Володимир Дрозд - Білий кінь Шептало читати онлайн

ВОЛОДИМИР ДРОЗД

1939-2003

У своїх творах він намагався розгадати таємницю людської душі, яку називав місцем бою добра і зла, бою вічного, непримиренного, жорстокого й прекрасного.

Володимир Дрозд разом із Гр. Тютюнником, Вал. Шевчуком, Є. Гу налом, Ю. Щербаком, В. Захарчеиком належать до найвизначніших українських прозаїків-шістдесятників.

Пригадайте недавно вивчене: за яких умов виник рух шістдесятників, які завдання перед собою ставив, хто входив до цього кола?

Володимир Григорович Дрозд народився письменник 25 серпня 1939 р. в с. Пе-трушині на Чернігівщині в селянській сім'ї. Дитинство припало на роки Другої світової війни, тож довелося зазнати багато горя й страждань. Ріссиротою коли йому виповнилося 8 років, померла мати. Завдяки старшим сестрам хлопець змалку навчився читати. Відчуваючи спрагу до знань, щоденно долав відстань 8 км до сусіднього села, де була школа. І вже тоді мріяв стати письменником. А надихкыи його поліські ліси й болота, а також багатюща народна словесна творчість, з якою вперше ознайомився не з книжок, а з вуст односельців.

Вищу освіту здобув на факультеті журналістики Київського університету. Працював у редакціях місцевих і загальноукраїнських газет, старшим редактором у видавництві «Радянський письменник», головним редактором журналу «Київ».

Ще будучи студентом, В. Дрозд видає першу прозову збірку «Люблю сині зорі», яка привернула увагу критиків ліризмом, психологічною глибиною характерів, тонким відчуттям природи. Потім одна за одною виходять друком книжки оповідань, повісті й романи. Серед найвідоміших творів автора «Маслини», 4Ирій», «Земля під копитами», «Спектакль», «Листя землі» (за цей роман письменник нагороджений Шевченківською премією).

Частина творів митця належить до так званої химерної прози. Розвиваючи цю стильову течію, він спирався і на український фольклор (казки, легенди), і на здобутки попередників (М. Гоголь, Леся Українка).

Теорія літератури

Химерним називається такий художній твір, у якому поєднуються елементи реального і фантастичного, побутового й міфологічного, дійсного й уявного. Зразком химерного письма в малярстві, наприклад, є картини

О. IIJyпляка.

• Sarff a/i/c# ос/іоії/івго fufoijk· Які ознаки химерного світосприймання ви помітили на картині О. Шупляка «Дві пташки»?

В умовах тоталітарної влади відхід від традиційних соцреалістичних тем і звернення до міфологічних образів, фантазування був одним із способів противитися нав’язуваним ідеологічним догмам, відстояти своє право на вільну творчість.

«Наш з Володею маленький “бунт" був суто літературний (хоч і не тільки, бо доводилось і дискутувати, і обстоювати свою точку зору, і захищати молодих). Не були ми борцями, але були людьми й письменниками. Не бунтувались активно, але писали чесно...» (І. Жипенко, письменниця).

Стилю письменника притаманні глибокий психологічний аналіз, зосередженість па моральних аспектах життя. Він переконливо доводить, що навіть

у задушливих умовах хворого, враженого несвободою суспільства людина має вибір. Одні обирають пристосуванство, стають па шлях примітивного споживацтва, компромісу з власною совістю і втрачають себе справжніх. Інші ж, попри все, протистоять злу, намагаються зберегти людське єство. Така основна проблематика творів митця.

“Володимир Дрозд кожним новим твором, кожним літературним героєм начебто зривав із себе, а водночас — і з усіх нас, його сучасників, маски, боячись, що вони приростуть до обличчя й затулять його, справжнього, істинного. Це своєрідна боротьба із самим собою за себе ж таки й водночас — пересторога іншим, установлення діагнозу хвороби всього суспільства, що морально деградує» (М. Жупин-ський, літературознавець).

