Народна Освіта » Українська література » Олександр Довженко - Ніч перед боєм читати онлайн

НАРОДНА ОСВІТА

Олександр Довженко - Ніч перед боєм читати онлайн

Олександр Довженко

 

 

(1894-1956)

Бог посилає геніїв народові саме тоді, коли нація опиняється у вкрай тяжких умовах існування, проходить надзвичайні випробування. Тільки геній спроможний своїм талантом урятувати народ, виправдати перед Господом за допущені помилки, вказати кращим представникам нації саме той шлях, який рано чи пізно виведе їхніх земляків до перемоги.

Олександр Петрович Довженко народився 29 серпня (10 вересня - за старим стилем) 1894 року на хуторі В’юнище біля містечка Сосниця на Чернігівщині. Сім’я мала пару коней, великий човен, добротну хату. У багатодітних Довженків із чотирнадцяти діток вижили тільки Сашко та його молодша сестра Поліна. Цими двома мати Одарка Єрмолаївна, вічна трудівниця з тонкою і ліричною душею, опікувалася самовіддано й жертовно, а батько, Петро Семенович, щоб дати синові змогу здобути вищу освіту, навіть продав десятин)' землі. Якийсь час Олександр Петрович учителював у Житомирі, але прогриміли Перша світова війна, революція, проголошення УНР, війна громадянська, на терени України прийшла радянська влада - й усі життєві плани витіснила кінематографічна творчість.

 

У біографії найвидатнішого українського кінорежисера багато білих плям. Є дані, що майбутній кінорежисер 6)¾ петлюрівським сотником. Як і Володимир Сосюра, Олександр Довженко пережив більшовицький розстріл, в останню хвилину був дивом помилуваний і примкнув до більшовиків.

Першим успіхом Довженка-кінорежи-сера можна вважати фільм «Звенигора». Кіно в ті часи було німим, актори відтворювали події і настрої рухами, жестами й мімікою, а для кращого розуміння на екрані з'являлися набрані великим

Хата Довженків у Сосниці збереглася донині. Тут відкрито літературно-меморіальний музей

шрифтом коротенькі репліки. Редактор тодішнього журналу «Кіно» Микола Бажан про кінокартину «Звенигора» відгукнувся дуже схвально: «Це - історична симфонія, що рівної їй немає в світовому кіно. Це зафільмована лірика, епос і філософія, виявлені в образах такої глибини й значимості, що багатьом несила до кінця їх розкопати й зрозуміти». Саме довженківською «Звенигорою» було започатковане поетичне кіно з глибокою задушевністю, широкою підтекстовою гамою і питомо українським колоритом.

1 Чарлі Чаплін (1SS9-1977)-змериканський і ані лийський кіноактор та режиссер.

 

У 1929 році Олександр Довженко натхненно працював над кінокартиною «Земля», сценарій якої написав сам. Успіх був неймовірний! У1958 році у Брюсселі картину визнали найкращою в світі. Чарлі Чаплін1 надіслав О. Довженкові таку телеграму: «То велике щастя для нас, що Україна має такого славного сина й воістину великого художника».

Коли ж на екрани вийшов фільм О. Довженка «Іван» (1932), то буквально за одну реплік)' «Не туди б’єш, Іване!» (у цьому епізоді доведений до розпачу селянин нещадно батожив ко-ня-трудягу) кінорежисерові «пришили» звинувачення в антирадянщині. Навіть батьків митця вигнали з колгоспу, прилюдно звинувативши в тому, що вірять у Бога, є прихованими націоналістами, ворогами народу, багачами-куркулями, яких варто виселити з рідних місць. Залишатися в Україні Олександрові Довженку стало небезпечно: за першої нагоди його заарештують і знищать, як це вже зробили з багатьма талановитими людьми.

 

З 1934 року О. Довженко працює в Москві. Для тодішньої влади тепер він перестає бути небезпечним, бо перебуває під постійним наглядом. Радянський тиран і диктатор, очевидно, сподівався, що рано чи пізно геніальний О. Довженко напише кіносценарій, де звеличить вождя, як це тоді робили митці Радянського Союзу. Вождь залякував і приручав, нагороджував і вимагав вдячності. Дві Сталінські й Ленінська премії, закордонні відрядження, звання діяча мистецтв, орден Леніна, іменний патефон із гравіруванням: «А. П. Довженко от Сталина» - але, як і батіг, жоден пряник не діяв.

Утім, на певні компроміси митець йти мусив, але не заради безбідного існування, а задля можливості створювати кінокартини, які досі дивують світ, писати фронтові оповідання, кіноповісті «Україна в огні» та «Зачарована Десна».

