Народна Освіта » Українська література » Володимир Дрозд - Білий кінь Шептало Читати онлайн

НАРОДНА ОСВІТА

Володимир Дрозд - Білий кінь Шептало Читати онлайн

ВОЛОДИМИР ДРОЗД

 

(1939-2003)

«ТІЛЬКИ ЧЕРЕЗ СТО РОКІВ
БУДЕ ВІДОМО,

ЧИ Я - ПИСЬМЕННИК...»

W9 олодимир Дрозд - постать неординар-
на в українській літературі. Рідко трапляєть-
ся так, щоб двадцятитрьохлітній юнак,
видавши першу збірку новел і оповідань, був
одразу прийнятий до Спілки письменників!

Що для вас є символом
українства?

 

А потім молодий прозаїк досконалив свою
майстерність вже не тільки в невеликих за
обсягом (хоча містких) новелах та оповідан-
нях, але й у творах великих жанрів: рома-
нах, романах-біографіях відомих особис-
тостей та повістях. Ці твори остаточно
закріпили за ним визнання прихильників-
читачів та широкої громадськості.

В автобіографії Володимир Дрозд писав:

«Син колгоспника з глухого поліського села». Але саме воно, це селс
Петрушин на Чернігівщині, стало навіки тим прихистком, до якогс
повертаються герої митця - за правдою, щирістю, істинністю земно
го буття, рятуючись від втрати душевної ідентичності.

Біографія Дрозда — це його твори. І ті, що були даниною часові, і
ті, у яких він прагнув бути максимально чесним - і з собою, і зі
своїми читачами.

За словами письменника, його «завжди цікавило, що сказати, а
не як сказати». І він справді відкриває перед нами такі незбагненні
міфологічні світи! Звідки вони? Послухаймо його самого: «Була
реальність мого дитинства. До всього - наші поліські ліси й болота
з усім їхнім “чортовинням”... Та ще багатюща народна словесна
творчість, з якою я вперше ознайомився не з книг, а з вуст людей...».

Дослідники прози Володимира Дрозда підкреслюють, що він одне
з тих письменників, хто утвердив у національній літературі феномеи
химерної прози, тобто письма, насиченого міфологічністю, філософ-
ськими роздумами, художньою умовністю.

Пригадайте прочитані вами твори, у яких письменники повертались у
світ свого дитинства. Наскільки важливим, на вашу думку, є цей світ для
дорослої людини? Які життєві основи закладаються в дитинстві? Чого
не може змінити у своїй свідомості, ставленні до життя доросла людина?

БІЛИИ КІНЬ ШЕПТАЛО

...Сутеніє; раптом
на галявині - кінь - самотній.

Р.М. Рільке

Босий підпасок тягнув через бригадне дворище батіг - зимно блис-
кало дротяне охвістя. Шепталові зсудомило спину: якось повесні він
задрімав у приводі, підпасок дошкульно хльоснув, дротинки порвали
шкіру, ранка, вподобана ґедзями, досі не гоїлася. Хлопчак наблизив-
ся до загорожі і хвацько стрельнув батогом, аж луна прокотилась од
клуні, що на краю села, та сивою гадючкою повисла курява. Коні,
гризучи й штовхаючи одне одного, сахнулись од пострілу в куток.
Тією живою, наполоханою хвилею Шептала зім’яло, притисло до
жердин; гостро тхнуло потом, він гидливо підібрав губи та весь зіщу-
лився - змалку ненавидів табун, гурт, і в загорожі, і на пасовиську
волів бути сам. Спершу бригадні коні глузували з того, далі звикли
й самі почали обходити Шептала. Хлопчик наблизився до конюшні,
зазирнув у темну ополонку дверей:

— Дядьку Степане! Казав завфермою, щоб ви до привода конячину
прислали. Бо на завтра свиням зелені нема.