Людина в тоталітарному світі зазвичай роздвоєна; прагне зберегти гідність, бути вільною й водночас має звичку залишатися такою, як усі, підкорятися владі. Ця проблема майстерно розкрита в одному з ранніх оповідань автора «Білий кінь Шептало».

Цс алегоричний твір. Образ білого коня тут утілення яскравої, творчої особистості, яка намагається вижити й залишитися собою в суспільстві, що складається із сірих посередностей. Кінь Шептало ненавидить своє рабське становище, одноманітну рутинну працю, у якій немає місця творчості. І мріє про долю своїх предків — циркових артистів. Але трагедія Шептала в тому, що він виявляється недостатньо сильним, аби протистояти впливові натовпу, владному контролю над собою. Поступово звикаючи до насильства й несправедливості, білий кінь не в змозі зберегти свою індивідуальність і приймає закони табуна, зливається з юрбою. Покірність, яку сам Шептало вважав удаваною, стає його справжньою невід'ємною рисою. Навіть вирвавшись на волю, психологічно покалічений кінь лише мить здатен насолоджуватися здійсненням мрії. Раптом його лякає невідомість, самостійність. І він знову — добровільно! — повертається в стійло, до владної руки конюха.

Білий кінь Шептало

(Скорочено)

Босий підпасок' тягнув через бригадне дворище батіг зимно блискало дротяне охвістя². Шенталові зсудомило спину: якось иовесні він задрімав у приводі⁵, підпасок дошкульно хльоснув, дротинки порвали шкіру, ранка, уподобана ґедзями, досі не гоїлася. Хлопчак наблизився до загорожі та хвацько стрельнув батогом, аж луна прокотилась од клуні⁴, що на краю села, та сивою гадючкою повисла курява. Коні, гризучи й штовхаючи одне одного, сахнулись од пострілу в куток. Тією живою, наполоханою хвилею Шептала зім’яло, притисло до жердин; гостро тхнуло потом, він гидливо підібрав губи та весь

' ΙΙίόηάα/κ — помічник пастуха.

²    Охвістя — кінці чого-небудь, що нагадують хвіст.

³    Iljnieii) — пристрій, що надає руху якій-небудь машині, механізму.

⁴    ICiyiisi — будівля для вберігання снопів, сіна тощо.

зіщулився змалку ненавидів табун, гурт: і в загорожі, і на пасовиську волів бути сам. Спершу бригадні коні глузували з того, далі звикли й самі почали обходити Шептала. Хлопчик наблизився до конюшні, зазирнув у темну ополонку дверей:

Дядьку Степане! Казав завфермою, щоб ви до привода конячину прислали. Бо назавтра свиням зелені нема.

Шептало нашорошив вуха. Неприємна, знайома млявість провісниця всіляких прикростей — закрадалася в груди. Сьогодні суботній вечір, роботу скінчили раніше, і він насолоджувався спокоєм і тішив себе надією па завтрашній відпочинок. Звісно, якщо вранці не поженуть до міста. Але вій сподівається на Степанову добрість. З конюхом у нього особливі стосунки. Інші коні це відчувають, тому й недолюблюють Шептала. Стенай ніколи не б’є його, хіба ненароком у гурті зачепить пугою чи про стороннє око стьобне. Ніколи не посилає на важку роботу, якщо є кого іншого послати. Бо він, Шептало, кінь особливий, кінь білий, а коли й попав у це бригадне стовпище, то завдяки злому випадку, химерам долі. Справжнє місце йому не тут, хтозна, де він може опинитися завтра. І Степан це розуміє. Степан що: маленький чоловічок, навіть не білий, а якийсь землисто-сірий, з брудними, корявими ручиськами. Але навіть він своїм приземленим розумом тям кує тимчасовість своєї влади над Шепталом.