Батько та син - Петро і Олександр Довженки (1940)

Перед початком Другої світової війни О. Довженка на короткий час відпустили в Україну для зйомок фільму за повістю М. Гоголя «Тарас Бульба».

«Все життя він змушений був відкуповуватись від режиму. За геніальну' “Звенмгору" мав платити антиукраїнським “Арсеналом" за мудру “Землю” -силуваним “Щорсом” за бунт “України в огні” - казенним “Мічуріним” Справді, яка трагедія художника.»

(Олесь Гончар)

 

«Довженко - рідкісний приклад палкої відданості митця своїй нації. Він родоначальник нового не тільки в кіно, а й в літературі...

(Бартелемі Амангаль, кінокритик (Франція))

 

«Мабуть, зустріч із живим Мікелан-джело не справила б враження більшого, ніж те, що зосталося після зустрічі з ним, автором «Землі» й «Арсеналу». Великість. Крилатість. Могуття духу. Ось такими, напевно, були люди епохи Відродження.»

 

Із перших днів війни Олександр Довженко почав вести «Щоденник».

Кінорежисер на власні очі бачив, щб зробила війна з Україною. Щоб підтримати дух народу, написав кілька коротких, але дуже емоційних оповідань, які часто друкувалися у фронтових газетах, звучали по радіо: «Воля до життя», «Мати», «Ніч перед боєм». Дійовими особами цих творів були прості люди, до війни - переважно звичайні хлібороби. Деякі герої мали риси самого автора. Наприклад, Петро Колодуб згадує, що до війни був садівником. А великий пошановувавач краси й поет у душі Олександр Довженко на всіх кіностудіях, де працював, власноручно посадив чудові яблуневі сади!

(Олесь Гончар)

 

Митцеві боліла доля рідного народу. Довгими фронтовими ночами ставало страшно від думки, що правди ніхто з митців не розповість, а тому нащадки й не знатимуть, що довелося пережити в 1940-х роках українській нації. Попри величезні ризики, кінорежисер зважився написати твір про перші місяці війни, важкий відступ радянської армії, трагедію мирних жителів України, які залишалися на окупованій території. Ця кіноповість мала промовисту назву - «Україна в огні». Усі, хто читав рукопис, вважали твір геніальним і пророкували його авторові славу. А вийшло навпаки. «Україна в огні» потрапи-

Олександр Довженко з дружиною Юлією Солнцевою

ла до рук Сталіна, який викликав кінорежисера в Москву, а згодом нацькував на митця оскаженілу зграю придворних підлабузників. Той страшний день у своєму житті Довженко назвав власним «кремлівським розп’яттям».

 

Кіноповість «Україна в огні» заборонили на довгі роки.

Довженко відмовився її переробляти, хоч йому рекомендували центрального персонажа зробити росіянином, а ще -обов’язково ввести у твір образ Сталіна, замінити заклики «За Україну!» закликами «За Сталіна!».

Ще одна кіноповість О. Довженка про війну, цього разу вже про переможний наступ радянської армії - «Повість полум’яних літ», мала значно кращу долю, але вийшла вона на екрани вже після смерті автора. Головну роль у цьому фільмі зіграв учень О. Довженка - актор кіно, поет і прозаїк Микола Вінгранов-ський. Про свого наставника він залишив спогади «Рік з Довженком».

До останніх днів свого життя О. Довженко рвався на Україну проте дозволу так і не отримав. Не дозволяли геніальному кінорежисерові знімати фільми за його ж кіноповістями. Тоталітарна система робила все, щоб геніальний Довженко вважався «радянським», «російським», а не українським митцем. У «Щоденник)'» є такі щемливі рядки: «Перед смертю я попрошу Сталіна, аби... з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві десь над Дніпром на горі». Не судилось. Помер Довженко 26 листопада 1956 року в Москві, похований на Новодівичому кладовищі.

Діалог із текстом

Яку роль відіграють генії в долі свого народу? Чи можуть її змінити?

Що ви довідалися про сім'ю Олександра Довженка?

На основі прочитаного доведіть, що юність українського генія виявилася складною і тяжкою.

Що цікавого ви довідалися про перші фільми 0. Довженка «Звенигора» й «Земля»?

На які компроміси й чому доводилося йти 0. Довженкові?

Як ви розумієте слова Олеся Гончара: «Ми з вами, Олесю, належимо до однієї, найвищої партії -Партії' Художників»?

Що ви можете сказати про причини переїзду 0. Довженка до Москви?

Чого саме очікував від геніального кінорежисера Сталін? Що і як радили 0. Довженкові переробити в кіноповісті «Україна в огні»? Чому митець на це не погодився?

Розтлумачте вислів «білі плями» в біографи. Чи можна це словосполучення називати метафорою? Чому? Як ви розумієте Довженкове визначення суду над ним у Кремлі? Чому для зіставлення й порівняння автор звернувся до біблійної події?

