Народна Освіта » Українська література » Олександр Довженко - Ніч перед боєм (скорочено) Читати онлайн

НАРОДНА ОСВІТА

Олександр Довженко - Ніч перед боєм (скорочено) Читати онлайн

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО

 

(1894-1956)

«Я СИН СВОГО ЧАСУ І ВЕСЬ
НАЛЕЖУ СУЧАСНИКАМ СВОЇМ»

Цг лександр Довженко є постаттю світо-
вого значення. Унікальний талант дозволив
йому виявити себе в різних галузях творчої
майстерності: він був і письменником, і кіно-
режисером, і драматургом, чудово малював.

Ще за життя двічі отримував найвищу
митецьку нагороду в СРСР - Державну пре-
мію (1941, 1949 рр.), мав звання народного артиста. Його фільм
«Земля» (1930 р.) було віднесено кінокритиками до десяти найкра-
щих фільмів світу.

Коли фашистська Німеччина напала на Україну, Олександр Петро-
вич попросився добровольцем на фронт. Ті, хто бачив його у перші,
найстрашніші дні війни, - пригадували схудле, зчорніле від болю
обличчя, загострені вилиці, сухий гарячий блиск в очах. Одним із
перших українських письменників звернувся він до народу з при-
страсною статтею «Ворог буде розгромлений».

А потім були безмежні у своїй щирості рядки воєнної новелістики,
які сколихнули серце кожного, хто міг її прочитати. Вони писалися
фронтовим кореспондентом, людиною, яка сама дивилася в обличчя
смерті, яка кожного з героїв своїх новел знала особисто, дивилася
йому у вічі.

Письменник створив цілий ряд оповідань та новел: «Стій, смерть,
зупинись!», «Відступник», «На колючому дроті», «Мати», «Ніч перед
боєм». У цих творах із надзвичайною переконливістю змальовано
героїзм людей, що боронили рідну землю від оскаженілого ворога,
незламність духу народу, який не бажав коритися загарбникові.

Ця проза воєнних літ - особлива. У ній Довженко відкрив усі
грані свого унікального таланту. Він виступав як пристрасний лірик,
романтик, публіцист, сатирик.

Пам’ятаймо: мала проза Олександра Довженка має ознаки кінемато-
графізму.

Одним із найкращих творів митця цього періоду є «Ніч перед
боєм».

НІЧ ПЕРЕД БОЄМ

( Скорочено )

—    Товаришу командир! Завтра ви поведете нас у бій. Ми всі ось
тут — і старі, що вже по півроку на війні, і молоді, ось вроді Овчарен-
ка, що йтимуть до бою вперше, - усі ми знаємо, що завтра бій буде
великий і дехто з нас, звичайно, загине. Чи правду я кажу?

Іван Дробот, молодий танкіст з надзвичайно приємним і скромним
лицем, хвилювався.

—    Правду, - одповів просто і спокійно Герой Радянського Союзу
знаменитий їхній командир Петро Колодуб. - Продовжуйте, Дробот,
що ви хотіли сказати перед боєм.

—    Я хотів спитать вас, хоча про вас і пишуть у всіх газетах і на
зборах говорять як про людину безстрашну і невтомну, хоч ви на вид
такий, пробачте, і маленькі, і не дуже начебто й здорові, так от,
звідки воно у вас береться, оте все, що говорять, і самі ми знаємо, що
ви з любого пекла виходите переможцем, так от, що ви є така за
людина, скажіть нам неофіціально, так, ніби ми і не на війні зовсім.
Де ваш не бойовий, а, так би мовити, внутрішній секрет? Чи, може,
я не так висловився, пробачте.

Дробот почервонів од свого довгого запитання. Йому здалося, що
він неясно висловився, і від цього він зовсім розгубився.

—    Ні, дякую, Іване, ви прекрасно і тонко висловили свою думку, і я з
великою охотою вам одповім, тим більше, що секрет таки у мене дійсно є.

Чи так ви уявляєте собі бесіду перед боєм? Чому? Свою думку обґрун-
туйте.

Всі бійці і командири, — а їх було в землянці чоловік тридцять, -
раптом заворушились і, розташувавшись для довгого приємного слу-
хання, притихли. Командир умів оповідати. Вони були добрі бійці, і
Петро Колодуб любив їх. Поклавши на похідний столик люльку, він
трохи почекав, поки стало зовсім тихо.