Копі заспокоїлися, розбрелися по загороді. Шептало знову лишився сам. У дверях з’явився Степан, спинився на порозі, пильно дивився на коней; від того погляду млявість обняла груди й покотилася до колін, що зрадливо затремтіли. Шептало вперше пошкодував, що опинився на видноті. Хотілося ігроштовхатися в середину табуна, загубитися між ребристих кінських тіл. Він удав, що не помічає конюха, схилив голову до прив’ялої трави.

«На мене вкаже, обов’язково на мене», думав полохливо, про всяк випадок, щоб прикрість не була несподіваною, хоч певно знав, що Стенай його не потривожить.

Шептала візьмеш, — сказав конюх хлопчакові. Тільки зачекай, напою.

Білий кінь підвів голову й жалібно глянув па Степана великими водянистими очима. Привабливість теплого надвечір'я мертвіла, опадала, як зжовклий лист під буйним поривом осіннього вітру. Думка про роботу забарвлювала все в темпі, холодні тони. Серед усіх робіт він найбільше недолюблював крутити привід і їздити до міста, хоч інші коні вважали це найлегшим. Цілісінький день, до темряви, ходити по колу, топтати власні сліди у цім було щось принизливе. А ще принизливіше котити заставленого корзинами та бідонами воза серединою ранкової міської вулиці колеса торохкотять по бруківці, торохкотять бідони, хитаються корзини, кудкудакають кури, ґелґочуть гуси. Навколо ж стільки святково вбраного народу, стільки коней із сусідніх сіл, і всі бачать сором його, білого коня. Коли вже бути відвертим до кінця, то він соромився упряжі, соромився становища робочої худобини, яку вільно запрягати, поганяти, стьобати батогом кожному Степанові... (...)

Шептало старанно, щоб не виказати засмучення Степановим рішенням, жував скопгеиу вранці траву, між якою хоч і попадались його улюблені ко-

шошинки, але зараз здавалися прісними. «Я на базар завтра не поїду, та й не переробився вдень... Інші, ледь розвидниться, до міста почимчикують, дати перепочинок треба...» — міркував Шептало, і в кінських очах поволі випо-годжувалося. Йому кортіло будь-що виправдати Степана, довести, що той не мав кого послати у привід і лише через безвихідь потривожив Шептала. Так було легше — через гірку безнадію перекидався місточок. А може, конюх боїться, що ніхто з коней, окрім нього, не встигне до ночі порізати зелень і свині лишаться завтра голодні? Мабуть, саме так. Вони, люди, знають: на Шептала можна покластися. Такий покірний і роботящий, тільки віжок торкнись, уже чує, уже розуміє, підганяти не доводиться. Вій свого досяг, зумів прикинутися; вони повірили хіба не має пишатися своїм розумом і витримкою? Ще коли його, молодого й гордого, уперше осідлали, ганяли по царині до сьомого ноту, хльоскали до кривавих рубців на боках і привели в загін геть вимочале-ного, знесиленого, інстинкт білого коня підказав йому, що рано чи пізно люди зломлять його. Супроти вітру довго не пробіжиш, і розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки. Перші роки упряжного життя він побоювавсь, аби люди ие розгадали, що він тільки прикидається покірним, і рвав голоблі з останніх сил. До того ж краще тягти, не очікуючи па батіг, ніж ковтати принизливе підстьобування. У тій добровільній напрузі було щось від самостійності, від волі. Але тепер піхто не сумнівався в його ретельності, і він іноді дозволяв собі стишувати крок, тягтися за червоними китицями конюшини на узбіччі дороги. Помітивши на дорожнім піску нетерпеливу тінь людини, докірливо косив оком, мовляв, ви ж мене знаєте, це я так, піджартовую, і спішно переходив на чвал¹.

• Злв$л№& осНоОмго

1.    Як поводяться коні, коли чують звук батога підпасича? Що ця деталь може сказати про взаємини в табуні?

2.    А як почувається в гурті Шептало? Його самотність — вимушена чи свідомо обрана?

