Валентин Чемерис - Вітька + Галька, або повість про перше кохання читати онлайн

 

ВАЛЕНТИН ЧЕМЕРИС Народився 1936 р.

Валентин Лукич Чемерис народився 8 липня 193в р. в с. Заїчинці па Полтавщині. Після школи багато років жив у Дніпропетровську, працював у радгоспі, на металургійному заводі. Вів відділ літератури, гумору та сатири в дніпропетровській обласній молодіжній газеті, редагував книжки у видавництві «Промінь».

1971 р. В. Чемерис закінчив Вищі літературні курси при Літературному інституті в м. Москві. З 1993 р. мешкає в Києві, багато років працював у редакції газети «Літературна Україна», де також вів гумористичний розділ «Вишняк».

 

Журналістська праця давала змогу познайомитися з багатьма цікавими людьми, і це стало поштовхом до написання власних художніх творів. Перша гумореска В. Чемсриса з'явилася в обласній газеті 1959 р. А :ш кілька років він став одним з провідних українських письменииків-сатириків.

З-під його пера вийшли гумористично-сатиричні збірки:

«Урок виховання», «ВиСнури таємного агента», «Як стати щасливим»,«Царська охота» та багато інших. Крім того, у доробку письменника є історичні романи «Ольвія», «Смерть Атея», «Маруся Чурай», «Фортеця на Bopuafiem»; фантастичні твори «У петлі часу», «Верхи на птеродактилі»,

«Вампір І! Кассіопеї» та ін.

А тепер прочитаємо одну з ранніх повістей митця.

Вітька + Галя, або Повість про перше кохання

(Скорочено )

ЧАСТИНА ПЕРША. ДУЕЛЬ Ex Вітько, Вітько!..

25 липня 1964 року в селі Великі Чаплі мата відбутися незвичайна подія: о сьомій годині ранку Вітька Горобець буде стрілятися па дуелі з Петром Білим

на селом, біля третього колгоспного ставка. Якраз отам, де три плакучі верби до самої води схилили свої довгі гнучкі віти, де колись Вітька потай від рибника витяг на вудку отакенного дзеркального корона, котрого в нього потім украв кіт Васька... (...)

Сьогодні субота. Теплий зоряний вечір. Набігавшись на день, Вітька Горобець стомлено сидить па колоді біля свого двору й неуважно слухає свого секунданта. Федько Котигорошко вже вкотре намагається оптимістично за-певнити Горобця:

Ти його н ходу клацнеш!..

—    А якщо він мене?.. — Вітька надумується.

Тоді для тебе все найгірше вже буде попаду, зітхає в темряві секундант. — Тільки носа не вішай. Ои дід Свирид каже, що двічі не вмирати, а ран не мииувати. Секундант зневажливо спльовує і по-філософському закінчує: — Усі ми колись помремо!..

Фс-е-дьку-у-у! зненацька лунає на вулиці. — Де ти, бісів сину? Біжи кабакової каші їсти, бо батько тобі дасть!

Мені нора, зводиться Федько, підтягуючи штани. На жаль, я не можу з тобою провести останню шч. А ти в цю ніч не спи.

Чо-чого це? — удає спокійного Вітька.

Так належить, — розводить Котигорошко руками. - Я читав у романах. Перед дуеллю герой мусить усю ніч ходити но хаті й думати про даму свого серця. (...)

—    Іди молока вип'єш, — зустрічає мати в сінях.

Вітька вагається: пити молоко чи не пити? А рантом це не дозволено перед дуеллю? Шкода, що Федька немає, а він усе знає. Та голод бере своє. Вітька жадібно спорожняє кухоль холодного солодкого молока з хлібом і находить до хати. (...)

Після молока Вітьці страшенно хочеться спати, так би оце й упав. Та вчасно згадує наказ секунданта ходити всю ніч по хаті та думати про даму свого серця. Заходжується сонно крокувати з кутка в куток, натикаючись на стільці. Де вже там думати про даму свого серця, тут аби па ногах утриматись.

Та чого це ти швендяєш гго хаті, як па цвіту прибитий? кричить батько. — Ось не метеляй і не затуляй мені лампи!..

Заходить мати.

Вітюньчику! пильно дивиться па сина. Що це з тобою? Чого ти такий зачумлеиий? Може, у тебе живіт закрутив, га? То я нараз піску нагрію та прикладу.

Вітька не встиг заперечити, як мати поставила діагноз:

Точно, живіт болить. Постривай, я хутенько нагрію...

І Вітька Горобець, мужчина з життєвим стажем в чотирнадцять неповних років, мирно захропів на всю хату з піском на животі...

Ех, Вітько, Вітько, гаряча твоя голова!.. (...) І взагалі, коли ти, Вітько, устиг закохатися в Гальку? Ну, подумай, коли? Ви ж разом росли, ще й дружили в дитинстві. (...)

І раптом в один чудовий день ти зовсім-зовсім іншими очима глянув на свою товаришку з довгою косою. На свою біду ти побачив, що в неї гарні чорні очі-очспята, такі жваві, і такі привабливі, і такі бездонні, що прямо диво дивне, як ти міг раніше па них дивитися й не бачити їх?.. Як ти міг раніше не бачити, що в неї тоненька шия й маленькі груди, важкі коси та довгі, примхливо вигнуті брови, тоненька, немов вирізьблена, фігурка та чарівна посмішка, що вона вся струнка, весела й швидка, як вогонь на сухій соломі?

Ну, побачив, що вона гарна. Але нащо ж було так закохуватися? (...) Спи, мужчино чотирнадцяти неповних років, а ми розкажемо людям, як довело тебе перше кохання до забороненої законом дуелі...

Творчі муки Федька Котигорошка

Лихом цивілізованого людства, на думку Вітьки Горобця, були перший зубний біль і перше безнадійне кохання за формулою: «Він її любить, вона його хтозна!» Із зубним болем він ще якось міг боротися: піти до фельдшера, і той таки вирве триклятого зуба. А куди поткнешся з другою хворобою, що саме прогресувала? (...) А мовчки страждати від палкого безнадійного кохання у Вітьки вже не було сили: мусив же він відкрити перед кимось свою наболілу душу, сподіваючись на пораду та бодай хоч співчуття.

