Народна Освіта » Українська література » Ніна Бічуя - Шпага Славка Беркути (скорочено) Читати онлайн

НАРОДНА ОСВІТА

Ніна Бічуя - Шпага Славка Беркути (скорочено) Читати онлайн

НІНА БІЧУЯ

 

(нар. 1937 р.)

«СЛОВО - БЕЗКІНЕЧНЕ
НАБЛИЖЕННЯ ДО ІСТИНИ»

На самому початку літературної

діяльності письменниця проголосила
своє кредо в епіграфі до оповідання
«Дрогобицький звіздар»: «Оповідайте»
дбаючи про істину, та хай кожен гово-
рить тільки те, що бачив».

У нашій літературі Ніна Бічуя уні-
кальна або майже унікальна багатьма
речами: вона працює в жанрі історич-
ної новелістики, чимало її текстів при-
свячені темі театру, вона пише для
дорослих та дітей, багато перекладає.

Говорячи про тексти Ніни Бічуї, не
можна обминути мову письменниці -
вона заворожує.

Для вас, своїх юних читачів, написа-
ла Ніна Бічуя мудру й цікаву книж-
ку - «Шпага Славка Беркути». У цій книзі чимало вагомих думок,
які змусять замислитися кожного читача.

Герої її повісті чимось схожі на всіх вас, нинішніх школярів. Хоч
писався твір давно. А схожі вони тому, що в усі часи були вічні
цінності: дружба, взаємоповага, справедливість, мужність. І цінува-
лися такі чесноти завжди однаково. І потреба в них завжди була
максимально великою.

«Шпага Славка Беркути» - шкільний роман, написаний Ніною
Бічуєю і вперше виданий у 1968 році.

Ви познайомитеся з ними, героями цієї повісті, і відчуєте, що
вони стали вашими друзями. Ви полюбите їх на все життя, адже
вони ніколи не зрадять вас, натомість завжди прийдуть на допомогу
в скрутну хвилину, бо знатимуть, що порадити вам, що підказати.

Не одразу запропонує вам свою дружбу, свою надійну руку Славко
Беркута — а рука в нього по-справжньому надійна, бо він ще й фех-
тувальник. Він, як і більшість героїв Ніни Бічуї, — міський хлопчина,
який живе у складному й багатоликому світі міста. Зверніть увагу:
він абсолютно позбавлений хрестоматійного глянцю й одновимірної
«позитивності». Повірте йому, і ви зрозумієте, як уперто він відшу-
кує в собі справжні людські якості, те, чим він може зацікавити

інших. Ніна Бічуя створила образ, позбавлений будь-якої повчаль-
ності. Письменниця поставила собі за мету, щоб кожен з вас, її чита-
чів, продовжив повість своїми особистими міркуваннями про те,
яким слід бути, а не яким здаватися. Адже саме Славко Беркута —
герой, з яким можна подорослішати разом, оскільки він щодня вирі-
шує ті проблеми, які вирішує для себе кожен із дорослих.

Цю книгу треба читати уважно, довірливо, немовби ви — один із її
співавторів. І тоді ви пізнаєте і нашу недавню історію, і закони
шкільного буття, і віднайдете нових друзів.

ШПАГА СЛАВКА БЕРКУТИ

( Скорочено )

ЧОТИРИ ПОРТРЕТИ
Юлько Ващук

-    Що ти малюєш?

Долонею прикрив папір і дивився спідлоба.

-    Не покажу. Мої коні. Неприборкані, необ’їжджені. Чому коні?
А хтозна. Коні - та й годі.

У кутку кімнати стояв рояль. На різьбленому пюпітрі - підставки
для свічників, у котрих ніколи не було свічок.

-    Заграй що-небудь, синку!

-    Не хочу.

-    Чому не хочеш? Тебе ж просять. Дорослих треба слухатись.

Під пальцями - байдужі клавіші. І байдужі звуки. А якщо кула-
ками по клавішах? Струни жалібно скрикують, гніваються, кричать
разом з дорослими:

-    Та хіба ж можна так? Хіба так можна? (...).

Годинами хлопчик сидить над роялем і вимолює у клавішів пісню,
щоб зрозуміти і полюбити її, а клавіші нічого не дарують, і навіть
коні перестають малюватися, гублять щось живе й справжнє. Хло-
пець шматує папір, шпурляє геть олівці, а потім знову знаходить —
червоний, синій, — малює коней, синіх з червоними гривами, і в тому
полум’ї раптом чує музику, якої подарували струни. Може, не такий
уже він поганий? Просто музика буває різна? (...).

Виходить у двір, де бавляться однолітки, і дивиться з іронією на
безплідну біганину за м’ячем, а мати кличе:

-    Юльчику, дитинко, ходи додому, чуєш, Юльчику!

Хлопець вертається, і мама просить:

-    Не ходи на подвір’я, то не для тебе компанія, не твоє коло. Ти
зовсім інший, синку.

І подумки Юлько вимальовує доокруж себе коло — заворожене, як
у казці, - не переступиш ані ззовні, ані зсередини...

Приїхала в гостину родичка. Плоске обличчя і ніби наклеєний
зверху качиний ніс. Двоє тьмяно-сірих очей, вузькі підмальовані
губи. (...).

Попудрене плоске обличчя, немов перекреслене впоперек усміш-
кою, схиляється для поцілунку.

Хлопець кричить:

-    Не буду цілувати, не хочу!

-    Який дивний хлопчик! — удає, що не образилася, тактовна
родичка і питає: - Однак ми ще станемо друзями, правда?

Юлько зустрічає погляд батька, і той погляд змушує хлопця до
лицемірства.

-    Так, - погоджується над силу Юлько і затискає уста, підводить
угору ліву брову — тепер це вже самооборона, захист, — дивиться
насмішкувато і говорить неправду, про котру всі знають, що це
неправда, але чомусь удають довірливих: — так, ми будемо друзями.

А потому наодинці з батьком:

-    Але ж вона мені не подобається, я її не люблю, тату!

-    Яке це має значення, сину! Ти ж добре вихований хлопчик і
повинен розуміти. (...).

Чи правий був батько, змушуючи хлопчика сказати неправду? Чи хлоп-
чик справді повинен був продемонструвати вихованість? І чи можна на-
звати вихованістю те, що запропонував хлопчикові батько?

—    Я більше не гратиму...

—    А то чому? - здивувався батько.

—    Бо... бо з мене не буде... Ріхтера...

—    Звичайно, не буде, - сказав батько, — але що з того?

Юлько не відповів. Думав, що люди говорять різні, зовсім проти-
лежні речі, розмовляючи самі з собою - і даючи поради іншим. При-
наймні так вийшло у тата.

Ділі Теслюк

Вона сиділа за другою партою, біля вікна. Дивилася більше у
вікно, ніж на дошку; їй робили зауваження — кумедно морщила носа
і по-дитячому обіцяла: «Більше не буду». А за мить знову дивилась
у вікно. І хтозна, що могла вона там угледіти, бо крізь шибки видні-
лася тільки стіна будинку на протилежному боці вулиці та вершечок
тополі. (...).

Під час перерви вона сідала на учительський стіл, гойдала довги-
ми ногами в строкатих панчохах і, страшенно горда з загальної ува-
ги, перелічувала усі свої таланти.

—    А тоді, як я знімалася в кіно, режисер сказав, що я обов’язково
стану кіноактрисою. У мене є мільйон фотографій - і я, і режисер, і
Ганна Романюк... Що? ти не чула про Ганну Романюк? А хто така
Майя Плісецька - ти знаєш? А що таке па-де-де і батман - ти знаєш?
Чекайте, зараз я вам дещо покажу. (...).

Часом траплялося, що Лілі раптом серйознішала, її захоплювали
незвичайні ідеї і вона завзято бралася їх здійснювати.

—    Чілдрен, — сказала Лілі, — я відкриваю курси англійської мови.
Записуйтесь. От побачите — я буду найкращою у світі вчителькою.

