дуеллю? Та голод бере своє. Після молока Вітьці страшенно хочеться спати, так би оце й упав. Де вже там думати про даму свого серця, тут аби на ногах утриматись.

...Ех, Вітько, Вітько, гаряча твоя голова!.. І треба ж було тобі отак відчайдушно закохатись у Гальку Козачок! І взагалі, коли ти, Вітько, встиг закохатися у Гальку? Ну, подумай, коли?. А може, це сталося тоді, як вона вчила тебе свистіти?.. Це тепер вона соромиться і згадувати про те своє вміння, а тоді - ого-го!.. На всі Великі Чаплі лунав її свист!.. А скільки ви з Галькою та з Федьком Котигорошком, теперішнім твоїм секундантом, зробили тоді набігів на баштани та сади; скільки груш, яблук, слив, абрикос, динь та кавунів переносили ви у своїх пазухах; скільки перекупалися у ставку; скільки переходили у школу, перехапали двійок; скільки десятків кілометрів переганяли м'яча... І раптом в один чудовий день ти зовсім-зовсім іншими очима глянув на свою товаришку з довгою косою. На свою біду ти побачив, що в неї гарні чорні очі-оченята, такі жваві, й такі привабливі, і такі бездонні, що прямо

диво дивне, як ти міг раніше на них дивитися і не бачити їх?.. Але нащо ж було так закохуватись? Щоб почалося твоє велике страждання?.. Спи, мужчино чотирнадцяти неповних років, а ми розкажемо людям, як довело тебе перше кохання до забороненої законом дуелі.

Творчі муки Федька Котигорошка

Лихом цивілізованого людства, на думку Вітьки Горобця, були перший зубний біль і перше безнадійне кохання за формулою: «Він її любить, вона його - хтоз-на!» Із зубним болем він ще якось міг боротися... А куди поткнешся з другою хворобою? Де, на якому клаптику землі є станція швидкої допомоги безнадійно закоханим?.. А мовчки страждати від палкого безнадійного кохання у Вітьки вже не було сили: мусив же він відкрити перед кимось свою наболілу душу... І Вітька Горобець вибрав для цього Котигорошка. По-перше, вони були дуже близькі приятелі. По-друге, Федько вмів тримати язик за зубами. Друзі не схожі були один на одного. Вітька - високий, худий, з рідким білявим чубчиком - не міг і хвилини спокійно всидіти на місці. Запальний і рвучкий, він так швидко ходив, що маленький товстий і флегматичний Федько мусив бігати за ним підтюпцем. Цей дванадцятилітній опецьок (якого за смаглявість по-вуличному називали Жучком), здавалося, котився на своїх коротеньких ногах. По-третє, старша Федькова сестра працювала бібліотекаркою в сільському клубі, і Федько змалку мав доступ до тих книжок, яких дітям суворі педагоги не рекомендували давати. Міг терпляче лежати на одному боці цілий день і ще терплячіше читати семисотсторінковий роман, від обсягу якого у Вітьки йшов мороз по спині. Особливо багато читав Ко-тигорошко про кохання і вважав себе в ціле ділі знавцем-теоретиком36.

-    Ти вмієш берегти страшну таємницю? - поцікавився Горобець.

-    Та щоб мені з місця не встати! - Федько підтягнув штани.

-    Вірю, - обірвав Вітька потік страшної клятви і сказав з нарочито байдужим виглядом: - Так от, я покохав.

-    Хі-і-і!! - аж присів здивований Федько. - Оце здорово! І насправді? А хто ж вона, дама твого серця?

-    То не дама, а Галя Козачок.

-    Тю! Треба негайно ж їй освідчитись у коханні, бо так заведено. Потрібна серенада! - нарешті твердо сказав Федько.

-    Серена-а-да? - в першу мить аж злякався Вітька.

-    Так, на даному етапі, як каже наш міліціонер, тебе врятує тільки серенада!

Вітька, бликаючи білявими віями, поворушив губами, ніби пробував на смак,

що воно за диво таке - серенада - і зрештою чесно признався:

-    Але я н-не знаю, що це таке...

-    О-о, серенада!! - захоплено вигукнув Федько. - Пісня пісень закоханих! їх у всіх іспанських романах кавалери своїм дамам співають. А ти що - гірший?

Вітька не хотів пасти задніх.

-    Тільки де я візьму її? В нашому сільмазі серенад не продають.

-    Напишемо, - коротко мовив Федько. - Серенада - це вірш... про кохання.

-    Я ніколи не писав віршів! - жахнувся Горобець.

-    Але ти маєш друга, котрий за тебе не те, що серенаду напише, в огонь і воду за тебе піде! - з пафосом вигукнув Федько. - Аби у вірші-серенаді «серце билося», «кров вирувала». І щоб мені, чи пак тобі, голубе сизий, світ без неї немилим був і щоб я, чи пак ти, палав та благав її покохати тебе.

-    Точно! - вигукнув вражений Вітька. - Яку душу .мені заглянув... Котигорошко гайнув додому, схопив зошит та олівець, і приятелі подалися під

грушу. Вітька не міг спокійно всидіти і, схопившись, закружляв навколо товариша, заглядаючи в зошит.

-    Ну, скоро там?.. - запитав через кілька хвилин.

-    ...У кожного поета повинні бути творчі муки.

-    Пиши, бо я не витримаю...

-    Витримаєш, - заперечив Котигорошко. - І врешті прочитав такий вірш:

Дорогая Галю,

Я тебе кохаю.

Серце в грудях б’ється І до тебе рветься.

В жилах кров вирує.

Світ мені не милий, І не милі ріки.

Сам стаю не свій, Ти моя навіки,

Я навіки твій.

-    Ну, як? - звівся Федько на ноги.

-    Здорово! - зрадів Вітька. - Тільки чому ти написав, що мені не милі ріки?

-    А з чимось же я повинен римувати слово «навіки», - пояснив Федько. - Ось тільки треба, мабуть, поставити Галине прізвище, щоб не нарватися на якусь іншу Гальку. І в кінці ще додати: як покохаєш мене, то я носитиму тебе на руках.

-    Е, ні, - запротестував Вітька. - Я не хочу...

-    Ти зобов’язаний їй обіцяти золоті гори, а там що буде.

-    Золотих гір не хочу обіцяти, бо в мене всього десять копійок.

Вітька повертів у руках аркуш паперу, знизав плечима.

-    І що я мушу робити з цією серенадою?

-    Тю! - здивувався Федько. - Ти мусиш її проспівати... біля Галиної хати. Під самісіньким вікном, щоб серенада її за саме серце взяла...

-    Я не вмію.

-    Це вже гірше, - зітхнув Федько.

-    Ех!.. - вихопилось у Вітьки. - Пропала моя любов! І це все через твою серенаду!..

-    Тобі ведмідь на вухо наступив, а я винен... Зрештою, ти ж не в колгоспній художній самодіяльності будеш виступати, а в Галі під вікном. Соловейки в бузку будуть тьохкати - допоможуть...

-    Слухай, Жучок, а сам ти співати вмієш?

-    Ну... не вмію. Та заради тебе я готовий на все! Навчуся!.. Як Карузо1, заспіваю! Стривай, потрібна ще й гітара, сомбреро2 і місячна ніч...

Перші двоє питань Федько вирішив швидко: гітару «позичив» у своєї сестри-бібліотекарки... Із сомбреро вийшла невеличка затримка... Треба з’явитися до Галі у всій красі!.. Федько, покрутившись селом, нарешті прицілився до обійстя діда Свирида... На городі в діда Свирида стояло опудало, а на тому опудалі був бриль. Отакезний солом’яний, з великими крисами, прямо іспанське сомбреро!.. Перелізши через тин, Федько .миттю «позичив» в опудала бриль, щасливо з ним вибрався на вулицю і покурів додому радий, що тепер уже нарешті можна починати операцію «Серенада». Правда, потрібна була ще місячна ніч, а її вже не позичиш ні в сестри, ні в діда Свирида. І, як на гріх, після обіду пішов дощ... Як же тепер співати!

-    Не міг підождати хоч би день, - бурчав Федько на адресу дощу. - Таку операцію нам зірвав!

Вітька з ненавистю позирав на сльозливі хмари, котрі й не думали розходитися над Великими Чаплями. Минув ще один день, дощ не вгамовувався. Власне, й не дощ, а мжичка... Сіє й сіє... І ні кінця їй, ні краю!

-    Дідька лисого на такому дощі заспіваєш серенаду, - бурчав Федько.

...А тут Федькова сестра почала бідкатися, де це, мовляв, зникла її гітара, і чомусь надто підозріло позирала на Федька, й той посилено сопів, уникаючи зустрічатися з нею поглядом... Далі - гірше... Дід Свирид, накинувши на голову й плечі мішок замість плаща, ходив по селу й питався, чи ніхто не бачив, яка це трясця потягла з опудала бриля, котрого він виплів ще в молодечі роки, коли підбивав клинці до своєї баби Параски. А небо і не думало розпогоджуватися...

На п’ятий день дощі вгамувалися. Ще кілька днів чекали місячної ночі, бо Федько авторитетно заявив, що без місяця не те... Одного вечора вигулькнув молодик. Федько довго критично його розглядав і нарешті махнув рукою:

-    Підійде!..

Серенада

Як уляглось село і перший сон уже господарював у Великих Чаплях, дві постаті нечутно прошмигнули вулицею і спинилися біля тину, з-за якого визирав розквітлий бузок і сповнював все навколо звабливими пахощами. Над селом плив молодик, і від дерев, тинів та хат падали довгі, чорні тіні... Тиша... Тільки чути, як десь на ставку невгамовно кумкають жаби...

' Карузо - Енріко Карузо (1873-1921), видатний італійський оперний спізак.

'Сомбреро - широкополий капелюх, елемент мексиканською національного чоловічого одягу.

-    На даному етапі потрібне соловейкове тьохкання, а не жаб’яче кумкання, -резонно зауважив Федько, - але стерпимо... Ти, Вітько, не позіхай на всю вулицю. Ти повинен... від любові трепетати... Можна починати!..

-    Як це п-починати? - аж заїкнувся від хвилювання Вітька.

Вітька тільки хотів було розкрити рота, як бриль діда Свирида з’їхав йому на лоба, а потім і на плечі...

-    Задирай вище голову, щоб бриль не сповзав, - порадив Федько. -1 гітару візьми.

-    Так я ж гра-грати не вмію, - в останню мить згадав Вітька.

-    Бренькай, як зможеш, - знайшов вихід Федько. - Аби в тебе душа співала! Вітька нерішуче провів рукою по струнах, ті в різнобій загриміли, ніби скаржились...

-    Давай, давай, - підбадьорював його Федько.

Вітька зажмурився і - наче у воду з мосту стрибнув - щодуху загорлав:

Дорогая Галю,

Я тебе кохаю.

Серце в грудях б’ється І до тебе рветься...

-    Тю, тю! - злякано закричав позад нього Федько. - Ти ревеш, як бугай! Соловейком Вітька заливатися не міг, а тому й далі кричав під тином...

-    Ти ж не граків лякаєш на городі, а даму свого серця із хати викликаєш! Зненацька рипнули двері, і на ганок хтось вийшов.