І Вітька Горобець вибрав для цього Котигорошка. По-перше, вони були дуже близькі приятелі й рідко який день не зустрічалися. По-друге, Федько вмів тримати язик за зубами. Друзі не схожі були один на одного. Вітька високий, худий, з рідким білявим чубчиком — ие міг і хвилини спокійно всидіти на місці. Запальний і рвучкий, він так швидко ходив, що маленький, товстий і флегматичний Федько мусив бігати за ним підтюпцем. Цей дванадцятилітній опецьок (якого за смаглявість но-вуличному називали Жучком), здавалося, ие ходив, а котився на своїх коротеньких ногах. По-третє, старша Федькова сестра працювала бібліотекаркою в сільському клубі, і Федько змалку мав доступ до тих книжок, яких дітям суворі педагоги не рекомендували давати. Федько вибирав книжки на свій смак і ковтав їх десятками. Міг терпляче лежати на одному боці цілий день і ще терплячіше читати семисотсторіпковий роман, від обсягу якого у Вітьки йшов мороз но спині. І хоча часто Федько ие розумів прочитаного, але це не відбивало в нього охоти до читання. Особливо багато читав Котигорошко про кохання та вважав себе в цім ділі знавцем-теоретиком. Отож до нього за порадою й надумав звернутися Вітька.

Ти вмієш берегти страшну таємницю? поцікавився Горобець.

Та я!.. Федько підтягнув штани, бо завжди доношував батькові й завжди вони в найважливішу хвилину намагалися недоречно з’їхати вниз. Та я клянуся!.. Авторитетно! Сирою землею й рідною матір’ю, що мовчатиму, як риба. Тьху, тьху, тьху!!! Та щоб мені з місця не встати, та щоб...

Вірю, — обірвав Вітька потік страшної клятви й сказав з нарочито байдужим виглядом: — Так от, я покохав.

Xi-i-i!! аж присів здивований Фсдько, і його осоружні штани поїхали впив. Оце здорової І насправді?

Вітька похмуро кивнув.

—    До могили?

—    До могили.

Хі-і-і... А як ти покохав? Свідомо чи активно? — Фсдько часто вживав у розмові вичитані слова.

—    Узяв і покохав. Що ж тут такого? Для мене цс дуже просто.

От здорово, — усе ще не міг отямитися Фсдько. — А я ще й не додумався закохатися, а читати про це читав. А хто ж вона, дама твого серця?

—    То не дама, а Галя Козачок.

От диви-и-иа!.. А ти ж їй хоч натякнув?

—    Ще ні.

Тю! А яка ж тобі вигода з кохання, якщо вона не знає? Треба негайно ж їй освідчитись у коханні, бо так заведено. А то висушить тебе любов, доведе до могили...

—    Як же їй освідчитися? поцікавився Вітька.

—    Способи є різні: від ультиматуму до сліз.

Фсдько сунув палець у рот, як робив це в найважчі хвилини, і задумався. Думав він довго, а Вітька все чекав і чекав. Мовчанка затягувалася.

Потрібна серенада! нарешті твердо сказав Фсдько.

—    Ссрепа-а-да? у першу мить аж злякався Вітька.

Так, наданому етані, як каже наш міліціонер, тебе врятує тільки серенада!

Вітька мовчав, бликаючи білявими віями, поворушив губами, ніби пробував на смак, що воно за диво таке серенада — і зрештою чесно признався:

—    Але я н-не знаю, що це таке...

О-о, серенада!! захоплено вигукнув Федько, ніби все життя тільки те й робив, що мав справу із серенадами. — Серенада — після пісень закоханих! їх у всіх іспанських романах закохані своїм дамам співають. От! А ти що гірший?

Вітька не хотів насти задніх.

Тільки де я візьму її? У нашому сільмазі серенад не продають.

Напишемо, коротко мовив Федько. Серенада це вірш. Не ликом же ми шиті. Зокрема ти. Ти й мусиш створити вірша про кохання.

Я ніколи не писав віршів! жахнувся Горобець.

Але ти маєш друга, котрий за тебе не те, що серенаду напише, в огонь і воду за тебе ніде! з пафосом вигукнув Федько. (...)

Федько написав вірш.

Вітька повертів у руках аркуш паперу, знизав плечима.

T що я мушу робити із цією серенадою?

Тю! — здивувався Федько. — Та це ж простіше простого. Ти мусиш її проспівати. Наданому етапі! І діло в шляпі, як казав наш завмаг, коли продав з-під прилавка фетрові капелюхи.

Вітька нічого не міг уторопати:

—    Але де співати?

Та вже ж не біля контори колгоспу чи сільради! — вигукнув Федько. Ясно, що біля Галииої хати. Під самісіньким вікном, щоб серенада її аа саме серце ваяла... (...) Та ти не дрейф! Головне — почати... Як ото в опері: а-а-а... Потягнув, а далі воно тебе саме потягне й поведе.

—    Куди? — оторопів Вітька.

Ну... — на мить розгубився Федько, але швидко лнайшов вихід, — туди, куди треба.

Вітька почервонів:

—    Але ж я навіть співати не вмію.

—    Це вже гірше, зітхнув Федько. (...)

Ех!., вихопилось у Вітьки. Пропала моя любов! І це все через твою серенаду! Написав таку, що й не заспіваєш!

Та хто ж знав, що ти не тямиш співати! — виправдовувався Федько. Тобі ведмідь па вухо наступив, а я винен.

Знав, знав!.. — передражнив його Вітька. — Опинивсь я з твоєю серенадою, як рак на мілкому! (...)

Вище голову, Вітько!.. Я допоможу тобі співати!

От здорово! Вітька на радощах аж обняв Федька, та враз і охолов. Слухай, Жучок, а сам ти співати вмієш?

—    Ну... не вмію, — забурмотів Котигорошко. — Не пробував ще...

І, стукнувши кулаком себе в груди, вигукнув:

Та заради тебе я готовий на все! Навчуся! Не святі горшки ліплять... Що, у мене рота немає? Та я... — Федько не на жарт розійшовся. — Коли хочеш, як Карузо⁶¹, заспіваю! Авторитетно клянуся сирою землею!

Ур-ра! — вигукнув зраділий Вітька. — Я тобі вірю! Починаймо! Сьогодні ж підемо до Галі під вікно!

Стривай, спинив його Котигорошко, до співів потрібна ще й гітара, сомбреро й місячна піч.

І куди тільки техніка дивиться!..