—    Це було на Десні, — почав знаменитий капітан, усміхнувшись. -
Да... одним словом, звичайний наш український дід-рибалка пере-
вернув мені тоді всю душу. Хто з бійців, що пізнали увесь тягар
торішнього німецького вторгнення, не пам’ятає цього діда? Пригаду-
єте осінь? Що не ріка, то й драма, то й діди, мов добрі річні духи.
Вони були сміливі, діди оті, сердиті і не боялися смерті. Дехто сказав
би, що вони не любили нас. Часом їхня нелюбов і навіть презирство
до нас не мали впливу. Було таке?

—    Було, — зітхнули в кутку землянки.

—    Ну, так от слухайте.

Капітан Колодуб підібгав під себе ноги — це була його улюблена
поза з пастушого дитинства — і, спершись руками на коліна, поди-
вився на присутніх. У землянці було накурено. Бійці сиділи у при-
смерку в найрізноманітніших позах, притулившись один до одного
чи обнявши один одного. Всі вони були різні і всі рідні. Усіх їх
об’єднувало одне почуття єдиної сім’ї, те незабутнє і неповторне, що
перед лицем щоденних небезпек гуртує на війні чисті серця юнаків,
що лишається потім людині найдорожчим спогадом на все її життя.

Пройдуть літа, загояться рани, приорються ворожі кладовища,
забудуться пожарища і многі події поплутаються в сивих головах од
частих спогадів і перетворяться уже в оповідання, але одне зоста-
неться незмінно вірним і незабутнім - високе і благородне почуття
товариства і братства всіх юнаків, що розбили і стерли з лиця землі
фашистське божевілля.

—    Ми відходили без зв’язку, без артилерії, ми одступали на схід
день і ніч. Ворожі кліщі мали от-от замкнутися перед нами. Ми несли
на плечах своїх поранених товаришів, падали з ними, проклинали все
на світі і йшли далі. Ніде правди діти, були такі, що й стрілялися од
розпачу, і гордості, й жалю. Були й такі, що кидали зброю і з гіркою
лайкою повзли до рідних хат, не мавши сили духу пройти мимо.

Колодуб примовк замислившись.

—    Нас було небагато, чоловік п’ятнадцять. Було кілька танкістів з
розбитих танків, були кулеметники, політпрацівники, два бортмеха-
ніки, навіть один полковник без полку. Я був тоді ще командиром
танка, що залишивсь у німців з пробитим мотором. А до війни я був
садівником. Сади колгоспам садив, співав пісень, дівчаточок любив
та, мабуть, що й усе.

Капітан Колодуб так тепло і разом з тим з такою тонкою, знайо-
мою всім іронією усміхнувся, що за ним тихо усміхнулася вся зем-
лянка.

—    Ми вибилися з сил. Ноги вже не несли, наступала ніч. Перед
нами за селом велика ріка. А німці були недалеко. Чимало з нас не
вміло плавать. Нам показали хату перевізника.

—    Тікаєте, бісові сини? — спитав нас дід Платон Півторак, що вихо-
див уже з сіней з веслом, сіткою й дерев’яним ковшем для виливання
води з човна. — Багато я вже вас перевіз. Ой багато, та здорові все, та
молоді, та все - перевези та перевези. Савко! - крикнув Платон до
сусідньої хати. - Ходім, Савко. Треба перевезти, нехай вже тікають.
Га?.. Ходім, ходім! Це вже, мабуть, останні.

Савка вийшов із своєї хатки і дивився на нас, як намальований.
Було йому літ сімдесят чи, може, й більше. Він був маленький, з
підстриженою борідкою. Був би він сильно схожий на святого Мико-
лу-угодника, коли б величезна, мов коров’ячий кізяк, стара кепка не
лежала у нього на ушах та землистого, так би мовити, кольору светр
не висів на ньому, як на хлопчику батьків піджак. За дідом Савкою
виходив чималий хлопець з двома опачинами.

—    Еге-ге! Щось ви, хлопці, не той, не як його, не туди неначе йдете, —
сказав дід Савка і хитро подивився на нас. - Одежа ось нова, і торбоч-
ки, і ремні, еге, і самі ось молоді, а звертаєте неначе не туди, га?!

—    Ходім уже, годі! — сказав Платон.

Пішли.

Чому, на вашу думку, діди так неприязно поставилися до відступаючих
бійців?

—    заспокойтеся, човен є, і чималий, — сказав я тихо нашому супут-
нику Борису Троянді, що хвилювався увесь час більш за всіх. Він не
вмів плавати.

—    Ви думаєте, вони нас перевезуть? По-моєму, треба бути дуже
обережними, - стримуючи хвилювання, сказав Троянда.

—    Не знаю, чого вони оце так тікають, — сказав дід Платон, ідучи
за Савкою до річки, так ніби нас тут зовсім не було. - Чого вони так
тієї смерті бояться? Раз уже війна, так її нічого боятися. Уже якщо
судилася вона кому, то не втечеш од неї нікуди.