Діти приходили на заняття, ніби це й справді були курси. Лілі
повчала їх з поважною міною, почепивши на носа невідомо де роздо-
буті окуляри, розмовляла тільки англійською мовою і вимагала у
відповідь того ж.

Цілих два тижні на уроках ніхто не порушував дисципліну.

А потім дівчинка не з’явилася на заняття. Діти сиділи і чекали,
разів п’ять повторили смішну англійську лічилку. Хтось уже запро-
понував іти додому, коли на порозі врешті стала «вчителька». Облич-
чя в неї аж палахкотіло рум’янцем, коротка зелена куртка вся змок-
ла від снігу, а в руках Лілі тримала зв’язані докупи ковзани.

—    Хелло, чілдрен! А я на ковзанах їздила. Славний був лід!

І обвела товаришів безтурботним, упевненим поглядом людини,
якій усе легко минається.

—    Ми тут час гайнуємо, а ти на ковзанці!

—    Як тобі не соромно!

Правду мовивши, Лілі було дуже соромно, але ж хіба годиться
отак відразу каятись!

—    А хто вам велів сидіти? Йшли б і собі на ковзанку! — не дуже
впевнено порадила вона.

Славко Беркута підвівся з-за парти, мовчки натягнув пальто і
мовчки пішов із класу. І за ним, немовби й не помічаючи своєї «вчи-
тельки», рушили геть усі ображені «курсанти». Лілі стояла, недбало
хмикаючи, доки вони виходили, а потім жалібно схлипнула, сіла за
парту і, затулившись мокрим холодним рукавом, довго плакала в
порожньому класі. (...).

А вам було б прикро за таку «вчительку»? Чому?

Стефко Вус

Давно то було чи недавно? Давно, мабуть. І ніби не з ним, Стеф-
ком, усе діялось, а з кимось іншим. (...).

Він чи не він купався у крижано-холодному потоці? Посинілий —
аж очі попригасали, але упертий у своєму бажанні навчитися плава-
ти, годинами сидів у мілкій, по коліна воді і гукав:

-    Пливу, Настко, я пливу! Ти бачиш, як я пливу?

Сестра сміялася:

-    Як сокира, як сокира!

Хлопець вискакував з води і кидався за Насткою, щоб покарати за
глузування. Настка блискала хитрими очима, тікала до баби, ховала-
ся у рясній спідниці; біля баби їй ніхто вже не був страшний, навіть
змій із казки. Теля дивилося на Стефка добрими, вологими очима і
лизало в голе плече. Воно любило Стефка. Сонце гріло, баба розпо-
відала казки. Сонце любило Стефка, і баба любила Стефка.

Гладила шорсткими, негнучкими пальцями кучеряву густу чу-
прину:

-    Кукулику мій, сиротя бідне... (...).

А потім баба померла, і Стефка мовби хто закаменів. Сидів у тем-
нині на горищі, і бійно йому було, і сумно, і здавалося, що цілий світ
пішов у переверти. «Кукулику мій, сиротя бідне...». Аж тепер відчув
себе Стефко сиротям.

Приїхав з міста за ним та Насткою тато. Стефко досі бачив його
зрідка, батько лиш на свята часом приїздив, привозив коли-не-коли
якогось гостинця, котрого Стефко немовби кому навкори зразу ламав
і нищив.

Од батька все тхнуло горілкою, був він величезний, з густим го-
лосом та недобрим сміхом; Стефко заховався від нього на липі, що
співала, і не хотів злазити вділ, і не хотів їхати з татом. Чіплявся
потім за одвірок, за ребристий тин, за дерево при дорозі, а батько
віддирав його руки, сердито й голосно сварився:

— Матимешся у мене, поганий нескребо!

І подумав Стефко, що вже ніхто його не любить: ні теля, ані сон-
це, ані співуча липа, бо не заховали від батька, - хлопець дивився
скоса, затято мовчав і довго пам’ятав той день, коли його відірвали
од дерева при дорозі.

Батькова квартира була незатишна і забарложена; малі Настчині
руки не могли там дати лад, а батько про той лад і не дбав ніколи.
Траплялося, приходив додому п’яний і то сварився, то раптом почи-
нав жалісливо каятися перед дітьми. Стефко йшов собі геть. Тинявся
вулицями, затискала його нехіть до власної домівки, книжок,
повчань і настанов, кілька днів не з’являвся до школи, і тоді вчи-
телька приходила до них додому. Стефко дивився знову скоса, однак
ішов на уроки, розгортав поплямлені книжки, шукав там чогось
такого, що б зацікавило.

У п’ятому класі залишився на другий рік. Носив у кишені ци-
гарки - що батько забував на столі, те й потрапляло до Стефкової
кишені.

Чому Стефкові довелося лишитися на другий рік?

—    Не кури, Стефку, не треба, — просила Настка.

—    О, маю ще одну вчительку, - гнівався Стефко, але не дуже, бо
була Настка маленька, худа, варила на трьох, як уміла, борщ та
картоплю, обгортала у чистий папір Стефкові книжки та латала його
подерті штани й сорочки. Настка одна лишилася з давніх часів, та
ще спомин про бабу, про холодний потік і співучу липу.

Славко Беркута

Добре високим і сильним - їх не штовхають навіть у тих випад-
ках, коли вони надумають ходити серединою тротуару. А якщо ти у
вісім років скидаєшся на дошкільнятко, до того ж у тебе ноги болять
у суглобах при кожному кроці, то, мабуть, краще ходити попід сті-
нами: безпечніше. Однак Славко не тримався стін. Досить уже було

цього в лікарні, тоді ноги боліли так, що здавалося — не вони його
тримають на землі, а він їх тягне за собою.

Хвороба причепилася, коли зійшов сніг, довелося два гарних зеле-
них місяці пролежати в лікарні. Смугаста піжама, білі халати, мами-
не аж посіріле, над силу усміхнене — задля нього — обличчя затямив
надовго. Підвівшись із ліжка, чіплявся стін, аби не впасти, аби сту-
пити кілька кроків.

- Стверджую, що ваш син склав іспит на справжнього мужчину, —
сказав лікар, виписуючи Славка.

Хлопець стояв біля матері - маленький, блідий, давно не стриже-
ний і тому трохи схожий на дівчинку. Недовірливо дивився на ліка-
ря — цей високий, широкоплечий дядечко, мабуть, кепкував собі, бо
ж ніякого екзамену він не складав, а лежав у лікарні; з тугою думав,
що не можна буде грати у футбол, бігати, стрибати. А що ж тоді
можна?

Аж до зими був слухняний і покірний, ковтав якісь ліки, ходив
на кварц і щоранку прокидався з надією: «Ану ж минулося?». Надія
розвіювалась, як тільки ступав на підлогу і робив перший крок. Ноги
стали худі, тоненькі, як дві тички, Славко якомога скоріше натягав
штанці, аби не бачити своїх ніг.

Почалася зима. Тоненький ясинець постягував калюжі, а потім
ударив справжній мороз, і хлопчик не витримав більше послуху.
Натягнув черевики з ковзанами. Ноги підгиналися, не слухались,
кривуляли. Прикушував губу, стояв якусь мить зажмурки з болю, а
тоді таки йшов. Вибирався з дому крадькома, аби ніхто не довідався,
повертався, то вже геть сили не мав, а наступного дня знову йшов на
лід. Спершу біля дому, неподалік, пізніше — в парк і врешті на ков-
занку. (...).

Мама потім ніяк не могла повірити, що хлопець сам себе вилі-
кував.

 

- Добре, що я не знала про його
вправи на льоду, - сказала вона тато-
ві, - я б відібрала ковзани, і хтозна, чи
міг би хлопець зараз бігати. (...).