-    Галя вибігла... - прошепотів Федько. - Тепер не підкачай...

Вітька, сам себе оглушуючи, піддав жару...

Раптом почувся хриплий крик:

-    І яка вона трясця виє серед ночі під хатою?! Сірко, Сірко, та хоч гавкни, іродова душа! А ті виють під бузком, як на погибель!..

-    Тю! Та це ж баба Хівря! - крикнув Федько. - Ми переплутали хати! Тікаймо!.. Вони тільки полопотіли холошами... Аж біля Фединої хати отямились і довго

відхекувались та прислухались до собачого гавкоту, що здійнявся в селі...

-    І як ми переплутали двори? Пропала серенада ні за цапову душу!

-    Це ти винен! - накинувся на нього Вітька. - Починай, починай! Для баби Хіврі!

-    Що з воза впало, те пропало, - махнув Федько рукою. - Добре, хоч гітари не загубили... - І, позіхнувши, додав: - Ходімо спати, а завтра щось придумаємо...

І тут його наче струмом ударило:

-    Ідея!.. Давай відішлемо поштою вірш у газету, його надрукують - от Галя й дізнається, що ти її кохаєш! Га? Здорово?

Так і домовились...

Вітька не знаходив собі місця. Чи надрукує газета їхній вірш? Не пропускав жодного номера, жадібно гортав сторінки, до болю в очах вдивлявся в рядки...

-    Та чи вони сплять там у своїй газеті?.. Дочекаються, що Галя покохає когось іншого!.. - скаржився він Котигорошкові, а той тільки руками розводив.

Одного ранку приятелі вирішили піти на пошту і запитати, чи немає їм листа. Раптом Вітька застиг на місці: з бічної вулички, широко усміхаючись, прямо на них ішла Галя. Через плече висіла сумка з газетами, журналами, листами - під час літніх канікул Козачок працювала листоношею.

-    Привіт, орел! - дзвінко крикнула Галя і вдарила оторопілого Вітьку журналом по спині.

Вітька розгублено мовчав. Як на біду, всі думки повилітали з голови. Ой любов, що ти тільки не робиш з нещасним хлопцем!.. Вітько, не стій стовпом, говори, говори. Чортів Вітька, мовчить! Мовчить та червоніє так зрадливо, що навіть білявий чубчик і той робиться червоним... Ех, Вітько, якби ти так не розгублювався, то побачив би, що й Галя якось змінюється, зустрівши тебе. Чомусь підозріло робиться веселою, а щоки у неї ледь-ледь рожевіють. І оченята спалахують якимось сяйвом. І ніяковіє... Ну, говори що-небудь, Вітька! То перше слово важко витягти з себе, а далі піде легше. Ех, любов, мучителько людська! І до чого ж ти тільки довела балакучого і бойового хлопця? На яку ж ти муку поставила його стовпом посеред дороги і, немов віником, підмела у голові, не лишивши жодної думки...

-    Ти, напевне, не виспався, - пирхнула Галя, - та дорогою досипляєш?..

Федько ображено засопів за Вітьчиною спиною.

-    А, й ти тут?.. - сплеснула Галя руками (о, ті прекрасні дівочі руки!). - А чого це твій орел сьогодні на мокру курку схожий?..

-    А Вітька закохався! - Федько незчувся, як зірвалися в нього необачні слова.

Прикусив, було, язика, та вже пізно. І тої ж хвилини Вітька зірвався з місця і

чкурнув, тільки курява піднялася.

Галя наздогнала Федька і заторохтіла, ласкаво зазираючи йому у вічі:

-    Не сердься на мене. Скажи, в кого Вітька закоханий?

Мовчить Федько та сопе.

-    Халви куплю! - у відчаї запропонувала дівчина. - Ти ж любиш халву, правда?..

-    Ти хочеш, щоб я за солодку халву сказав, що Вітька в тебе закоханий? - закопилив Федько губу. - Я свого друга навіть за тону халви не видам...

І гордий Федько потрюхикав далі, радіючи, що встояв перед атакою, не спокусився халвою, як}' понад усе любив. Не встиг ще гаразд насолодитися своєю перемогою, волею і мужністю, як Галя вдруге наздогнала його.

-    Ой, я забула за лист! - Галя уникала дивитися на Федька, не піднімала очей, щоб не видати себе. - Тут лист прийшов... Вітьці... Візьми передай... - А халви я тобі куплю!

І, тицьнувши Федьку голубого конверта, Галя не пішла, а полетіла, ледь торкаючись землі білосніжними черевичками. Здвигнув Федько плечима та нараз, глянувши на адресу, ойкнув.

-    Вітько-о-о! - закричав на всю вулицю і покотився, вимахуючи конвертом. -З редакці-і-ї лист!..

-    «Шановний товариш)' Горобець!» - жадібно читав Вітька. - Ого! «Ознайомились з вашим віршем “Як я Галю Козачок здорово кохаю”». На жаль, твір не підходить нам по темі». Тобто як це не підходить?

-    А це їм, мабуть. Галька не підходить. Знала б вона, якого листа мені давала!

-    «Дивно, що ви, живучи в селі, - читав далі Вітька, - не бачите, що зараз весна і довгоносики знищують посіви цукрових буряків. А замість боротьби з довгоносиками Ви пишете вірші про кохання. Напишіть нам краще актуальну байку й засобами сатири затавруйте в ній довгоносиків».

-    Ні-і-чого не розумію, - здвигнув Вітька плечима. - А що там ще за мудрі поради?

-    «Вивчайте класиків. З повагою. Літ-кон-сульта-ант...» І якийсь підпис.

Федько готує агресію

Минув ще один день безнадійного Вітьчиного кохання. Галя Козачок пташкою пурхала по Чаплях, розносячи пошт)', й не відала і не гадала, яку тільки диверсію готував для неї тихий та непомітний Федько Котигорошко, той вольовий Федько, котрого вона так марно намагалася спокусити солодкою халвою і котрий все-таки проговорився, у кого закоханий Вітька.

-    Ех, ти, панікер! - докоряв Горобцю. - Та якби ти тільки чув, як вона вчора допитувалася, в кого ти закохався! Я сьогодні цілу ніч не спав та в поті чола писав до неї любовне посланіє. Звичайно, від твого імені.

-    І написав? - стрепенувся Вітька. - Ану, читай!

Федько мовчки витяг із пазухи аркуш паперу, відкашлявся, надав своєму обличчю урочистого вигляду і почав: «Дамі серця мойого. Найпрекраснішій серед найпрекрасніших Галі Козачок од Вітьки Горобця любовне посланіє. О Богине!.. Доношу до Вашого відома, о найпрекрасніша серед усіх Дів вашого район)', що я безтямно і до смерті закохався у Ваш образ і гину без Вас, як гине мандрівник у пустелі без краплини живлющої й зцілющої водички...»

-    Ну, як? - не втерпів Федько. - Дух забиває?

-    Забиває, - згодився Вітька. - У мене аж в очах потемніло. Але чому Галя найпрекрасніша лише в районі?

-    Добре, звеличу її в масштабах усієї землі! - охоче погодився Федько. - Мені це нічого не коштує. Слухай далі: «О мадонно!.. Ваші очі сяють для мене, як дві зорі серед морок)' ночі, а Ваші губи - морські корали, а Ваші дрібні зубки - як два разки дорогого намиста, а шия у Вас лебедина, стан Ваш гнучкий, як тополя, мова -як спів струмочка весняного, як спів соловейка на вранішній зорі, а посмішка Ваша - як теє яснеє сонце! Прохаю Вас, розтопіть своєю посмішкою кригу моєї самотності, зігрійте моє одиноке серденько...»

-    Підожди, підожди! - перелякано замахав Вітька руками.

-    Потерпи, - заспокоїв Федько. - Я теж мало не очманів, як писав. «Тож закликаю Вас відгукнутися на зойк мойого палкого серденька і призначити рандеву».

-    А де призначити - тут чи на тому світі? - не зрозумів спантеличений Вітька.

-    А взагалі яке враження?

Вітька довго стояв, як прибитий, безпомічно кліпаючи білими віями.

-    Сильно! - врешті сказав він.

-    Від такого посланія й цариця впала б замертво, не те що Галька.

-    Але гляди, якщо з Галею що трапиться, то головою відповідатимеш! І листа віднесеш сам, прямісінько їй у руки, - сказав Вітька.

-    Гаразд. Візьму перший удар на себе... Жди .мене або живого, або з перебитими ногами. Коли ж зовсім не повернуся, не поминай лихом!

Діалог про підготовку до штурму

-    Ну?.. Що?.. Та не тягни... Віддав?..

-    Віддав...

-    Прочитала? Та не тягни, Жучок!

-    Ну, прочитала, а я стою. І вона стоїть. І дивиться...

-    На кого дивиться?

-    Та на мене ж...

-    Та що ти за цяця, щоб вона на тебе довго дивилася?.. Диво яке?

-    А я хіба винен? А вже потім як опам'яталася, то як засміється!.. Трохи не впала.

-    А далі що? Плакала?

-    А далі каже: «Передай Вітьці Горобцю, щоб він сьогодні о п’ятій годині наніс мені візит». До тебе дійшло?

-    Ой, ти молодець, Федько!

-    Тепер все залежить від тебе... Значить, так. Сядете ви на лавочці і на місяць будете дивитися, а ти на додачу ще й зітхатимеш.

-1 поки зітхати?

-    Поки витримаєш... Називай її «зіронько», «сонечко моє яснеє», «ясочко» і так далі.

-    А якщо не любить?

-    Якщо не любить?.. Тоді кажи так: «У-у, зміюко лукавая!»

-    Зміюко лукавая?

-    Але коли назвеш зміюкою, то одразу ж тікай. Бо жінки - вони такі, на все здатні. Он дядька Митрофана жінка так сковородою по голові гуркнула, що ота-кезна гуля вискочила!

-    Я готовий до всього!

Коли б автор писав ліричну повість про перше кохання, то він так би закінчив цей розділ: «О, де взяти слів і як тими словами передати ту бурю, той тайфун1, що здійнявся в душі Вітьки Горобця! Подумати тільки, Галя Козачок призначила йому перше побачення! Перше побачення першого кохання! Раз-бо в світі буває перше кохання і перше побачення! Неймовірна подія в чотирнадцятилітньому житті Вітьки Горобця! Тільки Вітька Горобець більше розгубився й злякався, аніж зрадів. Куди й поділася його хоробрість. Одне діло самому тихенько кохати, а друге, коли вона каже «приходь».

діалог із текстом

Хто із двох друзів над усе 8 світі любив читати книги і в що вилилося це захоплення?

Чому Вітько вирішив розповісти про свою любов до Галі Козачок Федькові?

Доведіть, що саме Федько - великий фантазер й ініціатор37 38 любовних пригод і клопотів Вітька. Детально опишіть виконання серенади Вітьком. Як ви думаєте, чи обов'язково треба було переодягати виконавця? Що особливо смішне в цьому епізоді?

Як зреагувала бабуся Хівря на нічні співи під її вікнами?