Знайдіть у шкільній бібліотеці або мережі Інтернет (http'J/portfelat.ua/dir/v/vingtonovskj_mikolo/ rik_z_dovzhenkom/12-1-0-14S6) твір М. Вінграновського «Рік з Довженком». Доведіть, що це спогади й що твір має автобіографічний характер.

Мистецькі діалоги

 

У наш час споруджено багато пам'ятників 0. Довженку на його малій батьківщині й у тих містах, де він жив і творив. Сучасний український скульптор Володимир Щур (нар. 1953 р.) - автор монументальної групи «Мотор!», яка скоро буде прикрашати центр Києва. Навіть назва скульптури надзвичайно вдало передає співтворчість Олександра Довженка й кінооператора Данила Демудського, важливість для обох митців натхненної режисерської праці. Змалюйте словами скульптурну групу й висловіть свою думку про затребуваність талантів кінорежисера в часи О. Довженка й зараз.

Зверніть увагу, що під піджак скульптор «одягнув» Олександра Довженка в сорочку, вишиту дубовим листям. Як ви думаєте, з якою метою це зроблено? Що підказує глядачам така художня деталь, як листя дуба на вишиванці?

НІЧ ПЕРЕД БОЄМ

-    Товаришу командир! Завтра ви поведете нас у бій. Ми всі ось тут - і старі, що вже по півроку на війні, і молоді, ось вроді Овчаренка, що йтимуть до бою вперше, - усі .ми знаємо, що завтра бій буде великий і дехто з нас, звичайно, загине. Чи правду я кажу?

Іван Дробот, молодий танкіст з приємним і скромним лицем, хвилювався.

-    Правду, - одповів просто і спокійно Герой Радянського Союзу знаменитий їхній командир Петро Колодуб. - Продовжуйте, Дробот, що ви хотіли сказати перед боєм.

-    Я хотів спитать вас, хоча про вас і пишуть у всіх газетах і на зборах говорять як про людину безстрашну і невтомну, хоч ви на вид такий, пробачте, і маленькі, і не дуже неначебто й здорові, так от, звідки воно у вас береться, оте все, що говорять.., скажіть нам неофіційно, так, ніби ми і не на війні зовсім. Де ваш не бойовий, а, так би мовити, внутрішній секрет? Чи, може, я не так висловився, пробачте.

Дробот почервонів од свого довгого запитання.

-    Ні, дякую, Іване, ви прекрасно і тонко висловили свою думку, і я вам одпо-вім, тим більше, що секрет таки у мене дійсно є.

-    Це було на Десні, - почав знаменитий капітан, усміхнувшись. - Вони були сміливі, діди оті, сердиті і не боялися смерті. Дехто сказав би, що вони не любили нас. Було таке?

-    Було, - зітхнули в кутку землянки.

-    Ну, так от слухайте.

...У землянці було накурено. Бійці сиділи у присмерку в найрізноманітніших позах, притулившись один до одного чи обнявши один одного. Всі вони були різні і всі рідні... Пройдуть літа, загояться рани, приорються ворожі кладовища, забудуться пожарища і многі події поплутаються в сивих головах од частих спогадів.., але одне зостанеться незмінно вірним і незабутнім - високе і благородне почуття товариства і братства всіх юнаків, що розбили і стерли з лиця землі фашистське божевілля.

-    Ворожі кліщі мали от-от замкнутися перед нами. Ми несли на плечах своїх поранених товаришів, падали з ними, проклинали все на світі і йшли далі. Ніде правди діти, були такі, що й стрілялися од розпачу, і гордості, й жалю.

Колодуб примовк замислившись.

-    Нас було небагато, чоловік п’ятнадцять. Я 6)¾ тоді ще командиром танка, що залишивсь у німців з пробитим мотором. А до війни я був садівником...

Капітан Колодуб так тепло і разом з тим з такою тонкою, знайомою всім іронією усміхнувся, що за ним тихо усміхнулася вся землянка.

-    Ми вибилися з сил. Ноги вже не несли, наступала ніч. Перед нами за селом велика ріка. А німці були недалеко... Нам показали хату перевізника.

-    Тікаєте, бісові сини? - спитав нас дід Платон Півторак, що виходив уже з сіней з веслом, сіткою й дерев'яним ковшем для виливання води з човна. - Багато я вже вас перевіз. Ой багато, та здорові все, та молоді, та все - перевези та перевези. Савко! - крикнув Платон до сусідньої хати. - Ходім, Савко. Треба перевезти, нехай вже тікають. Га?.. Це вже, мабуть, останні.