Перші двоє питань Федько вирішив швидко: гітару «позичив» у своєї се-стри-бібліотекарки (зняв гітару із стіни, де вона висіла, і до слушного часу переховав її в клуні, засунувши в стару бочку), сомбреро... Із сомбреро вийшла невеличка затримка. Федько довго метикував, де б цю штуку знайти, або хоч щось підходяще, котре б могло замінити сомбреро... На обережне Вітьчине: «А може, і не треба?..» Федько рішуче запротестував:

ІЦе що придумав! Сомбреро - найголовніший убір закоханих! Без нього й серенада не серенада, а просто таре, бренькання на гітарі. (...) І до того ж ти мусиш покорити її за одним рипом.

Так уже й з ходу? засумнівався Вітька.

А чого ж його довго воловодитися ночами та горло дерти? щиро здивувався Федько. Прийшов, проспівав, переміг, як казав хтось із полководців. І готово! А без сомбреро — ні-ні! Треба з’явитися до Галі в усій красі!

Заради тої краси Федько, покрутившись селом, нарешті прицілився до обійстя діда Свирида й, роблячи вигляд, що він щось загубив па вулиці, закрутився біля типу... А на городі в діда Свирида стояло опудало, а на тому опудалі був бриль. Отакезиий солом’яний, з великими крисами, прямо іспанське сомбреро! (...)

«А для чого якомусь там опудалу така розкішна сомбрера? — міркував Федько, присипляючи свою совість. — Страхатиме горобців і без бриля, а Вітьці на відповідальне побачення иозаріз треба... Та, зрештою, я не краду бриль, а тільки позичаю...» (...)

Правда, потрібна була ще місячна ніч, а її вже не позичиш ні в сестри, ні в діда Свирида.

І, як на гріх, після обіду пішов дощ.

Федько мрів, що колись існуватиме техніка, яка керуватиме дощами й дозволятиме співати серенади тоді, коли задумано.

Серенада

Опівночі, як уляглося село й перший сон уже господарював у Великих Чаплях, дві постаті нечутно прошмигнули вулицею й спинилися біля очеретяного тину, з-за якого визирав розквітлий бузок і сповнював усе навколо звабливими пахощами. За типом біліла причілкова стіна, двоє темних вікон мирно позирали собі па вулицю, не підозрюючи ніякої халепи... Над селом плив молодик, і від дерев, типів і хат падали довгі, чорні тіні... Тиша... Тільки чути, як десь на ставку невгамовно кумкають жаби...

На даному етапі потрібне соловейкове тьохкання, а не жаб’яче кумкання, резонно зауважив Федько, — але стерпимо... Ти, Вітько, не клюй тільки носом і не позіхай на всю вулицю. Ти повинен не позіхати, а від любові трепетати. Рішуче підсмикнув штани. — Можна починати!..

— Як це н-починати? аж заїкнувся від хвилювання Вітька.

Не прийшли ж ми сюди всю ніч позіхати, — здивувався Федько й смачно позіхнув. Починай, як і кожний співак починає: розкривай поширте рота.

 

Вітька тільки хотів було розкрити рота, як бриль діда Свирида з'їхав йому па лоба, а потім і на плечі...

Задирай вище голову, щоб бриль не сповзав, - порадив Федько. Трохи завел и кувати й, та нічого... І гітару візьми як треба.

—    Так я ж гра-грати не вмію, — в останню мить згадав Вітька.

—    Бренькай, як зможеш, відступати вже нікуди, знайшов вихід Федько. Хто опівночі буде дослухатися, як ти фаєш? Головне, аби в тебе душа співала! Аби серце грало!..

Вітька нерішуче провів рукою по струнах, ті в різнобій загриміли, ніби скаржилися на щось...

Давай, давай, підбадьорював його Федько. — Та ближче до бузку підійди, а я за твоєю спиною заховаюся... Та сміливіше, сміливіше рота розкривай наданому етапі. Галя міцно спить, поки розбудиш, треба добряче погаласувати!

Вітьчина рука смикалася па струнах, але серенада, як на ту біду, геть-чисто вилетіла з голови, і він беззвучно позіхав розкритим ротом:

Дорогая Галю, я тебе кохаю... — з-за спини підказував Федько. — Та чи тобі мову відібрало? Співай швидше, бо так ми всю піч тут проволоводимося!

Вітька зажмурився і — наче з мосту у воду стрибав — щодуху загорлав:

Дорогая Галю, я тебе кохаю.

Серце в грудях б’ється

І до тебе рветься...

Тю, тю! — злякано закричав позад нього Федько. Соловейком треба заливатися, а ти ревеш, як бугай Кордебалет!

Соловейком Вітька заливатися не міг, а тому й далі кричав під типом скільки було сили:

В жилах кров вирує

І любов мою нуртує...

Ніжніше, задушевніше, на даному етапі, корегував Федько снів свого друга. Ти ж не граків лякаєш па городі, щоб кукурудзиння не висмикували, а даму свого серця з хати викликаєш!

Вітя спробував було ніжніше, але вийшло голосніше.

Тим часом десь закудкудахкали кури, злякано гавкнув собака... Та Вітька, увійшовши в раж, нічого не чув, а горлав далі свою серенаду. Зненацька рипнули двері й на ґанок хтось вийшов.

Галя вибігла... прошепотів Федько. — Таки взяло... Тепер не підкачай... Піддай сердечного жару... Щоб вона, як лід на сойці, розтала...

Вітька, сам себе оглушуючи, піддав жару:

Світ мені не милий,

І не милі ріки.

Сам стаю я не свій,

Ти моя навіки,

Я навіки твій...

Раптом почувся хриплий крик:

І яка вона трясця виє серед ночі під хатою?! А бодай йому позакладало!! Сірко, Сірко, та хоч гавкни, іродова душа! Я в хаті не знайду місця, а він у будці хропе! А ті виють під бузком, як на ногибіль!..

Tю! Та це ж баба Хівря І злякало крикнув Федько. Ми переплутали хати й бабі серенаду співали! Тікаймо!..

Г-гавИ

Прожогом кинувся собака й найшовся таким несамовитим гарчанням, що Вітьку й Федька наче вітром здуло. Вони тільки полопотіли холошами... Аж біля Фединої хати отямились і довго відхекувалися та прислухалися до собачого гавкоту, що здійнявся в селі...

Федька вирішує, замість дерти /орла, співаючи серенади, надіслати вірш у газету,

а коли його надрукують — Галя прочитає й дізнається про Вітьчине кохання.

Проте з газети хлопці отримують відмову.

Федько йде до знахарки баби Векни, щоб узяти в неї приворотне зілля. Але стара

недочуває й натомість.змушує Федька випити якусь зеленкувату рідину, від якої

хлопцеві скрутило живіт.