Степан вийшов з конюшні, поцьвохкуючи довгим, паче гони спечного дня, батогом, відчинив ворота загорожі. Копі, боязко косячись на батіг, почовгали дворищем до бригадних воріт. Шептало, як завжди, перечекав, коли скінчиться тіснява в проході, і вийшов останній. З усього нинішнього життя чи не найважче гнітила його оця табунна, тричі на день подорож до колодязного корита. Уже багато років, відколи його забрано від матері, піхто не питав Шептала, хоче він пити чи ні, а тільки відчиняли загорожу, хльоскали батогом і гнали вузенькими провулками, де од густої куряви було так само тісно та задушно, як і од пітних, гарячих кінських боків. З часом спрага почала нагадувати про себе перед загальним водопоєм. Води в кориті часто ие вистачало; щоб ие цідити крізь зуби іржаву каламуть, Шептало й собі змушений був штовхатись і лізти наперед, у тісняву, ніби звичайний кінь.

Хтось зачепив Шептала копитом дві молоді кобилки затіяли посеред вулиці, за кілька кроків од Степана, жартівливу бійку. «Мало вас сьогодні

¹ Чвал — швидкий біг навскач; галоп.

ганяли, — злісно подумав білий кінь, відходячи вбік. І як цей Степан терпить? Я навів би порядок. Водопій то водопій, нічого витанцьовувати, ніби в цирку».

Узагалі, він ніколи не рову мів обмеженості деяких коней, котрі прагнуть на кожнім кроці суперечити, огризатися, показувати свій характер. Ніби цим чогось досягнеш, крім батога. Із сумовитою зверхністю спостерігав Шептало, як Степанів батіг розганяв у різні боки молодих кобилок; у цих вороних, сивих, гнідих, перистих так мало розуму, іцо просто дивуєшся. Особливо коли бачиш усе трохи збоку, як зараз. Скільки потрібно було днів тихої, непомітної боротьби, поки Степан змирився, що Шептало йде на водопій трохи збоку, трохи позаду, ніби він зовсім не бригадний, а сам но собі! Ні, він не бунтував, не ліз під батіг, а тільки відставав щодня па иівголови, па півкроку й озирався на конюха, укладаючи в той погляд увесь розум білого коня: мовляв, ти ж знаєш, я не підведу, я інакший, ніж вони, нас з тобою таких тільки двоє... (...)

Він усе забуває, окрім одного: тремтливої ілюзії волі та влади. Попереду клубком куряви котить табун, за табуном Степан, а за кіньми та Степаном він, Шептало. І можна досхочу тішитися уявою, що це він, білий кінь, жене до водопою і сірих, і вороних, і гнідих, і перистих. І Степана разом з ними, всесильного, милостивого й злого Степана, а сам ні від кого не залежить і нікому не кориться. (...) Страх провалюється все глибше, виколисана в стійлі довгими ночами ненависть розвіюється, і Шептало поглядає на конюха поблажливо: він не мститиметься Степанові за ті випадкові удари, без цього не можна, без цього ніякого порядку не було б серед коней. Солодке почуття прощення й солідарності з конюхом охоплює Шептала. Він піднімає голову й ласкаво, заклично ірже. Степан озирається і, ніби вперше помітивши Шепта-лову сваволю, люто блимає з-під рудих брів:

Ax ти ж, ледаче зілля!

Батіг злітає в червонясте небо, довгий і в’юнкий, тонким дротяним охвістям безжально обвиває ІПепталові спину й гостро впивається в тіло. Білий кінь з несподіванки високо підкидає задні ноги, спотикається на рівному місці й, полонений страхом, що виринає з глибини тіла та пирскає холодним потом. забуває всі недавні думки, кидається в гущу, у гарячі кінські тіла гніді, вороні, перисті. А батіг наздоганяє білу спину, січе, жалить...