Савка вийшов із своєї хатки і дивився на нас... Було йому літ сімдесят чи, може, й більше. Він 6)¾ маленький, з підстриженою борідкою. Був би сильно схожий на святого Миколу-угодника, коли б величезна, мов коров'ячий кізяк, стара кепка не лежала у нього на ушах та землистого кольору светр не висів на ньому, як на хлопчику батьків піджак. За дідом Савкою виходив чималий хлопець з двома опачинами1.

-    Еге-ге! - сказав дід Савка і хитро подивився на нас. - Одежа ось нова, і рем-ні2, еге, і самі ось молоді, а звертаєте неначе не туди, га?!

-    Ходім уже, годі! - сказав Платон.

Пішли.

-    Заспокойтеся, човен є, і чималий, - сказав я тихо нашому супутнику Борису Троянді, що хвилювався увесь час більш за всіх. Він не вмів плавати.

-    Ви думаєте, вони нас перевезуть? - стримуючи хвилювання, сказав Троянда.

-    Не знаю, чого вони оце так тікають, - мовив дід Платон, ідучи за Савкою до річки, так ніби нас тут зовсім не було. - Чого вони так тієї смерті бояться?.. Уже якщо судилася вона кому, то не втечеш од неї нікуди.

-    Еге! - погодився Савка. - Ні в танк)' не сховаєшся, ні в печі не замажешся.

’ Огіач/на (діалектне) - весло.

2Ремн'-військові портупеї сф церів, шкіряна перев'язь через плече.

-    Душа несерйозна, - сердився Платон. - Візьми мого Левка. Як він на Кохин-Голі1 тих, як їх? Читав листа? Полковник Левко Півторак - я понімаю! А це -казна-що, не люди.

Ми йшли стежкою мовчки у густих лозах. Діди йшли попереду з сітками і хро-пачами2 дуже повільно, ніби на звичайну нічну рибну ловлю, і, здавалося, не звертали жодної уваги ні на гарматну стрілянину, ні на рев німецьких нахабних літаків, - одним словом, увесь німецький фейерверк, що так замучив нас за останні дні важкого відступ)', для них ніби не існував зовсім.

-    Слухай, батьку! Ти не можеш іти трохи швидше? - звернувся до Платона Троянда.

Платон не одповів.

-    Слухайте, діду, ви не можете іти трохи швидше? - стримуючи дрижаки, спитав Троянда ще раз.

-    Старий я вже швидко ходить. Одходив уже своє.

...Ми вийшли на чистий піщаний висип. Перед нами була тиха широка Десна. За лозами темні ліси, а над річкою і над лісами вечірнє небо, якого я ніколи таким ще не бачив. Сонце давно вже зайшло. Але його проміння освітлювало ще з-за горизонт)' верхи велетенського нагромадження хмар, що насувалися з заходу на все небо. Хмара була важка, темно-темно-синя, внизу зовсім чорна, а самий верх її, самий вінець майже над нашими головами, було написано шаленими крученими криваво-червоними і жовтими мазками. Величні німі зловісні блискавиці горобиної ночі3 палахкотіли, не вгасаючи, між шарами хмар. І все це одбивалося в воді, і здавалося, що ми стояли не на землі, що ріки немає, а є міжхмарний темний простір, і .ми, розгублені в ньому, малесенькі, як річні піщинки... Природа була ніби в змові з подіями і попереджала нас своїми грізними знаками.

Риба боялася такої ночі і шугала по висипах на мілині. Десь за нами і ліворуч попід хмарою носилися ракети, мов змії.

-    Ну, сідайте, повезем. Чого стали? - сказав дід Платон. Він стояв уже біля човна з веслом. - Повезем уже, а там, що Бог дасть. Тікайте, чорт вашу душу бери...

Ми розсілися у човні мовчки, і кожний думав свою невеселу думку.

-    У тебе готово, Савко?

-    Можна.

-    Ач, що робиться! Страшний Суд1, чи що, починається?

1    Кохин-Гол - перекручена назва річки Хйякін-Гол, поблизу якоїз весни до осені 1939 року на критерії Монголії точилися кровог ролитні бої між Японією і СРСР.

2    Хропач (діалектне, від слова «хропаги* - «робити шум) - спеціальне рибальське знаряддя, яким заганяють рибу в сіть.

3    Горобині ночі - народна назва літніх найкоротших ночей, а також нічних гроз із блискавками ромом.

'Страшний Суд - згадана в Біблії подія після кінця свїу, коли Бо: судитиме всіх, хто коли-небудь жив на землі,

й праведники буду ть щедро винагороджені Господом, а грішники - страшно покарані.