Потрапивши вперше на змагання
шпажистів, Славко раптом подумав,
що бачить справжнісіньких марсіан —
такими дивними здалися йому спортс-
мени в білих костюмах і масках.
А потім прийшло захоплення, усе при-
ковувало увагу: вже закінчилося зма-
гання, розходилися спортсмени, а Слав-
ко стояв, переживаючи побачене. Знав
з першого ж вечора: фехтування — це те,
без чого тепер не обійдеться. І як тоді,
коли відважився на хворі ноги натягти
важкі черевики з ковзанами, розумів,
що мусить домогтися свого. (...).

МАКСИМАЛЬНЕ НАВАНТАЖЕННЯ

Славко надзвичайно сильно пережив ситуацію
з несподіваним зникненням батька-піяота.

(...) — Беркута! Славко Беркута! — черговий по школі з червоною
пов’язкою на рукаві з порога гукав Славка. — Де Беркута, хлопці?
Його до телефону!

Спочатку хлопець не зрозумів. Беркута? Це він. До телефону!
І раптом, розштовхуючи всіх, майже ліктями продираючись крізь
гурт, Славко кинувся до вчительської, де на стіні висів чудернаць-
кий старомодний телефонний апарат, який прозвали «ундервудом».

Крізь тріск і шипіння почувся мамин голос:

—    Знайшлися, синку! Вимушена посадка. Рація зіпсувалася, не
було зв’язку. Тільки ти не хвилюйся... Ти не хвилюйся, я тобі ска...

—    Тато?! Мамо!

—    Ні, не тато... Другий пілот...

Нижня губа Славкова дрібно сіпалася, рука ніяк не могла почепи-
ти на гачок телефонну трубку, мовби не належала більше хлопцеві,
а рухалася з власної волі.

Радість: «Не тато, не з татом», - ця радість входила в нього, ніби
він ковтав свіже, морозяне повітря після важкої задухи. Голова йшла
обертом, слідом за радістю наскочив сором — як він може радіти! Як
може сам собі казати: «Не тато, не тато!». Як він може так підло
радіти!

Вийшов з учительської. Було тихо. Вже йшов урок. З усіх класів
пробивалися крізь двері голоси - різні голоси, звичні інтонації.

Мабуть, він дуже підлий, коли може так радіти. Але ж він радий
не з того, що хтось загинув, тільки з того, що тато є, тільки тому,
тільки через те - тато є! (...).

А як ви гадаєте: чи можна радіти в такій ситуації?

У розділі «Сорока з перебитим крилом» Славко Беркута знайомиться
зі Стефком Вусом, який жив у одному будинку з Юльком. Стефко знайшов
сороку з перебитим крилом, і хлопці віднесли її до колишньої вчительки
Славкової матері Ніни Григорівни на лікування.

У розділі «Юлько вдома» хлопець міркує про те, чому Славко Беркута
змінив своє ставлення до нього, хоча колись і в шахи навмисне Юлькові
програв, щоб той став чемпіоном, і шапку свою віддав у мороз. Міркує і про
те, що найбільше його захоплення в житті - малювати.

У розділі «Стефко вдома» відбувається складний діалог Стефка і
Настки, яка просить брата разом піти мешкати до інтернату, бо з
п'яницею батьком далі жити несила. Стефко позірно виявляє байдужість
до слів та переживань сестри. А насправді глибоко вражений її рішенням і
страждає від того, як вони змушені жити.

У розділі «Славко вдома» ми дізнаємось про аж таке захоплення хлоп-
чини книжками, що він купує їх замість продуктів, про які просила мама.
Але вона не сердиться на сина. Він - людина, яка по-справжшюму захопле-
на спортом, книгами, особливо про інші материки, країни. Справжня при-
страсть Славка - фехтування.

У розділі «Театральна вистава» розповідь про те, як 7-Б вперше поба-
чив на сцені свою однокласницю Лілі Тес люк. Клас був у захваті - тендіт-
на, немов невагома балерина, на сцені була їхня Ділі! Юлько приготував
дівчинці в подарунок бурштинову балерину, а Лілі була щиро засмучена, що
на спектакль не зміг прийти Славко Беркута, який готувався до спортив-
них змагань.

СКАЖИ, ХТО ТВІЙ УЧЕНЬ...

У глибині душі Славкові хотілося бути схожим на свого тренера.
З того самого моменту, коли він уперше побачив у спортивному залі
шпажистів, хлопчик очей не зводив з високого, стрункого спортсме-
на. Невимушені рухи, швидкість, несподіваний укол — здавалося, що
перемогу здобути йому' зовсім нічого не коштує. А потім, коли вже
всі порозходилися, коли вже видно було (без маски), що в спортсмена
веселе, сірооке обличчя, — Славко не рушив зі свого місця біля поро-
га, аж поки спортсмен не відчув на собі його упертого погляду.

—    Сподобався бій? — запитав він, підійшовши до Славка.

—    Дуже.

—    А ти також фехтувальник?

—    Ні.

—    То, може, хочеш стати фехтувальником?

—    Хочу.

—    Хм... - сказав спортсмен. - У мене група повністю укомплекто-
вана. І тренування ми давно розпочали... Однак знаєш що? Однак
приходь. Тричі на тиждень - понеділок, середа, п’ятниця, о сьомій
годині, не запізнюйся, гаразд? (...).

Славко прийшов. Прийшов — і знову став при порозі, несміливий
і чужий у великому спортивному залі. (...).

І почалася наполеглива наука. Кортіло надіти маску і взяти до рук
шпагу. Урок, одначе, виглядав інакше. Урок почався з розмови про
шпагу. (...).

Часто згадувався Славкові перший урок. Він був ніби випробуван-
ням для хлопця, якому раптом стало трохи нудно. «Ну, все зрозумі-
ло, шпагу треба знати, але я хочу стати на доріжку: випад, так, ще,
укол — є! оце інша річ! А латати костюм — нехай вчать у кравецькій
майстерні...». І все-таки він знову прийшов. Андрій Степанович кив-
нув йому — він був у масці, але Славкові здалося, що тренер усміха-
ється до нього, і вже без нехоті узявся до мізерної на перший погляд
вправи: «Стань у стійку. Так. Ні, нижче. Пружніше ноги. Ліву руку
вільніше. В такій позиції пройди до кінця залу. Потім назад. Так, ще
раз, ще раз, ще».

Якось чув, що тренер говорив одному із старших спортсменів:

—    Покажи мені своїх учнів — і я скажу тобі, хто ти.

Як ви розумієте це твердження? Чи погоджуєтеся з ним?

За якихось півроку тренувань про Беркуту говорили, що він най-
здібніший учень Андрія Степановича... (...).

Знову схрестилися шпаги, тонко задзвеніли, і Славко усміхався
радісно - не так легко завдати укол Андрієві Степановичу. Тренер
ніколи не піддається заради того, щоб потішити слабшого суперни-
ка, — виграшу не буде, аж поки учень, як рівний, не переможе свого
вчителя.

ПІСЛЯ ВИСТАВИ

(Очима Славка Беркути)

Останній, вирішальний бій я тоді виграв з рахунком 5:4. Сила вся
як пропала. Кожен мускул був натомлений. Мене усі вітали, а я
чимскоріш роздягався, хотів утекти в душову, бо було вже зовсім
пізно. Я так поспішав, що навіть не встиг зрадіти з того, що поїду на
змагання до Харкова. (...).

Чи так ви уявляєте змагання фехтувальників? Чи подобається вам цей
вид спорту? Чому?

Далі все діялось, як у театрі пантоміми, - там слів не треба, там
усе ясно і без слів, жестів вистачить, щоб зрозуміти усе до решти.
Добігши до театру, я побачив, що з тих великих бічних дверей, звід-
ки звичайно виходять артисти, вийшла на вулицю Лілі з мамою і
батьком. І з високим хлопцем, — я його упізнав одразу. Це був Юль-
ко. Лілі щось говорила, — я не чув, а тільки бачив, як вона розводила
руками, спинялася щомиті, вони йшли й далі всі разом, і Юлько
слухав, що говорила Лілі, - він схилявся трохи, щоб краще почути
її слова.