Чому Вітько не хотів обіцяти Галі золоті гори навіть у пісні? Знайдіть відповідну цитату в тексті повісті, прочитайте її вголос і зробіть висновок про те, які риси характеру домінують у вдачі підлітка.

З якої причини вірш про любов до Галі друзі надіслали в газету? На що вони наївно сподівалися? Посилаючись на описи поведінки дівчинки, доведіть, що Галя не була байдужою до Вітька.

З якої причини після кожної почутої фрази із листа редакції Федько маневрує і маніпулює його змістом перед своїм другом? Чи відчуває писака свою вину за ганьбу, яка звалилася на голову Вітькові Горобцю? Що і чому під час цього епізоду викликає у вас сміх?

У яких випадках Федько радив другові звертатися до коханої дівчини «зіронько», «сонечко моє яснеє», «ясочко», а в яких - «у-у, зміюко лукавая!»? Чому з останніми словами радив бути обережним? Яка відповідь прийшла з редакції газети? Чи сподобалася вона друзям? А вам особисто? Що в цій відповіді було справедливим, а що викликало у вас прикре розчарування в працівникові газети? Розкрийте поетику назви повісті.

Пригадайте, що таке екскурс у минуле й що таке ліричний відступ. Знайдіть у тексті відповідні уривки. Що нового додають ці позасюжетні елементи до характеристики стосунків Вітька і Галі?

З якої причини творчі муки Котигорошка письменник подає з гумором? Знайдіть у «Літературознавчому словничку» визначення понять «гумор», «іронія» «жарт» і проілюструйте їх цитатами з твору.

Діалоги текстів

Найбільші мудреці світу переживали велике кохання. Прочитайте їхні висновки про це почуття.

•    «Любов - це теорема, яку необхідно щодня доводити» (Аристотель}.

•    «Щастя - це коли тебе розуміють, велике щастя - це коли тебе люблять, справжнє щастя - це коли любиш ти» ІКонфуцій39 40).

«Любити і бути мудрим - неможливо» <Френсіс Бекон*).

•    «Усяка перешкода коханню лише підсилює його (Вільям Шекспір).

Який із крилатих умовиводів найкраще підходить для увиразнення стану закоханого Вітька?

Мистецькі діалоги

 

Розгляньте та опишіть картину голландського художника Хендріка Тербрюггена (приблизно 1488-1629) «Лютняр». На основі зображеного доведіть, що закоханий юнак освідчується своїй дамі серця дуже зворушливо й чуйно. Чому Вітько не міг вчинити щось подібне?

Хендрік Тербрюгген. Лютняр (1624) ►

На Голгофу1!

1    пішов Вітька Горобець на перше побачення до Галі Козачок, як на страту. Ой, та й довга ж дорога! Ну, візьми себе, Вітько, в руки. Всі ми, смертні, пройшли й пройдемо по цій дорозі. В одних ця дорога з гороб’ячий скік, а в других тягнеться через багато земель, і вони блукають по ній десятки років. Але йдуть. Іди й ти, білявий хлопчику!.. Ну, сміливіше, Вітько! Оглянься, в цю гамлетівську2 для тебе хвилину - «бути чи не бути» - за тобою покірно котиться вірний Федько. Він також намагається підняти твій настрій.

-    Ві-і-тько, ну хіба так можна? - докоряє він, йдучи слідом. - У тебе такий вигляд, як у Саливона, коли його з мішком дерті3 спіймали...

-    Вертайся! - не обертаючись, каже Вітька. - Далі я сам піду. Що буде, те й буде...

-    Ну, гляди ж, Вітько! Повертайся з щитом або на щиті4!

Сів Федько край дороги, підпер голову руками і, дивлячись услід Вітьці, важко зітхнув: ой, прийдеться ж колись і йому йти по цій дорозі...

Кажуть, що на перше побачення летять на крилах кохання, і ще кажуть, що в ту ніч тьохкають соловейки і звабливо сяє красень місяць. Може, воно й так. А тільки Вітька не летів, а ледве ноги тягнув, бо, видно, зовсім відмовили йому крила. І, як

’ Голгофа - назва гори, місце сірати Ісуса Христа, символ найважчих людських мук с ірахдань.

2    Гамлетівська - від імені героя Злолма Шекспіра Гамлета, який у дуже складній ситуації мучився й вагався перед вибором честі чи безчестя, порядності чи ницості.

■■ Деріь - подрібнене зерно для годівлі худоби.

4 *3 щитом або на щиті!» - за леї ендою, такими словами уСгтарті матері проводжали синів на війну. Lie побажання означало повернутися або з перемогою живим (з шитом), або мертвим героєм (на шиті).

на гріх, жодний соловей не тьохкав. Лише на телефонному стовпі сиділа стара скуйовджена ворона з двома пір'їнами у хвості й так недоречно каркала... Раптом хата з голубими півниками сама починає рухатися йому навстріч. Ні, немає вже назад путі, тільки вперед!.. Ось уже пропливають кущі бузку, посаджені колись руками Галі, ось уже пливуть різьблені ворота, хвіртка... Ну, сапни повітря, хлопчик)', і заходь. Дивись, для тебе відчинена хвіртка. Ну, сміливіше!.. Та ноги несуть його далі... Він уже минає хвіртку, як раптом дзвінке, веселе:

-    О! Вже й на нашій вулиці орли літають!..

І Вітька в перш)' мить зажмурюється од дівочої посмішки.

-    Добривечір! - гойдається Галя на воротях. - Куди це ви путь-доріженьку тримаєте і які думи оповили ваше ясне чоло?

-    Я... е-е... прогулююсь. Свіжим повітрям дихаю.

-    А я й не знала, що біля мого двору таке свіженьке повітрячко!

0    Галько! Та хоч не вбивай хлопця так одразу і так наповал!

-Ля думала, що ти замість себе Федька пришлеш.

Тягнучи ноги, Вітька заходить у двір. Нічого поки що не бачить.

-    Дихай, орлик)', свіженьким повітрям, - ласкаво запрошує Галя. - У дворі воно ще свіжіше. Тільки не стій так рівно, а то мені аж страшно стає. Сідай.

Вітька сідає на лавочку. Галя теж присідає на краєчок. Перше хвилювання потроху зникає. До хлопця знову повертається здатність мислити, говорити.

-    Яка сьогодні гарна була погода, - нарешті каже він.

-    Як у холодку лежати, то навіть дуже гарненько, а я поки пошт)' рознесла, думала, згорю на сонці.

1    тут тільки Вітька помічає, що в дворі повно квітів, різнобарвних, запашних. Тут айстри, жовті гвоздики, висока рожа, чорнобривці, нагідки, черевички, майори...

-    Ти лю-любиш квіти? - чомусь шепотом питає хлопець.

-    Лю-люблю, - також пошепки відповідає дівчина.

Вітька скошує очі і бачить близько себе тоненьку дівочу шию з маленькою синьою жилкою. Та жилка швидко-швидко пульсує. Потім його погляд надибує дівочі ямочки на рожевих засмаглих щоках з ледь помітним ніжним пушком біля вух, ще вище Вітька бачить тонку брову, мов крило чарівної птиці... Галя нараз повертає до Вітьки обличчя з очима, повними сміху і ще чогось невловимого, од чого радісно стискається серце, з напіввідкритим маленьким ротом - і хлопець мало не задихається... Яка ж вона гарна!.. «Пора вже зітхати», - спохвачуеться хлопець і, набравши побільше повітря в легені, натужно зітхає. Та Галя щось продовжує розповідати про свою пошту. А вже за третім разом Вітька передав куті меду й гикнув.

-    Ти, мабуть, вдавився? - сполошилася Галя. - Давай я стукну по спині.

-    Галю!.. - наважився він і, глянувши в її чорні бездонні очі, у яких спалахнули вечірні зірниці, полетів немов у космічну глибінь. - Галю...

-    Що, хлопчик)'? - Галя покуйовдила його білявий чубчик. - Скажи Федьку, щоб більше не писав таких посланій, я все-таки ще хочу жити.

-    Галю... Я... - Вітька наважився і взяв її за руку. - Я...

Дівчина ніби й чекала цього.

-    Ой, забула! - схопилася. - Мені ж треба повну діжечку води натягати... Може, ти хоч відеречко витягнеш, орлику?..

-    Та я! - зривається на ноги Вітька. - Для тебе хоч цілий океан!

-    Мені не океан, а діжечку, Вітюньчик.

Так і сказала: Вітюньчик. Та після такого слова можна океан долонями вихлюпати!..

-    Діжечка біля сараю, Вітюньчик! - кричить навздогін Галя. - Щоб повну натягав, а я скоро повернуся!..

Діжечка виявилася здоровенною бочкою, відер на тридцять, але що вона означає в порівнянні зі словом «Вітюньчик»? Правда, після десятого відра запал трохи пригас, і хлопець, сівши передихнути, з жалем подумав: чого було не запросити на таке рандеву й Федька. І тільки подумав, а Федько вже із-за воріт виглядає і пошепки запитує:

-    Ну, як?

Удвох робота пішла значно жвавіше. Федько витягував відра високим скрипучим журавлем, удвох виважували його на зруб, Вітька виливав у «діжечку». Так витарабанили і вилили ще п’ятнадцять відер води.

-    Я й не підозрював, що кохання таке важке, - зітхав Федько, тягнучи двадцяте відро.

Через годину, коли приятелі, стомлені, мокрі, із стогоном доливали останнє, тридцять третє відро, у двір впурхнула Галя і весело заторохтіла:

-    Ой, спасибі вам, хлопчики! Приходьте ще й завтра на рандеву, я буду рада!..

Федько скоса поглянув на діжку й здригнувся. Спали хлопці, як мертві. Вітька

всю ніч бурмотів: «Тягни, тягни, Федько, та не хлюпайся!..» О зміюко лукавая!!! Другого вечора Вітька рубав дрова у Галі Козачок. А що він мав робити, коли, прийшовши на побачення, застав дівчину за прозаїчним рубанням дров. Не міг же він сидіти склавши руки і спостерігати збоку, доки Галя впорається з цим нежіночим ділом?

-    Спасибі тобі, Вітюньчик! - заторохтіла, даючи хлопцеві сокиру. - А я думала, що замучусь з клятими дровами. Ти справжній мужчина, Вітюньчик!

І Вітька Горобець в одну секунду злетів на сьоме небо і затанцював там од радощів! Галя назвала його справжнім мужчиною! Та хіба хто відмовиться рубати дрова, почувши оці слова? Сама ж Галя, як і першого вечора, кудись зникла. Та Вітька того не помітив. Він рубав дрова, рубав натхненно, наче пісню співав. Сокира так і гуляла в руках, як іграшка, дзвеніла і, здавалося, теж співала. Незчувся, яку двір зайшов Федько з кувалдою і двома клинами в руках.

-    Як ти здогадався? - здивувався Вітька.

-    Бачив учора, що в неї дрова не рубані, - коротко відповів той.

Ось тут і сталося... Федько саме підняв над головою кувалду, щоб добре розмахнутися. Вітька сидів і тримав клина. Удар затягувався.

-    Та бий, чи ти заснув? - крикнув Вітька.