Федько готує агресію

Федько пише від імені Вітьки любовне послання, закінчуючи його такими словами:

«Як сонце, з’явилися Ви на моєму горизонті і своїм життєдайним промінням осяяли моє самотнє життя. Тож, беручи до уваги, що я не можу без Вас і дня прожити, закликаю Вас активно відгукнутися на щирий зойк мойого палкого серденька й узяти найактивнішу участь у коханні, любити мене до смерті й призначити рандеву».

Діалог про підготовку до штурму

Федько передає послання Гані й розповідає про це Вітьці.

А далі каже: «Передай Вітьці Горобцю, щоб він сьогодні о п’ятій годині наніс мені візит».

Який це візит? Він важкий? Я донесу?

Підеш і без візиту. Чого це ти будеш надриватися. Радій, що вона тобі рандеву призначає. До тебе дійшло?

—    Ур-р-ра! 1! Ой, ти молодець, Федьку!

Тепер усе залежить від тебе. Зумієш їй укрутить, вона викине білий прапор.

А що ж робити, щоб укрутить?

Пхі... Це я тебе навчу. Значить, так. Сядете ви на лавочці й будете дивитися на місяць, а ти на додачу ще й зітхатимеш.

-Як?

Ну, так, ніби ти помирати зібрався й ніби все життя для тебе одне пхі! Утямив? Так у книжках зітхають.

—    І поки зітхати?

Поки витримаєш... А ти думав, легко бути закоханим? Тут ще помучитися треба. А коли побачиш, що вона до тебе хилиться або покладе голову на плече, то називай її «зіронько», «сонечко моє яснеє», «ясочко», ну й так далі.

—    А якщо не любить?

Якщо не любить?.. Гм... Тоді кажи так: «У-у, зміюко лукавая!» і в очі заглядай, коли будеш казати.

Зміюко лукавая?

Та пі, це коли «зіронька» чи «сонечко». А коли назвеш зміюкою, то відразу ж тікай, щоб, бува, не навернула чим. Бо жінки вони такі, па все здатні. (...)

На Голгофу!

(...) Кажуть, що на перше побачення летять на крилах кохання, і ще кажуть, що в ту піч тьохкають соловейки та звабливо сяє красень місяць. Може, воно й так. А тільки Вітька не летів, а ледве ноги тяпіув, бо, видно, зовсім відмовили йому крила. Ніби ж і сміливий хлопець, а так розгубився! І, як на гріх, жодний соловей не тьохкав. Лише на телефонному стовпі сиділа стара скуйовджена ворона з двома пір’їнами у хвості й так недоречно каркала, як недоречно каркають усі ворони на світі. (...)

Хата з голубими півниками наближається все швидше, швидше. Ось уже пропливають кущі бузку, посаджені колись руками Галі, ось уже пливуть різьблені ворота, ось уже пливе хвіртка... Ну, сапни повітря, хлопчику, і заходь. Дивися, для тебе відчинена хвіртка. Ну, сміливіше!..

Та ноги несуть його далі...

Він уже минає хвіртку, як раптом дзвінке, веселе:

—    О! Уже й на нашій вулиці орли літають!..

І на воротях — Галя. Ні, не Галя, а ясне сонце. І Вітька в першу мить зажмурюється од дівочої усмішки.

Добривечір! — гойдається Галя на воротях. Дозвольте поцікавитися, куди це ви путь-доріженьку тримаєте та які думи оповили ваше ясне чоло?

Та-а... зам’явся Вітька. - Я... е-е... прогулююся. Свіжим повітрям дихаю.

—    А я й не знала, що біля мого двору таке свіженьке повітрячко!

0    Галько! Та хоч не вбивай хлопця так одразу й так наповал! Ну, дай же йому опам’ятатися, пожалій його.

—    Залітай, орлику! ще ширше відчиняє Галя хвіртку. А я думала, що ти замість себе Федька пришлеш.

Тягнучи ноги, Вітька заходить у двір. Нічого поки що не бачить.

Дихай, орлику, свіженьким новії рим, ласкаво запрошує Галя.

У дворі воно ще свіжіше. Тільки не стій так рівно, а то мені аж страшно стає. Сідай.

Вітька сідає на лавочку й усе ж залишається рівним і високим. Галя теж присідає на краєчок. Перше хвилювання потроху зникає. До хлопця знову повертається здатність мислити, говорити.

Яка сьогодні гарна була погода, нарешті каже він.

Авжеж, гарна, — згоджується дівчина. Як у холодку лежати, то навіть дуже гарненько, а я поки пошту рознесла, думала, згорю на сонці.

1    тут тільки Вітька помічає, що у дворі повно квітів, різнобарвних, запашних. Тут айстри, жовті гвоздики, висока рожа, чорнобривці, нагідки, черевички, майори; нічні фіалки вже починають несміло розкривати свої ніжні пелюстки...

Ти лю-любиш квіти? чомусь шепотом питає хлопець.

Лю-люблю, — також пошепки відповідає дівчина.

Вітька скошує очі й бачить близько від себе тоненьку дівочу шию з маленькою синьою жилкою. Та жилка швидко-швидко пульсує. Потім його погляд надибує традиційні дівочі ямочки на рожевих засмаглих щоках з ледь помітним ніжним пушком біля вух, ще вище Вітька бачить тонку брову, мов крило чарівної птиці...

Галя нараз повертає до Вітьки обличчя з очима, повними сміху й ще чогось невловимого, од чого радісно стискається серце, з напіввідкритим маленьким ротом і хлопець мало не задихається... Яка ж вона гарна!.. Куди він раніше дивився, куди?.. O сліпець!.. O великий сліпець!.. І добре, що хоч учаспо прозрів!

«Пора вже зітхати», спохвачується хлопець і, набравши побільше повітря в легені, натужно зітхає. Потім скоса дивиться на дівчину. Подіяло чи ні? Та Галя щось продовжує розповідати про свою пошту. Тоді Вітька вдруге зітхає, ще натужніше, але Галя, як і раніше, не помічає. А вже за третім разом Вітька передав куті меду й гикнув.

Ти, мабуть, удавився? — сполошилася Галя. Одразу б і сказав, а то так страшно зітхаєш. Давай я стукну но спині. І Галя заходилася тарабанити хлопця кулачками но спині, і це ніби зовсім пробудило його.