—    Еге! - погодився Савка. — Уже, казав той, ні в танку не сховаєш-
ся, ні в печі не замажешся. Тільки от, помічав я, віщування таке
було перед війною навтьоки. Така вже, мабуть, їхня планета.

—    А, дурість... Планета... Душа несерйозна, розбалувана, — сердив-
ся Платон. — Візьми мого Левка. Як він на Кохин-Голі тих, як їх,
бачив? Всіх до одного вичистив. Читав листа? Полковник Левко Пів-
торак - я понімаю! А це — казна-що, не люди.

Ми йшли стежкою мовчки у густих лозах. Діди йшли попереду з
сітками і хропачами дуже повільно, ніби на звичайну нічну рибну
ловлю, і, здавалося, не звертали жодної уваги ні на гарматну стріля-
нину, ні на рев німецьких нахабних літаків, — одним словом, увесь
німецький феєрверк, що так замучив нас за останні дні важкого від-
ступу, для них ніби не існував зовсім.

—    Слухай, батьку! Ти не можеш іти трохи швидше? - звернувся до
Платона Троянда.

Платон не одповів.

—    Слухайте, діду, ви не можете іти трохи швидше? — стримуючи
дрижаки, спитав Троянда ще раз.

—    Ні, не можу, — одповів Платон. — Чого пак ви отакий швидкий
стали, хто вас знає? Старий я вже швидко ходить. Одходив уже своє.

—    Скажіть, а де ж річка? Далеко річка?

—    А ось і річка.

Дійсно, лоза зразу кінчалась, і ми вийшли на чистий піщаний
висип. Перед нами була тиха широка Десна. За річкою крутий берег,
а далі, праворуч, другий висип і лози. За лозами темні ліси, а над
річкою і над лісами вечірнє небо, якого я ніколи таким ще не бачив.

Сонце давно вже зайшло. Але його проміння освітлювало ще з-за
горизонту верхи велетенського нагромадження хмар, що насувалися
з заходу на все небо. Хмара була важка, темно-темно-синя, внизу
зовсім чорна, а самий верх її, самий вінець майже над нашими голо-
вами, було написано шаленими крученими криваво-червоними і
жовтими мазками. Величні німі зловісні блискавиці горобиної ночі
палахкотіли, не вгасаючи, між шарами хмар. І все це одбивалося в
воді, і здавалося, що ми стояли не на землі, що ріки немає, а є між-
хмарний темний простір, і ми, розгублені в ньому, малесенькі, як
річні піщинки. Небо було надзвичайне. Природа була ніби в змові з
подіями і попереджала нас своїми грізними знаками.

Риба боялася такої ночі і шугала по висипах на мілині. Десь за
нами і ліворуч попід хмарою носилися ракети, мов змії. Було видно.
Світило жовтуватим відблиском жовтої корони хмар. Гриміли гарма-
ти. Ми стояли нерухомі. Було щось надзвичайне, урочисте і грізне. Всі
примовкли і розгубилися, немов перед якоюсь виключною подією.

—    Ну, сідайте, повезем. Чого стали? — сказав дід Платон. Він стояв
уже біля човна з веслом. - Повезем уже, а там, що бог дасть. Не
вміли шануватися, так уж повезем, тікайте, чорт вашу душу бери...
Куди ти хитаєш? Човна не бачив, воїн! — загримав дід на когось із
нас.

Ми розсілися у човні мовчки, і кожний думав свою невеселу думку.

—    У тебе готово, Савко?

—    Можна.

—    А хмар наперло... Ач, що робиться! Страшний суд, чи що,
починається? - Дід Платон подивився на небо і плюнув у долоню.
Потім він узяв весло і сильним рухом одштовхнувся од берега.

Савка з онуком гребонули опачинами.

Човен був великий і старий-престарий. Він увесь був просмолений
смолою і покарбований часом.

Я сидів у човні близько коло діда Платона. Я дивився на тиху
чарівну річку, і на берег, і на суворого кормчого діда, що піднімався
наді мною на фоні урочистого неба. Мені здалося, що мене перево-
зять на той світ. Сором, і розпач, і невимовний жаль, і безліч інших
гострих почувань охопили мою душу, і скрутили її, і пригнули. Про-
щай, моя рідна, дорога Десно.

Мене вивів із думи голос Платона. Він продовжував з Савкою свою
розмову, образливу і гірку для нас. Видно, щось сильно його мучило,
щось хотілось йому додумати до кінця. Він ніби думав уголос:

—    Чорт його знає, що воно таке почалося. Сьогодні вранці заходить
до хати якесь дермо собаче та все кругом у зброї та в ремінні, та не в
абиякому ремінні, а новому.