Може, треба було побігти за ними? Пояснити, чому я не міг при-
йти на виставу, і запитати, як Лілі вдалася роль, і похвалитися
навіть, що поїду на змагання до Харкова? Але я не побіг за ними
слідом, а стояв і дивився, як вони віддаляються, і раптом відчув, що
страшенно втомлений, ще більше, ніж у спортзалі. М’язи не напина-
лися струнами — було так, ніби я цілісінький день пролежав на сон-
ці; схотілося пити, і я вже не знав, що краще - виграти бій і поїхати

до Харкова чи подивитися, як Лілі Теслюк танцює на великій теа-
тральній сцені.

Звичайно, Лілі тепер образиться. Весь клас прийшов, один Славко
Беркута не з’явився, мовби йому нецікаво. (...).

Треба було наступного дня пояснити Лілі, чому я запізнився. Тре-
ба було, звичайно. Але як я мав це зробити? Коли б хоч Лілі сама
запитала, якось би пояснив, а вона не питала. Я навіть думав: може,
Лілі й не помітила, що я не дивився виставу, нащо ж тоді ні сіло ні
впало вискакувати: «Вибач мені, Лілі».

І все ж краще було сказати, бо скільки бачу відтоді Лілі, стільки
й відчуваю: ось зараз або почервонію, або відвернусь. (...).

Чи можете ви пояснити почуття Славка? Як він, на вашу думку, повинен
був вчинити після свого запізнення до театру?

ЧОМУ ТИ ТАК ЗРОБИВ, ТАТУ?

(...) Місто Юлько ніяк не міг відділити од батька: батько відкрив
йому місто.

«Мовчи, сину, я говорю сам до себе...». Навіщо ти так зробив,
тату? (...).

Завтра всі знатимуть. Завтра всі говоритимуть: «Он Юлько Ващук,
це його батько...».

«Не ходи, Юльчику, в двір, не бався з тими хлопчаками, ти інший,
сину, вони не з твого кола...».

Юлько бачив себе у колі — мовби відділений од решти, розумні-
ший, кращий, здібний. «Он Юлько Ващук — то його тато!» (...).

Чому він мусить — за тата? (...).

Юлько Ващук. То це твій тато?

Ні. Не мій. То хтось інший. Не мій тато. Він ніколи ніякої книги
не писав. Та кажу ж вам, не він. Дайте мені спокій, я ж сказав.
І взагалі, що вас те обходить? Мій тато — не мій; Ващук я — не
Ващук? Дайте мені спокій.

Був би ти хлопцем, я б знав, тату, що казати і як розмовляти з
тобою. Удавати, ніби нічого не трапилось? Можна й удавати. (...).

А вдома? Як удома? (...).

Всі троє удаватимуть (ніби нічого не трапилось).

Чому ж ти так зробив, тату? Ти тоді не думав, що я існую на світі?

«Мовчи, сину, то я сам до себе...».

Чи повинні діти відповідати за вчинки батьків, як ви гадаєте?

ДИСКУСІЯ ЗА ПАРТОЮ

Клас очікував на Берку ту-переможця. Але команда посіла лише дру-
ге місце, а в індивідуальних боях Славко опинився лише на четвертому.
(...).

Славко розумів свою помилку. Так, правильно все запримітив
Андрій Степанович. Бої з найсильнішими спортсменами виграв блис-
куче, а тим, хто був десь у кінці і навіть не сподівався виграшу — та
ще й у Беркути! - тим Славко ганебно програв. Він собі подумав:
«Ну, що з ними битися? Не бій, а так, розминка».

Та коли раптом отямився, було вже пізно. Рахунку виправити не
міг. А пізніше настрій зіпсувався зовсім, він скис; розвеза, от розве-
за! Скис - і програв ще двічі!

Найприкріше було, що перший день змагань пройшов чудово.
Фотокореспондент схопив на плівку цікавий момент бою, і хлопець,
сам себе не впізнаючи, розглядав сіру фотографію в газеті. Хороший
то день був. Ходили по місту, їли морозиво, хоч був приморозок, все
одно їли морозиво і купили торт - справжній палац із солодкого
крему і ще чогось дуже смачного: чи то горіхів, чи то шоколаду.

«Палац» купили на честь Славкового дня народження. Повідомля-
ючи про результати першого дня, так і сказали: «Одному з учасників
змагань, Ярославу Беркуті, сьогодні сповнилося чотирнадцять років,
і свій день народження він добре відсвяткував, вигравши усі бої».

Найголовніший, звичайно, був подарунок Андрія Степановича.
Він дав Славкові "чудову шпагу, новеньку шпагу з дзвінким, як стру-
на, клинком і блискучою гардою. Ручка її лежала в долоні зручно,
мов прикипала, і шпага здавалася продовженням руки, напрочуд
необхідним продовженням руки.

Славко від задоволення почервонів і навіть забув подякувати.

- Ну, Беркута, з такою шпагою не виграти першість — просто
ганьба! - не приховуючи заздрості, казали хлопці. Вони й не сумні-
валися, що він виграє. (...).

Важко було переступати поріг класу і визнавати, що не привіз
кубка. Навіть значка не привіз, бо за четверте місце й того не давали.
І зовсім уже неприємно було чути насмішкуватий голос Юлька. (...).

Чи повинен був клас підсміюватись над Славком?

Так, від маминого гніву можна було врятуватись. А от від власної
зраненої гордості і від кепкувань - хай і не злих — порятунку не знай-
деш. Хіба ж поясниш, у чому справа? Спорт — це спорт. Програв -
значить, програв. І нема для тебе жодного виправдання. (...).

Малював Славко материки, а поруч сидів Юлько Ващук. Сидів за
однією партою, переписував з дошки одну й ту ж задачу. Писав чор-
нилом із спільної, на двох, невиливайки. Тепер би Славко не списав
у нього відповіді. Коли б у задачі було два розв’язання, Славко вибрав
би не те, котрим скористався Юлько. Та чомусь не міг би признатися
відверто Юлькові, що не може прийняти його таким, як він є.

Чому ж ти не кажеш нічого вголос, Славко Беркута?

Може, тому, що колись сам дуже хотів сісти за одну парту з Юль-
ком Ващуком, найкращим учнем у класі, який так розв’язував задачі,
як ти по деревах лазив? Який прочитав стільки книжок, скільки ти
забив м’ячів у старий паркан, що правив за футбольні ворота. Ти так
хотів сидіти з Юльком, що, - аж сором згадати, розвеза, та й годі, -
заплакав, бо вчителька сказала, що сидіти вам разом ніяк не можна:
Юлько високий, а ти Котигорошком був тоді, Славку Беркута.

Боїшся, Юлько тебе не зрозуміє? Не зумієш пояснити, чого ти хочеш!

Учора він був тобі другом, Славко Беркута. Як же це виглядатиме,
коли сьогодні ти скажеш раптом, що тобі чимось не до вподоби Юль-
ко Ващук? І не зможеш як слід пояснити, чим же таки не до вподоби?

Хіба те, що Юлько сміється, штовхаючи ногою сороку з перебитим
крилом, може бути причиною нехоті до нього? Розберись у своїх
симпатіях. Беркута. Хоч у правилах для учнів і не сказано, що треба
любити усіх однокласників, однак спробуй зрозуміти самого себе і
свого друга. Може, розібратися в симпатіях і антипатіях - це також
визначити міру максимального навантаження? (...).

БИТИСЯ ІЗ БЕЗЗБРОЙНИМ

(Розповідає Славко Беркута )

Одного разу подивитись на тренування Славка прийшли Юлько та Лілі.
Юлько почав під'юджувати Славка. Він доводив, що для занять фехтуван-
ням розум не. потрібен, а лиш довгі ноги та везіння. І запропонував Славко-
ві довести свою правоту. Почався бій.