Шептало нашорошив вуха. Неприємна, знайома млявість — прові-
сниця всіляких прикростей - закрадалася в груди. Сьогодні суботній
вечір, роботу скінчили раніше, і він насолоджувався спокоєм та
тішив себе надією на завтрашній відпочинок. Звісно, якщо вранці не
поженуть до міста. Але він сподівається на Степанову добрість.
З конюхом у нього особливі стосунки. Інші коні це відчувають, тому
й недолюблюють Шептала. Степан ніколи не б’є його, хіба ненароком
у гурті зачепить пугою чи про стороннє око стьобне. Ніколи не поси-
лає на важку роботу, якщо є кого іншого послати. Бо він. Шептало,
кінь особливий, кінь білий, а коли й попав у це бригадне стовпище,
то завдяки злому випадку, химерам долі. Справжнє місце йому не

тут, хтозна, де він може опинитися завтра. І Степан це розуміє. Сте-
пан що: маленький чоловічок, навіть не білий, а якийсь землисто-
сірий, з брудними, корявими ручиськами. Але навіть він своїм при-
земленим розумом тямкує тимчасовість своєї влади над Шепта-
лом. (...).

- Шептала візьмеш, — сказав конюх хлопчакові. — Тільки заче-
кай, напою.

Білий кінь підвів голову і жалібно глянув на Степана великими
водянистими очима. Привабливість теплого надвечір’я мертвіла, опа-
дала, як зжовклий лист під буйним поривом осіннього вітру. Думка
про роботу забарвлювала все в темні, холодні тони. Серед усіх робіт
він найбільше недолюблював крутити привід і їздити до міста, хоч
інші коні вважали це найлегшим. Цілісінький день, до темряви, ходи-
ти по колу, топтати власні сліди - в цім було щось принизливе. А ще
принизливіше котити заставленого корзинами та бідонами воза середи-
ною ранкової міської вулиці - колеса торохкотять по бруківці, торох-
котять бідони, хитаються корзини, кудкудакають кури, ґелґочуть
гуси. Навколо ж стільки святково вбраного народу, стільки коней із
сусідніх сіл, і всі бачать сором його, білого коня. Коли вже бути від-
вертим до кінця, то він соромився упряжі, соромився становища робо-
чої худобини, яку вільно запрягати, поганяти, стьобати батогом кож-
ному Степанові... Хоч і випадали хвилини, коли він у своєму прини-
женні гостро, солодко звеличувався (його, білого коня, загнуздано,
заковано в хомут, поставлено під дугу; хай буде соромно людям, які те
вчинили), але це була надто коротка і безперспективна втіха.

Шептало старанно, щоб не виказати засмучення Степановим
рішенням, жував скошену вранці траву, між якою хоч і попадались
його улюблені конюшинки, але зараз здавалися прісними. «Я на
базар завтра не поїду, та й не переробився вдень, обурини возив.
Інші, ледь розвидніється, до міста почимчикують, дати перепочинок
треба...» - міркував Шептало, і в кінських очах поволі випогоджува-
лось. Йому кортіло будь-що виправдати Степана, довести, що той не
мав кого послати у привід і лише через безвихідь потривожив Шеп-
тала. Так було легше — через гірку безнадію перекидався місточок.
А може, конюх боїться, що ніхто з коней, окрім нього, не встигне до
ночі порізати зелень і свині лишаться завтра голодні? Мабуть, саме
так. Вони, люди, знають: на Шептала можна покластися. Такий
покірний і роботящий, тільки віжок торкнись, уже чує, вже розуміє,
підганяти не доводиться. Він свого досяг, зумів прикинутися; вони
повірили — хіба не має пишатися своїм розумом і витримкою? Ще
коли його, молодого й гордого, вперше осідлали, ганяли по царині до
сьомого поту, хльоскали до кривавих рубців на боках і привели в
загін геть вимочаленого, знесиленого, інстинкт білого коня підказав
йому, що рано чи пізно люди зломлять його. Супроти вітру довго не
пробіжиш, і розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись
у душі вільним, аніж бути скореним насправжки. (...).

Степан вийшов з конюшні, поцьвохкуючи довгим, наче гони спеч-
ного дня, батогом, відчинив ворота загорожі. Коні, боязко косячись
на батіг, почовгали дворищем до бригадних воріт. Шептало, як

завжди, перечекав, коли скінчиться тіснява в проході, і вийшов
останній. З усього нинішнього життя чи не найважче гнітила його
оця табунна, тричі на день подорож до колодязного корита. Вже
багато років, відколи його забрано од матері, ніхто не питав Шепта-
ла, хоче він пити чи ні, а тільки відчиняли загорожу, хльоскали
батогом і гнали вузенькими провулками, де од густої куряви було
так само тісно та задушно, як і од пітних, гарячих кінських боків.
З часом спрага почала нагадувати про себе перед загальним водопо-
єм. Води в кориті часто не вистачало; щоб не цідити крізь зуби іржа-
ву каламуть, Шептало й собі змушений був штовхатись і лізти напе-
ред, у тісняву, ніби звичайний кінь. (...).