—    Еге! — почувся ззаду голос Савки.

—    А це ж усе гроші!

—    Еге!

—    Вставай, — каже, - вези, годі спати. - А я три ночі не спав, возив.

Платон трохи помовчав.

—    А оце недавно, перед вечором, перевозив з Митрофаном одну
партію. Так одно, чорти його батька бери нехай, вроді отого, що коло
тебе в очках сидить, теж у новому ремінні, так ще револьвер витягло
та кричить - вези, каже, мерщій, куркуль! їй-богу, правда. А в само-
го руки тремтять і очі викарячені, немов у носаря чи в окуня, од
страху. От пак людина, хай бог милує.

—    А, чорті-що.

—    Еге. Так товариші заступились, спасибі їм. Що ж ти, кажуть,
чортів син, діда обижаеш? Та чуть не побили. Так притихло. Отака
пустота, ну ти подумай... О, здорово гуцає, - прислухався Платон до
гарматних пострілів. - Скоро, мабуть, появиться герман.

Прогриміли постріли важких німецьких гармат. Пролетіли пере-
лякані качки.

—    «Діду, перевези...», — сердився Платон.

—    Еге, - підхопив Савка. - А не знають, трясця їх матері, що вже
кому на війні судилося вмерти, так не викрутишся, ніякий човен
тебе не врятує. Не здожене куля, здожене воша, а війна своє, казав
той, візьме... Бери вліво, - загрібав Савка опачиною.

—    Беру. Коли б оце Левко із своїм полком та був тут, той би не
одступив, ні. Той би цього човна повернув назад, та по шиях, по
шиях! — розсердився Платон і наліг на весло. - Той не одступить, ні,
чорта з два!

—    Еге! Отакий і мій Демид. Його огнем печи, на шматки ріж, ну не
одступить. Куди твоє діло! - сказав Савка і плюнув на долоню.- А ці
думають урятуватися, а воно, мабуть, вийде на те, що харкатимуть
кров’ю довго... Це ж усе доведеться забирать назад!

—    А доведеться! — підхопив Платон і гребонув веслом з усієї сили
три рази. - Шутка сказать, скільки землі доведеться одбирати назад.
А це ж усе кров!

Я дивився на діда Платона і з насолодою слухав кожне його слово.
Дід вірив у нашу перемогу. Він був для мене живим грізним голосом
нашого мужнього народу.

—    Наша частина змушена була відступити, — сказав полковник.

—    Балакай. Не вміли битися. От тобі і відступ, — сказав Платон. -
Що у військовому статуті сказано про війну — ну? Хто скаже? Мов-
чите, вояки. Сказано: коли цілиш у ворога, возненавидь ціль.

—    А де ваша ненависть? — підхопив Савка.

—    Еге, а вмирать боїтеся. Значить, нема у вас живої ненависті.
Нема! - Дід Платон аж крякнув і підвівся на кормі.

Ми не знали, що одповідати.

—    О, пливе щось. Наш чи німець? - сказав Платон і притяг до
човна труп. — Німець. А холера на твою голову. Уже пливе. Ач, куди
забрався! У Десну! Успів, нечистий. А ви все думаєте та все страдае-
те. А страдати ніколи!

—    Я, діду, ненавиджу фашизм усією душею, - крикнув Троянда і
навіть встав од хвилювання.

—    Значить, душа в тебе мала, — сказав Платон. - Душа, хлопче,
вона буває всяка. Одна глибока і бистра, як Дніпро, друга - як Десна
ось, третя - як калюжа, до кісточки, а часом буває, що й калюжки
нема, а так щось мокреньке, неначе, звиняйте, віл покропив.

—    Ну, а якщо душа велика, а людина нервова, - образився Троян-
да і розсердився сам на себе. Був він до чорта розумний і дотепний,
а тут весь дотеп наче всох.

—    А ти прикуй себе од страху ланцюгом до кулемета та й клади
ворога мовчки до смерті, — сказав Платон. - А там уже живі розберуть
колись, який ти був, нервений чи ні. А то виходить, що ненависті в
тобі багато, а нервів і себелюбства ще неначе більше. От і - «переве-
зіть, діду». А ненависть твоя на щось інше витратиться. Яка ж ціна
їй, коли умирать не вмієш?

—    Ну, це не всякий може, - пробелькотав щось збитий з пантелику
Троянда.

—    Отож-то й є. А треба, щоб усякий міг, коли ворог суне. їсти ж
хліба усякий требує. І язиком галакать усі навчились.