(...) Дуже легко було загнати Юлька в кут. Я наступав і наступав,
а він відходив далі. Він, певно, не розумів, що я спочатку тільки
бавився, а тепер справді бився, зо зла бився. Мені хотілося, щоб він
не сміявся, не похвалявся, не говорив, ніби все йде в руки само, без
жодних зусиль. Я не думав тоді, не розмірковував, що битися з Юль-
ком - просто нечесно, все одно, що з беззбройним, він же ніколи
шпаги не тримав досі, я мусив йому довести, що сильніший за нього
і маю в чомусь рацію, а в чому, тоді ще не міг би пояснити. Ударив
щосили своєю шпагою об Юлькову. Мій клинок не витримав удару,
розламався навпіл, я не встиг нічого зробити, - мабуть, так шофер не
встигає часом загальмувати, — і мій поламаний клинок наштовхнув-
ся на Юлькове незахищене стегно. Скрикнувши, Юлько випустив із
рук зброю і вхопився за ногу. Все, що відбувалося далі, я пригадую
мов крізь сон. Пляма крові на Юлькових штанах, лікар, мовчанка
хлопців, злякане обличчя Лілі. (...).

-    Покажи мені своїх учнів, і я скажу тобі, хто ти!

Вимовлено це було трохи глузливо, говорив хтось із тренерів,

Андрій Степанович потер долонею чоло, і знову той же голос додав:

-    Розпустив ти їх, Андрію Степановичу. А тепер маєш кліпу.

Я тоді кинувся геть із залу, втиснувся у куток біля одежних шаф,
щоб нічого не бачити і не чути. У коридор вийшов Андрій Степано-
вич. Запалив цигарку, покрутив у пальцях почорнілого сірника.

-    Ви... ви мене тепер відрахуєте?

-    Це ти! — Андрій Степанович дивився на мене так, немов я, Слав-
ко Беркута, ніколи не був його найкращим учнем. — Навіщо ти вчи-
нив це побоїще? Та ще й заховався після всього. Чого завгодно міг я
сподіватися, але щоб Славко Беркута заховався?

Краще б він звелів мені віддати шпагу і ніколи не приходити
сюди, у цей зал, краще б він не казав: «Славко Беркута заховався».

Легко говорити про максимальне навантаження, коли все добре.
Коли нікому нічого не завинив — тоді, звичайно, можна дивитись
кожному просто в очі. А тут — ледве трапилося таке, за що треба
відповідати, - я заховався. Як Комарин?

ЛІЛІ НЕ ХОЧЕ УДАВАТИ

(...) Юлько лежав у ліжку. Стегно йому охайно перев’язали. Рана
виявилась не така вже й серйозна. Якщо правду казати — рани не
було, а тільки глибока подряпина. Гірше було те, що в Юлька погано
згорталася кров.

Батько Юлька страшенно гнівався, переконував, що всі спортсмени
хулігани і Славка слід виключити зі школи. Він дорікав синові за дружбу з
хуліганом.

—    (...) Не хуліган він, тату! І нікуди ти не йди. І нічого не кажи
ніде. Ти нічого не знаєш і не розумієш. Що там поясниш? (...).

—    Ну, гаразд, гаразд. Заспокойся. Поговоримо потім, коли почува-
тимеш себе краще. Я особисто схильний розцінювати це як хуліган-
ство. (...).

Вона схилилась над Юльком, поправила ковдру, погладила про-
холодною рукою синове чоло. А ти теж удаєш, мамо? Хоч би ти не
удавала, мамцю, гарна моя мамо, я твій портрет намалюю, колись
намалюю. А може, не намалюю. Не вмітиму. Можна і далі удавати:
приємно, коли тебе жаліють; він, Юлько, покривджений; його жалі-
ють. Славко Беркута — хуліган і повинен відповісти за свій вчинок.
Біль у стегні? 0, страшенно болить стегно, неймовірно болить. (...).

Чи повинні батьки, на вашу думку, втручатися у стосунки дітей у таких
випадках?

Наступного дня після уроків прийшли дівчата й хлопці з сьомого

«Б». І Лілі. (...).

—    Бачиш, Юльку, от... Я так думаю... ти сам винен. Ти перший
почав. Якби не почав, усього цього не трапилося б...

—    Он як! — мовив Юлько і силувано посміхнувся. — Ти справді так
думаєш?

—    Справді.

Ага, то ти не хочеш удавати, Лілі? Юлько Ващук — покривдже-
ний, Славко Беркута - хуліган. Ти не хочеш удавати, Лілі?

ДВА ПО ДВА-ЧОТИРИ

(З точки зору Славка Беркути)

Славко усвідомлював свою провину. Батько Юлька таки пожалівся, зі
Славком говорили і тренер, і директор школи. І батько. А потім мама
змусила Славка піти навідати Юлька, бо інакше Славко показав би себе як
боягуз.

—    (...) Беркута, навіщо прийшов? - запитав Юлько. — Жаліти мене
прийшов? То мені цього не треба. Чи каятися прийшов? Не сміши
мене, Беркута. Слухай, я тобі зараз щось скажу. Я знаю, чого ти до
мене чіпляєшся. Ти ж мені просто заздриш. Беркута. Розумієш, ти
мені заздриш — от і вся заковика...

-    Не вигадуй, Юльку, чого б я мав заздрити?

-    Я не вигадую, це правда. Ти тому й за спелеологію взявся, що
заздриш. І фехтуванням тому займаєшся. Ти нічого не розумієш,
Беркута... У тебе все добре, все просто, ти думаєш — два по два —
чотири, і ніяких сумнівів, хіба ж неправду я кажу? Добре тобі, у тебе
все гаразд...

Багато що говорив Юлько. Про те, що всі довкола — звичайні, а
йому, Юлькові, хочеться тільки незвичайного, бо він і є якраз та
людина, якій доступне усе складне. Бо ми всі думаємо однаково, а
він про кожну річ на світі має свою думку. Свою власну думку.

І коли Юлько так говорив, я зрозумів, чого від нього хотів. Зрозу-
мів, що хотів йому довести. Але я зовсім не заздрив, слово честі,
навіть поняття не маю, як це - заздрити. Завжди в таких випадках,
коли треба все пояснити і розставити на місце, як шахові фігури
перед початком гри, зі мною щось діється: не можу говорити або ж
замість того, що думаю, свергочу які-небудь дурниці. Гальмується
щось у мені, чи як це називається?

І того разу так трапилося. Сказав Юлькові:

-    Не кричи, не треба, твоя мати подумає, що ми сваримося.

Дурницю я сказав, мені ж тоді однаково було, подумає Юлькова

мама, що ми сваримося, чи не подумає. Але я сказав саме так.

-    А хіба не правда: ми ж таки сваримося. Бо ти такий... Усе в тебе
добре. І просто, все в тебе в порядку, ніколи ніяких неприємностей,
ти завжди знаєш, що тобі робити, Славку...

Неправда, Юльку, неправда, я не знаю, що робити і як чинити. От
замість того, щоб спробувати зрозуміти - і тебе і себе - шпагою ору-
дував, нічого в мене простого не буває; ні в кого просто не буває. (...).

-    До побачення, — мовив я. - Бувай здоровий. (...).

ТОДІ БУЛА П’ЯТНИЦЯ

У школі збирались судити Славка Беркуту. Казали різне: і про пора-
неного шпагою товариша, і про п'яну компанію, і про знайдений у нього
ніж.

(...) Славкові про це все невідомо. Він тільки знає, що буде суд, і
вже зараз, напередодні, відчуває себе приреченим на смерть.

Коли прийшов цей лист. Беркуту викликали до директора. Дирек-
тор весь час повторював:

-    От бачиш, ти навіть не заперечуєш! Така пляма на нашій школі!
Негідник! Спершу поранив товариша. І гадаєш, коли вибачили, то
можна що завгодно тепер чинити? Честь школи тобі не дорога,
можеш забиратися геть!

Потім директор трохи заспокоївся, викликав Варвару Трохимівну
і звелів прочитати листа в класі.

«Учень вашої школи Ярослав Беркута був затриманий членом
народної дружини о 21 годині 23 листопада цього року. Він пиячив
у під’їзді з кількома іншими підлітками...».