Удару не було. Федько стояв, як дерев’яний, високо над головою тримаючи кувалду, і дивився кудись убік. Вражений Вітька встав, глянув і собі... Остовпів. Закам’янів на місці. Занімів! Городом йшла Галя, його Галя із... Петром Білим! Вона весело сміялася до нього, і Петро теж сміявся. Отой завжди прилизаний, напахчений одеколоном мамин синок, Петро Білий. Отой Петро Білий, ябеда і боягуз, хвалько і брехун, якого Вітька терпіти не міг... І в ту ж мить Вітька відчув, як сповзає із сьомого неба на грішну землю...

-    О зміюко лукавая!! - нарешті повернув язиком в пересохлому роті.

Від його голосу й Федько очунявся, кувалда тихо вислизнула з рук, грюкнулася додолу. Повернув до Вітьки посіріле обличчя:

-    Ба-бачив?.. - запитав заїкаючись. - Ба-бачив, я-ак ду-дурнів у-учать?.. Нам со-сокиру у руки да-дала, а сама з Пе-петром Бі-білим...

-    У-у-у, змія!!! - важко дихав побілілий Вітька. - Отак зрадити? Отак обмануть?.. Як сліпе кошеня... А я ще воду носив, дрова рубав!..

Вітька вискочив з двору, наче окропом ошпарений...

-    Це ще пхі! - філософствував Федько, несучи кувалду й клини... - Згадай козака Чаплю. Цей ще більше постраждав, бідолаха, через жінок...

...Кажуть, що на місці нинішніх Чапель був колись хутір запорозького козака Данила. Добрий був козак: не боявся ні меча, ні дикого коня, ні косоокого яничара! І не знав би й горя, якби не його осоружний ніс, довгий та гострий, наче дзьоб. Прозвали Данила через той ніс Чаплею. Спершу хоробрий козак не горював. Коли налітав із Сагайдачним на Кафу громити яничар, то довгий ніс аж ніяк йому не заважав. Та й самі яничари звертали увагу лише на його шаблюку. І все було б добре, якби Чапля, на свою біду, не закохався у дочку шинкарки, красуню Оксану. Сунувся хоробрий козак Чапля до красуні, а та в крик:

-    Ой леле!.. Такий ніс на свято ріс, а ти його, козаче, в будень носиш!

Чапля погорював трохи, визнав за краще вдарити з тилу та атакувати шинкарку, щоб з її допомогою вкоськати непокірну Оксану. Але виявилось, що штурмувати Кафу було легше. Правда, шинкарка спершу мовби й не заперечувала проти сватання Чаплі, а лише сказала:

-    Ніби й не поганий ти козак, Даниле, і хутір добрий маєш з усією живністю, а хто тебе знає, що в тебе на мислі? Поживемо - побачимо, що ти за їден', а тоді вже й віддам Оксан)'.

’ Ідей (діалектне) - один.

Повеселілий Чапля захотів показати себе з усіх боків. Знав, що шинкарка понад усе цінила тих козаків, які днювали й ночували в її шинку. І чим більше він пив з приятелями і чим більші компанії з собою водив, тим привітнішою до нього робилася шинкарка. Та коли за літо Чапля таки завоював її симпатії, то виявилося, що свататися до Оксани уже не було рації: хутір поплив за борги прямісінько шинкарці в руки. І назвала вона той хутір Чаплі на згадку про довгоносого невдаху, коли віддала його Оксані в придане, як та одружувалася з молодим сотником...

-    Хутір пропав за цю любов, козака жінки вкрутили! А ми ж тільки дрова рубали їй!.. Ех, нещасливе наше село на кохання з самого початку.

-    Уб'ю! - раптом стис Вітька кулаки.

-    Кого? - повернувся до нього Федько. - Чи ж винувата дівчина, що ми з тобою такі капловухі вродилися? Ні, коли бить, то, по-моєму, треба Петра. І побити добряче, щоб не посмів до Галі і в двір заходити.

-    Я готовий! - сказав Вітька, засукуючи рукави. - Він мене запам'ятає!

-    Можна Петра застукати в темному місці і...

-    Я не злодій, щоб кидатися до нього вночі, - перебив його Вітька. - Що козак Чапля зробив би своєму супернику-сотнику?

-    А що б же? - здвигнув Федько плечима. - На герць його викликав. І билися вони на шаблюках!

-    Оце по-чесному і по-козацькому! - загорівся Вітька...

-    Я читав, як на дуелі б'ються, і знаю правила... А коли хочеш і зовсім бути благородним, то бери мене своїм секундантом.

-    А зброя де?

-    Ну, шаблюк .ми не дістанемо, а самопалів можна. Я ще підчитаю про дуель, і Петрові боком вилізе Галя Козачок!..

...А в автора опустилися руки. Все! Автор чесно виконав свій обов’язок і, як умів, розповів про те, як перше кохання Віті Горобця привело його до першої і, гадаємо, останньої дуелі... А ти все ще спиш, закоханий мій мужчино чотирнадцяти неповних років. Ти спиш останній раз перед дуеллю, спиш і... І сниться тобі похоронна процесія, і духовий колгоспний оркестр, спалахуючи проти сонця міддю, грає траурний марш... Все село проводжає тебе, Вітю Горобець, в останню твою путь! Плаче за труною Галя, побивається: ой, на кого ж ти, мовляв, мене покидаєш?..

-    Е-е... Г-га-а?!. - Вітька закричав і схопився. - Що?.. Га?.. Мене вже убили?

-    Ще ні, - утішає Федько й оптимістично закінчує, - але можуть... Отож протри очі і ходімо на поле бою...

-    Який гарний ранок!

-    Як завжди перед смертю... - по-філософському каже Федько. - Трохи не забув... Виходячи з хати, не озирайся, бо потім не повернешся назад... Носа не вішай... Коли раптом що... ну, вгепають тебе, всі будуть казать, що він ішов з гордо піднятою головою в свою останню, так сказать, путь!

І вони попрямували на поле бою.

Вітька Горобець крокує попереду, як і годиться, з гордо піднятою головою, Федько Котигорошко, підтримуючи в пазусі самопал, котиться за ним слідом і важко зітхає. Вітька на ходу роздивляється село і теж зітхає. Гарне ж яке рідне село!.. Надивляється Вітька, може, більше він і не побачить уже Великих Чапель? Федько позад нього шморгає носом.

-    Ти чого? - не обертаючись, питає Вітька.

-    Жа-жалко... - пхинькає Федько. - А раптом тебе вгепає Петько? Він такий, що на все здатний... Я збережу про тебе світлу папам’ять у серці....

Дуель

25 липня 1964 року. Сьома година ранку. Секунданти уточнюють останні деталі дуелі. Дуелянти похмуро стоять біля своїх бар’єрів на березі ставка і стараються не дивитися один на одного. їх розділяють дванадцять кроків. Дванадцять кроків життя і смерті. Навіть галасливі сороки затихли на вербах і зацікавлено спостерігають, що ж діється біля ставка.

-    Увага! - урочисто вигукує Федько і рвучко підсмикує штани. - Через дві хвилини ви будете стрілятися за Галю Козачок! Перший постріл по своєму супернику Петру Білому вробить Вітька Горобець...

-    Противники, не дратуйтеся, бо вам ще треба стрілятися, - заспокоює старший секундант. - Дотримуйтесь правил дуелі. Я пропоную вам у цю останню, так сказать, історичну хвилину помиритися.

-    Пішов ти к чорту з своїм мирінням! - вигукує Вітька. - Я першим покохав Галю, і вона перша звернула на мене увагу. Якщо Петро хоче миритися, то хай відмовиться од Галі!

-    Ніколи в світі! - чвиркає Петро і береться руками в боки.

-    Не забувай, що першим стріляю! Я тобі покажу, як до чужих дівчат приставати!

... Дуелянти звели самопали й націлили один на одного... Ще мить - і...

-    Юрку! - звернувся Федько до Петрового секунданта. - Відійди подалі од Петра, щоб, бува, й тебе не садонуло!..

Побілілий Юрко, хлопчина років дванадцяти, Петрів сусід, котрий, власне, й пішов у секунданти том)', що винен Петру п’ятнадцять копійок, позеленів, позадкував, а тоді, щось дико вереснувши, чимдуж кинувся тікати до села, тільки штани залопотіли. Ніхто й слова не встиг сказати, як його вже не було...

-    Стійте! - раптом закричав Петро і теж почав зеленіти. - Хі-хіба це не гра?

-    A-а, ти думаєш, що я гратися з тобою прийшов? - пирхнув Вітька, витягуючи з коробки сірника. - Думаєш, комедію буду розігрувати? Стій!..

-    Вогонь! - крикнув Федько і, впавши на землю, обхопив голову руками.

Че-е-ерк!.. Тріснув сірник, спалахнув. Вогник обхопив жовтяву порошину на запалі Вітьчиного самопалу... Вітька звів голову, глянув на Петра і... нікого не побачив. Петро нісся до села в хмарі куряви.

-    Боягуз! - застогнав Вітька і в ту ж секунду відчув, як його руку з силою рвонуло вгору...

Ні, самопал не стрельнув, він вибухнув, наче бомба, вибухнув гулко, і клуб чорного кіптявого диму з вогнем вдарив Вітьці в обличчя. Щось з силою дзизнулойого по зубах... Коли Вітька розплющив очі, розірваний, чорний од порох)' самопал лежав долі і все ще димів. Гостро пахло порохом. Обличчя пашіло жаром, а на зубах щось тріщало. Вітька сплюнув - і до ніг випав почорнілий од порох)1 зуб...

-    На кий2 чорт здалася така дуель? - здвигнув він плечима. - Я зуб вигатив.

-    Уже? - схопився з піску Федько. - Тобі голови не відірвало? Ану, покажи... Ой-ой, який же ти чорнющий, у сажі...

Федько покрутив Вітьчину голову і, переконавшись, що вона на місці, захоплено вигукнув:

-    Ну й бабахнуло ж добряче!.. Мабуть, і в селі чули.

-    Чому самопал розірвало? - накинувся Вітька на свого секунданта.

-    Н-не знаю, - почервонів Федько.

-    Не бреши! Ти насипав порох)1 більше, ніж треба.

-    Ну, дві мірки всипав, - похнюпився Федько. - Я хотів, щоб ти переміг.

-    ...Так нечесно, - спльовував Вітька кров. - Могло ж усі зуби повибивати.

-    А де ж Петро? - озирнувся Федько. - Уже в раю?

-    Боягуз він нікчемний, а не Петро! Хвалько заячий! Та зроду-віку не повірю, щоб Галя такого покохала!

-    Але ж ми бачили їх разом? - розгублено кліпав Федько.

-    Тут щось не те. Галя не могла покохати боягуза! - азартно доводив Вітька і відчував, що від цього йому трохи легшає.

-    Вітько!!! - жахнувся Федько. - Тікай!..

Вітька рвучко оглянувся. До місця дуелі біг чаплівський міліціонер Грицько Причепа, котрий мав вуличне прізвисько Даний Етап, і немилосердно сюрчав.

-    Федько!.. Щоб твоєї й ноги тут не було!

-    А ти?