Скільки потрібно було днів тихої, непомітної боротьби, поки Сте-
пан змирився, що Шептало йде на водопій трохи збоку, трохи поза-
ду, ніби він зовсім не бригадний, а сам по собі! Ні, він не бунтував,
не ліз під батіг, а тільки відставав щодня на півголови, на півкроку
і озирався на конюха, вкладаючи в той погляд увесь розум білого
коня: мовляв, ти ж знаєш, я не підведу, я інакший, ніж вони, нас з
тобою таких тільки двоє... (...).

Він усе забуває, окрім одного: тремтливої ілюзії волі та влади.
Попереду клубком куряви котить табун, за табуном — Степан, а за
кіньми і Степаном - він, Шептало. І можна досхочу тішитися уявою,
що це він, білий кінь, жене до водопою і сірих, і вороних, і гнідих, і
перистих. (...). Думки перестрибують, ніби плуг на розворотах, спо-
кійні й приємні, як літній вечір після роботи. Страх провалюється
все глибше, виколисана в стійлі довгими ночами ненависть розвію-
ється, і Шептало поглядає на конюха поблажливо: він не метати-
меться Степанові за ті випадкові удари, без цього не можна, без цьо-
го ніякого порядку не було б серед коней.

Чи погоджуєтесь ви з виправданням, яке Шептало знайшов для ударів,
часом отримуваних ним від Степана?

Солодке почуття прощення й солідарності з конюхом охоплює
Шептала. Він піднімає голову і ласкаво, заклично ірже. Степан ози-
рається і, ніби вперше помітивши Шепталову сваволю, люто блимає
з-під рудих брів:

- Ах ти ж, ледаче зілля!

Батіг злітає в червонясте небо, довгий та в’юнкий, тонким дротя-
ним охвістям безжально обвиває Шепталові спину й гостро впиваєть-
ся в тіло. Білий кінь з несподіванки високо підкидає задні ноги,
спотикається на рівному місці і, полонений страхом, що виринає з
глибини тіла та пирскає холодним потом, забуває всі недавні думки,
кидається в гущу, в гарячі кінські тіла - гніді, вороні, перисті.
А батіг наздоганяє білу спину, січе, жалить...

Образа була така несподівана, приголомшлива, глибока, що білий
кінь не пам’ятав, як проминули довгу вулицю й розсипалися по
піщаному косогору, нижче якого стримів колодязний журавель, а ще
далі, за вищипаною гусячою цариною, аж до самого лісу стелилися
луки. Він тільки переставляв ноги, опустивши голову до самої землі,
поки свавільний кінський потік кудись — тепер було зовсім байдуже
куди - ніс його. Шептало ще ніколи не переживав такого - несподі-
вано все стало тим, чим було насправді, без попон, без прикрас, ніби
відпанахана зненацька глиба чорнозему. Його повільно засмоктував
глибокий, як прірва, відчай.