Вдруге Славко зовсім байдуже слухав того листа. Ніби і не його
звинувачували.

23 листопада? То була п’ятниця. Звичайно у п’ятницю о дев’ятій
кінчається тренування. Але Славко перестав ходити на тренування.
З того самого дня, як трапилася та історія з Юльком Ващуком. Обми-
нав навіть вулицю, де був спортзал. (...).

Насправді Славко обманював батьків. Збирав сумку, як на тренування,
та йиюв світ за очі. А того вечора він зустрів свого тренера. Розповів йому
все, а той запросив його на чергове тренування. Славкові було прикро, що
клас повірив, начебто він стояв з якимись хлопчаками у підворітті й пив
вино. Адже всі знали, що він спортсмен, а спортсмени не п'ють.

НАПЕРЕДОДНІ

Вчитель географії Антон Дмитрович вірив у невинність Славка. Він
намагався довести директорові школи та Варварі Трохимівні, що перш ніж
судити хлопця, з ним потрібно було поговорити. Але директор і класний
керівник були одностайні: Беркута хуліган. Відтак директор лишився
непохитним у своєму рішенні провести суд над Беркутою.

У той же день Лілі прийшла до міліції і пристрасно намагалась довести,
що Славко не міг такого вчинити. Жінка-міліціонер здивувалась, що школа
вирішила влаштувати суд, телефонувала директорові з проханням суд від-
мінити. Але директор не побажав змінювати свого рішення. А жінка-мілі-
ціонер пообіцяла прийти на суд.

Славко ж уперто не хотів виправдовуватись: він вважав, що йому про-
сто повинні вірити. Інакше й виправдовуватись немає сенсу. (...).

Сьомий «Б» непокоївся. Сьомий «Б» хотів допомогти Славкові
Беркуті.

ТАКОЖ О ДРУГІЙ ГОДИНІ ДНЯ

Спершу Славко хотів завадити дівчинці віднести його мамі повістку на
товариський шкільний суд. Але не зміг. Повістку вручили його мамі.

Увечері, десь близько дев’ятої години, Славко Беркута прийшов
додому. (...). Шукав маминих очей. Вона не відвела погляду, сказала:

—    Вдома. Зараз повечеряємо.

Однак не було ніякої вечері. Тато довго ходив по кімнаті. Усі
чомусь ходять по кімнаті або ж дивляться в одну точку, коли щось
таке трапляється. Може, це допомагає зосередитися?

А ще пізніше тато підійшов до Славка, узяв сина за підборіддя,
підвів його голову:

—    Сину, то що ж це? Як ти мені все поясниш, мій хлопчику?

І від лагідного батькового руху, від ласкавого «мій хлопчику»
Славко раптом відчув себе сильним і здатним довести власну' право-
ту. Бо ж могло бути інакше. Бо ж тато міг також сказати: «Один раз
повірили - досить. Досить».

—    Я не пив. Я не був там, тату, я нічого такого не робив, я не знаю,
що це все означає!

Тато вірив. Навіть не запитав, де Славко був того вечора, йому не
треба було встановлення алібі, тато сказав:

—    Нікуди ви не підете! Ні ти, ні мама! Я сам піду! (...).

Як ви гадаєте, чому батько вирішив іти на суд замість Славка?

Але син не погодився. Він навіть усміхнувся:

—    Ні, я не хочу ховатися. Я не винен у тім — навіщо мені ховати-
ся? Пам’ятаєш, ти... тоді... тоді ти казав про максимальне наванта-
ження? Ну от, не треба замість мене йти завтра в школу, тату!

!    СУД

:    Суд зібрався в актовій залі. Вступне слово про безпрецедентний випадок

! і необхідність покарати Славка виголосила Варвара Трохимівна.

(...) А потім викликали Славка Беркуту.

Може бути, він не витримав би нервового напруження, зірвався б
і крикнув щось, але в залі сиділа мама. Здалеку вона дуже була
схожа на школярку, і Славко боявся чомусь за неї.

А сьомий «Б»? Сьомий «Б» сидів у залі, як одна людина.

—    Не здавайся, Беркута! Скажи, що ти не винен! — порадив хтось
із сьомого «Б». (...).

—    Що ж, нехай по суті. Нема мені що багато говорити — я не був у
кімнаті міліції, я не бачив ніколи людини, яка писала цього листа,
я не робив нічого з того, що там написано. Я даю вам слово честі.
А коли мені не вірите, то... то... (...).

—    Ти хочеш сказати, що лист — це якась містифікація? Ти запев-
няєш, ніби ти чесний і говориш правду. Де ти тоді був того вечора?
Що робив? І хто може підтвердити, що не ти пив у підворітті?

Схиливши голову, Славко уперто не відповідав на запитання. Що
ж, коли йому не повірили, він нічого не говоритиме, йому нічого
більше казати, нехай роблять що хочуть. А сьомий «Б» вірить?
Може, вони думали - Славко Беркута скаже: «Це випадково, це про-
сто безглуздий випадок», — і пояснить, як усе трапилось. Але що він
пояснить, коли зовсім нічого не було? (...).

—    Бажано було б послухати матір Ярослава Беркути. Ми запроси-
™ * •

ли и сюди, щоо вона розповіла про свого сина, про те, як виховувала
його і як він дійшов...

Чому матір Славка хотіли змусити виступити на суді?

Тут на захист Славка став Антон Дмитрович. Директор намагався
завадити вчителеві географії виступати, але не зміг. А той доводив, ищ
Беркута на таке не здатен і що хлопцеві потрібно вірити.

А потім, до зали увійшла жінка-міліціонер.

— Вибачте, — блідим, непевним голосом втрутилася втомлена жін-
ка. — Я хочу... я змушена перервати. Трапилася велика, страшна
прикрість — ви... власне, ми, бо й моя вина в тім, — ми даремно
образили цього хлопця, Славка Беркуту. Він справді не був у нас ні
того, ні іншого вечора. Ми з ним ніколи не зустрічалися.

Сьомий «Б» ошалів.

Сьомий «Б» кричав, як сто тисяч хлопчаків на стадіоні. І тільки
Юлько Ващук не кричав. Юлько Ващук нахилився, щоб зашнурува-
ти черевик.

ЯК УСЕ БУЛО НАСПРАВДІ

Того зимового вечора Юлько Ващук прийшов до Стефка з проханням
дати адресу Лопуха, хулігана, якого колись стріли у Стриіїському парку.
Він пояснив Стефкові, що хоче помститися тому, хто його скривдив.
Стефко адресу дав. А коли усвідомив, що накоїв, вибіг з дому, а проте Лопу-
ха вже вдома не застав.

Вони зайшли в браму. Пляшка вина, булка і оселедець — Лопух
хотів підкріпитися, перш ніж рушати на ту вулицю, котрою Славко
Беркута мав повертатися додому з тренування. Все було обдумано й
виглядало дуже просто і легко. (...).

Втомлена жінка запитала в Юлька прізвище. І він раптом, бгаючи
спітнілими долонями шапку, назвався Славком Вернутою.

Чому Юлько так вчинив? Що рухало його вчинками?

А в шкільному залі втомлена жінка сказала Славкові:

—    Я думаю, ти зумієш вибачити. Я розумію — таке забути важко,
але ти повинен нам вибачити.

Коли вона так сказала і подивилася в зал, Юлько Ващук схилив-
ся, щоб зав’язати шнурок. Зав’язував довго й старанно, аж доки не
почув, що жінка відсунула стілець і сіла. Тоді лиш Юлько випро-
стався, але намагався зробитись маленьким і непомітним, ніби хотів
врости у крісло.

КІНЕЦЬ ЩАСЛИВИЙ, НЕМОВ У КАЗЦІ

(...) Сьомий «Б» йде притихлим гуртом — не дбає про сніг, про
гарний вечір, про вислизгану льодову доріжку на тротуарі. Сьомий
«Б» замислений.