-    Мені однаково...

-    Я теж не тікатиму Це неблагородно.., - проте прожогом кинувся на другий край ставка, в густі зарослі молодого вербняка.

-    Сті-ій!!! - загаласував Причепа. - Стій, на даному етапі, бо стрілятиму!..

1 Дзизнуло (діалекте) - улко вдарило, дзвінко шмаїнуле.

2Кий (діалекте) -який.

Щоб дати змогу секундантові втекти, Вітька побіг у протилежний бік, перечепився, впав, а доки зводився, підбіг захеканий Причепа і схопив його за руку.

-    Та не сюрчіть так дуже, - набурмосився Вітька, - бо мені аж у п'яти шпигає.

-    Я ось тебе сюркну по потилиці! - важко хекав Причепа. - У Чаплях дуель! Через якесь... дівчисько... Два дурні, не досягши паспортного віку!..

-    А ви не смійте згадувати Галю! - наїжачився Вітька. - 3 мене питайте, я головний зачинщик!..

-    Подумати тільки! Вони стрілилися! І де?.. На території моєї дільниці, де навіть самогонників нема! А коли б голову... одірвало? Як би я мав реагувати? Скласти акт про дуель? Прикласти до нього твою дурну голову? Як речовий доказ?

-    Ну, ведіть уже, чи що, - буркнув Вітька.

-    Постоїш, не до молодої тебе конвоюватиму. Ти заарештований... Крок вліво, крок вправо вважається втечею. В таком)' випадку я змушений буду застосувати зброю. Ясно? - і Причепа красномовно ляснув себе по кобурі...

Діалог із текстом

З якої причини Вітькові, коли він ішов на своє перше в житті побачення, здавалося, що Галина хата невблаганно наближається до нього?

Опишіть зовнішність Галі очима закоханого Вітька. Доведіть, що для цього епізоду повісті характерний ліризм і задушевність.

З яких переконань Федько добровільно допомагає Вітькові носити воду й колоти дрова? Про що свідчить така його поведінка?

Чому Федько і його товариш саме козака Чаплю вважають взірцем для наслідування, хоч насправді хитра шинкарка перевіряла Данила на стійкість і розум, а Чапля сам винен, що втратив повагу в нібито майбутньої тещі й через пиятику навіть позбувся хутора?

Як ви розцінюєте відмову Вітька застукати свого суперника в темному місці й добряче відлупцювати? Хто з друзів більше прагне дуелі: Вітько чи Федько? Доведіть це, цитуючи відповідні уривки тексту. Доведіть, що настрій перед дуеллю у Вітька Горобця і його друга Федька діаметрально протилежний. З чим це пов'язано?

Чому бідолашний Юрко погодився бути Петровим секундантом? Як повівся під час дуелі?

В який момент Петро Білий зрозумів, що дуель - не жарт і не гра? Чи правильно він вчинив, що вирішив тікати? Чому?

З якої причини самопал у руках Вітька вибухнув? Чи міг таке передбачати Федько?

Друзі вважали втечу від дільничого неблагородною справою, але таки втекли. З яких міркувань? Чому Вітько щосили старався допомогти Федькові не потрапити в руки міліціонера Причепи?

Чому один із найважливіших розділів повісті названо «На Голгофу!»? Який натяк для Вітька міститься у цій назві?

Як ви вважаєте, чи варто було Вітькові й Федьку взагалі наражати себе й супротивника на смерть, каліцтво або, в кращому випадку, - на великі неприємності?

Чому Причепа мав рацію, коли розцінював дуель як небезпечне явище, а заодно - ганьбу й велику неприємність для учасників цього поєдинку й себе особисто?

Як ви розцінюєте те, що Вітько Горобець не дозволяє дільничому негативно висловлюватися про Галю?

Яку роль відіграє пейзаж у епізоді Вітькового шляху на перше побачення? Зверніть увагу на художні деталі опису природи.

З якою метою автор вводить у твір розповідь про козака Чаплю? Доведіть, що у тексті повісті це вставна частина, яка сюжету не стосується.

Діалоги текстів

Уважно прочитайте епіграф до повісті Валентина Чемериса й зіставте слова російського поета €вгена Баратинського про справжні поєдинки того часу з дуеллю Вітька й Петра. Чому таке порівняння викликає у вас іронічну посмішку?

Арешт

Широкі дубові двері, оббиті хрест-навхрест металевими шпугами \ відчинилися з противнющим скреготінням. Вітька переступив поріг. Двері з тим же скреготінням зачинилися. Бранець постояв кілька хвилин, звикаючи до темряви, а тоді, нагледівши в кутку солом)', присів. Від пострілу, арешт)' крутилася голова, болів вибитий зуб, і що найгірше - настрій 6)¾ нікудишній. «Ось і скінчилося моє кохання, - з гіркотою думав Вітька. - Тепер запруть мене в тюрму - і будь здоров!»

Двері знову заскрипіли і впустили... Петра Білого.

-    Що, й тебе спіймали? - озвався Вітька.

-    Я з повинною прийшов. Це все ти винуватий, - Петро схлипував. - Ти перший викликав мене на дуель і стріляв ти...

-    А чого ж ти погодився?

-    Так я думав, що це гра якась.

-    Було б не лізти до чужої дівчини.

-    Я Гальки й бачити не хочу!

-    Мало того, що з дуелі втік, так ще й дівчину ганьбиш? - схопився Вітька зі стисненими кулаками. - Говори, чого ти з нею в кукурудзу ходив?

-    Полов...

-    Що-що?

-    Кажу, що полов кукурудзу, - витирав сльози Петро. - Я тільки хотів позагра-вати з Галею, а вона мені сапу в руки - і в кукурудзу. Ну й довелося виполоти...

Вітька від несподіванки впав на солому і розреготався на весь сарай:

-    Ха-ха-ха!.. Кукурудзу полов! Ха-ха-ха!..

-    А ти дрова рубав.

-    Це хоч чоловіче діло. Ха-ха! А ти полільницею був! Галя здорово тебе провчила, щоб не ліз куди не слід. І виполов?

-    Виполов. Вона прийшла й каже: «Дякую. Тепер ти можеш іти додому».

-    Чого ж ти не сказав цього? Так ми б і не билися. А тепер...

1 Металеві шпуги - товсті й міцні залізні планки.

Знову заскрипіли двері. Зайшов Причепа. Двері залишив відчиненими. Сам сів на стільці біля виходу.

-    Ну, як справи, дуелянти, на даному етапі?.. Приконвоював я вас не для того, щоб в жмурки з вами в оцім сараї гратися. Хоча й жара, дідько її бери, а доведеться мені прочитати вам лекцію на тему: «Що таке єсть заборонена законом дуель, що таке єсть кохання і що таке єсть дурні». Заперечень не буде?

-    Не буде, - пирхнув Вітька, бо йому починав подобатися Причепа.

-    Грицько Семенович? - пролунало знадвору. - Вас можна?

-    Не дадуть й лекцію прочитати, - звівся Причепа...

Зненацька за глухою стіною сарая почувся розпачливий вереск Федька Котигорошка. Там щось вовтузилося, а потім стихло. Вітько здвигнув плечима. По хвилі зарипіли двері, і Причепа увів за вухо в сарай Федька з лопатою в руках. Вільною рукою Федько розмазував по обличчю сльози і шморгав носом.

-    Ось вони, твої дуелянти, - бушував Причепа, - яких ти хотів, на даному етапі, виручити при допомозі підкопу! Тепер повний ансамбль. Іч, який, сарай підкопувать!.. Я тебе підкопаю, на даному етані!

-    А нащо ж ви заперли Вітьку? - насупився Федько і на всяк випадок сховався за спину товариша. - І прокопав би дірку, якби вас не понесло за сарай...

І в цю мить щось ніби спалахнуло. Ніби сонце вкотилося до сарая. На порозі з’явилася Галя Козачок.

-    Вітюньчику?! Ти живий?! - крикнула вона радісно.

І сталося те, чого ніколи-ніколи не забуде Вітька Горобець. Скільки житиме, щб не пошле йому доля, які випробування не трапляться на його шляху, а ніколи-ніколи не забуде Вітька Горобець, як Галині руки, наче крила, здійнялися вгору впали йому на плечі, і Галя рвучко притягла його до себе і припала губами до його обпеченої щоки.

-    Ну й дурний же ти, ну й дурненький, Вітько! - не то плакала, не то сміялася дівчина в оторопілого хлопця на грудях. - Ой, та який же ти замурзаний!.. Ходімо, ходімо, тут колодязь у дворі, вмиєшся, дурненький Вітюньчику!

І, сміючись, Галя потягла все ще оторопілого Вітьку за руку з сарая. Причепа, Федько та Петро мовчки переглянулися.

-    Лекція відміняється, - першим порушив мовчанку Причепа. - На даному етапі, прибув новий лектор...

Федько встав і, ввертаючись до Петра, сказав:

-    Ну, Петре, зроби дяді міліціонеру ручкою і біжи собі додому.

І, підсмикнувши штани, Федько покотився з сарая, не забувши прихопити з собою лопат)'. Біля колодязя він усівся на камінь, підпер голову руками і зачудовано спостерігав, як Галя метушилася біля Вітьки, як вона щось весело щебетала йому, сміялась і хлюпала на Вітьку чистою холодною водою. Вітька радісно вмивався і відчував, як од тої чистої води, яку зливала йому Галя, у нього за спиною

ростуть і ростуть крила; може, ще маленькі-маленькі, може, ще не міцні, може, ще невправні, але таки виростали ті крила, від яких людина стає крилатою.

ЧАСТИНА ДРУГА. ГОЛУБА КУНИЦЯ

Про дуель дізналося всеньке село - старі й малі довго потішалися над дуелянтами й вигадували різні комічні історії. Вітька ладен 6}¾ тоді світ за очі втекти... Врятували чаплівські дівчата. Вони гуртом витягли Вітьку на високий та почесний п’єдестал «справжнього чаплівського мужчини» і ставили в приклад хлопцям.

- Ах, не говоріть, ми, звичайно, проти дуелей... - грайливо щебетали. - Але по-справжньому може кохати у Великих Чаплях, либонь, один Вітька Горобець!..

На безмежне міліцейське щастя Грицька Причепи, ніхто з чаплівських парубків не відважився взяти приклад з Вітьки Горобця. І той продовжував самотньо стояти на величному п’єдесталі. Справжній мужчина (бодай і в масштабах одних лише Великих Чапель!) - це щось та значило! Вибравши вільну від слави хвилину, Вітька запросив Галю Козачок у кіно. І (о радість!) дівчина, ледь зарожевівши, погодилася. Шаріючи, опустила над темними бездонними озерцями очей пухнасті вії. Вони злегка тріпотіли, бентежно й призивно...

Скільки буде двічі по два?