—    По-дай чо-го-го-го! Човен подай! А-га-га-га... — почулося з того
берега.

—    О, вже розпинаються нервені душі. Накликають німця. А нема
того, щоб тихо посидіти! - сказав Савка.

Пропливли трохи мовчки. Платон почав сильно гребти веслом.
Видно, йому хотілося щось іще сказати, чимось перебити своє невдо-
волення.

—    Ти собі подумай, Савко, як оце народу дивитися на отаке пас-
кудство. Він же надіявся на їх усіх, як я на свого Левка, а воно он
що виходить — «діду, перевези»!

—    Еге, — промовив Савка. — Скільки літ їх учили, ти подумай,
Платоне. А вони тікають. От він і каже тепер, що ж це ви, каже,

робите? Стійте тікать! Чим же далі ви тікаєте, тим більше крові про-
ллється! Та не тільки вашої, солдатської, а й материнської, й дитячої
крові.

-    Не знаю, як ти, Савко, - сказав Платон, - а мене б з Дніпра чи
з Десни не те що Гітлер, а сам нечистий би не вигнав, прости госпо-
ди, не при ночі згадуючи.

-    Легко сказати, діду, а от побачили б ви танкетки! — виправду-
вався лейтенант Сокіл.

-    Ну і що ж? — перебив його Платон Півторак, очевидно, не маючи
ніякого бажання вислуховувати нас. — Скільки вона вас там може
убити, тая танкетка? Все одно вам же доведеться її розбивати, не
мені. Я своє одвоював. А от мій Левко на Кохин-Голі, чули, що зро-
бив з тими, як їх?.. Танкетки, - розгнівався дід. - Людська душа
молодецька сильніша за всяку танкетку! Була, єсть і буде! Як то в
піснях про Морозенка співають: «Де проїхав Морозенко — кривавая
річка». О! Ото був воїн!

Я не витримав далі дідових розмов, - так важко було мені його слу-
хати. В цю мить він здався мені жорстоким і несправедливим дідом.

-    А хіба ви думаєте, діду, що нам не важко? Хіба ви думаєте, що
біль і жаль не роздирають наші душі, не печуть нас пекельним вог-
нем? — простогнав я йому в самі очі.

-    А що мені думати? — подивився на мене дід Платон. - Думайте
ви. Життя-бо ваше вже, а не моє. А тільки я так скажу вам на про-
щання. Не з тієї пляшки наливаєте. П’єте ви, як бачу, жаль і скор-
боти. Марно п’єте. Це, хлопці, не ваші напої. Це напої бабські.
А воїну треба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презир-
ства до смерті. Ото ваше вино. А жаль — це не ваше занятіє. Жаль
підточує людину, мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісли-
ві! — сказав дід Платон і примовк. Він висловив, нарешті, свою дум-
ку. Це була його правда. Він стояв на кормі з веслом, суворий і
красивий, і дивився вперед поверх нас.

В цей час далекобійний снаряд упав коло нас у Десну і підніс
угору великий водяний стовп.

-    Ого!.. А що риби поглушить в річках! — почувся голос Савки.

-    Тепер поглушить, - сказав Платон. — Позаторік і подохла од
задухи, а зараз німці висадять гранатами дотла. Спустіють, мабуть, і
річки, і все на світі. Приїхали.

Човен м’яко уткнувся в річний пісок. Я вийшов із човна на берег
абсолютно спустошений і разом з тим якийсь неначе зовсім інший,
новий. Я неначе втопив у Десні і свій жаль, і тугу, і розпач відступу.
Я оглянувся. За Десною горіло. І червона заграва пожежі якось
по-новому освітила мою душу. Нестерпний огонь пропік мене наскрізь.
На одну мить мені здалося, що кинься я зараз назад до Десни — і вода
б розступилася переді мною. Цього я, хлопці, ніколи не забуду...

Ми стали прощатися з дідами, поспішаючи у лози.

-    Постійте трохи, — сказав Платон, спершись на весло. — Так що
ж прикажете передати герману? Як стрічать його, як у вічі диви-
тись?

-    Передайте, що ми повернемось. Не дрейфте, діду. Повернемось! -
спробував підбадьорити діда Троянда.

Дід подивився якось мимо планшеток Троянди і легенько сплю-
нув.

-    По-дай чо-го-го-го! Ого-го-го! - лунало з того берега.

-    Прощайте, діду, — тихо говорили мої попутники, зникаючи в
лозах.

-    Ідіть собі під три чорти... Чорт вас носить, - сказав байдужим
голосом дід Савка.

Платон мовчав.

Ми пішли в лози.