Галю!.. — наважився він і, глянувши в її чорні бездонні очі, у яких спалахнули вечірні зірниці, полетів немов у космічну глибінь. Галю... (...)

Дівчина ніби й чекала цього.

Ой, забула! — схопилася. Мені ж треба повну діжечку води натягати. Ой, дасть мені мама, як прийде. Може, ти хоч відеречко витягнеш, орлику?..

—    Та я! — зривається на ноги Вітька. - Для тебе хоч цілий океан!

Мені не океан, а діжечку, Вітюньчику.

Так і сказала: Вітюньчику. Та хто ж па Вітьчиному місці після такого слова не буде носити воду? Та після такого слова можна всі океани долонями вихлюпати! Вітька хапає відро та мчить до колодязя.

Діжечка біля сараю, Вітюньчику! — кричить навздогін Галя. Щоб повну натягав, а я скоро повернуся!..

Діжечка виявилася здоровенною бочкою, відер на тридцять, але що вона означає в порівнянні зі словом «Вітюньчик»? І Вітька заходився з такою енергією й таким запалом носити відра, що й землі під ногами не чув. Правда, після десятого відра запал трохи пригас, і хлопець, сівши передихнути, з жалем подумав: чого було не запросити па таке рандеву й Федька. І тільки подумав, а Федько вже із-за воріт виглядає і пошепки запитує:

—    Ну, як?

Удвох робота пішла значно жвавіше. (...)

Я й не підозрював, що кохання таке важке, зітхав Федько, тягнучи двадцяте відро.

Через годину, коли приятелі, стомлені, мокрі, із стогоном доливали останнє, тридцять третє відро, у двір упурхнула Галя й весело заторохтіла:

Ой, спасибі вам, хлопчики! Приходьте ще й завтра па рандеву, я буду рада-радісіиька!..

Федько скоса поглянув на діжку й здригнувся.

Спали хлопці як мертві. Вітька всю ніч бурмотів: «Тягни, тягни, Федьку, та не хлюпайся!..»

О, зміюко лукавая!!!

Другого вечора Вітька рубав дрова в Галі Козачок. А що він мав робити, коли, прийшовши па своє друге побачення, застав дівчину за прозаїчним рубанням дров. Не міг же він сидіти склавши руки та спостерігати збоку, доки Галя впорається з цим нежіночим ділом?

— Спасибі тобі, Вітюньчику! — заторохтіла, даючи хлопцеві сокиру.

А я думала, що замучуся з клятими дровами. Ти справжній мужчина, Вітюньчику!

І Вітька Горобець в одну секунду злетів на сьоме небо й затанцював там од радощів! Подумати тільки! Галя назвала його справжнім мужчиною! Та хіба хто відмовиться рубати дрова, почувши оці слова?

Галя знову два, зникла. До Вітьки на допомогу, як і вчора, прийшов Федько.

Вітька звів голову й здивовано кліпнув очима. Федько стояв, як дерев’яний, високо над головою тримаючи кувалду, і дивився кудись убік. Уражений Вітька встав, глянув і собі... Остовпів. Закам’янів па місці. Занімів! Спершу не повірив власним очам. Городом йшла Галя, його Галя із сином чаплівського фінагента Петром Білим! Вона весело сміялася до нього, і Петро теж сміявся. Отой завжди прилизаний, папахчепий одеколоном мамин синок, Петро Білий. Отой Петро Білий, ябеда й боягуз, хвастун і брехун, якого Вітька терпіти не міг. І до нього так привітно посміхалася Галя, його перша любов...

Вітька ворухнув похолоділими губами та не спромігся й слова сказати. Федько все ще непорушно стояв і високо над головою тримав кувалду. Був схожий на скульптуру молотобійця в Парку культури та відпочинку. Його погляд наче приріс до того городу. І в ту ж миті» Вітька відчув, як сповзає із сьомого неба па грішну землю...

О, зміюко лукавая!! нарешті повернув язиком у пересохлому роті.

Від його голосу й Федько очунявся, кувалда тихо вислизнула з рук, грюкнулася додолу. Проте ще якусь мить тримав руки над головою, а потім повільно опустив їх. Повернув до Вітьки посіріле обличчя:

Ба-бачив?.. — запитав заїкаючись. — Ба-бачнв, я-ак ду-дурнів у-учать?.. Нам со-сокиру в руки да-дала, а сама з Пе-петром Бі-білим... За-закривай кра-крамничку та буд-де-мо змоту-у-ватися зві-звідси...

У-у-у, змія!!! важко дихав побілілий Вітька. Отак зрадити? Отак обмануть? Отак круг пальця обвести? Як сліпе кошеня... А я ще воду носив, дрова рубав!..

А Федько вже отямився й стояв на диво спокійний.

У житті, Вітько, як на довгій пиві, підсмикнув штани. Може ще й таке трапитися, бо жінки, вони на все здатні.

Федько знову був Фсдьком: флегматичним, спокійним, добродушним і вайлуватим. Підхопив кувалду та клини, ще раз глянув па город.

Ну, ходімо, поки нам нової роботи не знайшли. На помилках, як каже голова колгоспу, ми всі вчимося.

Вітька вискочив з двору, паче окропом ошпарений. Тепер вій уже співпав усього: перше кохання, перше побачення й першу зраду. (...)

Вітька вирішив викликати Петра на дуель.

Дуель

(...) Дуелянти похмуро стоять біля своїх бар’єрів на березі ставка й стараються не дивитися один на одного. їх розділяють дванадцять кроків. Дванадцять кроків життя й смерті. Навіть галасливі сороки затихли на вербах і зацікавлено спостерігають, що ж діється біля ставка. Цього разу агресії на їхні гнізда ніби ніхто не замишляє.

Увага! — урочисто вигукує Федько та рвучко підсмикує штани. — Через дві хвилини ви будете стрілитися за Галю Козачок! Перший постріл по своєму супернику Петру Білому зробить Вітька Горобець...

Ти ие заговорюйся! перебиває Вітька свого секунданта. Вій для мене не суперник. Він просто нечесна людина, і все!

Ще б пак! — закопилює Петро товсту рожеву губу й презирливо спльовує. Наче я винуватий, що ти гепав кувалдою!

Замовкни! — потрясає Вітька самопалом і від ненависті аж танцює. Ти зараз одержиш усе, що хотів!..

Противники, ие дратуйтеся, бо вам ще треба стрілятися, — заспокоює старший секундант. Дотримуйтеся правил дуелі. Я пропоную вам у цю останню, так сказать, історичну хвилину помиритися.