Ручний годинник у Вітьки Горобця, звісно, ще не водився. Біжучи на побачення, він, за порадою Котигорошка, прихопив хатній будильник. І хоча кишеня відстовбурчувалася, але, як гаряче запевняв Котигорошко, це суща дрібниця. Головне, що Вітька завжди скаже точний час, коли про те раптом запитає Галя Козачок. А поки що будильником користується сам Горобець: раз по раз заклопотано зиркає на нього. Сім годин... П’ятнадцять хвилин на восьму... Галі не видно. Невже не прийде? Але ж обіцяла. І начебто з радістю. Чи, може, тільки так здалося?.. Вітька кружляє й кружляє між вербами. Рукава білої сорочки по-парубочому закачані по лікті. Хлопець мріє про ту щасливу мить, як між вербами з’явиться Галя. От якби їй хто-небудь погрожував. Приміром, сікається до дівчини злющий собака. Вітька відважно йде на того злюку грудьми й рятує кохану... Собака? Теж знайшов небезпек)'. Та Галю всі чаплівські собаки знають, бо в кожний двір пошту розносить!

От якби на леваду вискочив лев... О!.. Лев - підходящий об’єкт для Вітьчиного лицарства. Кинувся б тоді хлопець на царя звірів, мов той витязь у тигровій шкурі... Або на леваду вибігає чорна пантера. Або ведмідь, наприклад. Чи, на гірший випадок, снігова людина... А що? За хвилину на мирній леваді клекотіли жахливі битви. На Галю зграями кидались леви, підступно повзли чорні пантери й рикали тигри, важкою ступою сунули африканські слони, звивалися бразильські пітони, скрадалися дивізії кащеїв, ескадрильями налітали баби-яги, повзли семиголові гідри; на беззахисну дівочу голову, до всього, обрушувалися урагани й тайфуни, під ногами в неї провалювалася земля, а в небо шугали вулкани, і, користуючись бідою, з ножами в зубах повзли ще й пірати! Левада гуркотіла, ревла, вила, гула, стугоніла, тріщала, тряслася... Непереможний Вітька Горобець, мов той демон, носився в скаженій круговерті й виносив Галю на руках...

-    Добрий вечір, орлик)'!..

Горобець здригнувся і застиг. Вона підходила до нього, струнка й висока, в бі-лому-білому платті, зашаріла від швидкої ходи, а очі сяяли ніяково й радо.

-    Здрастуй, Галю, - опам’ятався нарешті хлопець.

Ходили поміж вербами, і Вітька розгублено мовчав, бо не знав, як поводитись і що говорити. Галя, схиливши голову набік, задумливо перебирала в руках квіти.

-    Кажуть, дощ буде... - нарешті видавив а себе хлопець і тут же покартав себе: «Теля! Не міг нічого кращого придумати. Теж мені бюро погоди. І квітів не здогадався принести. Осел!» Дівчина ледь помітно посміхнулася, промовчала. Вітька безпомічно озирнувся. О, де та грізна небезпека, котра загрожувала б його коханій?..

-    Вітю! - раптом озвалася дівчина тоненьким голоском. - А скільки буде двічі по два? Вітька від здивування трохи не спіткнувся. - Двічі по два? - кліпав білявими віями, і його голубі очі аж потемніли від подиву. - Та чотири. Чого ти питаєш про це?

-    Щоб почути твій голосок, - відповіла дівчина та й затулила сміхотливі вологі губи пломеніючими півоніями...

«Казбек»

І тоді Вітька заговорив. Заторохтів швидко, запально, гаряче, ковтаючи слова і стріляючи ними з кулеметною швидкістю... З його уст так і сипались десятки історій, одна однієї цікавіша, одна однієї неймовірніша. Але це - в думках. А вголос, як не силкувався, а все ще не міг нічого путнього видавити з себе. Йшли вузькою звивистою вуличкою, що вела з левади у центр села до клубу. Вітька був радий, що вірний Федько таки роздобув для нього карбованця, і він тепер купить Галі квиток, як справжній мужчина. А поки що хлопець елегантним жестом (принаймні так йому здалося) витяг з кишені коробку «Казбек)'». Він не курив і терпіти не міг їдкого тютюнового диму. Але всезнаючий Федько авторитетно заявив, що всі закохані неодмінно смалять цигарку за цигаркою у всіх романах, повістях, кінофільмах, бо диміння - то ознака благородного хвилювання. Подавивши в собі огиду до тютюну, Вітька запалив цигарку, затягнувся і хрипло закашлявся...

Тихцем за спиною викинув недокурену цигарку і сапнув свіжого повітря. Трохи полегшало. Та не зробив після того й десяти кроків, як позаду почувся відчайдушний жіночий вереск:

-    Рятуйте!!! Якась трясця підпалила!!!

Вітька сполошено оглянувся. Біля двору бігала язиката Пріська Деркач, прозвана в селі за довгий язик Тиліхвоном, і, б’ючи об поли руками, лементувала:

-    Пужар!.. Горю!..

Роздумувати було ніколи.

-    Я - зараз! - крикнув Вітька до Галі й метнувся у Прісьчин двір. - Відро у вас є?..

Доки знайшов відро та витяг води з колодязя, над тином витанцьовувало

полум’я.

-    Пужар!.. Горю!.. - не змовкала Пріська, і її лемент долітав до найвіддалені-ших закутків, будоражачи все село.

Пожежу загасили швидко. Тину згоріло мало, щось метрів з півтора, а решту рятівники в поспіху розтягли й розкидали по вулиці і навіть ринули було валяти тин у Прісьчиної сусідки. Коли дядьки й тітки галасливо вмивалися біля колодязя, примчала пожежна машина. Дужі хлопці-молодці, аби не везти воду назад, облили на всякий випадок Прісьчину хату і задоволені поїхали догравати у доміно. Тільки тоді Галя розшукала у натовпі Вітьку.

-    Ой, який же ти замурзаний! - сплеснула руками. - І вуха у сажі, герою ти мій сміливий, орлику відважний! Ти, мов той лев, накинувся на вогонь.

«Ех, - тяжко думав хлопець. - Єдиний раз трапилось показати себе, та й те, коли сам підпалив бабі Прісьці тин... Чого доброго, міг півсела з димом пустити»...

Коли зайшли до клубу, докручувалася добра половина фільм)'. Довго в пітьмі шукали вільного .місця.., доки їх силоміць не посадили. Аж тоді передихнув і глянув на екран. Безстрашний лицар, молодий і дужий, ефектним випадом шпаги проколював бородатого жахливого пірата. Потім він спустився в трюм і невдовзі виніс на палубу юну красуню принцесу, полонянку морських розбійників... «І везе ж ото людям!.. - мучився Вітька, заздрячи кінолицарю. - А тут...» Губи ли-царя-визволителя жадібно потяглися до трепетних уст принцеси... Вся зала принишкла в очікуванні того поцілунку. І раптом у Вітьчиній кишені голосно задеренчав будильник. Певно, від голосного деренькотіння на екрані заворушився один з недобитих розбійників... У залі знявся репет обурення:

-    Хто там дзвонить?!

-    Заткніть йому горлянку, бо всі пірати оживуть!!!

Герої нарешті поцілувалися. Але ефект був уже не той, і враження було зіпсоване. Це відчули, очевидно, і самі герої, бо чомусь зробилися в’ялими й байдужими, а на екрані поспішно вискочив «Кінець».

Ой співали цвіркуни, заливалися...

Вони йшли, побравшись за руки, а куди - і самі не знали. Простували просто так, як просто так ходять ночами закохані. їм було хороше гуляти вдвох під рясними зорями, хороше було триматися за руки й слухати невидимих цвіркунів у серпневій темряві, теплій і лагідній... Невидимі музики були всюди, під кожною

травинкою, і здивована, оглушена ніч аж розколювалась від їхньої нестримної дзвінкої радості. І сталося чудо: якийсь особливо меткий і голосистий цвіркун заспівав у Галиних косах. Він співав, заливався, він тріщав, кричав у дівочому волоссі, і Галя стояла зачарована, приголомшена, боячись ворухнутися, навіть кліпнути віями, притискала руки до грудей, аби стримати серце, щоб воно билось не так бентежно й лунко, аби не сполошило цвіркуна. І Вітька застиг зачарований, трепетний, бо також боявся дихнути й жмурився, боячись радісними блискучими очима стривожити співака. Відчув себе найщасливішою людиною. Розумів, що не кінолицарю треба заздрити, а хай той лицар заздрить йому, Вітьці Горобцю, бо не у косах його принцеси, а в Галі Козачок заливається цвіркун, і не принцеса, а Галя - найчарівшша дівчина в світі. Од радості й щастя, що переповнювали його вщерть, хлопець стиха дзвенів юним сміхом.

-    Я й не знала, що ти так гарно смієшся, - шепотіла дівчина...

Вітька спрагло зазирав у темні дівочі очі, мов у пречисту криницю, і... незчувся, як припав губами до напіввідкритих, бентежно-тремтливих, але відчайдушно покірних вогників-губ... І здригнулась планета Земля...

Коли з клітки вискакує лев

Щоправда, в ту мить, як здригнулась планета і народився перший поцілунок, біля ставу пролунало здивоване і вражене:

-    Хі-і! Оце так Ві-і-тька-а! Ну й дає!..

І вдруге здригнулась планета Земля, а разом з нею й закохані. І відскочили одне від одного так стрімко і рвучко, немовби їм під ноги впала й люто засичала індійська кобра. І від того стрибка враз заніміли цвіркуни, а червонястий місяць, злетівши вгору, побілів з переляку і все навколо засяяло-засвітилося білим ди-вом-видивом. Кобри ніде не було, а метрів за десять од закоханих, залитий місячним сяйвом, стояв та привітно й добродушно всміхався... Федько Котигорошко. У першу мить Вітька хотів було розкричатися і кинутися на приятеля з кулаками, та, глянувши на його безгрішну і сяючу посмішку, стримався.

-    Ти чого тут? - сердито запитав...

-    О восьмій вечора передавали по радіо, що з пересувного звіринця в Одесі вискочив лев і його вже три дні не можуть спіймати.

-    Так де ж та Одеса, а де Чаплі? - засміялася Галя. - Тисяча кілометрів.

-    Еге, - недовірливо відповів Федько. - Хто знає, що стукне звіряці в голову... Ні, ви вже собі цілуйтеся, а я постою на варті. Закохані, відомо, нічого не бачать і не чують...

Вдруге поцілувати Галю Вітька вже не відважувався. Кляв працівників звіринця, що так необачно проморгали в Одесі лева. Довелося під охороною Котигорошка повертатися в село...

Народні прислів’я про кохання

На ранок генеральний план наступу на Галин)' незалежність і волю було вироблено в цілому, а за деталями Федько помчав до Вітьки Горобця. Той ще мирно спав, і Федько стягнув його за ноги.

-    Вставай, бо маю важливу справу, - термосив його за плечі...

-    Знову в Одесі тигряку випустили?

-    Слухай уважно, - по-змовницьки зашепотів Федько. - Я перечитав усі народні прислів’я про кохання.

-    Для чого мені твої прислів'я?

-    А як же ти будеш любити Галю, не знаючи скарбів народної мудрості? - захвилювався Котигорошко. - Ти повинен з Галею одружуватися!

-    Що ти сказав? - стрепенувся Вітька.

-    Не я сказав, а народна мудрість, - поправив Федько. - Слухай уважно: «Коли любиш - так женись, а не любиш - відступись!»