На косогорі Шептало спинився, підвів голову з тужними очима.
(...). Пахло травою, квітами, деревами, болотами, дощем, і всі ті запа-
хи зливалися в один знайомий і безконечно далекий запах, що раптом
стрепенув Шептала, підхопив, пружно кинув з косогору. І він побіг,
збуджено форкаючи та загрібаючи копитами пісок, схожий на корот-
когривого стригунця. Матір упрягати в лісникову двоколку, а він біг
збоку зеленими розорами доріг, зазирав у зелені сутінки хащ, заходив
по коліна в жовтогарячі лісові ромашки і, наполоханий птахом, що
пурхав з-під копит, мчав лісовою дорогою навздогін ставній білій
кобилиці. То було дитинство, і пахло воно молоком та конюшиною.
Потім вони до самого вечора паслись удвох на лісових галявинах та
просіках, і мати розповідала про гордих білих коней - його дідів та
прадідів, що гарцювали на залитім різноколірними вогнями помості,
і милуватись їхньою красою щовечора сходилися людські натовпи.
Все життя цирк для нього манливо, запаморочливо пахнув святковіс-
тю міських ранкових вулиць. А в цих владних пахощах далечі ховав-
ся п’янкий дух забутої волі, що просочився крізь сотні поколінь білих
коней та несподівано сколихнув Шептала. Він так і не підійшов до
корита, хоч дуже хотів пити, але штовхатися зараз між пітних тіл
було понад його силу. Стояв трохи осторонь, спрагло нюхаючи воло-
гий пісок, і прислухався до своїх марень, схожих на полохкі досвітні
сни. А в тих народжених запахом снах красиві білі коні бродили у
виляглій сріблястими хвилями траві, купали сильні тіла в чистих
річках і виходили з води на піщані коси, неначе на залиті вогнями
циркові арени. Побіля вільних коней теж жив страх, але ж інший, не
Шепталів страх перед Степаном, а будоражливий, живлющий страх,
що кликав до відважної боротьби, до змагання. (...).

Поясніть, що мав на увазі автор, розрізняючи страх Шептала від страху
вільних коней.

Одразу почувся шерхіт босих хлопчачих ніг, чіпкі руки пригнули
голову білого коня, спритно накинули недогнуздок і владно потягли
до себе. Шептало бездумно, із звичною покірністю ступив кілька кро-
ків за босим хлопчаком і раптом з болісною ясністю, як ніколи досі,
відчув свою неволю. Перед очима попливла витоптана власними
копитами одноманітна, суха земля, диркотів привід, торохкотіло
колесо по бруківці, свистів батіг і вибухав лайкою Степанів голос.
Шептало задер голову — ніздрі дражнило гострим запахом волі.

— Но-но! — суворо гукнув хлопчак, пробуючи пужалном коневе
стегно. — Не балуй!

І тоді сталося несподіване для хлопчака, для Степана і для самого
Шептала. Од того поблажливо-зверхнього дотику його бридливо
пересмикнуло і підняло. Білий кінь з нечуваною силою шарпнувся,

вирвав кінець повода, дико звівся на задні ноги, біснувато стріляючи
страшними, кривавими очима. Цієї хвилини він був справжнім білим
конем, відважним та одчайдушним, як його далекі предки. Хлопчак
відсахнувся, у грізнім подиві занімів Степан, а Шептало легко опус-
тився на передні ноги, збив копитами сипкий пісок, перестрибнув рів
і помчав через гусячу царину в лугову синь.

Незабаром форкання коней, Степанова лайка, тягуче рипіння
журавля і плескіт води в кориті розтанули, згинули у вечоровій без-
вісті, ніби їх ніколи і не було. Навколо Шептала росла, ширилась аж
до трав’яних, утаємничених обріїв воля; воля пахла живою вільгістю,
міцним настоєм лугових трав і молодого сіна. Йому ще ніколи в жит-
ті не бігалося так легко. Втрапив на вкочену колісьми лугівку, копи-
та відбивали чіткий ритм, і, роздратований тим ритмом, він навмисно
прискорював біг, наздоганяючи самого себе та розсипаючи по крутій
шиї густу білу гриву. Не було ні хомута, ні голобель, і ніхто не сіпав
за віжки, вказуючи шлях. Дорога впала у зарослий верболозом рукав-
чик, перестрибнула коріння та сухий хмиз і різко звернула вбік,
уздовж пересохлого русла. Під ноги білому коневі стелилася висока,
не торкана косою, зовсім як у недавніх його видіннях, трава. Злегка
світилися крізь сутінки пригладжені лігвища вітрів, темніли стрілки
щавлю та смачно вабила конюшина. Шептало пірнув у запахи. (...).

Ще довго не міг отямитися, розгублено принюхуючись до вим’ятої
трави... (...). Неприємний спомин засмоктав у грудях: спека, вигорі-
ле небо, шелест соломи по стерні, щем спини, скусаної ґедзями,
косарі при обіді. Шептало забродить у овес і відчайно котиться по
хрускотливій сухій хвилі, батіг гострий, наче коса, - з чіпкої білої
сириці, він біжить по стерні, а батіг жалить, жалить... (...).