Пішов ти к чорту із своїм мирінням! вигукує Вітька. Я першим покохав Галю, і вона перша звернула па мене увагу. І якщо Петро хоче миритися, то хай відмовиться від Галі!

— Ніколи у світі! — чвиркає Петро й береться руками в боки.

Не забувай, що я перший стріляю! Я тобі покажу, як до чужих дівчат приставати!

 

Секунданти роздали супротивникам но коробці сірі шків.

— Дуєляпти-и-и!! па високій ноті затяг Федько. До бою приготуйсь!

Дуелянти звели самопали й націлили один па одного... Ще мить і...

Юрку! — звернувся Федько до Петрового секунданта. Any, відійди подалі від Петра, щоб, бува, і тебе не садонуло!..

Побілілий Юрко, хлопчина років дванадцяти, Петрів сусід, котрий, власне, і пішов у секунданти тому, що був винен Петру п'ятнадцять копійок, по-

зеленів, позадкував, а тоді, щось дико крикнувши, чимдуж кинувся тікати до села, тільки штани залопотіли. Ніхто й слова не встиг сказати, як його вже не було.

— Такий прудкий довго житиме, похитав головою Федько.

Стійте! раптом закричав Петро й теж почав зеленіти. — А хіба ви на-насира-а-вді?.. Хі-хіба це не гра?

A-а, ти думаєш, що я гратися з тобою прийшов? — пирхнув Вітька, витягуючи з коробки сірника. Думаєш, комедію буду розігрувати? Стій!..

Вогонь! — крикнув Федько й, упавши на землю, обхопив голову руками.

Че-е-ерк!..

Тріснув сірник, спалахнув. Вогник обхопив жовтяву порошину на запалі Вітьчииого самопала. Ще секунда — спалахне запал і тоді...

Вітька звів голову, глянув на Петра й... нікого не побачив. Петро нісся до села в хмарі куряви...

Боягуз! застогнав Вітька й у ту ж секунду відчув, як його руку із силою рвонуло вгору... Ні, самопал не стрельнув, він вибухнув, наче бомба, вибухнув гулко, і клуб чорного кіптявого диму з вогнем ударив Вітьці в обличчя. Щось із силою дзизнуло його по зубах...

Коли Вітька розплющив очі, розірваний, чорний од пороху самопал лежав долі й усе ще димів. Гостро пахтіло порохом.

Обличчя пашіло жаром, а на зубах щось тріщало. Вітька сплюнув і до ніг випав почорнілий од пороху зуб...

На кий чорт здалася така дуель? — здвигнув він плечима. Усі повтікали, а я собі зуб вигатив.

Уже? — схопився з піску Федько. Тобі голови не відірвало? Ану, покажи... Ой-ой, який же ти чоршощий, як у сажі...

Федько покрутив Вітьчииу голову й, переконавшись, що вона на місці, захоплено вигукнув:

Hy й бабахнуло ж добряче!.. Мабуть, і в селі чули.

Чому самопал розірвало? накинувся Вітька на свого секунданта.

Н-незнаю, почервонів Федько. Просто так...

Не бреши! Ти насипав пороху більше, ніж треба.

Ну, дві мірки всипав, похнюпився Федько. Я хотів, щоб ти переміг. А воно...

А воно так нечесно, спльовував Вітька й порох, і кров. Могло ж усі зуби повибивати.

А де ж Петро? — озирнувся Федько. — Уже в раю?

Боягуз він нікчемний, а не Петро! Хвастун заячий! Та зроду-віку не повірю, щоб Галя його покохала! (...)

ВітькоШ жахнувся Федько. Тікай!..

Вітька рвучко оглянувся. До місця дуелі біг чанлівський міліціонер Грицько Причепа, котрий мав вуличне прізвисько Даний етап, і немилосердно сюрчав. (...)

Арешт

Міліціонер залишив Вітьку в сараї. Незабаром тут опинився й Петро.

—    Що, і тебе спіймали? — озвався Вітька.

—    Я сам прийшов.

—    Ти ж і боягуз!.. Аж противно...

Я не боягуз, я з повинною прийшов. А повнішу голову не січуть. Це все ти винуватий, — Петро схлипував. Ти перший викликав мене на дуель і стріляв ти...

—    А чого ж ти погодився?

—    Так я думав, що це гра якась.

Було б не лізти до чужої дівчини.

—    Тая Гальки й бачити не хочу!

Ax ти ж боягуз нещасний! Мало того, що з дуелі втік, так ще й дівчину ганьбиш? схопився Вітька із стисненими кулаками. Говори, чого ти з нею в кукурудзу ходив?

—    Полов...

—    Що-що?

—    Кажу, що полов кукурудзу, — витирав сльози Петро. Я тільки хотів позагравати з Галею, а вона мені сану в руки — і в кукурудзу. Hy й довелося виполоти...

Вітька від несподіванки впав на солому й розреготався на весь сарай:

—    Ха-ха-ха!.. Кукурудзу полов! Ха-ха-ха!..

—    А ти дрова рубав.

Це хоч чоловіче діло. Ха-ха! А ти полільницею був! От Галя здорово тебе провчила, щоб не ліз куди не слід. І виполов?

Виполов. Вона прийшла й каже: «Дякую. Тепер ти можеш іти додому». Ну, я й пішов.

Ти, Петре, дурний, як сто пудів диму! Чого ж ти не сказав цього? Так ми б і не билися. А тепер... (...)

У Вітьки ростуть крила

(...) Зненацька за глухою стіною сарая почувся сердитий крик Причепи й розпачливий вереск Федька Котигорошка. Там щось вовтузилося, а потім стихло.

Вітька здвигнув плечима. По хвилі зарипіли двері, і Причепа ввів за вухо в сарай Федька з лопатою в руках. Вільною рукою Федько розмазував но обличчю сльози та шморгав носом.

Ось вони, твої дуелянти, бушував Причепа, яких ти хотів, на даному етапі, виручити при допомозі підкопу! Тепер повний ансамбль. Для тебе, Федьку, наданому етапі, доведеться прочитати лекцію па тему: «Що таке підкопи з метою звільнення арештованих і як вони розцінюються згідно з кримінальним кодексом». Іч, який, сарай підкопувать!.. Я тебе підкопаю, па даному етапі! (...)

І в що мить щось ніби спалахнуло. Ніби сонце вкотилося до сарая. На морові з’явилася Галя Козачок.