Вітька був здивований і вражений. Навіть його білявий чубчик настовбурчився.

-    А то Галя хтозна-що про тебе подумає. Любить, навіть поцілував раз, а женитися не хоче. Ні, треба негайно брати хлібину' і йти свататися.

Вітька увібрав голову в плечі і злякано глянув на Федька:

-    А гарбу'зяки вони того... не піднесуть? У них уродили...

-    Можна поду'мати, що ми йдемо до них грошей позичати...

-    Так я ж з Галею ще про це не говорив, - завагався було Вітька.

Федько швидко розвіяв його су'мніви.

-    Але ж ти її вже раз поцілував? Я навіть свідком був. І потім - у кіно водив. Хіба цього не досить? Потім, сват для чого, по-твоєму'?.. Я так зроблю, що Галя й писнути не встигне, як буде засватана. О!.. Біжу в сільмаг за хлібиною, потім ще раз перечитаю, що там свати про куницю співають, і...

Турецький мисливець

І сталося диво дивнеє у' чотирнадцяте літо Галі Козачок року 1964, дня двадцять п’ятого, місяця серпня. Прикотився в дівочу хату' маленький і товстенький весільний сват із білою хлібиною в рутсах, кушленою в сільмазі за двадцять дві копійки, та й став на порозі.

Соломія Кіндратівна, Галина мати, низенька рутслива жінка років сорока, кинула на прибулого веселим чистим оком і співуче, м'яко відповіла:

-    Здрастуйте, добрий чоловіче.

-    А я вам не добрий чоловік.

-    А хто ж ти, коли не добрий чоловік?

-    A-а, Федько! - відклала Галя книжку.

-    А я вам і не Федько, - насупився гість, переступаючи з ноги на ногу'. - Мисливець я турецький. Так, ніби по мені не видно...

-    О-о, здалеку пташка до нашої стріхи прилетіла! - похитала головою мати. -А я думаю, де ж я тебе раніше бачила?.. А воно в Туреччині... То куди ж оце, мис-ливче, путі тримаєте?

-    За голубою куницею йду!

-    Невже ото з Туреччини аж у Чаплі за голубою куницею?

-    За нею, - кивнув Федько головою. - Випала у нас пороша. Пішов я, значить, шукати звіриного сліду. Йду та й іду собі, коли це навстріч мені князь. «Ей ти, мисливець, - каже він, - поможи мені, бо не сплю, й не їм, і спокою не маю. Трапилась мені голуба куниця - красна дівиця. Пособи мені спіймати тую куницю. Десять городів тобі дам, тридев’ять скарбів золота».

-    Багатий, - прокоментувала Соломія Кіндратівна.

-    Пішов я по сліду, - торохтів Федько, входячи в роль і нічого не бачачи й не чуючи навколо себе. - По всіх городах був, усі царства облазив - ніде не видно голубої куниці. - Федько розвів руками і тяжко зітхнув. - Немає, мов крізь землю провалилась!.. Кажу князю: «Треба іншу куницю шукати». А князь і слухати не хоче. «Мені, - каже, - тільки Галю Козачок, бо іншої куниці й даром не хочу». Пішов я вдруге по сліду та й напав. У ваш двір слід мене привів, у вашій хаті голуба куниця сховалась. І кажу я вам: віддайте за нашого князя та вашу куницю!

Сват змовк, стомлено сопучи та спідлоба чорними очима поблискуючи...

Галя так знітилась, що не знала, що й діяти. Жарт це чи серйозно?.. Ах, яка там серйозність, звичайно, жарт. Але чому при матері? А втім, коли Вітька відважився з-за неї на дуель іти (їй і досі заздрять усі чаплівські дівчата), то чому б і не пожартувати з сватанням? А гарно виспівує цей Федько. Ну й утнув же!..

-    То що відповіси, голуба кунице? - звернулася до неї мати. - Чому мовчиш?

-    Облиш свої витівки, Федько! - випалила дівчина і почервоніла так, що, здавалося, ще мить - і згорить на очах у турецького мисливця...

-    Буду я заради жартів купляти в сільмазі білу хлібину за двадцять дві копійки, коли є за шістнадцять.

-    Дорога далека, то білий хліб не завадить, - розсудила мати. - А що ж це ви, мисливче, забули сказати про вашого князя?

-    Та це Вітька Горобець! - відповів Федько. - Він, правда, не князь, але хлопець - о! То віддасте за нього свою куницю?

-    Як вам, свате-мисливцю, і сказати? - задумалась мати. - Потім, шановний старосто, застукали ви нас зненацька...

-    Я ж не корову у вас купую. Народна мудрість ясно з цього приводу говорить: любиш - так женись!..

Мати спершу ніби й погодилась.

-    А ви самі бачите, як розгубилась наша куниця. Дайте нам часу гарненько обдумати ваші слова... Та років отак через десяток і приходьте.

-    Тю! Та за десять років вони можуть і розлюбитися, - вигукнув Федько... Виряджаючи свата, Соломія Кіндратівна в сінях щось насипала йому в кишеню.

-    Від куниці, - шепнула, покуйовдивши сватів чубчик. - Думала, дитина... А вона вже куниця...

«Вітька + Галя»

Стояли Вітька й Федько під явором, похнюпивши голови, мов ті полководці, котрі щойно програли важливу битву.

-    Все? - безнадійно перепитав Вітька і пересмикнув гострими плечима...

-    Ну, розумію, фіаско'... Та Наполеон)' гірше прийшлося під Ватерлоо, і то витримав. Або згадай козака Байду. Турки його гаком за ребро чіпляли... Ми й через десять років своє візьмемо. А що таке десять років? Пхі - і все, коли брати в історичному масштабі.

-    Добре, що хоч гарбуза не піднесли.

-    А гарбузового насіння для чогось насипали повну кишеню... Але мені здається, гарбузового насіння мені для того насипали, щоб .ми з тобою полузали і гарненько подумали.

Сват із молодим лузали й думали. Десять років - час величенький, але що вдієш. Треба чекати. Справжня любов все життя чекає.

-    Еге! - раптом сказав Котигорошко, уважно розглядаючи явір, і з цими словами витяг з кишені складений ножичок.

-    Ти що надумав? - стривожився Вітька.

-    Те, що закохані роблять, - спокійно відповів Котигорошко і видряпав на корі «Вітька + Галя».

-    Ось, - задоволено мовив, впоравшись із своїм ділом. - Для історії. Так би мовити, для майбутніх поколінь... А то тільки й знають: «Ромео + Джульетта».

-    Для чого ти псуєш дерево? - образився Вітька.

Але Федько діловито перебив:

-    А ти хочеш ніякого сліду в історії не лишити?.. Хай усі знають: «Вітька + Галя». «Вітька + Галя», або повість про перше кохання. От!

Він би й на небі написав оте «Вітька + Галя», та нема підходящої драбини.

-    Чого тобі сумувати? Сказано, «Вітька + Галя» - і ніде твоя куниця від тебе не дінеться! - А потім подумав і закінчив: - Як не будеш гав ловити!..

І сниться Вітьці Горобцю дивний сон. Біжить куниця - голубі іскри розсипає. Біжить степами, ярами, лісами, а він - за нею. Голубі іскри так і сиплються, і куниця аж спалахує дивним голубим сяйвом. А він - за нею. День біжить... Два біжить... Три біжить... І вже на десятий день здоганяє голубу куницю. Ось-ось схопить її... А позаду пихтить Федько і хникає:

-    Вітько-о, я закохався...

Фіаско - повна невдача, остаточний псовая.

Вітька застиг, як укопаний:

-    І ти, Бруте*?.. І в кого?..

-    Не знаю... Ще не знаю у кого, але відчуваю, що закохався.

...Спи, Вітько, справжній мужчино Великих Чапель... І не сумуй. Мав рацію Федько: ти ж не Ромео. І твоя Джульетта мирно спить у цю ніч і, мабуть, як і ти, з нетерпінням чекає, доки спливуть десять років. І вона буде прибігати у твої сни голубою куницею, швидкою, як вітер, і бентежною, як прекрасна казка.

Ціалог із текстом

Під арештом опиняється не пише Вітько, а й Петро. Чому? Як ви розцінюєте вчинок Білого?

Чи насправді була причина для поєдинку між Вітьком і Петром? Коли саме і як це з'ясувалося? Як ви розцінюєте вміння Галі спонукати закоханих хлопців виконати замість неї важку роботу? Дільничий міліціонер справді збирався прочитати хлопцям лекцію щодо їхньої поведінки чи лише строго вичитав би бешкетникам за хуліганство й небезпечне поводження з саморобною зброєю? Про що свідчить прихід Галі до заарештованого Вітька? Як і чому дільничий міліціонер Причепа ставиться до приходу дівчини?

Яким чином Федько виявив себе як вірний друг і потенційний рятівник заарештованого Вітька? Про що така поведінка Жучка свідчить?

Як село розцінило дуель і чому авторитет Вітька в очах односельців виріс?

Що стало причиною згоди Галі піти з Вітьком у кіно?

Детально розкажіть, про що саме мріяв Вітько, чекаючи Галю під вербами.

Як саме ви розцінюєте бажання Вітька в очах Галі виглядати героєм?

Чому в присутності коханої дівчини Вітько зовсім розгубився й невлад завів бесіду про дощ. Про що свідчила поведінка Горобця?

Хто виявився палієм бабусиного тину? Чи здогадувалася про це Галя? Чи знав Вітько? Чому?

З якої, на вашу думку, причини Федько виявився свідком першого поцілунку закоханої пари? Як пояснював Вітькові свою небажану для друга та його дівчини присутність?

Федько порадив другові обов'язково в присутності Галі палити цигарки, щоб виглядати дорослішим і знервованим від любовних почуттів. Як ви вважаєте, Вітькові треба було це робити? Чому?

Як саме проявив себе Вітько при гасінні пожежі на обійсті Пріськи Деркач? Чому Вітько не відчував задоволення від проявленого героїзму? Прочитайте рядки, в яких звучать докори його сумління. Дайте оцінку подіям, які розвивалися під час перегляду фільму. Як ставиться закохана пара й сам автор до кінокартини про піратів? У яких рядках повісті виявилося їхнє ставлення?

Доведіть, що Федько також мріє про кохання.

З якою метою автор пропонує своїм читачам сни Вітька Горобця? Чим вони цікаві?

Дайте свою оцінку культурі спілкування закоханих підлітків.

Завершальні розділи повісті - «Народні прислів'я про кохання» й «Турецький мисливець» - надумані, адже свататися до дівчини в чотирнадцять років жоден хлопець не буде. Проте саме цій час-

’ Брут - .Марк Юній Брут. римський полі ичний діяч, який за здав першого удару своєму високо поставленому другові Цезарю. Передсмертна фраза «І ти. Бруте?» засвідчила здивування Цезаря, кесподваніс.ь такого підлою вчинку від найкращого друга.

іині твору засобами сміху автор розкрив образи Вітька й Федька всебічно. На основі тексту доведіть, що Котигорошко поданий як людина з яскравою творчою уявою, а Вітько - як романтик. Детально розкажіть про сватання від імені Вітька, Галі або від імені її мами. Чому оцінка сватання й Федька у ролі свата цими персонажами буде різною?