Образа була така несподівана, приголомшлива, глибока, що білий кінь не пам'ятав, як проминули довгу вулицю й розсипалися но піщаному косогору, нижче якого стримів колодязний журавель. (...) Шептало ще ніколи не переживав такого несподівано все стало тим, чим було насправді, без попон, без прикрас, ніби відианахана зненацька глиба чорнозему. Його повільно засмоктував глибокий, як прірва, відчай.

На косогорі Шептало спинився, підвів голову з тужними очима. Його чутливі ніздрі збрижились, ожили, губи тривожно оголили гостру підкову зубів. Сонце сіло, луки димчасто сипіли, а над лісом беззвучно, загрозливо росла кошлата грива невидимого вороного, що застиг перед велетенським стрибком на небо. Пахло травою, квітами, деревами, болотами, дощем, і всі ті запахи зливалися в один знайомий і безконечно далекий запах, що раптом стрепенув

Шептала, підхопив, пружно кинув з косогору. І він побіг, збуджено форкаючи та загрібаючи копитами пісок, схожий па короткогривого стригунця. Матір упрягали в лісникову двоколку¹, а вій біг збоку зеленими розорами доріг, зазирав у зелені сутінки хащ, заходив по коліна в жовтогарячі лісові ромашки й, наполоханий птахом, що пурхав з-під копит, мчав лісовою дорогою навздогін ставній білій кобилиці. То було дитинство, і пахло воно молоком і конюшиною. Потім вони до самого вечора паслись удвох на лісових галявинах і просіках, і мати розповідала про гордих білих коней — його дідів і прадідів, що ιτιριροΒΒ.ΠΗ на залитім різноколірними вогнями помості, і милуватись їхньою красою щовечора сходилися людські натовпи. Усе життя цирк для нього манливо, запаморочливо пахнув святковістю міських ранкових вулиць. А в цих владних пахощах далечі ховався п'янкий дух забутої волі, що просочився крізь сотні поколінь білих коней і несподівано сколихнув Шептала. Він так і не підійшов до корита, хоч дуже хотів нити, але штовхатися зараз між пітних тіл було понад його силу. Стояв трохи осторонь, спрагло нюхаючи вологий пісок, і прислухався до своїх марень, схожих на иолохкі досвітні сни. А в тих народжених запахом снах красиві білі копі бродили у виляглій сріблястими хвилями траві, купали сильні тіла в чистих річках і виходили з води на піщані коси, неначе па залиті вогнями циркові арени. Побіля вільних коней теж жив страх, але ж інший, не Шепталів страх перед Степаном, а будоражливий, живлющий страх, що кликав до відважної боротьби, до змагання.

• Злв$лН№ octuifouno

1.    Чому коня гнітить щоденна подорож до водопою?

2.    Як характеризує Шептала його реакція на жартівливу бійку молодих кобилиць?

3.    Коли білий кінь відчуває ілюзію волі та влади? Поміркуйте, чи достатньо такої ілюзії для щастя.

Бач, не п’є бісова худобина, — почувся хриплий Степанів голос, проганяючи видіння. Надівай недогнуздок² та й веди, бо не встигнете. Коли б на дощ не зібралося, диви, яке суне...

Одразу почувся шерхіт босих хлопчачих ніг, чіпкі руки пригнули голову білого коня, спритно накинули недогнуздок і владно потягли до себе. Шептало бездумно, із звичною покірністю ступив кілька кроків за босим хлопчаком і рантом з болісною ясністю, як ніколи досі, відчув свою неволю. Перед очима попливла витоптана власними копитами, одноманітна, суха земля, диркотів привід, торохкотіло колесо по бруківці, свистів батіг і вибухав лайкою Степанів голос. Шептало задер голову ніздрі дражнило гострим запахом волі.

Но-ноІ суворо гукнув хлопчак, пробуючи пужалном'¹ коневе стегно. Не балуй!

1    тоді сталося несподіване для хлопчака, для Степана й для самого Шептала. Од того поблажливо-зверхнього дотику його бридливо пересмикнуло та підняло. Білий кінь з нечувапою силою шарпнувся, вирвав кінець повода, дико

' Двоколка — візок на двох колесах.