Молотив копитами теплуваті хвилі, бризки смачно лоскотали
губи. Шептало шурхнув у глибінь і поплив, оглушений плескотом,
пінистим виром, що зчинився навколо нього. Ніби перестиглі яблу-
ка, по небу прокотився невидимий гуркіт і впав десь поблизу, за
лісом... Це були найкращі хвилини Шепталового життя. Ніколи досі
і вже ніколи опісля білий кінь не відчував себе так близько і повно
із стихією, течією - од трав’яних хвиль до білих громів у вишині.
Вийшов на сизу піщану косу і, струсивши воду, відчув себе таким
сильним, що знову заіржав, цього разу грізно та бойовито, перегуку -
ючися з громами. Тепер йому захотілося спокійно напитись, і він
пішов по сизій косі до затоки. Пив скупими ковтками, цідячи воду
крізь зуби і шкодуючи, що втолив спрагу.

Раптом небо над Шепталом напнулося, наче віжки на косогорі, не
втримало, тріснуло навпіл, у тріщину хлюпнуло яскравістю, і Шеп-
тало побачив у водянім дзеркалі себе — незвично білого, аж до щему
в очах. Здивований, він перечекав, не рухаючися з місця, щоб не
скаламутити води, поки небо знову засвітилось, і знову побачив свою
чисту, прекрасну білизну.

Перші краплі крихітними копитцями промерехтіли затокою, почи-
нався дощ. Шептало побрів до ліска - гірка правда, несподівано від-
крита, засмутила його. Протягом усього життя в конюшні обманював
себе: він уже давно не був білим конем. Він був бруднувато-сірим.

попелястим і тільки тепер, викупавшись у річці, знову став сліпучо-
білим красенем, схожим на древніх предків, що царювали по цирко-
вих аренах. Тепер зрозуміло, чому Степан насмілився хльоскати його
батогом.

Узлісся, наскрізь промите дощем та прочесане вітром, гривасто
розгойдувалося, ніби голови коней у степу. В шепелявих заростях
було темно, мокро і сиротливо. Білий кінь полохливо сахнувся —
сосни глухо гупали об землю молодими шишками. «Степан справді
буває дуже злий. Немов щось находить на нього, але з ким цього не
трапляється, та ще при такій службі. Скільки нас на одні плечі!
А хіба ці гніді, сірі, перисті, вороні, сиві розуміють?» Шепталові
раптом закортіло почути Степанів голос, ласкаво ткнутися мордою в
його замахорчені долоні, хай навіть ударить, висварить. Білому
коневі бувало завжди по-справжньому гірко, коли його зневажали та
били, але незабаром у Шептала прокидалася винувата довірливість
до кривдника. Раніше в подібному випадку він дорікав собі за від-
сутність гордості, але тепер, серед пустинного темного лугу, ця довір-
ливість була бажана й приємна. Вона єднала його із селом, із Степа-
ном, як і недогнуздок, що час від часу потеленькував. Шепталові
подумалося, що весь сьогоднішній вечір - і коли біг, вирвавшись із
хлопчачих рук, і коли вигулювався серед високих трав та в річці —
він відчував владну Степанову руку. Так застоялий жеребець змага-
ється з вітром у прудкім бігу по колу, напнувши довгі віжки, один
кінець яких тримають сильні руки. Але ця гірка правда вже не ско-
лихнула Шептала, він тільки прищулив вуха і прискорив біг. Дощ
вщух, тільки небо все ще спалахувало холодним білим полум’ям,
вихоплюючи з темряви білого коня, що поспішав до села розмоклим
путівцем. На вулицях, між тинів, стояли широкі калюжі, і коли
знову спалахнула блискавка, Шептало побачив у них своє відобра-
ження. Він заклопотано зупинився, думаючи, як то здивується Сте-
пан. І коні здивуються, бо ніколи не бачили його такого білого, гар-
ного. Степан вважатиме, що він хоче виділитися, показати норов.
А справді, кому й що доведеш? Тільки собі гірше зробиш. Краще вже
й надалі прикидатися сіреньким та покірненьким. Сьогоднішнє пере-
шумить. Хай завтра у привід відправить чи до міста, а згодом вони з
конюхом порозуміються. Недаремно ж білим коням дано розум.
Головне, щоб він, Шептало, знав про свою білизну, а про чуже око
краще лишитися колишнім.