Опишіть матір Галі Соломію Кіндратівну. Як ви розумієте її слова: «Думала, дитина... А вона вже куниця...»? Чи справді закоханість означає, що дитина стає дорослою?

На якому етапі пожежі, спричиненої кинутим Вітьком недопалком цигарки, автор використовує гумор, а на якому - сатиру. Зачитайте відповідні уривки.

Розділ «Ой співали цвіркуни, заливалися...» - найліричніший у повісті. Доведіть це, користуючись «Літературознавчим словничком» при аналізі художніх засобів у цьому розділі. Чому цей розділ закінчується гіперболою: «І здригнулась планета Земля...»?

Яким чином проявляється авторська позиція у творі? Знайдіть у «Літературознавчому словничку» визначення терміна «авторська позиція» і застосуйте ці відомості для аналізу повісті Чемериса. Доведіть, що автор повісті опоетизовує перше почуття любові свого героя, своїм твором ненав'язливо виховує, вчить читачів культури спілкування.

Діалоги текстів

Як і в творі Ніни Бічуї, в повісті В. Чемериса події відбуваються в середині 60-х років минулого століття. Чому ж герої цих українських прозаїків і їхні юнацькі проблеми дуже цікаві й актуальні для вас зараз, якщо від того часу минуло понад п'ятдесят років? Чи в любовних почуттях юних за такий великий проміжок часу відбулися якісь зміни?

Зіставте першу любов героїв повісті «Шпага Славка Беркути» Ніни Бічуї з почуттями закоханої пари в щойно прочитаному творі «"Вітька + Галя", або Повість про перше кохання».

Мистецькі діалоги

 

Розгляньте картину українського художника Миколи Пимоненка (1862-1912) «Свати» (1893) й доведіть, що народний обряд сватання великою мірою відбувався саме так, як його намагався відтворити Федько.

Микола Пимоненко. Свати (1893)

засоби гумору; їхня роль і значення

В ХУДОЖНЬОМУ ТВОРІ

Значну роль у літературі відіграють засоби сміху. Проте одні письменники володіють гумором і сміховою культурою унікально й дуже вправно, а інші використовують такі засоби надзвичайно рідко. Загалом сміх у житті всіх народів, а українців особливо, значив і значить дуже багато, допомагав вистояти в часи бездержавності, учив оптимістично дивитися на світ. Сучасні читачі люблять читати твори, де багато жартів, іронії дотепів. Видатні мислителі й митці завжди відзивалися дуже прихильно про місце й роль сміху в людському соціумі.

«Тільки в ті миті, коли ви бачите людей смішними, ви найбільше відчуваєте, як їх любите» (Агата Крісті')

«Сміх - це сонце: воно проганяє зиму з людського обличчя» (Віктор Гюго)

«Що зробилося смішним, перестає бути небезпечним» (Вольтер)

«Засміятися добрим, світлим сміхом може тільки добра душа» (Микола Гоголь)

«Якщо вчуєш жарт, шукай у ньому приховану правду» (Олександр Дооженко)

’Агата Крісті (1890-1976)-англійська письменниця, майстер детек іивного жаноу. 7 Пародійні твори - комічні, виконані і іаким наслідуванням, що висміює оригінал.

 

Цього навчального року ви вже аналізували твори, на сторінках яких зустрічалися з кількома засобами сміху. Пригадайте комедію Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч». Хоча головний персонаж твору Герасим Калитка зовсім не має гумору, є більш похмурою і перевтомленою людиною, аніж веселою і щасливою, з його неймовірної скупості тонко насміхається веселий шукач скарбів Бонавентура. Та й сам Герасим Калитка постійно потрапляє в комічні ситуації. Доброзичливий сміх, яким Іван Карпенко-Карий користується для змалювання характерів Герасима та його кума Савки, спочатку не принижує цих персонажів, а тільки допомагає читачам збагнути погляди на життя, моральні устої, сімейні цінності дійових осіб. У жартах, доречних кепкуваннях, легкій іронії на адресу Савки чи Герасима з уст людей їхнього оточення виразно проявляється не тільки ставлення персонажів, в й авторська позиція. Та коли розуміємо, що заради грошей Савка готовий зарізати кума, а Герасим Калитка, обдуривши навіть метикованого в подібних справах шахрая і втративши тільки частину власних грошей, не .може простити собі збитків і робить спробу повіситися, сміх, як елемент авторської позиції, з доброзичливого переростає в осудливий, жовчний. Йдеться вже про сатиру, яка примушує тяжко соромитися власних вчинків.

Основна сфера використання сатири - байки, сатиричні й пародійні2 твори. В житті й у літературних творах частіше зустрічаємо жарти й гумор, доброзичливий сміх. Проте й із цими засобами сміху під час спілкування треба бути завжди обережним. Згадаємо повість Ніни Бічуї «Шпага Славка Беркути». Після того, назвавши Славка «вухан-чином» у присутності однокласників.

Сатира (від латинського «satira» або «satura» -«суміш») - викривальний, осуджуючий сміх, який характеризується гострою дошкульністю й намаганням принизити осміюваного. Микола Гоголь писав, що сатира нібито нікого не вбиває, але висміяний нею почувається, як зв'язаний заєць, тобто такому персонажеві страшно, й неможливо протидіяти спрямованому проти них зловтішному сміху.

 

Ділі, найкрасивіша дівчинка в класі, одразу зрозуміла свою помилку: Беркуту надалі могли дражнити, і сам він почувався ніяково через те, що Теслюк наголосила на маленькій ваді його зовнішності. Щоби виправити ситуацію, дівчинка заявила, що у всіх фараонів були великі вуха. Крім доброзичливого, існує й так званий чорний гумор, коли глузують над смертю, хворобами, насильством. Цей жорстокий засіб сміху здатний образити висміюваного ще більше, ніж сатира.

У повісті Валентина Чемериса, яку ви проаналізували, гумор доброзичливий і делікатний. З певними елементами сатири описано хіба що поведінку свата Федька, який нібито всерйоз вирішив одружити свого неповнолітнього друга. Автор не насміхається над закоханим героєм, а з гумором показує Вітькову безпорадність, невміння чинити по-дорослому в час, коли прийшла перша любов.

І в повісті Ніни Бічуї, і у філософській повісті-казці Юрія Винничука, і в літературному творі про перше кохання Валентина Чемериса, крім гумору, можна знайти й іронію. У повісті Чемериса іронія доброзичлива. Вона проявляється й у тому вчинку, коли Соломія Кіндратівна в кишеню Федькові насипає гарбузових зернят, які разом з Вітьком сват-невдаха лузає, обговорюючи прикру невдачу. Іронічними і навіть філософськими (згадує, що час дуже швидкоплинний) є думки матері Галі: «Думала, дитина... А вона вже куниця...».

Засоби сміху - важливі елементи характеротворення літературних дійових осіб, ефективний спосіб увиразнення авторської позиції у творі.

Діалог із текстом

Що ви довідалися про роль сміху в житті людини?

Чому деякі засоби сміху не варто використовувати взагалі?

Проаналізуйте один із висловів відомих людей про вплив сміху.

Доведіть, що засоби сміху допомагають краще розкрити образи Вітька й Федька у повісті Валентина Чемериса «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання».

Доведіть, що в художніх творах, які ви прочитали й проаналізували в школі, є елементи гумору, іронії, сатири. Свою відповідь підтвердіть цитатами.

Чому навіть про високе почуття можна розповідати з гумором? Читаючи який твір, ви переконалися в цьому?

Випишіть із «Літературознавчого словничка» значення термінів «гумор», «іронія», «сатира» й підберіть до кожного з цих засобів сміху цитату з художнього тексту (на ваш вибір).

Узагальнюємо вивчене у розділі

Доброзичливий гумор і жарти практично не використовуються у творі

а)    Ніни Бічуї «Шпага Славка Беркути»;

б)    Юрія Винничука «Місце для Дракона»;

в)    Валентина Чемериса «“Вітька плюс Галя", або Повість про перше кохання»;

г)    Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч».

Радить називати дівчину «зміюкою лукавою»:

а)    Таємний Радник Драконові;

б)    Юлько Ващук Стефкові Вусу;

в)    Федько - Вітькові;

г)    Герасим Калитка своєму синові Роману.

Бере на своє перше побачення будильник:

а)    Герасим Калитка;

б)    лицар Любомир герба Когут;

в)    Грицько Лопух;

г)    Вітько Горобець.

Називає «орликом» закоханого в неї хлопця дівчина на ім'я:

а)    Соломія;

б)    Настасія;

в)    Ділі;

г)    Галя.

Вітько й Федько надіслали любовний вірш, присвячений Галі Козачок:

а)    до видавництва;

б)    до редакції газети;

в)    до сільради;

г)    за кордон.

На першому побаченні цвіркун співає у волоссі

а)    Соломії;

б)    Галі;

в)    Настасії;

г)    Лілі.

Між Вітьком Горобцем і його суперником Петром Білим відбувається

а)    дуель;

б)    шаховий турнір;

в)    запекле змагання на олімпіаді з фізики;

г)    словесна суперечка.

Федько, коли його схопили у момент підглядання за закоханими, придумує страшну історію про:

а)    коней;

б)    лева;

в)    динозаврів;

г)    цвіркунів.

Мимовільним палієм чужого тину стає:

а)    Федько;

б)    Юлько;

в)    Вітько;

г)    Роман.

Для виконання серенади Федько і Вітько вибрали хату Галі Козачок, але в темряві переплутали будівлі, тому вперше закоханий Горобець горлав пісню про любов

а)    при вході в печеру Дракона;

б)    під хатою Герасима Калитки;

в)    під вікном баби Хіврі;

г)    на сцені театру під час постановки балету «Лускунчик».

Вставна розповідь про козака, над чиїм великим носом насміхалися і чиє прізвисько зрештою дало назву хутору, є у творі:

а)    Ніни Бічуї «Шпага Славка Беркути»;

б)    Юрія Винничука «Місце для Дракона»;

в)    Валентина Чемериса «"Вітька плюс Галя”, або Повість про перше кохання»;

г)    Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч».

Про першу любов не згадано у творі:

а)    Олександра Довженка «Ніч перед боєм»;

б)    Юрія Винничука «Місце для Дракона»;

в)    Валентина Чемериса «“Вітька плюс Галя" або Повість про перше кохання»;

г)    Ніни Бічуї «Шпага Славка Беркути».

Спростуйте або аргументовано доведіть у своєму творі-мініатюрі слушність одного з таких висновків:

а)    «Усяка перешкода коханню тільки посилює його (Віпьям Шекспір);

б)    «Любов не залежить від нашої волі, приходить без нашої заслуги, щезає без нашої вини» (Іван Франко);

в)    «Якщо тебе ніколи не охоплювало бажання обійняти всю землю, прилащити бродячого собаку, підняти із землі зірваний листок і цілувати його - значить, ти ще не любив» (Григір Тютюнник).

 

Це матеріал з Підручника Українська Література 8 Клас Слоновська

 

Автор: evg01 от 20-08-2016, 22:39, посмотрело: 3637