Славко Беркута з матір’ю - трохи оддалік. Сьомий «Б» не відва-
жується наблизитися, може, тому, що Славко йде з матір’ю, а може,
через те, що всі розуміють — Славкові треба побути самому. Часом
так трапляється — треба побути самому. (...).

Закінчилося все ніби гарно і просто. Два по два - чотири. Розум-
ний Юлько Ващук, два по два - чотири. Так несподівано просто і
легко усе розв’язалося. Прийшла ота жінка, і подивилась, і сказала,
що він - це зовсім не він, власне, ні, не так, той інший зовсім не він,
не Славко Беркута. Усе ніби так просто, так гарно. Як у казці. Суди-
ли - вибачили - помилилися, не гнівайся - завтра задачу скажуть на
дошці писати. Задача задачею, а що коли це хтось із сьомого «Б»?
Тільки б не з сьомого «Б», бо як же тоді? Як тоді? (...).

—    Ні, ви скажіть — ми добре зробили, що пішли до тієї жінки в
міліцію! Подумати тільки, коли б Антон Дмитрович не підказав, що
так треба зробити, — ні, ви тільки подумайте, як би все обернулось,
чілдрен! - у тому гурті Ділі розводить долонями в білих рукавичках.

—    Коли б я знала, хто це зробив, ну як він міг, як у людини язик
повернувся — зробити щось паскудне і прикритись чужим іменем?
Я б йому... я б йому... я сама не знаю, що б я зробила.

—    Що? — питає Юлько і раптом спиняється. - А що б ти йому
зробила? — Він стоїть і дивиться на Лілі - смикаються губи і ніяк не
укладаються у звичну зневажливу гримасу.

—    Не знаю. Щось би таке зробила, аби він на все життя за падлюку
самого себе мав, щоб він сам на себе не міг би ніколи подивитись.

Білі рукавички миготять Юлькові перед очима, одна, дві, десять.
Дурниці, звідки десять рукавичок? Завтра та жінка увійде в клас і
вкаже на нього, на Ващука.

—    А коли б то був я? — ворушить важким, кам’яним язиком у роті
Юлько.

—    Ні, ви тільки послухайте, послухайте, що він говорить! Чілдрен,
він каже...

—    Мовчи! — Юлько намагається впіймати білу рукавичку. - Лілі,
мовчи! Чуєш?

Нехай завтра, нехай не сьогодні. Ще не сьогодні.

—    Юльку, чекай, куди ж ти, Юльку, ну, скажи, що то неправда! —
просить Лілі, однак не біжить услід за Юльком, не наздоганяє, стоїть
зламана й осамотніла, білі рукавички на темному тлі зимового паль-
та. Лілі стоїть, і тінь її на снігу — накреслена химерно картина.

Чи можете ви пояснити реакцію Лілі на слова Юлька?

—    Славку, Беркута, почекай! - десь там попереду' гукає сьомий
«Б», відважившись нарешті наздогнати Славка.

Славко спиняється, озирається. Ще раз, тепер уже сміливіше.
Славко Беркута чекає.

—    Егей, Лілі, Юльку, а ви чого відстали? — вимахує хтось рукою.
Біла рукавичка поволі зводиться вгору для відповіді: наздожену.
Ковзнувши по втоптаному сніжку, хтось перехибнувся і мало не
впав. Сміється сьомий «Б». Всміхається Славкова мама. Ловить кра-
єчком ока вираз синового обличчя. Славкове обличчя трохи розпо-
гіднюється. Білі рукавички зовсім вгамувалися. Не злітають вгору
до розсміяного рота. Бо то не так, як у казці. (...).

ПОВІСТЬ ПРО СОКРОВЕННЕ

Ніні Бічуї властиве добре знання душі школяра, розуміння її най-
тонших порухів. Письменниця вміє - без цього гарну книжку ство-
рити немислимо — проникнути в будні школи, збагнути радощі й
конфлікти учнівського колективу, успіхи і невдачі своїх героїв.

Славко Беркута — хлопець великої сили волі. Він переміг тяжку
хворобу, загартував себе спортом, став добрим фехтувальником, заці-
кавився спелеологією. Непоказний зовні, але примітний в учнівсько-
му колективі як особистість, він із честю вийшов зі складних випро-
бувань, не спасував перед наклепом. Залишився вірним собі, своїм
переконанням.

Важливо те, що діти змальовуються не лише серед ровесників,
вони, як це і є в дійсності, живуть поряд із дорослими, бачать їхні
помилки і достоїнства, схвалюють або заперечують дії. Письменниця

переконана, що з підлітками можна і треба говорити про найсерйоз-
ніше, найскладніше в житті.

Тонкий психологізм, добре знання життя дітей і, головне, любов
до них - неспокійних, принципових, інколи гарячкуватих, а ще точ-
ність художнього слова, образу, деталі - ось риси, якими позначена
повість Ніни Бічуї і які зробили її популярною не лише серед юних
читачів, а й серед дорослих.

«Шпага Славка Беркути» - це шкільна повість про непрості сто-
сунки підлітків-однокласників, пошук себе, дорослішання, розумін-
ня людської природи.

У центрі подій непрості й мінливі стосунки трьох друзів - Юлька
Ващука, самого Славка Беркути та юної артистки Ділі. Беркута і
Ващук були друзями, однак що швидше вони дорослішають, то зро-
зумілішим стає, що кожен іде своєю дорогою. Для Юлька, який іде-
алізував батька, серйозним ударом стає розвінчання цього міфу.
Каменем спотикання Славка є його гордість і честолюбство. Стосунки
двох хлопців — це цілий лабіринт емоцій, де крізь взаємні образи й
конфлікти проглядають особисті комплекси, травми дорослішання й
стосунків у родині. Кожен із персонажів шукає себе, але не кожен
знаходить.

В образі Славка Беркути передано риси борця, готового долати жит-
тєві труднощі, свої недоліки й слабкості, розвиватися й рухатися далі.
Фехтування — улюблений спорт юнака — можна вважати символічним
зліпком цих рис характеру. Шлях Юлька заплутаний і непевний,
йому бракує чесності й справедливості, сили й благородства духу. Оби-
два характери схожі на дві сторони медалі людської природи.

Відчуття іншої епохи, тієї, в яку писалася «Шпага Славка Берку-
ти», під час читання дуже гостре. Діти й підлітки тих часів дорослі-
шали раніше, а до життя ставилися з якоюсь особливою серйозністю.
Сцена шкільного суду наприкінці книжки змушує читача не тільки
кривитися від несправедливості, а й відкриває можливості для чис-
ленних інтерпретацій повісті: історичної, що відкриє перед вами пев-
ні особливості радянської шкільної системи. Спробуйте відчути у
творі й грізний тиск тоталітарного суспільства загалом, але насампе-
ред — зосередьтеся на протистоянні системи й особистості.

Про цей твір написала глибоку й змістовну статтю Н. Марченко,
підкресливши, що «авторці вдалося знайти художній спосіб розпові-
сти уважному читачеві про сокровенне й утаємничене — неможли-
вість однозначних рішень і єдиної для всіх правди, сув’язь поколінь
і нереальність уникнення “відповідальності” за батьків і себе самого,
нерозривність і непідмінюваність Слова та Діла».

Письменниця добре знає дитячу психологію, вміє писати цікаво й
захоплююче про те, що хвилює дітей та підлітків.

«Шпага Славка Беркути» — зразковий приклад актуальності май-
стерно написаного художнього тексту.

Що робить створений майже півстоліття тому текст цікавим для сучас-
них підлітків?

Славко Беркута, Юлько Ващук, Стефко Вус, Лілі - головні герої
твору, яким властиві індивідуальні, а разом з тим і типові характери
дітей-підлітків. Н. Вічу я психологічно глибоко змалювала тип героя-
дитини, що намагається самоствердитися, наполегливо, шляхом
«максимального навантаження» йде до своєї мети (виліковує себе,
щоденно тренується, щоб бути найкращим фехтувальником), уміє
долати поразки, бути самокритичним і робити висновки. Так, це
дійсно про Славка Беркуту. Ситуації, в які потрапляє підліток, не
тільки загартовують його характер, силу волі, підтверджують мораль-
но-етичні переконання, а й додають досвіду, роблять його дорослі-
шим. «Але ж до кожної людини врешті приходить момент, коли вона
стає старшою, і не обов’язково для цього лічити свій вік на десятки —
події не раз важать більше, ніж час», — читаємо в романі.