— Вітюиьчику?! Ти живий?! — крикнула вона радісно.

І сталося те, чого ніколи-ніколи незабуде Вітька Горобець. Скільки житиме, що не пошле йому доля, які випробування не трапляться на його шляху, а ніколи-ніколи не забуде Вітька Горобець, як Галині руки, наче крила, здійнялися вгору, упали йому на плечі, і Галя рвучко притягла його до себе й припала губами до його обпеченої щоки.

Hy й дурний же ти, ну й дурненький, Вітько! — не то плакала, не то сміялася дівчина в оторопілого хлопця на грудях. Ой, та який же ти за-мурзапий, дуелянтику мій!.. Ходімо, ходімо, тут колодязь у дворі, умиєшся, дурі ієн ьки ή Bi .тю и ьч и ку!

І, сміючись, Галя потягла все ще оторопілого Вітьку за руку із сарая. Причепа, Федько та Петро мовчки переглянулися.

Лекція відміняється, — першим порушив мовчанку Причепа. — Наданому етапі прибув новий лектор... (...)

Вітька радісно вмивався й відчував, як од тої чистої води, яку зливала йому Галя, у нього за спиною все ростуть і ростуть крила; може, ще маленькі -маленькі, може, ще не міцні, може, ще невправні, але росли ті крила, од яких людина стає крилатою.

ЧАСТИНА ДРУГА. ГОЛУБА КУНИЦЯ

(...)

Ой співали цвіркуни, заливалися...

Вони йшли, побравшись за руки, а куди і самі не знали. Простували просто так, як просто так ходять ночами закохані. їм було хороше гуляти вдвох під рясними зорями, хороше було триматися за руки й слухати невидимих цвіркунів. У серпневій темряві, теплій і лагідній, мільярди цих «невгамовних рицарів ночі» творили найсвітлішу симфонію літа. Невидимі музики були всюди, під кожною травинкою, і здивована, оглушена піч аж розколювалася від їхньої нестримної дзвінкої радості. (...)

Од радості й щастя, що переповнювали його вщерть, хлопець стиха дзвенів юним сміхом.

Я й не знала, що ти так гарно смієшся, шепотіла дівчина.

А Вітька відповідав їй, що він найщасливіший у світі, бо найкраща дівчина планети Земля йде поруч з ним.

З луків пахли зів’ялі, звечора скошені трави, з полів тягло запахом хліба й стерні. Незчулися, як дійшли до ставка. На березі таємничо шуміли верби й осокори, сходив червонястий мідний місяць, а другий плив у ставку. Десь скидалися сонні коропи й чути було, як крапала червоняста від місяця вода.

Стояли на тому місці, де зовсім недавно відбулася дуель і де гримів постріл кохання.

Вітька спрагло зазирав у темпі дівочі очі, мову пречисту криницю, і бачив у них і червонястий місяць, і білі зорі, і себе, і навіть бачив, як скидалися в ставку сонні коропи, а з них тихо крапали червонясті краплі... Незчувся, як припав губами до напіввідкритих, бентежно-тремтливих, але відчайдушно покірних вопіиків-губ...

І здригнулася планета Земля...

Коли з клітки вискакує лев

(...) Щоправда, у ту мить, як здригнулася планета й народився перший поцілунок, біля ставу пролунало здивоване та вражене:

—    Хі-і! Оце так Ві-і-тька-а! Hy й дає!..

І вдруге здригнулася планета Земля, а разом з нею й закохані. І відскочили одне від одного таге стрімко й таге рвучко, немовби їм під ноги впала та люто засичала індійська кобра.

...Метрів за десять од закоханих, залитий місячним сяйвом, стояв і привітно й добродушно всміхався... Федько Котигорошко. У першу мить Вітька хотів було розкричатися й кинутися на приятеля з кулаками та, глянувши па його безгрішну й сяючу усмішку, стримався.

—    Ти чого тут? — сердито запитав. — Хто тебе просив?

Та так, прогулююся, — відповів Федько з таким незалежним виглядом, немов тільки й робив, що гуляв ночами біля ставка. — Проходжу мимо, дай, думаю, подивлюся, як воно тут уночі: романтично чи прозаїчно?

Галя весело сміялася, а Вітька сердито супився й щось бурмотів собі під ніс швидко, запально.

—    Hy чого ти белькочеш, як дідів Свиридів індик? — добродушно запитав його Федько. — Так, ніби мені не можна чудової літньої ночі провітритися біля ставка. Ще Гоголь сказав, що я не знаю української ночі...

Лише тепер Вітька побачив, що мирний і добродушний Федько мав незвичайний вигляд: за поясом у нього стирчала сокира, в одній руці він тримав вила-трійчата, а в другій — великий кухонний ніж.

Федюшеиько, ну куди це ти так екіпірувався? сплеснула Галя руками, і луна ляснула над ставом. Чи не пірати часом замишляють набіг на Великі Чаплі?

Кажу, прогулююся, неохоче почав Федько, але не стримався й випалив:    O восьмій вечора передавали по радіо, що з пересувного звіринця в Оде

сі вискочив лев і його вже 'гри дні не можуть спіймати. Вам ясно ситуацію?

Так де ж та Одеса, а де Чаплі? засміялася Галя. Тисяча кілометрів.

Еге, — недовірливо відповів Федько. Говори, теревень! Хто знає, що стукне звіряці в голову. Візьме та й прибіжить у Великі Чаплі, злющий і голод-пющий, а вас тут безвідповідально носить ночами біля ставка не вчуєте, як і лев з'явиться. Ні , ви вже собі цілуйтеся, а я постою на варті. Закохані, відомо, нічого не бачать і не чують...

З цими словами Фєдьрсо всівся під вербою.

Удруге поцілувати Галю Вітька вже не відважувався. Кляв працівників звіринця, що так необачно проморгали в Одесі лева.

Довелося під охороною Котигорошка повертатися в село. (...)

Турецький охотник

Федько прийшов сватати Галю за Вітьку. Розказав, як годиться за давнім народним обрядом, історію про турецького охотника, що довго шукав голубу куницю для князя.

Та іцо ж тут голову ламати?.. — нервував сват. - Усе й так ясно. Я ж не корову у вас купую. Народна мудрість ясно з цього приводу говорить: любиш — так женися!..

Мати спершу ніби й погодилася.

Вопо-то й так... Але народна мудрість говорить: поспішиш людей насмішиш. А ви самі бачите, як розгубилася наша куниця. Дайте нам часу гарненько обдумати ваші слова.