²    Нвдогнундок — вуздечка без вудил (з’єднаних залізних стрижнів).

^;1 Пужално — руків'я батога.

звівся на задні ноги, біснувато стріляючи страшними, кривавими очима. Цієї хвилини він був справжнім білим конем, відважним та одчайдушним, як його далекі предки. Хлопчак відсахнувся, у грізнім подиві занімів Степан, а Шептало легко опустився на передні ноги, збив копитами сипкий пісок, перестрибнув рів і помчав через гусячу царину в лугову синь.

Незабаром форкання коней, Степанова лайка, тягуче рипіння журавля і плескіт води в кориті розтанули, згинули у вечоровій безвісті, ніби їх ніколи й не було. Навколо Шептала росла, ширилась аж до трав'яних, утаємничених обріїв воля; воля пахла живою вільгістю¹, міцним настоєм лугових трав і молодого сіна. Йому ще ніколи в житті не бігалося так легко. (...) Злегка світилися крізь сутінки пригладжені лігвища вітрів, темніли стрілки щавлю, і смачно вабила конюшина. Шептало пірнув у запахи. Мокрі мітлиці лоскотали черево та груди, він нагнув шию, занурив голову в трави, що аж чвиркали під копитами. А темно-зеленим хвилям не було кінця-краю: тугі, кошлаті гриви хлюпали в груди, повивали ноги, хапалися за високо зведені копита й тягли в глибінь. Стомившись од напливу вражень, Шептало спинився, нашорошив вуха й сторожко скосив очі. Він був сам-самісіиький на всю луку: мовчала трава, мовчало віддалік громаддя копиць, схожих на вершників, що поснули з піднятими забралами нерухомими контурами лелек, усе потонуло в безобрійиій, німій тиші. Білий кінь задер голову, сп’яніло заіржав, не в силі стримати буйної радості. На іржання білого коня коротким клекотом обізвався лелека клекіт захлинувся в урочистій задумі, і знову все стихло, здавалося, навіки. Шептало впав на спину, покотився по м'якоті, з насолодою підминаючи траву та сміючись, як уміють сміятися тільки коні голосисто й заклично. Над ним висіли зігнуті в колінах ноги, а над ногами половина неба, волохатого, темного, половина густо-синього, з яскравими блискітками зір. Шептало гордовито кресонув копитом зірку й застиг, ніби чекав на іскру. Зненацька но волохатій хмарності цьвохнуло болюче білим, наче із сириці², плетеним сяйвом. Шептало майже конвульсійно крутнувся, перевернувсь і різко звівся на ноги. Ще довго не міг отямитися, розгублено принюхуючись до вим’ятої трави, сьогодні вперше наполохався блискавки. Неприємний спомин засмоктав у грудях: спека, вигоріле небо, шелест соломи по стерні, щем спини, скусаної гедзями, косарі при обіді. Шептало забродить у овес і відчайио котиться по хрускотливій сухій хвилі, батіг гострий, наче коса, з чіпкої білої сириці, він біжить по стерні, а батіг жалить, жалить...

¹    Iivihricmh — вогкість.

²    Сщїйця — дуже міцна, еластична шкіра.

•    Злв$аНП& осНовтго

1.    Що стало приводом, а що — справжньою причиною Шепталової втечі? На вашу думку, це очікуваний його вчинок?

2.    З чим асоціюється в Шептала блискавка? Які відчуття вона викликає?

(...) Але з кожним кроком до річки сінний дух відступав перед п'янкою повінню ще денного тепла й тривожної водяної вільгості, од якої глибше дихалось і кортіло бігти, брикатися, іржати. Коли ж берег упав, оголивши бронзову спину нерухомої, сонної води, Шептало не стримавсь і побіг, перечіплюючись об кореневища верболозів, грузнучи в піску та задихаючись од не знаної досі, нестерпної, та все ж солодкої спраги, яку вільно було вгамувати живою, а не іржавою водою. І він рвонув понад берегом, по мілині.