Юлько Ващук — герой, характер якого формується під впливом
специфічного родинного виховання. Однак поруч із славолюбством,
зверхністю, зневажливим ставленням до інших, заздрістю, нечесніс-
тю в цього хлопчини є й позитивні риси. Він глибоко емоційний і
вразливий. Юлько спалює свої малюнки через те, що Славко порів-
нює його коней із уже десь баченими; не може змиритися з тим, що
його батько привласнив чужі думки, роздуми, видавши книгу-плагі-
ат про Львів. Н. Бічуя у цьому образі показала ще один із типів
характеру особистості, яка формується. І якщо визначальними для
вчинків і поведінки Славка є внутрішні стимули та характеристики,
то Юлькова життєва позиція швидше продиктована впливами
зовнішніх факторів.

Ніна Бічуя здатна максимально чітко показати персонажа крізь
призму його внутрішнього світу, переживань, світоглядних переко-
нань. Вкраплення в текст внутрішніх монологів, міркувань уголос,
акцентування на психологічних деталях портретотворення, опис
вчинків, репрезентація зображуваних подій «очима» то одного, то
іншого персонажа, що переплітається з авторським баченням, - шля-
хи, за допомогою яких авторка створює багатоаспектний, колорит-
ний, цілісний і повноцінний образ.

Ще один тип характеру демонструє Стефко Вус. Письменниця
тільки штрихом подає психологічну характеристику цього героя, аче
за допомогою художніх деталей, фрагментів авторської розповіді,
нанизаних одна на одну подій-ситуацій (як, наприклад, випадок із
сорокою, розмови з сестрою та колишньою вчителькою) читач дізна-
ється про весь пройдений підлітком шлях. Його поведінка визначена
середовищем, яке змушує оздоблюватись, «наїжачуватись», щоб
таким способом захищатися від жорстокості світу. Внутрішньо Стеф-
ко інший: він може бути ніжним, добрим і лагідним, турботливим
братом і справжнім другом. Він живе у своєму світі спогадів про
бабусю Олену, світі сільської природи, і йому складно адаптуватися
до життя в місті, в одній квартирі з батьком-п’яницею.

Чи згодні ви, що проблема недоглянутості сиріт і напівсиріт, дітей із
неблагополучних сімей особливо гостро постає сьогодні?

Успішна, всебічно розвинена і талановита дівчинка Лілі, яка за-
явила про себе і в кіномистецтві, і в бальних танцях, і у вивченні
іноземних мов, незважаючи на зовнішню яскравість, не характеризу-
ється внутрішньою глибиною.

У цьому романі Ніна Бічуя наголошує на проблемах:

•    формування характеру підлітка; впливу на його поведінку та
світоглядні позиції сім'ї, школи, середовища тощо;

•    змужніння і дорослішання дитини як розширення її життєвого
досвіду: поступової «належності до світу», де більша відповідаль-
ність, «де ніхто не має права легковажно, безвідповідально і нероз-
судливо ставитися до життя», де суворіші закони і випробування;

•    самореалізації дитини;

•    стосунків ровесників (перше кохання і протистояння, супер-
ництво друзів і самоствердження);

•    діалогу поколінь, батьків і дітей, їхніх стосунків;

•    морально-етичних.

Як бачимо, це проблеми вічні, хоч вони й накладаються на реалії
тієї чи іншої епохи. Ніна Бічуя в цьому тексті звела ці реалії до
мінімуму. Тільки окремі деталі свідчать про те, що зображувані події
розгортаються на тлі повоєнного життя радянської країни. Поза тек-
стом залишаються диктовані режимом правління злободенні пробле-
ми того часу, ідеологічна заангажованість. Винятком є хіба що сцена
суду над дитиною, яка відбувається в умовах радянської школи.
Авторка займає однозначну позицію в зображенні цього явища. Але
хіба в наш час діти не стають свідками, а то й жертвами загального
осуду, підступності ровесників, протистояння в шкільному колекти-
ві? Звичайно, подібні явища мають місце в сучасному житті, і тому
ви напевно з цікавістю про це прочитаєте, пошукаєте відповіді на
питання, з якими щоденно мусите стикатися.

Письменниця дуже влучно змалювала образ байдужого, а то й
жорстокого педагога, класного керівника, директора, які не цікав-
ляться учнями. І тут же з’являється альтернатива таким персона-
жам - образи вчителя-географа, що вміє побачити дитячу душу, під-
тримати й допомогти, чи тренера Славка Беркути, який бере на себе
роль старшого брата, подає хороший приклад для наслідування.
Справжні морально-етичні цінності позачасові, як і авторська
щирість, відкритий погляд на світ, настанова вірити в добро, люби-
ти, прощати, забувати образи, знаходити позитивне і продукувати
позитивне, прагнути до гармонії і самовдосконалення.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Повторюємо

1.    Назвіть усіх героїв повісті, учнів 7-Б, про яких розповіла автор-
ка. Розкажіть про свого улюбленого героя.

2.    Розкажіть усе, що ви знаєте про школу, в якій навчалися герої
повісті.

3.    Хто з учителів викликав у вас найбільшу симпатію? Чому?

4.    Перекажіть своїми словами уривок із повісті, який вас найбіль-
ше вразив.

Міркуємо

1.    Складіть цитатний план до твору на тему: «Суд над Славком
Беркутою».

2.    Що спільного в героїв повісті, школярів, а що їх кардинально
відрізняє?

3.    Що означав спорт у житті головного героя і чим він йому допо-
міг? Процитуйте відповідні уривки твору.

4.    Чи можна назвати друзями Славка та Юлька, Юлька та Стефка,
Славка та Лілі?

Аналізуємо

1.    Поміркуйте, навіщо авторка вмістила характеристики кожного
з героїв на початку повісті? Чи полегшило це вам розуміння тих
подій, які відбувалися протягом твору?

2.    Чому для Славка Беркути було так важливо, щоб йому вірили?

3.    Які стосунки були у Славка з батьками? Чому це так важливо?

4.    Проаналізуйте композицію повісті. У чому її особливість?

Дискутуємо

1.    Поміркуйте, чи можуть діти говорити дорослим про те, що ті
неправі. Чи повинні дорослі дослухатися до думки дітей?

2.    Чи припустимо, на вашу думку, судити людину товариським
шкільним судом? Аргументуйте свою думку, опираючись на текст
повісті.

3.    Чи впливає (і якщо так, то наскільки) оточення на виховання
дитини? Свою думку аргументуйте.

4.    Чи здивували вас вчинки героїв? Що авторка зробила для того,
щоб вам було зрозуміло, чим ці вчинки мотивовані?

ДІЗНАЙТЕСЯ БІЛЬШЕ

Ніна Бічуя чимало написала про «їжакуватих підлітків», як колись сказав один
із критиків. Найбільш відомі з них - «Канікули у Світлогорську», «Звичайний
шкільний тиждень», «Яблуні і зернятко». Дуже раджу вам їх прочитати і зробити
коротеньку доповідь на уроці про прочитане!

ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ

Напевно, вам відомі різні види спорту. Напишіть твір-роздум про улюблений
вид спорту і про те, які якості людини, на вашу думку, він розвиває. Прочитайте
у класі найбільш цікаві твори. Як ви вважаєте, для тренування витривалості, ви-
ховання мужності можна займатись будь-яким видом спорту чи ні? Усі разом ви
зможете влаштувати дискусійний клуб.

 

Це матеріал з Підручника Українська література 8 клас Міщенко

 

Автор: evg01 от 20-08-2016, 14:37, Переглядів: 62473