Дід Платон подивився на небо і плюнув у долоню. Потім він узяв весло і сильним рухом одштовхнувся од берега. Савка з онуком гребонули опачинами. Човен був великий і старий-престарий. Він увесь 6)¾ просмолений смолою і покарбований часом. Я дивився на тиху чарівну річку, і на берег, і на суворого кормчого діда, що піднімався наді мною на фоні урочистого неба. Мені здалося, що мене перевозять на той світ. Сором, і розпач, і невимовний жаль, і безліч інших гострих почувань охопили мою душу, і скрутили її, і пригнули. Прощай, моя рідна, дорога Десно.

Мене вивів із думи голос Платона. Він продовжував з Савкою свою розмову, образливу і гірку для нас. Видно, щось сильно його мучило. Він ніби думав уголос:

-    Сьогодні вранці заходить до хати якесь дермо собаче та все кругом у зброї та в ремінні, та не в абиякому ремінні, а новому. А це ж усе гроші!

-Еге!

-    Вставай, - каже, - вези, годі спати. А я три ночі не спав, возив.

Платон трохи помовчав.

-    А оце недавно, перед вечором, перевозив з Митрофаном одну партію. Так одно, чорти його батька бери нехай, вроді отого, що коло тебе в очках сидить, теж у новому ремінні, так ще револьвер витягло та кричить - вези, каже, мерщій, куркуль!.. А в самого руки тремтять і очі викарячені, немов у носаря1 чи в окуня, од страху.

-    А, чорті-що.

-    Еге. Так товариші заступились, спасибі їм. Що ж ти, кажуть, чортів син, діда обижаєш? Та чуть не побили... О, здорово гуцає. - Прислухався Платон до гарматних пострілів. - Скоро, мабуть, появиться герман.

Пролетіли перелякані качки.

-    «Діду, перевези...» - сердився Платон.

-    Еге, - підхопив Савка. - А не знають, трясця їх матері, що вже кому на війні судилося вмерти, так не викрутишся, ніякий човен тебе не врятує. Не здожене куля - здожене воша, а війна своє, казав той, візьме... Бери вліво, бистра велика, -загрібав Савка опачиною.

-    Беру. Коли б оце Левко із своїм полком та 6}¾ тут, той би не одступив, ні. Той би цього човна повернув назад! - розсердився Платон і наліг на весло. - Той не одступить, ні, чорта з два!

-    Еге! Отакий і мій Демид. Його огнем печи, на шматки ріж, ну не одступить. Куди твоє діло! - сказав Савка і плюнув на долоню. - А ці думають урятуватися, а воно, мабуть, вийде на те, що харкатимуть кров'ю довго... Це ж усе доведеться забирать назад!

-    А доведеться! - підхопив Платон і гребонув веслом з усієї сили три рази. -Шутка сказать, скільки землі доведеться одбирати назад. А це ж усе кров!

1 Носйрь «діалекгве) - йорж.

Я дивився на діда Платона і з насолодою слухав кожне його слово. Дід вірив у нашу перемогу. Він був для мене живим грізним голосом нашого мужнього народу.

-    Наша частина змушена була відступити, - сказав полковник.

-    Балакай. Не вміли битися. От тобі і відступ, - сказав Платон. - Що у військовому статуті сказано про війну?.. Сказано: коли цілиш у ворога, возненавидь ціль.

-    А де ваша ненависть? - підхопив Савка.

-    Еге, вмирать боїтеся. Значить, нема у вас живої ненависті. Нема!

Ми не знали, що одповідати.

-    О, пливе щось. Наш чи німець? - Платон притяг до човна труп. - Німець. Ач, куди забрався! У Десну!.. А ви все думаєте та все страдаете. А страдати ніколи!

-    Я, діду, ненавиджу фашизм усією душею, - крикнув Троянда і навіть встав од хвилювання.

-    Значить, душа в тебе мала, - сказав Платон. - Душа, хлопче, вона буває всяка. Одна глибока і бистра, як Дніпро, друга - як Десна ось, третя - як калюжа, до кісточки, а часом буває, що й калюжки нема, а так щось мокреньке, неначе, зви-няйте, віл покропив.

-    Ну, а якщо людина нервова? - образився Троянда і розсердився сам на себе.

-    А ти прикуй себе од страху ланцюгом до кулемета та й клади ворога мовчки до смерті, - сказав Платон. - А то виходить, що ненависті в тобі багато, а нервів і себелюбства ще більше. От і - «перевезіть, діду». А ненависть твоя на щось інше витратиться. Яка ж ціна їй, коли умирать не вмієш?

-    Ну, це не всякий може, - пробелькотав щось збитий з пантелику Троянда.

-    А треба, щоб усякий міг, коли ворог суне...

-    По-дай чо-го-го-го! Човен подай! А-га-га-га... - почулося з того берега.