І довго ж ви будете думати? — Котигорошко невдоволено засопів. — Чи ви думаєте, що мені так легко аж з Тур ції до вас бігати?

Та років так через десяток і прибіжіть. (...)

Виряджаючи свата, Соломія Кіндратівна в сінях щось насипала йому в кишеню.

Від куниці, — шепнула, покуйовдивши сватів чубчик. — Заходь, Федю-шо, не гордися.

І довго із сінешнього порога проводжала його затуманеними очима та все шепотіла:

— Думала, дитина... А вона вже куниця...

«Вітька + Галя»

Стояли під явором, похнюпивши голови, мов ті полководці, котрі ІЦОЙІІО програли важливу битву. (...)

На даному етапі — усе, безнадійно розвів Федько руками. Але будь мужчиною, Вітько. Ну, розумію, фіаско... Та Наполеону гірше пришилося під Ватерлоо, і то витримав. Або згадай Байду. Турки його гаком за ребро чіпляли. Або візьми...

Вітька зітхнув: історія була поганим бальзамом для нього.

І не зітхай так, уболівав Федько. Моя бабуся каже: півсвіту скаче, а нів плаче. Що поробиш, ми потрапили в ту половину, що хникає. Але в нас не все ще втрачено. Ми й через десять років своє візьмемо. А що таке десять років? Пхі і все, коли брати в історичному масштабі.

Добре, що хоч гарбуза не піднесли.

Еге! А гарбузового насіння для чогось насипали новпу кишеню, і Федько витяг жменю (...) . Пригощайся, іншого виходу в нас немає.

А що це означає? насторожився Вітька. — Коли гарбуз зрозуміло, а гарбузове насіння?..

Я теж усю дорогу ламав над цим голову. (...)

Сват з молодим лузали й думали. (...) . Безперечно, Федько має рацію. Наполеону під Ватерлоо було гірше. Отже, носа нічого вішати. Та, власне, йому й не відмовили прямо, а попрохали зачекати. Десять років час величенький, але що вдієш. Треба зачекати. Справжня любов усе життя чекає. (...)

• Злв$ЛНПЯ основного рівня

1.    Гумористичним чи сатиричним є цей твір? Автор гостро критикує певні риси характеру персонажів чи по-доброму всміхається?

2.    Як починається повість? Чи допомагає такий початок заінтригувати, зацікавити читача?

3.    Перекажіть комічний епізод твору, який вас найбільше розсмішив.

4.    Як автор розкриває проблеми справжньої дружби, взаємодопомоги й підтримки, а також зародження першого кохання? Поясніть, використовуючи приклади з твору.

5.    Складіть порівняльну характеристику Вітьки й Федька, використовуючи цитати з твору. Зверніть увагу й на зовнішність, і на характери персонажів.

6.    Прочитайте в особах розділ «Серенада». Що відчувають персонажі в цьому епізоді? Постарайтесь інтонаційно передати їхні емоції.

7.    Пригадайте, як Вітька допомагав Галі носити воду в бочку. Як характеризує хлопця вжита ним гіпербола: «Та після такого слова можна всі океани долонями вихлюпати!»?

8.    Доберіть приклади особливостей мовлення Федька: неправильне вживання слів, постійне використання фрази-паразита, надмірний пафос. Який рух герой постійно повторює? Для чого автор удається до цих прийомів?

9.    Поясніть значення фразеологізму, ужитого Вітькою в розмові з Федьком: «Опинивсь я з твоєю серенадою, як рак на мілкому!»

10.    Які риси виявляють Вітька й Петро в сцені дуелі? Хто з них, на вашу думку, поводиться розважливіше?

11.    У яких ситуаціях Галя виявляє іронічність, хитрість і винахідливість, а коли — чуйність і турботливість?

12.    Який епізод повісті можна назвати ліричним?Прочитайте розділ «Ой співали цвіркуни, заливалися...» ще раз. Які епітети, порівняння та метафори створюють романтичний настрій у цьому епізоді? Випишіть у зошит кілька прикладів ужитих письменником тропів.

13.    Один із розділів повісті має назву «На Голгофу'». Чому автор називає так дорогу Вітьки до Галі?

14.    Доберіть уривки твору, які демонструють використання автором різних засобів комічного:

♦    гумористичні контрасти, зіткнення піднесеного з буденним;

♦    кумедні ситуації, спричинені непорозумінням;

♦    м'яка іронія (тобто глузливий тон, прихована насмішка);

♦    смішні звички персонажів;

♦    герої прагнуть наслідувати когось іншого (наприклад, персонажів прочитаних романів);

♦    намагаються робити те, чого не вміють;

♦    надають великого значення неважливим дрібницям;

♦    переінакшують крилаті вислови;

♦    уживають слова, значення яких не знають;

♦    недоречно використовують патетичні слова та звороти.

1. Візьміть у бібліотеці чи знайдіть в Інтернеті повний текст повісті. Перекажіть однокласникам, як іще допомагав Федько Вітьці. Як він добував гроші на квиток у кіно? Як діставав для Галі солодкий подарунок? Як ці епізоди доповнюють характеристики героїв?

Голгофа — пагорб, на якому було розім’ято Icyca Христа. Шлях на Голгофу — шлях мук і страждань.

2.    Обґрунтуйте відповідь, об'єднавшись у групу з однодумцями.

3.    Ознайомтеся з блогом, створеним від імені героїв повісті В. Чемериса: http://uk-rlit.blogspot.com/. Яким матеріалом ви б доповнили цей інтернет-ресурс?

1.    У яких жанрах працює В. Чемерис?

2.    Доведіть, що повість В. Чемериса «Вітька + Галя» є гумористичною.

3.    Назвіть актуальні проблеми, порушені у творі.

4.    Дайте стислу характеристику трьом головним персонажам: Вітьці, Федькові й Галі.

5.    Які засоби використовує письменник для досягнення комічного ефекту? Прочитайте на дозвіллі

1.    Чемерис В. Де хазяйнує Ваяя Чемерис: гуморески, фентезі, кумедні нридибен-ції. — К.: Фітосоціоцентр, 2006.

2.    Чемерис В. Тайна Агати Крісті. — К.: Фітосоціоцентр, 2006.

3.    Чемерис В. Верхи на птеродактилі: повість-химерія, вона ж — фентезі. — К.: Фітосоціоцентр, 2011.

 

Це матеріал з Підручника Українська Література 8 Клас Пахаренко