Шептало ступив кілька кроків, гепнувсь у грязюку і покотився по
дорожній хлюпавці. Коли звівся на ноги, вже не був білим конем; до
ранку земля підсохне, обсиплеться, і він стане таким же сірим, яким
був досі. Колишній спокій та розсудливість повернулися до Шептала.
Звичайно, бригадний двір замкнено, але перелаз між конюшнею та
клунею з одної низької жердини. Двір знайомо пахнув перепрілою
травою та вівсянкою. В конюшні не світилося. Степан спав. Коні дрі-
мали в загорожі, під навісом. Біля комор сонно бив у рейку сторож.
Шептало обійшов загорожу - ворота щільно причинені і взяті на
ошийник. Білий кінь, скільки зміг, просунув голову між двох жер-
дин загорожі та й собі задрімав, стомлений нерозумною блуканиною...

«ЧЕРЕЗ ГІРКУ БЕЗНАДІЮ ПЕРЕКИДАВСЯ
МІСТОЧОК...»

Це твір складний і драматичний. Бо в ньому йдеться про те, як під
впливом «натовпу» зникає самобутня особистість, як поступово вона
звикається з наругою, насильством, жорстокістю, на яких побудова-
ні окремі моделі суспільства, де так або інакше принижується гід-
ність громадян, обмежуються можливості їх волевиявлення чи само-
розвитку, свобода слова, свобода особистості, свобода взагалі... І саме
таку модель суспільства на прикладі колгоспної стайні (так, так, не
дивуйтесь!) і змальовує автор.

У яких творах, вивчених вами раніше, висвітлювалася проблема взаємин
особистості й суспільства, зокрема тоталітарного?

Горда і прекрасна тварина, свідома свого шляхетного походження,
своєї осібності, несхожості з іншими, тварина, якій притаманні ціл-
ком людські якості — гордість, гідність, неповторність, змушена існу-
вати серед натовпу байдужих «жуйних», терпіти знущання тупува-
того конюха. В образній системі оповідання поняття «людина» і
«тварина» максимально зближуються, розкриваючи глибини автор-
ської алегорії.

Автор, змальовуючи благородного Шептала, говорить про коня,
як про людину: він «бунтує», «ненавидить», «шкодує», «тішиться»,
«соромиться», «насолоджується». І поряд — слова, що підкреслюють
насильницькі дії людини над свійською твариною: «хльоскати»,
«бити», «ганяти», «сідлати», «запрягати». Так максимально увираз-
нюється контраст між тонкою душевною організацією шляхетної
яскравої особистості та її приреченістю бути частиною безликого
натовпу, яким керує чужа жорстока влада.

А як ви зрозуміли авторську алегорію? У чому вона полягає?

У цьому оповіданні все починається з назви: кличка коня — Шепта-
ло — походить від слова «шептати», яке означає притишеність, інтим-
ність внутрішнього мовлення. Автор твору ніби озвучує те, про що
мислить і що почуває його герой. І неодмінно треба наголосити: провід-
ний мотив оповідання — самотність, про яку йдеться навіть в епіграфі.

Важливе значення для розуміння ідеї твору має колір: коли Шеп-
тало почувається вільним, щасливим, він бачить себе білим, «від-
важним та одчайдушним, як його давні предки». Коли ж він корить-
ся, погоджується бути таким, як усі, в тексті переважає сіра барва —
символ буденності й убозтва, жорстокої і приземленої влади. Влади,
яка прагне знищити особистість, приборкати прекрасне, неповторне
створіння, що мріє про свободу. Адже бездумним натовпом керувати
значно простіше!

Проаналізуйте, який колір домінує в різних частинах твору і яка роль змі-
ни кольорової гами в оповіданні.

Чимало в оповіданні й жорстокості. Вона підкреслює безпорад-
ність людини в тоталітарному суспільстві, неможливість самій визна-
чати свою долю. Людина виявляється беззахисною перед жорстокою
системою, хоча й намагається опиратися, тікати на волю, щоб від-
чути свою силу, красу, снагу. Але вона — самотня у своїй боротьбі,
мізерна проти величезної, потужної сили, яка керує нею, її життям.
І герой бачить єдиний вихід - скоритися, зрадити свою мрію, забути
про вільних і прекрасних предків, про принади циркової арени, про
напоєні духом волі левади за селом, де на прозору гладінь води лягає
віддзеркалення прекрасної благородної тварини - білого коня Шеп-
тала. ..