-    О, вже розпинаються нервені1 душі. Накликають німця. А нема того, щоб тихо посидіти! - сказав Савка.

Платон почав сильно гребти веслом. Видно, йому хотілося щось іще сказати, чимось перебити своє невдоволення.

-    Ти собі подумай, Савко, як оце народу дивитися на отаке паскудство. Він же надіявся на їх усіх, як я на свого Левка, а воно он що виходить - «діду, перевези»!

-    ...Скільки літ їх учили, ти подумай, Платоне. А вони тікають. Стійте тікать! Чим же далі ви тікаєте, тим більше крові проллється! Та не тільки вашої, солдатської, а й материнської, й дитячої крові.

-    Не знаю, як ти, Савко, - сказав Платон, - а мене б з Дніпра чи з Десни не те що Гітлер, а сам нечистий би не вигнав, прости Господи, не при ночі згадуючи.

-    Легко сказати, діду, а побачили б ви танкетки! - виправдувався лейтенант Сокіл.

-    Ну і що ж? - перебив його Платон Півторак, очевидно, не маючи ніякого бажання вислуховувати нас. - Людська душа молодецька сильніша за всяку танкетку!

! Нерзені Далекі изм) - нерзові.

Була, есть і буде! Як то в піснях про Морозенка співають: «Де проїхав Морозенко -кривавая річка». О! Ото був воїн!..

В цю мить він здався мені жорстоким і несправедливим дідом.

-    Хіба ви думаєте, що біль і жаль не роздирають наші душі, не печуть нас пекельним вогнем? - простогнав я йому в самі очі.

-    А що мені думати? - подивився на мене дід Платон. - Думайте ви. П’єте ви, як бачу, жаль і скорботи. Марно п’єте. Це напої бабські. А воїну треба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презирства до смерті. Ото ваше вино... Перемагають горді, а не жалісливі! - сказав дід Платон і примовк.

Він висловив, нарешті, свою думку. Це була його правда. Він стояв на кормі з веслом, суворий і красивий, і дивився вперед поверх нас. У цей час далекобійний снаряд упав коло нас у Десну і підніс угору великий водяний стовп.

-    Ого!.. А що риби поглушить в річках! - почувся голос Савки.

-    Позаторік і подохла од задухи, а зараз німці висадять гранатами дотла. Спустіють, мабуть, і річки, і все на світі. Приїхали.

Човен м’яко уткнувся в річний пісок. Я вийшов із човна на берег абсолютно спустошений і разом з тим якийсь неначе зовсім інший, новий. Я неначе втопив у Десні і свій жаль, і тугу, і розпач відступу. Я оглянувся. За Десною горіло. І червона заграва пожежі якось по-новому освітила мою душу. Нестерпний огонь пропік мене наскрізь. На одну мить мені здалося, що кинься я зараз назад до Десни - і вода б розступилася переді мною. Цього я, хлопці, ніколи не забуду...

Ми стали прощатися з дідами.

-    Постійте трохи, - сказав Платон, спершись на весло. - Так що ж прикажете передати герману? Як стрічать його, як у вічі дивитись?

-    Передайте, що ми повернемось. Не дрейфте1, діду. Повернемось! - спробував підбадьорити діда Троянда.

Дід подивився якось мимо планшеток Троянди і легенько сплюнув.

-    По-дай чо-го-го-го! Ого-го-го! - лунало з того берега.

-    Прощайте, діду, - тихо говорили мої попутники, зникаючи в лозах.

-    Ідіть собі під три чорти, - сказав байдужим голосом дід Савка.

Платон мовчав.

Ми пішли в лози. Я йшов останнім і думав про діда Платона. «Спасибі йому, -думав я, - що не пожалів нас, не окропив нашу сумну стежку сльозами, що викресав з мого серця огонь уночі... Правдо, чом же ти часом така гірка та солона!» Потім я побіг назад, до Десни. Я мусив щось сказати на прощання дідові Платону. Я вибіг на висип. Платон стояв на березі по кісточки у воді з веслом, як пророк, нерухомий, і дививсь, очевидно, нам услід.

-    Прощайте, діду, — мовив я, задихаючись. - Ми вас, діду, ніколи...

1 Дрейфити (суржик) - боятися, панікувати.

-    Іди, не крутись перед очима, - сказав Платон Півторак, навіть не подивившись на мене. По сухому темному його лицю текли сльози і падали в Десну.