Молотив копитами теплуваті хвилі, бризки смачно лоскотали губи. Шептало шурхнув у глибінь і поплив, оглушений плескотом, пінистим виром, що зчинився навколо нього. Ніби перестиглі яблука, по небу прокотився невидимий гуркіт і впав десь поблизу, за лісом... Це були найкращі хвилини IIIcn-талового життя. Ніколи досі й уже ніколи опісля білий кінь не відчував себе так близько та повно із стихією, течією — од трав’яних хвиль до білих громів у вишині. Вийшов па сизу піщану косу й, струсивши воду, відчув себе таким сильним, що знову заіржав, цього разу грізно та бойовито, перегукуючись з громами. Тепер йому захотілося спокійно напитись, і він пішов по сизій косі до затоки. Пив скупими ковтками, цідячи воду крізь зуби та шкодуючи, що втолив спраг}'.

Рантом небо над Шепталом напнулося, наче віжки па косогорі, не втримало, тріснуло навпіл, у тріщину хлюпнуло яскравістю, і Шептало побачив у водянім дзеркалі себе незвично білого, аж до щему в очах. Здивований, він перечекав, не рухаючись з місця, щоб не скаламутити води, поки небо знову засвітилось, і знову побачив свою чисту, прекрасну білизну.

Перші краплі крихітними копитцями промерехтіли затокою починався дощ. Шептало побрів до ліска — гірка правда, несподівано відкрита, засмутила його. Протягом усього життя в кошогапі обманював себе: він уже давно не був білим конем. Він був бруднувато-сірим, попелястим і тільки тепер, викупавшись у річці, знову став сліпучо-білим крассием, схожим па древніх предків, що царювали по циркових аренах. Тепер зрозуміло, чому Степан насмілився хльоскати його батогом. ⁵⁹

його замахорчені долоні, хай навіть ударить, висварить. Білому коневі бувало завжди по-справжньому гірко, коли його зневажали та били, але незабаром у Шептала прокидалася винувата довірливість до кривдника. Раніше в подібному випадку він дорікав собі за відсутність гордості, але тепер, серед пустинного темного лугу, ця довірливість була бажана й приємна. Вона єднала його із селом, із Степаном, як і недопгуздок, що час від часу нотеленькував. IHen-талові нодумалося, що весь сьогоднішній вечір і коли біг, вирвавшись із хлопчачих рук, і коли вигулювався серед високих трав і в річці він відчував владну Степанову руку. Так застоялий жеребець змагається з вітром у прудкім бігу но колу, напнувши довгі віжки, один кінець яких тримають сильні руки. Але ця гірка правда вже не сколихнула Шептала, він тільки прищулив вуха та прискорив біг. Дощ ущух, тільки небо все ще спалахувало холодним білим полум'ям, вихоплюючи з темряви білого коня, що поспішав до села розмоклим путівцем. На вулицях, між тинів, стояли широкі калюжі, і коли знову спалахнула блискавка, Шептало побачив у них своє відображення. Він заклопотано зупинився, думаючи, як то здивується Степан. T коні здивуються, бо ніколи не бачили його такого білого, гарного. Степан уважатиме, що він хоче виділитися, показати норов. А справді, кому й що доведеш? Тільки собі гірше зробиш. Краще вже й надалі прикидатися сіреньким і покіриепьким. Сьогоднішнє перешумить. Хай завтра у привід відправить чи до міста, а згодом вони з конюхом порозуміються. Недаремно ж білим коням дано розум. Головне, щоб він, Шептало, знав про свою білизну, а про чуже око краще лишитися колишнім.