Я йшов останнім і думав про діда Платона. «Спасибі йому, - думав
я, — що не пожалів нас, не окропив нашу сумну стежку сльозами, що
викресав з мого серця огонь уночі... Правдо, чом же ти часом така
гірка та солона!».

Потім я побіг назад, до Десни. Я мусив щось сказати на прощання
дідові Платону. Я вибіг на висип.

Платон стояв на березі по кісточки у воді з веслом, як пророк,
нерухомий, і дививсь, очевидно, нам услід.

-    Прощайте, діду. Простіть нас, що не доглянули вашу старість, -
сказав я, задихаючись. — Ми вас, діду, ніколи...

-    Іди, не крутись перед очима, — сказав Платон Півторак, навіть
не подивившись на мене. По сухому темному його лицю текли сльози
і падали в Десну.

-    Оце, друзі мої, і все. Оце і весь секрет, — сказав капітан Колодуб
і запалив люльку. Всі в землянці зітхнули.

Розгляньте фотоілюстрацію. Спробуйте уявити собі почуття бійців, які
визволяли окуповану землю. Свою думку аргументуйте.

—    Зараз я Герой Радянського Союзу. Багато я знищив ворога, що
й говорить! Багато постріляв у наступі і гусеницями подушив багато.
Часом бувало так, що нудно робилось од хрусту фашистських кісток.
І сам попадав у бувальці не раз. Але, де б я не був, як би не гули
навколо мене ворожі вихори, їм ніколи вже не затушить того вогню,
що викресав з мене колись у човні дід Платон... Що наше життя?
Що наша кров, коли страждає вся наша земля, увесь народ? — голос
капітана зазвучав, як бойова сурма. — Я, хлопці, у бою сторукий,
помножений стократ на гнів і ненависть!.. Так. - Капітан Колодуб
усміхнувся. - А все ж таки нічого в світі я б так не хотів, як після
війни поїхати на Десну до діда Платона і...

—    І сказати йому, що він помилявся, товаришу Герой Радянського
Союзу. Моє шанування! Ну як? — почувся з боку дверей улесливий
голос Троянди, що вже з півгодини як приїхав на фронт і зайшов до
землянки.

—    І поклонитися діду Платону в ноги за науку, — сказав капітан
Колодуб, ніби і не почувши зовсім Троянди.

Стало тихо. Ніхто не рухався, наче всі танкісти були ще думками
на Десні.

—    Ні, товаришу капітан, не поклонитесь ви діду Платону, - зітхнув
молодий танкіст.

Всі обернулись. Це був Іван Дробот. Він стояв у самому кутку
землянки. Він був якось особливо схвильований.

—    Діда Платона, товаришу капітан, уже нема живого, — сказав
Дробот. - Ото як ви пішли у лози, через годину прибігли німці. Дов-
го вони били діда, що перевіз вас, хотіли розстріляти, а потім був
приказ негайно переправитися на другий берег. Ну повезли. Насіло
їх вщерть. Випливли на середину Десни. Тоді дід Платон і каже:

—    Савко, прости мене!

—    Бог простить.

—    У другий раз!

—    Бог простить.

—    Прости утретє!

—    Бог простить.

—    Прости і ти мене, Платоне, — сказав дід Савка.

—    Бог простить.

—    У другий раз!

—    Бог простить.

—    У третій раз!

—    Бог простить.

Та за третім разом як повиймали вони весла, та як стрибнули на
правий борт, та й перекинули човна. Все потонуло — і кулемети,
і німці, і діди. Один тільки я виплив на наш берег.

Під час Другої світової війни семикласник Т. Прушинський завів 50 гіт-
лерівців у непрохідну частину одеських катакомб і відмовився їх звідти
вивести. Що є спільного у вчинку хлопчика із вчинком описаних

О. Довженком дідів?

—    А хто ж ти такий? — тихо спитав капітан Коло дуб.

—    Я онук діда Савки. Я сидів на другій опачині...

—    Встать! — скомандував Колодуб.

Всі встали. Цілу хвилину сім’я бійців стояла мовчки. Колодуб був
блідий і урочистий. Він стояв з закритими очима. Потім на мить він
став на одно коліно, і всі послід у вал и за його рухом.

—    Готові до бою? - спитав Колодуб і виріс перед бійцями, як дід
Платон на Десні.

—    Готові на будь-який огонь!!!

Тихо стало в землянці. Тихо й на позиції. Тільки далеко на обрії
гойдався в небі вогненний знак прожектора.

Південно-Західний фронт
1942 р.

НА ЖОРСТОКИХ ШЛЯХАХ ВІЙНИ...

Тоді, страшного 1942 року, в самому розпалі війни, популярність
твору була аж такою великою, що його окремою книжечкою видали
вісім разів! А також майже одразу з’явилися переклади — грузин-
ською, білоруською, вірменською та іншими мовами.