-    Оце, друзі мої, і все. Оце і весь секрет, - сказав капітан Колодуб і запалив люльку. - ...Багато я знищив ворога, що й говорить!.. І сам попадав у бувальці не раз. Ллє, де б я не був, як би не гули навколо мене ворожі вихори, їм ніколи вже не затушить того вогню, що викресав з мене колись у човні дід Платон... Що наше життя? Що наша кров, коли страждає вся наша земля, увесь народ? - голос капітана зазвучав, як бойова сурма. - Я, хлопці, у бою сторукий, помножений стократ на гнів і ненависть!.. Так. - Капітан Колодуб усміхнувся. - А все ж таки нічого в світі я б так не хотів, як після війни поїхати на Десну до діда Платона і...

-    І сказати йому, що він помилявся, товаришу Герой Радянського Союзу. Моє шанування! Ну як? - почувся з боку' дверей улесливий голос Троянди, що вже з півгодини як приїхав на фронт і зайшов до землянки.

-    І поклонитися діду Платону в ноги за науку, - сказав капітан Колодуб, ніби і не почувши зовсім Троянди.

-    Ні, товаришу капітан, не поклонитесь ви діду Платону, - зітхнув молодий танкіст.

Всі обернулись. Це був Іван Дробот. Він стояв у самому кутку землянки. Був якось особливо схвильований.

-    Діда Платона, товаришу' капітан, уже нема живого, - сказав Дробот. - Ото як ви пішли у лози, через годину' прибігли німці. Довго вони били діда, що перевіз вас, хотіли розстріляти, а потім був приказ негайно переправитися на друтий берег. Ну' повезли. Насіло їх вщерть. Випливли на середину' Десни. Тоді дід Платон і каже:

-    Савко, прости мене!

-    Бог простить.

-    У другий раз!

-    Бог простить.

-    Прости утретє!

-    Бог простить.

-    Прости і ти мене, Платоне, - сказав дід Савка.

-    Бог простить.

-    У другий раз!

-    Бог простить.

-    У третій раз!

-    Бог простить.

Та за третім разом як повиймали вони весла, та як стрибнули на правий борт, та й перекинули човна. Все потонуло - і ку'лемети, і німці, і діди. Один тільки я виплив на наш берег.

-    А хто ж ти такий? - тихо спитав капітан Колодуб.

-    Я онук діда Савки. Я сидів на другій опачині...

-    Встать! - скомандував Колодуб.

Всі встали. Цілу хвилину сім'я бійців стояла мовчки. Колодуб був блідий і урочистий. Він стояв з закритими очима. Потім на мить став на одне коліно, і всі по-слідували за його рухом.

-    Готові до бою? - спитав Колодуб і виріс перед бійцями, як дід Платон на Десні.

-    Готові на будь-який огонь!!!

Тихо стало в землянці. Тихо й на позиції. Тільки далеко на обрії гойдався в небі вогненний знак прожектора.

Діалог із текстом

Розкрийте поетику назви фронтового оповідання Олександра Довженка «Ніч перед боєм». Яку важливу інформацію несе ця назва? Спростуйте або доведіть доцільність такої назви для твору. Чому героя твору, легендарного Петра Колодуба, письменник змальовує як звичайну людину, а також розповідає читачам, що до війни цей чоловік був садівником, а не кадровим військовим?

Який секрет Колодуба особливо цікавив молодого бійця та його товаришів і з якої причини?

Що ви відчули у таких словах: «Вони були сміливі, діди оті, сердиті і не боялися смерті»?

Чи справді старі перевізники зневажали радянських солдатів, які вимушено відступали перед німецькою армією?

Для чого діди постійно ведуть мову про своїх синів, які з їхніх розповідей постають героями?

Яке враження й чому саме таке справив на вас боєць Троянда? Чи еволюціонує цей літературний персонаж упродовж воєнного часу, чи залишається недалекою і слабкою людиною? Для чого письменник увів саме такого персонажа до свого твору? Чому саме йому дав відповідне прізвище? Доведіть, що діди-перевізники мають високу людську гідність і надзвичайно сильні духом.

Як ви розумієте слова діда Платона: «Душа, хлопче, вона буває всяка. Одна глибока і бистра, як Дніпро, друга - як Десна ось, третя - як калюжа, до кісточки, а часом буває, що й калюжки нема»?

З якою метою діди нагадують солдатам слова пісні про Морозенка?

Доведіть, що діди-перевізники під час короткого спілкування з молодими солдатами виявляють себе не тільки як герої й патріоти, а і як добрі господарі свого краю.

Який приклад героїзму подали перевізники юному Іванові Дроботу, внукові діда Савки?

Наприкінці оповідання вказано дату й місце написання: «Південно-Західний фронт, 1942 р.». Як ви вважаєте, варто це брати до уваги при аналізі твору чи ні?

Яким постає перед читачами молодий танкіст Дробот? З якою метою автор наділяє його такими рисами, як надмірна балакучість, але водночас сором'язливість і делікатність у спілкуванні зі старшими фронтовими товаришами?