Шептало ступив кілька кроків, гепнувсь у грязюку й покотився подорожній хлюнавці. Коли звівся на ноги, уже не був білим конем; до ранку земля підсохне, обсиплеться, і він стане таким же сірим, яким був досі. Колишній спокій і розсудливість повернулися до Шептала. Звичайно, бригадний двір замкнено, але перелаз між конюшнею та клунею з одної низької жердини. Двір знайомо пахнув перепрілою травою та вівсянкою. У конюшні не світилося. Степан спав. Коні дрімали в загорожі, під навісом. Біля комор сонно бив у рейку сторож. Шептало обійшов загорожу ворота щільно причинені й узяті на ошийник. Білий кінь, скільки зміг, просунув голову між двох жердин загорожі та й собі задрімав, стомлений нерозумною блуканиною...

• Злв^лнт ос/ювіипо рівя⁵⁹

1.    Чи доводилося вам їздити верхи, годувати коня? Які емоції викликало у вас спілкування з цими тваринами? На вашу думку, який спосіб життя для них природний?

2.    Яку роботу найдужче не любив Шептало й чому: через її тяжкість чи з іншої причини? Підтвердьте цитатами.

3.    Перекажіть епізод, що справив на вас найбільше враження. Як розкривається характер Шептала в цьому уривку?

4.    З якої причини Шептало протиставляє себе всьому табунові? У чому він убачає власну відмінність? На ваш погляд, це вагома причина?

5.    Яким білий кінь згадує своє дитинство? Чи почувався він тоді щасливим? Чому?

6.    Своєму сірому існуванню Шептало протиставляє циркові виступи предків. Чим вони так захоплюють коня?

7.    Молодий Шептало вирішив: «Розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки». Наскільки вдало він реалізував цю ідею?

8.    Чи однаковим бачиться Шепталові Степанове ставлення до нього й до решти коней? Чи підтверджують це конюхові вчинки?

9.    Коли Шептало побачив свій справжній колір? Про що це свідчить? Поясніть символічний зміст білого й сірого кольорів у творі.

10.    Як ви оцінюєте міркування Шептала про те, що достатньо йому самому знати про власну білизну, а для решти краще лишитися колишнім? Чи гідна така позиція?

11.    Що відбувається, коли мрії Шептала стикаються з реальністю?

12.    Під час утечі, валяючись у траві, Шептало «гордовито кресонув копитом зірку й застиг, ніби чекав на іскру».З’ясуйте значення фразеологізму дістати зіркуй поясніть використання цього образу в оповіданні.

13.    Який момент оповідання є кульмінаційним (тобто тим, що зумовить розв'язку) — розкошування Шептала на волі чи його страх перед невідомістю?

14.    Чи логічною вам видається розв'язка твору? Які риси вдачі Шептала спонукали його повернутися в конюшню?

15.    У літературі романтизму кінь — традиційний символ волелюбності. А чи можна Шептала вважати втіленням прагнення до свободи?

16.    Який епізод твору намальований на ілюстрації? Доведіть, використовуючи текст.

17.    Які емоції викликав у вас образ Шептала — співчуття, розчарування, захоплення, сум? Як змінювалося ваше ставлення до коня впродовж розгортання подій?

18.    Випишіть з оповідання приклади зорових, запахових, слухових і дотикових образів. Яка з частин твору складається майже повністю із таких образів? Чому?

19.    Перечитайте епізод купання Шептала під час грози. Які художні засоби роблять його виразним, емоційним, естетично довершеним? Випишіть із цього уривка кілька епітетів, порівнянь, метафор. Зробіть висновок про мовну майстерність письменника. ⁶⁰

3.    Які проблеми порушені в оповіданні? Стисло розкрийте авторське бачення кожної з них.

4.    Підготуйте цілісну характеристику Шептала, використовуючи цитати з твору.

Прочит айте на дозвіллі

1.    Дрозд Іі. З a.vir лай, або В’язка небилиць а давньої .минувшини, колгоспним ковалем переказаних.

2.    Дрозд /і. И рій. - X.: Фоліо, 2008.

3.    Жш<тко І.Homo feriens. Спогади. — К.: Смолоскип, 2011.

Це матеріал з Підручника Українська Література 8 Клас Пахаренко