За великим рахунком, цей твір - унікальний. Довженко перетво-
рив подвиг двох рибалок на справжню легенду. Проста, невимушена
розповідь плине у традиційній для геніального майстра романтичній
оповіді. Динамічні діалоги, глибина психологічних портретів, яскра-
ва емоційність — визначальні риси оповідання.

Сюжет твору одразу привертає увагу правдивістю, немовби буден-
ністю зображуваного. Молодих танкістів цікавить перед боєм «вну-
трішній секрет» героїзму їхнього старшого товариша. Героя Радян-
ського Союзу Петра Колоду ба. І на очах захоплених слухачів починає

розгортатися, немов жива картина, історія подвигу двох звичайних
українських трударів — діда Савки та діда Платона.

Під вогнем ворожої артилерії рятують вони Колоду ба та його бойо-
вих побратимів, переправляючи їх на човнах через Десну. Але най-
більшого напруження оповідь сягає тоді, коли звучать гнівні голоси
справжніх українських патріотів, гіркі докори відступаючим бійцям
від імені всіх, кого полишають вони на поталу гітлерівським окупан-
там, - матерів, батьків, дітей, сестер і дружин. Сама земля україн-
ська, здається, говорить їхніми устами, і незмірним тягарем лягає на
душі молодих воїнів.

Чи зустрічались ви з подібними героями у вивчених раніше творах?
Розкажіть про них. Що спільного мають вони з героями оповідання Олек-
сандра Довженка?

Але подвиг старих рибалок на тому не завершився. Його кульмі-
нацією стала героїчна смерть діда Савки та діда Платона, які знищу-
ють великий човен з фашистами.

Героїзм цих двох старих друзів - непоказний, справжній. Вони
самі й не вважають себе героями, хоча щомиті ризикують життям,
день і ніч ганяючи човни з солдатами через Десну. їх хвилює доля
рідної землі, якою крокують фашисти, долі тисяч людей, заскочених
зненацька страшним молохом війни. Але письменник не розкриває
нам ці переживання через моралізаторські настанови. Це прочиту-
ється у глибинному, багатошаровому підтексті твору. Натомість
Довженко підкреслює скромність, іронічність, з якою старі рибалки
ставляться до своїх вчинків, а оповідь щедро приправляє гумором.

Безмежною авторською любов’ю до своїх героїв немовби просяк-
нутий кожен рядок. Зверніть увагу на ліричний, пронизаний щирим
теплом портрет діда Савки: «Савка вийшов із своєї хатки і дивився
на нас, як намальований. Було йому літ сімдесят чи, може, й більше.
Він був маленький, з підстриженою борідкою. Був би він сильно схо-
жий на святого Миколу-угодника, коли б величезна, мов коров’ячий
кізяк, стара кепка не лежала у нього на ушах та землистого, так би
мовити, кольору светр не висів на ньому, як на хлопчику батьків
піджак...».

Довженко підкреслює у своїх героях національні риси характеру:
статечність, розважливість, житейську мудрість, що виявляються в
найскрутніших ситуаціях. Якась зовнішня безжурність та незворуш-
ність немовби підкреслюють особливо яскраво мужність цих людей,
їх зневагу до смерті в ім’я святої справи, якою вони вважають бороть-
бу з ворогом.

Натомість втомлені, знервовані, іноді розгублені молоді бійці
заспокоювались, дивлячись на впевненість та врівноваженість
мудрих старих рибалок.

Кульмінаційною вершиною оповідання, яка вражає до глибини
душі, стала смерть цих простих українських героїв. Зовні тиха, непо-
казна, але прекрасна у своїй високій жертовності. Треба було мати
талант Довженка, щоб змалювати смерть двох старих рибалок у

настільки високому романтичному звучанні, з таким пієтетом у став-
ленні до них.

Засоби мовної характеристики завжди особливо яскраві у Довжен-
кових творах. І «Ніч перед боєм» - не виняток. Мова героїв твору
надзвичайно колоритна, вона підкреслює національні риси характе-
ру дідів Платона й Савки. Намагаючись присоромити відступаючих
бійців, дід Савка немовби підсміюється, але то гіркі жарти: «Еге-ге!
Щось ви, хлопці... не туди неначе йдете... Одежа ось нова, і торбоч-
ки, і ремні, еге, і самі ось молоді, а звертаєте неначе не туди, га?!».