Чому місцем дії у творі стає Десна? Як змальовує письменник ріку свого дитинства під час страшного відступу радянської армії?

Чому окремі радянські офіцери ображали дідів, навіть звинувачували в куркульстві (у ті часи «куркулів» прирівнювали до «ворогів народу»)? Наведіть приклади таких негідних учинків у творі.

З якою метою діди ведуть мову про те, що відступ армії матиме страшні наслідки, адже згодом доведеться все повертати зі страшними боями й великою кров'ю?

Чому дід Платон вважав, що на війні солдатам страждати ніколи, тим більше що страждання - це взагалі жіноча справа?

Як ви думаєте, для чого письменник уводить у текст натуралістичні елементи: труп німця, фрази «дермо собаче», «мокреньке, неначе, звиняйте, віл покропив»? Яка мета цих художніх засобів і як саме вони відображають війну, впливаючи на читачів?

Розкрийте зміст фразеологізму: «Перемагають горді, а не жалісливі!».

Як треба розуміти таке іронічне запитання дідів, звернене до солдатів: «Так що ж прикажете передати герману? Як стрічать його, як у вічі дивитись?» Чому перед ворогом соромно бути представником нації, армія якої покинула мирне населення на ворожий глум і воєнні муки?

З якої причини Платон і Савка не схотіли вислуховувати вдячних слів від солдатів, яких врятували? Поясніть, як ви розумієте слова Петра Колодуба: «Де 6 я не був, як би не гули навколо мене ворожі вихори, їм ніколи вже не затушить того вогню, що викресав з мене колись у човні дід Платон... Що наше життя? Що наша кров, коли страждає вся наша земля, увесь народ?» Чи є вони щирими? Доведіть, що діди виявилися віруючими людьми, тому передсмертний ритуал прощання й прощення мав для них дуже велике значення навіть у час війни.

Чи додала духу молодим бійцям розповідь Петра Колодуба й згадка про геройський вчинок дідів-перевізників Івана Дробота? Що вони відчули й на які вчинки спромоглися?

Створіть словесні портрети діда Савки й діда Платона. Доведіть, що це люди поважного віку, які, однак, погоджуються тяжко працювати перевізниками на річці. Що спонукає дідів до таких вчинків? Порівняйте образи дідів Савки й Платона. Що в них спільного та відмінного?

Доведіть, що пейзажі в цьому оповіданні відіграють надзвичайно важливу роль. Чому вибухи, стрілянину, гуркіт гармат і грозу, що насувається, діди порівнюють зі Страшним судом? Чи можна сказати, що романтична й водночас страшна стихія увиразнює небезпеку й жорстокі випробування солдатів та мирного населення?

Авторська позиція може бути відвертою, прихованою, позитивною, негативною, індиферентною, постійною або змінною в оцінці персонажів та явищ. Які види авторської позиції домінують у цьому творі? Чи можна сказати, що оцінку війні й відступу радянської армії О. Довженко дає вустами дідів? Розповідь у творі ведеться від першої особи - від імені Петра Колодуба. Прочитайте цитати, у яких звучать важливі висновки оповідача. Чи можна сказати, що Петро Колодуб у цьому творі є виразником авторської позиції? Чому ви так вважаєте?

Мистецькі діалоги

 

Розгляньте та опишіть картину української художниці Тетяни Яблонської (1917-2005) «Ворог наближається». Чому на передньому плані полотна - жінка з дитиною на руках і розгублена маленька дівчинка, а довкола -руїни і дим?

Розгляньте картину сучасного російського художника Валерія Кузнецова (нар. 1940 р.) «З перемогою, синочки!». Доведіть, що цей твір перегукується із змістом оповідання О. Довженка «Ніч перед боєм». Скільки дітей втратили на війні старенькі батьки? Чому вони вітають із перемогою навіть мертвих героїв? Наведіть цитати з щойно прочитаного опо-

відання О. Довженка, які підтверджують, що бійці припускають власну загибель, але вже не бояться смерті.

Розгляньте світлину воєнних літ. Чи можна нею проілюстувати таку думку О. Довженка: «Всі вони були різні і всі рідні... Пройдуть літа, загояться рани, приорються ворожі кладовища, забудуться пожарища і многі події поплутаються в сивих головах од частих спогадів.., але одне зостанеться незмінно вірним і незабутнім - високе і благородне почуття товариства і братства всіх юнаків, що розбили і стерли з лиця землі фашистське божевілля»? Чому для визначення солдатської дружби на війні краще підходить словосполучення «воєнне братство», ніж «воєнне товариство». Яка різниця між цими поняттями?

 

Це матеріал з Підручника Українська Література 8 Клас Слоновська

 

Автор: evg01 от 20-08-2016, 22:33, Переглядів: 6176