Знайдіть у тексті оповідання підтвердження цим міркуванням. Можливо,
ви маєте щось додати до них: у творі Володимира Дрозда чимало
прихованих натяків, які вам треба розшифрувати, зрозуміти, осмислити.

Щоб кінь Шептало ніколи не повернувся до осоружної стайні...

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Повторюємо

1.    Назвіть героїв оповідання. Хто з них викликає симпатію, а
хто - зневагу?

2.    Де й коли відбувається дія оповідання? Пригадайте відповідні
уривки з тексту.

Міркуємо

1.    Перекажіть власними словами два коротких уривки: про пере-
бування Шептала в стайні та на волі. Як змінюються кольори,

назви почуттів, емоційна лексика в кожному з уривків?

2.    Поясніть, що саме було найбільшим приниженням для гордого
коня Шептала і чому.

Аналізуємо

1.    Розвиньте розпочату думку: «Люди не розуміли винятковості
Шептала тому, що...».

2.    Виберіть із тексту і запишіть у зошит епітети, метафори, інші
художні засоби, які підкреслюють, що білий кінь Шептало - по-
тужна авторська алегорія, за якою ми бачимо непересічну людську
особистість.

Дискутуємо

1.    Прослідкуйте, як вирішуються у творі проблеми людини в су-
спільстві, свободи і неволі, особистості й натовцу, дійсності та мрії.

2.    Чи актуальні для сучасної людини проблеми, порушені автором
оповідання? Як і завдяки яким якостям людина може зберегти
свою індивідуальність? Чи достатньо цих якостей у героя прочита-
ного вами оповідання?

ПОДОРОЖ ЛІТЕРАТУРАМИ СВІТУ

Талановитий німецький письменник і композитор Ернст Теодор Амадей Гофман
у повісті «Золотий горнець» яскраво змалював боротьбу світлих і темних сил за душу
людини, що триває немов у двох площинах: реальній і фантастичній.

«- Зовсім не розумію, чого вам заманулось, пане студіозусе, чого ви так ле-
ментуєте? - Аж тепер студент Анзельм помітив, що поряд з ним, на тій самій
полиці, стояло ще п'ять сулій, в яких він побачив трьох учнів Христової школи і
двох практикантів.

-    Ах, мої панове й товариші в нещасті! - скрикнув Анзельм. - Як же можна
бути такими спокійними, такими вдоволеними, як оце я бачу з ваших веселих
облич? Ви ж сидите точнісінько так, як і я, замкнені в скляних суліях... (...).

-    Що се ви мелете, пане студіозусе, - сказав один учень, - ми ніколи себе краще не
почували, як тепер, бо таляри, які ми отримуємо від божевільного архіваріуса за різні
безглузді копії, стають нам добре в пригоді. Нам не треба тепер учити напам'ять італій-
ські хорали, ми ходимо щодня до Йозефа або й до інших пивниць, п'ємо досхочу міцне
пиво, задивляємося на гарненьких дівчаток...».

Вчитайтеся уважно, навіть із цього короткого уривка можна зрозуміти...
Що ж саме? І які паралелі можна провести з оповіданням «Білий кінь
Шептало»?

ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ

Пропонуємо вам написати незвичайну творчу роботу на тему «Мій кінь Шеп-
тало». Висловіть своє ставлення до героя оповідання В. Дрозда, прокоментуйте
його рішення повернутися до стайні.

ЛІТЕРАТУРНА П’ЯТИХВИЛИНКА

Об'єднайтеся у дві команди. Упродовж п'яти хвилин підготуйте десять запи-
тань для протилежної команди за текстами прочитаних вами творів Володимира
Дрозда. Потім по черзі ставте запитання, на відповідь кожній команді дається
п'ять секунд. Котра з команд правильно відповість на більшу кількість запитань,
та й переможе.

 

Це матеріал з Підручника Українська література 8 клас Міщенко

 

Автор: evg01 от 20-08-2016, 14:38, Переглядів: 4764