Велику роль у творі відграють діалоги. У дідів-рибалок вони —
жорсткі, саркастичні. За колючими словами криється глибокий біль
за рідну землю, за поразку, вони дають молодим бійцям суворий
наказ неодмінно перемогти. Дошкуляє бійцям дідівський сміх, але
він ущипливий, не злостивий. Розмови старих рибалок так само під-
креслюють риси національного характеру засобами народного укра-
їнського гумору.

«Не знаю, чого вони оце так тікають, - сказав дід Платон, ідучи
за Савкою до річки, так ніби нас тут зовсім не було. - Чого вони так
тієї смерті бояться? Раз уже війна, так її нічого боятися. Уже якщо
судилася вона кому, то не втечеш од неї нікуди.

-    Еге, — погодився Савка. — Уже, казав той, ні в танку не схова-
єшся, ні в печі не замажешся. Тільки от, помічав я, віщування таке
було перед війною на втьоки. Така вже, мабуть, їхня планета.

-    А, дурість... Планета... Душа несерйозна, розбалувана...».

Іронія у дідів, так би мовити, вистраждана, нею вони й прихову-
ють свій душевний біль. А затамувати тривогу, відчай міцним слів-
цем, гумором — справді народний спосіб зневажити всіляке лихо.

Найважливіші думки висловлює дід Платон, звертаючись до сол-
датів, закликаючи їх мати «кріпку ненависть до ворога», «презир-
ство до смерті». «Перемагають горді» — такий секрет народної
мудрості від діда Платона.

Де й коли в сучасному житті ви могли переконатися, що справжню пере-
могу можуть здобути тільки гідні люди?

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Повторюємо

1.    Перекажіть найголовніші факти біографії О. Довженка.

2.    Які ви знаєте твори митця, присвячені військовій тематиці?

3.    Назвіть героїв твору «Ніч перед боєм». Хто саме вам найбільше
запам’ятався?

4.    Де й ко ли відбуваються події твору?

5.    Перекажіть своїми словами сцену загибелі старих рибалок Сав-
ки та Платона.

Міркуємо

1.    Чому саме перед боєм солдати розпитували Петра Колодуба про
секрет його безстрашності?

2.    Схарактеризуйте образи діда Савки та діда Платона.

3.    У чому полягає моральний урок самовідданого вчинку дідів
Платона і Савки? Чому ви так думаєте?

4.    Поясніть, у чому полягає урочиста піднесеність фіналу оповідання.

Аналізуємо

1.    Як ви вважаєте, якою є головна ідея цього твору?

2.    Проаналізуйте, які саме слова старих рибалок найбільше до-
шкуляли відступаючим бійцям і чому.

3.    Поясніть роль мовної характеристики персонажів оповідання.

4.    Як, на вашу думку, розкривається в оповіданні образ України?

Дискутуємо

1.    Наскільки психологічно важливою була розповідь Петра Коло-
дуба перед майбутнім боєм?

2.    Чому, на вашу думку, діди Платон і Савка вчинили саме так?

3.    Як ви розумієте саме поняття подвигу і патріотизму у військо-
вий та мирний час?

4.    Хто, на вашу думку, є справжнім героєм у творі Довженка?

ЛІТЕРАТУРНА П’ЯТИХВИЛИНКА

Якось Довженко привів на Володимирську гірку в Києві своїх студентів з режи-
серського факультету кіноінституту і запропонував спробувати дати характерис-
тику монумента. Студенти губилися у припущеннях. Олександр Петрович
натякнув: «Зверніть увагу на обличчя». Один зі студентів почав фантазувати про
«людину з хрестом у руках», говорив про «натхненне обличчя».

«Цікаво, - сказав Довженко. - Невже ж натхненне? Ви придивіться до облич-
чя уважніше!». Виявилось: обличчя просто не видно! Пояснення великого митця
було таким: «З цього й слід починати. Анфас монумента ніхто не бачив, знизу не
сфотографуєш, а з літака ще ніхто не пробував. Обличчя Володимира можна
побачити тільки в ілюстрованих журналах 1853 року. Малюнок зробили, коли
пам’ятник ще був у майстерні. Висновок: треба бути уважнішими, хлопці, дивити-
ся глибше за інших людей, не митців».

Як ви зрозуміли слова Довженка? Прокоментуйте їх.

ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ

Розподіліться на дві «кіногрупи». Уявіть, що кожній з них потрібно зняти фільм
за твором Довженка «Ніч перед боєм». Запропонуйте акторський склад, місце
для зйомок, музику. Заздалегідь сформоване журі (запросіть до нього і вчителя)
визначить, яка «кіногрупа» ближча до авторського задуму самого Довженка.

 

Це матеріал з Підручника Українська література 8 клас Міщенко

 

Автор: evg01 от 20-08-2016, 14:35, Переглядів: 5775